Світова гібридна війна: український фронт

7.1. Фасадна демократія і надмірна централізація влади

Гостра суспільно-­політична криза 2013—2014 рр., наслідками якої скористалася Росія для розгортання збройної агресії, була «запрограмована» повільним переходом Україн­ської держави та суспільства від радянського до демократичного режиму, внутрішніми суперечностями між призначенням таких інститутів демократії, як вибори, політична конкуренція і свобода думки, та поведінкою індивідів і цілих соціальних груп, які використовували ці нові можливості, зокрема, для поширення свого впливу і використання влади у власних цілях.

На зміну радянському уявленню про соціальну справедливість, в якій центральну і єдину роль відповідального гравця виконувала держава-­партія, мала прийти концепція правової держави, в якій справедливість тлумачилася як верховенство права і рівність усіх перед законом як носіїв однакових прав і обов’язків.

У системі правової держави принцип політичного плюралізму мав стати запорукою як колективної відповідальності за прийняті рішення, так і гарантією вільного вибору такого рішення з усього розмаїття запропонованих альтернатив. Принцип представницького народовладдя мав захистити від накидання суспільству волі з одного центру і водночас стимулювати прихід до влади осіб, найбільш здібних до виокремлення найважливіших інтересів своїх виборців та їх узгодження з інтересами інших, а також з уявленням про загальне благо і безпеку. Принцип дотримання правової процедури мав запобігати зловживанням проти чи під прикриттям волі більшості і формувати довіру до дій держави.

Натомість соціально-­економічну кризу 1990-х років супроводжував правовий вакуум, який заповнили принцип права сильного, нехтування колективними обов’язками заради особистої вигоди, релятивізація і фальсифікація волі більшості, розмивання меж між дозволеним і забороненим у всіх сферах життя. Внаслідок цього державна влада, її інститути використовувалися не для узгодження інтересів, а для вибудовування ієрархії та зайняття якнайвищих щаблів. Отже, політична боротьба перетворювалася на «гру з нульовою сумою», в якій перемога сприймалася як право монополізувати всю суспільну владу, а поразка прирівнювалася (і могла призвести) до втрати фундаментальних прав.

За таких умов поняття націо­нальної безпеки могло привернути увагу як важливий складник загальнонаціо­нального порядку денного тільки в разі зовнішньої загрози. Та оскільки їх начебто не було, органи, покликані захищати націо­нальну безпеку, мали або деградувати й перетворитися на формальні бюрократичні структури, або зберегти свій професійний профіль шляхом пристосування до ситуативних потреб тих, хто тимчасово опинився в статусі переможця.

Важливо зазначити, що з переліченими вище вадами переходу до демократії стикнулися всі посткомуністичні краї­ни.

Вихолощення демократичних інститутів стало одним із чинників авторитарного повороту, зокрема, в Росії і становлення «демократичного фасаду»[1]. Тож пострадянський політико-­правовий вакуум у Росії у першій половині 2000-х років був заповнений відродженим неорадянським суспільним договором, згідно з яким держава знову брала на себе відповідальність за загальний добробут і відродження смислу існування (місії) російської державності в обмін на абсолютну політичну лояльність громадян. У зовнішніх відносинах новий російський режим застосовував схожий принцип обміну лояльності на політичну та економічну підтримку.

«Демократичний фасад» у внутрішній політиці мав доповнюватися фасадом «рівноправного партнерства» у зовнішній. З іншого боку, для надійного закріплення васального характеру відносин з колишніми радянськими республіками російське керівництво потребувало слабких лідерів на чолі нових держав, які спиралися б не на волю більшості та сильні державні інститути, а були б або заручниками виснажливої внутрішньополітичної боротьби чи ще більш виснажливих зусиль, спрямованих на придушення і контроль інтересів своїх народів.

Тим часом в Украї­ні, в умовах нормативного вакууму, розгорталася політична боротьба навколо фундаментальних принципів державності. Змагання відбувалося між проектами «ліберально-­європейського майбутнього», «неорадянського відродження» та «націо­нального відродження». Однак політичні сили, які стояли за кожним із проектів, не пропонували громадянам раціональну оцінку переваг і вад запропонованих альтернатив державного та суспільного розвитку, апелюючи до уявлень, мотивацій та емоцій, в які україн­ське суспільство поринуло одразу після виходу з СРСР.

Зокрема, проекти бажаного устрою Украї­ни пристосовувалися до домінуючої патерналістської установки — очікування «сильної руки» та відмови від особистої громадянської відповідальності. Задля мобілізації електоральної підтримки своїх проектів політичні сили використовували низьку довіру населення до більшості соціальних інститутів, гострі суспільно-­політичні суперечності (кліважі) та конфліктуючі колективні ідентичності. Внаслідок застосування однакових політичних технологій стиралися межі між різними проектами, що призводило до зниження суспільної довіри до будь-­яких варіантів майбутнього. Слабкі державні інститути ставали мішенню популістських політичних кампаній, що підривало їхню легітимність.

Побудова «демократичного фасаду» в Украї­ні зумовлена також деградацією партійної системи. Політичні партії, які під час демократичного переходу мали стати головними суб’єктами політичної відповідальності, джерелом кадрів і виразником інтересів народу, перетворилися на «політичні машини», що обслуговували процес творення олігархічного консенсусу та захоплення олігархічними групами державних інститутів. Відповідно, вибори втрачали в очах громадян своє значення як механізм приведення до влади кращих та вибору напряму суспільного розвитку, перетворюючись на інструмент легітимації тієї чи іншої форми олігархічного консенсусу.

Найглибше розчарування у демократичних інститутах зафіксовано у 2008—2009 рр., що зумовлювалося не тільки економічною кризою як провалом проекту «ліберально-­європейського майбутнього», втілення якого декларували сили, що прийшли до влади внаслідок Помаранчевої революції. Напередодні президентських виборів 2009 р. 69 % громадян вважали, що участь у виборах не дає можливості впливати на прийняття рішень, тоді як на початку 2005 р. протилежної думки дотримувалися 53 % (КМІС, IFES).

Режим «демократичного фасаду» протягом 2010—2013 рр. розмивався тими ж силами, які спочатку сприяли його утвердженню та зміцненню. Вплив на вибори та допуск до процесу прийняття державних рішень перетворюються на джерело збагачення і стають новими об’єктами перерозподілу і навіть обмеженої конкуренції. При ослаб­леності структур, які мали б відповідати за законність та безпеку і стежити за дотриманням гравцями певних усталених правил, така конкуренція поступово розмиває олігархічний консенсус і/або водночас провокує до монополізації влади і ресурсів.

Нові будівничі україн­ського варіанту «демократичного фасаду» припустилися низки помилок. По-­перше, замість зміцнення незалежності державних інститутів відбувалося їх подальше поглинання групами інтересів. Це призвело до того, що легітимність нового режиму підривалася невідповідністю зобов’язань влади реальним соціально-­економічним умовам (чого не сталося у Білорусі чи Росії внаслідок авторитарного повороту). Особливою рисою стало зростання відчуття незахищеності, зокрема, у питаннях приватної власності, від посягань держави в особі корумпованих чиновників та правоохоронців. Корупція із зручного механізму вирішення проб­лем перетворювалася на додатковий, важкий і нерегламентований податок.

По-­друге, попри очікування, розчарування у політиках, які виконували роль носіїв демократичних цінностей, не призвело до зневіри у самій демократії. Навпаки, протягом 2010—2012 рр. частка громадян, які вважали демократію найкращим устроєм, зросла до 46 %; при цьому 45 % вважали, що Україна не є демократією (протилежної думки дотримувалися лише 25 %), а 56 % тією чи іншою мірою були стурбовані політикою В. Януковича щодо згортання прав і свобод (КМІС, IFES).

На тлі фасадної демократії надмірних масштабів сягнула централізація влади, негативний вплив якої виявився передусім у незбалансованості системи територіальної організації, декларативному місцевому самоврядуванні. Це призвело до поширення відцентрових тенденцій, відсутності у територій мотивації до розвитку, недієздатності територіальних громад, загострення інфраструктурних, комунальних, соціальних проб­лем на місцях. Далася взнаки також відсутність послідовної державної політики консолідації україн­ського суспільства та формування чіткої націо­нальної ідентичності, в т. ч. через механізми регіональної політики, що обумовило вибір значною частиною населення пріоритету регіональної самоідентифікації, ототожнення себе спочатку з регіоном і лише потім — з Україною[2].

Показовим є приклад з автономним статусом Криму та статусом Севастополя як міста загальнодержавного значення, що мали б забезпечувати особливу систему розподілу бюджетних ресурсів, виділення субвенцій, вилучення коштів до державного бюджету. Натомість АР Крим та м. Севастополь, згідно з Бюджетним кодексом Украї­ни, були прирівняні до всіх інших областей. Тривалий час не вирішувалися питання щодо виділення земель кримським татарам, які повернулися до своїх домівок, що призвело до самозахоплень земельних ділянок та самостійних забудов. Так само не вирішувалися питання розподілу земельних ділянок у приморській (курортній) зоні, надання дозволів на забудову рекреаційних територій, що призводило до самовільної зміни призначення земельних ділянок та практики незаконного функціонування міні-­готелів під виглядом житлових будинків. Усе це вело до зневіри в спроможності державної влади і породжувало надію на те, що питання може бути вирішене у позитивному руслі у правовому полі іншої краї­ни.

Така ситуація на тлі соціально-­економічної диференціації, наростання негараздів у соціальній, економічній, комунальній сферах, погіршення середовища життєдіяльності людей була використана політиками для протиставлення регіонів та спекуляцій на темі регіонів-донорів і регіонів-­реципієнтів, створила сприятливе середовище для поширення ідей сепаратизму, передусім на сході й півдні Украї­ни. Наслідки бачимо вже сьогодні: ідея децентралізації (а по суті, автономізації) Украї­ни використовується Росією як елемент гібридної війни на Донбасі, а вимога щодо надання особливого статусу окремим територіям Донбасу зрештою стала складником Мінських домовленостей.

Не можна не зазначити, що суттєву негативну роль у цій ситуації відіграли:

слабка націо­нальна ідентичність, формування якої тривалий час зазнавало деструктивного впливу російсько-­імперської системи само­ідентифікації[3];

криза соціальної моделі україн­ського суспільства, яка посилила і без того високу вразливість Украї­ни до гібридної війни. Основною причиною такої кризи є іманентна гібридизація соціальних моделей Украї­ни і РФ, «підживлена» трансформацією майнової і фінансової нерівності населення Украї­ни у глибинні соціальні розриви протягом усього періоду незалежності Украї­ни.

Тривалий час в україн­ській регіональній політиці були відсутні ідеї міжрегіональної консолідації, а регіони повністю зосереджувалися на проб­лемах власного розвитку. Ця ситуація значною мірою була спричинена особливостями формування державної регіональної політики в Украї­ні починаючи з 1991 р. За 25 років у державі було обмаль подій, за якими можна судити про системність та успішність процесу формування та реалізації державної регіональної політики. Упродовж багатьох років в Украї­ні не було стратегічного документа з питань регіонального розвитку, виділення коштів на реалізацію питань регіонального розвитку відбувалося за залишковим принципом (система виділення субвенцій місцевим бюджетам з державного бюджету була суб’єктивною, мотивація їх виділення різним регіонам залишалася незрозумілою), здійснювалася точкова підтримка окремих регіонів за відсутності дієвих інструментів стимулювання регіонального розвитку загалом.

Регіональній політиці як виокремленій ланці державної політики було надано певної системності і конкретики лише з 2005 р., з ухваленням Закону Украї­ни «Про стимулювання розвитку регіонів»; Державна стратегія регіонального розвитку до 2015 р. була ухвалена у 2006 р. Починаючи з 2014 р. процес формування та реалізації державної регіональної політики інтенсифікувався, було схвалено Державну стратегію регіонального розвитку на період до 2020 р. (2014 р.) та Закон Украї­ни «Про засади державної регіональної політики» (2015 р.).

Водночас україн­ська політико-­правова думка сформувала принципово інше бачення територіальної організації влади, де місцева самоврядна громада є висхідним пунктом організації системи управління суспільним розвитком. У 1997 р. Україна ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування[4], взявши на себе відповідальність за розбудову системи місцевого самоврядування як однієї з головних підвалин демократичної держави, визнавши, що саме існування органів місцевого самоврядування, наділених реальними повноваженнями, може забезпечити ефективне і близьке до громадянина управління.

Однак, незважаючи на почасти імітаційний характер та функціональні недоліки вітчизняної моделі демократії, наприкінці 2013 р. в україн­ському суспільстві cформувалася негативна відповідь на спробу авторитарного повороту. Така відповідь не сподобалась Кремлю, оскільки керованість ситуації почала різко знижуватися.

7.2. Декларативність безпекової політики

На початку російської агресії Україна не лише опинилася в епіцентрі радикальних змін у міжнародному безпековому середовищі, а й переживала глибоку системну кризу, що стала наслідком відсутності реформ і накопичення критичної маси проб­лем усередині краї­ни.

Декларативність безпекової політики та системна деградація державних інститутів, що відбувалася у попередні роки, створили сприятливий ґрунт для комплексного зовнішнього втручання у справи Украї­ни. Скориставшись ситуацією, керівництво Російської Федерації активізувало планомірне поширення контролю над формуванням і реалізацією державної політики Украї­ни, налагодило канали власного впливу на кадрові призначення в органах сектору безпеки і оборони. Неприхована російська пропаганда домінувала в україн­ському інформаційному просторі.

