Таємнича історія Біллі Міллігана

Розділ 7

Дороті Сендз пригадувала, як у березні 1955 року тримала на руках своє одномісячне немовля, якому щойно дала ліки, аж раптом дитяче личко зробилося багряним, а довкола ротика розповзлася бліда пляма.

— Джонні! — закричала жінка. — Біллі негайно треба до лікарні!

Джонні Моррісон примчав до кухні.

— Він нічого не міг проковтнути, — заторохтіла Дороті, — одразу все поверталося назад. А коли я дала йому ліки — з ним отаке трапилось!

Джонні гукнув Мімі, хатній робітниці, щоб пильнувала маленького Джима, і побіг заводити автомобіль. Дороті помчала слідом за ним із крихіткою Біллі на руках. Вони вскочили в машину і погнали до шпиталю гори Синай, що в Маямі-Біч.

У відділенні невідкладної допомоги молодий інтерн глипнув на немовля і сказав:

— Пані, боюсь, уже запізно.

— Він живий, ти, скурвий сину! — заверещала Дороті. — Зроби що-небудь!

Від слів матері інтерн підскочив, мов ужалений, притьмом узяв у неї дитину і, затинаючись, пробелькотів:

— Ми… ми зробимо все можливе.

Медсестра за столом реєстрації почала заповнювати картку хворого.

— Ім’я й адреса дитини?

— Вільям Стенлі Моррісон, — відповів Джонні. — Будинок 1311, Північно-східна сто п’ятдесят четверта вулиця, Північний Маямі-Біч.

— Віросповідання?

Джонні подивився на Дороті. Вона знала, що він уже було збирався сказати «юдей», але побачив вираз її обличчя і завагався.

— Католик, — мовила вона.

Джонні Моррісон розвернувся й закрокував до кімнати очікування. Дороті пішла за ним, безсило впала на пластикове сидіння і стала дивитись, як він курить одну цигарку за іншою. Вона підозрювала, що Джонні досі сумнівається, чи й справді Біллі його син. Біллі був не схожий на свого темноволосого і смаглявого брата Джима, котрому саме виповнилося півтора року. Джонні був на сьомому небі від щастя, коли народився Джимбо. Він навіть поговорював про те, що розшукає свою законну дружину і розлучиться. Втім, далі балачок справа так і не пішла. Зате він придбав рожевий будинок з ліпниною та пальмою на задньому подвір’ї, тому що, мовляв, людині шоу-бізнесу вкрай важливо мати затишне родинне гніздечко. І Дороті в цьому новому гніздечку жилося набагато краще, ніж у Серклвілі, що в штаті Огайо, де вона мешкала, коли ще була заміжня за Діком Джонасом.

Але зараз для Джонні настали скрутні часи, розуміла Дороті. Його жарти вже не смішили. Усі запрошення діставались молодим комікам, а Джонні залишалося тільки підбирати за ними крихти. Колись він був першокласним конферансьє та музикою, проте нині замість вигадувати нові номери пиячив і просаджував гроші в азартні ігри. Дійшло до того, що за комір він закладав іще до першого виходу на сцену — «для почину», як він висловлювався, й до кінця вечора був уже таким захмелілим, що останній виступ доводилося скасовувати. У його коронну фразу для публіки про те, що в ньому поєднуються «півблазня і півбарда», тепер сміливо можна було додавати: «І півпляшки бурбону».

Це був уже не той Джонні Моррісон, який на зорі співочої кар’єри Дороті влаштовував для неї виступи, а опісля проводив додому, щоб, за його словами, ніхто не скривдив його «двадцятирічну рум’яну селяночку з Огайо». Це був уже не той чоловік, чий міцний авторитет колись дозволяв їй присаджувати небажаних залицяльників, усього лише сказавши: «Охолоньте, хлопці, я подружка Джонні Моррісона».

У свої тридцять шість років Джонні, осліплий на ліве око і кремезний, як борець, більше скидався на її батька, ніж на супутника життя, думала Дороті.

— Тобі не варто стільки курити, — озвалася вона.

Він загасив цигарку в попільничці й засунув руки в кишені.

— Щось я не в гуморі виходити сьогодні на сцену, — промовив він.

— Ти й так цього місяця забагато виступів пропустив, Джонні.

Він глянув на неї вбивчим поглядом, і вона прикусила язика. Джонні вже було відкрив рота, й жінка приготувалася почути щось в’їдливе, коли до кімнати увійшов лікар.

— Пане і пані Моррісон, ми вважаємо, що з вашим сином усе буде гаразд. Пухлина блокує його стравохід, але ми дамо їй раду. Зараз ваш хлопчик у стабільному стані. Їдьте додому. Ми зателефонуємо вам, якщо будуть які-небудь зміни.

Біллі вижив. У перший рік свого життя він майже не вилазив із різних шпиталів у Маямі. Коли Джонні й Дороті їхали удвох на гастролі, Біллі й Джимбо залишалися з Мімі або в дитячому садочку-інтернаті.

Коли Біллі виповнився один рочок, Дороті завагітніла втретє. Джонні запропонував їй поїхати на Кубу, де можна було зробити аборт, але вона не погодилась. Через багато років Дороті пояснила дітям, що не хотіла брати на душу смертний гріх. У переддень нового, 1956 року з’явилася на світ Кеті Джо. Витрати на медичні послуги стали для Джонні непосильним тягарем. Він заліз у борги, почав більше грати і відчайдушніше пити. Якось Дороті довідалася, що він узяв у лихварів позику на шість тисяч доларів. Жінка влаштувала йому скандал. Він здійняв на неї руку.

Восени 1956 року Джонні шпиталізували через гостре алкогольне отруєння і депресію. Проте 19 жовтня його відпустили додому, щоб наступного дня він міг відсвяткувати з сім’єю п’ятий день народження Джимбо. Коли Дороті повернулася пізно ввечері з роботи, Джонні сидів, схилившись на стіл. На підлозі поруч із ним стояла переполовинена пляшка скотчу і валявся порожній флакон від снодійних пігулок.

Як пригадував Учитель, у найпершого уявного друга Біллі не було імені. Одного дня, за чотири місяці до свого четвертого дня народження, Біллі сидів у своїй кімнаті наодинці з іграшками, самотній і знуджений. Джимбо не бажав із ним гратися, Кеті була ще замала, а татові було не до нього — він читав книжку. Раптом Біллі побачив чорнявого хлопчика, що сидів навпроти, пильно спостерігаючи за ним великими карими очима. Біллі підштовхнув до нього солдатика. Хлопчик узяв фігурку, посадив до кузова іграшкової вантажівки і заходився катати її вперед і назад, туди і сюди. Вони не розмовляли, але це однаково було краще, ніж скніти на самоті.

Того вечора Біллі й безіменний хлопчик побачили, як тато Біллі підійшов до шафки з ліками і взяв флакон пігулок. У люстерку віддзеркалювалось татове обличчя. Він витрусив на долоню геть усі жовтенькі капсули і проковтнув їх, а тоді пішов і сів до столу. Біллі вклався у своє ліжечко. Його безіменний друг зник. Посеред ночі Біллі розбудив мамин лемент. Він бачив, як вона кинулася телефонувати в поліцію. Потім Біллі й Джимбо стояли біля вікна, дивлячись, як татка вивозять із будинку на каталці й забирають геть на машині з увімкненими мигалками.

У наступні дні тато не повертався, щоб погратися з Біллі, мама ходила сумна і заклопотана, Джимбо не було, а Кеті була ще занадто маленькою для ігор. Біллі спробував було з нею побавитись і поговорити, але мама сказала, що Кеті — крихітна тендітна дівчинка і з нею потрібно поводитися дуже-дуже обережно. Тому, коли Біллі знову занудьгував і відчув себе страшенно самотнім, він стулив повіки й заснув.

За мить Крістін розплющила очі й наблизилася до колиски, де лежала Кеті. Коли Кеті заплакала, Крістін одразу зрозуміла з виразу її обличчя, чого та хоче. Крістін підійшла до гарної пані і сказала, що Кеті голодна.

— Дякую, Біллі, — відповіла Дороті. — Ти в мене такий молодець. Приглядай за своєю сестричкою, поки я зготую вечерю. А перед тим, як іти на роботу, я почитаю тобі казочку на ніч.

Крістін не знала, хто такий Біллі і чому до неї так звертаються, та вона зраділа, що їй дозволили погратися з Кеті. Вона взяла червоний фломастер і намалювала для Кеті лялечку на стіні поруч із колискою.

Потім Крістін почула чиїсь кроки. Підвівши голову, вона побачила, що гарна пані сердито дивиться на помальовану стіну і на фломастер у Крістіниній долоньці.

— Так погано робити! Погано! Погано! — почала її шпетити Дороті.

Крістін заплющила очі і втекла.

Біллі отямився і побачив перед собою розгніване мамине обличчя. Коли вона вхопила його і затрясла, Біллі перелякався й заплакав. Він не розумів, за що його карають. Тоді він помітив малюнок і замислився, хто міг зробити таку шкоду.

— Я не бешкетував! — хлипав він.

— Ти зіпсував стіну! — кричала мати.

Він замотав головою.

— Це не Біллі зробив, це Кеті, — показав він на колиску.

— Не можна брехати, — відкарбувала Дороті, з кожним словом боляче тицяючи пальцем у його маленькі груди. — Брехати. Це. Погано. Брехуни потрапляють до пекла. А тепер марш до своєї кімнати!

Джимбо не схотів із ним розмовляти. Біллі запитав себе, чи ж не Джимбо помалював стіну. Біллі довгенько проплакав, але врешті його зморив сон.

Розплющивши очі, Крістін побачила, що на іншому кінці кімнати спить старший за неї хлопчик. Вона пошукала яку-небудь ляльку, але в кімнаті були самі тільки солдатики й машинки. Крістін не цікавили такі іграшки. Їй подобалися пупсики, іграшкові пляшечки з сосками і та пречудова ганчір’яна лялька, що була в Кеті.

Крістін вислизнула з кімнати й пішла шукати колиску Кеті. Їй довелося зазирнути у три кімнати, перш ніж вона знайшла потрібну. Кеті спала, тож Крістін взяла її ляльку і почимчикувала назад до ліжечка.

Вранці на Біллі чекала прочуханка за те, що він забрав у Кеті ляльку. Дороті знайшла іграшку в його ліжку і так люто трусила хлопчика, що той аж перелякався: ану ж у нього відпаде голова?

— Не смій більше так робити, — втовкмачувала Дороті. — Ця лялька належить Кеті.

Крістін засвоїла урок: з Кеті треба гратися дуже обачно, коли мама Біллі крутиться десь поблизу. Спершу Крістін думала, що Біллі — це той хлопчик, який спав на сусідньому ліжку, проте всі називали його Джимбо, і вона збагнула, що це старший брат. Вона знала, що її звуть Крістін, та всі чомусь кликали її Біллі, тож вона звикла відгукуватись на це ім’я. Вона дуже полюбила Кеті. Впродовж багатьох місяців Крістін бавила крихітку, вчила її новим словам, дивилась, як та починає ходити. Вона знала, коли Кеті хочеться їсти і які страви та любить. Вона відчувала, коли Кеті було боляче, і попереджала Дороті, що щось не гаразд.

Вони з Кеті полюбляли гратися в перевдягання, коли її мами не було вдома. Вони вбиралися в сукні, туфлі й капелюшки Дороті, а тоді вдавали, буцімто вони співачки і виступають у нічному клубі. Але найдужче Крістін подобалося малювати для Кеті картинки. Стіни вона більше не чіпала. Дороті купила їй багацько паперу та фломастерів, і всі постійно хвалили Біллі за те, як гарно він малює.

Джонні повернувся додому зі шпиталю і став для Дороті джерелом постійного занепокоєння. Коли він бавився з дітьми чи працював над новими піснями і номерами для свого шоу, то здавалося, ніби з ним усе гаразд, але варто було їй відвернутись, як він уже мчав телефонувати букмекерам. Дороті намагалась покласти цьому край, одначе Джонні знавіснів, облаяв її і вдарив. Після цього він перебрався до мотелю «Міджет Меншенз», не з’явившись удома ані на Різдво, ані в переддень Нового року, коли Кеті святкувала свій день народження.

18 січня Дороті розбудив телефонний дзвінок. Поліція знайшла тіло Джонні. Він сидів у своєму седані на парковці мотелю. Від вихлопної труби тягнувся шланг, інший кінець якого був увіпхнутий до салону. Джонні залишив прощальну записку на вісьмох аркушах, у якій засуджував Дороті й розпоряджався покрити його численні борги грошима зі страховки.

Коли Дороті сказала дітям, що Джонні пішов на небеса, Джимбо й Біллі підбігли до вікна і подивилися вгору.

Наступного тижня на Дороті вийшли лихварі, котрим Джонні заборгував шість тисяч доларів. Якщо вона не поверне їм гроші, пригрозили здоровані, з нею або з її малими може трапитися щось лихе. Дороті миттю зібрала дітей і накивала п’ятами. Спершу вона подалася до своєї сестри, Джо Енн Бассі, яка мешкала на Кі-Ларґо[11], а потім повернулася в Огайо, до Серклвіля. Там вона знову зустріла Діка Джонаса, свого колишнього чоловіка. Після декількох побачень і палких обіцянок Джонаса змінитися Дороті вдруге вийшла за нього заміж.

Одного ранку п’ятирічний Біллі прийшов на кухню, встав навшпиньки біля столу і потягнувся за рушником, але зачепив вазочку для печива, яка торохнула на підлогу і розбилася. Він спробував з’єднати уламки, та вони не трималися купи. Почувши, що хтось наближається, Біллі затремтів. Він боявся покарання, боявся, що йому зараз зроблять боляче.

Біллі розумів, що наробив шкоди, але не хотів бачити того, що ось-ось мало трапитись, не хотів чути, як мама буде його лаяти. Він міцно заплющив очі й заснув.

Шон розплющив очі й роззирнувся довкола. Його увагу привабили уламки скла на підлозі. Що це було? Чому воно розбилося? І що він тут робить?

Увійшла вродлива пані і сердито на нього подивилась. Її губи ворушились, але він не чув ані звуку. Пані почала грубо його торсати і тицяти пальцем йому у груди. Її обличчя розчервонілось, а рот роззявлявся у беззвучному воланні. Шон і гадки не мав, за що ця пані так на нього гнівається. Вона потягнула його за собою, заштовхнула до якоїсь кімнати і зачинила двері. Шон сидів там у мертвій тиші, не знаючи, що з ним буде далі. А тоді він заснув.

Біллі розплющив очі й тут-таки скулився, очікуючи, що на нього посиплються штурхани, проте штурханів не було. І коли це він встиг опинитись у своїй кімнаті? Біллі вже почав звикати до того, що він стуляє повіки і зненацька переноситься в інше місце і в інший час. Він вирішив, що таке, мабуть, відбувається з усіма людьми. От тільки раніше не встигав він прийти до тями, як його називали брехуном і карали за що-небудь, чого він не коїв. Нині ж уперше все сталось навпаки — він накапостив, а його за це не спіткала жодна кара. Біллі все чекав, що мама прийде насварити його за розбиту вазочку. Через це він увесь день нервував і не висовував носа з кімнати. Йому хотілось, аби Джимбо швидше повернувся додому зі школи. Чи щоб знову з’явився той чорнявий хлопчик, з яким вони якось бавилися солдатиками й машинками. Біллі міцно заплющив очі, сподіваючись, що, коли їх розплющить, хлопчик стоятиме перед ним. Але нічого не сталося.

Дивно, та він більше ніколи не почувався одиноким. Щойно Біллі ставало нудно, самотньо чи тоскно, треба було всього-на-всього заплющити очі. Коли він знову їх розплющував, то завжди був уже деінде і все змінювалось. Іноді, коли він опускав повіки, за вікном яскраво сяяло сонечко, а коли піднімав — було вже поночі. Або ж навпаки. А часом він грався з Джимбо чи Кеті, проте варто було йому моргнути — і він уже сидів на підлозі сам-один. Інколи після цього на передпліччях у нього проступали червоні сліди або його сіднички боліли так, мовби йому добряче всипали. Але самого Біллі ніколи більше не штурхали і не били.

Його дуже тішило, що він більше не дістає прочуханок.

Дороті прожила з Діком Джонасом рік. Після цього терпець їй урвався, і вона покинула його вдруге. На хліб собі й дітям вона заробляла, працюючи офіціанткою в ланкастерському заміському клубі, а також співаючи в коктейль-барах «Континенталь» і «Циліндр». Дітей Дороті віддала до школи Святого Йозефа в Серклвілі.

У першому класі Біллі навчався дуже добре. Черниці нахвалитися не могли його здібностями до образотворчого мистецтва. Він умів швидко робити ескізи, а його майстерність у застосуванні світлотіні була просто нечуваною як для шестирічної дитини. Проте коли Біллі був у другому класі, сестра Джейн Стівенс вирішила, що необхідно змусити хлопчика писати й малювати правою рукою.

— Твоєю лівою рукою орудує диявол, Вільяме. Треба його вигнати.

Біллі угледів, що черниця взялася за лінійку, і заплющив очі.

Шон озирнувся довкола й побачив, що до нього наближається з лінійкою в руці пані в чорній сукні й накрохмаленому білому нагруднику. Він розумів, що з’явився тут для того, аби його покарали. От тільки за що? У пані ворушилися губи, та Шон не чув, що вона каже. Він просто скулився, вдивляючись у її багряне від гніву обличчя. Вона вхопила його за ліву руку, замахнулась і стала в цілковитій тиші раз по раз опускати лінійку на його долоньку.

Умиваючись сльозами, Шон укотре запитував себе, чому він тут опинився і змушений прийняти покарання за те, чого не робив. Це було страшенно несправедливо.

Коли Шон пішов, Біллі розплющив очі й побачив спину сестри Стівенс, яка саме віддалялась. Він глипнув на свою ліву руку. Там набухли червоні пекучі рубці. Він відчув щось у себе на щоках і торкнувся обличчя правою рукою. Це що, сльози?

