Сутінки

Ене

Десь на відшибі тих безкрайніх і буйних просторів України, де ще на бересті колись-то написали вперше в світі та й забули, аби — лише зараз! — згадати, бо ж — незалежність;

де Кий та Щек, та Хорив зі сестрою Либіддю припливли, та й заклали забагато, а як отямились та прочунялись — то Київ уже став і було геть пізно;

де зародилася, а потім звідки й пішла вся Київська Русь — спочатку «Київська», а лише потім «Русь» (як не крути, а Русь — вторинна, хай там що!);

де ті Київсько-руські люди приймали перше своє хрещення, з-під батогів і катувань кривавих, до смерті, але — свідомо і радісно, як сьогодні стверджують рахубні люди;

де гнобили істинно український люд усілякі недохресті та перехресті, через що й з’явився на вухналь знедолений Шевченко та й пояснив, сидячи у затінку бузини і важко споглядаючи з-під лоба, як тяжко і сутужно «живемо, лани братами оремо і їх сльозами поливаєм», а по тому й зробився улюбленим класиком сьогоднішньої української влади, за якої народ жити краще… мабуть таки не став;

і де потім… якось… збоку, утворилася Гуцульщина, на якій (насправді-таки, як виявилося тілько ось, бидли ми всі неосвічені!) і народився Ісус, та й релігія християнська пішла разом з єврейським народом, а прізвище Мойсея було — Хмельницький (правда, чи він Україну туди завів, досі не второпають);

серед жирних ланів, п’янко-пахучих лугів, на самому березі річки лежить тихе й зіжмакане село Сутінки, про яке як хто й чув, то забув давно.

І то правильно. Бо нічого там — ні цікавого, ні видатного — не траплялося. Село як село…

Так отож…

Лежить воно на самісінькій межі області, а вже ось, поруч — чи то Черкаська… чи то Житомирська… а мо’ й Закарпатська область — чи ж не все одно? Кому воно то треба?!

Чи тому завжди немитому скуйовданому дядькові, що живе в селі безвилазно, знаючи поле, хазяйство — бодай його!.. — та чарку на свята?

Чи ж тій пропітнілій тітці з порепаними п’ятами, що пластується, не розгинаючись, на подвір’ї-городі, не знаючи ні продиху, ні видиху, ні радості, ні «Камасутри» із удовлєтворенієм?

Чи тим замурзаним золотушним гівнюкам, що гасають то на річці, то чинять шкоду, то п’ють з чорнильниць, аби уроків не було?

Чи тим вже геть старим, кульгавим і ногами, і розумом, що до сьогодні святкують «Перемогу», яку собі вигадали, та тужать за Батьком Сталіним, шкірячись гнилими пеньками зубів?..

Отож і воно, що нікому…

І в тих Сутінках, що саме важко отямлювалися після вчорашньої великої війни, серед працьовитих а й лінивих сельчан, жила собі роботяща, спокійна і непримітна сім’я Петра Шерстохвостова, де окрім Петра — ще дружина його Мотря. Та двір. Та хазяйство. Та шестирічний син Дмитро, від першої дружини, що загинула, поки Петро воював на фронті.

І була Мотря важка дитиною, але ж хто буде — Бог знає. Може й помічниця, як дуже сподівалися — тоді УЗІ ще не було, то й виходила правда назовні, лишень як пуповина була перев’язана та одрізана.

Бо тоді, В ті повоєнні часи, тяжкі і напружені як завжди в цій країні — до набряклих вен і вирячених очей напружені — тільки й були керівна роль комуністичної Партії СС, та Рудий Панько — Йосип Сталін, який дбав про свій народ, не покладаючи рук, постійно вишукуючи підлих ворогів, що плодилися як таргани; та гноблення, та колгоспи, де народ працював за «палички» пустих трудоднів, стогнучи і пухнучи-здихаючи з голоду; та надія на світле майбутнє, що гріла цих людей вже котре десятиліття. Гріла наскрізь сирими дровами самопожертви.

Дровами, які вже давно лише вдавали, що горять. І жевріли чорним у безпросвітній пітьмі світлого завтра.

Але попіл Клааса не стукав у серце цього убогого, з безнадійно-радісними піснями, народу. І не ревли воли, хоч ясла вже так давно були порожніми!..

І тії ясла, своїми щілястими розсохлими дошками, досі намагалися спіймати завиваючий посвист крижаного вітру змін на краще.

Тих змін, що повинні бути ось, вже завтра. Але — не сьогодні. Ніколи не сьогодні!

Ніколи…

В липні, коли бички скаженіли від мух та шершнів, а шуліка втрачав свідомість у повітрі від спеки і нудьги, Мотря й народила.

Вночі, з неділі на понеділок, між другою та третьою годинами. У Час Бика. Сина. І, що цікаво — хлопчика.

Стигла пика повного місяця на чистому зірчастому небі на тую мить затьмарилася і пішла страшними кривавими плямами.

І плями ті, сутужно зростаючи, поволі сповзли вниз та й застигли — одною краплею крові застигли, на самому краєчку блякло-жовтого таза застигли. Маючи впасти, але не падаючи…

І в дальній терновій балці за селом щось заскавчало і застогнало багатоголосо і страшно, а потім ще довго лунав чийсь безнадійний скорботний плач над затерплою — в очікуванні прийдешнього — землею.

І всі жителі Сутінок — всі одночасно, враз! — прокинулися раптом серед глупої ночі, і заклякли в незрозумілому жаху, витріщившись пустими зі сну очима в низькі стелі, і мить по тому одночасно перехрестилися, наче цим захистили себе від скоєного раніше зла, що розбудило їх саме зараз.

І, заспокоївшись та утішившись, через хвилину поснули, аби зранку творити нове зло, від якого так легко здихатися, наклавши хреста — від лоба до пупа…

І затим, десь лунко, низько і протяжно гримнуло, спалахнувши в півнеба, а по пустельній вулиці, чорній, як прірва, підхоплюючи сміття і мрії, пронісся маленький злий смерч, приречено тужачи від жаху, і все поніс у небуття нещодавнього.

І на величезному яворі біля хати повитухи закуйовдилося щось темне, велике й крилате — чи то птах, а чи чорний ангел.

І злучилося тривожно й смутно, як перед винесенням небіжчика, коли — ось! зараз!.. — завжди так несподівано і безнадійно — заплаче тоскною міддю потерта й пошерхла труба, притиснута до пересохлих, порепаних губ сурмача…

Під час пологів новонароджений двічі вислизнув з рук нетверезої повитухи і двічі ж стукнувся голівкою об підлогу. Неначе хотів цього, чи — вчився вислизати.

І почав косити на одне око.

Говорять — а може й брешуть — що повитуха, жінка вже в добрих літах і багато пережила, прийнявши ці пологи, на ранок повісилася…

І ще довго потім кричав ночами пугач на її спустілому здичавілому обійсті, враз непролазно зарослому чортополохом і дерезою, безшумно змахуючи крилами на самій верхівці того явора, якого вона все життя хотіла зрубати…

То був рік Червоної Собаки. Червоної, як саме життя в цьому комуністичному раю, у кривавих сльозах його недолугих апологетів, що мали себе за апостолів.

Петро, довідавшись про сина, матюкнувся, бо хтів-таки доньку: аби помічниця для матері була та аби потім з зятем можна було посидіти, перехилити по чарці. Але з сусідами випив, сина обмив. І ще раз матюкнувся. На про всяк…

А потім довго думав, як назвати сина. Чомусь не любив він тих простих імен, що були в селі!.. Куди каменя не кинь-не плюнь: то Василь, то Петро, то Федір, то Микола.

Тож і сушив собі голову, аби щось незвичне було, єдине. Не так, як з першим. Бо Дмитрів на селі хоч і не багато, та було.

І Петро не міг второпати: звідки те невігластво, хіба ж не можна своїй, рідній дитині, дати достойне ім’я!?

— Чи ж вони не читали святців? Чи вже таке бидло копчене? — чухав замислено потилицю.

Старший ріс мовчазним та відлюдкуватим, іноді за весь день і десятка слів не скаже. Після смерті матері, яку згвалтували і потім застрелили п’яні партизани із загону Сабурова, чотирирічний Дмитрик взагалі більше року мовчав: думали, онімів назавжди.