Метою цієї діяльності були формування конфліктного потенціалу та довготривала дестабілізація ситуації в Украї­ні.

На підготовленому роками ґрунті зростали нові для нашої краї­ни потужні загрози — сепаратизм, екстремізм, тероризм.

Драматичні події в АР Крим і на сході Украї­ни засвідчили, що система забезпечення націо­нальної безпеки Украї­ни, що існувала на той момент, була неефективною, не враховувала особливостей війн нового типу, зокрема зростання ролі політичних, економічних, інформаційних та інших невоєнних засобів боротьби. Система керівництва державою в умовах агресії була зорієнтована переважно на класичну війну з панівною роллю у ній збройної боротьби. Не було чітко визначено порядок планування і комплексного застосування воєнних, політичних, економічних та інформаційних сил і засобів під час відсічі агресії. Система мобілізаційної підготовки та мобілізації держави була, по суті, дещо видо­зміненим варіантом такої системи в колишньому Радянському Союзі, тож потребувала модернізації.

Правоохоронні органи держави також виявилися нездатними гарантовано захистити права і свободи україн­ських громадян, ефективно боротися із терористами та найманцями, а також організованою злочинністю та корупцією. Через запроваджену у 2010—2013 рр. практику непрофесійних, але лояльних до влади кадрових призначень розвідувальні, контррозвідувальні та інші спеціальні органи держави були свідомо зруйновані. В результаті вони виявилися неспроможними забезпечувати ефективне виконання покладених на них завдань.

Неефективність державної політики у сфері безпеки та оборони була також обумовлена спотворенням основних механізмів державного управління. Ігнорувалися принципи такого управління: верховенство права, неухильне дотримання законодавства; відповідальність суб’єктів забезпечення націо­нальної безпеки Украї­ни за виконання поставлених перед ними завдань; прозорість основних напрямів видатків на націо­нальну безпеку і оборону; дієвий контроль у сфері націо­нальної безпеки із залученням інститутів громадянського суспільства, зокрема за використанням фінансових і матеріальних ресурсів.

Часті хаотичні кадрові зміни дезорганізовували роботу органів влади. Практика призначень за принципами політичної лояльності та корупційної «доцільності» призвела до декваліфікації кадрового складу державної служби у сфері націо­нальної безпеки.

Одним із наслідків цього стали прорахунки в прогнозуванні воєнно-­політичної обстановки — можливість здійснення Росією збройної агресії проти Украї­ни взагалі не розглядалася. Ця стратегічна помилка на тлі ненадійності зовнішніх гарантій безпеки дорого коштувала нашій державі.

Було очевидно, що у короткій перспективі Україна, де не сформувалися сприятливі умов для забезпечення інтересів громадян, суспільства і держави та подальшого поступу на засадах демократії та ринкової економіки, не могла розраховувати на членство в ЄС або НАТО. За таких умов забезпечення націо­нальної безпеки і оборони, захист суверенітету, територіальної цілісності та непорушності кордонів мали здійснюватися виключно власними силами, однак їх належному розвиткові уваги не приділялося.

Спостерігалося постійне недофінансування потреб Збройних Сил Украї­ни, спеціальних служб та правоохоронних органів. Навіть ті обмежені кошти, що виділялися з державного бюджету, часто використовували неефективно і не за призначенням, про що свідчать результати перевірок Рахункової палати Украї­ни. Крім того, слід зважати на високу корупційну складову в органах сектору безпеки і оборони Украї­ни на той час.

Постійною високою загрозою націо­нальній безпеці Украї­ни було перебування в АР Крим угруповання Чорноморського флоту РФ. Цей чинник відіграв чи не ключову роль у реалізації сценарію Кремля з анексії Криму. Нині відбувається значне посилення військової присутності Російської Федерації на цій анексованій частині україн­ської території. Збільшується угруповання Чорноморського флоту РФ, пришвидшено інтеграцію захоп­лених україн­ських об’єктів військової інфраструктури до загальноросійської структури, на півострові створюється потужне і повноцінне угруповання збройних сил РФ, оснащене сучасними зразками озброєння та військової техніки, у т. ч. носіями ядерної зброї.

Загалом на початковому етапі протидії збройній агресії мали місце проб­лемні питання координації та взаємодії органів сектору безпеки і оборони Украї­ни. Особовий склад правоохоронних і спеціальних органів Украї­ни був значною мірою дезорієнтований, на них чинився значний інформаційний та психологічний тиск. Відчувалася перевага російських військових частин, а також підрозділів спецслужб у професійній підготовці та в оснащенні (системи зв’язку, розвідки, РЕБ).

Органи державної влади Украї­ни та її силові структури із запізненням чи неефективно реагували на загрозу пошкодження критичної інфраструктури та забезпечували її відновлення. Суттєво ускладнювала ситуацію відсутність інформаційної протидії агресивним пропагандистським проявам РФ. Стратегічні документи держави і законодавство у сфері націо­нальної безпеки потребували системного оновлення. Структура багатьох державних органів потребувала оптимізації, а кадровий склад — очищення від шпигунів, непрофесіоналів, корупціонерів. Крім того, збройний конфлікт на сході Украї­ни підніс на новий рівень питання захисту цивільного населення держави від наслідків агресії.

Фактично досвід протидії агресії довелося отримувати вже під час гіб­ридної війни, так само, як і розроб­ляти й уточнювати форми реагування на відповідні загрози.

Одним із характерних виявів занепаду безпекової політики Украї­ни є руйнування оборонної сфери, яке відбувалося протягом тривалого часу й особливо загострилося починаючи з 2010 р. Головна причина полягала в недбалому ставленні керівництва держави до вирішення проб­лемних питань забезпечення обороноздатності держави.

Затримка з прийняттям стратегічних рішень у сфері оборони, непродуманий перерозподіл повноважень між складовими сил оборони призвели до того, що лише через два роки після ухвалення Верховною Радою Закону Украї­ни «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (2010 р.) була затверджена нова редакція Воєнної доктрини Украї­ни (2012 р.).

Майже два роки залишалося нормативно не врегульованим питання про подальші напрями розвитку Збройних Сил Украї­ни: термін дії попередньої відповідної Державної програми закінчився у 2011 р. У цей період реформування Збройних Сил здійснювалося в «ручному режимі» — шляхом спонтанного прийняття окремих, мало узгоджених рішень.

Уведена в дію у 2013 р. Державна комплексна програма реформування і розвитку Збройних Сил Украї­ни на період до 2017 року передбачала ліквідацію значної кількості органів військового управління та військових частин. Планувалося також суттєве скорочення чисельності Збройних Сил. Лише за 2013 рік вона зменшилася майже на 19 тис. осіб.

Тільки з початком Революції гідності виконання заходів цієї програми було призупинено рішенням Ради націо­нальної безпеки і оборони Украї­ни.

Низьким був відсоток укомплектованості військових частин. Спостерігалася стала тенденція до зниження загального рівня бойової готовності військ (сил), їх можливостей гарантовано виконувати покладені на них завдання. Тривало дострокове звільнення осіб молодшого офіцерського складу з лав Збройних Сил, що призводило до дефіциту командирів первинної ланки.

Система підготовки Збройних Сил Украї­ни залишалася високозатратною й неефективною. Форми і методи підготовки потребували удосконалення та широкого впровадження в навчальний процес сучасних технологій.

На озброєнні україн­ської армії налічувалося близько 4 тис. одиниць важкого озброєння та військової техніки, третина з яких потребувала відновлення. Більшість наявного озброєння та військової техніки виробництва 1980—1990 рр. морально та фізично застаріли, вкрай обмежені ресурсні можливості не давали можливості забезпечувати Збройні Сили новими зразками озброєння. Це було зумовлено також обмеженими можливостями промисловості щодо задоволення потреб Збройних Сил в сучасному озброєнні, що стало наслідком значного скорочення державного оборонного замовлення протягом останніх років. Кількість озброєння, що потребувала заміни, модернізації та ремонту, неухильно збільшувалася, а його стан наближався до критичного.

Водночас у військах було багато надлишкового озброєння та військової техніки, що не використовувалися, але потребували значних фінансових та матеріальних ресурсів на своє утримання. На арсеналах, центрах, базах і складах зберігалося озброєння та військова техніка, боє­припаси та матеріально-­технічні засоби, не придатні для подальшого використання.

На критичному рівні були матеріально-­технічні запаси Збройних Сил. Протягом останніх років війська (сили) забезпечувалися паливно-­мастильними матеріалами та речовим майном значно нижче від потреб. Надзвичайно низькою була якість речового майна, а обсяги непорушних запасів матеріальних засобів у службах тилу знизилися до мінімального рівня.

Система медичного забезпечення Збройних Сил була не спроможна повною мірою виконати покладені на неї завдання через «вічні» проб­леми — зношування матеріальної бази та брак підготовлених фахівців.

Протягом останніх років військова інфраструктура, особливо у східних регіонах, не розвивалася, приблизно половина її об’єктів не відповідали сучасним оперативним вимогам.

Не в кращому стані перебували й інші складові сил оборони, а їх системи управління не забезпечували міжвідомчу взаємодію. Нормативно-правове визначення єдиної системи управління сил оборони Украї­ни було відсутнє, так само, як і положення про Ставку Верховного Головно­командувача.

Не розроб­леними були алгоритми спільних дій і взаємодії Збройних Сил з іншими військовими формуваннями, правоохоронними органами, у т. ч. спеціального призначення, та центральними і місцевими органами виконавчої влади Украї­ни, що призвело до втрат особового складу і техніки в початковий період російської агресії.

Окремого аналізу заслуговують серйозні хиби в організації територіальної оборони держави. Вони обумовлювалися передусім неналежним ставленням до цих питань колишнього керівництва Генерального штабу Збройних Сил Украї­ни, Уряду, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та військових формувань Украї­ни[5].

Негативно позначилися на обороноздатності держави, бойових спроможностях Збройних Сил та інших військових формувань Украї­ни прорахунки у формуванні та реалізації воєнно-­економічної і військово-­технічної політики.

До основних прорахунків воєнно-­економічної політики слід віднести невідповідність фінансових ресурсів, які призначалися у попередній період, особливо у 2010—2013 рр., потребам для вирішення ключових завдань оборони Украї­ни. Так, зокрема, Збройними Силами у зазначені роки з державного бюджету було отримано менше 1 % від валового внутрішнього продукту. Причому понад 80 % від цієї суми призначалося на утримання Збройних Сил і лише незначні кошти — на їх підготовку та розвиток озброєння і військової техніки. За такої політики армія поступово наближалася до повної деградації.

З причин низького рівня фінансування не були виконані основні оборонні програми, у тому числі: Державна програма розвитку озброєння і військової техніки Збройних Сил Украї­ни на період до 2009 року; Державна цільова програма підготовки виробництва і створення спеціальних технологій та матеріалів для виготовлення нового і модернізації наявного озброєння і військової техніки на період до 2009 року. Суттєво зменшилися прикладні дослідження у сфері оборони, що позбавило можливостей формувати сучасний обрис Збройних Сил.

Відзначалися значні вади й у реалізації військово-­технічної політики. Не було досягнуто її основної мети — підтримання технічної готовності систем і комплексів озброєння. Надто повільними темпами здійснювалася модернізація наявного озброєння, а розроб­лення нових зразків було зведено до мінімуму і здійснювалося без належної уваги з боку Уряду і Міністерства оборони Украї­ни. Саме через це було зірвано плани створення багатофункціонального ракетного комплексу, націо­нального корвету для Військово-­Морських Сил Украї­ни, не завершено важливі розробки керованих авіаційних засобів ураження.

Гібридна війна на сході Украї­ни, особливості застосування в ній збройних сил виявили помилкові погляди оборонного відомства Украї­ни щодо перспективних видів озброєння в сучасних війнах. Як показує досвід цієї війни, виникли потреби у розробці, зокрема:

— засобів розвідки, передусім артилерійської, радіо-­ і радіотехнічної, повітряної з використанням безпілотних літальних апаратів (БПЛА);

— засобів управління, особливо в тактичній ланці, і важливих їх елементів (засобів зв’язку, автоматизації, позиціонування тощо);

— засобів ураження, насамперед вогневих — протитанкових та протикорабельних ракетних комплексів, ударних БПЛА, артилерійських систем з керованими боєприпасами, мінометів, ручних гранатометів.

Окремої уваги потребує розробка і виготовлення засобів колективного та індивідуального захисту.

Не менш важливо також запроваджувати сучасні (за стандартами НАТО) системи інженерного, логістичного, медичного та іншого забезпечення бойових дій.

За достатньо тривалий період незалежності Украї­ні так і не вдалося реформувати оборонно-­промисловий комплекс відповідно до потреб оборонної сфери держави і запровадити в його діяльність сучасні технології. Жодну із численних концепцій, стратегій і державних програм, які прий­малися з цього питання у попередні роки, не було реалізовано. Низка найактуальніших проб­лем, які гальмують розвиток вітчизняного ОПК, набула хронічного характеру. Серед них:

— відсутність центрального органу управління ОПК, що призводить до формування і реалізації незбалансованої оборонно-­промислової політики краї­ни та неузгодженості у координації діяльності оборонних організацій і підприємств;

— недосконалість структури оборонних підприємств, яка не сприяє об’єднанню їх наукового і виробничого потенціалів за певною спеціалізацією (авіаційна, бронетанкова, РЕБ тощо);

— зниження наукового, технічного та виробничого потенціалів підприємств оборонної галузі;

— відсутність державної підтримки технологічної модернізації підприємств;

— високий рівень імпортозалежності від Російської Федерації;

— застаріла виробнича база і високий рівень фізичного зношування основних фондів;

— значне відставання у розвитку елементної бази мікроелектроніки, мікропроцесорної техніки, нанотехнологій, без чого неможливе створення сучасних зразків озброєння.

