Світова гібридна війна: український фронт

9.1. Заперечення україн­ської ідентичності

Наступ на націо­нальну ідентичність українців є одним із проявів російської гібридної агресії. У наукових, політичних і громадських колах РФ цілком серйозно обговорюються ідеї штучності україн­ської мови, фальшивості україн­ської історії, фіктивності самої україн­ської нації. Відмова україн­ській громаді у праві на націо­нальне самовизначення фактично перетворилася на тренд сучасного російського політичного і навколополітичного дискурсу та має різні способи і рівні репрезентації.

Найбільш радикальною формою несприйняття україн­ської ідентичності є заперечення онтологічного статусу українства як такого. Із цього погляду останнє постає або як політичний проект, нав’язаний південно-­західній частині єдиного російського («руського») народу зовнішніми ворожими силами (поляками, австрійцями, німцями), або як вироджений під дією ворожих зовнішніх і внутрішніх («більшовицька украї­нізація») впливів різновид цього народу. Для ілюстрації варто навести лише окремі заголовки публікацій у російських ЗМІ та окремих видань: «Украинство как болезнь», «Украина — это не государство, это болезнь русского мира», «“Украйна” — не Россия, “Украйна” — это болезнь», «“Украинская” ­болезнь русской нации»[1].

Про те, що сприйняття українства як хвороби або девіації російського націо­нального розвитку не є маргінальним у Росії, свідчить статус автора передостанньої та укладача останньої роботи М. Смоліна. Саме ця особа очолює Центр гуманітарних досліджень Російського інституту стратегічних досліджень — державної установи, створеної указом президента Російської Федерації для «інформаційного забезпечення адміністрації президента РФ, Ради федерації і Державної думи, Ради безпеки, апарату уряду, міністерств і відомств».

Є публікації і з більш «поміркованими» назвами, за якими, однак, приховується не менш екстремістський, антинауковий зміст. Наприклад, «“Украинство” как психологическое явление»[2] (наскільки стає зрозумілим вже з першого рядка цього опусу, автор вважає українство явищем безперечно хворобливим) або «“Украинцы”. Антирусское движение сепаратистов в Малороссии 1847—2009»[3] (згідно із самою назвою, державна незалежність Украї­ни у період з 1991-­го до 2009 року — це також лише епізод «антирусского движения сепаратистов»).

Фактичні заперечення україн­ської ідентичності можна почути і від президента РФ В. Путіна. Так, відповідаючи на запитання на підсумковій пленарній сесії дискусійного клубу «Валдай» 19 вересня 2013 р., він, зокрема, заявив, що «ми (українці і росіяни) один народ», а Украї­на — «частина нашого великого російського світу («русского мира»)». В уявленні Путіна Украї­на практично позбавлена самостійного історичного і культурного значення, зберігає лише певну самобутність: «У нас спільна традиція, спільна ментальність, спільна історія, спільна культура. У нас дуже близькі мови»[4].

Значно категоричніше глава російської держави висловився про Украї­ну в розмові з Дж. Бушем на закритому засіданні Ради Росія — НАТО у Бухаресті 4 квітня 2008 р.: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территорий — это Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!»[5].

Попри різноманітність інтерпретацій походження і статусу українства у російському дискурсі, їх можна звести до кількох тез:

1. З давніх часів і досьогодні існує один російський народ, складовою якого є українці. Вони розглядаються як субетнос російського народу (зазвичай під назвою «малороси»), або як просто росіяни, які в процесі історичного розвитку набули певних етнографічних відмінностей і яким штучно нав’язали не властиву їм назву.

2. Виникнення феномена «україн­ський народ» стало можливим через тимчасову відокремленість Південно-­Західної Русі та її входження до складу ворожих Росії держав, котрі намагалися зробити цю відокремленість остаточною і незворотною, впроваджуючи церковну унію, а після «возз’єднання» Украї­ни з Росією у XVII ст. — прищеплюючи «малоросам» штучну україн­ську самосвідомість, вироб­ляючи штучну україн­ську мову, інспіруючи україн­ський сепаратизм.

3. Після жовтневого перевороту 1917 р. і створення 1922 р. СРСР антиросійська комуністична влада запровадила політику «украї­нізації», внаслідок чого мільйони росіян-­«малоросів» були примусово перетворені на «українців».

4. Як і все штучне, українство рано чи пізно повинно зникнути, а українці — повернутися до свого природного стану «російських людей». «Святий» обов’язок Росії — допомогти їм у цьому.

Наведені вище тези неодноразово тиражувалися усно і письмово кремлівською пропагандою на різних рівнях задовго до 2014 р. До певного часу вони сприймалися в україн­ському суспільстві як ознака свого роду ментальної хвороби, яку вилікує лише час, і яка не може мати вирішального впливу на політику Росії щодо Украї­ни (за винятком хіба що її гуманітарного напряму). Однак нині є очевидним, що вже тоді ми мали справу з проявами гібридної війни, яка почалася не з анексії Криму і підтримки сепаратистів на Донбасі, а значно раніше.Тому остаточне її завершення може гарантувати не угода щодо статусу тимчасово окупованих україн­ських територій, а радикальна зміна російської політики і російської суспільної думки стосовно Украї­ни та україн­ського народу.

Формою заперечення націо­нальної україн­ської ідентичності з боку РФ є також дискредитація окремих явищ, подій, процесів, феноменів, які її конституюють. Це, зокрема, історична пам’ять про державотворчі зусилля україн­ської еліти XVII—XVIII cт., націо­нально-­визвольні змагання ХХ ст., прагнення українців мати власну Помісну Православну Церкву тощо.

Як в офіційній російській історіографії, принаймні в тій її частині, яку можна вважати мейнстримом, так і в суспільній думці будь-­які намагання україн­ських володарів проводити самостійну зовнішню політику, тим більше зробити свою краї­ну незалежною державою, завжди трактувалися як «зрада», «порушення клятви» тощо. Найбільш показовим у цьому сенсі є ставлення до гетьмана Івана Мазепи: в Росії його вважають однією з найодіозніших постатей в україн­ській історії, втіленням усіх можливих моральних вад і надзвичайно нервово реагують на будь-­які заходи із вшанування його пам’яті.

Згідно з трактуваннями прокремлівських ідеологів та політтехнологів, україн­ський націо­нально-­визвольний рух 1917—1920 рр. був чужий і навіть ворожий інтересам народу, спирався лише на зовнішню підтримку та заплямував себе єврейськими погромами, а аналогічний рух 30—40-х років ХХ ст. виявився союзником нацистської Німеччини. Відповідно, сучасні україн­ські патріоти як ідейні спадкоємці згаданих рухів одержали ярлик «нацистів», а Революцію гідності було названо «фашистським переворотом», внаслідок якого прийшли до влади «сили ультранаціоналістичного і фашистського характеру». Ця відверта брехня слугувала і слугує для Росії сурогатом морального виправдання анексії Криму і збройної підтримки сепаратистів на україн­ському сході. Теоретично, навіть відкрита агресія Росії проти Украї­ни могла б бути подана як звільнення українців («малоросів», «співвітчизників») від «фашистського гноб­лення».

З метою легітимації сакрального статусу власної державності російський політичний істеблішмент вдається до безсоромної «приватизації» націо­нальної україн­ської історії. Показовий приклад — послання В. Путіна Федеральним зборам від 4 грудня 2014 р. Президент Росії стверджує, що анексований Крим має для РФ стратегічне і цивілізаційне значення, оскільки з території півострова християнство поширилося на всю Русь, тому на кримській землі містяться духовні скрепи «багаторічного моноліту російської нації і централізованої Російської держави». Замовчування ролі Києва у християнізації Московії — це очевидний намір усунути Украї­ну з поля цивілізаційного розвитку.

Досить часто промосковська пропаганда намагається продемонструвати історичну недолугість україн­ської спільноти. Зокрема патріарх РПЦ Кирил, відкриваючи 11 листопада 2014 р. засідання XVIII Всесвітнього російського народного собору, у своєму виступі наголосив, що українці розділені у розумінні власної історії, не зуміли зберегти єдність, унаслідок чого отримали міжусобний конфлікт.

Об’єктами інсинуацій з боку Росії, насамперед Російської православної церкви як послідовного сателіта державної влади, неодноразово були Україн­ська греко-­католицька церква (УГКЦ) та Україн­ська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП). Саме ці релігійні організації віддавна перебувають на патріотичних позиціях, а під час Революції гідності беззастережно підтримали європейський, демократичний поступ Украї­ни, поширювали правду про нашу краї­ну у світі. Немає сумнівів, що причиною брутальних звинувачень (у прислужництві Ватикану, націоналістам, бандерівцям, інспіруванні міжцерковних конфліктів, порушенні прав і свобод віруючих), адресованих УГКЦ та УПЦ КП, є суспільне значення цих церков, а їхня дискредитація спрямована на ураження релігійної складової націо­нальної самоідентифікації.

Однією з небезпечних форм заперечення україн­ської ідентичності є просування ідеології «русского мира» як транснаціо­нального простору поширення російської мови і культури. Особливість її застосування в Украї­ні полягає в ототожненні людей російської культури або «російськомовних» з «російськими співвітчизниками» незалежно від їх націо­нальності. Таким чином під цю категорію потрапили російськомовні українці та представники інших народів. Цю категорію україн­ських громадян Москва завжди розглядала як «законний» об’єкт своєї опіки та захисту і вороже сприймала будь-­які спроби поширити на них вплив україн­ської культури, розширити сферу освіти україн­ською мовою.

Натомість одним із пріоритетів російської зовнішньої політики ще у 2010 р. визначалося «подальше формування єдиного культурного, інформаційного та освітнього простору» (в межах СНД)[6], а основним завданням створеного у 2008 р. Федерального агентства у справах СНД, співвітчизників, що проживають за кордоном, і з міжнародного гуманітарного співробітництва (Росспівробітництво) є зміцнення позицій російської мови і культури за кордоном як «основи інтеграційних процесів у Союзі Незалежних Держав»[7]. Справжні цілі політики захисту «співвітчизників» і властиве Росії розуміння «інтеграційних процесів» ми бачимо в Криму і на Донбасі.

Справді, заперечення україн­ської ідентичності є не лише частиною російської ідеології, а й одним із напрямів реальної політики, де воно стає тотожним ліквідації будь-­яких проявів націо­нального духу українства. Типові приклади цієї політики ми бачимо на території самої РФ (відмова у реєстрації Україн­ському конгресу Росії, закриття бібліотеки україн­ської літератури в Москві, ухвалення судового рішення про знесення Свято-­Троїцького храму УПЦ КП у м. Ногінськ), а також в окупованому Криму, де практично знищено україн­ську освіту й культуру, україн­ське громадське і церковне життя. Знаючи, який вплив мала Росія на Кримську автономію у складі Украї­ни, і як під цим впливом в АР Крим розпалювалися антиукраїн­ські настрої і формувалися сепаратистські тенденції, можна уявити справжні цілі, які Кремль переслідує нині, нав’язуючи Украї­ні зміни до Конституції і фактичне впровадження федерального устрою.

Зокрема, пропозиції російської сторони з означеного вище питання передбачені пунктом 11 Комплексу заходів з виконання Мінських угод та конкретизовані у заяві МЗС Росії про Групу підтримки для Украї­ни від 17 березня 2014 р.[8]. У ній серед цілей Групи зазначено «заохочення українців» до прийняття нової федеративної конституції, відповідно до якої «регіони будуть самостійно... обирати органи своєї законодавчої та виконавчої влади і мати широкі повноваження... у питаннях економіки і фінансів..., мови, освіти, зовнішніх міжрегіональних зв’язків», а «російській мові... буде наданий статус другої державної мови».

Реалізація цього сценарію, згідно з класичною настановою divide et impera, призвела б до форсованої русифікації низки регіонів Украї­ни, переорієнтації їхньої економіки на російський ринок, переходу їх під неформальний політичний протекторат Росії тощо, тобто до дезінтеграції і розпаду Україн­ської держави.

Протидія усіляким запереченням україн­ської ідентичності з боку Росії є для Украї­ни не предметом наукових чи ідеологічних дискусій, а надзвичайно важливим і актуальним питанням націо­нальної безпеки.

9.2. Спроби впливу на політичні процеси

Одним із найефективніших інструментів впливу Росії на зовнішню та внутрішню політику Украї­ни стало формування легального політичного лобі у парламенті та виконавчій владі, відкрите просування і підтримка проросійських політиків та політичних партій на місцевих та загальнонаціо­нальних виборах.

Заснування та розвиток мережі агентів впливу Росії спиралися на кілька ключових чинників. Насамперед це відбувалося через наявність значних економічних інтересів україн­ських підприємств та компаній у сусідній державі: успадкування господарських зв’язків між великими підприємствами двох держав із часів СРСР, зацікавленість у розширенні присутності на внутрішньому російському ринку, споживання російського природного газу та іншої сировини за пільговими цінами, залучення кредитів російських банків, розвиток комерційних транскордонних зв’язків, створення спільних підприємств та спільна участь у приватизації, надання політичної протекції для «сірих схем» у міждержавній торгівлі.

На загальнонаціо­нальному рівні найактивнішими провідниками російського впливу стали бізнес-­групи, які контролювали енергетичний сектор. До Помаранчевої революції найбільшу політичну активність розвивали російські компанії — власники низки приватизованих об­ленерго (холдинги VS Energy, «Енергетичний стандарт»), великі імпортери нафти (Лукойл, ТНК) та природного газу (Ітера, Газпром).

Починаючи з 2004 р., особливо з моменту створення спільної україн­сько-­російської компанії з постачання природного газу «РосУкрЕнерго», в якій україн­ську сторону представляв підприємець Д. Фірташ, відбувається легалізація російських інсайдерів в уряді та державних компаніях. Того ж року, за підтримки глав адміністрацій президентів Росії та Украї­ни, Д. Медвєдєва та В. Медведчука відповідно, створюється легальна громадська організація «Російський клуб», яка об’єднала російських та україн­ських політиків і підприємців на підтримку кандидата в президенти — прем’єр-­міністра В. Януковича.

Попри те, що протягом 2005—2009 рр. законодавча і виконавча влада контролювалися переважно політичними силами, орієнтованими на євроатлантичну інтеграцію, присутність представників російських економічних інтересів у владних коридорах не лише не зменшилася, а й стала більш помітною. Зокрема у 2008—2009 рр. україн­ського підприємця, акціонера російського металургійного холдингу «Євраз» В. Хорошковського було призначено на посаду голови Державної митної служби, а згодом — першим заступником голови СБУ — керівником Антитерористичного центру.

У 2010—2013 рр. призначення вихідців із Росії та бізнесменів із тісними зв’язками з РФ перетворюється на визначальну рису кадрової політики в органах влади, які здійснюють керівництво складовими воєнної організації держави. Зокрема у 2010—2011 рр. СБУ очолює В. Хорошковський, у 2013 р. цю посаду обіймає О. Якименко, якого згодом підозрюватимуть у приховуванні громадянства РФ. Генеральним директором Державного концерну «Укроборонпром» у 2010—2012 рр., а згодом і міністром оборони (2012 р.) стає громадянин Росії Д. Саламатін. Діяльність згаданих осіб, спрямована на руйнування системи націо­нальної безпеки та оборони Украї­ни, могла відбуватися лише за цілковитої підтримки обраного на той час президента Украї­ни В. Януковича.

Після анексії АР Крим та початку збройної агресії на Донбасі внаслідок взаємних торговельно-­економічних санкцій та масової втечі російських інсайдерів політичне значення російського бізнес-­лобі стрімко знизилося. Водночас варто виділити дві галузі економіки, в яких присутність російського капіталу є значною і може знову трансформуватися у політичний вплив.

Зокрема, хоча частка комерційних банків із російським капіталом, які належать державним банкам РФ, за даними НБУ, становила 2016 р. 12,3 % в україн­ській банківській системі, міжнародне рейтингове агентство Standard & Poor’s оцінює частку кредитів російських банків україн­ським позичальникам у 15—17 млрд дол. США. Серед найбільших боржників російських банків — дочірні підприємства «Укрзалізниці» та ДП «Вугілля Украї­ни», в т. ч. ті, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях.

Наступною за рівнем ризику залишається енергетична сфера: низкою об­ленерго, зокрема в окупованому Севастополі, володіє нідерландська компанія з російськими бенефіціарами VS Energy; більшість облгазів належать Group DF, австрійській групі — боржнику «Газпрому».

В обох випадках існує ризик лобіювання представниками російського бізнесу політичних рішень, спрямованих на блокування приватизації держпідприємств або на зняття обмежень на участь російського капіталу в приватизаційних конкурсах. У сфері енергетики варто очікувати на організовані дії із захисту механізмів непрозорого ціноутворення та списання боргів, що ускладнюватиме стосунки україн­ського уряду із західними партнерами та міжнародними фінансовими установами.

Іншим напрямом посилення легальної присутності в україн­ському політичному просторі, який виник раніше за економічний, проте поступався за впливовістю, було налагодження тісних зв’язків між російськими та україн­ськими партіями лівого і лівоцентристського спрямування.

З 1990-х Комуністична партія, а згодом і Соціалістична партія Украї­ни відкрито декларували своїми програмними політичними цілями економічну, політичну та безпекову реінтеграцію Украї­ни у російські геополітичні проекти на пострадянському просторі. Саме завдяки голосам народних депутатів — членів КПУ та СПУ у парламенті відбувалися ратифікації міждержавних угод, які відповідають інтересам Росії.

Зокрема, у 2004 р. за вирішальної підтримки КПУ та СПУ ратифіковано рамкову угоду про утворення Єдиного економічного простору. В разі імплементації її положень Украї­на втратила б можливість претендувати на асоціацію з ЄС. У 2010 р. ратифікація Угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території Украї­ни, згідно з якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі подовжено з 2017 до 2042 року, стала одним із головних етапів легалізації посиленої присутності збройних сил та військової розвідки РФ на території Украї­ни.

На регіональному рівні, зокрема в АР Крим, Донецькій, Луганській, Харківській та Одеській областях, за право представляти інтереси Росії з лівими змагалися популістські партійні проекти Партії регіонів, ГО «Донецька республіка», партій «Руський блок», «Російська єдність» та «Родіна». Саме регіональне керівництво цих партій у січні — березні 2014 р. забезпечувало організаційну та матеріальну підтримку рухів «Антимайдан», «Беркут», «За російську єдність у Криму», діяльність яких була використана Росією для прикриття початку збройної агресії проти Украї­ни. Зокрема, лідер «Російської єдності» С. Аксьонов 27 лютого 2014 р. був незаконно обраний головою Ради міністрів АРК та очолив адміністративно-­організаційну підтримку незаконного референдуму 16 березня 2014 р. та анексії Криму. У Донецьку один із лідерів забороненої ГО «Донецька республіка» А. Пургін очолював захоплення адмінбудівель і згодом як «перший віце-­прем’єр-­міністр» забезпечував проведення незаконного референдуму про «самостійність» у Донецькій області.

