Світова гібридна війна: український фронт

4.1. Консолідація політичного режиму

Політична система сучасної Російської Федерації пройшла складний еволюційний шлях, що за своєю логікою відтворює традиційний цикл російського імперського державотворення. Він пролягає між спалахом внутрішньої і зовнішньої агресії та черговою суспільною депресією, породженою її наслідками. Протягом 1990—2000 рр. ми спостерігали наступний етап цього історичного циклу — перехід від «смуты» і «безвременья» до нового спалаху активності, що відбувається на тлі актуалізації традиційних російських мотивацій — манії величі та манії переслідування.

Протягом 1990-х років у РФ, як і в більшості інших колишніх «радянських республік», відбувалася послідовна деградація конституційно-­правових відносин, що супроводжувалася утвердженням негативних форм тіньового права. Дедалі більшого значення набували корпоративні норми офіційних та тіньових структур: бюрократичного апарату, кланово-­олігархічних груп, «сімейного клану», регіональних еліт тощо. Це призвело до встановлення авторитарно-­олігархічного правління і владарювання «сім’ї» діючого президента РФ, розбалансування політичної системи, утворення конгломерату регіональних режимів, перехід уряду під конт­роль як президента, так і кланів, зрощення судової та виконавчої гілок влади тощо.

На думку З. Бжезінського, епоха Єльцина, коли Росія була найбільш наближена до західної моделі демократії, у росіян асоціюється з анархією та грабіжницьким капіталізмом. Політична система Росії у 90-х роках була характерною для транзитивних суспільств та згодом могла еволюціо­нувати у демократичний спосіб. Дехто з дослідників зазначає, що цьому могла сприяти і консолідація після 1998 р. як економічної, так і політичної системи краї­ни. Крім того, новий суспільний лад, який формувався на початку нового століття, черпав імпульси для своєї стабілізації зі стрімкого зростання світових цін на енергоносії, а отже, зростаючих вливань твердої валюти в державну казну та внутрішньоекономічний оборот[1]. Однак із приходом до влади В. Путіна демократичний транзит замінила авторитарна консолідація.

За часів президентства Путіна відбувається утвердження моноцент­ричної політичної системи, яка передбачає зосередження влади у президента та його адміністрації, а також інтеграцію до «владної вертикалі» раніше дещо автономних політичних акторів (ЗМІ, регіональні еліти, Федеральні збори тощо). Побудова «путінської» моделі організації влади передбачала:

реформу федеративних відносин та нову регіональну політику, спрямовану на звуження інституційних та політико-­правових можливостей регіональних еліт, інтеграцію регіонів у єдиний загальноросійський політичний простір та заміну «формального федералізму» на «фактичний унітаризм». Так, указом В. Путіна від 13.10.2000 р. у Росії було утворено сім федеральних округів та запроваджено інститут повноважних представників президента РФ у цих округах[2].

Окрім того, законодавчими змінами 2004 р.[3] прямі вибори вищих посадових осіб суб’єктів РФ (глав суб’єктів РФ) було замінено на затвердження цих осіб регіональними парламентами за поданням глави держави; розширюються підстави для дострокового припинення президентом повноважень керівників регіонів; главі держави надається право самостійно розпустити законодавчий (представницький) орган державної влади суб’єкта РФ (без ухвалення відповідного федерального закону, що закріплювалося законодавчими змінами від 29.07.2000 р.[4]), а також передбачається додаткова можливість його розпуску (у разі триразового відхилення запропонованої президентом кандидатури на посаду глави суб’єкта РФ[5]);

реконструкцію «силового блоку» та нову конфігурацію кремлівської еліти. Кадрові рішення у силових відомствах і встановлення над ними прямого президентського контролю забезпечили В. Путіну монополію на виконавчу владу та сприяли посиленню його впливу на економічну та регіональні еліти, перетворивши інститут глави держави на «центральний» інститут російської політичної системи. Крім того, відбулася докорінна зміна у співвідношенні сил та ресурсів всередині владної еліти на користь т.зв. групи силовиків (ядро — І. Сєчін, М. Патрушев та В. Іванов), яка, обстоюючи консолідацію політичної та економічної влади в руках високоцентралізованої держави[6], встановила тотальний контроль над держапаратом, корпораціями та стратегічними економічними ресурсами. Як зазначає О. Громико, «в Росії почався процес переходу до жорсткого авторитарного режиму, який до того ж має преторіанські риси (опора на елітні силові структури)»[7];

зміну порядку формування верхньої палати російського парламенту. Так, у результаті законодавчих змін 2000 р., замість входження «за посадою» губернаторів (глав суб’єктів РФ) та спікерів регіональних парламентів до складу Ради федерації, сюди входили по два представники від кожного суб’єкта Російської Федерації: по одному від законодавчого (представницького) й виконавчого органів державної влади суб’єкта РФ[8]. Цим було суттєво послаб­лено позиції регіональних еліт у політичному житті Росії та значно посилено владу президентських структур — особливо після законодавчих змін у 2004 р. (див. вище);

утвердження гегемоністської партійної системи і формування «партії влади». У 2006 р. «Єдина Росія» заявила про «партизацію» політичного процесу в краї­ні», що, за твердженням секретаря президії генеральної ради партії «Єдина Росія», віце-­спікера Державної думи В. Володіна, цілком можливо в умовах сильної президентської влади[9]. Отримавши конституційну більшість у Держдумі на виборах у 2007 р., «Єдина Росія» фактично стала представником виконавчої влади у парламенті та втілювачем кремлівських законодавчих ініціатив, що сприя­ло нівелюванню інституту парламентаризму як демократичного механізму правотворчості й ліквідації системи поділу влади;

встановлення контролю та уніфікацію засобів масової інформації. Зокрема, фактична націоналізація медіа в Росії на початку 2000-­х — «справа НТВ», ТНТ, НТВ-­Плюс — перетворила їх на «активних провідників» кремлівської пропаганди та потужні інструменти консолідації режиму;

домінування колективістських цінностей та культ «сильної руки», відсутність реальних механізмів впливу громадян на російську владу. Посилення централізованого регулювання суспільних відносин та захист прав виключно за ініціативою держави, з одного боку, підживлювало патерналістські, «традиціоналістські» та конформістські настрої в російському суспільстві, а з іншого — сприяло формуванню пасивного громадянства.

Традиції культу особи за часів СРСР та особливості російської моделі організації влади зумовили стійкість патерналістських настроїв пострадянського російського суспільства. Виразне бажання «сильної руки», що було вдало використане політтехнологами та наклалося на значне зростання доходів РФ від торгівлі енергоресурсами з початку 2000-х років, сформувало феномен культу президента В. Путіна в сучасному російському суспільстві.

Простота у спілкуванні з журналістами чи пересічними громадянами під час масових заходів разом із показною жорсткістю до чиновників у ході нарад та офіційних зустрічей сприяли формуванню образу «свого» правителя. Знамените висловлювання «мочити в сортирі», виголошене 24 вересня 1999 р. в Астані, попри свій напівкримінальний стиль, згодом стало візитною карткою націо­нального лідера, який перебуває в одному смисловому і ціннісному полі зі своїми співвітчизниками, але має необхідну волю і принциповість, щоб керувати цілою державною машиною.

Сформована В. Путіним модель політичного устрою характеризується передусім тим, що не допускає реальної політичної конкуренції, що сприймається як загроза існуючому режимові. Водночас розвиваються імітаційні форми політичних інститутів, які перебувають під контролем влади. З одного боку, така система виглядає ефективно керованою, але в сучасних реаліях це не так. Вибудувана під уявлення Путіна, вона втрачає потенціал використання альтернативної точки зору, що породжує не­адекватне сприйняття реальних процесів і призводить до незбалансованих управлінських рішень.

Утім, така політика в цілому підтримується населенням РФ. Так, за даними дослідження «Левада-­Центру» від 17 лютого 2016 р., уявлення про те, що демократія за зразком західних країн є найкращим типом політичної системи, поділялися практично третиною населення наприкінці 90-х років і в 2011—2012 рр., однак нині підтримуються мінімальним числом росіян (13 %). Чимало респондентів (37 %) найкращим типом називають радянську політичну модель, підтримка якої переважала протягом усіх років вимірів, за винятком 2008 р., коли на тлі зростання добробуту населення збільшилася частка тих, хто найкращою вважав передусім «нинішню систему», яку сьогодні підтримують 23 %[10].

Ці погляди в основному є результатом цілеспрямованої інформаційної політики, яка, починаючи з 2000-­х, проводиться президентом/прем’єром В. Путіним.

Культ Путіна збудовано значною мірою зусиллями державних та підконтрольних владі ЗМІ, передусім телебачення, які за будь-­яких умов виставляють його виключно у сприятливому та позитивному світлі[11]. Невипадково саме телебачення з 2009 р. залишається для абсолютної більшості (86 %) росіян найпопулярнішим джерелом інформації.

Згідно з останніми опитуваннями, 20 % росіян повністю довіряють Путіну, 58 % — швидше довіряють. Коливання рейтингу протягом усіх 16 років незначні: за винятком 2012—2013 рр., коли рейтинг становив 59 %, загальний рівень довіри росіян до свого президента зберігається в межах кількох пунктів від 80 %[12]. Головними досягненнями президента росіяни вважають зміцнення армії і міжнародних позицій Росії у світі, а невдачами — боротьбу з корупцією, відсутність підвищення рівня життя громадян чи зростання зарплат і пенсій. Останні категорії явно перебувають у відан­ні уряду, чим пояснюються його низькі рейтинги[13].

Водночас політична стійкість путінської авторитарної системи повністю залежить від наявних природних ресурсів та багатства, яке здобуте на них[14].

Активізація протестних рухів на території Російської Федерації після виборів до Державної думи VI скликання (акція руху «Солідарність», мітинги на Болотній площі, проспекті Академіка Сахарова, Пушкінській площі, «Марш мільйонів» та ін.), а також результати самих виборів («Єдина Росія» втратила конституційну більшість у парламенті) засвідчили початок кризи кремлівського режиму та нагальність віднаходження «нових» підстав його легітимації. Окреслена у посланні президента Д. Медвєдєва до Федеральних зборів наприкінці грудня 2011 р. комплексна реформа політичної системи Росії[15] не могла бути прийнятною, оскільки суперечила основним засадам моноцентризму влади.

Політичний монополізм в Росії обумовлений цілою низкою чинників, але збереження такого стану є прямим наслідком інституційної слабкості та низької ідеологічної привабливості основних політичних конкурентів режиму В. Путіна — ліберально-­демократичних сил та радикальних націо­налістичних середовищ.

У політичному спектрі РФ існує багато політичних партій, які використовують ліберальні ідеї як засадничий елемент своєї діяльності. Проте більшість із них виконують декоративну функцію, створюючи лише видимість політичного плюралізму. До таких належать, наприклад, близька до влади ЛДПР та десятки «партій-­спойлерів», покликаних передусім розмити ліберальне поле та поширити політичну апатію серед громадян.

Серед партій, що системно сповідують ліберальні принципи, можна виділити «ПАРНАС» та «ЯБЛОКО», а також менш відомі: «Партию прогресса», «Демократический выбор», «Либертарианскую партию», «Партию 5-­го декабря». Попри відданість схожим принципам, усі спроби об’єднати зусилля ліберально-­демократичних сил Росії є малоефективними. Так, створена наприкінці 2015 р. Демократична коаліція проіснувала менш як півроку: до її розвалу призвела спецоперація влади з дискредитації впливових лідерів позасистемної опозиції М. Касьянова та О. Навального, інструментом якої стали компрометуючі сюжети на федеральних телеканалах. Це негативно позначилося на електоральних шансах ліберально-­демократичних партій.

Таким чином, ліберал-­демократичне середовище РФ у політико-­ідеологічному контексті сьогодні не здатне конкурувати з існуючим режимом. Основними причинами слабкої громадської підтримки позасистемної опозиції є: неспроможність існуючих політичних утворень сформувати синхронний порядок денний, слабкий особистісний потенціал їх керівників, непопулярність у Росії ліберальних поглядів (особливо позиціонування з «україн­ського питання»), ефективна провладна контрпропаганда з демонстрацією того, наскільки небезпечно бути не згодним із позицією режиму.

Якщо говорити про ідеологію російського націоналізму, то вона останнім часом значно трансформувалася. Історично ці сили виступали з етатистських, великодержавних та етноцентричних позицій. Але пострадянський досвід поставив лідерів націоналістів перед фактом: держава не йде їм назустріч. На початку 2010-х років популярною стала теза, що «не народ для держави, а держава для народу», і частина націоналістів почала називати себе націонал-­демократами, виявляючи увагу до демократичних процедур. За прикладом «колег» у Європі, націоналістичні лідери сподівалися, що чесні вибори дадуть їм місце у владі.

Громадські виступи не згодних з результатами виборів до Держдуми у 2011 р. призвели до серйозних дискусій щодо можливості об’єднання націо­налістів та лібералів. О. Навальний восени 2011 р. агітував своїх прихильників виходити на «Русский марш», а гасло про введення візового режиму з краї­нами Центральної Азії почала підтримувати частина лібералів.

Однак у 2014 р. російський націоналізм потрапив у найсерйознішу кризу за всю пострадянську історію. Анексія Криму, війна на Донбасі, масштабна державна пропагандистська кампанія, перемикання уваги росіян із внутрішніх проб­лем на зовнішню політику призвели до різкого зниження популярності націоналістичних гасел. Націоналістичні лідери виявилися під найсильнішим за останні роки тиском влади, а рядові активісти — дезорганізовані.

Послідовне придушення можливих конкурентів здійснюється чинною владою політичними, інформаційними та відверто репресивними засобами. Це стосується як політичних партій, незалежних ЗМІ, так і громадських об’єднань, не підконтрольних владі.

Починаючи з ухвалення федерального закону, яким деякі неурядові громадські організації (далі — НУО) віднесено до «іноземних агентів»[16], тиск на них неухильно збільшується. Згідно з цим законом, будь-­яка російська НУО, яка займається політичною діяльністю й отримує фінансування з-­за кордону, повинна бути включена до реєстру НУО, що виконують функції іноземного агента, із запровадженням для неї особ­ливого правового режиму з більш частою звітністю і посиленими перевірками.

Саме поняття «політична діяльність» виписане в законі нечітко, що дає змогу застосовувати його в разі потреби на розсуд міністерства юстиції РФ. Станом на 10 жовтня 2016 р. до реєстру входять 145 організацій[17], значна їх частина була вимушена припинити свою діяльність у Росії.

На думку окремих експертів, такі дії призвели до систематичного руйнування НУО, громадянської активності, благодійної діяльності. Вони вказують на те, що життя включених до реєстру НУО перетворюється на нескінченну низку перевірок і безглузду виснажливу звітність, яка замінює всю активну діяльність[18]. Інші фахівці зауважують, що нинішня технологія влади націлена на розрив зв’язків — соціальних, міжгрупових, між різними верствами і регіонами, на руйнування систем комунікації всередині суспільства за допомогою цензури, дифамації, наклепу, репресій. Демагогія і залякування повинні привести суспільство в стан одновимірної плазми — тотальної однодумності й одностайної Росії[19].

Особливим елементом стримування росіян від небезпечної для режиму активності є політика дискредитації «кольорових» революцій у державах, де вони відбулися.

З подачі найвищих державних посадових осіб «кольорова» революція визнається в пресі та публіцистиці не стільки суттєвою загрозою чинному політичному режимові, скільки небезпекою для функціонування держави та добробуту громадян. На підтвердження тез про деструктивність такого типу змін проводять паралелі між «трояндовою революцією» в Грузії, Помаранчевою революцією в Украї­ні, «кедровою революцією» в Лівані, «тюльпановою революцією» в Киргизстані та подіями Смутних часів XVII ст. чи Лютневої революції 1917 р. Фактичний розпад Російської імперії трактується як результат підривної діяльності іноземних агентів та послів, зовнішнього фінансування демонстрацій. Відповідно, обструкція «кольорових революцій» покликана продемонструвати тісну кореляцію між початковими мирними заходами та кризовими подіями, які настають слідом за ними.

Для обґрунтування штучного характеру «кольорових» революцій обстоюють такі тези[20]:

— «кольорові» революції прийшли на зміну збройним переворотам, але все одно є формою повалення легітимного уряду чи режиму;

— «кольорові» революції є «мережевою війною» із застосуванням новітніх технологій, зокрема інформаційної технології «керований хаос»;

— вони вміло маскуються під істинні революційні рухи, але є операціями з експорту демократії під виглядом акцій громадянської непокори, «контрпродуктивним методом демократизації, що призводить до деградації демократичних інститутів та політичних криз;

— в основі «кольорової» революції лежить намагання керівництва США забезпечити собі доступ до націо­нальних багатств іншої краї­ни;

— Євромайдан в Украї­ні — репетиція американського курсу на «кольорові» революції в Росії, Китаї і Казахстані.

На цьому ґрунті створюється превентивний механізм запобігання «кольоровим» революціям через активне впровадження в масову свідомість установки на розпізнавання «суспільно-­політичної катастрофи»:

— ненасильницький характер «кольорової» революції оманливий: мирні протести завжди призводять до збройних зіткнень різного масштабу і характеру, якщо їх вчасно не розігнати/скасувати/заборонити;

— організація заходу такого рівня, що дозволяє повалити режими, неможлива без активної, явної чи прихованої, грошової підтримки різних спеціальних фондів, посольств і спецслужб країн НАТО. Участь у таких заходах асоціюється з продажністю;

— реалізація права народу на самовизначення і перехід до демократії є лише декларативною метою «кольорових» революцій: під їх прикриттям відбувається ліквідація урядів та режимів, незручних для західних держав; при цьому повністю ігноруються можливі загрози для звичайних громадян;

— у краї­нах, де мирна фаза призводить до воєнного конфлікту, Захід допускає відкриту чи латентну військову інтервенцію для допомоги революційним силам (Лівія) чи втримання влади після успішного перевороту (Украї­на).

У суспільній свідомості вибудовується стійка фобія «кольорових» революцій та готовність прийняти будь-­які заходи влади, спрямовані на їх запобігання: заборона чи повний контроль над мирними зібраннями, повна заборона іноземного фінансування громадських інституцій або їх демонстративне переведення у статус іноземних агентів, формування суспільної недовіри до ліберальних ідей та політичних сил. Нарешті, у березні 2016 р. Генштаб РФ зарахував «кольорові» революції до форм гібридної війни.

Далі застосовується маніпулятивна технологія навішування ярлика такої революції абсолютно всім якісно організованим формам громадянського протесту, які не є «акціями-­одноденками», здатні набути підтримки у ЗМІ, з боку політичних структур та інститутів громадянського суспільства[21]. Існують також ідеї стосовно автоматичного визнання «мережевих структур залучення громадян до протестної діяльності» учасниками гібридних війн і диверсантами[22].

Таким чином, у внутрішній політиці Росія використовує елементи вибіркової, декоративної демократії: свобода слова, свобода мирних зібрань, гласність безперешкодно реалізуються виключно у випадку корисних для влади чи ініційованих нею акцій. Поза ними ініціативи обмежуються чи повністю забороняються, а їхні організатори зазнають переслідувань. Репресії проти інакомислення набувають легальних форм унаслідок формування відповідного нормативного поля (на кшталт антитерористичних законів І. Ярової), а легітимності в очах суспільства їм додає практика навішування ярликів «іноземних агентів» на окремих активістів чи інститути громадянського суспільства.

Після невдачі виступів на Болотній площі і під враженням від сформованої у ЗМІ картини подій на Донбасі лише 6 % росіян вважають, що можуть впливати на стан справ у краї­ні, 18 % — що здатні вплинути на дії російського керівництва, 12 % — готові особисто взяти участь у протестах. Громадяни РФ не бачать альтернативи ані нинішньому лідеру держави, ні встановленому ним політичному режиму.

Після третьої інавгурації В. Путіна гібридна війна стала не лише інструментом внутрішньополітичної консолідації, але й дієвим засобом придушення і нейтралізації політичних опонентів і легітимізації будь-­яких кроків влади. Зовнішня агресія, вмотивована параноїдальними уявленнями про зовнішню загрозу, консолідувала росіян на основі ненависті, страху та винятковості, уможливила не лише збереження, а й подальше зміцнення авторитарної моделі організації влади в Російській Федерації.

4.2. Реконструкція імперської ідентичності

На початку ХХІ ст. російським керівництвом узято курс на зміцнення влади та посилення впливу держави на міжнародній арені. Потреба повернення Росією статусу наддержави, яка повинна брати участь у формуванні основ світопорядку, пояснюється існуванням окремої «великої російської цивілізації». Російська цивілізація — це держава разом із «русским миром», під яким розуміють мережу людей і спільнот за межами Російської Федерації, так чи інакше включених у російський культурний та мовний простір. Його основою є сакральне поняття «Свята Русь» і пов’язана з ним етнокультурна спільність східнослов’янських народів: росіян, українців і білорусів[23].

Доктрина відродження Росії після розпаду СРСР, який визначається росіянами як геополітична катастрофа, та її реваншу на пострадянському просторі базується на кількох засадах. Ідеться про 1) «розділеність російського народу» і його право на возз’єднання; 2) «штучність» нових державних кордонів (невідповідність нових державних кордонів націо­нальним (які розуміють як етнічні), що вважається найбільшою історичною поразкою та загрозою безпеці Росії; 3) необхідність захисту співвітчизників, у т.ч. силовими методами. Претензії на статус великої держави спонукали російське керівництво сформулювати та втілювати великий наднаціо­нальний проект «збирання земель» — Євразійський союз.

Росія не здатна існувати цивілізовано, не як імперія. Тому й експансіонізм як складник російської політики, застосовуваний століттями, зберігається донині. Змінюються лише деякі інструменти його здійснення, серед яких не останнє місце посідає гуманітарна політика з протиборством концептів і смислів[24].

Сучасна ідеологічна політика реконструкції російської імперської ідентичності ґрунтується на двох основних складниках — історії та месіанстві (що має, зокрема, й релігійний складник).

Використання історичної науки з ідеологічною та пропагандистською метою має давні традиції у Росії. В основі цього процесу лежить створення та поширення історичних міфів, якими фактично підміняється об’єктивне історичне знання.

Базовими історичними міфами відтворення російського імперіалізму є:

— міфологізована історія так званої Давньої Русі (цей термін сьогодні впроваджується замість раніше вживаного карамзінського «Київська Русь»), з цього випливає наступний міф — про єдине походження росіян, українців і білорусів;

— цивілізаційна велич дореволюційної Російської імперії;

— мультикультуралізм — поєднання історії та культури всіх народів, які на різних етапах входили до складу Російської імперії, в єдину цивілізацію «русского мира»;

— державницька міць та спроможність російського народу ціною великих жертв у короткі строки перетворити відсталу та зруйновну краї­ну на одного зі світових економічних та політичних лідерів (сталінська епоха, політика індустріалізації другої половини 1920-­х — 1930-х років);

— перемога (фактично — одноосібна) над нацистською Німеччиною та «звільнення» і «порятунок» Європи та європейської цивілізації;

— світове лідерство та протистояння західному табору у холодній війні, біполярний світ, у якому одним із полюсів політики була саме Росія в образі СРСР;

— відродження Російської імперії після «згубного» періоду «помилкової» орієнтації на ліберальні цінності.

Особливістю цього комплексу уявлень є, на перший погляд, еклектичний симбіоз історичних міфів. Проте основне їх завдання — це доведення тяглості російської імперської традиції, спадкоємцем усіх історичних форм якої виступає сучасна Російська Федерація. Як сказав президент РФ В. Путін у своєму посланні 2014 р. до Федеральний зборів, «ми усвідомили безперервність, цілісність тисячолітнього шляху нашої Вітчизни»[25]. Мета політики утвердження цієї безперервності — обґрунтування спадкових прав РФ на «досягнення», вплив, території та місце у світовій політиці всіх попередніх форм «втілення» Російської імперії.

Як зазначив особистий радник Путіна С. Караганов в інтерв’ю німецькому виданню «Шпігель», «ми хочемо статусу великої держави, хочемо отримати його назад. На жаль, ми просто не можемо від цього відмовитися — 300 років відклали свій слід у наших генах. Ми хочемо стати центром великої Євразії… До цієї Євразії буде належати і континент Європа»[26].

19 лютого 2013 р. на засіданні Ради з міжнаціо­нальних відносин при президентові РФ В. Путін наказав підготувати за єдиним стандартом нові підручники з історії, написані у межах єдиної концепції та «єдиної логіки безперервної російської історії»[27]. Для реалізації цього доручення Російським історичним товариством був створений так званий Історико-­культурний стандарт, який містить оцінки та трактування ключових історичних подій. Уже у 2014 р. у всіх регіонах Росії почали працювати курси підвищення кваліфікації для вчителів історії та суспільствознавства з метою роз’яснення стандарту та нової освітньої концепції. Ці курси до 2016 р. мали охопити близько 60 тис. викладачів.

Про важливість питання свідчить той факт, що 21 лютого 2014 р. президент РФ зустрівся з авторським колективом концепції нового підручника з історії.

Особливу увагу привертає той факт, що в «Концепції нового навчально-­методичного комплексу з вітчизняної історії», частиною якої є згаданий стандарт, автори «виходять з того, що російська історія — це історія всіх територій, країн та народів, які входили до складу нашої держави у різні епохи»[28].

Цікаво, що в Історико-­культурному стандарті визначений перелік «складних питань» та надані короткі рекомендації з ідеологічно «правильного» подання викладачами історичних матеріалів. До цих складних питань увійшли, зокрема: створення Давньоруської держави; виникнення давньоруської народності та спадщина Давньої Русі, як спільний фундамент історії Росії, Украї­ни та Білорусі; приєднання Украї­ни до Росії та ін.