До повернення Петра з фронту син жив у дальніх родичів, в іншій області. І навіть потім, після повернення батька, що був чужим, з чужою жінкою, хлопчик не відігрівся. Не розтопило йому душу. Ніколи було — ні батькові, ні мачусі — голубити напівсироту. Не стала Мотря для нього мамою: її затягло здичавіле за війну хазяйство, порушена хата, затягли звичайні будні, коли треба просто вижити сьогодні, не відаючи про завтра, а на тепло і ласку вже не залишається ніяких сил. А потім і своє дитя знайшлося, а тут і голод знову стався…

І Дмитро никав, непримітний і тихий, нікому не заважаючи, нікому не докучаючи своїм маленьким життям, назавжди вражений війною, як отрутою.

Через два тижні після пологів пішли у сільраду, до голови.

— Добрий день! — удвох привіталися, як послали.

— І вас туда ж! — відповів той, як оперіщив.

— То… як запісувать будімо? — спитав Сергій, хронічний голова у сільраді, тоскно дивлячись на конаючу муху у вікні, в самому низу його; потім висякався крізь пальці на підлогу та витер руку об волосся, і розгорнув замурзану книгу ЗАГСу на пожмаканій та залитій салом сторінці номер тринадцять.

— Інокентій! — твердо сказав Шерстохвостов і знудився, наче запив самогон брагою. — Так мого друга звали, на фронті…

— Окончатєльно? — підвівши ліву брову, поцікавився голова, чухаючи собі праве вухо двома пальцями і пильно придивляючись до Мотрі з немовлям на руках: е-е-е-ех!.. це б зараз погойдатися з цією молодицею на свіжому сіні, аби не породілля була!.. А ще й аби вдова!..

— Я шо, гунявий? — примружився Петро. — Чи не ясно склав? Чи вже й на друге вухо не чуєш?

Він натякав на перше вухо голови, на ліве, якого той позбувся, коли з Йовменом Сніжком воїлися за красуню Христю, та Йовмен переміг і, відкусивши, виплюнув Серьогине вухо у купу гною, а черв’яки аж заскавчали у захваті. І Христя — ох і дівка ж!.. — дісталася Йовмену.

— Пиши вже! — нагадав Петро, з презирством у голосі. — Чи — ше не опохмелився сьогодні? Так збігай, ми почекаємо. Тілько ногу пристебнуть не забудь…

Голова скрушно похитав головою, подивився на свій протез правої ноги, притулений до стіни: дерев’яний, не живий, назад не приросте, зараза!.. А якби й приріс — що то дасть? Нема ж тої радості, що скінчилася… Та й скінчилася, так і не почавшись: переїхав йому ногу Петрів сусід, Микола Чуб. Гусеничним трактором переїхав, гнида, коли вже з ним упадали за Настею, що сьогодні Миколина дружина — бо хіба ж Настя пішла б за Сергія, що враз став одноногим?! Так, отож…

Тут Микола все правильно прорахував: відсидів рік «за необережний наїзд на пішохода» та й отримав пишну Настю, ще й з добрим приданим. Тепер двійко дітей у них, а Настя цвіте мальвою, хитається пружно, йдучи, і очі блищать живими смарагдами. Не те, що його, Серьогина, Варка… Стала вся худа та кострубата, а при її зрості за два метри, здалеку — наче глиста в непритомності. І очі… як попелом щедро притрушені. І зморшки, як у баби Кошільки, котрій за вісімдесят перевалило ще в поза тому столітті, на самому початку. Да й кашляє — корова лякається і дає кисле молоко. А кинув у те молоко жабу — здохла…

— Ти писати думаєш?.. Чи гадаєш, ми прийшли на тебе побачити, такого красеня? — Знову гримнув Петро, постукавши по столу, яку двері. — Ато я нервений… з учорашнього…

Голова виринув зі спогадів, вмочив перо у чорнильницю і поволі поніс ручкою до паперу, та тут же й підскочив від жаху: пролунав такий пронизливий крик, аж луснула лампочка під стелею — то заверещав новонароджений у Мотрі на руках. Він так пручався, так лементував, пірнаючи звуком від верхів до низів, що заклало вуха…

Серьога завмер, кинув ручку і теж закричав на повен голос:

— Бля, зупініть його, я ньє можу работать за такіх обставін, падло! Вабщє охєрєлі…

Дитя враз змовкло. Та тільки голова вдруге потягнувся до ручки, як знову пролунав жахливий крик. Так вони й гралися деякий час: як голова торкався ручки — всі аж присідали від крику, а як прибирав руку від писалки — немовля й стихало.

— Кажіться міньє, ньє хочьє он зваться Інокентієм… — второпав навіть недоумкуватий голова.

— Як то — не хоче? — запсихував Петро. — Що воно розуміє? Воно ще геть не тямить!.. Пиши, давай!

І все повторилося.

— Ви вже как хочетьє, но або вспокойтьє його, або я запісувать ньє буду! Або ві з Мотрею дайотьє йому другоє ім’я, або закриваєм ету лавочку! — твердо заявив Серьога-голова, блимаючи єдиним оком: другого лишився, крадучи в дитинстві кавуни на баштані.

Я тут представнік совєцької власті, а ньє казьол у агароді! — Він аж примружився від насолоди, що обіймає таку посаду, що розумний такий.

— Таки так! — заявила й Мотря, що досі мовчала, і попросила ласкаво, торкнувши чоловіка за руку: — Давай, Петре, якесь інше візьмемо! Чи ж гарних імен мало?

— Наприклад? — вирячився Петро, вже звикши, що сина будуть звати таким цікавим ім’ям.

— Ну… Можна Овксентій… — дитя заверещало. — Або — таких у селі немає — Іполит… — Знову лемент.

— Хай би воно всралося! — махнув рукою Петро. — Давай, пиши — Вілен! — Дитя мовчало. — Це скорочено «Владімір Ілліч Ленін». На честь вождя нашого…

Дитя мовчало.

— Відіш, він ньє проти! — посміхнувся золотими зубами голова, аж засяяло в кімнаті. — Я ж гаварив, воно ньє сабражає, альє розуміє важність моменту!.. Ну, так і пішемо?

— Атож! — кивнув головою Петро, а Мотря ніяково і сумно посміхнулася, ніжно й обережно пригорнувши немовля.

— То й харашо! — голова записав усе що треба до свідоцтва і вдарив його печаткою, довго й ніжно похукавши на неї, витягнувши губи, наче цілував взасос. — Ти, Мотре, іді, а ти, Пьєтро, астанься на пару слів, — і коли Мотря пішла, зашепотів, ворушачи слинявими губами з прилиплим тютюном-самосадом у кутках роту: — Я ньє павинен такоє казать, но скажу: ньє забудь похрестіть дітя! Альє — я тобі нічого ньє гаварив!

— Та вже ж!.. Не забуду, Серьога.

— Ньє Серьога!.. Ньє Серьога! — Аж підстрибнув голова. — І ньє Сергій!.. А- Сергій Поліграфавіч! Да нас, Курлаєвих, завжді только по батькові зверталіся! — І його вуса на масній пиці, трошки більші, ніж у Гітлера були, настовбурчилися войовничо.

— Та по матері посилали!.. Бо весь ваш рід був і є пришелепуватим, — згодився Петро і вийшов, хряснувши дверима.

Голова зло і хитро посміхнувся, вже сам до себе: нехай тільки дізнається, що Петро похрестив сина- одразу ж стукне у райком, а тоді!.. Аж замлоїло на душі від уяви про те, що буде комуністові Петру. Бо вже було його сусідові, Йовмену Сніжку. Ой, було!.. Він подивився на настінний портрет Великого і Найкращого Батька всіх Живих і Новонароджених, що недобре посміхався крізь вуса, і знову вишкірив золоті зуби.

Петро вийшов на ґанок, прижмурився на сонці і помислив: а таки ж здасть він мене, сволота; тільки-но довідається, що охрестили — тут і здасть!.. І будуть тягати у райкомі пикою по підлозі… І ніщо ж цього Серьогу не вчить — вже ж за таке діло лишився всіх зубів, вставив золоті… Ні, таки дійсно весь їхній рід Курлаєвих пришелепуватий. І звідки вони впали на їхнє бідне село?..

…Ще дід Ігнат Шило розповідав, що приїхали Курлаєви вшістьох чи то з Мордовії, чи з-під Казані, ще до народження Леніна. Зачухані, немиті, без скарбу, говорили якоюсь незвичною мовою, яку мали за російську, геть не розуміли тутешніх, як і ті — їх.

Купили хату-розвалюху на краю села, на болоті, майже задарма, та й зажили відлюдькувато, спілкуючись з місцевими лише по крайній потребі. Працювали сяк-так у полі, мали дві гряди під вікнами, де рости нічого не хотіло, хоча земля тут — як сало. А й не стільки працювали, як пили. Крали буряки де можна, гнали самогон і пили. А напившись, співали матюкливих російських пісень, що звалися «частушки», від яких навіть у свиней очі на лоба вилазили, та завивали щось — то про Сибір, то про землю руськую, нещасную.

