Сутінки

Жаба

Чи можна почути щось добре від людей про того, хто був Правителем?.. Дуже сумнівно.

Коли навіть Сина Божого, що й правителем не був, а ніс Слово, розіп’яли лише за те, що вчив — чи можна сподіватися на подяку юрби тому, хто ними правив?.. Вкрай сумнівно.

То що ж, так і відходять у небуття Правителі, забутими і знеславленими? Та ні, все ж деяких згадують теплими словами, захоплюються ними, славлять у віках, жалкують про їхню смерть і чекають-сподіваються на схожого, аби знову прийшов і правив.

Але так згадують лише тих, хто топив свій народ у ріках крові, душив голодом, підпирав холодом, ламав йому тіла і душі, закопував живим у землю, вбивав дітей на очах батьків і ґвалтував матерів на очах дітей. Саме ці Правителі і залишаються в пам’яті народній на століття, залишаються назавжди, навіки: великими, рідними, щирими, дбайливими — справжніми вождями слов’янської нації.

Звичайно, в інших країнах, серед інших народів, що не мають тої високої культури, яка притаманна слов’янам — в розумінні і впевненості самих же слов’ян- все якось… навпаки. Але то лише тому, що вони більш примітивні та раціональні. Відомо ж: «Умом Россию…»

Оскільки Вілен Петрович Шерстохвостов, будучи Правителем Незалежної Держави, нічим таким не проявив себе, то й у свідомості народу ніяк не відклався. Щось зробив доброго для одних, щось злого для інших, але: плюс на мінус-дорівнює нулю. Навіть своєї «кравчучки» не залишив. Тому абсолютно недоцільно навіть коротко перераховувати його добрі та злі діла. А як когось вони все ж цікавлять — нехай читає, що зробили інші Правителі Держави, до та після Вілена Петровича. Якщо тому «когось» нічим більше займатися.

Та й чи можна встигнути щось зробити за всього чотири роки, коли лише сьогодні, зранку, сів у крісло Правителя, а вже назавтра, зранку, — конче треба готуватися до нових виборів?! То що ж можна встигнути — для всіх! — за короткі вечір та ніч?! Тут би стало часу хоч про себе подбати… як то кауть…

І щось таки для себе Вілен Петрович встиг за цей час, хоч і багато менше, ніж його колеги-правителі, що були до і прийшли потім.

А вже наприкінці, під вечір влади, дбаючи про свій імідж та про майбутні вибори, він організував добрий асфальтовий шлях повз своє село, до самого села, і в селі, та все в Сутінках відремонтував: школу, крамницю, клуб, фельдшерський пункт. І побудував великий храм з білої та червоної цегли, який зметнувся пихатою, позолоченою величчю своєю над бідним та занедбаним селом, викликаючи подив і невдоволення жителів. Також привів до ладу кладовище, поставивши потім скромні, але достойні пам’ятники на могилах батьків.

І навіть приїхав сам, вперше за тридцять років, постояв, сумно схиливши голову, біля тих могилок і поклав квіти, та поставив, запаливши, свічку — під клацання фотокамер і сліпучі сполохи, в оточенні прожекторів і телекамер. І пройшов селом, вітаючись та посміхаючись на камери, і відстояв службу у новому храмі, викликавши всіма цими подіями велике стовпотворіння в селі й навкруги, коли приїжджих було втричі більше, ніж жителів Сутінок, а охорона чи не перекопала всі городи на півметра углиб, готуючи та оберігаючи безпеку Президента, а потім сиділа під кожним кущем і лежала у кожному рівчаку, захищаючи главу держави від свого народу.

Ще потім, прислухавшись до Балиги, Вілен побудував замість батькової хати, що стояла з діда-прадіда, а зараз розвалювалася, обжита бічами й сільськими ханигами на чолі із Захаром Курваєвим, колись здоровим бугаєм, який спився до дистрофіка, нову споруду: абсолютно скромну за київськими мірками, але сталу більмом у оці сельчан.

Прудкі кореспонденти, відпрацьовуючи свій шматок хліба з трьома шматками сала, висвітлювали ці та інші події у такому яскравому світлі, що в багатьох аж очі втомилися і сльози побігли. Але й інші кореспонденти, не менш прудкі перці, маючи такі ж кусні хліба з салом, чи й більші, але від інших борців за світле майбутнє своє і всіх поруч себе, теж не спали, теж висвітлювали ті ж події: в сірому і чорному, чорного зовсім не жаліючи.

І всім було цікаво, всі відрами лили гас у багаття боротьби, збираючи навкруги того багаття зростаючу юрбу пересічного електорату, що в захопленні витріщився на гіпнотичні язики полум’я і пристрасно розмахував гаслами.

У Незалежній Державі політика вже давно посіла чільне місце в усьому, пульсуючи скрізь повсякчасно, з ночі й до ночі, собою випхнувши в небуття і залишки культури, і розум, і здоровий глузд. Усе навкруги було просякнуте політикою, як хусточка туберкульозника — кривавою відхарканою мокротою.