Наявність цих та низки інших проб­лем обумовлюють нездатність віт­чизняного ОПК максимально задовольнити потреби сил оборони Украї­ни у сучасному озброєнні. На сьогодні його підприємства спроможні вироб­ляти не більше 8 % загальної номенклатури озброєння і військової техніки, необхідних україн­ській армії.

Таким чином, на початку 2014 р. стан обороноздатності держави не забезпечував у повному обсязі нейтралізації існуючих загроз і викликів. Причиною цього стало як прийняття невдалих управлінських рішень в оборонній сфері, так і обмеження видатків на розвиток оборони держави[6].

7.3. Економічна, фінансова і транзитна залежність

Економічна залежність

Після здобуття Україною незалежності вітчизняний політичний істеблішмент та дослідники переважно вважали, що україн­ська економіка як суверенний суб’єкт міжнародних економічних відносин досягне переконливих результатів. При цьому декларація європейського вектора інтеграції нівелювалася домінуючою присутністю російських економічних інтересів — від зовнішньоекономічних аспектів до внутрішньої політики (насамперед приватизації, виробничої кооперації, інвестицій, енергетичної сфери).

За цих умов значна кількість запроваджених економічних реформ (зовнішньоекономічна та валютна лібералізація, приватизація, лібералізація підприємницької діяльності тощо), які подекуди здійснювали «шоковий» вплив на соціально-­економічну динаміку краї­ни, не привела до якісної трансформації економіки. Про це свідчить кількаразове відставання Украї­ни за ключовими соціальними та економічними параметрами розвитку від європейських, насамперед колишніх соціалістичних країн, які системно реалізували європейську інтеграцію.

Значною мірою російський вплив визначав орієнтацію україн­ського бізнесу на нестратегічні конкурентні переваги, що полягали в експлуатації успадкованих радянських промислово-­технологічних потужностей (насамперед металургійної, хімічної, енергетичної промисловості) за мінімальних технологічних інновацій. Це обумовило економічний «нерозвиток» Украї­ни впродовж майже чверті століття. У 1991—2013 рр. у нашій державі накопичилася критична маса економічних диспропорцій, що підготувало операційний простір для гібридної агресії РФ.

Реальний сектор економіки Украї­ни був однією з найпривабливіших мішеней агресора. Так, на тлі загальносвітових трендів економічного розвитку — суттєвого зростання наукоємних виробництв, масового поширення нових технологій та інноваційних процесів, а також домінування у структурі економічно розвинених країн світу п’ятого технологічного укладу — ситуація в економіці Украї­ни виглядає критичною. Основу віт­чизняного реального сектору досі становлять галузі, орієнтовані на низькотехнологічні виробництва та експорт сировини, а факторами забезпечення його конкурентоспроможності слугують традиційні чинники, такі як наявність робочої сили, природних ресурсів, капіталу.

Розвиток реального сектору економіку багато років поспіль пригнічувався нерозвиненістю внутрішнього ринку транспортних послуг, владою монополій і встановленням квазіринкових форм взаємодії під час організації й реалізації транспортного процесу. Це суттєво ускладнювало доступ підприємств різних галузей економіки до ринку перевезень та зменшувало можливості для розвитку зовнішньої торгівлі.

Збереження такої моделі розвитку стало «пасткою» для Украї­ни і водночас — гарантією успішності ворожих втручань. Адже агресорові не довелося розхитувати стійкість економічної системи — достатньо було, скориставшись ситуацією, завдати точкових ударів по найбільш слабких місцях, щоб влучити у ціль і виявити всю «крихкість» моделі і зв’язків усередині неї.

Висока економічна залежність Украї­ни від РФ не забезпечила миру та безпеки. Сформовані під впливом такої залежності вади економічних відносин (монополізація ринків, низька промислова технологічність, жебрацькі соціальні стандарти та поглиб­лення нерівномірності розподілу доходів) відкрили РФ широкі можливості внутрішньої дестабілізації в Украї­ні та досягнення цілей гібридної війни. Головним результатом реформаторських зусиль у 2014—2016 рр. стало незначне пом’якшення наслідків макроекономічних диспропорцій, а не усунення їх причин. Це потребує переосмислення економічної стратегії та зміни ідеології реформ на основі системного демонтажу різних видів економічної залежності.

«Слабкі місця» та залежність у фінансовій сфері

На період початку гібридної війни РФ в Украї­ні зберігалася нереформована фінансова система, яка на тлі неефективної рентоорієнтованої моделі розвитку вітчизняної економіки була дуже вразливою до будь-­яких зовнішніх впливів. Неефективність вітчизняної економіки помножувалася на корупцію та популізм у сфері публічних фінансів. Всі три разом вони стали внутрішніми «детонаторами» стимулювання агресора.

У фінансовій сфері накопичилися дисбаланси, що у період розгортання російської агресії різко посилилися:

— хронічні бюджетні та квазібюджетні дисбаланси на тлі недосягнення прогнозних макропоказників економічного та соціального розвитку, збереження високої частки видатків на фінансування соціально-­культурної сфери, зростання видатків на пенсійне забезпечення, низького рівня капітальних видатків. Середньомісячний вхідний залишок коштів на ЄКР[7] зменшувався із 7,9 млрд грн у 2011 р. до 4,9 млрд грн у 2012 р. та 3,0 млрд грн у 2013 р. На початку листопада 2014 р. він був найменшим за останні 10 років — становив лише 0,4 млрд грн. Недонадходження податків компенсувалося щороку рекордно зростаючими перерахуваннями коштів НБУ до бюджету — з 11,9 млрд грн у 2011 р. до 23,6 млрд грн у 2013 р. та 28,3 млрд грн у 2014 р.;

— високий рівень податкового навантаження зумовлював тінізацію заробітних плат. Він становив близько 41 % на фонд оплати праці, у т. ч.: 37 % нарахування ЄСВ + 3,6 % утримання ЄСВ + 15/17(20) % ПДФО. Відповідний показник був одним із найвищих серед країн — членів ОЕСР[8]. А загалом частка перерозподілу ВВП через видатки сектору загального державного управління в Украї­ні сягнула 49,0 % ВВП у 2012 р. та 48,1 % ВВП у 2013 р., ставши найбільшою серед країн, подібних за рівнем економічного розвитку[9]. Водночас щороку посилювалася залежність збалансованості Пенсійного фонду та місцевих бюджетів від трансфертів з державного бюджету;

— поширення методів карально-­репресивного режиму податкового контролю, коли сумлінних платників податків органи Міністерства доходів і зборів Украї­ни неформально змушували здійснювати переплати податків у рахунок майбутніх податкових періодів. Фактичні переплати до Зведеного бюджету Украї­ни збільшувалися з 45,0 млрд грн станом на 01.01.2010 р. до 62,5 млрд грн станом на 01.01.2014 р. (з урахуванням авансових внесків з податку на прибуток підприємств). Рейдерство набуло загрозливого поширення, істотно погіршивши і без того мінливий інвестиційний клімат у державі;

— збільшення «прихованого» дефіциту бюджету.До кінця 2013 р. ресурси для підтримання видимості успішності політичного курсу були вже вичерпані. Дефіцит державного бюджету зріс з 1,8 % ВВП у 2011 р. до 3,8 % ВВП у 2012 р. та 4,4 % у 2013 р. Разом із збільшенням вартості ціни імпортованого з РФ природного газу збільшувався й дефіцит НАК «Нафтогаз», навіть з урахуванням Харківських угод.

Після втечі злочинного режиму з Украї­ни новою владою було на початку здійснено об’єктивну оцінку бюджетних показників на 2014 р. Крім затвердженого законом про держбюджет дефіциту на рівні 71,6 млрд грн, було виявлено:

— проб­лем Єдиного казначейського рахунку на суму 79,8 млрд грн; втрат доходів держбюджету та соціальних фондів через завищені макропоказники на рівні 36,9 млрд грн;

— наперед сплачених податків 37,3 млрд грн та невідшкодованого ПДВ 21,6 млрд грн, що загалом становило 58,9 млрд грн;

— проб­лем НАК «Нафтогаз Украї­ни» на оплату різниці цін у тарифах на газ — 33,4 млрд грн;

— розбалансованості місцевих бюджетів, яка потребувала додаткових 9,2 млрд грн ресурсів з державного бюджету через збільшення вартості обслуговування боргу від девальвації та компенсації зростання тарифів на газ та комунальні послуги.

Таким чином, реальний фіскальний розрив державного бюджету станом на березень 2014 р. сягнув 289,8 млрд грн, що на той час практично дорівнювало сумі ще одного державного бюджету;

здійснювалася підтримка НБУ штучно фіксованого курсу націо­нальної грошової одиниці. Після вимушеної девальвації курсу гривні в умовах валютно-­фінансової кризи, з кінця 2008 р. НБУ здійснював штучну підтримку курсу на рівні близько 8 грн/дол. США. Проте це не сприяло формуванню фундаментальних умов для зміцнення націо­нальної валюти, а навпаки — суттєво обмежувало експортний потенціал економіки, натомість стимулювало відносно дешевий імпорт, що пригнічувало власне виробництво. Закономірним наслідком політики штучної підтримки валютного курсу в несприятливих зовнішньоекономічних та внутрішньополітичних умовах стала втрата міжнародних резервів: з 2011 р. їх обсяг з незначними коливаннями поступово знижувався, досягнувши позначки 20,4 млрд грн станом на 01.01.2014 р. та 15,5 млрд грн на кінець лютого 2014 р.;

зберігалася слабка та нереформована банківська система. Загальна кількість працюючих банків протягом 2008—2013 рр. залишалась практично незмінною та коливалась у межах 175—184 одиниць, при цьому значна їх частка була відверто проб­лемними, збитковими, недокапіталізованими, «схемними» та «кишеньковими». При цьому реального «одужання» банківської системи після світової валютно-­фінансової кризи 2008 р. не відбулось: якість кредитного портфеля банків залишалася сумнівною, зберігалась висока залежність банків від валютних кредитів та депозитів, спостерігався високий рівень присутності іноземного капіталу в банківській системі, кількість працюючих відділень (значна кількість яких були збитковими) суттєво перевищувала реальні потреби економіки та споживачів.

Зазначені дисбаланси у фінансовій системі Украї­ни підсилювалися її безпосередньою залежністю від РФ у цій сфері, що пов’язано із «наслідуванням» Україною російського досвіду при формуванні власної нормативно-­правової бази, наявністю значної частки компаній з російським капіталом, зокрема в банківській сфері та сфері страхового ринку, а також із особливостями трудової міграції україн­ських громадян, борговою «пасткою» тощо. Тісні торговельно-­економічні зв’язки Украї­ни з РФ стали основою формування єдиних підходів у сфері державного регулювання, зокрема фінансових відносин. В експертних осередках та науковій фінансовій літературі російський досвід тривалий час позиціонувався як визначальний. У часи пострадянської перебудови економіки вітчизняне наслідування помилок РФ загальмувало перебіг ринкових реформ. Нерідко ухвалення нормативно-­законодавчих актів у РФ, зокрема у бюджетно-­податковій сфері, було необхідною та достатньою підставою їх прийняття в Украї­ні. Таким чином, наприклад, у бюджетно-­податковій сфері обґрунтовувалася необхідність з 2011 р. ухвалення Податкового кодексу, об’єднання чотирьох внесків[10] у єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ЄСВ) на кшталт російського єдиного соціального податку[11] та ін. Водночас некритичне ставлення до копіювання більшості інших нововведень не забезпечувало їх дієвості та ефективності на практиці.

Наприклад, при запровадженні контролю трансферного ціноутворення методика спершу була переписана з російського законодавства із неправильно закладеною методологією контролю звичайної ціни[12] замість визнаного у світі «принципу витягнутої руки». Такий підхід дійсно є прийнятним для РФ, оскільки її експорт більш уніфікований нафтогазовою сировиною. У вітчизняних реаліях він виявився недієвим. Відповідну статтю 39 Податкового кодексу Украї­ни було повністю переписано[13] через півтора року відповідно до чинних Рекомендацій ОЕСР. Іншим прикладом є проекти Закону Украї­ни «Про державне стратегічне планування та прогнозування», тексти яких дублювали текст відповідного закону РФ.

Компанії з російським капіталом входять до кола великих платників податків Украї­ни. Як свідчать дані Міжрегіонального головного управління ДФС — Центрального офісу з обслуговування великих платників, у 2015 р. шість із 20 найбільших платників податків до столичного бюджету мали левову частку російського капіталу. Серед таких платників податків були, зокрема: ПАТ «Промінвестбанк» (2-­ге місце, 89,4 млн грн податків), ПрАТ «Київстар» (3-­тє місце, 87,3 млн грн), ПрАТ «МТС Україна» (4-­те місце, 85,4 млн грн), ПАТ «Сбербанк Росії» (10-­те місце, 57 млн грн), ПАТ «Альфа-­банк» (15-­те місце, 45,9 млн грн), а також ПАТ «ВТБ банк» (19-­те місце, 45 млн грн). Не можна тут не згадати, що Державна фіскальна служба у березні 2016 р. здійснила податкове донарахування одному з трьох найбільших мобільних операторів краї­ни ПрАТ «Київстар» в обсязі 1 млрд грн за операціями з ознакою фіктивності у період 2013—2014 рр.[14].