Попри те, що у грудні 2015 р. Комуністичну партію було заборонено у судовому порядку, а проти багатьох членів місцевих організацій згаданих політичних партій та громадських рухів порушено кримінальні справи за участь у заворушеннях та співпрацю з російськими спецслужбами, захист російських інтересів залишається привабливим напрямом суспільно-­політичної діяльності.

Зокрема, з відкрито проросійських позицій виступає третя за чисельністю фракція у Верховній Раді — «Опозиційний блок», а також депутати-­мажоритарники з Одеської, Донецької та Харківської областей, що входять до складу груп «Воля народу» та «партії «Відродження». Серед легальних громадських організацій відкриту діяльність, спрямовану на інтеграцію Украї­ни до Євразійського економічного союзу, веде ГО «Україн­ський вибір — Право народу» на чолі з колишнім співзасновником «Україн­ського клубу» В. Медведчуком.

Ще одним важливим напрямом було використання всього комплексу транскордонних зв’язків прикордонних областей Украї­ни та АР Крим для формування мережевих, вертикально інтегрованих структур політичного впливу. До цих структур входили народні депутати та депутати місцевих рад, обрані у виборчих округах у прикордонних регіонах, які намагалися впливати на кадровий склад територіальних управлінь правоохоронних органів та використовувати місцевий економічно-­адміністративний ресурс для мобілізації громадян на підтримку проросійської політики.

Варто зазначити, що розгортанню таких структур протягом 2004—2014 рр. посприяла неспроможність правоохоронних органів притягнути до відповідальності організаторів Всеукраїн­ського з’їзду депутатів Верховної ради АР Крим, місцевих рад усіх рівнів, що відбувся 28 листопада 2004 р. у м. Сєвєродонецьк Луганської області. За участі представників державної влади та органів місцевого самоврядування Украї­ни: прем’єр-­міністра В. Януковича, голови Донецької облради Б. Колеснікова, голови Луганської облдержадміністрації О. Єфремова, голови Харківської обл­держадміністрації Є. Кушнарьова та мера Москви Ю. Лужкова і представників посольства Росії делегати з’їзду виступили за створення «Південно-­Східної Україн­ської Автономної Республіки» та проведення референдуму в Луганській та Донецькій областях стосовно надання цим регіонам статусу автономних республік у складі федеральної Украї­ни.

У лютому — травні 2014 р. у низці південних та східних областей саме такі вертикально організовані мережеві структури політичного впливу були використані проросійськими політиками для розгортання сепаратистських рухів та підготовки незаконних референдумів про «автономізацію» та «самостійність». Зокрема, за підозрою у вчиненні таких дій затримано екс-­голову Луганської ОДА та екс-­голову фракції Партії регіонів у Верховній Раді О. Єфремова.

Про спроби використовувати регіональні мережі впливу, щоб підірвати територіальну цілісність Украї­ни вже після Мінських домовленостей від 12 лютого 2015 р., свідчить кримінальна справа, порушена проти екс-­члена КПУ, колишнього народного депутата А. Александровської за підозрою в сепаратизмі. За свідченнями міського голови м. Південне Харківського району Харківської області О. Брюханова, представники Александровської пропонували хабар за ухвалення депутатами міськради звернення до президента та парламенту щодо змін до Конституції та надання дозволу на обрання голів ОДА і суддів на місцях. За даними СБУ, такі ж пропозиції надходили від Александровської іншим головам місцевих рад Харківської області. У підсумку ці звернення планувалося використати для поширення ідеї про необхідність ухвалення закону про «особливий статус» Харківського регіону — «Слобожанщину».

Водночас депутати-­мажоритарники від «Опозиційного блоку» активно просувають ідеї про «особливий статус» для окремих областей. Зокрема, під виглядом законодавчих ініціатив з розвитку регіональної економіки відповідні законопроекти про «спецстатус» Запорізької області запропонував депутат цієї фракції Є. Балицький; законопроект про «спецзону» в Одесі зареєстрували В. Рабінович, М. Скорик та О. Пресман. В обох випадках політики розраховують скористатися з провалу ініціатив для провокування соціально-­політичної напруженості в згаданих регіонах та мобілізації прихильників інтеграції Украї­ни з Росією.

Не менш небезпечним проявом формування таких структур слід вважати діяльність щодо підтримки в інших регіонах Украї­ни рухів, які претендують на «особливу» ідентичність, відмінну від україн­ської. Так, ризики сепаратизму присутні у намаганнях окремих громадських рухів Закарпаття виокремити з україн­ського етносу нову «русинську націо­нальність». Актуалізація цих ризиків припадає на 2007 р., коли за підтримки глави Секретаріату Президента Украї­ни В. Балоги Закарпатська обласна рада визнала на території Закарпатської області націо­нальність «русин» і звернулася із клопотанням до Верховної Ради Украї­ни про визнання цієї націо­нальності на законодавчому рівні.

Згодом представники «русинських» осередків, які увійшли до Координаційної ради русинських організацій, стають активними прибічниками партії В. Балоги «Єдиний центр». Цій політичній силі протягом 2008—2015 рр. вдалося сформувати регіональну вертикально інтегровану мережеву структуру політичного впливу, яка контролює діяльність більшості місцевих рад Закарпаття. У разі чергової внутрішньополітичної кризи, наприклад, унаслідок імплементації Мінських домовленостей у частині запровадження «особливого статусу» для окремих територій або нової збройної агресії з боку Росії, можливості такої мережі в Закарпатті можуть бути використані для порушення територіальної цілісності держави.

9.3. Інформаційне супроводження гібридної війни

Як вже зазначалося, реальним моментом початку ведення інформаційної гібридної агресії можна вважати 2007—2008 рр. У цей період російська сторона проводила активну діяльність із закріплення в україн­ському інформаційному просторі за допомогою традиційних та електронних ЗМІ, а також соціальних мереж тем і меседжів, що мали підготувати цільові аудиторії до подальшої збройної агресії, або ж стимулювати перехід на сторону супротивника під час активної фази протиборства. Одним з інструментів такої підготовки стала і діяльність олігархічних груп, що орієнтувалися на колишнього президента Украї­ни В. Януковича. Зазначені групи скуповували провідні україн­ські ЗМІ у власних інтересах, однак де-­факто використовували їх і в інтересах РФ. Крім того, домінуюча традиція запрошення з РФ редакторів/ведучих на провідні україн­ські телеканали та газети ускладнювала адекватне реагування на події, що призвело до зростання на перших етапах протистояння між традиційними ЗМІ і т. зв. громадською журналістикою.

Вочевидь, інформаційно-­пропагандистська робота РФ проти Украї­ни у підготовчий період спрямовувалася на традиційно проросійськи налаштовані індустріальні райони Украї­ни (які тісно поєднані з РФ економічними зв’язками), а також на окремі цільові групи у центральних, північних та західних регіонах Украї­ни. До таких груп слід віднести: державних службовців, інтелектуальні (творчі) еліти, людей старшого віку.

Активною була діяльність РФ і в соціальних мережах (передусім найчисельніших на пострадянському просторі «Одноклассниках» та «Вконтакте»), де створювались різноманітні тематичні групи, а в цілком деполітизовані групи час від часу вкидалися різноманітні проросійські меседжі. Відповідні технології РФ відпрацьовувала протягом 2010—2012 рр. під час внутрішніх виборчих компаній з метою дискредитації російських опозиціонерів.

Кіберактивність на підготовчому етапі була мінімальною, однак істотно посилилась у період Євромайдану, коли квазінезалежні хакерські угруповання на кшталт «Кіберберкута» діяли в інтересах попереднього владного режиму та РФ.

Інформаційний складник гібридної війни став наскрізним для всієї російської агресії в її активній фазі. Спираючись на потужну багаторічну підготовку та інформаційно-­психологічну обробку громадян Украї­ни, часткове скуповування україн­ських ЗМІ (в т. ч. загальнонаціо­нальних), використання стратегічного контенту (книги, телесеріали, фільми, псевдонаукові та наукові дослідження тощо), активну кампанію в соціальних мережах, Росії на перших етапах агресії вдавалося істотно дезорганізувати населення Украї­ни, грати на багаторічних деструктивних тематиках, зменшити підтримку громадянами дій керівництва держави в умовах неоголошеної війни. Крім того, безпосередньо в зоні конфлікту супротивник застосовував (і застосовує) методи радіоелектронної боротьби, захоплення телекомунікаційних об’єктів, а також здійснює частково успішні кібератаки проти державних органів чи об’єктів критичної інфраструктури.

Анексія Криму здійснювалася за активного інформаційного супроводу та заходами впливу на інформаційну інфраструктуру півострова. Провідні російські інформаційні агентства, федеральні телеканали, а також проросійські активісти по всій Украї­ні ретранслювали меседжі, що мали призвести до дискредитації ВСУ, закріпити у суспільній свідомості невідворотність окупації Криму (та псевдозаконність цього процесу), дискредитувати дії україн­ської влади. Ці заходи супроводжувалися захопленням інфраструктури, що забезпечує ретрансляцію теле-­ та радіосигналу (об’єкти радіо-­ та телевізійних передавальних центрів і станцій КРРТ, майно операторів телекомунікацій та кабельні мережі), блокуванням роботи окремих видань, телекомпаній та радіостанцій, перехопленням контролю за функціонуванням мережі Інтернет на півострові.

Крім ключових структур сектору безпеки та оборони Украї­ни, на півострові захоплювали підрозділи фельд’єгерського зв’язку, об’єкти спеціального та урядового зв’язку, були спроби порушити роботу Націо­нальної системи конфіденційного зв’язку.

Аналогічною була діяльність агресора і в ОРДЛО. Однак з огляду на складності з реалізацією на Донбасі кримського сценарію, окупаційні сили вдавалися до ще більш жорсткої та насильницької протидії функціонуванню проукраїн­ської інформаційної сфери. Відбувалися захоплення журналістів, активістів, стрімерів та блогерів, аби не дати їм змоги сформувати альтернативну інформаційну картинку з окупованих територій. Крім того, як і у випадку з Кримом, під час захоплень об’єктів телебачення та радіо були численні випадки переходу працівників цих компаній на бік противника, а згодом — на роботу в створених російсько-­терористичними військами ЗМІ. Вже починаючи із середини літа 2014 р. можна говорити про активну діяльність «ДНР» та «ЛНР» (за участі радників з російського боку) з перетворення інформаційного простору підконтрольних їм територій на «інформаційне гетто», де немає можливості чути чи бачити альтернативний погляд на події.

Інституалізація цих терористичних структур у вигляді т. зв. адміністрацій та утворення «Міністерства інформації ДНР» закріпило цю тенденцію. При цьому всі ключові рішення щодо функціонування інформаційного простору окупованих територій повністю контролюються російськими фахівцями, які працюють там на ротаційній основі.

Істотна частина заходів РФ була спрямована на здійснення інформа­ційно-­психологічного тиску на особовий склад ЗСУ, що безпосередньо перебуває в зоні проведення АТО. Він здійснювався через перехоплення контролю за роботою телекомунікаційних мереж (наприклад, стільникового зв’язку) та розсилання СМС-­повідомлень, що мали послабити бойовий дух особового складу. Також були непоодинокі випадки перехоплення російською стороною сигналів мобільних пристроїв військовослужбовців з метою коригування артилерійського вогню проти них. Також у зоні АТО часто є доступ як до друкованої продукції, так і до радіо, які продукуються російсько-­терористичними ЗМІ. Слід зазначити, що така діяльність триває й донині.

Інформаційний складник гібридної агресії розгортався й на інших напрямках, окрім зони окупації україн­ських територій.

Один із них — території, безпосередньо прилеглі до зони зіткнень. Основна мета — пропаганда ідей Новоросії (та «ДНР» і «ЛНР» як їх практичної реалізації), безперспективності спротиву, апелювання до економічних проб­лем регіону (що начебто погіршилися через політику Києва в регіоні), нав’язування ідей «слов’янської єдності», «спільності історії», «братерства» тощо. Внаслідок цього, за оцінками місцевих експертів, місцеве населення здебільшого перебуває у фрустраційному стані, не має чіткої позиції щодо конфлікту і згодне на будь-­який розвиток подій, якщо це не призведе до додаткового погіршення його стану.

Важливим етапом інформаційного супроводу гібридної агресії стала ситуація зі збиттям РФ малайзійського «Боїнга» рейсу МН17. Аналіз характеру російського інформаційного супроводу цієї події чітко віддзеркалює основні підходи Кремля до інформаційного протиборства: на перших етапах — нарощування величезної кількості версій події (забезпечуючи потенційну множинність «правд»), перекладання відповідальності за те, що сталося, на Украї­ну, фальшування «доказів» її причетності (та апелювання до них найвищих посадових осіб), а в разі неспроможності переконати цільові аудиторії (крім внутрішньоросійської) у своїй версії подій — демонстративне самоусунення від процесу, ігнорування висновків міжнародних організацій. Майже аналогічний підхід Росія застосовує до всієї множини інформаційних акцій у межах активної фази гібридної війни.

Також РФ продовжує проводити окремі спеціальні інформаційні операції на всій території Украї­ни. Після введених обмежень на трансляцію російських телеканалів ця діяльність зосереджена в соціальних мережах або в тих ЗМІ, які лише обмежено регулюються, передусім друкованих (у т. ч. тих, що розповсюджуються безкоштовно). Ці зусилля спрямовані на дискредитацію україн­ського керівництва, зовнішньополітичного курсу держави, процесу мобілізації, відновлення повноцінної влади на звільнених територіях, роботи з вимушено переміщеними особами. Стратегічною метою такої діяльності є штучне ініціювання «Майдану 3.0», який Москва розглядає як важливий етап послаб­лення Україн­ської держави в умовах невирішеного питання збройної агресії.

Ці спроби не припинилися й донині. Дослідження незалежних аналітичних груп на базі відкритих даних свідчать, що активність російських пропагандистів не знижується, особливо в соціальних мережах. Вузьке коло адміністраторів квазіультрапатріотичних груп за допомогою «ботів» продовжує психологічно деструктивні акції, спрямовані на поновлення в україн­ському суспільстві дискусії про необхідність «третього Майдану».

Крім інформаційно-­психологічного протиборства, РФ дедалі активніше починає застосовувати кіберскладник. Зокрема в сфері захисту держави від кібератак спостерігається стала з 2013—2014 рр. тенденція до зростання кількості АРТ-­атак, що становлять найбільш небезпечний їх вид. Протягом 2013—2015 рр. було зафіксовано цілу низку АРТ-­атак саме в Украї­ні (Snake, Uroboros, Sofacy/APT28, Epic Turla, Black Energy 2 та 3, Armageddon тощо).

Переважно вони були спрямовані проти державних інституцій і мали яскраво виражену мету збору інформації — таємної чи з обмеженим доступом.

У випадку Black Energy 3 атака вперше була спрямована на об’єкт критичної (енергетичної) інфраструктури і виявилась вдалою (при цьому готували її щонайменше з кінця 2014 р.). Зменшити збитки від цієї атаки вдалося, зокрема, й тому, що інформаційні системи, які відповідали за роботу цього об’єкта, були лише частково модернізовані, і це дало змогу швидко перевести їх роботу в ручний режим.

Примітки

[1] Див.: Тюрин А. Украинство как болезнь [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rus-­obr.ru/ru-­web/32866; Андрюхин В. Украина — это не государство, это болезнь русского мира [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.posprikaz.ru/2016/01/ukraina-­eto-­ne-­gosudarstvo-­eto-­bolezn-­russkogo-­mira/; Смолин М.Б. «Украйна» — не Россия, «Украйна» — это болезнь [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.zlev.ru/77_33.htm; «Украинская» болезнь русской нации : сб. cтатей / сост. М.Б. Смолин. — М. : Имперская традиция, 2004. — 560 с.

[2] Бондаренко В. «Украинство» как психологическое явление [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ruskline.ru/analitika/2014/03/26/ukrainstvo_kak_psihologicheskoe_yavlenie/

[3] Родин С. «Украинцы». Антирусское движение сепаратистов в Малороссии 1847—2009. — CПб. : Издательство Русского Имперского Движения, 2010. — 448 с.

[4] Заседание международного дискуссионного клуба «Валдай» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kremlin.ru/news/19243

[5] Лавров подтверждает слова Путина «Украина — это даже не государство» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.unian.net/politics/108652-­lavrov-­podtverjdaet-­slova-­putina-­ukraina-­eto-­daje-­ne-­gosudarstvo.html

[6] Основные направления политики Российской Федерации в сфере международного культурно-­гуманитарного сотрудничества [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mid.ru/bdomp/ns-­osndoc.nsf/e2f289bea62097f9c325787a0034c255/de43a8a4bcd17daac325784500296ef8!OpenDocument

[7] Концепция федеральной целевой программы «Русский язык» на 2011—2015 годы [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://rs.gov.ru/sites/rs-­gov.ru/files/Prilozhenie_k_rasporyazheniyu_Pravitelstva_ot_07-­02-­2011_no164-­r.pdf

[8] Заявление МИД России о Группе поддержки для Украины [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://archive.mid.ru//brp_4.nsf/newsline/49766426492B6E9644257C9E0036B79A

10.1. Військові рішення

В інтеграційному полі російської гібридної агресії проти Украї­ни, що поєднує в собі як воєнні, так і невоєнні аспекти, застосування військової компоненти має низку специфічних особливостей. Вони тісно ув’язані з трансформацією принципів застосування російських збройних сил в ході агресії, яка простежується за результатами аналізу активної фази конфлікту, починаючи з кримських подій у лютому 2014 р.

Першим із таких трансформованих принципів є заперечення присутності військових частин і підрозділів збройних сил Росії у зоні конфлікту та їх легендування.

Керівництво Росії і насамперед її президент В. Путін постійно заявляють, що російських військ в Украї­ні немає. Російський істеблішмент та підконтрольні йому ЗМІ намагаються переконати міжнародну спільноту, що на сході Украї­ни триває громадянська війна, спровокована Заходом, яка підігрівається зростанням націоналістичних та русофобських настроїв усередині держави. Росія ж не є стороною цього конфлікту.

Керуючись цим принципом, військовослужбовці підрозділів збройних сил Росії, яких вводять на територію Украї­ни, легендуються. На першому етапі операції в Криму, коли основні завдання виконував особовий склад російського спецназу, їх афішували як «місцеві сили самооборони»[1]. На тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей їх подають як підрозділи «збройних сил» так званих ДНР і ЛНР.

