Світова гібридна війна: український фронт

Світова гібридна війна — новітнє глобальне міжнародне протистояння, яке виникає в умовах сучасного геополітичного устрою, боротьба за домінування і впливи, яка ведеться силами держав, їх коаліцій та позадержавними акторами. Одним із фронтів такої війни сьогодні є український.

Майже три роки гібридного протистояння з Росією стали найсерйознішим випробуванням для України, її суверенітету, незалежності і права українського народу самому визначати своє майбутнє. Ігноруючи норми міжнародного права і власні зобов’язання за багатосторонніми і двосторонніми договорами, Кремль вдався до збройної агресії проти України. Її наслідки виявилися надзвичайно тяжкими: анексовано Крим та окуповано частину території Донбасу; загинуло понад 10 тис. громадян України і майже 2 млн були змушені залишити свої домівки; зруйновано велику кількість об’єктів економіки, промислове обладнання частини сучасних підприємств розграбовано і вивезено на територію РФ.

І все ж досягти жорстких самовпевнених цілей агресії Кремлю не вдалося. Зокрема, провалився проект «Новоросія», за яким передбачалося виведення з-під юрисдикції України її південних і східних областей. Збройні Сили, правоохоронні органи і спеціальні служби України спромоглися за короткий час відновити свої спроможності й зупинити агресора. Значною мірою це стало можливим завдяки масовій громадянській підтримці, у т.ч. у формі добровольчого і волонтерського рухів.

Гібридна агресія РФ є головною загрозою для національної безпеки України. Одночасне застосування противником конвенційних та неконвенційних засобів досягнення власних цілей, спрямованих проти суверенітету України, створює взаємно підсилювальний руйнівний ефект.

Анексія Криму, не визнана міжнародною спільнотою[1], поява на сході України непідконтрольних територій та формування на них незаконних квазідержавних утворень підривають основи конституційного ладу, порушують суверенітет та територіальну цілісність України.

Досвід російської агресії проти України демонструє, що поняття гіб­ридної війни варто розглядати не тільки як новітній різновид ведення війн та новий тип воєнного конфлікту. Гібридну війну можна й доцільно кваліфікувати також як новітню форму глобального протистояння у сучасному безпековому довкіллі. Конфлікти, що палають або жевріють у різних точках земної кулі, стають ознакою глобального процесу гібридного протистояння. Такі події, як війна Росії проти України, війна в Сирії, конфлікти в Тихоокеанському регіоні, є виявами спільного процесу деструкції попе­редньої системи міжнародної безпеки і формування нових, ще не визначених форм спільного існування в умовах непевності й непередбачуваності.

У контексті подій, пов’язаних з гібридними війнами, маємо істотну зміну парадигм стратегічного мислення, одну з яких, притаманну російській політичній культурі, можна позначити як «геополітичну», тоді як для другої, властивої провідним державам Заходу, прийнятною є назва «глобалізаційна». Рано чи пізно глобалізаційна парадигма стратегічного мислення, пов’язана з процесами формування більш дієвих засад організації і підтримання світового порядку, отримає універсальне значення і домінуватиме у світовій політиці. Проте на сьогодні настанови геополітичного мислення зберігають серйозні позиції у міжнародних процесах, багато в чому внаслідок цинічної реанімації російською політичною елітою архаїчних стереотипів минулого.

Досвід російської гібридної агресії засвідчив, що феномен гібридної війни має два асиметричні модуси існування — матеріальний (фізичний) і дискурсивний. У військовому (матеріальному) вимірі російсько-український конфлікт є локалізованим, охоплюючи частину території України, натомість дискурс цієї гібридної війни набув глобального масштабу. Конфлікт інтерпретацій у вигляді зіткнення стратегічних наративів з протилежними версіями подій використовується як різновид зброї поряд з іншими невійськовими компонентами гібридних дій.

Розгляд відмінностей у розумінні нових, “змішаних”, форм ведення бойових дій дозволяє поставити питання про наявність у сучасних підходах до гібридної війни принципово різних стратегічних перспектив, залежно від позиції сторін у конфлікті та їхніх цілей, а також про вплив позиції учасника конфлікту на формування стратегій протидії гібридним загрозам і гібридному нападу.

Міжнародне право має реагувати на зміни безпекової реальності у світі, на появу новітніх загроз. Після 11 вересня 2001 р. для правового визначення понять «війна» та «збройний конфлікт» стало необхідним враховувати специфіку поняття «війна з терором». Сьогодні, після агресії РФ проти України, у зв’язку з реаліями гібридної війни виникла потреба у дослідженні й уточненні семантики відповідних міжнародно-правових термінів і концептів.

Міжнародне безпекове середовище нині характеризується турбулентністю процесів у всіх сферах. Окремі недержавні актори перебирають на себе функції, притаманні раніше лише національним урядам та уповноваженим міжнародним організаціям (як-от монополія на застосування сили). Брак відповідальності у сфері міжнародних відносин та неефективність міжнародного права створюють умови для нових форм і видів агресії, які часто маскуються під виглядом демократичних інститутів.

