Сутінки

Квінтер

Зрідка, як сьогодні, раніше звичайного повернувшись додому, Вілен брався за книжку. Не тому що так вже подобалося читати — треба було. Посада зобов’язувала.

Книжки добирала Динера, яка зналася на літературі. Поки він працював і ліз нагору, закінчуючи то ВПШ, то Академію профспілок, то Курси Крою та Шиття від КДБ, де навіть із кінчених профспілкових ідіотів робили достойних керівників радянської влади, вона теж не байдикувала: і кандидатську захистила, і докторську, паралельно виховуючи їхню доньку, їхню Мариночку; яку народила рівно через дев’ять місяців після весілля… І тепер викладала в університеті.

Тож зараз, поки Динера готує вечерю, чоловік розвалився у кріслі і читає тоненьку книжечку, силячись осмислити текст:

«Надвечір з єдвабної сизі бундючних, фудульних дощевощо-ких хмар виборсалося, нарешті, змучене довгим полоном червонооке сонце, глянуло на відумерлий для щастя день, сповненим присмертного відчаю, здичавілим поглядом вихопило із чорнуватого фіолету всеосяжної печалі рожеве коло незбагненної надії і впало, знесилене, в коротке червневе забуття спекотної ночі».

— Да-аааааа!.. — уголос сказав сам собі вражений Шерстохвостов, відкладаючи книгу. — Це ж треба, так писати!.. Так завернути! Наче й українською, а спробуй второпати! Навіть Гегель, знай він нашу, заблукав би тут, як дитина у хащах. Ось це і є — талант, натхнення, дар, як то кауть… Як цей шедевр, далебі, зветься?.. — Він глянув на палітурку тоненької книжечки: — «Рябенька Квочечка»… Хм… Цікавий взаємозв’язок… між домашньою птицею та цим описом! Це тобі не вірші класика соцреалізму:

Трактор в полі — дир-дир-дир,

Ми — за мир, за мир, за мир!

Тут набагато серйозніше, глибше, як то кауть… Автор… як його… а, ось, — Володимир Кремешний!.. Треба запам’ятати, може, де зустрінемося. Світ, він тісний. Цікавий хлопець! Можливо навіть винятковий.

— Знаєш, вельми незвичний твір, — сказала Динера, з’явившись у дверях і почувши останні фрази чоловіка. — Так може писати або психічно хвора людина, або ж — геній! Несподіваний автор: тонко длубається у психології героїв брудною палицею… Я читала, аж тіпало. Думаю, це наш майбутній Шекспір. А може, й новий Шевченко…

— Ну, про Шевченка… то ти… занадто. А от Шекспір — можливо. Я читав… якось. Багато схожого з цим… Кремешним. Теж… не все одразу розумієш. А в дещо, так взагалі не в’їдеш. Знаєш, я чи десь читав, чи в ВПШ говорили, що дійсно геніальні люди були психічно хворими. Всі. Особливо, поети і художники. Наче бузини об’їлися…

— У розумінні — потогінного засобу?

— Ні… У розумінні — проносного й блювотного…

— А-а-ааа… Тоді цей-точно геній… Дзвонили від Дяді Альоші. Він чекає на тебе зранку.

— Знаємо ми той ранок!.. — невдоволено скривився чоловік. — Приходиш, як треба, та й сидиш бідним родичем у приймальні майже до обіду. Наче я не заввідділом ЦК, а сантехнік з ЖЕКу.

— На те він і Голова Верховної Ради. Посядеш його місце, то вже він буде чекати в твоїй приймальні. А що там, на атомній?

— Знаєш, я в захваті — все йде шаленими темпами! Перший блок ось-ось повинні запустити. Або, як там кауть, «пустити»: у них це зветься «пуск блоку». Масштаби, скау тобі, грандіозні! І місто — майже поруч з АЕС — будують просто на очах. І взагалі, місця там — казкові!.. — Він потягнувся, вигинаючись дещо роздобрілим тілом. — Річка чиста — можна воду з неї пити, риба сама плигає у казан, ліси навкруги незаймані, повні грибів, ягід, дичини! Щира тобі казка!.. Наш Тато Вова хоче зробити з цього міста взірець майбутнього, таке от Місто-Сонце. Бо таких міст, як це, ще не було в світі!.. А він — чоловік сурйозний, як то кауть… Хоче, аби все було, як ніде. Бо це ж наша перша атомна!..

— А то нічого, що вона так близько до Києва? Все ж атомні реактори… А ну, як щось трапиться?..

— По-перше, нічого не трапиться. В країні вже багато АЕС, всі працюють тихо й спокійно, наче самовари. По-друге, місце для неї не ми вибирали — Москва. А ти знаєш, сперечатися з Москвою — що мочитися проти вітру. Розмова коротка: «Партквиток на стіл!» Тому, дурних на це немає.

— Ну, ти спеціаліст, у тебе й освіта по цьому напрямку. А місту вже дали назву?

— Так… Назва від річки — Прип’ять, як то кауть…

— Ну, що ж… непогано. Романтично… До речі, мама телефонувала: у Мариночки температура, навіть викликала лікаря. Боїться, що коклюш. То я погодую тебе та й поїду до батьків — на роботі вже попередила.

— Тоді давай вечеряти. Бо зголоднів. А потім спробую таки осилити книжку цього… світового генія Кремешного, — Вілен стомлено потер скроні, потім очі і знову потягнувся, аж у кістках захрустіло. — А що дочка захворіла… — позіхнув, роззявивши рота до вух, — так я в дитинстві всіма хворобами перетрусився, і нічого… Хоч і живу селі. А тут!.. Вилікують, нічого не станеться… Не в Америці живемо.

Динера глянула на чоловіка довгим поглядом і задумливо сказала:

— А ти знаєш, що зовсім не кліпаєш очима? Тобі казали про це?

— Ні, не казали… То й що?..

— Люди так не дивляться…

— А хто так дивиться?

— Не знаю… — вона задумливо стулила губи. — Не знаю…

З часу одруження Вілен покинув усіх своїх коханок, віддаючи себе роботі і сім’ї. І тестя боявся: знав, що зробить обіцяне колись, а ще більше — пам’ятав ту давню розмову зі Свастухом, хоча з ним більше не зустрічався — той вже давно був десь у Москві, у самих верхах. Але ж — був!

Незважаючи на свою неспроможність любити когось або щось взагалі — навіть народження доньки п’ять років тому не розбудило в ньому генетичних батьківських інстинктів — Вілен ставився до дружини з усією повагою, на яку був здатний, хоча його ніколи не цікавило, про що вона думає, що відчуває, на що сподівається, як сприймає світ, що її хвилює, чого прагне. Зацікавлений лише собою, він пропускав пою вуха всі її розмови, скарги, судження, уважно посміхаючись при цьому. Динера просто була його тилом: дочкою його штовхача-начальника, домогосподаркою, теплим тілом уночі.

Ні, зрідка він стрибав у блуд, але потім мав такий жах, що скоро відмовився геть — ціна була зависокою. Знав: щось трапиться — і його закопають. Мале-е-е-енькою лопаточкою, з дитячого набору для пісочниці.

Назавжди.

Вілен Петрович з Динерою поверталися до Києва з Москви. У м’якому вагоні.

М’який вагон тих часів відрізнявся від звичайного купейного лише тим, що мав двомісні купе, більш пружні дивани, більш чисті вікна, більш свіжу білизну, більш незатоптані килимові доріжки та більш охайні туалети — з милом і без купи людей в черзі зранку, з рушниками через плече.

Тобто це були просто нормальні вагони. І ніяких додаткових вибриків не мали. Бо створювалися радянськими людьми для радянських людей. Хоча й будувалися в Німецькій Демократичній Республіці.

Як хто забув або не знає: так колись, вже тепер давно, називалася східна частина сьогоднішньої Німеччини, що її загарбав миролюбний СССР в результаті Другої світової війни, розірвавши цю країну на два шматки і один — привласнивши на правах переможця та побудувавши там квітучий соціалізм. Катуючи-вбиваючи потім всіх німців, які поривалися втекти з соціалістичного раю в сусіднє капіталістичне пекло. Просто зайцями стрибали через височенну стінуогорожу! А їх — били вліт, чергами з кулеметів. Та палили вогнеметами.

Шерстохвостови поверталися додому, з «Олімпіади-80». Поверталися, вщерть насичені враженнями і почуттями, бо побували у завтрашньому комунізмі. Побували, понюхали, лизнули, відкусили від того майбутнього, якого так чекають усі в цій країні вже стільки десятиліть!..

То дрібниці, що для створення в Москві цього «комунізму» з неї виселили «за 101-й кілометр» майже третю частину жителів, а ще третині наказали сидіти вдома і не рипатися навіть у двір, за хлібом; що в саму Москву впускали лише за перепустками, які спочатку треба було десь дістати по блату-знайомству; що всі електрички, поїзди, літаки, пароплави, дирижаблі, велосипеди і дитячі коляски перевіряли стрункі міліцейсько-цивільні хлопці з червоними пов’язками на рукавах; що з магазинів вилучили все, що горіло і могло бути випитим несвідомими будівниками комунізму.

Також дрібниці, що для створення десятиденного благоденства лише в одному місті, були витрачені майже всі запаси «засік Батьківщини» — радянська влада широко гульнула, пускаючи світу пилюку в очі. А насамперед — своїм, що вже й зневірилися в очікуваному.

І, вражені всім побаченим, з’їденим та випитим, пересічні радянські люди щиро плакали на закритті цього свята для своїх, коли символ «Олімпіади», величезний Мишко на прізвище Талісман, приязно і по-дитячому посміхаючись, почав підійматися вгору, зникаючи в нічному небі Москви під ляскіт тисяч голубиних крил і людських долонь.

Весь стадіон ридав; вся країна обливалася світлими сльозами, навпіл із соплями, в єдиному пориві не бажаючи розлучатися з казкою «Кубанських казахів», реально створеною рідною Пар тією у столиці, на цілих десять днів…

І Вілен з Динерою теж щиро плакали, на ті хвилини геть забувши, хоч знали: всередині Миші Талісмана був добрий запас хлорпікрину з галюциногеном — достатній, аби «відключити» всіх на цьому стадіоні. За необхідності. А ще там був трошки менший пакуночок, з нервово-паралітичним газом, яким можна на кілька годин, а чи й назавжди, покласти весь стадіон без ознак життя. За ще більшої необхідності. І два пристрої були, якими пакуночки, по черзі, можна було привести до дії. Дистанційно. В разі потреби.

Знали, бо їхню делегацію від ЦК КПУ спеціально знайомили з багатьма заходами безпеки, розробленими саме для «Олімпіа-ди-8о». Знайомили, навчаючи, як треба працювати, аби передбачити все і навіть більше. їх привезли заздалегідь, за тиждень до початку. І показали багато чого. Від чого очі вилазили, дивуючись, а серце наповнювалося високою гордістю за рідну систему. Особливо коли побачили й поторгали електронно-механічне опудало Брежнєва, що при натисканні кнопки виступало, наче справжній Генсек, плямкаючи і ковтаючи літери.

