Світова гібридна війна: український фронт

15.1. Роль міжнародних безпекових організацій та форумів

Гібридний формат агресії ставить перед її жертвою не лише завдання безпосереднього захисту власного суверенітету та інтересів, а й вимагає значних зусиль для забезпечення підтримки з боку світового співтовариства. Приховані дії агресора залишають йому простір для дипломатичного маневру, дозволяючи водночас іншим державам знаходити виправдання своїй пасивності та небажанню йти на допомогу. Лише визнання факту ворожих дій на міжнародному рівні може змінити ситуацію, активізувати підтримку, що надається жертві агресії. У цьому контексті надзвичайно важливим чинником є реакція та позиціонування провідних міжнародних організацій, які у той чи інший спосіб несуть відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки (ООН, ОБСЄ, НАТО, ЄС, Рада Європи тощо).

За майже три роки, що минули від початку російської агресії, україн­ська дипломатія досягла значних успіхів у консолідації підтримки позиції Украї­ни в рамках ключових міжнародних безпекових організацій і форумів та формуванні через них об’єктивної картини подій у Криму та на Донбасі, сприйнятої у світовому вимірі. Спроби російської пропаганди подавати ситуацію у викривленому світлі виявилися загалом невдалими. Провідні міжнародні організації виступили на підтримку Украї­ни, поділяючи саме її позицію.

Найбільших успіхів Києву вдалося досягти в рамках роботи Ради Європи. Її Парламентська Асамб­лея оперативно відреагувала на початок російської агресії. Вже 7 березня 2014 р. Постійний комітет ПАРЄ висловив повну підтримку територіальній цілісності Украї­ни та засудив дії Кремля. В заяві наголошувалося, що дії російських військ у Криму та потенційна загроза їхнього поширення на інші україн­ські території є прямим порушенням принципів міжнародного права, закріплених у Статуті ООН та Гельсінському Заключному Акті.

9 квітня 2014 р., після прийняття російською владою рішення про анексію Криму, ПАРЄ засудила цей акт. Асамб­лея прийняла Резолюцію 1988, в якій заперечувалися міфи російської пропаганди про «нацистський переворот» в Украї­ні та підкреслювалася незаконність проведеного в Криму «референдуму». Наступного дня було ухвалено Резолюцію 1990, що обмежила повноваження російської делегації в Асамб­леї у зв’язку з діями РФ в Украї­ні. Нарешті, 12 жовтня 2016 р. були прийняті наступні резолюції ПАРЄ, які містили прямі звинувачення Кремля в організації інтервенції на сході Украї­ни та покладали на РФ відповідальність за добробут людей на окупованих територіях. Усе це прямо визначає Росію стороною і, більш того, — ініціатором конфлікту.

Украї­ні вдалося відстояти свої інтереси в більшості інституцій Організації Об’єднаних Націй, зокрема в Генеральній Асамб­леї — основному дорадчо-­представницькому органі ООН. 27 березня 2014 р. ГА ООН прийняла резолюцію про повагу до територіальної цілісності Украї­ни, яка автоматично визнавала незаконними посягання інших країн на територію Криму. 15 листопада 2016 р. було прийнято резолюцію щодо ситуації з правами людини в Криму, яка чітко назвала територію півострова окупованою Росією. Таким чином, в офіційних документах ООН РФ була визнана окупантом.

Оперативно відреагувала на агресивну політику РФ щодо Украї­ни Організація Північноатлантичного договору (НАТО). 2 березня 2014 р. Північноатлантична рада засудила дії РФ у Криму, назвавши їх порушенням міжнародних правових норм, у т. ч. Будапештського меморандуму та україн­сько-­російського Договору про дружбу і співпрацю 1997 року. Надалі НАТО продовжило застосовувати широкий спектр дипломатичних та інших інструментів протидії розгортанню російської гібридної агресії на сході Украї­ни. Представники військового командування організації неодноразово засуджували протиправні дії РФ щодо матеріального забезпечення бойовиків на Донбасі та прямого військового втручання. Під час обговорення резолюції «Підтримка пост-­Варшавської стратегії оборони та стримування» Парламентська асамб­лея НАТО у листопаді 2016 р. зазначала, що дії Росії проти Украї­ни є головним фактором дестабілізації світового безпекового середовища. А сама Російська Федерація офіційно була визнана агресором.

Співпрацю НАТО з РФ у військовій сфері було призупинено. Чисельність російської делегації при штаб-­квартирі Альянсу було скорочено, а її можливості — обмежено.

Неодноразово засуджувала дії Російської Федерації на території Украї­ни й Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). У прийнятій 2 липня 2014 р. Бакинській декларації Парламентська асамб­лея ОБСЄ закликала Кремль відмовитися від анексії україн­ського Криму. У Гельсінській декларації ПА ОБСЄ від 8 липня 2015 р. містився заклик до РФ припинити будь-­яку військову, фінансову або логістичну допомогу незаконним збройним формуванням на сході Украї­ни.

Чітку позицію щодо російської агресії проти Украї­ни зайняв Європейський Союз. Уже 1 березня 2014 р. Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки К. Ештон засудила рішення Кремля застосувати військову силу на території Украї­ни, назвавши його «необґрунтованою ескалацією напруженості». Її наступниця Ф. Могеріні, попри звинувачення у проросійських поглядах, також неодноразово засуджувала ескалацію конфлікту на Донбасі та деструктивну роль Росії в цьому процесі. Визнаючи РФ потужним гравцем на світовій арені, вона наголошувала, що агресивна політика російського керівництва позбавляє країну статусу стратегічного партнера ЄС.

Свою позицію щодо конфлікту в Украї­ні оприлюднювали й інші регіональні міжнародні структури та об’єднання. Так, Організація ісламського співробітництва висловила занепокоєння долею кримських татар, підкреслюючи, що їхні права, громадянські свободи, релігійна та культурна спадщина мають бути захищені. Краї­ни Вишеградської групи закликали Росію поважати територіальну цілісність Украї­ни.

На відміну від інформаційної площини, де більшість міжнародних організацій висловилися на підтримку Києва, надати йому практичну допомогу було здатне обмежене коло акторів. Ще менше число реалізувало свій потенціал на практиці. Основні сподівання Украї­ни в цьому контексті були пов’язані з Організацією Північноатлантичного договору — найбільш впливовою безпековою структурою в світі.

Конкретні кроки НАТО щодо протистояння російській агресивній політиці були спрямовані на посилення захисту її східноєвропейських членів, передусім країн Балтії та Польщі. З 2017 р. у регіоні розміщуються додаткові збройні підрозділи НАТО у складі чотирьох батальйонних груп. Активізувалися військові навчання в рамках Альянсу, було розширено місію НАТО з патрулювання повітряного простору країн Балтії.

З військової точки зору всі ці заходи, безперечно, є недостатніми, аби зупинити потенційну агресію РФ. Проте вони є елементом гібридної відповіді на політику Кремля і покликані довести готовність НАТО надати захист своїм членам згідно зі статтею 5 Вашингтонської угоди. Україна за таких умов може розраховувати лише на матеріальну допомогу, яка спрямовується на модернізацію вітчизняних Збройних Сил та підтримку реформ у секторі безпеки і оборони.

Прийнятий на Варшавському саміті НАТО (липень 2016 р.) «Комплексний пакет допомоги» Украї­ні передбачає функціонування 8 трастових фондів, 40 напрямів взаємодії, новий механізм координації допомоги від організації та її країн-­членів, безпосередню роботу радників Альянсу в Міністерстві оборони, Генеральному штабі та інших україн­ських відомствах, спільну розробку та імплементацію реформ у секторі безпеки та оборони. Важливим внеском у ці зусилля має стати діяльність спільної україн­сько-­польсько-­литовської бригади, яка в перспективі могла б перетворитися на постійно готову бойову структуру сил НАТО.

Європейський Союз також є одним із небагатьох міжнародних акторів, які вдалися до прямих дій, щоб зупинити гібридну агресію РФ, зокрема через запровадження проти неї економічних санкцій. При цьому в ЄС наголошують, що їхня мета — змусити РФ змінити позицію з україн­ського питання, а не покарати цю державу чи її громадян.

Міжнародною структурою, яка сьогодні безпосередньо залучена до процесу деескалації конфлікту на Донбасі, стала Організація з безпеки та співробітництва в Європі. Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ покликана слідкувати за виконанням досягнутих домовленостей щодо припинення вогню та відведення важких озброєнь від лінії розмежування. Втім, її діяльність викликає багато критики в Украї­ні: звіти місії дуже часто є суперечливими за змістом та висновками, її співробітників звинувачують у непрофесіоналізмі, недбалому ставленні до своїх обов’язків, порушенні норм етичної поведінки.

У 2016 р., в умовах інтенсифікації переговорів щодо проведення виборів на окупованих територіях Донбасу, неодноразово порушувалося питання про розширення ролі ОБСЄ у врегулюванні конфлікту. Проте пропозиція Украї­ни спрямувати в регіон поліцейську місію цієї організації зустріла спротив РФ та бойовиків. Утім, втілити цей план у життя в короткі терміни практично неможливо навіть за згоди сторін конфлікту. Така операція вимагає широких консультацій та узгодження бюджету країнами — членами ОБСЄ, що є достатньо тривалою справою. При цьому формат поліцейської місії у будь-­якому разі не зможе повною мірою забезпечити деескалацію конфлікту, в якому обидві сторони мають важке озброєння та активно його застосовують.

Варто зазначити, що Російська Федерація всіма доступними засобами намагається протистояти україн­ським зусиллям на дипломатичній арені. В деяких випадках їй вдається успішно скористатися власним статусом та впливом для досягнення своєї мети. Йдеться передусім про її позицію у Раді Безпеки ООН, де Росія використовує статус постійного члена та право вето для блокування резолюцій щодо засудження її агресії проти Украї­ни та будь-­яких ініціатив, що можуть загрожувати досягненню гібридних цілей на україн­ській території. Російський представник двічі (15 березня 2014 р. та 29 липня 2015 р.) блокував такі проекти резолюцій РБ. Росія голосує лише за загальні декларації стосовно подій в Украї­ні — наприклад, резолюції щодо падіння малайзійського авіалайнера (при цьому в текст документа було внесено поправки на вимогу російського представника) або схвалення Мінських домовленостей.

Іншим засобом РФ щодо забезпечення власної політики, спрямованої на формування прийнятного розподілу голосів у Генеральній Асамб­леї та окремих структурах, є робота з конкретними країнами — членами ООН. З цією метою Москва вдається до методів шантажу та підкупу, обіцяючи допомогу в окремих питаннях та грошову винагороду як інструмент заохочення вигідної Росії позиції з україн­ської проб­лематики або ж блокування україн­ських ініціатив.

Проти регіональних інтеграційних та безпекових структур, які вдалися до практичних дій із протистояння російській гібридній агресії, Кремль діє за принципом «розділяй та владарюй». Спираючись на певні політичні сили в різних європейських державах, які виступають за повернення до взаємовигідної співпраці з РФ, Москва намагається вбити клин між окремими країнами — членами ЄС та НАТО. У цій сфері дедалі більше проявляються небезпечні тенденції (результати президентських виборів в Болгарії 2016 р., прогнози щодо президентських виборів у Франції та парламентських виборів в Німеччині 2017 р.), які хоч і не забезпечують бажаного для Москви результату, однак створюють серйозну загрозу єдності європейської позиції з україн­ського питання.

Перспективні завдання та стратегії україн­ської дипломатії щодо міжнародних організацій в сучасних умовах мають формуватися з урахуванням їх специфіки. В ООН Україна має повною мірою використовувати свій статус непостійного члена Ради Безпеки 2016—2017 рр. для протидії агресору, займати активну позицію, в т. ч. з питань, які напряму її можуть не стосуватися (Сирія, Арктика тощо).

Співпраця Украї­ни з НАТО нині перетворилася на важливий вектор україн­ської оборонної політики: Альянс у перспективі залишатиметься найбільш надійним військовим союзником нашої держави. Втім, необхідно чітко усвідомлювати, що сьогодні ступінь російської загрози для Украї­ни та НАТО суттєво різниться. Крім того, агресивна політика Кремля різною мірою зачіпає різні краї­ни — члени Альянсу. Тому для Києва об’єктами першочергової уваги мають бути краї­ни Центральної та Східної Європи, які найбільше відчувають загрозу з боку РФ. Поглиблюючи партнерство з Польщею та країнами Балтії, наша держава отримує можливості більш тісної інтеграції до оборонної складової НАТО, спрямованої на захист її східних кордонів.

Розбудовуючи відносини з ЄС, Україна в рамках спільної протидії російській гібридній агресії має вирішити два основних завдання. Перше — домогтися продовження дії санкцій ЄС проти РФ. Друге — якомога швидше забезпечити імплементацію основних положень Угоди про асоціацію. Такі кроки матимуть хоч і опосередковане, однак надзвичайно важливе значення для протидії російській пропаганді, адже Кремль у межах політики гібридного наступу апелює до помилковості україн­ського європейського вибору. Реальні успіхи на цьому шляху не лише сприятимуть економічному розвиткові Украї­ни та покращенню життя її громадян, але й нівелюватимуть російську аргументацію.

Україна зацікавлена у продовженні діяльності місії ОБСЄ на своїй території. Місія не може принести мир та зупинити агресора, проте може документально зафіксувати його злочини на україн­ській землі. Водночас не слід перебільшувати роль ОБСЄ: на нинішньому етапі ця організація навряд чи зможе стати дієвим механізмом протидії російській агресії через специфіку статутних умов своєї діяльності.

Першочерговою метою україн­ського представництва у Раді Європи має стати недопущення послаб­лення тиску на РФ та відновлення повноважень російської делегації в ПАРЄ без зміни російської політики щодо Украї­ни.

Розглядаючи позицію провідних країн світу та міжнародних структур щодо російської агресії проти Украї­ни, експерти дуже часто звертаються до реакції форумів G7 та G20 на ці події. Однак обидві ці структури не є сталими інтеграційними об’єднаннями. Їх важко назвати гравцями в міжнародній політиці, вони становлять формат для перемовин між такими акторами — провідними державами світу.

Украї­ні не варто розглядати ці формати як об’єкти, до яких треба вироб­ляти спеціальну політику. Натомість Київ має продовжувати активні двосторонні консультації з їхніми учасниками задля формування об’єктивної картини подій російської гібридної війни.

Аналізуючи приклади реакції міжнародних організацій на гібридну агресію Російської Федерації в Украї­ні, можна дійти подвійного висновку. З одного боку, провідні міждержавні структури та безпекові форуми не піддалися російському впливові: вони тією чи іншою мірою висловлюють підтримку Києву та засуджують агресивну політику Москви. З іншого боку, характер обговорення цієї проб­лематики та процес вироб­лення і затвердження конкретних заходів, спрямованих проти агресора, доводить нездатність більшості міжнародних безпекових організацій вирішувати такі питання у практичній площині. Слова президента Європейського парламенту М. Шульца про те, що «ніхто не очікував, що війна може стати реальністю в краї­ні, яка межує з ЄС», можуть бути ілюстрацією загального сприйняття світовою спільнотою гібридної агресії РФ щодо Украї­ни. В результаті міжнародні безпекові організації не змогли запропонувати адекватну відповідь, здатну зупинити агресію на практиці.

Безпорадність одних інституцій та негнучкість інших підривають довіру до них та актуалізують запитання: чи дійсно міжнародні безпекові організації у нинішньому форматі здатні повною мірою виконувати свою місію з підтримання міжнародного миру та безпеки? Без позитивної відповіді на це запитання повернення до системи міжнародних відносин, заснованої на принципах міжнародного права та поваги до націо­нального суверенітету, видається неможливим. Сучасна ситуація диктує необхідність глибинного реформування провідних безпекових інституцій як запоруку підвищення їх дієздатності та більш реалістичного реагування на виклики і загрози сучасного світу.

15.2. Економічний тиск та політика санкцій

Після завершення Другої світової війни роль одного з елементів світового порядку взяли на себе міжнародні фінансові інститути, сформувавши економічне підґрунтя для недопущення глобальних війн. МВФ, Світовий банк, ГАТТ-­СОТ та ін. утворювали систему тісної економічної взаємодії, за якої початок конфлікту мав би суттєвий негативний вплив на економіку багатьох країн, що робило його економічно не вигідним жодній потенційній стороні.

Поширення у сучасних міжнародних відносинах такого явища, як гібридні війни, актуалізувало питання про необхідність пріоритетного запровадження економічних важелів впливу для вирішення конфліктних ситуацій та стримування агресії.

Економічні санкції є одним із найбільш уживаних інструментів тиску на краї­ни, які порушують фундаментальні принципи існуючого міжнародного порядку. Проте в більшості випадків такі санкції мають двосторонній ефект, тобто негативно впливають на всі сторони протистояння.

Розгортання агресії Російської Федерації проти Украї­ни ознаменувало початок масштабної ревізії існуючої системи міжнародного порядку та двосторонніх україн­сько-­російських відносин. Агресивні дії РФ, спрямовані на обмеження або позбавлення Украї­ни суверенітету, супроводжуються безпрецедентним тиском на вітчизняну економіку, нав’язуванням нерівноправних вимог із максимальним завданням асиметричних прямих та опосередкованих втрат економічним суб’єктам.

Ворожа політика РФ унеможливлює розвиток рівноправних взаємовигідних відносин. Таким чином, необхідні додаткові механізми вирішення економічних суперечностей між країнами, запровадження превентивних санкцій і повний демонтаж російських каналів впливу на економічну і політичну системи Украї­ни.

Світова спільнота виявила широку підтримку Києву, про що свідчить масштаб застосованих економічних санкцій, а також процес активного напрацювання додаткових механізмів економічної протидії у відповідь на ескалацію агресивності російської зовнішньої політики. На сьогодні міжнародна коаліція налічує 43 краї­ни, серед яких — США, держави — члени ЄС, Канада, Японія, Австралія, Швейцарія, Швеція, Норвегія тощо.

Також до санкцій приєдналися деякі міжнародні організації та об’єднання, які демонстративно знизили рівень або призупинили свої відносини з Російською Федерацією.