Однак узяті в полон у зоні АТО російські військовослужбовці, багато з яких, особливо у початковий період конфлікту, мали при собі посвідчення особи (військовий квиток, паспорт тощо), підтверджували факт безпосередньої участі російських збройних сил у бойових діях на сході Украї­ни. Серед випадків, які висвітлювались у засобах масової інформації, були, зокрема, затримання групи військовослужбовців 98-ої повітряно-­десантної дивізії на бронетехніці, окремих вояків 6-ої окремої танкової бригади, 9-ої окремої мотострілецької бригади, 31-ої окремої гвардійської десантно-­штурмової бригади[2].

Тому починаючи з січня 2015 р. було посилено заходи з маскування присутності російських вояків у зоні конфлікту. Зокрема, перед відправленням на територію Украї­ни вони, на вимогу командування, змушені писати рапорти на звільнення зі збройних сил. При цьому вони також здають на збереження свої військові квитки, паспорти та інші документи, які засвідчують особу. Російські диверсійно-­розвідувальні групи, що їх засилають у тил україн­ських військ, можуть навіть мати відповідні посвідчення «ДНР» або «ЛНР». Це дає можливість російській стороні у випадку затримання або загибелі ідентифікувати їх як добровольців, а не як професійних військовослужбовців.

Вживаються також заходи з приховування належності військової техніки збройним силам Росії. Перед відправленням на Донбас на них знищується заводське маркування, зафарбовується символіка, також з них знімають номерні знаки.

Загрозою для розкриття факту участі російської армії у війні проти Украї­ни та масштабів такої участі стала діяльність незначної кількості російських громадських організацій, певних засобів масової організації та окремих осіб. Вона активізувалася та стала особливо небезпечною для Кремля у другій половині 2014 р., коли до Росії почали надходити тіла загиблих на Донбасі російських військовослужбовців. Розслідування обставин їх загибелі, проведені журналістами деяких російських видань та громадськими діячами, зокрема, одним із лідерів опозиції Б. Нємцовим[3] та депутатом Псковських обласних зборів Л. Шлосбергом, сприяли формуванню негативної для В. Путіна оцінки його політики стосовно Украї­ни.

Саме на протидію цьому 28 травня 2015 р. було видано указ президента РФ, який відносить до державної таємниці відомості, що розкривають втрати збройних сил Росії у мирний час у період проведення спеціальних операцій.

Факт присутності російської армії на Донбасі є на сьогодні секретом Полішинеля. Про ознаки їх участі в конфлікті на сході Украї­ни заявляє, зокрема, керівництво Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Украї­ні[4]. Однак можна впевнено стверджувати, що Кремль і надалі буде це наполегливо заперечувати. Адже визнання цього факту може мати серйозні наслідки для Росії.

Другим принципом є максимальне використання агресором людських ресурсів окупованих територій для проведення воєнних дій.

Цей принцип особливо проявився в діяльності Росії на сході Украї­ни. Як на початку активної фази конфлікту у квітні 2014 року, так і надалі російський агресор намагався залучити до участі у бойових діях проти сил АТО якнайбільше представників місцевого населення. На першому етапі їх об’єднання називали «загонами повстанців», згодом вони були зведені у «збройні сили народних республік» у складі двох «армійських корпусів», а у травні 2016 р. розпочався процес реорганізації останніх в оперативні командування.

Реалізація цього принципу переслідує передусім політичну мету Кремля — представити міжнародній спільноті свою агресію проти Украї­ни як громадянську війну на Донбасі, боротьбу «волелюбного народу Новоросії» проти «київської хунти». Як заявляє В. Путін, у складі так званого народного ополчення воюють «вчорашні шахтарі та вчорашні трактористи»[5].

Водночас переслідуються і воєнно-­політичні цілі. Основна з них — максимально можливе покриття потреб військового потенціалу агресії за рахунок людських ресурсів місцевого населення. У більшості випадків ці ресурси використовують в агресивних акціях з прогнозовано високим рівнем втрат, особливо якщо такі акції не потребують залучення висококваліфікованих військових, тобто як «гарматне м’ясо».

Проаналізуємо деякі елементи, які дозволяють виявити реальний статус «збройних сил народних республік».

Насамперед варто звернути увагу на те, кому вони підпорядковуються і хто здійснює керівництво ними. Якщо взяти до уваги законодавчі акти квазідержавних утворень ДНР і ЛНР, то «збройні сили народних респуб­лік» підпорядковуються «головнокомандувачам збройних сил республік», якими є «глави республік». Безпосереднє керівництво ними покладено на «міністрів оборони республік».

Але на практиці ситуація є принципово іншою. Із завершенням у жовтні 2015 р. формування двох «армійських корпусів» остаточно склалася і система керівництва ними. Нині воно здійснюється генеральним штабом збройних сил Росії через Центр територіальних військ (донедавна — 12-­те Командування резерву) та інші органи управління Південного військового округу (штаб — у м. Ростов-­на-­Дону).

Безпосереднє управління цими корпусами покладено на кадрових військовослужбовців збройних сил РФ, які перебувають на командних і штабних посадах до роти включно. Їх ротація здійснюється залежно від напруженості бойових дій.

Сержантський і рядовий склад армійських корпусів на 30—40 % сформований із жителів окупованої території Донецької і Луганської областей. Решту становлять військовослужбовці — контрактники збройних сил Росії та найманці. За останні півроку серед особового складу корпусів збільшилася кількість російського криміналітету. Це ті, хто погодився воювати за «русский мир» на Донбасі в обмін на дострокове звільнення від відбуття покарання або припинення порушеної проти них кримінальної справи.

Привертає увагу і той факт, що підготовка з’єднань і частин «збройних сил народних республік» проводиться в єдиній системі оперативної, бойової і мобілізаційної підготовки Південного військового округу збройних сил Росії. Зокрема, низка навчально-­бойових заходів щодо управління вогнем артилерії, спеціальні навчання сил розвідки та протиповітряної оборони, а також командно-­штабні навчання, у т. ч. на місцевості з розгортанням засобів зв’язку, проводилася у 2016 р. під керівництвом командування Центру територіальних військ[6].

Росія також забезпечує «збройні сили народних республік» озброєнням і військовою технікою, боєприпасами, пально-­мастильними матеріалами та іншими матеріально-­технічними засобами. За рахунок цих поставок створюються запаси, які мають забезпечити ведення бойових дій протягом 14—15 діб.

Аналіз зазначених елементів дає підстави стверджувати, що «армії ДНР і ЛНР» перебувають поза впливом політичної влади відповідних квазідержавних утворень. По суті, вони є філіалом збройних сил Росії на окупованих територіях Донецької і Луганської областей.

Третій принцип полягає у створенні постійної загрози проведення широкомасштабної агресії проти Украї­ни шляхом створення угруповання військ на її кордоні.

На першому етапі агресії Росія задіяла невеликі за чисельністю сили спеціальних операцій, диверсійно-­розвідувальні групи Головного розвідувального управління Генштабу та відповідні підрозділи Федеральної служби безпеки. Залучаючи раніше підготовлені на території Украї­ни агентурну мережу, екстремістські групи та проросійські організації, вони провокували антиукраїн­ські мітинги та інші масові акції. Під їх прикриттям відбувалося захоплення адміністративних будівель, управлінь СБУ, МВС, установ зв’язку, транспортних вузлів та інших важливих об’єктів інфраструктури. До проведення цих акцій широко залучалися також переправлені в Украї­ну парамілітарні російські формування, зокрема об’єднання казаків.

Одночасно з цим у прикордонних з Україною районах під легендою проведення навчань або перевірки бойової готовності були розгорнуті значні військові угруповання Росії.

Так, на початковому періоді операції в Криму збройні сили Росії розпочали «раптову перевірку боєготовності» військ Південного військового округу із залученням підрозділів Західного військового округу. У ній було задіяно до 150 тис. осіб особового складу, до 90 літаків, 120 вертольотів і 880 танків.

Починаючи з 1 березня 2014 р. відбулося розгортання російських ударних підрозділів у Ростовській, Воронезькій, Курській, Білгородській, Брянській областях РФ. На Поліському, Слобожанському, Донецькому та Кримському оперативних напрямках у безпосередній близькості від кордонів Украї­ни було створено ударне угруповання, яке перебувало в повній бойовій готовності до вторгнення в Украї­ну[7].

Цілком імовірно, що основна мета таких дій Росії — зламати політичну волю керівництва Украї­ни до опору під загрозою розгортання проти нашої держави широкомасштабної агресії. Це також мало стимулювати наростання сепаратистських настроїв у східних і південних регіонах та активізувати акції проти державних органів Украї­ни.

До того ж, згадане угруповання російських військ орієнтувалося на безпосередню силову підтримку «народного ополчення» у випадку загрози його поразки.

Саме це сталося у серпні 2014 р., коли в результаті успішних наступальних дій україн­ських військ російсько-­терористичні загони опинилися в катастрофічному стані, а контрольована ними територія різко зменшилася[8]. У ході боїв за Іловайськ 24 серпня відбулося вторгнення російських військ в Украї­ну. Окремі військові підрозділи Росії і раніше заходили на контрольовану сепаратистами територію Донецької і Луганської областей. Але саме в серпні 2014 р. сталося широкомасштабне вторгнення. Перетнувши державний кордон, російське угруповання вийшло в район м. Іловайськ, що значно змінило співвідношення сил і засобів сторін не на користь україн­ської армії. За твердженням керівництва Генерального штабу Збройних Сил Украї­ни, саме вторгнення підрозділів збройних сил Російської Федерації стало основною причиною поразки під Іловайськом[9].

Наведені вище принципи розкривають лише деякі з особливостей гіб­ридної війни в частині застосування в ній військової компоненти. Але й це підводить до висновку, що концепція оборони, яка формувалася на досвіді минулих війн і продовжує домінувати донині, не відповідає характеру загроз міжнародній і націо­нальній безпеці в сучасному світі.

Багатовимірність гібридних загроз потребує створення адаптивної цьому системи протидії. Одним з її елементів може бути сектор безпеки і оборони, здатний поєднати і скоординувати застосування широкого спектра силових засобів за єдиним планом з максимальною реалізацією стратегії асиметричних дій.

10.2. Діяльність російських спецслужб в Украї­ні

Діяльність спецслужб Російської Федерації проти Украї­ни є чітким відображенням агресивної політики РФ. За задумом гібридної війни політичні цілі досягаються з мінімальним збройним впливом на противника, за рахунок підриву його військового та економічного потенціалу, інформаційно-­психологічного тиску, активної підтримки внутрішньої опозиції, партизанських і диверсійних методів[10].

Саме на спеціальні служби РФ було покладено завдання із планування, організації та реалізації комплексу заходів щодо створення необхідних умов (політичних, економічних, ідеологічних тощо) в краї­ні — об’єкті агресії на підготовчому, «довоєнному» етапі. Провідною залишається їх роль і протягом активної фази гібридної війни. Для краї­ни-­агресора життєво важливою є готовність до придушення спротиву об’єкта агресії, внаслідок чого особливого значення набуває своєчасне отримання актуальної розвідувальної інформації щодо обстановки в краї­ні — об’єкті агресії, стану справ у сфері націо­нальної безпеки, боє­здатності силових структур.

З моменту проголошення незалежності Украї­ни російські спеціальні служби досить впевнено зберігали свою присутність на її території, переважно завдяки радянським кореням україн­ських силових структур. При цьому не було широкої потреби в активному застосуванні класичних методів розвідувальної діяльності або диверсійної роботи. Необхідну інформацію отримували майже відкрито, використовуючи «дружні контакти» в уряді, парламенті, силових структурах та інших державних органах. Російські спецслужби мали достатню кількість джерел інформації, володіли обстановкою в безпековій та оборонній сферах Украї­ни, забезпечуючи в такий спосіб умови для здійснення впливу на прийняття державних рішень.

Після подій Помаранчевої революції та очевидно невдалих спроб застосування наявних можливостей спецслужб РФ у Кремлі було прийнято рішення щодо дій на території Украї­ни як на території ворожої держави. Це означало посилення агентурної роботи, створення законспірованих (і не тільки) парамілітарних угруповань, до складу яких вводилися особи з кримінальним минулим, молодь із числа членів спортивно-­патріотичних клубів (з відповідною ідеологічною обробкою антиукраїн­ської спрямованості), підтримку проросійських організацій та рухів.

Так, російські спецслужби сформували та здійснювали координацію діяльності в південно-­східних регіонах і Криму розгалуженої мережі антиукраїн­ських організацій, різноманітних православних груп, орієнтованих на ідеї «русского мира», сепаратистських політичних груп («Донецька республіка»), криміналізованих парамілітарних утворень («казачі» формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури).

У 2004 р. Росія вперше розіграла карту «східноукраїн­ського» сепаратизму. 26 листопада 2004 р. Луганська обласна рада проголосувала за створення «Південно-­східної республіки», 28 листопада у м. Сєвєродонецьк Луганської області на з’їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів Украї­ни (переважно східних і південних), у якому брала участь представницька делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю. Лужковим, обговорювалося створення «Південно-­східної федеративної держави» зі столицею у Харкові[11].

Лідери та члени таких організацій згодом відіграли важливу роль у реалізації планів з анексії Криму та під час заворушень у південно-­східних регіонах Украї­ни.

Крім цього, спецслужби РФ зосередилися на системній роботі з проникнення до силових органів Украї­ни. До агентурної мережі залучали діючих та колишніх військовослужбовців та працівників правоохоронних органів, окремі з яких очолили незаконні збройні формування т. зв. ДНР та ЛНР. Під час військово-­чекістської операції з «приєднання Криму до РФ» окремі працівники керівного складу регіональних органів та підрозділів саботували виконання своїх обов’язків із захисту територіальної цілісності Украї­ни.

Одним із ключових чинників антиукраїн­ської політики Росії в Криму та згодом одним із провідних інструментів окупації півострова став Чорноморський флот РФ. На його базі суттєво активізували свою діяльність російська військова розвідка, а також, під прикриттям контр­розвідувального забезпечення ЧФ РФ, військова контррозвідка ФСБ РФ. Орендовані флотом об’єкти використовували як базу для здійснення розвідувально-­підривної, інформаційно-­пропагандистської та іншої антиукраїн­ської діяльності.

Організація і проведення інформаційних кампаній з дискредитації Украї­ни як на міжнародному рівні, так і всередині краї­ни для формування відповідного сепаратистського ґрунту стало одним із пріоритетних напрямів діяльності спецслужб РФ. Під час таких компаній здійснювалися та продовжують здійснюватися спроби дестабілізувати обстановку в краї­ні та внести розкол в україн­ське суспільство, інспірується тема сепаратизму та розвалу Украї­ни, відбувається маніпулювання історичними фактами.

Після 2010 р. спецслужби РФ зосередили свою увагу на закріпленні досягнутого. Насамперед було забезпечено зовнішньополітичну переорієнтацію Украї­ни у східному напрямку. Це завдання виконувалося шляхом активізації впровадження лояльних до РФ осіб у владні структури нашої держави; послаб­лення та деморалізації складових сектору безпеки і оборони; збільшення присутності російського капіталу в економіці Украї­ни; популяризації та просування ідей про переваги приєднання до російських інтеграційних структур в обмін на економічні преференції; подальшого розгортання проросійських рухів; підтримки та координації діяльності проросійських громадських організацій.

Можна стверджувати, що активна цілеспрямована розвідувально-­підривна діяльність спецслужб РФ на етапі підготовки гібридної війни була загалом успішною та сприяла реалізації планів з анексії частини україн­ської території та створення зони нестабільності на сході Украї­ни.

Безумовно, «приєднання Криму» стало результатом заздалегідь підготовленої та добре спланованої спеціальної операції, яку очолював особисто президент РФ В. Путін. Фактично він визнав це у російському пропагандистсько-­документальному фільмі «Крым. Путь на Родину». А таку оцінку надав діям в Криму російський генерал-­полковник А. Волков: «...было проведено б­лестящее сосредоточение средств и сил специального назначения в Крыму с применением маскировочных мероприятий, неожиданных для украинцев, а также широкий набор мер по заблаговременной дезинформации противника»[12].

Час проведення операції було обрано дуже вдало: момент найбільшої слабкості державного управління Украї­ни, певна деморалізація силових структур, вплив російської пропаганди на місцеве населення.

Використовуючи раніше створені можливості, реалізуючи відповідні плани, спецслужби РФ організували низку масових акцій в Криму та в окремих південно-­східних областях Украї­ни (більшість учасників було завезено з РФ, серед яких вирізнялися групи підготовлених провокаторів), підрозділи ЗС РФ за допомогою «сил самооборони Криму» забезпечили блокування та захоплення військових частин ЗС Украї­ни. Було проведено «референдум» щодо статусу АР Крим.

Ще одним важливим напрямом діяльності стало здійснення морально-­психологічного тиску на дислокованих на півострові військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та членів їх сімей. Було забезпечено повне інформаційне домінування агресора на захопленій території (заблоковано україн­ське мовлення, заборонено поширення україн­ської друкованої продукції тощо).

Після анексії півострова спецслужби РФ продовжили виконання завдань із дестабілізації соціально-­політичної обстановки в Украї­ні, дискредитації україн­ської влади, формування образу Украї­ни як failed state, створення умов для збройного вторгнення (у т. ч. під виглядом миротворців). У 2014 р. здійснена спроба масової інфільтрації на територію Украї­ни осіб, метою яких було ведення розвідувально-­диверсійної роботи, організація масових безладів, паралізація роботи органів державної влади, силових структур тощо. Таким чином було організовано масові заворушення, захоплення адміністративних будівель державних адміністрацій, правоохоронних органів у Донецькій, Луганській та Харківській областях (більшість учасників таких заходів — громадяни РФ), відбулися спроби захоплень в м. Одеса, здійснювалося блокування місць дислокації військових частин ЗСУ, Нацгвардії, спроби недопущення переміщень їх підрозділів. Як і в АР Крим, чинився сильний морально-­психологічний тиск на дислокованих на Донбасі військово­службовців та членів їхніх сімей.

Нині діяльність російських спецслужб на території АР Крим зорієнтована на виявлення та придушення противників окупації (реальних та уявних), організацію провокацій проти Украї­ни. Розгорнуто репресивну кампанію проти кримських татар, до якої залучають колишніх співробітників СБУ.

Активною залишається вербувальна діяльність спецслужб РФ, об’єктами якої є передусім військовослужбовці Збройних Сил, Націо­нальної гвардії, співробітники правоохоронних органів та спецслужб Украї­ни. Це свідчить про те, що для російської влади залишається актуальним отримання достовірної розвідувальної інформації про складові сектору безпеки і оборони Украї­ни. Крім цього, такий напрям діяльності вказує на намагання РФ забезпечити можливості для здійснення актів саботажу та диверсій, що узгоджується зі спробами дискредитувати органи влади Украї­ни, а також створює умови для проведення успішних військових операцій.

