Сутінки

Фінтер

Уже третій місяць Вілен Петрович Шерстохвостов обживається у своєму величезному кабінеті з табличкою «Голова обласної ради», за височенними і широченними дубовими дверима з різьбленими фільонками. Це навіть скоріше, невеликий зал урочистих засідань, ніж кабінет: з довжелезним столом посередині, до якого поперек примикає масивний стіл Вілена Петровича, звідки того майже не видно у важкому вицяцькуваному кріслі з високою фігурною спинкою.

Аби не загубитись у безкрайньому просторі приміщення і якось здійнятися над меблевою величчю, новий голова вже наступного дня наказав завгоспові спорудити за столом підвищення в двадцять сантиметрів заввишки, на кшталт сцени, а ніжки крісла вкоротити на десять сантиметрів. І лише після цього відчув себе хазяїном простору, вписавшись у велич кабінету.

До появи тут Шерстохвостов змінив за минулі чотири роки три посади: заступника директора великого хімічного комбінату у Донбасі, голови міськради у досить великому місті Криму та попрацював майже рік директором однієї з українських АЕС.

Зі всіх посад, задоволення і найбільшу користь для себе мав лише у Криму: там і працював, і відпочивав, там все було якимось південно-святковим та радісним, наче трапилася велика відпустка. Саме в Криму познайомився і поспілкувався з багатьма впливовими людьми з усіх радянських республік; поспілкувався тісно, без офіціозу, теплими компаніями. А з деякими потрібними людьми і заприятелював на досить близькому рівні.

Найбільше ж йому не сподобалося у Донбасі, де навіть дихати не можна було, не те що жити. Не край, а величезний смітник!.. Сама згадка про ті місця ще й зараз викликає судоми тіла і задуху в легенях.

Але і в цьому, жахливому до казковості, краї Шерстохвостов познайомився з дуже цікавим організмом — губастеньким Леонідом Івановичем, одним з другорядних комсомольських вожаків донбаської землі. Цей Леонід, зі своїм півнячим чубком зачесаного назад волосся, увесь якийсь занадто яскравий та пригожий, із смиканими ляльковими рухами тіла, враз нагадав Віленові Петровичу маріонеткового Петрушку, і він так і став його називати подумки.

Навіть Вілену Петровичу, знайомому з багатьма пащекуватими комуністами, такий ще не траплявся: Петрушка умів миттєво підхопити абсолютно будь-яку тему, говорити скільки завгодно довго, моментально з’їхавши з цієї теми і викладаючи ошелешеним співрозмовникам все, що йому хотілося, впевнено і переконливо верзучи нісенітниці й абсолютно не звертаючи уваги на спроби зупинити мутний потік його напруженого словоблуддя.

Як люди бувають природженими музиками, поетами, акторами чи придурками, так Петрушка був природженим комуністом, розвиваючи свій дар майже з народження. Гнучкість його язика була воістину фантастичною: навіть гадюки не могли суперничати своїми тілами з його оральним інструментом, який він використовував у якості ректального суппозиторію.

Після знайомства Вілен Петрович почав стежити за кар’єрою майбутнього комуністичного ватажка, з цікавістю відзначаючи, що той лізе наверх, і доволі швидко та вправно. Коли ж, наче між іншим, сказав про Петрушку Бализі, той посміхнувся краєчками губ:

— Тили треба готувати заздалегідь… Чує моє серце — щось вийде з цього клоуна. Завтрашній день треба готувати. Ти теж… не забувай про це.

— Авжеж, мені двічі повторювати не треба, — теж куточками губ намалював посмішку зять.

…Шерстохвостов натискає кнопку на телефоні-комутаторі. Через мить двері прочиняються і з’являється незбагненне чудо, його секретарка Галина Миколаївна.

Сьогодні вона у важкому оксамитовому костюмі фіолетового кольору, який чітко підкреслює те, що треба ховати, та приховує те, що можна було б і підкреслити. На ногах чорні панчохи та чорні туфлі на невисоких підборах, і весь цей комплект виглядає, наче жінка навмання витягла з бабусиної скрині що трапилося, вдяглася й поперлася на роботу, абсолютно впевнена, що її смак-бездоганний.

Колір свого волосся вона змінює вельми часто і радикально — від жовто-пшеничного до синьо-чорного, а сьогодні воно в неї темно-руде. Та незалежно від кольору її голова завжди нагадує дитячу назву зачіски «Дощ іде, а ми — скирдуємо», бо вічно схожа чи то на очеретяний дах клуні, чи ж на копицю соломи, складену паралізованим колгоспником, з глибокого похмілля.

Галина Миколаївна має досить приємне обличчя: прямий носик, великі, дещо лупаті очі якогось тьмавого кольору, милі ямочки на щоках і підборідді та чуттєві, чітко окреслені губи, якими мабуть гарно цілується — Шерстохвостова не тягло перевірити це, хоча йому вже багато дечого нашепотіли про секретарку, про її прихильність до розваг і винахідливість у них.

Окрім зачіски жінку псує ще й важка хода — вона ступає ногами, наче кінь-ваговоз, а її випираючі великі груди при цьому стрибають у такт крокам, аж приліплюючи до себе погляди чоловіків.

— Я уважно слухаю вас, Білене Петровичу! — сказала секретарка своїм майже контральто, ретельно вимовляючи, аж смакуючи, кожний звук.

— Скажіть, у вас яка освіта? — поцікавився хазяїн кабінету, нахиливши голову і дивлячись спід лоба, поверх окулярів для читання.

— Факультет журналістики університету! — гордо відповіла Галина Миколаївна, стріпнувши своєю копицею. — 3 відзнакою!

— Цікаво, як пишуть ті журналісти, що без відзнаки? — спитав Шерстохвостов самого себе, а вголос поцікавився: — А якою тоді мовою ви написали ось цю фразу: «Підкріплюючи себе на раніше отримані результати, область, звичайно, розвивається по останніх директивам партії»? Я не журналіст, може, саме тому такі вихиляси мені не зрозумілі.

— Можливо, я десь і пропустила щось, текст дуже великий, — зметнула вищипаними бровами секретарка, зробивши губами, як курка задом у момент дефекації. — Давайте, я ще раз перечитаю і виправлю, — вона не розмовляла українською, а гарцювала на ній, підкреслюючи своє щире походження, своє вроджене відчуття мови, неначе акцентуючи недолугість у цьому всіх навколишніх, абсолютна більшість з яких взагалі спілкувалася російською.

— Зробіть вже послугу! — ущипливо погодився Вілен Петрович, простягаючи видрукувані аркуші. — Буду вкрай вдячний. Просто вкрай…

— Як скоро це треба? — примружилася відзначена журналістка.

— Ще вчора! Тому — через півгодини — мені на стіл повністю вичитаний і виправлений текст.

— Добре… Я зараз все зроблю, — вона повернулася і важко закрокувала до дверей, похитуючи стегнами.

Голова дивився услід, скрививши губи і думав про своє.

Перебудова набрала скажених обертів і несла країну кудись, куди ніхто ні шляху не знав, ні карт не мав — навіть радянських, зроблених для ворогів-шпигунів, користуючись якими, людина, що пливла по Волзі, мала потрапити чи до Чорного, а чи й до Балтійського моря, але ніяк не до Каспійського, куди та Волга і впадала насправді…

І в політиці, і в економіці творилося таке, що й очі, від утоми, вже не вилазили з зіниць. Мутні потоки сьогодення винесли назовні все, що ховалося чи було ретельно приховане від яскравого світла дійсності; все, що ще п’ять років тому не побачив би і в жахливому сні. На екрани телебачення вилізали нові ідеологи, пророки, шарлатани і просто біснуваті; газети і журнали друкували такенне, про що й думати страшно.

Усе стало, як після війни: вокзали заповнювалися знедоленими, бічами, бездомними дітьми; людні місця і вагони електричок заповнилися жебраками; закривалися роблено збанкрутілі шахти, заводи і фабрики, викидаючи на смітники життя сотні тисяч робітників. Люди, враз ставши непотребом, збивалися в банди, воюючи між собою і з суспільством, вириваючи один у одного єдиний кусень хліба, що з кожним днем ставав усе меншим і черствішим.

А ті, хто за внутрішнім складом не були злочинцями, збиралися юрбами на мітинги протесту, страйки, піші походи до столиць, масово лягали на асфальт автотрас і залізничні колії, перекриваючи шляхи сяк-так повзучим автомобілям і потягам.

Хто мав хоч яку змогу, тікали з цієї клятої країни світ заочі, а ті, хто такої змоги не мав, тікали ще швидше і далі, залишаючи своїх рідних, нажите, збудоване, випестуване своїми руками. І ніхто з тих, що тікали, як і ті, що залишалися, навіть уяви не мав, як надовго це все і чи взагалі буде колись як не краще, то хоч інакше.

Влада немов затаїлася, не роблячи практично нічого, або робила таке, що призводило до ще гірших наслідків.

Здавалося, що вся ця країна, від насуплених Карпат, де у кожного — кулемета на радянську владу заховано під стріхою, до вузькооких Курил, де закушували все, що горить, лише червоною ікрою, лягла під словоблуда Кашпіровського і рукоблуда Чумака, завмерши в чеканні, що все, і вже ось — розсмокчеться само по собі, треба лише почекати, зіщулившись у темряві дійсності, під теплою ковдрою нових казок про світле майбуття, на які влада, як завжди, не скупилася.

Під гасла, постійно гарні і яскраві, великий, розхристаний, знавіснілий від гикавки і завжди п’яно-похмільний СРСР розкрадався та розпродавався направо й наліво своїми вчорашніми керівниками. Створювалися й одразу зникали цілі галузі аферистів, пройдисвітів і маленьких фюрерів, які відривали шматки від великого кусня, засовували у пазуху і стрибали далі, аби відкусити ще, ховаючи закривавлені ікла під масками дбайливців за майбутнє.

Країна здригалася у конвульсіях, наче загнаний старий кінь, що впав на курній дорозі, хриплячи і судомлячи жилавими ногами, вже закочуючи очі до білків із синіми ниточками кровотоків; і білки почали поволі жовкнути у чеканні неминучої скорої смерті…

Навіть загартований повсякденною напругою у боротьбі за виживання мозок Шерстохвостова давав збої, даруючи безсонні ночі і важкі, похмурі ранки.

Якось, ще раніше, Балига наодинці показав йому останнє фото Леніна — абсолютно хвора людина у плетеному кріслі з інвалідними колесами, запнута у сорочку-білизну, наче в гамівну; покрита завеликою для зсохлої голови кепкою, з безумним поглядом пустих очей, вирячених у нікуди:

— Це те, про що досі дуже мало хто знає. Так закінчують усі вожді, доживши до старості. Так закінчують і їхні ідеї, втілені в життя. Всяка комедія, зіграна до кінця, зростає у трагедію. Запам’ятай і — пам’ятай. І ще, дуже важливе… якщо зрозумієш сказане: багато хто вміє прийти вчасно, і майже ніхто — вчасно піти. Найскладніше в житті нашому — вчасно піти, — він помовчав і додав, наче сам до себе: — Я теж… дещо забарився… на керівному шляху, — і задумливо подивився на свою в’язку ключів, яку завжди гойдав на пальці.

Вілен слухав Юрія Івановича, з глибоким внутрішнім жахом вдивляючись у знайоме з дитинства обличчя дідуся Леніна, вражене безумством, відчуваючи, що все летить у прірву: історія, ідеологія, впевненість, завчені цінності, віра, навіть радість від самого життя.

Та ще до всього додавалися сімейні проблеми, від яких теж нікуди не сховатися.

Вілена Петровича не на жарт непокоїло здоров’я дружини. З того чорнобильського квітня вона почала поступово, майже непомітно змінюватися. І ці зміни лякали Шерстохвостова.

За відсутності всяких ніжних почуттів до дружини і доньки — або ж вони спали глибоким летаргічним сном — він просто цінував своє оточення за те, що давало змогу бути у владі, куди й потрапив майже випадково, але — і прижився, і втягнувся, і став отримувати велике задоволення від головних її цінностей: перехитрити, підставити, з’їсти, обійти на кривій, посісти місце вище й вище, аж до найвищого. Як для банкіра гроші — просто папірці, якими він грається у велику фінансову гру, так для справжнього політика люди — всього лише ляльки, якими він забавляється на довгому шляху наверх, жонглюючи ними, їхніми життями й долями, і милуючись результатами, часто жахливими з точки зору нормальної людини.

Тому сім’я для Шерстохвостова була просто осередком, що давав змогу жити у великій грі, від якої він був у захваті повсякчасного напруження тіла і мозку, бо виявився створеним саме для цього, і іншого свого буття не уявляв. Тому й оберігав всіма силами близьке оточення, як гарантію свого життя взагалі. Оберігав і цінував, хоча майже не бував вдома, то пропадаючи на роботі з рання до ночі, то гасаючи у відрядженнях.