Так, дедалі більшого поширення у світі набувають сепаратистські рухи. При цьому часто можна спостерігати штучне перебільшення чинників, що формують сепаратистську загрозу в країні, як із пропагандистською метою, так і для обґрунтування необхідності вжиття радикальних заходів. Як правило все це відбувається під впливом зацікавлених держав, які надають військову, політичну та інформаційну підтримку сепаратистам.

Протидія сепаратистським проявам з боку держави суттєво ускладнюється через наявність у міжнародному праві певної колізії між принципами щодо недоторканності кордонів та поваги територіальної цілісності, з одного боку, і правом усіх народів на самовизначення — з іншого, на порушенні якого спекулює зацікавлена сторона, застосовуючи маніпулятивні інформаційні технології.

За останні два роки Україна зіткнулася з організованим сепаратистським рухом, який має свої особливості.

По-перше, наша країна має справу з гібридним сепаратистським конф­ліктом на Донбасі, основою якого є політичний сепаратизм, інспірований та підтриманий державою, що здійснює агресію проти України, — Російською Федерацією.

По-друге, сепаратистські прояви фіксуються і в інших регіонах України. Зокрема, окремі представники національних та етнічних громад, що проживають на півдні і заході України, намагаються активізувати процеси отримання національних автономій у складі України. Окремою проблемою є те, що відповідні процеси можуть бути використані РФ проти нашої держави як елемент гібридної війни.

Актуальним завданням держави є формування стратегії протидії сепаратизму в Україні на основі аналізу причин виникнення цього явища. Така стратегія має передбачати визначення шляхів врегулювання гібридного сепаратистського конфлікту на Донбасі, а також упередження сепаратистських проявів та підвищення ефективності протидії сепаратистським рухам в інших регіонах України.

Іншою небезпечною тенденцією, яка сформувалася нині у міжнародному безпековому середовищі і має вплив на процеси, що відбуваються на національному рівні, є зростання терористичної загрози.

Незважаючи на заходи, яких постійно вживає світове співтовариство у боротьбі з цим явищем, терористична діяльність розвивається, адаптується до заходів протидії, її ефективність зростає з розвитком новітніх технологій.

Для України терористична загроза нині є найвищою за всі попередні роки незалежності. Проте вона генерується не міжнародними терористичними організаціями, а РФ, агресивна політика якої спрямована на дестабілізацію і дезінтеграцію нашої держави, і пов’язаної з нею підтримкою диверсійно-терористичної діяльності сепаратистських рухів.

З огляду на нові тенденції поширення терористичної загрози, які формуються як у міжнародному середовищі, так і в нашій країні, особливої актуальності набуває вжиття комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності протидії тероризму в Україні.

Для досягнення зовнішньополітичних цілей РФ активно використовує у якості «енергетичної зброї» власний паливно-енергетичний комплекс. Саме енергетика, передусім сфера газопостачання, слугувала РФ інструментом досягнення своїх цілей у взаємовідносинах з Україною та країнами Європейського Союзу у передвоєнний період.

Цей аспект неодноразово відзначали фахівці у сфері енергетики, проте частина західноєвропейської політичної еліти та експертів, бажаючи зберегти дружні стосунки з важливим постачальником енергоресурсів, намагалася розглядати поведінку Росії виключно в межах економічної раціо­нальності.

Для України ж, як і для інших країн колишнього СРСР та Вар­шав­ського договору, застосування Росією енергетики для обмеження їх суверенітету було реальністю. Фактично, історія відносин між Україною та Росією в енергетичній сфері була перманентною «прихованою війною» (або ж гібридним миром) між Україною, яка намагалася отримати незалежність, та Росією, яка прагнула зберегти Україну у сфері своїх політичних, економічних та технічних інтересів.

Як показала практика, в умовах гібридного миру найбільш ефективними «енергетичними» інструментами підпорядкування політики інших країн російським інтересам стали:

— монополізація ринку країни-споживача у спосіб маніпулювання цінами (надання знижок окремим компаніям та країнам за укладання довгострокових контрактів);

— корумпування посадових осіб країн-споживачів та менеджерів компаній (укладання контрактів на вигідних для Росії умовах);

— блокування реформ внутрішнього енергетичного ринку (недопущення лібералізації енергетичного ринку, реалізації проектів диверсифікації енергопостачання, блокування процесу розмежування видів діяльності вертикально інтегрованих компаній);

— блокування процесів формування спільного ринку країн-споживачів (перешкоджання формуванню спільного ринку країн-споживачів, заборона на реекспорт енергоносіїв у рамках угод з Росією, надання переваг окремим країнам (компаніям) у доступі до внутрішнього російського ринку).

Найбільш очевидним проявом такої політики Росії щодо України є використання зазначених інструментів під час укладання невигідних конт­рактів на постачання природного газу в 2009 р., наступний обмін знижки на вартість природного газу на продовження терміну довгострокової оренди Чорноморського флоту РФ в Україні у 2010 р. та спроба блокувати підписання угоди про Асоціацію між Україною та ЄС в обмін на уникнення штрафів за невиконання контрактів 2009 р. та надання додаткових кредитів на закупівлю газу в 2013 р.