Крім цього, об’єктами спрямувань спецслужб РФ виступають і підприємства вітчизняного військово-­промислового комплексу, який значно активізував свою діяльність після початку проведення антитерористичної операції.

Розгортання достатньо потужного військового угрупування російських військ поблизу кордону з Україною тягне за собою також додаткове розгортання та активізацію діяльності спецслужб РФ, зокрема у прикордонних регіонах (Херсонська, Харківська, Чернігівська, Одеська, Сумська області). При цьому активніше діятимуть військова розвідка та підрозділи військової контррозвідки ФСБ РФ.

Окремо слід зазначити, що протягом конфлікту на Донбасі спецслужбами РФ на своїй території створено центри з диверсійно-­терористичної підготовки. «Випускників» цих центрів неодноразово виявляли та затримували україн­ські правоохоронні органи. Не варто також забувати, що під безпосереднім керівництвом «кураторів» ФСБ РФ, ГРУ ГШ ЗС РФ свою протиправну діяльність здійснюють «органи МГБ ДНР та ЛНР». Російські спецслужби не тільки керують діями незаконних органів, а й забезпечують контроль над ними, здійснюють арешти та, у разі потреби, ліквідацію неугодних осіб тощо.

За даними україн­ської розвідки[13], ще один «вид» діяльності спецслужб РФ (переважно ФСБ) — забезпечення мобілізації до лав незаконних збройних угруповань. Так, за повідомленням ГУР Міноборони, на території Воронезької та Ростовської областей, Краснодарського краю та окремих районів Донецької та Луганської областей були випадки інспірування затриманим за дрібні правопорушення особам скоєння більш тяжких злочинів (шляхом підкидання зброї, боєприпасів, засобів підриву тощо). Співробітники ФСБ шантажували затриманих притягненням до кримінальної відповідальності та змушували підписувати контракти для проходження військової служби.

Ще один елемент гібридної війни — це використання спецслужбами РФ можливостей у кримінальному світі. Так, вітчизняне МВС фіксує активізацію діяльності на території Украї­ни організаторів та керівників організованих злочинних угрупувань, які отримали статус «злодія в законі» на території РФ. Дуже ймовірно, що ці особи перебувають під впливом спецслужб РФ та використовуються для збору інформації та погіршення криміногенної обстановки на території нашої держави[14].

Для безпосередньої підготовки і під час анексії Криму, а також у подіях на сході Украї­ни російські розвідувальні служби використовували релігійні громади, бо це майже ідеальне середовище для здійснення впливу на велику кількість людей. Релігійний фактор використовується ними і на решті території Украї­ни, а також буде використовуватися надалі. Хоча Украї­ні не властива будь-­яка міжрелігійна ворожнеча і до подій 2014 р. виникали лише окремі спірні питання, вирішення яких відбувалося у межах правового поля та не набувало насильницьких форм.

Підривна діяльність спеціальних служб РФ не обмежується лише захоп­леними територіями. Існує небезпека для громадян Украї­ни, які мають відвідувати РФ: співробітники ФСБ РФ з використанням погроз і шантажу здійснюють спроби вербування таких осіб.

Також із початком гібридної війни суттєво активізувалася діяльність російських спецслужб за межами Украї­ни, при цьому її основними напрямами є:

— компрометація нашої держави на міжнародній арені (у т. ч. через намагання створити в очах міжнародної спільноти образ нашої краї­ни як держави — спонсора тероризму);

— спроби впливу на прийняття рішень міжнародними організаціями (ООН, ОБСЄ, ПАСЄ тощо);

— проведення інформаційно-­пропагандистських акцій, дезінформаційні викиди;

— скорочення або унеможливлення надання Украї­ні міжнародної допомоги;

— спекуляції на теми, пов’язані з правом націй на самовизначення;

— роздмухування антиукраїн­ських настроїв (у т. ч. спекулюючи на спірних історичних питаннях);

— інспірування тем «русского мира», необхідності захисту російськомовних громадян;

— підривна діяльність у кіберпросторі;

— підтримка діяльності проросійських політичних сил та антиукраїн­ських недержавних та громадських організацій і рухів у краї­нах ЄС і у світі.

Нині триває робота російських спецслужб з дискредитації політики нашої держави, органів центральної і місцевої влади, керівництва правоохоронних органів та командування Збройних Сил, не припиняються спроби впливати на прийняття ними рішень, забезпечується підтримка організацій сепаратистської спрямованості. З появою в Украї­ні волонтерського та добровольчого руху у спецслужб РФ виник новий напрям діяльності з їх компрометації. А внаслідок активізації антикорупційної компанії в Украї­ні інтерес для спецслужб РФ становлять і недержавні організації, які опікуються проб­лемами боротьби з корупцією.

Таким чином, російські спецслужби займають провідне місце у реалізації планів Кремля щодо Украї­ни. Останні кадрові зміни в спецслужбах РФ, створення Націо­нальної гвардії, плани значного розширення пов­новажень ФСБ є свідченням того, що керівництво Росії для вирішення зовнішніх та внутрішніх проб­лем краї­ни робитиме ставку на сильні та підконтрольні спецслужби, які продовжуватимуть активно діяти проти Украї­ни і після закінчення активної фази гібридної війни та припинення безпосередніх бойових зіткнень у районі проведення АТО.

10.3. Дипломатичне прикриття гібридної агресії

Дипломатичне прикриття гібридної агресії стало характерною ознакою дій Російської Федерації та її керівництва як форма і елемент ведення неоголошеної гібридної війни проти Украї­ни починаючи від лютого 2014 р.

Заради досягнення своїх геополітичних завдань та агресивних цілей, які порушують інтереси всіх без винятку держав світу, Росія грубо нехтує нормами міжнародного права, зневажає міжнародне співтовариство, прикриваючи свої дії передусім дипломатичними методами.

Сьогодні Москва фактично прирівнює зовнішньо-­дипломатичну компоненту до військової. І недарма, оскільки перемовини, інтриги, різноманітний тиск, вкидання інформації, заперечення, підміна, зміщення акцентів, напівправда, відволікання уваги, вплив на прийняття рішення, процес формування квазіреальності російськими дипломатами і представниками російської держави є частиною кремлівської стратегії гібридної війни.

Дипломатичну компоненту можна вважати ключовою серед сукупних дій російської агресії військового, економічного, інформаційно-­пропагандистського змісту. Вона спрямована на вирішення конкретних завдань із максимального прикриття та нівелювання російської участі у зазначених вище діях проти суверенної Україн­ської держави.

Серед проявів прикриття гібридної війни дипломатичними діями можна виділили такі:

— заперечення агресії проти Украї­ни;

— представлення агресії як внутрішньоукраїн­ського громадянського конфлікту;

— заперечення будь-­якого порушення норм міжнародного права та, відповідно, необхідності задіяння міжнародно-­правових механізмів, у т. ч. передбачених Статутом ООН, документами ОБСЄ та іншими міжнародно-­правовими документами;

— фальсифікація фактів та дезінформація громадськості; підміна понять та використання інших методів і засобів пропагандистської війни;

— маніпулювання нормами та принципами міжнародного права при здійсненні анексії АРК та м. Севастополь, зокрема, принципом права націй на самовизначення;

— широке використання неправдивої та викривленої інформації на багатосторонніх та двосторонніх міжнародних заходах з метою вигідного для себе представлення подій довкола Украї­ни та звинувачення україн­ської сторони у масовому порушенні прав людини, «геноциді», недотриманні зобов’язань (Мінські домовленості) тощо;

— оприлюднення позитивних сигналів і декларацій за відсутності реальних конструктивних зрушень на практиці;

— використання усіх форм тиску, погроз та шантажу при проведенні консультацій щодо врегулювання конфлікту.

Найефективнішими діями з боку РФ можна вважати:

— використання права вето у РБ ООН та консенсусного принципу прий­няття рішень в ОБСЄ для блокування рішень, необхідних для врегулювання ситуації в/довкола Украї­ни;

— активне використання «російського фактора або впливу» при формуванні політики щодо Украї­ни окремими європейськими державами та позицій іноземних ділових, експертних кіл та громадськості;

— проведення безпрецедентної за масштабами інформаційно-­пропаган­дистської кампанії на міжнародному рівні з використанням усього спектра можливостей (телебачення, преса, інтернет, інформаційні заходи тощо) з метою формування у громадян іноземних держав вигідних для РФ уявлень про події довкола Украї­ни та власного іміджу як «рятівника», «миротворця» тощо.

З метою прикриття різноманітних дій (анексія АР Крим, конфлікт на Донбасі, трагедія з малайзійським авіалайнером тощо) дипломати РФ часто вдавалися і продовжують вдаватися до прийому зміщення акцентів щодо подій на сході Украї­ни та перекладання відповідальності за них на нашу державу.

Російська пропаганда широко використовує будь-­які дипломатичні можливості та інформаційні приводи для донесення власних ідеологічних меседжів та посилення інформаційних впливів. Зокрема, слід звернути увагу на численні заяви і коментарі очільника МЗС РФ С. Лаврова, постійного представника РФ при ООН і РБ ООН В. Чуркіна та інших високопосадовців Росії. Мета таких дій — не переконати, а зробити інформаційне поле максимально брудним, звинувативши в усьому іншу сторону, сприяти перемозі власних наративів. Кремль спростовує власну відповідальність і продовжує не визнавати своєї участі у злочинах.

Натомість україн­ські дипломати наполегливо працюють над досягненням своїх ключових цілей — закріплення позиції Украї­ни щодо конфлікту на Донбасі в рішеннях міжнародних організацій, надання об’єктивної інформації про ситуацію на сході нашої держави та в Криму, підтримання міжнародної безпеки, забезпечення прав людини на окупованих територіях, допомоги внутрішньо переміщеним особам тощо.

В умовах триваючої агресії проти нашої краї­ни вкрай важливе політичне та міжнародно-­правове значення мало схвалення Генеральною Асамб­леєю ООН переважною кількістю голосів резолюції 68/262 «Територіальна цілісність Украї­ни» (27 березня 2014 р.).

Із початку російської агресії проти Украї­ни відбулося понад 30 засідань РБ ООН. Росія як постійний член цієї структури активно блокувала будь-­які ініціативи Украї­ни та її партнерів щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. Одним із маніпулятивних прийомів російської делегації під час проведення цих засідань було відволікання уваги від вирішення нагальних проб­лем, коментування подій та явищ у вигідному для РФ світлі для створення необхідного контексту. Вочевидь неприпустимо, що краї­на, яка є агресором, продовжує мати такий інструмент впливу, як право «вето» у Раді безпеки ООН.

Президент Украї­ни П. Порошенко у своєму виступі у вересні 2016 р. на загальних дебатах 71-­ої Генеральної Асамб­леї ООН наголосив, що обмеження права «вето» під час ухвалення рішень щодо запобігання та врегулювання конфліктів має стати пріоритетним завданням при реформуванні Ради Безпеки. Крім того, потрібно продумати механізми офіційної фіксації доказів агресії одних держав проти інших та передбачити чітку відповідальність згідно із принципами Статуту ООН.

Майже рік членства Украї­ни у Раді Безпеки ООН дає нам додаткові можливості для представлення нашої позиції й активної участі у напрацюванні рішень з інших глобальних питань, які приймаються РБ ООН.

Украї­на має і надалі домагатися засудження агресивної політики Росії у найвпливовішій міжнародній організації, якою є ООН, та підтримувати формування антипутінської коаліції держав. Враховуючи російські можливості та статус РФ, сьогодні цього неможливо досягти у Раді Безпеки. Тому цю боротьбу необхідно перенести у Генеральну Асамб­лею ООН та зосередитися на пошуку підтримки в цьому питанні серед делегацій інших країн.

З огляду на порушення Російською Федерацією своїх зобов’язань стосовно гарантування територіальної цілісності та суверенітету Украї­ни, її військове вторгнення на територію нашої держави та ескалацію напруги в Украї­ні, 21 березня 2014 р. за результатами тривалих багатораундових переговорів усі 57 держав — учасниць Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) ухвалили рішення про направлення в Украї­ну Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ (надалі — СММ).

СММ відведено провідну роль у моніторингу виконання Комплексу заходів, пов’язаних з імплементацією Мінських домовленостей, досягнутих під час зустрічі президентів Украї­ни, Франції і Росії та канцлера Німеччини 12 лютого 2015 р. Також у щоденних доповідях СММ містяться результати моніторингу за дотриманням режиму припинення вогню, відведенням важкого озброєння та встановленням сталого спостереження за ділянкою україн­сько-­російського державного кордону, який не контролюється Урядом Украї­ни.

Однак російська сторона намагається використати діяльність СММ у своїх цілях і здійснювати вплив на ситуацію на сході Украї­ни через своїх представників цієї місії. Справа в тому, що 24 співробітники СММ мають громадянство РФ (другий показник за чисельністю представників), багато інших поділяють проросійські настрої (громадяни країн пострадянського простору: Вірменії, Білорусі, Таджикистану, Киргизстану, Казахстану, Молдови, а також низки колишніх країн Варшавського договору), перебуваючи під впливом російської пропагандистської машини.

РФ через своїх «агентів» застосовує всі можливі засоби, щоб у рамках ОБСЄ і СММ блокувати різноманітні рішення. Однак при цьому постійно лицемірно заявляє про необхідність мирного вирішення конфлікту на сході Украї­ни відповідно до Мінських домовленостей. Це лише маленький елемент мозаїки російського дипломатичного прикриття агресивної політики Кремля.

Схожі підходи застосовувалися і щодо трагічних подій, пов’язаних зі збиттям авіалайнера «Малайзійських авіаліній» улітку 2014 р. Використовуючи власну пропагандистську машину, шляхи поширення інформації, включно із дипломатичними, залучаючи експертів, російська сторона розповсюджувала вигідні їй, однак далекі від справжньої, версії катастрофи пасажирського літака, звинувачуючи у цій трагедії Украї­ну.

28 вересня 2016 р. Міжнародна група із розслідування катастрофи малайзійського Боїнга-777 рейсу МН17 оприлюднила доповідь, представивши проміжні висновки кримінального розслідування причин катастрофи авіалайнера, зокрема, щодо системи озброєння, з якої було збито літак, і місця запуску ракети. Було оголошено дані про те, що літак було збито ракетою серії 9М38, запущеною з російського зенітно-­ракетного комплексу «БУК». Також встановлено, що цей комплекс було доставлено в Украї­ну з Російської Федерації і після використання для атаки на авіалайнер було повернуто на російську територію.

Можна очікувати, що керівництво Кремля вкотре буде спростовувати свою причетність до катастрофи та шукатиме різні можливості, у т. ч. і дипломатичні, для її публічного заперечення. Втім, для Украї­ни, спільно із партнерами по міжнародному розслідуванню, важливо довести його до логічного кінця і притягти до відповідальності винних за знищення цивільного літака.

Іншим прикладом дипломатичного прикриття РФ своїх дій може слугувати її піврічне головування в Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) у період із січня по червень 2016 р. За цей період Росією було здійснено численні спроби підміни понять і намагання продемонструвати свою важливість для розвитку економічного співробітництва в межах організації, незважаючи на порушення нею основ міжнародного права та засадничих принципів ОЧЕС щодо перетворення Чорноморського регіону на простір миру, стабільності та процвітання.

Варто зазначити, що схожий тип поведінки характеризував дії представників РФ під час засідань Парламентської асамб­леї ОБСЄ (ПА ОБСЄ). Так, зокрема, у ході минулорічної, 24-­ої літньої сесії цієї організації (5—9 липня 2015 р.) було ухвалено Гельсінкську декларацію, яка включає, серед іншого, дві резолюції на підтримку Украї­ни: «Продовження очевидних, грубих та невиправлених порушень РФ зобов’язань у рамках ОБСЄ та міжнародних норм» та «Щодо викрадених та незаконно утримуваних в Російській Федерації україн­ських громадян». Російська делегація на знак протесту ухвалила рішення не брати участі у сесії ПА ОБСЄ у повному складі.

Представники РФ, які брали участь у роботі 25-­ої сесії ПА ОБСЄ (1—5 липня 2016 р.), відмовилися обговорювати резолюції щодо АР Крим («Про порушення прав людини та основних свобод в Криму, порушення прав кримськотатарського населення»), Абхазії і Південної Осетії. А після того, як не змогли переконати учасників засідання відмовитися від прий­няття резолюцій, залишили захід.

На осінній сесії ПА ОБСЄ 2016 р. (30 вересня — 2 жовтня) україн­ська сторона звернула увагу учасників на неприпустиму з точки зору міжнародного права поведінку РФ, яка, продовжуючи окупацію АР Крим, провела там незаконні голосування населення на виборах до Державної думи Росії. Украї­на отримала підтримку численних міжнародних партнерів (націо­нальних парламентів іноземних держав, парламентських асамб­лей, міжнародних організацій), які так само не визнають легітим­ності результатів російських виборів на окупованій україн­ській території.

Зауважимо, що у квітні 2014 р. Парламентська асамб­лея Ради Європи (ПАРЄ) призупинила право голосу російської делегації через анексію АР Крим. Пізніше ПАРЄ кілька разів продовжувала призупинення права голосу і закликала зберегти санкції проти РФ. У відповідь на останню жорстку резолюцію Росія призупинила контакти із ПАРЄ. Такий демарш підриває європейську систему виконання рішень з прав людини, адже Росія може відкликати свій підпис під Конвенцією і не виконувати рішення Європейського суду з прав людини, вдаючись до вже звичних шантажу і тиску. Разом із тим, через своїх «партнерів» і групи впливу всередині асамб­леї російська сторона докладає чималих зусиль, аби повернутися наступного року до зали ПАРЄ без виконання російською делегацією умов резолюцій, які сама асамб­лея й ухвалювала.

Чергова путінська авантюра, що підриває систему міжнародних відносин, проявилась у тому, що президент РФ на початку жовтня 2016 р. підписав указ про призупинення дії угоди з США про утилізацію плутонію. Внаслідок такого провокативного рішення і кремлівського балансування на хвилях гібридного формату, РФ стала другою країною у світі після КНДР, яка фактично вдалася до ядерного шантажу.

Підсумовуючи, можна зазначити, що широкий спектр дипломатичних заходів Російської Федерації став складником загальної агресивної політики Росії щодо Украї­ни, у т. ч. анексії Криму, а згодом — підтримки сепаратистів на Донбасі. Характерними рисами кремлівської дипломатії на сьогодні є фальшування подій, підміна понять, заперечення очевидних речей, викривлення фактів, скочування до напівтонів та відтінків, трактування подій і явищ за власним інформаційним та дипломатичними сценарієм.