І от тепер… все зайшло кудись… і йшло не так. І це Вілена Пет-ровича не на жарт хвилювало, бо загрожувало його майбутньому.

Ще тоді, у Закарпатті, Динера занадто уважно дивилася по телевізору все, що було пов’язане з Чорнобилем. Вона просто завмирала перед екраном, прикипівши до нього застиглим поглядом, а з її очей котилися великі, рясні, мовчазні сльози. І шепотіла тихенько, сама собі:

— Недарма… не просто так це трапилося саме в мій день народження… Значить, ця катастрофа пов’язана зі мною, з моєю долею…

Доводилося навіть просто вимикати цей клятий «ящик», забирати дружину, заспокійливо переконувати, що нічого страшного там не коїться, що все ліквідують, що все буде добре, що загинуло зовсім небагато, як могло би статися. І розповідати про Кремешного, про знайомство, про Гєфу з Мисковим, про Городіло.

Дружина на деякий час заспокоювалася, посміхалася, аби потім знову перейматися новими жахами. Вже й Ліляна Семенівна, теж вкрай стурбована, не відходила від доньки, суворо слідкуючи, аби та не залишалася наодинці з думками; навіть часто залишалася ночувати. Але — хіба ж залізеш у голову, навіть і рідній дитині; хіба ж повернеш чужі помисли у потрібному напрямі? Та ще й навколишні мешканці сіяли такі неймовірні чутки, що хоч вішайся… А чуткам у цій країні завжди вірили більше, ніж офіційній інформації. Так уже історично склалося: все, що пишуть газети і говорять в ефірі — майже цілковита брехня, а от те, що на базарі почули — то і є правда. Найвищого гатунку.

Теща, порадившись із чоловіком, і до лікарів-професорів возила Динеру, потім — до якихось бабок-ворожок та дідів-знахарів, але це якщо й допомагало, то зовсім ненадовго.

Час минав, вже й чорнобильське лихо залишилося далеко позаду, а Динері не ставало краще. Вона десь знайшла Біблію і почала її читати, часто застигаючи поглядом на словах, потім ходила сумна, згорьована і невтішна. Коли ж Вілен Петрович питав:

— Що з тобою? Що трапилося? Що тебе гнітить? Може, тобі щось треба, скажи, я знайду… — Вона відповідала, сумно дивлячись на нього:

— Трапилося… Наступив початок кінця Світу нашого. А ви не бачите цього… Ніхто… Мені це відкрилося, бо відлік кінця почався в мій день народження.

— Схаменися, що ти говориш!.. Все нормально, все йде, як треба! — Стискав її плечі Вілен, заглядаючи в очі, чого не робив страшенно давно.

— Не буде… — дивилася крізь нього дружина. — Вже ніколи не буде, як було… Почався відлік часу… — І додала зовсім для Вілена незрозуміле: — Вже зламана перша печатка. І вже був вершник на білому коні… Тільки ти не помітив. Ніхто не помітив…

На роботі її теж не впізнавали: зникла та щира, врівноважена і спокійна Динера Юріївна, яку всі знали і любили, а з’явилася тривожна, напружена, зі сполоханими очима жінка, лише зовнішньо схожа на колишню їхню колегу.

І Балига, і Вілен, і Ліляна Семенівна діставали всілякі путівки, обстежували Динеру у найкращих лікарів, але ніхто нічого у неї не знаходив, всі задумливо похитували головами, кривили губами, виписували якісь ліки і радили почекати: час сам повинен вилікувати, бо в таких випадках час — найкращий лікар. А ще — треба більше відпочивати, читати веселого, дивитися комедії, ходити до оперети, цирку. Треба більше бувати на природі, пити свіже молоко, споживати просту сільську їжу.

Час минав, усе робили, як сказано, але краще не зчинялося — Динера ставала все більш задумливою, на всі спроби рідних хоч чимось допомогти, якось оживити, лише повільно похитувала головою, дивлячись у підлогу, сумно посміхалася і говорила дуже тихо, наче сама до себе:

— Ви нічого не розумієте… ви не хочете розуміти. Навколо лише брехня, лише бруд, лише кров… Цей світ загрузнув у гріхах і вже не вирине з них… І я відчуваю, що скоро піду з нього, і мені страшно… за свою і ваші душі страшно… Я молюся за нас, за весь світ прошу у Бога прощення… Але досі не маю відповіді. І досі не маю покаяння… І мені ще жахливіше від цього.

— То сходи до храму, поспілкуйся зі священиками… — ласкаво пропонувала Ліляна Семенівна, гладячи дочку по голові, наче маленьку дитину. — Хочеш, я домовлюся або батько, з кимось із вищих церковних чинів, аби зустрілися з тобою, поговорили? Ти ж розумієш, про це ніхто не повинен зна…

— Не треба… — хитала головою Динера. — Це знову буде неправда… І — я була у соборі, була у Лаврі, говорила зі священиками, дивилася і слухала… І зрозуміла й побачила, що і сама церква нашає гріх… Хіба можна торгувати Словом Божим? А вони — продають Біблію. Хіба не гріх брати гроші за те, що вони називають «таїнством»? За хрещення, вінчання, відспівування? А вони — беруть… Хіба не гріх спілкуватися з гріховною владою та мати щось від неї? А вони — спілкуються і Мають. Хіба не гріх блищати в золоті, коли скрізь розруха і горе, сльози і смерть? Хіба не гріх чекати, коли люди самі прийдуть до церкви, а не йти до людей? Все то — гріх, і вони його колишуть та пестять… Сама церква є блуд. Вона всім торгує.

— То чим же допомогти? — питав стомлений Юрій Іванович. — Хочеш, поїдеш до Італії, до Ватикану? Чи — ще куди? Ти скажи, я все зроблю… Бо ми геть виснажені, не відаємо, що й робити!..

— Дайте мені спокій… Як Бог почує мої молитви, то й дасть просвітління, і я побачу новий шлях, і піду ним… Лише Він може мене врятувати… І — вас… — Вона посміхалася, напружено і з надією.

На роботі Динера перевелася у бібліотеку, бо не могла вчити студентів того, у що сама не вірила, і майже цілими днями сиділа за книжками, читаючи, а потім застигала, вглядаючись у нікуди. Дома завмирала, сидячи біля вікна, що виходило на дахи Лаври, замислено дивилася на краєвид, а з її очей котилися сльози.

Останнім часом сильно схудла, на напівпрозорому обличчі залишилися лише великі, повні смутку очі, що світилися глибоким внутрішнім болем; своє пухнасте волосся стала гладенько зачісувати, стягуючи у вузлик на потилиці і зовсім забула про косметику й дороге вбрання.

Господарство вдома вела Ліляна Семенівна, вона ж опікувалася онукою, яка закінчувала школу, а Юрій Іванович планував, куди Марина піде вчитися далі.

І все гойдалося у стані непевної рівноваги, погрожуючи чи то стабілізуватися, чи геть піти шкереберть…

У сьогоднішній політиці, як і у вчорашній, не можна нічого придумати чи винайти, чого б не було раніше, причому було вже багато і багато — незчисленну кількість! — разів. Незначною мірою змінюючись у формах, від гомерівської Греції до нашого сьогодення, явища залишаються абсолютно ідентичними в суті: вбивства, підкупи, залякування, шантаж, популізм, національна ідея, чорний піар, насильство, викрадення, брутальна брехня, цинізм, зрощення влади з криміналом, постійна психологічна обробка тих, кого сьогодні модно звати «пересічними громадянами», а в більш далекі часи іменували «плебеї» і «бидло».

Головним був, є і назавжди залишиться простий і зрозумілий Перший закон політики: «Роз’єднуй і володарюй». І згідно з цим законом, підбурюються люди і цілі народи, що їх політики весь час розділяють: на патріотів і космополітів, арійців і нацменів, віруючих і безбожників, брюнетів і блондинів, какаючих на унітазі і навпочіпки, східних і західних, біло-блакитних і помаранчевих, україномовних і російськомовних, косооких і лупатих. При цьому владі абсолютно фіолетово, хто є хто і що кому треба. Головне для влади — бути самій. Завжди і над усіма.

І вирячивши очі від власної вищості, юрби ідуть стінкою: арійці на брюнетів, патріоти на нацменів, віруючі — на какаючих навпочіпки. Бо тут спрацьовує вже Другий закон політики: «У юрби багато голів, але мало мозку». І завжди перемагає та частина влади, юрба якої більша. Інша річ — як надовго вона перемагає.

Взагалі, влада є найстрашнішим породженням людства, хоча без неї і не можна. Такий собі от парадокс, чотирикутний трикутник…

Тож немає сенсу деталізувати весь широкий спектр вчинків і думок Вілена Петровича Шерстохвостова на довгому, звивистому, вибоїстому шляху по дорозі влади, аби це хоч комусь було цікаво. А тому — лише незвичні епізоди з того шляху, в які, можливо, догматикам і повірити буде важко.

І ще: коли уважно продивитися, влада і бандити — сіамські близнюки. Але чомусь влада постійно переконує свій народ, що вона — біла й пухнаста, а бандити — невгамовне зло. Хоча і ті, і інші — звичайні захисники. З усіма недоліками. Просто захищають різні верстви суспільства.

Влада, разом з міліцією, судами, прокуратурою, в’язницями, податковою, митницею, військами, спецпідрозділами, пожежниками — захищає саму себе і всіх, хто присмоктався до неї. І тільки бандити, в масовій самоті, постійно піклуються про бідний народ, лише зрідка його грабуючи, ґвалтуючи і вбиваючи.

Проте коли подлубатися у статистиці, обов’язково виявиться, що владні структури грабують, калічать, ґвалтують і вбивають набагато більше населення, ніж професійні злочинці, бо більшість злочинів (влада приховує це) скоюється випадково, звичайними громадянами: з перепою-похмілля, голодухи, сексуальних сплесків, цікавості, заздрості, задумливості.

Якщо копнути ще глибше, знову виявиться, що моральний кодекс бандитів — на щабель вищий, ніж будь-якої з гілок влади, та й самої влади в цілому.

Головні і найстрашніші сьогоднішні злочини бандитів, що їм закидають: поширення розпусти, наркотиків, торгівля зброєю, підробка продуктів і горілки. Але ж це — дрібниці, коли згадати, як наша влада нас годує, лікує, учить і розважає. То краще б вона поширювала наркотики!.. Бо і зброєю торгує, і розпусту курує… та й з того ж обігу наркотиків має процент, і вельми непоганий, хто цього не знає?.. То — в чім різниця??

Лише втім, що влада все це робить, прикриваючись бандитами. Тому й цінує їх, як свою тінь, бо без них існувати не зможе.

Що цікаво: жодне з бандитських угруповань за всю історію людства не інспірувало жодної не те що світової, навіть серйозної регіональної війни! І не тому що не мало можливості — просто розуміло її безглуздя, бачило інші, розумніші способи досягнення поставленої мети.

Навіть за всіх етнічних чи релігійних розбіжностей серед бандитів, між ними ніколи не відбувалися кровопролиття на суто національному ґрунті — тільки через гроші, порушення внутрішнього кодексу жадібність або перехрещення інтересів у сферах впливу.

Звідси можна сміливо зробити проміжний висновок: влада — більш злочинна, ніж бандити.

Зважаючи ж на незаперечний факт, що сьогодні практично всі видатні бандити — у владі, а влада не прийняла їхні правила гри і не стала кращою, слід зробити остаточний висновок: наша влада безнадійно, невиліковно хвора і злочинна, у найжорстокішій і збоченій формі, якщо навіть бандитів примушує жити за своїми принципами, ламаючи їхні традиції, кодекси честі, правила і мораль.

Тобто — розбещує навіть уже розбещених.

Тому: не будемо про нашу владу, та ще — проти ночі. Бо присниться бабай. Поганий.

Поїзд повільно сунув літнім нічним безкраєм, ліниво постукуючи на стиках рейок. У темному, занедбаному вагоні-теплушці, колись переробленому з вантажного, під стелею висів лише ліхтар «летюча миша» і тягло з усіх щілин сирим нічним повітрям. Особливо ж задувало з круглої дірки в підлозі, у кутку вагона, що служила за відхоже місце, з мокрими загидженими краями і клаптями «відпрацьованого» паперу.

У протилежному кутку вагона світився вогниками шкали транзисторний приймач «Меридіан», з якого злагоджено горлали ситими комсомольськими голосами підтоптані хлоп’ята:

Біля приймача, на великій розстеленій купі соломи примостилися троє пасажирів цього незвичного потяга — два чоловіки і жінка.