Політики стали головними дійовими обличчями скрізь та в усьому, замінивши собою і співаків, і танцюристів, і акторів, і поетів. І користуючись особливою популярністю в психоневрологічних закладах суворо закритого типу, де важкохворі, особливо олігофрени і всі підвиди параноїків, перетворювалися на alter ego своїх політичних кумирів, внаслідок чого швидко видужували в очах медицини, повертаючись до суспільства та стаючи черговими кандидатами на найвищі державні посади у наступних виборах. І виборюючи собі право на ці посади. З великим відривом.

Особливо багато з них потрапляли у Верховне Віче, де в напружених муках про майбутнє, інтелігентно, спокійно і вишукано спілкуючись, обирали собі Голову (без голови почуваючи себе якось… некомфортно), аби був найяскравішим з них, гідним вести за собою, надихаючи своїм прикладом, своєю незаплямованою совістю, до нових зяючих проваль.

Два сиві дідусі — Дарвін і Фрейд — радісно обіймалися осторонь, змахуючи світлі сльози задоволення: вони не помилилися у своїх теоріях! Час їхнього торжества пробив.

Ура…

Незважаючи на всі заходи і перестороги, великі гроші і велику підтримку, наступні вибори Вілен Петрович програв. Хай і з невеликим відривом, проте — програв…

Несподіваного, але рішучого ножа у спину встромили в останній момент його «любі друзі»: Петрушка з Галиною Миколаївною. Петрушка в цей час був лідером «Трипроцентної партії», вилупленої з колишньої КПРС — яка зібрала під своїм крилом ветеранів, пенсіонерів та інвалідів щасливого життя. А Галина Миколаївна, яка вже давно стала зватися Соломією Станюк, бо свідомо вийшла заміж за прізвище, придатне для політичної боротьби, очолювала «Прогресивну партію Держави» — хоч і не могутню, але серйозну політичну силу, що спиралася на тіньовий капітал країни та литовські інвестиції північно-корейської мафії.

У рішучий момент ці обоє-рябоє зробили карколомний фінт вухами, що привело до влади ставленика Педдагога: високого стрункого красеня, великого любителя робити щеплення різних сортів груш до верби, якого — поза очі — називали Юннатом.

І Вілен Петрович, несподівано для себе, в одну мить, став учорашнім.

А оскільки сьогоднішній день виявився вщерть заповненим політиками новими, ще більш енергійними і щирими, спритними і чесними, завзятими і затятими, то про нього, вчорашнього, забули одразу і всі, миттю виштовхнувши на узбіччя історії приреченою старою шкапою. А сама історія галасливо, з гиканням і посвистом, понеслася вперед, у куряві танців, пісень, телесеріалів, чемпіонатів світу і перемог на «Євробаченні», від чого життя у Державі ставало все кращим, все щасливішим, радісним до істерики, наповнюючись новими глибинами інтелекту, струмуючого у вуха смердючкиними піснями

З плином часу Вілен Петрович Шерстохвостов взагалі втратив все, що нажив до того дня.

Ще будучи при владі, після смерті Динери, він відписав свою трикімнатну квартиру дочці, а сам оселився на елітній державній дачі, як депутат Верховного Віче на той час.

Через кілька років, дочекавшись чергового стрибка й так дурних цін на житло до космічних висот, Марина її продала, і на ті гроші купила з чоловіком невеличку триповерхову віллу з басейном на узбережжі Адріатики, на двох гектарах прекрасної землі, серед казкової, завжди квітучої природи. Ще потім вони придбали велику розкішну двощоглову океанську яхту, на якій постійно десь плавали, подорожуючи між материками. А на проценти від залишку грошей за київську квартиру найняли місцевого мільйонера, аби він слідкував за будинком, прибирався в кімнатах і порався в саду на час їхньої відсутності, збираючи колорадського жука на картоплі.

Як і всі нормальні політики, Вілен Петрович, звичайно, був таємним «владельцем заводов, газет, пароходов», але, по втраті влади, все це миттю згубив: воно розтануло, просто розчинилося у повітрі, зникло з фізичного світу, не залишивши навіть запаху сірки. Рипнувшись шукати, він не знайшов нічого, наче нічого й не було — нова влада була новою й по своїй суті, а тому не вошкалася з попередниками, викидаючи їх на смітник буття голими, забравши навіть надію на повернення в попереднє життя.

Коли ж Шерстохвостова, що став пересічним громадянином, нова влада виселила з державної дачі, жити йому раптом стало ніде, а президентської пенсії виявилося замало, аби винаймати у Києві хоча б однокімнатну квартиру — її вистачало лише на малосімейку, загальною площею до вісімнадцяти квадратних метрів. Без телефону.

І тоді його пригріли тесть з тещею, які на той час так і жили у своїй квартирі, біля колишнього Будинку офіцерів, перетвореного на казино, дещо її розширивши: тепер помешкання займало всі чотири поверхи під’їзду і коштувало на цей час на київському ринку нерухомості, за самими скромними підрахунками, близько трьох мільярдів доларів.