11.1. Торговельні війни як інструмент економічного тиску

Зовнішньоторговельна діяльність Украї­ни здійснюється в безпрецедентних умовах економічного тиску з боку РФ. Традиційна для останніх десятиліть практика застосування дискримінаційних заходів щодо україн­ських поставок на внутрішній російських ринок отримала за нинішніх умов нову якість, вилившись у повномасштабну торговельну війну. Інструментарій економічного тиску на Украї­ну, який активно використовує РФ у цій війні, — цілеспрямовані дії із закриття внутрішнього ринку для україн­ських товарів і протекціоністські заходи щодо власних виробництв — доповнився транзитною блокадою (обмеженням Росією міжнародних транзитних автомобільних та залізничних перевезень вантажів з території Украї­ни) і подіяв у потрібному для агресора напрямі — створення негативних синергетичних ефектів на різних фронтах економічного протистояння.

Слабка диверсифікованість зовнішньої торгівлі Украї­ни, її історична залежність від російських постачальників та споживачів у виробничих ланцюгах — чинники, що надали РФ можливість зробити торгівлю головною мішенню агресії проти Украї­ни в економічній сфері. Знакові негативні зміни торговельної політики РФ щодо Украї­ни розпочалися ще у середині 2013 р., після того як тодішній україн­ський уряд анонсував наміри щодо підписання Угоди про асоціацію Украї­ни з ЄС. У відповідь на посилення європейського вектора в україн­ській політиці уряд РФ ініціював застосування загороджувальних заходів із порушенням усіх норм міжнародного права.

З липня 2013 р., після відмови російської сторони продовжувати дію підписаної у 2011 р. Угоди[15] про регулювання поставок сталевих труб, до україн­ської трубної продукції почали застосовувати антидемпінгові мита, що для окремих видів труб сягали 40 % митної вартості. У липні 2013 р. санітарною службою було запроваджено заборону на ввезення до РФ україн­ської кондитерської продукції. Наприкінці вересня 2013 р. на тривалий термін було призупинено дію сертифікатів на вантажні вагони україн­ського виробництва, а також запроваджено спеціальні мита на столовий і кухонний порцеляновий посуд, що ввозиться на територію Митного союзу, від чого найбільше постраждали саме україн­ські виробники.

Протягом 2014—2015 рр. ситуація загострилася: торговельні обмеження з боку РФ торкнулися україн­ської продукції молокопереробної галузі, рослинництва (картоплі та кукурудзи), було заблоковано транзит україн­ського цукру до країн Середньої Азії. Для всіх без винятку україн­ських товарів, які завозяться до РФ, були посилені процедури митного контролю, що завдає значних збитків україн­ським виробникам, збільшуючи строки оформлення вантажів до 15 діб.

Із початку 2016 р. Росія призупинила дію Договору про зону вільної торгівлі з Україною[16]. Наслідком цього стало запровадження в РФ замість преференційного режиму, що діяв з 2011 р., режиму найбільшого сприяння для товарів, які походять з Украї­ни, що передбачає застосування замість нульових ставок стандартних митних зборів, передбачених Єдиним митним тарифом Євразійського економічного союзу, до всіх груп україн­ських товарів. Таким чином, ввізні мита піднялися з 0 до 5—20 %, середньозважена ставка — до 7,7 %, а в РФ з’явилася можливість уводити додаткові квоти, заборони та інші нетарифні заходи.

Також РФ запровадила ембарго на імпорт продовольства з Украї­ни та створює перешкоди для транзиту україн­ських товарів до країн Центрально-­Східної Азії. Так, дією указу[17] президента РФ запроваджено обмеження щодо транзиту через територію РФ товарів україн­ського походження до Казахстану та Киргизстану. Указом передбачається повна заборона транзиту не лише товарів, що перебувають «під ембарго», до яких переважно належать харчові продукти, а й усіх товарів, на які в РФ застосовують ненульові ставки ввізного мита.

Реакцією Украї­ни на агресивну поведінку Росії стало запровадження низки обмежувальних заходів у торгівлі з нею. У вересні Указом[18] Президента Украї­ни було введено в дію Рішення[19] РНБО Украї­ни про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій) строком на один рік до 388 фізичних та 105 юридичних осіб, зареєстрованих у РФ та АР Крим, у т. ч. до російських компаній — виробників програмного забезпечення, авіатехніки, гелікоптерів, які традиційно імпортували двигуни та запчастини україн­ського виробництва. Санкції, зокрема, передбачали блокування активів, обмеження торговельних операцій, запобігання виведенню капіталів за межі Украї­ни, анулювання або призупинення ліцензій.

Після запровадження РФ ембарго на імпорт україн­ської продукції Урядом Украї­ни було вжито контрзаходи у вигляді заборони на ввезення на митну територію нашої краї­ни низки сільськогосподарських та промислових товарів, зокрема, м’ясо-­молочної продукції, кондвиробів, дитячого харчування, кави та чаю, горілчаних та тютюнових виробів, а також деяких видів хімічної продукції (засобів захисту рослин) та продукції залізничного машинобудування, сумарна вартість яких відповідає вартості забороненого РФ україн­ського експорту. Перелік цієї продукції було затверджено у грудні 2015 р.[20] та згодом доповнено окремими позиціями сільськогосподарської (цибуля), кондитерської та іншої харчової продукції[21].

Після продовження РФ дії торговельного ембарго щодо україн­ської продукції наприкінці червня 2016 р. Уряд Украї­ни вжив дзеркальних заходів, продовживши до 31 грудня 2017 р. заборону ввезення на митну територію Украї­ни товарів, що походять з Російської Федерації[22].

Результатом торговельного протистояння стало згортання зовнішньоторговельних потоків між Україною та РФ. У 2014 р. взаємна торгівля товарами скоротилася на 45,3 % проти 2013 р. і становила 21 млрд дол. США. Прискорення цього тренду тривало і в 2015 р., коли товарооборот знизився проти 2014 р. майже вдвічі — до 11,1 млрд дол. США (рис. 1).

Про цілеспрямований характер витіснення україн­ських товарів і, як наслідок, — розмивання україн­ської частки на російському ринку свідчать більш значні темпи згортання торгівлі з Україною задовго до того, коли згортання вартісних показників російського імпорту стало трендом. До 2014 р. динаміка товарного імпорту РФ загалом демонструвала лише зниження темпів приросту, тоді як скорочення україн­ських поставок на російський ринок фіксувалося вже з 2012 р. Саме на цей період припадає активізація різних товарних («сирних», «м’ясних», «газових») війн РФ. Загальне ж скорочення імпортних закупівель Російською Федерацією протягом 2014—2015 рр. пояснюється вже низкою чинників: інфільтрацією негативних наслідків міжнародних санкцій проти РФ у зв’язку з анексією Криму; запровадженими контрсанкціями у відповідь; фундаментальним зниженням цін на нафту і, відповідно, помітним зниженням валютних надходжень до РФ; істотним скороченням споживчого інвестиційного та споживчого попиту в РФ.

У галузево-­секторальному аспекті втрати від торговельної війни для Украї­ни є різними; вони зумовлені, насамперед, ступенем експортно-­імпортної залежності зовнішньої торгівлі Украї­ни від РФ за окремими товарними групами й активністю використання Києвом можливостей щодо диверсифікації зовнішньоторговельних поставок.

Протягом багатьох років у зовнішній торгівлі з РФ Украї­на є нетто-­експортером товарів машинобудівної промисловості (ТМП). У 2012 р. 52 % україн­ського експорту ТМП постачалося на ринок РФ, а у 2015 р. ця частка скоротилася до 29,3 %. Найбільш уразливим виявився експорт продукції важкого машинобудування (насамперед ядерних реакторів, котлів, машин), а також транспортного машинобудування (залізничних вагонів і локомотивів).

Залежність Украї­ни від російського імпорту ТМП є нижчою, ніж від експорту: частка РФ у загальному обсязі україн­ського імпорту ТМП у 2012 р. становила 13,8 %, а у 2015 р. — 12,7 %. При цьому 56,7 % імпорту ТМП з РФ припадає на твели (тепловидільні елементи для реакторів АЕС). Украї­на залишається залежною від ядерного палива російської компанії «ТВЕЛ». Водночас американська компанія Westinghouse почала розширення поставок ядерного палива в Украї­ну для експлуатації на Южно-­Україн­ській АЕС, а НАЕК «Енергоатом» заявив про наміри поступового збільшення частки американського палива.

Перспективи диверсифікації україн­ського експорту ТМП пов’язані насамперед із розвитком співробітництва з краї­нами Азії та Митного союзу (Білорусь, Казахстан). Європейський же ринок переважно недоступний через невідповідність стандартів і високий конкурентний тиск компаній ЄС, які зберігають лідерські позиції на світових ринках ТМП.

Украї­на залишається нетто-­експортером у зовнішній торгівлі з РФ металургійною продукцією — її експорт у 2012 та 2015 рр. перевищував імпорт у 2 та 2,5 раза відповідно. Частка РФ в україн­ському експорті металургійної продукції у 2012—2015 рр. скоротилася з 19,9 до 12,4 %, а в імпорті — з 36,0 до 23,7 %. Основою експорту вітчизняної металургійної галузі до Росії у 2015 були товари з низькою доданою вартістю — чорні метали (дві третини експорту металургії до РФ).

У 2016 р. україн­ські металурги опинилися у неоднакових конкурентних умовах з виробниками РФ. Після введення в дію указу президента Росії «Про припинення РФ дії Договору про зону вільної торгівлі щодо Украї­ни» від 16 грудня 2015 р. № 628 вітчизняні металургійні підприємства змушені сплачувати ввізне мито у розмірі 5 % при експорті своєї продукції до РФ, що знижує її конкурентоспроможність в умовах падіння цін на металургійну продукцію на світових ринках. Російські ж виробники ввозять більшість видів металопродукції в Украї­ну з нульовим митом, що відповідає зобов’язанням, прийнятим нашою державою після вступу до СОТ[24].

Загальні обсяги імпорту металопродукції в Украї­ну є незначними, причому частка в них продукції російського виробництва є меншою за чверть, що убезпечує краї­ну від імпортозалежності у цій сфері від Росії.

Торгівля Украї­ни з РФ продукцією хімічного комплексу зберігає низьку диверсифікованість. При скороченні вартісних обсягів частка РФ в україн­ському експорті хімічної та нафтохімічної продукції зросла з 31,4 % у 2012 р. до 37,9 % у 2015 р., в імпорті збереглася незмінною — на рівні 17,9 %.

Украї­на є нетто-­імпортером у торгівлі з РФ хімічною та нафтохімічною продукцією (імпорт у 2012 та 2015 рр. перевищував експорт в 1,2 та 1,4 раза відповідно). Найбільша імпортозалежність спостерігається на ринку мінеральних добрив. Протягом останніх років російські виробники добрив, які при виробництві азотних добрив використовують значно дешевший газ, демпінгували на україн­ському ринку, пропонуючи нашим фермерам добрива за нижчою ціною, ніж у вітчизняних виробників, які до того ж стикнулися з проб­лемами втрати контролю над розташованими у зоні АТО потужностями та вимушеного призупинення роботи. Такі дії призвели до порушення Україною антидемпінгового розслідування проти російських виробників азотних добрив у червні 2015 р.

На сьогодні Мінекономрозвитку Украї­ни вже заявило про готовність запровадити обмеження на імпорт КАС і карбаміду з РФ у разі, якщо україн­ські виробники гарантуватимуть достатні обсяги і стабільні ціни постачання азотних добрив на ринок Украї­ни[25].

Другою за обсягами у структурі імпорту хімічної та нафтохімічної продукції з РФ була частка полімерів — 21,1 %, що пояснюється недостатнім розвитком в Украї­ні власного виробництва вуглеводнів та пластмас, обмеженими запасами нафти та природного газу, а також історичною нерозвиненістю виробничої бази (за радянських часів більшість підприємств полімерної промисловості СРСР була розташована на території РФ).

Диверсифікація експорту україн­ської хімічної продукції має здійснюватися шляхом розвитку зовнішньоекономічних зв’язків з краї­нами Азії, зокрема з Туреччиною — одним із найбільших та перспективних імпортерів україн­ської хімічної продукції (добрив та неорганічної хімії).

Тривале торговельне протистояння між Україною та РФ призвело до суттєвих обмежень на поставки продуктів аграрного сектору економіки до обох держав. Так, якщо у 2012 р. експорт україн­ських продовольчих товарів до РФ перевищував 2 млрд дол. США, то за підсумками 2015 р. він знизився на порядок — до 276,5 млн дол. США. Імпорт продуктів з РФ із 731,2 млн дол. США у 2012 р. скоротився до 245,1 млн дол. США у 2015 р.

Аграрний сектор одним із найперших став об’єктом торговельної війни з РФ. Ще 14 серпня 2013 р. митна служба Росії внесла до переліку «ризикових» усіх україн­ських імпортерів, що призвело до фактичної блокади поставок товарів з Украї­ни. Під таку блокаду в першу чергу потрапили постачальники овочів і фруктів, курятини, кондитерських виробів, вин.

Слід також зазначити, що з 1 січня 2016 р. РФ підвищила ввізні мита на україн­ську продукцію та ввела ембарго на окремі товари україн­ського походження: м’ясо, рибу, молочні продукти, овочі, фрукти, горіхи та ковбаси. Наслідком цього стало фактичне зупинення експортних поставок відповідних україн­ських товарів до РФ (у І півріччі 2016 р. — лише 0,7 млн дол. США).

Унаслідок тривалого торговельного протистояння між Україною та РФ, вітчизняні товаровиробники аграрної продукції вже в 2014 р. усвідомили незворотність втрати російського ринку та необхідність пошуку альтернативних ринків збуту вироб­леної продукції. Поступово вирішуючи питання адаптації до вимог безпечності та якості кінцевої продукції, а також інших технічних регламентів, вони розширюють поставки як традиційним покупцям, так і на нові вимогливі ринки країн ЄС, Китаю, Ізраїлю, Єгипту, інших країн Азії та Перської затоки.

Боротьба Украї­ни з торговельним тиском РФ не повинна обмежуватися дзеркальними санкціями. В умовах дедалі меншої прибутковості і прогнозованості російських ринків слід позбуватися вкоріненої залежності від них (у контексті загального зниження ступеня залежності від зовнішніх умов) і включати весь арсенал доступних і дієвих заходів макроекономічної та зовнішньоторговельної політики, економічної дипломатії та міжнародного торговельного права.

До основних напрямів державної політики протидії торговельній війні належать такі:

формування комплексу контрзаходів у межах міжнародних організацій, насамперед СОТ. У відповідь на заходи РФ щодо запровадження ембарго на окремі товари з Украї­ни слід прийняти рішення про запровадження додаткових мит на окремі товарні позиції експорту РФ до Украї­ни на підставі параграфа другого ст. 8 та параграфа третього ст. 12 «Угоди про захисні заходи» СОТ, надіславши відповідну нотифікацію до Секретаріату СОТ. Завдяки цьому відкривається можливість вдатися до компенсаційних мит, якщо вимоги СОТ щодо проведення консультацій із зацікавленими сторонами про додаткові захисні заходи були порушені. Оскільки при запровадженні РФ обмежень на імпорт товарів з Украї­ни таких консультацій проведено не було, Київ має право застосувати зазначену процедуру. Слід також вжити заходів із застосування механізмів СОТ для скасування незаконних дій РФ щодо блокування транзиту україн­ських товарів;

посилення моніторингу імпорту товарів в Украї­ну з метою виявлення випадків неконкурентних дій, здатних заподіяти шкоду націо­нальному товаровиробнику, і, в разі потреби, введення запобіжних бар’єрів, проведення розслідування і вжиття спецзаходів, передбачених Законами Украї­ни «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Украї­ну» та «Про захист націо­нального товаровиробника від демпінгового імпорту»;

стабілізація та поступове розширення ніш на світових ринках за традиційною (напівфабрикати) й високотехнологічною номенклатурою продукції, зокрема, диверсифікація ринків збуту з наданням пріоритетів поставкам до країн Північної Африки та Близького Сходу, зміцнення зв’язків з ЄС (у межах Угоди про асоціацію), США і краї­нами Латинської Америки[26];

активізація діяльності закордонних торговельних місій Украї­ни на перспективних ринках з використанням механізмів публічно-­приватного партнерства (у т. ч. спільного фінансування зацікавленими приватними компаніями і державою діяльності торговельних місій[27]);

розроб­лення доктрини зовнішньоекономічної безпеки Украї­ни як ключового програмного документа, що визначає орієнтири зовнішньої торгівлі держави, у т. ч. в умовах гібридної агресії. Розроб­лення на основі доктрини зовнішньоекономічної безпеки експортної стратегії Украї­ни, в якій мають бути деталізовані пріоритетні та перспективні для розвитку експорту сегменти та види продукції, визначені стратегічні партнери в експорті цих видів продукції, принципи організаційної та фінансової підтримки державою експортної діяльності;

прискорення гармонізації націо­нальної системи технічного регулювання та стандартів до європейських і міжнародних норм.

Обрана РФ тактика економічної конфронтації з Україною не тільки суперечить фундаментальним принципам двосторонніх міжнародних договорів між краї­нами, а й узятими Росією зобов’язаннями у рамках СОТ. Дестабілізуючі дії РФ в економічній сфері посилюють вразливість економіки Украї­ни і є загрозою економічній та зовнішньоторговельній безпеці. Зниження зовнішньоторговельної залежності Украї­ни від РФ відповідає націо­нальним економічним інтересам та зміцнює економічні можливості у протидії гібридним загрозам.

Вчасна мінімізація ризиків, пов’язаних із подальшим закриттям для Украї­ни російських ринків збуту, і виважена зміна акцентів у державній політиці у бік посилення захисту внутрішнього ринку, зниження імпортозалежності та розширення експортної спеціалізації дозволять Украї­ні маневрувати у відповідь на гібридні атаки противника. А в більш широкому сенсі — створять передумови для економічного відновлення та стратегічного входження до міжнародного поділу праці.

11.2. «Енергетична зброя» в умовах гібридної війни

Втративши можливість впливати на функціонування енергетичного сектору Украї­ни економічно-­політичними інструментами, Росія розпочала наступний етап реалізації своєї політики — війну, що, відповідно до формули К. Клаузевіца, «є продовженням політики іншими засобами».

Енергетичні об’єкти та енергетична інфраструктура посіли важливе місце у стратегії досягнення цілей Росії. Руйнування енергетичної інфраструктури, проб­леми у функціонуванні енергетичного сектору Украї­ни стали інструментальним виміром спроб підпорядкування нашої краї­ни РФ через підрив стабільності соціально-­економічної ситуації. Усе це робилося з метою не стільки завдання економічних збитків, скільки здійснення психологічного впливу на політиків краї­ни та населення.

Прагнучи порушити стійкість функціонування інфраструктури життєдіяльності Украї­ни, Росія активно використовувала різні методи як опосередкованого впливу (економічні, інформаційні), так і прямого фізичного впливу (руйнування, блокування, захоплення). Серед випадків цілеспрямованого фізичного впливу слід виокремити: фізичне захоплення об’єктів при збереженні їх функціональності; припинення функціонування об’єктів; фізичне знищення об’єкта; перешкоджання діяльності з відновлення функціональності[28].