Підприємства з російським капіталом присутні практично в усіх видах економічної діяльності, а отже, обізнані з їх особливостями та проб­лемами. Компанії входять до комплексних ланцюгів постачання товарів, робіт, послуг. Ідентифікації таких підприємств, оцінки потенційних ризиків та загроз на державному рівні на сьогодні не здійснюється.

Присутність російського капіталу на банківському ринку Украї­ни.Російські банки в Украї­ні посідають вагому частку ринку та представлені значною кількістю відділень. В умовах гібридної війни проти Украї­ни потенційну небезпеку для її фінансової стабільності несе передусім активна присутність дочірніх банків російських державних банків як таких, що прямо чи опосередковано належать російській державі. Дотепер (станом на кінець 2016 р.) в Украї­ні працюють чотири дочірні банки російських державних банків: Промінвестбанк, ВТБ Банк, Сбербанк та БМ Банк.

Це загострює ризик поступової втрати монетарного суверенітету внаслідок зростання частки іноземного капіталу (зокрема російського) в банківській системі Украї­ни.

Іншими ризиками та загрозами для стабільності україн­ської банківської системи від присутності банків російського походження є:

— «забезпечення» власником стану хронічної збитковості банків, що негативно впливає на рівень збитковості всієї банківської системи Украї­ни (збиток чотирьох банків — більший, ніж збиток усієї банківської системи Украї­ни за 9 місяців 2016 р.),

— загроза банкрутства цих банків, що призведе до значних втрат їх клієнтів — юридичних осіб та додаткових витрат україн­ського Фонду гарантування вкладів фізичних осіб,

— здійснення додаткового тиску на рівень цін, особливо внаслідок практики НБУ надання їм кредитів рефінансування (серед восьми банків, що мають непогашені кредити рефінансування станом на 1 жовтня 2016 р., присутній Промінвестбанк із непогашеним залишком рефінан­сування у сумі 1609 млн грн),

— збереження значної питомої ваги валютних активів і пасивів у структурі їх балансів обумовлює загрозу можливого впливу на валютний курс гривні шляхом здійснення валютних спекуляцій,

— небезпека виводу капіталу за кордон тощо.

Мінімізація присутності іноземного капіталу російського походження у вітчизняній банківській системі є нагальною потребою забезпечення її фінансової стабільності. Це завдання має бути вирішене у найближчій перспективі.

Залежність від приватних грошових переказів фізичних осіб з Російської Федерації. Приватні грошові перекази є важливішою складовою доходів населення Украї­ни, а їх загальний обсяг на рівні 4—7 млрд дол. США на рік є зіставним із сумою зовнішнього кредитування держави в останні роки. За відносною часткою у структурі грошових переказів фізичних осіб, що надходили в Україну з-за кордону, Російська Федерація протягом минулих років посідала перше місце.

Таким чином, незважаючи на зменшення як абсолютних сум, так і питомої ваги надходжень з Росії у загальній сумі приватних грошових переказів в Україну, РФ зберігає домінуючу позицію у структурі цих надходжень. Це формує загрозу для фінансової стабільності Украї­ни у разі запровадження тих чи інших обмежень на валютні транзакції з Росії на користь фізичних осіб в Украї­ні.

Нарощування загальних обсягів зовнішнього боргу Украї­ни перед Росією, у структурі якого «міною сповільненої дії» залишається питання випущених у грудні 2013 р. євробондів Украї­ни на суму 3 млрд дол. США («борг Януковича»), які було викуплено російським державним фондом.

Кредит, що, за висловом Президента Украї­ни П. Порошенка агентству Bloomberg[15], був, по суті, «хабарем» Януковичу за відмову від євроінтеграційного курсу Украї­ни, мав не фінансовий, а політичний характер. На тлі активізації в Украї­ні інформаційної пропаганди щодо «економічних втрат від євроінтеграції» та переваг від вступу до ЄАЕС наслідком перемовин з Путіним у Сочі стала відмова Януковича (через день після їх офіційної зустрічі) підписати Угоду про асоціацію з ЄС на Вільнюському саміті Східного партнерства 27 листопада 2013 р. Серед інших зобов’язань, очевидно, наступним кроком був би вступ Украї­ни до Митного союзу та Євразійського економічного союзу.

Надання Росією цієї позики позбавлене інвестиційної доцільності, оскільки економіка Украї­ни перебувала в стагнації, а відсоткова ставка за кредитом у 5 % була майже вдвічі нижчою, ніж за іншими зовнішніми позиками Украї­ни (8—10 % річних у валюті). Отже, стає очевидним, що мотивацію такого кроку справді слід шукати в політичній площині: Росія мала намір сформувати інструмент фінансового тиску, реалізація якого несла загрози фінансовій безпеці та націо­нальним інтересам Украї­ни.

Незважаючи на здійснення платежів з обслуговування «кредиту Януковича», РФ упродовж 2014—2015 рр. активно використовувала «борговий чинник» впливу, передбачений певними «особливими» умовами його отримання, зокрема[16]:

— незвичайного для суверенного позичальника положення, згідно з яким у разі перевищення державним боргом Украї­ни порогу в 60 % номінального ВВП кредитор має унікальне право достроково пред’явити облігації до викупу. Така умова надавала власникам «боргу Януковича» більше переваг порівняно з іншими кредиторами та ще більше посилювала політичний контроль і утримання Украї­ни «на короткому повідку»: дестабілізуючи суспільно-­політичну та економічну ситуацію (шляхом окупації території, нових торгових обмежень, анексії Криму), Росія підштовхувала Україну до « боргового дна»;

— положення, що передбачає створення умов для перехресного дефолту через невиплату боргу не лише власнику облігацій, а й будь-­якій підконтрольній йому (чи з контрольним пакетом) юридичній особі — власнику облігацій. Така умова була «унікальною», оскільки її немає в решті контрактів на емісію україн­ських урядових облігацій, та дозволяла використовувати будь-­яку заборгованість Украї­ни перед Росією, зокрема перед Газпромом, для фінансового тиску;

— положення про те, що позичальник не виставлятиме кредиторові зустрічні вимоги як засіб відмови від обслуговування боргу, тобто, в разі виникнення будь-­якої заборгованості (фінансової, майнової) Росії перед Україною, наша держава повинна здійснювати платежі з обслуговування та погашення цього боргу. Такі «далекоглядні» вимоги кредитора дають підстави вважати агресивні дії з боку РФ (анексія АР Крим, військові дії, підтримка сепаратистів та окупація окремих територій Луганської та Донецької областей) як давно сплановані з уникненням відповідальності за завдані збитки.

Наразі очевидно, що розрахунок на виконання таємних домовленостей, міжнародну ізоляцію Украї­ни через відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС та повну залежність керівництва держави від Кремля не реалізувались, а різнопланова міжнародна підтримка нівелювала намагання Росії підштовхнути нашу державу до оголошення дефолту.

Таким чином, під тиском загострення бюджетних дисбалансів Україна скотилася до життя в борг, майже втратила економічну та політичну незалежність.

Транзитна залежність Украї­ни

Україна завжди позиціонувала себе як транзитна держава, проте «вмонтованість» її транспортної мережі у напрям Європа — Азія зіграв у контекті європейського вибору поганий жарт. Незважаючи на вигідне географічне положення та достатньо розвинену і потужну транспортну інфраструктуру, країна стрімко втрачає статус краї­ни-­транзитера та стає неконкурентоспроможною на міжнародному ринку транспортних послуг.

Росія завжди посідала перше місце у географічній структурі транзитних перевезень територією Украї­ни, формуючи до 85 % вантажної бази україн­ського транзиту з урахуванням трубопровідного транспорту і понад 60 % — без трубопровідного транспорту. У відправленні вантажів за видами транспорту частка транзиту РФ у 2014 р. становила: на залізничному транспорті — 73,4 %, автомобільному — 17,8 %, морському — 11,6 %.

Зазначене обумовлено цілою низкою причин як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Але якщо кілька років тому основною причиною падіння обсягів транзиту в Украї­ні називали глобальну фінансово-­економічну кризу, згортання виробництва та зменшення попиту світової економіки на низку товарів, то сьогодні превалюють дещо інші чинники. Головним з них є агресія Росії проти Украї­ни, шо має різні прояви, у т. ч. цілеспрямовані дії РФ щодо виключення Украї­ни з транзитних потоків.

Для цього Москва використовує весь арсенал доступних засобів, починаючи від протекціоністської політики щодо власних транспортних підприємств і закінчуючи прямим нищенням транспортної інфраструктури на сході Украї­ни руками терористів і російських найманців.

Цій меті Росія підпорядкувала свою тарифну, інвестиційну та регуляторну політику на транспорті та цілу низку заходів у рамках Федеральної цільової програми «Розвиток транспортної системи Росії» (2010—2020 рр.). Зокрема, здійснюється розбудова транзитної залізничної і дорожньої транспортної мережі в обхід території Украї­ни, переорієнтація майже всіх вантажів російського походження, що перевантажуються у портах Украї­ни, на порти РФ, активно використовуються можливості Митного союзу для перенаправлення вантажів в обхід території Украї­ни на найважливішому напрямі транзиту Європа — Азія із застосуванням спрощених митних та дозвільних процедур, а також уніфікацією тарифів.

З початком активної фази агресії Росії обсяги транзиту залізницями Украї­ни почали швидко скорочуватися, внаслідок чого цей показник у 2016 р. став найнижчим за останні 10 років.

На обсяги транзиту вплинули дискримінаційні обмеження та заборони перевезення вантажів Російською Федерацією, які порушують її зобов’язання у рамках СОТ та Договору про зону вільної торгівлі у межах СНД щодо Украї­ни[17] і, крім того, очікувано призводять до штучного погіршення умов торгівлі Украї­ни з третіми країнами, зокрема Центральної Азії.

Зокрема, Кремль запровадив низку таких обмежень та заборон для Украї­ни[18]:

призупинено дію Договору про зону вільної торгівлі з Україною з 1 січня 2016 р. (указ президента РФ від 16.12.2015 р. № 628);

з 1 січня 2016 р. заборонено ввезення сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства, країною походження яких є Україна (постанова уряду РФ від 21.12.2015 р. № 1397);

з 01.07.2016 р. до кінця року продовжено обов’язкову сертифікацію щебеню і додатково гравію, що поставляються з країн, які не входять до Євразійського економічного союзу (постанова уряду РФ від 17.06.2016 р. № 556).

Міжнародні транзитні автомобільні та залізничні перевезення вантажів з території Украї­ни на територію Казахстану через територію РФ здійс­нюються тільки з території Білорусі за визначеними умовами (указ президента РФ від 01.01.2016 р. № 1 «Про заходи щодо забезпечення економічної безпеки та націо­нальних інтересів Російської Федерації при здійсненні міжнародних транзитних перевезень вантажів з території Украї­ни на територію Республіки Казахстан через територію Російської Федерації»). Чинні обмеження транзиту товарів у Республіку Казахстан поширюються і на транзит в Киргизьку Республіку, повна заборона транзиту товарів, що підпадають «під ембарго» та на які в РФ застосовують ставки ввізних мит (указ президента РФ від 01.07.2016 р. № 319).

Унаслідок запровадження Російською Федерацією цих заходів загальне скорочення експорту україн­ських товарів на ринки країн Центральної, Середньої Азії та Кавказу в І півріччі 2016 р. становило 35,1 % (у т. ч. до Казахстану — 45,5 %)[19]. За підсумками року, за оцінкою Мінекономрозвитку, через обмежувальні заходи Росії україн­ська економіка втратить приблизно 1 млрд дол. США.

Таким чином, Росія та Україна є невід’ємними ланками у пан’європейських міжнародних транспортних коридорах, які у найкоротший спосіб з’єднують Європу та Азію, але, використовуючи залежність Украї­ни в цьому питанні, Кремль намагається підірвати економіку Украї­ни і з цього боку, суттєво звужуючи можливості просування україн­ської продукції на ринки Китаю та Середньої Азії, виключаючи Київ з ринку обслуговування транзитних вантажопотоків між Європою та Азією, підриваючи вантажну базу для перевезень україн­ським транспортом Украї­ни, що формується в Росії і спрямовується до Європи. При цьому зазнають втрат і треті краї­ни, для яких відбувається здорожчання товарів за рахунок зростання вартості транспортної складової.

Втім, занадто спрощено було б пояснювати всі втрати Україною транзиту лише агресією Кремля. До уваги необхідно брати й такі внут­рішні системні чинники, як-­от недостатність темпів та обсягів розбудови транспортної інфраструктури і транзитного потенціалу Украї­ни, відсутність належного сервісу та уваги до потреб клієнтів з боку державних транспортних монополій і державних контролюючих органів та служб[20].

Отже, гібридна агресія загострила потребу вибудовування власної стратегії розвитку націо­нальної транспортної мережі, розбудови транспортної інфраструктури, організації альтернативних транспортних маршрутів та залучення нових транзитних вантажопотоків.

7.4. Енергетична пастка

На момент здобуття Україною незалежності паливно-­енергетичний комплекс був інтегральною складовою паливно-­енергетичного комплексу колишнього СРСР, який передбачав контроль з єдиного центру. Вітчизняний паливно-­енергетичний комплекс, хоча і з частково замкненими технологічними ланцюжками та відносно самозабезпечений (з технологічної та ресурсної точки зору), залишався залежним від прийнятих у Москві рішень — щодо методів та механізмів взаєморозрахунків, обсягів постачання енергоресурсів (нафти, газу, нафтопродуктів, ядерного палива) для споживачів в Украї­ні та їх транзиту територією Украї­ни, забезпечення стійкості роботи енергетичних систем тощо.