Зокрема, це стосується Організації економічного співробітництва та розвитку, Європейського банку реконструкції та розвитку, G7 тощо.

Так, ще на початку 2014 р. Європейський Союз прийняв низку резолюцій щодо висловлення свого обурення діями РФ проти Украї­ни, введення та розширення санкцій (які періодично підтверджувалися).

Санкції планувалося запроваджувати у три етапи:

1) дипломатичні заходи проти 18 осіб, яких звинувачували в розкраданні державних коштів Украї­ни (Рішення Ради ЄС від 6 березня 2014 р.),

2) замороження активів та заборона на в’їзд до ЄС для осіб, внесених до розширеного переліку (Рішення Ради ЄС від 17 березня 2014 р.);

3) фінансові та економічні санкції щодо окремих галузей та напрямів економічного співробітництва з Росією (Рішення Ради ЄС від 25 та 30 липня 2014 р.)[1].

Пізніше США та ЄС прийняли рішення про можливе підвищення рівня санкцій, розповсюджуючи їх на фінансовий та енергетичний сектори.

Міжнародні санкції передбачають різну глибину та інтенсивність застосування: від згортання співпраці з агресором у різних сферах, обмеження постачання технологій та вибіркового заморожування активів до встановлення прямих заборон на секторальну економічну взаємодію. Останнє найбільш суттєве розширення санкцій у секторальному розрізі відбулося 18 грудня 2014 р. шляхом уведення в дію закону США «Про підтримку свободи Украї­ни»[2], а також уведення повноцінних секторальних санкцій Ради ЄС щодо окупованого півострова (Крим і м. Севастополь).

Комплексні україн­ські санкції були оголошені урядом у липні 2015 р., більш як через рік після початку подій на Донбасі. Почасти вони повторюють санкції ЄС. Крім того, від початку конфлікту Київ здійснив низку заходів щодо РФ: було зупинено співпрацю (наприклад військову, науково-­дослідну тощо), блоковано Крим та інші окуповані території, обмежено прикордонний рух, російське телерадіомовлення в Украї­ні тощо.

Між тим, міжнародні та україн­ські економічні санкції мають вибірковий характер щодо певних осіб, організацій і посадових осіб органів державної влади РФ, що підтримують збройний конфлікт на сході Украї­ни або залучені до господарського освоєння анексованої території Украї­ни. Застосування санкцій США, ЄС і Україною набуло перманентного продовження і поширилося на нове коло осіб (наприклад, на сьогодні санкції ЄС поширюються на 200 осіб і 70 підприємств). Водночас із початку березня 2015 р., коли анонсувалося запровадження основних секторальних санкцій, повноцінного введення третього етапу міжнародних та україн­ських санкцій не відбулося.

Натомість ЄС і США використовують тактику поступового обмеження агресора і заморожування нинішньої санкційної ситуації. Так, ЄС послідовно реалізував антидемпінгові обмеження щодо російської металургії (з лютого 2016 р.) та вдається до оскарження рішень російського уряду про обмеження експорту ЄС до РФ в арбітражі СОТ. США у вересні 2016 р. двічі значно розширювали коло суб’єктів, залучених до окупації Криму (будівництво інфраструктури і підтримка торгівлі)[3], і тих, що ведуть зовнішньоекономічну діяльність у сфері військових та високих технологій[4]. Також розроб­лено і проведено попередній розгляд закону США «Акт стабільності і демократії в Украї­ні» про встановлення низки застережень щодо анексії Криму і відновлення суверенітету та цілісності Украї­ни[5].

Суперечливість уведення санкцій та застосування економічного тиску пояснюється низкою передумов, що їх сторони протистояння враховують у власному позиціонуванні:

— тривала недружня політика РФ до Украї­ни. Від моменту розпаду Радянського Союзу Російська Федерація широко використовує економічний тиск у взаємодії із сусідніми державами, передусім у фінансовій, енергетичній і торговельній сферах. Так, російсько-­україн­ські відносини постійно перебували у фокусі російської «інтеграційної» політики. Це час від часу провокувало виникнення і значне загострення грошово-­кредитних суперечок (із 1991 р.)[6], газових конфліктів (з 1993 р.), а також активне транзитне і торговельне протистояння (з 2012 р.). Соціально-­економічне і політичне середовище в Украї­ні зазнавало перманентних, керованих іззовні, потрясінь.

Тому вчинення збройних агресивних дій щодо Украї­ни й анексія Криму стали логічним продовженням тривалої стратегії РФ з обмеження україн­ського суверенітету у різний спосіб. Курс на збереження контролю за україн­ським політичним простором та економікою краї­ни продовжило застосування методів гібридної, або нелінійної, війни[7].

Тривалий режим санкцій підвищує економічний тиск на розвиток і потенціал РФ у сучасному світі[8]. Проте економічний вплив санкцій у РФ розглядають як слабкість опонентів[9]. Російське суспільство й еліта залишаються у полоні традиційних уявлень, за якими нездатність (небажання) на силові дії відповісти силовими контрдіями вважається недієздатністю узагалі.

Через це Украї­ні не слід сподіватися, що внаслідок санкцій чи значного економічного тиску, без застосування дій, симетричних російським, РФ вдасться повернути до статус-­кво 2013 р., змусити змінити сучасну політику щодо Украї­ни або змусити повернути Крим. Такий перебіг подій експерти вважають малоймовірним;

— превентивний характер західних санкцій. Застосування санкцій у сучасному світі значно змінилося з моменту першої такої практики. З грубого інструменту негайного обмеження економічної взаємодії між країнами (наприклад, те чи інше ембарго) санкції перетворилися на максимально вибіркові[10]. Це дозволяє не завдавати катастрофічної шкоди стороні, на яку накладаються санкції, однак змушує її йти на поступки щодо дотримання вимог західних партнерів. Тобто застосування санкцій Заходу до РФ переважно не має на меті крах держави чи її економіки — відбуваються лише встановлення певних «червоних ліній» для подальшого спільного довгострокового розвитку та заклик до виконання загальноприйнятих правил співіснування.

Це означає, що ні США, ні ЄС та інші союзники Украї­ни не будуть за будь-­яку ціну наполягати на повноцінному відновленні україн­ських прав та інтересів. Кожна сторона прагне уникнути непередбачуваного перебігу конфлікту чи некерованих кризових ситуацій у РФ (зокрема з огляду на значний ядерний потенціал держави). Ситуативні союзники Украї­ни керуються власними націо­нальними інтересами і безпекою. Лише пряма загроза Кремля інтересам західних країн (наприклад, у сирійській проб­лемі) спроможна спровокувати активне протистояння з ним в україн­ському питанні.

Санкції набули значного стримуючого ефекту, проте не розглядаються країнами світу як інструмент війни з РФ. Тобто лідери західного світу можуть ніколи не визнати анексії Криму[11] і водночас відмовитися від ізоляції РФ, відновивши повноцінні економічні зв’язки з країною-­агресором. Зокрема перші прояви цього фіксуються у фінансовій сфері з вересня 2016 р., коли без офіційного скасування жодних із чинних санкцій, уперше з 2013 р. РФ успішно вийшла на світовий фінансовий ринок суверенних запозичень;

— Україна як «об’єкт» протистояння. РФ позиціонує протистояння з Україною як відповідь на політику зовнішніх акторів у світі: США, ЄС, окремих європейських країн та міжнародних організацій (насамперед НАТО). Зокрема, Кремль вказує на непов’язаність воєнно-­політичних та економічних двосторонніх відносин РФ — Україна (умовно, війна — для світу, а ми торгуватимемо далі). Така позиція почасти знаходить відгук у державах, що підтримують режим санкцій щодо РФ.

Натомість Київ не виявляє проактивної позиції у просуванні економічних санкцій, часто лише приєднуючись до оголошених і введених іншими державами обмежень, що, як правило, позбавлені механізмів реалізації та/або об’єктів поширення в Украї­ні. Це безумовно не сприяло розумінню партнерами нашої однозначної позиції.

Виникають передумови того, що «україн­ська криза» може бути «заморожена» шляхом «асиметричного відступу», поступки РФ в інших проб­лемних ситуаціях міжнародного порядку денного (протистояння у Сирії, Ємені, на енергетичному ринку тощо) чи двосторонньої взаємодії між державами (наприклад, укладання певної форми компромісного мирного договору з Японією);

— значна неоднорідність позицій європейських союзників у політиці санкцій. Різна історія та характер взаємодії РФ з окремими країнами — членами ЄС до початку протистояння з Україною формує низку суперечностей щодо застосування санкцій та окремих заходів стримування. Передусім ідеться про високу вибірковість поширення режиму обмежень (до окремих осіб і підприємств) і незначні сектори поширення, що переважно не зачіпають ключових сфер функціонування російської економіки.

У ставленні до санкцій (їх продовження чи значного розширення) краї­ни — члени ЄС можна умовно поділити на три групи:

1) краї­ни, які зазнали значного негативного впливу від санкцій (або можуть зазнати у разі їх розширення), але підтримують жорстку позицію щодо подальшого використання санкцій (Німеччина, краї­ни Балтії, Польща, Велика Британія тощо);

2) краї­ни, які оцінюють втрати як помітні для власної економіки і схиляються до пом’якшення санкцій (Італія, Іспанія, Словаччина, Угорщина, Чехія і, потенційно, Франція);

3) краї­ни, які зазнали незначних втрат (або не зазнали їх зовсім), але з політичних міркувань виступають за пом’якшення санкцій (Греція, Болгарія, Кіпр тощо).

Наявність суперечностей усередині ЄС формує умови до поступового зняття санкцій за формальними ознаками виконання РФ тих чи інших домовленостей про вирішення конфлікту з Україною. Зокрема, відбувається публічна демонстрація політичного руху щодо повернення «статус-­кво анте» (припинення агресії на Донбасі, проте не відновлення повноцінних прав та інтересів Украї­ни).

Тим часом економічне стримування міжнародною спільнотою РФ на тлі стрімкого зростання невизначеності на сировинних ринках практично одразу (у 2014 р.) призвело до помітного сповільнення російської економіки, її входження у стан рецесії, суттєвого скорочення золотовалютних резервів (на 134 млрд дол. США, або 27,7 %), девальвації руб­ля (протягом вересня 2014 р. — січня 2015 р. рубль знецінився більш як на 85 % порівняно з доларом США, лише у лютому—березні 2015 р. Центральний банк РФ витратив 24,6 млрд дол. США міжнародних резервів на підтримку націо­нальної валюти), помітного зниження індексів фондового ринку, а також прискорення вивезення капіталу (151,5 млрд дол. США у 2014 р.).

Визначити справжній масштаб впливу політики санкцій та інших форм економічного тиску дуже складно, бо процеси в російській та світовій економіці хоча й непрямо, але взаємопов’язані. На сьогодні загальні економічні втрати РФ лише від дії санкцій оцінюються у сукупне згортання її економіки на 6,0 % ВВП (від рівня 2013 р.), сукупний чистий відплив капіталу на 160—170 млрд дол. США. Тобто під дією санкцій економіка РФ[12] щороку скорочується на понад 2,0 % ВВП, а також відчуває поточний дефіцит зовнішнього капіталу та запозичень для економіки у понад 50 млрд дол. США на рік[13].

Крім того, перші результати протистояння і застосування політики санкцій до РФ та її реакція на них дозволяють зробити певні висновки. Відбулися:

— безповоротне сповільнення динаміки розвитку економіки. Якби економічного тиску не було, у період 2014—2016 рр. лише потенційна інтенсифікація зусиль у зовнішній торгівлі дозволила б РФ досягти зростання у понад 4,0 % ВВП щороку[14]. Тому з урахуванням утраченої вигоди тиск санкцій у 2016 р. провокує падіння економіки, що оцінюється в 6,0 % ВВП краї­ни. Опосередковано тиск санкцій значно сповільнює економіку.

При цьому, у випадку негайного скасування санкцій, їх середньостроковий вплив на РФ, за оцінками аналітичного агентства Moody’s, становитиме згортання реального ВВП краї­ни до 2020 р. на 1,0—1,5 %[15]. Тривале збереження санкцій може призвести до кумулятивних втрат в обсязі виробництва до 9,0 % ВВП, оскільки зменшення нагромадження капіталу і передачі технологій веде до послаб­лення і без того низького зростання продуктивності у краї­ні[16];

— прискорене використання державних резервів. Тривала негативна кон’юнктура на світовому сировинному ринку спровокувала падіння доходів виробників основних товарів російського експорту, передусім сирої нафти. Стрімко знизилися податкові й митні надходження до федерального і регіональних бюджетів РФ. Виник значний дефіцит бюджету для реалізації зобов’язань держави та істотно зріс тиск на націо­нальну валюту на ринку.

Проте внаслідок санкцій отримання дешевих зовнішніх запозичень ускладнилося.

Це викликало прискорене використання державних резервів. Так, міжнародні валютні резерви РФ за період протистояння скоротилися на 25,3 % (або 130,3 млрд дол. США, грудень 2013—2016 р.)[17], у т. ч. сукупні кошти Резервного фонду і Фонду націо­нального добробуту РФ — на 41,7 % (або 73,44 млрд дол. США)[18]. Таке використання внутрішніх резервів на тлі згортання інвестиційної діяльності у краї­ні посилює інфляційний тиск та ризики виникнення фінансової кризи. Падіння резервів триває, відтак виникають нові ризики кризи неплатежів, що може мати непередбачувані наслідки для соціально-­економічної ситуації в РФ;

— наростання прямих військових та «інтеграційних» видатків. Політика санкцій обумовлює постійне зростання видатків РФ на підтримання воєнного паритету у регіоні та значні прямі видатки на господарську інтеграцію анексованого Криму, а також підтримку спецоперації на сході Украї­ни. Так, у 2014—2016 рр. сукупні видатки РФ на ці цілі становитимуть понад 49,2 млрд дол. США або, в середньому, до 1,4 % ВВП краї­ни щороку без урахування поточних витрат на забезпечення збройних сил (у роки до агресії — не більш як 4,5 % ВВП) у федеральному бюджеті краї­ни.

Водночас, за дослідженнями Інституту економічної політики імені Т. Є. Гайдара, сукупні видатки на «оборону» з урахуванням пов’язаних статей бюджету на цей час сягають 5,4 % ВВП[19]. Також зростають видатки на військову операцію у Сирії (за рік її проведення — до 1 млрд дол. США).

У разі продовження протистояння загальний тягар прямих видатків щороку у 2017—2020 рр. перевищуватиме 1,7 % ВВП у бюджеті РФ (або сягатиме 59,8 млрд дол. США) без урахування поточних видатків на збройні сили краї­ни. Прямі військові витрати, зокрема фінансування різноманітних спецоперацій (насамперед підтримка терористичних організацій на Сході Украї­ни), становитимуть понад 80 % окупаційних асигнувань.

До прикладу, прямі оборонні видатки Україн­ської держави (до 2,7 % ВВП краї­ни) залишаються подеколи на рівні, нижчому за поточне забезпечення збройних сил у схожих країнах світу за мирного часу;

— невиправдане запровадження продовольчого ембарго. РФ у відповідь на низку санкцій країн світу ввела заборону на ввезення до краї­ни продуктів харчування, передусім із країн Європи (імпорт таких товарів знизився до 10 % від обсягів до заборони). Проте помітного пожвавлення у харчовій промисловості РФ не відбулося. Відсутність сучасних аграрних технологій, насіннєвого фонду, спеціальних добрив, харчових замінників, а також закриття ринку дешевих зовнішніх запозичень практично повністю перекреслило сподівання на значне пожвавлення внутрішнього аграрного виробництва несировинного характеру[20]. Натомість значно, подекуди вдвічі, зросли внутрішні ціни на продовольчому ринку.

Втрачена вигода низки європейських виробників на російському ринку продовольства не перевищувала 8,6 млрд дол. США (або до 0,4 % від загального експорту ЄС). Значних втрат на ринку РФ зазнали ледь не виключно найближчі сусіди із Центрально-­Східної та Північної Європи. Найбільше від продовольчих заборон постраждали Фінляндія і Норвегія[21]. Водночас не справдилися попередні побоювання у ЄС щодо відчутних збитків для аграрного виробництва країн-­членів[22]. Відносно найвище скорочення робочих місць внаслідок контрсанкцій Росії має Польща, а найвищі втрати пропорційно до розмірів власного ВВП — Балтійські краї­ни;

— безболісний режим обмежень для країн, що підтримали дію санкцій. Основну втрачену вигоду (до 82 % усіх втрат від протистояння) краї­ни, що приєдналися до санкцій проти агресора, зазнали через низку непродовольчих російських заборон і обмежень, а також унаслідок негативного впливу санкцій на загальний розвиток російської економіки. За дослідженнями французького аналітичного центру зі світової економіки Centre d'Etudes Prospectives et d'Informations Internationales[23], сукупна втрачена вигода країн, що підтримали Україну, за кожен рік протистояння перевищує 47 млрд дол. США.

Понад 77 % усіх втрат від дії обмежень зазнають краї­ни — члени ЄС. Проте вплив обмежень для ЄС[24] як основного економічного партнера РФ[25] залишається практично не помітним. Протягом двох років протистояння відбулося скорочення загального експорту з ЄС до РФ на 40,2 % (або на 64 млрд дол. США). Тобто з 2017 р., якщо європейські виробники не пере­орієнтуються на інші ринки, щорічні втрати ЄС можуть становити понад 0,2 % ВВП (або, якщо бути точними, 0,217 % ВВП країн — членів ЄС).

Між тим, від дії санкцій щомісяця потенційно зазнають втраченої вигоди Німеччина (до 830 млн дол. США), Україна (450 млн дол. США), Польща, Нідерланди, Франція і Японія (до 200 млн дол. США кожна)[26];

— марна втрата позицій на україн­ському ринку. У протистоянні з Україною РФ стрімко втрачає україн­ський ринок. Так, загальний товарооборот між країнами впав майже втричі — до 16 млрд дол. США. Падіння російського експорту в Україну за два роки протистояння становило 66,7 % і триває далі[27].