Показали наприклад, яку басейні, де будуть змагатися плавці, з якихось щілин, за командою вмить з’являлися бойові водолази у повному спорядженні, з електрошоковими пристроями і з автоматами АПС для підводної стрільби.

Або — на поверхні акваторії, де будуть вітрильні регати, раптом виростала рубка атомного підводного човна з балістичними ракетами, класу РПКСН проекту 701 — «Hotel-ІІІ» згідно класифікації НАТО.

Чи як під кожним п’ятим стільцем на стадіонах було змонтовано кулеметні гнізда, жодного з яких ніхто не помітив за всі Ігри, хоча там сиділи кулеметники зі зброєю; а під кожним сьомим — був вибуховий заряд потужністю чотири кілотонни, з дистанційним керуванням.

Показали і деякі снайперські точки, як у місцях змагань, так і по всьому місту — з туалетом і буфетом всередині — по чотири снайпери в кожній, п’яних у геть, обмотаних радіокерованою вибухівкою.

Також попередили, що кожний шостий скрізь — офіцер КДБ у цивільному, який пройшов спецпідготовку і має при собі все необхідне, включаючи самовибух, а кожний дев’ятий — з підрозділу «Альфа», і теж — не з порожніми руками та кишенями.

І що всі судці на змаганнях будуть судити як треба. Бо знають про снайперів.

Та все одно, від усього святкового навкруги, Шерстохвостови забули про бачене й отримали величезне задоволення!

Єдине, що зіпсувало їм свято — нагла смерть цього хрипучого горлопана Висоцького.

І тут він плюнув в обличчя всій країні, навіть — усьому прогресивному людству! І тут зробив не як усі, і тут написав по лінійованому паперу поперек! Не міг не вкусити: навмисне помер просто посеред свята!..

І на день похорон стадіони спорожніли, а вся — наскрізь сонячна, квітуча, яскрава — Москва якось вмить стала сірою і похмурою. І лунав звідусіль його, стогнучий приголосними літерами, пронизаний болем крик, як реквієм по «розвинутому соціалізму»:

Вже за одну ЦЮ пісню його треба було знищити, ще до того, як він написав її! Проґавили, проморгали, проляскали!.. Стільки років, бля, розводили антимонію, цяцькалися! От він і віддячив, у найяскравіше свято!

І тихенько, непомітно поховати його не вдалося б — тут же такий шалений галас здійметься, що вся Олімпіада стане собаці до сраки! Тут жартувати не можна! Раніше треба було його кінчати, набагато раніше!.. Любив же він швидко їздити, от і міг би доїздитися…

Білена Петровича аж тіпало від люті. Він і на змагання не пішов, відправив дружину саму, і вікна щільно зачинив, і зробив телевізор на повну гучність — аби не бачити й не чути!

І все одно чи то звідкись, чи вже просто в голові лунало:

Тоді дістав з холодильника пляшку «Сибірської», налив майже повну склянку, завмер, піднісши до рота, і ледь не ковтком випив. Глибоко й шумно втягнув повітря і ліг спати — сьогодні свята вже не буде… Споганили йому свято. Ладно би, Брежнєв помер… Чи Андропов. Ато… цей…

І навіть не дійшло, що таким чином пом’янув Висоцького.

.. Але потім нові дні і свіжі події витіснили прикру випадковість, і наостанок вони підспівували, вслід за сурмачем Партії — Пахмутовою, махаючи Талісману через пелену сліз:

А ось зараз вони вже повертаються додому, де їх чекають Динерині батьки з Маринкою, яка приїхала з відпочинку, з Куби — їздила з групою обдарованих дітей і зустрічалася зі самим Фіделем Кастро. Тож, зібравшись разом, будуть вони ділитися враженнями, знову переживаючи приємне і пропускаючи погане та прикре.

Незважаючи на щільний графік роботи, на всю «перебудовну» вакханалію, яку запустив у маси цей плямистий популіст Горбачов вже рік тому, Вілен Петрович попередив і начальство, і підлеглих, що цієї суботи його на роботі не буде, і шукати не треба: у дружини ювілей, то вони поїдуть на дачу до її батьків. І хай не смикають, бо завжди споганять вихідні якоюсь дрібницею, яку й без нього можна вирішити. Тільки в крайньому випадку!

Динері виповнювалося тридцять п’ять. Здуріти можна!.. Здається, ось, вчора вони зустрілися, і їй було двадцять один, а вже сьогодні — тридцять п’ять… А йому у цьому році — сорок виповниться. Ні, це просто жах: жити не жив, а вже — сорок!

Коли і як вони пролетіли?.. Куди зникли?

Хоча… як подумати, то він не прохвиськав практично жодного дня: зернятко до зернятка складав, уважно слідкуючи, щоб не трапилося зіпсованих. Навіть Юрій Іванович, що спочатку довго й уважно приглядався до зятя, майже заспокоївся, лише зрідка поправляючи чи підказуючи, хоч і не зводячи з Білена очей.

А взагалі, як помислити, то уже сьогодні мав ТАКЕ, про що не міг і мріяти раніше. Не міг, бо навіть не уявляв, що воно — таке — буває; бо ні в якій уяві, ні в якій казці таке уявитися не могло! Те, що він мав, не могло навіть наснитися абсолютній більшості людей у цій країні! А ті поверхи, на яких зараз існував, той рівень, якого досяг?.. Хто коЛись раніше, міг би допустити, що дурнувате, балахманне дитя з Сутінок стане… хоча б рахівником у потребкооперацїї?! Вже не кажучи про голову колгоспу… Але ж…

І все це — лише завдяки рідній Партії та її вірному сину — комсомолу! Ну і, звичайно ж, тестю, Юрію Івановичу, хай живе довго і не нездужає на аневризму аорти чи хворобу Альцгеймера, обтяжену гемороєм!..

Балига, в свою чергу, теж мав дуже волохату руку нагорі — колись вчився і товаришував з одним, який і досі, незважаючи на всі зміни-перебудови, зумів утриматися на самому верху. З двома інфарктами, але — зумів! І вже все було готове, аби і Юрій Іванович туди перестрибнув, у головне ЦК Партії, оселившись у Головній Столиці, однак тут пішов з життя «наш дорогий Леонід Ілліч», просто випав з нього у черговій комі, і в країні почалася така чехарда, що у всіх голови пішли швидким обертом, і очі роз’їхалися в різні боки…

А ось уже більше року щось визрівало й булькало в цьому великому болоті, але — що?.. Знати би наперед, ех і підстрибнув би!.. Ех, і скочив би! Але… Не дано того нікому Тож — краще сидіти тихо і вичікувати. Ріка часу тече і головне — аби у вир не затягло. Хоча… і далеко відпливати не можна, бо викине на берег, або в очерет.

І тут Вілен Петрович брав приклад із тестя, придивляючись до його вчинків — брав для подальшого вжитку Особливо подобалося головне: Балига був обережнішим за найобережнішого. Юрій Іванович сімдесят сім разів подумає, як сім разів відміряти, аби раз — відрізати. Навіть перед тим, як пукнути — і озирнеться, і обдивиться, і під дивани позаглядає, і визначить, куди вітер дме: аби ніхто — ніхто! — не прошохав, що в нього всередині! Лише тихий брязкіт ключів, що їх постійно колихав на пальці, видавав його непомітну присутність. І навіть Вілен так і не зміг з’ясувати: що то за ключі, звідки, і чому тесть не розлучається з ними, похитуючи зв’язкою на лівому вказівному пальці.

Але коли Балига сходив на трибуну, то говорив так щиро, яскраво, з такою впевненою шаленістю, вкладаючи в кожне речення всього себе, що всі слухали його, затамувавши подих, не рипнувши кріслом, готові зараз же встати і піти за ним, куди б не покликав, куди б не вказав!

Правда потім, намагаючись згадати, куди звав головний ідеолог України, всі впадали в прострацію: виступ був, були гарні яскраві слова, були щире хвилювання і біль оратора за порушені питання, а от що він пропонував, до чого закликав, чого прагнув, куди звав — ніхто ні згадати, ні второпати не міг. Ніхто, ніколи!.. І навіть мотали зачудовано головами, наче струшуючи мозок, що видавав такий фантастичний висновок. І розводили руками, так і не збагнувши напрямок вказаного шляху. І чекали нових вказівок, які — хоч якось!.. — можна зрозуміти.

На дачу приїхали в п’ятницю надвечір. Тесть був на лікарняному, то вже тиждень відпочивав тут разом з Ліляною Семенівною, пораючись на ділянці, саджаючи всяку всячину. Вони радісно зустріли дочку з онукою та зятем, хоча сторонньому спостерігачу помітити їх радість було би неможливо.

Свою «Волгу» Вілен Петрович відпустив, бо у дворі стояла службова машина тестя, а його водій теж мав тут дачу, зовсім поруч, де й проводив весь час, поки «хазяїн» відпочивав. Тому, за необхідності не було проблем повернутися до Києва, або й поїхати куди заманеться.

Всією родиною походили по ділянці, роздивляючись, що і як росте, що потребує ремонту, а що треба вже й переробити. Потім Маринка побігла до подружки, мати з дочкою заходилися готувати вечерю і накривати стіл, а Вілен з тестем взялися перекопати зарослий бур’яном куточок, аби не марнувати час та нагуляти на свіжому повітрі апетит.

Потім вечеряли, розмовляючи про легке та неістотне, дивилися телевізора — аж цілих три програми! — і вже запізно полягали спати, вимившись у літньому душі під нагрітою за надзвичайно теплий квітневий день водою.

Вілен прокинувся в повному мороці ночі, від чиїхось м’яких штурханів.

— Швидко й тихо вставай! — почув він голос Юрія Івановича, що стояв біля ліжка.

На кухні в слабкому світлі настінного бра Вілен не впізнав тестя: той виглядав ошелешеним, яким його ніхто й ніколи не бачив.

«Горбачова застрелили чи революція в Москві?!» — майнула думка у ще зовсім сонній голові зятя.

— Буди тихенько Дилеру з Маринкою, Ліляна Семенівна вже прокинулася — і збирайтеся, треба їхати.

— Що трапилося?.. — нічого не розумів Вілен.

— На нашій атомній — дуже велика аварія. Дуже… Можливо, навіть катастрофа. Нас з тобою чекають у ЦК — мені подзвонив черговий: спішний виклик, рівня початку війни. А жінок вже сьогодні треба відправити у Мукачів, якнайдалі звідси: я вже домовився, їх там зустрінуть і влаштують. Бо що буде далі, я навіть не передбачаю…

— Але ж… Сьогодні у Динери день народження… — Пробелькотів Вілен. — Може, там… щось незначне. Вже бувало, й не раз, ви ж знаєте…

— Ти що, несповна розуму?! — тихо гримнув Балига. — Слухай, що кажу, і роби!..

— Але ж… Звідси до атомної — більше двохсот кілометрів навпростець.. — Говорив уже сам собі Шерстохвостов, йдучи будити дружину з дочкою. — Між нами — Київ… І чого метушитися?..

У Прип’ять Вілен Петрович приїхав своєю службовою машиною, двадцять шостого квітня, близько обіду: поки прояснював ситуацію, отримував вказівки, поки їхали.