Саме нехтування світовим співтовариством спроб Росії використовувати енергетику як «енергетичну зброю» в мирний час сприяло імплементації енергетичного виміру в нову концепцію ведення війн, яка демонстративно реалізовувалася в Україні у 2013—2016 рр., у т. ч. уже через акти фізичного впливу на функціонування енергетичної інфраструктури.

Політика «закривання очей» на використання Росією, як і будь-яким іншим агресивним постачальником енергоресурсів, енергетики як інструменту реалізації своїх політичних інтересів та амбіцій на світовій арені більше не може вважатися припустимою. Теоретичні та політичні конструкції багатьох західноєвропейських експертів, якими вони намагалися пояснити численні конфлікти Москви з країнами СНД та колишнього Варшавського договору в енергетичній сфері, виявили свою неадекватність.

Більше того, можна стверджувати, що пояснення поведінки Росії на енергетичних ринках Європи лише через призму прагматизації економічних відносин, слугували одним із методів легалізації проросійських інтересів у публічному, економічному та політичному просторі ЄС. При цьому істотну роль у просуванні російської «геостратегії реваншу» відігравали окремі політичні особи країн ЄС, енергетичні компанії та галузеві експерти-аналітики. Цей аспект формування політики країн, які мають політико-економічні форми співпраці в енергетичній сфері з Росією, чекає на серйозний аналіз.

Проблему відповідальності еліт за виконання міжнародно-правових договорів має бути винесено у публічний простір та вирішено. Це стосується не тільки реалізації зобов’язань за Будапештським меморандумом, а й інших договорів, зокрема в енергетичній сфері, як-от договору про заснування Енергетичного співтовариства, членом якого є Україна.

Намагання політиків деяких країн дистанціюватися від «периферійних проблем» лише заохочує порушників міжнародної системи безпеки до продовження гібридної війни та застосування гібридних методів впливу і в інших сферах життєдіяльності та в інших регіонах світу. В умовах подальшої глобалізації обмежити гібридну агресію територією певних «периферійних» країн шляхом врахування інтересів агресора неможливо.

Спроби домовитися з агресором за рахунок інших країн, зокрема України, інтереси якої порушує реалізація Росією та західноєвропейськими компаніями «обхідних» маршрутів газопостачання[2], не забезпечать підвищення рівня безпеки європейських держав. Слід мати на увазі, що відпрацьовані в Україні гібридні методи впливу у певний час можуть бути легко перенесені на територію ініціаторів домовленостей з агресором[3].

На початку активної фази гібридної війни сили безпеки України (передусім, СБУ, МВС, ДПС) виявились неспроможними надати адекватну відповідь діям агресора. На той час наша країна переживала глибоку системну кризу, яка стала результатом відсутності реформ і накопичення критичної маси проблем усередині країни. Декларативність безпекової політики та системна деградація державних інститутів, що відбувалася у попередні роки, утворили сприятливий ґрунт для комплексного зовнішнього втручання у справи України. Драматичні події у АР Крим і на сході України засвідчили, що система забезпечення національної безпеки України, яка існувала на той момент, була неефективною, не враховувала особливостей війн нового типу, зокрема зростання ролі політичних, економічних, інформаційних та інших невоєнних засобів боротьби.

Можливість здійснення Росією збройної агресії проти України раніше взагалі не розглядалася. Ця стратегічна помилка на тлі ненадійності зовнішніх гарантій безпеки дорого коштувала нашій державі.

Активна фаза гібридної війни РФ проти нашої країни розпочалася у момент найбільшої слабкості державного управління України (втеча колишнього керівництва країни), певної деморалізації силових структур, що унеможливило адекватну та ефективну реакцію з боку Києва. Проте за короткий час у країні були проведені демократичні вибори, поновлено владні інститути, мобілізовані всі наявні ресурси для протидії агресії. Видатну роль у цьому процесі відіграло формування широкого добровольчого і волонтерського руху в Україні.

У встановленому законодавством порядку було прийнято рішення про проведення широкомасштабної антитерористичної операції, до якої були залучені підрозділи СБУ, МВС, новоствореної Національної гвардії України та інших складових сектору безпеки, а також Збройних Сил України.

Одними з основних чинників успішної протидії гібридній війні стали посилення контррозвідувального режиму, вжиття низки заходів з локалізації конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей, оперативна перебудова діяльності розвідувальних органів та Державної прикордонної служби України в нових умовах.

Фактично досвід протидії гібридній війні в Україні набувався, а форми реагування на відповідні загрози розроблялися або уточнювалися вже під час самої війни.

Ситуація як у районі проведення АТО, так і в інших регіонах країни поки що залишається складною і вимагає дедалі більших зусиль від українських спеціальних служб та правоохоронних органів щодо упередження загроз, викриття справжніх намірів противника, своєчасного виявлення та припинення розвідувальної, диверсійної, терористичної та іншої протиправної діяльності проти нашої держави.