Другим важливим елементом реконструкції імперської ідентичності є прагнення наповнити історичний образ Росії духовним, месіанським змістом. І важливу функцію тут виконує російське православ’я.

У своєму скандально відомому виступі перед Федеральними зборами 2014 р. В. Путін з цього приводу сказав: «…Для Росії Крим, стародавня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення. Таке саме, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам чи іудаїзм. Саме так ми до цього будемо ставитися віднині і назавжди»[29].

У сучасних світових політичних реаліях окремі держави своєрідно урізноманітнюють механізми реалізації власних геополітичних інтересів, відводячи істотну роль ідеологічним концептам. Інструментарій інформаційно-­ідеологічної експансії особливо активно використовує Росія, реалізуючи проект «русского мира».

Наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. до широкого громадсько-­політичного дискурсу термін «русский мир» було введено під пильним наглядом політичного істеблішменту Росії[30]. Концепт «русского мира» стосується переважно спільноти людей («цивілізації»), які будь-­яким чином пов’язані з Росією. Ця спільнота формується на основі єдиної а) мови й культури; б) історичної пам’яті; в) віри; г) відданості сьогоднішній російській державі.

Однією з вагомих причин конструювання політико-­ідеологічного концепту «русского мира» є прагнення знайти вихід із кризи ідентичності, в якій опинилося російське суспільство після краху СРСР. Можна також вказати й на загрози делегітимізації влади. А тому посилення ідеологічного впливу «русского мира» є формою протидії поширенню західних ліберальних доктрин, із реалізацією яких у масовій російській свідомості пов’язуються всі невдачі та втрати попередніх років.

З-­поміж низки досить дієвих трансляторів цієї ідеологічної конструкції особливе місце посідають гуманітарні чинники, оскільки саме під їх впливом відбувається формування засадничих світоглядних і ціннісних установок особистості й соціуму, які до того ж через глибоку вкоріненість зі значними труднощами демонтуються з емоційно-­вольової сфери людини. Ідеться насамперед про релігію, мову, освіту та культуру. Саме в такому гуманітарному контексті проект «русского мира» прагнуть застосувати як світоглядно-­ідеологічний чинник супроводу політичних і економічних процесів на пострадянському просторі та в краї­нах колишнього «соціалістичного табору».

Не буде перебільшенням стверджувати, що політичний проект «рус­ский мир» кінця ХХ — початку ХХІ ст. має ті самі фундаментальні складники, що й російська імперська ідеологія середини ХІХ ст., яка базувалася на «православ’ї», «самодержавстві» та «народності». «Народність» ретушували під «російську мову і культуру», а «самодержавство» форматується як «єдність історичної пам’яті» з характерною відданістю традиціям російської імперії. При цьому простежується абсолютна суголосність у виконанні мегазавдань як церковною, так і державно-­політичною владою: «Собирание «русского мира» является общим делом Российского государства и Русской Православной Церкви»[31].

Сумнозвісна концепція «русского мира» найбільш повно сформульована патріархом РПЦ Кирилом. У програмі «Слово пастиря» в 2014 р. він відверто озвучив цивілізаційні та духовні претензії Росії: «Якщо говорити про цивілізацію, то Росія належить до цивілізації більш широкої, ніж Російська Федерація. Цю цивілізацію ми називаємо «русским миром». «Русский мир» — це не світ Російської Федерації, це не світ Російської імперії. «Русский мир» — від київської купелі хрещення. «Русский мир» — це і є цивілізація, до якої належать люди, які сьогодні називають себе різними іменами — і росіяни, й українці, і білоруси»[32]. Симбіоз фальшивих ідеологем щодо «братніх» і «єдиних» народів тісно переплітається з імперськими фантомами концепції Третього Риму[33], в якій акцентується на винятковій духовній місії Москви і Росії та на богообраності російської влади.

Прикметно, що спроба зібрати всіх «росіян» під спільним державним дахом є, власне, точною копією концепції, яку проповідували А. Гітлер та А. Розенберг у 1920—30-х роках стосовно «об’єднання» «роз’єднаної» німецької нації. Схожу концепцію проповідував С. Мілошевич, висуваючи аргумент «розділеного сербського народу», подібну теорію розвивали угорські фашисти під час Другої світової війни, виправдовуючи політику свого уряду, спрямовану на встановлення контролю над територіями, які належали Угорщині до Першої світової війни.

Ідеологія розділеної нації чи «русского мира» — це уявлення про органічну єдність за походженням усіх росіян, що одразу нівелює всі сучасні правові засади націо­нального державотворення. Стосовно Украї­ни — це розрахована на довгі роки світоглядна програма знищення її цілісності, суверенітету та державності. Ідеологи «русского мира» стверджують, що україн­ської нації як такої не існує, що це вигадка чи то австрійців, чи то поляків, чи то євреїв, і, звідси, логічно, як конспірологічна фікція, вона повинна бути ліквідована. Її необхідно повністю знищити — ніяких загравань, ніяких умовностей. Ідеологія «русского мира» фактично проектує положення, що свідомі українці — це природні вороги «русских».

Згідно з доктриною «русского мира», «русскими» вважаються три категорії населення світу: етнічні росіяни, незалежно від того, де вони проживають; російськомовне населення, незалежно від націо­нальності; співвітчизники, які коли-­небудь проживали на території Російської імперії, СРСР та інших державних утворень, а також їхні нащадки.

У площині гібридної війни ідеологія «розділеної нації» пролонгує нарощування наступальних дій на сході Украї­ни. Адаптивний механізм вживляння цієї ідеології у свідомість росіян викликає кумулятивний ефект зворотної радикалізації масової свідомості, коли люди, які вчора говорили одне, завтра починають говорити зовсім інше. Тут задіяні ефекти геометричної прогресії радикалізму. Врешті-­решт заручниками цього процесу стануть усі, навіть ті, які мислять деідеологізовано, прагматично. Тут також важливо наголосити на своєрідному симбіозі російського шовінізму з тоталітарними постулатами радянського періоду.

Іншим важливим складником ідеології російського месіанства є проголошення необхідності «захисту та звільнення Європи». Концепція визволителя та захисника найбільш виразно втілена у міфологізації «Великої вітчизняної війни» та перемоги над фашизмом. Продовженням цього месіанського концепту є два основні тренди. Перший — це визначення всіх опонентів як фашистів, або «фашиствуючих», незалежно від суті питання. Друге — це перебирання на себе місії і сьогодні захищати Європу та європейську цивілізацію. У цьому контексті можна стикнутися і з уявленням про Росію як останнього захисника християнських цінностей; і з твердженнями про неможливість вирішення міграційної кризи та проб­леми ісламського тероризму без співробітництва країн ЄС з РФ; і з заявами про необхідність звільнення Європи від впливу США, чия зовнішня політика відриває Європу від Росії.

Таким чином, міфологізована історія використовується путінським режимом для виправдання права РФ на успадкування імперської «величі», а ідеологія цивілізаційного та духовного месіанства — як завдання та призначення Російської імперії на майбутнє.

4.3. Відродження великодержавних амбіцій

У ХХІ ст. геополітичне середовище стає дедалі більш складним та суперечливим, зростає роль США як світового гегемона та Китаю як однієї з найпотужніших економік світу. Росія в таких умовах прагне зайняти одне з чільних місць у світі. Варто зазначити, що вона вже входить в «Групу двадцяти» (G20), є постійним членом Ради Безпеки ООН, має велику територію та багата на природні ресурси, що робить її впливовим гравцем на міжнародній арені. Однак існуючий статус не задовольняє амбіцій нинішнього керівництва Росії, що прямо пов’язує стратегічні інтереси РФ із розширенням сфери її геополітичного впливу.

Така позиція відображена у Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, де основним принципом є зайняття «міцних і авторитетних позицій у світовому співтоваристві, що найбільшою мірою відповідають інтересам Російської Федерації як одного з впливових центрів сучасного світу»[34]. Це також означає зіткнення її інтересів з інтересами інших країн світу, залежно від того, наскільки «масштабними» вони є.

Прийшовши до влади, президент Путін декларував повернення могутності та престижу Росії як одне із своїх першочергових завдань. Проте виникає питання, як саме він визначає могутність та престиж і які цінності та критерії закладені в ці поняття. Концепція зовнішньої політики РФ частково дає відповідь на ці запитання, зазначаючи, що серед основних цілей зовнішньої політики Росії є «вплив на загальносвітові процеси з метою встановлення справедливого і демократичного світопорядку, заснованого на колективних засадах у вирішенні міжнародних проб­лем» та «підтримка і популяризація в іноземних державах російської мови і культури народів Росії…»[35]. Тобто, посилаючись на демократичні принципи, Путін намагається побудувати «рус­ский мир», який вивів би Росію на провідні позиції в світі, оскільки осередки російської мови, культури чи громадян можна віднайти практично в кожній краї­ні світу, і, в разі необхідності, їх треба буде «захищати».

Слід зазначити, що хоча В. Путін і відіграє важливу роль у становленні та відродженні великодержавних амбіцій, проте у разі усунення його від влади політика РФ не зміниться. Росія завжди відчувала себе державою з особливою місією у світі; вважала, що коріння її історії сягає часів Візантійської імперії, нащадком якої вона себе й проголошує. Причому ця «імперія» змінювала свою форму в часі: від Третього Риму, панслов’янської держави до ядра комуністичного інтернаціоналу[36]. Такий підхід сприяє формуванню націо­нальної гордості російського народу, але водночас розпалює вороже ставлення до країн Заходу як таких, що не розуміють та не сприймають унікальності та важливості Росії у світі. Тому російський націоналізм характеризується ксенофобією[37], яку можна значною мірою вважати складовою сучасної російської ідеології.

Нині великодержавні амбіції Кремля базуються на концепції євразійства, яку активно просуває радник Путіна, соціолог та політолог О. Дугін. Ця концепція достатньо точно описує сприйняття Росією зов­нішнього світу. Так, Дугін вважає, що за однополярного світу при гегемонії США Росії буде відведено роль «поліцейського» у визначеному для неї регіоні, а збройні сили будуть реформовані і скорочені до рівня, необхідного лише для виконання «поліцейських» функцій[38]. Зокрема, йдеться про скорочення стратегічних озброєнь. Тому Дугін пропонує встановити мультиполярний світ та максимально обмежити вплив США.

Описуючи концепцію євразійства, Дугін розглядає чотири геополітичні полюси в світі. Це європейський або навіть євро-­африканський полюс, євразійський — Росія і ряд інших євразійських держав, тихоокеанський полюс (Китай і Японія) та існуючий американський полюс, який відмовився від глобального домінування й стиснувся до території між Атлантичним і Тихим океанами[39].

Але для побудови багатополярного світу необхідно зруйнувати існуючий світоустрій і зірвати проект глобалізації на ліберальних ринкових засадах.

Таким чином, протиставлення Росії Заходу та звинувачення його у проб­лемах РФ стало офіційним принципом зовнішньої політики краї­ни.

Російський правлячий клас дійшов висновку, що тільки подальша експансія може зберегти ті надбання, які є сьогодні у Росії. Тому націо­нальна безпека РФ тісно пов’язана з агресивними зовнішніми діями, оскільки вони повинні убезпечити краї­ну від зовнішніх загроз. З огляду на складність гео­політичної ситуації і той факт, що географічне положення не здатне забезпечити повною мірою безпеку Росії, єдиним гарантом, на думку росіян, є сильна держава, яка готова діяти агресивно задля захисту своїх інтересів.

У цьому контексті сусідні краї­ни розглядаються не як потенційні партнери для Росії: сусідів можуть використати «вороги» для послаб­лення РФ. Звідси випливає висновок, що Росія, як нація, прагне підкорити сусідні держави та послабити решту держав, бо вважає, що весь світ виступає проти неї.

Сьогодні можна виділити два підходи до реінтеграційного проекту РФ: один базується на єдності слов’янської культури, інший — на цілісності пострадянського простору. При цьому вважається, що Російська православна церква має бути невід’ємною частиною етнічності та культури[40].

Дугін, як послідовний адепт теорії євразійства, виділяє три шари в контексті євразійської інтеграції[41]:

— ядро інтеграції — сучасна Російська Федерація;

— зона Євразійського Союзу: територія країн СНД, що передбачає входження в єдине політичне утворення, свого роду конфедерацію;

— політичний простір всієї Євразії, структурований навколо інших силових полюсів: Китаю, Індії, Пакистану, Ірану, Туреччини, Афганістану тощо.

Отже, Росія відводить собі центральне місце на досить значній за обсягом території світу. Крім того, Кремль шукає підтримки серед колишніх великих імперій, бо існує ймовірність того, що ці краї­ни також прагнуть відновити колишню могутність і, до певної міри, не перешкоджатимуть діям Росії. Можна сформувати перелік потенційних союзників Росії у різних частинах світу. Це Німеччина та Франція в Європі, Туреччина та Іран — на Близькому Сході, Китай — в Азії тощо. Однак підходи до реалізації власних імперських амбіцій різняться. На відміну від інших провідних країн світу, які розраховують на свою фінансову владу, потужні економіки із значним обсягом ВВП, найкращі в світі навчальні заклади та наукові установи, Росія спирається на своє право вето в Раді Безпеки ООН, потужний ядерний потенціал та кіберзброю[42].

Звісно, РФ також прагне зберегти свою сферу впливу у краї­нах «третього світу», спираючись на спільне історичне минуле та великі інвестиції в ці краї­ни. В цьому аспекті важливими є зв’язки з краї­нами Латинської Америки.

Отже, можна окреслити певну модель відродження нової російської «імперії» та подати її у вигляді концентричних кіл. Ядром, безперечно, має виступати Російська Федерація. Далі йдуть тісно пов’язані з «ядром» колишні республіки Радянського Союзу. За ними — союзники Росії по всьому світі, в тому числі колишні краї­ни соціалістичного табору.

У Концепції зовнішньої політики РФ зазначається, що «у разі, коли партнери не будуть готові до спільних дій, Росія для захисту своїх націо­нальних інтересів буде змушена діяти самостійно»[43], що мовою дипломатії означає віднесення таких країн якщо не до ворогів, то до супротивників.

Цим також зумовлені інтереси Росії в Атлантичному регіоні, що є свого роду відповіддю на розширення НАТО та намаганням максимально зменшити сферу впливу США. Йдеться про «лінію розриву Гренландія — Ісландія — Велика Британія» (GIUKgap)[44]. Саме цей регіон є стратегічно важливим для Росії з точки зору створення надійного доступу до Атлантичного океану. Крім того, вздовж цієї «лінії» проходять важливі комунікаційні мережі, які з’єднують Європу з Північною Америкою. Руйнування, в разі необхідності, цих комунікацій надасть Росії суттєву стратегічну перевагу та частково ізолює Північну Америку від Європи.

Оскільки Росія має потужний Північний флот, дехто з експертів вважає, що саме цей регіон стане для неї наступним об’єктом військової агресії. Вже сьогодні Кремль починає реалізовувати цей вектор своєї зовнішньої політики: провокації в Балтійському та Північному морях є свідченням того, що Росія намагається оцінити потенціал захисту НАТО та країн Західної Європи в цьому регіоні за їх реакцією.

З погляду нинішнього кремлівського керівництва, колишні республіки СРСР є безумовною сферою інтересів Росії. Від початку 90-х років минулого століття Росія намагається відновити свою «імперію». Ці прагнення виявились у різних формах — від формування СНД, ОДКБ до ЄАЕС. Однак ці утворення не стали такими ж успішними, як, наприклад, ЄС або НАТО, оскільки в основі їх заснування лежали не стільки об’єктивні чинники та бажання вирішувати спільні проб­леми, скільки прагнення Росії зайняти місце регіонального лідера та об’єднати навколо себе колишні республіки СРСР.

Відсутність значних успіхів у цій площині також зумовила вибір агресивної стратегії у зовнішній політиці. Однак громадська думка щодо методів забезпечення націо­нальних інтересів не завжди збігається з реальною політикою. Так, 93 % громадян Росії вважали, що потрібно захищати росіян за кордоном. Проте якщо для цього потрібно застосовувати збройні сили — частка тих, хто поділяє цю тезу, зменшується до 38 %[45].

Референдум у Придністров’ї 2007 р., агресія проти Грузії у 2008 р. та проти Украї­ни — у 2014 р. свідчать про безперечну важливість цих країн для формування євразійської Російської імперії, а також про перехід РФ до більш «рішучих» дій, оскільки дипломатичні та економічні засоби, як показав досвід, не дають бажаного результату.

4.4. Опанування інструментів інформаційної війни

2007 рік був переломним у підготовці РФ до реваншу, а сама ідея реваншу («з нами не рахуються») викристалізувалася у мюнхенській промові В. Путіна. Умовно, саме тоді розпочинається процес масштабного переформатування системи російських ЗМІ — переходу від концепції інформування спочатку до «інформаційного супроводу влади», а на завершальних етапах (і донині) — до пропаганди.

Спроможність здійснювати масштабний інформаційно-­психологічний вплив на цільові аудиторії — не лише один із ключових елементів у реалізації концепції геополітичного реваншу В. Путіна та його найближчого оточення, а й інструмент збереження ними влади всередині краї­ни. Сьогоднішні показники суспільної підтримки політики Путіна, вочевидь, мало кореспондуються з адекватними оцінками будь-­якого політичного лідера і характерні лише для авторитарних та тоталітарних суспільств. Ці ж типи суспільств традиційно можуть існувати лише за авторитарної моделі преси, коли вона не критикує владу (або націо­нального лідера), коли практика цензури (відкритої чи прихованої) є традицією, а сама концепція роботи засобів масової інформації зосереджена не на інформуванні населення, а на підтримці правлячої верхівки.

Важливо відзначити, що процес відбудови загальнодержавної системи пропаганди був ефективним через низку факторів, які в сукупності дозволили російській владі здійснити таку трансформацію власного медіапростору. Безумовно, одним із ключових моментів було стрімке кон’юнктурне зростання прибутків РФ від торгівлі енергоносіями. Крім того, починаючи від подій 2000—2003 рр. (зі «справи НТВ»), команда В. Путіна доклала чималих зусиль для знищення вільної преси як такої.

Масштабні процеси проти НТВ, повернення контролю за каналом ОРТ, тиск на опозиційні сили (як політичні, так і економічні групи, які їх підтримували), формування «контрольованої інформаційної опозиції» (придбання у 2001 р. «Газпром Медіа» опозиційної радіостанції «Ехо Москви» або фінансування «Нової газети» за рахунок коштів фонду Михайла Горбачова[46] та мільярдера О. Лебедєва[47]) — все це призвело до того, що станом на 2006—2007 рр. В. Путін мав справу з чітко контрольованим медіапростором, в якому майже не залишилося реальних опозиційних видань. Проб­леми ж з окремими справжніми опозиційними журналістами часто закінчувались їх убивствами, які так і не були розкриті.

З 2007 по 2013 рр. тривав процес «одержавлення» російського медіапростору. В більшості випадків опозиційних журналістів «перекуповували» значно більшими зарплатами у державних медіа (щоправда, така практика стосувалася лише невеликого періоду після переходу), але подекуди глибинних трансформацій зазнавали цілі видання. Наприклад, канал НТВ, який тривалий час був для російської аудиторії уособ­ленням свободи слова (навіть враховуючи вочевидь далеку від стандартів журналістики практику використання телеканалу його тодішнім власником В. Гусинським) нині також є частиною «Газпром Медіа»[48], а ті, хто на початку 2000-х років працював на телеканалі чи захищав його, стали апологетами політики діючого президента РФ. Сьогодні НТВ — це цілком провладний рупор, який займає особливо важливе місце у внутрішньополітичному суперництві (продукування псевдодокументальних фільмів та «програм-­розслідувань» про політичних опонентів В. Путіна чи учасників протестної діяльності).

Вперше випробувати контрольований медіаресурс як оновлену інформаційну зброю Путін вирішив у 2008 р. під час агресії РФ проти Грузії. Слід визнати, що ця спроба була обмежено вдалою, хоча російські провладні оглядачі взагалі вважають, що вона була провальною. Однак Росія відпрацьовувала механізми координації військових дій та їх інформаційного висвітлення, продукування та вкидання фейків, використання кібератак.

Інформаційна складова російсько-­грузинської війни 2008 р. показала основні механізми, які РФ надалі використала і в Украї­ні (передусім — на Донбасі): швидке та масштабне наповнення зони бойових дій своїми журналістами (найчастіше — пропагандистами), спроба монополізувати контроль за наданням контенту із зони бойових дій, продукування фейків (які можуть бути досить легко спростовані, однак на це потрібен час), направлення до зон бойових дій російських діячів культури. 29 серпня 2008 р. у Кремлі відбулася зустріч В. Путіна з керівниками 35 ключових російських ЗМІ, на якій він вказав їм на «неточності у ході висвітлення конфлікту». Де-­факто йшлося про неготовність/неспроможність окремих ЗМІ дотримуватися концепції єдиного провладного наративу в своїй дія­льності в умовах кризової ситуації.

Іншим важливим складником, за допомогою якого російська влада конструювала в суспільній свідомості свій погляд на події серпня 2008 р., стали псевдодокументальні фільми, видання різноманітних «звітів» (про «злочини грузинської армії») та тематичні фотовиставки. Умовним результатом цієї інформаційної кампанії стала перемога у внутрішньому російському інформаційному просторі (що було очікувано) і, вочевидь, програш на міжнародній арені. Саме з 2008—2009 рр. РФ, намагаючись сформувати необхідний ресурс для інформаційних протиборств і на міжнародній арені, розпочинає процес створення значної кількості міжнародних неурядових фондів, додатково фінансувати іномовлення, сприяти візитам російських експертів/науковців на Захід, застосовувати інституційні механізми співпраці між західними та російськими дослідниками.

Тож не дивно, що саме на період 2008—2009 рр. припадає стрімкий розвиток російського пропагандистського іномовлення, передусім телеканалу RT. Заснований у 2005 р., до подій 2008 року він хоч і отримував стабільне фінансування з держбюджету, однак ефективність роботи була неоднозначною. Ідея геополітичного реваншу, інформаційний програш під час подій у Грузії в 2008 р. — усе це спонукало російське керівництво більш уважно поставитися до цього інструменту.

Вже у 2008 р. фінансування RT збільшилося з 30 млн дол. США до 100 млн дол. США. Останніми роками бюджет телеканалу в середньому становить близько 250 млн дол. США на рік, і видатки на цю діяльність у бюджеті РФ майже не скорочуються навіть в умовах економічної кризи (показово, що так само не скорочуються видатки і на військовий сектор).

Крім RT, іншим важливим гравцем, що спрямовує свій вплив на міжнародну аудиторію, є «МИА Россия сегодня», що була утворена на базі «РИА Новости» та радіокомпанії «Голос России». Бюджет цієї структури менший, хоча традиції та канали поширення інформації є більш напрацьованими. Зокрема, якщо у 2014 р. бюджет «МИА Россия сегодня» у доларовому еквіваленті сягав 250 млн, то в 2015 р. — 99,7 млн[49]. Крім того, у структурі «МИА Россия сегодня» створено новий інструмент поширення проросійського контенту — новинну агенцію Sputnik, яка за допомогою радіо та мережі Інтернет мовить більш як 30 мовами і при цьому є інформаційним хабом у десятках країн[50].

Технологічна та фінансова спроможність РФ сформувати з контрольованих нею інформаційних ресурсів єдиний механізм ведення інформаційної війни була би малоефективною без чіткого та системного механізму їх координації та узгодження тем, напрямів висвітлення тощо.

Важливу роль у розбудові цієї системи відіграв В. Сурков, який, за визнанням О. Дугіна, «створив російську політичну систему 2000-х років, і …практично нею одноособово суверенно управляв»[51].

Такий контроль міг здійснюватися за умови тотальної керованості російських ЗМІ: «Сурков за роки свого суверенного правління країною налагодив жорсткий контроль за ЗМІ. Кого показувати, коли, в якому контексті і по скільки хвилин — все це вирішувалось і доволі докладно в одному єдиному кабінеті»[52]. Як наслідок, станом на початок війни 2014 року «вже ніякої війни між каналами не було… це був масований потік. Усі в єдиному пориві обмінювались усім — картинками, спікерами, передавали один одному контакти. Різні холдинги, різні акціонери, різні медіа-­структури. З’явився єдиний пропагандистський організм»[53].

Показово, що побудована В. Сурковим система продовжила працювати майже в такому ж режимі і після його відставки з посади заступника голови Адміністрації президента РФ у 2011 р., про що свідчать і спогади працівників різних федеральних каналів. Причому після 2014 р. ця система стала ще жорсткішою. Якщо на початку її функціонування в Кремлі щоп’ятниці збирали керівників каналів (де всім надавали чіткі плани: що показувати, як показувати і кого краще запросити як експертів), які вже потім доводили «генеральну лінію» до топ-­менеджменту, то надалі селекторні наради скликали двічі на день[54].

Говорячи про високу ефективність російської пропаганди, не слід забувати про надзвичайно високий рівень цинізму, що панує серед співробітників російських телеканалів, які й вироб­ляють левову частку пропагандистського контенту. Як зауважують колишні співробітники російських федеральних ЗМІ, ті, в кого були якісь моральні принципи, пішли з російського телебачення або до 2014 р., або в першій половині 2014-­го.