Тесть відправляв жінок, залишаючись у Києві: для загальної координації по лінії ЦК.

У селі Копачі, вже перед самою атомною, незважаючи на увімкнену синю «блимавку», причеплену на даху, на спецномери, їх усе ж зупинив патруль, перевіряючи, хто, звідки й навіщо. І втомлені міліціонери порадили, довідавшись, що вони прямують у місто: повз ЧАЕС проїхати якнайшвидше. А вже зупинятися — ні в якому разі! Ні в якому разі, боронь Боже!..

Вілен завважив собі, що ніякого протирадіаційного захисту у цих хлопців не було, лише накинуті на плечі плащ-намети. Навіть захисних «пелюсток» не мали на обличчях. І це трохи заспокоїло, хоча його водій, непримітний і худий маленький молдаванин Лясандру Городіло, на прізвисько Сашко Клептоман, бо крав скрізь і все, що погано лежало, а що лежало добре — те крав ще з більшим ентузіазмом, сидів весь напружений і наляканий. Але він завжди був полохливим, як заєць, а коли крав, то аж тремтів від страху. До мокрих штанів.

Тому, порівнявшись із першими спорудами атомної, Клептоман та-а-аак натиснув на газ, розминаючись з усім зустрічним, що двигун аж завив, заскигливши одноманітну механічну пісню.

Коли пролітали повз четвертий блок, над і збоку якого кружляв вертоліт, Вілен Петрович побачив таке, від чого майнула дурна, хоч і слушна для нього, думка: «Краще б уже Горбачова застрелили…», і враз задубів тілом та розумом — там було таке, що сам жах виглядав спокоєм.

Проїхали через буденно спокійне, яскраве сонячне місто, по якому гуляли, сміючись, люди, бавилися роздягнені діти, а в центрі блукали щасливі молодята у супроводі друзів і рідних, святкуючи своє весілля. Наче й не трапилося нічого, або ж-ніхто ні про що не знав…

Деякий час Шерстохвостов мандрував по кабінетах міськкому партії та міськвиконкому, прояснюючи ситуацію та намагаючись осягнути те, що трапилося. Нарешті зрозумівши, що тут робити більше нічого, поїхав на атомну, кидаючи погляди на обличчя Клептомана, від страху біле, мов крейда, з синіми губами, зведеними судомою. І не втримався:

— Штани — ще сухі?..

— Сухі… - ледь розтуливши губи, просичав Клептоман, вимучено пробуючи посміхнутися застиглим обличчям.

— Молодець, паця крашанку знесе!.. Тоді купи ще хоча б троє штанів, бо це ще тільки початок…

Загальним штабом для всіх, кого катастрофа витягла сюди, став розташований у підвалі головного адміністративного корпусу бункер цивільної оборони, в якому завжди зберігалося причандалля цієї служби та проводилися навчання.

Пройшовши у бункер, ще крокуючи його коридорами, Шерстохвостов почав задихатися від смороду. Здавалося, тут постійно і масово випорожнювали шлунки, страждаючи при цьому поносом. Він часто бував і на самій атомній, і в цьому бункері, але такого не було ніколи.

Назустріч трапився головний по цивільній обороні станції з якимось пташиним прізвищем, що його Вілен Петрович навіть не намагався запам’ятати, називаючи завжди «Пташкіним».

— Слухай, Пташкін, що за сморід тут у вас? — спитав, простягаючи руку. — Вентиляція не працює чи що? Так увімкніть!

— Тані, працює… Аж гріється… — сумно посміхнувся Пташкін, вітаючись. — Просто товариші, що понаїхали, від жаху бздять набагато швидше, ніж встигає змінюватися повітря… Самі побачите. Як не поповните їхні ряди…

— Не поповню!.. — хижо посміхнувся Шерстохвостов і пішов углиб приміщень.

Він мав підстави для такої впевненості: атомна підпорядковувалася безпосередньо Москві та її ЦК Партії, тому він тут був вельми умовним представником українського верху, тож відповідати за скоєне центром не збирався. Своїм загартованим розумом партійного діяча високого рівня Вілен Петрович передбачав і розумів, що будуть пошуки «стрілочників», але при цьому, виходячи з багаторічного досвіду, був упевнений, що не потрапить до лав винуватців. Хоча б тому, що Партія не здає своїх вірних наближених. І завжди шукає крайніх на більш низьких поверхах.

У найбільшому залі, як і в інших, купчилися люди, було накурено, і смерділо ще більше, до спазмів. І — тут додався запах випитого спирту. Сиділи, стояли, лежали, говорили, сперечалися, дзвонили по телефону, натужно кашляли. Були і знайомі Шерстохвостову, і не дуже, і не знайомі зовсім. Окрім запахів, усе тут було ще наскрізь просякнуте розгубленістю, нерозумінням скоєного, страхом і напруженням.

Чекали на Державну комісію з Москви, яка мала ось-ось приїхати. І Вілен Петрович приєднався до всіх, розпитуючи і прислуховуючись.

Потім настали страшні дні і ночі, коли робилося все, аби зупинити і ліквідувати катастрофу, названу «аварією», з суворою забороною назавжди: вживати слово «катастрофа» у всіх засобах інформації, навіть в усній мові на всіх рівнях. Лише — «аварія».

Бо розуміли: катастрофу ліквідувати не можна, то — нонсенс. Все одно, що грати у більярд кубиками.

Потяглися страшні тижні і місяці, коли велика маса людей, видерта з різних частин державного організму, різної кваліфікації і витримки, різної совісті і відповідальності, поодинці і колективно, вирішували повсякчасно питання, проблеми, непорозуміння, що виникали.

Вирішували одні проблеми, аби автоматично створювати нові, які треба буде вирішувати потім: може, вже завтра, а може, й не за їхнього життя. Ніхто не встигав осмислити всю велич, глибину і масштаби трагедії — не ставало часу, треба було робити те, що не робити було не можна. Ніхто не міг осягнути того, що трапилося, бо це було просто неможливо — не можна осягнути неосяжне.

Радянський Союз, як і завжди, йшов попереду всієї планети. Через нетрі та хащі, по не остиглих трупах свого ж народу, чвакаючи чоботями у його крові, бадьоро намагаючись досягти чогось, чого не буває, але — треба.

Вже дещо пізніше, коли величезна загроза була відсунута на невизначений час у майбутнє, разом з загрозами дрібнішими — задля чого спалили безліч людських життів, кинувши їх у радіаційну прірву ненажерливого реактора; коли змогли перевести подих і зовсім трішки розслабити зведені страшною напругою м’язи і нерви; коли розведений, а то й чистий спирт стали пити не лише, аби задавити жах, а й за якісь успіхи — лише тоді почали думати більш узагальнено, вирішуючи, що робити далі. За великим рахунком.

А оскільки рахунок був страшенно великий, то тут рахувати кількість нових жертв, що треба покласти на його вівтар, знову ніхто не збирався. Та й — чи треба?! Як буде перемога, то все спишеться й забудеться, а як поразка — то рахувати буде і нікому, і нікого. Взагалі.

Бо вся Європа накриється урановим тазом. Та й решті материків… мало не буде.

Взагалі-то, у присутності Шерстохвостова на ЧАЕС нагальної необхідності не було, бо керував і вирішував всі питання, пов’язані з катастрофою, московський кабінет міністрів, даючи потім доручення кабінетам міністрів всіх союзних республік, яких на той момент було аж п’ятнадцять, як хто забув чи не знає.

Паралельно все це узгоджувалося з усіма Верховними радами, аби надати рішенням законну чинність.

Це не означає, що Партія СС була ні при чому, ні!.. Просто вона, як завжди в таких випадках, стояла осторонь, у куточку, в тіні — спостерігаючи, керуючи, вказуючи, поправляючи — тихенько, не висовуючись. І весь час ненав’язливо нагадуючи, що вона — лише скромна партія, а країною керують інші владні структури, приречені Конституцією СРСР.

Це тільки у випадках, коли траплялися досягнення, а ще й великі, Партія СС одразу вилізала на передній план, з широкою білозубою посмішкою і трибуною під пахвою, керуючись лозунгом «ПАРТІЯ ЗАВЖДИ ТАМ ДЕ УСПІХ, ДЕ ПЕРЕМОГА!» Хто має залишки пам’яті, пам’ятає цей лозунг.

І виходило: все найкраще в країні — від Партії, а всі негаразди і нещастя — від усіляких різних гілок влади. Згідно з Конституцією. Хоча абсолютно всі керівники в цій країні були комуністами — некомуністів до влади просто не допускали — а значить робили те, що тихенько, наодинці, на вушко, їм наказувала Партія.

І Вілен Петрович теж — спостерігав і все таке інше, потрібне й не дуже. А ще знаходив момент і на якомусь засіданні або нараді кидав якусь глибокодумну репліку, роблячи це в той час, коли всі стихали, намагаючись знайти рішення виниклої проблеми. Репліку він готував заздалегідь, вона не мала абсолютно ніякого відношення до питань наради: це була просто казна-яка розумна фраза, що підходила до будь-якої ситуації. І у серйозних людей складалася потрібна Шерстохвостову думка. Про нього.

Крім цього, він спілкувався з багатьма і багатьма — десь нашвидкуруч, десь більш ґрунтовно. Говорити Вілен навчився в тестя, тому всі співрозмовники мали його за вельми розумного. Хоч і нічого не могли второпати з розмови. Просто залишалося відчуття: це не глупа людина. Навіть — дуже не глупа!..

А може, так воно й було… Бо хіба ж політиків прорахуєш, роздивишся? Завжди схибиш. Навіть під рентгеном: у них усередині такий морок, як у погребі вночі, під двома ватяними ковдрами, з заплющеними очима, накрившись порожньою діжкою, пофарбованою в чорне…

Коли загальні обставини дещо прояснилися і було складено перші карти радіаційних полів, а ще потім всі ці дані були уточнені, Шерстохвостов став відвідувати територію атомної, суворо уникаючи небезпечних місць.

З собою брав дозиметриста та когось із персоналу, хто знав потрібну ділянку. Все ж недарма він, хай і заочно, мав спеціальність атомника та керував промисловістю. Вже про що, про що, а про радіацію мав повне уявлення! Та й тут… такого надивився… краще б не бачити.

Тому ходив, де було найбезпечніше, а найбільше сидів у добре захищених приміщеннях, спілкуючись з народом. І не світився, хто він є. А де смертельно ризиковано, хай лазять ті, хто раніше високі нагороди отримував, тау благах купався.

Спілкуючись з пересічними трудящими, Вілен Петрович завжди поводився демократично, створюючи образ людини, яка дещо — або й зовсім — випадково потрапила до влади, в душі залишаючись простим чолов’ягою, який розуміє і думки, і сподівання, і бажання, і надії народу. Він ніколи не хизувався, не давав вказівок, не ставив під сумнів авторитет співрозмовника, а коли й не погоджувався або щось доводив, то робив це м’яко, у вигляді роздумів.

Поки Шерстохвостов героїчно «ліквідував наслідки аварії», його водій Городіло, за покликанням клептоман, взагалі не вилізав з якоїсь нори під їдальнею, що стояла вдалині від станції, на острові, поруч з майже добудованими п’ятим та шостим енергоблоками.

