Сутінки

Раба

Втомлена, зі слізливими очами-вікнами, зима вже виношувала своє дитя. Вона була на останніх днях вагітності весною. Донька повинна вже ось-ось народитися, забравши при цьому в матері життя.

Аби потім, через короткий час, засипавши світ зелено-квітчастою радістю, самій народити сина-літо і сконати на його гарячих руках. А літо, танцюючи метеликами, бавлячись грозами та стрибаючи кониками в траві, народить задумливу осінь, з повною пазухою врожаю, парасолькою під пахвою і дочкою-зимою в лоні…

І все йде по колу, і ми йдемо за всім, помилково думаючи, що навпростець прямуємо у світлу далину…

Людина народжується з темряви минулого і поринає в темряву майбутнього, коли не знайшла — за своє таке коротке земне життя — дороги до світла, до Бога. А яскравий різнобарвний ліхтарик її земної яви, клубок розваг і радощів, виявляється лише коротким сліпучим спалахом, миттєвою зупинкою у порожній пітьмі, на узбіччі вічного шляху людської душі.

Зараз весна, ще квола та незміцніла, з ніжними величезними очима кольору пролісків і посмішкою на блідих устах, пробувала слабкими тоненькими пальчиками гілочки всього живого, і від тих дотиків мертві сухі бруньки оживали і пружніли, готуючись стати листочками життя.

Перший секретар райкому комсомолу Вілен Шерстохвостов сидить у дієтичній їдальні й автоматично поглинає рисовий молочний суп, напружено дивлячись у вікно-вітрину порожніми очима. Суп несмачний і несолодкий, з розбавленого водою молока, але він цього не помічає, заглиблений у роздуми.

…Зранку його чемно запросили на верхній поверх райкому партії, де працювали хлопці з «чистими руками, гарячими серцями і холодними головами», сидячи під великими портретами «совісті революції» в кожному кабінеті: тонконосого, козлобородого Дзержинського. Запросили в головний кабінет, де портрет «совісті» був найбільшим за всі і найяскравішим, майже живим.

А може, й живим?.. Такі ніколи не вмирають.

За великим і довгим, як дорога з тюрми на волю, столом сиділи троє. З одного боку.

Аби не гаяти часу на опис кожного з них, вдамося до аналогії.

Посередині сидів головний: він був схожий на актора Зєльдіна в молодості, коли той зіграв свою найкращу, найпсихологічну і найглибшу роль Свастуха в улюбленому всім радянським народом фільмі «Пинарка та Свастух». (Після цього фільму ніхто з радянських акторів вже геть не хотів грати ні короля Ліра, ні Гамлета, ні навіть Леніна — кожен хотів бути Свастухом).

Той що сидів справа — віддалено нагадував Гагаріна, але не посміхався, бо не літав у космос, звідки всі поверталися з зубами назовні, аби сховати пережитий жах, оскільки «Героїв СРСР» їм просто за так не давали.

А лівий мав такі ж і фігуру, і постать, і навіть обличчя, як відомий персонаж Віні Пух, тільки був зовсім худим, лисим, з невиразними очима та з нависаючим носом-бульбою між хрящуватими вухами кажана.

«Зєльдін-Свастух» показав Віл єну на стілець напроти, через стіл. І коли той примостився — якось незграбно і напружено, бо був уперше тут і так — почалася довга розмова. І розмова ця ніяк не дозволяла розслабитися, і далі запрошений сидів на стільці, як собака на паркані, підібгавши враз затерплі ноги.

На столі, по обидва боки від трійці, лежали двома великими стосами товсті теки, вщерть набиті паперами, акуратно перев’язані і пронумеровані: деякі зовсім старі й засмальцьовані, деякі — свіжі, акуратні й охайні.

Чисторукі хлопці і посміхалися холодними головами, і співчували гарячими серцями, але при цьому акуратно підкладали під очі Білена аркуші і листочки: написані рукою чи віддруковані; фотографії, схеми, накази з печатками, фотокопії і все, що можна зобразити на папері і фотопапері. І всі ці аркуші з листочками стосувалися його, Шерстохвостова. Його життя в усіх проявах. Відображеному в доносах, докладах, рапортах, заявах, протоколах, актах. Підтвердженому фотографіями речових доказів, копіями документів, фото й описами його спілкувань і вчинків.

Залізні хлопці, з щитами та мечами у серцях, ніжно й довірливо розповідали Білену докладно та за порядком.

Тут було все й про все. Про кожний його день. Майже про кожну мить.

Навіть фотографія, на якій він вночі мочився на кугумі, тікаючи з дому до Києва. Звичайно, фото за якістю не годилося на обкладинку «Огонька», але що на ньому був саме Шерстохвостов — сумлінь не викликало. Як і ті фото, де він «льопав» бічів.

Тут було все, про що він сам забув давно і назавжди. І згадувати не збирався.

Розповідали хлопці по черзі, тихо і лагідно, наче жахливу цікаву казку про когось іншого, далекого і невідомого Білену, але погляди їхніх очей мали стільки свинцю, що його дістало би на кулі для десятків, сотень Шерстохвостових, аби поставити до стінки. Разом з усією ріднею. Разом із сусідами та їхньою худобою.

Навіть недотепна невиразна пика «Віні Пуха» втратила свою застиглу тупість і стала до краю насичена почуттями. А його протухлі очиці заблищали напружено і майже осмислено.

І від цієї казки десь усередині Білена народився і зріс холодний, волохатий і налитий кров’ю павук, поволі заповнив все нутро, хижо торкаючи кінчиками лап оголені нерви потенційного поета.

І йому вперше в житті стало страшно. Ні, не страшно — жахливо до памороки. Жахливо до холодного морозного поту, що вже давно стікав по обличчю, по шиї, по спині, лоскочучи крижаними краплинами і змушуючи плоть дрібно тремтіти у пропасниці моторошності.

В його спустілій голові, в закляклому і завмерлому мозку, билася лише одна думка: «Що ж буде?.. Що ж буде?.. Що ж буде?..» Билася, важким молотом гупаючи у скроні, аж голова здригалася.

Він, і так дрібний до миршавості, став ще меншим, ще більш непомітним, ще більш непоказним. Йому взагалі хотілося щезнути, аби народитися знову, почати все спочатку й не так.

Як іноді хочеться багатьом з нас. Коли трапилося, і — вже пізно…

Ні повернути, ні змінити, ні втекти…

Він завмер, випавши з часу і згубившись у просторі свого мерзенного життя, сплетеного зі зла, зрад, самозакоханості, самовеличі, презирства та наруги над ближніми. Не розуміючи цього, але відчуваючи якусь близьку небезпеку. І абсолютно не тямлячи причини цієї небезпеки. Просто знав: СЮДИ, за абияк, не запрошують, і ТАК — не розповідають.

І результат таких зустрічей буває завжди страшним. З хрустом кісток, закривавленим тілом, відбитими нутрощами, зламаним розумом — перед довгою дорогою, прихованою в цій країні лише для Макара з телятами.

Коли остання тека була складена й акуратно зав’язана, в кабінеті зависла страшна натужна тиша, в якій лунко цокав великий, як башта, годинник на підлозі, та єхидно і зло посміхався з портрета завжди суворий аскетичний Фелікс, справжній комуніст за породою, освітою, совістю.

— Тепер ти знаєш, що нам про тебе відомо все. І навіть трошки більше… — Порушив важку завислу паузу хазяїн кабінету. — Тож, за необхідності ми зробимо з тобою що забажаємо. Без будь яких перешкод і сумнівів. Зрозумів, смердота шановний?

— Так… — видихнув приречений, натужно провернувши у роті великого й важкого, сухого та шорсткого свого язика: Фелікс вже стояв за спиною, ласкаво посміхався і ніжно перекочував на лівій долоні м’яко клацаючий барабан револьвера системи «Наган», який тримав у правиці. І всі сім патронів тепло зблискували латунними гільзами, обіцяючи не дати осічки.

— Випий води і слухай уважно, — кивнув головою Свастух. — Саме такі, як ти, потрібні нам у верхів’ях влади. Такі, як ти — рішучі, без сумнівів і докорів. Без совісті. Бо совість — для людей.

Політикам вона не потрібна. Тут треба бути покручем Мальчиша Кібальчиша і Павки Корчагіна з Каїном, Іудою, Нероном. При цьому — треба здаватися «совістю народу», залишаючись совістю КПРС. Що для політика — аналогічно. У тебе є задатки всього. І досить розвинені. Саморозвинені.

Він зробив коротку паузу і продовжив:

— Ти знаєш, що вже включений до номенклатури. А це означає, що матимеш змогу дряпатися нагору, роблячи політичну кар’єру. З нашою підтримкою. А вже як далеко зайдеш — залежить від тебе та обставин, на які ми теж маємо змогу впливати, — хазяїн примружився і косо посміхнувся. — Думаю, ти зрозумів, що ми завжди і всюди уважно слідкуємо за тобою, контролюємо кожен крок. Тому від сьогодні і назавжди, ти стаєш взірцем в усьому і для всіх. Це означає, що з проміскуїтетом треба покінчити. Ще вчора. На розбудову сімейного життя даємо тобі два місяці. Наприкінці травня підеш у відпустку — питання вже вирішене — і поїдеш в санаторій, у Крим. Відпочити. Замислитись. Знайти собі пару. З моменту поселення в санаторії і починається твій відлік часу. Довжиною в два місяці. Зрозумів?

— Так… — вже відцокотів зубами об склянку з водою Шерстохвостов.

— Ось номер телефону, дзвони у будь-який час. Коли виникне нагальна потреба. Коли сам не зможеш впоратися. Ми все прорахуємо і допоможемо. Ми — завжди поруч. Незримі. Живи і не сіпайся. Про нашу зустріч забудь. Але — пам’ятай. Завжди. Нікому — абсолютно нікому! — про нашу бесіду — ні слова! Зрозумів?

— Так… — ні на що більше, крім цього слова, Вілен не був спроможний.