Джимбо назавжди запам’яталося те, що, хоча він і був старший за брата на рік і чотири місяці, саме семирічний Біллі підмовив його втекти того літа з дому. Вони спакують провіант, пояснював Біллі, прихоплять ножа і трохи одягу й вирушать на пошуки пригод, а додому повернуться багатими і знаменитими. Вражений блискуче продуманим планом молодшого братика, Джимбо погодився тікати з ним.

Вони вислизнули з будинку, несучи наплічники, пішки дістались околиці Серклвіля, залишили позаду житлові райони і спинилися на краю великого поля конюшини. Біллі вказав на п’ять-шість яблунь, які росли посеред поля, і сказав, що там вони зроблять привал і підобідають. Джимбо почимчикував за ним.

Вони сиділи, спершись на стовбури дерев, наминали яблука і теревенили про те, які пригоди на них чекають. Раптом Джимбо відчув, що здійнявся неабиякий вітрюган. Довкола хлопчиків яблука градом посипались на землю.

— Гей, — озвався Джимбо, — насувається буря.

— Подивись-но на цих бджіл! — роззирнувся довкола Біллі.

Джимбо помітив, що все поле аж кишить бджолами, які рояться і дзижчать у конюшині.

— Та вони всюди! Ми тут у пастці. Нас закусають до смерті. Рятуйте! Рятуйте! — зарепетував він. — Хто-небудь! На допомогу!

Біллі хутко спакував наплічники.

— Отже, так. Коли ми йшли сюди, нас не вжалили. Тому вибиратися будемо тим самим шляхом. Але цього разу краще побіжімо. Нумо, гайда!

Джимбо припинив кликати на допомогу і приєднався до Біллі.

Хлопці щодуху чкурнули полем і врешті вибігли на дорогу. Жодна бджола їх не вкусила.

— Швидко ти зметикував, — похвалив Джимбо.

Біллі поглянув на небо, що темнішало просто на очах.

— Якісь зловісні хмари. Гаразд, сьогодні все зірвалось, тому давай поки що відкладемо наші плани. Повернемось додому, але щоб нікому ані слова. Тоді можна буде спробувати ще раз.

Дорогою додому Джимбо дивувався, чому це він дозволяє молодшому братові собою командувати.

Пізніше того літа хлопчики почали влаштовувати вилазки в ліси довкола Серклвіля. Якось вони дійшли до струмка Гарджис і побачили, що з гілки дерева над водою звисає линва.

— Можна перескочити на той бік, гойднувшись на мотузці, — запропонував Біллі.

— Спочатку я перевірю її на міцність, — сказав Джимбо. — Я старший за тебе, а тому піду перший. Якщо мотузка витримає мене, ти теж перескочиш.

Джимбо взявся за линву, відійшов назад, а тоді розбігся і стрибнув. До протилежного берега було вже зовсім недалечко, коли хлопець зірвався з мотузки і шубовснув у багно, яке негайно почало його засмоктувати.

— Сипучий пісок! — закричав Джимбо.

Біллі зреагував блискавично. Він знайшов великий дрючок і кинув братові, а сам миттю видерся на дерево, проповз гіллякою, що нависла над водою, спустився вниз по линві й витягнув Джимбо на берег. Опинившись у безпеці, той повалився на землю навзнак і подивився на Біллі. Той мовчав. Джимбо обійняв молодшого братика за плечі й мовив:

— Ти врятував мені життя, Білле. Я твій боржник.

На відміну від Біллі та Джимбо, Кеті дуже любила католицьку школу. Вона обожнювала черниць і вирішила, що теж хоче стати черницею, коли виросте. Кеті ідеалізувала образ батька й намагалась якнайбільше про нього дізнатись. Дороті розповіла дітям, що тато занедужав, потрапив до шпиталю і там помер. П’ятирічна Кеті нічого не робила, попередньо не запитавши себе: «Чи сподобалось би це таткові Джонні?» Не позбулась вона цієї звички і в дорослому віці.

Співаючи в нічних клубах, Дороті заощадила трохи грошенят і придбала частину акцій бару «Циліндр». Тоді ж вона зустріла молодого красунчика з добре підвішеним язиком. Той переконав її, що вони удвох повинні відкрити ресторанчик у Флориді. От тільки часу на роздуми в них обмаль, пояснював молодик. Дороті має негайно вирушити з дітьми до Флориди, щоб оглянути кілька потенційних приміщень. Сам же він затримається в Серклвілі й хутенько продасть її акції, після чого приєднається до неї у Флориді. Єдине, що Дороті необхідно зробити, — це переписати на нього свій пакет акцій.

Вона вчинила так, як він їй сказав, — подалася з дітьми до Флориди, зупинилась у сестри, оглянула кілька виставлених на продаж приміщень і місяць чекала на приїзд молодика. Коли той так і не з’явився, Дороті збагнула, що стала жертвою шахрайства. Вона змушена була повернутися до Серклвіля, тепер уже не маючи ані копійки за душею.

У 1962 році, співаючи в барі боулінг-клубу, Дороті познайомилась із удівцем на ім’я Чалмер Мілліган. Він жив із донькою, Чаллою, котра була одного віку з Біллі. У Міллігана була також доросла донька, медсестра за фахом. Він почав зустрічатися з Дороті і влаштував її на роботу до тієї компанії, де працював на верстаті, штампуючи деталі до телефонних апаратів.

Біллі він одразу не сподобався.

— Я йому не довіряю, — поділився хлопчик із Джимбо.

Щорічний Гарбузовий фестиваль був родзинкою Серклвіля і славився на увесь Середній Захід. Вулицями міста сунула врочиста хода і пливли святково розцяцьковані платформи на колесах, а хідники перетворювались на ярмарок, де крамарі продавали з рундуків гарбузові пампухи, гарбузові льодяники і навіть гарбузові гамбургери. Місто ставало чарівною гарбузовою казкою з вогниками, прапорцями й атракціонами. Гарбузовий фестиваль у жовтні 1963 року запам’ятався Біллі як щаслива пора.

Дороті вирішила, що їй нарешті всміхнулася доля. Вона зустріла надійно працевлаштованого чоловіка, котрий зможе про неї подбати та ще й обіцяє всиновити її хлопчиків і вдочерити Кеті. З нього вийде гарний батько, думала Дороті, а сама вона стане хорошою матір’ю для Чалли. 27 жовтня 1963 року Дороті вийшла заміж за Чалмера Міллігана.

Однієї листопадової неділі, за три тижні після весілля, Чалмер привіз їх усіх на невелику ферму, яку успадкував від батька. Ферма була у Бремені, що в штаті Огайо, — лише за чверть години їзди від їхньої домівки. Діти захоплено досліджували фарбований набіло фермерський будиночок, гойдались у кріслі-гойдалці, яке стояло на ґанку, нишпорили в оранжереї за будинком і в старому хліві з червоними стінами, що бовванів трохи віддалік, на схилі пагорба. Чалмер повідомив, що хлопчикам доведеться приїздити сюди у вихідні й допомагати йому по господарству. Попереду багато клопотів — необхідно обробити ґрунт, щоб можна було посадити овочі.

Біллі обвів поглядом поля, де гнили гарбузи, і спробував закарбувати у пам’яті хлів і навколишній пейзаж. Він збирався все це намалювати, щойно повернеться додому, і подарувати малюнок своєму новому татові Чалу.

Наступної п’ятниці матінка-ігуменя та отець Мейсон увійшли до кімнати, де у третьокласників був урок, і про щось зашепотілися з сестрою Джейн Стівенс.

— Діти, встаньте-но, будь ласка, і схиліть голови, — мовила сестра Стівенс, по її щоках котилися сльози.

Учні розгублено слухали, як отець Мейсон із тремтінням у голосі виголошує помпезну промову:

— Діти, ви, певно, ще не усвідомлюєте, які події відбуваються нині на світовій арені. Я наразі й не сподіваюся, що ви зможете все це осягнути. Проте я мушу вам дещо повідомити. Сьогодні вранці нашого президента, Джона Ф. Кеннеді, вбито. Помолімося.

Прочитавши «Отче наш», отець Мейсон відіслав учнів надвір, де їм було сказано зачекати на прибуття автобусів, що мали розвезти їх по домівках. Відчуваючи, який глибокий смуток оповив усіх дорослих, діти принишкли й терпляче чекали.

У ті вихідні родина Мілліганів сиділа перед телевізором, дивлячись випуск новин. Показували поховальний кортеж, і Дороті плакала. Біллі не міг цього витримати. Йому було нестерпно боляче бачити маму сумною, чути її схлипування. Він заплющив очі, і…

З’явився Шон. Він подивився на телевізійний екран, де без єдиного звуку мигтіли кадри, глипнув на людей, котрі за цим спостерігали, а тоді підповз до телевізора, наблизив обличчя до нього впритул і відчув вібрацію. Чалла відштовхнула Шона, щоб той не затуляв екран. Хлопчик подався до своєї кімнати й сів на ліжко. Він виявив, що коли поволі випускати повітря крізь зціплені зуби — щось на зразок дззззззз, — то в голові так само химерно вібрує. Він довго сидів сам-один у кімнаті, роблячи те своє дззззззз.

Чалмер забрав дітей зі школи Святого Йозефа й записав до однієї із серклвільських державних шкіл. Він був ірландським протестантом і не збирався терпіти, щоб хтось у його родині навчався в католицькій школі. Також усі вони відтепер повинні були ходити до методистської церкви.

Дітям було не до вподоби, що їх змусили проміняти «Аве Марія» та «Отче наш» — «дорослі» молитви, до яких вони вже звикли, — на дитячі віршики, які бурмотіла Чалла. Особливо «Бога молю, перш ніж спатоньки йти»[12].

Біллі вирішив, що коли вже йому конче необхідно змінити віросповідання, то краще він прийме юдаїзм і буде як татко, Джонні Моррісон.

Розділ 8

Невдовзі після весілля, коли родина Мілліганів переїхала до сусіднього міста, Ланкастера, Дороті почала помічати, що Чалмер навдивовижу суворо ставиться до всіх чотирьох дітей. Ніяких розмов за столом. Не сміятися. Сільничку передавати винятково за годинниковою стрілкою. Коли приходили гості, діти мусили сидіти, виструнчившись, поставивши ноги рівнесенько і поклавши долоні на коліна.

Кеті заборонялося сидіти в матері на руках.

— Ти для цього занадто доросла, — гримав Чалмер на семирічну дівчинку.

Якось Джимбо попросив брата передати йому сіль. Біллі, який не міг так далеко простягнути руку, штовхнув сільничку, і та ковзнула до Джимбо по столу.

— Що це ще за вибрики? — визвірився Чалмер. — Тобі дев’ять років, а ти поводишся, як дурне дітисько!

Діти почали боятися вітчима. Особливо страшним він бував після того, як вип’є пива.

Біллі, занадто наляканий, аби відкрито збунтуватися, геть замкнувся в собі. Хлопчик не міг зрозуміти, чим він заслужив усю цю суворість і ворожість, усі ці покарання. Одного разу Біллі подивився просто вітчимові в очі, коли той його шпетив, і Чалмер процідив із крижаною люттю:

— Опусти очі долі, коли я до тебе звертаюся.

Від його тону Біллі скулився й потупив погляд.

Коли Шон розплющував очі й роззирався довкола, частіше за все перед ним маячило чиє-небудь сердите обличчя. Хтось свердлив його поглядом і ворушив губами. Часом це була вродлива пані, часом — одна з двох дівчаток або старший за нього хлопчик, який, бувало, штурхав його чи забирав у нього іграшки. Коли ці люди ворушили губами, Шон видавав звуки, схожі на дзижчання. Це смішило всіх, окрім кремезного злого чоловіка. Той чоловік спопеляв його розгніваним поглядом, і Шон плакав. Від ридань у Шона в голові виникало таке саме химерне відчуття, як і від дзижчання. Після цього він зазвичай стуляв повіки і втікав.

Якось Кеті згадала улюблену дитячу розвагу Біллі.

— А зроби-но знову «бджілку», — попросила вона. — Нехай Чалла подивиться.

— Яку ще «бджілку»? — здивовано витріщився на дівчат Біллі.

— Ну, оте бджолине дззззззз, що ти постійно робиш.

Біллі не розумів, про що мова, але зімітував бджолине гудіння.

— Ти такий кумедний, — сказала Кеті.

— Чому ти ночами дзижчиш? — запитав якось Джимбо, коли хлопчики були у своїй кімнаті.

Брати спали удвох у старовинному дерев’яному ліжку, і Джимбо неодноразово прокидався від того, що з вуст Біллі линули деренчливі звуки.

Біллі збентежило те, що Джимбо, як і дівчатка перед тим, говорить про якесь дзижчання, а він, Біллі, і гадки не має, що все це означає. Хлопчик швиденько все обдумав і сказав:

— Це я нову гру вигадав.

— І що ж це за гра така?

— Вона зветься «Маленька бджілка». Ось, поглянь. — Він заховав обидві руки під ковдру і почав водити ними по колу. — Дззззззз! Бачиш, там бджолиний рій.

Джимбо здавалося, ніби звук і справді йде з-під ковдри. Біллі витягнув назовні руку, складену в кулак, і тепер дзижчання мовби долинало з його кулака. Потім він зобразив пальцями, як бджілка походжає туди-сюди подушкою. Біллі повторив це кілька разів, буцімто з різними бджолами. Зненацька Джимбо відчув, як щось боляче шпигнуло його в руку.

— Ой! Нащо ти це зробив?

— Це одна з бджілок тебе вжалила. Тепер лови її! Можеш по ній ляснути чи накрити її долонею.

Джимбо декілька разів влучав по бджолі, що його вкусила. Але коли він укотре її спіймав, темна спальня сповнилася дзижчанням, яке ставало дедалі гучнішим і сердитішим. Вільною рукою Біллі почав дошкульно щипати брата.

— Ой! Ай! Та годі тобі, мені ж боляче!

— Це не я, — відказав Біллі. — Ти зловив маленьку бджілку, тож тепер її татко і старший братик прилетіли тебе провчити.

Джимбо відпустив маленьку бджілку на волю, і Біллі зобразив, як увесь бджолиний рій кружляє разом із нею по подушці.

— Хороша гра, — сказав Джимбо. — Давай завтра ввечері знову так гратися.

Перед сном Біллі лежав у темряві й розмірковував. Мабуть, дзижчання і справді пояснюється тим, що він вигадував якусь гру. Гудів собі по-бджолиному, не усвідомлюючи, що всі в будинку його чують. Таке, певно, з багатьма трапляється. Як, наприклад, втрата часу. Біллі був упевнений, що час втрачають усі люди. Він часто чув од матері й сусідів нарікання: «Господи, і куди тільки час подівся», «аж не віриться, що вже так пізно» або «не встигнеш озирнутись — а дня вже нема».

Один недільний день особливо виразно закарбувався в пам’яті Учителя. Минув рівно тиждень від Дня дурня. Біллі, якому майже два місяці тому виповнилося дев’ять, помітив, що тато Чал увесь день не зводить із нього очей. Біллі взяв погортати журнал, але, підвівши погляд від сторінок, побачив, що Чалмер сидить із кам’яним виразом обличчя, підперши підборіддя рукою, і пильно стежить за кожним рухом хлопчика своїми безживними зеленкувато-блакитними очицями. Біллі піднявся, акуратно поклав журнал на кавовий столик і сів на канапу так, як йому постійно втовкмачували, — ноги рівно стоять на підлозі, руки лежать на колінах. Але Чалмер не припиняв пожирати його очима, тож Біллі підвівся й пішов на заднє подвір’я. Він був стривожений і не знав, чим себе зайняти, тому вирішив погратися з Блекджеком. Усі казали, що Блекджек — лютий собацюра, проте Біллі завжди добре з ним ладнав. Однак, озирнувшись на будинок, хлопчик побачив, що Чалмер витріщається на нього з вікна ванної кімнати.

Біллі не на жарт перелякався. Йому кортіло вшитися з-під настирливого погляду Чалмера, тож він обійшов будинок і примостився у дворі. Попри те що вечір був теплий, Біллі тремтів, наче осиковий листок. Хлопець, який розвозив пресу, жбурнув йому свіжу газету, і Біллі звівся на ноги, збираючись занести її до будинку, проте побачив у вікні вітальні Чалмера, котрий уважно за ним спостерігав.

Решту недільного вечора Чалмер свердлив Біллі поглядом. Хлопчика били дрижаки, бо він і гадки не мав, що від нього потрібно вітчимові. Чалмер нічого не пояснював. Він узагалі не розтуляв вуст, але його очі відстежували кожен крок Біллі.

Уся родина дивилася випуск телепередачі Волта Діснея «Чудовий світ кольору». Біллі простягнувся на підлозі перед телевізором. Час від часу хлопчик озирався через плече й ловив на собі холодний риб’ячий погляд Чалмера. Коли Біллі пересів на канапу, якнайближче до мами, Чалмер підвівся й, гучно тупаючи, вийшов за двері.

Тієї ночі Біллі не спалося.

Наступного ранку, ще до снідання, Чалмер з’явився на кухні, маючи такий вигляд, ніби теж усю ніч мучився від безсоння. Він сказав, що Біллі доведеться поїхати з ним на ферму, бо там купа роботи.

Чалмер обрав кружний шлях до ферми і за всю поїздку не зронив ані слова. Прибувши на місце, він відчинив гараж і завів до хліва культиватор. Біллі заплющив очі. Далі запанував біль.

У звіті, поданому на розгляд суду лікарем Джорджем Гардингом, цей випадок описується так: «Пацієнт стверджує […] що був жертвою садистських знущань і сексуальної наруги з боку Міллігана-старшого, включно з анальними коїтусами. Акти сексуального насильства почалися, коли пацієнтові було вісім чи дев’ять, і періодично траплялись упродовж року, здебільшого на фермі, де пацієнт часто залишався з вітчимом наодинці. За його словами, він боявся, що вітчим його вб’є, оскільки той погрожував «закопати його у хліві, а матері сказати, що він утік із дому».

Того дня у хліві свідомість, почуття і сама душа Біллі розлетілись на двадцять чотири уламки.