Він висаджував Білена Петровича біля адмінкорпусу, на повних газах тікав на острів, аж колеса вищали, і прожогом, тільки вітер свистів у прищулених від страху вухах, біг у ту підземну нору, де й чекав, куняючи біля телефону. І навіть не крав нічого — так боявся радіації!..

І це його хвилювало не менш за саму радіацію: а ну, як красти розучиться!? Що тоді робити?.. І від усього цього ще більше схуд, навіть почорнів обличчям, хоча й раніше не був угодованим та білошкірим.

Того разу Шерстохвостову дали у проводирі слюсаря з реакторного цеху, спеціаліста з насосів: доволі високого, простуватого молодого хлопця, з ледь помітною світлою борідкою і русявим хвилястим волоссям.

— Мене звуть Вілен Петрович, — відрекомендувався Шерстохвостов, не подаючи руки, — я з апарату ЦК КПУ.

— А я — Гєфа! — привітно і щиро, по-доброму посміхаючись,

сказав проводир.

— Це що… прізвисько? — спантеличено застиг Вілен Петрович. — А ім’я як? Я не люблю 'звати людей на прізвисько, це принижує.

— Ні, мене так жфуть — Гєфа! — знову приязно посміхнувся той. — Пофніштю — Геннадій. Профто, я… деякі літери не фимо-фляю. Тому не матюкаюфь.

— Багато? — напружився Шерстохвостов: от тільки Герасима йому тут не вистачало… який Муму свою втопив!..

— Не дуже… — ще щиріше посміхнувся Гефа, не уточнюючи, скільки саме.

При цьому літера «ж» у його вимові кожного разу звучала сукупністю звуків «ж, з, с,ф, ш», що може бути доступним лише аборигену дикого племені «піароа», котрий страждає з важкої форми дизартрії при вивихнутій нижній щелепі, та нанюхався порошку «йопо», аби поспілкуватися з духами. І то! — лише тоді, коли б цей хлопець — ні з того ні з сього! — спробував говорити українською.

Гєфа ішов поруч і трошки позаду, вітаючись із зустрічними так, наче всіх тут знав.

— Але я всусь прафильно фимовляти слофа-храю в Народному театрі! — гордо додав насосний спеціаліст, посміхаючись, наче включив кіловатну лампу.

— Ну, вчись, вчись… — зрозумів цього разу супутник. — Ти, мабуть, і книжки читаєш? — Спитав автоматично, аби не мовчати, йдучи довжелезним коридором, і тут же пожалкував, що ляпнув.

А Гєфа розповів, роблячи з половини слів чудернацьку абракадабру, що дуже любить читати книжки, але читає лише казки. Для молодшого шкільного віку. І ще — до сліз любить «Гімн СРСР» на музику Александрова, слова Михалкова, з яким і лягає, і встає. Хоча дружину Наталю від цього тіпає. А з «дорослих» книжок, то уже сім років читає «Возрождєніє» письменника Брежнєва — дуже глибока книжка, досі й дна не видно!.. Планує дочитати, якщо залишиться час від розгадування кросвордів, до яких він великий прихильник.

— Ясно… — покивав головою, пережовуючи і перекладаючи на нормальну мову сказане, водночас згадуючи і саму мову, Вілен Петрович, коли Гєфа закінчив. — То, значить, ти не читав мого улюбленого автора — Кремешний його прізвище… Дуже сильно пише!

— Се- Фолодька?.. — здивувався Гєфа, аж очі витріщив. — Так ми прасюємо порусь! Я снаю, со фін пифе, але не ситав…

— Як то, працює тут?.. — аж розгубився Шерстохвостов. — Де?

— Та ось, у хімісьному сефу, — посмішка Гєфи аж затопила все навколо сонцем. — Можемо жайти, він якраж на вафті. Тут, порусь!..

— Веди! — наказав Вілен, ще не прийшовши до тями від несподіванки: зараз він познайомиться з самим Кремешним!.. Це ж треба!? Хто б сказав — не повірив би! Письменник Кремешний працює тут, у хімічному цеху!..

Скоро вони постукали і зайшли у залізні двері, потрапивши у досить велике приміщення, де за столом сидів зовсім молодий хлопець, з нахабною посмішкою на приємному, трішки лисячому обличчі, з прилизаним волоссям, щось записуючи у журнал.

— Опа!.. А де Кремефний? — застиг Гєфа. — Фін фо, не на фафгі?

— Зараз прийде, Левітан ти наш… На горщок побіг. З ким приперся і якого… буя?.. — Спід лоба позирнув хлопчина, метнувши погляд на Шерстохвостова. — Здається мені, ви хочете спиртику? Так це не проблема… По скільки? Ато пики у вас — ну ду-у-уже пом’яті… Особливо, у твого друга.

— До речі, я — заввідділом ЦК КПУ, — вимушено засвітився Вілен Петрович, аби пригальмувати пащекуватого робітника. — І дуже радив би не ляпати язиком. А за такі пропозиції можу ще сьогодні викинути к… матері, по статті… Тут ядерний об’єкт, а не корчма, якщо не знаєш!

— Пропозиція, вона ж оферта, злочину ще не є злочином, — майже щиро, хоч і кисло, посміхнувся молодик, прибираючи руку від сейфа. — Тому може підлягати лише моральному покаранню.

«Розумний, паскуда!..» — з неприязню продумав Шерстохвостов, розглядаючи несподіваного співрозмовника.

— А ще, — продовжував пащекуватий, — як виганяти за пиття спирту, то тут залишаться лише будівлі, оскільки п’ють усі, включаючи тарганів, і п’ють постійно. Вірніше, не п’ють- виганяють з організму радіонукліди, коли у вашому ЦК чули про таких супутників радіації.

— А ти хто таке, нівроку кмітливе? — прижмурив очі представник ЦК.

— Мене звуть Іллюша, а кличуть — Хімік, хоча моє прізвище Мисков. Я, взагалі, з Чукотки, з селища Нутепєльмен, — поблажливо і гордовито посміхнулося дитя східної півночі, немов приїхало з Рима чи Парижа, — а тут, у вас, недавно, два місяці…

— А як ти, аж з Чукотки, добираєшся сюди?.. І — навіщо?.. — Спробував зрозуміти ситуацію партійний керівник.

— Бо я — хімік! За фахом! — Сказав Іллюша з такою самоповагою, з якою клієнт психіатра не проголошує себе Наполеоном. — Як добираюся? А дуже просто: добу — оленями, ще дві — собаками, півдоби — всюдиходом, потім — вертольотом, далі — літаком, літаком і знову літаком, а вже з Києва — автобусом чи на таксі. Дорого звичайно, але мені все сплачує держава, тому це її проблеми… А- навіщо?.. Так я ж стану тут героєм! Та ще за такі гро-о-оші!.. — Він поблажливо посміхнувся своїм зовсім не чукотським обличчям і широко розвів короткими руками.

— А що, своїх, місцевих хіміків віднині не вистачає що треба аж з Чукотки тягти сюди таких… рахубних та самовдоволених?

— Таких, як я — немає. А повернусь на Чукотку — стану великим начальником. У нас так: всі, хто вчився і працював на Великій Землі, а потім повернувся, стають начальниками і мають все! — Вже майже відкрито засміявся Мисков. — Та й… хіміки там непотрібні. Хіба що, самогон гнати… Там працювати треба. А мені керувати подобається. До речі, зі мною сюди їздять-літають ще семеро: три слюсарі, посудомийка, дві прибиральниці і — одна праля.

— Отакої!.. Тоді… - Розвів руками Шерстохвостов, розкривши навіть рота від почутого. — Тоді я взагалі, геть не розумію… Окрім того, що ти — хлопець хитрожопий…

— Філен Петрофиф снає Кремефного як пифьменника! — вставив свого п’ятака зануджений Гєфа. — То ми прийфли, аби пожнайомитифя.

— А-ааа, тоді ясно, Цицерон ти наш… — скривився Іллюша. — Я теж читав, але мені не подобається, як він пише: дуже вже… авторський стиль… надто багато від себе, та й гумор… вельми специфічний, мені не подобається — треба тонкіше… Я ж знаю, як треба: без зайвого словоблуддя… зовсім інакше треба… У нас, на Чукотці, так не пишуть.

— Ти що ж, літературний критик чи спеціаліст з літератури? — глузливо і зло поцікавився Шерстохвостов. — Маєш відповідного диплома?..

— Та ні… - якось відразу, опадаючи крутим чукотським норовом, скособочився Мисков. — Я хімік… Але навчався у Ленінграді, а це — колиска світової культури, тому я маю вишуканий смак.

— То й не гавкай!.. А просто — читай! Літератор з Чукотки!.. — Аж вишкірився розлючений Вілен Петрович. — Майбутнього класика читай. Бо Кремешний — наша грядуща гордість, запам’ятай це, культурно вишуканий хімік Іллюша з Чукотки!..

В цю мить, жалісно вискнувши іржавими петлями, навстіж розчинилися важкі двері і до приміщення увійшов парубок: зростом нижчим від середнього, статурою… більш астенічною, ніж дистрофічною. Ні!.. Він не увійшов — він увірвався: стрімкий і цілеспрямований, весь у білому-як і всі тут, але із пошкрябаною, розхристаною всьому світу душею.

Увірвався, схожий у своєму невпинному пориві чи то на враженого поліомієлітом лелеку, що злітає, чи на оленя, хворого на нирки, з капота «Волги» ГАЗ-21.

Його непокірне рідкувате кучеряве волосся вибивалося з-під шапочки-чепчика і майоріло в зустрічному потоці радіоактивного повітря; вибалушені очі за майже чорними сонцезахисними окулярами дивилися на людей і крізь них; дещо кривуваті ноги ступали впевнено, твердо топчучи підлогу, а ребристі нашорошені вуха ловили пульсуючий ритм постійних змін на краще.

— Вітаю ваші тупі пики! — зметнув він жартівливо руку, з напівстислою у кулак долонею, у вітанні: чи то «N0 pasaran!», чи то «Sieg Heil!», але — ну дуже смішно, наче Гальцев, багато пізніше, виблювався гумором у «Кривому дзеркалі»!.. — 3 полегшенням мене!.. Був страшенний запор, але я продавив його поносом!.. Кайф — на рівні сексу!

— Се фін так футкує! — аж зайшовся від реготу Гєфа. — От фже ж, хуморист туалетний!..

— «Закрой хайло, Демосфен ущербний!» — как говорят наши братья-россияне! — ласкаво поляскав по Гєфиній щоці «хуморист». — Ти маєш справу з Кремешним, а це — я! А ти… якого тут… тиняєшся?

— Прифіф сьолофіка, с СеКа. Насої партії. Хосє поснайомитися с тобою… Ситаф ссьось тфоє… Касе — дусе харно!

— Погано пишуть всі, окрім мене! — поблажливо посміхнувся, як оскалився, Кремешний, оголюючи мілкі зуби. — Бо я — не вмію погано. Не виходить, я пробував…

— Це — точно! — голосно, аби почули всі, заявив Мисков, навіть без тіні посмішки. — Я у захваті від твоїх творів! — І аж очі заплющив, підкреслюючи своє захоплення.