Наприкінці літа Балига призначив зятю несподівану термінову зустріч у Києві, і Вілен Петрович, покинувши всі свої справи голови обласної ради, поперся до столиці. Тесть чекав його вдома, мовчки привітався, одразу ж повів на вулицю, до машини, за кермо якої сів сам, і повіз за місто, у чудовий листяний ліс.

На всі спроби Білена заговорити Юрій Іванович прикладав пальця до рота і заперечливо хитав головою.

Коли ж вони вже зупинилися далеко від міста, Балига вийшов, поманив зятя за собою, уважно оглядаючись навкруги. І лише як відійшли з галявини у гущавину і посідали в непролазних кущах, один проти одного, старший пояснив усі перестороги:

— Ти знаєш, що вже більше року я відійшов від справ і веду тихе життя. Але це не означає, що мене викинуто на смітник історії. Просто я зник з очей занадто цікавих політиків… нової формації. Так треба було. Зараз настав саме мій час. І твій. Я — керівник важливої місії, а ти — її головний виконавець.

— Я слухаю. Уважно, — кивнув головою Вілен.

— Так от… — тесть майже впритул нахилився обличчям і заговорив тихо, але чітко. — Настала пора, на яку ми не сподівалися, але передбачали: треба сховати золото Партії…

— Всієї?! — аж скинувся зять, напружившись.

— Ти що?! — Юрій Іванович зневажливо посміхнувся. — Ти навіть не уявляєш, скільки це… Ні, лише золото нашої, української Партії, її частку. Мовчи і слухай! Всі папери, все потрібне буде в тебе, ти керуєш всім і відповідаєш за все. Я ж — здійснюю всю підготовку, взаємозв’язок, загальне керівництво: твоя справа лише везти вантаж і контролювати все на шляху. Будуть два помічники, з яких одна — жінка. Ти їх знаєш.

— Хто?..

— Побачиш… Так от: оскільки золото зберігається частками, у всіх областях, на випадок будь-яких провокацій або зради ваш маршрут буде через усю Україну. Поїдете потягом, у тому броньованому вагоні, в якому Леніна з компанією завозили з Німеччини до Росії колись: це і Конспірація буде, і продовження наших традицій. Машиніст теж буде той, що віз тоді Леніна. Потяг причеплять до паровоза, що зараз стоїть у Боярці, символізуючи міф про подвиг комсомольців з роману «Як гартувалася сталь». Тому що цей паровоз, за винятком деяких частин — з чистого золота, пофарбованого багато разів. Ваш вагон буде одразу за ним, потім — вагони із золотом у злитках і коштовностями в мішках.

- І що, про цей паровоз ніхто не знав і не здогадувався?.. — Шерстохвостов навіть забув, що давно розучився дивуватися.

— Хто знав, — Юрій Іванович поблажливо посміхнувся, — той уже забув давно… А хто намагався згадати — став на голову коротший. Так же й цікаві. Ти що, свою Партію за зборище дурнів маєш? Ми навіть космонавтів на Сонце планували запустити. Вночі, щоб не згоріли… Та не встигли. Краще слухай уважно. Паровоз — то лише частина золотого запасу на Київщині. Залишки будуть завантажені у пульманівські відкриті залізні вагони, із завареним низом. Золото кладуть на третину вагона — більше не можна, воно важке дуже, а на дві третини — засипають сміттям, відходами скотобоєнь, заливають зверху п’ятьма машинами фекалій з вигрібних ям. І так — у всіх вагонах, що ви їх зберете на шляху.

— Але ж… Це ж які пахощі будуть!.. — Аж прикрив рота рукою Вілен, уявляючи собі. — Воно ж тхне так, що… Як же ми дихати будемо?!

— Ну, по-перше, отримаєте носові фільтри, остання розробка лабораторій КДБ, по-друге — будуть щонайновіші протигази у достатній кількості, по-третє — зверху вагони притрусять спеціальним порошком, що зменшує запахи у десять разів, а по-четверте — швидко звикнете, бо людина за необхідності звикає до всього. До того ж ця робота не безкоштовна, кожен з вас трьох отримає свій процент, залежно від відповідальності. Тобі випадає близько двох тон у золоті, плюс коштовне каміння, платина… Але я вирішив, що твою частку краще мати в доларах. То вийшло близько мільярда американських президентів.

— Оце… Ніхера собі… - Аж заклякнув Вілен, не в змозі осягнути і навіть уявити такий обсяг особистих грошей. -1… що мені з ними робити?.. Куди покласти?.. В банк? У який?.. Не в ощадкасу ж нести… вірніше — везти… Це ж, мабуть, добрий самоскид…

— Та ти — зовсім очманів!.. Прийди до тями! Малу частину я вже сховав, а більша — в банках Цюриха, Женеви, Берна. Так що, охолонь. А робота їм буде, цим грошам, чує моє серце…. Але — до справи. Маршрут зараз уточнюють, явки, паролі, зв’язок — все, що треба. Кінцева ціль — Одеса, там будуть чекати. Вже готуються. На вас трьох розроблена легенда, у ГРУ СРСР. Згідно неї, ви збираєте по Україні спеціальне сміття і відходи для нового заводу в Одесі, де з усього цього будуть виробляти дитяче харчування.

— Що?! — аж задихнувся Вілен, давно звиклий до всього. — Як… як то — дитяче харчування?! Хто ж у це повірить: зі сміття, з такого бруду, з блювотини, з фекалій?..

— От якраз в таке й повірять, — насварився пальцем Юрій Іванович, — бо наш народ вірить лише у неможливе. До того ж багато хто знає і звик, що харчується або відходами, або зробленим із субпродуктів: вим’я, легенів, нирок, жил, кісток, хрящів, вух, хвостів, копит. Бо радянський народ, в оточенні звірів-капіталістів, повсякчас готувався до війни за наш спосіб життя, а значить — його тренували в усьому, загартовуючи і мозок, і м’язи, і шлунок. До того ж, усі ці рецепти розроблені ще для ГУЛАГу, пройшли довгочасне первісне випробування на в’язнях і лише тоді були затверджені для всіх радянських людей! Що ж ми, звірі чи що, аби ставити під загрозу життя і здоров’я свого народу?! Ми ж не фашисти, ми — комуністи!

— А що… В цьому є сенс… — Задумливо погодився Вілен Петрович. — Тим більш, як це вже випробувано…

— Сам знаєш, що так, — знизав плечима тесть.

— Охорони, звичайно, не буде?..

— Ну, яка ж тут охорона? Гівно охороняти? Від кого? Наш народ ще не настільки зголоднів за останній час, аби на ТАКЕ кидатися. Бони вчаться гордо вмирати голодними! — І Балига, поляскавши зятя по спині, щиро зареготав, від чого посипалося листя з дерев.

— Коли від’їжджаємо?

— Про це — окремо. Побудь поки з сім’єю, в потрібний час я тебе знайду. Погуляй з Динерою… — Тесть враз став засмученим. — Бо їй… краще не стало…

— Добре. Спробую розрадити.

Смердючий ешелон покинув Боярку через три доби, уночі. Нагорі вирішили, що пересуватися треба лише по-темному, пильнуючи обставини, а вдень, у глухих закапелках маленьких станцій, вантажитися приготованим заздалегідь.

Побачивши «броньований вагон», Шерстохвостов геть очманів: це була старезна теплушка зі студії Довженка, яку знімали у фільмах про Революцію — обшарпана, брудна, з розсохлими, проламаними дошками стінок, посічених кулями, з проржавілим дірчастим дахом. На її широких зсувних дверях красувався великий неакуратний напис білою, давно пожовклою фарбою: «ТИФ!» Вже від цього слова ішов мороз по шкірі!..

Коли ж Вілен Петрович побачив машиніста, йому стало зовсім зле… То був усохлий, миршавий, наскрізь старезний дідок, з двотижневою сивою щетиною на щоках, сльозавими очима за великими діоптрійними окулярами, екіпірований у форму залізничника царських часів, що висіла на ньому мішком, і з картузом на голові, що просів аж до вух, в одному з яких стирчав величезний слуховий апарат радянського виробництва, з товстим електрошнуром, що тягнувся у кишеню піджака. Машиніст, погойдуючись, з останніх сил висів на двох милицях, своїх ровесницях, обмотаних ізоляційною стрічкою.

«Як же ми їхати будемо і куди заїдемо?!» — з жахом спитав себе подумки командир незвичного загону, знайомлячись за руку з дідусем:

— Вілен Петрович, начальник поїзда…

- Іван Кузьмич! — прошамкав старий, простягаючи мляву руку. — Як зараз пам’ятаю — віз я тоді Леніна, со товариші… І сьонні питаю себе: а на кой хєр я його привіз?! Зараз би зовсім інакше жили, мать би його вйоб, того Леніна… і його компанію. Але ж — не знав я, що там у тіх вагонах, багато ж їх було!.. Дай — запломбовані ж! Хай уже Бог і люди мені простять… Ви не хвилюйтеся, що я старий — у мене добрі, молоді помічники! А ще, свого часу я був чемпіоном Росії з фігурного водіння паровозів!

І ленінський машиніст щиро та приязно посміхнувся беззубим ротом, підморгнувши величезним, крізь скло окулярів, оком.

Супутниками і помічниками Білена Петровича виявилися Петрушка і Галина Миколаївна, що півроку тому пішла з посади секретарки і перебралася до Києва, пірнувши у блуд політичного життя. Такий розклад не потішив Шерстохвостова, але й не напружив-вибір був зверху, значить, усе прорахували, раз узяли саме цих. Партія ніколи не помиляється. Це він добре засвоїв.

Згідно з легендою, Вілен Петрович був директором заводу дитячого харчування, Петрушка — головним технологом, а секретарка-журналістка — санітарним лікарем виробництва. Всі мали відповідні документи, одежину і вивчили свою частку загального міфу.

Перша прикрість сталася одразу, вже на Житомирщині. Коли все завантажили і готувалися до відправлення, виявилося, що паровоз не заправляють ні водою, ні дровами: місцевий начальник станції, неподалік Шепетівки, заборонив. Пішли всі, утрьох.

У маленькому приміщенні, за дверима з табличкою «Коптенко Ю.І. екологічний начальник станції», було троє чоловіків. Головний сидів за окремим столом і пінився чванливим презирством:

— Нехай я тут здохну від вашого смороду, але ви далі не поїдете! Досить, накаталися, кляті комуняки! Всі колії у мене зайняті, то стійте і чекайте… Може, післязавтра й випущу вас. А може, й ні! Бо я чесний українець. Я — борець за екологію! Все дитинство провів на смітниках, вилизуючи їх!

— Ну які ми комуняки?! — примирливо розводив руками керівник по дитячому харчуванню Шерстохвостов, геть нічого не зрозумівши, окрім того, що не випустять. — Ми відкриваємо новий експериментальний завод…

— Знаю я ті заводи! — відрубав рукою кучерявистий сухопарий начальник, з — місцями — приємним обличчям.

— …з дитячого харчування…

— Усі заводи скінчилися! Які заводи?! Що ви верзете?! Зараз триває політична боротьба, не на життя, на смерть! І ми, — він тицьнув пальцем у двох своїх підлеглих, що смакували поглядами

Галину Миколаївну, — як організатори місцевого «Народного Шляху», не дозволимо кудись везти народне надбання! Та ще — у такій упаковці!

— Але ж ось у нас документи, — заплямкав мокрими губами Петрушка, — за установленим зразком.

— Срав я на ваші документи! — аж витріщив очі Коптенко. — Тут — я документ! Найголовніший!

— Юхим Іванович, на два слова! — підвівся один з підлеглих, кивнувши головою на двері.

Повернулися за три хвилини, і Юхим Іванович скомандував:

— Всім — геть, директору- залишитися! — і, вже наодинці, примружившись, запропонував Шерстохвостову: — Ну, добре… Коли хочеш вирішити питання, залиш нам тут… для переговорів… свою помічницю. Ну і конверта, в якому — тричі по п’ять. Звичайно, зеленими купюрами, бо ж ми — екологи. Поки ми з нею будемо бесіду вести, та й повечеряємо заодно, вас підготують, і години через півтори — поїдете собі. І їй буде приємно, і нам, і тобі… То-як?..

— Так… треба з нею…

— Не клей мені дурня! — перебив начальник, по-дружньому беручи Білена за гудзика. — Або… Або — стійте! Ну?.. Зваж: тобі це дешево обійдеться! Вважай, задарма.

— Думаю, ми владнаємо питання… — всередині Білена Петровича аж тіпало від обурення, люті і бажання вчепитися цьому нахабі в горлянку, та на обличчі зберігав потрібний ситуації вираз. — Вона залишиться… потім повернеться, і ми — поїдемо?..