— Тоді — вільний, — Свастух витримав потрібну паузу. — Сьогодні…

Шерстохвостов згідно кивнув головою — автоматично, навіть не думаючи, чи це потрібно — зіп’явся на зомлілі ватні ноги і сновидою почовгав до дверей. Відчиняючи важку високу дверину, ще раз кивнув головою, наче в нервовому тику, і щез з очей.

— Цікавий мікроб… — задумливо промовив «Гагарін», тримаючи рукою підборіддя. — Навіть серед контингенту нашої контори такі — рідко трапляються…

— А мені здається, він далеко видряпається, — примружив і так майже непомітні очі трупного кольору «Віні Пух», відблискуючи своєю виголеною до дзеркальності головою, з вухами кажана виду «нетопир», а по-народному — Pipistrrellus.

— Чомусь і я так думаю… — погодився Свастух, скрутно хитаючи головою і кривлячи губи в презирливій сумній посмішці. — З його букетом якостей…

— Кого ж ми вирощуємо?.. Своїми руками, для своїх же дітей, для їхнього майбуття?.. — тихо подумав уголос «Гагарін».

— Кого нам наказують вирощувати! — зло перекосившись,

примружив очі Свастух. -1… думай, що говориш, та — де говориш. Чи, може хочеш волам хвости крутити?., на південному узбережжі Нової Землі.

…А Вілен, з очманілою головою, повного пульсуючого у скронях жаху, вийшов на вулицю і довго тинявся по місту, незвісно де, місячи наскрізь промоклими ногами мокрий сніг самого початку березня і не відчуваючи холоду.

Потім якось потрапив до цієї їдальні і в теплі став приходити до тями, сьорбаючи суп і дивлячись кудись, і нічого не бачачи…

Пакуючи валізу, вже маючи в руках путівку до Криму і квиток, весь готовий до відпочинку, Вілен несподівано отримав телеграму: «МАМА ПОМЕРЛА ПОХОРОН ЦЮ СЕРЕДУ ТАТО».

Батько зрідка за всі роки приїздив до Києва у справах, але останньою порою все частіше: заліками для Мотрі, хвороба якої ставала дедалі безнадійнішою. Щось сушило її нутрощі, виснажувало тіло і розпечено штрикало в грудях. їй стало зовсім важко поратися по господарству, важко навіть прибиратися та готувати їжу, і Петро крутився, не жаліючи себе, встигаючи всюди і не розраховуючи на поміч чужих — свої не допомагали…

З плином часу він ставав усе більш задумливим і мовчазним, хоч і по молодості не базікав зайвого. І його суворий відчужений погляд з-під лоба теплів, лише коли спілкувався з дружиною. Тоді очі ставали щирими і лагідними, як у надто рано постарілої дитини.

Старший, Дмитро, трішки полікувавши худобу, став головою колгоспу на Франківщині і знову вчився. І за навчанням своїм, за піклуванням про свій великий колгосп, про рідну Державу, на батька й мачуху часу вже не лишалося… Навіть не те, що не лишалося… а все відкладалося: не тягло його додому, зовсім не тягло…

Петро був у нього лише раз, ще Мотря здужала. І познайомився з невісткою та двома онучками, побачивши їх уперше. Дмитро дав тоді грошей, і пісно-смиренно киваючи головою, бідкався, що винен, не встигає провідати рідне село, допомогти і розрадити. І говорив довго, тихим рівним голосом, ховаючи за правильними словами внутрішню байдужість до всього минулого; байдужість, що народилася ще в дитинстві, з тихої самотності, а на сьогодні визріла і достигла. І дивився вбік і вниз, уникаючи татових очей, очікуючих і сумних…

— Я вишлю ще грошей вам, як з’являться!.. — пообіцяв на прощання, підсаджуючи батька в старенький автобус, а потім довго дивився вслід машині, що віддалялася у клубах ядучого бензинового диму. І не було співчуття, а лише — спокійне, з легким смутком, впевнене передчуття, що бачив батька востаннє.

І раптовий щирий біль у серці: колись він втратив свою маму, навіть встигши полюбити її, а натомість отримав чужих чоловіка і жінку, що не стали батьком з матір’ю.

Буваючи в Києві, Петро — аж через силу, бо просила Мотря — провідував меншого, сумно й безпорадно спілкувався, щось говорив — про хазяйство, про хвору маму, про брата, про сусідів, але натрапляв на байдужий погляд затуманених своїми думками очей сина, повернутих всередину, і нітився, змовкав, тупцював незграбно, соромлячись себе, свого вигляду, і починав прощатися, ніяково й розпачливо посміхаючись і глупо киваючи головою.

Петро був чужим синові, як і той йому. За буденністю життя, за вічними проблемами буття, не ставало часу — та й не шукав його, покладаючись на Мотрю — аби змінити щось у підростаючому сині. Просте і єдине бажання — вижити у цій страшній країні, не дати загинути близьким, затуляло всі інші. Вічна, всепоглинаюча напруга: що їсти, що вдягнути завтра, виснажувала, не давала спокою, гризла душу. І так — з дня у день і все життя. І не можеш дати комусь тепла, якого сам не маєш. А в Петра тепла залишалося лише для Мотрі… Та й — чи достатньо?..

Він ніколи не залишався в сина гостювати, ніколи не просив про допомогу з ліками. Сам кружляв по Києву, шукаючи аптеки: пішки, у всяку погоду-негоду, непомітний, пожмаканий і зігнутий життям; чекав в аптеці слушного моменту, принижено підлещувався до аптекарок, називаючи всіх «донечками», вимучено і невміло розтягуючи губи у скрадливій посмішці, благаючи їх лише про одне: знайти те, чого немає, яке — можливо! — зовсім випадково! — десь завалялося в куточку; хай це буде коштувати дорожче, навіть вдвічі-він згоден, аби тільки знайшли потрібне для хворої дружини…

Бо — як же він, без неї?.. Один, на всьому цьому світі?..

Врешті-решт, в — надцятій аптеці, знаходилася добра душа, виносила з підсобки, оглядаючись, потрібні ліки, тицяла Петру крізь віконце, забираючи з-під його розпластаної на стійці долоні зіжмакані гроші і відвертаючи обличчя. Від сорому радянської людини за радянську дійсність…

Іноді попри все щастило, і Петро запасався ліками надовго, але часто й вертався з однією коробочкою, сумно і довго підстрибуючи на твердому сидінні автобуса, що затемна віз у Сутінки, подумки зажурено готуючись до нової поїздки. Знаючи, що скоро втратить найдорожче, і жахаючись втрати, і б’ючись в темряві безпорадності, і ридаючи душею, без сліз…

Лише раз він, так і не вибігавши ліки, знайшов Вілена на роботі і попросив про допомогу. Бо знав, напевне знав! — що для сина те — лише зняти телефонну трубку, і сказати кілька слів. Всього кілька слів…

Але Вілен, на мить оживши зблиснувшими очима, твердо похитав головою:

— Я нє могу! Я нє могу ставіть под удар свойо положеніє. У нас з етім — суворо. Нє просі.

— Але ж — для матері!.. Твоєї, рідної, що народила тебе, годувала й на ноги поставила! — Майже скрикнув миттєво затерплий тілом Петро, враз захриплим від напруги і відчаю голосом. — Вона ж — одна в тебе! Єдина! Не буде іншої, як не стане її… Ти розумієш це?

— Я — всю розумію. І — знаю. Знаю навіть то, чего нє знаєш і не можеш знати ти. Потому й одмовляю.

— Хіба ж ти син? — закляк, обпавши тілом і надією, Петро. — Хіба ж людина?.. — І через довгу паузу побажав, зронивши безсило голову: — Най буде те, чого шукаєш… Нехай воздається по ділам твоїм!

— Ти думай, ДЕ і ЩО говориш! Ще — перехрестися ТУТ! — Скипів зблідлий Вілен, забувши про російську, примруживши до щілин очі. — Сказав, не можу — і крапка! І не дави на мене… лірикою!

Батько важко розвернувся, махнув рукою і вийшов, не прощаючись. І вже після того — не шукав більше сина, не відсилав, як раніше, Мотриних листів без відповіді, не посилав які-не-які гроші, не передавав з оказією гостинців. Відрізав у душі своїй…

Вілен повертів в руках клаптик паперу з наклеєними смужками тексту, задумливо прикусив губи, здвигнув плечима, скачав телеграму між долонями в кульку і жбурнув у відчинене вікно: ні, він не може поїхати! Не «не хоче» — не може!.. Завтра повинен бути в санаторії; завтра починається відлік часу протягом у два місяці. А поховають — і без нього. Треба б грошей відіслати… Але — попереду відпустка, хто знає, як вона складеться? Тому… після повернення і вишле. Гроші ніколи зайвими не бувають — хоч на похороні, хоч після. Борги людям батько й потім віддасть.

І — мертві до мертвих, а живим — живе. Йдучи — не обертайся.

А вже надвечір швидкий потяг, ніжно похитуючись і ритмічно постукуючи колесами, візу купейному вагоні Шерстохвостова. Віз до теплого й живого моря, якого той ще ніколи не бачив. Віз назустріч подальшій долі.

Санаторій був скромний — для партійної еліти районно-обласних масштабів. Але на Вілена справив таке враження, наче удар під дих: для нього це були небачені досі затишок, чистота і розкіш. А поєднані з морем, тропічною зеленню, зовсім іншим, ласкавим до спалення, сонцем і запобігливою увагою персоналу, викликали захват до запаморочення і глибоку повагу до Партії і до себе, її слухняного сина.