Спогади Кеті, Джимбо й Чалли про перший випадок побиття Чалмером їхньої матері збігаються з тим, що розповів Учитель. За словами Дороті, Чалмер оскаженів через те, що вона заговорила на роботі з чорношкірим колегою. Вона працювала за станком і раптом помітила, що поруч із нею чоловік, який має наглядати за конвеєром, клює носом. Дороті підійшла до нього, поторсала за плече і сказала, що дрімати за такою роботою небезпечно. Чоловік усміхнувся їй і подякував.

Повертаючись на своє місце, Дороті помітила, що Чалмер дивиться на неї вовком. Дорогою додому він похмуро мовчав.

Вдома вона не витримала й запитала:

— Не хочеш сказати мені, в чому річ?

— Що у тебе з тим ніґґером? — гиркнув Чалмер.

— У мене з ним? На Бога, що ти таке верзеш?

І тут Чалмер її вдарив. Дітям було видно з вітальні, як він її духопелить. Біллі вжахнувся. Він хотів захистити маму, не дати Чалмеру її скривдити, проте від вітчима відгонило алкоголем, і хлопчик боявся, що Чалмер уб’є його, закопає у хліві й розповість усім, що той утік із дому.

Біллі дременув до своєї кімнати, затраснув за собою двері, прихилився до них спиною і затулив вуха долонями. Проте до нього долинали мамині крики. Ридаючи, Біллі повільно сповз на підлогу. Потім він міцно заплющив очі, і з’явився Шон, чия глухота принесла нарешті тишу.

То був початок буремної пори у житті Біллі, пригадував Учитель. Усе геть заплуталось. Біллі втрачав час, ніколи не знав, що нині за день, тиждень або й місяць. Його чудернацька поведінка привертала увагу вчителів. Особистості Біллі часто не розуміли, що діється, і тому могли бовкнути щось химерне чи встати посеред уроку й тинятись по класу. В таких випадках Біллі відсилали в куток. Повернувшись личком до стіни, покарання зазвичай відбувала трирічна Крістін.

Вона могла довго стояти в кутку, не пускаючи ані пари з вуст, що допомагало Біллі не вскочити в додаткову халепу. Марк, який ні на чому, окрім ручної праці, не міг як слід зосередитись, просто забудькувато побрів би геть. Томмі збунтувався б. Девід би дуже страждав. Джейсон випустив би пару, заверещавши на все горло. Боббі з головою поринув би у свої фантазії. Семюель, котрий, як і Джонні Моррісон, сповідував юдаїзм, почав би молитися. Усі вони могли втнути щось не те і втягнути Біллі в іще більші неприємності. Лише Крістін, котра ніколи не дорослішала, здатна була терпляче стояти в кутку і тримати язика за зубами.

Крістін була їхньою особливою дівчинкою для кутка.

І саме вона першою почула одного з інших альтер-его. Того ранку дорогою до школи вона зупинилась у полі, щоб назбирати квітів. Крістін знайшла сумах і шовковицю та спробувала додати їхні гілочки до букету. Якщо вона подарує квіти учительці, пані Рот, можливо, та більше не буде так часто ставити її в куток. Проминаючи яблуню, Крістін вирішила, що значно ліпше буде принести вчительці яблуко. Вона викинула польові квіти і потягнулася за плодами, проте ті висіли зависоко, тож вона засмутилась і на її очах забриніли сльози.

— Шчо трапилося, дівчинко? Чом тсе ти плачеш?

Крістін роззирнулась навсібіч, але поблизу не було жодної живої душі.

— Деревце не дає мені яблучок, — відгукнулась вона.

— Годі сльози лити. Рейджен дістане тобі яблук.

Він видерся на дерево, а тоді, піднатужившись, виламав нічогеньку гілляку і спустився з нею долі.

— Тримай, — сказав Рейджен. — Ось тобі багатсько яблук. — Він набрав їх стільки, скільки влізло в руки, й вивів Крістін на дорогу до школи.

Коли Рейджен пішов, дівчинка не втримала яблук, і ті покотилися просто на дорогу. Машина стрімко наближалась до найбільшого і найлискучішого яблука — саме його Крістін хотіла подарувати пані Рот. Крістін потягнулась до нього, але Рейджен відштовхнув дівчинку з дороги, врятувавши її від загибелі під колесами автомобіля. Вона побачила, що машина розчавила пречудове яблуко, і заплакала, та Рейджен підняв інше яблуко, хоч і не таке гарне, обтер його і вручив Крістін, щоб тій було що принести до школи.

Коли вона поклала плід на вчительський стіл, пані Рот сказала:

— Ой, дуже тобі дякую, Біллі.

Крістін образилась, адже це вона принесла яблуко. Вона пройшла в кінець класу, не знаючи, де їй сісти, і врешті примостилася за парту в лівому ряду. Та за кілька хвилин з’явився великий хлопчик і гиркнув:

— Чеши з мого місця!

Крістін засмутилась, але, відчувши, що Рейджен уже готовий вийти і врізати цьому хлопчикові, швиденько встала й пішла до іншого місця.

— Гей, там я сиджу! — гукнула дівчинка, що стояла біля дошки. — Біллі всівся за мою парту!

— Ти що, не знаєш, де твоє місце? — запитала пані Рот.

Крістін похитала головою.

Пані Рот вказала на вільну парту в правому ряду.

— Ти сидиш там, Біллі. А тепер марш на місце.

Крістін не розуміла, чому пані Рот сердиться. Вона ж так старалася сподобатись учительці. Крізь сльози дівчинка відчула, що Рейджен рветься назовні, аби заподіяти пані Рот щось лихе. Крістін міцно заплющила очі й затупала ніжками, щоб зупинити Рейджена. Після цього вона й сама пішла геть.

Біллі розплющив очі, озирнувся довкола і збентежився, побачивши, що він на уроці. Лишенько, як він тут опинився? І чому всі на нього вибалушились і гигочуть?

Виходячи з класу, пані Рот озвалася до нього:

— Ще раз дякую тобі за яблуко, Біллі. Це було надзвичайно мило з твого боку. Мені дуже прикро, що довелося тебе насварити.

Він, анічогісінько не розуміючи, дивився, як учителька віддаляється коридором.

Коли Джимбо й Кеті вперше почули з братових вуст британський акцент, вони вирішили, що Біллі блазнює. Хлопчики саме були у своїй кімнаті й відбирали білизну для прання. Кеті прийшла дізнатись, чи Біллі готовий іти разом із нею й Чаллою до школи.

— Що з тобою, Біллі? — запитала Кеті, помітивши на обличчі брата якийсь розгублений вираз.

Він зиркнув на неї, тоді обвів поглядом кімнату й подивився на якогось хлопця, що на нього витріщався. Він і гадки не мав, хто ці двоє і як він сюди потрапив. Також він не знав нікого на ім’я Біллі. Він був упевнений, що його звати Артур і він із Лондона.

Він опустив очі й побачив, що на ньому різні шкарпетки — одна чорна, друга бузкова.

— Отакої! Та ці шкарпетки розпаровані.

Дівчинка й хлопчик розреготались.

— Ну ти й кривляка, Біллі! Вийшло просто першокласно! Говориш зовсім як доктор Ватсон із тих фільмів про Шерлока Голмса, що ти весь час дивишся. Правда ж, Джимбо?

І дівчинка підстрибом повіялася з кімнати. Хлопчик, якого вона назвала Джимбо, побіг за нею, на ходу гукнувши Артурові:

— Краще поквапся, бо запізнишся!

Йому стало цікаво, чому вони називають його Біллі, коли насправді він Артур.

Може, він вдає з себе когось іншого? Що, як йому довелося проникнути до цього будинку під чужим іменем, бо він розвідник чи детектив? Треба буде застосувати логічне мислення й розплутати цю загадку. Чому на ньому непарні шкарпетки? Хто їх на нього нап’яв? Що тут узагалі коїться?

— Біллі, ти йдеш? Ти ж знаєш, як оскаженіє тато Чал, якщо ти знову запізнишся.

Артур вирішив, що коли вже він тут під прикриттям, то треба грати свою роль до кінця. Він вирушив разом із Чаллою та Кеті до школи на Ніколас-Драйв, але дорогою не зронив ані слова. Коли вони проминули двері до однієї з класних кімнат, Кеті сказала:

— Куди це ти розігнався, Біллі? То ж був твій клас.

Він не заходив до кімнати, поки не з’ясував, де повинен сидіти. Він визначив це, зачекавши, доки всі учні розсядуться по місцях і залишиться тільки одна вільна парта. Артур пройшов до неї з високо піднятою головою, дивлячись просто перед собою і не наважуючись ні з ким розмовляти. Він дійшов висновку, що ті двоє дітей сміялися з нього через те, що його вимова відрізняється від їхньої.

Учителька роздала всім завдання для контрольної роботи з арифметики.

— Коли закінчите, — оголосила вона, — вкладіть аркуші з відповідями у свої підручники і йдіть на перерву. Повернувшись, перевірте відповіді і здайте роботи мені для оцінювання.

Артур пробіг очима по завданнях і зневажливо пирхнув. Самі лише приклади на ділення у стовпчик і на множення. Він узяв олівець, хутко все обчислив подумки й позаписував відповіді. Після цього він вклав аркуш у підручник, згорнув руки на грудях і задивився у простір порожнім поглядом.

Усе це було до безглуздя елементарно.

На перерві у шкільному дворі галаслива дітлашня діяла йому на нерви, тож він заплющив очі, і…

На наступному уроці вчителька сказала:

— А тепер витягайте ті аркуші, що ви вклали в підручники.

Біллі рвучко підвів голову, аж підскочивши від несподіванки.

Як це він опинився у своєму класі? Він пам’ятав, як прокинувся вранці, проте не міг пригадати одягання і дорогу до школи. Біллі не мав жодного уявлення, що він робив відтоді, як виліз сьогодні з ліжка, і доти, як отямився оце щойно за партою.

— Перш ніж здавати контрольні роботи, можете ще раз перевірити відповіді.

Які ще контрольні роботи?

Він не розумів, що відбувається, але вирішив: якщо вчителька запитає, де його завдання з математики, він скаже, що десь його залишив чи загубив надворі під час перерви. Треба ж якось викручуватися. Біллі розгорнув підручник і остовпів від подиву. Там лежав аркуш із контрольною роботою, і всі п’ятдесят прикладів були розв’язані. Біллі зауважив, що аркуш списаний чужою рукою, — почерк був трохи схожий на його власний, але мав такий вигляд, мовби писали похапцем. Біллі часто знаходив у себе незнайомі нотатки, та досі припускав, що то його записи, просто він геть забув про них. Одначе він твердо знав, що зі своїм нікудишнім знанням математики нізащо не зміг би самотужки розв’язати всі ці приклади. Він скосив очі й побачив, що в дівчинки за сусідньою партою такий самий аркуш із завданнями. Він стенув плечима, взяв олівець і написав угорі аркуша: «Білл Мілліган». Він не мав наміру перевіряти відповіді — як би він їх перевірив, якщо йому ці приклади не по зубах?

— Ти вже скінчив?

Біллі підвів очі й побачив, що над ним стовбичить вчителька.

— Еге.

— Отже, перевіряти роботу ти не збираєшся?

— Ні.

— Ти що, аж настільки впевнений у тому, що все розв’язав правильно?

— Хтозна, — відповів Біллі. — Єдиний спосіб переконатися — це здати роботу вам на оцінку.

Вчителька забрала аркуш Біллі й повернулася до свого столу. Вже за хвилину хлопчик побачив, що вона суворо супиться. Вона знову підійшла до нього і звеліла:

— Дай-но мені оглянути твій підручник, Біллі.

Він простягнув учительці підручник, і вона погортала сторінки.

— Покажи мені руки.

Біллі підкорився. Тоді вчителька забажала дослідити манжети його сорочки, вміст його кишень і поличку під кришкою його парти.

— Нічого не розумію, — нарешті зронила вона. — Ти ніяк не міг дістати готові розв’язки, бо я підготувала копії аркушів із завданнями вранці і єдиний примірник відповідей лежить у мене в сумці.

— То я добре написав контрольну? — запитав Біллі.

Учителька неохоче віддала хлопцеві роботу.

— Ти отримав «відмінно».

Учителі називали Біллі прогульником, шибеником, брехуном. З четвертого до восьмого класу його регулярно тягали до кабінетів різноманітних консультантів, директора, шкільного психолога. Його дорослішання було нескінченною боротьбою, що вимагала розповідати баєчки, маніпулювати правдою, висмоктувати з пальця пояснення, — все для того, аби приховати від сторонніх, що в переважній більшості випадків він просто не знає, що відбувалося з ним кілька днів, годин або навіть хвилин тому. Люди помічали його транси. Люди казали, що він дивна дитина.

Коли Біллі усвідомив, що він не такий, як усі, що інші люди не втрачають час, що всі довкола дружно переповідають йому те, що він, мовляв, сказав чи зробив, і тільки він сам не може пригадати анічогісінько, він вирішив, що схибнувся. І Біллі зачаївся.

Якимось чином йому вдалося зберегти все це в таємниці.

Учитель пригадав, як навесні 1969 року, коли Біллі було чотирнадцять і він навчався у восьмому класі, Чалмер привіз його на ферму, завів ген за кукурудзяне поле, тицьнув йому до рук лопату і наказав копати.

Лікарка Стелла Каролін описала цю подію у своєму звіті, який зачитували на судовому процесі: «[Вітчим] ґвалтував Біллі й погрожував поховати його живцем, якщо той розповість про це матері. Він і справді закопав хлопчика в землю, помістивши на рівні його обличчя трубку для надходження повітря. […] Перш ніж відкопати хлопчика, він помочився крізь трубку просто йому на обличчя». (Журнал «Ньюзвік» від 18 грудня 1978 року.)

З того дня Денні боявся ґрунту. Він більше ніколи не валявся на травичці, не торкався землі й не малював пейзажів.

Через декілька днів після тих подій Біллі увійшов до своєї кімнати і спробував засвітити нічник. А дзуськи. Він клацав і клацав вимикачем, але все марно. Біллі почовгав на кухню, взяв нову лампу й повернувся до себе, збираючись поміняти її. Він бачив, як це робить мама. В результаті Біллі так шваркнуло струмом, що він аж гупнувся об стіну.

Томмі розплющив очі й роззирнувся довкола ні в сих ні в тих. Він помітив на ліжку лампу. Зазирнувши під абажур нічника, він узяв лампу до рук і почав її вкручувати. Одначе, щойно Томмі доторкнувся до металевого патрона, його знову добряче ушкварило. А бодай йому цей та той! Що ж це, в біса, діється? Томмі зняв абажур і зазирнув усередину патрона. Поліз туди пальцем і отримав іще один удар струмом. Тоді він сів і спробував розібратися, що ж це за чортівня. Він ковзнув очима по дроту — від нічника й до того місця, де штепсель був увімкнений у розетку. Томмі від’єднав нічник від розетки і знову помацав металевий патрон. Цього разу нічого не трапилось. Отже, той клятий струм іде від дротів, що у стінах. Томмі трохи посидів, вдивляючись у дірочки розетки, а тоді схопився на ноги й помчав на нижній поверх. Він простежив дроти від стелі й до розподільчого щитка, далі пішов за кабелем, котрий вів від щитка надвір, і там здивовано вкляк, побачивши, що кабель тягнеться до одного з телеграфних стовпів, які стирчать уздовж вулиці. То ось навіщо потрібні ці одоробла!

Томмі закрокував від стовпа до стовпа, щоб дізнатись, куди ж вони його приведуть. Уже майже споночіло, коли він опинився перед спорудою, оточеною парканом із дротяної сітки. Поруч був знак із написом «Електростанція Огайо». Гаразд, подумав Томмі, а самі вони де беруть оту силу, завдяки якій світяться лампи і яка може так тебе шмальнути, що й душу витрясе?

Повернувшись додому, хлопчик узяв телефонний довідник, знайшов інформацію про електростанцію Огайо й виписав адресу. За вікном було вже темно, тож Томмі вирішив, що з’ясує, звідкіля береться електрика, навідавшись туди завтра вранці.

Наступного дня він подався до будівлі електростанції Огайо, розташованої в середмісті. Зайшовши до приміщення, Томмі отетерів. Там було повно людей. Усі вони сиділи за столами й відповідали на телефонні дзвінки або щось друкували. Та це ж звичайнісінька контора, бий її грім! Плентаючись по Мейн-стрит і силкуючись вигадати інший спосіб довідатись про те, звідки береться електрика, Томмі натрапив на вказівний знак із написом «Бібліотека», що стримів перед будівлею муніципалітету.

Ось і чудово, він спробує знайти інформацію в книжках. Томмі піднявся на другий поверх, понишпорив у картотеці, вишукуючи ключове слово «електрика», взяв потрібні книжки й поринув у читання. Він захоплено дізнавався про дамби й гідроелектростанції, про спалення вугілля та інших горючих речовин для отримання тієї енергії, котра приводить у дію різноманітні механізми й засвічує вогні.

Він сидів за читанням, аж поки надворі смеркло. Тоді Томмі побрів вулицями Ланкастера, дивлячись на те, як вмикаються ліхтарі, й тішачись, що тепер знає, звідки береться електроенергія. Він вирішив, що вивчить геть усе про електрику і про механізми, що на ній працюють. Хлопчик зупинився перед вітриною крамниці електротоварів. Чималий натовп зібрався перед виставленими у вітрині телевізорами. На їхніх екранах астронавт у скафандрі спускався драбиною.

— Аж не віриться, — озвався хтось у натовпі. — Трансляція прямісінько з Місяця.

«…але величезний стрибок для людства», — линуло з динаміків[13].

Томмі подивився на місяць у небі, а тоді знову перевів погляд на екран телевізора. Тепер йому і про це закортіло дізнатися більше.

Раптом Томмі побачив жіноче відображення у склі вітрини.

— Біллі, ходімо вже додому, — сказала Дороті.

Він подивився в очі вродливій матері Біллі й почав було їй пояснювати, що його звати Томмі, та вона поклала руку йому на плече й повела до машини.