І так старші й до смерті не навчилися нормальної мови, та й діти їхні говорили так, як потім, вже у «незалежній Україні», розмовляли демократичні політики.

Місцеві ніяк не могли второпати: звідки то таке прізвище, від чого відбулося, то й називали їх «Курваєви», від слова «курва». Та й точніше це було для цієї сімейки…

А вже Серьога, батько якого, Поліграф, згорів від оковитої, бо пив її безпробудно (та й матуся його, Валька, теж вживала, не цуралася), потягнувся уверх, до влади. Бо хоч і дурний був, хоч і тупий, як табуретка, але розумів таки, паскудник мілкий, що керувати краще, ніж працювати. І тишком-нишком, де лизнув де гавкнув, досяг посади голови сільради. І приклеївся, від стільця не відірвеш. Хіба напитися задарма, чи мерзенність яку зробити, або вкрасти щось — луг він біг на одній нозі, аж курява стояла, лише золоті зуби блищали на сонці.

Через три місяці після реєстрації, повезли Білена аж у Полтавську область, у село до родичів: гам мали хрестити, там свої були, не стукнуть і не викажуть. Хрестили не тому, що такі вже віруючі були, а скоріше за звичкою — всі так робили. Та й старі люди казали, що дитя повинно бути похрещене. Па про всяк…

У церкві дитина поводилася тихо, дивилася на все з презирством, тільки обома руками крутила дулі і тикала їх прямо до носа гунявому попу, якого всі називали «батюшкою». Попу то вкрай не подобалося, він кривився, аж шкірив зуби по-вовчи, промовляючи потрібний текст швидко та нерозбірливо і весь час хапаючись за великий хрест, що майже горизонтально лежав на його пузі. А коли взяв малого на руки, той зробив йому таку калюжу просто на рясу, що святий отець вже й вилаявся крізь зціплені зуби. І вилаявся так, аж свічки притухли.

На те Вілен заверещав несамовито, чомусь хрипким басом, і тут у церкві загуло, і смерклося надворі, і здійнявся вітер. Нахилившись майже до землі, застогнали тривожно і гнучко дерева, і десь зовсім поруч гримнуло, важко й утробно, довгою луною покотившись по безхмарному небу.

Піп сполохано прищулився, аж присів, перехрестився, схопившись обома руками за свого хреста, поцілувавши його, і швидко скінчив обряд.

По закінченню таїнства він, нажахано оглядаючись, узяв обумовлені тридцять карбованців, потім, злякано хрестячись, зажадав ще десять — на прання ряси.

Петро скривився, але дав. Хоча й подумав уголос, що колись саме за тридцять один спровадив іншого на хрест.

— Хай вам!.. — скрегонув піп зубами обом.

— Хай і вам! — як плюнули обоє.

Всі потрібні по народженню формальності були закінчені, то й приступив малий Вілен до основного свого призначення на цей час — рости і розвиватися. І почувати себе вільним.

Бо в житті людини є дуже короткий відрізок часу, коли вона насправді вільна: від народження до школи. Далі несилуване життя, як таке, закінчується і починаються лише обов’язки. До самої смерті.

Дехто, правда, думає, що як вийде на пенсію, то спочине і перестане напружено бігти вперед, нашорошивши вуха в піклуванні про завтра. Але так думають ті дурні, що ще не дожили до пенсії.

А й по смерті — чи спочинеш? Ніхто ж не знає…

Суєта суєт… Все — суєта.

Дитина і росла. Мотря скоротила «Вілен» до «Линок», бо завжди мокрим був, а Петро, який так і не змирився з не тим ім’ям — звав «Воно», або «Гей, ти!». Ну не подобалося те «Вілен», хоч і вождя нагадує, і сам наче й запропонував — а не до душі… І все придивлявся задумливо і тривожно: що ж воно росте?

А ріс Вілен енергійним та розумним. І розмовляти навчився дуже рано — вже в чотири роки чітко говорив «та» і «ма», що значило «тато» і «мама», а в п’ять міг відповісти, що собачка «гав», кішечка «няв», а корівка «му», хоча й частенько плутав.

Та й ходити почав дуже рано: у три роки вже повзав, а ще через півроку і пішов. Та так пішов, що зупинити не могли!.. Прудкий такий!..

Ще до школи він перехворів на кір, вітрянку, свинку, вірусний гепатит, дизентерію, пташиний грип, коров’ячий сказ, запалення фаллопієвих труб та церебральний арахноїдит.

За вдачею був природжений веселун і постійно вигадував щось таке, аби всі сміялися. То вночі стальний дріт натягне понад землею, в людному, але темному місці, сам заховається в кущах і верещить радісно, як хтось луснеться пикою об землю, вибиваючи зуби й заюшуючись кров’ю. То пізньої осені розбирав товсті дошки містка через річку, а натомість клав тоненьку стару фанеру і щиро потішався, як хто провалювався та летів у студену, вже замерзаючу воду, лементуючи від жаху і прагнучи хоч не втопитися — бо там було глибоко. То влітку кидав комусь у вбиральню пачку дріжджів, вкрадену у матері, і скоро та вбиральня підіймалася над землею на гівні, що спінено забродило, а вітерець розносив такі запахи, що мухи непритомніли.

Сельчани розуміли, чия то робота, приходили до Петра й скаржилися на сина, обурено горлали, обіцяючи десь придушити цього недоробленого пацюка. Петро, й так заклопотаний, бо в селі лише Курваєви жили-не тужили, зранку випивши, а увечері занюхавши, на скору руку і поров синочка, і бесіди проводив, і книжки змушував читати, і роботою спантеличував — але минав час, і Вілен придумував щось ще смішніше, що й калікою будь кого могло зробити.

Дуже веселий був! А ще — напрочуд ввічливий.

Вже як пішов та заговорив, то одразу стало зрозуміло: ну вкрай ввічлива дитина! Завжди з усіма вітався, часто по кілька разів на день, навіть коли його стали обходити десятою дорогою: оббігав, аби знову зустрітися, і верещав вітання, радісно стрибаючи від збудження.

Особливо любив вітатися з високим, худим, сивобородим дідом Вікентієм Матречею, що невідомо звідки взявся та жив у напіврозваленій хаті біля болота. У тій самій хаті, де колись мешкали Курваєви, доки нишком, серед ночі, не вселилися у велику й простору хату розкуркуленого Миколи Шила, сім’ю якого повезли до далекого Сибіру, де вона й згинула безвісно, як і сотні тисяч інших українських сімей, під сокирою рідної Партії, яку так любимо до сьогодення, і прагнемо її повернення. Як скажені.

А може, й не згинула сім’я та, хто відає?..

Може, змінив Микола Шило своє прізвище на Єльцин, та й жив собі десь у Свердловську, чекаючи слушної години, аби син його поквитався за все зі своєю тричі клятою Батьківщиною, розваливши ненависний Радянський Союз? Та скасувавши шосту статтю тої радянської конституції про керівну роль тої Партії СС? Та пропивши-просравши половину Росєї?

Хто знає, хто знає…

… Вгледівши Вікентія, Вілен підкрадався ззаду, майже впритул, і горлав несамовито:

— Драстуйте, діду!.. — від чого той підстрибував, задихаючись судорожно на вдиху, застигав у повітрі, вирячивши очі, матюкався, і біг відчайдушно, не розбираючи дороги, аж земля гула під босими порепаними п’ятами, а довгі чорні нестрижені нігті кресали іскри з твердого, як камінь, чорнозему.

І лементували жаби, булькаючим своїм співом в блякло-зеленому очереті над прогнилою водою, наче сміючись. Або плачучи.

Вже Вікентій і ходив різними шляхами, і обирав різний час, і перевдягався, і гримувався, і шкутильгав, і горбився, і стріляв з потертого маузера — нічого не допомагало!.. Вілен чув його нюхом, впізнавав, підкрадався, ховаючись, підстрибував якнайвище і горлав майже у вухо:

— Драстуйте, діду!!! — викликаючи у старого судоми і тремтіння від жаху в усьому великому старечому тілі.