Загалом уже станом на 2013—2014 рр. російська журналістика як така перестала виконувати свої основні функції — задовольняти інформаційні потреби аудиторій, надавати інформацію якісно та об’єктивно, не викривляючи її, критично сприймати інформацію та відділяти факти від їх трактувань.

Сьогоднішня російська журналістика чи не повністю зосередилась на викривлені фактів, їх тенденційному поданні для аудиторій, некритичному сприйнятті урядової (офіційної) інформації, цензуруванні інформації відповідно до запиту та потреб держави. Це призвело до не менш серйозних змін у структурі медіаспоживання в РФ. Показово, що одна з найбільш пропагандистських передач російського телебачення — «Вести недели» (Россия 1) у 2015 р. отримала[55] російську нагороду «ТЭФИ» (як «найкраща інформаційна програма»), а в 2016 р., згідно з опитуванням Фонду суспільної думки (ФОМ), її визнали «найкращою аналітичною програмою»[56].

Про ефективність роботи Кремля із взяття під контроль медіапростору РФ свідчать і такі дані: згідно з опитуваннями Всеросійського центру вивчення громадської думки (рос. — ВЦИОМ), у 2007 р. лише 7 % громадян РФ не довіряли іноземним ЗМІ, а в травні 2015 р. таких уже було майже 50 %. При цьому рівень довіри до центральних телеканалів перевищує 75 %, а у випадку неоднозначного трактування тієї чи іншої події більшість довірятиме тому, що буде сказано по телебаченню[57].

За таких умов РФ підійшла до початку гібридної війни з Україною із повністю контрольованим внутрішнім медіапростором, готовими для сприйняття провладних меседжів аудиторіями та підготовленим інструментарієм впливу на міжнародну думку.

Примітки

[1] Умланд А. Критика сравнения ельцинского и путинского периодов из исторической перспективы [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://inosmi.ru/world/20081130/245728.html

[2] Кынев А. Региональные реформы Путина при президенте Медведеве: централизация продолжается [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://magazines.russ.ru/nz/2012/1/k3.html

[3] Федеральный закон «О внесении изменений в Федеральный закон «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации» и в Федеральный закон «Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации» от 11.12.2004 г. № 159-­ФЗ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc&base=LAW&n=95043&rnd=228224.101529254&dst=100028&fld=134#0

[4] Федеральный закон от 29.07.2000 г. № 106-­ФЗ «О внесении изменений и дополнений в Федеральный закон «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_28000/3d0cac60971a511280cbba229d9b6329c07731f7/#dst100007

[5] Ця норма втратила чинність із 01.06.2012 р.

[6] Брэммер Я., Черрап С. «Силовики» в путинской России: кто они такие и чего хотят [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://inosmi.ru/inrussia/20070119/232313.html

[7] Громыко А.Л. Генезис политического режима России [Електронний ресурс] // Вестник МГИУ. Серия «Гуманитарные науки». — 2002. — № 2. — С. 178—184. — Режим доступу : http://www.law.edu.ru/doc/document.asp?docID=1136329

[8] Федеральный закон «О порядке формирования Совета федерации Федерального собрания Российской Федерации» от 05.08.2000 г. № 113-­ФЗ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_28087/

[9] Володин: «Партизация» власти возможна в президентской республике [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rosbalt.ru/main/2006/02/02/242431.html

[10] Предпочтительные модели экономической и политической систем [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/02/17/predpochtitelnye-­modeli-­ekonomicheskoj-­i-­politicheskoj-­sistem/

[11] Евгений Киселёв: Путинское десятилетие: поводов для празднований немного [Електронний ресурс] // The Moscow Times. — Режим доступу : http://rus.newsru.ua/arch/press/06aug2009/jubilee.html

[12] Владимир Путин: восприятие и доверие [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/08/08/vladimir-­putin-­vospriyatie-­i-­doverie/

[13] Правительство подводят рост цен и соцзащита [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/08/25/pravitelstvo-­podvodyat-­rost-­tsen-­i-­sotszashhita/

[14] Brzezinski Z. Putin’s Choice //The Washington Quarterly. — 2008. — № 2 (31). — С. 95—116.

[15] Послание президента Федеральному собранию [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kremlin.ru/events/president/news/14088

[16] Федеральный закон от 20.07.2012 г. № 121-­ФЗ «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в части регулирования деятельности некоммерческих организаций, выполняющих функции иностранного агента» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://asozd2.duma.gov.ru/main.nsf/(SpravkaNew)?OpenAgent&RN=102766-­6&02

[17] Сведения реестра НКО, выполняющих функции иностранного агента [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://unro.minjust.ru/NKOForeignAgent.aspx

[18] Пархоменко С. Суть событий [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://echo.msk.ru/programs/sut/1793590-­echo/

[19] «Человек политический». Перечитывая Липсета [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.liberal.ru/articles/7036

[20] Див : Дугин А. Власть сама провоцирует «цветную революцию» в России [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://evrazia.org/article/1905; Манойло А. Цветные революции и технологии демонтажа политических режимов [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://e-­notabene.ru/wi/article_12614.html#1; Манойло А. Украинский кризис и «управляемый хаос»: след «цветных революций» арабской весны // Власть.— 2014. — № 4. — С. 24—28; Бочанов М. «Цветные революции» география расширяется? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://cyberleninka.ru/article/n/tsvetnye-­revolyutsii-­geografiya-­rasshiryaetsya; Лапшин В. Экономические причины «цветных революций» // Криминология: вчера, сегодня, завтра. — 2014. — Вып. № 3 (34). — С. 89—92.

[21] Как отличить стихийный протест от майдана [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://vz.ru/infographics/2015/7/9/755327.html

[22] Генштаб определил «цветные революции» как форму гибридной войны [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://vz.ru/news/2016/3/1/797116.html

[23] Шангіна Л. «Русский мир» для Украї­ни: російський і руський світи // Націо­нальна безпека і оборона. — № 4—5. — 2012. — С. 91.

[24] Русские — это искусственно сконструированная идентичность под сверхзадачу Госстроя [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.archipelag.ru/ru_mir/history/new_idea/russkie/

[25] Послание президента Федеральному собранию (2014 г.) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kremlin.ru/events/president/news/47173

[26] Сергей Караганов: Мы заранее предупреждали НАТО — не нужно приближаться к границам Украины [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://hvylya.net/interview/geopolitics2/sergey-­karaganov-­myi-­zaranee-­preduprezhdali-­nato-­ne-­nuzhno-­priblizhatsya-­k-­granitsam-­ukrainyi.html

[27] Стенографический отчёт о заседании Совета по межнациональным отношениям [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kremlin.ru/events/president/news/17536

[28] Концепция нового учебно­-методического комплекса по отечественной истории [Електронний ресурс]. — С. 3. — Режим доступу : http://www.kommersant.ru/docs/2013/standart.pdf

[29] Послание президента Федеральному собранию (2014 г.) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kremlin.ru/events/president/news/47173

[30] Див. докладніше: Украї­на та проект «русского мира» : аналіт. доп. / [С. І. Здіорук, В. М. Яблонський, В. В. Токман та ін.] ; за ред. В. М. Яблонського та С. І. Здіорука. — К. : НІСД, 2014. — С. 12—5.

[31] Выступление министра иностранных дел России И.С. Иванова на VІІІ Всемирном Русском Соборе, Сергиев Посад, 3 февраля 2004 года (отдельный оттиск) // Сообщения Министерства иностранных дел Российской Федерации. — 2004. — 04 февраля. — С. 6.

[32] Святейший Патриарх Кирилл: Русский мир — особая цивилизация, которую необходимо сберечь [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.patriarchia.ru/db/text/3730705.html

[33] Политическая концепция Филофея «Москва — третий Рим» [Електронний ресурс] // История политических и правовых учений / под общ. ред. академика РАН, д.ю.н., проф. Нерсесянца В.С. — Режим доступу : http://txtb.ru/32/index.html

[34] Концепция внешней политики Российской Федерации от 2008 года [Електронний ресурс] — Режим доступу : http://kremlin.ru/acts/news/785

[35] Там само.

[36] Kotkin S. Russia’s perpetual geopolitics.Putin Returns to the historical pattern [Електронний ресурс] // Foreign Affairs. — 2016. — 18 квітня. — Режим доступу : https://www.foreignaffairs.com/print/1117084https://www.foreignaffairs.com/print/1117084

[37] Brzezinski Z. Putin’s Choice // The Washington Quarterly. — 2008. — № 2 (31). — С. 95—116.

[38] Дугин А. Г. Евразийский реванш России. — М. : Алгоритм, 2014.

[39] Дугин А. Г. Евразийский реванш России. — М. : Алгоритм, 2014.

[40] O’Loughlin J. Wher in the World is Russia? Geopolitical Perceptions and Preferences of Ordinary Russians // Eurasian Geography and Economics. — 2005. — № 1. — С. 23—50.

[41] Дугин А. Г. Евразийский реванш России. — М. : Алгоритм, 2014.

[42] Kotkin S. Russia’s perpetual geopolitics. Putin Returns to the historical pattern [Електронний ресурс] // Foreign Affairs. — 2016. — 18 квітня. — Режим доступу : https://www.foreignaffairs.com/print/1117084https://www.foreignaffairs.com/print/1117084

[43] Концепция внешней политики Российской Федерации от 2008 года [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kremlin.ru/acts/news/785

[44] Gramer R. Russia’s Ambitions in Atlantic. Patrolling the GIUK Gap [Електронний ресурс] // Foreign Affairs. — 2016. — 9 вересня. — Режим доступу : https://www.foreignaffairs.com/articles/2016-­09-­09/russias-­ambitions-­atlantic

[45] Gramer R. Russia’s Ambitions in Atlantic. Patrolling the GIUK Gap [Електронний ресурс] // Foreign Affairs. — 2016. — 9 вересня. — Режим доступу : https://www.foreignaffairs.com/articles/2016-­09-­09/russias-­ambitions-­atlantic

[46] Підтримує анексію Криму.

[47] Російський бізнесмен, у минулому — полковник Служби зовнішньої розвідки СРСР.

[48] Загалом «Газпром Медіа» належать 38 телеканалів, 10 радіостанцій, 3 інтернет­-компанії, 1 оператор супутникового телебачення, 4 видання, 23 онлайн­-ресурси та 4 рекламних селлери.

[49] Финансирование RT и «России сегодня» в валютном выражении упало вдвое [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://ria.ru/society/20150116/1042806259.html

[50] МИА «Pоссия сегодня» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://ria.ru/docs/about/

[51] Good bye, golden boy. Первые мысли об уходе Суркова [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://evrazia.org/article/1876

[52] Там само.

[53] Как делают ТВ­-пропаганду: четыре свидетельства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.colta.ru/articles/society/8163

[54] Как делают ТВ­-пропаганду: четыре свидетельства [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.colta.ru/articles/society/8163

[55] «Вести недели» с Дмитрием Киселевым, Мария Ситтель и Андрей Кондрашов стали лауреатами «ТЭФИ» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.vesti.ru/doc.html?id=2634252

[56] «Вести недели» с Киселёвым признаны самой популярной аналитической программой у россиян [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://russian.rt.com/article/318339-­rossiyane-­nazvali-­vesti-­nedeli-­s-­kiselyovym-­samoi

[57] Более половины россиян перестали доверять зарубежным СМИ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://lenta.ru/news/2015/05/07/distrust/

5.1. Економічні детермінанти імперської політики

Потужність і потреби економіки будь-­якої держави визначають зміст її поведінки та місце у системі міжнародних відносин. Російська економічна модель та активна імперська політика обумовлюються таким.

Сприятлива кон’юнктура на світових сировинних ринках. Динамічне зростання світової економіки у 2000—2011 рр. та, відповідно, високий попит на сировинні товари на світовому ринку (нафта, природний газ, метали, первинна хімія тощо) сприяли бурхливому зростанню економіки РФ. ВВП краї­ни зріс у 7 разів (до 1,9 трлн дол. США), а російський сировинний експорт, що перевищив 93 % всього експорту краї­ни, — у понад 5 разів (до 474,9 млрд дол. США).

Також уряду вдалося акумулювати значні резервні фонди та погасити більшість боргових зобов’язань попередніх періодів. Зокрема, міжнародні резерви РФ зросли у 72 рази у 1995—2012 рр. (468,6 млрд дол. США)[1]. Пік накопичення резервів був досягнутий у 2008 р. (582,7 млрд дол. США)[2].

Основним рушієм зростання доходів РФ стало стрімке збільшення попиту та цін на сиру нафту і природний газ у світі. Наприклад, ціна на російську сиру нафту Urals у 1997—2012 рр. зросла у понад 6 разів (до 110,5 дол. США/бар) на тлі зростання попиту на 20 %. Попит на газ злетів у 1,5 раза[3]. Натомість згортання нафтових цін у 2013—2015 рр. у понад два рази вплинуло на скорочення номінального ВВП РФ у 1,7 раза (до 1,3 трлн дол. США).

У Росії сформувалася безумовна залежність економічного розвитку від коливання цін на ринку сирої нафти у світі: при зростанні доходів від сирої нафти економіка РФ зростає і навпаки. Зміцнювалося переконання влади в тому, що значних альтернатив динамічному, прискореному розвитку російської економіки поза сировинними рушіями не існує.

Лідерство сировинних галузей у націо­нальному господарстві.У 1995—2011 рр. вклад сировинного експорту у ВВП РФ зріс удвічі (до 40 %)[4]. Натомість промисловість і послуги, що не пов’язані з енергетикою, ста­новили лише 10 % у ВВП. До світової економічної кризи 2008—2009 рр. федеральний бюджет краї­ни так чи інакше на 65—70 % формувався з доходів від експорту енергоресурсів. На сьогодні, у 2016 р., прямі доходи бюджету формуються за рахунок паливного експорту на 44 % (половина з яких надходить лише від продажу сирої нафти)[5].

Залежність від енергетичного експорту давно була очевидною для російської влади. Проте її подолання не вважалося елітою РФ пріоритетом у вибудовуванні успішної краї­ни. Існувало тверде переконання, що світ ще багато десятиліть потребуватиме традиційних енергоресурсів, що забезпечить Росії отримання швидких надприбутків від експорту сировини.

Тут слід мати на увазі, що основні запаси сирої нафти зосереджені лише в шести краї­нах: Ірані, Іраку, Кувейті, Об’єднаних Арабських Еміратах, Саудівській Аравії та Російській Федерації. Сукупно вони матимуть 39 % світового видобутку нафти до 2025 р. Запаси природного газу сконцентровані у трьох краї­нах: Іран, РФ і Катар — мають до 57 % усіх розвіданих покладів, не враховуючи покладів сланцевих порід. Поєднання запасів сирої нафти і природного газу давало перевагу до 2025 р. лише двом краї­нам — РФ та Ірану[6].

Тому світовий ресурсно-­енергетичний потенціал РФ і зосередженість на отриманні швидкої вигоди змушував її вибудовувати свій розвиток довкола розширення сировинної бази та знижував увагу до інших секторів економіки.

Монополізм і державна корпоратизація економіки. Після перших років реформ та широкої приватизації державної власності відбувалося поступове формування і зміцнення великих державних природних монополій і корпорацій з державною участю, передусім у ресурсній, енергетичній, фінансовій та транспортній сферах (наприклад, Газпром, Ростех, «Россети», «Роснефть», РЖД, Сбербанк, ВТБ, «Интер РАО» тощо)[7].

Ця політика дозволила «державі» (новій владній корпорації) досягти до 2005—2008 рр. прямого контролю частки російської економіки, що формує понад 35 % ВВП краї­ни. У наступні кризові роки (2008—2015 рр.) ця частка зросла до 70 % ВВП[8]. Зокрема, за період розгортання кризових явищ кількість державних компаній збільшилася втричі. При цьому всі державні підприємства створювалися на конкурентних локальних ринках (різноманітні т. зв. унітарні місцеві державні підприємства). Такі «державні» компанії швидко витісняли і витісняють приватні фірми, як правило, застосовуючи адміністративний ресурс.

Економіка набула монопольного характеру і на федеральному, і на місцевому рівнях. Відбувається жорсткий поділ власності і ринків між федеральними та регіональними органами влади, що «управляють» відповідними монополістами. Серед 500 найбільших компаній РФ налічується 85 (або 17 %) державних корпорацій. Проте їх сукупна виручка сягає майже 43,3 % усієї виручки найбільших компаній у краї­ні[9]. А за оцінками дослідників, сумарна виручка 500 найбільших російських компаній еквівалентна 80 % ВВП.

Таким чином, російська економіка консервується та втрачає гнучкість, стає цілковито залежною від розподілу державних ресурсів. Зокрема, уряд РФ уперше з 1997 р. нарощує до рекордного рівня — 12 % ВВП краї­ни — надання державних гарантій підприємствам[10]. Монополізація локальних ринків чинить значний тиск на ринок праці у регіонах і краї­ні загалом, зростає безробіття[11]. Державно-­монополістичний капіталізм набув тотальної форми.

Неповноцінність промислового потенціалу і відкритість внутрішнього ринку.Економіка РФ зберігає ознаки «уламка» цілісної радянської економіки минулого. На її функціонування чинить значний тиск існування низки незамкнутих промислових ланцюгів, перевантаженість низькотехнологічними виробництвами і, подекуди, невиправдано низький розвиток окремих сегментів націо­нального господарства (транспортна транзитна і портова системи, машинобудування тощо).

РФ демонструє надвисоку залежність від імпорту високотехнологічних продуктів. Протягом 1995—2011 рр. імпорт машин та обладнання постійно нарощувався і, наприклад, у 2008 р. перевищував 52 % усього імпорту РФ (або понад 140 млрд дол. США)[12].

Протягом 20 років уряд РФ неодноразово здійснював спроби щодо використання інструментів прямого державного інвестування та заохочення розвитку промисловості у краї­ні, зокрема через механізм націо­нальних проектів. Однак проекти високотехнологічного імпортозаміщення почасти залишаються незавершеними, і зорієнтовано їх здебільшого на підтримку паливного експорту краї­ни (до 2020 р. у Росії планують напрацювати технології та виготовити обладнання для добування важкодоступних ресурсів)[13].

Крім того, у РФ широко застосовують галузеві програми, але в галузях з низькою доданою вартістю і в окремих секторах машинобудування (транспортне будівництво, автомобілебудування[14] тощо).

Також, починаючи з 2005 р., здійснювалися спроби активізувати економічну активність шляхом створення нових вільних економічних зон у старопромислових районах[15]. Проте цей підхід себе не виправдав[16]. Створення одного робочого місця, переважно за бюджетні ресурси, у таких зонах перевищувало середні видатки на одного працівника в економіці в 2,5 раза. При цьому видатки на різноманітні державні проекти та програми становили до 15 % від ВВП краї­ни.

Незважаючи на значні зусилля, в економіці так і не відбулася структурна перебудова. Поставала необхідність відновлення господарського комплексу колишнього СРСР та встановлення бар’єрів у зовнішній торгівлі.

Надмірна залежність добробуту і зайнятості громадян від держави.Із середини 2000-­х рр. ХХ ст. основним генератором зростання доходів росіян стали бюджетні видатки на федеральному і регіональному рівнях. Зокрема, серед економічно активного населення в РФ, а це 77,1 млн осіб, або 53 % від усього населення, до 30,8 млн осіб залежать від зайнятості у бюджетному та державному секторах, у т. ч. через державні корпорації[17]. Ще понад 4 млн осіб — офіційно безробітні[18].

До економічної кризи 2008—2009 рр. у приватному секторі економіки РФ було зайнято лише до чверті громадян (понад 34 млн осіб), у т. ч. понад 11 млн осіб — у сфері малого і мікропідприємництва (часто пов’язаного з обслуговуванням корпорацій) і до 10 млн осіб працюючих пенсіонерів.

Уряд РФ змушений постійно вдаватися до підтримки великих приватних підприємств у мономістах краї­ни для зниження соціальної незахищеності робітників, бо там немає можливостей для альтернативного працевлаштування[19]. У мономістах мешкають до 14 млн осіб, з них майже 8 млн — працездатного віку[20].

У підсумку, з урахуванням сімейного стану громадян (наприклад, зайнятості членів подружжя і в бюджетній, і в приватній сфері), вплив поточних бюджетних і пов’язаних з ними видатків на формування бюджетів домогосподарств набув визначального, якщо не тотального, значення. Лише до 10 % громадян (не більш як 15 млн осіб) зайняті у відносно незалежних і продуктивних секторах націо­нального господарства.

Ринок праці та ділова активність у підприємницькому середовищі безпосередньо залежить від наповнення федерального і місцевих бюджетів. Значним тягарем для розвитку краї­ни стає широка мережа мономіст з високою залежністю їх населення від державної соціально-­економічної політики, зокрема у військово-­промисловій сфері.

Контроль більшості фінансових потоків владою.За роки трансформації у Росії сформувався повноцінний фінансовий (у т. ч. фондовий) ринок, що досяг тісної інтеграції та взаємодії зі світовими фінансовими інститутами, глобальними учасниками світового ринку капіталів. Зокрема, активно використовується більшість сучасних фінансових інструментів[21]. Проте внутрішній потенціал цього ринку обмежується значним державним контролем за основними фінансовими потоками у краї­ні.

Російська влада виступає і регулятором, і найбільшим учасником ринку[22]. До 87 % банківських установ у краї­ні державні чи мають значну частку участі держави (зокрема регіональних урядів). Понад 80 % усіх фінансових ресурсів Росії перебувають у державних фінансових установах[23]. Наприклад, активи групи фінансових установ ВТБ перевищують 15 % ВВП краї­ни[24] і близькі до обсягу активів Газпрому, «Внешэкономбанка» — 9 % ВВП[25] тощо.

Така концентрація сформувала умови обмеженого доступу російських виробників до дешевого кредитного капіталу[26]. Банківські установи зловживали високою спекулятивністю на ринку і гонитвою за споживчим банківським кредитуванням[27] на основі банківських позик, залучених на зовнішньому ринку капіталу[28]. Тому більшість інвестицій, здійснених у РФ, були реалізовані за рахунок внутрішніх резервів підприємств (понад 50 % інвестицій від усіх залучених).

Крім того, у РФ набули поширення нелегальні розрахунки та приховування капіталу. За різними оцінками, у 1990—2012 рр. з краї­ни вивезено від 798 млрд дол. США до 1,3 трлн дол. США. При цьому інтенсивність втечі капіталу постійно зростала[29].

Фінансова система краї­ни набула ознак замкненої системи, що зростає на зовнішніх ресурсах. Визначальний вплив на фінансову систему та контроль за нею залишається за державою, незалежно від дотримання іноземними та російськими учасниками ринкових процедур взаємодії на фінансовому ринку.

Отже, у РФ склалася типова рентна економіка, де основні вигоди отримує влада через широку мережу державних корпорацій (у т. ч. державних і напівдержавних фінансових установ), природних монополій та підприємств. При цьому формування і встановлення повсюдних державних (зокрема регіональних) монополій створило умови, за яких доходи громадян безпосередньо залежать від «успішності» наповнення федерального бюджету краї­ни та рівня сприятливої зовнішньої кон’юнктури. Водночас виникли значні владні конгломерати з власними інтересами в економіці краї­ни.

5.2. Криза економічної моделі РФ

Поява зовнішніх негативних трендів у світовій економіці та відсутність структурних реформ, а також комплексного бачення модернізації краї­ни у середньо-­ і довгостроковій перспективі залишає без управлінської відповіді низку ключових внутрішніх і зовнішніх викликів для існуючої економічної моделі розвитку РФ.

До внутрішніх викликів належать такі.

Вичерпування внутрішніх ресурсів стійкості економіки. Понад два роки триває стагнація у промисловості[30]. Майже зупинилися і зовнішні, і внутрішні інвестиції в реальний сектор економіки[31]. Націо­нальне господарство втрачає здатність генерувати ресурси, зокрема, більшість націо­нальних компаній інтенсивно вичерпує джерела самоінвестування.

При цьому фіксуються рекордні для краї­ни з 1987—1990 рр. дані щодо видобутку сирої нафти[32]. У вартісному вираженні і внутрішній, і зовнішній попит на російські продукти, передусім експортну сировину, продовжує знижуватися.

На цей час, за оцінками експертів, рентабельність промисловості РФ у середньому не перевищує 5 %. Зростає загроза масового закриття чи призупинення діяльності промислових підприємств. У суспільстві наростають побоювання масових звільнень[33], особливо серед працівників промислових підприємств, будівельної сфери, сільського господарства і транспорту, як правило, у приватному секторі економіки.

Поступово зростає безробіття[34],[35], переважно у різних прихованих формах (неповна зайнятість, відпустки за власний рахунок, зростання заборгованості з оплати праці тощо)[36].

Загалом найближчим часом втратити роботу через скорочення штатів чи ліквідацію роботодавця побоюються до двох третин працюючих громадян. У краї­ні виникають окремі «точки» соціально-­економічного напруження. Тиск соціальних зобов’язань на державу зростає.

Критичне загострення проб­леми дефіциту федерального бюджету. Унаслідок зміни зовнішньої ринкової кон’юнктури надходження до краї­ни валюти від експортних операції з нафтою знизилися у понад 5 разів порівняно з 2014 р., митні платежі — у 4 рази (з понад 100 дол. США/тонна у 2014 р. до 23—25 дол. США/тонна цього року)[37]. Стрімко скорочується наповнення федерального бюджету[38],[39].

Дефіцит федерального бюджету у 2016 р. перевищив 3,7 % ВВП краї­ни (а без урахування доходів від приватизації — сягнув 4,5 % ВВП)[40]. Це на 0,4 п. п. більше запланованого дефіциту (3,3 % ВВП). Водночас здійснення зовнішніх запозичень для РФ залишається обмеженим, бо потенційні іноземні учасники урядових запозичень побоюються дії міжнародних санкцій.