Під впливом зміни споживчих уподобань в Украї­ні (відмова купувати товари російського походження), низки обмежень і політики диверсифікації поставок товарів і послуг російські виробники за 2014—2015 рр. втрачали вигоди на 27,2 млрд дол. США. Наприклад, втрати через відмову Украї­ни у 2015 р. від російського газу сягнули 2,64 млрд дол. США і завдали значних збитків російському газовому монополістові.

При цьому спрямувати експортні потоки в інші краї­ни російським підприємствам не вдалося. Третій рік поспіль сукупний експорт РФ стрімко скорочується практично за всіма товарними позиціями (наприклад, за три квартали 2016 р. падіння становило 22,8 % до відповідного періоду 2015 р.)[28].

Для Украї­ни закриття російського ринку у 2014—2015 рр. спричинило втрату понад 19,9 млрд дол. США потенційної вигоди. Водночас згортання зовнішньоекономічної діяльності між країнами стрімко скоротило негативне сальдо у торгівлі з РФ у понад 10 разів (з -3,94 млрд дол. США до -307,7 млн дол. США). Це істотно вплинуло на покращення результату зовнішньої торгівлі краї­ни загалом[29].

Відтак, за результатами протистояння у зовнішньоекономічній сфері, Україна набула певної додаткової макроекономічної стійкості. Падіння товарообороту з РФ триває. Натомість відбувається переорієнтація україн­ських експортерів на європейський та інші ринки.

Таким чином, до основних наслідків політики санкцій та економічного протистояння для кожної зі сторін належать:

— значні збитки Російської Федерації. У протистоянні РФ втратила до 8,8 % ВВП краї­ни (у т. ч. прямі витрати на підтримання режиму окупації перевищили 2,8 % ВВП), або, без втрат у торгівлі з Україною, 3,4 % ВВП (до 2 % від санкцій і понад 1,4 % прямих витрат на окупацію і протистояння) щороку. Крім цього, загальні оцінки втраченої вигоди (і недоотриманих ресурсів) у 2014—2016 рр. сягають більш як 302,2 млрд дол. США.

Продовження протистояння у 2017—2020 рр. посилить тиск втрат до понад 3,7 % ВВП і збільшить обсяги втраченої вигоди на понад 66 млрд дол. США щороку.

Також тривалий санкційний режим спричиняє згортання потенціалу РФ до швидкого відновлення власної економіки і зовнішньоекономічної діяльності. Значно зростають ризики фінансової та соціально-­економічної кризи у краї­ні;

— помірні втрати для решти країн світу. Вплив протистояння на краї­ни, що підтримали Україну, нерівномірний, причому про прямі збитки практично не йдеться. А непрямих збитків зазнали переважно краї­ни — члени ЄС та краї­ни — сусіди РФ (насамперед Норвегія, Фінляндія та інші). Загалом втрати ЄС за два роки оцінюються в 64 млрд дол. США втраченої вигоди європейських виробників. Та оскільки ці підприємства активно переорієнтовуються на інші ринки, потенційні втрати для ЄС у майбутньому не перевищуватимуть 0,2 % ВВП щороку і динамічно зменшуватимуться[30]. Збитки всіх країн, що приєдналися до санкцій та економічного тиску у протистоянні з РФ (без урахування Украї­ни) становлять до 47 млрд дол. США щороку. На сьогодні політика «контрсанкцій» РФ у практичній площині зазнала невдачі і ззовні, і всередині краї­ни;

— неоднозначний ефект для економіки Украї­ни. Україна як об’єкт агресії несе основний тягар втрат серед країн, що підтримують дотримання міжнародного порядку. Так, бар’єри у торгівлі з РФ потенційно призвели до скорочення ВВП краї­ни за два роки на 10,8 % через значне згортання експорту до РФ. При цьому політика диверсифікації та імпортозаміщення низки позицій російського експорту, передусім енергоресурсів, сприяла паритетності втрат у торгівлі з РФ і формуванню позитивних результатів у зовнішній торгівлі загалом на тлі зростання видатків держави-­агресора на окупацію дотаційних і депресивних територій Украї­ни.

Між тим, до відновлення економічних зв’язків з РФ потенційна втрачена вигода для україн­ських виробників сягатиме 12,7 млрд дол. США (або до 15,2 % від ВВП у 2015 р.) щороку. Проте такі втрати не чинитимуть визначального макроекономічного впливу на динаміку відновлення економіки краї­ни. Зокрема при переорієнтації на ринки інших країн.

Отже, застосування санкцій та інших інструментів економічного тиску Украї­ни та її союзників на РФ досягає мети політики санкцій — виснажує ресурси агресора та стримує його від активного загострення протистояння на Донбасі, спонукаючи до пошуку компромісів. При цьому втрати і Украї­ни, і країн світу, що її підтримали, незрівнянно менші, ніж втрати РФ, передусім через загальне погіршення макроекономічних показників та значні видатки на окупацію. Економічний тиск міжнародної спільноти залишатиметься одним з основних і найбільш дієвих засобів впливу на Російську Федерацію.

15.3. Активізація радикальних та анти-європейських сил на підтримку Росії

Зусилля Москви з дестабілізації ситуації на Європейському континенті простягаються далеко за межі пострадянського простору. Якщо у Грузії та Украї­ні Кремль вдався до реалізації силового сценарію, то у країнах ЄС та НАТО він зробив ставку на радикальні та реакційні елементи.

За останнє десятиліття партії, що ставлять під сумнів успіхи європейської інтеграції, підкреслюють важливість збереження суверенітету та націо­нальної ідентичності, отримали значну електоральну підтримку в країнах Європи. Їхні програми, спрямовані на консервативних або розчарованих соціальною несправедливістю виборців, звинувачують в усіх існуючих проб­лемах європейський наднаціо­нальний проект. Ніби саме через ЄС на континенті зупинилося економічне зростання, зросла кількість мігрантів та посилилася загроза терористичних актів.

Незважаючи на різні політичні погляди щодо внутрішньої політики, крайні праві та ліві європейські сили дотримуються спільного бачення зовнішньої політики (євроскептицизм) та критикують тісні відносини країн ЄС із США. Російська Федерація розглядає розширення Європейського Союзу та НАТО як загрозу своїм націо­нальним інтересам та втручання у традиційні сфери впливу. Саме тому Кремль погоджується надавати таким силам фінансову та ідеологічну підтримку в обмін на просування наративів, які відповідають його інтересам.

Таким чином, євроскептицизм європейських радикальних сил збігається з принципами антизахідної риторики Москви. А для крайніх правих та лівих партій у Європі він є одним із найбільш вдалих інструментів отримання електоральних балів. Підтримка діяльності Європейського Союзу серед населення країн-­членів упродовж останніх років зменшується, що дозволяє колишнім маргінальним політичним силам отримувати достатню кількість голосів для проходження в парламенти та регіональні органи влади своїх країн.

Москва ж зацікавлена в тому, аби перебрати на себе роль лідера «антизахідного світу». Нова холодна війна розгортається навколо улюб­леної ідеї Кремля про те, що краї­ни Заходу після 1991 р. підірвали міжнародну стабільність та декілька разів порушували націо­нальний суверенітет інших країн. Російська влада переконує власних громадян і симпатиків в інших країнах, що РФ опинилася одноосібною захисницею традиційних християнських цінностей у протистоянні з ліберальним Заходом. І «захисник християнської цивілізації» В. Путін розглядається як союзник багатьма лідерами крайніх правих сил.

Їхня проросійська позиція пояснюється спільними ідеологічними засадами. Російська політична система, побудована на ідеї сильного лідера, ігноруванні прав людини, сімейних християнських цінностях та націо­нальних інтересах, є моделлю для європейських крайніх правих сил. За останні роки Державна дума РФ прийняла декілька «антизахідних» законів, зокрема про «іноземних агентів», що фактично заборонив діяльність громадських організацій, які отримують фінансування із західних фондів, і вдарив по незалежних НКО. Москва також знайшла підтримку правих націоналістичних європейських партій після ухвалення у 2013 р. закону про заборону пропаганди гомосексуалізму. Зокрема, на підтримку цих кроків РФ виступили представники «Партії незалежності Великої Британії» (ЮКІП), Британської націо­нальної партії, «Йоббік» (Угорщина) та «Золотого світанку» (Греція).

Натомість у 2014 р. стало відомо, що «Французький націо­нальний фронт» отримав кредитування від Першого чесько-­російського банку, пов’язаного з Кремлем. З 2008 р. Росія надає фінансування угорській партії «Йоббік». Існують підозри, що Кремлем фінансуються «Австрійська партія свободи» та болгарська партія «Атака». Найчастіше ж Москва сплачує «гонорари» окремим політикам, що дозволяє не афішувати співпрацю з політичною партією як такою.

Європейські ліві сили не так відкрито співпрацюють з режимом Путіна. Водночас вони виступають активними прибічниками геополітичної гри Кремля та його антизахідної риторики. Підтримка Росії крайніми лівими політичними силами пояснюється їх традиційною риторикою «пацифізму». Ліві звинувачують Сполучені Штати Америки у тому, що вони втручаються у внутрішні справ країн Європи та Близького Сходу. Москва, яка зображує політику США та НАТО як «агресивну», виступає в цьому випадку їхнім союзником, надаючи інформаційні канали для пропагування своїх ідей.

Популярними серед крайніх лівих європейських сил є також ідеї «нейтралітету» та заклики до виходу з НАТО. Але зближення з Кремлем відбулося на основі ідеології «антифашизму». Звинувачення Москви на адресу США та деяких країн ЄС у підтримці праворадикальних сил в Украї­ні знайшли підтримку серед лівих партій Європейського континенту, які готові заплющувати очі на неонацистські та антисемітські рухи всередині Росії.

Ці елементи допомагають Путіну демонструвати свою агресію в Украї­ні та військову кампанію в Сирії як спробу мирного врегулювання, захисту вразливих верств. Так, заручившись підтримкою крайніх правих та лівих сил, Російська Федерація через свої пропагандистські канали в Європі розповсюджує інформацію, що вона нібито виступає захисником прав російськомовних громадян в Украї­ні.

Найбільшу електоральну підтримку всередині своїх країн серед правих європейських сил має «Французький націо­нальний фронт», який за останнє десятиліття з третьої за популярністю політичної сили Франції перетворився на другу. Водночас такі проекти, як «Австрійська партія свободи», бельгійська «Фламандський інтерес» (Vlaams Belang), нідерландська «Партія свободи», італійські «Націо­нальний альянс» та «Ліга Півночі», є усталеними парламентськими партіями, і за останні роки вони значно збільшили свою електоральну підтримку. Загалом крайні праві партії зменшили використання расистської та ксенофобської риторики, натомість оголосивши себе захисниками громадянських прав та свобод своїх громадян в умовах напливу біженців-­мусульман. Деякі центристські партії європейських країн поступово почали брати на озброєння праворадикальні лозунги, як це можна спостерігати на прикладі угорської «Фідеш».

Крайні ліві партії з 2008 р. також значно збільшили свою присутність у націо­нальних законодавчих органах та Європейському парламенті. Такі проекти, як «СІРІЗА» (Коаліція радикальних лівих) в Греції та «Подемос» в Іспанії останнім часом перетворилися на провідні політичні сили у своїх країнах. «Партія лівих» має потужне представництво у східних регіонах Німеччини, а «Шинн Фейн» наразі третя за популярністю партія Ірландії.

Представники крайніх правих та лівих партій постійно захищають інтереси Кремля в Європейському парламенті, здійснюють візити до анексованого Криму та окупованих територій Донбасу. Колишній лідер ЮКІП Н. Фарадж у 2014 р. виступав із заявами про необхідність урахування інтересів Російської Федерації та вказував на вимушеність дій Москви через події Євромайдану в Украї­ні.

Радикальні ліві політики з Греції, Німеччини та Польщі брали участь у «спостережних місіях» в анексованому Криму та на окупованому Донбасі. Представники німецької «Партії лівих» привозили гуманітарну допомогу до Донецька та зустрічалися з ватажком бойовиків «ДНР». Під час голосувань у Європарламенті представники політичної групи «Європейські об’єднані ліві/Ліво-­зелені Півночі» найчастіше голосують на підтримку Росії. Так само вони чинять у Парламентській асамб­леї Ради Європи та засіданнях Парламентської асамб­леї ОБСЄ.

Проб­леми всередині Європейського Союзу тільки посилюють популярність цих сил. Криза спільноти, пов’язана з напливом біженців, успіх Brexit у червні 2016 р., кілька великих терактів у Франції дозволили популістським правим та лівим силам й надалі збільшувати свою популярність. Під час виборів до регіонального парламенту землі Мекленбург — Передня Померанія у вересні 2016 р. крайня права антимігрантська партія «Альтернатива для Німеччини» змогла отримати другий результат за кількістю набраних голосів та випередити правлячу партію християнських демократів А. Меркель.

Існує загроза того, що із зростанням популярності цих лівих і правих сил центристські європейські сили будуть змушені також вдатися до антиєвропейських та проросійських лозунгів, аби здобути перемогу на виборах. Почасти внаслідок збільшення підтримки «ЮКІП» серед британських виборців Консервативна партія на чолі з Д. Кемероном погодилася реалізувати ідею референдуму щодо членства в ЄС, що в результаті призвело до Brexit. Поява цих сил в урядах європейських країн може зруйнувати єдність зовнішньої політики ЄС щодо Російської Федерації, зокрема з питання санкцій за агресію проти Украї­ни. Заплановані на 2017 р. президентські вибори у Франції та парламентські вибори у Німеччині несуть загрозу збільшення впливу крайніх правих сил у цих країнах, що може негативно позначитися на роботі Нормандського формату щодо врегулювання конфлікту на сході Украї­ни.

Окрім Європи, Москва активізувала свою підтримку популістських сил і на інших континентах. Найбільш несподіваною стала опосередкована участь РФ у президентській гонці у Сполучених Штатах Америки, в якій Кремль оголосив про свою підтримку кандидата від республіканців Д. Трампа. Вибір Москви обумовлюється ставкою на ізоляціоністський курс нової президентської адміністрації США, завдяки чому стане можливим подальше розширення сфери впливу РФ.

Україна має достатньо широкий арсенал засобів, який можна використовувати для недопущення негативного сценарію — збільшення впливу радикальних та реакційних сил на підтримку Росії. Багато в чому це залежить від успіхів реформ усередині нашої держави та активної інформаційної кампанії у провідних світових медіа щодо агресивних намірів Російської Федерації. Київ має активно використовувати інструменти «м’якої сили» — публічну дипломатію, розширювати партнерство з країнами ЄС та НАТО у сфері стратегічних комунікацій, активно працювати з численною україн­ською діаспорою в Європі та Північній Америці, налагоджувати горизонтальні зв’язки з політичними та громадськими рухами ключових країн.

Для протистояння крайнім правим та лівим силам, що спираються на підтримку Москви, необхідна також активізація діяльності розвідувальних служб, журналістів-­розслідувачів, громадських активістів та аналітичних центрів, які займатимуться викриттям мереж, підконтрольних Кремлю. Чимало цих мереж були створені співробітниками КДБ ще за часів Радянського Союзу. Насамперед це стосується крайніх лівих партій, лідери яких навчалися у Москві або виступали інформантами радянських спецслужб.

На політичному рівні важливо постійно нагадувати про існуючі зв’язки Російської Федерації з крайніми лівими та правими європейськими партіями, факти їх фінансування Москвою. Особливо це актуально у передвиборчий період. Корисною видається ідея проведення спільних інформаційних кампаній з провідними консервативними та соціал-­демократичними партіями Європи, що мають вплив на електорат радикальних сил.

15.4. Мінський процес у фокусі світової політики

5 вересня 2014 р. після жорстоких і кровопролитних боїв під Іловайськом, унаслідок яких Україна зазнала відчутних втрат (загинуло понад 300 військових і понад 400 поранено), Тристороння контактна група у складі представників Украї­ни, Російської Федерації і ОБСЄ підписала Мінський протокол, кінцевою метою реалізації якого передбачалося встановлення миру в регіоні, повернення всієї території Донецької та Луганської областей в єдине правове та політичне поле Украї­ни. Цим документом було визначено низку традиційних у контексті мирного врегулювання конфлікту заходів, серед яких: припинення бойових дій; відведення важкого озброєння сторонами збройного конфлікту на визначену відстань з метою створення зони безпеки; відновлення повного контролю Украї­ни над державним кордоном з РФ; ухвалення невідкладних у таких випадках політичних рішень тощо.

Для Украї­ни надзвичайно важливим стало те, що ключові міжнародні партнери (США, Велика Британія, Німеччина, Франція та інші), а також авторитетні міжнародні організації (НАТО, ЄС, ОБСЄ) не лише підтримали мирні прагнення нашої держави, а й визнали Мінський процес як основний та чи не єдиний інструмент врегулювання збройного конфлікту.

Хоча підписаний документ мав переважно декларативний характер, не передбачав чіткої послідовності дій і прив’язки до певних термінів виконання зобов’язань, він містив досить жорсткі політичні вимоги до керівництва Украї­ни на межі втручання у внутрішні справи незалежної держави.

Фактично йшлося про ультиматум агресора, який напередодні досягнув значних військових успіхів, але розвивати їх не хотів, прагнучи обміняти свою військову перевагу на політичні поступки.

З метою припинення кровопролиття Україна була змушена погодитися на ці умови. Європейські посередники засвідчили справедливість такого обміну і взяли опіку над постраждалою стороною.

Після встановлення крихкого перемир’я Верховна Рада Украї­ни на виконання досягнутих домовленостей 16 вересня 2014 р. ухвалила Закон «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» та законопроект про амністію бойовиків. Фактично ці правові акти враховували всі побажання Кремля.

Проте подальших кроків із виконання Мінського протоколу РФ та підтримуваними нею бойовиками не відбулося. Навпаки, 2 листопада 2014 р. на території окремих районів Донецької та Луганської областей на порушення норм україн­ського законодавства та вимог ОБСЄ очільники «ДНР» і «ЛНР» за підтримки офіційного Кремля провели власні місцеві «вибори» та взяли курс на створення атрибутів державності на підконтрольних територіях.

Це призвело до блокування подальшої реалізації досягнутих домовленостей та значно ускладнило процес мирного врегулювання збройного протистояння на сході Украї­ни.