— Саме так, розумний ти мій! — задоволено посміхнувся Коптенко і поляскав Шерстохвостова по щоці. - Іди зі своїм губастеньким і чекайте. Все буде чікі-чікі! Десь я тебе, одначе, бачив раніше…

Шерстохвостов відрахував п’ятнадцять тисяч доларів, повернувшись спиною до еколога, віддав гроші і, тремтячи від злості, вийшов на вулицю, де чекали помічники. Глибоко вдихнувши повітря, сказав суворим тоном:

— Галина Миколаївна, тепер від вас залежить, як швидко ми поїдемо далі! Залишаєтеся тут, аби поспілкуватися з приводу екологічного становища у країні! Це — завдання Партії, за яке ви ще й премію маєте. А могли б і просто героїчно загинути, ні за цапову душу. То: цінуйте! Ми чекаємо на вас у вагоні.

— Що ж… — навіть не стала пручатися журналістка. — Не перше завдання, а й не останнє!.. Постраждаємо за ідею, раз Партія наказує.

Вона повернулася через майже дві години, коли у приймачі Петрушки лунала пісня:

Несе Галя воду, коромисло гнеться,

А за нею Йванко, як барвінок, в’ється!

Була у пом’ятому одязі, трошки похитувалася, але п’яні очі світилися задоволенням:

— От паскудники!.. — захихотіла, прикладаючи пальчика до губ і мрійливо хитаючи головою з дещо розтрушеною копицею соломи затхлого кольору. — Утрьох, і разом… сперечалися зі мною, соромітники… Яка розпуста в нашій глибинці! Я навіть не уявляла собі… Але — такі вигадливі, особливо начальник!..

— Що ж дивуватися?! — аж підстрибнув на підлозі Петрушка. — Чого можна чекати від цього «Народного Шляху»?! Там же — одні націоналісти, євреї, русофоби та дисиденти! Я б таких…

— Охолонь! — недбало махнула на колегу представниця жіночої статі і почала вилизувати літери: — Вони такі ж «шляхівці», як ми — хунвейбіни. Коптенко — вчорашній КДБіст, вигнаний звідти за жорстокий садизм, любов до доносів і розтління великої рогатої худоби, а двоє інших — нещодавні комуністи місцевого розливу. їх позбавили партквитків бо п’яними співали вночі на цвинтарі «Вставай, проклятьем заклеймённый!», блукаючи з запаленими свічками. От за свічки й турнули з партії. А у «Шлях» встряли тому, що там більшість народу з тюрем і таборів — дисиденти, і їх ще не знають. То й хоче ця трійця зробити нову кар’єру, на новій хвилі. А коли в «Шляху» таких багато, вже недовго той «Шлях» проіснує…

— Це точно… Гарно починають, та… як то кауть… додай до меду гівна… — погодився Вілен Петрович, лежачи на соломі з руками за головою, і подумав, що Балига й тут приклав руку до політичного життя.

На наступній станції, неподалік Тернополя, її начальник, маленький та опецькуватий, був чимось схожий на одного роздобрілого українського гармоніста в гламурних окулярах, який завжди і скрізь стверджує, що має честь, хоча Шерстохвостов знає: там, де у порядних людей честь, у гармоніста — великий обвислий кендюх, до самих помідорів. Але, не від гармошки.

Знає, бо разом з гармоністом закінчили Курси Крою та Шиття при КДБ СРСР.

Цей начальник одразу заявив, плотолюбно посміхаючись неголеною щокатою пикою і чухаючи хазяйство під кендюхом:

— Я чув, з вами їде дуже цікава співрозмовниця, та ще й — лікарка за освітою… То ми — домовимося, аби вона нам тут, у тісному колі… розповіла про політично-медичне становище, оголивши важливі деталі?.. Ну і — конвертика дасте. Товстенького, як я…

— А який колектив? — насупився Вілен Петрович. — І — коли ми вирушимо звідси?

— Колектив невеликий, четверо, всі — давно не мали доступу до інформації, хоча дуже полюбляють… свіженьке. А вирушите за розкладом, як і треба.

— Ну, добре… але ж… не ставте жінці запитання всі і одразу, гуртом…

— Ні-ні-ні, ми — поодинці будемо питати, хіба що… хтось, нетерплячий, вклиниться… — розвів гармонійними руками і зареготав начальник.

Цього разу при поверненні Галини Миколаївни з приймача лунало:

Так вони і їхали, на кожній станції посилаючи Галину Миколаївну залагоджувати всі проблеми: слава про неї впевнено бігла попереду потяга.

У Івано-Франківській області, на перегоні Козова- Рогатин, поїзд серед ночі раптом зупинився, шиплячи парою, гримаючи буферами і скавчачи гальмами. Запала коротка тиша, а потім у двері розмірено і спокійно загупали чимось важким, металевим.

Вілен Петрович мотнув убік головою, і Петрушка хлоп’ям кинувся відсувати важкі двері, а журналістка, вона ж — санлікар, зацікавлено підняла розпатлану голову Горгони.

За дверима, у світлі смолоскипів, серед поля, застигла велика мовчазна юрба неголених і бородатих людей, озброєних від німецького МП-40, якого всі чомусь називають «шмайсером», до старих совєтських ППШ: дехто у військовому, багато — у цивільному. Попереду юрби впевнено стояв досить стрункий чорноволосий чоловік, у поношеному, але охайному одязі, вдивляючись чіпким поглядом у прочинені двері:

— Слава Україні! — гордо, з викликом сказав, неначе провокуючи.

— Слава героям!.. — тихенько дзявкнула з дальнього куточка журналістка.

— Помовч!.. — суворо звелів ватажок. — Не ганьби щирі слова, стерво!.. Бо ти повинна кричати «Слава КП СС!»

— Хто такі будете і звідки взялися? — здивовано зашльопав губами Петрушка, гордим рухом відкидаючи п’ятірнею назад своє густе, пещене волосся: він чомусь засумнівався, чи треба саме зараз говорити про вирішальну роль КПРС у прогресі всього людства.

— Мене звуть Степан Бандера, як чули… А прийшли у ваш світ — з людської пам’яті. І будемо приходити, доки не щезне останній комуніст з нашої землі, - якусь мить він помовчав. — Знаю, що везете партійні скарби… на яких кров мільйонів закатованих, розстріляних, загиблих і померлих від голоду українців, росіян, євреїв — всякого люду. Везете, аби надійно сховати, сподіваючись повернутися колись до влади, що сьогодні вислизає з ваших брудних по плечі, рук… То знайте — не станеться цього! Підете в небуття і згинете у вічності, залишившись у пам’яті людей шакалами і гієнами, чим ви були і є!..

— Що ви таке кажете?! Ми веземо… Самі погляньте що… Які там скарби, у нас — лайно, заглянете, понюхайте… — Петрушка ладен був вистрибнути з самого себе, аби повірили. Йому навіть заціпило від хвилювання. Бо вмить зрозумів, на рівні підсвідомості: тут не жартують, тут — серйозно. До смерті.

— Ми веземо… сировину… — з’явився у дверях і Шерстохвостов, нічого не розуміючи, але відчуваючи небезпеку і шалену напругу. — Для заводу в Одесі… А ви — про якісь скарби… Хіба ми схожі на багатіїв, як то кауть?..

Степан зневажливо посміхнувся:

— Як були зажди брехливі, так і… І вже геть засмерділа ваша влада. Як і цінності ваші, наскрізь смердючі! — Бандера з презирством похитав головою і сплюнув убік запашних вагонів. — Думав, заберемо все, бо воно належить нашому народу, але ви, комуняки, увесь набуток наш так спаскудили, так обгидили, так перетравили у своїх крокодилячих шлунках, що… хай вже він вам і залишається! А ми будемо здобувати своє, чисте й незаплямоване. І збудуємо нову державу, на вірі в себе і любові до ближнього. Вірно я думаю, брате Шухевичу? — Степан звернувся до застиглого дещо позаду, молодшого за нього, довгоносого чоловіка у військовому френчі незнаної належності, з тризубами у петлицях, простоволосого і задумливого.

— Думаю, що так, — кивнув головою побратим. — Бо ці скарби ядучі, і будуть вони труїти і нових вождів, і весь народ наш, його й так занапащену душу, непомітно і до скону. Як ракова клітина. Хай залишать свій бруд собі. Для них це — ліки, на які сподіваються, хоча й даремно: комуністична хвороба смертельна. А починати нашу державу треба з чистого аркуша, поклавши його на книжку дійсної, правдивої історії України…

— Чи ж вийде, Романе? — спитав Бандера, дивлячись крізь двері вагона у якусь страшну далечину, крізь простір і час, неначе намагаючись зазирнути в майбутнє.

— То вже — як Бог дасть нашій країні, зваживши на чистоту людських помислів. Відпусти, нехай їдуть у своє пусте і мертве грядуще. Зі своїми, — Шухевич зневажливо посміхнувся, — скарбами. Чи вірно я кажу, браття?! — Він обернувся до мовчазних людей, і ті схвально загули.

Степан махнув рукою у бік паровоза, що через мить зашипів гадюкою, і сказав напівголосно, як спитав:

— Не заблукати би нам і зараз, на шляху до світла і добра. Бо вже так довго ідемо, а попереду — лише пітьма… Лише пітьма!

— Сподівайся, брате! — обняв його Шухевич. — Що ще нам залишається?

І в цю ж мить вся юрба стала якоюсь напівпрозорою і напівреальною, і вже такою — разом — обернулася і втомлено пішла від поїзда, зливаючись у єдину пляму і розчиняючись у темряві. Лише танцюючі в такт ході, яскраві вогні смолоскипів ще довго мерехтіли, віддаляючись і повільно здіймаючись у небо, і гублячись там серед зірок, або — стаючи зірками…

А всі троє у вагоні, що повільно набирав швидкість, стояли в розчинених дверях, застигло дивлячись на ті танучі вогники, враз замерзши почуттями від жаху, наче кожен побачив свою смерть, і вона посміхнулася кожному, пустотливо поплескавши по щоці.

Обростаючи вагонами, потяг поволі, але невпинно, просувався до мети.

Десь через тиждень порошок, який повинен був удесятеро зменшувати сморід, раптом почав удесятеро його посилювати, а затички для ніздрів, як і щонайновітні протигази, з таким отруйним запахом вже майже не справлялися — лабораторії КДБ працювали так же паскудно, як і все в цій країні. Але трійця у теплушці майже не помічала того, звикнувши і до пахощів, і до випарів хімічних сполук — їхні загартовані Партією організми адаптувалися напрочуд швидко.

Пересічний люд, що жив неподалік від залізничної колії — на станціях, у селищах та містечках, дізнавшись про скоре прибуття поїзду, тікав світ заочі, притуляючи немовлят, аби не задихнутися, як це вже бувало з тими, хто не встиг. Вони кидали все нажите, ридаючи і хапаючись за голови, зникали на три і більше днів, доки не вивітриться убивчий сморід.

Там, де проходив потяг, виникала пустота і залишалася спалена земля — з посохлими деревами, з пожовклою до чорноти травою, з висохлими річками й озерами, з трупами загиблих тварин і тілами померлих стариків — бо хто з нас піклується про непотрібних, беззахисних і немічних, рятуючи своє дорогоцінне життя?!

Собаки, залишені на прив’язі охороняти хазяйське майно, з безнадійним жахом люто гризли товсті ланцюги, ламаючи зуби у стікаючих кров’ю яснах, жалібно скиглили, непритомніли, а потім назавжди втрачали нюх і розум.

Навіть гнойові черв’яки і опариші, вирячивши очі, повзли, бігли, котились і стрибали якнайдалі, аж до горизонту, не розбираючи дороги та виючи у жахливому передчутті неминучої смерті, а ліниві або фізично неспроможні з них — конали у страшних муках, довго дригаючись у корчах та гикаючи від згаги.

Над вагонами заклубилися зграї ворон, вкриваючи чорною ковдрою розпластаних крил півнеба. Вони пронизливо і потойбічно кричали хрипкими зірваними голосами, вбиваючи в душу іржаві цвяхи безмірної туги від безглуздості всього навколо.

Рейки, по яких котилися вагони, враз покривалися коростою і чорніли, а дерев’яні, просякнуті креозотом шпали миттєво починали гнити і скоро розсипалися в порох.