Здобувши політичну незалежність, Київ автоматично не отримав незалежності економічної, ресурсної, технологічної чи управлінської. Маючи достатньо інструментів впливу на поведінку Украї­ни в енергетичній сфері, Росія тим самим контролювала її енергетичну політику. До 2013 року Україна зберігала фактично повну залежність від прийнятих у Москві рішень, зокрема щодо:

— постачання на атомні електростанції Украї­ни свіжого ядерного палива з Росії та вивезення відпрацьованого;

— постачання значних обсягів природного газу;

— постачання нафти та нафтопродуктів ;

— завантаження нафтопереробної галузі Украї­ни;

— завантаження роботи транзитних маршрутів транспортування природного газу, нафти (обсяги транспортування визначалися рішенням уряду Росії);

— стійкості роботи електроенергетичної та газотранспортної систем (залежить від синхронного режиму роботи систем Украї­ни та Росії).

У сфері газопостачання, незважаючи на наявність серйозної науково-­технологічної бази і досвіду видобування газу (у 1970-­ті роки Україна була експортером газу), а також підтверджені значні ресурси газу (доведені запаси — 640 млрд куб. м), наша країна не спромоглася стати справді незалежною. 70—80 % залежність від імпорту природного газу залишалася практично незмінною протягом усіх років, попри суттєве скорочення обсягів споживання газу (з 118 млрд куб. м газу у 1991 р. до 43 млрд — у 2015 р.).

До 2013 р. ядерна галузь Украї­ни перебувала у повній залежності від Росії. Так, програму співробітництва з транснаціо­нальною компанією Westinghouse щодо постачання ядерного палива згорнули; підприємство з виробництва ядерного палива для реакторів типу ВВЕР-­1000 було створене спільно з росіянами на основі технології, запропонованої ВАТ «ТВЕЛ», при цьому за російською стороною закріплювалося монопольне право на ключові елементи ядерно-­паливного циклу. Було укладено угоду на будівництво енергоблоків № 3 та № 4 Хмельницької АЕС з використанням російських реакторів ВВЕР-­1000/В-­392 за обов’язкового використання палива, виготовленого лише за російськими технологіями.

У нафтопереробній галузі чотири із шести нафтопереробних заводів Украї­ни (Одеський, Лисичанський, Кременчуцький та Херсонський) були викуплені російськими компаніями, які, однак, не виконували своїх інвестиційних зобов’язань щодо модернізації обладнання та забезпечення завантаженості підприємств. На початок 2013 р. усі заводи галузі опинились на межі зникнення: виробництво нафтопродуктів здійснювалось лише на Кременчуцькому НПЗ (який перейшов під контроль україн­ського капіталу) та державному Шебелинському газопереробному заводі.

Росії було вигідно підтримувати залежність стійкості роботи електроенергетичної та газотранспортної систем Украї­ни від «підживлення» з боку власних систем. У період 2000—2001 рр. вона відключила свою електроенергетичну систему від україн­ської. Відтак Об’єднана енергосистема Украї­ни, маючи дефіцит маневрових генеруючих потужностей (здатних до швидкого включення/відключення залежно від потреб споживачів в електроенергії), та проб­леми із забезпеченням паливом генеруючих потужностей базового (постійного) режиму, опинилася в непроектних режимах роботи, зокрема в години пікового енергоспоживання (вечірні години). Для відновлення паралельної роботи енергосистем Москва виставляла додаткові вимоги щодо виходу російської енергетики на україн­ський ринок та забезпечення транзиту електроенергії територією Украї­ни[21].

Зберігати такий високий рівень залежності енергетичного сектору Украї­ни вдалося, у тому числі через інфільтрацію російського лобі в органи державної влади та корумпування україн­ської еліти. Політика Росії щодо Украї­ни в енергетичній сфері реалізовувалася за трьома основними напрямами, а саме: зниження залежності від Украї­ни, збереження впливу на функціонування підприємств, блокування реформ.

Прикладами політики за першим напрямом стали зменшення залежності російського машинобудування від комплектуючих з Украї­ни та реалізація проектів маршрутів транспортування енергоресурсів в обхід Украї­ни. До таких проектів слід віднести, зокрема, «Північний потік», «Блакитний потік», «Південний потік», а також зниження обсягів транзиту нафти територією Украї­ни внаслідок відправлення її на світові ринки через морські термінали, побудовані у Новоросійську та під Санкт-­Петербургом.

За другим напрямом зусилля спрямовувалися на збереження можливості впливати на функціонування енергетики та роботу окремих важливих підприємств паливно-­енергетичного комплексу. У цій частині Росія намагалась отримати управлінський та фінансовий контроль над основними активами енергетики Украї­ни як через викуп, так і через кредитування їх діяльності.

Йдеться, зокрема, про спроби приватизувати україн­ські підприємства через боргові зобов’язання, сформовані у торгівлі природним газом, участь у приватизації енергетичних компаній (у період президентства Б. Єльцина), реалізацію програми розширення співробітництва між Україною та Росією (за президентства В. Путіна у 2000—2002 рр.). Пік намірів щодо співробітництва у цей період припав на жовтень 2002 р., коли було укладено угоду про стратегічне співробітництво в газовій галузі, якою передбачалося створити міжнародний консорціум з транспортування газу та розвитку газотранспортної системи Украї­ни[22] із подальшим підключенням до цієї угоди Німеччини[23].

У практичній площині ці ініціативи вилились у вихід на газовий ринок Украї­ни та ЄС компаній-­посередників — спочатку Eural Trans Gas (ETG), а потім RosUkrEnergo (RUE). Запровадження у липні 2004 р. нової схеми взаємовідносин у газовій сфері між Туркменістаном, Росією та Україною, оператором якої стала RUE[24], надалі суттєво вплинуло на закріплення Украї­ни у сфері впливу Росії. При цьому слід відзначити, що Росія використовувала посередників для власних цілей. Імовірні наміри RUE щодо отримання доступу до неросійського джерела ресурсів повністю суперечили стратегічним цілям Росії, уже заявленим в офіційних документах (Енергетичній стратегії Росії 2003 року) та продемонстрованим практичними діями Москви. Невдовзі черговий урок realpolitik був продемонстрований і щодо RUE: на наступному етапі реалізації своєї стратегії Росія викинула свого «партнера» з ринку[25].

Російська стратегія спрацювала, і пролобійовані за допомогою RUE контракти стали потрійним програшем для Украї­ни. Взагалі історія з діяльністю RUE на газовому ринку яскраво демонструє перевагу стратегії застосування «енергетичної зброї» для досягнення політичних цілей над економічними міркуваннями окремих компаній чи західних експертів, які так наполегливо захищають лише «економічні» мотиви дій Газпрому на європейських ринках.

Через підписання зазначених контрактів Україна стратегічно програла боротьбу за ресурси Туркменістану. НАК «Нафтогаз Украї­ни» втратила доступ до туркменських ресурсів газу, право реекспорту туркменського газу, оскільки його отримала компанія, вже офіційно на 50 % контрольована Газпромом. Росія ж реалізувала геополітичне завдання усунути конкурента з торгівлі газом на європейському ринку, ринку країн СНД та внутрішньому ринку Украї­ни.

Зусилля щодо подальшого підпорядкування україн­ської економіки, компаній та енергетичного ринку було продовжено і за президентства Д. Медведєва. На цьому етапі, у 2008 р., Україна вдруге стратегічно програла російській стратегії енергетичного домінування, і знову не без допомоги проросійського лобі у вищих ешелонах влади.

Поразку за результатами «другої газової війни» було зафіксовано укладеними 9 січня 2009 р. контрактами купівлі-­продажу та транзиту природного газу між ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз Украї­ни». Підписання контрактів створило низку прямих і прихованих ризиків та загроз для нашої держави, які здійснюють свій негативний вплив до цього часу[26].

Незначна зміна контракту стала можливою у 2010 році, проте ціною чергових поступок Києва: за Харківськими угодами негарантоване зниження ціни газу обміняли на відтермінування виведення Чорноморського флоту Росії з Криму та ряд інших поступок у політичній сфері[27]. При цьому на перегляд контрактів 2009 року Росія не погодилась.

У жовтні 2010 р., після виконання Україною обіцяного, Росія запропонувала цілий набір програм розширення співробітництва, з акцентом на створення спільних підприємств та більш широке залучення російського капіталу (технологій) до енергетичного сектору Украї­ни.

Проект відповідної міжурядової Угоди з питань розвитку співпраці в сфері енергетики виносився на засідання україн­сько-­російського міжурядового комітету з питань економічного співробітництва, що відбувалося в Києві під головуванням прем’єр-­міністрів Украї­ни та Росії М. Азарова та В. Путіна. Серед основних пріоритетів були питання:

— угоди про будівництво енергоблоків № 3 і № 4 Хмельницької АЕС;

— довгострокового контракту ДП «НАЕК «Енергоатом» з ВАТ «ТВЕЛ» на постачання ядерного палива для україн­ських АЕС;

— відмови від будівництва в Украї­ні власного заводу з виробництва ядерного палива та підписання міжурядової угоди про спільну розробку україн­ського родовища уранових руд (Новокостянтинівського);

— поетапного злиття україн­ських та російських активів ядерно-­паливного циклу, атомного машинобудування та ядерної енергетики;

— гарантії недоторканості власності на території Украї­ни господарюючих суб’єктів РФ, їх дочірніх та незалежних товариств;

— гарантії безперешкодного транзиту природного газу через територію Украї­ни та нездійснення реалізації за межі Украї­ни природного газу, що постачається з території РФ на територію Украї­ни;

— об’єднання ВАТ «Газпром» та НАК «Нафтогаз Украї­ни»;

— забезпечення паралельної роботи ЄЕС Росії та ОЕС Украї­ни (відмова від приєднання Украї­ни до синхронної роботи європейської енергетичної системи (ENTSO-­E);

— реалізації інвестиційних проектів щодо здійснення поставок російської електроенергії до третіх країн, у т. ч. з використанням вставок постійного струму.

Реалізація зазначених ініціатив російської сторони фактично призвела б до об’єднання паливно-­енергетичних комплексів Росії та Украї­ни та втрати Україною суб’єктності над енергетичним комплексом.

На цьому зусилля щодо підпорядкування Украї­ни Росією не припинились, а вилились у чергову спробу блокувати вихід енергетики Украї­ни із «російської» моделі функціонування. Була спроба заново переглянути взаємовідносини між Росією та Україною і в газовій сфері: проект відповідної угоди було оприлюднено наприкінці 2011 р. У документі безпосередньо обумовлювалось припинення дії раніше укладених міжурядових угод у газовій сфері, подальше виконання яких Сторони вважають недоцільним (передусім ішлося про вихід Украї­ни з Енергетичного співтовариства та недопущення застосування на території Украї­ни положень Третього енергопакета)[28].

І саме цей аспект відображає третій напрям політики Росії щодо утримання Украї­ни у сфері свого впливу — недопущення змін, недопущення формування ліберальної, транспарентної моделі функціонування енергетичного сектору Украї­ни. Його реалізація забезпечувала «внутрішньоукраїн­ську підтримку російської стратегії», зокрема через вплив російського лобі та недопущення реформування енергетичного сектору Украї­ни чи унеможливлення диверсифікації постачання енергоресурсів.

Відсутність істотного прогресу в реформуванні енергетичного сектору Украї­ни пояснюється існуванням такої моделі управління енергетичним сектором краї­ни, яка блокує зазначені реформи. На теоретичному рівні така ситуація пояснюється небажанням «домінантної коаліції», яка зай­няла управлінські позиції в краї­ні, допустити зміни [29].

Аналіз процесу реформування енергетики в Украї­ні чітко відображає зазначену теоретичну позицію та дозволяє ідентифікувати безпосередній інструмент блокування реформ. В Украї­ні було запроваджено модель «рентної експлуатації» енергетичного комплексу Украї­ни, що була сформована та постійно підтримувалася патерналістсько-­популістичною риторикою та діями політиків.

Основою взаємовідносин на енергетичному ринку Украї­ни, що існувала протягом 1992—2014 рр., була модель контролю держави за функціонуванням енергетики, яка фактично стала трансфером російської моделі часткової приватизації енергетичних активів при збереженні механізмів регулювання/контролю з боку уряду/посадовців. Ця модель давала ряд переваг владній коаліції, оскільки, завдяки патерналістським очікуванням населення, обіцянки низьких цін на енергоносії стали інструментом отримання електоральної підтримки та подальшої експлуатації «енергетичної ренти».

Водночас така модель управління підштовхувала виробників/постачальників енергії до постійного зростання задекларованих втрат та збитків (що збільшувало обсяги компенсації від держави), зумовлювала недоцільність підвищення ефективності енерговикористання націо­нальною економікою (через утримання низьких цін на енергоресурси) та блокувала заінтересованість виробників енергоресурсів до ефективності діяльності[30].

Популізм та адміністративне утримання низької ціни на газ внутрішнього видобутку негативно позначилися на стані енергетики і, зокрема, на вітчизняних державних газовидобувних компаніях. Встановлена ціна на «внутрішній» газ (на рівні 40—55 % дол. США за 1 тис. куб. м ) не відображала реальних витрат на його видобуток, стримувала розвиток газовидобувної галузі та інвестування в нарощування обсягів видобування. При цьому держава Україна погоджувалася платити ВАТ «Газпром» понад 420 дол. США за 1 тис. куб. м, отримуючи для цього кредити дочірніх структур Газпрому, і, отже, підтримуючи розвиток газової промисловості Росії.