Перемир’я також виявилося нестійким та нетривалим, адже бойовики, накопичуючи зброю та військову техніку, яка постійно надходила їм з території Російської Федерації через неконтрольовану ділянку державного кордону, продовжили вести бойові дії, застосовуючи при цьому тактику «турбуючих» та «провокуючих» дій. Майже щодня в районі проведення АТО продовжували гинути військовослужбовці Збройних Сил Украї­ни, співробітники правоохоронних органів та фіксувалися жертви серед цивільного населення. Таким чином, Мінський процес зупинився, а збройне протистояння відновилося.

З метою отримання чергових політичних поступок як від Києва (у сфері державного суверенітету, збереження статус-­кво на Донбасі та перекладання на Україн­ську державу економічних видатків на відновлення окупованих територій і соціальне забезпечення населення), так і від європейських лідерів (зняття ізоляції, отримання «індульгенції» на Крим, гарантії невтручання у внутрішньоросійські справи, визнання пострадянського простору зоною «особливих інтересів» РФ), Москва знову вдалася до використання сили напередодні чергового раунду переговорів у Мінську.

Цього разу кульмінацією став масштабний наступ російських регулярних сил та підтримуваних ними бойовиків на Дебальцевському плацдармі. За наявними даними, під час боїв на цій ділянці з 18 січня по 18 лютого 2015 р. загинули 179 україн­ських військових, 110 військових потрапили в полон, а 81 зникли безвісти.

На той момент Україна гостро потребувала перепочинку, оскільки військові ресурси і фінансова спроможність держави функціонували на межі можливого. З іншого боку, лідери Франції і Німеччини поставили на карту свою політичну репутацію і спроможність урядів об’єднаної Європи впливати на безпеку регіону. Тому вони були зацікавлені у припиненні вогню і врегулюванні конфлікту на сході Украї­ни за будь-­яку ціну.

На цьому тлі відбулося підписання Тристоронньою контактною групою Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей (далі — Комплекс заходів), який був ухвалений у Мінську 12 лютого 2015 р. президентами Украї­ни П. Порошенком, РФ В. Путіним, Франції Ф. Оландом і канцлером ФРН А. Меркель. У Декларації на підтримку цього документа підписанти засвідчили повну і беззаперечну повагу суверенітету і територіальної цілісності нашої краї­ни.

Комплексом заходів передбачені три послідовні стадії:

• деескалація (припинення вогню та відведення важких озброєнь з обов’язковою верифікацією ОБСЄ; звільнення заручників і незаконно утримуваних осіб);

• стабілізація (виведення іноземних збройних формувань та найманців; відновлення Україною контролю над усією ділянкою україн­сько-­російського кордону; запуск діалогу щодо модальностей проведення вільних та справедливих місцевих виборів відповідно до стандартів ОБСЄ та інших аспектів політичного процесу);

• відродження Донбасу (відновлення банківських платежів, поновлення соціально-­економічних зв’язків, відбудова інфраструктури, політична та соціально-­економічна реінтеграція Донбасу).

Проте у Комплексі заходів не були чітко визначені кінцеві терміни виконання зобов’язань сторін, а також відсутні логічні зв’язки між окремими завданнями, що у сукупності негативно позначилося на процесі практичного виконання положень зазначеного плану.

Кроки, зроб­лені в односторонньому порядку Україною на виконання Мінських домовленостей у 2015 р. (обговорення проектів законів щодо проведення місцевих виборів в ОРДЛО, щодо амністії, щодо внесення змін до Конституції Украї­ни), не призвели до відповідних поступок протилежної сторони. Бойовики та РФ не вчинили жодних дій, аби виконати взяті на себе зобов’язання, серед яких чи не найголовнішими для подальшого мирного врегулювання збройного конфлікту були виведення з території Украї­ни регулярних частин збройних сил РФ, найманців і роззброєння місцевих бойовиків.

Втягнувши Україну в перемовини щодо особливого статусу Донбасу, застосування амністії, модальності проведення виборів, відновлення економічних зв’язків, бойовики, які контролюють ОРДЛО, використали час для створення на захоплених територіях квазідержавних утворень ДНР та ЛНР, зміцнення своєї влади, створення відповідної власної правової бази, переслідування лояльних до Украї­ни жителів регіону, знищення державної символіки Украї­ни, блокування доступу до україн­ських ЗМІ, запровадження в обіг валюти іншої держави (російського руб­ля), створення освітніх програм антиукраїн­ської спрямованості, відверто заявляючи про свої плани щодо подальшого захоплення нових територій Украї­ни. Все це відбувається під повним контролем та за підтримки РФ.

Крім того, після підписання і перших, і других домовленостей у Мінську лінія розмежування з часом зсувалася у бік україн­ської території.

Порушення представниками незаконних збройних формувань режиму припинення вогню зірвало також і терміни виконання завдання з відведення важкого озброєння на визначені відстані. Крім того, зафіксовані непоодинокі факти перешкоджання бойовиками виконанню представникам ОБСЄ їхніх завдань з ефективного моніторингу та верифікації режиму припинення вогню і відведення важкого озброєння.

Саме виконання безпекових умов Мінських домовленостей було і залишається одним із визначальних чинників, без неухильного додержання якого неможливо досягти очікуваного прогресу у виконанні інших складових процесу мирного врегулювання конфлікту, а саме: вирішення політичних, економічних, соціальних та інших питань, а також забезпечення повної реінтеграції регіону до складу Украї­ни і його подальшого сталого розвитку.

При цьому вину за зрив виконання Комплексу заходів керівництво РФ намагається перекласти на Україну. Наприклад, прем’єр-­міністр РФ Д. Медведєв звинуватив Україну у невиконанні нею своїх зобов’язань щодо широкої амністії, що, як він вважає, повинна поширюватися на тих, хто брав участь у подіях в Украї­ні у 2014—2015 рр. Водночас, запевнив він, Росія готова зі свого боку проявляти «розумну гнучкість» у виконанні Мінських угод, але «не бачить у київської влади ані волі, ані бажання виконувати свою частину зобов'язань»[31].

Не бачить Д. Медведєв й того, що бойовики і російська сторона не виконують домовленостей щодо припинення вогню, виведення з території Украї­ни російських військ, а також звільнення та обміну заручників і незаконно утримуваних осіб на основі принципу «всіх на всіх». До цього неодноразово закликали Росію держави — члени ЄС і США, вимагаючи негайно і без жодних умов звільнити україн­ських політичних в’язнів. Адже невиконання цієї умови унеможливлює подальше практичне вирішення питання щодо застосування помилування і амністії.

Слід зазначити, що алгоритм мирного врегулювання конфлікту на Донбасі, закладений у Комплексі заходів, містить суттєву ваду, яка фактично унеможливлює досягнення прогресу у цьому процесі. Йдеться про умову Мінських домовленостей, відповідно до якої відновлення повного контролю над державним кордоном з боку україн­ської влади по всій зоні конфлікту має розпочатися у перший день після проведення місцевих виборів. При цьому ні у кого не викликає сумнівів, що обов’язковою перед­умовою вирішення політичних питань у процесі мирного врегулювання є виконання безпекових умов. У даному випадку Мінськими домовленостями передбачено відокремлення важливої безпекової складової, якою є відновлення контролю над державним кордоном, від комплексу інших безпекових питань (припинення вогню, відведення озброєння тощо). Це створює значні загрози і перешкоди для подальшої реалізації політичної складової, зокрема забезпечення проведення місцевих виборів у правовому полі Украї­ни.

Встановлення контролю над ділянкою державного кордону Украї­ни у зоні конфлікту має принципово важливе значення для припинення бойових дій, оскільки сприятиме перекриттю каналів постачання бойовикам озброєння, військової техніки, матеріальних, фінансових і кадрових ресурсів, що дозволить суттєво прискорити процес мирного врегулювання на Донбасі. Враховуючи всі обставини, прийнятним варіантом для Украї­ни було б забезпечення такого контролю на першому етапі з боку міжнародної миротворчої або поліцейської місії.

Наразі не можна назвати жодного факту, що засвідчував би наміри маріонеткових режимів «ДНР» і «ЛНР» реально реінтегруватися до політичного і правового простору Украї­ни, попри те, що їхні представники у Мінському процесі декларують протилежне.

Усе наведене дає підстави стверджувати, що Мінський переговорний процес використовується РФ як елемент гібридної війни для легітимізації режиму окупації окремих районів Донецької та Луганської областей, дискредитації Украї­ни в очах міжнародної спільноти, а також посилення тиску на її керівництво.

Росія від самого початку говорила в Нормандському форматі з позиції сили. Підтримуючи постійне джерело напруженості на Донбасі, вона прагне реалізувати стратегію виснаження Украї­ни. Водночас, на тлі повільного послаб­лення потенціалу РФ унаслідок економічної кризи, суттєво посиленої міжнародними санкціями і низькими цінами на ресурси, Росія зацікавлена у якнайшвидшому переформатуванні збройного конфлікту на Сході Украї­ни відповідно до її власних інтересів. Офіційна Москва наполегливо намагається просувати ідею інтеграції ОРДЛО в Україну зі встановленням «особливого статусу» для «ДНР» і «ЛНР», переслідуючи при цьому мету збереження свого контролю над Донбасом і використання його як інструменту впливу на Україну. При цьому керівництво РФ не звертає уваги на те, що ні Мінськими угодами, ні будь-­якими іншими міжнародно-­правовими документами не передбачено існування таких квазідержавних утворень.

У разі успішної реалізації задумів Кремля центральна влада в Києві значною мірою втрачала б контроль над ситуацією в краї­ні, учасниками внутрішньополітичного процесу ставали б радикальні проросійські сили, країна опинилася б у глухому куті зовнішньополітичної невизначеності, а всі соціально-­економічні наслідки цього стану лягли б на плечі Києва і його західних партнерів. За цих умов доля постмайданного політичного керівництва Украї­ни була б вирішена наперед. І В. Путіну, який тріумфально увійшов у Крим, залишалося б тільки чекати, коли в Києві прийдуть до влади проросійські сили.

Стратегічною метою офіційної Москви на цьому етапі є формування умов для послаб­лення санкцій ЄС та США шляхом імітування підтримки реалізації Мінських домовленостей з одночасним відволіканням уваги від російсько-­україн­ського конфлікту та створенням нових каналів співпраці з країнами Заходу. При цьому здійснюється тиск на Україну щодо виконання найбільш вигідних для сепаратистів та РФ умов Мінських домовленостей (проведення місцевих виборів та амністії бойовиків, закріплення особливого статусу Донбасу в Конституції Украї­ни) та повністю ігнорується виконання ключових зобов’язань у сфері забезпечення безпеки громадян. Так, за словами заступника міністра закордонних справ РФ Г. Карасіна, всі аргументи Києва щодо неможливості обговорювати будь-­які політичні питання без довгострокового встановлення режиму припинення вогню вбачаються «несерйозними та необґрунтованими».

Це підтверджує думку про те, що «політична частина Мінських домовленостей» формулювалася російською стороною не для того, щоб стати реальним планом врегулювання, а щоб бути зручним інструментом тиску на Київ і європейських посередників.

Принциповим є питання про те, що стане політичним результатом виконання Мінських домовленостей. Варіантів є два, і компроміс між ними просто неможливий: 1) Україна відновлює свій суверенітет над окупованими територіями та інтегрує їх до правового, політичного і соціально-­економічного поля держави, або 2) відбувається фактична легалізація маріонеткових проросійських режимів та забезпечення їх доступу до політичних інструментів впливу на центральну владу в Києві.

Деякі ініціативи наших європейських партнерів, що стосуються умов проведення виборів в ОРДЛО та послідовності виконання пунктів домовленостей, вказують на готовність прийняти другий варіант як основу політичного рішення за умови гарантованого припинення вогню на Донбасі. Але цілком очевидно, що такий уявний компроміс не принесе ані розв’язання кризи, ані надійного миру на україн­ську землю.

Можливо, з тактичних міркувань чи під дією «втоми від Украї­ни» європейські лідери й погодилися б на таку перспективу, але в стратегічному вимірі російський план врегулювання несе значні ризики для європейської та глобальної стабільності. По-­перше, десуверенізація Украї­ни та її включення в зону інтересів Росії кардинальним чином змінили б баланс сил на Європейському континенті. Вже сьогодні економічні, медійні та політичні інструменти дозволяють російському керівництву суттєво впливати на політику деяких центральноєвропейських держав та залучати союзників у середземноморському клубі членів ЄС. За цих умов досягнення повного домінування в пострадянській Євразії поставить європейський ліберальний проект перед найсерйознішим викликом із часів холодної війни. Але є всі підстави сумніватися, що розділені соціокультурними конфліктами і ослаб­лені соціально-­економічними проб­лемами європейські суспільства зможуть дати на цей виклик адекватну відповідь.

По-­друге, цілком зрозуміло, що конфлікт навколо Украї­ни російський лідер розглядає в категоріях перемоги і поразки. Перемога для В. Путіна означає його право діяти всупереч правилам, можливість досягати своїх зовнішньополітичних цілей силовими методами, підтверджує умовність та абстрактний характер тих цінностей і принципів, які декларують політики Заходу, підвищує самооцінку і мотивацію агресора.

Для просування російських поглядів на ситуацію в АР Крим і на Донбасі та ймовірні шляхи вирішення конфлікту на сході Украї­ні керівництво РФ намагається активно використовувати міжнародні дискусійні майданчики, виступаючи організаторами (співорганізаторами) відповідних комунікативних заходів, залучаючи до участі в них іноземних проросійських політиків і експертів, інших матеріально та в інший спосіб зацікавлених осіб. При цьому спровокований і активно підтримуваний Росією конфлікт на Донбасі російські ідеологи намагаються представляти як виключно внутрішній україн­ський конфлікт (або громадянську війну), в якій населення окремих районів Донецької та Луганської областей виборює свої мовні, цивільні та інші права.

Обґрунтовуючи таким чином природу виникнення конфлікту на Донбасі, РФ наполягає на тому, що єдиним можливим варіантом його розв’язання є федералізація Украї­ни (або, як мінімум, — надання окремим районам Донецької і Луганської областей конституційно закріпленого особливого статусу). Нав’язуючи таку думку у Мінському переговорному процесі, російська сторона підштовхує європейські краї­ни, які виступають контрибуторами безпеки, розділити з РФ відповідальність за втручання у внутрішні справи незалежної держави.

Слід лише нагадати, що ні Крим, ні Донбас за всі роки перебування у складі незалежної Украї­ни не мали сепаратистських намірів, відповідні рухи й ідеології на цих територіях не підтримувалися широкими верствами населення, не виникало конфліктів на етнічному або конфесійному ґрунті. Криза влади 2013 р. та втеча з краї­ни В. Януковича і його поплічників не призвели до розпаду державності або громадянського конфлікту. У найкоротші терміни були проведені вільні демократичні вибори глави держави, переобраний склад Верховної Ради Украї­ни, після чого політичний процес увійшов у нормальне конституційне русло. При цьому дестабілізація ситуації у Криму і на Донбасі відбувалася за однаковим сценарієм за підтримки збройних сил РФ і з використанням завчасно утвореної доволі розгалуженої агентурної мережі.

Незаперечним залишається факт, що порушення територіальної цілісності сусідньої незалежної держави, втручання у її внутрішні справи, ведення підривної діяльності на її території, організація силового захоплення державної влади, фінансування тероризму і пряма військова підтримка незаконних збройних формувань є злочинною діяльністю, за вчинення якої очільники РФ та їхні прибічники мають бути притягнуті до відповідальності. Адже питання державного устрою і територіальної організації Украї­ни належать до виключної компетенції україн­ського народу — єдиного джерела влади і носія державного суверенітету.

Виключно важливим видається те, що гібридна війна, розв’язана РФ проти Украї­ни, виходить сьогодні за межі нашої держави. Для вирішення завдань недопущення її поширення на інші європейські краї­ни необхідна консолідація зусиль усіх зацікавлених у цьому країн та Украї­ни як носія унікального досвіду протидії гібридній війні у сучасних умовах. Відновлення взаємної довіри в міжнародних відносинах, поваги до базових принципів міжнародного права — незастосування сили і погроз силою, вирішення міжнародних спорів мирними засобами, невтручання у внутрішні справи держав, непорушності державних кордонів, територіальної цілісності держав тощо — є запорукою відновлення стабільності на Європейському континенті.

У цьому контексті варто звернути увагу на намагання агресора використовувати відомих європейських політиків та дипломатів як посередників для просування своїх інтересів.

Так, привертає увагу позиція координатора політичної підгрупи Контактної групи з врегулювання конфлікту на сході Украї­ни, французького дипломата П. Мореля, який, констатуючи існування суттєвих розбіжностей між сторонами переговорного процесу, вперто намагається схилити Україну до ухвалення законодавчих актів (щодо проведення місцевих виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей, амністії бойовикам тощо), зміст яких значною мірою суперечитиме Конституції та законам Украї­ни, а їх реалізація у запропонованому вигляді матиме значні негативні наслідки для націо­нальної безпеки Украї­ни[32]. Така позиція П. Мореля лише сприяє ускладненню і без того складного переговорного процесу.

Неприйнятною для Украї­ни є й так звана «формула Штайнмайєра». Вона полягає в тому, щоб Закон Украї­ни «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» тимчасово набрав чинності в день місцевих виборів на Донбасі. А після опублікування експертами місії БДІПЛ ОБСЄ звіту з підтвердженням факту проведення демократичних виборів цей закон мав би набути постійної дії.

Чинний же Закон Украї­ни «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» не влаштовує РФ передусім тому, що у ньому виписані умови проведення можливих місцевих виборів, а саме:

• безпека спостерігачів;

• виведення незаконних формувань, озброєнь і військової техніки;

• допуск до виборчого процесу україн­ських ЗМІ;

• участь у виборах загальнонаціо­нальних партій;

• заходи щодо забезпечення виборчих прав тимчасово переміщених осіб;

• відсутність норми про можливість проведення місцевих виборів у закордонному виборчому окрузі тощо.