Ночами Вікентій не спав, тяжко ворочався на продавленому, занедбаному, іржавому, затхлому ліжку, згадував свою дурну, дику й безглузду молодість, страчену на боротьбу за Революцію, на погоні за бандами то в Україні, то в Тамбовщині, то в Туркестані, і приходив до думки, що це дитя-садист з його страшним «драстуйте, діду!» — є помста від вищих сил, в які він ніколи не вірив, за його помилки, гріхи та невіру. І нікуди від цього виродка не сховатися, ніякою кулею його не дістати, ні в якому відхожому місці його не втопити, бо й там випливе!.. Бо таке — не тоне.

І плакав Вікентій, зануривши посічене часом обличчя в подушку. До задихання зануривши. До судом. До стогону.

Плакав важко, невміло, з завиванням і хрипами, кашляючи і пускаючи старечу слину. І благав невідомо кого, незримого але сутнього, аби відчепилася від нього ця мала потвора, цей нетопир, цей кажан глупої ночі, це породження Сутінок!..

Але наставав ранок, ставало на день, і десь на шляху Вікентія знову з’являвся цей невгомонний виплодок, підкрадався і вітався… І знову діда тіпало від зустрічі, до трясця душі і тіла…

І так — з дня в день…

Урешті-решт старий сивий Вікентій Матреча, матрос Революції, що не лякався нікого й ніколи, і поклав у сиру землю не одну сотню ворогів радянської влади, а декого задушив голими руками та загриз зубами, не витримав такої напасті і зник.

Казали, що оселився в іншому селі, що поїхав аж до Москви, то казали, що пішов у монастир, але насправді так ніхто ніколи й не довідався, куди щез той великий суворий дідуган з блакитними, як весняне небо, очима, якого всі на селі так поважали за його маузера, особисто подарованого колись вічноживим Рудим Паньком…

Взимку, коли до школи Білену залишалося вже менше року, він любив лежати на печі та слухати, що говорять дорослі, збираючись вечорами в хаті і ведучи неспішні бесіди під потріскування гніту у гасовій лампі, скло якої Мотря регулярно протирала зсередини газетою, попередньо плюнувши просто в портрет лисого Микити-кукурузника на першій сторінці, що шкірився незнано з яких радощів та обіцяв комунізм уже ось, от-от! Як і сьогодні обіцяють те світле «завтра», яке ну ніяк не може статися сьогодні, бо «завтра» буває лише завтра.

Він прислуховувався: маленький, неохайний, миршавий, зі скуйовдженим кучерявим волоссям неіснуючого у природі кольору — чи то руде, чи попелясте, чи землисте; з вічними соплями до підборіддя, із золотушними щоками та очима, що завжди сльозилися, а одне ще й дуже косило вбік.

І мріяв: як виросте та навчиться читати-писати, то й напише книжку — ні, багато книжок! — про своє село, про людей у сьому селі, та про Вікентія Матречу, суворого здорованя з лагідними очима кольору весняного неба, якого встиг полюбити геть-чисто. І будуть люди читати його книжки і дивуватися по-доброму, до нестями: ти ба, така погань, а ше й книжки пише, шоб йому руки покорчило і очі повилазило!..

А потім він видасть ще одну — велику та товсту, яку назве незвично й оригінально, щось на кшталт «Легке пір’я». Хоча як подумати: а чи буває пір’я важким? Але в тому ж і цікавість! Хіба погана назва: «Мокра вода»? Або — «Солодкий цукор»? Це ж так незвично!.. А ще краще — «Тяжкий хрест». Солідніше.

Соплі лізли до рота, але він не помічав, захоплений своїми світлими думками…

Ех, жаль, немає вже Чапаєва, він би й про нього написав!

Але ще є Будьонний, цей вже не відкрутиться, товстий та вусатий!.. А як там на Марсі? Чи не пора революцію робити?

І бачилося Білену: він на баскому коні, з шаблюкою у руці і волає, як Павка Корчагін у виконанні сиплоголосого Баська Ланового: «Дайо-о-о-о-ош!..», — ганяючись по селу за прищавим Вітькою Ємцем, що тікає, затуляючи руками вуха від гострої шаблі, і верещить по-дівчачому…

І розумів Вілен: аби то все трапилося, треба швидко навчитися читати й писати. І він старався. Ой як стара-а-ався!..

Вже в третьому класі без зупинок читав слова «рама, мама, баба» і «педикульоз». А в п’ятому й писати навчився. Правда, друкованими, але для книжок то й краще — не треба буде на друкарській машинці переганяти. Мав ще вивчити таблицю множення, та це залишив для сьомого класу.

Ще десь у другому класі, коли Вілен вилізав з танка (а танки стояли на всіх площах кожного міста Радянського Союзу), йому на голову впав відчинений люк того танка. Одразу три рази підряд. І тут він точно зрозумів: буде поетом! Або ще кимось… А від тої події виросла гуля, з якою не беруть ні в яку армію. Окрім Радянської.

Найбільше ж любив високоінтелектуальне зайняття — футбол. І сам любив грати до нестями, бігаючи якнайдалі від того місця, де був м’яч: аби по ногах не вдарили чи не збили на землю. І слухав по радіо репортажі, роззявивши рота. І горлав, де треба, теж до нестями: «Го-ою-о-олллл!!!»

Коли по радіо йшов футбол, Вілен забував про все, навіть про вірші, які почав складати потай від усіх — хотів таки вразити тих, хто має його за балахманного. А таких було бага-а-а-ато… Ой бага-а-а-ато…

Петро на те дивився сумно, розуміючи: треба виховувати, лозиною треба доброю стібати, чи й батогом вже, але — коли?! Коли?? Як весь день у колгоспі, рачки, а ще дома яке-не-яке хазяйство, та й хата, гляди, завалиться, і Мотря слабка, ніяк не набере тіла, все щось точить її.

Добре, хоч з Дмитром немає клопоту: мовчить собі, вчиться тихенько, і не видно й не чутно його. А од меншого — лише шкода. Лише шкода!.. Мотрі б зараз більше курятини та сметани, та молока, та масла вершкового — а де те взяти, як перебиваються з хліба на воду?.. Козу завели — здохла, кури ростуть повільніше, ніж їх треба їсти. Та й — яйця ж несуть, що теж не зайві. І що воно за життя таке прокляте? Здавалося колись: закінчиться війна, заживуть так, як бачив за кордоном. А воно… Аби до завтра дожити якось…

То й бігав менший де бажав, робив що заманеться, але — нічого доброго. Одну мерзенність.

А ще любив Вілен копати. І не просто так копав — город чи палісад Мотрин з квітами. Ні, він копав ями. Глибокі, великі, акуратні. Скрізь копав.

Як вгледить лопату, то й копає. Як натрапить на лома — то вже й гупає.

— І шо воно ото робить, анахтема, чорти б його вхопили?! — тіпався Петро, дивлячись, як син копає під стіною клуні, углиб та вшир.

— Та нехай, аби шкоди не робив! — заспокоював сусід, блиндо-окий циганкуватий Йовмен Сніжко. — Мо’ на міну наткнеться, що з війни залишилася, то й буде тобі менше клопоту…

— Та воно так… — згоджувався Петро, заспокоюючись. — Ну, тоді хай копає… Мо’, геологом стане, або шахтарем… — Мріяв. — Як міну не знайде… І в кого воно, таке безалаберне?..

А що через тиждень клуня все ж завалилася, ледве не задавивши Петра, то той щиро натовк Білену пику, примовляючи:

— А не копай, поганець, під своїми стінами, копай під чужими! Он хоч у Курваєва, у нього дуже гарна клуня, та й сам він людина достойна, шоб його розірвало, паскуду мерзотну!.. Іди да й копай собі, як так подобається, гівнюк косоокий!

Вілен таки пішов копати до голови, але там був дуже великий кудлатий собака. Ну дуже великий!.. Єдиний у селі собака, якого Вілен не міг перекусати. Поки що.

Тож аби все-таки зробити дядькові Сергію Курваєву щось приємне, Вілен почав кожного дня ловити його сина Захара, що був молодший і миршавіший за Шерстохвостова, та квасити йому пику до юшки. Захар весело верещав, пручаючись під Віленом, і обіцяв, як виросте, то стане літературним критиком і знищить Білена як поета.

— То я тобі пальці поламаю! — нервувався Вілен. — Аби ти писалки тримати не зміг! — І таки ламав, але сил ще не вистачало.

Коли Вілен підріс до того, що вже на дівок позирав, прийшло розуміння: аби мати успіх у цього округлого племені, яке йому та-а-а-ак подобалося, що млоїло на серці ночами; аж трусило при виді гарненької або й не дуже дівчини, аж щелепи зводило, аж нижче живота стискало! — треба чимось виділятися серед хлопців. І таки сильно виділятися, незвично!