За цих умов уряд краї­ни використовував власний резервний фонд і проводив низку заходів з пошуку джерел наповнення бюджету, зокрема було збільшено податковий тиск на непаливні сектори економіки[41]. Також зросли вилучення у нафтогазових державних корпорацій тощо. Проте ці заходи не дієві. Швидкими темпами «тануть» федеральні резерви і золотовалютний запас краї­ни. За два роки сукупні кошти Резервного фонду і Фонду націо­нального добробуту РФ використано на 40,1 % (або 70,64 млрд дол. США)[42].

Мінфін РФ планує у 2017 р. витратити весь наявний Резервний фонд уряду[43] і понад 17 % Фонду націо­нального добробуту[44]. За попередніми оцінками урядовців[45], у 2017—2019 рр. буде витрачено, крім резервного фонду, до 60 % фонду нацдобробуту. За прогнозами, на кінець 2019 р. залишиться до 21 млрд дол. США або у випадку успішної приватизації та зовнішніх запозичень — 45,2 млрд дол. США (до 10 % всіх накопичених раніше резервів). Ситуація з наповненням бюджету залишається складною.

Загалом швидке використання резервів посилює інфляційний тиск. Постають ризики виникнення бюджетної та фінансової кризи у краї­ні.

Прискорене зубожіння і загострення нерівності у суспільстві. Уперше з 2012 р. у РФ зафіксовано зростання соціальної нерівності[46]. У 2015—2016 рр. 20 % найбіднішого населення отримують 5,6 % сукупного доходу суспільства, а 20 % заможного — 45,9 %. За дослідженнями Російської академії народного господарства і державної служби, зростання нерівності — характерна риса нинішньої кризи у РФ.

На відміну від кризи 2008 р., уряд не здійснює достатніх додаткових видатків для вирівнювання соціального становища бюджетників, у т. ч. працівників корпорацій оборонно-­промислового комплексу. Проіндексовані реальні зарплати громадян зростають переважно у комерційній сфері та в окремих державних корпораціях[47].

На початок 2016 р. 15,7 % населення краї­ни (22,7 млн осіб) перебували за межею бідності[48]. Чисельність збіднілих громадян постійно зростає[49]. «Суб’єктивна бідність»[50] на кінець року досягла 18,5 % (26,7 млн осіб). Зокрема, матеріальні труднощі з придбанням їжі та одягу виникають у 41,4 % громадян. Критично бідні (не мають грошей на харчування) — 10 % мешканців Росії.

При цьому понад 50 % громадян у 2016 р. відчули зниження власного життєвого рівня, до 77 % — болісно сприймають будь-­яке зростання цін у краї­ні[51]. Переважно збідніли пенсіонери, сім’ї без дітей та одинокі громадяни. У зоні ризику перебувають сім’ї з двома і більше дітьми. Так, лише чисельність малозабезпечених пенсіонерів зросла за півроку на 1,2 млн осіб. А загалом таких до 4 млн, або до 10 % всіх пенсіонерів у краї­ні[52].

Також відбулося знецінення та зниження всіх заощаджень громадян і скорочення числа тих, хто такі заощадження має. Мешканці РФ витрачають власні заощадження на поточні видатки. До 43 % громадян РФ не мають заощаджень взагалі.

За даними російських дослідників, реальні видатки росіян скотилися до рівня січня 2012 р. Причому своє повсякденне споживання скорочують не лише бідні, а й ті, хто має вищі за середні в РФ доходи [53]. Це відбувається паралельно з прискоренням загального падіння реальних доходів громадян[54]. Знижується споживчий попит домогосподарств і зростає кількість «безнадійних» боргових зобов’язань населення[55], що стримує економічне зростання та не сприяє формуванню соціальної впевненості у краї­ні.

Зростання фінансових диспропорцій між суб’єктами РФ. Розрив між бідними і багатими суб’єктами федерації збільшується[56]. Так, 20 % «багатих» регіонів мають надходження до дохідної частини бюджету у 6,8 раза вищі, ніж у 20 % «бідних». При цьому основний розрив у добробуті мешканців різних регіонів виник через зменшення безповоротних трансфертів вирівнювання із федерального бюджету[57].

Це перекладає всі соціальні зобов’язання на фактично фінансово неспроможні місцеві бюджети. Однак, за висновками російських аналітиків, можливості для розширення податкової бази в регіонах у 2016 р. вичерпано, додаткових податкових джерел за існуючої бюджетної моделі вони не мають.

Посилення боргового навантаження на місцеві бюджети провокує виникнення перманентних і значних дефіцитів бюджету в більшості регіонів. За даними міністерства фінансів РФ, комерційні боргові зобов’язання регіональних бюджетів становлять до 49 % всіх боргів. 60 % регіонів застосовують систему перекредитування за рахунок погашення комерційних кредитів державними. Дефіцит коштів відчувають понад 90 % регіональних бюджетів[58].

Брак резервів і внутрішніх ресурсів у поєднанні зі значними кредитними зобов’язаннями перед приватними фінансовими установами може спровокувати значну хвилю неплатежів та порушити рівновагу на фінансовому ринку РФ, а також загострити соціально-­економічні суперечності між регіонами і Центром, посилити соціальну напруженість у низці суб’єктів федерації.

Зовнішні виклики для існуючої економічної моделі розвитку РФ полягають у такому.

Уразливість перед потрясіннями на сировинних ринках. Значне падіння цін на сировинні товари спроможне подвоїти існуючий негативний ефект для російської економіки, зокрема, у разі нехтування домовленостями між основними виробниками нафти на тлі загострення конкуренції на сировинних ринках (між США, Іраном і Саудівською Аравією).

У 2016—2017 рр. очікується зростання попиту на сиру нафту у світі на рівні зростання щоденного видобутку на 1,3 % від нинішнього стану та зростання запасів[59]. Передусім це стосується нафти країн ОПЕК. Тобто зберігатиметься тиск на пониження ціни еталонних сортів сирої нафти — близькосхідної WTI i північноєвропейської Brent (використовується як орієнтир для цін на російський сорт нафти Urals).

Такий стан у 2016—2017 рр. загострює конкуренцію між експортерами. Зокрема, аналітики Bank of America та Morgan Stanle очікують значного падіння цін на ринку нафти[60]. Схожі очікування панують на Лондонській (ICE Futures Europe) і Нью-­йоркській (NYMEX) товарних біржах[61]. Загалом падіння цін основних виробників може стати непрогнозованим.

Відчутний вплив спекулятивного капіталу на стійкість фінансового ринку РФ. Унаслідок невизначеності на світових фінансових ринках, на російський ринок поряд із націо­нальними банками та інвесторами інтенсивно виходять глобальні інвестиційні фонди зі значним спекулятивним капіталом. У другій половині 2016 р. це дозволило націо­нальній валюті РФ досягти значної стійкості на тлі значного коливання цін на нафтовому ринку, які, приміром, у червні—липні 2016 р. становили +/-­20 % від первісних значень[62].

Проте спекулятивна мобільність капіталу (умовно, віртуальність) здатна практично у будь-­який момент спровокувати згортання фінансового ринку у разі виникнення довкола РФ кризових ситуацій різного характеру (політичного, військового, економічного тощо). Зокрема, лише серпнева заява Президента Украї­ни про можливість повномасштабного вторгнення РФ (після «кримського інциденту»)[63] спровокувала коливання курсу російського руб­ля (до -7 %)[64], хоча підстав для цього на сировинних ринках не було.

Аналітичне агентство Moody’s попереджає[65], що загострення російсько-­україн­ського конфлікту може негативно вплинути на кредитний рейтинг РФ[66] і спричинити поновлення значного відпливу капіталу з російської економіки.

Критична залежність від економіки Китаю. КНР залишається одним з основних торговельних партнерів Росії (на нього припадають 12 % загального товарообороту). Проте у структурі її торгівлі на китайському ринку переважає сира нафта (51,6 % від усього експорту РФ до Китаю), що свідчить про надмірну залежність від економічної кон’юнктури у Китаї. При цьому слід мати на увазі, що економіка КНР на цей час демонструє найгірші показники зростання за минулі сім років, наростають прояви кризи на її фінансовому ринку[67]. Зокрема, зростання боргу китайських корпорацій викликає побоювання у Міжнародного валютного фонду щодо довгострокової стійкості економіки цієї держави[68].

За оцінками ЦБ РФ, уповільнення ВВП Китаю на 1 % тягне за собою сповільнення економіки РФ на 0,5 % ВВП. Водночас розрахунки міжнародного рейтингового агентства Standard & Poor’s показують, що різке сповільнення зростання китайської економіки до 3,4 % (очікується у 2017—2020 рр.) може спричинити падіння цін на нафту до 20—30 дол. США/бар. і додатковий обвал ВВП РФ на 5,5 %. На сьогодні темпи зростання китайського ВВП становлять 6,7 %[69], а в його економіці спостерігаються ті самі процеси, що й у США напередодні світової фінансово-­економічної кризи 2007—2008 рр.[70].

Виникнення фінансово-­економічної кризи у світі. Центральні банки провідних країн світу та їх об’єднань (США, ЄС, Японії, Швейцарії, скандинавських країн тощо) через вичерпування існуючих монетарних інструментів поступово втрачають контроль за грошово-­кредитними умовами функціонування фінансових ринків[71]. Відтак на ринках формується побоювання, що у випадку непередбачуваної ситуації провідні центральні банки не зможуть попередити негативні наслідки, як це було у США у 2007 р.

Міжнародні організації ЮНКТАД ООН[72] і ОЕСР[73] вказують на наближення початку третьої фази фінансово-­економічної кризи через потрап­ляння світового економічного розвитку у пастку «низького зростання» розвинених країн та зростання боргових і дефляційних проб­лем у краї­нах, що розвиваються. Очікується низка обвалів фінансових ринків. Для РФ це означає тривалу непевність на сировинних ринках і зниження дохідності цінних паперів США та інших країн у Фонді націо­нального добробуту краї­ни. Висока непевність запанує і на російському фінансовому ринку.

Загалом у соціально-­економічному середовищі Російської Федерації відбувається низка негативних процесів. Вони, за сукупністю ознак, формують соціально-­економічну кризу, яка за своїм характером нагадує кризу кінця 80-­х — початку 90-х років ХХ ст. у СРСР.

5.3. Суспільне підґрунтя російської агресії

Формування державної експансивної політики окремих країн ґрунтується на задоволенні низки первинних інтересів, що панують у суспільстві. Тому вияв ворожості чи пряма агресія хоча й має економічні передумови, але потребує соціального фундаменту в краї­ні-­агресорі. Російська Федерація — не виняток. Протягом останніх 25 років російське суспільство набуло рис, що обумовили масову підтримку населенням краї­ни агресивної політики Кремля.

Імперіалістичне розуміння соціальної справедливості. Російське суспільство залишається високо диференційованим за нормами, установками і цінностями, якими воно керується[74]. Станом на початок 2014 р., російське суспільство умовно поділялося на три групи: по 40 % населення мали активну й інертну позицію, ще 20 % — змішані цінності[75]. Активна позиція не означає автоматичної підтримки демократичних процесів. До 59 % громадян РФ відносять себе до «державників», які натомість не готові жертвувати власним достатком заради надцілей держави (67 % усього населення). Мешканці краї­ни з протилежними поглядами (умовно, «класичні» ліберали) становлять до 8 %.

Більшість росіян (47 %) прагнуть соціальної справедливості. Насам­перед це ті, хто декларує «державницькі» (етатистські) інтереси і залишається інертним щодо суспільних перетворень. Однак цю справедливість вони ототожнюють із поверненням до націо­нальних традицій і Росії як імперії, що об’єднує різні народи.

У підсумку, загалом аморфне російське суспільство трансформує запит на соціальну справедливість у спотворену (нову) форму імперіалізму, що втілюється у сильній державі та не потребує від громадян жодних індивідуальних жертв чи зусиль.

Розрізненість і нечітка суспільна ідентичність. Формування уявлень громадян про себе і світ вибудовується на негативних образах. Так, низка досліджень[76] показує, що основою єдності російського суспільства тривалий час залишаються негативні уявлення про представників інших народів, що ґрунтуються на мігрантофобії та етнофобії. У суспільно-­політичному контексті, переважна кількість громадян не має чіткого уявлення про власну націо­нальну самоідентифікацію чи соціально-­політичну належність (60 % населення)[77].

При цьому 45—55 % мешканців демонструють схильність до егоїзму. Більшість (до 65 %) відзначає падіння патріотизму, міжособистісної довіри і відповідальності за краї­ну протягом 15—20 років. У краї­ні відсутня громадянська єдність та ототожнення себе з певною спільнотою. Росіяни позбавлені духу солідарності та взаєморозуміння[78]. Зокрема, до 30 % громадян заперечують будь-­які параметри націо­нальної ідентифікації. Для значної частини населення статус «росіянин» розглядається не як акт доб­ровільного вибору, а як статус за фактом (наказовий або вимушений).

У суспільстві домінують первісні (матеріальні) цінності.

Надмірний патерналізм. Колективний портрет російського населення у ставленні до розподілу відповідальності у суспільстві залишається досить однорідним. Так, громадяни переважно колективісти (77 %) і традиціоналісти (58 %)[79]. При цьому серед громадян, які не дотримуються поглядів традиціоналізму (35 %), переважає молодь і люди середнього віку (18—44 роки)[80]. Більшість у всіх вікових групах становлять прихильники «твердої руки» у краї­ні (66 %). Натомість лише 25 % визнають першість демократичних свобод (і процедур).

Необхідність лібералізації суспільства підтримують не більш як 22 %. 30 % росіян прагнуть реформ, навіть якщо вони призведуть до втрати стабільності у краї­ні[81]. Проте навіть серед цієї групи 49 % громадян прагнуть реформ «згори», 42 % — «знизу». Також 96 % громадян РФ розраховують, що у разі виникнення кризової ситуації держава повинна забезпечити населення продовольством, паливом і товарами першої необхідності. Самостійно до певних негараздів громадяни не готуються: 48 % із них розраховують виключно на державу[82].

Тому російське суспільство, у т. ч. активні громадяни, покладаються на державу без застережень. У сукупності не більш як 15 % населення декларує готовність до самостійних дій та вибору. Проте такі прагнення не означають, що активна частина громадян прагне демократизації суспільства.

Перманентна суспільна депресія. Упродовж останніх 20 років сучасне російське суспільство перебуває у стані затяжного психологічного і соціа­льного стресу[83]. Так, 74 % громадян вказують на власну низьку захищеність перед наслідками економічних потрясінь. Переважна кількість росіян (64 %) переконані у відсутності стабільності у краї­ні[84]. Зокрема, 41 % вказують на «застій» у розвитку Федерації (проти 47 %, які вбачають розвиток РФ останнім часом). Водночас більшість громадян (69 %) висловлюються за відмову від будь-­яких реформ на користь стабільності.

Також росіяни не готові до масових акцій протесту. Особисто взяти участь у таких заходах готові не більше 12 % у випадку зниження рівня життя і до 10 % — для досягнення політичних цілей[85]. Такий стан спостерігається з 1994 р.[86]. Зокрема, соціологи пов’язують пасивну громадянську позицію з поширеним у суспільстві переконанням про «природність» перехідного періоду та економічних потрясінь і зневірою у власній здатності змінити ситуацію на краще. При цьому росіян тривалий час найбільше турбують зростання цін (станом на 2016 р., 72 % громадян), бідність і зубожіння (47 %), безробіття (37 %)[87].

Таким чином, у громадян РФ спостерігається тривала емоційна втома, близька до глибокої депресії. Розгуб­леність стає домінуючим станом людей.

Загострення недовіри суспільства до офіційних інститутів держави. Незважаючи на зовні позитивні для влади результати парламентських виборів у 2016 р., російське суспільство стрімко втрачає довіру до інститутів держави[88]. Так, довіра до політичних інститутів (президент, уряд, парламент, регіональна та місцева влада) повернулася до рівня 2008—2009 рр.: кожному з них довіряють 20—30 % громадян. Найменше — 11 % громадян — довіряють великому бізнесу (олігархам) і підприємцям.

Водночас громадяни у 2016 р. почали критично реагувати на повідомлення ЗМІ. 46 % опитаних заявили, що масмедіа необ’єктивно висвітлюють соціально-­економічну ситуацію, бо насправді вона гірша. Загалом 51 % опитаних не довіряють економічним новинам у ЗМІ (у 2015 р. таких було 41 %)[89].

При цьому, за дослідженнями Transparency International, у Росії зберігається висока лояльність до корупції в органах влади. Громадяни хоча й визнають корупцію значною суспільною проб­лемою (39 % опитаних), але вказують на неприпустимість соціальної практики повідомляти про корупційні дії компетентним органам державної влади (57 %). 33 % респондентів зазначають, що готові продовжувати підтримувати корупційні традиції[90]. Крім того, дотримуватися легальних процедур як виконання громадянського обов’язку (наприклад, платити податки із зарплати) готові лише 20 % громадян РФ.

Таким чином, громадяни залишаються відчуженими від держави і проявляють схильність до порушення встановлених норм і правил поведінки.

Деінституціалізація титульної етнічної групи. Російське суспільство за роки радянської влади та внаслідок кризи перехідного періоду 1990-­х рр. практично повністю втратило базові соціальні інститути (норми і правила соціальної взаємодії тощо)[91]. Російські спільноти позбавленні низки «горизонтальних» зв’язків — сімейних, релігійних, етнічних. Проте це не стосується переважної кількості етнічних спільнот Північного Кавказу, Поволжя, Уралу, Сибіру та Крайньої Півночі РФ.

Рівень взаємної довіри між російськими громадянами залишається низьким. Понад 46 % з них не довіряють нікому із співгромадян, а 17 % — переконані у наявності певних прихованих злих намірів у потенційних співрозмовників. Довіра вважається швидше слабкістю, ніж засобом досягнення спільних вигод.

Таким чином, громадяни не можуть точно прогнозувати перебіг тих чи інших соціальних ініціатив у відносинах держави і суспільства. Це провокує страх або гострі побоювання невизначеності, що робить більшість соціальних спільнот схильними до зовнішніх маніпуляцій. Наприклад, вищим посадовим особам РФ (окрім президента краї­ни) довіряють до 20 % громадян. Попри це більшість схильна задля стабільності виявляти показову «довіру» як ознаку патріотизму[92].

Також руйнування традиційних соціальних зв’язків спричинило кризу інституту російської сім’ї, що катастрофічно позначається на процесах відтворення титульної етнічної групи (низька народжуваність, нетривкі подружжя, низка поширених соціальних хвороб та ін.)[93].

Стійка націо­нальна нетерпимість (ксенофобія). Протягом усього існування сучасної Російської Федерації переважна кількість мешканців краї­ни висловлюють свою упередженість до окремих націо­нальних груп, етносів чи націй[94]. Так, із 2000-х років лише до 25 % росіян декларували відсутність будь-­яких упереджень до інших націо­нальностей. Також у російському суспільстві поширене негативне ставлення до мігрантів, передусім азійського походження (представників колишнього СРСР).

Крім того, набуло поширення дуже упереджене ставлення до співгромадян із націо­нальних республік РФ (насамперед до вихідців з регіонів Північного Кавказу — майже 55 % громадян). Водночас росіяни (52—55 %) переважно пасивно підтримують етно-­націоналістичні та шовіністичні ідеї. Наприклад, проведення масових заходів націоналістичного спрямування підтримують 30—40 % (у т. ч. 10 % — із «фашистськими» установками)[95],[96]. Особливо поширені такі настрої в окремих регіонах краї­ни — великих та промислових містах. Проте вони не набувають масовості.

Таке ставлення до націо­нальних меншин та інших етносів не має чітко визначених підстав (переважно неприязнь, роздратування чи, у більшості випадків, неприйняття як відраза). Ту чи іншу напруженість у стосунках між етнічними групами постійно відчувають 22—33 % мешканців РФ. Кожен четвертий громадянин припускає можливість гострого конфлікту на етнічному ґрунті у місцевості, де він проживає, але реально його виникнення допускають лише до 10 % громадян.

Російське суспільство залишається беззмістовно високонетерпимим до інших етносів і націй. Воно демонструє значну ксенофобію у повсякденному житті. Поширюється ізоляціоністське сприйняття світу[97].

Депопуляція і націо­нальна неоднорідність території краї­ни. З початку 1990-х років у РФ розгортається тривала демографічна криза, що до 2013 р. поступово уповільнилася за рахунок зростання населення у націо­нальних республіках Росії[98] та приросту міграційних потоків[99]. Тривожною залишається демографічна ситуація у 87 % регіонів федерації (загальне скорочення населення у 61 % регіонів)[100].

За оптимістичними прогнозами, до 2031 р. зменшення населення відновиться (до 0,5 млн осіб на рік)[101]. Уже у 2020 р. очікується зменшення працездатного населення на 7—8 млн осіб, а на кінець ХХІ ст. населення краї­ни скоротиться до 80 млн мешканців[102] (у 2016 р. — 146,54 млн осіб[103] разом із населенням окупованого Криму). Водночас лише до 20 % громадян проживають на території регіонів за Уралом, а це понад 75 % території краї­ни[104].

Чисельність населення продовжує зменшуватися за рахунок титульної у РФ етнічної групи. Наприклад, у республіках Тива і Саха (Якутія) частка корінного населення за минулі 20 років набула більшості[105]. Така ж ситуа­ція фіксується у більшості націо­нальних республік федерації, особливо регіонів Північного Кавказу. При цьому за останні 15 років більш як на 10—20 % скоротилася чисельність населення у понад 30 % регіонів, переважно Європейської Росії, Уралу і Далекого Сходу[106].

Як наслідок, чисельність громадян РФ, які називають себе за націо­нальністю росіянами, зменшилася з 2002 р. до 2010 р. на 3,7 % (або понад 4 млн осіб)[107]. Зростають відцентрові тенденції та вразливість до впливу (економічного, політичного тощо) суміжних держав[108]. Крім того, зменшення чисельності росіян зменшує мобілізаційний потенціал російської армії: очікується, що в 2050 р. 18-­річних у краї­ні буде лише близько 300 тис. осіб[109].

Деурбанізація і загострення гендерного диспаритету. Відбувається статево-­вікова трансформація суспільства, що формує стійкі гендерні та вікові диспропорції[110]. Зокрема, частка жіночого населення (до 54 % його загальної чисельності) значно переважає у старших вікових групах[111]. З початку 1990-х років зберігається відносно висока смертність серед чоловіків віком після 25 років[112]. Зростає соціальне навантаження на працююче населення і поступово звужується його демографічна база[113]. Крім того, тривале збереження такої гендерної диспропорції сприяло закріпленню у російському суспільстві «жіночих» рис колективної поведінки (наприклад, інфантильності, легковірності, жалісливості до індивідуальних негараздів людей).

Водночас РФ — єдина краї­на світу, де простежується деурбанізація[114], тобто знелюднення міст. Переважно це відбувається шляхом переселення у райони, наближені до великих мегаполісів. Спостерігається процес вимивання працездатного населення зі значних поселень, внаслідок чого знелюдненими залишаються цілі масиви територій поза великими міськими агломераціями. На цей час 74 % громадян РФ мешкають у містах[115].

Такі процеси істотно обмежують господарське освоєння більшості малозаселених територій та загострюють потребу в трудових мігрантах для більшості регіонів з титульною етнічною групою[116]. Проте трудова міграція з країн зі спорідненим населенням має тимчасовий характер.

Отже, від розпаду СРСР у російському суспільстві накопичуються суспільні ціннісно-­психологічні та соціальні суперечності. Руйнується певна цілісність суспільного простору краї­ни, зростає внутрішнє регіо­нальне напруження, титульна етнічна група втрачає свою формотворчу ініціативу в краї­ні, соціально-­психологічні негаразди підсвідомо озлоблюють мешканців. У суспільстві та еліті зростав запит на соціальну справедливість у формі агресивного і публічного задоволення імперських рефлексій.

5.4. Мобілізаційні групи підтримки гібридної агресії

Перехід влади до реалізації мобілізаційного сценарію вимагає поряд із готовністю суспільства до війни наявності окремих сил, які здатні сформувати соціальний ресурс для досить швидкого розгортання реальних актів агресії. У РФ до таких сил належить низка широких суспільних прошарків та спільнот.

Середні та нижні страти суспільства. Тривалий час середній клас підтримувався російською владою, збагачувався та був її прибічником у відродженні імперських амбіцій та націо­нального великодержавного шовінізму. Саме його творчій та розмаїтій діяльності істеблішмент Росії може завдячувати здатністю знаходити засоби та інструменти підтримки і просування імперських установок у різних сферах соціальної та економічної політики. Висока міжнародна мобільність представників середнього класу забезпечила розгалуженість осередків російської пропаганди і лобіювання у світі по каналах не тільки офіційної дипломатій, а й т. зв. народної дипломатії та бізнес-­дипломатії.

Найбільші здобутки було отримано у сфері культури й інформації. Росія змогла створити відносно самодостатній літературний, кіно-­, серіа­льний, розважальний (музика, ток-­шоу та реаліті-­шоу), експертний та історичний простір, через які інсталювалися як вихідні цінності російської соціальної моделі, так і настановчо-­програмні модуси необхідної думки та поведінки. На території Украї­ни середній клас Росії слугував демонстрації більшої фінансової успішності, ніж представники відповідних соціальних груп україн­ського суспільства, вдало підтримував (особливо в АР Крим, Харківській, Одеській, Донецькій та Луганській областях) ілюзію апріорної щедрості будь-­яких представників Росії.