— Володимир! — простягнув письменник свою руку Вілену. — Для друзів — просто Володимир.

— Вілен Петрович, — стиснув руку апаратник ЦК, занотовуючи у пам’яті цей визначний істеричний момент. — Я читав вашу «Рябеньку Квочечку», був у захваті, як і моя дружина! Думаю, ви — геній!.. Згадалося дитинство, наш сарайчик з курячими кублами, чомусь — як сусідська собака вкусила за ера… Багато згадалося!.. Ой, бага-а-а-ато!..

— Тим і цікавий визначний, геніальний письменник: пише про своє, особисте, а читач — бачить своє. І тягнеться душею до світла, а світло — то душа письменника, розчинена в словах. Так і трапляється єднання душ людей. «Рябенька Квочечка» — то моє раннє, ще незріле… Зараз я працюю над великою повістю: про те, що тут сьогодні коїться. Називається- «Мені не повилазило». Впевнений, це буде епохальна річ!

— Ви… того… не переборщіть, пам’ятайте про соцреалізм, — суворо, але м’яко попередив Вілен Петрович, з повагою посміхаючись. — Треба буде допомога — звертайтеся, завжди буду радий. Можливо, якось зустрінемося поза межами роботи, сім’ями. Сім’ю маєте? Домівку?

— Так, маю і дружину, і… - Володимир плотолюбно вищирився і чмокнув губами, маючи на увазі одне, та закінчив зовсім іншим — …дітей, і батьків, дякувати Богові. А домівка моя, — він застиг, поетично закинувши голову вгору, — у мертвому тепер, назавжди загубленому місті… То — мій біль, мій смуток, мій тяжкий хрест… Не ліг поперек шляху крокуючої біди, не закрив грудьми своїми амбразуру жаху, не спинив ядерне страхіття, не загриз лихо малим, ще в колисці!.. І тепер мої скупі чоловічі сльози скапують на сплюндровану землю мою… — Він прищулив свої і так невеликі очі, купаючись у самокоханні. — Колись я напишу ще один твір, і назову його «Ми — птахи з одного гнізда», і ніколи не зраджу тих, з ким жив у тому прекрасному загиблому місті… і вони обіпруться на моє плече, і ми підемо по життю далі… у світле майбуття.

Усі слухали, роззявивши роти, мов зачаровані, Гєфа навіть двічі голосно гикнув, правильно вимовляючи всі літери, а Мисков з Чукотки від напруги зламав у пальцях ручку з титану.

«Гарно бреше!.. — подумав Шерстохвостов. — Такі люди погрібшу владі, треба мати його на увазі». А вголос запевнив:

— Про це — не хвилюйтесь, я собі занотую, буде вам домівка. У Києві, у якомусь гарному районі, можливо, навіть у Харківському, біля очисних колекторних споруд… Хороші люди повинні жити в гарних, чистих та запашних місцях! Пишіть, Володимире, я буду напружено чекати зустрічі з вашою повістю «Мені не повилазило». Вже сама назва — вражає і напружує… Я вас знайду. На все добре!

— Запевню скромно: це буде геніальний шедевр! — розхрестуючи руки і знову закидаючи голову, гримнув Кремешний услід Шерстохвостову і Гєфі. А Мисков тихо заплакав від заздрощів льодяними чукотськими сльозами, рукавом стираючи з-під носа снігові соплі…

Таки Кремешний був великим письменником — навіть чукчу примусив плакати!

На початку ночі Вілен Петрович стояв на площі, біля адмінкорпусу, чекаючи на свою машину, що ось-ось мала під’їхати. Все вже якось ішло-шкутильгало, і напруження перших місяців — далеко позаду, і укриття-саркофаг будують шаленими темпами, а всередині, у нутрощах, якась… чи то тривога, чи тягуче чекання чогось. Раніше такого не було і саме це його хвилювало.

Він стояв, стомлений біганиною дня, що давно скінчився, в очікуванні близького відпочинку. Скоро буде у своїй кімнаті, в готелі, вип’є чарку доброї горілки і впаде на чисте ліжко, аби забутися до завтра. І нічого не буде снитися, бо він ніколи не бачить снів.

Чому ж так тоскно?… Адже зроблено багато, а до чогось і він доклав, хай не руки, але своєчасну добру пораду.

Саме він, як луснула затія з роботами, натякнув керівникам, що не буде нічого страшного, коли вояків захистити свинцевими пластинами, аби лопатами поскидали той, шалено випромінюючий радіацію, графіт з покрівлі — просто випускати треба на короткий, жорстко фіксований проміжок часу. І зробили саме так, і послали людей туди, де не витримало залізо, хоч це й ніяк не знизило рівень радіації, а молодих хлопців спалили невидимим вогнем. Все повинна була знати наука, яка не знала нічого, бо ніколи не розглядала подібних неможливих можливостей. Наука лише прогнозувала варіанти розвитку подій, і всі ті прогнози були жахливими.

Коли ж вичистили і покрівлю машзалу, і всі майданчики вентиляційної труби, і територію навкруги, скинувши графіт у зруйнований блок, ШерстохвоСтов відчув, що потрібен якийсь символ, якийсь видимий знак — хай і сумнівної, але перемоги. Щоб підняти, надихнути, запалити згаслі від внутрішнього відчаю очі людей. І якось тихенько, наодинці подарував ідею меткому чорнявому молодику, що мав тут досить великі повноваження. Той, сприйнявши ідею як власну, вилучив трьох «добровольців», курсантів-пожежних, і відправив їх «водрузити» величезний червоний прапор на самій верхівці вентиляційної труби. Щоб було як над Рейхстагом, у сорок п’ятому.

Один, правда, не доліз — знепритомнів по дорозі наверх, а два інших — доповзли і «водрузили». І відключилися, вже спустившись донизу, і їх забрала «швидка», обліпивши крапельницями. Нічого, що потім вони помруть у нелюдських муках. Усі троє, хоч і в різний час. Забуті своєю Батьківщиною, тою, яка — з Великої літери. Зате зараз — прапор майорить у височині, символом спалених тут життів, символом понівеченої комуністами совісті.

А по закінченні всього той меткий молодик отримає звання Героя СРСР. За всіх. Один.

Он він, цей прапор, навіть вночі колишеться яскравою кривавою плямою: Шерстохвостов підняв важку голову і глянув у той бік, де колись був четвертий блок, а зараз, у світлі прожекторів, серед стріл височенних будівельних кранів «Demag», зводилося захисне укриття. Аби під ним — не поховати, ні!.. — заховати! — залишки реактора, якого люди своїми діями довели до сказу: проектуючи, будуючи, експлуатуючи, експериментуючи… Заховати, як подарунок нащадкам.

Він підняв голову і завмер, миттєво вражений незнаним жахом: над усім хаосом споруд і механізмів, над усім монументальним тілом атомної, застигла незбагненно величезна, худа людська постать у довгому білому савані, ногами торкаючись залишків четвертого блоку, а головою здіймаючись у страшенну височину темного неба.

Вона була зіткана з живого печального світла, що переливалося, перетікало, мінилося. Постать завмерло височіла, затуливши обличчя руками і повільно похитуючись вперед та назад, наче важко плакала, або — молилася у відчаї.

Вона була неосяжно великою і одночасно — до щему маленькою, тоненькою і беззахисною. І стільки туги та горя стікало від неї в навколишній світ, принишклий і застиглий у чорнобильському відчаю, що світ цей напружився у жагучому очікуванні милосердя.

Постать повільно відірвала руки від обличчя і важко підняла їх угору, закинувши голову, потягнувшись молитвою до неба…

Чи був це перший вершник Апокаліпсису, що мав лише перемагати, але — вжахнувся своїх перемог і не жадав їх більше, і просив звільнення та прощення.

Чи, може, єдина Душа всіх загиблих тут, що хотіла покаяння.

Чи — Матір всіх живих людських душ, яка возносила свій стогін до Батька, благаючи захисту.

І мить сягнула вічності, а вічність ущільнилась до миті.

І Вілен став ще ненародженим і значить — безгрішним. І здобув можливість торкнутися чогось, безмежно великого і важливого, може, навіть, Істини, яка була ось, тут, поруч, і він тягнувся рученятами до її м’якого, доброго, пульсуючого сяйва, жадаючи і боячись того, що звало; відчуваючи і страхаючись безмірної відповідальності за грядущі знання.

Але радісно і широко посміхнувся, готовий до дива, до народження вдруге, чистого та світлого, без первісного гріха…

І раптом все зникло… і він стояв, застигло простягнувши перед собою руку… і приходив до тями від короткого сигналу своєї машини, що стояла біля нього, напружено тремтячи тілом.

Вілен стріпнув головою, скинув очима на постать, але… Там височіли лише стріли кранів, зруйновані стіни і промені сотень прожекторів, що освітлювали страшну новобудову.

І — чи була постать, чи то була гра світла, чи гра уяви, а чи гра розуму — Вілен так і не збагнув, сновидою сідаючи в машину і відчуваючи всередині безкрайню порожнечу, що з’явилася раптом та, стискаючи серце холодом, поволі опускалася вниз, заливаючи тіло наркозом безпорадної безнадійності.

Майже всю дорогу до Чорнобиля він сидів, дивлячись і не бачачи, не сприймаючи навколишнє.

Городіло теж мовчав, приклеївшись до керма та напружено вдивляючись у темряву, пронизану світлом фар, з миттєво виникаючими метеликами, що засліплено стрибали в лобове скло, залишаючись на ньому розмазаними білими плямами.

…Уже й літо скінчилося, а Клептоман досі не мав навіть уявлення, скільки ще йому тут доведеться крутитися, стрибати зайцем, ховаючись від радіації. Хоч і розумів: йому пощастило!.. Йому — страшенно пощастило, на відміну від тих же «партизанів», що їх відновили військкомати по всій країні і кинули сюди, живим м’ясом, на півроку.

А тут усе просто — браві полковники-генерали, що завжди дбали лише про себе, весело і впевнено пропонували:

— Ну, хто хоче повернутися додому не через півроку, а через місяць? Крок уперед!

А хто ж у нас не хоче?! Де живуть такі недоумки?! Та де завгодно, тільки не у нас…

І всіх охочих гнали туди, де вони за день мали піврічну дозу опромінення, а за місяць — набирали п’ятнадцятирічну, спалюючи себе назавжди: швидко, непомітно і бездумно. Бо радіація — не гавкає, не кусає, не смердить, не димить, навіть брудом не осідає на білих одежах, чи захисних пелюстках на обличчях.

Вона тихо приходить потім, аби повести цих людей у довгий чи короткий, але важкий і страшний незворотній шлях болю, страждань і смерті. Повести одинокими і нікому не потрібними, бо наша Батьківщина любить лише тих, хто йде на подвиг, а не тих, що повернулися звідти… та ще й живими… Такі їй не потрібні, такі — заважають, своїми стогонами заглушаючи нові заклики Батьківщини до нових подвигів.

Шерстохвостов, ще й досі застиглий розумом у видінні над четвертим енергоблоком, в якомусь тоскному відчаї, що могло трапитися, але так і не трапилося неосяжно-велике, став повертатися до дійсності вже на КПП, в селі Лелів, де Клептоман, зупинившись, спілкувався з охороною і дозиметристами. Він, не прислухаючись, повернув голову і просто спозирав за обличчям водія.