Тобто РФ не влаштовує все те, без чого місцеві вибори в ОРДЛО не можна назвати виборами. Водночас наразі забезпечити ці умови в ОРДЛО через неконструктивну антиукраїн­ську позицію РФ видається нереальним.

Таким чином, Ф.-­В. Штайнмайєра, як і деяких його колег, зараз більше цікавить сам «ритуал» проведення виборів, а не належне забезпечення волевиявлення жителями Донбасу.

На думку керівника аналітичного Центру «Третій сектор» А. Золотарьова, «формула Штайнмайєра» містить серйозні ризики для Украї­ни, оскільки країна змушена буде взяти на себе економічні та соціальні зобов’язання щодо Донбасу, а також колосальні фінансові витрати на його відновлення. При цьому політично Донбас перетвориться на інструмент перманентного російського тиску на Україну[33].

Головним завданням Німеччини та Франції як посередників у процесі мирного врегулювання є обмеження негативних наслідків конфлікту і за можливості його найшвидше розв’язання на умовах, що прямо не суперечать їхнім власним інтересам. На їхню позицію дедалі більше тисне чинник загострення внутрішньополітичної ситуації у цих країнах (проб­лема біженців у Німеччині, зростання терористичної загрози у Франції), а також посилення відцентрових тенденцій усередині ЄС унаслідок «міграційної кризи». З огляду на це зростає зацікавленість керівництва Німеччини і Франції у якнайшвидшому врегулюванні конфлікту на сході Украї­ни за будь-­яку ціну, в т. ч. й на умовах Росії.

При цьому слід також враховувати зацікавленість Німеччини як головуючої у 2016 р. краї­ни в ОБСЄ у демонстрації прогресу у врегулюванні конфлікту на сході Украї­ни, що розглядається як елемент іміджевого проекту насамперед керівництва ФРН на чолі з А. Меркель на тлі різкого падіння її особистих рейтингів та перспектив її перевиборів на посаді канцлера.

США як глобальний гравець радше прагнутимуть не допустити значної ескалації конфлікту на сході Украї­ни, зберегти позиції в Украї­ні та простір для нових рішень у 2017 р. Адміністрація США як за президентства Б. Обами, так і за новообраного президента Д. Трампа навряд чи розглядатиме врегулювання україн­сько-­російського конфлікту як основний пріоритет зовнішньої політики.

Слід визнати, що загострення війни у Сирії знизило актуальність військового конфлікту на Сході Украї­ни в очах міжнародної спільноти та відкрило для Росії можливості для подолання міжнародної ізоляції та зняття санкцій. З іншого боку, участь збройних сил РФ у конфлікті в Сирії звужує можливості Кремля щодо підживлення конфлікту на Донбасі, в т. ч. — надання озброєння бойовикам «ДНР», «ЛНР», оплати найманців, виділення гуманітарної допомоги мешканцям окупованих територій, забезпечення їх енергоносіями тощо. Про таку тенденцію свідчить різке зниження уваги пропагандистської машини Кремля до україн­ської тематики та тиск московських кураторів на «ополченців» для припинення ними бойових дій і «заморожування» конфлікту.

Варто зазначити, що сьогодні жодна країна не може запропонувати адекватних відповідей на складні виклики епохи. З цього приводу Р. Гейтс, колишній директор ЦРУ та міністр оборони США, відзначив, що Америка та Європа не пройшли тесту на те, як сумістити статус Росії як агресора, з одного боку, та її місце на світовій дошці, з іншого.

На думку колишнього президента Польщі А. Квасьнєвського, «…конфлікт в Украї­ні не заморожений. Успішне вирішення цього конфлікту є найважливішим кроком для повернення Росії до статусу наддержави». При цьому він переконаний, що Україна залишається своєрідним тестом для демократичних сил Заходу[34].

Президент Украї­ни П. Порошенко з цього приводу зазначив, що «…Мінський процес буксує через вічний російський маскарад. Настав час скоригувати наші думки щодо намірів Росії, тому що вони загрожують не лише Украї­ні, а й безпеці та стабільності в Європі.

Зважаючи на справжні наміри Росії, ми повинні врешті-­решт припинити бути такими наївними, якими ми були у 2008-­му та ще в 2014—2015 роках. Вона зовсім не бажає припиняти свою агресію, якщо ми разом її не зупинимо. Шахрайство та маніпуляції є ефективними лише тоді, коли немає солідарності та прозорливості. Тому нам потрібне і те, й інше, включаючи санкції, що діятимуть, допоки суверенітет та територіальну цілісність Украї­ни не буде відновлено. Вони утримують Росію за столом переговорів та перешкоджають їй спричинити ще більшу втрату людських життів»[35].

У нинішній патовій ситуації Нормандський формат вбачається єдиним прийнятним форматом врегулювання україн­сько-­російського конфлікту. Він має сприяти остаточному вирішенню конфлікту і припиненню російської агресії.

З метою посилення переговорних позицій Украї­ні варто домагатися розширення Нормандського формату задля більш активного залучення до процесу мирного врегулювання ще двох держав — підписантів Будапештського меморандуму — США і Великої Британії (Франція і РФ уже беруть участь у цьому форматі). Також доцільно ініціювати розгляд на міжнародному рівні питання щодо розробки механізму міжнародно-­правових гарантій державного суверенітету і територіальної цілісності Украї­ни.

Президент Украї­ни П. Порошенко у щорічному Посланні до Верховної Ради «Про внутрішнє та зовнішнє становище Украї­ни у 2016 році» зазначив, що «наша країна й надалі потребує серйозної міжнародної підтримки у боротьбі з російською агресією. А забезпечувати таку підтримку … стає дедалі важче в силу різних об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Європа все ще говорить одним голосом, але є й краї­ни, в яких вже надто сильно чути російський акцент. Чинна влада в багатьох країнах — партнерах Украї­ни перебуває під сильним тиском налаштованої на компроміс з Москвою опозиції. Ця опозиція, в свою чергу, спирається на вимоги бізнесових кіл та соціальних груп, які вважають себе потерпілими нібито від згортання економічної співпраці їхніх країн з Росією»[36].

Криза в Украї­ні і Мінський переговорний процес саме тому й опинилися у фокусі світової політики, що від їх результату залежить вектор подальших трансформацій в європейській та світовій політиці і безпеці. Вибір лежить між цивілізацією і варварством, між правом сильного і силою права, між авантюризмом новоявлених вождів і відповідальністю демократичних урядів. Усвідомлення цього вибору має спонукати сьогоднішніх лідерів провідних країн світу до чітких оцінок дій агресора і формування спільної принципової позиції щодо умов врегулювання конфлікту.

Позиція Украї­ни в цьому питанні є чіткою і послідовною.

Перше. Питання політичного устрою нашої держави, налагодження соціально-­економічних зв’язків та відновлення економіки та інфраструктури Донбасу ми будемо обговорювати виключно з легітимними представниками регіону, обраними до конституційних органів влади. Для цих представників Донбасу у нас є готові пропозиції, відображені у відповідному Законі Украї­ни.

Друге. Україна ніколи не визнає результатів виборів до конституційних органів влади, що відбуваються в неконституційний спосіб, під дулами автоматів, без забезпечення правопорядку, відкритості і прозорості виборчого процесу, без участі Центральної виборчої комісії, україн­ських партій, україн­ських медіа та громадян Украї­ни, що тимчасово залишили зону бойових дій.

Ці позиції є принциповими і незмінними. Їх поділяють усі органи влади і представники Украї­ни в різноманітних міжнародних та переговорних форматах.

Яким ми бачимо вихід із нинішньої ситуації?

Якщо політична частина Мінських угод виявилася не готовою для реалізації в її нинішньому вигляді, то це означає, що вона потребує уточнення і додаткового узгодження. При цьому важливо, щоб ця обставина не вплинула на процес досягнення стійкого миру на Донбасі.

Політичні питання не повинні використовуватися як інструмент шантажу, а зброя не повинна бути політичним аргументом. Тому всім сторонам слід відмовитися від висування ультиматумів і встановлення штучних часових обмежень для прийняття політичних рішень.

Слід відмовитися від принципу синхронізації процесів політичного та військово-­технічного й гуманітарного врегулювання. Натомість необхідно передбачити більш чіткий порядок і зв’язок між окремими етапами та сферами врегулювання.

Примітки

[1] Kraatz S. The Russian Embargo: Impact on the Economic and Employment Situation in the EU / Policy Department A: Economy and Scientific Policy ; European Parliament. — PE 536.291 — Р. 2.

[2] Ukraine Freedom Support Act of 2014. 12/18/2014 Became Public Law No: 113-­272 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.congress.gov/bill/113th-­congress/house-­bill/5859/text

[3] Specially Designated Nationals List Update. The following individuals have been added to OFAC’s SDN List [Електронний ресурс] / U. S. Department of the treasury ; Office of foreign assets control. — 2016. —. September 01. — Режим доступу : https://www.treasury.gov/resource-­center/sanctions/OFAC-­Enforcement/Pages/20160901.aspx

[4] Russian Sanctions: Addition of Certain Entities to the Entity List [Електронний ресурс] / Bureau of Industry and Security, Commerce. — Режим доступу : https://www.federalregister.gov/documents/2016/09/07/2016-­21431/russian-­sanctions-­addition-­of-­certain-­entities-­to-­the-­entity-­list

[5] Suspend the Rules and Pass the Bill, H. R. 5094, With an Amendment Stability and Democracy for Ukraine Act. STAND for Ukraine Act [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://docs.house.gov/billsthisweek/20160919/ HR5094.pdf?utm_source=Viber&utm_medium=Chat&utm_campaign=Private

[6] У 1991—1993 рр. у фокусі російсько-­україн­ського протистояння перебував розподіл активів і пасивів колишнього СРСР та «грошова війна», коли РФ в односторонньому порядку вилучила з банківських установ Украї­ни (що тоді перебували в єдиній руб­левій зоні та належали до системи банківських установ СРСР) готівкові кошти, що належали громадянам Украї­ни та україн­ським підприємствам. Також була низка спроб запропонувати Украї­ні російський варіант уведення націо­нальної валюти Украї­ни та її обігу в «єдиному валютному просторі».

[7] The Economist: «Нелинейная» война Дубовицкого-­Суркова на Восточной Украине [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.actualpolitics.ru/article/2438

[8] Are sanctions on Russia beginning to bite? [Електронний ресурс] // CBC News-­Business — Режим доступу : http://www.cbc.ca/news/business/are-­sanctions-­on-­russia-­beginning-­to-­bite-­1.2729192

[9] Левинсон А. Крымнаш // Журнал «Неприкосновенный запас». — 2016. — № 3 (107). — С. 245—248.

[10] Сидоренко С., Мусаєва-­Боровик C. Посол США: Крим повернеться до Украї­ни, але коли? Моя відповідь може бути неприємною [Електронний ресурс] // Україн­ська правда. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2016/09/15/7120668/

[11] Захід може ніколи не визнати анексії Криму, як не визнав окупації балтійських держав Радянським Союзом, але навряд чи США та ЄС будуть просто зберігати широкі санкції, очікуючи на ймовірну зміну політичного режиму в Росії. РФ (на відміну, скажімо, від Куби) занадто важлива держава, яка досить міцно вбудована в міжнародні інститути, аби Захід міг сподіватися повністю ізолювати її.

[12] Тут і далі ефект від санкцій наводиться без урахування падіння нафтових цін, що значно посилює загальні негативні тенденції, подекуди втричі вищі за наведені втрати від застосування економічних санкцій.

[13] Экономисты впервые подсчитали потери России от западных санкций [Електронний ресурс] // РБК. — Режим доступу : http://www.rbc.ru/economics/11/05/2016/57322fb99a794753913fc68b

[14] Kholodilin K., Netsunajev A. Crimea and Punishment: The Impact of Sanctions on Russian and European Economies // Deutsches Institut fur Wirtschaftsforschung Discussion Papers. — 2016. — Berlin. — 18 p.

[15] Russia, Government of: New Currency and Oil Price Drops Exacerbate Recession [Електронний ресурс] / Moody’s investors service. — Режим доступу : https://www.moodys.com/credit-­ratings/Russia-­Government-­of-­credit-­rating-­600018921

[16] МВФ оцінив збитки Росії від санкцій 9% ВВП [Електронний ресурс] // Дзеркало тижня. Україна. — Режим доступу : http://dt.ua/ECONOMICS/mvf-­ociniv-­zbitki-­rosiyi-­vid-­sankciy-­9-­vvp-­180613_.html

[17] Международные резервы Российской Федерации [Електронний ресурс] / Центральный банк РФ. — Режим доступу : http://www.cbr.ru/hd_base/?PrtId=mrrf_m

[18] Суверенные фонды. Статистика [Електронний ресурс] / Министерство финансов РФ. — Режим доступу : http://minfin.ru/ru/statistics/fonds/index.php

[19] Российская экономика в 2015 году: тенденции и перспективы [Електронний ресурс]. — Вып. 37. — М. : Изд-­во Института Гайдара, 2016. — Раздел 6.5.6 : Военно­-финансовая политика. — С. 458. — Режим доступу : http://www.iep.ru/files/RePEc/gai/gbooks/RE37-­2015-­ru.pdf

[20] Российская экономика в 2015 году. Тенденции и перспективы. — Вып. 37 / В. Мау и др. ; под ред. Синельникова­-Мурылева С.Г. (гл. ред.), Радыгина А.Д. ; Ин­-т экономической политики им. Е.Т. Гайдара. — М. : Изд-­во Института Гайдара, 2016. — С. 254—264.

[21] Мониторинг экономической ситуации в России: тенденции и вызовы социально-­экономического развития [Електронний ресурс] / Институт Гайдара; РАНХиГС; ВАВТ ; АИРР. — 2016. — Сентябрь. — № 14(32). — Режим доступу : http://www.ranepa.ru/images/docs/monitoring/2016_14-­32_September.pdf

[22] Напередодні застосування санкцій деякі організації прогнозували та поширювали, зокрема через російські ЗМІ, інформацію про щорічні втрати для ЄС до 100 млрд євро (або понад 120 млрд дол. США) і зростання безробіття внаслідок втрати 2 млн робочих місць.

[23] Crozet M., Hinz J. The impact of the Russia sanctions on sanctioning countries’ exports [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.cepii.fr/CEPII/en/publications/wp/abstract.asp?NoDoc=9213

[24] Експертні оцінки щодо втрат мають досить відносний характер, оскільки, по­-перше, виходять здебільшого з обсягів експорту до РФ у 2013 р., а не з фактично скасованих контрактів, а по­-друге, не враховують компенсації скорочення експорту до РФ унаслідок переспрямування товарних потоків на інші ринки. Наприклад, при зниженні експорту з ЄС до РФ у 2014 р. майже на 20 % загалом експорт зріс більш як на 2 %, зокрема до США — на 5 %, до Китаю — більш як на 20 %. Також ЄС отримав переваги від падіння цін на нафту.

[25] РФ — третій за розміром торговельний партнер ЄС, а для Росії ЄС — найбільший партнер. До протистояння і падіння цін на енергоресурси частка РФ у торгівлі ЄС становила 10 %, ЄС у торгівлі РФ — 44,8 %. В експорті ЄС частка РФ становила 2,4 %, тоді як експорт РФ до ЄС — 63,8 % її загального експорту. На початок 2013 р. майже 75 % усіх прямих іноземних інвестицій (понад 190 млрд євро) надійшли до Росії з ЄС. У свою чергу, Росія інвестувала в краї­ни ЄС 77 млрд євро. Втім, у загальній сумі акумульованих країнами ЄС прямих іноземних інвестицій російська частка становила лише 2 %, а в загальному обсягу здійснених за кордоном інвестицій — менш як 4 %. РФ мала значні торговельні зв’язки з Німеччиною (75 млрд євро), Нідерландами (37 млрд євро), Італією (30 млрд євро) та Польщею (26 млрд євро).

[26] До введення санкцій краї­ни — члени ЄС імпортували з РФ енергетичних ресурсів на 160 млрд євро, або 77,7 % від усього імпорту з краї­ни-­агресора

[27] У 2015 р. російський експорт до Украї­ни товарів і послуг становив 8,2 млрд дол. США.

[28] О состоянии внешней торговли в январе­-июле 2016 года [Електронний ресурс] / Росстат. — Режим доступу : http://www.gks.ru/bgd/free/B04_03/IssWWW.exe/Stg/d01/191.htm

[29] У 2013 р. сальдо зовнішньоекономічної діяльності становило -6,2 млрд дол США, у 2014 —2015 рр. —5,0 млрд дол. США на тлі зниження й експорту, й імпорту в зовнішній торгівлі Украї­ни.

[30] Потенційні втрати ЄС у відсотках до ВВП перебувають у межах розрахункової (статистичної) похибки для таких даних.

[31] Д. Медведєв вимагає широкої амністії для проросійських бойовиків Донбасу [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://dt.ua/POLITICS/medvedyev-­vimagaye-­shirokoyi-­amnistiyi-­dlya-­prorosiyskih-­boyovikiv-­donbasu-­199688_

[32] Документ з амністії у Донбасі, створений за редакцією посла ОБСЄ П’єра Мореля [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://dt.ua/POLITICS/dokument-­z-­amnistiyi-­u-­donbasi-­stvoreniy-­pid-­redakciyeyu-­posla-­obsye-­p-­yera-­morelya-­saydik-­194669_.html

[33] «Формула Штайнмайера» и решение вопроса Донбасса [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://rian.com.ua/analytics/20160128/1004336347.html

[34] Нотатки з форуму Yalta European Strategy [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://site.ua/valerii.pekar/5009-­notatki-­z-­forumu-­yes-­svitova-­politika-­v-­tsitatah/

[35] Кінець маскараду. Стаття Петра Порошенка для Frankfurter Allgemeine Zeitung [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://glavcom.ua/publications/kinec-­maskaradu-­stattya-­petra-­poroshenka-­dlya-­frankfurter-­allgemeine-­zeitung-­377731.html

[36] Щорічне Послання Президента до Верховної Ради «Про внутрішнє та зовнішнє становище Украї­ни у 2016 році» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/shorichne-­poslannya-­prezidenta-­do-­verhovnoyi-­radi-­pro-­vnutri-­38077

16.1. Руйнування системи міжнародної безпеки

Сучасне бачення світового порядку та характеру міжнародних відносин виходить з того, що геополітичний простір поділений не стільки між великими державами із сферами їх впливу, а радше внутрішніми лініями напруженості між зоною стабільності, де панують закон і міжнародне право, де пріоритетними є права людини, і сферою невизначеності, яка характеризується зневагою до закону, численними локальними конфліктами, гіпертрофією сил кримінального ґатунку тощо — всім тим, що несе загрозу безпеці, стабільності й розвитку людської цивілізації.