Ясна річ, що такий ласий шматок не міг не зацікавити нормальних пацанів, які стікалися до столиці з усіх куточків Держави, а особливо — з її териконних областей, на території яких видобували, плавили й кували завтрашній день країни.

І одного погожого ранку у вхідні двері подзвонили ногами. А коли Ліляна Семенівна відчинила, то інтелігентні судові пристави, з понятими, вручили їй рішення місцевого районного суду: про виселення з цієї квартири, оскільки вони займають її незаконно, бо оселя «належить громадянину Держави Усманову Вачику Ашотовичу на тій підставі, що його мама, Усманова Зульфія Муратовна, в роки радянської влади прибирала цей під’їзд, працюючи двірником в ЖЄУ № 33/17 та отримуючи мізерну платню, не варту людської гідності, а тому має сьогодні право на компенсацію від держави, у вигляді всього під’їзду, за адресою…» І далі було вказано адресу квартири Юрія Івановича Балиги, перераховано всі її технічні дані та зазначено термін виселення: протягом десяти днів. Ні про що інше — відшкодування, заміну, чи іншу оселю — там не було й слова.

Два роки поспіль Юрій Іванович, удвох з зятем билися за житло. Але ні залишки їхніх зв’язків, ні валізи грошей у різні кабінети, ні два замовні вбивства, чотири зґвалтування і шість вдалих шантажів нічого не змінили — трьома автобусами приїхали дебелі хлопці-жеребці у сіро-рябих «маска-шоу», оточили весь квартал і протягом години викинули геть трьох мешканців, дозволивши взяти лише найнеобхідніше.

Керував виселенням доктор юридичних наук зі зламаним носом на кирзовому обличчі, де блукала постійна блудлива усмішка. На приречені тихі завивання Ліляни Семенівни, погрозливі матюки Юрія Івановича і скажено-люті спроби підкупу Віленом Петровичем він сварився пальцем і хихикаючи заявляв:

— Закон один для всіх! Бандитам — тюрми! Тож, радійте, що досі на волі!.. — І тихенько говорив, посміхаючись у вухо Шерстохвостову: — Мене не купити, бо я куплений іншими.

Вже на подвір’ї, ридаючи й гикаючи на чемоданах, Ліляна Семенівна нараз стала білою і втратила свідомість, а потім лантухом сповзла на холодну брущатку. Юрій Іванович прожогом кинувся, підняв дружину і посадив її на лавку — ту саму лавку, на якій колись сиділи Вілен з Динерою, повернувшись із Сутінок. Він розстебнув їй одяг на грудях, почав чимось махати біля обличчя, розгублено повертаючи головою в пошуках допомоги.

Рябі «маски-шоу», керовані проктологом-юристом, у цей час сідали в автобуси, ні на що не звертаючи уваги, а сам «доктор» стояв біля дверей відвойованої квартири-під’їзду, затуляючи їх своїми грудьми з сяючим новеньким Орденом Честі, вже від сьогоднішнього Президента.

Тим часом Вілен Петрович, по мобільному телефону, викликав «Швидку», але поки вона приїхала, Ліляна Семенівна відійшла в інший світ, міцно затиснувши у руці ключа від вхідних дверей вже не потрібної їй квартири, малою заснулою дитиною втомлено пригорнувшись до чоловіка…

Поховавши Ліляну Семенівну поруч з донькою, на Байковому цвинтарі, де Юрієм Івановичем заздалегідь були викуплені місця для всіх трьох, Вілен Петрович з тестем поселилися в Сутінках, у новому будинку, якого так слушно збудували, наче передбачаючи те, що трапилося.

Спочатку вони регулярно їздили до Києва, де Вілен Петрович намагався знайти собі гідну роботу, а Балига шукав сліди своїх закордонних вкладів, скрізь і раптом хутко зниклих, разом з коштовностями, але потім припинили поїздки — спочатку тесть, а потім і Шерстохвостов. Бо Юрій Іванович в усіх віконцях натикався на велику волохату дулю, яка весело крутилася сама навколо себе, змінюючись райдужними кольорами, а потім замість дулі, як остаточне знущання, став з’являтися напис: «БАНДИТАМ — ТЮРМИ!» І це зовсім доконало колишнього ідеолога ЦК КПУ, що на той час осунувся, змарнів, дозволяв собі бути неголеним і розпатланим, у несвіжому вбранні і нечищеному взутті.

Спроби Шерстохвостова приткнутися на якесь бодай хоч трохи хлібне місце успіху теж не мали. Десь його не знали, атому не хотіли брати, а десь — знали занадто добре і не брали вже саме через це. Всі його заощадження були свого часу пущені на передвиборчу боротьбу, що так ганебно скінчилася, а залишки разом з грішми Юрія Івановича, — на спроби повернення квартири. І доводилося вдвох існувати на свої дві пенсії, при цьому Білену Петровичу пенсію нові уряди то урізали, то зводили до рівня пенсій колишніх колгоспників, то збиралися взагалі відібрати, незважаючи на досягнення ним пенсійного віку і посвідчення ліквідатора Чорнобильської аварії, першої категорії.