Він і в футбол бігав, як навіжений, тікаючи від м’яча, зробивши із зимових Мотриних панчіх гетри та намалювавши зеленкою на майці «ті»; і залізяччя тягав завзято: схопить три борони одразу і тягає їх по подвір’ю, сколупуючи землю, а Петро матюкається увечері; і тою «дзюдо» займався — стрибав навколо мішків зі збіжжям, перевертаючи їх з боку на бік, і боксом — тицяв кулаками, замотаними в ганчір’я у мішок з піском, а все то було не воно…

Навіть коли, почувши про таємниче та недосяжне карате, побив об голову три машини цегли, що привезли на ремонт школи, за що Петра оштрафували на сорок рублів, а він за те ганяв два дні сина по всьому селу, матюкаючись так, що телята червоніли. Так і залишався Вілен миршавим та непримітним підлітком, з якого частенько кепкували, а то й штурхана давали за його добрі справи та аби не плутався під ногами.

Тоді, не кидаючи ні футболу, ні заліза, ні боксу з боротьбою, Вілен навчився грати в шахи — для розумового розвитку, чітко освоївши хід «Є2-Є4». Але в селі один він навчився, то й совав фігуру цілими днями сам зі собою. Та ще активно складав вірші. На той час вже десь вичитав фразу «Ні дня без рядка!», і вона йому впала на серце та й причепилася там, наче п’явка. І тепер, прокидаючись уранці, йдучи до школи та й по тім, він весь час шукав той єдиний рядок-фразу, який би справдив його прожитий день та зробив його немарним.

Свого першого вірша він не забуде ніколи:

Писав про все, що бачив, як потім і завжди робив Розенбаум, і як то роблять казахські, тувинські та нанайські поети. Бачив собаку — писав про собаку, бачив тремтливе листя на дереві — писав про листя. Але найбільше за все подобалося писати про зірки, чорне небо, далекий неосяжний Всесвіт та про те, як він полетить на інші планети воювати за кращу долю місцевого населення, щоб і там був соціалізм, який обов’язково перейде у комунізм. Ще любив писати про війну, про героїзм, про те, як били тих клятих кривавих фашистів, жодного з яких сам не бачив; про Перемогу, про світле майбутнє, про гаряче кохання.

І вміщував про все, окрім кохання, у шкільній стінгазеті, підписуючись «В. Лунявий», хоча всі й знали, хто то насправді є.

Дівчата почали мліти, розмовляючи з Віленом — поет же, не ТІ невігласи, що то вщипнуть за зад, то одразу за пазуху! — а хлопці заздрили, звичайно, і називали «поет». Але додавали чомусь «сраний», і воно виходило щось зовсім образливе: «поет сраний». Спочатку Вілен переймався, та згодом десь вичитав, що така вже доля всіх істинних поетів — бути вшанованими лише по смерті. А ще краще для поета — вмерти закатованим. Отоді — гарантія, що ти поет!.

І хоч було образливо… та й чекати не хотілося… та й не подобалося… особливо катування, але — змирився. Зрозумів, що проти традицій… не попреш.

Йшов час, сіючись піском крізь пальці.

Стугоніли тріскучими морозами зими, вибухали розмаїттям квіткових кольорів весни, пахли стиглими яблуками та липовим медом літа, рудими лисицями по стерні пробігали осені.

Вілен вже другий рік вчився в десятому класі, маючи п’ятірку лише зі співів: він згодився з учителькою, що вона буде ставити «відмінно», аби взагалі не розкривав рота. З іншими вчителями домовитися не завдалося, тому й мав суцільні двійки, на які щиро заслуговував. З точки зору вчителів. Хоч сам і був не згоден з ними, категорично не згоден.

В райвно таке не сподобалося. В січні туди запросили директора і довго каталися на ньому, тицяючи в писок пальцем: хіба ж це годиться, коли учень так довго вчиться??! Пояснили, що він ставить під сумнів всю систему радянського навчання і що це треба припиняти. Або шукати іншу роботу. Всьому шкільному колективу. Разом з прибиральницями.

Повернувшись, директор скликав педраду. Засідали всю ніч.

Слухаючи директора, вчителі ридали, билися в істериці і непритомніли. Дехто сивів на очах. Вже коли повинні були співати треті півні, але до того, ухвалили рішення. А потім накрили стіл, напилися самогону та й до пізнього світу співали журливо-безнадійних пісень.

І вже з наступного дня Шерстохвостова викликали до дошки, питали із замерзлими обличчями, дивлячись у вікно:

— Знаєш урок?

— Вчив! — твердо відповідав правдивий поет, правдиво впевнений, що знає, бо думав лише і завжди про високе й неземне, недоступне цим приземленим примітивам, що піклувалися лише про живота свого. І косив оком.

— То добре, п’ятірка, сідай, — погоджувалися вчителі, скрегочучи зубами, та вписували в журнал оцінку і заводили повні сліз очі під лоба.

Коли настала пора екзаменів, у Білена з усіх предметів було лише «відмінно». Тому самі екзамени в нього прийняли екстерном: всі вчителі, перехрестившись та сплюнувши тричі через ліве плече, зібралися в одному класі, затягли туди поета, зачинили двері на замок, директор дав рукою відмашку, всі разом спитали:

— Все знаєш? — на що скромний Вілен лише поблажливо кивнув головою: він, та не знає!

— Тоді — відмінно! З усіх екзаменів. Іди й чекай!

А деякий час потому Шерстохвостов отримав рожевий атестата бронзову медаль. На більше директор не спромігся. Навіть коли б його ставили до стінки. Або затискали дітородний орган у двері.

Мотря заплакала від радості, притуливши до грудей стиснуті руки, в душі чомусь відчуваючи нестерпну тугу — вона була єдина, хто таки любив Білена, прощаючи йому все; а Петро, як людина неглупа, розуміючи ціну блискучій бронзовій медалі і рожевому атестату, триповерхово похвалив сина за здібності та наснагу. І Вілен пізнав не всі слова, що злетіли з батькових вуст — деякі чув уперше.

Старший, Дмитро, на той час тихо й непомітно закінчивши школу, тихо й непомітно проіснувавши всі ці роки в батьковій хаті, так само тихо зник якось літнього дня. А через півроку Петро отримав листа, де син сповіщав, що вчиться на ветеринара, в нього все добре, то й не треба турбуватися. Зворотної адреси не було, а поштовий штемпель майже не проглядався. І Петро, задумливо скривившись, лише подумки побажав: «Нехай тебе Бог береже…»

Саме тут і прийшла пора іти Білену до армії. І вік уже настав той що треба… навіть перестиглий, та й спокушених дівчат у селі стало… дещо забагато. Треба було кудись хутко зникати, бо хоч і поет, а ребра, хай там що, збиралися поламати. І в’язи скрутити. Ловили вже. І найкраща схованка була — в армії. Або в тюрмі, що було майже однаково. Та в тюрму Вілен не планував.

У військкоматі довго думали, куди б Білена… послати. Разом з його медаллю та рожевим дипломом. Та гулею від танкового люка, яка за цей час ще й підросла. А потім дізналися, що в поета є захоплення — копати ями, а саме це й треба у «стройбаті» — тільки там можна виявити свій талант на повну силу, тільки там копають, як ніде; тільки там збираються і поети, і письменники, і справжні співаки, бо «стройбат» — то істинна кузня радянських талантів та інтелекту.

Армія прийняла тепло й радісно, широко розкривши обійми та потім стуливши їх до хрусту кісток. Але майбутній великий поет вже через три місяці зрозумів, як поєднувати час і простір за командою старшини «копать от забора до обєда», навчився віддавати честь лише правою рукою; спати, стоячи на посту, з розплющеними очима, не плутати команди «напра-во!» і «наліво!» та говорити «руською» мовою, аби не звали «хохлом» — і йому дали єфрейтора, першому серед його призову.

Після того як він старанно пришив на погони «личку», його товариші, ще рядові та незаплямовані, підходили, клали руку на плече і замріяно говорили:

— Собака — друг людини…

Всі, як один! І чого це їм те здалося, про собаку?.. До чого тут собака?..

Привіз із собою в армію Вілен і шахи. Думав, у вільний час буде з кимось грати, та узнає ще хоч один хід, бо під пішаком на «Є2-Є4» вже й дошка протерлася… Але в їхнім полку розумних більше не виявилося: решта вміли лише в карти, доміно та в «сракача». Ну, ще «зоську» били.