Водночас невдоволення середнього класу Росії консервацією соціальної мобільності у другій половині нульових років ХХІ ст., потрясіння від глобальної фінансово-­економічної кризи, політична циклічність мали вияв у подіях часів виборів до Держдуми РФ та президентської рокіровки у 2011—2012 рр. Незважаючи на помірність проявів громадянського невдоволення, нове керівництво Росії обрало жорсткий курс на інформаційне та фізичне придушення протестного потенціалу силовими, судовими і пропагандистськими засобами, посиленням політичної цензури та фільтрації, особистою дискредитацією учасників протестного руху.

Також влада Росії свідомо й чітко обрала курс на союз із найнижчими верствами населення, як традиційними для цієї краї­ни, так і тими, що недавно залишили лави середнього класу: робітничим класом, нижчими шарами бюджетників, пенсіонерами, особами без регулярного доходу, декласованими елементами, особами з надмірними кредитами, представниками найпростіших форм низькодохідного підприємництва, цілком залежними від держмонополістів та місцевої влади. Були посилені соціальні програми, орієнтовані на ці версти населення, та найбільшу ставку було зроб­лено на масштабне розгортання технології соціального стравлювання і протиставлення.

Широкого використання набули войовничі ініціативи невеликих мобільних груп максимально реакційного характеру, акції з внесення та гучного обговорення законопроектів на соціальну тематику.

У результаті ідеї участі середнього класу в суспільному житті були успішно нейтралізовані, психологічно десоціалізовані, а протест придушено. Водночас керівництво Росії цілком розуміло, що досягнення контролю над публічними формами невдоволення громадян соціально-­економічним та політичним розвитком не означає досягнення бажаної суспільної інтеграції.

«Електоральні султанати»[117]. Висока неоднорідність економічного розвитку регіонів Росії значною мірою була нейтралізована — з точки зору можливостей каналізації та контролю невдоволення — за рахунок згоди керівництва краї­ни на формування своєрідних територіальних соціальних анклавів з високим ступенем контрольованості соціальної структури з домінуванням певних неофеодальних відносин, утворення сил примусу та переслідування надзвичайної потужності, заграванням з ідеями етнічної чи історичної специфіки (Північний Кавказ, так званий «казацький» край, націо­нальні автономії, окремі регіони Уралу та Сибіру).

Маніпулювання гуманітарними запитами населення цих територій призвело до легітимізації ідей агресивного шовінізму, придушення громадянських свобод, націо­нальної та мовної нетерпимості в Росії. Апелювання до зазначених верств, поблажливість до претензій радикальних псевдовиразників їхніх інтересів сприяло формуванню в Росії атмосфери залякування будь-­яких сил, що претендували на окрему позицію з питань соціального та економічного розвитку краї­ни. Напередодні агресії Росії це забезпечило як домінування моральних настанов агресивного цинізму та соціального шовінізму серед широких верств населення, так і потенціал мобілізації до участі у бойових діях на території Украї­ни (етнічні частини збройних сил РФ, «казацькі» військові формування, бойовики з Чечні, Дагестану та Північної Осетії тощо).

Парамілітарне середовище і найманці. Упродовж останнього двадцятиліття значна кількість громадян РФ брала участь у воєнних конфліктах і на території самої федерації (перша та друга чеченські війни), і за її межами (Придністров’я, Таджикистан, Абхазія, Південна Осетія, Балкани, Сирія). Таких осіб досить багато, проте найбільше — на Північному Кавказі, тобто у вкрай конфліктогенному регіоні.

У результаті тривалих війн, міжетнічних конфліктів та високого рівня криміногенності, а також унаслідок специфіки демографічної ситуа­ції в Чечні, Дагестані, Інгушетії, що характеризується швидко зростаючим населенням з набагато молодшою, ніж загалом по краї­ні, віковою структурою, тут сформувалася ціла група молодих чоловіків, які набули військового досвіду, переслідуються законом і водночас не мають можливостей, а часом і бажання, реалізувати себе в інших, ніж війна та насильство, сферах.

Окрему ланку гібридного воїнства РФ утворюють структури охоронних сил, організованого криміналітету, приватних охоронних підприємств. Хоча їхня професійна діяльність — не предмет дослідження при вивченні соціальних процесів, важливо враховувати, що специфіка відповідної діяльності та середовище людських відносин формує специфічну соціальну групу, добробут та соціальне становище якої залежить не стільки від держави взагалі, скільки від перманентних бойових операцій як таких, безвідносно до їх спрямованості та характеру. Це середовище формує не просто багато індивідуальних «псів війни», а окремий спосіб буття значних соціальних страт, втягнених у їх обслуговування та поповнення. Періодизована, дискретна війна стає для них повсякденним простором, через який формуються всі необхідні мережі солідарної підтримки, виправдання та розширення цієї соціальної групи.

Для характеристики цих людей експерти використовують визначення «мілітаризовані люмпени»[118]. Каналізація їхньої негативної енергії за межі Росії дає кремлівському режимові одразу кілька вигод.

По-­перше, зменшується ризик протиправних дій, небезпечних для соціального миру всередині краї­ни. Наприклад, якщо в 2012 р. у Дагестані було зафіксовано 240 злочинів терористичної спрямованості, то в кінці 2014 р. — лише 12[119]. І це пояснюється не стільки успіхами спецоперацій, скільки виїздом із республіки бойовиків, передусім до Сирії, але, очевидно, й до Украї­ни. По-­друге, відрядження «мілітаризованих люмпенів» на схід Украї­ни дає змогу російській владі підтримувати сепаратистів силами начебто «добровольців», категорично заперечуючи свою безпосередню участь у конфлікті. По-­третє, в результаті загибелі чи каліцтва, отриманого під час бойових дій на Донбасі, Росія позбувається елементів, небезпечних для стабільності ситуації в краї­ні.

Військовослужбовці збройних сил Російської Федерації.Важливою складовою підготовки Росії до гібридної агресії була реформа збройних сил РФ у 2008—2012 рр. Надзвичайна увага приділялася системі соціального забезпечення військовослужбовців[120]. У результаті її впровадження заробітна плата (доходи) військовослужбовців зросла у 2,5—3 рази, було надано «соціальний пакет» і розширене пенсійне забезпечення. Досить швидкими темпами здійснювалося забезпечення військовослужбовців житлом[121], а також стимулювання самостійного будівництва житла[122]. Значного поширення набули використання соціальної реклами про переваги військової служби і популяризація збройних сил узагалі.

Популярність служби у збройних силах РФ стрімко зростала. Це дало можливість проводити більш ретельний відбір претендентів, які бажали служити у ЗС РФ після масштабної оптимізації війська[123]. З часом соціальна диференціація трансформувала середовище військовослужбовців (самі військовослужбовці, їх родини, сфера обслуговування тощо) у специфічну закриту соціальну групу. Це зумовило зростання престижності ролі групи в суспільстві і націленість на її подальше посилення, переважно за рахунок інших соціальних груп (особливо в умовах кризи або військового конф­лікту).

Виникла «особистісна службова пастка» для військовослужбовців, що ускладнювало їх вихід зі складу збройних сил, не кажучи вже про можливість раціональної поведінки на основі власних світоглядних позицій під час отримання наказу.

Її ключовими аспектами стали: більш високий рівень матеріального забезпечення порівняно з іншими працюючими (особливо в периферій­них регіонах); практично стовідсоткова гарантія отримання житла, як службового, так і особистого, після завершення певного терміну служби; значний набір соціальних гарантій, але тільки у випадку тривалої та бездоганної служби, а в разі її дострокового припинення — практично повна їх втрата; «звикання» до стабільно високих доходів та розширення власного добробуту за рахунок комерційного кредитування за стабільної основи для повернення позик; відсутність можливості отримання стабільної і задовільної роботи у периферійних та депресивних регіонах; морально-­психологічний вплив пропаганди стосовно включеності у збройні сили.

Як бачимо, негаразди, що постали перед Росією після краху Радянського Союзу, для багатьох громадян краї­ни були несподіваними, а розпад «великої держави» — трагедією. Жодних нових модерних соціально-­політичних координат держава не запропонувала.

Тому в умовах призупинення з кінця 1990-х років природного формування нового політичного простору у суспільстві виникла низка реваншистських і замкнених структур (у т. ч. за сприяння держави, реформи армії тощо). Маніпулювання учасниками таких утворень, що мали деформовані уявлення про суспільні цінності, забезпечило російську владу значним мобілізаційним ресурсом для розгортання агресії в Украї­ні.

Примітки

[1] На початок 2016 р. міжнародні резерви Росії становили 368,4 млрд дол. США.

[2] Международные резервы Российской Федерации [Електронний ресурс] / Центральный банк РФ. — Режим доступу : http://www.cbr.ru/hd_base/?PrtId=mrrf_m

[3] OPEC. Data download [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://asb.opec.org/index.php/data-­download

[4] Частка енергетичного експорту постійно зростала — з 42,5 % у 1995 р. до 70 % у 2011 р. у загальній структурі експорту.

[5] Мовчан А. Коротко о главном: российская экономика в XXI веке. — М. : Центр Карнеги, 2016. — С. 3—4.

[6] Global Trends 2025: A Transformed World. National Intelligence Council [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.dni.gov/nic/NIC_2025_project.html

[7] Процес формування державних корпорацій часто супроводжувався «боротьбою» з олігархами — встановленням контролю за великими приватними підприємствами. Наприклад, за найбільшою нафтовою компанією ЮКОС, яка після відчуження була трансформована у Роснефть, та низкою інших.

[8] Мереминская Е. Государство и госкомпании контролируют 70 % российской экономики. ФАС признала государство главным врагом конкуренции [Електронний ресурс] // Ведомости. — Режим доступу : http://www.vedomosti.ru/economics/articles/2016/09/29/658959-­goskompanii-­kontroliruyut-­ekonomiki#/galleries/ 140737492947104/normal/1

[9] Рейтинг РБК 500. Россия для крупных: почему выросли компании из рейтинга РБК 500 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/economics/21/09/2016/57e2b1959a79478615a38289

[10] Минфин нарастит внутренний долг до максимума с конца 1990-х [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/economics/05/10/2016/57f53afc9a7947147be3a0aa

[11] У І кварталі 2016 р. банкрутства зазнали 69,8 тис. підприємств (або 30 % усіх малих і середніх підприємств у краї­ні). Сукупне скорочення зайнятості (часто не обліковуваної) — 1,3 млн осіб.

[12] З 1995 р. лише імпорт продуктів харчування поступово зменшився вдвічі (з 28 % до 14 % за 15 років) за рахунок пожвавлення у сільському господарстві вкупі зі зростанням внутрішнього споживчого ринку (наприклад, імпорт харчових продуктів зріс із 13,2 млрд дол. США до 42,5 млрд дол. США).

[13] Доклад Дениса Мантурова о мерах по реализации планов импортозамещения в промышленности в 2016 году и о ходе разработки и реализации планов импортозамещения в топливно­-энергетическом комплексе [Електронний ресурс] / Правительство РФ. — Режим доступу : http://government.ru/news/22797/

[14] Медведев: автопредприятия получат 23 млрд руб­лей для снижения себестоимости машин [Електронний ресурс] //ТАСС. — Режим доступу : http://tass.ru/ekonomika/3246795

[15] Об особой экономической зоне промышленно-­производственного типа «Узловая» (Тульская область) [Електронний ресурс] / Правительство РФ. — Режим доступу : http://government.ru/docs/22637/

[16] За 10 лет ОЭЗ так и не стали действенным инструментом поддержки экономики [Електронний ресурс] / Счетная палата РФ. — Режим доступу : http://audit.gov.ru/press_center/news/26369

[17] Мовчан А. Коротко о главном: российская экономика в XXI веке. — М. : Центр Карнеги, 2016. — С. 4.

[18] Занятость и безработица в Российской Федерации в сентябре 2016 года [Електронний ресурс] / Росстат. — Режим доступу : http://www.gks.ru/bgd/free/B04_03/IssWWW.exe/Stg/d01/216.htm

[19] ФСО зафиксировала ухудшение ситуации в моногородах [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/economics/17/05/2016/573b493e9a7947a4eefec46b

[20] Сайт Фонда развития моногородов [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.frmrus.ru/

[21] Статистика [Електронний ресурс] / Центральный банк РФ. — Режим доступу : http://www.cbr.ru/statistics/

[22] Центральний банк РФ — ключовий акціонер найбільшого російського банку «Сбербанк России». Показовим наслідком цього є зростання прибутковості «Сбербанка России» у кризові 2015—2016 рр. утричі на тлі загального зниження прибутків або збитковості інших фінансових установ.

[23] На перших п’ять банків РФ припадають 55 % усіх фінансових активів у краї­ні, а на ТОП-­50 банківської системи — 87 % (загалом у краї­ні до кризи було 700 фінансових установ).

[24] Russia/Ukraine-­related Sanctions and Identifications (12/22/2015) [Електронний ресурс] // Office оf Foreign Assets Control. Specially Designated Nationals List Update. — Режим доступу : https://www.treasury.gov/resource-­center/sanctions/OFAC-­Enforcement/Pages/20151222.aspx; Группа ВТБ объявляет финансовые результаты по МСФО за первый квартал 2016 года [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.vtb.ru/group/press/news/fin_releases/503020/

[25] Российская Федерация: ежемесячные тенденции экономического развития. Апрель 2016 г. [Електронний ресурс] / Всемирный банк. — Режим доступу : http://pubdocs.worldbank.org/pubdocs/publicdoc/2016/4/7970114 60553068179/Russia-­Monthly-­Economic-­Developments-­April-­2016-­RUS.pdf

[26] Підтримання завищеної вартості руб­ля, високі податкові зобов’язання і накопичення значної частини валютних доходів у резервах підвищували вартість капіталу на внутрішньому ринку та обтяжували внутрішнє виробництво — строкові капіталомісткі проекти чи інвестування у сфери, що повільно розвиваються, втрачали інвестиційну (кредитну) привабливість.

[27] Национальное бюро кредитних историй. НБКИ: наибольшая долговая нагрузка в России приходится на работников медицины, образования и социальной сферы [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nbki.ru/press/pressrelease/?id=20331; О состоянии рынка ипотечного жилищного кредитования в 2015 году [Електронний ресурс] / Центральный банк РФ. — Режим доступу : http://www.cbr.ru/statistics/ipoteka/am_2015.pdf

[28] О динамике развития банковского сектора Российской Федерации в августе 2016 года [Електронний ресурс] / Центральный банк РФ. — Режим доступу : http://www.cbr.ru/analytics/print.aspx?file=bank_system/din_razv_16_08.htm&pid=bnk syst&sid=ITM_1155

[29] За межами краї­ни опинився російський капітал, зіставний із середнім обсягом ВВП Росії у 2005—2011 рр.

[30] О промышленном производстве в январе­-сентябре 2016 года [Електронний ресурс] / Росстат. — Режим доступу : http://www.gks.ru/bgd/free/B04_03/IssWWW.exe/Stg/d01/209.htm

[31] Оценка ключевых агрегатов платежного баланса РФ за январь­-сентябрь 2016 г. Статистика внешнего сектора ЦБ РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.cbr.ru/statistics/?Prtid=svs

[32] Обсяги продажу нафти у фізичних величинах зростають на тлі зниження вивезення нафтопродуктів та збереження фізичних обсягів видобутку природного газу.

[33] Рынок труда. Опрос ФОМ 28—29 мая 2016 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://bd.fom.ru/pdf/d21rt2016.pdf

[34] Занятость и безработица в Российской Федерации [Електронний ресурс] / Росстат. — Режим доступу : http://www.gks.ru/bgd/free/B04_03/IssWWW.exe/Stg/d01/150.htm

[35] Традиційно високе безробіття у націо­нальних утвореннях (8,5—30 %): Сибірського, Північно­-Кавказького і Південного (включно з окупованим Кримом і м. Севастополь) федеральних округів. Наприклад, в Інгушетії (30 %), Чечні (16 %), Тиві (19,2 %), Бурятії (9,5 %) та Адигеї (9 %). У Криму офіційне безробіття не перевищує 6 %.

[36] Число безработных в России снизилось до минимума с осени 2015 года [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/economics/23/08/2016/57bc614b9a794747a5086219

[37] Предварительная оценка исполнения федерального бюджета за январь­-июнь 2016 года [Електронний ресурс] / Министерство финансов РФ. — Режим доступу : http://minfin.ru/ru/perfomance/budget/index.php ##ixzz4ElbrdbbH

[38] Проект федерального закона «О внесении изменений в Федеральный закон «О федеральном бюджете на 2016 год» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://regulation.gov.ru/projects/List/AdvancedSearch #npa=55504

[39] Не справдились очікування російського уряду щодо середніх цін на сиру нафту Urals (у федеральному бюджеті-­2016 закладали 50 дол. США/бар., але в середньому за підсумками року ціна була меншою за 42 дол. США/бар.).

[40] Минфин рассказал, какую прибыль получит бюджет от приватизации «Роснефти» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://ria.ru/economy/20161007/1478736580.html

[41] Предварительная оценка исполнения федерального бюджета за январь­-июль 2016 года [Електронний ресурс] / Министерство финансов РФ. — Режим доступу : http://minfin.ru/ru/perfomance/budget/index.php#ixzz4I9WYbVs6

[42] Суверенные фонды. Статистика [Електронний ресурс] / Министерство финансов РФ. — Режим доступу : http://minfin.ru/ru/statistics/fonds/index.php

[43] Показовим у цьому випадку є стрімке скорочення протягом одного місяця (у серпні ц. р.) Резервного фонду уряду на 18,4 % або на 45 % за 8 місяців 2016 р. (від обсягу на початок 2016 р.). Така динаміка прямо вказує на можливо значну обмеженість видатків федерального бюджету.

[44] Reuters узнал размер трат из ФНБ для покрытия дыры в бюджете [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/finances/05/07/2016/577b93809a7947d67d501df4

[45] У випадку успішності запозичень уряду. Проте такі очікування цього року переважно не справджуються.

[46] Уровень жизни населения. Социально-­экономическая диференциация населения (без учёта сведений по Республике Крым и г. Севастополь) [Електронний ресурс] // Социально-­экономическое положение России — 2016. Январь­-июнь / Росстат. — Режим доступу : http://www.gks.ru/bgd/regl/b16_01/Main.htm

[47] Biryukov, A. Inequality Is Key to Making Sense of Russian Consumer Plight [Електронний ресурс] // Bloomberg. — Режим доступу : http://www.bloomberg.com/news/articles/2016-­07-­27/inequality-­is-­the-­key-­to-­making-­sense-­of-­russian-­consumer-­plight

[48] У 2015 р. кожні три місяці кількість зубожілих громадян зростала у середньому на 3 млн осіб.

[49] Население России в 2016 году: доходы, расходы и социальное самочувствие. Мониторинг НИУ ВШЭ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://isp.hse.ru/monitoring

[50] Суб’єктивна бідність — коли громадянин оцінює свій матеріальний стан як поганий чи дуже поганий і відчуває значні труднощі у придбанні харчів та одягу.

[51] Экономический кризис и потреб­ление [Електронний ресурс] / Левада­-центр. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/07/13/ekonomicheskij-­krizis-­i-­potreblenie-­2/

[52] Пенсионный фонд исчерпал средства на доплаты пенсионерам [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/economics/07/09/2016/57cf01539a7947a337abee82

[53] Экономят все больше: исследование [Електронний ресурс] / Исследовательский холдинг Ромир. — Режим доступу : http://romir.ru/studies/823_1473195600/

[54] Информация о социально-­экономическом положении России, январь­-июнь 2016 года [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.gks.ru/free_doc/doc_2016/info/oper-­06-­2016.pdf

[55] Ежемесячные тенденции экономического развития России [Електронний ресурс] / Всемирный банк. — Режим доступу : http://pubdocs.worldbank.org/en/396191465998672912/Russia-­Monthly-­Economic-­Developments-­June-­2016-­rus.pdf

[56] Отчет АКРА: разрыв между богатыми и бедными регионами России будет расти [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://ria.ru/economy/20160906/1476243772.html

[57] Федеральні трансферти вирівнювання у регіональних бюджетах становлять у середньому 30 % усіх міжрегіональних трансфертів. До них додається ціла низка субсидій і субвенцій з федерального бюджету, що не завжди залежить від реальних соціальних потреб у певному регіоні.

[58] Две трети регионов погрузились в дефицит. Нехватка бюджетных средств становится повсеместной [Електронний ресурс] // Независимая газета. — Режим доступу : http://www.ng.ru/economics/2016-­08-­30/4_regions.html

[59] IEA releases Oil Market Report for August. Global oil demand growth expected to slow through 2016 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.iea.org/newsroomandevents/news/2016/august/iea-­releases-­oil-­market-­report-­for-­august.html

[60] Дно по цене на нефть от Bank of America и 2 других важных события [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://fortrader.org/fundamental/cena-­neft-­prognoz/prognoz-­ceny-­na-­neft-­texnicheskaya-­kartina-­ot-­bank-­of-­america-­i-­2-­drugix-­vazhnyx-­sobytiya.html

[61] Спекулянты рекордно увеличили число ставок на падение цены нефти Brent [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/economics/08/08/2016/57a8c1779a79470e9bd517fb

[62] Adams-­Heard R., Summers, J. Oil Enters Bull Market as OPEC Output-­Freeze Optimism Heats Up [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.bloomberg.com/news/articles/2016-­08-­17/oil-­holds-­longest-­winning-­streak-­in-­over-­a-­year-­as-­glut-­eases

[63] Україн­ські Збройні Сили готові дати відсіч ворогу на будь­-якому напрямку [Електронний ресурс] / Офіційне інтернет­-представництво Президента Украї­ни. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/ukrayinski-­zbrojni-­sili-­gotovi-­dati-­vidsich-­vorogu-­na-­bud-­ya-­37877

[64] Аналитики связали падение руб­ля со словами Порошенко о «вторжении» России [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/finances/18/08/2016/57b5b6f19a79471839640930? from=newsfeed

[65] Moody’s [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.moodys.com/researchandratings/viewall/issuer-­research/ratings-­news/003004005/4294966708/4294966848/0/0/-­/0/-­/-­/-­/-­1/-­/-­/-­/en/global/pdf/-­/rra

[66] З лютого 2015 р. суверенний кредитний рейтинг Moody’s для РФ перебуває на позначці ВА1 з негативним прогнозом (спекулятивний характер ринку і значні кредитні ризики) — т. зв. сміттєвий рівень, коли активність на фінансовому ринку досягається за рахунок операцій з низьколіквідними зобов’язаннями.

[67] International banking and financial market developments. BIS Quarterly Review. September 2016 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.bis.org/publ/qtrpdf/r_qt1609.pdf

[68] IMF Staff Completes 2016 Article IV Mission to China [Електронний ресурс] / International Monetary Fund. — Режим доступу : https://www.imf.org/external/np/sec/pr/2016/pr16277.htm

[69] Preliminary Accounting Results of GDP for the Second Quarter and the First Half of 2016 [Електронний ресурс] / National Bureau of Statistics of China. — Режим доступу : http://www.stats.gov.cn/english/PressRelease/201607/ t20160718_1378773.html

[70] Риск банковского кризиса в Китае достиг рекордного уровня [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/economics/19/09/2016/57dfb9989a7947e16d1a962f

[71] Gilbert М. The Fed Is Losing Control of Monetary Conditions [Електронний ресурс] / Bloomberg. Economy. — Режим доступу : https://www.bloomberg.com/view/articles/2016-­08-­05/the-­fed-­is-­losing-­control-­of-­monetary-­conditions; ECB negative rates at limit, should focus on asset buys, IMF economists say [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.reuters.com/article/us-­ecb-­policy-­imf-­idUSKCN10M0Q1

[72] Trade and development report, 2016. Structural transformation for inclusive and sustained growth [Електронний ресурс] / UNCTAD.— Режим доступу : http://unctad.org/en/PublicationsLibrary/tdr2016_en.pdf

[73] OECD warns weak trade and financial distortions damage global growth prospects [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.oecd.org/economy/oecd-­warns-­weak-­trade-­and-­financial-­distortions-­damage-­global-­growth-­prospects.htm

[74] Мареева С. В. Ценностная палитра современного российского общества // Мониторинг общественного мнения: экономические и социальные перемены. — 2015. — № 4. — С. 50—65.

[75] Характер цінностей залежав від оцінок громадян щодо: опори на власні сили чи державу; орієнтації на зміни чи статус­-кво; прагнення до особистої незалежності чи примирення із зовнішніми обставинами; схильності до активності та підприємництва або традиції, що склалася.

[76] Пипия К. Д. Идентификационный портрет россиян (на данных The ISSP и Левада­-Центра) // Мониторинг общественного мнения: Экономические и социальные перемены. — 2016. — № 3. — С. 38—50.

[77] У російському суспільстві сформовано чотири нерівнозначні групи: 20 % громадян мають громадянську самоідентифікацію (умовно, представники політичної нації); 20 % — етнічну; 30 % — дезінтегровану (низькоінтегровані у суспільство та позбавлені суспільної солідарності); 30 % — змішану (вважають важливими і громадянські, й етнічні критерії для ідентифікації себе із росіянами).