До прикладу, в результаті тимчасової окупації АР Крим Украї­на втратила контроль над значною кількістю активів у галузі енергетики — як державної, так і приватної власності[29].

Було захоплено державні та приватні електрогенеруючі потужності, зокрема: низку теплоелектроцентралей (ТЕЦ) загальною потужністю 144,5 МВт, вітрові електростанції (ВЕС) потужністю понад 60 МВт, сонячні електростанції (СЕС) потужністю понад 224 МВт, магістральні лінії електропередач (магістральні та розподільчі) загальною протяжністю 1370 км та 17 трансформаторних підстанцій 110-­330 кВ потужністю 3840 МВА, розподільчі лінії (сумарна протяжність яких становить 31,9 тис. км; сумарна потужність 270 трансформаторних підстанцій 35-­110 кВ сягає 6028 МВА). Загальна вартість втрачених на території Криму активів лише НЕК «Укренерго» оцінюється майже в 1 млрд дол. США[30].

Найбільш болючих втрат Украї­на зазнала від захоплення енергетичних активів у нафтогазовій сфері, зокрема тих, що належать державним компаніям.

Державі в особі Націо­нальної акціонерної компанії «Нафтогаз Украї­ни» належать 100 % акцій ПАТ «ДАТ «Чорноморнафтогаз», до складу якої входили: виробниче обладнання та інфраструктура видобування (10 морських газовидобувних стаціонарних платформ, 4 самопідйомні бурові установки: «Сиваш», «Таврида», «Петро Годованець» та «Незалежність»), інфраструктура транспортування та зберігання (газотранспортна система із 1200 км магістральних газопроводів та 45 газорозподільчими станціями, а також Глібовське підземне сховище газу).

Крім того, ПАТ «ДАТ «Чорноморнафтогаз» втратило можливість видобутку природного газу, нафти й газового конденсату на діючих та перспективних родовищах нафти та газу.

Слід зазначити, що за передвоєнний 2013 р. видобуток природного газу в акваторіях Чорного та Азовського морів становив 1,651 млрд куб. м, а в найближчі роки планувалося його збільшити до 5 млрд куб. м щорічно. Водночас це лише 4 % від загальної потужності економічно та технічно доступних родовищ. Загалом запаси на україн­ській частині шельфу Чорного моря сягають близько 2,3 млрд тонн умовного палива, або приблизно 2 трлн куб. м газу, а потенційні втрати Украї­ни внаслідок неможливості розвивати всі активи в Криму та на шельфі оцінюють у 300 млрд дол. США[31].

Окремо слід згадати про втрату нетрадиційних запасів вуглеводнів. За оцінками, на глибині понад 100 м знаходяться приблизно 43 % ресурсів вуглеводнів акваторії Чорного та Азовського морів. У довгостроковій перспективі важливим енергетичним ресурсом, доступним Украї­ні для освоєння, мали б стати поклади метаногідратів, яких в україн­ській акваторії Чорного моря понад 7 трлн куб. м.

Під час вторгнення Росія оперативно та цілеспрямовано захоплювала об’єкти енергетичної інфраструктури. Зокрема, в Криму передусім було отримано операційний контроль над адміністративними будівлями енергетичних компаній, звідки згодом видавалися розпорядження центральних офісів щодо перепідпорядкування всіх об’єктів.

Було здійснено фізичне захоплення критичних об’єктів навіть за межами Криму. Йдеться про газокомпресорну станцію на території Херсонської області, що забезпечує подачу газу із шельфового родовища в Азовському морі (Стрілкове) до м. Генічеськ. Було також захоплено бурильні установки та газопроводи, що забезпечують видобування та подачу газу з Одеського родовища Чорного моря, яке знаходиться на шельфі Украї­ни менш як у 100 кілометрах від україн­ського берега, тоді як до найближчої берегової точки Криму — понад 150 км[32].

Пізніше у такий само спосіб почали розвиватися й події на Донбасі, однак ще до гарячої фази збройного конфлікту в Донецькій та Луганській областях почастішали випадки цілеспрямованого пошкодження енергетичної інфраструктури на мирній території Украї­ни.

Так, 12 травня 2014 р. на магістральному газопроводі високого тиску Уренгой — Помари — Ужгород в Івано-­Франківській області сталися вибухи, що призвели до збою в його роботі. На місці події було знайдено залишки вибухового пристрою, яким керували дистанційно. Трохи більш як за місяць, 17 червня, стався вибух на цьому ж газопроводі у Полтавській області. Інциденти мали спільну рису: вибухові пристрої закладали в землю безпосередньо під міжнародним газопроводом, що свідчить про спланованість вибухів. До того ж вибухи сталися на тлі переговорів Украї­ни з Європейським Союзом щодо підписання широкомасштабної угоди про стабільність транзиту газу територією Украї­ни[33].

Після захоплення окремих територій Донбасу та окремих об’єктів інфраструктури стійкість роботи паливно-­енергетичного комплексу Украї­ни опинилася під загрозою.

На відносно невеликій окупованій території видобувається майже половина всього україн­ського вугілля і 100 % антрациту. Станом на кінець 2015 р. на непідконтрольній Уряду Украї­ни території Донецької та Луганської областей були розташовані 85 шахт усіх форм власності, що становить 57 % їх загальної кількості в Украї­ні, й усі шахти, що видобували антрацит. Загалом за 2014 р., унаслідок військового конфлікту в Луганській та Донецькій областях, видобуток вугілля в Украї­ні скоротився на 22 % — до 65 млн т (49 млн т енергетичного вугілля і 16 млн т коксівного). Видобуток на державних шахтах зменшився на 27 % — до 18 млн т (36 % загального обсягу).

Украї­на опинилася в умовах дефіциту антрацитового вугілля, на якому працюють теплові електростанції, й була змушена його імпортувати. Незважаючи на відверте порушення територіальної цілісності й агресію Росії, найбільші закупівлі вугілля доводилося здійснювати саме в РФ. За даними Державної фіскальної служби Украї­ни, у 2014 р. було імпортовано кам’яного вугілля та антрациту на загальну суму 1,773 млрд дол. США[34], причому з РФ на 1,138 млрд дол. США.

Аби блокувати постачання вугілля на електростанції Украї­ни, терористи не тільки підривали залізничні колії і мости на лінії зіткнення, а й блокували поставку вугілля з території Росії. На україн­сько-­російському кордоні періодично блокували тисячі вагонів із вугіллям, критично необхідним для забезпечення стійкості роботи об’єднаної енергосистеми Украї­ни [35].

Блокування поставок перетворювалося на інструмент примушування Украї­ни до політичних поступок та визнання окупаційної влади. Внаслідок дефіциту енергетичного вугілля Об’єднана енергетична система Украї­ни (далі — ОЕС Украї­ни) опинилась у вкрай складних умовах: виникла загроза зупинки половини україн­ських теплових електростанцій, частини теплоелектроцентралей і котелень. Це призводило до зниження стабільності енергозабезпечення всієї краї­ни, підвищення аварійності, незбалансованої роботи системи та інших негативних наслідків, аж до примусового обмеження споживання електроенергії[36].

Найбільш кризова ситуація виникла у листопаді—грудні 2014 р., коли через вимушені простої генеруючих потужностей (переважно через ремонтні роботи) і відсутність вугілля було виведено 22 блоки ТЕС загальною потужністю 5,5 ГВт.

Це фактично змусило Украї­ну піти на поступки в питанні енергопостачання Криму (визнати необхідність укласти формальні угоди з окупантом), погодитися на закупівлю додаткових ресурсів газу та свого ж викраденого вугілля у Росії (в окупаційної влади). Окрім того, постачання вугілля з окупованих територій призвело до створення напівофіційних схем та фактично опосередкованого фінансування Україною війни проти себе (див. главу 11.3.). В умовах ведення гібридної війни нечіткість законодавства та нелогічність взаємовідносин створювала додаткові ризики для політичної стабільності та надавала додаткові важелі впливу агресора на Украї­ну, її посадових осіб та політиків, які й реалізовувалися в інформаційному та політичному просторі.

Ситуацію в ОЕС Украї­ни погіршували збройні дії та, як наслідок, пошкодження й відключення значної кількості високовольтних повітряних ліній і трансформаторних підстанцій основної мережі. Руйнування енергетичної інфраструктури ще більше загострило проб­лему стабільності енергопостачання.

Луганська ТЕС (потужністю 1,4 ГВт), Вуглегірська ТЕС (3,6 ГВт) та Миронівська ТЕС (0,2 ГВт) неодноразово протягом 2014—2015 рр. потрап­ляли під обстріли, що призводило до пошкодження їхнього обладнання, підстанцій та ліній електропередач. До того ж Луганська ТЕС протягом усього періоду збройного конфлікту працює на виділене навантаження, не маючи змоги покривати дефіцит потужності ОЕС Украї­ни. Періодично припиняли роботу й інші електрогенеруючі потужності, а споживачі потерпали від періодичного зникнення енергопостачання.

Украї­на знову була змушена вдатися до обмеження постачання електроенергії споживачам в усіх регіонах та аварійних відключень.

Ситуація погіршувалася ще й несплатою споживачів на окупованій території за спожиту електроенергію. З початком бойових дій відповідні розрахунки з непідконтрольними територіями Донецької та Луганської областей перестали здійснюватись, і вже до квітня 2015 р. борги споживачів окупованих територій за електроенергію перевищували 3,5 млрд грн[37], а місцеві розподільчі компанії не поспішали оплачувати спожиту енергію.

Для врегулювання ситуації у лютому 2015 р. Украї­на була змушена прийняти рішення про «розділення енергетичних систем» контрольованої Україною та окупованої територій і запровадити особливий порядок взаєморозрахунків за вироб­лену та спожиту електроенергію[38].

Було припинено розрахунки з виробниками електричної енергії, які знаходяться на території, де органи державної влади тимчасово не здійс­нюють своїх повноважень. Украї­на також призупинила купівлю і продаж електроенергії, яка йде міждержавними мережами, розташованими на неконтрольованій території. Це рішення було відповіддю на той факт, що з моменту окупації окремих територій там було збудовано низку ЛЕП для контрабанди електроенергії з Росії та відновлено постачання електроенергії через потужну ЛЕП «Шахти (Росія) — Перемога (Украї­на)».

При цьому Росія намагалася змусити платити за не обліковані та не узгоджені з Україною обсяги поставок електроенергії[39]. Однак Украї­на відмовилася враховувати і оплачувати обсяги, що надходять у зону АТО, без її згоди[40].

У сфері газопостачання Росія здійснювала такі ж спроби з примушування Украї­ни до оплати неконтрольованого споживання на окупованій території.

На момент стабілізації лінії розмежування на непідконтрольній території Донецької області залишилося 54 газорозподільні станції (ГРС) із загальним добовим обсягом споживання цієї території понад 4 млн куб. м газу. Газопостачання цих районів протягом 2014 року здійснювалося з мереж Укртрансгазу. Однак внаслідок активізації бойових дій у січні—лютому 2015 р. постачання газу в зону АТО значно ускладнилося. Через численні порушення інфраструктури його навіть припинили 18 лютого 2015 р., а оперативно відновити постачання підрозділам НАК «Нафтогаз Украї­ни» завадили обстріли.

Скориставшись припиненням газопостачання Нафтогазом, Росія у пропагандистських цілях розрекламувала «газову гуманітарну допомогу»: Газпром почав постачати природний газ на території, підконтрольні «ДНР» і «ЛНР», через газовимірювальні станції «Прохорівка» і «Платово» (кордон Ростовської області). При цьому російський монополіст заявив, що постачання здійснюється на комерційній основі, і НАК «Нафтогаз Украї­ни» має оплачувати поставки. Росія й надалі неодноразово намагалася змусити Украї­ну оплачувати рахунки за необліковані поставки природного газу на неконтрольовану Україною територію Донбасу[41].

Слід зазначити, що дії з безпосереднього фізичного впливу на енергетичну інфраструктуру супроводжувалися засобами інформаційно-­пропагандистського тиску на різні групи населення та політиків. Населення Украї­ни не раз лякали перебоями електропостачання, наголошуючи на неспроможності Уряду Украї­ни забезпечити стійкість функціонування енергетики та запобігти відключенню споживачів від газо-, ­тепло- чи електропостачання. Водночас здійснювалася масована інформаційна атака на дії Уряду з реформування енергетичного сектору і, зокрема, системи субсидування, яка була одним з інструментів утримання Украї­ни у сфері впливу РФ.

Російські ЗМІ активно намагалися продемонструвати «турботу» керівництва своєї держави про людей в Украї­ні, зокрема, пропагуючи «гуманітарні» поставки електроенергії та природного газу. Прикладом цього є активне рекламування заяви Д. Медведєва про «газовий гуманітарний конвой» для людей Донбасу[42], врятування В. Путіним «замерзаючого» м. Генічеськ узимку 2015—2016 рр.[43], постачання електроенергії на Донбас та до Криму.

При цьому російська пропаганда звинувачувала україн­ську сторону в незгоді оплачувати неконтрольовані поставки та припиненні постачання води та електроенергії до окупованого Криму. До формування своєї версії подій Кремль намагався навіть залучити дипломатів країн ЄС. Так, у ситуації з підривом опор ліній електропередач та тимчасовим припиненням електропостачання півострова заява прес-­секретаря МЗС Німеччини про злочинні дії з припинення електропостачання Криму[44], разом із заявами проросійських політиків в Украї­ні, фактично була елементом єдиної інформаційно-­пропагандистської кампанії.

Одночасно із «гуманітарними, миролюбними» заявами Росія у листопаді—грудні 2015 року знову заблокувала поставки вугілля в Украї­ну та продовжувала блокувати відновлення інфраструктури у зоні зіткнень[45]. При цьому звернення україн­ської сторони та міжнародних організацій щодо припинення незаконними збройними формуваннями обстрілів ремонтних бригад з відновлення електро-­, газо- та водопостачання в зоні розмежування традиційно ігнорувалися.

Окремо слід наголосити, що саме в цей час енергетична система Украї­на зазнала нового удару — втручання в систему управління технологічним процесом. Цей вимір необхідно розглядати як нову глобальну загрозу для об’єктів по всьому світу. Украї­на ж стала полігоном відпрацювання нових методів та технологій втручання в роботу систем автоматичного дистанційного управління енергетичною інфраструктурою, що проявилось у вигляді першої відомої в історії успішної кібератаки.

У грудні 2015 р. було здійснено кібератаку проти трьох регіональних енергопостачальних компаній ОЕС Украї­ни («Прикарпаттяоб­ленерго», «Чернівціоб­ленерго», «Київоб­ленерго»). Зловмисники з використанням завчасно отриманого віддаленого доступу до комп’ютерів автоматичної системи дистанційного управління (АСДУ) виконали операції з управління вимикачами на розподільчих підстанціях. Перерва в електропостачанні становила від 1 до 3,5 години[46].

Слід зазначити, що кібератака проти енергетичної системи Украї­ни повторилася 17 грудня 2016 р.: було повністю знеструмлено підстанцію «Північна», що призвело до відключення споживачів північної частини правобережжя Києва та прилеглих районів Київської області[47].

Було також суттєво активізовано диверсійну роботу з боку окупаційної влади. У 2015 р. Росія публічно заявила про відновлення спеціальних «штурмових інженерно-­саперних батальйонів». За словами начальника Інженерних військ Росії, ідея створення такого підрозділу бере початок із досвіду Другої світової війни, коли у складі інженерних військ СРСР налічувалося близько 20 таких бригад спеціального призначення, завданням яких було проривати оборону та знищувати укріплені об’єкти[48].

Невдовзі окремий штурмовий батальйон для проведення розвіду­вально-­диверсійних дій та захоплення стратегічних об’єктів Украї­ни був створений бойовиками на території окупованого м. Дебальцево[49]. Диверсійні групи, завданням яких було пошкодження інфраструктури, намагалися діяти в різних областях Украї­ни[50].

Зловмисні дії проти критичної інфраструктури[51] здійснювали комплексний вплив на обороноздатність та спроможність краї­ни протистояти тискові агресора, що й визначає гібридність «енергетичного виміру» ведення війни. Зокрема, можна виокремити такий вплив:

— зниження рівня обороноздатності краї­ни шляхом руйнування транс­портних комунікацій, систем зв’язку та забезпечення ресурсами збройних формувань, правоохоронних сил та сил цивільного захисту;

— завдання економічних збитків націо­нальній економіці та окремим суб’єктам господарювання через захоплення енергетичних об’єктів і ресурсів, необхідність додаткових витрат на відновлення інфраструктури, потреб у додаткових поставках ресурсів чи блокування поставок окремих товарів через кордон та перешкоджання функціонуванню транскордонної інфраструктури;

— отримання локальних (тактичних) переваг, як-от досягнення кращої позиції у проведенні окремих операцій (бойові зіткнення, контрактні умови постачання товарів чи політичні переговори, мирне врегулювання), примус до здійснення окремих дій (платежів за товари чи послуги, продажу чи закупівлі ресурсів);

— здійснення психологічного тиску на різні групи населення та політиків через створення інформаційних приводів з метою поширення панічних настроїв, соціальної напруженості та невдоволення керівництвом краї­ни;

— формування необхідного «іміджу» на міжнародній арені для досягнення зовнішньополітичних цілей Росії (зняття санкцій, зміна влади та федералізація Украї­ни, нехтування іншими краї­нами транзитним потенціалом Украї­ни, передусім у частині транспортування природного газу);

— використання інфраструктури для провокацій, зокрема транспортної інфраструктури та повітряного простору Украї­ни (як у випадку із трагедією авіарейсу МН17[52]), блокування відновлення критичної інфраструктури в зоні бойових дій, блокування транзиту товарів через російський кордон, звинувачення Украї­ни у блокуванні транзиту з Росії до країн Європи.

Загалом, оцінюючи реакцію суспільства на зловмисні дії агресора проти критичної енергетичної інфраструктури, слід зазначити, що україн­ське суспільство, як і система органів державної влади, на початковому етапі війни були не готовими до таких дій та не усвідомлювали важливості функціонування інфраструктури для життєдіяльності суспільства та держави. Це усвідомлення прийшло пізніше, так само, як і досвід протистояння гібридній агресії в енергетичній сфері.

11.3. Посилення тінізації економіки як наслідок гібридної агресії

Окупація АР Крим та військова агресія Російської Федерації на Донбасі зумовлюють загострення такого негативного соціально-­економічного явища, як тінізація фінансових потоків, що є не лише передумовою та наслідком незаконної господарської діяльності. За нинішніх умов тінізація є відображенням гібридної війни з боку РФ і, до певної міри, гібридного захисту нашої краї­ни, що посилює системні ризики і загрози економічній, особливо фінансовій, безпеці держави, індикатори якої в передвоєнні роки істотно погіршувалися. Негативні тенденції тінізації фінансових потоків в умовах гібридної військової агресії на Донбасі та після окупації АР Крим проявляються у такому.