Так би й валялися ті шахи, якби про вміння «молодого» не прочув сивоусий командир, спокійний та розсудливий полковник — вірний соратник великого маршала Жукова, який поклав на кожного фашиста по двадцять і більше наших хлопців та цим прославився навіки, до пам’ятника на коняці з великими яйцями. І саме цей полковник, друг Жукова, побудував дачі всім маршалам та генералам тіх часів, за що вони його дуже поважали.

Отож він несподівано і викликав Шерстохвостова до себе:

— Ну, що?.. Говорять, ти в шахах петраєш, єфрейторе?

— Та так, трохи… — як завжди скромно до скромності відповів

Вілен і спробував знітитися. — Але у моєму селі у мене ніхто не вигравав…

— Та і я, чесно кажучи, лише трохи граю… Я знаю, що кінь ходить буквою «Г». А ти який хід вивчив?

— «Є2-Є4»! — гордо відповів єфрейтор.

— О, то дуже хитрий хід! Не всякий до нього додумається! Сідай, будемо воювати… До речі, то я Жукову дачу будував… Ми з ним друзі, ще з війни. Це я йому все добро, що він у Німеччині собі нахапав, додому привіз. І собі прихопив дещо… Завантажив всього-на-всього у вісім ешелонів залізничних. Правда, довелося їх зробити вдвічі довшими… За те ми й дружимо.

І відтоді вони частенько стали замислюватися над дошкою: Вілен совав свого пішака туди-сюди, а полковник, подумавши, то скакав конем уперед, то повертав його на місце. При цьому лагідно посміхався у вуса, кидаючи крізь зціплені зуби:

— Тобі треба залишатися в армії. Бо саме в армії найрозумніші люди існують!..

Шерстохвостов кивав головою на згоду, але знав, що буде тільки поетом. Або й чимось ще більшим. Але — чим?

Через півроку, дочекавшись нового поповнення та прийнявши його, полковник пішов у відпустку, а старшина Микола Петренко (теж з України, вилупок, сволота мерзокапостна, гнида чернігівська, паскуда огидна!…), який заздрив близьким відносинам свого єфрейтора з командиром, тут таки й відправив Білена у віддалене село будувати чергову дачу для нового генерала, що тільки ось отримав великі погони.

Бо ж, так повелося, всякий радянський полковник, ставши генералом, одразу й будував собі дачу за армійський кошт силами найближчого «стройбату», списуючи будматеріали то на ракетні шахти, то на казарми для солдат, то на шефську поміч колгоспу.

Генерал, як-то й покладено генералу, виявився набагато освіченішим за полковника: він навіть знав, як називаються всі шахові фігури! А ще вмів грати в шашки, «в Чапаєва». А ще — говорив чистими матюками. Навіть, спритник, сміявся матом! Одне жаль: рідко бував на будівництві. Тому й не здружився з єфрейтором.

Та Вілен і тут не розгубився: «от забора до обєда» він копав, аж бушлат завертався, а вже по обіді зникав у селі, прислухаючись до своїх гормонів та хромосом, та й блукав десь до пізнього вечора, повертаючись виснажений до гикавки. Хлопців і дівчат у селі майже не було, але молодиць розлучених або з чоловікам-п'яницями — хоч греблю гати! То й бігав до них шахіст-футболіст-боксер-каратисг, аби скрасити їхнє осоружне життя та познайомити з «Камасутрою», про яку тоді ще й не чув, але вже здогадувався. Читав їм жалібні вірші, від чого ті плакали, розкисали й пригортали хирлявенького, миршавого служаку до пухких грудей, куди той занурювався все глибше і глибше, а потім…

Він дарував їм обкусане свято, коротку нічну сподіванку на можливе диво у їх безпросвітному, задроченому житті, з’являючись різнобарвним метеликом, повним віршів і пісень, і зникаючи по других півнях примарною тінню.

Він бив їх вліт, мимохідь нищив останню надію на те, що колись щось зміниться, що вони почнуть жити, а не існувати; що їх будуть кохати і поважати, даватимуть ніжність і впевненість у завтра; що після темряви існування — настане світло буття.

Він бив їх вліт, всмерть, навіть не замислюючись над цим.

Деякі збожеволіли, деякі запили по тому, дехто наклав на себе руки…

Він не знав нічого про те. Він забував їх одразу і ніколи більше не згадував. Вони були випадковим епізодом на його барвистому шляху. І це давалося йому легко і просто.

Правда, потім, згадуючи візити Шерстохвостова, молодиці зітхали й незадоволено хитали головами: дуже вже швидко він робив свою чоловічу справу, наче кролик. Виходило на те, що чекання свята було набагато довшим, ніж саме свято, яке скидалося на вибух феєрверку: швидко й яскраво, а реального задоволення — ніякого…

Від тих набігів, через певний час, населення села почало збільшуватися, але єфрейтора там уже не було: він копав в іншому місці, для іншого генерала. Копав, по обіді зникаючи в селі і винюхуючи молодиць…

У результаті сих зникань єфрейтор погладшав, відпустив акуратні вусики і трошки довше, ніж було можна, волосся — він був уже «дідом», то міг дозволити собі.

Розбурхані Віленові гормони що далі, то більше скаженіли і штовхали його до дії.

Тоді він ще не розумів, що чим мілкіший та миршавіший індивідуум, тим сильніший його потяг до розмноження. Про це він дізнається багато пізніше, переглядаючи знічев’я книжки

Заратустри, Ніцше, Спінози та розумника Гегеля, в яких нічого не зміг второпати, але щось запам’ятав, аби потім цитувати з розумним виразом обличчя, насуваючи зморшки на невисокого лоба та мружачи око, що дивилося вбік.

Посіяне стало давати плоди.

До командира «стройбату» потягнулися молодиці (та й не дуже) з ближніх чи дальніх сіл і містечок, з вимогою допомогти у визнанні батьківства їхніх новонароджених дітей його підлеглого, єфрейтора Шерстохвостова.

Коли рахунок позивачок перевалив за другий десяток, полковник вжахнувся, викликав начальника штабу і наказав, бризкаючи в скаженій люті слиною і прикурюючи сигарету з боку фільтру: демобілізувати цього навіженого жеребця першим, просто у день наказу міністра оборони. Ні! Навіть — на день раніше!!!

А до того часу сховати у свинарник, відповідальним за поросят. Безвилазно! Нехай гівно чистить!.. Бо ж «дід», одначе… гордість Радянської армії… кнуряка навіжений!..

Наказ надійшов по обіді, а вже ввечері писар стройової частини видав сексуальному маніяку Шерстохвостову всі документи та проїзні вимоги і порадив щезнути ще вночі, бо зранку — він знає точно — біля штабу зберуться всі обдурені молодиці, аби розірвати мерзотника на шматки — нехай не дістанеться нікому!..

Вілен так і зробив, забравши: нечисленні речі свої, одіозну шахову дошку та «подаровану» молодими гітару, на якій вже вивчив три акорди, співаючи під них із грузинським акцентом та видаючи пісню за власну, «Віноградную косточку» Окуджави, від чого молодиці танули і мліли до нестями, а одяг з них спадав сам…

Тую «Косточку» він співав голосом Льоді Вайсбейна, який голосу взагалі ніколи не мав, але співав так, що довколишні ворони скаженіли і непритомніли від захвату, і в захваті Тому — кохалися жагуче, до білого підпір’я, до видирання його в ошелешеному екстазі, до втрати свідомості, до нірвани, до гикавки, до трясучки від нервово-фізичного збудження!..

І — через те і внаслідок того — завчасно народжували недоношених кволих своїх дітей, співучих солодкоголосих воронят, котрі потім зросли і живуть донині, і потягнулися від прілого гною до культури, яка поки що попереду туризма. І співають. І називають себе «юними орлами».

І високомордо шмигають у небесах, і вище небес, над своїм світом, повним яскравих вогнів і дешевої мішури… гордо розправивши рахітичні крила над спраглою землею, повного мілких пересічних гнид електорату.

Вже стільки тих «юних орлів» — і в мистецтві, і в політиці, і в бізнесі! В усьому житті нашому й так недоречному, бо стале на смерть від миті народження…

Вранці Вілен Петрович Шерстохвостов, єфрейтор по долі, був уже у Воронежі, а наступного дня-у Москві, звідки потрапив до Києва, а звідти, у спекотний день, що хилився на передвечір’я, трапив у Сутінки.

На краю села він негадано наздогнав давно забутого діда Вікентія Матречу: той, дізнавшись якось, що його клятий гнобитель пішов до армії, повернувся з безвісти в село, щиро сподіваючись, що малий шклявий вовкулак вже там більше не з’явиться; що десь хтось та приб’є цього паскудника.