На всіх станціях ешелон більше ніхто не затримував, аби «поспілкуватися» з привітною лікаркою, а миттєво завантажували. Радянські генерали, що завжди жаліли і берегли своїх солдат, одягнувшись у хімзахисні костюми повного профілю, працювали не розгинаючись, і відразу відправляли потяг далі — бо коли траплялася затримка, то костюми розповзалися просто на тілі, яке на очах покривалося виразками, і героїчні генерали самозабутньо корчилися в останніх болісних судомах, хриплячи порепаними вустами прощальні слова: «Хай живе КПРС!..» і закінчували подумки, вже згасаючою свідомістю: «…на Чорнобильській АЕС!» ‘

Зажурена без спілкування з аборигенами, Галина Миколаївна нудьгувала у своєму куточку, а поруч неї заливався губатим соловейком Петрушка, посмикуючи голівкою і акуратно розвішуючи на вухах моложавої дами середніх літ локшину своїх фанаберій, аж закочуючи від задоволення безсоромні чесні очі вірного бійця Партії СС.

Так тривало, доки потяг не в’їхав на територію Донбасу. Тієї ж миті все враз змінилося навколо нього: рейки під колесами бралися сяяти блискучою новітньою чистотою, шпали наливалися свіжими соками — ледь не лопалися; трава й дерева починали світитися флуоресцентною зеленню, донбаські черв’яки з опаришами вилізали на сонечко і ніжилися, потягуючись мускулистими тілами, замріяно посміхаючись та підморгуючи один одному; кури істерично-радісно закудкудакали, а півні почали швидко нарощувати виробництво дієтичних яєць.

Усе навкруги відроджувалося, розквітало, починало кохатися і розмножуватися; оживали засохлі пеньки і пускали бруньки старі паркани, від народження не фарбовані; починали наввипередки бігати паралізовані каліки і оклигували невиліковно хворі; всі безплідні жінки разом завагітніли, а чоловіки-імпотенти вмить стали гіперсексуалами і почали збиратися за кордон, аби стати зірками у порнофільмах. Навіть облізлі чаморошні коти верещали і томно стогнали, неначе був березень.

Що ж до простих жителів Донбасу, то вони масово ломонули до ешелону, у захваті принюхувались і захоплено вигукували, аж закочуючи очі від задоволення:

— Як пахне!.. Ні, ви тільки внюхайтеся: які пахощі! Це вам не якась там примітивна «Chanel № 5», або, не при дітях буде сказано, «True Star Gold» задрипаний! Майже так пахнув одеколон «Тройной», доки його не попили кляті алкаші, та ще хіба духи «Красная Москва»!..

І аж притулялися носами до вагонів, шумно втягуючи всередину легенів якнайбільше повітря.

Що далі по Донбасу просувався потяг, тим більші юрби людей його зустрічали: на станціях, полустанках і простих переїздах — жінки у білих святкових одежах, які так популярні в цих краях, з охайними зачісками і чистенькими діточками біля грудей. І діточки тримали в маленьких руцях сині прапорці з написами «СССР — да! NATO — по!» та «АЕРОБОЛОЇД — наше майбутнє!» на синьо-червоних кульках, і смачно посміхалися перекошеними беззубими ротиками, з насолодою дихаючи на повні рахітичні грудоньки і підгинаючи покручені ніженьки.

Чоловіки, з шахтарськими і хімічними обличчями, теж у світлому, майже не розмовляли матюками, лише сім слів з десяти!.. — були практично тверезими — всього по 0,7 на брата!.. — грали на гармошках і співали щирих, веселих пісень про світле завтра:

Мы бежали с тобою зеленеющим маєм,

Когда тундра надела свой весенний наряд.

Мы бежали с тобою, опасаясь погони,

Чтобы нас не настигнул пистолета заряд.

По тундре, по железной дороге,

Мчится поезд курьерский «Воркута — Ленинград».

І всі щиро раділи, бо в Донбас приїхало велике, яскраве, запашне свято!..

Зі станції Байрак, що неподалік вкрай квітучого і затишного донбаського міста Дебільцеве, потяг повернув на бокову колію і, попирхуючи парою, тихенько покотив до Калинівки, у «зону» для особливо небезпечних злочинців — саме в ній зберігалися місцеві «запаси Партії».

Відчинилися величезні ворота, і смердючий поїзд заїхав на територію. На численних височенних вишках було пусто, лише кулемети ДШК втупили свої дірчасті стволи у землю. Ніде не було ніякої охорони, взагалі — нікого!.. — а все навкруги робилося якось саме, автоматично.

З великих динаміків-дзвонів пролунало неголосно і спокійно, добре поставленим чоловічим голосом:

— Начальник ешелону, вас чекають за дверима з табличкою «Керівництво установи», зліва від напрямку руху потяга.

За масивними, зі скла і чавуну дверима, Вілен Петрович побачив темноволосого амбала, у відпрасованій смугастій робі з доброї англійської тканини, що сидів за великим письмовим столом, не меншим, ніж у Шерстохвостова в обласній раді. Під робою виднілася білосніжна сорочка, розстебнута до пупа, а на грудях читалося татуювання: «Ми прийдемо, куди йдемо!» під зображенням Спаської вежі Кремля.

— Сідайте, братане! — запросив хазяїн цього досить великого кабінету, показавши рукою на зручне м’яке крісло збоку столу. — В цій зоні керую я, у нас тут самоврядування. Бо вся охорона розбіглася — мало платять… Тож самі себе і охороняємо, і перевиховуємо.

Він дістав сигарету «Davidoff:» і прикурив її від золотої запальнички «Anchor» у чохлі з гадючої шкіри, блиснувши платиновим годинником «Longines» серії Flagship Automatic Chrono.

— Раніше мене звали Пахан Зони, але у зв’язку з Перебудовою ми відмовилися від старого й образливого жаргону, тепер мене кличуть Педагог, з двома літерами «д», щоб розумілася різниця між професією і моїм званням. Каву, чефір, гашиш, героїн? Чи, може, томатний сік з морфієм? Чи — когось з опущених, для гостроти відчуттів: побалуватися, побешкетувати з ним? Є дуже цікаві екземпляри — співаки, актори, літератори…

— Ні, дякую… — насторожено відмовився гість. — Коли можна, кави, будь ласка… Але не розчинної, бо то — помиї.

— Ображаєте!.. — розвів руками Педдагог і скривив обличчя. — Кава у нас — бразильська, сімнадцяти сортів, вищого ґатунку, отримуємо разом з героїном, з Колумбії, прямі постачання: у мішки з кавою ховають «товар». Митниця про це знає, але… там теж люблять гроші.

— Тоді кави. Але… без героїну, коли ваша ласка… Мене від героїну дещо… пучить. А в дорогу, самі розумієте… — Шерстохвостов відчував ногами, що враз стали босими, холодну гладеньку гостроту леза небезпечної бритви.

— А зробимо так… — Хазяїн прищулив привітні льодяні очі. -Каву я вам дам із собою, по мішку кожному, та й усякого смачного відсиплю. І кожному — кавоварку-еспресо, на подарунок — у нас тут умільці роблять, по ліцензії фірми «Morphy Richards», але більш якісно. А ви покуштуєте наш, фірмовий чефір, зварений за моїм особистим рецептом — такого більше ніде не роблять. Бояться. Один зварив, так стрибнув з причалу у Жданівському порту, спочатку на дві доби зануривши ноги в таз з бетоном… І чого його потягло купатися, з бетоном на ногах? Не уявляю… А інший — відмовився пити мій чефір, так йому одразу…

— З задоволенням спробую! — швидко погодився Вілен Петрович, часто закивавши головою. — Ще ніколи не пив…

— От і добре, бо ви мені сподобалися, і було б жаль… — і він захрустів пальцями, а потім гукнув, ледь повернувши голову вбік: — Сержант Козарьов!

Звідкись вистрибнув, як м’ячик на рибальській гумці, невеличкий опецькуватий хлопчина, з чорненьким кучерявим волоссям, у формі з погонами:

— Я тут, мій бос! — і широко посміхнувся ротом з залізними зубами. — Закипає! Через хвилину подам. Щось іще?

— Ні, не будемо псувати враження від чефіру під назвою «Прем’єр». Можливо, пізніше.

— Слухаюсь! — виструнчився Козарьов і миттєво зник, як і з’явився.

— Мій денщик, — пояснив власник кабінету. — Єдиний, хто залишився з охорони. А чому? Бо взяв у свого товариша п’ятдесят карбованців, а через півроку заявив, що вже віддав, відправивши поштою. А брат цього товариша — у нас, тут. За грабунок. І поскаржився мені. Звичайно, це — не сума, але ж… принцип є принцип. Я нарахував проценти: на суму, на хамство, на брехню, на непорядність — вийшло п’ятдесят тисяч карбованців.

— Цікава у вас бухгалтерія, — здивовано хмикнув гість, хитнувши головою.

— Нормальна! — посміхнувся Педдагог. — Перевиховує враз і назавжди. Так от, платня у цього хлопця — три тисячі карбованців на рік, то років через двадцять він і розрахується, як доживе, бо тут… складні умови. Іноді відпускаю його додому, у коротку відпустку, до дружини. До речі, в нього це — вже шоста. Спритний хлопець!..

— Авжеж, я бачу… — Вілен Петрович посміхнувся. — Меткий…

— Ну а ми поговоримо про справи наші скорботні, - розвів руками Педдагог, коли через хвилину чефір у чорних закопчених алюмінієвих кружках, що покоїлися на кришталевих блюдцях, стояв на столі. — Зважте: мій-чефір повинен бути саме в таких кружках! — Шерстохвостов кивнув головою і посміхнувся. — Так от… У нас тут зберігаються двадцять вісім вагонів з… товаром. Але вам ми причепимо лише сім…

— Не зрозумів!.. — напружився начальник ешелону. — 3 якої дивини так?

— … а двадцять один — ми залишимо собі. Чому? Ну, по-перше, двадцять одно — то «очко», самі розумієте…

— Та те — я розумію, але не розумію, на яких підставах ви взагалі збираєтесь залишати щось собі? Це, як ви знаєте…

— Авжеж, знаю! — посміхнувся Педдагог морозно. — Це золото вашої Партії, а вашу Партію, в далекі дореволюційні часи, створювали саме ми!

— Тобто, як?.. Що ви…

— А згадайте, — перебив хазяїн, подавшись тілом до гостя, — хто добував тоді гроші для цих ваших марксистів-ленінців? То були Камо, Коба, Красін, Берзіньш, Бухарін, Дибенко, Єнукідзе, Петерс, Троцький, Свердлов — всі вони були теж з криміналу, всі рецидивісти, як і сотні тисяч інших, що полізли в політику, грабуй ючи банки, організовуючи афери, вбивства, заколоти, страйки. Це вже потім, вилізши нагору, до влади, вони віддалилися від свого кола, зробили себе чистими і незаплямованими. Але згадайте: ніколи, я підкреслюю! — ні-ко-ли! — комуністична влада не пресувала кримінал так, як своїх політичних опонентів! За вбивство або грабунок могли дати десять років, а от за політику — розстріл або вічне поневіряння по таборах і тюрмах.

— Але…

— Так от, — продовжив Педдагог, не звертаючи уваги на репліку Шерстохвостова, — той двадцять один вагон, що ми залишаємо собі, і є проценти з наших вкладів у вашу Партію. І — доволі скромні, запевняю вас, проценти. До речі, це питання узгоджено на самому верху вашої Партії. І документи ви отримаєте, як годиться. Бо Партія і надалі буде спиратися на нас у своїх політичних ігрищах — їй зараз конче потрібні союзники. Адже треба буде вбивати, залякувати, купувати опонентів тощо… Тому- питання вичерпане. Сім вагонів саме зараз причіпляють до вашого потягу, скоро й поїдете… Ще чефіру?..

— А знаєте, мені ваш фірмовий напій сподобався! — здивовано зізнався Шерстохвостов, відчуваючи скажене калатання серця у грудях, якесь радісне піднесення у голові і відзначаючи, що все навкруги стало занадто об’ємним і чітким. — Але чи не забагато буде… ще одна доза?

— Все прораховано! — задоволено посміхнувся Педдагог і клацнув пальцями, піднісши правицю вгору.

Миттєво виник усміхнений Козарьов, тримаючи в руках тацю:

— Приємного смаку! — і одразу ж зник, наче розчинився у повітрі.

— А що, коли ви поспілкуєтеся з нашою Галиною Миколаївною? — запитав Шерстохвостов, відсьорбуючи гарячий чефір і згадуючи далекосхідну тайгу. — Вона дуже гарно розповідає про медичні цікавості… Можливо, додасте декілька вагонів?..

— Чули про неї… чули… Але, знаєте… — задумливо схилив голову хазяїн, — ми тут звикли до чоловічої компанії… Тому… ви краще пришліть свого помічника, Леоніда Івановича, прочитати нам лекцію. Дуже вже в нього губи гарні… Козарьов! — І той враз виник. — Хочеш свіжого хлопчика, поспілкуватися?