Юрій Іванович, що вже мав сімдесят сім років, перестав виходити з хати, весь час сидячи перед величезним плазмовим телевізором і споглядаючи на те, що діялося у світі і в країні, час від часу скупо роняючи:

— Ні, ти тілько глянь, які паскуди!.. Ти подивись: які паскуди! — Не зважаючи, що поруч нікого немає.

Потім — чи вже сил не стало, чи просто втомився-лише тихо шепотів сам до себе:

— Паскуди… От, паскуди!..

Липкий клей, що завжди був у його очах, висох, як висохли і самі очі, маленькими злими дірочками згубившись у зморшках обличчя. Він так і помер: біля телевізора, з розплющеними згаслими очима, спрямованими на калейдоскоп картинок дійсності, яку все своє осмислене життя Юрій Іванович Балига душив і прагнув не допустити.

Помер, почувши по телевізору звістку про загибель приватної яхти, з двома пасажирами. І побачивши фото своєї онуки з чоловіком. Він був тоді у хаті сам — зять у затінку веранди писав мемуари, в яких не шкодував яскравих фарб для своїх колишніх колег по політичному життю. Юрій Іванович так і не встиг сказати Білену про почуте, і смерть дочки для батька назавжди залишилася таємницею.

Вілен Петрович поховав Балигу поряд з дружиною та донькою і навіть пам’ятник поставив обом — бо і в тещі його не було. І після цього згубив останню цікавість до всього навколишнього, поринувши у злі спогади минулого і виливаючи їх на папір.

Спершу жителі Сутінок з цікавістю споглядали за своїм земляком, що повернувся в рідне село, як у заслання. Хтось при цьому навіть згадував Хрущова, а чи й Берія, і всі співчутливо хитали головами, проводжаючи поглядами охайно вбраного Білена, неспішно й поважно крокуючого до крамниці чи на пошту, чи до свого храму, якого уже двічі обкрадали бічі на чолі

із Захаром Курваєвим.

Коли ж з’являвся у крамниці, хтось обов’язково кидав репліку:

— Щось сьогодні банани несвіжі… - на що лунала відповідь:

— То візьми ананасів, чи ківі, чи кокоса!

— Та й вони… наче не вчора зірвані…

— Тоді почекай — будуть вибори, ми знову оберемо свого земляка, і в крамниці навіть хліба не стане… — і всі всередині, і знадвору голосно заходилися від реготу, наче дивилися телевізора, де на всіх каналах жартували виродки з «Аншлагу» або — ті ж самі потвори — із «Дзеркала».

Вілен Петрович все це сприймав мовчки, неначе його й не стосувалося, але якось, дочекавшись великої юрби біля крамниці і вислухавши звичайний діалог про несвіжі банани, сказав голосно, звертаючись до всіх і ні до кого:

— Дивлюся я на вас, дивлюся… і — жаль мені вас. А потім подумаю-подумаю: да і хер з вами!.. Бо якими були ви, такими і залишилися.

На що, вже через секунду почув:

— Ага!.. Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву!..

А десь збоку пролунало:

— Не жили ми добре, не будемо й починати!

І після цього Шерстохвостов ні на що не звертав уваги, лише вдома тіпався від люті, скажено виголошуючи промови перед телевізором, розмахуючи руками і кидаючи в’їдливі запитання в екранну юрбу, що стрибала і корчилася під розхристані голоси гурту «Ґвалтуючі Скрипки». Ті, у пропітнілих вкрай, блискучих наче засопливлених, циганистих сорочках, радісно сяяли за-шмурдяченими обличчями вихованців спецінтернату для неповноцінних ідіотів:

Потім їхній соліст шморгнув зламаним носом-шнобелем, струснув ніколи не митим довгим волоссям що пахло двічі використаними підгузниками, самовдоволено посміхнувся і зник.

А його одразу ж змінив зачмоканий життям прицуцок, увесь гламурно занедбаний і неохайний.

Люто почухавши неголену пику (педикульоз?..) він заспівав зненавистю до перукарів у голосі кастрованого кота, захриплого від болю кастрації. І в тій пісні було щось і від Кафки, і від невгомонного Фрейда, і від Павлова з його безумовними рефлексами, і навіть з підручника по психіатрії, де — про сексуальні відхилення:

І розумілося нормальним: аби створити таку пісню, треба мінімум дві освіти — фізична і розумова. А ще — читати Місі Юкіому та Марукі Харукамі. А ще — народитися у потрібній сім’ї.

Ну, і, вкурити чогось… Аби закондубасило.

Та Вілен всього того не чув, бо горлав сам, запалюючись від запаленої культур-мультурою юрби на величезному екрані.

З часом сельчани звикли до свого мовчазного великого земляка, навіть залишили спроби випити з ним на якесь свято: він існував відлюдькувато, ні з ким без потреби не спілкуючись. При зустрічі вітався з усіма, але ніколи не робив зусилля поговорити, а на чужі спроби просто йшов собі далі.

З усіх Білена діставав лише його давній, на вухналь спитий недруг — Захар Курваєв, що, проходячи повз двір, горлав з-за паркану:

— А ну, віхаді, падла! Призідент сраний! Я тібьє харю твою паскудну враз поправлю, ніхто ньє пізнаїть! Давьол нас до ручкі і сам обосрался!