Вілен Петрович не любив цього Лясандру Городіла, який возив його вже більше двох років, з’явившись у Києві з невідомо яких закапелків чи то Одеської, чи Миколаївської області — він не цікавився деталями, знав лише, що той був молдаванином, бо це й на пиці було написано.

І не любив не з національних причин і навіть не за те, що той крав усе, що бачив, роблячи виняток лише в цій машині, бо саме сюди й складав крадене, аби потім завезти в потрібне місце, щоб ще потім або продати, або поміняти, або сховати до кращих часів, коли прийде потреба на вкрадене.

Також не за те, що наприкінці п’ятниці Клептоман ішов у дводобовий запій, яків кожну чергову відпустку, впродовж якої просто не вилізав зі своєї окремої кімнати в гуртожитку, попередньо придбавши пійла «на весь сезон», залишаючи лише три останні дні на «спочинок», аби прийти до тями і з’явитися біля машини придатним до роботи.

Клептоман був стукачем у Конторі, про що Шерстохвостов дізнався від тестя, і саме Контора витягла його з безвісти окраїнного буття та приліпила до бублика саме цієї машини. Білену Петровичу і це не було дивним, бо розумів, що не спекався обіцяного нагляду, навіть не сподівався, що позбудеться колись. Ображало і гнітило те, що підсунули таку нікчемну, таку бридку і паскудну істоту, не здатну ні на що, окрім красти в три руки, пити запоями, боятися всього та всіх і стукати на того, з ким завжди поруч.

Не любив за сукупність якостей, навіть не розуміючи цього. Просто — не любив.

Коли вже від’їхали від КПП, Вілен Петрович не втримався:

— Знаю, ти весь час, поки я на атомній, ховаєшся у підвалі їдальні, що на острові?

— Та… Як… ховаюся… Не ховаюся я… То машину доглядаю, то з людьми спілкуюся… То допомагаю комусь…

— А там — є молодиці, у їдальні?

— Та, є… А як же… Як не бути… Там їх багато… — Лясандру, наче астматик, що задихається, ковточками видихав разом з повітрям короткі фрази: поки звучала одна, осмислював наступну, аби не бовкнути чогось, що потім може йому тикнутися.

— Так я тобі настійно рекомендую: кинь усе побічне і займися тими молодицями. Одною, а чи й багатьма. Бо скоро не зможеш цього робити, якщо… взагалі можеш. Ще місяць-другий, і тобі випишуть перепустку до жіночої лазні. Цілодобову. Сьогодні виступав професор з Москви, із закритою інформацією, сказав, що справи кепські — за їхніми спостереженнями, хто близько від реактору — все майже нормально, а от хто на відстані від двох до п’яти кілометрів, то за короткий час перестають бути чоловіками у статевому розумінні, а потім і зовсім набувають жіночих форм. Чомусь мені здається, з тебе вийде… не зовсім принадна жінка. І ніякі бетонні стіни не допомагають, що цікаво.

Він скинув оком на враз задерев’янілого Лясандру, із застиг лими очима, який просто прикипів до керма, і додав, непомітно посміхаючись:

— Та це — в кращому випадку. А так — миттєва онкологія: починається з кінцівок, потім переходить на нутрощі. І — відрізають, по черзі, що можна різати, а вже потім… сам розумієш, різати даремно. Я сьогодні глянув по карті — до твоєї їдальні близько трьох кілометрів від четвертого блоку. От і думай… Бо… мені шкода тебе. Ти — добрий хлопець, хоч і з деякими недоліками. Але про це — нікому! Ні-ко-му! Жалію тебе, тому й попереджаю.

— Дякую… Білене Петровичу… Щиро… Дякую!.. — Знову астматично відповів Клептоман, вже ламаючи побілілими пальцями кермо.

— Немає за що… — стинув плечима пасажир. — Давай, до райкому партії, звідти я сам дійду до готелю. А ти їдь відпочивати. І — думай! Ти хлопець ще молодий… — І знову не втримався, сказав, як поховав: — Міг би ще жити та й жити… А от… бач… — Жалісно скривився і важко зітхнув.

Клептоман лише часто-часто закивав головою у відповідь. А може, його так затрусило від жаху.

На ранок Лясандру Городіло, на прізвисько Клептоман, зник невідомо куди і більше ніколи не траплявся на життєвому шляху Білена Петровича.

Скоро Шерстохвостов повернувся до Києва і відразу пішов у відпустку. Хоч і бував він на атомній наїздами, по тижню чи й більше, але події там розгорталися так, що відчував себе прив’язаним і до місця, і до самих подій.

Динера з дочкою і тещею весь цей час жили в окремому корпусі гарного, затишного санаторію «Карпати», неподалік від Мукачева — якнайдалі від усього, що трапилося, серед тиші, пахучого повітря, зелені карпатських лісів. Вілен Петрович тричі приїздив до них, розповідав новини, заспокоював, а вже потім відпочивав і сам.

І зараз приїхав, аби в цьому казковою краї, серед величі дерев у першому осінньому багрянці, під дзюрчання прозорої крижаної води у мілких гірських річечках забути про все. Забути про реактори, радіацію, смерть. Побачити звичайні обличчя: без респіраторів, «пелюсток» і чорних окуляр, які — начебто! — захищають очі від радіаційних променів. Побути в тиші і спокої, скинувши напругу і думки про свою безпеку.

Хоча… Як копнути глибше, то й тут., не саме райське місце — майже над дахом санаторію вже працює РЛС, що стежить за небом половини Європи, даючи таке випромінювання, аж подумати моторошно. А кілометрів за двадцять звідси будують ще одну, набагато потужнішу. То й тут… скоро можна буде існувати, лише надівши на голову алюмінієву каструлю, або ж чавунного горщика, для захисту від високочастотних променів.

І взагалі… про це краще не думати, навіть як знаєш. Бо немає на території України місць, де б дійсно було небезпечно. А вже після Чорнобиля…

А ще, буваючи тут, Вілен Петрович наче повертався у юність, у тайгу, згадуючи свої вправи з виховання бічів та биків, свою велич і значущість у безкрайньому просторі дикого краю, і задумливо-радісно посміхаючись згадкам.

Через тиждень до них приєднався і Юрій Іванович — він теж пішов у відпустку, аби відпочити, поміркувати над усім, що відбувається зараз, прийти до якихось рішень.

З тестем відпочинок набув більш активних форм: вони вчотирьох то їздили в Ужгород, то гуляли Мукачевом, обов’язково відвідуючи вистави місцевого театру, де їм відводили найгарніші місця. Маринка мала своїх подруг, з якими й зникала майже на весь день — вона не любила спілкуватися з батьками, будучи аж занадто самостійною.

Ліляна Семенівна виявилася заядлою театралкою — колись мріяла бути акторкою, грала у самодіяльності, доки заміж не вийшла, присвятивши себе служінню кар’єрі чоловіка — тому і сама тяглася до культури, і сім’ю привчала до високого мистецтва, за яке мала саме театр.

Гуляючи по місту, пили дуже смачну каву в маленьких затишних кав’ярнях, де було завжди спокійно, тихо і чисто. І Шерстохвостов все глибше проникався думкою, що Закарпаття має зовсім особливий статус у Радянській Україні: тут місцевих більш м’яко і лояльно привчають до соціалізму, більш обережно поводяться з ними, на багато заплющують очі. Навіть порівняно із західними областями, навіть порівняно зі Львовом.

Мабуть, саме тому і саме тут, уперше в Україні, дозволили поставити «Собаче серце» Булгакова- Юрій Іванович сказав про це, коли були на виставі. І місцевий колорит не дуже плюндрували. І тутешні люди досить часто їздили до родичів за кордон. Тут усе було… дещо не так, як скрізь. Це і подобалося Вілену Петровичу, і непокоїло його, як обережного непокоїть все, чого не можеш зрозуміти.

Балига, тілом відпочиваючи із сім’єю, думками напружено працював, осмислюючи близьке майбутнє і прораховуючи можливі варіанти. Ситуація склалася важка, як ніколи за все його політичне життя.

І терзала його не чорнобильська катастрофа, що розбурхала весь світ, тримаючи в напруженій тривозі, а аварія більш масштабна, глибока і безповоротна, жахлива і все вражаюча, про яку сьогодні майже ніхто й не думав, не володіючи тою інформацією, яку мав Юрій Іванович.

Ця, головна аварія, називалася «Перебудова». І, як і чорнобильська «аварія», мала всі ознаки дійсної катастрофи, але в десятки разів більш страхітливої. Бо Чорнобиль зробив хоч і найбільше в історії людства лихо, та все ж — локальне, а «Перебудова» мала сягнути світових масштабів, руйнуючи устрій на планеті, змінюючи саму планету, знищуючи величезні масиви соціуму. Тому що була не фізичним явищем, а суспільним, духовним. А соціальні катастрофи — не передбачувані, не прогнозовані, їх не можна прорахувати; вони шаленим полум’ям охоплюють величезні маси народу, який вмить забуває всі попередні ідеологічні установки і стає саме тим творцем історії, яким його завжди висвітлювали комуністи, погладжуючи і штрикаючи, аби слухняно йшов, куди треба Партії.

Зараз уже інші, граючи у ту ж дудочку, але іншу мелодію, починають вести за собою натовп під назвою «народ». Легенда про Щуролова ніколи не була легендою, бо була притчею, яку постійно втілювали в життя розумні люди, даючи їй інший напрямок і тлумачення, але впевнено ведучи зачаровану звуками дудочки юрбу: то вглиб річки часу, проти течії, то — вже їхніх дітей — вглиб гори, звідки теж не повернеться ніхто, за винятком сліпого і глухого, не здатних пояснити, куди цього разу завів людське майбутнє Щуролов, зачарувавши нехитрою мелодією.

Своїм від точеним у партійній казуїстиці розумом Юрій Іванович осягав багато, бо багато знав, маючи своїх людей скрізь: на всіх щаблях-майданчиках, під кожним кущиком, у всіх нірках, на всіх гілочках, у кожному дуплі. І ще — за природою був аналітиком, ретельно приховуючи це від інших. І міг багато передбачати, аналізуючи всю доступну інформацію. І чинити, згідно за своїми висновками. Тому й залишався, попри всі сьогоднішні негаразди, туман, непередбачуваності, на своєму місці, вже з вечора чітко тримаючи курс, який вкажуть лише зранку.

Тому всі флюгери метеостанцій України, перед тим, як показати напрямок вітру, звірялися з носом Юрія Івановича, дійшовши висновку, що так надійніше. Бо навіть природний вітер у радянській державі дув, повіряючись з вітром політичним, уникаючи непотрібних неприємностей.

Малий проміжок часу розвитку подій не давав Бализі достатнього матеріалу для серйозного аналізу, але все діялося так стрімко, скрізь розгортався такий шкереберть, що відчував нагальну потребу діяти, хоч і дуже обережно, але й дуже швидко. І, можливо, ставити в цій ситуації треба не на себе, бо мав вже за шістдесят, що за тенденцією до різкого омолоджування кадрів означало тихі проводи на пенсію, а на спадкоємця. Яким міг бути лише його зять, Вілен Петрович.

