Але з’явився неподалік, у Києві. Бо Київ, так він мислив, місто велике, загубитися там нескладно, а знайти важко. Та й дівчата, на відміну від сільських, більш розвинені у статевих питаннях, знають коли, куди, що і як. А то так і до «Книги Гіннеса» потрапити недовго, як самому багатодітному батькові Радянського Союзу, що має всіх дітей від різних жінок. А це вже — непотрібна йому реклама.
Блукаючи по Києву, майбутній поет мислив, куди б приткнутися.
Працювати не хотілося, та й брали «некиян» на такі роботи, звідки й воли тікали. А ще, за півроку «дідівства» в армії, відвик від праці.
Ці півроку він більше валявся на ліжку у каптерці Шмулі-старшини, з яким здружилися, бо той був дуже розумним, навіть розумнішим за Шерстохвостова, хоча в шахи й не вмів. Валявся та мріяв, як стане відомим та видатним, хоч і сумнівався ким: чи то поетом, чи спортсменом-чемпіоном, чи письменником, а чи й громадським діячем. І дійшов висновку, що розвиватися треба в усіх напрямках, а вже доля підкаже, де йому вхопити більше. Та ще зрозумів: аби стати кимось, хто не працює, але їсть, і їсть непогано, треба отримати освіту.
Хоч бодай яку, аби освіту. З дипломом. Хоч бодай яким. Далі вже від нього залежатиме, як схопити долю за барки та міцно притиснути до себе. Щоб аж захрипіла…
Будівництвом займатися не хотілося, шахтарем ставати теж, як і меліоратором. А де ще потрібен талант копати? Не йти ж колодязі рити по селах…
І раптом згадав про геологів, цих хронічних романтиків, що копирсаються в землі по всій території безкрайньої радянської країни, розхристаної та п’яної до нестями, злеглої в багнюці та блювотинні — розшукуючи корисні копалини, аби їх миролюбна багата країна ставала ще багатшою, а з нею і люди радянські, щасливі, багатіли на зло тій клятій Америці та несли свій соціалізм у всі країни світу, не питаючи, чи ті цього хочуть, паскуди!
І йому привиділися намети на березі широкої повноводної ріки; вогнище, на якому булькає та пахне, як скажена, юшка з тільки-но зловленої риби; сосни та піхти навкруги, навпіл з кедрами; бородаті чоловіки та меткі жінки біля вогнища; він з гітарою, а всі зачаровано слухають, як Вілен співає про романтику, про далекі шляхи, про те, що нормальній людині не зрозуміти ніколи, та й навіщо?.. І ці пісні він написав сам… Раніше за Пахмутову.
До того ж і платять в експедиціях, Шмуля казав, непогано.
А ще додала рішучості тоненька книжечка на газетному папері, дрібним шрифтом, безладно та безграмотно набрана, що потрапила йому до рук в армії. І, що цікаво, книжка була українською мовою! І називалася дуже могутньо і оригінально: «Я — Українець!»
Там, серед віршів і коротких повістей, що геть не запам’яталися, була одна, яка Білену вкрай сподобалася — «Тайга». І в ній ішлося про Студента, який вперше потрапив до тайги, у геологорозвідувальну партію. І такий той Студент був і розумний, і меткий, і рішучий, і відчайдушний, і авторитетний серед усіх верств аборигенів, що захотілося Білену й самому стати таким, бо той Студент, на ім’я Парас, в душі теж був… кінченим поетом.
У технікумі його зустріли як рідного — там був страшенний недобір. А коли він розповів про рожевий диплом, блискучу медаль, про свій талант копати ями, про все-все-все — приймальна комісія, як один, змахнула набіглі сльози…
Лише одного не зрозуміли батьки-геологи: чому не п’є.
— Хворий? — подумав уголос літній голова комісії, на прізвище Уткін.
— Або ж — падлюка!.. — висловив припущення його сусід, Сіроштанов.
— А як до тебе ставилися у селі? — поцікавилася гарненька жіночка з комісії.