Вілен зустрічі зрадів до нестями і, підкравшись ззаду, як завжди, загорлав у весь свій єфрейторський голос:

— Драстуйте, діду!!! А я за вами скучав!! Думав, бля, вже й не побачимося!..

Вікентій застиг на мить, приречено усвідомлюючи реальність, рвонувся вбік і вгору, розвернувся, аж підскочив, з жахом вирячився, наче побачив страшну примару з темного минулого: когось з убієнних ним у Революцію ворогів, що приходили ночами, не відспівані по смерті; перехрестився широко, невміло і майже безнадійно: «Прости мя, Господи, за гріхи мої створениє!..» і впав важко, враз, всім тілом… підім’явши під себе нові чоботи, що ніс перекинутими через плече.

І стих. І — вкляк…

Вілен стинув плечима і пішов далі, переступивши через старого: дивний якийсь, навіть не привітався…

…Поховали Вікентія Матречу тихо й непомітно: без попа, під дудку, скрипку та барабан, при копачах могили та десятку бабусь, запнутих в чорні жалобні хустини — була весна і всі не розгиналися на колгоспному полі, піклуючись про незрозуміле завтра для існуючого сього дня.

Лише голова сільради Курваєв, Сергій Поліграфович, народжений керувати, інвалід тілом і головою — влада і символ всесвітнього бидла-голоти, вже зранку добре вливши в себе «за упокой душі вьєрного комуніста» — став, хитаючись непевно, грузнучи протезом у свіжій землі біля ями, і тупо водячи навколо пустими очима, напружився відсутністю розуму та й виголосив золотим ротом, відмахуючи слова кулаком правиці:

— Так, сто… Ти, Вікьєнтій… Братішка! Матрос, с-с-с-с-сука!.. Спі спакойно, падла! Ми-тута! Курлаіч-на мьєсте! Курлаіч усьєда там, дьє нада! А хто не вєріть Курлаічу… У-у-у, каз-з-з-зли!.. — Затряс над головою судорожно стислим кулаком. І заточився з купи наритої землі.

Махнув рукою, витер п’яні сльози і пішов кудись у степ, кульгаючи та підстрибуючи. Розмахуючи руками і говорячи сам зі собою. Про все і ні про що.

Пішов геть. У близьке майбутнє. Разом зі своїми символічними братами по Партії, що, вирячивши очі від улюбленого червоного кольору, напружено і незримо ступали поруч, грузнучи в проблемах і не звертаючи уваги. Втупившись і не бачачи.

Він швидко шкутильгав до обрію, все прискорюючи крок і залишаючись на місці. Він майже біг. Смішний і страшний представник влади в Сутінках. Цар і бог своєї фізичної пастви. Виродок, чиє слово стало вище за Слово від Бога, про якого забули віддавна і надовго. Якого зреклися, аби не заважав.

Він п’яно біг назустріч своєму спочинку, що стане вічною мукою. Біг, обганяючи самого себе. Не відаючи, що зліплений з глини, в глину і повернеться. І дощі, що прийдуть по тім, все заллють і зрівняють, з’єднавши минуле з майбутнім.

Він біг в нікуди, і був певний, що біжить до свого недалекого щастя…

…На свіжому пагорбі, вже потім, хтось поставив пірамідку з червоною зіркою, а зверху почепив флотську безкозирку, яку, вже назавтра, вкрали жителі світлого майбутнього, завойованого Вікентієм Матречею, тепер вже покійним бійцем своєї вічноскаженої Партії.

Потім пагорб просів і заріс бур’яном; пірамідка з зіркою облущилася, скособочилася і завалилася, а за тім й зникла геть. І все накрила соковита, щедра степова трава, що заповнює собою всяку пустоту. Навіть ту, що здається — спочатку- засіяним полем.

І не полишилося на цій землі від Вікентія Матречі, матроса Революції, ні дітей, ні добрих діл, ні світлих спогадів, ні посадженого дерева.

Прожив, як пернув…

— Накопався? — тоскно посміхнувшись, спитав, обіймаючи, невисокий кремезний батько. — Знаємо, знаємо… Глибоко копав!.. Дуже глибоко… І в кого ти таке пішло? І чого хоч там яку міну не викопав? — спитав зажурено та й сплюнув убік — зле і безнадійно…

— Ой, синочку-синочку!.. — заголосила Мотря, припавши до нешироких синових грудей над не могутніми ногами. — Шо ж то воно буде?.. Як же то буде?.. Я ж виплакалася вся…

— Чего єто ви, мамо? — дивується Вілен, геть обрусілий, обіймаючи матір. — Усьо будьє харашо, я ж — возвратівся!..

— Так, он… листи лежать… Тридцять два листи… — плаче мати, аж губи дрижать, безпорадно розводячи перед собою руками. — І в кожному нас поздоровляють, з Матюками, російською мовою: то з онуком, то з онукою… Це ж у нас тепер тридцять два онуки, де ми їх спати покладемо, як приїдуть у гості?.. — Вона завмирає, прикривши долонею рота від жаху. — У нас і двору не вистачить… Доведеться на городі класти. А як усі по-великому захочуть? Це ж обсеруть геть усе подвір’я… Та ще в селі двоє твоїх… Шо ж ти собі далі думаєш?.. Чи ж тобі не вистачало грошей, що ми висилали, на «іздєліє № 2»? Чи ж там аптек не було?..

— С точки зрения банальной эрудиции, нет ничего проще достичь интеллектуальной невозмутимости, проистекающей из совершенсгва знання и подчинения страстей, и погрузиться в пределы «не я», то єсть созерцание, но дела коснись- воттебе и пожалуйста! — наморщив лоба та прижмурив косувате око син, що заучував більше місяця цю безглузду до розумності фразу, що записав йому сусід по ліжку у шпиталі, Валера Капітельман, з хитрющими навіть для єврея очима; заучував, аби потім хизуватися, аби потім розуміли всі, з ким справу мають!

Що та нісенітниця означає, він навіть гадки не мав. Але чи ж то важливо?.. Головне — виглядати розумним, і зовсім не обов’язково бути таким.

Мати від жаху аж схопилася рукою за горло і спитала, майже шепочучи:

— У лікаря давно був, синочку? Що він тобі сказав?.. Бо у нас тут гарний фершал…

Батько витріщив очі, мало не повилазили, струснув головою, і наче мух одганяв:

— То ти ще й з глузду з’їхав! Ось до чого доводить біготня по дівкам… А я сподівався, що армія тебе перевиховає… Але ж вірно, що горбатого могила виправить, — безнадійно махнув рукою. — Ладно, став, мати, на стіл — ви’пємо. Хоч яка, але ж подія… Мабуть, скучив за домашньою?.. Свіжа, тіко вчора вигнав!

— Я не п’ю! — гордим посмиком задер голову син-єфрейтор. — І пити ніколи не буду! А буду займатися спортом і стану, як Брюс Лі! Навіть краще! Токо — поетом.

— Ясно… — похитав головою батько. — Лікар тут не допоможе… Бо це вже навіть не діагноз, це — стан… А я вип’ю! Як не з радощів, то з горя.

— А де це Дмитро-мовчазний, що не бачу його? — зацікавився раптом єфрейтор.

— Ти що, припух? — аж застиг Петро. — Ми ж тобі писали: він закінчив училище, працює ветеринаром, близько Жмеринки, на Вінниччині. Сказав, сюди не повернеться. Ніколи…

Посідали до столу.

— Ти, того… — почав батько насуплено, після третьої. — Мабуть, їдь кудись, а я напишу твоїм жонам солом’яним, що ти десь зник, не можемо знайти… Що приїхав та й одразу поїхав. Тут тобі не можна залишатися. Ще й у селі двоє твоїх, вилиті ти, не відкрутишся… Навіть колір волосся… незвичайний. Твій. Приб’ють десь уночі, точно приб’ють… Давно обіцяють. І- Їдь жити у місто, де обов’язково є ап-тека! Та не шкодуй грошей на «іздєліє»! Не шкодуй, раз уже без блуду не можеш! Дешевше вийде.

— Та мабуть так!.. — замислився поет-єфрейтор-спортсмен-шахіст, заковтнув майже одним ковтком склянку обпалюючого чаю і став закусувати його холодцем з гірчицею. — А чи Захар Курваєв у селі? — спитав раптом, з повним ротом. — Давно я йому пику не товк.

— Та в селі… - знітилася Мотря, сидячи на табуретці збоку столу, готова миттю схопитися, аби догодити рідному синочку. І так на нього ніжно споглядала, наче гладила очима. — Одружився з Оксаною, у якої твій син росте… Тепер називає його тілько «байстрюк» та шпиняє на кожному кроці… Метаться за тебе.