Але горлав лише здалеку, контакту уникаючи, а при зустрічі хутко пірнав у якусь щілину — видно, не забув того давнього спілкування, коли Шерстохвостов його «таки вклав».

Через кілька років про Білена Петровича раптом згадали, і в Сутінки стали навідуватися різні журналісти, телевізійники, фотокореспонденти. Бони хотіли спілкуватися з колишнім Правителем, розпитувати його, фотографувати. І спочатку він дав пару інтерв’ю, дозволивши зробити і знімки. Але коли прочитав те, що потім надрукували у вельми масовій яскраво-жовтій газеті, яка залишилася від комсомолу, закаявся більше розмовляти з кимось із преси. Хіба, з іноземцями. Бо він тих часописів не побачить, а як і побачить, то не прочитає, не знаючи мови.

А ще — якщо вони пишуть що хочуть, то нехай гроші платять за це! І відтоді погоджувався на інтерв’ю, лише упорядкувавши ціну й отримавши гроші, яких у нього вже давно було… негусто.

Ще потім до нього звернувся співробітник одного солідного московського видання, з пропозицією надрукувати саме у них ті мемуари, які — вони знають про це — він вже давно пише. Вілен Петрович туманно пообіцяв, вислухавши побажання, аби в текстах було… щось цікаве, що б захопило сьогоднішнього читача, який переситився всім. Запропонована сума була у євро, з чотирма нулями, і це Шерстохвостова надихнуло.

Якось, будучи у Києві, Шерстохвостов заїхав на книжковий ринок «Петровка» і в одній з «точок», прямо при вході, що нею керувала кручена як у кабанчика хвіст, та вкрай хитропика жіночка на ім’я Марина, несподівано трапив на книжку «Мені не повилазило» свого давнього знайомого — Володимира Кремешного. І так багато враз згадалося, що він купив книжку. Навіть за ту суму, за яку Марина продавала, як «…останній екземпляр, на всьому ринку більше немає!» А потім — от уже ж: як везе, так везе!.. — побачив у неї ж, збоку і високо вгорі, на полиці ще одну книжку цього ж Кремешного — «Легке пір’я» — товсту й важку, у темно-коричневій твердій палітурці під тиснену шкіру. І її купив теж, витративши останні гроші, але щасливий до нестями…

І розвалившись у м’якому автобусі, на який вишкріб усі монети по кишенях, Вілен Петрович до самих Сутінок читав, не відриваючись, високу й правдиву прозу досі невизнаного українського класика Володимира Кремешного, щиро вірячи, що колись автор таки отримає те, на що заслуговує.

Вже приїхавши додому і нашвидкуруч повечерявши, Шерстохвостов знову взявся до книжки і не ліг спати, доки не дочитав «Мені не повилазило» — і сміючись, хоч не вмів сміятися, і сумуючи, хоч сум був досі йому незнайомим… Бо Кремешний писав, як співав. Для глухонімих.

А весь наступний день, до самого вечора, читав запоєм «Легке пір’я», і йому здавалося, що це він сам написав цю книжку, про що мріяв колись, у своєму страшно далекому дитинстві, стікаючи соплями на теплій печі. Він дивився у вікно на палаюче сонце, що сідало за дерева, обіцяючи назавтра вітер, і з очей котилися скупі сльози, яких не було ніколи раніше, за все життя Білена.

Він читав у присмерку хати, напружуючи очі, але не відриваючись аби увімкнути світло, ловлячи останні проміні зникаючого сонця, майже відчуваючи слова, які вже не бачив, які ховалися і зникали в папері сторінок — бо то були слова, які міг сказати тільки він.

А коли скінчив і завмер виснажено, не в змозі навіть перегорнути останню сторінку, хтось поклав на його плече руку.

Вілен підвів голову і навіть не здивувався: поруч та позаду стояла мама. Його мама, яку він не згадував жодного разу за своє довге життя — ні в радощах, ні в горі. Його мама, яку він забув страшно давно, може, навіть до того, як народився.

Вона стояла у якомусь дивному м’якому світлі, що падало зверху: набагато молодша за самого Білена — як молодша сестра. Мама ніжно гладила його по голові, перебираючи своїми тоненькими м’якими пальцями медсестри кожну волосинку; торкаючи йому брови, очі, ніс, губи. Вона тихо і лагідно посміхалася й говорила, не розтулюючи вуст:

— Спробуй, синку, повернутися туди, де загубив себе колись… І віднайти новий шлях, шлях до світла. Обіпрись на мою любов до тебе, бо більше нічого не маєш сьогодні, все розгубив чи викинув.

Вілен повільно похитав головою і згорьовано відповів:

— Запізно, мамо… Вже дуже запізно…

— Дорога до світла ніколи не буває запізньою, синку!.. — похитала головою і мама. — Треба просто зробити перший крок по ній… В тебе ще є час. Дуже мало, але — є… Не барися. Все залежить від тебе, тому — не барися! Зроби перший крок… Вже зараз.