— Добре! — радісно ощирився Вілен і аж затрусив головою та замахав руками, як вітряк. — Дуже добре! У кіно пускали без квитка! Завжди! Навіть не питали квитка! Казали: «А-а-а, це ти?.. Заходь, придурок!»
— Ясно… — чомусь засмучено похитала головою жінка. — Я так і подумала…
— Нічого, свіже повітря, фізична праця… Це багатьом допомагало, Матеріловна, — втрутився лисуватий професор. — Думаю, треба брати.
— Та так… Будемо приймати, — покивав головою голова, взявся за голову і прикрив долонею очі. — Тільки я його — не бачив… — І, підписавши якогось аркушика, передав далі.
Інші члени приймальної комісії теж прикривали очі долонями, підписуючи папірець.
— Ну, вітаємо вас! — сказав голова до майбутнього геолога. — Тепер ваше завдання — вчитися, вчитися і ще раз вчитися!
— Як заповідав мій батько, великий Ленін! — радісно загорлав Шерстохвостов, несподівано зметнувши руку у піонерському салюті. -Усіда готов!.. Дозвольте йти?
— Ідіть… — дозволила Матеріловна, сумно підібгавши губи і хитаючи головою.
— Такого ідіота у нас ще не було… — почухав підборіддя Сіроштанов.
— Не думаю, що свіже повітря допоможе… — задумливо сказав лисуватий, коли зачинилися двері. — Але… Будемо сподіватися.
— А нам більше нічого й не залишається, — пересмикнув плечима голова. — Краще вже такий, ніж ніякого. Та й… копати теж комусь треба.
Потягнулися дні, тижні, місяці та роки навчання.
Спочатку було важко, але згодом Вілен, маючи селянську хватку, заквашену ще в Січі його шерстолюбним прапрапрадідом, та навики свої єфрейторські, призвичаївся, втягнувся, навчився вислизати, проскакувати і протискатися.
Він дійшов тями: коли просто вчитися — ніякої гарантії, що чогось досягнеш. А от коли вчитися, а ще й бути кимось при товаришах — ніби єфрейтором, то шансів вилізти наверх багато більше. І став спочатку старостою, потім комсоргом на своєму курсі, і здобув привілеї, яких інші не мали. Бо не могли. Не було їм дано совістю.
Влітку майбутній геолог їздив по експедиціях, де копав як скажений, викликаючи повагу і любов начальників. Йому одразу видавали пістолета — так належить, тайга ж навкруги, на сотні верств… Ти що!? А він — особа цінна.
І тут Вілен ставав самим собою, скидаючи хітиновий панцир умовностей цивілізації, наче метелик, що виходив з куколю.
У тайзі, десь на забутих Богом просторах Хабаровського краю, Вілен Шерстохвостов, маючи пістолета, вмить ставав авторитетом для тутешніх керівників та страшною карою для місцевих «бічів» і «биків», яких одразу, з перших хвилин, брав до рук: спочатку відпрацьовуючи на їхніх слабких, безм’язих тілах борцівські прийоми та буцаючи їх по фейсах, причинних місцях, по печінці і по нирках, ногами у важких кирзових чоботях, обліплених багнюкою; а потім втоптуючи їм в пропиті, безмозкі голови завчені раніше філософські сентенції, безглуздя яких сам не усвідомлював абсолютно: ні тоді, ні потім, ні ніколи.
Перед кожною екзекуцією Вілен мілко хихотів, примружуючи косі очі, а потім кричав пронизливим тенором, аж відлуння зі скреготом котилося від дальнього кедрача:
— Зараз я вас буду льопать! Льопать я вас буду!!! — звідки взялося це слово і що означало, ніхто не знав, навіть сам Вілен, але скоро перетворилося на його тутешнє ім’я: «Льопа».
На фізичне насильство місцевий контингент пробував відповідати: то просвистілим поруч з маленькою голівкою Вілена ломом, то ведмежою пасткою, яку той своїм звірино-поетично-єф-рейторським чуттям відчував і обходив; то падаючим поруч деревом «ліствєнніца», яке Льопа називав «модрина», бо так їх звуть в Україні, де він народився і з якої мріє поїхати в далекі світи.
Його навіть пробували втопити. Та є такі продукти людського організму, що не тонуть. І він належав до них.