Результатом стало прогресуюче недофінансування державними компаніями інвестиційних програм та зрештою падіння виробництва газу та обсягів розвідувального та експлуатаційного буріння в Украї­ні. Обсяги виробництва газу всіма державними компаніями впали з 24,4 млрд куб. м у 1991 р. до 16 млрд куб. м у 2015 р., при загальному падінні виробництва газу до 19,9 млрд куб. м.

На ринку вугільної продукції ситуація взагалі вийшла з-під контролю. Модель підтримки галузі, що здійснювалася державою протягом десятиліть, перетворилась з інструменту збалансування економічних показників державних вугледобувних підприємств на інструмент субсидування кінцевого споживача вугільної продукції (переважно приватного) та розростання патерналістських очікувань[31]. Із соціально-­політичної точки зору саме політика популізму в галузі державного бюджету і стала однією з причин виникнення тієї ситуації, що призвела до кривавих подій на Донбасі.

Хоча наслідки збереження старої «російської» моделі управління енергетичним сектором стали очевидними для суспільства, проведення реформ енергетичного сектору гальмується на різних рівнях, незважаючи на прогресуюче погіршення енергетичної інфраструктури та ілюзорність переваг запровадженої моделі для населення.

Фактично, існуючі засади організації функціонування енергетичних ринків стали полем боротьби за майбутнє Украї­ни, що відображається у намаганні Украї­ни відійти від «російської» до «європейської» моделі.

Для утримання Украї­ни у сфері свого впливу Росія запропонувала лобістам «російської» моделі різні інструменти — від політичної підтримки на виборах до відвертого корумпування україн­ських посадовців та політиків. Саме на це й спрямовувалися схеми постачання енергоносіїв в Україну (природного газу, нафтопродуктів, ядерного палива), що, як з’ясувалося, стало одним із найдієвіших інструментів, і не тільки в Украї­ні (див. розділ 3.3 та роботу М. Балмаседи[32]).

Іншим інструментом стала підтримка політичних партій та громадських організацій, які, попри «проросійську» чи «антиросійську» пуб­лічну риторику, робили і роб­лять усе можливе й неможливе, аби не допустити зміни моделі функціонування енергетичного ринку в Украї­ні. Цікаво, що політичні сили, які виступають за збереження низьких цін і системи субсидування, з часом потрапляють під розслідування та нищівну критику ЗМІ та громадських активістів через свою підконт­рольність Росії[33].

Така ситуація формує цілком реальні виклики націо­нальній безпеці Украї­ни. Нереформованість взаємовідносин на енергетичному ринку є сприятливим середовищем для протестних настроїв, а в рамках гібридної війни суперечності можуть цілеспрямовано загострюватись і спрямовуватись зовнішніми силами. Агресія Російської Федерації проти Украї­ни у 2014 р. надала цим ризикам вимір безпосередніх загроз, які фактично є викликом сталому розвитку Украї­ни.

8.1. Стратегічна дезорієнтованість зовнішньої політики

Зовнішня політика незалежної Украї­ни тривалий час характеризувалася непослідовністю, хаотичністю, відсутністю стратегічних орієнтирів та загальною слабкістю. Певні здобутки на міжнародній арені чергувалися з відвертими провалами та невдачами.

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб’єктом міжнародних відносин. У Києві практично «з нуля» було сформовано дипломатичну службу. І першим успіхом нашої держави у світі стало визнання її незалежності міжнародною спільнотою. Першими 2 грудня незалежність Украї­ни визнали Польща і Канада, упродовж місяця Україну визнали 57, а до кінця 1992 року — 132 краї­ни. На сьогодні незалежність Украї­ни визнана практично всіма країнами світу.

З перших днів становлення зовнішньополітичної служби наша держава активно розпочала діяти у міжнародних організаціях: сьогодні вона є членом понад сорока з них.

З вересня 1997-­го по вересень 1998 року тодішній міністр закордонних справ Украї­ни Г. Удовенко був Головою 52-­ї Генеральної Асамб­леї ООН, наша держава двічі обиралася до складу Ради Безпеки ООН як непостійний член, у березні 2001 р. — головувала на засіданнях цього органу.

Важливим є членство Украї­ни в Раді Європи та ПАРЄ, а також в ОБСЄ. Значним успіхом стало приєднання у 2008 р. нашої держави до Світової організації торгівлі. Улітку 1997 р. у Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного договору, стала співзасновником Ради євроатлантичного партнерства та учасником програми «Партнерство заради миру».

Поряд із згаданими успіхами вітчизняна зовнішня політика зазнавала й суттєвих провалів. Головним із них стала неспроможність Украї­ни гарантувати власну безпеку. У цьому контексті найбільшою поразкою нашої держави на зовнішньополітичній арені стало підписання у 1994 р. Будапештського меморандуму, що передбачав ядерне роззброєння Украї­ни, втім, не забезпечив їй належних гарантій безпеки. Для Украї­ни ця історична міжнародна подія перетворилася на камінь спотикання в подальшій діяльності щодо забезпечення безпеки держави, призвівши до виникнення низки загроз як на регіональному, так і на глобальному рівнях.

Не можна не зазначити, що до ухвалення такого рішення доклала зусиль «рука Кремля». На час укладення меморандуму в лавах україн­ського керівництва і дипломатичних представників було чимало радянських кад­рів, які товаришували з російською політичною елітою. Своєрідне російське лобі було присутнім майже в усіх міністерствах і відомствах Украї­ни, в т. ч. у СБУ, Міністерстві оборони та Міністерстві зовнішніх справ. Його активність вкупі з інформаційним тиском у засобах масової інформації та діяльністю суспільно-­політичних об’єднань створили потужний потенціал впливу на політичні процеси в Украї­ні.

До цього додався тиск і західних партнерів, які не бажали виникнення в Європі нової ядерної держави та, «зачаровані» демократичними змінами у Росії, саме останню вважали відповідальною за україн­ське ядерне роззброєння. Вже тоді Москва застосувала перші елементи гібридної війни, зображаючи Україну в ЗМІ як державу з недалекоглядною політикою і слабким політичним керівництвом та застосовуючи проти неї «газовий важіль».

Як відомо сьогодні, Будапештський меморандум не став панацеєю для Украї­ни і не врятував її від загарбницьких дій сусідньої держави. Відбулося це з низки причин. Документ не був ратифікований парламентом жодної з країн-­гарантів, маючи через це найнижчий рівень дипломатичної угоди. Він давав тільки «запевнення в безпеці», а не «гарантії безпеки». Неочікувано для себе Україна опинилася в так званій «сірій зоні небезпеки». До того ж пасивність нашої держави в контексті Будапештського меморандуму дала інформаційний привід для спроб викривленого тлумачення його положень. Нарешті, сам Київ, як сторона цього документа, мало що зробив стосовно його виконання (не було здійснено делімітацію та демаркацію кордону з РФ, не створено дієвої системи інформаційної безпеки, безкарно допускалися спроби економічного тиску з боку Москви тощо).

Таким само провалом стало укладання україн­сько-­російського Договору про дружбу і співпрацю, більш відомого як «Великий договір». Серед головних пунктів документа було визнання територіальної цілісності й непорушності існуючих кордонів обох держав, що стало головним аргументом україн­ської влади у суперечці з патріотичною громадськістю, яка критикувала пов’язану з Договором міжурядову угоду «Про статус і умови перебування Чорноморського Флоту РФ на території Украї­ни».

Як з’ясувалося, існування закріплених у міжурядових угодах зобов’язань не зупинило Росію від агресії. Більше того, зазначений договір чинний і сьогодні, що також є інструментом гібридної війни РФ проти Украї­ни. За потурання україн­ської влади Москва демонстративно не проводила підготовки до виведення своїх кораблів із Севастополя, а у 2010 р. домоглася укладання Харківських угод, що забезпечили пролонгацію перебування ЧФ РФ у Криму.

Як стало зрозуміло сьогодні, багато шкоди розвиткові Украї­ни наробила так звана багатовекторність зовнішньої політики. Характеризуючи шарахання україн­ської політичної еліти між Заходом та Сходом, Президент Украї­ни П. Порошенко у своєму виступі під час параду 24 серпня 2016 р. констатував: «Але тоді ми не наважилися безкомпромісно порвати з минулим. Заплуталися в стрілках багатовекторності, намагалися всидіти на двох стільцях. Постійне озирання на Москву та віра в міфічне братерство; патерналізм та соціалістичні стереотипи міцно сиділи в свідомості суспільства, гирями висли на ногах і заважали рухатися вперед»[34].

Справді, для багатьох людей здобута чверть століття тому незалежність була більше формальною, аніж справжньою. Наша країна продовжувала жити під пильним оком свого північного сусіда не тільки в економічній, енергетичній чи гуманітарній сферах, а й у зовнішньополітичній. Багатовекторна політика робила Україну буферною державою поміж двома світами — цивілізованим і візантійським, тож про реальну незалежність важко було говорити.

У результаті Україна виявилася неспроможною приєднатися до дієвих союзів та безпекових систем, що дозволили б захистити себе в умовах зовнішньої агресії. Стосункам із західними партнерами часто заважали внутрішньоукраїн­ські проб­леми: корупція, прояви авторитаризму, репресії проти опозиції. Особливо яскраво це проявилося на початку 2000-х років у часи «касетного скандалу» та справи Г. Гонгадзе, коли україн­ське керівництво фактично зазнавало міжнародної ізоляції з боку Заходу. На саміті НАТО у 2002 р. організаторам довелося навіть змінити робочу мову, аби тільки тодішній Президент Украї­ни Л. Кучма не сидів поруч із лідерами США та Великої Британії.

Реальним шансом вирватися з цього замкненого кола була спроба здобути План дій щодо членства (ПДЧ) у НАТО на саміті Альянсу в Бухаресті у 2008 р. Після перемоги Помаранчевої революції США і НАТО скористалися обранням В. Ющенка на посаду президента і запропонували україн­ській владі здійснити кроки з приєднання до ПДЧ, однак Київ проґавив цю можливість. Цей провал відбувся не тільки через гібридні дії Росії (яка активно залучала до блокування прийнятного для нас рішення своїх «агентів впливу» в європейських країнах), а й через відсутність єдності з цього питання у тодішньої україн­ської політичної еліти.

Боротьба Президента В. Ющенка з прем’єр-­міністром Ю. Тимошенко в перші роки після перемоги Майдану, а згодом створення «антипомаранчевої» парламентської коаліції врешті-­решт призвели до скасування плану Заходу щодо залучення Украї­ни до Альянсу. Формально це було підтверджено і з україн­ського боку. Обраний на посаду прем’єр-­міністра В. Янукович під час візиту до штаб-­квартири НАТО заявив, що Україна не зацікавлена в отриманні ПДЧ.

Із 2007 р. розвиток трансатлантичної інтеграції Украї­ни був ослаб­лений втомою від Украї­ни, що у поєднанні з незалежним курсом Німеччини в ЄС і НАТО та гібридними заходами Росії у сфері зовнішньої політики призвели до фактичної відмови Києву щодо ПДЧ у Бухаресті.

Рішення Бухарестського саміту засвідчило успіх політики Росії з ізолювання Украї­ни від Північноатлантичного альянсу та закрило нашій державі шлях до НАТО на тривалу перспективу.

Згортання співробітництва з Альянсом продовжилося за часів президентства В. Януковича, що визначалося новою редакцію Закону «Про засади зовнішньої і внутрішньої політики». Документ передбачав дотримання Україною політики позаблоковості та неучасть нашої держави у військово-­політичних союзах.

Апофеозом розгортання зовнішньої політики україн­ської влади на Схід було рішення уряду Украї­ни призупинити роботу над Угодою про асоціацію з Європейським Союзом, що перекреслило всі орієнтири зовнішньої політики нашої держави останнього десятиліття та стало ще одним вагомим успіхом гібридних дій Росії. Для досягнення своїх цілей Москва використала широкий комплекс фінансових та економічних заходів, скориставшись повною керованістю тодішнього президента В. Януковича. Саме цей відвертий провал у зовнішній політиці і став каталізатором Революції гідності, яка змусила РФ перейти до силових дій проти Украї­ни.

Слід зазначити, що, крім дезорієнтації зовнішньої політики протягом усього періоду незалежності, були й вагомі внутрішні причини, що перешкоджали україн­ському зовнішньополітичному відомству ефективно протистояти заходам агресора у гібридній війні. Вони пов’язані з відсутністю кардинальних реформ україн­ської дипломатії, яка й донині залишається далекою від європейських критеріїв, продовжуючи функціонувати за зразком того зовнішньополітичного органу, що був створений у часи радянської Украї­ни. В основі україн­ської дипломатії все ще лежить застаріла модель вертикально-­командного типу та система розподілу повноважень, що базується на радянському принципі недовіри до виконавця, його низькій кваліфікації та технічній неозброєності.

Підвищенню ефективності МЗС Украї­ни, у т.ч. і щодо протидії гіб­ридній війні з боку РФ, має сприяти докорінне реформування міністерства та перетворення його на ефективне зовнішньополітичне відомство європейського зразка, яке має відбутися найближчим часом. Докорінних змін повинні зазнати структура міністерства, підхід до системи атестації співробітників, система взаємодії всередині МЗС (повний перехід на електронний документообіг), система підготовки і відбору кадрів тощо.