І вона поволі зникла, розтанула у загуслих сутінках, що підповзли по підлозі до Білена, обіймаючи за ноги і тягнучись уверх, до затухаючого вікна.

Вілен ще довго сидів у тиші кімнати, не взмозі ні ворухнутися, ні навіть дихати на повні груди. І йому раптом захотілося на вулицю: пройтися вечірнім селом, повним звуків і запахів дитинства. І це було несподіваним: він жодного разу такого не хотів і не робив.

Вілен Петрович неспішно ступає Сутінками, спираючись на химерну паличку з ампірами — забутий у вирі часу подарунок, особисто йому, від якогось східного чи то президента, чи короля — вже не згадати.

Добрі, хазяйські хати, як і давно колись, ще у його дитинстві, сусідяться із занедбаними і неприбраними. З вікон, розчинених у травневу теплінь, лунає музика, зовсім йому чужа і незрозуміла, музика сьогоднішніх молодих; і ніхто не співає пісень, які колись, у далекій тепер юності, співав Шерстохвостов.

Він проходить повз свій незбагненно-монументальний храм з біло-червоної цегли: такий величезний і чужий у цьому селі — з куполами під чорним золотом, що зблискують у темряві густих сутінок; храм, такий величний тут, і такий крихітний у безмежній величчі неосяжного Всесвіту.

Колись хтось сказав у дружньому колі — просто сказав у застіллі, після лазні та під чарку — що в давні часи люди, які скоїли смертельний, непрощенний гріх — або давали гроші на нову церкву, або самі приймали участь у спорудженні храму. Своїми руками вибудовуючи своє прощення. Будуючи ХРАМ. Бо, за якихось канонів, така людина цим очищалася від страшних гріхів своїх. Гріхів, які Господь начебто інакше не прощає, за кодексом віри.

Вілен нате тоді махнув рукою, весь величний та недосяжний у своїй іпостасі царя над тілами свого народу. А вже потім, у важких снах, зринуло це твердження і не давало йому спокою, стукаючи у скроні кожного разу, коли залишався один, сам на сам із собою, думаючи про нестерпне — кінець життя свого…

І він майже раптом збудував у своєму селі цей храм, цю церкву. Не вірячи, але надіючись спокутувати гріхи. Ті, що не підлягають спокутуванню. Ті, що й десятками, сотнями храмів не зітреш зі своєї долі, свого життя. Ті гріхи, які не прощаються ніколи й нікому, хіба що добре заплатиш чесним журналістам, які зроблять з тебе білого янгола. Але то тут.

А ТАМ?..

Сьогодні храм стоїть порожній і самотній, безбатченко серед байстрюків, випираючи всім своїм безсоромно яскравим, величним єством, серед сірої безпросвітності навколишнього.

«Храм повинен бути в душах людських, він — не в камені»…

Хто це сказав? І — чи казав хтось?..

То — навіщо цей храм? Навіщо саме сюди вкладено безмірну купу грошей, які можна було би просто віддати кожному страждаючому: по крихітці, по шматочку, по ковточку? Аби відчув хтось знедолений доброту ближнього. І доторкнувся до тепла і світла. І відтанув.

Або ж — збудувати справжній дім, світлий та затишний, для всіх тих загорьованих, знівечених, покалічених цим життям, цим світом і цією владою, якою й сам він був; аби саме в ньому вони спочили, стихли, заспокоїлися, відігрілися і тихо відійшли з цього життя, що так з них знущалося; з цього буття, що било їх до крові, до смерті — у світ кращий, найдобріший і безмежний. Світ Божий…

Хіба є Богу радість з храмів, що не кличуть до світла із сутінок буття? Що не несуть втіхи людям на їхньому шляху до Бога?.. То ж — навіщо цей храм?..

А храм так і не став ні духовним центром, ні новим парткабінетом для селян, на що Вілен сподівався. Він нікого й ніколи не з’єднав, як мислив злиденний політик, що мріяв колись стати поетом. Навіть хто вінчався тут, потім роз’єднувалися до крові; навіть, хто хрестився тут на життя, тут і відспівувався на скору свою смерть. Наче на проклятому місці став. Наче був збудований з проклятої кимось цегли.

Кожен у цьому селі, як і у цьому світі, жив сам у собі і виходити звідти не наважувався. Народжувалися самі, жили самі і помирали самі, самі себе зневажаючи. І не розуміючи себе. І не люблячи. І боячись.

Старів храм разом зі своїм будівничим, старів будівник майже поруч із храмом. Поруч, але не всередині.

І піп-настоятель, що жадав аби його звали «Святим отцем», неначе не було вже у світі Єдиного Отця, почав зневірятися, спиватися і гинути, один у холодному храмі, самотній серед самотніх людей, одинокий зі своєю одинокістю. З вірою від церкви, та не від Бога. Бо все ж був попом, що жадав бути Отцем. У сутінках Сутінок.