У сучасних умовах протидіяти глобальним загрозам можна лише засобами, які створює система міжнародних відносин. Головними формами такої протидії є створення глобальних та регіональних моделей безпеки з колективними засобами попередження загроз та їх подолання.

Функціонування системи безпеки і підтримання світового порядку відбувається відповідно до визнаних норм і правил, розроб­лених на основі системи загальнолюдських цінностей та принципів поведінки між держа­вами. Серед головних принципів побудови світового порядку визнано непорушність кордонів, невтручання у внутрішні справи інших держав, заборону на застосування збройних сил або погрози силою при вирішенні конфліктів, політичне врегулювання суперечок між державами тощо. Протягом тривалого історичного періоду міжнародні механізми забезпечення світового порядку загалом виконували стримуючу функцію.

Але система лише тоді може вважатися реально ефективною, коли за будь-­яке порушення прийнятих норм і принципів поведінки держава отримує відповідне покарання. Кризові явища у системі міжнародної безпеки виникають унаслідок неефективності міжнародних організацій, у випадку неадекватної поведінки великої держави, недієздатності міжнародної правової системи, порушення базових двосторонніх та багатосторонніх угод.

Сучасна криза міжнародної безпеки, яку можна оцінювати як наймасштабнішу з часів холодної війни, спровокована тим, що всупереч нормам цивілізованої поведінки держав один із ключових елементів міжнародної та європейської безпеки — Російська Федерація, яка взяла на себе відповідальність за підтримання миру і стабільності у Європейському регіоні та у глобальному світі як постійний член РБ ООН, відкрито пішла на порушення міжнародного права та загальних принципів світового порядку. Російська агресія проти Украї­ни посилила наявні негативні чинники і запустила нові руйнівні тенденції в міжнародному середовищі безпеки.

Криза існуючої та невизначеність засад нової системи міжнародної безпеки, розмивання системи міжнародних угод у галузі стратегічної стабільності, послаб­лення ролі міжнародних безпекових інститутів — усе це в комплексі з недосконалою системою міжнародного права уможливлює безкарне застосування сили на міжнародній арені для реалізації власних інтересів. Повернення до права сили у міжнародних відносинах означає посилення ризиків колапсу міжнародної системи безпеки, що матиме наслідком подальше неконтрольоване наростання загроз.

Процеси глобалізації, які спонукають до дедалі глибшого усвідомлення принципів єдності світу та неподільності безпеки, вимагають, щоб місце конфронтаційної моделі міжнародних відносин зайняла інша, більш цивілізована система світового порядку, що будуватиметься не на протистоянні світових потуг, а на їх ефективній взаємодії. Проте на сьогодні події розвиваються в протилежному напрямку, і глобалізація іноді виконує роль чинника, що підсилює процеси, які спричиняють більший хаос.

Раніше російська агресія не мала б такого резонансу, як це відбувається зараз, у глобалізованому світі. Як наслідок, система європейської та глобальної безпеки виявилася багато в чому безпорадною й неефективною, поставивши під сумнів можливості подальшого сталого розвитку на континенті. При цьому Україна опинилася на зламі глобальної системи безпеки, у гарячій точці зіткнення інтересів глобальних сил.

Російський напад на Україну підірвав систему міжнародних відносин, яка вибудовувалася протягом десятиліть, порушив засади регіональної та глобальної безпеки. Ці події поставили під сумнів можливості подальшого сталого розвитку на Європейському континенті. Російська інтервенція відбувається на порушення багатьох міжнародних угод, що забезпечували підтримку миру й стабільності в Украї­ні та Європі: Заключного Гельсінського акта 1975 р., Будапештського меморандуму., Основоположного акта НАТО — Росія 1997 р. та низки інших. Дії Росії суперечать базовому документу Ради євроатлантичного партнерства, Римській декларації та іншим домовленостям.

Цілі керівництва РФ не обмежуються підкоренням Украї­ни, як і не зводяться до перерозподілу сфер впливу на пострадянському просторі. Наслідки підриву Кремлем системи світового порядку значно масштабніші. Спираючись на статус ядерної держави, РФ прагне глобального реваншу.

Непередбачувана поведінка великої ядерної держави, що відмовляється діяти згідно з міжнародним правом і здійснює на свою користь переділ державних кордонів, завдала руйнівного удару по світовому порядку, що склався після Другої світової війни. Такі процеси можуть призвести до формування у світі нової геополітичної реальності, в якій зруйновано усталені міждержавні зв’язки і втрачено збалансованість світової політичної системи в цілому. Замість моделі світового порядку створюється модель світового хаосу, в якому дехто мріє контролювати процеси глобальної дестабілізації.

Внаслідок дій Росії, нехтування нею власними зобов’язаннями за Будапештським меморандумом, під загрозою опинився режим нерозповсюдження ядерної зброї. Оскільки міжнародні гарантії, надані в обмін на відмову від ядерного статусу, не діють, як у випадку з Україною, кожна держава доходить висновку, що має сподіватися лише на власні сили і що найбільш ефективно захистити себе можна за допомогою такого важеля стримування, як ядерна зброя. А з іншого боку, маючи таку зброю, держава може піддатися спокусі нав’язувати власну волю іншим країнам.

Наслідком стрімкого зростання воєнного потенціалу РФ (у т. ч. на анексованій нею території Автономної Республіки Крим та м. Севастополь) стала інтенсивна мілітаризація регіону. На тлі відновлення конфронтації Росії з НАТО це суттєво підвищує ризик перетворення Чорноморського регіону на зону військового протистояння з перспективою виникнення масштабного військового конфлікту.

Агресія РФ проти Украї­ни виявила вразливість НАТО на східному фланзі (Польща, краї­ни Балтії та Північної Європи). Анексія Криму і подальша підвищена мілітарна активність РФ в акваторії Чорного моря створила додаткові безпекові загрози для країн — ­членів і країн — партнерів НАТО і в цьому регіоні, сформувавши плацдарм для поширення російського впливу у напрямку Середземномор’я і Близького Сходу.

Крім того, спостерігається поляризація у відносинах між країнами регіону, їхнє розмежування на тих, хто підтримує Україну як жертву агресії РФ і приєднався до режиму міжнародних санкцій проти агресора, та тих, хто прямо чи опосередковано підтримує агресора, побоюючись його або прагнучи зберегти високий рівень економічного співробітництва.

Регіональна підсистема міжнародних відносин зазнає відчутних змін і має тенденцію до перетворення на конфронтаційну модель, де, з одного боку, відбувається зміцнення південно-­східного флангу НАТО шляхом підвищення військової присутності та розвитку партнерства з можливими майбутніми членами Альянсу, а з іншого — триває нарощування військової потуги та агресивних дій РФ у регіоні та навколо нього.

Міжнародні структури безпеки виявили свою неготовність до такого розвитку подій. Ключові елементи європейської та євроатлантичної безпеки — НАТО, ЄС, ОБСЄ — перебувають у стані пошуку термінових відповідей на регіональні та глобальні загрози, що виникли внаслідок дій РФ. Зволікання грає на руку агресорові, дедалі більше погіршуючи стан міжнародного безпекового середовища.

Неспроможність міжнародних організацій ухвалювати своєчасні та адекватні заходи для вирішення кризових ситуацій у регіоні свідчить про низьку ефективність існуючих глобальних та регіональних безпекових механізмів, ставить на порядок денний питання про їх реформування і адаптацію до сучасних тенденцій світового розвитку. Це стало особливо очевидним на прикладі Ради Безпеки ООН, дії якої виявилися практично заблокованими РФ, що зводить нанівець спроби врегулювати україн­сько-­російську кризу за допомогою міжнародних механізмів безпеки.

Внаслідок кризи, започаткованої агресією РФ в Украї­ні, на поверхню вийшли не лише вияви інституційної слабкості організацій з питань міжнародної безпеки, а й тактичні і стратегічні прорахунки в оцінці та розумінні природи постбіполярного середовища безпеки, яких припустилися як згадані організації, так і ключові міжнародні гравці. Уявлення про зменшення значення «жорстких загроз» у європейському просторі виявилися передчасними. Далася взнаки й тенденція до постійного скорочення видатків на оборону в країнах — членах НАТО.

Кризу системи міжнародної безпеки не можна зводити лише до питання неефективності міжнародних організацій. У їхній структурі від початку закладений механізм функціонування, на який вирішальний вплив мають великі держави. Створені у повоєнний час, структури міжнародної безпеки не могли бути достатньо ефективними, оскільки самі формувалися в умовах компромісів і поступок між великими державами, зацікавленими у збереженні свого впливу на прийняття рішень.

Сама ідея підтримання миру шляхом консенсусу великих держав, закріплена у статуті Організації Об’єднаних Націй у вигляді їхнього права вето на рішення Ради Безпеки ООН, фактично містить можливість розподілу сфер відповідальності, що дуже легко перетворюється на розподіл зон геополітичного домінування. Вважалося, що краї­ни соціалістичного табору перебувають під опікою СРСР, тоді як західний світ — під безпековою парасолькою США. На сьогодні зберігається ситуація, коли від відносин між впливовими державами та ключовими акторами міжнародної політики фактично залежить і результативність міжнародно-­правових інститутів.

Недостатньо ефективні механізми були закладені і в основу діяльності такої міжнародної інституції з питань безпеки, як ОБСЄ, що також формувалася шляхом компромісів та поступок держав із двох військово-­політичних та соціально-­економічних систем, які на той час розподіляли Європу. Попри достатньо позитивні декларації Гельсінського Заключного акта, механізми реалізації його положень не надають можливостей для оперативного запобігання кризовому розвитку подій та врегулювання конфліктних ситуацій.

Специфіка безпекового середовища в Європі донедавна полягала в тому, що загроза виникнення тут повномасштабного воєнного конфлікту оцінювалася як низька. Натомість вважалося, що сукупний ефект від дії новітніх, «м’яких» загроз, пов’язаних із процесами глобалізації, міг би мати руйнівні наслідки для континенту. Але уявлення про зменшення ролі «жорстких» загроз, насамперед на Європейському континенті, виявилися передчасними і в світлі подій, пов’язаних із російською агресією проти Украї­ни, починають істотно переглядатися.

З початком російської агресії проти Украї­ни геополітична і безпекова ситуація в європейському регіональному контексті принципово змінилася практично в усіх вимірах. Вона характеризується, передусім, виникненням «вакууму безпеки», який утворився внаслідок нівелювання договірно-­правових основ архітектури європейської безпеки через грубе порушення Росією норм міжнародного права та всього комплексу Гельсінських і низки інших міжнародних угод, не кажучи вже про україн­сько-­російські.

Політика Заходу щодо країн СНД була двоїстою: з одного боку, в них підтримувалися демократичні трансформації, з іншого — Захід намагався виробити для цих країн окремий формат відносин, фактично зорієнтований на специфіку трансформаційних процесів, що начебто відбувалися в РФ. Як стало очевидно, краї­ни європейської та євроатлантичної спільноти припустилися серйозної помилки, спираючись на припущення про рух РФ у напрямі західної демократії.

Внаслідок певної зашореності та самозаспокоєння європейські політики не спромоглися вчасно усвідомити загальноєвропейське значення демократичних революцій в Украї­ні та Грузії і надати їм необхідний рівень підтримки, обмежуючись лише деклараціями та моральним схваленням, але в цілому очікуючи від цих держав самостійних рішучих кроків на шляху соціально-­економічних реформ та в боротьбі з корупцією. Навіть після російсько-­грузинської війни 2008 р. агресивна спрямованість зовнішньої політики РФ не отримала належної політичної оцінки міжнародної спільноти. Реакція євроатлантичного суспільства на війну РФ проти Грузії і подальшу окупацію частини її території була непропорційно слабкою. І США, і ЄС у відповідь інтенсифікували політику «залучення Росії», ігноруючи дедалі агресивніші плани і дії Кремля.

Європейський Союз, сконцентрований на засобах «м’якої сили», опинився в ситуації застосування Росією «жорсткої сили» і комбінування воєнних і цивільних засобів під час гібридної війни. Однак діяльність ЄС може бути ефективною у протистоянні економічним, фінансовим, енергетичним загрозам. Крім того, зазнала поразки тактика «залучення» РФ, або її умиротворення, що базувалася на загальних уявленнях про Росію як партнера.

Російська агресія висвітлила неефективність і кволість Європейської політики сусідства (ЄПС), яка виявилася неспроможною попередити та пом’якшити ризики для Європи як на середземноморському, так і на східноєвропейському напрямках. Події в Украї­ні підтвердили, що замість передбаченого політикою сусідства утворення навколо ЄС «кола друзів» на кордонах Євросоюзу виникало те, що більше скидається на «вогняне коло» збройних конфліктів[1].

Навіть така потужна система колективної безпеки, як НАТО, на сьогодні поки що демонструє неготовність протистояти сучасним викликам з огляду на складні і повільні процеси прийняття рішень та відсутність ефективних механізмів запобігання збройним конфліктам і ліквідації загроз нетрадиційного й асиметричного типу.

Після закінчення холодної війни внаслідок зосередженості на кризовому врегулюванні та миротворчих операціях зменшилася спроможність країн — членів НАТО вести повномасштабну конвенційну війну з високою інтенсивністю бойових дій. Ідеться не тільки про зменшення військового потенціалу та навичок ведення відповідних бойових дій військовими, а й про брак усвідомлення повного спектра наслідків такої війни громадськістю та політичними елітами країн НАТО. На відміну від сучасної агресивної Росії, в країнах Заходу немає ознак психологічної готовності подужати таку війну[2].

Помилкове припущення про те, що в Європі не існує загрози війни, негативно позначилося на діяльності НАТО як ключового елементу європейської та трансатлантичної безпеки, призвело до різкого скорочення або втрати значної кількості засобів колективної оборони і стримування. Це стосується ядерних сил НАТО так само, як і звичайних озброєнь. У результаті вибір можливостей діяти звузився, а спроможність Альянсу застосувати свої підходи для відповіді Росії зменшилася.

В умовах протистояння «жорстким загрозам» НАТО має підвищувати свою роль основи європейської безпеки. Якщо донедавна Альянс більше зосереджував свою діяльність за межами Європи, то через зростання російської воєнної загрози домінуюча зона ризиків зміщується до Європейського континенту. У цих умовах стає дедалі бажанішим, щоб ключова країна Альянсу — США повернула зовнішньополітичну увагу до Європи й цілковито відновила свою традиційну роль як одного з важливих чинників європейської безпеки.

Агресія Росії проти Украї­ни виявила слабкі місця в системі оборони Альянсу на сході Європи. НАТО не має засобів ефективного захисту від енергетичної блокади, економічних санкцій та інформаційних війн, на чому заснована тактика РФ. У гібридній війні інформаційна та смислова складові використовуються нарівні з військовою силою, призводячи до реальних руйнівних наслідків, проте досвіду протистояння таким загрозам Альянс не має. Розроб­лена система стримування не спрацьовує в таких випадках, як захоплення Криму. Особливі побоювання пов’язані з країнами Балтії, що мають в своєму складі російські меншини, до яких РФ може застосувати «право на захист співвітчизників».

Поведінка Росії, яка перетворила країну на джерело військової, енергетичної, кібернетичної загрози для Альянсу, призвела до перегляду стратегічних засад, на яких досі базувалася система європейської безпеки. Сподівання Заходу на поступову трансформацію російської влади у бік більш цивілізованої моделі поведінки у відносинах із сусідами виявилися марними. На сьогодні правлячі кола РФ, орієнтовані на агресивну імперіалістичну політику, є найбільш потужним дестабілізуючим чинником регіональної безпеки.

Стало очевидним, що досі безпека цих країн — членів НАТО гарантувалася більше довірою до міцності укладених угод, аніж військовими засобами. Нині РФ зруйнувала цю довіру. Краї­ни НАТО у відповідь на вторгнення Росії на територію Украї­ни та окупацію Криму змушені призупинити будь-­які види військового і цивільного співробітництва з РФ.

При укладанні Основоположного акта НАТО — РФ у 1997 р. Альянс, аби заспокоїти побоювання всередині Росії щодо розширення НАТО на схід, декларував, що не буде розміщувати значні військові потужності, включно з тактичною ядерною зброєю, на території нових країн — членів з Центральної та Східної Європи і Балтії. Ситуація, коли Росія перетворилася з партнера на супротивника, підштовхує НАТО до відмови від цих добровільно взятих на себе зобов’язань через нагальну необхідність створити передумови для реалізації гарантій безпеки для країн ЦСЄ і Балтії, якщо через агресивну поведінку РФ виникне потреба виправити дисбаланс сил, що склався на сході Європи. У НАТО цілком усвідомлюють, що дії Росії потребують багатовимірних відповідей — і в царині міжнародного права, і на оперативно-­тактичному рівні, і в площині пошуку нових концептуальних підходів до підтримки трансатлантичної безпеки. Відбувається формування нових стратегічних засад діяльності НАТО, спрямованих на активне стримування агресивної політики Росії.

Слід віддати належне консолідації європейських держав, які загалом дотримуються єдиної позиції у питанні санкцій проти РФ, іноді досить болючих. Але варто також вказати на досить значні коливання різних країн ЄС, нерішучість у термінах запровадження санкцій, їх тимчасовість і неповноту. Загалом санкції так серйозно й не вплинули на поведінку агресора, хоча і виконали певну стримуючу роль. Недостатньо жорстка реакція Заходу на агресивні дії РФ зрештою надала Кремлю стимули діяти і надалі ще більш агресивно і нахабно, що вилилося в реальну війну проти Украї­ни.