Кілька перших днів він блукав скрізь і всюди, з цікавістю нишпорячи по всіх закутках, дихаючи незвичними ароматами зовсім іншого повітря, з обережністю знайомлячись з не схожим ні на що морем, насторожено спілкуючись із сусідами по кімнаті і їдальні. Але скоро і його захопило те південне відчуття легкості і відпочинку, яке тягне навіть вкрай поважних людей до несподіваних вчинків, душевної відкритості і щедрості; скажених романів, купання голими вночі, під величезним сяючим диском повного Місяця серед величезних яскравих зірок, до яких можна просто дотягнутися руками…

А ще!.. Ще!. Луг було стільки засмаглих, струнких, випещених дівчат і жінок, з розбещеними очима, від яких просто ставало серце, губи розпливалися у млосній посмішці, очі закочувалися під лоба, а рот розкривався і забував зачинитися, показуючи язика, стікаючого слиною жадання.

І лише єхидна посмішка Фелікса Дзержинського, кожного разу спливаюча в пам’яті, була як постріл у груди, і Шерстохвостов терпнув, вражений раптовим страхом як стусаном, і язик скрапував слиною вже з іншої причини.

Він розумів: те, що бачить і має тут, є лише крихітним шматочком того, що може бачити і мати, видряпавшись нагору, у верхів’я влади, у ту височінь, від думки про яку сьогодні паморочиться у голові і все пливе перед очима…

Він розумів: треба напружитися і терпіти сьогодні, примруживши очі від спокус іти вперед і вверх. А вже, коли досягне жаданого, тоді й потішиться, тоді й дасть волю почуттям, бажанням, звабам… '

Він розумів: це початок його шансу, єдиного шансу, що дає йому доля руками Партії. І згубити цей шанс — згубити себе. Нараз і назавжди.

Він розумів: може й повинен настати час, коли Свастух разом зі всією своєю «конторою» буде працювати на нього, захищаючи так, як сьогодні контролює.

Розбурханий та ошелешений вічним яскравим святом літнього Криму, Шерстохвостов поставив собі мету і дав клятву.

І тої ж ночі, на стрімкому каменистому березі моря, сам-на-сам, як підпис під клятвою, випив склянку морської води, капнувши туди свою кров з надрізаного пальця.

І тої ж миті, в завмерлому нараз повітрі, щось велике й волохате, чорне і ширококриле, безшумно-жахливо закружляло в місячному світлі, вкриваючи землю і воду непроглядним мороком своєї тіні, а з моря подуло сирим і холодним, з важким запахом болотного тліну, зло і враз зморщивши дзеркальну гладь блискучої води.

І десь далеко, безнадійно і розпачливо, лунко зареготали шакали, як заплакали…

Відтак зненацька сталося тихо і зникли всі звуки.

Потім по непроглядно чорному небі ковзнула велика зірка, миттєво спалахнула сліпучим чорним світлом і згасла.

І все стало, як було. Але — вже не так…

А кілька днів опісля, повертаючись увечері з моря, він угледів невисоке, пишнотіле, акуратне приємне дівча, що самотньо сиділо на величезній парковій лаві, вдалині від людей, в тихому закутку.

— Пробачте, що заважаю самотності, - Білену потай завжди подобалися саме такі дівчата: невеличкі, з округлими пружними формами, спокійними милими сіроокими обличчями — саме вони й були, на його думку, створені для подружнього життя, для домашнього затишку, для рожевощоких, чисто вимитих, яснооких дітей. — Ви, мабуть, недавно приїхали, ще нікого не знаєте, і вам трохи незвично тут? Бо я теж, коли приїхав, довго блукав сам… Та й зараз… якось… більше один…

Дівчина всміхнулася:

— Дякую за готовність допомогти і підтримати, але я тут не вперше. І — мені подобається бути самій. То ж не хвилюйтесь і не переймайтесь. Блукайте собі й далі, а я собі — посиджу. А як буде потреба, то знайду вас. Не сумнівайтесь.

— Не смію заважати, але буду сподіватися на подальше знайомство… — злегка вклонився Вілен і повернувся іти далі.

— Сподівайтесь! У нас — країна надій і сподівань… — Байдуже дозволила незнайомка вже в спину.

За сніданком Вілен, з подивом і передчуттям чогось, побачив її за столом, напроти себе, на місці, що вже два дні було вільним.

Обидві сусідки, обабіч від Білена, одразу почали знайомство:

— Любов Григорівна Похмєлова, — улесливо посміхнулася кирзовою пикою, з криваво намальованими тонкими жаб’ячими губами, ліва, з бородавкою збоку носа, стріпнувши давно немитим волоссям кольору торішнього силосу. — Приїхала з Брянська, керую найбільшою торговою базою. Всі склади — у моєму особистому володінні! Маю все, чого душа зажадає! Майже незаміжня, — і захихикала придуркувато, томно поглядаючи спідлоба на єдиного за столом чоловіка, а потім залилася, захлинаючись сміхом, з повискуванням і підстрибуванням на стільці.

«Гнида смердюча», — подовжив подумки характеристику сусідки Вілен, якого та дістала лестощами-натяками, шепочучи за столом йому у вухо своїм ротом, з якого смерділо нечищеними зубами та недотравленою в шлунку їжею, і цим геть відбиваючи молодому комуністу неабиякий щирий апетит. Та й від її білизни, що глибоко врізалася в пухке рихле тіло перезрілої сорокарічної баби, пахло… не дуже свіжо. Мила вона шкодує чи що?..

«Цікаво, — продовжував мислити Вілен, дивлячись на Любов Григорівну, що аж стогнала від безпричинного сміху, — чому жінки не носять бороди? їй дуже б личила борода, така… на всю пику!»

— Ельміра Шамілєвна, — глипнула чорними розкосими очима сусідка справа, хижо нахиливши голову вбік, — з Мордовії, майор ОБХСС. Маю чудову сім’ю і коханого чоловіка.

«Що СС — точно! — подумки згодився Вілен, здригнувшись. — А щодо іншого — велике питання! Бо тільки в СС тобі і бути. Там тобі й місце, стерві ненаситній!» — Він з огидою згадав, як ще в перший день його появи Ельміра серед дня, коли він після гарного ситного обіду відпочивав з дороги, сам у номері, увірвалася рудоволосою, майже червоною фарбованою фурією, замкнула двері і зґвалтувала його, душачи поцілунками і пропітнілими пахвами, і тримаючи залізними руками; виснаживши його намертво, до запалих очей. >

Щось вона знала про чоловіче єство, бо ганяла, стрибаючи на ньому, майже втрачаючому свідомість товаришу по Партії, до самої вечері, іти на яку в нього вже не стало сил. І вона сама принесла йому їжу, щонайменше на п’ятьох. А після того враз охолола і вже навіть не звертала уваги, наче на інваліда якого. І цим знову ґвалтувала сексуального Геракла кімнатного профілю.

— Вілен Петрович, — коротко кивнув головою Шерстохвостов, приязно посміхнувшись. — Перший секретар райкому комсомолу. З Києва.

— У мене не зовсім звичне ім’я… — новенька дивилася на всіх і ні на кого, спокійна і байдужа, з ледь помітною посмішкою в куточках губ. — Батько назвав так, аби ні в кого не було. Тому мене звуть Динера. Це скорочено — «дитя нової ери». Зараз мій тато — велика людина в Закарпатті. А коли я народилася, він лише починав ставати на ноги, і треба було чимось вразити своїх старших колег. Тож і придумав таке. І всім так сподобалося, що про мене скоро узнали спочатку в Києві, потім і в Москві, і тато швидко пішов угору. А вже ось, незабаром, буде в Києві, в апараті ЦК нашої партії. А звідти й Москва поруч.

Вона трималася і говорила так спокійно та впевнено, з відчуттям власної гідності і зверхності, що всі враз притихли і дивилися лише в свої тарілки.

— Я — студентка. Третій курс. Інститут міжнародних відносин. Майбутній дипломат. Тато пропонував мені поїхати відпочивати до Куби, але мені там не сподобалося того року, коли була… Тут краще, тож я поїхала сюди. Краще, ніж у Болгарії, Польщі, Румунії, Німеччині, Югославії… Я й там бувала, але тут — більше подобається…

У серце Шерстохвостова щось вдарило, аж миттю змокрів лоб. Майнула думка: «Ех, оце би її і засватати!» Та одразу й пригас: хто він, а хто — вона!.. Ще принцесу пошукай…

Але вже якось так трапилося, що два дні потому вони гуляли вдвох, каталися на катері, пили увечері сухе вино на берегових каміннях, милуючись місячною доріжкою, зірками, та вдихаючи не схожий ні на що запах моря. А вдень купалися на галасливому пляжі і пеклися під палючим сонцем, дістаючи шоколадну засмагу.

І не бачили, захоплені собою, зблискуючих на сонці скелець бінокля, з яким вдалині пляжу прогулювався непримітний відпочиваючий: у куфайці, стоптаних валянках і шапці-вушанці на босу голову, весь час направляючи бінокля у їхній бік, не відриваючи його від очей в чорних окулярах і наступаючи на тіла засмагаючих, від чого ті невдоволено і голосно верещали, підстрибуючи. Але, побачивши пришпилене — до синіх трусів по коліно — розкрите посвідчення працівника КДБ, миттю змовкали і стрімголов тікали у воду, сидячи там по шию, до синьої шкіри гусячого Гатунку.

Вілен розповідав Дилері про свої пригоди, дійсні й видумані, де завжди виглядав як треба, але не перегинав палку: відповідальна комсомольська робота його чомусь та навчила.

— Я думала, ти теж… від свого батька приїхав сюди. А ти — вже перший секретар райкому! — Дивувалася дівчина. — В такі молоді роки!.. Ти, думаю, далеко підеш… Коли будеш мати надійну опору, — і, посміхаючись, задумливо прихилялася, начебто випадково, до плеча супутника, від чого того аж трусило, мов собаку на морозі.

І комсомольський вожак робив усе, аби дістатися тієї потрібної «опори», припнути себе до неї, а потім зв’язатися міцним вузликом у паспорті. Він навіть не шкодував грошей, які завжди ретельно рахував і складав по копієчці, ховаючи далеко й надійно, за звичкою свого народу відкладаючи «на чорний день» — саме зараз захищався від того можливого дня, а тому не рахувався з витратами.