— Припиняй уже це вештання містом, Біллі. Ти повинен повертатись додому до того, як Чал приходить зі служби, інакше ти й сам знаєш, що буде.

Поки вони їхали додому, Дороті раз по раз кидала на нього косі погляди, мовби намагаючись збагнути, що в нього на думці, проте хлопець мовчав.

Вдома вона нагодувала Томмі й запропонувала:

— Чому б тобі не помалювати, Біллі? Це завжди тебе заспокоює. Якийсь ти сьогодні нервовий.

Він стенув плечима й пішов до кімнати, де зберігалося різне причандалля для живопису. Швидкими мазками він зобразив нічну дорогу з вервечкою телеграфних стовпів. Закінчивши картину, Томмі відступив назад, щоб нею помилуватися. Збіса непогано як на початківця, вирішив він. Наступного ранку Томмі прокинувся вдосвіта й намалював іще один пейзаж. Цього разу на картині був день, але попри це в небі виднівся місяць.

Біллі любив квіти, поезію і допомагати матері по господарству, проте Чалмер називав його за це ганчіркою і малим гомосеком, тож хлопчик припинив поратись по господарству і писати вірші. З’явилась Адалана, щоби крадькома робити це замість нього.

Одного вечора Чалмер подивився фільм про Другу світову війну, в якому гестапівець, допитуючи жертву, молотив її гумовим шлангом. Щойно фільм закінчився, Чалмер пішов на подвір’я, відчикрижив від садового шланга шматок десь із метр двадцять завдовжки, зігнув його вдвоє та обмотав складені докупи кінці чорною клейкою стрічкою, зробивши такий собі держак.

Коли він повернувся до будинку, Біллі саме мив посуд.

Адалана й незчулась, як потужний удар у поясницю збив її з ніг.

Чалмер повісив шланг за петлю на двері своєї спальні й завалився в ліжко.

Адалана завчила урок. Чоловіки — жорстокі й підлі, довіряти їм не можна. Їй хотілось, щоб Дороті, Кеті або Чалла пригорнули її, поцілували і зробили так, щоб усі її страхи та злигодні минулись. Однак вона знала, що може через це опинитись у ще більшій халепі, тож просто заповзла до ліжка і плакала, поки її не зморив сон.

Чалмер використовував шланг часто. Головним чином на Біллі. Дороті розповідала, що вішала на двері спальні свої халати й нічні сорочки, прикриваючи ними шланг. Вона сподівалась, що коли той не впадатиме Чалмеру в око, чоловік припинить за нього хапатись. Якось, коли Чалмер уже давненько не використовував шланг, Дороті нишком викинула його геть. Чалмер так і не довідався, куди той подівся.

На додачу до потаємних експериментів із двигунами й електротехнікою Томмі вивчав різні засоби втечі. Він читав про таких видатних майстрів вислизати з пут і пасток, як Гудіні й Сильвестр, і був розчарований, дізнавшись, що деякі з найгучніших їхніх втеч були всього-на-всього трюками.

Джимбо пригадував, що в подальші роки брат іноді просив міцно зв’язати йому руки мотузкою і залишити його на самоті. Коли поруч нікого не було, Томмі досліджував вузли й розвивав гнучкість і рухливість зап’ястків, аби мотузки легко з них зсувалися. Для практики він зав’язував мотузку на одному з зап’ястків, а потім розплутував вузли, тримаючи руки за спиною.

Якось Томмі прочитав про африканські мавпячі пастки. Тварини просувають лапу крізь вузький отвір, аби дістати приманку, а тоді, вхопивши повну жменю їжі, вже не можуть витягнути кінцівку з сильця. Це змусило хлопця замислитися про анатомічну будову руки. Він пильно роздивився схему кісток людської кисті в енциклопедії, і йому сяйнула думка: якщо скласти долоню таким чином, щоб вона стала вужчою, ніж зап’ясток, то можна завиграшки звільнитися з будь-яких пут. Він виміряв товщину своїх зап’ястків і ширину долонь, після чого вигадав систему вправ, аби зробити суглоби більш гнучкими і слухняними. Коли Томмі нарешті навчився складати долоню так, щоб вона ставала вужчою за зап’ясток, він усвідомив: віднині жодні ремені чи ланцюги не зможуть його стримати.

Тоді Томмі вирішив, що йому також необхідно навчитися тікати з замкнених приміщень. Одного разу, коли матері Біллі не було вдома і він залишився в будинку сам-один, Томмі взяв викрутку й розібрав дверний замок, щоб подивитись, як той працює. Хлопець замалював механізм замка і завчив усі його деталі. Щоразу як на очі траплявся новий тип замка, Томмі розкручував його, запам’ятовував його будову і знову складав докупи.

Якось він гуляв середмістям і натрапив на слюсарну майстерню. Старий майстер дозволив хлопцеві досхочу роздивлятися різноманітні замки й вивчати принцип їхньої дії. Він навіть позичив Томмі довідник про магнітні й поворотні замки, а також про різновиди сейфових замків. Томмі вчився старанно, постійно себе випробовуючи. У крамниці спортивних товарів він побачив наручники й загорівся ідеєю навчитися їх відмикати. Томмі вирішив придбати собі пару, хай-но лиш у нього заведуться грошенята.

Якось за вечерею Чалмер поводився особливо брутально. Томмі напружено міркував, як би це насолити вітчимові й вийти сухим із води, і таки вигадав спосіб.

Він узяв напилок із ящика з інструментами, зняв кришечку з Чалмерової електробритви і старанно затупив напилком усі три леза. Потім він повернув кришечку на місце і почимчикував геть.

Наступного ранку, коли Чалмер пішов голитися, Томмі встав під дверима ванної кімнати. До нього долинуло клацання, з яким увімкнулася бритва, а потім зойки болю, адже тупі леза видирали щетинки замість того, щоб їх зрізати.

Чалмер вилетів із ванної.

— Чого вибалушився, клятий лайдак? Не стовбич тут, наче якийсь недоумок! — гаркнув він.

Томмі запхав руки до кишень і побрів геть, ховаючи обличчя, щоб Чалмер, бува, не помітив, як він шкіриться.

Аллен уперше вийшов на сцену, коли довелося переконувати ватагу місцевих розбишак не кидати його до котловану на будмайданчику якоїсь новобудови. Він улещував здорованів, застосовуючи всі свої маніпуляторські здібності, та все дарма. Вони однаково зіштовхнули його до ями й жбурляли в нього камінням. Аллен вирішив, що затримуватись тут немає сенсу.

Денні почув, як на землю перед ним гепнувся камінь. За першим каменем під ноги полетів другий, а потім і третій. Денні підвів голову й побачив, що на краю котловану зібралася зграя хуліганів і кидається в нього камінням. Один влучив йому в ногу, інший поцілив у бік. Денні чкурнув до дальнього кінця ями й забігав колами, силкуючись знайти вихід. Усвідомивши кінець кінцем, що стіни котловану занадто круті і він не подужає видертись нагору, Денні опустився на землю, підібгавши ноги по-турецькому.

Коли камінь вгатив Томмі у спину, той подивився вгору, швидко оцінив ситуацію і збагнув, що треба мерщій давати драла. Він умів відмикати замки й розв’язувати мотузки, проте зараз для втечі вимагалося зовсім інше. Щоб вилізти з цієї ями, необхідна була фізична сила.

Рейджен схопився на ноги, витягнув з кишені складаного ножа, блискавично видряпався нагору й посунув на розбишак. Він клацнув викидним лезом і став переводити погляд із одного супротивника на іншого, тамуючи лють і чекаючи, хто ж наскочить на нього першим.

Він готовий був без тіні сумніву всадити ніж у будь-кого з них. Одначе хулігани обрали жертвою знущань хлопчину, на голову нижчого за них самих, і геть не очікували, що він дасть їм таку відсіч. Вони сипнули врізнобіч, і Рейджен спокійно пішов додому.

За словами Джимбо, згодом батьки тих зірвиголів поскаржились, що Біллі погрожував їхнім чадам ножем. Чалмер, навіть не давши собі клопоту вислухати пояснення Біллі, потягнув того на заднє подвір’я і відлупцював.

Дороті зауважила, що молодший син змінився й поводиться дивно.

— Біллі був сам не свій, — згодом розповідала вона. — Він став похмурим, замкненим. Я, бувало, до нього заговорю, а він у відповідь анічичирк, тільки дивиться кудись у простір, мовби думками казна-де. Він почав блукати середмістям, наче той сновида. Просто йшов собі з уроків, коли заманеться. Якщо Біллі встигали перехопити на території школи, то мені телефонували, щоб я приїхала й забрала його, але часом його відсутність помічали, коли вже й слід прохолов. Мене про це сповіщали, і я вирушала на пошуки, знаходила його десь у місті, забирала додому й казала йому: «Ну ж бо, Біллі, йди полеж». Але сердешний навіть не знав, де його кімната. І оце, бувало, веду я його туди, а сама думаю: «Господи, помилуй!» А коли Біллі прокидався і я цікавилась, як він почувається, він дивився на мене очманіло й питав: «А я хіба до школи сьогодні не ходив?» А я йому: «Авжеж ходив, Біллі. Невже ти не пригадуєш, як я за тобою приїхала? Ти був у школі, й пан Янг зателефонував мені, аби я тебе забрала. Ти не пам’ятаєш, як ми з тобою їхали додому?» А Біллі тоді, бувало, погляне на мене якось розгублено, кивне і тільки й зронить: «Ох». — «Хіба ти вже все забув?» — запитувала я. А він відказував: «Мабуть, мені сьогодні просто зле».

— Мене намагалися переконати, що справа в наркотиках, — продовжувала Дороті, — та я знала, що це не так. Мій хлопчик наркотиків і пальцем не торкався. Та де там! Він навіть аспірин не приймав. Ліки в нього доводилось мало не силою запихати. Іноді він приходив додому сам, але був мовби в якомусь трансі й не озивався до мене, поки не подрімає. Тоді він виходив зі своєї кімнати і знову ставав моїм Біллі. А я ж казала, я повторювала всім і кожному: «Моєму синочкові потрібна допомога».

Артур періодично з’являвся на уроках, аби тицьнути вчителів носом у їхні помилки, коли клас вивчав всесвітню історію, а особливо теми, пов’язані з Англією та її колоніями. Втім, більшість часу Артур проводив у ланкастерській громадській бібліотеці. З книжок можна було дізнатися значно більше, ніж від купки зашорених провінційних педагогів.

Розповідь учителя про Бостонське чаювання роздратувала Артура. Він прочитав правдиву версію цієї історії в канадській книжці під назвою «Голі факти». Там спростовувався ура-патріотичний міф і писалось, що то був усього-на-всього дебош п’яних моряків. Але коли Артур спробував це пояснити, усі в класі зареготали. Він вийшов за двері, залишивши учнів гиготіти за його спиною, і попрямував назад до ланкастерської читальні. Тамтешня симпатична бібліотекарка ніколи не сміялася з його акценту.

Артур швидко збагнув, що ділить свідомість із кимось іще. Він перевірив календар і усвідомив, що з датами щось не клеїться. Згідно з тим, що він читав, і з його власними спостереженнями, інші люди не спали так багато, як він.

Артур почав принагідно запитувати в Кеті, Джима, Чалли або Дороті, чим він займався попереднього дня, і вони описували дії, котрих він зовсім не пригадував. Ситуація вимагала ретельного аналізу.

Однієї ночі Артур уже готувався поринути в сон, аж раптом відчув у своїй голові чужу присутність. Він відігнав дрімоту й запитав:

— Хто ти такий? Відповідай негайно.

— Ні, це ти, в дідька, хто такий? — відгукнувся чийсь голос.

— Мене звати Артур. А тебе?

— Томмі.

— І що ж ти тут робиш, Томмі?

— А сам ти що тут робиш?

Такий обмін запитаннями тривав іще якийсь час.

— Як ти тут опинився? — нарешті поцікавився Артур.

— Чорт його зна. А ти?

— Не маю ані найменшого уявлення, але неодмінно з’ясую.

— Як?

— Тут треба міркувати логічно. Є в мене одна ідея. Давай вести облік того часу, коли ми не спимо. Тоді можна буде перевірити, чи його сума збігається з кількістю годин у добі.

— А що, хороша ідея.

— Позначай зсередини на дверцятах шафи кожну прожиту годину, — сказав Артур. — Я робитиму те саме. Потім підрахуємо наші позначки, звіримось із календарем і дізнаємось, чи все тут сходиться.

Виявилось, що ні.

Отже, мусили бути й інші.

Коли Артур не спав, він кожнісіньку мить присвячував розв’язанню цієї загадки й пошукові людей, котрі, схоже, ділили з ним тіло і свідомість. Після знайомства з Томмі він по черзі накопав інформацію й на решту. Всього їх було двадцять троє, включно з ним самим і з тим хлопцем, якого сторонні називали Біллі або ж Біллом. Шляхом дедукції Артур визначив, хто всі ці люди, які вони на вдачу і що вміють робити.

Скидалось на те, що тільки маленька дівчинка на ім’я Крістін дізналась про існування інших раніше за Артура. Він з’ясував, що це дитя може відчувати все, що відбувається в голові у кожного з них, коли вони контролюють свідомість. Артурові стало цікаво, чи можна спеціально розвинути в собі таке вміння.

Він обговорив це з типом, якого звали Аллен. Цей шельма завжди був тут як тут, коли треба було наплести три мішки гречаної вовни, щоб виплутатися зі скрутної ситуації.

— Аллене, коли наступного разу контролюватимеш свідомість, добряче зосередься і переповідай мені все, що бачиш навколо.

Аллен погодився на експеримент. Вийшовши наступного разу в зовнішній світ, він заходився описувати Артурові те, що було навкруги. Артур старався все це уявити й нарешті домігся того, що картина з усією чіткістю постала перед його внутрішнім зором. А тоді, зробивши колосальне вольове зусилля, Артур зміг побачити світ крізь очі Аллена. Втім, він виявив, що це працює, тільки якщо він дуже зосереджений і не спить, навіть коли свідомість контролює не він. Ось так Артур здобув свою першу інтелектуальну перемогу над матеріальним світом.

Артур усвідомив, що знання роблять його відповідальним за всю цю велику й багатоманітну «сім’ю». Всі вони співіснують в одному тілі, тож необхідно запровадити бодай якийсь лад у цьому хаосі.

Оскільки ніхто, крім нього, не зміг би впоратись із цим завданням тверезо і без зайвих емоцій, Артур вирішив, що сам візьметься до цієї справи і знайде справедливе, дієве й, найголовніше, логічне вирішення проблеми.

Діти у школі глузували з Біллі, коли той розгублено тинявся коридорами. Вони бачили, що часом він розмовляє сам із собою чи поводиться, наче мале дівчисько, і збиткувалися з нього. Одного холодного дня, під час перерви, до Біллі на шкільному подвір’ї причепилася зграя хлопчаків.

Хтось кинув у нього камінь, влучивши в бік. Біллі навіть не одразу зрозумів, що відбувається, зате твердо знав, що не можна давати волю гніву, бо Чалмер його за це покарає.

Рейджен розвернувся до забіяк, що заливалися сміхом, і вп’явся в них сердитим поглядом. Тут іще один хлопець підняв камінь і жбурнув у Рейджена, але той зловив каменюку на льоту і спритно метнув її назад, поціливши кривдникові в макітру.

Хлопці отетеріло позадкували, а Рейджен витягнув із кишені ножа з викидним лезом і пішов на них. Хулігани кинулись навтьоки. Рейджен трохи постояв, озираючись довкола і намагаючись зрозуміти, що це за місце і як він тут опинився. Він склав ножа, заховав до кишені й закрокував геть, не маючи жодного уявлення, як усе це розуміти.

Артур був свідком цієї події. Він зауважив Рейдженові моторність і лють і, проаналізувавши інформацію, здогадався, яке в Рейджена призначення. Артур усвідомлював, що з непередбачуваними спалахами гніву доведеться щось робити, але, перш ніж відрекомендуватися Рейджену, вирішив за ним постежити і краще його пізнати. Найбільше Артура здивувало те, що Рейджен думав зі слов’янським акцентом. На Артурове переконання, слов’яни були першими варварами. Отже, співпрацювати з Рейдженом буде все одно, що мати справу з варваром. Рейджен небезпечний, але така людина може стати у великій пригоді, якщо вони опиняться в загрозливій ситуації. Необхідно тільки спрямувати його силу в потрібне русло. Артур вирішив дочекатися слушного часу і лише тоді встановити контакт із Рейдженом.

За кілька тижнів Кевін приєднався до гурту місцевих шибайголів у баталії проти хлопчаків з іншого району. Полем бою був земляний насип, що височів за великим котлованом на будмайданчику. Кевін почувався крутим перцем, кидаючись у супротивників грудками землі, які при падінні вибухали, наче ті земляні бомбочки, і сміючись зі своїх промахів.

Раптом він почув, як десь зовсім поруч незнайомий голос під’юджує:

— Ти нижче пуляй, братан, нижче!

Кевін спинився й роззирнувся навкруги, та поблизу нікого не було.

— Нижче, нижче, — знову почувся той голос. Схожа вимова була в бруклінського солдатика у фільмі про війну, який колись показували по телевізору. — Тре’ кидати тамті бісові грудки нижче!

Кевін був спантеличений. Він припинив жбурлятися землею й сів на насип, бажаючи з’ясувати, хто це з ним розмовляє.

— Ти де? — запитав він.

— А ти де? — відлунням озвався голос.

— Я на земляній купі, за котлованом.

— Та ну? Я теж там.

— Як тебе звати? — поцікавився Кевін.

— Філіп. А тебе?

— Кевін.

— Тю, ну й смішне в тебе ім’я.

— Он як? Стояв би ти зараз переді мною, то вже сміявся б на кутні.

— Ти де живеш? — запитав Філіп.

— На Спрінґ-стрит. А сам ти звідкіля будеш?

— Я з Брукліна, це в Нью-Йорку. Але зара’ я теж кантуюсь на Спрінґ-стрит.