Однією із суттєвих передумов російської гібридної агресії стала непослідовна, слабка та хаотична зовнішня політика України, т. зв. багатовекторність і часта зміна стратегічних орієнтирів. На тлі численних провалів на зовнішньополітичній арені найбільшою поразкою нашої держави стало ядерне роззброєння без належних гарантій безпеки внаслідок укладення Будапештського меморандуму 1994 р.

Ще однією поразкою зовнішньої політики України стала прив’язка між­урядової угоди «Про статус і умови перебування Чорноморського Флоту РФ на території України» до українсько-російського Договору про дружбу і співпрацю. Саме існування російського військового контингенту на території Криму створило зручні для російської сторони умови анексії півострова, у т. ч. стало маскувальним фоном для силових дій армії РФ в АРК, що забезпечували цей процес.

Багатовекторна політика, яку реалізовувало українське керівництво з метою пошуку балансу інтересів, разом із невизначеністю західної політики щодо країн т. зв. пострадянського простору зрештою перетворили Україну на буферну державу між європейською цивілізацією та сферою російського впливу, не давши змоги приєднатися до євроатлантичної системи безпеки і забезпечити захист в умовах зовнішньої агресії.

Ефективно протистояти заходам агресора у гібридній війні українському зовнішньополітичному відомству перешкоджали й внутрішні причини, пов’язані з відсутністю кардинальних реформ української дипломатії, яка досі залишається далекою від європейських критеріїв.

На сьогодні в Україні здійснено низку важливих заходів, спрямованих на нейтралізацію гібридних атак у сфері зовнішньої політики. Серед них — політичні рішення щодо відмови від багатовекторності зовнішньої політики та від позаблокового статусу. Визначено чіткий курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, його закріплено у нормативних докумен­тах — Законі про засади внутрішньої та зовнішньої політики, Воєнній доктрині, Стратегічному оборонному бюлетені. Завершенням створення нормативної бази, яка визначає зовнішню політику України, має стати ухвалення Закону України про національну безпеку.

Необхідно також завершити реформи в МЗС України, забезпечити перетворення його на ефективне зовнішньополітичне відомство європейського зразка.

Узалежненість інформаційного (передусім у цифровому середовищі) простору України від РФ зробило нашу державу особливо вразливою перед російською інформаційною агресією.

Починаючи з 2007—2008 рр. РФ планомірно відбудовувала систему державної пропаганди, яка стала наслідком жорсткої боротьби російського уряду проти вільних медіа. Вперше цю систему було протестовано під час військової операції в Грузії, яка виявила обмежені можливості впливу Росії на міжнародне співтовариство. Це призвело до стрімкого збільшення видатків на іномовлення та на пропагандистську діяльність за кордоном.

Станом на початок російської агресії проти України російські медіа повністю «позбулися» своєї безпосередньої функції «інформувати», ставши виключно пропагандистським ресурсом російської влади.

Сьогоднішній глобальний інформаційний простір є породженням концепції вільних інформаційних потоків, що взяв гору над протилежною концепцією — «національного інформаційного суверенітету». Він сприяв формуванню «одномірної людини», як продукту формування розвиненого індустріального суспільства.

На нинішньому етапі глобальний інформаційний простір став заручником жорсткого протистояння США, Росії та КНР, які по-різному бачать його майбутнє. Його криза породжена і спробами РФ зруйнувати «новий світовий порядок» й організувати (реанімувати) світоустрій, де Росія була б одним з центрів сили.

Концепція вільних інформаційних потоків, яка мала забезпечити стабільний та поступальний розвиток суспільств, була використана РФ у деструктивних цілях, дозволивши їй сформувати нову концепцію пропаганди, яку дослідники дедалі частіше називають Пропагандою 2.0.

Інформаційна складова російської агресії багато в чому виявилася успішною через цілу низку системних проблем українського медіапростору. На початок 2014 р. в Україні практично не було створено дієвої системи захисту національного медійного і, зокрема, телерадіоінформаційного простору, натомість спостерігалася надмірна олігархізація медіа. Що ж до Донецької та Луганської областей, то тут склалася специфічна модель медіаспоживання внаслідок орієнтації місцевих приватних ТРО і друкованих видань на російський медіапродукт і браку безперебійного та щільного транслювання національного телерадіомовлення у цифровому та аналоговому форматах.

На підготовчому етапі агресії РФ здійснювала масштабну інформаційну підготовку населення України, використовуючи всі можливі канали донесення інформації: традиційні та електронні ЗМІ, соціальні мережі, книги, телесеріали, фільми, псевдонаукові дослідження тощо.

Під час анексії Криму контентний супровід здійснювали провідні російські інформаційні агентства, федеральні телеканали, а також проросійські агенти впливу по всій Україні. Крім того, чинився активний тиск на інформаційну інфраструктуру півострова, включно із захопленням інфраструктури, що забезпечує ретрансляцію теле- та радіосигналу.

Майже аналогічною була діяльність РФ під час агресії на сході України, де починаючи вже із середини літа 2014 р. «ДНР» та «ЛНР» почали перетворювати інформаційний простір підконтрольних їм територій на «інформаційне гетто». При цьому всі ключові рішення щодо функціонування інформаційного простору окупованих територій повністю контролюються російськими фахівцями.