У контексті прагнення РФ до глобального реваншу зрозуміло, що будь-які запевнення, що Україна не вступатиме до Альянсу, нічого не вирішують і аж ніяк не можуть задовольнити агресора. Двері НАТО для Украї­ни залишаються відкритими, що особливо важливо в контексті її вже здійсненої відмови від позаблокового статусу. За колишню позицію неприєднання до оборонних союзів нам доводиться нині платити дуже високу ціну.

Оскільки на сьогодні з’ясувалося, що міжнародні інституції з питань безпеки не є достатньо ефективними, то залишаються два шляхи — або радикальна реформа міжнародних безпекових організацій, або відповідальність за мир і стабільність у світі остаточно переводиться у площину взаємин великих держав. Останнє начебто цілком влаштовує РФ, оскільки вкладається у геополітичну парадигму стратегічного мислення, яку вона сповідує, покладаючись на свою військову могутність та ядерний потенціал.

Водночас відновити світоустрій часів холодної війни, чого прагне РФ, неможливо. Йдеться про перспективу встановлення нового світового порядку, або, точніше, світового безладу, з новим розкладом сил і новими ключовими гравцями, де замість принципів міжнародного права діятимуть гібридні норми, виникатимуть нові гібридні війни. Цей новий стан може виявитися не перехідним, він визначатиме нову міжнародну й безпекову реальність на тривалий час. У цій новій реальності та геополітичному безладі, що виник значною мірою внаслідок дій Кремля, РФ навряд чи має шанси зайняти місце світової потуги, на яке наразі розраховує[3].

Після руйнування СРСР, передавши функції постійного члена Ради безпеки ООН Російській Федерації, світова спільнота таким чином надала величезний кредит довіри одній із колишніх радянських республік, найбільшій за розміром, яка фактично перейняла на себе функції ядерної держави. Передбачалося, що нове керівництво Кремля з повагою ставитиметься до принципів міжнародного права та поважатиме права нових незалежних держав. Однак ці сподівання не справдилися. Отже, можна очікувати, що у випадку таких серйозних порушень міжнародного права Москвою має бути розпочатий зворотний процес — позбавлення РФ функцій постійного члена РБ ООН як держави, що знехтувала довірою світової спільноти.

Визначення п’ятірки великих держав — постійних членів РБ ООН, наділених правом вето, — взагалі не є чимось абсолютним. КНР отримала постійне членство у РБ ООН лише у 1971 р. за наполяганням СРСР та завдяки змінам у позиції США, а до того воно належало Китайській Республіці (Тайвань). Коли СРСР припинив своє існування у грудні 1991 р., новостворена Рада глав держав СНД ухвалила рішення щодо членства в ООН та інших міжнародних організаціях. Відповідно до нього, РФ повідомила генсека ООН, що до неї переходять повноваження СРСР у РБ ООН, з чим мовчки погодилися інші постійні члени Ради Безпеки. Жодних дискусій в ООН з цього питання не проводилося, хоча таке рішення мало величезне значення, оскільки йшлося про механізми забезпечення глобальної безпеки та правонаступництво СРСР.

Наслідком такого мовчазного консенсусу стало закріплення уявлення про те, що РФ є державою, тотожною СРСР, який продовжує існувати у вигляді СНД. Російська пропаганда широко підтримує такі погляди міжнародної спільноти, бо вони відповідають сподіванням російських політиків на політичну реінтеграцію пострадянського простору.

Україн­ське керівництво, навпаки, розглядало СНД як механізм цивілізованого розлучення, а не реінтеграції, і чітко проводило курс на зміцнення незалежності. Передачу повноважень СРСР у РБ ООН, так само як і відмову від ядерної зброї, статус Чорноморського флоту, автономію Криму тощо, Україна дещо наївно розглядала як «плату за незалежність». Як тепер з’ясовується, всі ці поступки були марними, і війни з РФ уникнути не вдалося. Понад те, РФ широко використовує право вето в РБ ООН для реалізації своїх агресивних дій і намірів проти Украї­ни.

Втім, Україна може зробити певні кроки для виправлення тодішніх помилок. Оскільки згода ООН на постійне членство РФ обумовлена лише консенсусним рішенням Ради глав держав СНД, зокрема й Украї­ни, то нашій державі доцільно відкликати свій підпис, що зробить постійне членство РФ у РБ ООН нелегітимним. Отже, недійсним буде і її право вето. Логічно було б також порушити це питання на Генеральній Асамб­леї ООН і розгорнути широку дискусію з питання правомірності постійного членства Російської Федерації у РБ ООН.

У ХХІ ст. нова архітектура європейської безпеки визначатиметься передусім змінами у зовнішньополітичних стратегіях країн регіону, їх баченням свого подальшого розвитку, а також низкою подій, які мають безпосередній вплив на характер безпекового середовища. Європейська стабільність і безпека можливі лише за умов припинення російської агресії та ліквідації її наслідків. Будь-­який інший варіант, наприклад, «замирення» на умовах «заморожування» конфлікту, фактичного визнання російської окупації, залишає простір для дестабілізації ситуації у гарячих точках і в регіоні загалом.

Ключовою позицією, за якої стає можливим повернення до процесів регенерації системи європейської безпеки і стабільності, є деокупація території Криму та Донбасу, відновлення Україною контролю над усією лінією своїх кордонів. Реалізація цих завдань відкриє шлях і до розгортання схожих процесів щодо окупованих територій у Молдові та на Південному Кавказі. Очевидно, що такий перебіг подій пов’язаний із значними зрушеннями у характері російського політичного режиму та посиленням міжнародного тиску з метою протидії російській агресії.

Врегулювання україн­сько-­російських взаємин як головна передумова подолання кризи має базуватися на домовленості великих держав — гарантів суверенітету і територіальної цілісності нашої держави під егідою міжнародних організацій, відповідальних за стан безпеки у регіоні. Україна наполягає на комплексному вирішенні всього спектра проб­лем відновлення територіальної цілісності, не розділяючи питання анексії Криму та військових дій на Донбасі, оскільки це ланки одного ланцюга російської агресії.

У сучасних умовах зовнішня та безпекова регіональна політика Украї­ни насамперед зосереджена на протидії російській агресії та організації широкого міжнародного фронту сприяння україн­ському спротиву. Використання сили з боку РФ вкотре підкреслило неможливість для невеликих та середніх держав забезпечувати власну безпеку націо­нальними засобами поза військовими союзами, що лише зміцнює прагнення держав інтегруватися до структур Північноатлантичного альянсу та конструювати власний регіональний комплекс безпеки.

Формування єдиної регіональної підсистеми безпеки, інтегрованої до загальноєвропейської системи, в межах якої краї­ни Південного Кавказу та Україна мали бути включені в Альянс, не сприймалося Брюсселем як можлива перспектива. НАТО виходило з доцільності розбудовувати відносини з кожною країною регіону окремо і не бачило потреби у налагодженні взаємодії з регіональними об’єднаннями. Однак необхідність спільної реакції на російську агресію робить важливим формування регіональної підсистеми колективної безпеки під опікуванням Альянсу.

Зовнішня та безпекова політика Украї­ни має передбачати можливості просування на одному з головних стратегічних напрямів — формування Балто-­Чорноморської підсистеми міжнародної безпеки і співробітництва з метою активізації процесів європейської та євроатлантичної інтеграції, організації спільної протидії імперським амбіціям РФ, врегулювання локальних конфліктів і подолання їх наслідків. Реалізація такої стратегії обумовлює активізацію різноманітних форм партнерства країн регіону із відповідними структурами НАТО та ЄС, з ключовими державами Заходу в різних галузях оборони та безпеки, економічного і політичного співробітництва.

16.2. Світ перед викликами глобальної російської пропаганди

Сучасна війна — це війна цінностей, війна наративів, війна за громадську думку та емоції, війна, що використовує інформацію як зброю. Дезінформація, пропаганда, фейки, вербальне озброєння та роззброєння, лінгвістична агресія[4] та лінгвістичний збиток[5], інформаційне гетто[6], мова ворожнечі тощо — це складники воєнного протистояння.

Не лише Україна, а й Європа та світ загалом виявилися не готовими до дій Росії, що заперечують будь-­які встановлені міжнародні правила поведінки держав. Неготовність пронизує весь спектр існування західної цивілізації: від свідомості пересічних громадян[7] до політичних процесів і процедур, необхідність дотримання яких РФ використовує для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей[8]. Правові й судові системи не мають адекватного інформаційним викликам гібридної війни нормативно-­правового та організаційного ресурсу (прикладом може бути справа «дівчинки Лізи»[9] у Німеччині). Те саме стосується й західної журналістики, яка, дедалі більше перебираючи на себе функції учасника формування політичного порядку денного, виявилася нездатною осягнути масштаби гри без правил[10].

Невпевненість західної демократії у собі[11], закарбована непорушність демократичних процедур та аксіономічність правил поведінки в міжнародному середовищі, а також переважання локальних цінностей (робота, економічний стан, соціальний статус) над універсальними призвели до абсолютної неготовності Заходу захищати власні цінності свободи і демократії. Це дає змогу Росії домінувати й нав’язувати світові власний порядок денний.

Від початку російсько-­україн­ського конфлікту зусилля Європейського Союзу з протидії дезінформації обмежувалися хоч і важливою, проте вочевидь недостатньою діяльністю з розвінчування російських фейків.

У Висновках Європейської Ради стосовно міжнародних відносин, що їх було ухвалено на черговому саміті лідерів країн ЄС 19 березня 2015 р., главі європейської дипломатії Ф. Могеріні у співпраці з країнами-­членами та офіційними структурами ЄС було доручено підготувати до червня план дій зі стратегічних комунікацій у відповідь на дезінформаційну діяльність Росії, що триває[12].

У вересні 2015 р. розпочала роботу East StratCom Task Force — оперативна робоча група зі стратегічних комунікацій Європейського Союзу. Діяльність групи спрямована на ефективну комунікацію та просування політики ЄС щодо Східного партнерства; загальний розвиток медійного простору в країнах Східного партнерства та країнах — членах ЄС, що, зокрема, передбачає сприяння свободі ЗМК та розвиток незалежних ЗМК; вдосконалення механізмів, що уможливлюють передбачення, оцінку та реагування ЄС на дезінформацію, що поширюється зовнішніми акторами. Водночас поставлені завдання не вичерпуються власне сферою стратегічних комунікацій[13].

У лютому 2016 р. група запустила російськомовний сайт Служби зовнішніх зв’язків Європейського Союзу (European Foreign Affairs Service, EFAS)[14], що став офіційним російськомовним сайтом ЄС. На сайті, зокрема англійською та російською мовами, оприлюднюють новини та щотижневі дайджести з аналізом прикладів російської пропаганди — від огляду оцінок резонансних PanamaPapers до помітних лише професіоналам спотворень перекладу, мовних та стилістичних маніпуляцій, а також інших прийомів з арсеналу російських (і не тільки) преси і ­телебачення.

Водночас розгортання Росією інформаційної агресії спонукало європейську спільноту до вироб­лення спільних механізмів протидії, переходу до цілісної поліаспектної діяльності ЄС. На початку квітня 2016 р. Єврокомісія ухвалила та передала на розгляд Європейському парламенту та Європейській раді «Спільні принципи протидії гібридним загрозам — відповідь Європейського Союзу»[15] (далі — Спільні принципи ЄС).

У Спільних принципах ЄС наголошується на необхідності вироб­лення державами-­членами узгоджених механізмів реалізації стратегічних комунікацій[16] для підтримки встановлення справжності та протидії дезінформації з метою [публічного] викриття гібридних загроз (п. 3.2). Документ також визначає, що діяльність у сфері стратегічних комунікацій передбачає тісну взаємодію з НАТО (п. 6).

До якнайшвидшого застосування Спільних принципів ЄС закликає і резолюція Європарламенту «Стратегічні комунікації ЄС як протидія пропаганді проти третіх сторін».

Північноатлантичний альянс уже тривалий час спрямовує зусилля на формування спроможності у сфері стратегічних комунікацій[17]; наразі це завдання змістилося в центр його уваги[18].

Розвиток спроможності НАТО у сфері стратегічних комунікацій є метою діяльності Центру передового досвіду з питань стратегічних комунікацій (The NATO Strategic Communications Centre of Excellence, або NATO StratCom COE)[19]. Центр здійснює науково-­аналітичну, навчально-­методичну та інформаційно-­комунікативну діяльність. Ним розроб­лено низку спеціальних навчальних курсів зі стратегічних комунікацій, видається журнал «Стратегічні комунікації у сфері оборони» (Defence Strategic Communications), здійснюються дослідження, проводяться конференції та семінари з тематики ролі сприйняття в сучасному світі, російської інформаційної війни проти Украї­ни, маніпулятивних технік, перетворення соціальних медіа на зброю, існуючих практик НАТО та країн-­союзниць, пов’язаних зі стратегічними комунікаціями, тощо.

США, зі свого боку, теж долучилися до боротьби з російською пропагандою в інформаційній сфері. Зокрема, в ухваленій 4 грудня 2014 р. резолюції Конгресу США[20] конгресмени закликали президента Б. Обаму та Держдепартамент розробити стратегію виробництва і поширення новин та іншої інформації російською мовою у країнах зі значною часткою російськомовного населення. Члени Палати представників рекомендували форсувати для поширення інформації використання вже існуючих платформ, таких як радіостанції «Голос Америки» і «Свобода / Вільна Європа», сприяти створенню приватних компаній за участю держави для випуску відповідного контенту і залучити до реалізації цього завдання уряди країн регіону. Крім того, 4 березня 2015 р. було прийняте рішення про надання Наглядовою радою США з міжнародного мовлення (Broadcasting Board of Governors) 23,2 млн дол. США на програми російською мовою[21].

У березні 2016 р. законопроект «Про боротьбу з дезінформацією та пропагандою»[22] було подано до американського Сенату. У документі наголошується на необхідності координування дій з країнами-­союзницями та країнами-­партнерами, передусім тими, які є мішенню для операцій інших держав з дезінформації, міжнародними організаціями та суб’єктами, такими як Центр передового досвіду з питань стратегічних комунікацій (The NATO Strategic Communications Centre of Excellence, або NATO StratCom COE), Європейський фонд на підтримку демократії (European Endowment for Democracy), робоча група з питань стратегічних комунікацій Європейської служби зовнішньополітичної діяльності (European External Action Service Task Force on Strategic Communications). Це має посилити відповідні націо­нальні зусилля та запобігти їхньому дублюванню.

Інші краї­ни в різний спосіб теж намагаються протидіяти російській пропаганді. У Німеччині Федеральний уряд планує посилити заходи для боротьби зі шпигунством, пропагандою та дезінформацією Росії[23]. Зокрема було доручено спецслужбам підготувати відповідну доповідь та прийнято рішення про відновлення роботи контррозвідки.

У Великій Британії проб­лема російської дезінформації стала окремою частиною звіту[24] Комітету з питань оборони Палати громад (House of Commons Defence Committee). Уряд відповів на цей документ, зокрема, рішенням про збільшення фінансування BBC World Service для вироб­лення програм мовлення російською мовою[25].

Проте окремі заходи, анонсовані раніше, й досі не реалізовано, як, наприклад, створення транс’європейського російськомовного каналу мовлення[26].

16.3. Новий баланс сил і пошук міжнародно-­правових безпекових формул

Висунута у період формування біполярної системи концепція «балансу сил» за останню чверть століття зазнала суттєвих змін. Уявлення про важливість процесу перевірки сили за допомогою контрсили не відповідало реаліям постбіполярного світу, де чинник військової могутності дещо втратив своє провідне значення у реалізації націо­нальних інтересів на міжнародній арені. На перший план вийшла необхідність встановити баланс інтересів, який є значно ширшим за своїм змістом і містить, поряд із чинником раціональності, ще й моральні імперативи.

У сучасних міжнародних умовах через застосування Російською Федерацією методів гібридної війни руйнується усталений світовий лад та створюється новий гібридний світо(без)порядок, у якому все сказане вище не має особливого значення. Адже ніхто в світі не може передбачити масштаби деструктивних дій, продиктованих хворою кремлівською уявою, а тим більше — наслідки таких дій.

Порушивши всі основоположні для сучасного світового порядку принципи та правила, Кремль фактично перевернув світову шахівницю та створив умови, в яких «все дозволено всім», за винятком «тих, кому не дозволено нічого».

Найбільшою бідою сучасного моменту є те, що найпершими ситуацією скористаються краї­ни на кшталт Північної Кореї, яка не тільки прискорила свою ядерну програму та відповідні випробування, а й на сесії першого комітету Генеральної Асамб­леї ООН у жовтні 2016 р. розкритикувала Раду Безпеки ООН за «необґрунтовані заяви і резолюції із засудженням проведених Пхеньяном ядерних випробувань і запусків ракет», що начебто «суперечить статуту ООН»[27].

Яскравим прикладом сучасного «гібридного світо(без)порядку» є те, що зухвала агресія РФ проти Украї­ни включно з анексією україн­ського Криму у міжнародному дискурсі набула назви «україн­ська криза». Попри всю штучність цієї назви, міжнародна експертна спільнота саме так окреслює те, що відбувається навколо Украї­ни та, природно, впливає на розвиток Україн­ської держави.

Як феномен сучасних міжнародних відносин «україн­ська криза» стала окремим фактором трансформації балансу сил, приводом для початку перегляду принципів сучасного міжнародного порядку, закономірним продовженням сучасних тенденцій міжнародних відносин. Вона фактично перетворилася на ключовий об’єкт інтересу головних гравців на міжнародній арені, оскільки результати й наслідки конфлікту безпосередньо впливають на формування сучасного міжнародного порядку.

«Україн­ська криза» набуває особливого значення і як окремий акт глобального переходу, і як драма незалежної держави, що змушена виживати та робити свій вибір в умовах «конфліктної трансформації» світу[28].

На думку експертів Free Voice Information Analysis Center факультету міжнародних відносин Львівського націо­нального університету імені Івана Франка, нинішня боротьба за сфери впливу в рамках постійно мінливого міжнародного порядку також передбачає суперництво всіх великих держав далеко за межами Украї­ни — у точках зіткнення зовнішньо­політичних стратегій. Ці локальні протистояння інтересів великих держав, що найбільш гостро нині зіткнулись в Украї­ні, надалі визначати нові правила гри для всіх суб’єктів міжнародних відносин.