Балига весь час уважно стежив за ним, ведучи аналітичне досьє. І з задоволенням відзначав, що дурнувате, тупувате, але генетично хитре хлоп’я — росте! І росте досить стрімко, набуваючи і досвіду, і вміння, і внутрішнього шарму, і зовнішньої солідності. Правда, що у нього всередині, скласти собі не міг, хоч як і старався — Вілен або ж відмовчувався, посміхаючись, або ж ухилявся, ховаючись за пустими фразами, не розкриваючись навіть після доброї чарки.

Він був дуже вдячний своєму другу з КДБ, схожому на Свастуха: саме той переконав багато років тому що Шерстохвостов — дійсно той, кого шукає Юрій Іванович на посаду свого зятя. Переконував довго, наводячи багато наукових міркувань, посилаючись на таємні програми у своїй Конторі, які дають змогу прорахувати кожну людину, за наявності даних на неї, з точністю до вісімдесяти процентів, що неймовірно багато. І запевнив, що вся гіперсексуальність цього молодика скоро минеться, особливо якщо його Контора допоможе, а це — не є проблема, і перетече в інший, кар’єрний напрямок буття.

І таки переконав, і все організував, і Вілен з Динерою зустрілися в Криму. Майже абсолютно випадково. А вже з дочкою виховнопідготовчу роботу проводила Ліляна Семенівна: і

розповідаючи, і описуючи, і показуючи фотографії, і малюючи майбутнє потрібними фарбами.

Ще з того часу, як дочка досягла віку досить сформованої людини, Юрій Іванович відчував за неї постійне хвилювання, що навіть переходило в напругу: незнано з яких причин, Динера зростала доброю, щирою і веселою, абсолютно безхитрісною, дивлячись на нав-колишній світ широко розплющеними очима, відгукуючись серцем на всяке зло, жаліючи усіх і вся. Коли, ще маленькою, виходила з під’їзду, в одну мить з усіх щілин, закапелків, закутків і нір вискакували десятки котів і кошенят, собак і цуценят, нявкаючи і гавкаючи бігли та стрибали до неї — брудні, хворі, кульгаві — і вона кожного гладила, пестила, годувала, розмовляла, посміхалася, всім їм була як мама або сестра. І потім ця живність цілою юрбою проводжала її аж до рогу, викликаючи посмішки і здивування перехожих, а коли вона ступала на проїзну частину вулиці, сідали рядочком на краю тротуару, дивлячись услід. І Динера, йдучи, повертала голову назад, радісно посміхалася і махала своєму ескорту рукою.

То було і сміх, і горе!..

Вона не була схожою ні на батька з матір’ю, ні на вже їхніх батьків, і Юрій Іванович губився у припущеннях, звідки то їм таке лихо. І почав доскіпливо шукати причину. Аж поки Ліляна Семенівна якось зненацька, майже випадково, не згадала свою бабусю по матері, знахарку з гірського карпатського села, що все життя лікувала і людей, і худобу, і звірят, навіть не беручи грошей, а приймаючи лише те, що люди могли дати.

Саме тоді батько, зрозумівши, що все — вкрай серйозно, як страшна хвороба, почав шукати ліки на майбутнє, аби цей суворий, жорстокий і підступний світ не розчавив його доньку: фізично або розумово. Аби, коли його і дружини не стане, вона мала надійний захист, опору, свій маленький добрий світ.

Оскільки ж Динера була ще і спокійною, і розумною, і слухняною, а до того й уміла логічно мислити, що притаманне рідко кому із жіночої статі, то, ретельно обміркувавши, вона погодилася з батьками, залишивши при цьому останнє слово за собою. І, дякуючи всім, все склалося до сьогодні навіть краще, ніж можна було сподіватися.

І онука в них є, пречудова, і пішла вона — вже видно — в Юрія Івановича з дружиною, що його дуже тішило як діда.

Балига, можливо єдиний раз за все доросле життя, щиро реготав, слухаючи тоді розповідь Свастуха про моральну обробку Білена, яку Свастух називав «оральною», вкладаючи в це слово всі його значення. І подумки гордився собою: навіть тут спіймав долю за волосся!

І сьогодні хоча й зі смутком у серці, але розумів: тепер черга Білена. Тепер йому йти вперед, опираючись задом на його, Балиги, руку. Тепер Білену розбудовувати почате тестем.

А для цього треба робити превентивні кроки. Вже сьогодні. Завтра — буде пізно.

Того дня зранку Вілен з тестем пішли з кошиками, піднявшись у лісисті гори, подалі від цивілізації.

Юрій Іванович з дитинства любив блукати лісом, полюючи на гриби, видивляючись цих незвичайних жителів природи: маленьких, тихих і беззахисних. І отримував просто естетичну насолоду, коли натрапляв на товстенького, в оксамитно-матових пастельних тонах боровичка; або заткану своєю живою павутиною ніжну вовнянку, з крапелькою живої роси в лійці-капелюшку; або шкірками мандаринів розкидані на яскраво-зеленому килимі моху лисички. Йому навіть жаль було зривати це диво, що так гармонійно красувалося на лісовій галявині або ховалося під деревом, тому спочатку довго милувався і лише потім, нахиляючись і задоволено крекчучи, зривав, акуратно відщипуючи тіло гриба від грибниці — нічого гострого! — тільки руками! Тільки руками!..

Жінки поїхали в місто, на базар, за чимось смачненьким — їжа в санаторії була дуже гарною і різноманітною, але, як завжди, іноді хотілося того, чого не було.

Чоловіки ходили, не гублячи один одного, доки їхні кошики не стали повними. Потім сіли на галявині, спершись спинами на великий, нагрітий осіннім сонцем камінь.

— Грибів цього року — як насрано… — у мрійливому захваті сказав Юрій Іванович, замруживши очі на сонце.

— Так… — погодився Вілен. — Мені навіть згадався Далекий Схід, де в юності бував у геологічних партіях. Там, у тайзі, спочатку стрибаєш за кожним гарним грибом, а потім і нахилитися ліньки, стільки їх навкруги, серед диких хащ…

— Така вже наша людська вдача: спочатку захоплення, потім байдужість, ще потім — зневага. З плином часу людина черствіє, притупляється почуттями, губить гостроту сприйняття. Життя — той же наркотик, що потребує все більших і більших доз. Особливо, сите життя, якого всі прагнуть, потім звикають… потім… Ти — звик?

Вілен обережно напружився, не розуміючи, куди веде тесть:

— Людина до всього звикає… - відповів ухильно. — Тому й виживає.

Балига задоволено посміхнувся: добрий трапився учень. Грає достойно, тримається впевнено, мислить без поспіху, відповідає, аж зачепитися ні за що.

— Гаразд, не будемо в піжмурки гратися. Я багато й довго думав і дійшов висновку — ти дозрів, аби пропустити тебе поперед себе. Часи, як знаєш, настали скрутні, але зараз не про те. Зараз про те, що нам удвох робити далі. Аби залишитися при владі, мати кусень хліба з маслом та ікрою і ще дещо. Аби не тремтіти за завтрашній день близьких та й свій. Не буду вводити тебе в суть усіх подій, ти й сам багато бачиш і розумієш, скажу лише, що партії нашій стає все скрутніше, й не за горами той час, я відчуваю це, коли вона перестане бути керівною та спрямовуючою силою нашої держави, а значить — і майже половини світу. Бо все це «прогресивне людство» існує, доки існує наша Партія. Всі вони — «козачки», заслані у ворожий нам світ. І першими побіжать з корабля. Вже біжать. Наступаючи переднім на п’яти. І пускаючи сморід в носи заднім.

— А що ми можемо зробити? Хіба щось від нас залежить? — Обережно поцікавився Вілен.

— Від нас з тобою все те не залежить. Від нас залежить — зберегти себе. І саме це — наше єдине завдання, хай там що! Хай гине все навкруги, хай засипле Чорнобилем, заллє водою чи спалить полум’ям, ми повинні врятуватися, вижити, виплисти, відродитися птахом Феніксом. І не повинно бути перешкод, які б могли завадити. Відкинь усі комуністичні догми — відчуй себе вже сьогодні вільним від них. Усередині себе вільним. Зовні не роблячи різких змін, ідучи всього на крок — ні!.. — на півкроку! — попереду самих розумних, але вдаючи, що йдеш за ними.

— Знаєте, я вже теж думав над цим усім… І якраз хотів порадитися з вами. Ви трішки випередили мене, — сказав Вілен задумливо і спокійно.

«Н-н-ну, с-с-с-сучий син!.. Ліпить, як по писаному! — у Балиги аж серце зайшлося від захвату. — Ні, може, й думав, але як охайно провів усе це, лизнувши мене компліментом, при цьому загримувавши комплімент до невпізнанності! Я не помилився, він таки дозрів!» А вголос сказав:

— Я відчув це, тому й завів розмову… — зробив паузу і додав: — Аби ти мене не випередив.

Вони повернули голови один до одного і разом посміхнулися.

— Тоді, - продовжив тесть задоволено, — після відпустки ми почнемо операцію «Пересадка», аби запобігти шкоди від більш масштабної операції «Перебудова». Оскільки в моїх руках багато чого й кого, то будемо мати підтримку скрізь, де потрібно, у всіх відгалуженнях усіх служб нашої великої Батьківщини. Мета — на сьогодні — перевести тебе з апарату Партії у апарат влади.

— Яким саме чином?

— Ну… Я так помислив: спочатку в народне господарство, подумаємо, куди саме. А вже звідти — у якийсь міськвиконком, достатнього рівня, далі — м’яко і непомітно, але швиденько — на посаду голови серйозного облвиконкому. Але це ми загадуємо дещо задалеко, так би мовити, накреслюємо перспективу. А життя… воно покаже. Треба лише прислухатися та придивлятися, навіть уві сні тримаючи вуха нашорошеними, а очі — прижмурено-гострозорими.

— Тож, коли я вірно розумію, найперша моя задача, на сьогодні — відійти від КПРС як мого двигуна по життю?

— Розумієш вірно. Коли трапиться щось, можна буде сказати, що вже тоді засумнівався у вірності шляху Партії, в чистоті її лав, у щирості її вождів, минулих і вчорашніх — та що хочеш можна буде плести!..

— Думаєте, все так серйозно?.. — прикусив губу Вілен.

— Запам'ятай, — Балига підняв вказівного пальця, — в цій країні можна бути впевненим лише в одному: ні в чому не можна бути впевненим.

— Але ж… Друга частина логічно приводить до абсурду першу?