У зоні проведення АТО противник активно застосовує методи інформаційно-психологічного тиску на особовий склад ЗСУ. Дедалі активніше застосовуються кібератаки як засіб досягнення загальних цілей агресора.

Стратегічною метою інформаційної діяльності супротивника залишається масштабна дестабілізація держави, яка має втілитись у проведенні «Майдану-3».

У межах правил чинного законодавства реагування держави на інформаційну агресію з боку РФ було адекватним та єдино можливим. Однак і сьогодні Україна в нормативно-правовому сенсі лише частково реагує на нову реальність протиборства: дотепер незмінними залишаються офіційні пріоритети державної інформаційної політики.

Нова інформаційна політика України формується в умовах істотного ресурсного (фінансового, людського) переважання агресора у цій сфері. Крім того, в руках агресора перебуває істотна частина інформаційної інфраструктури на захоплених ним територіях.

Лише обмежено ефективними є застосовувані нині механізми відновлення мовлення на Донбасі (хоча і в цьому питанні є істотні зрушення). Структури, які сьогодні опікуються цими проблемами, не мають ані достатніх повноважень та ресурсів, ані власного бюджету, ані чіткої сфери відповідальності.

Повільно вирішується доволі гостра проблема донесення контентного забезпечення мовлення на окупованих територіях. Істотну роль у цьому відіграють громадські проекти.

У нових умовах гібридної війни Україна потребує оновленого «журналістського консенсусу», який, вочевидь, має базуватися не стільки на концепціях лібертаріанського розуміння преси, скільки на засадах її соціальної відповідальності. Активнішою стає діяльність України на зовнішній інформаційній арені.

Діяльність спецслужб агресора має ключове, а іноді й вирішальне значення для досягнення мети гібридної війни: політичні цілі досягаються з мінімальним збройним впливом на противника, за рахунок підриву його військового та економічного потенціалу, інформаційно-психологічного тиску, активної підтримки внутрішньої опозиції, партизанських і диверсійних методів тощо.

Провідне місце у реалізації планів керівництва РФ щодо України на всіх етапах гібридної війни займають російські спецслужби. У своїй діяльності вони використовують як традиційні методи силової боротьби, так і новітні технології ведення розвідувально-підривної діяльності, здійснення морально-психологічного тиску, ідеологічної обробки населення. Останні кадрові зміни в спецслужбах РФ, створення Національної гвардії, плани значного розширення повноважень ФСБ є свідченням того, що керівництво РФ і надалі робитиме ставку на сильні та підконтрольні спецслужби, які продовжуватимуть активно діяти проти України і після закінчення активної фази гібридної війни та припинення безпосередніх бойових зіткнень у районі проведення АТО.

Російська агресія згуртувала український народ до опору, що за широкої підтримки міжнародної спільноти стало основною перепоною в реалізації планів Кремля. Зростаюча ефективність оборони України та жорстка позиція міжнародного співтовариства щодо засудження агресивних дій РФ змусили останню призупинити ескалацію конфлікту в інших регіонах нашої держави. Порівняно з 2014-2015 роками значно знизилася і гострота збройного протистояння в зоні проведення АТО. Однак загроза активізації бойових дій на сході України, розширення російської агресії з південного і північно-східного напрямків залишається реальною. Підтвердженням цього є формування Кремлем значних угруповань військ на кордоні з Україною.

Політичне керівництво України дотримується курсу на невійськове вирішення конфлікту, який має супроводжуватися зміцненням оборонного потенціалу держави. Як зазначав Президент України П. Порошенко, «єдиний шлях врегулювання і відновлення територіальної цілісності — це шлях політико-дипломатичний, але при цьому з опорою на оборонні можливості армії»[4].

Саме тому головними пріоритетами державної політики у сфері безпеки і оборони на нинішньому етапі визначено: створення і розвиток сектору безпеки і оборони як головного елемента системи забезпечення воєнної безпеки України; проведення технічного переозброєння складових сектору та інтенсифікація їх бойової і спеціальної підготовки; підвищення моральної і матеріальної мотивації українських громадян у погонах; розвиток військово-промислового комплексу, здатного максимально забезпечити силові структури держави сучасним озброєнням і спеціальною технікою.

Досвід проведення антитерористичної операції засвідчив гостру необхідність у налагодженні більш тісної взаємодії та координації органів, що входять до складу сектору безпеки і оборони. Нашій державі потрібен єдиний механізм планування їх діяльності, контролю за виконанням поставлених завдань, у т. ч. щодо раціонального використання наявних можливостей і ресурсів.