Але й не тринькав направо-наліво — до всіх трат підходив зважено, ще й так, аби Динера це помічала. Підсвідомо Вілен відчував, що поверне їх потім, якщо зуміє все залагодити як треба. І поверне більше, набагато більше, ніж витрачає зараз.

— Тобі треба буде виправити око, — якось одного дня помітила так, між іншим, Динера. — У батька є дуже гарний лікар по очам. Він з ним домовиться. Сам розумієш, не може бути майбутній визначний політик — косооким…

— Тебе так хвилює мій вигляд? — посміхнувся, ховаючи напруження, комсомоліст.

— Думаю, так! — і глянула на нього, як на вибраного коня, оцінивши з ніг до голови. — Мій батько теж починав з нічого, тому вірить лише в тих, що самі себе роблять. А ти маєш всі шанси. От я й хочу, аби мій чоловік виглядав гарно. Ні, якщо ти маєш інші плани на подружнє життя…

— Я маю такі ж плани, як і ти! — швидко перебив Вілен, схопивши Динеру за руку, завмерши на мить, і ніжно поцілував долоню, піднісши до губів. — Я буду дуже щасливий, якщо зможу завжди бути поруч з тобою… Я буду достойним чоловіком для коханої жінки!

— Що ж, подивимося, — задумливо прижмурила очі майбутня «кохана». — Тоді — через два дні їдемо до нас. Познайомлю тебе з родиною.

— А квитки?! — вирячився Вілен, зронивши щелепу, внутрішньо аж завмерши в захваті від такого несподіваного повороту. — Ти їх навіть за тиждень не візьмеш, а без квитків у потяг не пустять!

— Квитки я візьму по своїй броні, це не є проблемою, — стримано посміхнулася Динера. — Звикай до більш високого свого рівня. Розраховуй на себе, але пам’ятай, що я — завжди поруч!

«Як хлопці з четвертого поверху!» — не зовсім доречно сплило у голові Білена, але одразу й зникло, бо дівчина жагуче обійняла його.

Мукачів привітав їх затіненим затишком вузеньких брущатих вулиць, незвичайними будинками і спорудами, високим струнким костьолом у самому центрі, майже поруч з пам’ятником всюдисучому Леніну, і залізними будочками автоматів з вином на міському базарі, просто при вході.

Білена вразила кількість маленьких затишних кав’ярень, кафе, вареничних та крамничок з несподівано повними для радянської влади вітринами, що займали всі перші поверхи будинків у центрі. А ще — охайність, не властива містам, в яких бував раніше.

Притому, що батько Динери, Юрій Іванович Балига, мав вкрай високий пост в Ужгороді, жили вони в центрі Мукачева, на вулиці того ж Леніна, без імені якого в цій країні СеРеСеР навіть свиней не різали.

Зустріла господиня — трошки постаріла копія Динери, миловидна і привітна, але з цупкими жорстким поглядом металево-сірих очей, який ховала за гостинною посмішкою.

Цим поглядом вона миттю роздягла Шерстохвостова догола, прискіпливо обдивилася, грайливо поляскала, де треба, і одягла знову, залишивши в нього відчуття одягненої навиворіт сорочки і задом-наперед — піджака, а за комір насипала стриженого волосся. І тепер Вілен буде почуватися так при кожній зустрічі з Ліляною Семенівною, до самої її смерті.

Оселя була велика, зі страшенно високими ліпними стелями, широкими й високими вікнами. Тут були і опалення, і гаряча вода, і газ, і телефон. Ну і, звичайно ж, на стіні висіла вічно брешуча радіо-крапка, яку місцеві називали «московська Галя», будучи доречно впевнені, що вся та брехня з неї йде саме з Москви, а в Києві її лише роблять ще пухнастішою, ще яскравішою, ще безглуздішою.

Зараз з «Галі» лунає, радісний до дурного, голос:

Батько, миршавого зросту, увесь якийсь… схожий на висушений змилок дьогтьового мила в запльованому туалеті плацкартного вагона, з напружено нахиленою вперед головою, вкритою акуратно зачесаним назад, гладким лискучим чорним волоссям, з довгим носом на темному обличчі, чомусь з великою зв’язкою великих ключів на великому товстому кільці, якими погойдував на двох виставлених перед собою тонких вузлуватих пальцях, з’явився уже на кухні, коли дружина наливала гостю і дочці чай, уважно й важко обдивився темними очима на худому єзуїтському обличчі вмить завмерлого поруч зі стільцем Білена, потім поцікавився ні до кого:

— Поганіших там не трапилося? — тонкими губами криво посміхнувся сам до себе і вийшов, не познайомившись і навіть не привітавшись.

— Не звертайте уваги, — стинула плечима хазяйка, — Юрій Іванович вкрай заклопотаний, нервується — вирішуються дуже серйозні питання, там, нагорі… - Вона намить закинула обличчя до стелі. — Ми вже майже місяць на чемоданах…

Очі Юрія Івановича налякали Білена. Вони були… як риба-прилипала або як щупальця восьминога, що враз і намертво присмоктуються до всякої поверхні. Коли хазяїн обдивлявся Білена, той відчував, як погляд Динериного батька просто фізично, швидко і м’яко торкається його тіла: обличчя, рук, грудей, ніг. Проникаючи крізь одяг, взуття, прилипаючи до шкіри. Немов холодний, мокрий і слизький равлик жваво прострибав по всьому Шерстохвостову, залишивши після себе ланцюжок липких послідів.

«Ну й майбутні родичі в мене!.. — тривожно подумав завтрашній зять. — Чи бува, не вихованці контори Свастуха? Одна роздягає, другий — прилипає. Аж тіло свербить. Як то кауть…»

Після чаю майбутня теща нагодувала дочку з гостем, і Динера повела судженого гуляти по місту. До самого вечора.

— Знаєш, батькові з дитинства не щастило… — довірливо розповідала дівчина, взявши Білена під руку і крокуючи з ним по мосту через Латорицю. — Найперше — з прізвищем. Бо «балига» місцевою говіркою означає «коров’ячий послід», тобто — коров’яче гівно… Його дражнили: і в школі, і скрізь. І він дуже гостро сприймає всі жарти на таку тему, май на увазі. Навіть хотів змінити прізвище, але в ті часи йому порадили не робити цього, коли хоче дійти якоїсь доброї посади. А зараз і запізно, і жити ми мислимо в інших краях. Де про це не знають…

— А куди, ти казала, його повинні перевести звідси?

— До Києва, у ЦК.

— І — ким?..

— От це питання зараз і вирішується… Щось, пов’язане з ідеологією. До речі, ти знаєш, що у верхів’ях української влади, радянської та партійної, всього три проценти — етнічні українці? Бід рівня обкомів і вище? А дев’яносто сім — які хочеш національності, включаючи навіть бурятів та естонців… Хіба що циган там досі не траплялося.

— Не може бути! — аж зупинився Вілен. — Мені здавалося…

— Отож, що здавалося! Повір, я знаю. Така вказівка зі самої Москви — не більше трьох процентів! Тому коли хочеш наверх, аж на самісінький дах, треба мати неабияку наполегливість. А ще — хитрість, підтримку з усіх боків і руку згори, що тягне тебе за собою. І, чомусь мені здається, у тебе такі якості є. А як ще й рука з’явиться… Мій тато — людина дуже серйозна. І має добру підтримку.

— Знаєш, я не думав так глибоко… Не думав так високо замахуватися… Хоча…

— А ти думай! Шанс є. І вирішуй. Але — швидко. Ще вчора.

Під час вечері Вілен сидів за столом напроти сім’ї, єдиний на своєму довгому боці прямокутного столу, і це знову нагадало йому недавню зустріч з трійцею Свастуха, від чого холодні мурашки побігли за коміром, від шиї вниз, до самого кібчика і нижче.

Динерин батько, вдягнений у парадно-робочий костюм партійно-номенклатурного зразка, наче зібрався на роботу, і від цього ще більше холодно-засушений, кривлячи губи-нитки і прилипаючи очима, налив чоловікам горілки в маленькі чарочки з важкого іскристого кришталю, а жінкам вина у пузаті лискучі бокали. В’язка ключів лежала справа від нього, зовсім поруч.

— Вибачте, але я не п’ю горілки… — підняв руку, долонею від себе, Вілен. — Лише вино. І то — в крайньому випадку, як оце зараз…

— Запійний, в зав’язці? Чи — хворий? — Намурмосився, набичено схиливши голову, хазяїн і просто приклеївся своїми очима до очей гостя.

— Ні, - нервово захитав головою той. — Я веду тверезе життя, працюю над собою, займаюся спортом…

— Стрибками по дівках? — скинув бровами Юрій Іванович і заліз очима просто в мозок Вілена.

— Ну, навіщо ви так… — судомно сіпнув плечима Шерстохвостов, силячись відвести очі.

— Тому що знаю! — сипло вишкірився хазяїн. — Поки ви гуляли, я не спав. А своїми каналами склав про тебе повну картину!..

— Тату, ну він же молодий… — втрутилася Динера.

— Помовч!.. Захисниця задрипана… — Обірвав батько, навіть не ворухнувши головою. — Про тебе дбаю. І про нас з матір’ю. Бо ти — наше майбутнє. Так от… — Він довго і важко, намурмосивши обличчя інквізитора, копирсався у нутрощах Білена. — Як тільки дізнаюся — а я дізнаюся, не сумнівайся! — що станеш гуляти від Динери — відірву яйця! І засуну в сраку. Ми не для того єдину радість свою ростили, аби її життя хтось споганив. А будеш нормальним чоловіком для неї — підтримаю завжди і в усьому. І поведу за собою. Ато й вперед пропущу. Коли настане час. Зрозумів?!

— Так… — Вілен знову відчув позаду себе козлобородого Фелікса, що поклав йому руку на плече, та злегка стиснув.