8.2. «Несмілива» культурна дипломатія

Продуктивний діалог зі світом — важлива умова успішної зовнішньої політики. Мовою цього діалогу, потрібною та зрозумілою за сучасних обставин, є мова культури і мистецтва.

У новій стратегії Європейського Союзу культура визнається гравцем вирішальної ролі у зміцненні міжнародного партнерства. Верховний представник та віце-­президент ЄС Ф. Могеріні зазначає: «Культура має бути невід’ємною частиною нашої зовнішньої політики. Культура є потужним інструментом для наведення мостів між людьми, зокрема, між молоддю, і зміцнення взаєморозуміння. Вона може виступити й рушійною силою для економічного і соціального розвитку. Оскільки ми стикаємося зі спільними викликами, культура може допомогти нам усім, у Європі, Африці, на Близькому Сході та в Азії, встояти у боротьбі з радикалізацією і розбудувати альянс цивілізацій проти тих, хто намагається нас розділити. Саме тому культурна дипломатія має стати основою наших стосунків із сучасним світом»[35].

Ціна втрачених шансів на діалог Украї­ни зі світом стала особливо зрозумілою на початку 2014 р., коли виникла потреба протидіяти агресивній інформаційній політиці Російської Федерації. З особливою гостротою стало відчутно, наскільки нашій краї­ні бракувало іміджу сучасної демократичної держави, який сприяв би налагодженню стосунків партнерства та довіри. Домінуючий на той час ретроградний образ краї­ни «борщу і гопака» вказував на неготовність до змін та відкритого діалогу. Однією з причин цього була не ефективна на той час діяльність у сфері україн­ської культурної дипломатії.

Саме тому, що держава не залучила потенціал культури до розбудови свого іміджу, стала можливою фальсифікація подій Майдану з боку Російської Федерації. Відомо, що кінострічку «Україна: маски революції», яка поширювала брехливу і компрометуючу інформацію про Україну та її народ, було замовлено російськими спецслужбами французькому режисеру П. Морейро. Її покази в європейських країнах на початку 2016 р. стали сумним підсумком багаторічної бездіяльності україн­ської культурної дипломатії. Таких прикладів — безліч.

Упродовж більш як двох десятиліть культурна дипломатія була присутньою лише в окремих виявах. Нам відомо про окремі успіхи за кордоном окремих персон — україн­ських митців і кураторів, експертів і дипломатів. Однак цій присутності бракувало системи, найкращі ініціативи виглядали дисперсними та нескоординованими. Спроби, які робилися для налагодження системності цієї діяльності, не знайшли продовження і розвитку. І після 1991-­го, коли світ дізнався про молоду державу, а україн­ська діаспора виступила її важливим інформаційним каналом, і часи Президента В. Ющенка, коли демократичні зрушення підштовхували до діалогу з іншими країнами, й події Майдану, які викликали хвилю підтримки і симпатії за кордоном, сьогодні виглядають як шанси, що давалися нам історією.

Аби рухатися вперед, а не по колу, варто артикулювати, які саме шанси було втрачено. І зробити це слід сьогодні, коли необхідність діалогу та розбудови стосунків довіри стала ще більше очевидною. Водночас з’явилася надія на їх реалізацію за участю новоствореного підрозділу в Міністерстві закордонних справ Украї­ни, який курирує культурну дипломатію та обіцяє реформи у цій сфері.

Шанс на інституцію. Одна з реформ передбачає вдосконалення діяльності культурно-­інформаційних центрів при дипломатичних представництвах. Вони були створені у 2006 р. з метою сприяння співпраці у деяких сферах (культури, науки, освіти, спорту) та поширення інформації про Україну в краї­ні перебування[36]. Підсумовуючи їхню десятилітню діяльність, варто зазначити, що центри не лише повною мірою не виконали покладених на них функцій. Цих функцій було недостатньо, аби Україна могла «розмовляти» на рівних з іншими державами мовою культури і мистецтва.

Зокрема, доречно зауважити, що протягом 2006—2016 рр. їхня робота зосереджувалася лише на протокольних заходах і, найчастіше, ними й обмежувалася. Досить поширеними є заходи «з інформаційно-­роз’яснювальної роботи» (з нагоди офіційних державних свят), відзначення щорічних ювілейних дат, вшанування пам’яті видатних українців. Тому інформація, що поширювалася через культурно-­інформаційні центри, стосувалася минулого україн­ського народу та його традиційної культури. А розбудова демократії та громадянського суспільства, на жаль, залишалася поза увагою.

Культурно-­інформаційні центри — один із найяскравіших прикладів не використаних Україною шансів на розбудову міжнародного партнерства та стосунків довіри і водночас — на створення інституції культурної дипломатії, яка б забезпечила системність діяльності. Причинами втрати цього шансу можна назвати: обмеженість бюджетного фінансування, низький професійний рівень працівників дипломатичних установ та відсутність серед них культурних менеджерів, а іноді й особиста індиферентність як до культурних процесів загалом, так і до культури своєї держави. На низькій ефективності роботи культурно-­інформаційних центрів[37] позначилися проб­леми з координацією та синергією діяльності Міністерства закордонних справ Украї­ни та Міністерства культури Украї­ни, Міністерства освіти і науки Украї­ни, Міністерства молоді та спорту Украї­ни, Державного комітету телебачення та радіомовлення Украї­ни (які мали співпрацювати у плануванні роботи центрів), брак аналізу та прогнозування роботи центрів, моніторингу їхніх потреб та можливостей.

Водночас варто зауважити, що для інституалізації культурної дипломатії діяльність культурно-­інформаційних центрів є значним ресурсом, тож важливо її реформувати, усунувши зазначені проб­леми.

Ще одним втраченим шансом на інституцію є спроба створення державного органу промоції культури Украї­ни у 2009 р., коли з державного концертного підприємства «Дружба» (яке до того часу підтримувало заходи з міжкультурного діалогу у краї­ні) постала Державна агенція промоції культури Украї­ни. Однак її візію не відображено в жодних документах, тож ідеї щодо діяльності цієї установи не увійшли до жодної з програм.

Шанс на підтримку ззовні. Свого часу культурною дипломатією Украї­ни було втрачено ще один шанс на розбудову стосунків довіри зі світом. Ним було залучення такого потужного провайдера промоції культури Украї­ни, як україн­ські експатріанти, так звана діаспора.

Саме завдяки активності україн­ських експатріантів від моменту здобуття Україною незалежності відкрилася можливість актуалізації та залучення такого досвіду тривалої україн­ської культурної присутності у світі, як діяльність академічних осередків з дослідження українознавчої проб­лематики[38].

Підтримка сталих зв’язків з україн­ською діаспорою визначається одним із напрямів зовнішньої політики Украї­ни, а зарубіжне українство є об’єктом державної етнополітики Украї­ни згідно з Декларацією про Державний суверенітет Украї­ни та Законом Украї­ни «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики Украї­ни» від 1 липня 2010 р.

Шанс на контент. Аналізуючи втрачені шанси культурної дипломатії, важливо зауважити, що до пріоритетів культурної політики Украї­ни ніколи не належало сприяння розвиткові актуальної культури. Відсутність у нашій краї­ні державного музею сучасного мистецтва є стратегічною помилкою та ускладнює культурні комунікації та промоцію. Як краї­ні з досить насиченим на події періодом новітньої історії, Украї­ні гостро бракує локації, де ця історія разом із реальністю буде переосмислюватися засобами сучасного мистецтва.

Пріоритетом були і залишаються не лише розбудова власної інституції сучасного мистецтва, а й представлення Украї­ни на виставках у провідних музеях світу, а також участь в інтернет-­проектах на популярних ресурсах, де викладають репродукції творів мистецтва з колекцій різних музеїв світу.

Промоція нашої держави засобами культури була б успішнішою, аби своєчасно розвивалися проекти такого важливого вектора культурної дипломатії, як внутрішня, «домашня», культурна дипломатія. Україна не зможе розповісти про себе світові, поки українці не познайомляться між собою, не самоідентифікуються. Насамперед ідеться про розвиток культурних комунікацій між регіонами — шляхом впровадження програм резиденцій, культурних ініціатив.

Шанс на політику культурної дипломатії. Ще у 2006 р., під час створення культурно-­інформаційних центрів при дипломатичних установах, Україна мала шанс на перезавантаження культурної дипломатії. Створюючи інтерфейс, варто було активізувати всю горизонталь зв’язків — між державними відомствами, україн­ськими експатріантами, культурними діячами та митцями в Украї­ні, — залучивши їх до розбудови політики культурної дипломатії:

Невизначеність позиції держави у цьому напрямі пов’язана з тривалою відсутністю стратегії культурної дипломатії, яка б об’єднала існуючі ініціативи та апелювала до визначених стратегічних пріоритетів зовнішньої політики Украї­ни.

8.3. «Білі плями» в інформаційному просторі

Більшість проб­лем, що накопичилися в інформаційній сфері Украї­ни, мають системний і хронічний характер, але події та процеси, спричинені російською агресією проти нашої держави, змушують нині терміново шукати шляхів їх вирішення.

Гібридний інформаційно-­медійний характер російської агресії вже станом на 2014 р. повною мірою виявив неприпустимо слабкі позиції Украї­ни у низці стратегічно важливих аспектів націо­нального розвитку. Зокрема:

1) критична кількість медіа, що, вільно діючи в інформаційному просторі Украї­ні, порушують її закони та загрожують її націо­нальній безпеці;

2) недостатньо захищений від неліцензованих трансляцій вітчизняний телерадіопростір, стабільне технічне покриття якого й досі є значно меншим за територію держави (навіть без урахування окупованих районів);

3) не адекватна вимогам часу система нормативно-­проектного та інституційного забезпечення розвитку інформаційної сфери, зокрема, відсутність концептуалізованої державної політики інформаційної безпеки;

4) недостатньо фахова, організована й надто залежна від власників ЗМІ журналістська спільнота;

5) брак дієвих інституцій та механізмів оперативного реагування на інформаційні та інформаційно-­психологічні загрози.

Факти свідчать, що станом на кінець 2013 р. в Украї­ні практично не було дієвої системи захисту націо­нального медійного і, зокрема, телерадіоінформаційного простору. Серед іншого, це призводило до численних порушень, пов’язаних із безліцензійною діяльністю провайдерів програмної послуги, ретрансляцією контенту без дозволів, порушення авторських та суміжних прав на програмний продукт[39]. Крім того, існували цілком сприятливі умови для масової та безперешкодної трансляції аудіовізуального продукту, зміст якого прямо порушував законодавство Украї­ни у сфері інформаційної безпеки[40].

Невдовзі профільні органи з’ясували, що через відсутність в україн­ському законодавстві обмеження на володіння друкованими виданнями суб’єктами інших країн в Украї­ні, починаючи з 1993 р., було створено та зареєстровано понад 30 видань, які у своїй назві використовують слова «Россия», «Русь», «Новороссия». Лише протягом 2014 р. Державна міграційна служба, МЗС, а також органи сектору безпеки і оборони змушені були позбавити акредитації при органах державної влади понад 100 російських ЗМІ й видворити з території держави цілу низку працівників російських медіа за антиукраїн­ську пропаганду і недотримання журналістських стандартів[41].

Одним із важливих чинників поширення сепаратистських настроїв і ескалації конфлікту на сході стала надмірна олігархізація медіа. У 2013 р. приблизно 75 % телевізійного ринку і ТОП-­10 телеканалів належали чотирьом медіагрупам, власники яких використовували їх здебільшого не як бізнес-­ресурс, а як інструмент політичного та електорального впливу. При цьому (тенденція не подолана й досі) україн­ські мовники масово розміщували російський аудіовізуальний контент, зокрема відверто антиукраїн­ського змісту. За різними оцінками, у 2013 р. вони витратили на його закупівлю від 65 до 300 млн дол. США[42]. Крім того, російський продукт без обмежень транслювався в кабельних і супутникових мережах.

Що ж до Донецької та Луганської областей, то тут взагалі склалася специфічна модель медіаспоживання, в якій вплив загальнонаціо­нальних мовників був порівняно незначним, а найвищі рейтинги мали місцеві приватні ТРО і друковані видання, що інформували передусім про актуальні питання регіонального життя[43]. Домінуючі ж позиції посідав медіахолдинг «Медіа група Україна», контрольований Р. Ахметовим, із досить потужним пулом регіональних телеканалів («Донбас», «Канал 34», «Сигма»). Переважно російськомовний та специфічно «домашній» контент цих мовників у поєднанні з великою кількістю російського аудіовізуального продукту, трансльований в ефірі та кабельних і супутникових мережах, безумовно підготував ґрунт для майбутнього конфлікту. Особливо чітко це проявилося під час Євромайдану.

Хронічною проб­лемою і неабиякою загрозою для інформаційної безпеки Украї­ни був брак безперебійного та щільного транслювання націо­нального телерадіомовлення на території Украї­ни у цифровому та аналоговому форматах. Ідеться про т. зв. білі плями в охопленні ефірним та цифровим мовленням низки переважно прикордонних районів Сумської, Харківської, Чернігівської, Донецької та Луганської областей північного сходу; Одеської області та АР Крим на півдні; Львівської, Волинської, Закарпатської та Івано-­Франківської областей на заході краї­ни. Це роками позбавляло націо­нального телебачення частину україн­ських громадян, які натомість завжди могли легко приймати не ліцензовані націо­нальним регулятором трансляції суміжних держав: Туреччини, Румунії, Угорщини, Польщі, Білорусі, а також Російської Федерації.