— Та… Ви ж… Самі знаєте… — Засоромився сержант, нахиливши голову і томно чиркаючи носком чобота по підлозі.

— Бачте, — звернувся Педдагог до гостя. — По натурі — закінчений садист-самоучка, а такий тендітний у почуттях!.. Такий ніжний!.. А ще — вірші дуже любить. Ану, Юрко, почитай, мого любимого! Про горлицю…

— З охотою! Це й мій улюблений. Поета Олекси Холодного, — і почав читати, заплющивши очі і розгойдуючись тілом, як єврей на молитві:

— Як напрочуд гарно і точно, бля!.. — Педдагог витирав рукавом рясні сльози, шморгаючи носом і зажурено відвернувшись до заґратованого вікна. — Я завжди, як слухаю, згадую маму і плачу: ну чому, чому я, мудак, не робив так, як вона мені казала?! Не потрапив би сюди… — І зайшовся у гикаючих риданнях. — Давайте вже, відсилайте до нас свого помічника… Хоч він розрадить трішки, та звеселить…

— Але ж… — розвів невдоволено руками Вілен Петрович. — Як же я його… Він же…

— Ні, як хочете, то можете замість нього залишитися! — враз скінчилися сльози в амбала, і він приязно посміхнувся, як вишкірився.

— Ні-ні-ні! — злякано замахав руками Шерстохвостов. — Я вже… пришлю його… Ви ж… того… акуратно! Багато не розпитуйте… Бо у нас ще справи попереду. Мені інваліди не потрібні.

— Фірма гарантує мінімальні ушкодження! — підвівся і розвів руками господар. — Козарьов! Готуй мило, вазелін! Ви ж, поки там вантажать, а ми тут… спілкуватися будемо, теж можете відпочити: подивитися порнушку, з Кларою Цеткін і Троцьким, чи постріляти з «Калаша», чи покидати гранати у натовп.

— Ні-ні, я просто відпочину!

— Тоді — чекаю на вас перед від’їздом! Пригощу своїм напоєм, на доріжку…

У вагоні Вілен Петрович сказав Петрушці, дивлячись убік:

— Там головний просив тебе зайти, хоче чимось пригостити чи що… Але не барися! Скоро час їхати.

— А мене?! — ображено протягла, як маленька дівчинка, лікарка, нахиливши скирту вбік.

— Сьогодні — не твоє свято! — як одрізав Шерстохвостов. — Відпочивай! Ато… звикла!..

Петрушка задумливо постояв, відкопиливши нижню губу, а потім поволі почвалав до дверей, нахиливши голову.

Хвилин через десять здалеку почулися несамовиті, аж завиваючі, горлання:

— Ні-і-і-і!.. Не треба!.. Я не хочу!.. Що ви робите?! Ні-і-і-іі-іііі-іііііі-ііііііііі!!!

— Чим це його пригощають, що він так лементує? — здивовано зметнула бровами Галина Миколаївна. — Не отрутою ж… Так чого ото волати?

— Може, забагато наклали, а може — дуже гаряче… — припустив Вілен Петрович, стинувши плечима.

Петрушка повернувся хвилин через сорок, плюючись в усі

боки, тримаючи обома руками штани і не дивлячись ні на кого:

— Там ще на тебе чекають! — він ткнув пальцем у бік журналістки. — Аби документи забрала…

— А чому ти горлав так несамовито? Чимось несмачним пригощали, чи гарячим? — Але Петрушка лише зиркнув косо і сплюнув у відповідь.

Галина Миколаївна повернулася швидко, і теж невдоволена:

— Ось, передали документи, на одинадцять вагонів, — і жбурнула папери на табуретку, що правила їм за стіл.

— Чому — на одинадцять? — здивувався начальник ешелону. — Говорили про сім…

— Чотири вагони наш Леонід Іванович заробив… Сказали, дуже їм сподобалася його лекція про внутрішні резерви КПРС. Тому треба виділити йому премію, з резерву Партії. Так сказали. А на мене навіть уваги не звернули, як на чмо яке… То що ж, я премію не заслужила?! То де ж справедливість? Ще сказав, цей… Педдагог, що чекає вас на якийсь… чефір.

— Буде й тобі премія, буде! — кинув Шерстохвостов, читаючи папери. — Всім буде премія! І навіть — не розстрільна! Я піду, а ви тут чекайте. Треба попрощатися, та й подарунки забрати. Скоро вирушаємо.

Уже скоро місяць, як сморідний потяг повзе по Україні, поволі спускаючись за картою на південь.

Постійно трапляються якісь негаразди, але Шерстохвостов з підлеглими напруженням розуму й тіл вирішують все і ідуть далі.

Вілен Петрович, вже давно звиклий лише керувати, лише наказувати, коли йому усміхнено дивилися в очі і ловили кожне його слово, важко влізав у личину простого директора якогось там заводу, якому потрібно бути і хитрим, і спокійним, і метким, аби досягати мети. А ще — без гонору, завжди готовим і поступитися, і прогнутися, і посміхнутися.

Але час минав, і Шерстохвостов відтренував свої хребет і розум до потрібної гнучкості, хоч і залишався всередині все тим же Льопою, але набагато хитрішим і достатньо досвідченим. Він навіть почав експериментувати: де треба вдарити — лизав, де треба брати — давав, де треба закусити — занюхував, де треба з’їсти — випльовував.

Проїхали майже всю Україну. Він дивився навкруги і бачив занедбані, зарослі бур’янами поля, закриті шахти, заводи і величезні комбінати, порушені будівлі, почорнілих від зневіри людей, вмираючих від голоду і скрути пенсіонерів, п’яну та обкурену молодь, калічних' немовлят, запустіння та розруху скрізь і в усьому.

Але не це хвилювало Білена Петровича, бо таке його не хвилювало ніколи — він завжди був спокійним і холодним усередині, хоч і навчився малювати на своєму обличчі ті емоції, яких від нього чекало оточення. А хвилювало, як він буде жити далі в цьому світі, що так стрімко котиться у прірву економічного, політичного і морального колапсу. Що буде з ним, і як запобігти майбутніх негараздів і прорахунків.

Що ті люди, що ця країна?..'- навіть своєю сім’єю він майже не переймався: лише настільки, наскільки це було необхідним. Навіть те, що дружині ставало все гірше, його хвилювало лише в розрізі власної долі, в розрізі стосунків з тестем, від якого в цій країні, як і в долі Білена, все ще залежало дуже багато. Не мав він у своєму серці ні любові до ближніх, ні співчуття до знедолених, ні жалю до убогих та калік. Чи не було дано, чи сам задушив у серці, ще паростками.

Зморений довгим днем і всім цим важким, напруженим шляхом, що починався здаватися нескінченним, Вілен Петрович лежить у своєму кутку, на новенькому матраці, кинутому на солому. Це Педдагог, разом з кавоварками, подарував кожному з них по такому товстому пружинному чуду, що теж виробляли в зоні, пообіцявши:

— Скоро ми відкриємо фірму і будемо випускати такі матраци для всієї України, а ще й за кордон! Вже й назву для фірми придумали: «Віньєтка». Є один товстенький меткий клоун, Мишко, на якого можна повісити цю справу. Але такий хитрий, паскудник: сам себе постійно обдурює!

А ще дав по товстенній верблюжій ковдрі і подушці, розмірами з перину — виявився і гостинним, і не скупим… А може, то заслуга Петрушки?.. Та хай, яка різниця… Але ж і кави дав, і марихуани та героїну відсипав щедро, і поїсти-попити притягли стільки, що до кінця шляху стане… Треба буде віддячити йому в майбутньому, як станеться нагода.

Вілен Петрович дрімає, не звертаючи уваги на досить голосні балачки підлеглих.

— Знаєте, Леоніде Івановичу, — промовляє до Петрушки, наче обсмоктує кожну літеру у роті, Галина Миколаївна, що теж лежить на новому матраці, сперши голову на руку, — скажу вам заспокійливе, виходячи з власного досвіду: спочатку оральне кохання викликає деяку огиду, як і анальне, але потім… звикаєш, а ще потім — маєш величезне задоволення. Так що зачекайте трохи, і до вас прийде радість утіхи…

— Заткнися, шльондра! — вже другу добу плюється, не зупиняючись, її сусід.

— Фу, як грубо, а ще — культурна людина… з Донбасу!.. — елегантно до нестями кривиться спеціалістка з кохання. -І — чия би мичала, а твоя б мовчала, Снігуронька незаймана! Можна подумати, що раніше ти цим не займався, хай і в моральному плані. До речі, я так і не зрозуміла: ти спілкувався лише спереду, а чи й позаду були слухачі? Хоча… дивлячись, як ти сидиш, то були і ззаду! — Вона задоволено хихотить, прикриваючи рукою великі зуби.

— От же ж, сука!.. — продовжує відпльовуватися Петрушка, якось на один бік сидячи на соломі, поруч зі своїм матрацом. — Замість підтримати… шпиняє, тварюка безсоромна!..

— Ти ба?! Який сором’язливий та співчутливий знайшовся!.. А ти — співчував мені? — Прижмурила банькаті очі журналістка. — Коли я поверталася у вагон, на кожній станції?! Аякже!.. По транзистору знаходив дошкульні пісні, аби під’юдити!.. Посміхався собі в куточку, не відаючи, що й твій час наближається, паскуда губастенька!

— Мій час іще прийде! — гордо скинув головою Петрушка і спробував уколоти: — А от цікаво, ти за першою професією — журналістка, чи ж повія?

Галина Миколаївна двічі томно облизала губи, висунувши всього язика і подригавши ним, а потім зазивно поцмокала, потягнувшись лицем до сусіда:

— Ці дві професії — близнюки. Вони — неподільні в усі часи, при всякій владі. Запам’ятай собі на майбутнє.

— Досить вам уже гавкатися! — втрутився у суперечку Вілен Петрович. — Відверніться, я — по-великому… — І пішов до дірки в підлозі, у дальньому кутку вагона.

- І що ви їсте, що таким смердючим… дефекуєте?.. Навіть вагонний сморід перебиває, - не втрималася, аби не вкусити, повія-журналістка, чи навпаки.

— Та ти… вже… таким пахучим ходиш, наче троянди з конваліями їси… а бузком — закушуєш… Дегустаторша зі свиноферми, — напружувався у кутку Вілен Петрович, проклинаючи подумки вся і все, а своїх попутників насамперед.

Коли використаний папірець зник у дірці, а Вілен Петрович вже застібав штани, знадвору почулися постріли, галасливі крики, ржання коней, і потяг почав зупинятися, гримлячи буферами.

Зацікавлена журналістка схопилася, підбігла до дверей і з натугою відкотила їх убік, а Петрушка, враз стривожившись, пересів на другу половину свого заду.

«Це ще кого чорти принесли?» — тривожно майнуло в голові Шерстохвостова, який теж обережно пішов до дверей, встигнувши порадіти, що так своєчасно посидів над діркою у підлозі: хто знає, як зараз складеться?..

Зупинилися посеред чистого безкрайого поля, освітленого яскравим сяйвом величезного місяця, що жовтим мідним покоцаним тазом висів високо над обрієм.

Просто перед дверима вагона стояла, розвернута задом, конармійська тачанка, запряжена двома парами коней, що нервово перебирали тонкими ногами. У самісінький лоб Шерстохвостову дивилося уважне око кулемета «Максим», до якого припав молодику смушковій папасі, зі звисаючим на вухо пасмом світлого, майже білого, кучерявого волосся. Палець хлопця спокійно лежав на спусковому гачку, а рот розтягнувся у привітній посмішці.

Над ним, на повен зріст, стояв зовсім невисокий, вусатий, з кучмою пишного чорного волосся чоловік, одягнений у військову форму і перетягнутий портупеєю. У правиці він тримав величезного маузера, яким поплескував себе по стегну, а лівою широко махнув, запрошуючи до себе, і крикнув:

— Станція Гуляй Поле, столиця моєї республіки! Батько Махно з друзями чекає на вас! Висуньтеся, аби вас виділи, будемо спілкуватися! — І тицьнув маузером позад себе, де горіли багаття і сиділо, лежало, ходило безліч людей, озброєних гвинтівками, гранатами і наганами, перепоясані кулеметними стрічками. Збоку, вже розчиняючись у непевній темряві, стояли осідлані коні і ще чотири тачанки, з такими ж кулеметами на задках.

— Це що, кіно знімають?.. — з цікавістю спитала тихенько

Галина Миколаївна своїх.

— Ага, кіно!.. — відповів їй Махно і розреготався. — У нас усе, яку кіно!.. От тільки вбиваємо — насправді! Ще жоден не ожив…

— Звідки вони з’являються? — майже нечутно прошепотіла зблідла журналістка. — То ОУНівці, зараз — ці…

— Можеш не шепотіти — і я, і всі тут чують все так, наче ти кричиш. Для нас усе відкрито, — посміхнувшись, розвів руками Махно. — А звідки приходимо — тобі вже пояснили. Ох і запахи ж від вас! Досі таких не чув… Все живе порозбігалося! Добре, на нас вони не діють.