І, не витримавши поїхав із села, затесавшись у політику, приставши до комуністів та поєднавши в собі християнство з марксизмом, і став скоро депутатом Віче, і Владикою став, і отримав Лавру у посаг, вийшовши заміж за «нових» марксистів, з копитами від народження, і повінчавшись на той шлюб. І з виряченими від внутрішньої напруги, налитими кров’ю очима, став прорікати і торочити на мітингах і масових ходах, під корогвами нової

своєї віри, бо іншого шляху не знав від душевної убогості своєї.

«Бо пастирі стали безглузді, і вони не звертались до Господа, тому не щастилося їм, і розпорошене все їхнє стадо…» — говорив ще тисячоліття тому Ієремія, та чи хтось пам’ятає те, що йому пам’ятати не вигідно??

«Хіба я робив щось не так?» — питав себе Шерстохвостов. І не було йому відповіді.

Він ішов вулицями свого села: десь додався асфальт, десь він зник геть. Оновлення було поруч із занепадом, кричуща розкіш пихато яскравіла поруч волаючої бідності, дурні каталися на розумних — все йшло як завжди, і люди залишалися такими, якими були вічно. Якими були і будуть якими.

Не зростали, не підіймалися душі людей, не тягнулися до світла, до Бога, до Істини. Навіть не шукали шляхів туди.

Він ішов вулицями, і ніхто його не спиняв. Йшли назустріч і обганяли. Виходили збоку і зникали вбік. І ніхто не пізнавав його, неначе нікому нічого ніколи не зробив — ні доброго, ні злого. Не помічали, наче й не жив, не існував, не був.

Усе здавалося примарним, і тиша ночі гойдалася у вухах жаб’ячими співами близької річки. Десь сумно і тяжко кувала застуджена захрипла зозуля, відлічуючи комусь важкі літа. А може, й примарилось…

Сяяли зорі, великі й яскраві, на чорному небі бездонному; сяяли світлом вічності, даруючи надію всім, хто задирає голову вгору, відірвавши погляд від багнюки під ногами, з якої народився і в яку повернеться.

З дальнього Всесвіту, зі скажено далекого далеку, непомітно-тихенько, все прискорюючись у русі, ковзнула зірка: просто сюди, ось! — зараз!.. В самії очі!

Відчувши раптову слабкість, Шерстохвостов сів на чиюсь лаву біля двору і кволо відкинувся головою назад.

Пахло бузком, що ліз прямо в обличчя, і сирими після недавнього дощу дошками паркану за спиною. Пахло забутим і щирим. Пахло тим, що зникло давно і назавжди. І прийшло зараз і намить. Прийшло розумінням: все, що він робив, було даремно і непотрібно. Все, що він горлав, вмерло шепотом. Він вів людей за собою, рвучи м’язи тягнув їх до світлого грядущого, а натовп… натовп хотів іти зовсім в інший бік. І проклинав свого Данка, і кидав прямо у його палаюче серце вологі, мокрі шматки гниючої

липкої землі. І серце шкварчало і гасло…

Так здавалося Шерстохвостову. Як усякому, хто отримав і не виконав.

Він відкинув голову назад і побачив безкрає зоряне небо. Десь зліва, поблимуючи, повз супутник. Одинокий, чужий і далекий.

І раптом почало вставати сонце — величезна спекотна куля народилася просто в очах, перетекла у груди, до самого серця, і зненацька вирвалася назовні, і, розпухаючи, полетіла уверх, у чорне небо початку ночі, і розтрощила, розорила її, розірвала полум’ям сліпучого світла… І весь світ вибухнув… і скипів… і засяяв… і згас…

І — згас…

Обім’якле тіло Шерстохвостова повільно, розслаблено й важко сповзло з лави, і голова його торкнулась трави і квітів. І застигла. Пахло щемко і тоскно. Волого пахло фіалкою і запашним тютюном. Пахло щезлим назавжди дитинством, маминим волоссям, сопливим буттям і високими мріями.

Пахло миттю народження. І смерті. Пахло нездійсненним…

З величезної всихаючої осики знявся у повітря незримий на чорному чорний ангел, повільно змахнув важкими вискубаними крилами, стираючи з неба зірки, кругами набрав висоту, на мить завмер над клякнучим тілом, а потім, стрімко нарощуючи спіраль, зник там, де сяяло сузір’я Бика.

А може, й не там…

У новинах, між репортажем про парад геїв і нарисом про важке життя української зіркової попси, лише один «Канал правдивих новин» коротко сповістив: «А зараз — сумне повідомлення: днями передчасно пішов із життя колишній Президент Держави, Вілен Петрович Шерстохвостов. Його буде поховано у рідному селі, як заповідав».

Ні — в якому селі, ні — коли, правдивий канал не сказав. Просто — «днями пішов».

Жодна ж газета не вмістила навіть некролога.

Ховали Білена Петровича Шерстохвостова на третій день, по обіді, на самому краї сільського цвинтаря, між померлими і самогубцями. Як особливу людину. Хоча — ні з Києва не було нікого, ні з області, ні навіть з райцентру.