— Я живу в будинку номер 933. Білий такий, — пояснив Кевін. — Він належить якомусь дядьку на ім’я Чалмер Мілліган, і той чомусь постійно кличе мене Біллі.

— Очманіти! Я теж там живу і знаю тамтого дядька. Він і мене назива’ Біллі. Але тебе я в будинку не бачив.

— Як і я тебе, — відповів Кевін.

— То як, братан, — сказав Філіп, — гайда трощити шкільні вікна?

— Я тільки за, — погодився Кевін, і хлопці побігли до школи, де розбили з десяток вікон.

Артур, спостерігаючи за цими двома, дійшов висновку, що вони мають злочинні нахили і в майбутньому можуть стати джерелом дуже серйозних проблем.

Рейджен знав декого з людей, котрі жили в одному з ним тілі. Він знав Біллі ще відтоді, як уперше усвідомив себе. Знав Девіда, якому діставався весь біль, і Денні, котрий жив у постійному страху. Знав і обожнював трирічну Крістін. Але Рейджен був переконаний, що існує також багато інших, просто він із ними ще не зустрічався. Якби їх було лише п’ятеро, то неможливо було б пояснити голоси, які він чув, і деякі події.

Рейджен знав, що його прізвище — Вадасковинич, що родом він із Югославії і що його призначення — вижити самому й за будь-яку ціну захистити решту, особливо діточок. Хлопець усвідомлював, що він надзвичайно дужий, а також уміє передчувати небезпеку, наче павук, який за ледь помітним тремтінням ниточок відчуває, що до павутиння вторгнувся незваний гість. Рейджен здатен був акумулювати страхи інших та обертати їх на дію. Він заприсягнувся собі, що тренуватиметься, працюватиме над своїм тілом та опанує бойові мистецтва. Проте йому здалося, що цього буде замало в такому ворожому світі.

Він сходив до місцевої крамниці спортивних товарів і придбав метального ножа. Потім він пішов до лісу й почав тренуватися блискавично витягати ножа з черевика й кидати його у стовбур дерева. Коли стемніло так, що хоч в око стрель, Рейджен попрямував додому. Ховаючи ножа в черевик, він вирішив, що більше ніколи в житті не буде беззбройним.

Дорогою додому він почув незнайомий голос із британським акцентом. Він притьмом озирнувся, пригинаючись і вихоплюючи ножа, проте позаду нікого не виявилось.

— Я у твоїй голові, Рейджене Вадасковинич. Ми з тобою ділимо одне тіло.

Артур на ходу розповів усе, що зміг дізнатися про решту людей, котрі жили всередині.

— Ти справді є в моїй голові? — запитав Рейджен.

— Саме так.

— То ти шчо, знаєш, над чим я пратсюю?

— Останнім часом я за тобою спостерігав. Ти блискуче вправляєшся з ножем, але я вважаю, що не слід зациклюватися на одному виді зброї. Було б чудово, якби на додачу до бойових мистецтв ти навчився користуватися вогнепальною зброєю та вибухівкою.

— Бомби — тсе не моє. Я не тямлю у всіх тих дротах і контактах.

— Що ж, на цьому може спеціалізуватися Томмі. Хлопець — справжній мастак у всьому, що стосується електроніки й механіки.

— Шчо тсе шче за Томмі?

— Колись я вас познайомлю. Якщо ми хочемо вижити в цьому світі, нам конче необхідно привнести який не який порядок у цей хаос.

— А шчо таке «хаос»?

— Коли Біллі безтямно вештається довкола, перевтілюється з однієї людини на іншу просто на очах у сторонніх, береться до справ і кидає їх на півдорозі, потрапляє в халепи, з яких декому з нас доводиться його рятувати ціною колосальних зусиль, — ось це, як на мене, і є ніщо інше, як хаос. Треба взяти ситуацію під контроль.

— Я не люблю надто суворий контроль, — зауважив Рейджен.

— Найголовніше для нас, — продовжував Артур, — навчитися контролювати людей і події таким чином, щоб забезпечити своє виживання. Я вважаю це нашою першочерговою місією.

— А шчо є друге на черзі?

— Самовдосконалення.

— Тсе є добре, — погодився Рейджен.

— Давай-но я розповім тобі про книжку, де пояснювалось, як можна керувати рівнем адреналіну в крові для досягнення максимальної фізичної сили.

Рейджен слухав, як Артур описує свої наукові пошуки в галузі біології й зокрема тему, що цікавила його понад усе: опанування страху й перетворення його на енергію за допомогою адреналіну й гормонів щитоподібної залози. Рейджена дратувало те, що Артур автоматично приписав собі роль ватажка, проте він не міг не визнати, що цей англієць знав багато такого, про що він, Рейджен, навіть не здогадувався.

— Вмієш грати в шахи? — запитав Артур.

— Шче б пак.

— Прекрасно. Пішак на e-4.

Рейджен замислився на якусь мить, а тоді відповів:

— Кінь на f-6.

Артур подумки уявив дошку.

— А, індійський захист. Дуже добре.

Артур виграв цю партію, як і кожнісіньку з тих шахових партій, що їм судилося зіграти в майбутньому. Рейджен мусив визнати, що, коли йшлося про інтелект і вміння зосереджуватись, Артур міг завиграшки втерти йому носа. Югослав підбадьорював себе думкою, що Артур геть безпорадний у бою і не зміг би побороти супротивника, навіть якби на кону було його власне життя.

— Ти повинен стати нашим захисником, — сказав Рейдженові Артур.

— Як тсе тобі вдається мої думки читати?

— О, це дуже просто. Колись ти, певно, й сам зможеш навчитись.

— А Біллі шчось про нас знає?

— Ні. Він деколи чує голоси й бачить видіння, але про наше існування він і гадки не має.

— А хіба не крашче буде йому про тсе розповісти?

— Не думаю. Мені здається, що він може збожеволіти, якщо дізнається.

Розділ 9

У березні 1970 року Роберт Мартін, психолог школи Старбері, написав у звіті:

Декілька разів бувало таке, що Білл не усвідомлював, де він перебуває, не міг пригадати, де залишив свої речі, і не спроможний був пересуватися без сторонньої допомоги. У кожному з цих випадків його зіниці були звужені до мінімуму. Останнім часом у Білла спостерігаються часті непорозуміння з учителями та однокласниками. Зазвичай ці непорозуміння призводять до того, що він вибігає з класу посеред уроку. В такі моменти він стає пригніченим, плаче й не бажає ні з ким спілкуватись. У розпал одного з таких інцидентів свідки бачили, як Білл намагався вийти на дорогу просто перед автомобілем. Через таку поведінку Білла повели на обстеження до лікаря. Той діагностував «психічні транси».

Під час моїх бесід із Біллом той здавався пригніченим, але цілком володів собою. Психологічне оцінювання виявило у хлопчика сильну антипатію до вітчима і, як наслідок, відразу до власного дому. Білл вбачає у вітчимові невблаганного тирана, котрий не дбає про почуття інших. Мати Білла, яку викликали для бесіди, підтвердила цю характеристику. Вона також розповіла, що біологічний батько Білла наклав на себе руки, а вітчим постійно твердить хлопчику, що яблуко від яблуні недалеко падає. Окрім того, він часто повторює, що це саме Білл і його матір довели біологічного батька хлопчика до самогубства (так засвідчила мати).

Джон В. Янг, директор школи Стенбері, помітив, що Біллі Мілліган частенько пропускає уроки й натомість сидить на сходах поблизу директорського кабінету чи в задньому ряду актової зали. Янг щоразу підсідав до хлопця й розмовляв із ним.

Часом Біллі розповідав про покійного батька й казав, що хоче присвятити себе сценічній кар’єрі, коли виросте. Інколи говорив про те, наскільки кепсько йому ведеться вдома. Проте часто директор Янг усвідомлював, що хлопчик у трансі. Тоді він допомагав Біллі дійти до машини й відвозив його додому. Коли такі випадки стали ну надто вже систематичними, директор направив Біллі до Фейрфілдського окружного шпиталю психічного здоров’я.

Лікар Гарольд Т. Браун, психіатр і директор шпиталю, вперше зустрівся з Біллі Мілліганом 6 березня 1970 року. Браун, сухорлявий чоловічок із довгими сивими бакенбардами й майже відсутнім підборіддям, розглядав хлопчину крізь окуляри в чорній оправі. Перед ним був охайний, стрункий і цілком здоровий на вигляд п’ятнадцятирічний юнак. Він сидів спокійно, не напружуючись і не нервуючи, проте уникав дивитися лікарю в очі.

«У пацієнта м’який голос, — зазначив лікар Браун у своїх нотатках, — але монотонний, мовби він говорить у стані трансу».

Біллі придивлявся до лікаря.

— Опиши свої відчуття, — попросив Браун.

— Це наче сон, який то накочується, то відступає. Мій тато ненавидить мене. Я чую, як він на мене волає. Мою кімнату заливає червоне сяйво. Я бачу сад, там є алея, квітники, ставок, дерева, і ніхто в тому саду на мене не кричить. І взагалі, мені багато чого верзеться. Я бачу двері з безліччю замків і засувів, і хтось гупає, бажаючи вирватись назовні. Я бачу, як жінка падає з висоти, а тоді перетворюється на купу залізяччя, і я не можу до неї дістатись. Я, певно, єдиний, кому для того, щоб дивитися такі «мультики», не потрібні ЛСД.

— Що ти відчуваєш, коли думаєш про своїх батьків? — запитав лікар Браун.

— Я боюся, що він її вб’є і це буде моя провина. Вони сваряться через мене, бо він ненавидить мене лютою ненавистю. Мені через це сняться такі жахіття, що я навіть передати не можу. А ще іноді в мене буває дивне відчуття невагомості. Часом здається, що я міг би відірватися від землі.

У першому звіті лікаря Брауна значалось: «Попри описані марення пацієнт, схоже, розрізняє, що є реальним, а що ні. Виразних ознак психотичного розладу не виявлено. Концентрація уваги задовільна. Просторова орієнтація в нормі. Пам’ять хороша. Вміння адекватно оцінювати ситуацію істотно порушене через вищезгадані марення і схильність пацієнта все драматизувати. Наразі зібрано недостатньо інформації, щоб скоригувати поведінку пацієнта. Попередній діагноз: важкий істеричний невроз конверсійного типу, код за класифікацією Американської психіатричної асоціації — 300.18».

За словами Учителя, котрий згодом пригадував цей сеанс у психотерапевта, лікар Браун розмовляв не з Біллі. То Аллен описував йому думки й видіння Девіда.

Через п’ять днів після бесіди з лікарем Мілліган прийшов до шпиталю без попереднього запису. Втім, помітивши, що хлопець у стані трансу, лікар Браун погодився його прийняти. Він зауважив, що пацієнт, схоже, усвідомлює, де він, і реагує на вказівки.

— Нам доведеться зателефонувати твоїй матері, — попередив Браун, — і сповістити її, що ти зараз у шпиталі.

— Гаразд, — погодився Девід, підвівся і вийшов за двері.

За кілька хвилин до приймального покою повернувся Аллен і став чекати, коли його покличуть до кабінету лікаря. Браун спостерігав, як той сумирно сидить, втупившись невидющим поглядом у стіну.

— Що сьогодні трапилось? — запитав лікар.

— Я собі був у школі, — почав розповідати Аллен, — і десь о пів на дванадцяту раптом задрімав. Коли я прокинувся, то побачив, що стою на даху Гікл-Білдинг[14] і дивлюся вниз, наче збираюся стрибнути. Я спустився з даху, пішов до поліцейського відділку і попросив зателефонувати до моєї школи, щоб там не хвилювались, а сам прийшов до вас.

Браун зміряв хлопця довгим уважним поглядом, погладжуючи свої сиві бакенбарди.

— Біллі, ти приймаєш які-небудь наркотики?

Аллен заперечно похитав головою.

— У тебе погляд осклянів. Що ти в цю мить перед собою бачиш?

— Людські обличчя. Ну, не зовсім обличчя — тільки очі, носи й дивні кольорові плями. І я бачу, як із людьми трапляються погані речі. Їх збивають машини, вони кидаються з високих скель, тонуть.

Лікар Браун спостерігав за Мілліганом. Той принишк, мовби стежачи за кадрами на незримому екрані.

— Біллі, розкажи-но мені, як у тебе справи вдома. Поговорімо про твою сім’ю.

— Чалмер любить Джима й ненавидить мене. Постійно на мене горлає. Він для нас із мамою пекло на землі влаштовує. Я втратив роботу в крамниці. Розумієте, я її навмисно втратив, аби залишатися вдома з мамою. Довелося вдати, ніби я краду пляшку вина, щоб мене звільнили.

19 березня лікар Браун відмітив, що пацієнт вбрався в гольф і блакитний піджак і це надало йому майже жіночного вигляду.

«Я вважаю, — занотував лікар після бесіди, — що в цьому випадку амбулаторного лікування буде замало. Пацієнта, задля його ж добра, варто покласти до підліткового відділення Головного шпиталю Огайо, розташованого в Колумбусі. З лікарем Раулджем про все вже домовлено. Остаточний діагноз — істеричний невроз пасивно-агресивного типу».

Через п’ять тижнів після п’ятнадцятого дня народження Біллі Дороті й Чалмер Міллігани здали його на «добровільне» лікування до підліткового відділення Головного шпиталю Огайо. Біллі був переконаний, що через постійне ниття і кепську поведінку мама вирішила здихатись його і натомість преспокійно жити з Чалмером.

ГОЛОВНИЙ ШПИТАЛЬ ОГАЙО — КАРТА ПАЦІЄНТА — КОНФІДЕНЦІЙНО

24 березня, 16.00. Пацієнт отримав травму (а саме: розсічення під правим оком) у бійці з іншим пацієнтом, Деніелом М. Бійка трапилась у загальній кімнаті, куди виходять двері палат, незадовго до 16.00. Як вдалося з’ясувати, Вільям і Деніел гралися. Вільям розсердився і вдарив Деніела, а Деніел дав здачі. Пацієнтів розділили.

25 березня. У пацієнта знайшли складаний ніж. У його палаті також виявили невеликий напилок, поцуплений зі столярної майстерні. Лікар Раулдж поговорив із пацієнтом, і той зізнався, що мав намір накласти на себе руки. Пацієнта помістили до ізолятора, щоб запобігти самогубству.

26 березня. Пацієнт поводився досить добре. Періодично нарікав, що бачить дивні видіння. У розвагах участі не брав — майже весь час просидів на самоті.

1 квітня. Пацієнт верещав, що на нього насуваються стіни і що він не хоче помирати. Лікар Раулдж помістив його до ізолятора і насварив за те, що той мав при собі цигарки й коробку сірників.

12 квітня. Вже кілька ночей поспіль пацієнт комизиться, коли настає час іти до сну. Запитує, чи він у трансі. Сьогодні пацієнт забажав отримати додаткову дозу ліків. Коли йому сказали, щоб вкладався спати, пацієнт став агресивним.

Сцени влаштовував Джейсон. Він був своєрідним «вентилем», який, репетуючи на все горло, міг зняти зайве емоційне напруження. Зазвичай він був тихим і сором’язливим хлопчиною, аж поки не виникала нагальна потреба випустити пару. Саме Джейсона щоразу мусили ізолювати в палаті з м’якими стінами.

Він з’явився, коли Біллі було вісім років. Із першої миті Джейсон ладен був вибухнути від надміру почуттів, але раніше його не випускали у зовнішній світ, тому що Біллі за таку поведінку діставалось на горіхи. У шпиталі страх і напруження сягнули апогею, і Джексон почав влаштовувати емоційні розрядки зі сльозами й вереском.

Наприклад, він зірвався, побачивши по телевізору сюжет про вбивство чотирьох студентів Кентського університету[15]. Санітари кинули його до ізолятора.

Усвідомивши, що Джейсона замикають в ізоляторі щоразу, як той казиться, Артур вирішив ужити заходів. У шпиталі, як і вдома, не можна було виявляти гнів. Якщо котрийсь із них зривався — карали всіх. Отож Артур охрестив Джейсона небажаною персоною і звелів, щоб той більше не смів виходити на сцену й контролювати свідомість. Відтоді Джейсону судилося скніти в темряві, поза межами світляної плями.

Решта захопилась арт-терапією. Коли Томмі не длубався в замках, то присвячував свій час малюванню пейзажів. Денні писав натюрморти. Алленовим коником були портрети. Маленька Крістін малювала квіточки й метеликів для свого брата, Крістофера. І навіть Рейджен пробував себе в образотворчому мистецтві, щоправда обмежувався чорно-білою графікою. Тоді-то Артур і збагнув, що Рейджен страждає на дальтонізм. Пригадавши випадок із розпарованими шкарпетками, Артур зрозумів, що це Рейджен їх тоді нап’яв.

Санітари почали позначати у звітах, що Біллі Мілліган угамувався і став слухнянішим. За це він отримав певні привілеї: коли запанувала тепла погода, йому дозволили виходити надвір, де він гуляв і робив замальовки.

Деякі з особистостей виходили на сцену, бачили, де вони опинились, і, невдоволені, знову ховались. Тільки Рейджен, із поваги до слов’янських імені й акценту лікаря Раулджа, приймав торазин і виконував лікарські настанови. Девід і Денні були покірними дітьми, тому також приймали антипсихотичні препарати. А от Томмі ховав пігулки в роті й потім їх випльовував. Так само чинили Артур і решта.

Денні потоваришував із маленьким чорношкірим хлопчиком, і ці двійко постійно разом грали і теревенили. Вони засиджувались допізна, годинами балакаючи про все, що робитимуть, коли виростуть. Денні вперше в житті сміявся.

Проте одного дня лікар Раулдж перевів Денні до відділення зі старшими хлопцями. Денні не знав жодного з них, тож йому не було з ким і словом перекинутись. Йому стало так самотньо, що він пішов до своєї палати у сльозах.

Раптом Денні почув чийсь голос:

— Чому ти плачеш?

— Іди геть і дай мені спокій, — відрубав Денні.