Петрушка, тихо крекчучи і стогнучи, теж підійшов до дверей, роздивляючись навкруги. І побачене йому зовсім не сподобалося: хто знає, як воно тут, бо ці чоловіки теж без жінок, і давно, і виглядають не зовсім привітно. Тому вирішив мовчати і бути непомітним — нехай Шерстохвостов із цією шльондрою відкараскуються від нових проблем, які — він відчуває кібчиком — будуть.

— Я хочу вас повідомити, товариші комуняки, що серед цих… запашних багатств є те, що належить мені з друзями, — Нестор Іванович уважно розглядав свій маузер, замислено тримаючи його просто перед очима, немов вирішував, чи відразу стріляти, чи спочатку погомоніти. — Тому що моя армія теж, на мою велику огиду і з моєї вини, приклала руки до зміцнення радянської влади. А значить, ваша влада нам завинила зі свого добра. Бо більшість з нас — перестріляла, задавила в таборах, спочатку пообіцявши помилувати і нагородити. А зараз ця влада скінчається, тому настав час розрахуватися.

- І — скільки ви хочете? — насупився, криво посміхаючись, Вілен Петрович. — На скільки нарахували боргу? Мішок, два, чи, може, десять?

— От за що мені завжди подобалися комуністи, — зареготав Махно, аж закидаючи голову, — так це — за свій гумор! Він у вас завжди, в усі часи, вкрай специфічний. Як оце зараз. Ні, ми порахували, виходить чотири вагони: один мені, а три — на колектив.

— Але навіщо, як вас уже немає? — поцікавився Шерстохвостов. — Що з цими вагонами стане?

— Так, нас немає, але залишилися наші нащадки. У моєї онуки є син, мій правнук, вкрай меткий та проворний хлопчина. В мене пішов — і зростом, і придурю. Більше того — мій повний тезка! І він має жити добре та зробити щось, чого я не встиг, Врятувати когось чи пожежу загасити, або що. Саме для цього й потрібні мої скарби. І у кожного з моєї армії є хтось, потребуючий допомоги. Тому не будемо торгуватися, а розійдемося по-доброму, якщо ви, звичайно, — він, наче вибачаючись, здійняв руками, — не хочете на цугундер. І поїдете ви далі, а ми залишимося тут, чекати кінця вашої влади. Бо доки ви, комуністи, існуєте, не буде нам вічного спокою. Позаяк ваші гріхи — то й наші гріхи, окрім своїх, особистих.

— Ні-ні-ні!.. На цугундер ми не хочемо! — Тоненько залопотав переляканий Петрушка, з жахом дивлячись то на Білена Петровича, то на батьку Махна.

— Замовч, — зло кинув Шерстохвостов, — цугундер — це не те, про що ти подумав… Це зовсім інше… хоч і схоже дещо. Навіть набагато гірше.

Зненацька вся юрба у степу разом зареготала — важким, мертвим сміхом, немов сміялася одна людина на багато голосів, і від цього сміху у живих дибки стало волосся, а шкіра напружилася від морозного відчуття потойбічної безмежної небезпеки.

— Але ж — ці скарби брудні, та й самі створені з бруду… — знову спробував врятувати становище Вілен Петрович. — Як же ви свому тезці-правнуку подаруєте, у такому вигляді? Де відмивати будете, Нестор Іванович?

— О-о-о-ооо!.. — зареготав Махно щиро, аж руки розкинув і подався тілом назад. — Мій правнук не гидливий! Він такі скарби не те що відмиє, язиком своїм вилиже!.. Цей хлопець — щирий нащадок комуністичного ладу. І я, через нього, ще віддячу вам!

І знову степ зареготав єдино, неживим морозним сміхом.

— А ви зважте, — посміхнувся суворо Нестор Іванович, раптом спинивши сміх, у запалій тиші, - що людина своє життя гайнує на непотріб, який має за цінності. То хіба варто жалкувати за чимось, коли не рахуємо кожний свій день, не складаємо йому вартість? Хіба життя — не найвища цінність для кожного, про яку ніхто не думає, ганяючись за примарним багатством? Бережіть свої душі замість берегти кишені.

— Ти — наче піп з амвону… — саркастично помітив Шерстохвостов. — Наче все життя піклувався своєю душею.

— За те й покарання маю, що жив без розуму, — він поник головою. — Вам того не зрозуміти. Людина може змінити свій шлях, але — коли хоче. Ви ж — біжите до того, що на вас чекає. Тому не дивуйтеся, отримавши врешті-решт те, чого завжди жадали неосмислено.

— Ну добре, забирай вже свої чотири вагони, бо ми звідси поїдемо прямо до Єрусалима, до Стіни Плачу, задля покаяння, тебе наслухавшись… — Вілен Петрович до кінця оцінив ситуацію і дещо заспокоївся. Навіть пожартував: — Може, вам нашого Леоніда Івановича залишити, на перевиховання? Чи, на оновлення моральних устоїв?

— Ні, не треба, — весело зблиснув очима Махно. — Він — невиліковно хворий всіма комуністичними хворобами, а у нас для таких одні ліки — куля в лоба! А ми кулі бережемо.

І знову страшно заллялася сміхом армія Махна — аж місяць на небі зблякнув, і багаття пригасли, і хрипко заіржали коні, ставши дибки, і рвучко шелеснув вітер зненацька, кладучи до землі високу сиву ковилу-траву.

— То їдьте! Бо поки ми тут теревенили, мої хлопці вже відстебнули п’ять вагонів — чотири за борги, а п’ятий — як подарунок, на згадку про вас… Дуже вже ви мені сподобалися! Спокійні, врівноважені… Хай вам доїдеться! — І Нестор Іванович глузливо засміявся, махаючи величезним маузером, як хустинкою, а лівою рукою відтягнувши холошу широчезного галіфе вбік, наче плаття. — Захочете знайти — ми завжди поруч з комуністами. Збоку.

Вілен Петрович зневажливо похитав головою, спозираючи, як степ повільно поплив, під натужне пихтіння ожилого потяга, ховаючи махновців у пітьму часу:

— Були вони бандитами, бандитами і залишилися!.. А ще про душу розповідає, про вічні цінності! — Він плюнув на землю, пішов у свій куток і сів на матрац.

— Падлюка ви, Вілене Петровичу! Паскудна падлюка! — Зі смутком промовив Петрушка, стоячи в дверях і задумливо дивлячись у місячну ніч, що бігла поруч з вагоном.

— Як хочеш побачити порядну людину, то заглянь у дзеркало: там завжди той, кого ти маєш за взірець доброчесності, - гмикнув Шерстохвостов, посміхнувшись куточками губ. — А всі, хто не схожий на жителя твого дзеркала, — паскуди, покидьки, мерзотники тощо. Пам’ятай про це і споглядай на світ спокійно. І твій час проб’є, не сумнівайся.

— Так, я відчуваю: його час проб’є, як і мій! — озвалася і Галина Миколаївна, що досі мовчала, з острахом спостерігаючи за подіями. І закінчила пишномовно-мрійливо, задерши скуйовджену голову до місячного світла: — Проб’є годинник, і настане час, і все зростеться з Льонею у нас!..

— Ну, у Льоні точно зростеться, — кинув Вілен Петрович, посміхнувшись під ніс, — якщо проктолог допоможе… А от у вас, шановна, навряд чи… Дуже вже запущене…

— Ні, таки — падлюка… — зробив висновок Петрушка, цього разу не уточнюючи особу.

Вечірнє сонце висіло над верхівками дерев, даючи всьому навкруги довгі тіні.

— А чому тут ніхто не сміється, не жартує? — спитав, неспішно потягуючи паскудне місцеве пиво Вілен, скосивши погляд на Балигу. — Лише горлають та сваряться.

— З якої радості? — здивувався Юрій Іванович, зметнувши брови і завмерши рукою з пляшкою пива, що ніс до рота. — Що, свято яке, чи клоуни виступають? Так я не бачу.

— Ну, як же… Одеса ж!.. А Одеса — то скрізь гумор, жарти, усмішки, маса розумних старих євреїв, що смішно спілкуються між собою… Це ж всі знають.

Вони сиділи вдвох на лавці, неподалік від моря. Від води дув легенький вітерець, і дихати тут було легше, ніжу місті, наскрізь просякнутому пахощами нечистот, особливо в центрі.

— Ти чи глузуєш, чи справді дурник? — пляшка продовжила шлях до рота Балиги. — Всі ці казки про Одесу — рідні сестри казкам про нашу Партію. Може, щось колись і було, але — давно. І — навряд чи. А сьогоднішні одесити просто вигадують байки про своє місто. Як і завжди.

Повз їхню лаву пройшов хронічний веселун Петросян, з абсолютно плоским від свого гумору обличчям — наче вирізаним зі шматка заяложеного паперу. Поруч підстрибки рухався один з одеських «джентльменів», веселий до діагнозу, заглядаючи на майбутнього мерина генітального сміху знизу і розповідаючи черговий анекдот, від якого Влаганович аж корчився у позивах реготу, як від лоскоту, жмакаючи цим свій високий інтелект.

— Ну, ось тобі… Яскравий приклад… нанайського гумору.

— А хто був той великий та товстий чоловік, що ми йому здали всі коштовності? І — що він з ними далі буде робити?

— О, то — велика людина!.. Ти, мабуть, і не чув, бо в «Історії КПРС» про нього не згадують. А це саме він, а не Ленін, підготував і зробив нашу Революцію. Дуже рідкісний спритник! Його прізвище — Парвус. Олександр Парвус. А справжнє ім’я — Ізраїль Лазаревич Гельфанд.

- Єврей? — обережно поцікавився Вілен Петрович.

— Комуністи не мають національності! — суворо зиркнув Балига. — А Парвус — геніальна людина! І саме йому доручено переправити весь наш золотий запас за кордон. Як він упорається, точно не знаю, знаю лише, що переправляти буде через одеську каналізацію.

— Тобто… як — через каналізацію?! — аж завмер зять. — Як це розуміти? У якому змісті?

— У прямому. Бо одеська каналізація має такі розгалуження і тягнеться так далеко!.. що через неї вже зникло незмірно багато, а зникне — ще більше. І всі наші шістсот шістдесят шість вагонів для Парвуса — дрібниця! То ж не ламай голову. Ходімо, вже час на літак, — Балига потягнув носом у бік Вілена Петровича. — Диви, цілу добу відмивався у спецрозчинах, а все одно — смердиш, як… Хоч би в літак пустили…

В аеропорту їх зустріла заплакана Ліляна Семенівна. І це було дивно і несподівано до моторошності: Вілен навіть не чув, аби теща колись плакала, не те, що не бачив. Вона завжди все знала наперед, прораховувала і спокійно та впевнено керувала ситуацією навіть там, де іноді губився Юрій Іванович.

— Що трапилося?.. — враз напружився Балига, пригортаючи дружину до себе.

— Динера… Динерочка… — теща не могла говорити, тремтячи вся, від губ до манікюру.

— Заспокойся! — ласкаво наказав чоловік. — Заспокойся і говори. Давай сядемо!

І вони вдвох майже впали на диван у залі для депутатів, а Вілен залишився стояти напроти, тримаючи валізи і оцінюючи ситуацію.

— Ну, що? Тільки — спокійно! — Стиснув руки дружини Балига.

— Динера… в лікарні… - і теща заридала, давлячись сльозами. — Лікарі говорять, ніякої надії… Нічого не їсть, ні з ким не розмовляє, лише щось шепоче, нечутно, сама до себе… І то сміється, то плаче… І нікого не впізнає, навіть мене!.. — І Ліляна Семенівна просто вголос завила від відчаю, вчепившись у лацкани піджака чоловіка та сховавши обличчя на його грудях.

Балига гладив її плечі, про щось напружено думаючи.

— Добре, поїхали! На місці подивимося, — він дочекався, поки дружина дещо заспокоїлася і завмерла, враз зробившись маленькою та безпорадною. — Поговоримо з лікарями…

…Втішного вони не почули. Лікарі, а їх зібралася ціла купа, говорили про нервове виснаження, про психічну нестабільність, про фізичну дистрофію — Динера відмовлялася їсти і її годували через шланг та кололи у вени глюкозу, ліки і вітаміни. Що з цього буде і до чого прийде, ніхто не брав на себе сміливості передбачати. ¹

Коли ж, побувавши в окремій палаті, побачили Динеру, навіть у Білена Петровича шкрябнуло на серці — глибоко запалі величезні нерухомі очі, до кісток схудле пожовкле обличчя, потріскані, пошерхлі губи, тоненькі руки-хворостинки — це була не Динера, яку він залишив трохи більше двох місяців тому. Це було щось жахливе і незнайоме, ніколи ним не бачене, накрите простирадлом, обплутане дротами і трубками, обставлене громаддям медичних приладів. Це було чиєсь чуже тіло, майже безстатева істота, з ледь живими очима, яких він теж ніколи не бачив раніше.