[78] Лейбин В., Вакарюк В., Руднев М. Братья или чужаки? [Електронний ресурс] // Русский репортер. — Режим доступу : http://expert.ru/russian_reporter/2014/41/bratya-­ilichuzhaki/

[79] Пароль дня: Безопасность. Стабильность. Суверенитет [ Електронний ресурс] / ВЦИОМ. — Пресс-­выпуск № 3175. — Режим доступу : https://wciom.ru/index.php?id=236&uid=115815

[80] Прагнуть перетворень: 18—24 роки — 56 %; 25—34 роки — 43 % і 34—44 роки — 38 %. Постійно підтримують демократію серед громадян у віці 18—44 роки — 27—30 %.

[81] До змін прагнуть переважно громадяни, які підтримують діяльність партії ЛДПР (36 % серед опитаних) і непарламентських опозиційних партій (44 %). Також готовність до змін висока серед тих, хто не прийде на вибори (35 %).

[82] Ударим запасами по санкциям и изоляции [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ng.ru/regions/2016-­07-­08/5_sanktsii.html

[83] Российская академия народного хозяйства и государственной службы при президенте РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ranepa.ru/

[84] Две трети россиян указали на отсутствие стабильности в стране [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/rbcfreenews/5791e6919a79470545db342f

[85] Протестный потенциал [Електронний ресурс] / Левада­-Центр. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/09/16/protestnyj-­potentsial-­4/

[86] Мухаметшина Е. Россияне по­-прежнему не готовы протестовать [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.vedomosti.ru/politics/articles/2016/09/16/657201-­rossiyane-­ne-­gotovi-­protestovat

[87] Наиболее тревожащие проб­лемы [Електронний ресурс] / Левада­-Центр. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/09/15/naibolee-­trevozhashhie-­problemy-­2/

[88] Институциональное доверие [Електронний ресурс] / Левада­-центр. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/10/13/institutsionalnoe-­doverie-­2/

[89] Россияне стали меньше доверять сообщениям СМИ о ситуации в экономике страны [Електронний ресурс] // Интерфакс. — Режим доступу : http://www.interfax.ru/business/532690

[90] Відмовитися від надання хабарів готові 25 % громадян, 9 % — готові повідомляти про факти корупції, 6 % — згодні, що про корупцію треба говорити як проб­лему публічно. І 33 % — вважають, що нічого з корупцією вдіяти не можна.

[91] Россия­-2020: Сценарии развития / под ред. М. Липман и Н. Петрова ; Моск. Центр Карнеги. — М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2012. — С. 447.

[92] Борусяк Л., Левинсон А. Жить не по лжи: доверяют ли россияне правительству и друг другу [Електронний ресурс]. — Режим доступу : // http://www.rbc.ru/opinions/society/05/08/2015/55c20a909 a794739aa440386

[93] Сайт Федеральної служби державної статистики [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.gks.ru/wps/wcm/connect/rosstat_main/rosstat/ru/statistics/population/demography/# ; Сайт наукового електронного видання «Демоскоп Weekly» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.demoscope.ru/weekly/ssp/sng_e0.php

[94] Интолерантность и ксенофобия [Електронний ресурс] / Левада­-Центр. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/10/11/intolerantnost-­i-­ksenofobiya/

[95] «Русский марш» и шествие «Мы едины!» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2015/11/24/russkij-­marsh-­i-­shestvie-­my-­ediny/

[96] 14 слов Русского марша [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://rmarsh.info/novosti/14-­slov-­russkogo-­marsha.html

[97] Привычка к конфронтации [Електронний ресурс] / Левада­-Центр. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/09/21/privychka-­k-­konfrontatsii/

[98] Население большей части регионов России сократилось в 2015 году [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/society/02/02/2016/56af54e99a79470373d0bd7d

[99] Экономика тянет демографию вниз [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rosbalt.ru/blogs/2016/03/29/1502012.html

[100] Ефремов И. Кто нарушил этническое равновесие в России? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://demreview.hse.ru/data/2016/07/04/1116624186/DemRev_3_1_2016_94-­113.pdf

[101] Демография [Електронний ресурс] / Росстат. — Режим доступу : http://www.gks.ru/wps/wcm/connect/rosstat_main/rosstat/ru/statistics/population/demography/#

[102] Юрий Крупнов выступил на собрании Ассоциации многодетных семей Московской области [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.idmrr.ru/news/01516.html

[103] Демография [Електронний ресурс]. / Росстат. — Режим доступу : http://www.gks.ru/wps/wcm/connect/rosstat_main/rosstat/ru/statistics/population/demography/#

[104] Неприятный западный дрейф [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://demoscope.ru/weekly/2003/095/tema02.php

[105] Выдавливание русских из национальных республик РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://sputnikipogrom.com/ussr/38375/russians-­not-­welcome/#.V-­khtNSLRkg

[106] Концепция демографической политики Российской Федерации на период до 2025 года [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://demoscope.ru/weekly/knigi/koncepciya/koncepciya25.html

[107] Национальный состав России [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.statdata.ru/nacionalnyj-­sostav-­rossii

[108] Профессор Вишневский: Россию ждет миграционный взрыв [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.bbc.com/russian/society/2016/03/160321_demography_vishnevsky_interview

[109] Медков В. Демография и вооруженные силы [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://demographia.net/demografiya-­i-­vooruzhennye-­sily

[110] Андреев Е., Вишневский А. Ближайшие демографические перспективы России [Електронний ресурс].// Демоскоп Weekly. — 2014. — № 601—602. — Режим доступу : http://www.demoscope.ru/weekly/2014/0601/tema04.php

[111] Концепция демографической политики Российской Федерации на период до 2025 года [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://demoscope.ru/weekly/knigi/koncepciya/koncepciya25.html

[112] Демография [Електронний ресурс] / Росстат. — Режим доступу : http://www.gks.ru/wps/wcm/connect/rosstat_ main/rosstat/ru/statistics/population/demography/#

[113] У низці областей РФ (Курській, Тульській, Тверській, Тамбовській) трудоактивне населення (кількість осіб) скоротилося до 60—61 %. Скорочення відбувається переважно за рахунок титульної етнічної групи.

[114] Kolomak E. Urbanization and Economic Development in Russia [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www-­sre.wu.ac.at/ersa/ersaconfs/ersa12/e120821aFinal00084.pdf

[115] Налічується 169 міст (понад 100 тис. мешканців), з яких 15 — мільйонники. Проте значні демографічні та соціальні проб­леми пов’язані з низкою мономіст (загалом 319 поселень з населенням понад 14 млн осіб).

[116] Сакаев В.Т. Фактор украинских беженцев в Российской Федерации: политико­-демографический подход // Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики. — 2015. — № 12 (62). — С. 168—170; Рязанцев С., Скоробогатова В. Украинская миграция в приоритетах развития России // Международные процессы. — 2016. — Т. 14, № 1. — С. 38—51.

[117] За словами російського соціолога В. Орєшкіна, так в експертних та соціологічних колах називають регіони РФ з вираженою націо­нальною і соціальною специфікою. В них глибина феодального патерналізму та соціального контролю настільки потужна, що забезпечує майже 100 % підтримку влади на виборах.

[118] Джемаль О. Война в Сирии помогла Путину помириться с США, не отдавая Донбасс и Крым [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://pda.inosmi.ru/politic/20160614/236858362.html?all

[119] Боевиков из Дагестана в Сирии не 500, а 5 тысяч [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://onkavkaz.com/news/527-­boevikov-­iz-­dagestana-­v-­sirii-­ne-­500-­a-­5-­tysjach.html

[120] Денежное довольствие военнослужащих по контракту [Електронний ресурс] / официальный сайт Министерства обороны Российской Федерации. — Режим доступу : http://sc.mil.ru/social/money/soldiers_pay/salary.htm

[121] За даними Міноборони РФ, у 2010—2015 рр. отримали житло майже 300 тис. сімей військовослужбовців.

[122] З 2005 р. МО РФ реалізує програму житлової іпотеки, за якою кожен офіцер або контрактник отримує від відомства накопичувальний вклад, який можна використати для купівлі житла. Іпотека має стати основним інструментом забезпечення армійців житлом.

[123] У 2014 р. чисельність збройних сил РФ становила 845 тис. осіб: сухопутних військ — 250 тис., повітряно-­десантних — 35 тис., ВМС — 130 тис., ВПС — 150 тис., стратегічних ядерних сил — 80 тис., командування і обслуговування — 200 тис. Наприкінці 2014 р. кількість контрактників уперше перевищила кількість військовослужбовців строкової служби.

6.1. Російська зовнішня політика як прояв ревізіонізму та логіки агресивного реалізму

Географічна Європа є місцем розвитку та співіснування кількох підходів у зовнішній політиці. З боку ЄС ми можемо спостерігати еволюцію лібералізму та конструктивізму в неоліберальний інституціоналізм, з боку Росії відбулася спроба впровадження західних підходів, яка завершилася поверненням до агресивного реалізму (реалізму нападу) із запозиченням окремих інструментальних та методологічних частин конструктивізму та інституціоналізму для вдосконалення обраної моделі внутрішнього розвитку та поведінки на міжнародній арені.

Європейський Союз став свідомим та досить вдалим експериментом із реалізації конструктивістського підходу, головна ідея якого полягає в тому, що норми не лише визначають поведінку, а й конструюють ідентичність акторів. «Оскільки фундаментальні структури міжнародних відносин є швидше соціальними, аніж матеріальними, ці структури значною мірою формують ідентичність акторів та їхні інтереси, а не лише впливають на їхню поведінку»[1]. Соціальна взаємодія між акторами лежить в основі конструктивістської теорії ЄС, вона визначена як «процес, під час якого змінюються інтереси агентів та, ймовірно, їхні ідентичності»[2].

Прийнято вважати, що Європейський Союз постав із міркувань безпеки — потреби створення такої системи взаємозалежності та взаємопроникності у Європі, яка б унеможливила війни. Таким чином, в установках держав відбулися зміни в розумінні безпекових норм — від змагання, відокремлення та плекання державного націоналізму до співпраці, інтеграції та забезпечення миру[3].

Сучасні зовнішньополітичні підходи в краї­нах ЄС базуються на традиціях неоліберального інституціоналізму, який поєднує в собі реалізм та конструктивізм. Формоутворюючими чинниками для системи міжнародних відносин та ролі держав у ній ця теорія визначає інтерес держав і закріплені норми та інституції, які забезпечують дотримання цих норм.

Згідно з уявленнями неоліберального інституціоналізму, головними передумовами міжнародного миру є демократія, економічна незалежність та членство в міжнародних організаціях, а головним стимулом для активної та агресивної зовнішньої політики держав — анархія міжнародної системи.

Анархічною може вважатися незбалансована багатополярна система, яка викликає найвищий рівень тривоги у держав, але водночас створює вік­но можливостей для перегляду порядку системи міжнародних відносин. Тому розбалансування існуючого міжнародного правопорядку може бути метою держав, які не задовольняються власною роллю в міжнародній системі, прагнуть більшого, однак не бачать для себе можливостей змінити свій статус у рамках прийнятих правил гри.

Про незадоволені амбіції та відмову приймати існуючий світовий порядок голосно заявила Росія промовою[4] свого президента В. Путіна на Мюнхенській безпековій конференції 2007 р. У цій промові Путін прямо заявив про неприйняття однополярної моделі міжнародного порядку. A ревізіоністський курс у зовнішній та внутрішній політиці президент Росії фактично оголосив у своєму посланні[5] Федеральним зборам 2005 р., коли назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». У цей період російська політична еліта чітко визначилася з курсом на повернення Росії статусу світової наддержави.

У сучасному світі статус світової потуги передбачає передусім технологічну та економічну перевагу над конкурентами, де велика територія та ядерна зброя становлять лише додану якість статусу світової держави. Із чотирьох перерахованих вище ознак Росія володіє лише двома останніми, що наділяє її певним впливом, однак недостатнім для того, щоб західні держави із занепокоєнням сприйняли ревізіоністський курс Кремля[6].

Модель розвитку краї­ни, яку обрала політична еліта РФ, не передбачає модернізації держави та соціуму і перетворення Росії на демократичну краї­ну з розвиненою ринковою економікою. Фактично це успадкована від СРСР модель репресивного управління суспільством зі збереженням статусу та можливостей збагачення номенклатурної еліти держави. За цих умов розширення зони свого впливу, аж до задіяння методів силової зовнішньої експансії, є необхідною умовою каналізування накопиченої в суспільстві агресії та отримання зовнішнього ресурсу для економічного розвитку.

Російська влада в цих умовах обрала шлях відновлення свого домінування в територіальних межах СРСР та подальшого розширення впливу на територію колишньої Організації Варшавського договору.

Зручним середовищем для реалізації стратегічних планів з відновлення впливу для Росії є незбалансована багатополярна система, в якій присутні кілька світових потуг та держав, які претендують на регіональну гегемонію. Така система, згідно з підходами реалізму, є найнебезпечнішою конфігурацією сил та несе найвищий ризик воєнного зіткнення[7].

Цілком можна стверджувати, що сьогодні така система вже існує, — вже відбувся перехід від однополярної системи міжнародних відносин із безумовним лідерством США до багатополярної, в умовах якої Сполучені Штати Америки все ще не мають конкурентів, рівних собі за потужностями, однак уже не можуть одноосібно диктувати свій порядок денний світового розвитку.

Дослідники міжнародних відносин у рамках концепції неореалізму вже 2010 р. розглядали Росію та Китай як ініціаторів зміни системи міжнародних відносин. Дискусія точилася переважно навколо того, чи є Росія та Китай краї­нами-­ревізіоністами, чи прибічниками статус-­кво. Ревізіоністи прагнуть змінити міжнародну систему та роб­лять це силою. Прихильники статус-­кво готові платити високу ціну за збереження стабільності й робити невеликі зусилля для покращення свого становища. Якщо російські ревізіоністські наміри вже практично не викликали сумнівів, то політика Китаю все ще підлягала визначенню — чи це ревізіоністська держава, чи КНР прагне зберегти статус-­кво та збільшувати власний вплив шляхом м’якої економічної експансії.

Вже з часу виступу президента Росії на Мюнхенській безпековій конференції 2007 р. ревізіоністські наміри Кремля не викликали сумнівів. Однак західні політики та експерти недооцінювали загрозу Росії як ініціатора масштабного військового конфлікту через низку причин.

По-­перше, зовнішня політика Росії безумовно лежить у сфері логіки реалізму. Водночас експерти дискутували щодо характеру російського реалізму — чи він є захисним (defensive), чи нападаючим (offensive).

По-­друге, західні експерти та політики не змогли адекватно оцінити наміри та можливості Росії змінити міжнародний порядок. Їхня методологія оцінювання базувалася на успішному досвідові розвитку західних суспільств у рамках логіки лібералізму, конструктивізму та інституціоналізму. Іншими словами, помилкою було оцінювати та робити прогнози щодо розвитку Росії, виходячи з логіки розвитку західних демократичних та правових суспільств.

Дискусії, які велися та досі ведуться з приводу зовнішньої політики Росії між прихильниками реалізму захисту (defensive realism) та реалізму нападу (offensive realism), значною мірою впливають на висновки про мотивацію Кремля та, відповідно, формують зовнішньополітичну стратегію західних держав щодо Росії. Очевидно, що в західній політологічній думці переважив підхід, який класифікував її дії в рамках захисного реалізму, який передбачає, що держави прагнуть максимізувати свою безпеку через стратегії захисту, а їхня агресивна поведінка є переважно реакцією на зовнішню загрозу. Таке концептуальне обґрунтування було підхоплене російською політологічною думкою та широко застосовувалося в комунікації російської влади, спрямованій як на зовнішнього адресата, так і на внутрішнього.

Логіка захисного реалізму передбачала гнучкість намірів та прийнятну для західних суспільств мотивацію. Саме тому західні держави обрали стратегію максимального залучення Росії до всіх інституційних та нормативних рамок, які визначали міжнародне співробітництво в Європі. Яскравими прикладами цього є: членство Росії в переважній більшості міжнародних європейських організацій, навіть попри неодноразове порушення умов членства, як це відбувається з присутністю Росії в Раді Європи; прагнення ЄС залучати Росію до всіх своїх ініціатив і політики в межах Східної Європи; тісне співробітництво Росії з НАТО, що розвивалося донедавна. В політичних колах західних держав вважалося, що максимально широкий діалог із Кремлем дозволить зменшити рівень тривоги російського політичного керівництва та суспільства щодо загроз, які нібито існують з боку ЄС та НАТО.

Натомість розвиток подій, починаючи з російсько-­грузинської війни 2008 р., чітко визначає російський ревізіонізм у межах логіки реалізму нападу, або агресивного реалізму, який визначає за мету держави зміну системи міжнародних відносин та свого статусу в ній через застосування сили. Російська влада зацікавлена підтримувати у західній політологічній думці ілюзію ролі захисту як головного мотиву російських зовнішньополітичних дій. Однак реальні загрози для європейських країн від наслідків її дій в Украї­ні та Сирії вже змушують західних політологів переглядати свої позиції, а західних політиків — сумніватися у загальноприйнятих звичних підходах.

6.2. Конфронтація із Заходом

Першим свідченням зовнішньополітичного розвороту Росії у бік конкурентного протистояння із Заходом та реставрації власної імперської сутності стала вже згадувана «мюнхенська промова» В. Путіна у 2007 р., в якій президент РФ не тільки виступив з обвинуваченнями США та НАТО у спробах побудувати однополярний світ та нав’язати іншим державам власну «правову систему», а й відверто заявив про претензії Росії, як краї­ни «з тисячолітньою історією», на лідерські позиції у міжнародній політиці[8].

Першим втіленням цих претензій став напад РФ на Грузію у 2008 р. Він не зустрів адекватної реакції з боку міжнародного співтовариства. Тому Росія продовжила рухатися у визначеному напрямку — до відновлення свого геополітичного домінування.

Ці та всі наступні виклики, які кидає Росія міжнародному співтовариству протягом останніх років, змінили характер відносин РФ із Заходом. Говорячи про перехоплення Росією геополітичної ініціативи, ми маємо на увазі саме стратегію створення проб­лем та провокацій, на які західні союзники змушені реагувати. Така політика РФ стала випробуванням для всієї системи міжнародної безпеки, міжнародного права та міжнародних організацій.

Сучасна політика російського керівництва є безсумнівним прикладом підважування авторитету системи міжнародного права. Сфера «м’якого права» зневажена Росією вже давно, прикладом чого є порушення практично всіх принципів та зобов’язань, закладених в основу ОБСЄ, та систематичне недотримання рішень ПАРЄ зі збереженням при цьому (до 2015 р.) всіх можливостей впливу на роботу як ОБСЄ, так і Ради Європи з її Парламентською асамб­леєю.

Ігнорування Кремлем сфери «м’якого права» відбувалося одночасно з намаганнями внести зміни до «жорсткого» та «загального» міжнародного права в Європі та закріпити таким чином свій регіональний вплив. Протягом нульових років ХХІ ст. ревізіоністські прагнення Росії змінити геополітичний баланс на Європейському континенті просувалися через ініціативи щодо зміни договірної бази сфери безпекового співробітництва.

На словах Росія також виступає за досягнення «повної єдності Європи, без ліній поділу, шляхом забезпечення рівноправної взаємодії Росії, ЄС та США». Фактично ж РФ поставила за мету отримати можливість впливати на рішення європейських країн та ЄС, зокрема в політико-­безпековому сегменті. Не маючи можливості впливати на рішення НАТО та на безпекову політику держав — членів ЄС, Кремль прагнув набути таких прав через підписання нових юридично зобов’язуючих міжнародних договорів, зокрема через реформування ОБСЄ з наданням цій організації юридичної правосуб’єктності.

Отже, спроби Росії утвердити свій регіональний вплив шляхом внесення змін у систему міжнародних норм, які регулюють відносини між державами на Європейському континенті, зазнали невдачі. Однак це не зупинило російську верхівку у ревізіоністських намірах, оскільки міжнародне право фактично не має механізмів примусу щодо світових потуг. Єдиним інструментом впливу міжнародної спільноти є дії держав щодо держави-­порушника: санкції, ембарго тощо. Для високої дієвості таких заходів потрібна політична воля та одностайність держав.

Враховуючи притаманні західним державам демократію та плюралізм, навіть такі рішення, як введення санкцій проти третьої держави, є предметом обговорення у внутрішньополітичному полі. І це створює додаткові ризики, пов’язані з трактуванням дій Росії, на що й спрямовані значні інформаційно-­пропагандистські зусилля Кремля.

У цьому контексті дуже показовими стали кардинальні, порівняно з попереднім періодом, зміни у 2014—2015 рр. підходів російських правників до тлумачення основоположних норм та принципів міжнародного права. Йдеться не просто про розбіжність точок зору, а про повне заперечення попередніх підходів, що особливо яскраво виявляється на прикладі норм, що стосуються територіальної цілісності, непорушності кордонів, рівноправ’я та самовизначення народів[9]. Таке тлумачення просувається, зокрема, і в міжнародному науковому полі з метою розмивання однозначності сприйняття змісту норм і створення сприятливого ґрунту для маніпуляцій інформацією та свідомістю громадян західних країн.

Саме маніпулятивний інформаційно-­пропагандистський прояв агресії і є найважливішою складовою гібридної війни Росії проти Заходу. Кремль не має наміру починати повномасштабний воєнний конфлікт з Північноатлантичним альянсом, розуміючи, що технологічна та економічна відсталість зумовлять однозначну і швидку поразку Росії у цьому конфлікті. Не маючи достатньої потужності для того, щоб утвердити навіть своє регіональне домінування, але маючи амбітні ревізіоністські плани щодо світового впливу, Росія спрямувала величезні зусилля на підрив основ могутності держав західної цивілізації. Одним із механізмів і є руйнація усталеної в період домінування західних держав системи міжнародного права: створення великої кількості прецедентів недієвості цієї системи, поширення сумнівів у держав щодо її ефективності та провокування відчуття потреби встановити нові правила міжнародного порядку.

Другим механізмом є вплив на західного виборця через підрив довіри до конституційних органів влади і, відповідно, до політичної системи держави, руйнування впевненості у спроможності правоохоронних органів захистити населення, провокування нетерпимості та агресії до меншин тощо. В таких умовах люди гостріше відчувають тривогу та страх за «непевне» майбутнє і стають більш прихильними до ліво-­ або праворадикальних політичних сил, які просувають політичний порядок денний, що суперечить європейським цінностям. Їхніх представників досить часто помічають у безпосередніх контактах із Кремлем.

З метою реалізації своєї агресивної стратегії Росія діє за кількома основними напрямами.

Першим кроком у процесі виборювання РФ собі провідного місця у міжнародній політиці стала діяльність, спрямована на послаб­лення своїх конкурентів через руйнацію їх єдності.

Європейський напрям для російської експансії — природний та найбільш актуальний з огляду на мету відновлення статусу РФ як світової наддержави. Не маючи можливості набути ваги світової потуги в умовах світового порядку, який склався під домінуванням держав західної цивілізації, Росія ставить за мету руйнацію наявної системи міжнародних відносин. Це може відбутися за умов розколу НАТО та європейської дезінтеграції або за умов девальвації системи міжнародного права до стану безпорадності та недієвості міжнародних інституцій та норм. У таких умовах хаосу виникає новий світовий прядок та нова система договорів, що враховує здобутки, отримані у силовий спосіб.

Керівництвом РФ був узятий курс на фінансову, організаційну та інформаційну підтримку т.зв. євроскептиків у Європі. Передусім ідеться про численні праворадикальні та деякі ліві політичні партії в краї­нах ЄС[10].

У Франції це — «Націо­нальний фронт», який, як відомо, отримує фінансування з Росії[11] й поділяє політику В. Путіна в Європі. У Німеччині основним апологетом скасування антиросійських санкцій є партія правопопулістської та євроскептичної спрямованості «Альтернатива для Німеччини». Дехто з аналітиків стверджує, що ця партія фактично напряму підтримується режимом В. Путіна[12]. В Угорщині — націоналістична праворадикальна партія «Йоббік», один із представників якої, Б. Ковач, навіть був обвинувачений у шпигунстві на користь Росії і позбавлений недоторканності рішенням Європарламенту, депутатом якого він був[13]. В Італії це — «Ліга Півночі».

Росія настільки активно розгорнула свою антиЄСівську діяльність, що основні проб­леми, з якими зіштовхнулася Європа в останні роки, — міграційна криза та терористичні атаки, Brexit — чимало експертів та політиків також почали пов’язувати із РФ.

Зростає вплив Росії і в інших краї­нах Європи, де політичні кола тією чи іншою мірою мають проросійські погляди. На цей час оглядачі включають до такого блоку країн Грецію, Словаччину, Угорщину, Кіпр, Італію, Сербію, Болгарію та Францію. Особливо серед них вирізняється Франція, де обидві палати парламенту 2016 р. ухвалили резолюції, в яких містився заклик скасувати санкції Євросоюзу проти Росії. Ініціатором резолюції у нижній палаті парламенту був представник партії Н. Саркозі «Республіканці», колишній міністр транспорту Франції Т. Маріані, який є співголовою асоціації «Франко-­російський діалог». Маріані відомий також своїм скандальним візитом до Криму в липні 2015 р. (Другим співголовою асоціації є В. Якунін — колишній президент ВАТ «Російські залізниці».)