Завершення реформування сектору безпеки і оборони України та набуття його складовими нової якості потребує вирішення низки важливих завдань, серед яких:

— завершення трансформації СБУ у динамічну, укомплектовану високопрофесійними фахівцями, забезпечену сучасними матеріальними і технічними засобами спеціальну службу, здатну ефективно захищати державний суверенітет, конституційний лад і територіальну цілісність України;

— посилення розвідувальних спроможностей України на основі їх уз­годженого чіткого функціонування, координації діяльності та зміцнення взаємодії з партнерськими спецслужбами держав — членів НАТО;

— завершення реформи МВС, що має забезпечити максимально доцільну консолідацію правоохоронної діяльності у сфері його відповідальності, позбавлення невластивих їм контрольних і дозвільних функцій, підвищення рівня довіри громадян до правоохоронних органів, трансформацію МВС у цивільний центральний орган виконавчої влади, який формує і реалізує державну політику у сферах правоохоронної діяльності, захисту державного кордону, міграційної діяльності та цивільного захисту;

— збільшення спроможностей Національної гвардії України щодо забезпечення громадської безпеки, фізичного захисту об’єктів критичної інфраструктури, участі в охороні та обороні державного кордону України, а також підтримки операцій Збройних Сил України у кризових ситуаціях, що загрожують національній безпеці, та в особливий період тощо.

Гібридна агресія РФ призвела до тяжких економічних наслідків: порушення цілісності економічної території України та її фінансово-господарського механізму, руйнування економічного потенціалу та інфраструктури, фрагментації державних інституцій у сфері управління економікою на окремих територіях; грубого порушення економічних та майнових прав суб’єктів економічних відносин.

Досвід України у протидії таким загрозам дозволяє ідентифікувати економічні чинники гібридної війни та звернути увагу світового співтовариства на їх живильне середовище. Це, зокрема:

— відсутність офіційного визначення економічної агресії з боку суб’єкта-­агресора та неможливість оперативної ідентифікації агресивних недобросовісних дій, що унеможливлює застосування міжнародних платформ до вирішення економічних суперечностей;

— фінансування та економічна підтримка антидержавних, терористичних та інших організацій під виглядом різного роду недержавних та суспільних організацій;

— маскування, приховування фактів економічної агресії, наданням їм іншої інтерпретації (захист національних економічних інтересів, підтримка соціально-економічної стабільності братського населення, гуманітарні місії та цілі тощо), що створює невизначеність стосовно цілей та сторін конфлікту, які протистоять легітимній владі та державним інституціям;

— застосування сучасних проривних технологій (організованої економічної злочинності, механізмів рейдерства, організації невдоволення соціальних груп, посилення протестних настроїв тощо) та форм мобілізації (соціальні та інші мережі, культурні, патріотичні та ін. організації) для економічної дестабілізації всередині країни.

Гібридна агресія РФ призвела до посилення дисбалансів у бюджетній системі держави. Скорочення податкової бази, втрата доходів бюджету, суттєве зростання видатків на оборону, потреба соціального забезпечення постраждалих громадян та учасників бойових дій на сході, необхідність відновлення зруйнованої інфраструктури зумовили збільшення бюджетного дефіциту.

Реалізація політики бюджетної консолідації дала змогу зменшити фіскальні дисбаланси, а реформи в енергетичному секторі сприяють зменшенню квазіфіскальних дефіцитів. Підвищення ефективності управління бюджетними коштами було досягнуто завдяки реформі публічних закупівель та впровадженню системи верифікації соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Нині держава забезпечує фінансову підтримку постраждалих регіонів Донбасу, зокрема, шляхом реалізації інвестиційних програм та проектів регіонального розвитку.

Дестабілізація ситуації в грошово-кредитній сфері внаслідок впливу гібридних загроз супроводжувалася стрімкою девальвацією національної валюти та доведенням банківської системи до кризового стану, в т. ч. за допомогою функціонуючих на українському ринку банків з російським капіталом державного походження. Для нейтралізації цих загроз держава здійснила комплекс заходів із забезпечення стабільності курсу гривні, підтримки проблемних банків, санації та реформування банківської системи.

Одними з ключових інструментів реалізації гібридних загроз у фінансовій сфері, що мали за мету ізоляцію України від міжнародного кредитного середовища, «фінансове виснаження» та доведення її до стану дефолту, були «борг Януковича» і тактика «фінансового тиску» РФ упродовж 2015 р. Різке зростання боргового навантаження, обсягів зовнішнього боргу та платежів з його обслуговування й погашення на тлі сформованих дисбалансів у бюджетній сфері та різкого зниження міжнародних резервів НБУ призвели до критичного зниження платоспроможності держави. Активна підтримка міжнародної фінансової спільноти, зокрема, надходження від МВФ двох траншів фінансової допомоги та проведення боргової операції зі списанням і реструктуризацією частини зовнішнього комерційного боргу дозволили Україні уникнути дефолту, збільшити міжнародні резерви НБУ, сповільнити темпи зростання боргового навантаження.

Україна визначила для себе коло завдань щодо нейтралізації гібридних загроз у фінансовій сфері. Значною мірою вони співпадають з рекомендаціями міжнародних фінансових організацій щодо стабілізації фінансової системи держави. Це, зокрема:

— у бюджетній системі: забезпечення збалансованості публічних фінансів, модернізація митно-податкового адміністрування, продовження реформи бюджетної децентралізації, запровадження середньострокового бюджетного планування, підвищення ефективності державного фінансового контролю у сфері публічних фінансів відповідно до найкращих європейських практик;

— у грошово-кредитній сфері: зниження рівня присутності на вітчизняному фінансовому ринку банків з російським капіталом державного походження; забезпечення фінансової стійкості банківської системи, приведення нормативів капіталу банківської системи у відповідність до вимог Базеля ІІІ, зниження рівня доларизації пасивів банківської системи та підтримка стабільності валютного курсу гривні;

— у сфері боргової політики: перехід до середньострокового стратегічного управління боргом; оптимізація обсягів, структури, вартості та джерел погашення держборгу; підвищення ефективності використання державних запозичень.