Ліляна Семенівна вибігла майже одразу, як зайшла — аби не розридатися просто тут. А Балига із зятем спробували спілкуватися з незнайомим тілом, але на всі звуки воно реагувало лише слабкою усмішкою в самих куточках вуст. І вони залишили спроби, мовчки застигши вдвох, поруч з ліжком, зімкнувши перед собою руки.

І в голові Шерстохвостова пульсувала лише одна думка, колючи прямо в мозок: «А що буде зі мною, як вона помре?»

І ця думка мала єдиний сенс: як потім складуться його стосунки з Балигами?..

Ніщо не витікає з рук людини так швидко, як гроші та час життя.

Зайвих грошей Петро ніколи не мав, то й витікати не було чому, а от життя… Життя ніби й мав, а ніби й ні.

Коли виписати у стовпчик все, що пережив, то буде страшенно багато — так багато, аж не віриться, що стільки сталося за його життя.

А от коли забути про це і просто поринути в себе, то ще в понеділок цього тижня бігав по луговій траві голопузим і босим, пірнаючи у прозору річкову воду, у вівторок закінчив школу, у середу пройшов всю війну, у четвер зранку одружився, в обід народив дітей, аби увечері стати вдівцем, у п’ятницю погрався з онуками, у суботу прибрався в хаті і в душі, натикаючись на давно забуте і до щему рідне, надвечір вимив тіло і думки і вдягнув свіжу білизну, аж ось і неділя, і настав час спочивати…

І все можна розкласти на сім днів, як і створення світу Всевишнім. І відійти в той спочинок, куди відходять усі, хто живе на цій землі.

Усе майбутнє — неосяжно довге, все минуле — коротке й стрімке. Бо майбутнє — то неоглядна безліч варіантів життя, а минуле — лише один, безповоротний: той, що ти прожив. Початок життя складається з надій і сподівань, кінець — з усвідомлення помилок і гріхів.

Усього за десять останніх років повз Петра пройшло майже стільки подій, як за все життя. І почалися вони з тої незрозумілої Перебудови. І головна з них — їхня засмучена та знедолена країна отримала Незалежність, на яку сподівалася і за яку боролася стільки десятиліть; яка обійшлася їй десятками тисяч життів кращих її синів і дочок; про яку мріяли, як мріють про те, чого не знають, а тому — хочуть, бо невідоме, здалеку, здається таким манливо прекрасним і чистим.

На зміну соціалізму з переходом у комунізм прийшла демократія, з переходом у невідомо що.

Але Петру, як людині непитущій, здавалося, що єдиною незалежністю, яку країна отримала, стала незалежність від розуму. Бо те, що творилося навколо весь час і діється до сьогодні, коли на порозі — двадцять перше століття, спонукало Петра скрушно хитати головою, не встигаючи навіть дивуватися: здавалося, все найтемніше, найбрудніше, найтупіше, найпідступніше полізло уверх, до влади, просто по головах, давлячи один одного до смерті, хапаючи і пхаючи до ротів, по-гадючі роззявлених, все, що траплялося під їхні загребущі руки.

Очікування змін на краще залишалося для всіх лише очікуванням.

А от для Петра це очікування закінчилося в той день, коли довідався безглузду для себе новину у яку навіть не повірив одразу:

Білена Петровича Шерстохвостова висунуто кандидатом у Президенти Держави. Про це сказав Йовмен, завітавши якось увечері. Петро у відповідь посміхнувся, похитав головою, навіть не збираючись вірити. Але зранку його вже вітали всі жителі Сутінок, висловлюючи сподівання, що це ось тепер і вони заживуть, як люди.

Багато хто забув, а дехто й зовсім не відав, що Петро має сина, тому всі дивувалися, вітали і обіцяли голосувати за земляка. Петро так засумнівався, аж телевізора увімкнув, що з півроку стояв незайманим, вкриваючись пилюкою.

І там побачив дуже постарілого сина, якого вже й забув за минулі… так, — двадцять сім років… З того самого дня, як приїздив за благословенням. І вже з передвиборчої метушні, із захоплено-збуджених репортажів та зустрічей з кандидатом, довідався про його життя.

Довідався, що Вілен тоді таки одружився з тою Динерою, що в нього одна дочка, вже одружена з якимось небідним хлопцем; що Динера всього два роки тому померла, довго хворіючи до того; що Вілен Петрович — демократ з дуже давніх часів і стояв ще над колискою «Народного Шляху Держави», плекаючи немовля на своїх теплих батьківських руках. Що лише випадково, у зв’язку з Перебудовою, Вілен Петрович уникнув страшної долі політв’язнів, гуртом з якими і створював потім «Шлях», розвалений згодом завдяки деяким… захисникам довкілля… по лінії КДБ, що сьогодні знову ведуть з ним шалену боротьбу, намагаючись захопити крісло Президента для своєї людини, аби потім повернути країну до тоталітарних часів, створивши нові ГУЛАГи патріотам рідної Держави, як і всім, хто дійсно виборював світле сьогодні.

І був він ревним віруючим, і кожної неділі, ще дитиною, ходив до церкви, за двадцять кілометрів, у всяку пору року, а деякий час навіть був солістом у церковному хорі, за що влада потім запроторила його у «стройбат», для перевиховання.

Усе це Петро слухав хай і зі здивуванням, та невеликим — нічого вкрай несподіваного чи надто цікавого для нього, геть далекого від політики і політичного життя, в цих новинах не було.

А от як почув, що майбутній Президент — круглий сирота, вже майже тридцять років, коли чи не в один день поховав своїх любих маму з татком, затоптаних радянською владою, яким він віддавав останню копійку, останній кусень хліба, аби подовжити їхнє життя… — тут Петрові якось вмить і раптом стало зле. Так зле, аж у голові зашуміло, аж потьмарилося в очах, аж разом спустіло всередині.

Він похитнувся, як від удару, і змокрів від нестерпного сорому, споглядаючи крізь пелену в очах на брезкле сумне обличчя Білена, що переривчастим голосом назавжди згорьованого втратою сина віщав з екрана телевізора про те, як важко пережив смерть рідних, за якими сумує досі і ту смерть досі не може пробачити собі… І око в нього — не косило вбік, як колись.

А про брата взагалі не згадав. Немовби не мав його.

Коли ж можливого Президента спитали, де могили цих достойних людей, що дали світу таку тонку і добросерду, волелюбну і патріотичну дитину як Вілен Петрович, він категорично заявив, що не хотів би називати дороге для нього місце спокою його батьків, аби запобігти нашестю туди журналістів та й просто цікавих, для яких немає нічого святого і які стопчуть завітні для нього трави дитинства.

А вже про саме дитинство кандидата Петро довідався сті-і-і-ільки цікавого і несподіваного для себе, що враз і начисто відкинув навіть думку, ніби саме цей Вілен Петрович Шерстохвостов і є його сином Віленом — то було зовсім інше життя абсолютно іншої людини! І його Вілен — навіть на сусідньому гектарі з тим Віленом не ера… не стояв!.. Просто збіглося: все ж, країна велика. Ні, і обличчями дещо схожі, і постатями, і голосами, та — різні. У житті і не такі дива трапляються…

Але коли всі зустрічні, хто посміхаючись, хто зловтішаючись, питали, як це він воскрес через стільки років і за які чесноти, Петро ледь спромігся повернутися додому і впасти на ліжко, вдягненим і взутим. І випасти зі всього цього страхіття, яке не могло йому привидітися навіть у самому жахливому сні, за всі його більш ніж сімдесят років.

Уже ввечері зайшов старий друг Йовмен Сніжко. Петро так і лежав, як застиг зранку: горілиць, втупивши пусті очі у стелю. Йовмен сів на ослін, спершись ліктем на стіл та підперши щоку долонею. І довго сидів, дивлячись кудись. Просто сидів, мовчки, заклякло, у мертвій тиші, яку порушувало лише цокання «ходиків» на стіні, що Петро їх купив у сільпо, коли народився син, і всі ці роки чистив, змащував, регулював, ремонтував, розмовляв. Вони стали майже друзями, разом долаючи час: один споживаючи, другий — відлічуючи.

— Я знаю, важко… Розумію, — нарешті тихо мовив Йовмен, не ворухнувшись. — Але — яка твоя вина?.. Він же не дитина мала, котра не відає, що коїть… Тому не пали себе, не рви душу.

— То — моя кара за мої гріхи, — після нескінченно довгого мовчання відповів Петро. — За ті смерті, що скоїв на війні. То розплата. Я відчуваю це.

— Але… навіщо ти так?.. Хіба твоя вина, що вбивав колись? Убивав ворога, хіба не так? Виконував наказ — хіба не так? — Йовмен зроняв слова повільно й тихо. — А інакше, вбили би тебе. Як не фашисти, то свої. Ти ж пам’ятаєш, розмова була короткою — куля. Чи звідти, чи від своїх. Ти не мав вибору…

— Мав… Я би нікого не вбив. І, можливо, не було би сьогодні того покарання, коли рідний син, єдиний, якому дав життя, народивши в щирій любові, поховав мене, ще живого!.. А ще до того — викинув зі свого серця, як і маму свою.

— А то вже — його гріх! І не картайся! Ти за своїм бажанням, по своїй волі, не вбивав і зла не чинив нікому. Як і Мальва твоя. Тому — терпи. Все минеться і забудеться. Не виходь з двору деякий час, доки навіть дурні не збагнуть ціну словам твого Білена. А як збагнуть, то й перестануть насміхатися. Та й я… Поговорю з найбільш язикастими.

— Але ж… він поховав мене перед всією країною, навіть перед усім світом!.. Як же жити?

— Заспокойся! Як вся ця катавасія мине, про твого Білена враз забудуть, та й про все інше теж… Час — найкращий лікар.

— А як, боронь Боже, він стане Президентом?! — аж повернув голову Петро, аж напружився.

— Тю!.. Ну, ти вже зовсім здурів, лежачи тут! — Округлив очі і розвів руками від несподіванки Йовмен. — Не може бути того, чого бути не може!.. Давай-но вставай, діставай сала, огірків, я чарки помию — та й відсвяткуємо твоє воскресіння! Бо коли ЦЕ не подія — то що тоді є подією?!

— А я б і не здивувався дуже… — Петро сів на ліжку, задумливо дивлячись у вікно. — Мене вже нічим не здивуєш у цій шаленій країні…

— Ти таки точно здурів! — махнув рукою Йовмен. — Накривай на стіл, а то я зранку голодний!

— Я теж…

— Тобі — не положено! — тихо засміявся гість. — Бо воскреслим їсти не треба. А от про випити — не знаю. Тож накривай, з’ясуємо й це питання! З твоїм здоров’ям ти ще пів села проведеш в останню путь! Ану, чи згадаєш, коли хворів наостанку?..

— Мабуть, що й ні…

— Так, отож!.. Я — наливаю? За твої сто років життя? Знаєш же нашу прикмету: коли когось поховали язиком, то той довго жити буде.

— Наливай! — посміхнувся хазяїн, сідаючи до столу.

— Так, отож…

Петро помер у той день, коли Білена Петровича Шерстохвостова оголосили Президентом Незалежної Держави.

Ховали Петра у ясний і теплий вересневий день, усім селом.

Поруч з акуратною, доглянутою могилкою Мальви, серед зелені трави виріс свіжий жовто-рудий пагорб, укритий вінками і квітами. Сільські люди говорили мало, але щиро і голосно плакали, бо жив Петро достойно, спокійно і зла нікому не робив.

Був би живим Курваєв, то щось би виголосив, багатослівне й недоречне, та про колишнього придурошного голову сільради вже й пам’ять у сельчан стерлася давно, як і про всю їхню балахманну сім’ю, від якої залишилися розвалини колись справної хати та кончений Захар.

Потім майже всім селом зібралися на подвір’ї Петра і пом’янули його світлу душу тим, що кожен приніс із собою.

Новий Президент Держави не був на похованні. Саме в цю мить він присягався, поклавши руку на Конституцію, а іншу — на Біблію, — у вірності своєму народові, ідеалам добра і людяності, щиро обіцяючи невсипно і до скону піклуватися про рідну Державу, як син піклується про батьків своїх.

…І був той день, і був той вечір, наприкінці двадцятого століття.