Треба особливо підкреслити, що станом на 2016 р. ситуація практично не змінилася, що вкотре констатувало Держкомтелерадіо у червні того ж року[44]. Комітет посилається на недоліки «інфраструктури мереж, розбудованих ТОВ «Зеонбуд», яка не забезпечує належного охоплення територій як усередині держави, так і в її прикордонних зонах»[45].

Примітки

[1] Hellinger D. and Judd D. R. The Democratic Façade. — Brooks : Cole Publishing Company, 1991. — 262 p. Згідно з усталеним поняттям, «демократичний фасад» приховує кризу демократичних інститутів та виникає внаслідок приватизації виборів і, відповідно, процесу прийняття державних рішень найбільш впливовими соціальними групами. Цей процес супроводжується зростанням контролю над суспільством з боку установ, покликаних захищати його безпеку та цілісність від зовнішніх та внутрішніх загроз. У підтриманні суспільних уявлень про «демократичність» та «легітимність» такого політичного режиму ключову роль відіграють засоби масової інформації.

[2] Рябчук М. Дві Украї­ни: кінець амбівалентности? [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://krytyka.com/ua/articles/dvi-­ukrayiny-­kinets-­ambivalentnosty

[3] Типовий доказ — Автономна Республіка Крим. Дослідження Україн­ського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова «Кримський соціум: лінії поділу, чинники конфліктності, шляхи консолідації», опубліковане у травні 2009 року, продемонструвало тотальне превалювання та потужне укорінення на півострові маркерів російської ідентичності — мови і культури. Як наслідок, 85,1% представників україн­ського етносу вказали, що вважають рідною для себе саме російську мову, а 52,7% етнічних українців пов’язали себе з російською культурною традицією. Окрім того, більшість представників україн­ської громади Криму визнали, що ідентифікують себе разом з росіянами частиною однієї соціокультурної спільноти. Фактично йдеться про потужну асиміляцію українців на власній території, котра відчутно полегшила анексію Криму РФ.

[4] Європейська хартія місцевого самоврядування (м. Страсбург, 15 жовтня 1985 року). Хартію ратифіковано законом Украї­ни № 452/97-­ВР від 15.07.97 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_036

[5] Аналітична доповідь Націо­нального інституту стратегічних досліджень до позачергового Послання Президента Украї­ни до Верховної Ради Украї­ни «Про внутрішне і зовнішне становище Украї­ни у сфері націо­нальної безпеки». — К. : НІСД, 2014. — С. 35.

[6] Зі зведеного бюджету Украї­ни у 2014 р. на Збройні Сили Украї­ни було витрачено 27 365 млн грн, на правоохоронні органи 44 865 млн грн, тоді як на виплату відсотків за запозиченнями 49 435 млн грн [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://cost.ua/budget/expenditure/#sthash.w83I6kby.dpuf

[7] Вхідне сальдо ЄКР [Електронний ресурс] / Державна казначейська служба Украї­ни. — Режим доступу : http://www.treasury.gov.ua/main/file/link/334916/file/EKR.xls

[8] Taxing Wages 2014 [Електронний ресурс] / OECD. — 2014. — May. — Режим доступу : http://www.oecd-­ilibrary.org/taxation/taxing-­wages-­2014_tax_wages-­2014-­en

[9] World Economic Outlook Database [Електронний ресурс] / International Monetary Fund. — 2016. — October. — Режим доступу : http://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2016/02/weodata/weorept.aspx

[10] Страхових внесків на: 1) загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, 2) загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, 3) загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, 4) загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

[11] Єдиний соціальний податок (ЄСП) діяв у Росії в 2001—2009 рр. З 1 січня 2010 р. було прийнято рішення його скасувати, розділивши на три страхові внески — пенсійний, медичний і соціальний. Внески здійснює роботодавець з фонду оплати праці. В 2016 р. сукупний розмір внеску становить 30% фонду оплати праці та включає внески: до Пенсійного фонду Російської Федерації (22%); до Фонду соціального страхування Російської Федерації (2,9%); до Фонду обов’язкового медичного страхування (5,1%). У рамках підготовки антикризових заходів російський уряд пропонує ліквідацію страхових внесків і повернення з 1 січня 2017 р. ЄСП, який буде адмініструвати Федеральна податкова служба. Як аргументується, це дозволить спростити правила сплати податків, знизить кількість перевірок і контрольних заходів. Реформа також повинна різко збільшити надходження від тих суб’єктів, які раніше використовували різні схеми ухилення від сплати податків.

[12] Закон Украї­ни «Про внесення змін до Податкового кодексу Украї­ни щодо трансфертного ціноутворення» від 04.07.2013 р. № 408-­VII [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/408-­18

[13] Закон Украї­ни «Про внесення змін до Податкового кодексу Украї­ни щодо удосконалення податкового контролю за трансфертним ціноутворенням» від 28.12.2014 р. № 72-­VIII [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/72-­19

[14] За что ГФС потребовала у Киевстара миллиард [Електронний ресурс] // Ліга.Бізнес. —2016. — 09 березня. — Режим доступу : http://biz.liga.net/all/telekom/stati/3273980-­privet-­ot-­kurchenko-­za-­chto-­gfs-­potrebovala-­u-­kievstara-­milliard.htm

[15] Російський кредит у $ 3 млрд був хабарем за відмову від асоціації з ЄС — Порошенко [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://dt.ua/POLITICS/rosiyskiy-­kredit-­u-­3-­mlrd-­buv-­habarem-­za-­vidmovu-­vid-­asociaciyi-­z-­yes-­poroshenko-­175976_.html

[16] Взятка с удавкой от Путина [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://argumentua.com/stati/vzyatka-­s-­udavkoi-­ot-­putina

[17] 18 жовтня 2011 р. у Санкт-­Петербурзі державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав підписано договір про зону вільної торгівлі у рамках СНД, який ратифіковано Україною Законом № 5193-­VI від 30.07.2012 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_n25

[18] Большие надежды на транзит в Иран — интервью главы департамента коммерческой работы УЗ, ЦТС [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://uz.gov.ua/press_center/ukrainian_railways_in_mass_media/421297/

[19] Україна розпочала процедуру оскарження транзитних обмежень РФ в рамках СОТ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.me.gov.ua/News/Detail?lang=uk-­UA&id=5e7bf444-­d1b7-­47a3-­805f-­0411db1c1968&title=UkrainaRozpochalaProtseduruOskarzhenniaTranzitnikhObmezhenRfVRamkakhSot

[20] Експедитори наголошують, що неадекватна політика Укрзалізниці, як тарифна, так і стосовно управління своїм парком, позначається на транзиті Украї­ни іноді навіть сильніше, ніж військові дії на частині її території та російські транспортні стратегії. Тарифи залізниці є високими і зростають набагато швидшими темпами, ніж у країнах-­конкурентах. Неузгодженість тарифної політики Укрзалізниці та морських торговельних портів Украї­ни, лобіюванням ними інтересів окремих комерційних структур відштовхують вантажовласників від транспортування вантажів через територію Украї­ни та здійснення перевалки вантажів через україн­ські порти. Складність і тривалість процедур перетину кордону, а також недостатня пропускна спроможність пунктів перетину кордонів є додатковим фактором тиску на транзит.

[21] Объединение электросистем Украины и России отложено [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://korrespondent.net/business/17542-­obedinenie-­elektrosistem-­ukrainy-­i-­rossii-­otlozheno

[22] Угода між Кабінетом Міністрів Украї­ни та Урядом Російської Федерації про стратегічне співробітництво в газовій галузі. Міжнародний документ від 07.10.2002 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/643_790

[23] Лидеры России, Украины и ФРГ подписали совместное заявление о сотрудничестве по использованию магистральных газпроводов, проходящих по территории Украины [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rian.ru/economy/20020610/172068.html

[24] Суходоля О. М. Трансфер досвіду як інструмент аналізу та стабілізації політики // Науковий вісник Академії муніципального управління. Серія «Управління». — 2013. — № 2. — С. 66—80.

[25] Путин всех обыграл. Интервью российскому Forbes Д. Фирташа [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.forbes.ru/ekonomika/lyudi/70718-­dmitrii-­firtash-­nravitsya-­mne-­eto-­ili-­ne-­nravitsya-­ya-­snimayu-­shlyapu-­putin-­vs

[26] Аналіз загроз націо­нальним інтересам в газовій сфері [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.rnbo.gov.ua/files/2009/1208nrg1_2.pdf

[27] Результати офіційних переговорів новообраного президента Украї­ни В.Януковича з його російським колегою ЗМІ Росії інтерпретували в показовій формі: президент Украї­ни зокрема пообіцяв продовжити перебування Чорноморського флоту; забезпечити запровадження російської мови як другої офіційної мови Украї­ни та скасувати С.Бандері звання Герой Украї­ни.

[28] Чего «Газпром» ждал от нового договора с Украиной [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.vedomosti.ru/companies/news/1480397/predlagal_akcii

[29] North D. C., Wallis J. J. & Weingast B. R. Limited Access Orders in the Developing World: A New Approach to the Problems of Development [Електронний ресурс].— WB, 2007. — Режим доступу : elibrary.worldbank.org/doi/pdf/10.1596/1813-­9450-­4359

[30] Cуходоля О.М., Сменковський А.Ю. Енергетичний сектор Украї­ни: перспектива реформування чи стагнації // Стратегічні пріоритети. — 2013. — № 2. — С. 74—80.

[31] Фактично обсяги державної підтримки перестали пов’язуватись з обсягами та динамікою видобутку вугілля, обсяг державного фінансування вугільної галузі за період із 2001 по 2013 рр. зріс майже у 7,5 раза і у 2013 р. досяг 14,9 млрд грн, що більше як у 1,5 раза перевищує видатки на охорону здоров’я по краї­ні.

[32] Balmaseda M. Energy Dependency, Politics and Corruption in the Former Soviet Union: Russia’s Power, Oligarchs’ Profits and Ukraine’s Missing Energy Policy, 1995—2006. — Routledge, 2008.

[33] Найбільш яскраво це проявляється у публічній актуалізації у виборчий період питання про «збереження низьких цін для населення, оскільки в Украї­ни є дешевий власний газ». Саме ця формула і є визначальною для збереження системи субсидування та низьких цін, а відтак збереження «російської» моделі управління в енергетичній сфері.

[34] Виступ Президента Украї­ни під час Параду Незалежності [Електронний ресурс] / офіц. інтернет­-представництво Президента Украї­ни. — 2016. — 24 серпня. — Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/vistup-­prezidenta-­ukrayini-­pid-­chas-­paradu-­nezalezhnosti-­37949

[35] A new strategy to put culture at the heart of EU international relations [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://europa.eu/rapid/press-­release_IP-­16-­2074_en.htm

[36] Указ Президента Украї­ни «Про культурно-­інформаційний центр у складі закордонної дипломатичної установи Украї­ни» від 20.022006 р. № 146/2006 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/142/2006

[37] Культурно-­інформаційні центри при дипломатичних представництвах Украї­ни та Державна агенція промоції культури Украї­ни — досить показові, хоч і невдалі, спроби розбудови інституції культурної дипломатії. У 2015 р., після подій Майдану, з огляду на ще гострішу потребу в інтерфейсі для презентації Украї­ни міжнародній спільноті, з ініціативи Міністерства культури Украї­ни мала шанс на втілення ще одна ідея інституалізації культурної дипломатії — створення Україн­ського Інституту (Інституту Тараса Шевченка). Однак і цей шанс було змарновано через брак синергії органів влади (зокрема Міністерства культури та Міністерства закордонних справ), імітацію залучення експертного середовища та громадськості до процесу розбудови інституції, відсутність аналітичної бази та нерозроб­лену бізнес­-модель діяльності і, врешті­-решт, — нефаховість остаточного документа —, «Концепції створення Україн­ського Інституту».

[38] Кафедри українознавства (славістики) в університетах світу могли б виконати роль добре розгалуженої мережі культурних установ Украї­ни за кордоном, активізація якої принесла б високі результати для промоції нашої держави. Створені з метою зосередження та посилення наукових ресурсів, більшість академічних та університетських установ виступали і виступають достатньо впливовими у світовому науковому та освітньому просторі (наприклад, Україн­ський науковий інститут Гарвардського університету, Канадський інститут україн­ських студій, Україн­ський вільний університет у Мюнхені та багато інших).

[39] Звіт Націо­нальної ради Украї­ни з питань телебачення і радіомовлення за 2014 рік [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://nrada.gov.ua/userfiles/file/2014/Zvitna%20informacia/Zvit_2014.pdf

[40] Лист Державного комітету телебачення і телерадіомовлення Украї­ни від 02.03.2015 р. № 909/28/5.

[41] Там само.

[42] Україн­ський медіа-­ландшафт 2015 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.kas.de/wf/doc/kas_43639-­1522-­13-­30.pdf?151209161127

[43] Жители Донбасса не верят ни украинскому, ни российскому ТВ [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://bryhynets.com/index.php?nma=news&fla=stat&nums=6719&cat_id=1&page=

[44] Державний комітет телебачення і радіомовлення Украї­ни. Рішення Колегії від 23 червня 2016 р. м. Київ № 6/19 «Про стан телерадіомовлення в прикордонних областях Украї­ни» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=129792; Колегія Держкомтелерадіо розглянула стан розвитку інформаційної та видавничої сфер Волинської області [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=131095&cat_id=126304

[45] Там само.