— А щодо «не п’ю»… Я, думаю, ти знаєш нашу народну прикмету: коли людина не п’є, вона або хвора, або ж — паскуда.

— Так. Мені це часто кауть… — Покивав головою приречений.

— Тож вибери для себе, хто ти. А зайняття спортом — не привід, аби не пити. Всі великі спортсмени, а я їх знаю багато, п’ють так, що коні падають від жаху. І повір мо’му досвіду: для тих, хто не п’є, політична кар’єра в цій країні закрита. Як і військова, артистична, спортивна тощо. Але пити треба вміти! Тому що спитися — раз плюнути. Тому найперше, чого я навчу тебе, це пити. Ось зараз і почнемо… І будемо тренуватися, поки ти тут. За знайомство!

Вони випили, і Шерстохвостов мало не захлинувся. Але проковтнув, лише рясні сльози побігли, накривши все туманом, і став закушувати, не зовсім уміло користуючись блискучими ложками-виделками-ножиками.

— То що, приїхав свататися? — спитав хазяїн після третьої, випитої за Партію — другу пили за Леніна. Вічно живого. — Я тобі умови свої поставив. Якщо згоден — благословляємо!

— Згоден!.. — аж вдавився Вілен. — Дякую… Щиро дякую за довіру! Виправдаю! Навіть не думайте…

— А це вже — ти думай!.. — обірвав завтрашній тесть. — А ми будемо придивлятися. І ще одне: оскільки наше благословення ти отримав, повинно бути воно й від твоїх батьків. В наших краях так заведено з діда-прадіда. Та й партія наша рідна це не забороняє. Тож- найближчим часом. Як отримаєте, Динера мене повідомить, а тоді й весілля. Скромне. Для своїх. Комуніста прикрашає скромність.

Після десерту, з великим тортом і якимось пахучим чаєм, Юрій Іванович підвівся, надів на пальці ключі, зиркнув коротко на Шерстохвостова, сказав як про вирішене:

— Око ми твоє виправимо! А будеш стрибати у гречку- взагалі зробимо однооким. Станеш, як Кутузов… — І попрямував до дверей.

А потім, вже на ходу, раптом розреготався. І кімнату заповнили жахливі звуки: неначе їдуча ухилом вантажівка з порожніми залізними бочками, зіштовхнулася з вантажівкою, повною свиней. І обидві перекинулися…

Скоро Вілен повернувся до Києва, а через деякий час туди ж переїхали і Балиги — Юрія Івановича затвердили. І відразу дали квартиру. Трикімнатну. На Печерську, майже поруч з «Будинком офіцерів». У «сталінському» будинку з височенними стелями і ліпниною на фасаді.

Минув ще тиждень, чи дещо більше, і Вілен занервував: треба вже їхати в Сутінки, бо діватися нікуди. А їхати не хотілося. Не хотів і боявся стрічатися з тими, хто знав його з дитинства. Щось просто зупиняло його. Просто в груди штовхало, відкидаючи назад лише при думці: треба їхати, вже час.

Він одразу відкинув варіант, що вони приїдуть туди автобусом, навіть надвечір, аби прослизнути селом непоміченими. Бо і прослизнути не вдасться, і в автобусі будуть сельчани — почнуться розпитування, спогади, хтось щось бовкне… непотрібне йому. А бовкне обов’язково. А як ще й Курваєв трапиться, дурний та п’яний, як завжди!.. Тоді Динера втече, вистрибнувши з автобуса на ходу.

А ще — приїхавши останнім автобусом, хай навіть геть порожнім, назад вони зможуть виїхати лише зранку. А ночувати у батьківській хаті Вілен не хотів. Не ті у них стосунки. Та й про що розмовляти?!. Знову слухати про те, від чого так давно відвик? Ні-ні-ні!..

Шерстохвостов зателефонував потрібній людині та домовився про машину. Непримітну, для села. З водієм. На півдня.

І якось зранку по них з Динерою приїхав «Москвич» симпатичного темно-бурякового кольору, з молодим мовчазним хлопцем за кермом. Привітавшись, вони з труднощами вмостилися на задньому сидінні — нормально розташуватися там можна було, лише відпилявши ноги по тазові кістки — і з приємними пострілюваннями чавкаючого і лопочучого двигуна поїхали через місто, у бік Борисполя.

Їдучи Києвом, зупинялися всього тричі: двічі перегрівався двигун і один раз відскочило колесо. Заднє. Тому машина не перекинулася, а лише заскавчала по асфальту.

А вже як виїхали на тра-а-а-аасу!.. та водій натиснув на га-а-а-аз!.. — то понеслися так швидко, аж дух перехопило!.. Майже шістдесят кілометрів на годину!!!

Мотор скажено вив на межі ультразвуку, закладаючи вуха щільно пресованою ватою, спинки передніх сидінь безжалісно тиснули в коліна, і молодята мусили задирати їх майже до вух; колеса гупали по дорозі, виляли збоку в бік та підстрибували на рівному, від чого машину трусило, кидало і розгойдувало; під підлогою щось скреготало, сухо лускало і дзенькотіло. Всередині чадно смерділо бензином і горілим мастилом. Голови упиралися в низьку ребристу стелю цього апарата для пересування, а з усіх щілин дуло так, що сльози бігли безперестанку.

Крізь немиті вікна здавалося, що придорожні дерева налякано тікають від дороги, в поле, подалі від престижної радянської машини «Москвич» — аж листя з них сиплеться від жаху.

Говорити було неможливо: і не почуєш, що відповідають, і задихнешся чадом, роззявляючи рота, і відкусиш язика під час чергового підстрибу. І добре, якщо хоч зуби залишаться…

У Сутінки приїхали вже по обіді. Виповзаючи біля батьківського двору з «Москвича», майбутнє подружжя мало вигляд радянських партизан, що вийшли з гестапівських катівень після тижня жорстоких тортур. (У катівнях КДБ такого ж результату досягали за день).

Динера схудла кіло на п’ять і стрункістю стала схожа на юну білявку Сумську, тільки з розумом в очах. Бідолашна дивилися навколо і нічого не бачили. Вона безпорадно хиталася на паралізованих розчепірених ногах, виставивши перед собою для рівноваги руки, враз і геть розучившись ходити.

Вілен виліз як випав, сперся, наче повісився тілом, на паркан, і глибоко вдихав, ковтаючи свіже сільське повітря, що пахло коровами, живою травою, свіжими дошками і дров’яним димком з печі. І мотав головою, наче бик, якого вдарили в лоба кувалдою. «Краще б я ще тричі у спінений Канхой стрибнув! Або до бічів пішов без пістолета…» — приходячи до тями, подумав блудливий син.

— Ми що, і назад на ЦЬОМУ поїдемо? — з панічним жахом спитала Динера, вже трошки зменшивши амплітуду коливань свого тіла, але ще не згадавши, як ходять. Її волосся, роздуте протягами в машині, стирчало в різні боки, роблячи схожою на фурію або молоду Медузу Горгону. — Може, до Києва пішки підемо, га? — Милуватися нею зараз міг би лише запеклий садист.

— Думаю, до того часу ми трохи оклигаємо… — синіми губами припустив Вілен, важко відклеюючись від паркану, утробно відкашлюючись і випльовуючи шматками сажу з рота.

Потім він закинув голову вгору, до неба, до сонця, і заплющив очі, приходячи до тями.

У траві дзюрчали коники, поруч «кокали» кури, риючись у пилюці; протяжно відгорлавши життєстверджуюче «ку-ку-рі-ку!!!» ляскав себе крилами півень на паркані, десь мляво брехали невидимі собаки, сварилися горобці на акації, а в дальньому лісі зозуля обіцяла комусь довгі роки, розщедрившись від погожого стиглого дня…

— Што, падла, прієхав?.. — почулося збоку, і з зусиллям розплющивши очі, Вілен побачив вічного керівника знедолених розумом — Курваєва, вже напівп’яного, що підстрибував на протезі, відмахуючи милицями, по вулиці, до двору Петра Шерстохвостова. — Как мать родную хараніть, так хєр! Токо щас з’явілся! А я ж тібьє як хрьосний, я ж тібья легістріровав!.. Щитай, життя тібьє дав!.. Путьовку у жизінь! Ати, здохляк!.. — Він був геть постарілим, наскрізь пропитим і пропітнілим, але таким же дурним як завжди.

Це був лише початок монологу — не до кінця п’яний Курваєв коротко не говорив.

Тут у Вілена, що враз оцінив небезпечність ситуації, спрацювало нароблене давно, ще в тайзі, з бічами. І він миттєво став Льопою: широко розставив руки, як для обіймів, і пішов назустріч Курваєву, воркуючи:

— Сергію Поліграфовичу, дорогенький!.. Скільки років не бачилися! А я вас часто згадую!..

Той здивовано замовк, потім теж розкинув руки, тримаючи в повітрі милиці, і рвучко нахилився назустріч Білену, аби впасти в його обійми. Та Льопа, швидко і м’яко, ступив убік і під задерту руку Курваєва, непомітно вдаривши носком черевика в гумовий пістон знизу протеза і цим прискоривши рух вічного голови вперед, в самим же і створену порожнечу.

Курваєв широко, зі всього маху, просвистів донизу, шарахнувся пикою об землю, аж загуло і забряжчали милиці, відлітаючи вбік, завмер розіп’ято і заюшився кров’ю.

— О-о-о, то ви вже забагато випили! — забідкався Льопа, повертаючись у Вілена і нахиляючись над нерухомим тілом. — То полежте, відпочиньте: погода гарна, земля тепла… На м’якій травичці, на свіжому повітрі… І не треба так багато пити! То шкідливо… кауть.

— Як це трапилося?.. — налякано спитала Динера, підходячи. — Чи він живий? Як він упав?

— Перечепився я і повело мене вбік, ледве сам не гепнувся… От він і втратив опору. Але нічого, через годину отямиться і піде далі. А чи живий… Такі не вмирають. Вони — вічні.