А от, почувши філософський понос Льопи, навіть бічі і бики розуміли, що з таким пришелепкуватим краще не зв’язуватися, бо то марне, то страшне, то безумне; то закінчиться їхньою смертю, як не фізичною, то духовною. Інтуїтивно розуміли. На рівні підсвідомості.
І вже скоро друге ім’я Шерстохвостова — Льопа — наводило жах на аборигенів і бічів-биків не лише Хабаровського краю, але й Приморського, і навіть на бічів братнього Китаю, де людей — тоді! — було менше, ніж політиків у сьогоднішній Україні.
Бічі й бики, зачувши, що їм судилося працювати в парі з Льопою, заклякали, падали на коліна і плакали мов діти, розмазуючи по неголених щоках своїх мерзенних фейсів брудними немитими руками соплі і сльози.
Навіть величезний ведмідь Петя Ципало на прізвисько «Піерквадрат», який народився, виріс і змужнів у тюрмах, куди у свої сорок шість мав вісім ходок, і всі — за криваві вбивства, почувши про рознарядку до Льопи, починав хрипло вити, бо плакати не вмів, і благав:
— Краще дайте два строки по десять років, але не посилайте в парі з Льопою! Краще сукою буду, а з ним не піду!.. — І, найжахливіше: — Краще підором стану!..
(Тоді гарних, пухнастих та ніжних «голубих» ще не було, а були прості такі собі педерасти, яких нерозвинутий пересічний радянський народ грубо звав «підорами» і «підорюгами», та ставився до них, відповідно, грубо).
А все тому, що Шерстохвостов любив «шуткувати». Ставив перед собою біча, тримав в лівій руці знятий з запобіжника пістолет, дуло якого приставляв до скроні приреченого, а в праву брав небезпечну бритву і починав вимахувати нею навхрест, як то роблять козаки шаблею, біля самісінької горлянки біча, примовляючи при цьому:
— Я навчу тебе Родіну любити! Я навчу тебе своєчасно голитися, пика твоя заросла, фейс твій мерзенний! Я зроблю з тебе людину, паскуда смердюча, бидло кінчене! Ти у мене станеш порядною людиною, як я!..
На дванадцятій хвилині біч падав непритомний, з виряченими пустими очима. Бики витримували на хвилину більше.
Піерквадрат простояв цілих двадцять хвилин, поки захеканий вправами з бритвою Льопа не сказав, стираючи піт з рудуватої пики і ласкаво косячи оком на пістолет:
— А тепер оголи чересла свої, отрок, пожартуємо з твоїм «хазяйством»!
От тоді Піерквадрат і відключився на цілих три години… Після того й почало його судомити на саму згадку про Льопу.
Шерстохвостов знав, що робив: саме так з ним «жартував» у армії його заклятий ворог, татарин Рінат Батршин, що був «дідом», коли поет прийшов служити. І Шерстохвостов пам’ятав, що падав уже на другій хвилині. Хоча й волів про те забути. Навіть — прагнув забути… Ой, пра-а-а-агнув!..
Аби ж остаточно, наглухо закріпити свій авторитет, Вілен то кидався в бурхливі води спіненого тижневою зливою Канхою, дикого й непоборного, то стрибав головою вниз із тридцятиметрової модрини, розбиваючи при цьому головою каміння біля підніжжя дерева. А голова, на диво, лишалася неушкодженою. Каратист!.. Та ще після танкового люка…
А тоді сідав біля вогнища, пив запашний чай з алюмінієвої кружки і починав верзти таке філософське марення, що навіть зовсім кінчений біч Серьоня Романов, худий і чорний як згорілий сірник, що пропив всякий страх і вселюдське, трусився, наче в лихоманці, з жаху від подутого. І сідав якнайдалі від прицуцкуватого поета, нутром своїм напівзвірячим відчуваючи потойбічну інфернальність цього миршавого каратиста.
Коли ж, наговорившись, Льопа брав гітару та заводив свої завиваючі пісні, враз і геть тікали всі!