Реалізація зазначених завдань сприятиме покращенню фінансової стабільності держави в умовах діючих та можливих викликів гібридної агресії.

На сьогодні основним інструментом врегулювання збройного конф­лікту на Донбасі є Мінський процес. Він визнаний ключовими міжнародними акторами (США, Великою Британією, Німеччиною, Францією та іншими), а також авторитетними міжнародними організаціями (НАТО, ЄС, ОБСЄ). Кінцевою метою реалізації досягнутих домовленостей має стати встановлення миру в регіоні, повернення всієї території Донецької та Луганської областей в єдине правове та політичне поле України. Для цього необхідно виконати визначену послідовність заходів, традиційних у контексті мирного врегулювання конфлікту. Без неухильного виконання безпекових умов Мінських домовленостей неможливо досягти очікуваного прогресу у забезпеченні повної реінтеграції регіону до складу України і його подальшого сталого розвитку. Оскільки за весь період конфлікту РФ і підтримувані нею бойовики попри озвучені декларції не демонструють жодних намірів виконувати досягнуті домовленості, можна зробити висновок, що Мінський переговорний процес використовується РФ як елемент гібридної війни для легітимізації режиму окупації окремих районів Донецької та Луганської областей, дискредитації України в очах між­народної спільноти, а також посилення тиску на її керівництво.

Підтримуючи постійне джерело напруженості на Донбасі, Кремль прагне виснажити Україну. Для просування російських поглядів на ситуацію в АР Крим і на Донбасі та ймовірні шляхи вирішення конфлікту на сході Україні керівництво РФ намагається активно використовувати міжнародні дискусійні майданчики, а також заангажувати відомих європейських політиків та дипломатів як посередників для лобіювання своїх інтересів у переговорному процесі.

Криза в Україні та Мінський переговорний процес опинилися нині в фокусі світової політики, оскільки від їх результату залежить вектор подальших трансформацій в європейській та світовій політиці і безпеці. Наразі жодна країна не запропонувала адекватних відповідей на складні виклики епохи, передусім щодо змін, які відбуваються у міжнародному безпековому середовищі.

З метою посилення переговорних позицій Україні варто добиватися розширення Нормандського формату для більш активного залучення до процесу мирного врегулювання ще двох держав — підписантів Будапештського меморандуму — США і Великої Британії. Франція і РФ уже беруть участь у цьому форматі, хоча роль РФ як фактичного агресора підмінена у ньому імітативною роллю миротворця. Також доцільно ініціювати розгляд на міжнародному рівні питання щодо розробки механізму міжнародно-правових гарантій державного суверенітету і територіальної цілісності України.

Враховуючи незначний прогрес у виконанні Мінських домовленостей, Україні варто порушувати питання щодо їх уточнення і додаткового узгодження. При цьому Україні слід постійно боротися за те, щоб політичні питання не використовувалися як інструмент шантажу, а зброя — як політичний аргумент. Слід відмовитися від принципу синхронізації процесів політичного та військово-технічного й гуманітарного врегулювання. Натомість необхідно передбачити більш чіткий порядок і зв’язок між його окремими етапами та сферами.

Не лише Україна, а й Європа та світ загалом виявилися неготовими до дій РФ в інформаційному просторі. Це дозволило Росії (і частково дозволяє й донині) домінувати та нав’язувати світові свій порядок денний.

Європейський Союз та Північноатлантичний альянс здійснюють заходи із протидії російській деструктивній пропаганді передусім у двох напрямах — розвінчування неправдивих повідомлень та розбудова системи стратегічних комунікацій (як національних, так і міждержавних).

З цією метою ЄС у вересні 2015 р. запустив роботу East StratCom Task Force — оперативної робочої групи зі стратегічних комунікацій Європейського Союзу. Запущено російськомовний сайт Служби зовнішніх зв’язків Європейського Союзу, Єврокомісія ухвалила «Спільні принципи протидії гібридним загрозам — відповідь Європейського Союзу», прийнято резолюцію Європарламенту «Стратегічні комунікації ЄС як протидія пропаганді проти третіх сторін».

У межах НАТО створено Центр передового досвіду з питань стратегічних комунікацій, а проблематика протидії російській деструктивній пропаганді постійно залишається на порядку денному Альянсу. Певних важливих зусиль вжито і на національному рівні в США, Великій Британії, Фінляндії та Чехії. Створювані системи іномовлення, розвиток механізмів публічної дипломатії, становлення загальнодержавної системи стратегічних комунікацій мають стати важливим інструментом консолідації зусиль як держави, так і громадянського суспільства у процесі відбиття інформаційної агресії.