Протягом 2014—2016 рр. Російська Федерація фінансує терористичні угрупування на сході Украї­ни та створення і функціонування псевдодержавних утворень ДНР та ЛНР. Незважаючи на те, що представники держави-­агресора неодноразово заявляли про відсутність російських військ на окупованих територіях в Украї­ні та непричетність до «внутрішнього» конфлікту[53], за оцінками експертів Bild, РФ витрачає щорічно близько 1 млрд євро на фінансування окупованих районів і міст Луганської та Донецької областей, у т. ч. на військові дії, інфраструктуру, соціальне забезпечення (табл. 11.1)[54]. Експерти НАТО у листопаді 2016 р. також презентували докази присутності представників регулярної армії РФ на окупованих територіях Донецької та Луганської областей та їх безпосередньої участі у бойових діях[55].

За рішенням Міжвідомчої комісії з надання гуманітарної підтримки потерпілим територіям південно-­східних районів Донецької та Луганської областей Украї­ни уряду РФ від 15 грудня 2014 р. № 2537-­р[57], до управління окупованими територіями залучені шість робочих груп п’яти міністерств РФ, які контролюють соціально-­економічні процеси на окупованих територіях, — податкові збори, фінансові потоки, відновлення інфраструктури, громадський транспорт, торгівлю ресурсами, створення ринку електроенергії[58].

Запровадження спеціального режиму функціонування окупованих районів Донбасу[59] призвело до істотного збільшення обсягів тіньових фінансових потоків через посилення контролю незаконних збройних угрупувань з боку РФ та прямого впливу органів державного управління краї­ни-­агресора. Певною мірою це пов’язано з об’єктивною необхідністю призупинення діяльності державних та бюджетних установ, зокрема Державної казначейської служби, припинення фінансування бюджетної сфери, у т. ч. виплат заробітної плати, соціальної допомоги та пенсій. Нині «органи управління» «ДНР» і «ЛНР» контролюють орієнтовно третину районів Донецької та Луганської областей (близько 6,9 % території держави)[60].

Необхідно враховувати, що на цих територіях були сконцентровані основні промислові агломерації Донбасу, переважна кількість вугільних підприємств (видобувалося до 50 % обсягу вугілля), металургійні та машинобудівні підприємства (Донецько-­Макіївська, Горлівсько-­Єнакіївська, Шахтарська агломерації), електростанції (Зуєвська, Старобешівська ТЕС), є вихід до Азовського моря (м. Новоазовськ). Безумовно, на економіку Украї­ни негативно вплинуло порушення традиційних виробничих вертикально-­горизонтально інтегрованих мереж «вугілля — кокс — метал», що сприяло формуванню нових тіньових та кримінальних інститутів, активізації продажу природних ресурсів та остаточної продукції, оскільки «ДНР» та «ЛНР» як псевдодержавні утворення не можуть законно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

До об’єктивних підстав тінізації господарської діяльності, поширення корупції як базису тінізації фінансових потоків на окупованих територіях належать: 1) відсутність нормативно-­розпорядчого базису ведення бізнесу, переважно «ручний» режим управління соціально-­економічними процесами; 2) насильне примушення керівників і власників підприємств перереєстровуватися на території «ДНР», «ЛНР», здійснювати сплату податків і зборів; 3) руйнування фізичної інфраструктури економіки, у т. ч. транспортно-­логістичної мережі та, внаслідок цього, поширення корупційних проявів на підконтрольних і непідконтрольних Украї­ні територіях; 4) необхідність здійснення фінансових операцій в умовах призупинення функціонування банківської системи на окупованих територіях; 5) потреба промислових підприємств у закупівлі природних ресурсів і сировини як на окупованих територіях, так і в інших регіонах держави; 6) перешкоди реалізації продукції в Украї­ні та за її межами через невизначений правовий статус окупованих територій і неможливість без реєстрації в Украї­ні вийти на міжнародні ринки товарів (послуг), капіталів, одержати необхідні міжнародні сертифікати; 7) незаконний «експорт» обладнання до РФ, руйнування або припинення діяльності стратегічних вітчизняних підприємств; 8) незаконна заборона псевдодержавними утвореннями переміщення виробничих потужностей в інші регіони Украї­ни; 9) «націоналізація» майна «урядами» псевдодержав, захоплення, повне або часткове знищення торговельних і логістично-­розподільчих об’єктів.

Незважаючи на Постанову НБУ від 6 серпня 2014 р. № 466 «Про призупинення здійснення фінансових операцій», що стосувалася всіх видів фінансових операцій підприємств і населення в населених пунктах, не контрольованих владою Украї­ни, насправді окремі банки продовжували надавати послуги з безготівкових розрахунків на територіях «ДНР» і «ЛНР», за винятком ПАТ «Державний ощадний банк Украї­ни», який продовжував безготівкове та готівкове обслуговування клієнтів на окупованих територіях наприкінці 2014 р. — на початку 2015 р. Ці умови мотивували промислові підприємства окупованих територій переоформлювати рахунки у відділеннях банків інших регіонів Украї­ни. Таким чином, розрахунки з діючими підприємствами окупованих територій без функціонування законної банківської системи зумовлюють розширення масштабів тінізації фінансових потоків та корупції.

Особливо це стосується розрахунків за постачання природного газу та електроенергії з неокупованих регіонів Украї­ни. Станом на жовтень 2014 р., за твердженнями фахівців НАК «Нафтогаз Украї­ни», постачання газу на окуповані території повністю контролювалося «владою» псевдореспублік. При цьому значні обсяги природного газу споживаються безоплатно, без належного документального оформлення. Відповідно, представники НАК «Нафтогаз Украї­ни» пропонували «…відключити цю зону (окупованих територій. — Авт.) від поставок газу на магістральному газопроводі»[61]. Досьогодні відключення не відбулося і заборгованість населення окупованих територій за поставлені електроенергію та газ зростає. За даними фахівців Міністерства енергетики та вугільної промисловості, з вересня 2014 р. до березня 2015 р. у зону АТО поставлено близько 1,5 млрд куб. м газу, а заборгованість споживачів сягнула 9 млрд грн[62].

У 2015 р. з РФ розпочалися поставки газу на окуповані території Донбасу через законсервовані газовимірювальні станції «Прохорівка», «Платово»[63], які здійснювалися, за твердженням представників ПАТ «Газпром», за контрактом з НАК «Нафтогаз Украї­ни», внаслідок чого боргові зобов’язання Украї­ни збільшуються[64]. Уряд Украї­ни відмовився оплачувати ці поставки, оскільки на цих станціях немає представників НАК «Нафтогаз Украї­ни», що ускладнює контроль. Раніше президент РФ доручив уряду відновити експорт вугілля в Украї­ну за умови постачання електроенергії в окуповану АР Крим.

За цих умов на окупованих територіях інтенсифікувалася діяльність «копанок» з видобування вугілля, що контролюються збройними угрупованнями, для експорту його в РФ. Як наслідок, зростають обсяги «конт­рабандного» реекспорту вугілля через територію РФ на підприємства інших регіонів Украї­ни. Паливо зберігається на півночі Донецької, у Дніпропетровській та Харківській областях[65], хоча, як зазначалося, банківські послуги з безготівкової оплати поставок не здійснюються.

На думку експертів, рішення про закупівлю вугілля у підприємств на окупованих територіях було прийняте наприкінці 2014 р.[66],[67]. На сьогодні обсяги закупівель становлять близько 4 млн т на рік, причому в окремих випадках країною походження називалася Південно-­Африканська Республіка. Реально ж відбувався «тіньовий реекспорт» з окупованих районів Донбасу через російські морські порти та залізничні станції за значно вищою ціною[68].

Тінізації фінансових потоків сприяє й непрозорість соціального забезпечення громадян Украї­ни, які проживають в окупованих районах. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів Украї­ни, мешканцям окупованих районів соціальні виплати будуть продовжувати нараховувати (з відповідним відрахуванням за спожиті енергоресурси) з можливістю їх одержання після деокупації[69]. Таке рішення, за оцінками експертів, є спірним і може розглядатися як підстава для корупції та тінізації поставок. За узагальненими експертними оцінками, йдеться орієнтовно про 1,0 млрд куб. м природного газу лише за січень—лютий 2016 р.[70].

Об’єктивною передумовою для тінізації є функціонування окремих підприємств таких фінансово-­промислових груп (ФПГ) Украї­ни:

1) Систем Кепітал Менеджмент — підприємства металургійної, енергетичної та машинобудівної галузей, яким «уряди» псевдореспублік «дозволили» сплачувати податки до Державного бюджету Украї­ни. У 2016 р. економічне становище цих підприємств, порівняно з 2015 р., покращилося. Так, на підприємстві «Комсомолець Донбасу» обсяги видобутку вугілля збільшилися на 12 %[71]. Т. зв. уряди «ДНР» та «ЛНР» «дозволили» також поставляти продуктові набори у формі гуманітарної допомоги (у 2015 р. поставлено понад 4,6 млн комплектів, загалом за період із серпня 2014 р. до кінця 2015 р. — обсягом 120 млн дол. США). Наголосимо, що приватна власність ФПГ та її керівників на окупованих територіях фактично захищена «урядами» псевдореспублік[72];

2) «Індустріальний союз Донбасу» — ПАТ «Алчевський металургійний завод», ПАТ «Алчевський коксохімічний завод»;

3) Group DF (ПАТ «Концерн Стирол»)[73].

Спостерігається тенденція до зростання обсягів «контрабанди» з окупованих територій протягом 2014—2016 рр., величину яких оцінимо опосередковано: за даними короткочасної блокади поставок в АР Крим у 2015 р., першого дня було зупинено рух 250 одиниць автотранспорту, з 20—22 т вантажу кожна[74]. На сьогодні постачання товарів в АР Крим та окуповані райони Донбасу дозволено близько 8 тис. суб’єктів господарювання, вивезення товарів в інші регіони Украї­ни — 3 тис. суб’єктів.

При цьому тіньові потоки товарів ідуть з використанням хабарів та підроб­лених документів. Вартість «супроводу» вантажного автомобіля з «контрабандним» товаром коливається від 10 до 100 тис. грн (за оцінками волонтерів — у окремих випадках 200 тис. грн, або до 20 грн за один кілограм вантажу). Лише в травні 2015 р. затримано 170 вантажних автомобілів без належного документального оформлення (за опосередкованою оцінкою, загальна вартість їх «супроводу» сягає майже 17 млн грн). За даними оперативних мобільних груп, обсяги щоденних нелегальних платежів на одному блокпості коливаються від 1 до 5 млн грн[75].

За нашими розрахунками з використанням балансового методу та даних Державної служби статистики Украї­ни, щорічні обсяги тіньових потоків продуктів харчування в окуповані райони і АР Крим досягають 3 млрд дол. США.

Інституційним підґрунтям посилення мотивації до тіньової діяльності є надання Верховною Радою Украї­ни окупованій АР Крим статусу вільної економічної зони[76]. Таким чином, «імпортовані» в АР Крим товари розглядаються як експорт з наданням відповідних пільг зі сплати та повернення податку на додану вартість[77]. Отже, необхідно здійснити оперативний моніторинг обсягу «експорту», преференцій, наданих пільг щодо «експорту» до АР Крим та втрат держави. Зазначимо, що в умовах тимчасової блокади поставок до АР Крим у 2015 р. істотна частка товаропотоків спрямовувалася через окуповані райони Луганської та Донецької областей[78].

За оцінками, спостерігаються випадки псевдореімпорту товарів з РФ в Украї­ну через Республіку Молдова, невизнану Придністровську респуб­ліку, а незавантажені транспортні засоби перетинають адміністративний кордон з тимчасово окупованою АР Крим для отримання пільг та повернення ПДВ на експорт.

За нашими оцінками, обсяги «експорту» до АР Крим на основі показника «чистий нелегальний відплив» вантажних транспортних засобів з Украї­ни в АР Крим лише в квітні—серпні 2015 р. становили близько 3 тис. автотранс­портних засобів, що має ознаки масштабної організованої злочинності.

За даними спільних оперативних мобільних груп протидії контрабанді, вартість прискорення проїзду через блокпости на Донбасі, незаконне оформлення документів зумовлюють обсяги хабарів від 0,5 до 1,0 тис. грн з особи, що сплачуються по обидва боки лінії розмежування[79].

Іллегалізація товарних та пов’язаних із ними фінансових потоків і корупційних явищ істотно впливає на масштаби тіньової економіки в Украї­ні загалом. З компаративного аналізу обсягів витрат населення і роздрібного товарообороту та офіційних статистичних даних можна зробити висновок, що за І квартал 2015 р. рівень тінізації економіки зріс до відповідного періоду 2014 р. на 8 в.п. (до 72 % обсягу ВВП)[80]. Згідно з результатами націо­нальної оцінки ризиків у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму, у 2013 р. обсяги нелегальних фінансових потоків з Украї­ни становили 13,9 млрд дол. США, у 2014 р. — 18,4 млрд дол. США, у 2015 р. — 21, 3 млрд дол. США[81].

Окреслені тенденції тінізації матеріальних і фінансових потоків поєднуються з проявами прихованої інтеграції економіки окупованих районів в націо­нальну економіку РФ. Нині в окупованих районах Донбасу поступово утверджується «рубльова» зона, а з березня 2015 р. почала діяти мультивалютна зона з використанням гривні, долара США, євро і російського руб­ля. При цьому з грошового обігу псевдореспублік вилучається гривня, розрахунки здійснюються через «центральні банки» т. зв. ДНР та ЛНР, а подальші розрахунки з підприємствами РФ — через банки Південної Осетії або російські кредитні спілки[82].

До основних джерел тіньових фінансових потоків віднесемо: Державний бюджет РФ[83]; кошти фізичних осіб Украї­ни, у т. ч. — з оточення колишнього президента В. Януковича[84]; вітчизняні фінансово-­промислові групи[85]; доходи від реалізації контрафактних тютюнових виробів, виготовлених на окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях[86]; доходи від утилізації та вивезення металу з ліквідованих підприємств (до прикладу, ВАТ «Костянтинівський завод «Вторчормет», ДВАТ «Шахта імені Менжинського», вагонне депо «Попасна»); платежі, пов’язані з поставками продуктів харчування, побутової хімії, промислових товарів[87], тощо; надання специфічних послуг населенню (юридична допомога в оформленні статусу внутрішньо переміщених осіб для отримання пенсії в Украї­ні; транспортні послуги; конвертація коштів з банківських рахунків у готівку; оформлення перепусток для виїзду з окупованих територій[88].

Окреслені явища і процеси підтверджуються експертами Державної служби фінансового моніторингу, які виявили такі джерела тіньових фінансових потоків: переказ коштів на карткові рахунки фізичних осіб, залучених до незаконних збройних угруповань; вимушена фінансова допомога з боку суб’єктів господарювання на потреби функціонування псевдореспублік; «конвертаційні» центри; збір фізичними особами коштів у соціальних мережах у формі благодійної допомоги; електронні платіжні системи. За даними Генеральної прокуратури Украї­ни, з 2014 р. по 1 липня 2016 р. виявлено 3,1 тис. злочинів, передбачених статтями 258—258-­5 Кримінального кодексу Украї­ни (вчинення злочинів проти громадської безпеки), з них 894 — у 2014 р., 349 — у 2015 р. і 449 — лише за І півріччя 2016 р.[89]

Очевидно, що описані вище тіньові схеми є лише частиною злочинної діяльності, що тісно пов’язана із веденням гібридної війни на території нашої краї­ни. Однак проаналізовані негативні тенденції мають істотний деструктивний вплив не лише на економічну, а й на націо­нальну безпеку Украї­ни загалом. Тому слід невідкладно розробити систему заходів щодо протидії тінізації економічних процесів та запобіганню подальшому поширенню злочинності у фінансовій сфері.

Примітки

[1] Владимир Путин ответил на вопросы журналистов о ситуации на Украине [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kremlin.ru/events/president/news/20366polit/1888423.html

[2] Список російських військовослужбовців, що потрапили в полон в Украї­ні під час АТО [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://uk.wikipedia.org

[3] Независимый экспертный доклад «ПУТИН. ВОЙНА» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.putin-­itogi.ru/cp/wp-­content/uploads/2015/05/Putin.Voina_.pdf

[4] Nous avons vu des combattants qui portaient des insignes de la Fédération de Russie [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://comite-­ukraine.blogs.liberation.fr/2016/10/19/nous-­avons-­vu-­des-­combattants-­qui-­portaient-­des-­insignes-­de-­larmee-­russe/

[5] Путин: В ополчении воюют трактористы и шахтеры [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=pEhYmqmRkH8

[6] Разведка опубликовала доказательства российской военной агрессии против Украины [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://sprotyv.info/ru/news/kiev/razvedka-­opublikovala-­dokazatelstva-­rossiyskoy-­voennoy-­agressii-­protiv-­ukrainy-­video

[7] До другої річниці агресії Росії проти Украї­ни (20 лютого 2016 року) / Націо­нальний інститут стратегічних досліджень. — К. : НІСД, 2016.