Навпростець тікали, світ заочі, не вибираючи шляху, ламаючи чагарник і звалюючи вікові сосни бігли — в глиб тайги, у непрохідні хащі тікали, з застиглими всмерть очима, не боячись ні комарів, ні кліщів, ні тигрів, ні ведмедів з кабанами-сікачами, ні несподіваної прірви під ногами. Навіть не думаючи про це!
Бо знали: вже хвилин через десять галявину оточать десятки тисяч змій, гадюк, полозів — лише їхні шиплячі голівки з роздвоєними язиками будуть стирчати з високої трави і звисати новорічним серпантином з гілок дерев та кущів, а очі стежитимуть за Льопою і застигнуть задумливо від його пісень, зроняючи скупі гадючі сльози — мабуть, вони сприймали його за Великого змія, батька всіх плазунів, або ж — за ожилий дух Першого гада. Та ще, десь далеко-далеко, майже край світа, тужливо завиє щось велике, волохате й одиноке: завиє, вкладаючи в ту свою звірину пісню всю самотність звірячого роду та оплакуючи всіх своїх щезлих братів і сестер.
Льопа серед бічів і биків почував себе таким розумним, що просто радів до безпам’ятства: самоствердження та самозакоханість в цей час замінювали йому надулюблений секс.
Бо із сексу були тільки рідкі подруги бічів, яких чомусь усіх звали Лідами, всі вони були двадцятисемирічними красунями з голлівудськими формами, і всі вони хотіли його, Шерстохвостова. До нестями хотіли.
І він давав їм такий секс, що вони істерично плакали від блаженства, цілували його всього-всього і говорили, що Шерстохвостов — перший чоловік, перший мужчина, який дав їм всю насолоду підлогового життя. І що вони не уявляють, як будуть жити без нього, зі своїми нікчемними співмешканцями, і знову цілували його, і знову ридали до гикавки.
І благали його ще і ще, і він гарцював з ними: на них і під ними, збоку і поруч, скрючуючи ноги і вивертаючи вуха, з вечора і до ранку, втілюючи вчення «Камасутри», яке тоді ще не знав, але вже ставив вище за вчення Леніна, про якого прочитав у Ісаєвича Солженіцина в «Архіпелазі ГУЛАГ»: що Ленін був падлюкою рідкісною, хоча спочатку й не повірив Ісаєвичу, через що Ісаєвич вкрай засмутився та й написав «Раковий корпус». І тоді Льопа Ісаєвича зацінував, а Ісаєвич возрадувався і став писати далі. І зробився вщент відомим.
.. Чи було саме так з тими Лідами та Ісаєвичем, чи ні — ніхто не відав, але Льопа розповідав саме так, і на його трошки шакалячому обличчі блукала масна посмішка, а око косило дужче, ніж завжди.
— Ой, викопаєш ти колись велику могилу!.. Багатьом, а може, й собі… - Пророкував на хадинському діалекті їх провідник, ороч Єдигей, що був у своєму племені шаманом. — Говорять духи: страшна ти людина, і сам цього ще не відаєш… Але прийде час, проросте трава земна неземною силою, спалить у тобі мізерні залишки людського, та не помітиш ти того! І назвешся пророком, несучи своє слово бездушне, сіючи насіння своє чорне у порепану від спраги землю, не даючи їй води. І зросте те насіння мертве, тягнучись на гнучких стеблах твоєї брехні, в яку навіть сам ти будеш вірити. І ті стебла заплетуться довкола твоєї шиї, потягнуться до справжньої істини, та й задушать тебе…
На що Шерстохвостов криво посміхався і відповідав щось на кшталт: «Спящіє пробудятся! І возопіют, акі скімєн рикающій. І нє будєт глотка в доме гнєва. Жаждущій да утоліт жажду!»
І Єдигей сумно хитав головою, пихкаючи короткою своєю люлькою, і замовкав надовго і важко…
І тонко-щемно стогнали комарі, передчуваючи недобре. І пригнічено-сумно блимали байдужі зірки у крижаному далекому космосі Всесвіту.
І тужно кричав невидимий птах на нечистому примарному болоті, над яким мляво стелився густий ядучий туман майбутнього.