— Але куди ж я піду?

Денні рвучко озирнувся і побачив, що в палаті, окрім нього, немає ані душі.

— Хто це говорить? — запитав він.

— Я. Мене звати Девід.

— Ти де?

— Не знаю. Здається, я в тому ж місці, що й ти.

Денні перевірив під ліжком і зазирнув до шафи, проте нікого не знайшов.

— Я тебе чую, але не бачу, — сказав він. — Де ти?

— Та ось же я!

— Де це — «ось»? Мені тебе не видно.

— Заплющ очі, — порадив Девід. — О, тепер я можу тебе бачити.

Вони чимало годин просиділи, розмовляючи про своє минуле і пізнаючи один одного ближче. Вони й не здогадувались, що весь цей час до їхньої бесіди пильно прислухався Артур.

Філіп познайомився з однією пацієнткою. Ця чотирнадцятилітня білява дівчинка була така вродлива, що нею милувався весь шпиталь. Вона підходила до Філіпа на прогулянках, заводила з ним розмову й намагалася його звабити, хоча той і не думав до неї залицятися. Дівчинка спостерігала, як Філіп з альбомом для ескізів сидить за складаним столиком на березі ставка. Зазвичай там більше нікого не бувало.

Одного теплого дня на початку червня вона примостилася поруч із хлопцем і кинула оком на зображення квітки, над яким він саме працював.

— Ого! Біллі, яка краса!

— Це пусте.

— Ти чудовий художник.

— Та годі тобі.

— Ні, я правду кажу. Ти геть не такий, як інша тутешня пацанва. Люблю хлопців, у яких не одне-єдине на думці.

І вона поклала руку йому на стегно.

— Гей, ти шо це виробляєш? — відплигнув від неї Філіп.

— Тобі що, не подобаються дівчата, Біллі?

— Авжеж, подобаються. Я не педик. Просто я… теє… я…

— У чому річ, Біллі? Що тебе так засмутило?

Він знову опустився на сидіння поруч із дівчиною.

— Просто мене не дуже тягне… ну, теє… до сексу і всього такого.

— Чому ж ні?

— Ну, — почав Філіп, — коли ми… тобто коли я був ше малий, мене зґвалтував чоловік.

Її це приголомшило.

— Я думала, що тільки дівчат ґвалтують.

— То більше так не думатимеш, — похитав головою Філіп. — Мене відмолотили і зґвалтували. І від цього шось буцімто зламалось у моїй голові, втямила? Та сцена мене постійно переслідує в нічних жахіттях. Ну, принаймні, якусь частину мене. Відтоді статеві стосунки мені здаються чимось болісним і брудним.

— Тобто в тебе ще не було нормального сексу з дівчиною?

— В мене взагалі нормального сексу не було.

— Біллі, повір, це не боляче.

Він зашарівся і відсунувся трохи далі.

— А гайда плавати! — запропонувала дівчина.

— Хороша ідея, — відповів Філіп, схопився на ноги і з розбігу стрибнув у ставок.

Коли він випірнув, пирхаючи й відпльовуючись, то побачив, що дівчина недбало кинула сукню на березі й заходить у воду голяка.

— Чорт забирай! — вилаявся він і вдруге пірнув на дно.

Щойно Філіп знову з’явився на поверхні, дівчина підпливла до нього й обвила його руками. Він відчував, як під водою вона обхопила його ногами, як її перса притислися до його грудей і як її рука впевнено ковзнула вниз.

— Боляче не буде, Біллі, — сказала дівчина. — Я обіцяю.

Загрібаючи однією рукою, вона потягнула його до великої пласкої брили, що частково лежала на березі, а частково вклинювалась у воду. Вони видерлись на камінь, і дівчина стягнула з Філіпа труси. Він розумів, що пестить її невміло, але понад усе боявся, що вона зникне, варто лише кліпнути очима. Ця дівчина була такою вродливою! Філіп не хотів зненацька опинитись деінде, не пригадуючи анічогісінько з того, що трапилось. Він жадав запам’ятати цю подію до найменших подробиць. Йому було так добре. Поки він робив свою справу, вона стискала його в міцних обіймах. Коли все було скінчено, Філіпові хотілося танцювати й горланити від утіхи. Скотившись із дівчини, він втратив рівновагу, зісковзнув із мокрої каменюки й шубовснув назад у воду.

Дівчина весело засміялася. Філіп почувався телепнем, але разом із тим його розпирало від щастя. Він більше не був незайманим, і він однозначно не був гомосексуалістом. Він став справжнім чоловіком.

19 червня лікар Раулдж на вимогу матері виписав Біллі Міллігана зі шпиталю. У підсумковому звіті соціального працівника зазначалось:

Перед випискою в Білла розвинулася звичка маніпулювати персоналом шпиталю й пацієнтами. Він ладен безсоромно брехати, щоб уникнути неприємностей, і не відчуває жодних докорів сумління, обмовляючи інших. Стосунки Білла з ровесниками дуже поверхневі, з його ж вини. Інші діти не довіряють йому через постійні побрехеньки.

Порада лікаря: оскільки пацієнт своєю поведінкою дедалі сильніше підриває заведений у відділенні порядок, його вирішено виписати, але батькам наполегливо рекомендується водити сина на амбулаторні сеанси лікування, а також самим проконсультуватись у психотерапевта.

Препарати, призначені на момент виписки: 25 мг торазину тричі на день.

Повернувшись додому, Денні почувався вкрай пригніченим. Він узяв невеличке полотно, двадцять три на тридцять сантиметрів завбільшки, й намалював натюрморт: жовту квітку, що в’яла в тріснутій склянці на темно-синьому з чорним тлі. Денні захотів показати свою картину матері Біллі, проте, піднявшись до її кімнати, вкляк на місці. Там був Чалмер. Він вихопив картину з рук хлопця, зиркнув на неї, а тоді пожбурив на підлогу.

— Ти мале брехло, — сказав він. — Це не ти намалював.

Денні підняв натюрморт і, тамуючи сльози, відніс до кімнати, обладнаної під художню майстерню. І тоді він уперше підписав свою роботу: «Денні ‘70». На звороті підрамника були спеціальні поля, і він їх заповнив:

ІМ’Я ХУДОЖНИКА: Денні

НАЗВА КАРТИНИ: Загибиль на самоті

ДАТА СТВОРЕННЯ: 1970

Відтоді, на відміну від Томмі й Аллена, котрі демонстрували свої картини іншим, шукаючи схвалення, Денні більше ніколи й нікому не показував своїх натюрмортів.

Восени 1970 року Біллі перейшов до старшої школи Ланкастера. Це був комплекс сучасних споруд зі скла й бетону, безладно розкиданих у північній частині міста. Вчився Біллі кепсько. Він не зносив учителів і ненавидів школу.

Артур пропускав більшість уроків, надаючи перевагу читанню медичної літератури в бібліотеці. Особливо його захопила гематологія.

Томмі присвячував кожну вільну хвилину лагодженню електроприладів і вдосконаленню методів утечі. Нині його вже не могли стримати жодні пута. Він умів так рухати руками, що або вузли розв’язувались, або мотузки зісковзували з зап’ястків. Томмі придбав наручники й тренувався відкривати їх за допомогою пластикового ковпачка від кулькової ручки. Він подумки зробив собі зауваження на майбутнє: краще повсякчас мати при собі двійко ключів від наручників. Один ключ слід носити в передній кишені, інший — у задній. Тоді хай би як йому скували руки, завжди можна буде дотягнутись до котрогось із ключів.

У січні 1971 року Біллі отримав роботу посильного в бакалійній крамниці на неповний робочий день. Частину першої заробітної платні хлопець вирішив витратити на стейк для Чалмера. Під час різдвяних свят справи вдома йшли досить добре, тож, якщо зробити такий дружній жест, думав Біллі, вітчим, можливо, припинить до нього присікуватися.

Він підійшов до заднього ґанку й побачив, що кухонні двері зірвані з петель. На кухні юрмилися дід і бабця Міллігани, а також Кеті, Джим і Чалла. Мати Біллі притискала до голови скривавлений рушник. Її обличчя було синьо-чорне від побоїв.

— Чалмер висадив нею двері, — повідомив Джим.

— І жмут волосся видер їй із голови, — додала Кеті.

Біллі промовчав. Він подивився на матір, шелепнув стейк на стіл, пройшов до своєї кімнати і зачинив за собою двері. Він довго сидів у темряві, заплющивши очі й силкуючись збагнути, за що його сім’ю спіткало стільки болю і страждань. Якби ж то Чалмер врізав дуба! Це вирішило б усі їхні проблеми.

Біллі відчув якесь спустошення.

Рейджен розплющив очі, шаленіючи від люті, яку більше не міг стримувати. За всю кривду, заподіяну Денні та Біллі, а тепер іще й Дороті, Чалмер заслуговував на смерть.

Хлопець поволі звівся на ноги й пішов на кухню. З вітальні долинали приглушені голоси. Рейджен висунув шухляду, в якій зберігалося столове начиння, витягнув п’ятнадцятисантиметрового ножа, сховав його за пазухою й повернувся до кімнати. Там він поклав ножа під подушку, ліг у ліжко й налаштувався чекати. Коли всі поснуть, він піде і всадить лезо Чалмерові в серце. Чи горлянку йому переріже. Рейджен лежав, прокручуючи в голові свій план і чекаючи, доки в будинку запанує тиша. Опівночі ніхто ще не спав — Рейджену було чутно, як вони гомонять. І його зморив сон.

Аллена розбудило ранкове світло, і він вискочив із ліжка, не дуже розуміючи, де він і як тут опинився. Він прожогом кинувся до ванної кімнати, де Рейджен розповів йому про свій задум. Вийшовши з ванної, Аллен побачив у своїй кімнаті Дороті. Вона взялася було застеляти синове ліжко і тепер стояла, тримаючи в руці ножа.

— Біллі, що це ще таке?

Він спокійно подивився і монотонно проказав:

— Я збирався його вбити.

Дороті рвучко підвела голову, ошелешена низьким, безживним тоном.

— Як це розуміти?

Аллен подивився їй у вічі.

— Цього ранку твій чоловік уже мав би лежати мертвим.

Вона пополотніла і вхопилась за горло.

— Господи, Біллі, що ти таке говориш? — Дороті поклала руки хлопцю на плечі, струснула його й тихенько прошипіла, щоб її, бува, ніхто більше не почув: — Не можна такого казати. Не можна про таке навіть думати. Уяви лишень, що тобі за це світить. Подумай про своє майбутнє.

Аллен, не відводячи очей, спокійно промовив:

— А ти про своє подумала?

Після цього він розвернувся й вийшов за двері.

У школі Біллі намагався не зважати на гиденьке підсміювання і кпини однокласників. Пішов поголос, що він лікується у психіатра. Тепер усі з нього гиготіли й крутили пальцями біля скроні. Дівчата показували йому язика.

На перерві кілька дівчат оточили його в коридорі біля жіночої вбиральні.

— Ходи-но сюди, Біллі. Ми хочемо тобі дещо показати.

Він розумів, що вони дражняться, та був занадто сором’язливим, щоб дати їм відсіч. Дівчата заштовхали його до вбиральні й загородили собою вихід, знаючи, що він їх не займатиме.

— Біллі, це правда, що ти досі незайманий?

Він зашарівся.

— Ти ніколи не був із дівчиною?

Нічого не знаючи про пригоду Філіпа у шпиталі, Біллі похитав головою.

— Він, певно, робив це з тваринами на фермі.

— Зізнавайся, Біллі, ти розважаєшся з тваринками на фермі у Бремені?

Не встиг він усвідомити, що відбувається, вони приперли його до стіни і спустили йому штани. Біллі послизнувся і впав, відчайдушно чіпляючись за штани, та дівчата стягнули їх і втекли, залишивши його на підлозі жіночої вбиральні в самих трусах. Він заплакав.

Увійшла одна з учительок. Побачивши Біллі, вона вийшла і невдовзі повернулась із його штанами.

— По тих дівулях ремінь плаче, Біллі, — сказала вона.

— Їх на це, мабуть, хлопці підмовили, — відповів той.

— Ти ж такий високий, сильний юнак, — мовила вчителька. — Як ти допустив, щоб вони таке з тобою зробили?

Він стенув плечима.

— Не міг же я підняти руку на дівчину.

І Біллі поплентався геть. Розуміючи, що після цієї ганьби він нізащо не наважиться показатися на очі однокласницям, хлопчина блукав коридорами. Він більше не хотів жити. Поглянувши вгору, Біллі зауважив, що різнороби забули зачинити двері, які вели на дах, і в нього з’явився план. Він неквапно пройшовся безлюдними коридорами, піднявся сходами і от уже стоїть на даху школи. Було зимно. Біллі присів і нашкрябав записку на титульній сторінці свого підручника: «Прощавайте. Вибачте, але я більше так не можу».

Потім він поклав підручник на парапет, відійшов назад, щоб мати місце для розбігу, приготувався, зробив глибокий вдих, метнувся вперед, і…

Перш ніж Біллі добіг до краю, Рейджен збив його з ніг.

— Отакої, — прошепотів Артур. — Ледве встигли.

— Шчо тепер діяти будемо? — запитав Рейджен. — Не можна, шчоби він і далі ось так розгулював. Тсе є небезпечно.

— У такому депресивному стані він становить загрозу для всіх нас. Його наступна спроба самогубства може виявитися вдалою.

— Шчо ти пропонуєш?

— Треба його приспати.

— Тсе як?

— Віднині й надалі Біллі позбавляється права контролювати свідомість.

— А хто за тсим стежитиме?

— Я і ти. Розділимо цю відповідальність на двох. А всім іншим я повідомлю, щоб вони за жодних обставин не дозволяли Біллі виходити на сцену. В пересічних, порівняно безпечних ситуаціях головним буду я. Якщо ж нам загрожуватиме небезпека — ватажком будеш ти. Ми з тобою визначатимемо, кому дозволено контролювати свідомість, а кому — ні.

— Згода, — сказав Рейджен.

Він вирвав із підручника сторінку з прощальною запискою Біллі, порвав її на клаптики й розвіяв за вітром.

— Віднині я є захисник, — сказав він. — Негоже, шчоби Біллі загрожував життю малечі.

Раптом Рейджену дещо спало на думку.

— А хто говорити з людьми буде? Всі сміються з мого актсенту. Та й з твого теж.

— Я вже про це подумав, — кивнув Артур. — Аллен у нас, як висловлюються ірландці, «поцілував Камінь красномовності»[16]. От він нехай і говорить за всіх нас. Я вважаю, що, доки ми тримаємо ситуацію під контролем і зберігаємо нашу таємницю від сторонніх, шанси на виживання непогані.

Артур пояснив стан справ Алленові. Потім він поговорив із дітьми, намагаючись розтлумачити їм, що відбувається.

— Уявіть собі, що всі ми — а нас тут багато, декого ви ще навіть не зустрічали — стоїмо на темній сцені. Посередині неї є яскрава пляма світла. Той, хто ступає у світло, — виходить на сцену. Він потрапляє у зовнішній світ і контролює свідомість. Саме його бачать і чують сторонні люди. Решта може займатися своїми справами — вчитися, спати, розмовляти чи бавитись. Але той, хто виходить у зовнішній світ, повинен бути дуже обачним і нізащо не виказувати інших. Це наша сімейна таємниця.

Діти затямили.

— Гаразд, — мовив Артур. — Аллене, повертайся на уроки.

Аллен вийшов на сцену, зібрав підручники і спустився з даху.

— А де тепер Біллі? — запитала Крістін.

Інші теж нашорошили вуха, чекаючи, що відповість Артур.

Англієць скрушно похитав головою, приклав палець до вуст і прошепотів:

— Біллі спить. Не можна його турбувати.

Розділ 10

Аллен отримав роботу в квітковій крамничці, і спершу справи йшли добре. Тімоті, котрий любив квіти, майже все робив сам, хоч іноді Адалана виходила на сцену й допомагала створювати букети. Аллен переконав господаря крамнички виставити у вітрині кілька його полотен, за умови що господар отримає комісійні, якщо картини продадуться. Ідея заробляти гроші живописом припала Томмі до душі. Продаж перших кількох робіт спонукав хлопця наполегливо працювати. Він витратив частину виручених грошей на нові фарби та пензлі, після чого написав десятки пейзажів, які розлітались, мов гарячі пиріжки, користуючись більшою популярністю, ніж портрети Аллена чи натюрморти Денні.

Одного червневого вечора, у п’ятницю, господар зачинив крамничку й покликав Тімоті до свого кабінету. Там цей підтоптаний чолов’яга почав клеїтися до хлопчини. Ні живий ні мертвий від жаху, Тімоті втік зі сцени й назавжди замкнувся у власному вигаданому світі. З’явився Денні. Побачивши, що з ним намагаються зробити, і пригадавши ферму, Денні здійняв лемент і дременув геть.

Наступного понеділка Томмі прийшов на роботу, сповнений надій на те, що сьогодні пощастить продати яку-небудь картину, але крамничка зустріла його голими стінами. Власник виїхав, не залишивши нової адреси і прихопивши з собою всі полотна.

— Ах ти ж триклятий скурвий син! — гаркнув Томмі, дивлячись на спорожнілу вітрину. — Зажди-но, мерзотнику, я ще до тебе доберуся!

Він підняв каменюку й загилив нею в скло, від чого на душі йому трохи полегшало.

— У всьому гнилий капіталістичний устрій винен, — прорік Рейджен.

— Не розумію твоєї логіки, — заперечив Артур. — Чоловік, очевидно, злякався, що всім стане відомо про його нетрадиційну орієнтацію. Хіба можна хулити цілу економічну систему через нечесний вчинок одного боягуза?

— Тсе є результат гонитви за наживою. Тсе занапашчає таких молодих людей, як Томмі.

— Отакої. Не знав, що ти в нас запеклий комуніст.

— Настане день, — провадив Рейджен, — коли всі капіталістичні імперії буде знишчено. Я знаю, шчо ти є прибічник капіталізму, Артуре, та зарубай собі тсе на носі: вся влада належить народу.