Петро сидів за столом, заставленому полумисками з неторканою їжею, двома повними пляшками горілки, чистими тарілками і чарками та мискою з нарізаним хлібом. Перед ним була маленька тарілочка з огірком, окрайцем хліба, шматочком сала. І повна чарка.

Сидів, важко зсутуливши плечі, спершись руками на стіл і низько нахиливши голову.

На тумбочці під стіною, якраз проти нього, стояла фотографія Мотрі — в рамочці, обгорнутій чорною хусткою, а перед нею — чарка тонкого скла з вином, накрита скибкою хліба з сіллю. І горіла церковна свічка, спливаючи пахучим темно-жовтим воском.

Сьогодні — сороковини по Мотрі. Петро і стіл приготував, і людей запросив… Але в колгоспі влітку і в вихідні працюють, не розгинаючись, а вже у будень день… Тож і немає нікого. Хіба увечері прийдуть…

Ось і залишився він один… Вже сорок днів, як…

Сорок днів немає Мотрі. Сорок днів, як сам. На всій землі — один… Сирота. При двох синах дорослих — старий сирота. Що вони є, що немає їх… Навіть на похорон матері не приїхали. Навіть не відписали, чому… Навіть потім, до сьогодні…

Одинока сльоза покотилася по зморшкуватій щоці, застигла в куточку губ — маленька, солона і гірка.

Нараз рипнули двері, Петро підняв голову та й закляк: на порозі стояв Вілен з якоюсь дівчиною, розглядаючи після яскравого надвір’я прохолодний присмерк хати.

— Чи є хто? — спитало з порога. — Бо не бачу майже…

- Є… Заходьте… — Озвався Петро.

— Здрастуйте, тату! — привітався гість, зробивши два кроки. І дівча тихенько прошелестіло:

— Добрий вам день…

— Проходьте, сідайте… — Петро не підхопився, навіть не ворухнувся: як сидів, так і залишився. Чи то від несподіванки, чи просто сил не стало. Навіть не повернувся на стільці до гостей. Що ж ховати маму не приїхав?.. І брат твій… Хай йому вона не рідна була, а ти?… Навіть не написали. Обидва. І тобі… за партійними справами не стало часу поцілувати маму наостанок?

— Не склалося… був у відрядженні. Я ось гроші привіз, — Вілен сягнув до кишені, дістав купу червоних папірців по десять карбованців, підійшов до столу і поклав на край. — Тут — п’ятсот рублів… Роздаси борги, щось тобі залишиться. Як мало, то я додам.

Динера стояла поряд, обіруч тримаючись за руку нареченого.

— Що мені твої гроші!.. — чи не простогнав Петро, сумно похитуючи головою. — Коли немає дітей, ніякі гроші не допоможуть. А в мене — немає… Загубив їх десь. Чи зі своєї вини, чи з їхньої — не відаю, але раз навіть маму не приїхали ховати, біля батька постояти, то — не сини вони… І чи ж піднімеш маму нашу хоч якими грішми?.. — Він болісно і сумно видихав фрази, по одній, широко, по-дитячому здивовано розплющивши очі. -Гроші треба були раніше: на ліки, на обстеження, на операцію. Зараз вона вже перед Богом, а там інші гроші: її чиста душа та добрі діла за життя.

— Це — там. А тут гроші ніхто не відміняв. Комунізм, я точно знаю, ще не скоро. Тож візьми. Зайвими не будуть, — відмахнувся на те син.

— Ні!.. — Петро розвернувся на стільці, піднявши голову. — Забери їх. Не хочу і не візьму твоїх грошей! Шматка хліба в тебе не візьму, хоч голодний буду!

Його очі були майже білими — чи від болю, чи від напруги, що вже давно розривала груди.

— Не за себе — за маму. Яка без бідкання про тебе — дня не прожила, без згадки про тебе їсти не сідала. Яка тебе, коростявого та немічного, ще немовлям, кілька разів з рук смерті витягала! Бо ти народився, аби одразу вмерти. То лише її молитвами живеш на цьому світі, лише їй маєш дякувати. Бона тебе в голодному сорок сьомому — тобі лише рік був — майже собою годувала, сама на ногах триматися не могла та не зважала на те, від тебе не відповзаючи… І як ти подякував?.. Як віддячив?! — Батько вже підвівся на ноги і стояв — натягнутою струною, зсушений і почорнілий від горя. — Я впевнений, ти навіть не знаєш, як звали твою маму!

— Тю!.. — аж роззявив рота Вілен. — Ти мене що, за ідіота маєш?.. Мотрею її звали! Ще спитай, як люди небо називають!

— Отож, я й кажу… — враз якось поник плечима і сумно відвів очі Петро, махнув рукою, відвернув голову до вікна і застиг. — А її звали… Мальва… — І нараз посміхнувся: так лагідно, так ніжно, так добро, згадавши, як молода Мальва, ще не дружина, просто кохана дівчина, вперше його поцілувала, ніяковіючи і бажаючи цього. І це було, для нього, лише вчора… — Але мама соромилася свого гарного імені, говорила, Що не гідна його, то й називала себе все життя Мотрею… А коли ми з нею познайомилися, наприкінці війни, в Бухаресті, вона була Мальвою Маленко, сержантом медичної служби. А я — лейтенантом зенітної батареї, -він помовчав і глянув на гостей. -І в паспорті у неї було — Мальва… Тепер думай: ідіот ти, чи…

— Але ж… Ніхто не казав… — Вілен таки був спантеличений.

— А ти цікавився? Ти хоч чимось у цьому житті цікавишся, окрім себе?

— Ось, хочу одружитися… З цією дівчиною. Приїхали просити в тебе благословення. Так її батько наказав.

— Он як… — Петро помовчав. — Батько її наказав… Сам бити не приїхав. Як і брат твій, що оженився нишком. Не приїхав би?.. Аби не змусили?

— Не знаю… — стинув плечима син. — Важко сказати.

— Зате я знаю — не приїхав би… А раз тобі воно не потрібно, то навіщо я буду давати своє благословення? Задля когось, кому це потрібно?.. Та й не впевнений я, що мушу дати. Мабуть, і тепла від мене ти не мав, бо нехтував мамою… Тож не буду гріха на душу свою брати, і так занапастив її в ту кляту війну. І чи відмолю гріхи свої, чи отримаю прощення — не знаю…

— Як то — не даси?.. — розгубився Вілен. — Ми день стратили, ледь живі доїхали, а ще — назад… Як же я… Як же ми… Що ж її батько скаже?.. — Йому стисло всередині, аж в животі заморозило від жаху — зненацька, на рівному місці, полетів у провалля! І все, що гак гарно йшло, нараз почало розвалюватися.

— Да-а-а… Значить серйозна справа з одруженням, раз ти аж зблід… — Петро сумно посміхнувся. — А ти попроси благословення в мами… Раз тобі то так важливо.

— Як?! Що ти говориш?.. Як вона, мертва, може благословити нас? — Вілен зовсім перестав розуміти, що коїться. — Ти думаєш, що кажеш?

— Думаю… — Петро підійшов і довго дивився на Динеру. — Як звуть тебе, дочко?

— Динера… — вона ніяково посміхнулася, притулившись до Білена, потім опустила очі долу. — Дитя нової ери, скорочено… Татко так назвав.

— Хороше ім’я… І чомусь мені здається, що ти хороша людина. І я… не хочу тобі зла… Тому йдіть до мами нашої, просіть благословення і слухайте. І як зумієте, то почуєте відповідь. А я сказав вам моє слово. І — гроші заберіть, бо все’дно викину. Не потрібні мені чужі гроші, досі без них прожив і далі спробую… А ці гроші — чужі.

Вілен повільно, як у сні, зібрав зі столу червону купку папірців, засунув до кишені, і, загальмовано усвідомлюючи реальність, потягнув Динеру до дверей.

— До побачення… Вибачте… — Вже на ходу сумно і спантеличено сказала дівчина. За себе й за Білена, що крокував мовчки.

Двері ще раз, прощаючись, рипнули.

Петро завмер, кілька хвилин дивлячись перед собою бездумними очима, потім підійшов до столу, взяв налиту чарку, щось довго шепотів губами, пестячи поглядом Мальвину фотографію, рвучко випив горілку і сів, де сидів до цього. І зненацька враз повалився на стіл, сіпнувшись, наче застрелений, головою на руки, і забився в риданнях, зайшовся у довгому нелюдському скімливому крику-виттю, аж задихнувся…

Як немовля, яке ще не навчилося плакати.

Вілен з Динерою вийшли з подвір’я, переступили через Курваєва, що заворушився, приходячи до тями, і зупинилися біля машини, де розімліло спав мовчазний водій, стікаючи слиною з розкритого рота.

— Ну, то що будемо робити? — спитала дівчина розгублено.

— Не знаю… — Вілен все ще не відтанув розумом. — Не на кладовище ж нам іти…

— А давай підемо, давай, га?.. Нарвемо квітів і підемо?.. Хто зна, як станеться… І — треба ж твою маму провідати… Хай і запізно.

— Ладно… Нам нічого й не залишається…

…Свіжа Мотрина могила була акуратно прибрана. На біло-жовтому, ще не потемнілому дерев’яному хресті висіла табличка «ШЕРСТОХВОСТОВА Мальва Іванівна» і — роки життя.

Під хрестом стояла фотографія, запнута чорним, а в чарочці з пшоном горіла висока жовта свічка, в рівнім полум’ї своєму віддзеркалюючи сонце.

Було так тихо й тепло, наче цей літній світ завмер і довірливо притулився до них, співаючи у вуха бджолиним польотом.

Молодята стояли, мовчки дивлячись на портрет. Стояли довго, наче очікуючи якогось дива. Але не траплялося нічого. І вони, тихо поклавши квіти до Мальвиного обличчя, поволі пішли назад, тримаючись за руки, поникнувши головами.