І завмирало все в передчутті… І німіло.
Над тайгою вставало вранішнє сонце. Але то було втомлене сонце присмерку…
Потім літо закінчувалося.
Вілен повертався до Києва, а бічі та бики в тайзі голосно вили з радості і йшли у великий запій, на півроку, до глибокої нестями, аби в п’яній нірвані, одноманітній і безкінечній, у проваллі часу і простору, забути всі жахи спілкування зі студентом Шерстохвостовим, на прізвисько Льопа…
Повертаючись, Льопа ще деякий час відходив, заганяючи себе в оболонку Білена, час від часу хапаючись напруженою рукою за те місце, де повинен бути пістолет.
У технікумі ні з ким з дівчат не «зближався»: лише дружні стосунки! Лише дружні! Тож гасав березневим котом по всьому Києву, шукаючи задоволення, до якого був такий ласий: його пульсуючий «янь» весь час напружено шукав розімлілу «інь».
Зароблених за літо грошей вистачало на весь навчальний рік, бо ж годувався тепер поет-каратист-сексгігант завжди в чергової коханки: на той час уже не розкидався пестощами та коханням задарма. Дехто, знаючи з його вихвалянь про жінок, за рахунок яких Вілен жив, називав його «альфонсом», але Шерстохвостов на те пирхав і зверхньо цідив крізь зуби:
— Я даю їм багато більше, ніж отримую! Я отримую їжу, а даю щастя! — Яке щастя і скільки — не деталізував.
Просто займався проміскуїтетом, навіть не знаючи, що є таке гарне, хоч і бридке за змістом слово, яке чітко характеризує його стосунки із жінками.
У селі не з’являвся, батькам не писав, а ті зрідка надсилали невеликі гроші: своє ж, як не як… хто зна, як йому там, самому, без рідних… А мама ще писала наївні, добрі листи, переповідаючи сільські новини, та всякий раз питала, чи він не голодний, чи не мерзне, чи має одяг. І все бідкалася, що не може приїхати провідати, бо ж синові так ніколи, що й листа не напише. Писала, що почувається не дуже добре, щось болить у грудях, іноді й серед білого дня мусить прилягти, аби спочити трохи.
Про брата писала: що той працює, одружився, живе в маленькому містечку на Західній Україні — чи на Рівненщині, чи на Львівщині — Білену то все було геть нецікаво, то було поза його життям, а значить — непотрібне… Йдучи — не обертайся.
На лекціях він постійно вчив різні розумні фрази з різних розумних книжок, аби потім, принагідно, вставити в розмові. І вставляв, говорячи завжди коротко та незрозуміло.
До нього почали приглядатися й принюхуватися. Особливо командири-комсомолісти, цепні пси єдиної своєї, тупої та опупілої від народження Партії.
Атаки придивившись, призначили Білена секретарем комсомолу усього технікуму. І наприкінці останнього курсу запропонували посаду інструктора райкому комсомолу, куди він м’яко перескочив на свій перший серйозний стілець, майже одразу отримавши й малосімейку з київською пропискою — як дуже цінний для партії організм.
На новій посаді, вже в номенклатурній костюмній парі з краваткою, Вілен раптом і досить скоро виявив, що в закапелках павучого кубла влади людина, яка не вміє копати ями своїм колегам, дуже швидко вилітає на узбіччя політичної кар’єри, згідно з відцентровими силами, що доповнюють доцентрові сили тих, хто тягнеться на саме верхів’я.
І його з дитинства освоєне вміння копати фізично, прийшлося дуже до речі — він занурився в цей Мадридський двір, яку груди коханки, почуваючись невеликою хижою рибою в каламутній затхлій воді, і копаючи вже психологічно. Непомітний і непримітний, скромний і негаласливий, про якого забували одразу, як зникав з очей, він умів з’являтись коли треба і щезати за перших ознак непотрібності чи небезпеки.
Придивляючись до своїх керівників, відкрив несподіване: ніхто з них не був не те що мудро-розумним, а навіть просто розумним, але всі, хто проліз нагору, були хитрими лисами.