Зранку стояла ясна й спекотна сонячна погода, а за мить до винесення труни все небо намурмосило важкими сіро-чорними хмарами, що провисли майже над самісінькою землею, сіючи холодний дощ — нудний, важкий, затяжний, що все посилювався, доки не перетворився на суцільну зливу, без початку і кінця, без надії…

Чорноземна земля враз розкисла. Малолюдна процесія почала ковзатися на твердому і грузнути ногами на м’якому, тихенько, але зле матюкаючись під ніс.

Здійнявся пронизливий поривчастий вітер і став жбурляти пригорщі води в обличчя людей, за комір, у рукава, вириваючи з рук парасольки, розхристуючи одяг, обліплюючи тіла враз змоклою наскрізь тканиною…

Звичайний у таких випадках духовий оркестр захлинався в цупких щільних струменях води, задихаючись від вітру, і сумно стогнучі труби губили деякі ноти, здобуваючи цинічно-зухвалі — квакаючі і повискуючі — звуки, перетворюючи жалобу в якусь нервову насмішкувату містерію, у виконанні нетверезих дилетантів.

Шестеро несли труну, накриту великим шматком целофану, намагаючись не впасти або не зронити небіжчика і тримаючи при цьому краї плівки, що рвалася геть, лунко ляскаючи і вигинаючись своїм прозорим тілом у поривах холодного вітру, заплетеного в дощ.

У зранку викопаній ямі було на чверть брудної води, з листям і травою на поверхні, і домовина, опущена вниз, захиталася човном, потім стала набиратися водою і повільно занурюватися вглиб.

Всі заклякли на це, потім швидко кинули по три жмені мокрої землі, стікаючої крізь пальці, а зарослий пикою і похмільний душею біч Захар Курваєв почав швидко закидати останню оселю свого вічного недруга-суперника, шкірячи чорні прокурені пеньки зубів у злісній усмішці та шморгаючи кривим зламаним носом.

Коли вже виріс пагорб, нашвидкуруч, трясучись від мокрого холоду, поставили величезного важкого хреста із зовсім сирого дерева і поклали два понівечені негодою вінки — від селян та сільради.

Всю ніч над селом ганяв завиваючий шалений вітер, ламаючи гілки на деревах, зриваючи старі дахи, пориваючи дроти на стовпах і звалюючи самі стовпи. Щось стогнало і ремствувало, пирскало і шкірилося, реготало і ридало у темряві, спалахуючи блискавками і вибухаючи страшними сухими пострілами грому.

Нажахане село принишкло і зачаїлося в безсонні страху, швидко хрестячись, аж руки німіли, і згадуючи всі свої гріхи, навіть дрібні, незначні, ще з дитинства — давно і назавжди забуті…

На ранок, на чистому синьому небі стало сонце, освітивши розгромлені Сутінки.

Усі страхи ночі втратили силу і в оновлений, сьогоднішній день увійшли вчорашні люди. Без змін у душах і серцях.

Пізніше деревина хреста на могилі Шерстохвостова, сохнучи, посиніла; хреста хтиво покрутило, і став він якимось… непристойно-насмішкуватим. Як знущання.

І ще на дев’ять днів хтось прийшов до могили, непізнаний, а як на сорок, то не було нікого…

Наче й не існувало людини. Наче й не жив.

А вже наступного року могила заросла густою травою, чортополохом-татарником і чагарником, просіла, хрест геть розсохся, а потім і косо завалився, і худий старий ворон, що завжди сидів на його верхівці похнюпивши голову, і зрідка каркав як стогнав охриплим голосом, перебрався на «Прокляте дерево», біля могил самогубців, і застиг там, заплющивши очі — чи то заснув, а чи замислився.

І ніхто й ніколи не приходив сюди, не вклонявся пам’яті державної людини, не сидів, зажурено схилившись, і не загадувався, не думав над величчю мізерного людського життя, що перетікає в забуття і смерть.

Та не скінчується життя зі смертю одної людини, хоч би це й колишній Президент Незалежного Гондурасу.

Не скінчується навіть в одній Державі, хай вона й розташована поблизу цивілізованих країн, до яких заглядає через паркан. І не скінчується на всій нашій Землі, що ми її постійно душимо собою. Але… важко сказати, як це надовго.

Бо на зміну сьогоднішнім можновладцям ідуть завтрашні гуманоїди, деручись уверх, до керма, гублячи дорогою спроможність до добра і співчуття; здатність дивуватися, помічаючи весну і листочки на деревах, і свій народ під тими деревами. Гублячи свої вічні душі і не бачачи того. Піклуючись про себе і милуючись лише собою.

А спозираючи на них, і ми з вами підстрибки, захлинаючись від бажання встигнути захопити і мати, біжимо в майбутнє, аж п’яти влипають у…

І розігнавшись до паленої гуми підошов, теж не помічаємо як світить сонце, співають пташки, після дощу вибухає веселка, як в самотності старіють наші батьки і в самотності зростають наші діти, аби потім вихопити у нас, наскрізь самотніх, паличку естафети в нікуди.

Суєта суєт, суєта суєт… Все — суєта.

Марнота марнот.

16 липня 2ооб — 26 січня 2008рр. Славутич-Київ-Мукачів-Горлівка-Славутич