Сполученим Штатам Америки та НАТО (організації, в якій, на думку росіян, все визначають США) приділена основна увага у Стратегії націо­нальної безпеки РФ, затвердженій указом президента РФ 31 грудня 2015 р. У цьому документі США та Організація Північноатлантичного договору, зокрема, звинувачуються у:

— протидії проведенню РФ самостійної зовнішньої та внутрішньої політики;

— намаганнях зберегти своє домінування у світових справах та проведенні політики стримування Росії шляхом здійснення на неї політичного, економічного, військового та інформаційного тиску;

— послаб­ленні системи глобальної безпеки внаслідок нарощування та модернізації наступального озброєння, створення нових його видів;

— мілітаризації сусідніх з РФ регіонів, створенні там мережі військово-­біологічних лабораторій США;

— розширенні Альянсу;

— збереженні блокового підходу при вирішенні міжнародних проб­лем (що, на думку росіян, не є ефективним з огляду на сучасну міграційну кризу в ЄС);

— протидії інтеграційним процесам у Євразійському регіоні та створенні там зон нестабільності (як приклад наводять Украї­ну), що має негативний вплив на реалізацію Росією власних націо­нальних інтересів;

— подвійних стандартах у боротьбі з тероризмом;

— використанні інформаційних та комунікативних технологій для досягнення своїх геополітичних цілей, у т.ч. у спосіб маніпуляції суспільною свідомістю та фальсифікації історії;

— застосуванні економічних методів, інструментів фінансової, торговельної, інвестиційної та технологічної політики для вирішення своїх геополітичних завдань, внаслідок чого послаблюється стабільність міжнародних економічних відносин та зростає ризик повторення масштабних фінансово-­економічних криз[14].

Втім, як зазначають деякі експерти, складно говорити про наявність у російського керівництва стратегічного плану протистояння із США: більшість із перелічених вище претензій можна розглядати як визначення Росією напрямів власної діяльності.

Важливим складником протистояння зі США та НАТО є створення РФ військових провокацій на морі та в повітрі з метою «забезпечення військово-­морської присутності в оперативно важливих районах»[15], а також демонстрація власної військової сили шляхом мілітаризації прикордонних регіонів[16] та проведення масштабних навчань біля кордонів із краї­нами — членами Альянсу, наприклад, проведення на території Республіки Білорусь навчань ОДКБ «Непорушне братерство-­2016».

Не обмежуючись звинуваченнями у «світовому домінуванні» та підтримкою антиамериканських настроїв, насамперед у Західній Європі, Росія намагається впливати й на внутрішньополітичні процеси всередині США.

У світлі нещодавніх кібератак на сервери Демократичної партії США, експерти з питань інформаційної безпеки дедалі частіше схиляються до думки, що Кремль переходить у нову площину гібридної агресії — інформаційний простір. Аналітики стверджують, що за цими групами кіберзлочинців стоять російські спецслужби.

Прикметною рисою російських хакерських операцій за останні півтора року стало зростання агресивності: російські операції в кіберпросторі тепер спрямовані не тільки на крадіжку інформації, а й на перетворення цієї інформації на зброю. Наприклад, росіяни почали активно фальсифікувати викрадені документи та оприлюднювати їх у мережі Інтернет з метою пропаганди та дезінформації[17].

Близький Схід сприймається Москвою (в традиціях радянської зовнішньої політики) як зона конкурентного протистояння Росії зі США. Своїм неочікуваним втручанням у війну в Сирії РФ поставила інші краї­ни перед фактом власної присутності в цьому і без неї складному конфлікті, ставши не лише учасником бойових дій, а й суб’єктом міжнародних переговорів з урегулювання сирійського питання. Росія також захищає власні інтереси у Близькосхідному регіоні як один із найбільших постачальників енергоносіїв у світі[18].

У сирійському питанні Кремль традиційно звинувачує США у зриві переговорного процесу щодо Сирії та загостренні ситуації[19]. Водночас російські ЗМІ розповсюджують інформацію про «успішний зрив планів США»[20], а також ідею про те, що проведення американцями операції в Сирії є черговим провалом зовнішньої політики Білого дому.

Ще вразливішою до дестабілізації Близькосхідного регіону є об’єднана Європа.

Різниця потенціалів економічно розвиненого європейського ядра та відносно відсталих периферійних зон (переважно у Близькосхідно-­Чорноморському просторі), з їх соціально-­економічними проб­лемами та локальними конфліктами, створює величезну небезпеку стабільності європейського світу загалом. Сучасна міграційна криза, напади терористів у європейських столицях — це тільки перші ознаки наступу майбутніх хвиль хаосу з боку небезпечного сусідства. Недостатня увага до вирішення питань безпеки у ширшому регіоні призводить до того, що різниця потенціалів зростатиме, і, як наслідок, виникатимуть нові кризові ситуації.

Події останніх років у близькому європейському оточенні виявили, що масштаби викликів зі Сходу були недооцінені, а започаткована ЄС політика сусідства — недостатньо продуманою, не підкріпленою відповідними ресурсами і фактично зазнала фіаско. Ситуація ще більше загострилася внаслідок деструктивної політики Кремля з його геополітичними амбіціями та спробами розхитати європейську єдність.

Ще одним важливим напрямом зовнішньополітичної експансії Кремля є намагання створити альтернативні західним міждержавні об’єднання.

У цьому процесі Росія передусім робить ставку на розвиток стосунків із КНР та закріплення своїх позицій у краї­нах т.зв. пострадянського простору, результатом чого є розвиток таких об’єднань, як: Шанхайська організація співробітництва; Євразійський економічний союз (ЄАЕС); БРІКС; Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ). Розвивається співробітництво з Асоціацією держав Південно-­Східної Азії (Association of Southeast Asian Nations, ASEAN). Аби відігравати більшу роль на Близькому Сході, РФ також намагається сформувати т.зв. малий трикутник (Росія — Іран — Туреччина)[21].

6.3. Жорстке домінування РФ на пострадянському просторі

Основним напрямом посилення впливу РФ на пострадянському просторі (в умовах скорочення власних, передусім фінансових, ресурсів) стало проведення Москвою жорсткішої політики щодо сусідніх країн та використання для цього відповідних засобів економічного, військового та дипломатичного тиску.

Розпад Радянського Союзу зумовив кардинальні політичні та соціально-­економічні перетворення на Євразійському континенті, що, за висловом Ф. Фукуями, мало стати «кінцем історії» — з огляду на неминучість конституювання демократичних режимів та консолідації посткомуністичних суспільств на основі демократичних цінностей.

За чверть століття політичний транзит на пострадянському просторі демонструє, з одного боку, переважання авторитарних тенденцій з елементами декларативної демократії, а з іншого — прогресуюче посилення агресивності російських інтеграційних проектів. Утвердження в Російській Федерації авторитарної моделі влади спрямоване на реалізацію двох стратегічних цілей: внутрішньої — політичної інтеграції й нівелювання відцентрових тенденцій, та зовнішньої — створення умов для реінтеграції пострадянського простору та римейку радянського проекту.

Зокрема в посланні президента Росії В. Путіна Федеральним зборам РФ 2005 р. зазначається, що «крах Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою століття… Епідемія розпаду до того ж перекинулася на саму Росію»[22].

Для реалізації своєї політики РФ намагається долучити та використати інші краї­ни, насамперед ті, які значною мірою знаходяться в політичній та економічній залежності від неї. До таких держав належать передусім учасники міжнародних політичних, економічних чи військових об’єднань на пострадянському просторі, в яких Росія відіграє провідну роль.

Окрім того, метою російської політики є закріплення в державах пост­радянського табору «фасадних демократій», «формальних демократій», «електоральних демократій», «напівдемократій» і формування в них «стабільних», «прогнозованих» та лояльних до Росії «режимів домінуючої влади» (dominant-­power politics)[23], напівавторитарних режимів. Натомість у тих краї­нах, де підтверджується теорія демократичного транзиту, дії Росії спрямовані на створення зон заморожених територіальних конфліктів та організацію «керованого хаосу».

У реалізації своєї політики на пострадянському просторі РФ також активно використовує невизнані державні утворення, зокрема Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я. Вплив на держави пострадянського регіону здійснюється методами економічного, політичного та військового тиску.

Основним важелем економічного тиску є ціни на енергоносії, насамперед на газ. Військовий тиск здійснюється шляхом створення нових військових баз, збільшення військового контингенту, а також постачання озброєння та військової техніки.

Донедавна Росія активно використовувала економічні засоби закріп­лення своєї домінуючої ролі на пострадянському просторі шляхом створення міжнародних економічних об’єднань, де вона могла відігравати провідну роль через наявність переваг у природних ресурсах, об’ємного внутрішнього споживчого ринку та вигідного транзитного розташування.

Керівництво РФ активно просувало ідею створення спільного економічного об’єднання, зокрема Єдиного економічного простору. Результатом цього стало підписання 2003 р. президентами Украї­ни, РФ, Білорусі та Казахстану Угоди про наміри з формування Єдиного економічного простору. Під час переговорного процесу було досягнуто домовленості щодо укладання 17 угод, які передбачали на початковому етапі створення зони вільної торгівлі, вільний руху капіталу та робочої сили.

Наступним етапом мало бути створення наднаціо­нальних органів. Проти цього виступала Украї­на, що розцінювалося керівництвом РФ як намагання отримати додаткові односторонні преференції. Оскільки у даному питанні не було досягнуто компромісу, 2005 р. Украї­на вийшла з переговорного процесу щодо формування ЄЕП та Митного союзу.

Продовжуючи політику, спрямовану на економічну інтеграцію, РФ реалізувала свої наміри, коли 2010 р. очільники Росії, Білорусі та Казахстану підписали пакет із 17 документів зі створення ЄАЕС, а 2012 р. парламенти цих країн ратифікували зазначені документи.

Відповідно до Договору про створення ЄАЕС сформовано наднаціо­нальні органи, зокрема Вищу Євразійську економічну раду, Міжурядову раду, Євразійську економічну комісію та Вищий суд, а також запроваджено функціонування Митного союзу.

Фінансування діяльності ЄАЕС здійснюється за рахунок внесків учасників. Так, відповідно до визначеного Вищою радою розміру бюджету організації та внесків членів, 2015 р. загальний бюджет Союзу становив 6 638 604,8 тис. російських рублів. Розміри внесків країн становили: Білорусь — 312 014,4 тис., Казахстан — 486 609,7 тис., Росія — 5 839 980,7 тис. російських рублів. Цифри свідчать про те, що основним донором діяльності та найбільш зацікавленим суб’єктом союзного утворення є РФ, і, відповідно, вона формує діяльність ЄАЕС у вигідному для себе напрямі.

Створення зони вільної торгівлі як у рамках ЄАЕС, так і в рамках СНД, що було передбачено відповідним Договором про ЗВТ від 18 жовтня 2011 р., не принесло суттєвих економічних переваг їх учасникам. Сторони не домовилися про остаточний перелік обмежень та вилучень з режиму вільної торгівлі, і це призвело до того, що згаданий режим не було запроваджено повною мірою. У цьому процесі Росія намагалася створити найвигідніші умови для експорту своїх товарів та обмежити обсяги поставок товарів із країн — учасниць об’єднань.

З метою поглиб­лення інтеграції Росія почала більш активно проводити політику економічного тиску на інші держави пострадянського простору, насамперед на Білорусь та Казахстан. Як наслідок, 29 травня 2014 р. у м. Астана було підписано договір про створення Євразійського економічного союзу, до якого увійшли РФ, Білорусь та Казахстан, а 2015 р. до об’єднання приєдналися Вірменія та Киргизія.

Створення такого союзу мало сприяти економічному розвитку та покращенню соціально-­економічної ситуації у краї­нах-­учасницях. Натомість 2015 р. спостерігався спад економік, зокрема, ВВП Росії скоротився на 3,7%, ВВП Білорусі — на 3,9%, і лише у Казахстані відбувся невеликий приріст — близько 1,5% (2014 р. зростання казахстанського ВВП становило 4,3%).

Таким чином, економічна інтеграція не принесла переваг її учасникам. При цьому краї­ни пострадянського простору залучалися до заходів РФ, спрямованих на здійснення економічного та політичного тиску на інші держави, що не відповідало їхнім власним інтересам.

Так, у відповідь на санкції, запроваджені ЄС та США щодо РФ унаслідок агресії проти Украї­ни, Росія ввела обмеження на постачання продукції з ЄС. Хоча на Білорусь та Казахстан зазначені санкції не поширювалися, Росія посилила контроль за товарами, які постачаються з ЄС до цих країн. 2016 р. РФ спробувала обмежити обсяги поставок нафти у Білорусь, аби змусити цю краї­ну скоротити обсяги експорту продукції власних нафто­переробних підприємств, зокрема в Украї­ну.

З метою здійснення тиску на Украї­ну, у зв’язку з підписанням нашою державою Угоди про асоціацію з ЄС, РФ запровадила додаткове мито у розмірі ставки режиму найбільшого сприяння, використовуючи відповідні положення Договору про зону вільної торгівлі від 2011 р.

Також задля збереження свого впливу та посилення домінування в регіоні Росія з 2014 р. активізувала військову та військово-­технічну взаємодію з краї­нами ОДКБ та проводила активні заходи з посилення бойової готовності своїх збройних сил. У 2015 р., а особливо у 2016-­му збільшилася кількість військових навчань як у рамках ОДКБ, так і безпосередньо військових підрозділів РФ.

Наприклад, у 2014 р. навчання в ОДКБ не проводилися. А вже у 2015 р. відбулися навчання «Непорушне братерство-­2015» у рамках Колективних сил оперативного реагування ОДКБ та «Гром-­2015». Крім того, РФ провела наймасштабніші за останні роки навчання «Центр-­2015», в яких брали участь 95 тис. військовослужбовців підрозділів ЗС, МВС, МНС, ФСБ, ФСО, ФСКН РФ, а також частини збройних сил Казахстану.

У 2016 р. в рамках ОДКБ проводилися навчання «Непорушне братерство-­2016», командно-­штабні навчання «Взаємодія-­2016», «Кобальт-­2016», «Пошук-­2016». Крім того, у невизнаній ПМР відбулися навчання оперативної групи російських військ. Проводилися масштабні навчання на території РФ «Кавказ-­2016», у яких узяли участь військові підрозділи Південного, Західного та Центрального військових округів, Північного флоту, військово-­космічних та повітряно-­десантних військ ЗС РФ.

Росія намагається розширити свій військовий потенціал у західних прикордонних регіонах краї­ни. Так, у 2016 р. у м. Клинці (Брянська область), у безпосередній близькості до кордонів Украї­ни та Білорусі, сформована військова база, на якій передбачається розташувати військову техніку для проведення наземних військових операцій.

Стратегії просування Росії у західному напрямку відповідає також додаткова передислокація у 2016 р. російських військово-­транспортних літаків, винищувачів та бойових вертольотів на авіаційну базу в м. Бобруйськ (Білорусь).

У 2015—2016 рр. активізувалися польоти бойових літаків поблизу кордонів країн Балтії. Так, у 2015 р. російські військові літаки понад 270 разів було зафіксовано неподалік кордонів Латвії.

Така військова активність може свідчити про намагання РФ зберегти свій вплив на пострадянському просторі шляхом посилення своєї військової присутності, а збільшення кількості та масштабності військових навчань у рамках ОДКБ — про прагнення залучити та використати військовий ресурс країн-­союзниць для реалізації власних геополітичних амбіцій, передусім у протистоянні РФ із Заходом.

Найближче коло держав — союзниць РФ, на які спрямовується водночас і найбільший тиск, як уже зазначалося вище, становлять краї­ни — учасниці Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) та Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Окрім суто економічної зацікавленості, РФ використовує згадані інтеграційні проекти на пострадянському просторі для протидії перспективі входження сусідніх країн до європейських та євроатлантичних структур.

Так, наприкінці 2013 р. Вірменія, яка здійснила необхідні кроки для укладання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, у стислі строки змінила свою позицію й оголосила про приєднання до Митного союзу. Причиною такої різкої зміни зовнішньополітичного курсу стала загроза Росії надати підтримку Азербайджану в Нагірнокарабаському конфлікті. Як наслідок, Вірменія спочатку відмовилась від євроінтеграції, а у 2015 р. приєдналась до ЄАЕС.

Окрім того, вплив на Вірменію здійснюється шляхом призначення на ключові державні посади проросійськи налаштованих високопосадовців. Так, наразі діючий прем’єр-­міністр Вірменії К. Карапетян із 2011 р. обій­мав посади у дочірніх структурах ПАТ «Газпром».

Слід мати на увазі, що, відповідно до змін у Конституції Вірменії внаслідок проведення конституційного референдуму 2015 р., краї­на з напів­президентської стане парламентською, і вся реальна влада з 2018 р. (терміну закінчення повноважень нинішнього президента С. Саргсяна) опиниться в руках прем’єр-­міністра. Таким чином, діючий проросійський прем’єр наразі має значні адміністративні важелі для забезпечення отримання партією, яку він представляє, найбільшої кількості депутатських мандатів на майбутніх парламентських виборах і, відповідно, можливість обійняти посаду очільника уряду.

Тиск на Білорусь здійснюється з використанням як економічних, так і військових важелів. Як член союзної держави, РБ узгоджує з РФ зовнішню політику, питання оборони, безпеки, бюджету, грошово-­кредитної та податкової системи, енергетики, транспорту та зв’язку, а також митну політику. Таким чином, Росія має можливість впливати на прийняття рішень з ключових питань зовнішньої та внутрішньої політики Білорусі.

Слід зазначити, що однією з основних товарних позицій білоруського експорту є нафтопродукти, які вироб­ляють на ПАТ «Мозирський нафтопереробний завод». Діяльність цього НПЗ залежить від ціни та обсягів поставок російської нафти, що використовується Росією для забезпечення лояльної політики та підтримки своїх ініціатив з боку керівництва РБ.

Серйозним важелем впливу є також членство Білорусі в ОДКБ і наявність на території краї­ни російських військових об’єктів.

У 2014 р. обговорювалося питання про створення на території РБ російської військової авіаційної бази, і президент РФ В. Путін дав розпорядження підписати відповідні документи. Однак наприкінці 2015 р. президент О. Лукашенко зумів домовитися з російським керівництвом, і рішення щодо формування бази було скасовано.

Керівництво Білорусі намагається частково протидіяти тискові Росії. Так, вдалося забезпечити проходження військовослужбовцями служби виключно на території краї­ни, незважаючи на прагнення РФ використовувати білоруські збройні сили через механізми ОДКБ для вирішення питань за межами РБ.

Економіка Казахстану, який є членом ЄАЕС, значною мірою залежить від РФ, оскільки Росія є основним імпортером казахстанської продукції. Місцевий експорт представлений переважно мінеральними ресурсами, що робить краї­ну залежною від виробничих потужностей переробної промисловості РФ. Крім того, геополітичне розташування Казахстану ставить Астану в залежність від транзиту через територію РФ.

Водночас керівництво РК намагається диверсифікувати свій експортний потенціал, для чого активно розвивається співпраця з китайськими компаніями та фінансовими структурами.

Особливо слід відзначити залежність від Росії на пострадянському просторі т.зв. невизнаних держав, зокрема Південної Осетії, Абхазії та ПМР. Соціально-­економічна ситуація у цих утвореннях є досить складною, оскільки вони не можуть самостійно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність і повністю залежать від фінансових дотацій РФ. Зазначені утворення виникли внаслідок військових конфліктів, де Росія відіграла також ключову роль, у зв’язку з чим соціальну та промислову інфраструктуру в них було значною мірою зруйновано. Така ситуація зробила їх іще більш залежними від фінансування з боку Росії. Крім того, через зовнішньополітичну ізольованість енергоресурси до цих формувань може постачати виключно РФ за визначеною нею ж ціною.

Таким чином, на пострадянському просторі Росія намагається використовувати всі можливі інструменти для забезпечення свого впливу на краї­ни регіону. Лояльна політика сателітів щодо захисту та просування РФ власних інтересів формується переважно через інтеграцію їх у міжнародні економічні та військові об’єднання, в яких Росія відіграє провідну роль, і, відповідно, протидію інтеграції цих держав до європейських та євроатлантичних структур.

Серед інших інструментів тиску РФ активно використовує постачання енергоносіїв із визначенням обсягів та цін на них; торговельно-­економічні відносини; доступ на власну територію для товарів сусідніх країн з метою їх транзиту в треті краї­ни; військове співробітництво та оборонно-­промисловий комплекс; внутрішні міжнаціо­нальні конфлікти в деяких краї­нах та сприяння виникненню на їх територіях невизнаних державних утворень, «заморожених конфліктів»; втручання у внутрішньополітичні процеси через підтримку проросійськи налаштованих націо­нальних еліт.

6.4. Жертви російської гібридної агресії

Якщо говорити про гібридну політику Росії на пострадянському просторі, то насамперед слід згадати Придністровський конфлікт, низку збройних протистоянь і війн на території Грузії. Ця політика реалізується через заклики до захисту російськомовного населення з одночасним провокуванням міжетнічних та мовних конфліктів.

Дослідники пов’язують активну міжетнічну дестабілізацію ще з відповідною політикою радянського керівництва щодо попередження самостійницьких настроїв у республіках СРСР. Підтвердження цієї тези знаходимо в спогадах останнього голови КДБ В. Бакатіна: «Комітет держбезпеки стояв біля витоків створення «інтернаціо­нальних фронтів» у союзних республіках, що демонстрували непокору [союзному] центру. Хибна логіка «поділяй і володарюй» стимулювала розкол суспільства в цих республіках на два непримиренних табори, призводила до загострення соціальної напруги. Замість терплячого діалогу та спокійного, врівноваженого підходу до вирішення суперечностей між республіками і центром, діяла схема: «Не хочете підкорятися — отримайте інтерфронт, який закличе до страйків, порушить питання кордонів республіки та законності обраних там органів влади». А потім діяльність цих інтерфронтів подавалася Комітетом держбезпеки як вияв «волі всього народу»[24].

Цими словами змальовано суть політики і радянського КДБ у союзних республіках, і нинішнього керівництва Росії — вихідців із КДБ щодо колишніх республік-­колоній, а тепер незалежних країн.

Грузія. Формальним приводом початку військових дій на території Південної Осетії та Абхазії став їх фактичний вихід зі складу Грузії. Абхазія 23 липня 1992 р. відновила дію Конституції Абхазької Радянської Республіки 1925 р., за якою вона проголошувалася суверенною державою. У серпні конфлікт перейшов у збройне протистояння Грузії та Абхазії. Наприкінці вересня 1993 р. абхазькі й російські військові угруповання контролювали всю територію автономії. Від 23 червня 1994 р. на території Абхазії розташовані «миротворчі сили» СНД, фактично — російські підрозділи, що залишаються потужним носієм ідей і гарантом «русского мира» в регіоні.

Південно-­осетинська автономна область після низки автономістських кроків у 1989—1991 рр. була перетворена на Республіку Південна Осетія. У січні—квітні 1991 р. на її території розгорнулися військові дії між грузинськими військами та південноосетинськими угрупованнями. Ідея відокремлення від Грузії подавалася осетинами як умова виживання нації. 24 червня 1992 р. було підписано угоду про принципи врегулювання грузинсько-­осетинського конфлікту, пізніше — про введення миротворчих сил у складі російського, грузинського та північноосетинського батальйонів. У процесі введення миротворчих сил лідери Південної Осетії заявляли про своє бажання стати частиною РФ.

Головним наслідком війни стала легітимізація Росією процесу «відтинання» грузинських провінцій шляхом визнання їхньої незалежності. Перегляд пострадянських кордонів у силовий спосіб не знайшов розуміння у світі: реакція інших країн показала, що в Росії немає союзників щодо силової ревізії кордонів. Внаслідок війни у 90-х роках ХХ ст. кількість жертв сягнула майже 20 тис. осіб, економіка зазнала серйозних збитків.

У Південній Осетії люди потерпають від бідності та безробіття, економіка залежна від російських дотацій. В Абхазії місцевий туризм залишився на рівні радянського часу, весь туристичний комплекс практично ізольований. Нині там розміщені російські миротворці та спостерігачі ООН.

Наступним значним епізодом збройного протистояння в Грузії стала серпнева російсько-­грузинська війна 2008 р. Спроба Тбілісі встановити контроль над Цхінвалі та більшою частиною автономії обернулася для грузинської армії поразкою, після того як у бойові дії блискавично вступили російські війська.

Наступного дня після початку конфлікту російські війська увійшли до Південної Осетії, використовуючи бронетанкові, мотострілецькі та військово-­повітряні сили. Контрнаступ було ретельно сплановано та вміло виконано, що дозволило росіянам упродовж наступних 48 годин перемогти та змусити основні грузинські сили відступити. 10 серпня російські війська зміцнили свої позиції в Південній Осетії[25].

Російські війська продовжили наступ, атакуючи на двох напрямках — на південь від Південної Осетії до міста Горі та до морських портів. Вони бомбардували військові аеродроми в Марнеулі та Вазіані, що спровокувало вимкнення радарів у міжнародному аеропорту в Тбілісі. Ці наступальні дії дозволили російським силам наблизитися на коротку відстань до грузинської столиці, що унеможливлювало надходження підкріплення ззовні[26]. Остаточну окупацію Грузії було зупинено зусиллями міжнародного співтовариства.

Президент М. Саакашвілі програв війну, його рішення про силове розв’язання південноосетинської проб­леми призвело до значних людських втрат як з боку Грузії, так і Південної Осетії. Втім, розпочавши військову операцію, Саакашвілі змусив західні краї­ни втрутитися в цей конфлікт, переводячи його з регіонального у міжнародний, що суперечило інтересам Росії, зацікавленої в тому, щоби Кавказ залишався виключно під її впливом. Натомість розвиток ситуації спричинив появу міжнародних миротворців та здійснення контролю на кордоні з Південною Осетією та Абхазією. Таким чином було ліквідовано небезпеку для грузинських поселень на території Південної Осетії, а відсутність відкритих збройних конфліктів постфактум наблизила Грузію до прийняття у члени НАТО.