— Бо все життя в цій країні є абсурд… — очі його нараз стали сумними і навіть загубили свою звичайну липкість. — Все життя наше. І починаєш розуміти це дуже пізно. Але… продовжуєш сподіватися, що завтра — буде краще за сьогодні. А так не буває: завтра- це ще один крок до смерті, про що ніхто з нас не думає. Ми старіємо, хворіємо, втрачаємо близьких, втрачаємо себе і приходимо у свій останній день спустошеними, виснаженими, зневіреними, розгубивши по дорозі життя все, що мали від народження. Загубивши себе. І залишаємо цей світ голими, якими і прийшли в нього. Прийшли, невдоволено горлаючи, і йдемо, невдоволено хриплячи з останніх сил…

«Щось сьогодні його понесло!.. — здивовано напружився Вілен, вдаючи, що співчутливо слухає і навіть розуміє. — Може, виявилася невиліковна, швидкоплинна хвороба, про яку він дізнався лише ось? Так по Ліляні Семенівні не видно… Вона би знала. Чи, може, і їй це невідомо? Та ладно, час покаже».

— Добре, — наче опам’ятався Балига, — заговорилися ми… Ходімо, бо вже пора. Скоро й обід. Поки дійдемо, буде саме враз. Лише наостанок: зараз готуємося * десь до Нового року. Ти ж, весь цей час, уже працюй на майбутнє: зміни стиль керування, помирися з усіма керівниками великих підприємств, а десь — і вибачся; менше говори і наказуй, більше слухай і проси порад; де треба — говори про Партію, де не треба — навіть не згадуй. Стань м’якішим, добрішим. Привід для таких змін маєш, і вагомий: чорнобильське лихо тебе перевернуло, змусило по-іншому дивитися на все. Але не переборщи. Зрозумій і пам’ятай: зараз саме той чорний день, до якого ти готувався все життя як і кожна людина. Для нас, комуністів, він майже настав. Але ми з тобою готові, тому й проскочимо, через і крізь нього. Коли не схибимо навіть у деталях. Я все ясно склав?

— Ja, mein Фюрер! — Вілен скочив на ноги, виструнчився і скинув праву руку уверх, намалювавши на своїй вкрай неарійській пиці арійські почуття. І потім, посміхнувшись, глянув на тестя.

— Ти — все ж таки загадка для мене… — задумливо почухав потилицю Юрій Іванович. — Ніколи б не подумав навіть, що в тебе може з’явитися почуття гумору… хай і таке.

— То я… маю перспективи?.. — примруживши око, що раніше косило, знову посміхнувся Вілен.

— Знаєш, я їх навіть… жахаюся дещо… — ледь похитав головою Юрій Іванович, глядячи вбік і стуливши тонкі губи в ниточку.

Осінь прийшла теплими днями, бабиним літом і щедрим урожаєм. Вродило і на деревах, і в полі, і на городі. Наче в насмішку людям, які вже вкрай розгубилися і не знали, що можна їсти, а що — радіаційна отрута. Тому, поміркувавши, не змінили свого укладу життя, збираючи все, що виросло і достигло: сушачи, маринуючи, засолюючи, засипаючи в погреби, розвішуючи на горищах, годуючи курей-качок та корів-свиней.

Вони міркували просто й філософськи: викинути ніколи не пізно, якщо до того не з’їли. А які з’їли — то, може, й пронесе… У всіх розуміннях.

Незважаючи, що з моменту Чорнобильської катастрофи минуло три роки, досі абсолютно ніхто не знав, де є радіація, а де — її немає. Ні, дехто знав, але нікому не розповідав. А вже коли розповідав, то виявлялося: скрізь так чисто, що чистіше й не буває — навіть у райських кущах більше бруду. І вже, ось, скоро!.. — зі всього світу до нас, численними юрбами попруться люди: нормалізувати здоров’я, підірване нестерпно важким життям у Канаді, Новій Зеландії чи й зовсім брудній Швейцарії. Бо хіба ж там хто піклується про людей?.. Ні, це тільки у нас і тільки завдяки рідній КП СС та радянській владі!

Петро посміхався про себе, руками перебираючи викопану картоплю, а пам’яттю — все, минуле давно й недавно. Він знав і розумів, що брешуть скрізь і завжди, особливо — влада. І що вища влада, то більш велика і вагома брехня, тим менше правди. Але такої брехні, як сьогодні, раніше не було. Раніше просто замовчували все, аби не брехати. Просто засекречували — і потрібне, і дурне, і страшне. Аби народ не хвилювався, та їв-пив-плодився спокійно.

Раптом сплинуло: сімнадцять років, як немає Мальви — страшно уявити собі… Після смерті дружини ніколи не називав її Мотря, лише — Мальва. І спочатку, більше року, наче й не жив, просто існував — за інерцією, бездумно, автоматично — пораючи господарство з раннього досвіту, працюючи у колгоспі, сяк-так спілкуючись з людьми, а увечері замикав двері і мовчазно, важко пив, проганяючи всякі думки і страшенну тугу; пив, а потім засинав, просто впавши на підлогу… Він немов опинився в пустій порожнечі, чорній і тягучій, без кінця-краю, без надії.

За ці вечори перегорнув кожний день свого життя з Мальвою, згадав кожну її фразу, кожну посмішку, кожну їхню обопільно радісну мить. І, згадуючи, мовчки, беззвучно і безнадійно плакав. Навіть не плакав — спливав сльозами. Важко, у відчаї, в байдужості до себе.

Найчастіше згадував їхню першу зустріч. Його тоді поранило дурним осколком, що прямував у серце, та втрапив у руку, і довелося йти у санбат. Осколка витягли, наклали шви — сидячому, прямо на стільці. Перев’язувало невеличке, зовсім худеньке дівчатко, скоріше підліток, коротко стрижене, і тому схоже на хлоп’я. Аби не мовчати, Петро спитав:

— А звідки ж ти така будеш? І — чия?..

Вона скинула на нього такі великі, такі сірі, такі теплі очі… що він — просто втопився в тих очах… І сказала просто, як видихнула повітря:

— А — не знаю…

— Як… не знаю?.. Що — не знаю? — Застиг у здивуванні лейтенант Шерстохвостов.

— Не знаю, ні хто я, ні — звідки, — посміхнулася дівчина. — Бо сирота. Десь знайшли, кудись привезли, щось записали, виправляючи документи. Потім скерували у дитбудинок. Це було у тридцять третьому, казали, тоді був голод. Такий голод, що люди їли людей. Мені було десять, і все своє попереднє життя я досі не згадала. Наче й не жила до того. Пам’ятаю себе вже в дитбудинку, наче тоді й народилася. Коли відгодували, і я прийшла до тями… Навіть розмовляти не могла спочатку, навіть годували через трубочку… Дякувати Богові, вижила. Хоч і не знаю, навіщо…

Її руки, тоненькі до прозорості, вправно бігали навколо рани Петра, обробляючи, потім перев’язуючи, потім вмощуючи зігнуту руку до тулуба і примотуючи її.

— Я і на фронт прослизнула, аби десь бути, якось існувати, аби — серед людей. А ще сподівалася, що вб’ють, бо багато хто гине, то й не треба буде, як війна скінчиться, думати, що робити далі… Бо не буде мене, і ніхто не затужить. І можливо, по смерті, буду мати щось або ж — і нічого. Кому я потрібна?..

Петро слухав, як вкляк, широко розплющивши очі і згадуючи своє.

…Півроку тому надійшла звістка про смерть Олени, а про Дмитра не було нічого. То він і сина поховав у думках: коли гинуть дорослі, то де вже вижити малому, чотирирічному. І став сиротою, шукаючи смерті, бо жив до того лише надіями на повернення, на зустріч із сім’єю, уявляючи підрослого сина, якого майже й не бачив до війни.

Він і одружився з Оленою, коли обом було по вісімнадцять, бо обоє залишилися самотніми: її батьків вислали до Сибіру, а його батьки — нишком втекли кудись самі, не чекаючи стуку у двері на світанку, та й загубилися у просторі цієї навіженої країни.

А хата залишилася, і треба було жити, і треба було хазяйку. То й побралися — без любові, але з приязню. І зажили нормально, не скублися, не лаялися, разом і робили все, і жаліли один одного.

А тоді й Дмитрик знайшовся, стало хоч і важче, але й сенс життя побачили. А тут — війна клята… І німці, аж до Москви.

А вже коли наче й на світ сонця стало, вже й перемога скоро, хоч і зварена на крові мільйонів безвинно погублених, — звістка про смерть Олени… І Петро згас душею, вже не маючи сил сприймати ні радість, ні горе, ні нові смерті — нічого. Він виснажився, наче довго біг по крутій дорозі вгору, а добіг — до безкрайого провалля, ледве зупинився.

І перестав берегти себе, отримуючи за це і медалі, і орден, і ще одну зірочку на погони. І не сприймаючи всього цього, наче все воно коїлося з кимось іншим.

Лише зараз, слухаючи спокійну і майже байдужу розповідь дівчини-дитини, від якої залишилися лише очі, йому чомусь захотілося захистити її, зберегти, дати тепло, радість життя.

— А як звуть тебе? — спитав тихо, аби не злякати її щирість.

— Мальва… — враз засоромилася та. — Мене так у дитбудинку назвали, аби я з часом розцвіла мальвою… А прізвище дали Маленко, бо дуже вже маленькою була. Та й залишилася такою…

— Дякую тобі… за допомогу. За доброту твою… За щирість.

— Та що ви!.. — вмить зашарілася дівчина. — Я просто зробила, що вмію… І розважала вас, аби боляче не було.

— От за те й спасибі! — Петро посміхнувся, взяв її за руку і ніжно потиснув. — Я завтра зайду, аби ти глянула, як загоюється. Добре?

— То заходьте… — станула плечима Мальва, ніяково посміхаючись. — Бережіть руку.

— Авжеж. То — до завтра?

— Як доживемо… Бо — війна.

І Петро зайшов назавтра. І потім заходив, вже й рука зажила. У Мальві було стільки чистої доброти, стільки внутрішнього тихого світла, що він забував про все, дивлячись на неї, слухаючи її, посміхаючись їй…

А коли настав час повертатися до мирного життя, вони вже знали, що з’являться у Сутінках тільки разом, удвох.

І ось… він знову сам. І вже не буде нікого, аби заступити порожнє місце, аби вигоїти серце. Не буде нікого й ніколи. Ніхто не замінить втраченого. Втраченого двічі.

І цілими днями розчиняючись у праці, на вечір залишався один, безмежно самотній у безкраї своєї спустошеної душі. І пив, заливаючи думки, заливаючи біль, заливаючи тугу. Знищуючи себе зовні, бо всередині вже був спалений.

Так було, доки уві сні не побачив Мальву: вона стояла напроти, посміхалася і скрушно хитала головою, заглядаючи просто в саме серце. Потім погладила рукою по неголеній, брудній щоці і щось нечутно прошепотіла, омиваючи йому душу вкрай зажуреними очима. Знову похитала головою, повернулася і пішла, зникаючи вдалині, і оглядаючись, і сумно посміхаючись.

Два дні потому Петро взагалі не їв, не пив, ні з ким не розмовляв, навіть з Йовменом Сніжком, хоч і товаришували багато років, ще з дитинства. Лише працював, працював, працював — як скажений, до виснаження. А на третій — наче воскрес. Важко, стогнучи, розриваючи темінь власного буття, але-воскрес. Привів себе до ладу і став тим Петром, якого всі знали колись, хіба ще більш задумливим і менш усміхненим.

І продовжив життя, сам не знаючи навіщо, але відчуваючи — треба. Треба, бо так просила Мальва. Це він зрозумів точно.