Хтось хизувався своєю хитрістю, хтось грав сорочку-хлопця, хтось носив костюма культурно-народного крою, але холодні, завжди напружені очі, видавали постійну роботу мозку: не схибити, не переграти, не бовкнути зайвого, не зійти з леза бритви. Бо хоч і не сталінські часи, хоч і інші при владі, але машина залишилася від Батька Народів, Рудого Панька — схрумкає і виплюне, немовби й не було «вірного ленінця», полум’яного борця за комуністичні ідеали.
І Вілен обережно ступав по лезу. Спізнаючи, вагаючись, боючись.
Шерстохвостов скрізь та всякчас вдавав нелукавого роман-точного дурника, щиросердо віруючого і в Партію, і в комсомол, і в майбутній комунізм, і у вірність вибраного шляху. Зранку завжди слухав «радіокрапку», а в метро, по дорозі на роботу, купував центральні газети, уважно читав їх, аби спіймати і зрозуміти, що — саме сьогодні, ось, зараз! — вимагає Партія.
А зрозумівши — бо та Партія і була для таких, як він, тому це було нескладно; це розумні не могли второпати, куди та Партія їх веде та чого хоче, а, второпавши, ставали дисидентами — вже від дверей «совісті епохи» районного ґатунку розповідав усім, що і як треба робити.
І говорив влучно та завжди вірно. І обличчя його тоді було усмішливо-плакатне. І око косило у вірному напрямку.
Правда, іноді зривався і починав верзти той словесно-філософський понос, від якого колись дуріли в тайзі й бічі з биками, але гальмував себе, як слухачі втрачали свідомість від почутого і падали снопами на підлогу — розумів, що дещо переборщив. І вчився контролювати себе.
Аби не мата прикрощів зі владою, в технікумі Шерстохвостову дали червоний диплом. Скрегочучи зубами, задихаючись від спазмів совісті, душачи в собі залишки самоповаги, але — дали.
Ну!., не зовсім червоний, а… близько того. Тож романтична професія «геолог» лягла несталому поету прямо в кишеню. У вигляді гербового папірця. Хоч бути геологом він абсолютно не збирався — він прагнув стати кимось великим, ще не знаючи, ким.
І попрацювавши три місяці інструктором, Вілен вступив заочно до інституту, у Москву, вже на інженера-ядерника. Так йому порадили старші товариші, пояснивши, що саме сьогодні це дуже перспективна спеціальність. Серйозно порадили. Наполегливо.
І прийняли в Партію. В ту єдину, СС. Бо інших тоді не було.
..Котилися роки по долині часу, котився Вілен по дорозі життя.
Працював собі: наче й непримітно, а завжди на очах; завжди перший підтримає кого треба, висловить згоду зі старшими та з вищесидячими; поїде у відрядження, куди ніхто не хоче, візьметься до справи, від якої всі тікають. Зі своїми ідеями не ліз, та й не було їх у нього, тому завжди підтримував ідеї лідерів, підгримував гаряче, з прямим палаючим поглядом косуватих очей.
І склалася про нього думка, у кого треба, як про надійного, невередливого, скромного, завжди готового, завжди на місці; на якого можна покластися, на якого можна розраховувати, на якого можна спертися.
В інституті у Москві, з’являвся своєчасно, скромний та невибагливий, був згоден на всяку оцінку, аби тільки вона не ставала на шляху до мети — диплома про вищу освіту.
У великому місті Шерстохвостов так будував стосунки з протилежною статтю, що ніхто з його коханок навіть не відав, ні де він живе, ні чим займається, ні як насправді його звуть. Бо кожній з них він вигадував про себе все, починаючи з імені. А оскільки дівчат було багато і запам’ятати, до кого під яким ім’ям приходить, Вілен не міг фізично й розумово, то придумав хитрість: кожного разу, з’являючись, питав стурбовано:
— Ну, забула, мабуть, як і звуть мене?
На що чергова кохана відповідала ображено:
— Ой, що ти таке кажеш, Баня (-Саня, Паша-Аркаша, Вітя-Мітя)? Як не соромно?
Але соромно Шерстохвостову не було ніколи. Він навіть не знав, що є таке слово.