— Хай там як, — озвався Артур знудженим тоном, — а квіткової крамнички більше немає, тож комусь із нас тепер доведеться шукати нову роботу, будь вона неладна.

Аллен влаштувався санітаром у нічну зміну до Гоумстедського будинку для літніх людей. Це була сучасна приземкувата цегляна споруда у східній частині Ланкастера. Вона мала просторий вестибюль із панорамними вікнами, у якому завжди яблуку ніде було впасти, бо скрізь, хоч куди глянь, були «пришвартовані» інвалідні візки зі старенькими людьми у слинявчиках. Робота переважно була нудною й механічною, проте Марк виконував її без нарікань. Він замітав і мив підлоги, міняв простирадла, витрушував ковдри.

Артура цікавила медична складова роботи санітара. Помітивши, що дехто з медперсоналу ледарює на чергуванні — ріжеться в карти, читає або дає хропака, — Артур почав самостійно здійснювати обходи палат, навідуючи тих, хто нездужав чи був при смерті. Він вислуховував скарги, давав раду пролежням і всіляко присвячував себе тому, що вважав своїм майбутнім фахом.

Одного разу Марк, стоячи на колінах, надраював підлогу в кімнаті, яка саме звільнилась. Артур довго за ним спостерігав і врешті похитав головою:

— І ти все своє життя ось так і гибітимеш, займаючись безглуздою рабською працею, з котрою і зомбі впорався б?

Марк поглянув на свою ганчірку, тоді підняв очі на Артура і стенув плечима.

— Щоби будувати плани, потрібні генії. Але, щоб утілювати плани в життя, потрібні дýрні.

Артур здивовано підняв брови. Він і не думав, що Марк може бути таким тямущим. Але тим нестерпніше було бачити, як мисляча людина марнує життя на чорнову роботу.

Артур похитав головою і пішов до своїх підопічних. Він знав, що одному з них, панові Торвальду, недовго лишилося жити. Увійшовши до кімнати старого, Артур сів біля його ліжка, як робив щоночі ось уже цілий тиждень. Пан Торвальд оповідав йому про юність, проведену на батьківщині, про еміграцію до Америки, про те, як він зрештою пустив коріння в Огайо. Кліпаючи водянистими очима під обважнілими повіками, він стомлено проказав:

— Я нудний старий дідуган і забагато базікаю.

— Аж ніяк, сер, — заперечив Артур. — Я завжди вважав, що слід слухати літніх людей, бо вони мудріші й мають за плечима багатий життєвий досвід. Якщо ваші знання не можна описати у книжках, то їх треба хоча б передати молодшому поколінню.

— Ти дуже добрий юнак, — усміхнувся пан Торвальд.

— Вам дуже боляче?

— Мені гріх нити й ремствувати. Я прожив хороше життя. Тепер я готовий одійти.

Артур узяв старенького за зморшкувату руку.

— Ви зустрічаєте смерть із надзвичайною гідністю. Я вважав би за велику честь мати такого батька, як ви.

Пан Торвальд закашлявся і вказав на карафку, в якій не залишилось води.

Артур вийшов, щоб її наповнити, а коли повернувся, побачив, що пан Торвальд лежить, дивлячись у стелю вже згаслим поглядом. Артур трохи постояв мовчки, споглядаючи спокійне обличчя старого чоловіка, а тоді відгорнув йому волосся з чола й опустив його повіки.

— Аллене, — впівголоса мовив він, — виклич медсестер. Скажи їм, що пан Торвальд помер.

Аллен вийшов на сцену й натиснув кнопку над ліжком.

— Правильно, — прошепотів Артур, відступаючи назад. — Усе за інструкцією.

На мить Аллену здалося, що голос Артура став хрипкуватим від тамованих почуттів. Але хіба ж таке могло бути? Не встиг Аллен сказати щось із цього приводу, як Артур уже зник.

Біллі Мілліган протримався на роботі в Гоумстедському будинку для літніх людей три тижні. Коли адміністрація виявила, що хлопцеві лише шістнадцять, його звільнили, повідомивши, що він занадто юний, аби працювати в нічну зміну.

Через кілька тижнів після початку нового навчального року Чалмер сказав, що в суботу Біллі доведеться поїхати з ним на ферму, бо там потрібно скосити траву. Томмі спостерігав, як Чалмер заднім ходом заганяє свій новенький жовтий трактор до фургона, зробивши з двох дощок щось схоже на пандус.

— А я тобі там нащо здався? — поцікавився Томмі.

— Не став дурних запитань. Ти їдеш, і крапка. Якщо хочеш жерти, то мусиш відпрацьовувати харчі. Треба, щоб хтось згріб листя, перш ніж я коситиму. З тебе однаково більше ніякої користі.

Чалмер на очах у Томмі закріпив трактор у кузові, поставивши його на задню передачу й зафіксувавши важіль у цьому положенні за допомогою U-подібного замка.

— Візьми-но ті бісові дошки й закинь їх до фургону, — звелів Чалмер.

«От лайно, — подумав Томмі. — Сам надривай пупа». І вшився зі сцени.

Денні топтався біля фургона, не розуміючи, чому Чалмер сердито на нього витріщається.

— Не стій стовпом, недоумку, кидай дошки до кузова! — зрештою прикрикнув той.

Денні почав вовтузитися з двома здоровецькими дошками, та вони були занадто громіздкі й важелезні для чотирнадцятирічного хлопчини.

— От незграбне вайло! — прогарчав Чалмер. Відштовхнувши Денні вбік, він сам запхав дошки до фургону. — Залазь до машини, поки я тобі дупу не надер!

Денні видерся на сидіння. Він усю дорогу дивився в одну точку поперед себе, але йому було чутно, як Чалмер відкриває бляшанку пива. Відчувши запах алкоголю, хлопець похолов від жаху. Денні зітхнув із полегшенням, коли Чалмер загадав йому гребти листя, щойно вони прибули на ферму.

Чалмер косив траву, і Денні панікував щоразу, як трактор проїжджав занадто близько. Сільськогосподарська техніка нагадувала йому про минулі катування, тож Чалмерів новий жовтий трактор лякав його до нестями. Денні мінявся місцем то з Девідом, то з Шоном, перевтілюючись туди й назад, аж поки вся робота не була виконана. Чалмер нарешті гукнув:

— Діставай дошки з фургона, і їдьмо!

Денні, шпортаючись, побрів до машини, все ще нажаханий через близькість трактора. Піднатужившись, він витягнув важкі дошки з кузова. Припасувавши їх замість пандуса, Чалмер знову вкотив трактор заднім ходом до фургону. Слідом він закинув дошки. Після цього Денні мусив зачекати, доки Чалмер видудлить іще одну бляшанку пива й буде готовий рушати.

Томмі, котрий спостерігав за всім, що відбувалось на фермі, вийшов на сцену. Денні боявся тієї падлючої жовтої чортопхайки, а отже, слід було її спекатись. Коли Чалмер відвернувся, Томмі прожогом ускочив до кузова, зняв U-подібний замок, яким було закріплено важіль, і поставив трактор на нейтральну передачу. Щойно Чалмер посунув до машини, Томмі зістрибнув на землю, закинув замок у кущі, вмостився на передньому сидінні, дивлячись просто перед собою, і став чекати. Він знав, що варто лише Чалмеру рвучко газонути вперед, як той звик робити, і жовтому тракторові кінець.

Чалмер поволі рушив із місця й не гальмував до самого Бремена. З трактором нічого не сталося. Томмі сподівався, що тому прийде торба після зупинки біля фабрики «Дженерал Мілз», але Чалмер знову рушив дуже плавно, і вони в’їхали до Ланкастера без пригод. Що ж, думав Томмі, все повинно трапитись, коли Чалмер зупиниться на червоне.

Так воно й було. Щойно на світлофорі загорілося зелене світло, Чалмер вдавив педаль газу і рвонув уперед під скрегіт покришок. Томмі відчув, що трактор більше не з ними. Хлопець намагався зберегти серйозний вираз обличчя, але безуспішно. Він відвернувся до вікна, щоб старий пеньок, бува, не помітив, як він усміхається на всі зуби. Озирнувшись назад, Томмі побачив, що невеличкий тракторець летить шкереберть вулицею, підскакуючи й перекидаючись. Юнак глипнув на Чалмера. Той, широко роззявивши рота, прикипів поглядом до дзеркала заднього виду. Чалмер ударив по гальмах, вискочив із фургона й помчав назад, на ходу підбираючи уламки металу, якими тепер була всіяна вулиця.

Томмі розреготався.

— Полотном дорога, — сказав він. — Та машинерія більше не лякатиме Денні й Девіда.

Так Томмі убив двох зайців одним пострілом: позбувся трактора і поквитався з Чалмером.

Більшість оцінок у табелі Біллі були трійками, двійками та одиницями. За всі шкільні роки він лиш одного разу отримав п’ятірку за чверть: у десятому класі, з біології. Артур, зацікавившись цією наукою, почав слухати вчителя й виконувати домашні завдання.

Знаючи, що варто розтулити рота, як усі почнуть глузувати з його акценту, Артур переконав Аллена, щоб той відповідав на уроках замість нього. Учитель був приголомшений несподіваною зміною в поведінці Біллі та непересічним розумом хлопця. Та попри те, що Артур захоплювався біологією, справи вдома йшли настільки кепсько, що появи різних особистостей на сцені стали геть безладними. На превелике розчарування вчителя біології, ентузіазм Біллі згас, і дві останні чверті стали для нього просто катастрофічними. Артур почав штудіювати біологію самотужки, а на місці підсумкової оцінки в табелі Біллі утвердилась двійка.

В Артура клопотів було під зав’язку, бо інші дедалі частіше виходили на сцену і йшли, коли їм заманеться. Він охрестив цей період психологічної неврівноваженості буремними часами.

Коли школу довелось евакуювати через фальшиву звістку про замінування, всі підозрювали, що до цього доклав руку Біллі Мілліган, хоча його причетність довести так і не змогли. Томмі заперечував, що це він виготовив бомбу. Та й бомба виявилась липовою, хоча могла бути справжньою, якби у банці хлюпала не вода, а нітрогліцерин. Томмі не кривив душею, кажучи, що не робив цієї бомби. Він нізащо не збрехав би. Томмі розповів одному хлопцеві, як виготовити вибуховий пристрій, і навіть накреслив схему, проте сам бомби й пальцем не торкався. Він був не настільки дурним.

Томмі насолоджувався загальною метушнею і кислим виразом на директорській мармизі. Директор Мур мав вигляд людини, котра не може впоратися з купою гризот, які її обсіли.

Втім, одній зі своїх гризот директор таки зумів дати раду: він відрахував Міллігана, постійне джерело проблем.

Отож через п’ять тижнів після того, як Біллі Міллігану виповнилося сімнадцять, і за тиждень до вступу Джима до військово-повітряних сил Томмі й Аллен пішли на флот.

Розділ 11

23 березня 1972 року Аллен у супроводі Дороті пішов до вербувального пункту, і Томмі записався в добровольці. Дороті побоювалась відпускати свого молодшенького до військово-морського флоту, проте усвідомлювала, що конче необхідно відіслати його з дому, якнайдалі від Чалмера. Відрахування зі школи тільки підкинуло дров у вогонь.

Офіцер-вербувальник похапцем проглянув папери Біллі й поставив декілька запитань, на більшість із яких відповіла Дороті.

— Чи страждали ви коли-небудь на психічні захворювання і чи лікувались в установах для душевнохворих?

— Ні, — відповів Томмі. — Особисто я — ні.

— Стривай-но, — втрутилась Дороті. — Ти ж провів три місяці у тому шпиталі в Колумбусі. За словами лікаря Брауна, в тебе був істеричний невроз.

Ручка вербувальника завмерла над аркушем. Він підвів очі від анкети і сказав:

— Ой, та я гадаю, що цього можна не записувати. Хіба знайдеться нині хтось, у кого все гаразд із нервами?

Томмі переможно зиркнув на Дороті.

Далі треба було скласти іспит на загальну ерудицію і розумовий розвиток. Аллен і Томмі проглянули запитання. Позаяк вони не стосувалися тем, у яких добре петрав Томмі, Аллен вирішив, що сам пройде цей тест. Але тут на сцену раптово вийшов Денні. Він втупився в аркуш, не знаючи, що з ним робити.

Спостерігач на іспиті помітив розгублений вираз юнака і прошепотів:

— Ну ж бо, синку, просто заштрихуй віконечка навпроти правильних відповідей.

Денні стенув плечима і почав навмання заштриховувати віконечка, навіть не читаючи запитань.

Іспит він склав.

Не минуло й тижня, як Аллен вирушив до військово-морського тренувального центру Ґрейт Лейкс, що в Іллінойсі, де його направили до сто дев’ятої роти двадцять першого батальйону для проходження базової підготовки.

Оскільки у школі Мілліган був кадетом Цивільного повітряного патруля, йому одразу присвоїли звання старшини. Під його командуванням було сто шістдесят юних новобранців, серед яких він підтримував сувору дисципліну.

Коли Аллен прочув, що рота, котра продемонструє найбільшу спритність у шістнадцятикрокових маніпуляціях зі зброєю, стане ротою почесної варти, вони з Томмі почали мізкувати, як би викроїти більше часу на підготовку своїх людей, скоротивши ранкові процедури.

— Викиньмо з розпорядку похід у душ, — запропонував Томмі.

— Це суперечить уставу, — відказав Аллен. — Вони зобов’язані приймати душ, навіть якщо не користуватимуться при цьому милом.

Томмі поворушив звивинами і винайшов конвеєрний метод миття в душі.

Наступного вечора Аллен провів інструктаж для підлеглих:

— Рушник скручуєте у джгут і тримаєте в лівій руці. Мило берете у праву. Душові розміщені у формі літери П, шістнадцять, дванадцять і ще шістнадцять. Температура води скрізь однакова, тож не буде такого, що тут вас ошпарить окропом, а там обіллє крижаною водою. Ваше завдання — не спиняючись іти крізь ряд душових і на ходу мити ліву половину тіла. Дійшовши до повороту, перекладаєте мило в іншу руку і решту душових проходите задки, миючи голову і праву половину тіла. До останньої душової дістанетесь уже скупаними й готовими витиратися.

Новобранці отетеріло дивились, як їхній старшина, не знімаючи мундира, демонструє техніку проходу душовими, засікаючи час.

— Уся процедура займає лише сорок п’ять секунд. Сто шістдесят чоловік повинні встигнути помитись і вдягнутись менш ніж за десять хвилин. Я хочу, щоб завтра вранці ми швидше за всіх упорались із рутиною. Ми станемо ротою почесної варти!

Наступного ранку рота Міллігана першою з’явилась на шикуванні. Аллен був дуже втішений, а Томмі сказав, що вже розробляє нові способи заощадити час. Міллігана нагородили медаллю «За відмінну службу».

Минуло два тижні, і все зійшло на пси. Аллен зателефонував додому і довідався, що Чалмер знову побив Дороті. Рейджен оскаженів, Артурові, як завжди, було байдуже, а найгірше ця звістка вплинула на Томмі, Денні й Аллена, в яких почалась депресія. І для них усіх знову настали буремні часи.

Шон взував черевики не на ту ногу і забував зав’язувати шнурки. Девід ходив нечупарою. Філіп усвідомлював, що він у війську, проте чхати на це хотів. Хлопці зі сто дев’ятої роти швидко збагнули, що з їхнім старшиною не все гаразд. Одного дня він міг бути зразковим командиром, а вже наступного — сидіти склавши руки і плескати язиком, у той час як поруч росла гора паперів, яким необхідно було дати раду.

Потім вони помітили, що старшина ходить уві сні. Коли йому про це розповіли, Томмі взяв за звичку прив’язувати себе вночі до ліжка. Кінець кінцем у Міллігана забрали командування ротою. Для Томмі це стало ударом.

Денні за першої-ліпшої нагоди відлежувався в лазареті. Артура вабила гематологічна лабораторія.

Одного дня штаб відрядив до Міллігана слідчого з перевіркою. Коли той прийшов, Філіп валявся на койці просто в мундирі, нап’явши білосніжного картуза на носаки черевиків, і розважався тим, що метав на відстань гральні карти.

— Що тут коїться? — суворо запитав капітан Саймонз.

— Встань, коли до тебе звертаються, юначе, — докинув його помічник.

— Ідіть під три чорти, — відповів Філіп.

— Я — капітан. Як ти смієш…

— Та хоч сам Ісус Христос, — урвав Філіп, — мені це до одного місця. Забирайся геть. Через тебе я не влучаю.

Коли викликали головного старшину Ренкіна, Філіп розмовляв із ним так само зухвало.

12 квітня 1972 року, через два тижні й чотири дні після того, як Томмі вступив до лав військово-морського флоту, Філіпа передали до рук Комісії з психологічного оцінювання військовослужбовців.

Його командир написав у доповідній таке: «Спочатку цей хлопець був у моїй роті старшиною, та потім зледачів і тільки те й робив, що прискіпувався до підлеглих. Коли я позбавив його повноважень, він почав що не день бігати до лазарету. Ситуація дедалі погіршувалась. Він постійно знаходив якісь виправдання, щоб не ходити на заняття. Тепер хлопець суттєво відстає в підготовці від решти роти і геть пустився берега. За ним потрібен пильний нагляд».

Психіатр поговорив із Девідом, котрий не розумів, чого від нього хочуть. У штабі перевірили отриману з Огайо документацію на Міллігана і виявили, що той лікувався у психіатричному шпиталі, про що збрехав, заповнюючи анкету під час вербування. У звіті флотського психіатра писалося: «Йому бракує зрілості та врівноваженості, котрі є необхідною запорукою для служби на флоті. Рекомендується його комісувати через психологічну непридатність».

1 травня, через місяць і один день після вступу до військово-морських сил, Вільяма Стенлі Міллігана комісували з доброю характеристикою.