Ще одним виміром гібридної війни є пошкодження та перешкоджання відновленню функціонування критичної інфраструктури, у т. ч. з використанням методів диверсійної роботи, кримінального поводження, провокаційних інформаційних впливів тощо.

Досвід України щодо забезпечення захисту критичної інфраструктури свідчить, що зловмисні дії проти інфраструктури можуть бути стратегією нав’язування своїх інтересів, державою-агресором.

В умовах збройного етапу гібридної війни проблема руйнування інфраструктури набуває ще більшої гостроти. Затримка з її відновленням фактично відкриває шлях до скорочення тривалості життя населення на території руйнувань та створення еміграційного потоку.

Така ситуація зі всією гостротою ставить перед світовою спільнотою питання щодо формування міжнародного права у сфері захисту критичної інфраструктури та створення системи покарання тих, хто цілеспрямовано руйнує інфраструктуру життєдіяльності людини.

Спираючись на досвід України, можна виокремити особливості, притаманні сучасній гібридній війні, як-от:

— відсутність чітко визначених у часі меж, оскільки гібридна війна завжди має статус неоголошеної, тому момент її початку неможливо зафіксувати у часі, як і визначити кінцевий термін завершення;

— справжні цілі гібридної війни є нечіткими і не до кінця зрозумілими;

— гібридна агресія має багато операційних полів, дії на яких ведуться одночасно, непослідовно, асиметрично;

— кількість та вартість втрат, понесених усіма акторами, важко обраховується як внаслідок відсутності релевантних статистичних даних, так і через неможливість чіткого розмежування прямих і непрямих втрат;

— у структурі людських втрат, на відміну від традиційної війни, вагомою є частка цивільного населення, яке постраждало як від бойових дій, так і внаслідок різкого погіршення соціально-економічної, екологічної, епідеміологічної ситуації загалом;

— гібридна війна зумовлює внутрішньодержавні переміщення населення, масштаб яких є катастрофічним.

Сьогодні Україна є центром світової гібридної битви, виграти яку не можна. Світова гібридна війна ведеться у межах єдиного глобалізованого простору на фронтах, утворених лініями розподілу між зонами стабільності і безпеки, де панує закон і міжнародне право, та сферою невизначеності і політичного хаосу, де панує право сильного. Тому кожна країна, яка є активним чи пасивним актором світової гібридної війни, має визначити для себе спосіб існування в таких умовах (виживання, пристосування, трансформація і розвиток) та створити відповідну сукупність стратегій функціонування.

Слід констатувати, що головним наслідком трирічної боротьби з російською гібридною агресією стало те, що Україна довела свою цілковиту спроможність як держави, здатної захистити суверенітет і політичну суб’єктність. Політична мета нашого гібридного противника не досягнута і не буде досягнута. Але боротьба триває.

Сьогодні до державних доктринальних документів в Україні доцільно ввести поняття гібридного конфлікту, гібридної агресії та гібридних загроз. Водночас, держава як безпосередній об’єкт гібридної агресії — має забезпечити створення національної стратегії гібридної протидії з опорою на власні ресурси в усьому їх обсязі та з усіма складниками — військовими, людськими, економічними, політичними, дипломатичними, психологічними, гуманітарними, інформаційними.

Примітки

[1] Йдеться про Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН A/RES/68/262 «Про територіальну цілісність України» від 27 березня 2014 р., якою підтверджено суверенітет та територіальну цілісність у міжнародно визначених кордонах, невизнання законності будь-якої зміни статусу АР Крим та м. Севастополь на основі результатів загальнокримського референдуму 16 березня 2014 р., який не має законної сили.

[2] Одним із прикладів такої поведінки є позиція Німеччини. У 2005 р. канцлер Німеччини Г. Шредер підписав угоду про будівництво газопроводу по дну Балтійського моря («Північний потік — 1»), незважаючи на протести цілого ряду країн Центральної та Східної Європи, а також країн Балтії. У 2015 р. канцлер А. Меркель підтримала проект газопроводу «Північний потік — 2», незважаючи на застереження інших країн ЄС та посилаючись на те, що це комерційний проект і в ньому беруть участь приватні інвестори. У 2016 р., посилаючись на ініціативу німецького регулятора, Єврокомісія дозволила Газпрому використовувати газогін OPAL майже монопольно, фактично завершивши російський задум щодо обходу України за північним маршрутом.

[3] Швидкість зміни російської риторики стосовно Анкари (у випадку з російським винищувачем у небі Туреччини) або інформаційна атака щодо здатності німецької влади контролювати міграційні процеси (у випадку вигаданого викрадення та насильства над російськомовною дівчинкою Лізою) демонструють ефективність контролю та можливості пропагандистської машини Росії. А випадки кібератак проти німецького Бундестагу та польського уряду нічим не відрізняються від кібератак проти українських енергетичних компаній. Див детальніше: За кибератаками в Польше и ФРГ стоят связанные с РФ хакеры [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://dw.com/p/1FnDK

[4] Щорічне Послання Президента до Верховної Ради «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2016 році» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/shorichne-poslannya-prezidenta-do-verhovnoyi-radi-pro-vnutri-38077