— О, то піду, спіймаю та розімнусь!.. Я в армії та-а-акі прийоми вивчив, а відпрацювати їх не встиг!.. Аж, ось і нагода… — Вілен говорив, запихаючись холодцем, втупивши очі всередину себе.

— Чи подолаєш? Він зараз, як бугай трирічний… — засумнівався, дивлячись з під лоба, Петро. — Дві підкови за раз на суперечку розгинає…

— Ет! — недбало відмахнувся кращий учень Шварценеггера. — Бачили ми таких! Я його вмить урою, гавкнути не встигне!

— Ну-ну… — похитав головою батько. — Лід у холодильнику. Багато. Вистачить.

Льоду не вистачило.

Косувате око заплило, виступаючи півсферою вперед щоки і палало фіолетовим тілом, і не дивилося. Два кутні зуби лежали в кишені. Ніс з гостренького перетворився на добру картоплину з врожайного року. Губи мали вигляд достиглого сортового чорносливу. Ліве вухо стовбурчилося, наче щедрий домашній вареник з вишнями.

Кучерявисте волосся неіснуючого у природі кольору стирчало видертими кущами, нагадуючи житнє поле, скошене п’яним в хлам комбайнером, який сидів у комбайні догори ногами.

Коли б Вілена зараз побачив Хічкок, то помер би від жаху.

— Погуляв? — спитав Петро, з безнадійною стомленістю споглядаючи важко хекаючого сина — мати вже спала і це подовжило їй життя.

— Таки вклав я його! — занурив обличчя у миску з льодом двоюрідний брат Ван Дама та Вчитель Джекі Чана. — Правда, прийшлося витягти дрючка з паркану… З гвіздками. Після цього діло й пішло. Потанцював я на ньому… Ой, потанцював-а-а-ааав!.. А наостанку три цеглини на голові розтрощив. Після шлакоблочний. А перед шлакоблочиною — трубою двічі вдарив, межи ніг. Валялась там… Думаю, йому і в зимовій річці криги не вистачить.

— Здається мені, він теж задоволений… — примружився, хитаючи головою, Петро. — Бо тебе можна замість Вія по селу водити… Трупи обеспечені.

— Знаєте, батьку… Я мабуть зміню своє прізвище… Ну шо то таке — Шерстохвостов?! Якісь шерсть, та хвіст… — Булькав з миски каратист. — Неприлічно. Ну, хіба то прізвище для поета? Га?.. Візьму собі, наприклад, «Лунявий». Воно ж таки звучить — Вілен Лунявий! Як то кауть… Га?..

— Да-а-а, здорово тебе по голові вдарили… — Петро, не дивлячись, налив з пляшки в гранчак, аж через край побігло, хекнув і випив одним духом, навіть не скривившись. — Лунявий, Гунявий, Вонявий… Гляди сам, ти вже дорослий… — Він застиглими сумними очима дивився вбік. — Раз стількох безбатченків настругав… Хоч ким назвись… Кращим не станеш.

Помовчав хвилину і додав з гірким смутком:

— А прізвище наше — ще з Запорізької Січі: так прозвали твого пра-прапрадіда, зате що, як іти, свій хвіст у шерсть прагнув встромити. То й настругав за своє коротке життя більш півсотні безбатченків. А ти в нього й пішов. Він твоя пальма, а ти — його банан… — І знову випив, забулькавши, вже з горла, геть забувши про склянку. Розпачливо і сумно.

Тиждень опісля, єфрейтор-каратист не виходив з хати, окрім по нужді, загоюючи бойові рани і шукаючи свої помилки у поєднанні теорії бою з практикою.

Як спромігся вставати, крекчучи та ойкаючи, так одразу ж наклав на пуза «подаровану» в армії гітару і, брякаючи на трьох акордах, завів жалісливо-завиваючі пісні, вдивляючись пустими очима в полуплену стелю, аж собака забивався в буду і плакав-скавчав, слухаючи понівеченого друга-хазяїна та тоскно підспівуючи йому.

А у Мотрі від тих пісень геть мокріли очі і тремтіли губи. Навіть працювати переставала, завмираючи з лопатою в руках, співчуваючи рідній дитині.

Забігаючи наперед, треба сказати, що потім так проникливо і пронизливо не співав навіть великий Баблавський. МеМе. Чи — МуМу?..

Петро день витримав, сподіваючись, що це від фізичних травм і минеться. Та на другий, коли й сам, забувшись, став підвивати скімливо, здригнувся, замотав головою, забіг до спальні і аж заверещав басом:

— Або ж ти, гівнюк недороблений, затнешся, або я тобі ту гітару на вуха надіну!! Мало туги від твоїх вчинків, ще й голосом безнадійність наводиш! Не доводь до гріха, паскуднику!..

Вілен здригнувся, зітхнув зневажливо, але співати перестав. Взяв зошита, поклав під живіт подушку і щось замислено став виписувати олівцем, заводячи під лоба очі та шкірячи в посмішці залишки зубів.

Потім перевернувся горілиць, напружив єдину звивину і став мислити, що робити далі. І скоро прийшов до висновку: треба тікати. З села, з дому. Тікати, бо тут він не стане ані ким. Тут дуже малий простір для його мрій. Тут ніяких можливостей для творчої людини. А як вдариться по дівках (а таки ж вдариться!), то просто приб’ють. Як не в своєму селі, так в сусідньому. І світовий комунізм залишиться недобудованим. І прогресивне людство не потрапить до світлого «завтра».

Тож — тікати. Якнайшвидше. Хоч куди.

І, як все зажило, зник. Серед ночі. Перед світанком. Після других півнів.

Коли Вілен нишком крався по притихлому на ніч селу, у дворі Курваєвих, занедбаному і напівпропитому, низьким голосом завив-застогнав могутній, худий, весь у брудних клаптях обвислої зимової шерсті на гострих ребрах, собака: зачув давнього недруга свого, якого не догриз колись.

І зрозумів Вілен, прислухавшись своїм музичним слухом гітариста і увімкнувши своє розуміння собачо-єфрейторської мови, що поквитається з ним Рябий, обов’язково поквитається, порвавши раптом, несподівано, підтертого ланцюга свого…

«А це вже — хто кого!» — подумав вчорашній захисник Батьківщини, напруживши разом біцепси, трицепси та мотонейрони камбаловидної м’язи, про яку навіть не чув ніколи.

— Цить!.. — гримнуло нетверезо, з-за собацюри.

І спалахнула засиджена мухами лампочка над призьбою, вихопивши з темряви убогість всього навколо; наполохано закудкудакали порожні перекинуті відра, падаючи з ослона; ошелешено — вимушено прокидаючись з важкого голодного сну — хрипло нявкнув худючий котяра, останнім потягом м’язів випростуючись з-під кирзового чобота господаря.

Через мить — матюкнулося, гикнуло, смачно відригнулося… Зашморкало носом і стихло.

І враз — повісилося шиєю на паркані: мерзотна пика вічного голови сільради, Сергія Поліграфовича Курваєва. Від того ж слова — «курва». Бо з течією років вище «курви» не спромігся. Хоч як і п’явся… Аж скреготало.

Не може жаба стати левом, скільки би не стрибала.

Пика була геть п’яна, до стану прилиплого у кутку рота заслиненого «бичка» якоїсь сигарети. Давно потухлої, наскрізь мокрої, віддзеркаленої в сірих, мертвих очах.

— Там — кхто?.. — п’яно ремиґнуло зверху. — Кхто там, на Курлаіча, прьоть?.. Курлаіча хєр заваліш!.. Курлаіч — усьєгда! Ві, усьє, -іздохнітьє, а Курлаіч — будіть жить! Потому, Курлаіч — єто вся Родіна! Нас — хєр прапьошь, ми самі прапьом кого хошь! У-у-у-у, падли!

Пика скособочилась, захрипіла раптом і зникла.

Вілен завмер на це, якнайвище підтягнув штани разом з причинним хазяйством, висякався на траву крізь пальці, аж присвиснуло, і почвалав від рідного обійстя стройовим кроком, вгрузаючи у вологу землю підборами черевиків…

А вийшовши за село, на горі, біля козацької могили, яку тут називали «кугум», зупинився. Постояв, почухав потилицю, помочився під кущ при могилі, пернувши, струсив з женила краплі в траву, відхаркнувся, плюнув на невидиму у темряві землю-матір та й почимчикував далі: кугум да й кугум… Куди там, диво велике!..

Бачили й цікавіше…