Вже на півдорозі з неосяжно-глибокої блакиті неба прилетів великий яскравий метелик, сів на плече Білена, застиг на мить, розкладаючи і складаючи крильця, потім стріпнувся, і пишнобарвною квіткою затанцював попереду молодят, на рівні їхніх облич.

— Дивись, яке чудо! — вигукнула Динера зупиняючись і піднімаючи перед собою руку, долонею вниз. — Звідки він узявся?.. Я таких ще ніколи не бачила!..

Метелик на мить завмер у повітрі і раптом сів на її палець, залоскотавши шкіру тоненькими цупкими лапками.

— Який величезний і гарний!.. — в захваті широко розплющила очі. — Слухай… а може він — від твоєї мами?.. Може, це і є знак?..

— Ну що ти таке говориш?! — зупинився й Віл єн, розводячи руками. — Комсомолка, атеїстка, а такі нісенітниці!..

Десь над ними, вгорі, народився м’який тремтливий звук, неначе тронули струну арфи, і станув, стухаючи. Метелик, немов відгукнувшись на те, сумно повів крильцями і раптом стрімко злетів, підхоплений невидимим вітром, кольоровою казкою здіймаючись у височінь, просто до сонця.

Вже біля будинку Динери, коли ледь сиділи на лавочці, абсолютно виснажені зворотним шляхом, віддихуючись і хитаючись, розпрямляючи скручені корчами кінцівки, Вілен спитав, через слово заходячись у кашлі:

— То… що скажемо… твому батькові?.. — і застиг, аж хитатися перестав, зі страхом чекаючи на відповідь.

— Знаєш… — Динера замовкла в довгій паузі, дихаючи лише верхівками легенів. — Твій батько не благословив, але й не заборонив тобі. І біля маминої могили не було знаку, що вона проти. Так?

— Так… — ще більше напружився Віл єн.

— А раз не було заборони, то це можна сприймати, як дозвіл. Тому — нам дозволено. Так і скажемо.

— Ти — розумниця! — видихнув враз обм’яклий жених.

— Але… маю до тебе дуже важливе питання… Точніше, прохання.

— Що завгодно, якщо це можливо!

— Пообіцяй… ні — присягайсь!.. — що ніколи, навіть під загрозою смерті… ми не купимо «Москвича»!.. Бо тоді… я накладу на себе руки…

— Присягаюся! — може єдиний раз у житті не збрехав Вілен, який теж встиг полюбити цю машину назавжди.

Невдовзі Шерстохвостов, вже в новому званні одруженої людини, здав свою малосімейку і отримав чудову трикімнатну квартиру в тихому затишному місці на Печерську, в новобудові за високою чавунною огорожею. Зовсім неподалік від тестя, ближче до Лаври. За квотою обкому КПУ. Серед собі подібних в різних галузях партійно-громадського життя організмів.

Сюди селили лише причетних до Партії, як безпосередньо, так і побічно: самих апаратників, представників медицини, торгівлі, КДБ, військово-міліцейського генералітету, юстиції, зовсім небагато — науки.

Тут поселилися навіть представники культури, хоча самої культури в цій країні майже й не було, але було Міністерство культури (тоді ще — без туристів, що блукають рідним краєм: від такого життя), з широким і глибоким розгалуженням своїх метастазів. А значить були й бажаючі жити добре, красномовно до піни говорячи про культуру та не даючи їй вийти за рамки «соціалістичного реалізму». Того «реалізму», про суть якого ніхто достеменно не мав уявлення, але всі знали, чого при цьому «НЕ МОЖНА!!!», цькуючи цим «НЕ МОЖНА!!!» усіх і вся, хто пробував підстрибнути вище дозволеного, ламаючи їм при цьому руки, ноги, вириваючи серця і спалюючи розум. Усікаючи, обкушуючи та обрізуючи до стандартів «соцреалізму».

Крок вправо-вліво, стрибок на місці — дорівнюється втечі. І сухо лунає постріл. І — контрольний. У голову. Не кулями — словами і діями.

То хіба ж такі корисні культур-мультур- люди, разом зі щирими синами-дочками-помічниками Партії не заслуговували на гідне житло, у гідному районі?!

Хіба ж могли, потягуючись та позіхаючи ранком спросоння, сором’язливо-тоненько випускаючи з себе попсоване повітря, не милуватися у вікна сяючими золотом верхівками Лаври?!

У глибинах бажань мріючи — колись, може, й у не скорому майбутньому — мати такі ж скромні сяючі дахи на своїх невибагливих будиночках о трьох-чотирьох поверхах, десь неподалік від Києва? Десь на березі річки, за високим парканом з колючим дротом зверху, у затінку вікових дерев; з яскравою зеленою стриженою травою від фірми «САTО» або «HIGLAND» на галявинах, з величезними злими собаками — дітьми пса Баскервілів і милими усміхненимй сусідами, лютішими за собак…

І ще солодше потягалися-позіхали, ще смачніше та голосніше вивільнюючись від зіпсованого повітря усередині, псуючи смородом повітря навколо: аби новий день та нова їжа перетравлювалися у вільному, просторому і здоровому шлунку, роблячи продукт метаболізму з усього — з харчів, людей, слів, стосунків, думок, ідей, почуттів.

І так — з дня в день. Без вихідних, відпусток, лікарняних. Завжди на вістрі. Завжди — готові!

І сьогоднішні політики — не з неба впали. Вони вийшли з політиків тої епохи, мають їхню кров, лише — ще більше почорнілу і загуслу від часу та спокус, їхні серця — лише ще більше коростяві і задубілі, їхню совість — лише ще більше протухлу й смердючу до нестями…

З самого дня свого народження, з першої хвилини життя, СРСР став мирною країною-будівником.

Почавши будувати соціалізм, аби вже потім побудувати комунізм, будували весь час, впевнено шарахаючись з боку в бік. Будували все, що можна, а що не можна — будували враз.

Під керівництвом «розуму, честі й совісті епохи» — Комуністичної Партії СС — Леніна-Сталіна-Хрущова, а ось тепер — і Брежнєва, будували шаленими темпами, галопом скачучи вперед, хоч і залишаючись на місці.

Але траплялося весь час щось незбагненне, з тим будівництвом, просто чортівня якась!..

Проектували, будували, запускали посеред пустелі Середньої Азії фабрику дитячих іграшок — в кінці конвеєра мали нормальні боєздатні кулемети ДШК калібру 12,7 мм.

Дотримуючись кожної літери, кожної рисочки проекту, будували у степах Киргизії завод з виробництва шахтних вагонеток; не відступаючи ні на йоту, згідно креслень і технічних умов, робили деталі і збирали їх до купи — з воріт, грізно повертаючи баштою, виїздив важкий танк ІС-2 з гарматою калібру 122 мм, та трійцею кулеметів.

В глухій сибірській тайзі, між сопок, всередині гори, ставили завод по виробництву дитячого харчування, дотримувалися рецептури до міліграма — мали бойові отруйні речовини: іприт, люїзит, зарін, зоман.

Приймали рішення на Політбюро, планували, починали будувати — прямо посеред тундри; ставили устаткування, запускали завод з виробництва плугів та серпів з молотами, починали процес — отримували реактивний МіГ-25, «Foxbat за класифікацією НАТО. Доводилося і злітно-посадочну смугу проектувати та будувати на вічній мерзлоті…

На суднобудівній верфі, неподалік від Архангельська, у непримітній бухточці проектували і будували величезний пасажирський супер-теплохід, кращий, ніж славнозвісний, але затонулий «Queen Elizabeth» — отримували протичовновий крейсер типу «Москва» проекту 1123 «Кондор».

У Томській області, серед диких лісів, у непрохідних хащах, розігнавши ведмедів, побудували найновітнішу фабрику з випуску вітамінів для малих народів Півночі — отримали атомну станцію з ядерним реактором типу ЕІ-2, відпрацьоване паливо з якого випадково відповідало параметрам сировини для ядерної зброї. Ну, і довелося будувати ще й реактор АДЕ-3, аби виробляти той непотрібний нікому плутоній…

І так — постійно!.. Вже що не робили, як не дотримувалися, кого і як не карали — а воно все на зброю виходить… Просто жах якийсь!

Потім подумали (бо ж — «розум епохи»!): а може, воно й на краще? Оскільки давно відомо: хочеш миру — готуйся до війни.

І лише раз, будуючи автомобільний завод, вони в кінці конвеєра отримали таки автомобіль! Ну… не зовсім автомобіль… «Москвич», одним словом. Тому дали заводу ім’я «Ленінського комсомолу», бо тільки комсомол міг будувати такі машини-виродки.

Взагалі, комсомол — як хто не знає — то була в ті часи така собі молодіжна організація, що кувала-шмякала кадри для Партії СС

і могла завалити геть-чисто будь-яку справу. І постійно це робила.

І всі українські сьогоднішні політики, навіть наймолодші, вийшли з того комсомолу. То чому ж дивуватися, що так живемо?! Абсолютно нормально живемо!.. Абсолютно!

А так, взагалі, та країна СРСР була наскрізь мирною і скрізь та завжди боролася за мир. І несла цей мир, разом з соціалізмом, у всі країни світу.

Бо світовий соціалізм був СРСРу конче потрібен, аби на занедбаному соціалістичному хуторі під назвою «Варшавський договір» ніхто не засумнівався у вірності обраного шляху, що веде до безповоротного, хоч і наскрізь химерного, комунізму.

А от інші країни, в силу своєї відсталості та розумового недорозвитку, соціалізму хотіли… недуже… Скоріше-дуже не хотіли, гидота мерзотна! — тому треба було діяти розумно, непомітно і крадькома, нишком: ламати віру, підривати устої, коїти вбивства-перевороти, організовувати масові маніфестації, заколоти, громадянські та інші війни, терористичні акти, голод, епідемії страшних хвороб тощо.