[8] Стрелков просит Россию ввести войска на юго-­восток [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=dkpQPV4PUxQ

[9] Аналіз бойових дій в районі Іловайська після вторгнення російських військ 24—29 серпня 2014 року [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.mil.gov.ua/news/2015/10/19/analiz-­illovausk--­­14354/

[10] Герасимов В. По опыту Сирии [Електронний ресурс] // Военно­-промышленный курьер. — 2016. — 09 марта. — № 9 (624). — Режим доступу : http://vpk-­news.ru/articles/29579

[11] До другої річниці агресії Росії проти Украї­ни (20 лютого 2016 року) [Електронний ресурс] / Націо­нальний інститут стратегічних досліджень. — К. : НІСД, 2016. — 32 с. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/public/File/2016_book/Verstka_RNBO.indd.pdf

[12] За кулисами «крымской весны» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dsnews.ua/politics/za-­kulisami-­krymskoy-­vesny--­­18032016183500

[13] ФСБ РФ принудительно мобилизует жителей ОРДЛО — разведка [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zn.ua/UKRAINE/fsb-­rf-­prinuditelno-­mobilizuet-­zhiteley-­ordlo-­razvedka-­225384_.html

[14] Троян В. Уголовный фронт гибридной войны против Украины [Електронний ресурс] // Зеркало недели. Украина. — 2016. — 27 мая. — №19. — Режим доступу : http://gazeta.zn.ua/internal/ugolovnyy-­front-­gibridnoy-­voyny-­protiv-­ukrainy-­_.html

[15] Соглашение о регулировании поставок некоторых видов стальных труб, происходящих из Украины, на территории Республики Беларусь, Республики Казахстан и Российской Федерации [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/998_507

[16] Указ президента РФ от 16 декабря 2015 г. № 628 «О приостановлении Российской Федерацией действия Договора о зоне свободной торговли в отношении Украины» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kremlin.ru/acts/bank/40310

[17] Указ президента Российской Федерации от 01.07.2016 № 319 «О внесении изменений в Указ Президента Российской Федерации от 1 января 2016 г. № 1 «О мерах по обеспечению экономической безопасности и национальных интересов Российской Федерации при осуществлении международных транзитных перевозок грузов с территории Украины на территорию Республики Казахстан через территорию Российской Федерации» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://publication.pravo.gov.ru/Document/View/0001201607030001

[18] Указ Президента Украї­ни від 16 вересня 2015 р. № 549/2015 «Про рішення Ради націо­нальної безпеки і оборони Украї­ни від 2 вересня 2015 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/549/2015

[19] Рішення РНБО Украї­ни від 2 вересня 2015 р. «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/n0014525-­15/paran2#n2

[20] Постанова Кабінету Міністрів Украї­ни від 30 грудня 2015 р. № 1147 «Про заборону ввезення на митну територію Украї­ни товарів, що походять з РФ» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1147-­2015-­%D0%BF

[21] Постанова Кабінету Міністрів від 20 січня 2016 р. № 28 «Про внесення змін до переліку товарів, заборонених до ввезення на митну територію Украї­ни, що походять з РФ» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/28-­2016-­%D0%BF

[22] Постанова Кабінету Міністрів Украї­ни від 6 липня 2016 р. № 417 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів Украї­ни від 30.12.2015 р. № 1147» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/417-­2016-­%D0%BF

[23] Складено за: Митна статистика ДФСУ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://sfs.gov.ua/ms/

[24] В Украї­ні станом на 2014 р. із 1065 товарних позицій, що стосуються металургії, 708 (66,5 %) мали нульові ставки ввізного мита. Середній імпортний тариф Украї­ни становить 1,7% (0,6 % для чавуну та сталі та 2,5 % — для виробів із чавуну та сталі). Детальніше див. : Галузеві впливи членства Украї­ни в СОТ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.ier.com.ua/files//publications/Books/WTO_industry.pdf

[25] Мінекономрозвитку готове ввести обмеження на імпорт добрив з Росії [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://agravery.com/uk/posts/show/minekonomrozvitku-­gotove-­vvesti-­obmezenna-­na-­import-­dobriv-­z-­rosii

[26] Донбас і Крим: ціна повернення : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна, О. С. Власюка, Е. М. Лібанової, О. М. Ляшенко. — К. : НІСД, 2015. — С. 357.

[27] В. Власюк: Металл — перспективная ниша в экспорте на рынки Азии [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.expert.kiev.ua/ru/?option=com_flexicontent&view=item&id=1145:metall-­perspektivnaya-­nisha-­v-­eksporte-­na-­rynki-­azii

[28] Суходоля О. М. Енергетична інфраструктура: інструментальний вимір ведення війн нового покоління // Невоєнний вимір війн нового покоління. Енергетичний компонент : матер. міжнар. конф. — К. : НІСД ; ЦГ «Стратегія ХХІ», 2016. — С. 42—52.

[29] Донбас і Крим: ціна повернення : монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна, О. С. Власюка, Е. М. Лібанової, О. М. Ляшенко. — К. : НІСД, 2015. — С. 357.

[30] «Укренерго» оцінює вартість втрачених активів у Криму в $80—900 мільйонів [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://economics.unian.ua/energetics/1529388-­ukrenergo-­otsinyue-­vartist-­vtrachenih-­aktiviv-­u-­krimu-­v-­800-­900-­milyoniv.html

[31] Через анексію Криму втрати Украї­ни у ПЕК оцінюють у $ 300 млрд —­ Продан [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://dt.ua/ECONOMICS/cherez-­aneksiyu-­krimu-­vtrati-­ukrayini-­u-­pek-­ocinyuyut-­u-­300-­mlrd-­prodan-­147653_.html

[32] Суходоля О.М. Проб­леми захисту енергетичної інфраструктури в умовах гібридної війни [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1891/

[33] У Карпатах на газопроводі сталося три вибухи. Основна версія інциденту — теракт [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://tyzhden.ua/News/109919

[34] Украї­на у 2014 році імпортувала вугілля на $1,8 млрд [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://economics.unian.ua/energetics/1031951-­ukrajina-­u-­2014-­rotsi-­importuvala-­vugillya-­na-­18-­mlrd.html

[35] Не газом единым. Новым инструментом энергополитики России может стать уголь [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kommersant.ru/doc/2704640

[36] Заява для преси [Електронний ресурс] / ДП НЕК «Укренерго». —2015. — 24 липня. — Режим доступу : http://www.ukrenergo.energy.gov.ua/Pages/ua/DetailsNew.aspx?nID=873

[37] 16 квітня 2015 р. прем’єр-­міністр Украї­ни А. Яценюк заявив, що Украї­на поставила непідконтрольним територіям Донбасу газу та електроенергії на суму близько 20 млрд грн, не отримавши оплати. Див. детальніше: Украї­на витратила 1 млрд доларів на газ і електроенергію окупованому Донбасу — Яценюк [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://dt.ua/ECONOMICS/ukrayina-­vitratila-­1-­mlrd-­dolariv-­na-­gaz-­i-­elektroenergiyu-­okupovanomu-­donbasu-­yacenyuk-­170066_.html

[38] Закон Украї­ни «Про внесення змін до Закону Украї­ни «Про електроенергетику» щодо особливостей регулювання відносин у сфері електроенергетики на території проведення антитерористичної операції» від 07.04.2015 р. № 284-­VIII [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/284-­19

[39] Постачання електроенергії здійснювалося по ЛЕП 500 кВ «Перемога — Шахти» в обсязі близько 500 МВт-­год/міс. При цьому РФ враховувала цю електроенергію в рамках контракту між «Укрінтеренерго» і «Інтер РАО» (укладений у грудні 2014 р.) на поставку в Украї­ну електроенергії, що здійснювалася в період кризи постачання вугілля на україн­ські ТЕС.

[40] Міненерговугілля Украї­ни своїм наказом від 23 січня 2015 р. виключило з переліку міждержавних ліній електропередачі (ЛЕП) чотири лінії, що пролягають між РФ і зоною бойових дій. Однак постачання електроенергії з території Росії як по лініях малої потужності, так і по лінії «Перемога — Шахти» продовжує здійснюватися.

[41] За повідомленням голови правління Газпрому О. Міллера, до 21 квітня 2015 р. ця компанія поставила на Донбас 555 млн куб. м газу на 174,2 млн дол. США, а до травня 2016 р. Газпром вимагав сплатити вже 670 млн дол. США. У свою чергу, прес­-служба НАК «Нафтогаз Украї­ни» 18 травня 2016 р. заявила, що Нафтогаз не приймав від Газпрому газ на непідконтрольних територіях і не має наміру його оплачувати.

[42] У лютому 2015 р. прем’єр РФ Д. Медведєв закликав Газпром подумати про поставки газу в Донбас у рамках «гуманітарної допомоги».

[43] Інформаційна кампанія про звернення мера м. Генічеськ до Путіна (що насправді було вигадкою пропаганди) та здійснення за дорученням Путіна гуманітарної місії із забезпечення міста газом.

[44] Германия назвала подрыв украинских ЛЭП преступным актом [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dw.com/ru/германия­-назвала-­подрыв-­украинских-­лэп-­преступным-­актом/a-­18868997?maca=rus-­tco-­dw

[45] Источник: Россия и Донбасс не поставляют Украине уголь из­-за срыва энергоснабжения Крыма [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://special.tass.ru/ekonomika/2473157

[46] Міненерговугілля оприлюднило звіт про російську кібератаку на об­ленерго [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mpe.kmu.gov.ua/minugol/control/uk/publish/article?art_id=245086886&cat_id=35109

[47] В Укренерго пояснили масштабний збій в енергосистемі під Києвом кібератаками [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://economics.unian.ua/energetics/1689781-­v-­ukrenergo-­poyasnili-­masshtabniy-­zbiy-­v-­energosistemi-­pid-­kievom-­kiber-­atakami.html

[48] В российской армии воссоздадут штурмовые саперные подразделения [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://lenta.ru/news/2015/06/30/pioneers/

[49] В оккупированном Дебальцево создан «штурмовой батальон» боевиков [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://news.liga.net/news/politics/6067923-­v_okkupirovannom_debaltsevo_sozdan_shturmovoy_batalon_boevikov.htm

[50] На Харківщині за останній час затримано більш як 50 груп диверсантів [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.unian.ua/society/1061770-­na-­harkivschini-­za-­ostanniy-­chas-­zatrimano-­bilsh-­yak-­50-­grup-­diversantiv.html; СБУ затримала 14 терористів, які готували вибухи на півдні краї­ни [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2015/07/6/7073538/

[51] Суходоля О.М. Проб­леми захисту енергетичної інфраструктури в умовах гібридної війни [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1891/

[52] Серед гіпотез пояснення атаки проти авіалайнера МН17 «Амстердам — Куала­-Лумпур» є гіпотеза про намагання Росії отримати причину війни (casus belli) для легалізації перед міжнародним співтовариством відкритої агресії проти Украї­ни. За цією гіпотезою, нідерландський МН17 був збитий помилково, замість російського авіалайнера SU2074 за маршрутом «Москва — Ларнака».

[53] Російсько-­україн­ський конфлікт: стан, наслідки, перспективи розвитку подій [Електронний ресурс] // Націо­нальна безпека і оборона / Центр Разумкова. — 2014. — № 5—6..— Режим доступу : http://www.razumkov.org.ua/ukr/files/category_ journal/analytic_5_6_Ukr_Ros_2014_site_s.pdf

[54] Putin’s shadow government for Donbass exposed [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.bild.de/politik/ausland/ukraine-­konflikt/donbass-­shadow-­government-­45102202.bild.html

[55] У НАТО презентували вражаючу доповідь про участь регулярної армії росії в конфлікті на Донбасі — відео [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.5.ua/svit/u-­nato-­prezentuvaly-­vrazhaiuchu-­dopovid-­pro-­uchast-­rehuliarnoi-­armii-­rosii-­v-­konflikti-­na-­donbasi-­video-­131581.html

[56] Россия тратит на оккупацию Донбасса один миллиард евро в год [Електронний ресурс]. — Режим доступу : bildhttp://ru.tsn.ua/ato/rossiya-­tratit-­na-­okkupaciyu-­donbassa-­odin-­milliard-­evro-­v-­god-­bild-­561918.html

[57] Распоряжение правительства РФ «О образовании Межведомственной комиссии по оказанию гуманитарной поддержки пострадавшим территориям юго-­восточных районов Донецкой и Луганской областей Украины» от 15 декабря 2014 г. № 2537-­р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://government.ru/docs/16219/

[58] Bild: Россия напрямую управляет Донбассом [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://news.tut.by/world/490587.html

[59] Закон Украї­ни « Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території Украї­ни» // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2014. — № 26. — Ст.892.

[60] Форсайт та побудова стратегії соціально-­економічного розвитку Украї­ни на середньостроковому (до 2020 року) і довгостроковому (до 2030 року) часових горизонтах [Електронний ресурс] / наук. керівник проекту акад. НАН Украї­ни М. З. Згуровський ; Міжнародна рада з науки; Комітет із системного аналізу при Президії НАН Украї­ни ; Націо­нальний технічний університет Украї­ни «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» ; Інститут прикладного системного аналізу МОН Украї­ни і НАН Украї­ни ; Світовий центр даних з геоінформатики та сталого розвитку ; Фундація «Аграрна наддержава». — К. : НТУУ «КПІ імені Ігоря Сікорського» ; Вид-­во «Політехніка», 2016. — Режим доступу : http://wdc.org.ua/sites/default/files/WDC-­IASA-­FORESIGHT-­2016.pdf

[61] РНБО може перекрити газ на підконтрольних територіях бойовикам [Електронний ресурс] // Дзеркало тижня. Украї­на. — 2014. — 31 жовтня. — Режим доступу : http://dt.ua/UKRAINE/rnbo-­mozhe-­virishiti-­perekriti-­gaz-­na-­pidkontrolnih-­teritoriyah-­boyovikam-­ 155485_.html

[62] Заборгованість за поставлений в зону АТО газ становить 9 мільярдів — Демчишин [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/rus/ news/2015/04/10/538084/

[63] Війна на Донбасі коштує Украї­ні $200 млн на місяць — Яресько [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.theinsider.ua/business/5491806a2892e/

[64] У Ахметова уверяют, что поставки угля из зоны АТО разблокированы [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/rus/news/2015/12/9/571624/

[65] Вугільний договірняк [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://tyzhden.ua/Economics/125569

[66] Єрмолаєв А., Клименко І., Таран С., Ємець В. Економіка окупованого Донбасу [Електронний ресурс] // Нова Украї­на. — 2015. — Травень. — Режим доступу : http://newukraineinstitute.org/media/news/ 531/file/Donbass 15.05.2015.pdf

[67] Яценюк объяснил механизм закупки угля с оккупированных территорий [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://lb.ua/economics/2014/12/30/291074_yatsenyuk_obyasnil_mehanizm_zakupki.html

[68] Вугілля, яке вбиває наших солдат [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/columns/2016/07/12/598597/

[69] Постанова Кабінету Міністрів Украї­ни «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів Украї­ни від 7 листопада 2014 р. № 595 «Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей» від 11.03.2015 р. № 109 // Офіційний вісник Украї­ни. — 2014. — № 91. — Ст. 2608.

[70] Складні часи — складні рішення: економічна ізоляція Донбасу [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nbuviap.gov. ua/index.php?option=com_content&view=article&id=646:okupovani-­teritoriji-­na-­skhodi-­ukrajini &catid=8&Itemid=350

[71] Олігархи під наглядом [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://kurs.if.ua/articles/oligarhy_ pid_naglyadom_nepryborkanyy_ahmetov_45820.html

[72] Хозяин Донбасса бизнесмен Ринат Ахметов пережил войну и готовится вернуться в политику [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://meduza.io/feature/2016/03/25/hozyain-­donbassa

[73] Єрмолаєв А., Клименко І., Таран С., Ємець В. Економіка окупованого Донбасу [Електронний ресурс] // Нова Украї­на. — 2015. — Травень. — Режим доступу : http://newukraineinstitute.org/media/news/ 531/file/Donbass 15.05.2015.pdf

[74] Блокада Криму допомогла реально оцінити гігантські масштаби контрабанди на Донбасі [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://narodna.pravda.com.ua/politics/5602c227d14d6/

[75] Дисбаланси та механізми розвитку внутрішнього ринку Украї­ни в умовах воєнних дій на Донбасі : аналітична доповідь / [Волошин В. І., Васильців Т. Г., Давиденко С. В. та ін.]. — Львів : Видавництво ТзОВ «ЛігаПрес», 2015. — 84 с. — С. 29—36.

[76] Закон Украї­ни «Про створення вільної економічної зони «Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території Украї­ни» // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 2014. — № 43. — Ст. 2030.

[77] Крымский треугольник: куда пропадают грузовики из Украины [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://voxukraine.org/2015/09/24/krymskii-­treugolnik-­kuda-­propadaiut-­gruzoviki-­iz-­ukrainy-­ru/; Мельничук: Через блокаду Криму частина контрабанди піде в Росію через Донбас [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ua.112.ua/kryminal/melnychuk-­cherez-­blokadu-­krymu-­chastyna-­kontrabandy-­pide-­v-­rosiiu-­cherez-­donbas-­260088.html

[78] Дисбаланси та механізми розвитку внутрішнього ринку Украї­ни в умовах воєнних дій на Донбасі : аналіт. доповідь / [Волошин В. І., Васильців Т. Г., Давиденко С. В. та ін.]. — Львів : Видавництво ТзОВ «ЛігаПрес», 2015. — С. 29—36.

[79] Боротьба з контрабандою на Донбасі [Електронний ресурс] // Донбас. Реалії. — Режим доступу : https://ukrstream.tv/videos/donbas_realities_fighting_smuggling_in_donbas#.VgqyxOyqpBc; Лащ А. Генерали зароб­ляють мільйони на контрабанді та хабарах на Донбасі [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://podrobnosti.ua/2034855-­generali-­zarobljajut-­mljoni-­na-­kontraband-­ta-­habarah-­na-­donbas.html; Волонтер перед смертю викрив схеми контрабанди на Донбасі [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ar.volyn.ua/20150907-­volonter-­pered-­smertyu-­vykryv-­shemy-­kontrabandy-­na-­donbasi/

[80] Дисбаланси та механізми розвитку внутрішнього ринку Украї­ни в умовах воєнних дій на Донбасі : аналіт. доповідь / [Волошин В. І., Васильців Т. Г., Давиденко С. В. та ін.]. — Львів : Видавництво ТзОВ «ЛігаПрес», 2015. — С. 29—36.

[81] Звіт про проведення націо­нальної оцінки ризиків у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму. — К. : Державна служба фінансового моніторингу Украї­ни за підтримки ОБСЄ,, 2016.

[82] Економічна ситуація на окупованих територіях Донбасу [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://newukraineinstitute.org/new/583

[83] Російські спецслужби розгорнули на Донбасі штаби та полігони, теракти відбуваються під їх керівництвом — СБУ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.unian.ua/politics/1062485-­rosiyski-­spetsslujbi-­rozgornuli-­na-­donechchini-­shtabi-­ta-­poligoni-­terakti-­vidbuvayutsya-­pid-­jih-­kerivnitstvom-­sbu.html

[84] Бойовиків на Донбасі фінансують Янукович та Курченко — СБУ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://7days-­ua.com/news/bojovykiv-­na-­donbasi-­finansuyut-­yanukovych-­ta-­kurchenko-­sbu-­video/

[85] СБУ оприлюднила докази причетності Ахметова до фінансування бойовиків [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://24tv.ua/sbu_oprilyudnila _dokazi_prichetnosti_ ahmetova_do_finansuvannya_ boyov ikiv_n602398

[86] «Експорт республік» Донбасу: алкоголь, сигарети та вугілля [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://mobile.tyzhden.ua/news/134707

[87] СБУ затримала ватажка луганської банди «Рим» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://espreso.tv/news/2016/09/14/sbu_zatrymala_vatazhka_luganskoyi_bandy_quotrymquot

[88] Переселенці й недополітика [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://gazeta.dt.ua/internal/pereselenci-­y-­nedopolitika-­_.html

[89] Звіт про проведення націо­нальної оцінки ризиків у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму. — К. : Державна служба фінансового моніторингу Украї­ни за підтримки ОБСЄ. — 2016. — 231 с.