Найважливішим питанням у контексті «україн­ської кризи» та міжнародного порядку є далекосяжність і важливість наслідків, до яких вона призводить. Очевидно, що «україн­ська криза» породжує біфуркації та створює роздоріжжя для майбутньої системи стабільності міжнародної безпеки, норм міжнародного права та окремих держав і регіонів. «Україн­ські уроки», тобто правові чи політичні рішення з окремих аспектів «україн­ської кризи», є фіксацією нових принципів і правил міжнародного порядку, які народжуються на наших очах. Саме в цьому контексті «україн­ська криза» і є індикатором творення нового міжнародного порядку.

Ситуація навколо Украї­ни вже давно вийшла за межі регіонального протистояння. Хоч би якою була динаміка наступних подій, цілком очевидно, що криза матиме далекосяжні наслідки для всієї системи міжнародних відносин. На думку багатьох дослідників, світ повертається до часів холодної війни, і Захід мусить довести до кінця завдання руйнації СРСР у вигляді сучасної Росії. Інші експерти вважають, що світ взагалі повертається до більш ранньої епохи — XIX або навіть XVIII ст., коли великі держави боролися за контроль над територіями, комунікаціями та ресурсами. Ще інші прогнозують початок безпрецедентного періоду хаосу, некерованості, свого роду гри без правил у світовій політиці. Є й такі, хто в нинішній кризі бачить не що інше, як чергове зіткнення цивілізацій, що повинно призвести до нової конфігурації сил у світі.

При всьому розмаїтті думок переважна більшість прогнозів пророкує сумні, а то й зовсім катастрофічні наслідки нинішньої кризи в міжнародних відносинах[29].

Говорити про те, що наслідки «україн­ської кризи» вже визначені, було б, однак, передчасно. Ці наслідки будуть визначатися поєднанням багатьох факторів, насамперед — здатністю чи нездатністю провідних учасників подій навколо Украї­ни зробити правильні висновки з того, що відбувається, вивчити «україн­ські уроки» та визначити оптимальну стратегію на майбутнє.

Кризу навколо Украї­ни не можна розглядати як якийсь несподіваний збій світової політики, як ізольоване явище, що суперечить основним тенденціям розвитку міжнародного життя впродовж останніх десятиліть. Простежується цілий ланцюг кроків, де кожен наступний так чи інакше підривав основи міжнародного права й роль Ради Безпеки ООН зокрема, скорочував можливості для багатосторонніх дій, виправдовував застосування військової сили тощо. «Україн­ська криза» наочно продемонструвала всю крихкість і ненадійність існуючих інститутів євроатлантичної безпеки. На жаль, можна констатувати, що сьогодні в Європі не діє жодна угода про контроль над звичайним озброєнням та збройними силами[30].

Під час підготовки Будапештського меморандуму, за словами колишнього посла США в Украї­ні С. Пфайфера, великим питанням було, який термін вжити — guarantees чи assurances, оскільки перший використовувався для надання гарантій членам НАТО, що передбачає військові зобов’язання. Американська адміністрація не була готова надавати Украї­ні військові гарантії, тим більше, що було зрозуміло: Сенат США не забезпечить можливість ратифікації договору з такими зобов’язаннями.

За твердженням С. Пфайфера, меморандум планувався як політична угода і передбачав «конкретно не визначені запевнення, але не військові гарантії». Водночас підписанти меморандуму мають чіткі зобов’язання реагувати, навіть якщо й не хочуть застосовувати військову силу. Відсутність жорсткої реакції Заходу на російську агресію проти Украї­ни, на думку дипломата, дискредитує західні безпекові гарантії та негативно впливає на стабільність режимів нерозповсюдження[31].

Стратегія україн­ської делегації під час переговорів полягала в тому, щоб кінцевий текст меморандуму мав юридично зобов’язуючий характер. Водночас партнери наполягали на політичному характері гарантій. У результаті був досягнутий компромісний варіант — міжнародно-­правова домовленість, що зафіксувала реальні політико-­правові гарантії незалежності, суверенітету і територіальної цілісності Украї­ни та встановила спеціальний механізм дипломатичного захисту в разі їх порушення.

Важливим міжнародно-­правовим підтвердженням чинності та обов’язковості для виконання сторонами (зокрема Росією) Будапешт­ського меморандуму є два офіційних документи ООН:

1) документ Генеральної Асамб­леї і РБ ООН А/49/765*S/1994/1399* від 19 грудня 1994 р. у формі листа від імені постійних представників Украї­ни, Великої Британії, РФ і США (А. Зленка, Д. Ханная, С. Лаврова і М. Олбрайт) до 59-­ї сесії ГА з проханням поширити текст Будапештського меморандуму як офіційного документа Генеральної Асамб­леї і Ради Безпеки ООН;

2) документ постійно діючої Конференції ООН із роззброєння CD/1285 від 21 грудня 1994 р. у формі листа постійних представників зазначених чотирьох держав на цій конференції з проханням реєстрації Будапештського меморандуму та супровідного листа як «офіційних документів Конференції з роззброєння та їхнього розповсюдження серед усіх держав…, що беруть участь у роботі конференції».

Отже, представляючи Будапештський меморандум як офіційний документ найвпливовішої міжнародної організації у світі, якою є ООН, держави — учасниці цього міжнародно-­правового документа підтвердили його чинність та обов’язковість.

Тому не можна не погодитися з думкою відомих україн­ських експертів щодо того, що «нам потрібні не стільки … підписи на деклараціях, скільки справжня, відчутна допомога… Будапештський меморандум перетворився на нічого не вартий папірець. А які під ним стояли підписи!.. То чому ж ми думаємо, що й інші поважні договори не можуть розсипатися у зіткненні з обставинами?»[32]

Абсолютно справедливим є висновок: боротися треба не стільки за вступ до НАТО, скільки за те, щоб Україна мала достатній оборонний потенціал і можливість оперативно залучати підтримку союзників.

Україн­ський дипломат І. Лосовський зазначає, що вимагати сьогодні від світу та Європи спеціальних юридично зобов’язуючих гарантій безпеки Украї­ни, її територіальної цілісності та непорушності кордонів неактуально, оскільки, по-­перше, час реалістичності таких вимог був упущений 20 років тому, і, по-­друге, це може спричинити хвилю аналогічних вимог з боку інших держав так званої сірої зони, які не входять сьогодні до систем колективної безпеки.

Єдиним ефективним шляхом вирішення гострих безпекових проб­лем, які постали перед Україною, є кардинальне нарощування власних оборонних та безпекових потужностей і продовження активної інтеграції з євроатлантичною системою колективної безпеки[33].

Усвідомлення всіма міжнародними акторами вже сформованого у сучасному світі нового гібридного світоустрою є найпершим завданням у пошуку сучасних міжнародно-­правових безпекових формул. Боротьба за правильне розуміння нинішніх реалій — нині чи не найголовніша запорука того, що міжнародна спільнота впорається із гібридною агресією.

Відкритим питанням міжнародного дискурсу залишається те, як світовій спільноті поводитися з Росією та її керманичем. П. Вайтєкунас, Надзвичайний і Повноважний Посол Литовської Республіки в Украї­ні у 2010—2015 рр., вважає, що стратегія відносин між Заходом та Росією має бути такою: 1) створити успішні історії навколо Росії, розпочавши з Украї­ни; 2) відмовитися від «провокуючої слабкості»; 3) розрізняти Росію та Кремль.

Литовський дипломат упевнений, що цивілізований світ ніколи не визнає законності порушення територіальної цілісності та суверенітету Украї­ни. Безумовна світова підтримка Украї­ни переконливо відображена у резолюції A/RES/68/262 ООН. Політолог Дж. Шерр, промовляючи на конференції у Вільнюсі, зазначив, що ймовірною метою Путіна на цьому етапі є не перемога над ЄС та НАТО як такими, а радше зменшення їхньої ролі та впливу, демонстрація неспроможності ЄС та НАТО захистити Європу. Виклик Кремля демократичному світові є глобальним, тому відповідь має бути глобальною, масштабною та цілісною також.

Формула комунікації з Російською Федерацією сьогодні існує. Це міжнародні санкції. Зараз не час для односторонніх пропозицій та пошуку компромісів. Наразі Росія не готова йти на компроміс та проводити переговори, тож є сенс цінувати мовчання.

Стратегічно ситуація покращиться тільки тоді, коли Захід підтримає Україну на стратегічному рівні та інвестує в неї. Дж. Сорос написав у нарисі для New York Review of Books: «Європа має прокинутися та усвідомити, що вона атакована Росією. Допомога Украї­ні буде вважатися захисним заходом з боку країн ЄС». Сорос закликав Європу витратити 50 млрд дол. США на порятунок Украї­ни. На його думку, європейцям потрібно нарешті усвідомити, що вона не є одним з ринків, що розвиваються, — нині від успіху Украї­ни залежить майбутнє Європи[34].

Послаб­лення ролі США як «світового жандарма», зазначає президент Лондонського центру політичних досліджень Г. Лондон, призводить до необхідності створення регіональних альянсів, що можуть стати головним гарантом благополуччя в майбутньому. Ступінь ефективності НАТО був випробуваний діями РФ у Криму та на сході Украї­ни. Цей Альянс потребує реформування на основі об’єктивної оцінки сучасних загроз. Декілька європейських країн, вважає Г. Лондон, скомпрометували себе через залежність від поставок російського газу. Багато країн відчувають страх через можливість власної «фінляндизації». Саме цей страх може підштовхнути деякі європейські краї­ни до мобілізації у нові альянси[35].

Примітки

[1] How to be good neighbours [Електронний ресурс] // The Economist. — 2014. — March 01. — Режим доступу : http://www.economist.com/news/europe/21597948-­ukraine-­biggest-­test-­eus-­policy-­towards-­countries-­its-­borderlands-­how-­be-­good ; Nicu Popescu. First lessons from the Ukrainian Crisis / European Union Institute for Security Studies. — 2014. — October.

[2] Clark W., Luik J., Ramms E., Shirreff R. Closing NATO’s Baltic Gap. Report / International Centre for Defence and Security. — Tallinn, 2016. — Р. 8.

[3] Горбулін В. Хитромудра невизначеність нового світопорядку [Електронний ресурс] / Дзеркало тижня. Україна. — 2016. — 26 серпня. — Режим доступу : http://gazeta.dt.ua/internal/hitromudra-­neviznachenist-­novogo-­svitoporyadku-­_.html

[4] Илларионов А. Когда была начата и когда будет закончена эта война? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://obozrevatel.com/blogs/45610-­kogda-­byila-­nachata-­i-­kogda-­budet-­zakonchena-­eta-­vojna.htm

[5] Почему нужно развенчать ложь Путина об Украине. Западные СМИ назвали 4 причины [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://glavnoe.ua/news/n282571

[6] Freedom House: Кремль створює в Криму «інформаційне гетто» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/news/2015/03/5/7060536/

[7] Позитивом у цій сфері є твердження фахівців про те, що наразі в Європі значно більше людей, які свідомі гри Кремля, ніж було два роки тому. Див.: Єрмоленко В. Голландський референдум про Україну: 5 сценаріїв [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.hromadske.tv/world/gollandskii-­referendum-­pro-­ukrayinu-­5-­stsenariyiv

[8] Референдум у Нідерландах з-­поміж іншого є прикладом використання Росією суто внутрішніх легітимних (у т. ч. фінансових) механізмів функціонування суспільно-­політичних систем країн Заходу. З часом подібна діяльність цілком може призвести до дискредитації логіки таких систем, сумнівів у її цінності та ефективності.

[9] Німеччині так і не вдалося притягнути до юридичної відповідальності за ці дії ані представників радикальних угруповань, ані журналістів російського телебачення, які активно розкручували вигадану історію.

[10] Апофеозом неспроможності реагувати на різного роду провокації стала резонансна новина про фейкове інтерв’ю Президента Украї­ни газеті The New York Times. Розмова пранкера В. Кузнєцова була сприйнята американським виданням без заперечень, і тільки визнання інтерв’ю фейковим з боку україн­ської сторони та заяви про це В. Кузнєцова завадили публікації відповідних матеріалів. Див.: Золотухин Дмитрий. Пост у Facebook [Електронний ресурс]. — 2016. — 13 квітня. — Режим доступу : https://www.facebook.com/dzolotukhin/posts/1137227772995270

[11] З виступу Н. Тензера, президента Центру вивчення та дослідження політичних рішень (Франція), на IX Київському безпековому форумі, 14—15 квітня 2016 р.

[12] European Council Conclusions on external relations, Press release [Електронний ресурс]. — 2015. — March 19. — Режим доступу : http://www.consilium.europa.eu/en/press/press-­releases/2015/03/conclusions-­russia-­ukraine-­european-­council-­march-­2015/

[13] Оперативная рабочая группа по стратегическим коммуникациям (East StratCom Task Force): вопросы и ответы [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://eeas.europa.eu/top_stories/2015/261115_stratcom-­east_qanda_ru.htm

[14] Представляем Вам русскоязычный сайт Европейской Службы Внешних Связей [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.facebook.com/EUinRussia/photos/a.10150323106535652.559882.443886785651/10156505667625652/?type=3&theater

[15] Joint Framework on countering hybrid threats — a European Union response : Joint communication to the European Parliament and the Council, JOIN(2016) 18 final [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://ec.europa.eu/DocsRoom/documents/16201

[16] Також у документі стверджується, що провокатори гібридних загроз можуть систематично поширювати дезінформацію, в т. ч. у межах цілеспрямованих кампаній у соціальних мережах, прагнучи радикалізації індивідів, дестабілізації суспільства і контролю політичного наративу. Стратегічні комунікації мають сповна використовувати соціальні медіа, а також традиційні візуальні, аудіо-­ та інтернет­-ЗМК. Служби зовнішніх зв’язків Європейського Союзу, спираючись на діяльність оперативних робочих груп, мають оптимізувати роботу лінгвістів, які вільно володіють відповідними мовами (що не є офіційними в ЄС), і фахівців із соціальних медіа, які можуть моніторити інформацію не з ЄС, і забезпечити цілеспрямовану комунікацію для реагування на дезінформацію.

[17] Strasbourg / Kehl Summit Declaration [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nato.int/cps/en/natohq/news_52837.htm?selectedLocale=en

[18] Wales Summit Declaration [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.nato.int/cps/ru/natohq/official_texts_112964.htm?selectedLocale=en

[19] NATO STRATCOM [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.stratcomcoe.org/

[20] H.Res. 758 — Strongly condemning the actions of the Russian Federation, under President Vladimir Putin, which has carried out a policy of aggression against neighboring countries aimed at political and economic domination [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.congress.gov/bill/113th-­congress/house-­resolution/758/text

[21] Testimony on Ukraine before the House Foreign Affairs Committee [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.state.gov/p/eur/rls/rm/2015/mar/238147.htm

[22] S.2692 — Countering Information Warfare Act of 2016 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : https://www.congress.gov/bill/114th-­congress/senate-­bill/2692/text

[23] Die Welt: Спецслужби Німеччини посилять боротьбу зі шпигунством та пропагандою РФ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.dw.com/uk/die-­welt-­спецслужби-­німеччини-­посилять-­боротьбу-­зі-­шпигунством-­та-­пропагандою-­рф/a-­19160961

[24] Russia: Implications for UK defence and security [Електронний ресурс]. — 2016. — 8 June. — Режим доступу : http://www.publications.parliament.uk/pa/cm201617/cmselect/cmdfence/107/107.pdf

[25] 4th Special Report: Russia: Implications for UK defence and security: Government Response to the Committee’s First Report of Session 2016—17 [Електронний ресурс]. — 2016. — 13 September. — Режим доступу : http://www.publications.parliament.uk/pa/cm201617/cmselect/cmdfence/668/668.pdf

[26] Європі потрібен російськомовний канал мовлення — Президент Порошенко [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/32527.html

[27] Північна Корея не застосовуватиме ядерну зброю першою [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://gazeta.ua/articles/world-­life/_pivnichna-­koreya-­ne-­zastosovuvatime-­yadernu-­zbroyu-­pershoyu/727712

[28] Єрмолаєв А., Денисенко С., Маркєєва О., Поляков Л. Україн­ська криза // Нова Україна. Інститут стратегічних досліджень. — К., 2015. — 30 с. — С. 3.

[29] «Україн­ська криза» 2013—2015 рр. та основи сучасного міжнародного порядку [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://iac.org.ua/ukrainian-­crisis-­2013-­2015-­and-­the-­modern-­international-­order/

[30] «Україн­ська криза» 2013—2015 рр. та основи сучасного міжнародного порядку [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://iac.org.ua/ukrainian-­crisis-­2013-­2015-­and-­the-­modern-­international-­order/

[31] До 20-­ї річниці будапештських «гарантій»: агресія Росії проти Украї­ни як фактор ерозії міжнародно­-правових режимів нерозповсюдження [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uaforeignaffairs.com/en/expert-­opinion/view/article/do-­20-­ji-­richnici-­budapeshtskikh-­garantii-­agresija-­rosiji/

[32] Бєлов О., Литвиненко О., Горбулін В. Життя з ворогом: що робити в сфері безпеки // Дзеркало тижня. Україна. — 2014. — № 11.

[33] До 20-­ї річниці будапештських «гарантій»: агресія Росії проти Украї­ни як фактор ерозії міжнародно­-правових режимів нерозповсюдження [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uaforeignaffairs.com/en/expert-­opinion/view /article/do-­20-­ji-­richnici-­budapeshtskikh-­garantii-­agresija-­rosiji/

[34] Вайтєкунас П. Балтійська відповідь на нову ситуацію. Чи є перспектива у Балто-­Чорноморського безпекового співробітництва? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.r-­studies.org/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=20119&lang=ukr

[35] Современный баланс сил в мире [Електронний ресурс] / Washington Times. — Режим доступу: http://korrespondent. net/world/3530354-­sovremennyi-­balans-­syl-­v-­myre-­Washington-­Times