Аби потім вгамовувати, лікувати, годувати, обдаровувати. І — вчити, як жити правильно, по-ленінські, щоб прийти до світлого майбуття всього людства. Бо досі вони там не жили — існували, бидло, не маючи пломенистої мети. І ось, нате!.. — їм майже безкоштовно дарували мету, з щирою посмішкою прищемивши дітородні органи дверима.

Правда, за досягнення цієї мети треба було віддати життя, багато життів, мільйони життів! Але то — дрібниця на дорозі до Великої Мети — щастя ВСЬОГО людства! Разом.

Це вже була навіть не шизофренія, це — набагато глибше… Це — божевільна ідея, втілена у віру.

Для свого народу Партія СС теж не сиділа, склавши руки та схрестивши ноги бубликом: будувала безкоштовне житло, безкоштовно вчила, безкоштовно лікувала і, майже задарма, давала відпочити.

Бо Партії потрібні були нові, свіжі і готові на все люди, а тим людям — потрібно було десь плодитися та розмножуватися.

Людям, які не мали за душею нічого, окрім щирої подяки своїм вождям; людям, потрібним лише, аби створювати нову зброю і воювати, і нести комуністичну правду аборигенам, що ще вчора їли один одного без солі, - у всі куточки світу нести.

Аби вони там їли один одного вже з сіллю. А може, й з гірчичною та хроном…

І радянський народ, майже як один, щиро і гаряче підтримував свою Партію, керуючись простим і ясним гаслом, як віршем: «РАЗ У НАС НЕМА НІЧОГО, ХАЙ І СКРІЗЬ НЕ БУДЕ!»

І заради цього був готовий на все.

За короткий останній проміжок часу, рекламуючи соціалізм, Партія і цілину підняла (аби вдома не орати), і світову ядерну війну майже-майже розв’язала, і людиною захренячила в космос, і про БАМ прокукурікала піснями Пахмутової, і в Афганістані та ще скрізь наробила нових «героїв», прогорлавши про них лисим черепом Розенбаума; і поворот річок запланувала — з півночі на південь, і створила з «радянського народу» «радянську цивілізацію», і ще наробила неосмислено багато всякого, про втрату чого сьогодні так жалкують хворі розумом адепти соціалізмо-комунізму, категорично відмовляючись від паркопану та аміназину з галоперідолом і натираючи крейдою смішні для інших свої медалі з орденами.

І здавалося (а, може, й не здавалося…), вже не було місця на всій планеті, де б ця Партія не випорожнилася; не залишилося в світі нічого, навіть вкрай святого для всього світу, чого б вона не обблювала, не спаскудила, не спотворила, прокладаючи собі шлях. Але як гарно і пафосно робила це!.. Аж сльози набігали!

У кого від захвату, у кого — від жаху…

За більше ніж десять минулих років від того дня, як одружився, Шерстохвостов — щиро, невгамовно та натхненно — допомагав рідній Партії у втіленні її ідей, тому й сам не стояв на місці, а ріс і розвивався разом з нею, досягнувши посади завідуючого відділом важкого машинобудування та хімії ЦК КПУ тої ж партії СС.

Зростав, завдяки розвиненому, майже звірячому, чуттю: кого лизнути, а коли і де — гавкнути.

Хоча… Складного тут наче нічого наче й немає: лизати треба начальство, а гавкати — на підлеглих, ніколи не помиляючись, хто is who. При цьому підлеглих треба вибирати дурніших за себе, аби не обійшли на повороті, а на начальство гавкати… можна… але — коли воно вже обгавкане іншими, та скинуте зі свого крісла. І лежить, зіщулившись та прикривши руками голову і промежину.

А найвищий пілотаж, але й смертельно ризикований — почати гавкати на начальника першим серед усіх, твердо знаючи, що зовсім недовго йому залишилося. Тут моторошнувато: як не вгадаєш, то враз полетиш до самого низу, засмучено гримлячи кістками. Цьому треба вчитися довго і старанно. І у кожному разі, починати гавкотню треба тихенько, майже нечутно, аби ніхто спочатку й не помітив; і прислухатися, чи не змінився напрямок вітру. І все одно… ризик — дуже великий…

Боротьба серед шиплячого клубка однодумців важка і небезпечна. Вона висмоктує здоров’я, тримає у дзвенячій напрузі нерви, трусить серце, цілодобово змушує розум шалено працювати — до перегріву, запаморочення та інсульту. Ціна ТАКОГО життя була дуже висока…

Розслаблявся ж Шерстохвостов, спускав себе з короткого повідця, лише буваючи у частих відрядженнях, контролюючи підприємства. Там він майже завжди ставав Льопою, що виховував бічів та биків, тобто — самим собою. Розмовляв лише тихим криком або ж навіть шепотом, від якого у керівництва великих заводів, фабрик та шахт волосся ставало дибки і починали страшно боліти зуби, всі і одразу.

І його око, виправлене завдяки тестю кращим офтальмологом СРСР, в такі моменти знову косило вбік, додаючи присутнім жахіття.

При цьому Вілен Петрович майже не матюкався, а лише підкріплював свої претензії, питання та характеристики кожному влучними, цілеспрямованими словами і цілими фразами, запозиченими з тюркського діалекту. Звертався до всіх на «ви», дещо це «ви» переінакшуючи:

— Тож, я й питаю, виблядку, доки ваше підприємство буде давати 92 % від плану, постійно обділяючи рідну державу на мільйони карбованців, за які вона не може побудувати житло, дитячі садки, об’єкти культури та іншу херню? Вам що, захотілося свиням хвости крутити? Чи корів пасти? У тундрі? Я можу це організувати… Вмить! Вже сьогодні.

І поважні, розумні й талановиті люди біліли обличчями, сивіли скронями і покривалися зморшками, і захлиналися водою, ковтаючи пігулки, і намагалися пояснити, що є вагомі об’єктивні причини, через які вони не можуть зробити те, що від них вимагає Партія.

Та ті причини були вагомими для них, а не для Партії, яку тут уособлював миршавий і великий одночасно Шерстохвостов.

Для Партії було ясним і зрозумілим лише одне: 100 % плану — це мінімальний мінімум, і ніяких причин для його невиконання немає і бути не може! Старе устаткування, малі зарплатні, нестача житла, продуктів і всього потрібного у крамницях — прості відмовки керівників, що не вміють чи не хочуть працювати, а значить — не гідних своєї посади!

Відсутність пістолета Вілен навчився замінювати поглядом, інтонацією, мовчанням, похитуванням головою, постукуванням по поверхні столу. І діяло це не гірше за зброю. Навіть краще.

Його боялися і ненавиділи, з жахом чекаючи на кожну появу, а потім довго відхекувались та ковтали горілку гранчаками — більше нічого не допомагало повернутися до відносно нормального стану. Але — наступного місяця давали 101 % від плану.

А для Віл єна Петровича всі ці люди, що стояли нижче за нього, були і залишалися бічами та биками, яких треба регулярно товкти в пики, як не фізично, то морально. Що він і вмів, і любив.

Бо іншого не знав і не усвідомлював.

Його тесть, пломенистий комуніст Балига, теж ріс, теж поки що в Києві, але вже широко розчепірившись на Москву, пестуваний вірною дружиною, що легенько і твердо штовхала чоловіка в спину — вперед, до нових інфарктів-інсультів. їй дуже хотілося у ту Москву. Чому — й сама не знала докладно, але — ну дуже хотілося, до сверблячки!..

Юрій Іванович сьогодні був відповідальним за ідеологію аж на самому українському верху: у Політбюро ЦК КПУ, змінивши на цьому вкрай важливому посту всіма коханого Маланчука. Він, як і попередник, боровся з дисидентами, націоналістами, українофілами, русофобами та іншими підлими ренегатами радянської віри. Керував і наглядав, аби не заблукали — погань невгомонна! — остаточно самі, та не збили з вірного комуністично-московського шляху всенародно щасливу Радянську Україну.

Зустріч з Балигою нікому з цих недовірків не обіцяла не те що чогось доброго, а навіть спокою, забуття від рідної влади. Після спілкування з хазяїном кабінету митці виходили в приймальню мокрими і виснаженими, назавжди запам’ятавши ці липкі очі, що присмоктувалися просто до мозку, розшукуючи там найменші ідеологічні плями, аби потім, різким і миттєвим ударом напруги комуністичних ідеалів, стерти ті плями один раз і назавжди. Вони вже ніколи не забували ті очі, навіть у наскрізь п’яних снах, коли у безбережжі оковитої топили своє безсилля, свою розпуку, свій талант. Хто ж забував і не ламався, тих гнали в тюрми, в психлікарні, в двірники, в кочегари, гівно качати: хочете правди життя?! — то-нате! їжте, жеріть, не захлиньтеся!..

Самих «розумних» і непокірних везли до Сибіру, в Мордовію, на Крайню Північ, Далекий Схід — аби там, серед хронічних кримінальних злочинців, у нелюдських умовах життя концтаборів, ці паскуди-дисиденти, що прагнуть якоїсь «свободи», навчилися цінувати вільне життя за радянської влади і дійсну свободу, яку дає лише усвідомлена необхідність, сформульована для «всього прогресивного людства» Леніним.

Стібаючи понад самою землею батогом марксистсько-ленінського вчення, Юрій Іванович викошував щедрі запашні луки українського розмаїття до акуратного газону стриженої соціалістичної партійності, ще потім — з корінням видираючи миколайчуків, стусів, бикових, Костенків, некрасових, чорноволів, ольжичів. Та пестуючи, поливаючи, підсипаючи добривами гарну запашну клумбу з босюр, горнійчуків, погребельних, грачів, равличків та кірісів.

Митці більш обачливі та вільні від дурного патріотизму тікали до Московії, аби там продертися і видряпатися, аби залишитися самим собою, зберегти своє «я» — хай і без рідної мови, без нелукавої щирої землі під ногами, без пролісково-синього глибокого неба над головою.

Аби потім любити і ненавидіти свою дитячу батьківщину, хотіти назад і боятися, бачити у снах і плакати… від жалю за нею і за собою.

Сподіваючись і не вірячи.