Крім того, цей конфлікт сприяв розширенню інтересу західноєвропейських країн та США до проб­леми стабільного транзиту каспійської нафти трубопроводами, що не контролюються Росією[27].

У конфлікті з Грузією була використана ідеологія і технологія нового російського іредентизму. Росія, вводячи свої війська, вибудовувала моральну та правову легітимацію своїх дій на потребах допомоги співвітчизникам, які потерпають від конфлікту між Грузією і Південною Осетією. Упродовж останніх років тисячі жителів юридично грузинських територій одержали російські паспорти і, відповідно, стали громадянами Росії.

РФ визнала «незалежність» Абхазії та Південної Осетії. Відповідь Кремля на події в Південній Осетії була асиметричною за своєю силою та масштабами, неприкритим порушенням норм міжнародного права. Однак не до кінця принципова позиція насамперед США та ЄС призвела до фактичної політики потурання агресорові, що розв’язала йому руки.

Молдова. Придністров’я лише з 1936 р. входило до складу Молдавської АРСР (із 1940 р. — МРСР). До його етнічного складу входять три основні, приблизно однакові за чисельністю, групи: українці, молдовани та росіяни. Населення решти Молдови більш однорідне, воно переважно кори­стується румунською мовою. На початку 1990-­х рр. серед політичної еліти Молдови були поширені прорумунські настрої, існувала ідея об’єднання Молдови та Румунії в єдину державу, що категорично не сприймалося верхівкою придністровського регіону. Основні лінії протистояння, як і в інших радянських республіках, почали вибудовуватися у мовній та етнічній сферах.

25 серпня 1991 р. було проголошено незалежність так званої Придністровської молдавської республіки (ПМР), після чого між сепаратистами та молдовськими військами розпочався короткочасний збройний конфлікт. Битва за Бендери стала його кульмінацією. Після того, як придністровські збройні формування почали використовувати танки, надані розміщеною в Придністров’ї 14-­ю російською армією, молдовська сторона змушена була піти на поступки, розпочавши переговорний процес.

У 1992 р. угоду про припинення вогню, що завершила чотиримісячну війну, підписали президенти Молдови та Росії, що де-­факто фіксувало Росію як сторону конфлікту. Згодом переговори були переведені у формат «5+2», де «сторонами» процесу стали Молдова та ПМР, посередниками — Росія, Украї­на та ОБСЄ, а спостерігачами — ЄС та США. Згідно з домовленостями 1992 р., на території невизнаної ПМР перебуває миротворчий контингент збройних сил Росії, створений 1995 р. на базі колишньої радянської загальновійськової 14-­ї армії.

У вересні 2006 р. керівництво т. зв. Придністровської молдавської республіки за підтримки Кремля провело референдум щодо незалежності Придністров’я з його подальшою інтеграцією до складу Російської Федерації (97% «за» від кількості тих, хто брав участь у голосуванні). Результати цього референдуму не були визнані Молдовою, Україною, США, ЄС та моніторинговою місією ОБСЄ. Представники РФ заявили, що результати референдуму не матимуть юридичних наслідків.

2016 р. у Придністров’ї були проведені спільні навчання силовиків сепаратистського регіону та вояків оперативної групи російських військ із відбиття нападу умовного незаконного збройного формування на військові об’єкти. Офіційний Кишинів висловив занепокоєння з цього приводу і вкотре заявив про вимогу вивести російські війська із Придністров’я.

9 вересня 2016 р. президент невизнаної республіки Є. Шевчук підписав указ про реалізацію підсумків так званого референдуму від 2006 р. про визнання незалежності ПМР з її подальшим приєднанням до Росії. У Кишиневі вважають, що це може негативно позначитися на переговорному процесі в регіоні. У Кремлі відмовилися коментувати заяви про початок приєднання Придністров’я до Росії.

Попри «гучні» рішення, нині ситуація перебуває у замороженому стані. Згідно із законодавством Молдови, Придністров’я — це автономне територіальне утворення з особливим правовим статусом. Фактично у т.зв. ПМР сформувалася специфічна економічна система — гібрид планового господарства та кланового капіталізму. Це «сіра зона», яка існує за рахунок контрабанди цілої низки товарів та оборудок з відмивання коштів певними російськими компаніями. Соціально малозахищені категорії населення дотуються із бюджету РФ. У невизнаній міжнародною спільнотою ПМР дозволене подвійне громадянство, і більшість населення має російські паспорти.

Періодично відбуваються переговори у форматі «5+2», які не стосуються кардинальних проб­лем, а отже, не сприяють врегулюванню ситуації загалом. Присутність російських миротворців та російської військової бази, закритість території, з одного боку, консервують ситуацію в ПМР, а з іншого, — з огляду на високу мілітаризованість регіону та російсько-­україн­ську війну, — створюють умови для можливої швидкої ескалації конфлікту.

За роки протистояння дві частини Молдови дедалі більше віддаляються одна від одної. Якщо більша частина краї­ни орієнтована на ЄС, то для мешканців Придністров’я характерна чітка радянська ідентичність, яка з часом не зникає, а лише посилюється. Тут і надалі використовують радянські символи — від пам’ятників Леніну до радянських елементів у державній символіці невизнаної республіки. Якщо й доводиться говорити про успішність створення моделі «русского мира» поза межами Росії, то Придністров’я є одним із небагатьох таких прикладів.

6.5. Стратегічні цілі гібридної агресії Росії проти Украї­ни

Десуверенізація Украї­ни

Роль, місце та ступінь участі Росії у стратегічних перспективах сучасної україн­ської державності обумовлюються сутністю російської цивілізаційної та геополітичної доктрини, сформованої впродовж останніх 15 років. У фундамент цієї моделі (зафіксованої, зокрема, в Стратегії націо­наль­ної безпеки РФ до 2020 року від 12 травня 2009 р.) покладені не ідеологічні засади чи принципи, а шовіністичні ідеї про «неспроможність» одних народів та «відповідальність» за їхні долі інших, що повністю суперечить принципам міжнародного права та базовим засадам ООН щодо права націй на самовизначення.

Коротко ці ідеї можна викласти наступним чином:

визнання Росією того факту, що становлення світоустрою протягом останніх 10 років XX ст. відбулося практично без її участі і витіснило біполярний геополітичний розклад сил;

прагнення РФ стати одним із полюсів впливу і зафіксувати ці зміни у новому «світовому порядку»;

необхідність подальшої регіоналізації багатополярного світу з утвердженням потужних регіональних лідерів, які в ролі світових центрів сили виконуватимуть функцію «відповідальних країн» в історично визначених для них регіонах;

відродження Росії як однієї зі світових наддержав;

повноформатне підпорядкування РФ «пострадянського макрорегіону» як сфери її «відповідальності» та «життєвих інтересів»;

зниження геополітичної ролі Украї­ни, недопущення її формування як незалежного регіонального лідера з подальшим зниженням її статусу до краї­ни третього світу, повністю залежної від Москви;

здійснення на прикладі Украї­ни примусової та показової реінтеграції пострадянського простору під жорстким патронатом Росії та на основі її уявлень про цивілізаційні цінності, а в разі неможливості реалізувати такий план — максимальна руйнація її територіальної цілісності та спроможності як держави;

примушення Києва (а на його прикладі — й інших країн) будь-­якими методами до узгодження своєї внутрішньої та зовнішньої політики з інтересами Росії;

компрометація політики Украї­ни, спрямованої на здобуття реальної і повної незалежності від Російської Федерації;

унеможливлення для Украї­ни реалізації проекту європейської та євроатлантичної інтеграції шляхом створення перешкод у здійсненні курсу щодо асоціації з Євросоюзом та поглиб­лення співпраці з НАТО.

Реалізація викладених положень є не хаотичною емоційною реакцією на зовнішні виклики, а втіленням у життя ретельно розроб­леного Росією плану дій.

Для Російської Федерації вступ Украї­ни до Північноатлантичного альянсу означатиме остаточну втрату впливу на нашу державу і фактичний вихід Києва зі сфери безумовного контролю. Для Кремля це буде колосальною поразкою на зовнішньополітичний арені та програшем США, основному конкурентові в питаннях впливу на світові процеси. Крім того, в разі вступу Украї­ни та Грузії до НАТО Росія фактично опиниться в оточенні країн Альянсу, що, з її точки зору, створить безпрецедентну загрозу націо­нальній безпеці та змінить баланс сил у регіоні на користь можливого супротивника. Аргументи про те, що після закінчення холодної війни відбулася трансформація самої суті блоку НАТО, який на сьогодні виступає переважно в ролі безпекового об’єднання, російськими владними структурами не сприймаються.

Російська сторона здійснює системний політичний, економічний і військовий тиск на нашу краї­ну та держави — члени Альянсу з метою недопущення євроатлантичної інтеграції Украї­ни. Обравши конфронтаційну модель розвитку ситуації, Москва для досягнення своєї мети відкрито використовує вкрай жорстку риторику та військову силу, а також ресурси спецслужб та засобів масової інформації, які працюють над дискредитацією нашої держави в очах світової спільноти.

Крім зовнішньополітичних кроків, РФ для реалізації своїх цілей здійснює відповідні заходи всередині нашої краї­ни, спрямовані на зміну діючого керівництва держави, повернення політичного курсу Украї­ни та настроїв переважної більшості населення краї­ни у бік Росії. Головною метою цієї діяльності має стати організація реваншу з метою приведення до влади маріонеткового режиму та створення і фіксації політичної ситуації на свою користь.

Досягти своїх цілей російське керівництво намагається через:

сприяння федералізації Украї­ни з подальшим сценарієм проведення референдуму про зміну політичного устрою;

створення з використанням підконтрольних ЗМІ та агентів впливу морального тиску на україн­ське суспільство, шляхом демонстрації неспроможності нинішніх україн­ських політиків реалізувати державницьку ідею;

підігрівання протестних настроїв та створення умов для розколу цілісності нації за принципом регіонального егоїзму та в інтересах регіональних еліт (бізнесу та місцевих керівників);

розбалансування політичної системи держави і деморалізацію державних посадовців та інститутів, аби запобігти належному виконанню ними своїх функцій;

активізацію прихованої діяльності проросійського лобі в державних структурах та розпалювання з їхньою допомогою різноманітних суперечностей у суспільстві;

використання агентури впливу для компрометації найдієвіших політиків, які обстоюють державні позиції Украї­ни.

У разі невдачі Росія прагнутиме створення в Украї­ні зон нестабільності, що, у свою чергу, призведе до «керованого хаосу», який був неодноразово випробуваний Радянським Союзом у слаборозвинених державах Африки та Латинської Америки. Така нестабільність послабить політичну систему краї­ни та створить умови, які, на думку російського керівництва, нададуть російській стороні ситуаційні переваги та свободу для шантажу чи торгів з Україною з усього переліку питань, що становлять для РФ інтерес.

Внутрішньополітична мобілізація

Демонізація Украї­ни відбувалася в масовій свідомості росіян планомірно і цілеспрямовано.

Було б перебільшенням казати, що створення останніми роками ворожого образу з Украї­ни та українців не мало в Росії передісторії.

Негативний образ україн­ського народу спонтанно виник у російському середовищі у зв’язку з розпадом Радянського Союзу та збереженням у складі нової Україн­ської держави АР Крим і з розподілом ЧФ, що вже на початку 1990-­х рр. сприймалися росіянами як «крадіжка» та «несправедливість». Це та традиційно зверхнє ставлення росіян до українців (як і до всіх інших народів колишнього СРСР) були використані російським керівництвом та розвинуті у державну пропагандистську антиукраїн­ську політику ненависті саме після перемоги Помаранчевої революції, коли Кремль відчув загрозу не лише своєму впливові на пострадянському просторі, а й власним позиціям усередині РФ.

Протестний мітинг на Болотній площі 2012 р. часто називають визначальним фактором остаточного повороту у бік внутрішньої консолідації в РФ авторитарного режиму та змін у характері зовнішньої політики. Проте з категорії тих країн та народів, до яких росіяни ставляться просто негативно та зневажливо, у категорію «ворогів» — тобто тих, від кого начебто виходить небезпека, українці перейшли саме у зв’язку з революційними подіями 2013—2014 рр.

За даними соціологічних опитувань «Левада-­центру», сьогодні у списку ворожих до РФ країн 72 % росіян на перше місце поставили США, а друге місце із результатом 48 % посіла Украї­на[28]. 2015 р., відповідно до даних того ж таки «Левада-­центру», «погано» та «дуже погано» до Украї­ни ставилися 59 % опитаних. Хоча ще у січні 2014 р. 66 % заявляли про «добре» та «дуже добре» ставлення до нашої краї­ни[29].

Техніка створення з Украї­ни та українців образу ворога має кілька смислових складників:

— головним механізмом формування консолідованого уявлення про ворога є позбавлення його людського образу. Для цього використовується технологія надання прізвиська, навішування ярликів. У нашому випадку був використаний сформований ще за часів СРСР образ «фашизму»;

— оскільки «ворог» мусить обов’язково нести загрозу, особливістю антиукраїн­ської пропагандистської кампанії стало створення стійкого зв’язку Украї­на — США. Таким чином на нашу краї­ну автоматично були поширені всі негативні емоції та страхи, пов’язані зі США, з додатковим контекстом — обвинувачення українців у «зрадництві» та «запроданстві»;

— заперечення ідентичності. Популяризація в принципі давно існуючого уявлення про «вигаданість» україн­ської мови та нації. Ця тема також розвиває попереднє обвинувачення у «зрадництві»;

— заперечення державності — як легітимності існуючих органів влади, так і Україн­ської держави як failed state загалом;

— створення опозиційних образів норми та патології, коли «благородним героям» (російським воїнам та добровольцям) протиставляються «монстри», «збоченці», «садисти».

Формування образу зовнішнього ворога є найпримітивнішим, та все ж дуже ефективним і швидким способом консолідації суспільства перед уявною «зовнішньою загрозою» та конструюванням націо­нальної ідентичності на протиставленні «свій — чужий». Це специфічне, за словами директора «Левада-­центру» Л. Гудкова, «поєднання культури страху та надії»[30] підміняє собою виконання одразу кількох соціальних завдань.

Перше — це мобілізація та патріотична консолідація суспільства, яке насправді важко об’єднати в інший спосіб внаслідок несформованості таких спільних ціннісних категорій, як нація та спільне розуміння її інтересів, демократія, громадянські права та свободи тощо.

Друге — посилення позицій лідера та легітимація узурпації ним влади.

Третє — зняття з влади відповідальності за економічні та соціальні проб­леми у краї­ні, виправдання корупції та порушень демократичних свобод і прав громадян.

І четверте — імітація кризи традиційно призводить до посилення в суспільстві чорно-­білого бачення світу, що, знов-­таки, спрощує роботу пропагандистської машини (яка апелює до емоцій, а не розуму) та управління масами.

Механізми мобілізації людей шляхом переведення суспільства у стан уявної «війни» та необхідності, відповідно, об’єднатися для самозахисту були дуже добре опрацьовані ще у СРСР і фактично успадковані сучасною Росією. Крім того, розпад СРСР зовсім не означав, що ментальні особливості більшості населення, які формувалися не одне покоління, так само в короткі строки зазнають революційних змін.

Стан уявної «війни» є чудовим виправданням для влади, коли внут­рішні проб­леми, і передусім економічні, загострюються, а можливостей для їх вирішення бракує. Всі проб­леми фактично переадресовуються на ворога як першопричину (відомий плакат російської пенсіонерки «Обама, поверни нашу пенсію»[31]).

Масова мобілізація такого типу призводить і до зростання консервативних «общинних» настроїв, натомість усе інноваційне, раціональне та індивідуальне зазнає таврування. Як вдало зазначив керівник Центру досліджень ідеологічних процесів Інституту філософії РАН О. Рубцов, у Росії «ще років 3-­4 тому була ідеологія модернізації, глобалізації тощо… Але нічого не вийшло. І все перевернулося на ідеалістичний лад, відтепер у нас цінності, дух і таке інше…»[32].

Сама актуалізація образу ворога свідчить про кризу в краї­ні, про сильне соціальне напруження у суспільстві, «джерела якого ще складно розпізнати та раціоналізувати»[33].

Характеризуючи особливості розвитку російського суспільства ще 2005 р., Л. Гудков зазначав, що «жодна пропаганда не може бути дієвою, якщо вона не спирається на певні очікування та запити масової свідомості, якщо вона не є адекватною вже існуючим уявленням, легендам, стереотипам розуміння того, що відбувається, такого роду міфологічним структурам. Внести щось абсолютно нове у масову свідомість — справа майже безнадійна. Тому зростання уявлень про ворога є наслідком зусиль та руху з обох боків — зацікавлених та відносно раціональних інтерпретацій панівних еліт та аморфних, різноманітних масових поглядів, пояснень, вірувань, забобонів, символів, традиційних елементів ідентифікації»[34]. Саме на цих традиційних для російського суспільства уявленнях та раніше сформованих образах і будується робота нинішньої путінської пропагандистської машини.

За даними досліджень Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦИОМ), у 1989 р. лише 1 % респондентів вважав, що у їхньої краї­ни є вороги. При цьому США, НАТО, ЦРУ не були першими у цьому «ворожому» списку, поступаючись місцем мафії, комуністам, спекулянтам та іншим. Проте це відповідало настроям періоду розпаду СРСР. Заперечення радянського автоматично призводило до заперечення і найхарактерніших трендів радянської пропаганди. Але вже за 10 років, у 1999—2002 рр., 65—70 % громадян заявляли про наявність у Росії ворогів, зараховуючи до їх переліку НАТО, Китай, демократів, ісламістів[35]. Росіяни вкотре легко відгукнулися на ідеологічний запит влади та офіційної пропаганди, що лише підтверджує припущення про ціннісну аморфність суспільства, відсутність поширених стійких уявлень про «спільне благо» та патерналістську інфантильну ментальність більшості громадян.

Сьогодні в Росії створено загальну атмосферу «ненависті війни, не обов’язково війни у Сирії або на Донбасі, а війни всіх проти всіх»[36].

У ситуації уявної «війни» та протистояння Росії ледь не всьому світу відбувається консолідація нації передусім навколо лідера — президента. В. Путін набуває рис батька нації, що відкриває перед ним перспективи подовження владних повноважень на стільки часу, скільки триватиме ця «війна». В умовах «війни» зазвичай зростає значення та авторитет силових структур, виправдовується в очах громадськості збільшення бюджетних витрат на їх утримання. Так, у проекті бюджету РФ на 2017 рік рекордна частка видатків — понад 22 % — є засекреченою, тоді як більшість соціальних статей бюджету скорочуються.

Примітки

[1] Wendt A. Constructing international politics // International Security. — 1995. — № 20(1). — Р. 71—81. Цит. за: Swisa M. Future Stability in the European Union: Realism, Constructivism, and Institutionalism [Електронний ресурс]. — P. 128. — Режим доступу : http://scholarship.claremont.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1057&context=urceu

[2] Checkel J. T. The constructivist turn in international relations theory // World Politics. — 1998. — № 50(2). — P. 324—348. Цит. за: Swisa M. Future Stability in the European Union: Realism, Constructivism, and Institutionalism [Електронний ресурс]. — P. 128. — Режим доступу : http://scholarship.claremont.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1057&context=urceu

[3] Swisa M. Future Stability in the European Union: Realism, Constructivism, and Institutionalism [Електронний ресурс]. — P. 129. — Режим доступу : http://scholarship.claremont.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1057&context=urceu

[4] Выступление президента России В. Путина на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности 10 февраля 2007 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://izvestia.ru/news/321595

[5] Послание президента РФ Федеральному собранию [Електронний ресурс]. — 2005. — 25 апреля. — Режим доступу : http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_53088/

[6] Яркие моменты Мюнхенской конференции по безопасности [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://ria.ru/spravka/20100205/207681282.htm

[7] Mearsheimer J. J. The Tragedy of Great Power Politics.— New York : W. W. Norton & Company, Inc., 2001. Цит. за: Hancock, K. J., Lobell, S. E.. Realism and the Changing International System: Will China and Russia Challenge the Status Quo? // China and Eurasia Forum Quarterly. — 2010. — Vol. 8, No 4. — Р. 143—165.

[8] Выступление президента России В. Путина на Мюнхенской конференции по вопросам политики безопасности 10 февраля 2007 г. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://izvestia.ru/news/321595

[9] Задорожний А.В. Российская доктрина международного права после аннексии Крыма : монография. — К. : К.И.С., 2015. — С. 107.

[10] ZN.UA склало список проросійських партій в ЄС [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://dt.ua/WORLD/zn-­ua-­sklalo-­spisok-­prorosiyskih-­partiy-­v-­yes-­195496_.html

[11] Кремль финансирует французских ультраправых [Електронний ресурс]. — 2014. — 28 ноября. — Ч. 2. — Режим доступу : http://ehorussia.com/new/node/10131

[12] Putin greift nach der AfD [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.bild.de/politik/inland/wladimir-­putin/russlands-­praesident-­greift-­nach-­der-­afd-­kreml-­netzwerk-­38690092.bild.html

[13] Российский шпион? Европарламент лишил неприкосновенности венгерского депутата [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zampolit-­ru.livejournal.com/5932513.html

[14] Стратегия национальной безопасности Российской Федерации [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.scrf.gov.ru/documents/1/133.html

[15] Отряд Северного флота во главе с авианесущим крейсером «Адмирал Кузнецов» отправился в Сирию [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://flot.com/2016/%D0%9F%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B423/

[16] В Швеции приняли за провокацию размещение российских «Искандеров» под Калининградом [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.newsru.com/world/11oct2016/iskanderqvist.html

[17] Turns Out You Can’t Trust Russian Hackers Anymore [Електронний ресурс]. — 2016. — August 22. — Режим доступу : http://foreignpolicy.com/2016/08/22/turns-­out-­you-­cant-­trust-­russian-­hackers-­anymore

[18] Российский генерал-­полковник проговорился, зачем Путин убивает людей в Сирии [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://inforesist.org/rossiyskiy-­general-­polkovnik-­progovorilsya-­zachem-­putin-­ubivaet-­lyudey-­v-­sirii/

[19] Комментарий Департамента информации и печати МИД России относительно российско-­американских договоренностей по Сирии [Електронний ресурс]. — 2016. — 27 сентября. — Режим доступу : http://www.mid.ru/ru/foreign_policy/news/-­/asset_publisher/cKNonkJE02Bw/content/id/2473662

[20] Девис Д. Полный провал американской внешней политики [Електронний ресурс]. — 2016. — 03 октября. — Режим доступу : http://www.km.ru/world/2016/10/03/voina-­v-­livii/785495-­polnyi-­proval-­amerikanskoi-­vneshnei-­politiki

[21] Россия­-США: перехват концептуального лидерства [Електронний ресурс]. — 2016. — 19 августа. — Режим доступу : http://rusnext.ru/recent_opinions/1471636044

[22] Послание президента РФ Федеральному собранию [Електронний ресурс]. — 2005. — 25 апреля. — Режим доступу : http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_53088/

[23] Carothers T. The End of the Transition Paradigm [Електронний ресурс] // Journal of Democracy. — 2002. — Vol. 13, No 1. — C. 5—21. — Режим доступу : http://www.journalofdemocracy.org/sites/default/files/Carothers-­13-­1.pdf

[24] Бакатин В. Избавление от КГБ [Електронний ресурс]. — М. : Новости, 1992. — С. 29. — Режим доступу : http://libatriam.net/read/740731

[25] The Russo-­Georgian War and the Balance of Power [Електронний ресурс] // Stratfor. — 2008. — August 12. — Режим доступу : https://www.stratfor.com/weekly/russo_georgian_war_-­and_balance_power

[26] King C. The Five-­Day War Managing Moscow After the Georgia Crisis [Електронний ресурс] // Foreign Affairs.— 2008. — Режим доступу : https://www.foreignaffairs.com/articles/russia-­fsu/2008-­11-­01/five-­day-­war

[27] Gressel G. In the shadow of Ukraine: seven years on from Russian-­Georgian war [Електронний ресурс] / European Council on Foreign relations. — 2015. — August 6. — Режим доступу : http://www.ecfr.eu/article/commentary_in_the_shadow_of_ukraine_seven_years_on_from_russian_3086

[28] Россия не решили, кто им враги [Електронний ресурс]. — 2016. — 02 июня. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2016/06/02/rossiyane-­reshili-­kto-­im-­vragi/

[29] Россияне отделяют Киев от украинцев [Електронний ресурс]. — 2015. — 22 июня. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2015/06/22/rossiyane-­otdelyayut-­kiev-­ot-­ukraintsev

[30] Гудков Л. Идеологема «Врага». «Враги» как массовый синдром и механизм социокультурной интеграции [Електронний ресурс] // Образ Врага. — Режим доступу : http://library.khpg.org/files/docs/1409672112.pdf

[31] Когда Обама отдаст украденные льготы и пенсии? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.politforums.net/internal/1469034018_best.html

[32] «Русская осень». Кризис русского национализма после Крыма и Донбасса [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2015/11/06/russkaya-­osen-­krizis-­russkogo-­natsionalizma-­posle-­kryma-­i-­donbassa/

[33] Гудков Л. Идеологема «Врага». «Враги» как массовый синдром и механизм социокультурной интеграции [Електронний ресурс] // Образ Врага. — Режим доступу : http://library.khpg.org/files/docs/1409672112.pdf

[34] Там само.

[35] Там само.

[36] «Русская осень». Кризис русского национализма после Крыма и Донбасса [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.levada.ru/2015/11/06/russkaya-­osen-­krizis-­russkogo-­natsionalizma-­posle-­kryma-­i-­donbassa/