Йому виплатили вихідну допомогу і вручили квиток на літак до Колумбуса. Однак, прямуючи з бази Ґрейт Лейкс до чиказького аеропорту О’Хара, Філіп познайомився з двома новобранцями, котрі отримали відпустку і саме їхали додому, до Нью-Йорка. Замість скористатися своїм авіаквитком Філіп сів разом із ними на автобус. Він хотів побачити Нью-Йорк — своє рідне місто, у якому він, утім, іще ніколи не бував.

На нью-йоркському автовокзалі Філіп попрощався з супутниками, закинув на плече спортивну сумку з пожитками і рушив уперед. Узявши з інформаційного стенду карту і різні брошурки, Філіп подався на Таймс-сквер. Він почувався наче риба у воді. Вулиці, акцент — усе здавалося знайомим. Філіп немовби нарешті опинився вдома.

Два дні він вивчав місто. Поплив поромом на Стейтен-Айленд, потім побував біля статуї Свободи, а тоді, взявши Бетері-парк за відправну точку, почав гуляти вузенькими вуличками, що відгалужувалися від Волл-стрит, і дійшов аж до Ґринвіч-Віллідж. Він попоїв у ресторанчику з грецькою кухнею і влаштувався на нічліг у дешевому готелі. Наступного дня Філіп вирушив на ріг П’ятої авеню й Тридцять четвертої вулиці і, задерши голову, помилувався на Емпайр-стейт-білдинг. Приєднавшись до екскурсії, він піднявся на верхівку хмарочоса і став роздивлятися місто.

— А в якому напрямку Бруклін? — запитав Філіп у дівчини-гіда.

— Онде, — показала вона. — Бачите оті три мости? То Вільямсбурзький, Мангеттенський і Бруклінський мости.

— Туди мені й тре’, — мовив юнак.

Він спустився на ліфті вниз, упіймав таксі й кинув водієві:

— До Бруклінського мосту.

— До Бруклінського мосту? — перепитав той.

— Я, здається, ясно сказав, — буркнув Філіп, закидаючи до салону спортивну сумку.

— Збираєтеся з нього стрибати чи, може, купити бажаєте? — пожартував водій.

— Стули хліборізку, приятелю. Газуй і прибережи свої гівняні жарти для нетутешніх.

Таксист висадив Філіпа біля мосту, і той почав його переходити. Свіжий вітерець приємно холодив обличчя. На середині мосту хлопець зупинився й поглянув униз. Стільки води! Це було гарно до нестями. Зненацька Філіп геть розкис. Із якоїсь незрозумілої причини його просто посеред мосту пройняв такий смуток, що хлопець не міг ані кроку вперед ступити. Закинувши сумку на плече, він розвернувся і почвалав назад до Мангеттена.

На душі у Філіпа ставало дедалі гірше. Ось він прибув до Нью-Йорка, а втіхи з того ніякої. Йому конче необхідно було щось побачити, побувати в якомусь місці, одначе він не знав, ані що його надить, ані де це шукати. Він ускочив до першого-ліпшого автобуса, доїхав до кінцевої зупинки, там пересів на інший автобус, а згодом і на ще один, придивляючись у вікно до людей і будинків, не уявляючи, куди їде і що сподівається знайти.

Він зійшов біля якогось торговельного центру і знічев’я там поблукав. Посередині торговельного центру був фонтан, куди люди кидали дріб’язок, загадуючи бажання. Філіп укинув у воду пару монет. Він саме збирався жбурнути туди ще й третього четвертака, аж раптом відчув, що хтось торсає його за рукав. Маленьке чорношкіре хлоп’я дивилося на нього знизу вгору великими благальними очима.

— Ох, трясця, — бовкнув Філіп, кидаючи монету малому. Той широко посміхнувся й почимчикував геть.

Філіп підняв сумку. Депресія почала вгризатися в його нутро, завдаючи такого болю, що хлопець на мить закляк, а потім здригнувся всім тілом і зійшов зі сцени.

Девід заточився під вагою сумки і впустив її додолу. Для хлопчини, якому ще й дев’яти не було, вона виявилася заважкою. Він волоком потягнув сумку за собою, розглядаючи вітрини й намагаючись збагнути, що це за місце і як він сюди потрапив. Девід присів на лавку, роззирнувся навкруги й побачив, що неподалік граються діти. Якби ж то він міг погратися з ними… Врешті-решт Девід підвівся, почав було знову волокти за собою сумку, проте вона була така важелезна, що він просто покинув її там і пішов собі.

Він забрів до крамниці армії і флоту, де його увагу привернули рації та сирени. Взявши до рук чималу пластикову кулю, Девід тицьнув якусь кнопку. Заревіла сирена, і всередині кулі заблимало червоне світло. З переляку Девід кинув кулю і дременув. Зовні він налетів на притулений до стіни велосипед торговця морозивом і розпоров собі лікоть, але, не спиняючись, полопотів далі.

Побачивши, що за ним ніхто не женеться, Девід перейшов на крок і побрів містом, думаючи, як тепер знайти дорогу додому. Дороті вже, певно, непокоїться, де це його носить. До того ж він страшенно зголоднів. Йому схотілося морозива. Девід вирішив, що запитає дорогу в першого зустрічного поліцейського. Артур завжди повторював, що, заблукавши, слід звертатися по допомогу до «боббі»[17].

Аллен вийшов на сцену, кліпаючи очима.

Він купив у вуличного торговця морозиво на паличці й почав його розгортати, крокуючи вулицею, аж раптом побачив, що за ним спостерігає маленька замурзана дівчинка.

— А хай йому грець, — зронив Аллен, простягаючи дитині морозиво. Його завжди розчулювала малеча, а надто та, що дивилась на нього великими голодними очима.

Він повернувся до рундука з морозивом.

— Мені ще одну порцію.

— А ти, приятелю, нівроку зголоднів, еге?

— Краще припни язика і дай морозиво.

Ласуючи на ходу морозивом, Аллен вирішив, що треба зав’язувати з надмірною співчутливістю до дітей. Який із нього пройдисвіт і маніпулятор, якщо будь-яке маля може з нього мотузки вити?

Він трохи погуляв, роздивляючись колосальні будівлі на вулицях Чикаго (як він щиро вважав), а тоді сів на автобус до середмістя. Аллен знав, що сьогодні їхати до аеропорту О’Хара вже пізно. Доведеться заночувати тут, у Чикаго, й вилетіти до Колумбуса вже завтра вранці.

Зненацька йому в око впало електронне табло на одній із будівель. На табло мерехтів напис: «5 травня, температура 20 °C». П’яте травня? Аллен витягнув із кишені портмоне і проглянув його вміст. Майже п’ятсот доларів вихідної допомоги. Посвідка про те, що його комісували, датована першим травня. Квиток на літак із Чикаго до Колумбуса, дата вильоту — також 1 травня. Що за чортівня? Виходить, він уже чотири дні вештається по Чикаго, навіть не усвідомлюючи цього! І куди поділася його сумка з речами? У шлунку в Аллена було порожнісінько. Він подивився на свій парадний синій мундир. Той був заяложений. На ліктях зяяли проріхи. На лівій руці в Аллена була невеличка подряпина.

Що ж, гаразд. Він поїсть, виспиться і вранці полетить до Колумбуса. Хлопець купив двійко гамбургерів, знайшов дешеву нічліжку й заплатив дев’ять доларів за кімнату.

Наступного ранку він зловив таксі й попросив водія відвезти його до аеропорту.

— До «ЛаҐвардії»?

Аллен похитав головою. Треба ж таке. Він і не знав, що в Чикаго є аеропорт під назвою «ЛаҐвардія».

— Ні, мені до іншого. До головного.

Дорогою до аеропорту Аллен намагався збагнути, що з ним трапилось. Він заплющив очі і спробував подумки викликати Артура, та всі зусилля виявилися марними. Із Рейдженом теж не вдалося встановити зв’язок. Отже, зрозумів Аллен, знову почалися буремні часи.

Діставшись терміналу, юнак підійшов до стійки «Юнайтед Ейрлайнз» і простягнув свій квиток.

— Коли можна буде звідсіля вилетіти? — запитав він.

Дівчина за стійкою подивилась на папірець, а тоді підняла очі на Аллена.

— У вас квиток на рейс із Чикаго до Колумбуса. Ви не можете скористатися ним, щоб вилетіти до Огайо звідси.

— Про що це ви?

— Ваш відправний пункт — Чикаго, — наголосила дівчина.

— Ну? То що не так?

Підійшов старший клерк і пробіг очима Алленів квиток. Юнак не міг зрозуміти, в чому річ.

— З вами все гаразд, моряче? — запитав клерк. — Ви не можете летіти з цим квитком із Нью-Йорка до Колумбуса.

— З Нью-Йорка? — перепитав Аллен, потираючи неголене підборіддя.

— Саме так. Це — аеропорт Кеннеді.

— Боже всемогутній!

Аллен набрав у груди повітря і заторохтів:

— Слухайте, хтось припустився великої помилки. Мене комісували, розумієте? — Аллен витягнув документи. — І хтось посадив мене не на той літак. Я мав летіти до Колумбуса. Але хтось, очевидно, підмішав мені якусь гидоту в каву, бо я геть відключився, а очуняв уже тут, у Нью-Йорку. Мої речі так і зосталися десь на літаку. Зробіть що-небудь! Зрештою, це провина авіаперевізника.

— Ми можемо поміняти квиток, але знадобиться доплата, — сказала дівчина.

— То зателефонуйте на військово-морську базу Ґрейт Лейкс. Вони зобов’язані доправити мене до Колумбуса, тож можете записати це на їхній рахунок. Згідно з уставом, військовослужбовцю, який вирушає додому, мусять забезпечити належний і безклопітний спосіб пересування. Тому просто зніміть слухавку і зв’яжіться зі штабом.

Старший клерк зміряв Аллена поглядом, а тоді промовив:

— Гаразд. Зачекайте, будь ласка, тут. Я подивлюся, чи можемо ми якось допомогти військовослужбовцю.

— Де тут у вас чоловіча вбиральня? — запитав Аллен.

Дівчина за стійкою вказала напрямок, і Аллен хутко закрокував туди.

Переконавшись, що у вбиральні, окрім нього, ані душі, Аллен ухопив рулон туалетного паперу і спересердя пожбурив його через усе приміщення.

— Чорт! Чорт! Чорт! — лютував він. — Будь воно все тричі прокляте! Скільки ж я терпітиму це лайно?!

Заспокоївшись, Аллен умився, прилизав волосся й, готуючись до розмови з клерками біля квиткової стійки, надягнув білого картуза, трохи зсунувши його набік.

— Добрі новини, — сказала йому дівчина. — Все владналось. Я видам вам новий квиток. Для вас знайшлося місце на найближчий рейс. Виліт за дві години.

У літаку до Колумбуса Аллен кисло думав про те, що він п’ять днів пробув у Нью-Йорку, а бачив лише салон таксі та інтер’єр Міжнародного аеропорту імені Джона Кеннеді. Юнак і гадки не мав, як він потрапив до Нью-Йорка, хто присвоїв увесь проведений там час і що взагалі відбувалося. Він не був певен, що ця загадка коли-небудь відкриється.

Сівши на автобус до Ланкастера, Аллен відхилився у кріслі, збираючись подрімати, і промимрив, сподіваючись, що Артур або Рейджен його чують:

— Хтось грандіозно облажався.

Аллен влаштувався до компанії «Інтерстейт Інженіринг». Його робота полягала в тому, щоб ходити від будинку до будинку, намагаючись продати людям пилососи і преси для сміття. В Аллена був добре підвішений язик, тож десь із місяць справи в нього йшли як по маслу. Весь цей час він спостерігав за тим, як його колега, Сем Гаррісон, заввиграшки заводить шури-мури з різноманітними офіціантками, секретарками і навіть клієнтками. Аллен схилявся перед його спритністю.

4 липня 1972 року вони удвох сиділи й теревенили.

— Чому ти не гуляєш із жодною з цих ціпочок? — запитав Гаррісон.

— Та якось бракує на таке часу, — відмахнувся Аллен, завовтузившись, мов на голках. Він завжди ніяковів, коли мова заходила про секс. — Мене все це не надто цікавить.

— А ти, бува, не педик?

— Ні, чорт забирай!

— Тобі сімнадцять, а тебе не цікавлять дівки?

— Слухай, у мене голова іншим зайнята, — буркнув Аллен.

— Бий мене грім! — вигукнув Гаррісон. — Ти що, ні з ким іще не спав?

— Я не бажаю це обговорювати. — Аллен, котрий нічого не знав про пригоду Філіпа у психіатричному шпиталі, зашарівся і відвернувся.

— Хочеш сказати, що ти й досі незайманий?

Аллен промовчав.

— Ну, сину мій, — протягнув Гаррісон, — це треба виправити. Покладися на Сема. Я заїду по тебе сьогодні о сьомій.

Того вечора Аллен прийняв душ, ошатно вбрався і скористався одеколоном, який належав братові Біллі. Джим відбув на військово-повітряну базу, тож одеколон найближчим часом йому не знадобиться.

Гаррісон прибув, коли й пообіцяв, і повіз Аллена на околиці міста. Вони зупинились на Брод-стрит біля закладу під назвою «Гаряча штучка», і Гаррісон сказав:

— Зажди в машині. Я скоро прийду, і в мене буде для тебе сюрприз.

Аллен остовпів, коли за кілька хвилин Гаррісон повернувся з двома знудженими на вигляд дівчатами.

— Привіт, котику, — сказала білявка, нахиляючись до вікна машини. — Мене звати Тріна, а он то — Доллі. Слухай, та ти гарненький.

Доллі, змахнувши довгою гривою чорнявого волосся, всілась на переднє пасажирське сидіння. Тріна вмостилась позаду, поруч із Алленом.

Вони поїхали за місто, весь час балакаючи і сміючись. Тріна раз по раз клала долоню Алленові на стегно чи грайливо торкалась блискавки на його штанях. Знайшовши відлюдну місцину, Гаррісон з’їхав на узбіччя.

— Ходімо, Біллі! — покликав він. — Допоможеш мені витягнути ковдри з багажника.

Коли Аллен підійшов до багажника, Гаррісон вручив йому два тоненькі пакетики зі сріблястої фольги.

— Ти ж знаєш, як цими штуками користуватися?

— Та знаю, — відповів Аллен. — Але хіба потрібно вдягати одразу два?

Гаррісон дружньо штурхнув його кулаком.

— Ну ти й жартівник. Один — для Тріни, інший — для Доллі. Я сказав їм, що ми поміняємось. Кожен із нас вжарить обох дівуль.

Аллен зазирнув до багажника і вгледів там мисливську рушницю. Він рвучко повернувся до Сема, однак той тицьнув хлопцеві до рук ковдру, взяв одну для себе і зачинив багажник. Після цього вони з Доллі зникли за деревами.

— Давай-но і ми почнемо, — запропонувала Тріна, розстібаючи пояс на Алленових штанях.

— Слухай, ти зовсім не мусиш цього робити, — сказав Аллен.

— Ну, котику, якщо ти не хочеш…

Незабаром Сем погукав Тріну, а до Аллена прийшла Доллі.

— То як? — озвалась вона.

— Що — «то як»?

— Готовий повторити?

— Як я вже сказав твоїй подрузі, ти не зобов’язана нічого робити. Ми все одно можемо бути друзями.

— Любчику, ти собі як знаєш, але особисто я не хочу розгнівати Сема. До того ж ти наче приємний хлопець. Ну та добре вже. Сем, здається, всю увагу зосередив на Тріні, тож, напевно, нічого не помітить.

Вдовольнившись, Гаррісон підійшов до багажника, витягнув із холодильника дві пляшки пива й простягнув одну Алленові.

— То як тобі дівчата? Сподобались? — запитав він.

— Нічого не було.

— Це ти не схотів чи вони закомизились?

— Я сказав їм, що вони не мусять нічого робити. Коли я буду готовий, я просто одружусь.

— От холера!

— Та годі тобі. Все гаразд, — запевнив Аллен. — Повний порядок.

— Який, в дупу, порядок?! — Сем підлетів до дівчат. — Я ж вам казав, що цей хлопець — незайманий. Вашим завданням було його розпалити!

Доллі наблизилась до машини, де стояв Гаррісон, і помітила мисливську рушницю в багажнику.

— У тебе будуть через це неприємності, друже, — зауважила вона.

— До біса. Застрибуйте до машини, ми відвеземо вас назад, — сказав Гаррісон.

— Я не сяду до тебе в машину.

— Ну то йди під три чорти!

Гаррісон хлопнув дверцятами багажника й сів за кермо.

— Їдьмо, Біллі. А ці кляті хвойди нехай пішки чешуть.

— Чому б вам не поїхати з нами? — звернувся Аллен до дівчат. — Не варто залишатися тут самим.

— Нічого, ми дістанемось назад без проблем, — відповіла Тріна. — Але вам, хлопчики, це так не минеться.

Гаррісон ревнув мотором, і Аллен сів до авто.

— Не слід залишати їх тут.

— Забудь. Це лише двійко брудних телиць.

— Вони ні в чому не винні. Я ж сам не захотів.

— Що ж, принаймні нам не довелось платити.

За чотири дні, 8 липня 1972 року, Сема Гаррісона й Аллена викликали на допит до офісу шерифа в Серклвілі. Щойно ті прибули, їх заарештували за звинуваченням у викраденні, зґвалтуванні й залякуванні вогнепальною зброєю.

Заслухавши всі факти під час попереднього розгляду справи, суддя округу Пікавей відхилив звинувачення у викраденні та встановив розмір застави — дві тисячі доларів. Дороті нашкребла двісті доларів на винагороду професійному заставодавцю[18] й забрала сина додому.

Чалмер хотів залишити хлопця у в’язниці, проте Дороті домовилася з сестрою, що Біллі поживе у неї в Маямі, що в штаті Флорида. Він мав повернутись до призначеного на жовтень слухання в суді округу Пікавей у справах неповнолітніх.

Кеті й Чалла, залишившись удома без підтримки Біллі й Джима, почали тиснути на Дороті. Дівчатка висунули ультиматум: якщо Дороті не подасть на розлучення, вони обидві втечуть із дому. Врешті-решт жінка погодилась покинути Чалмера.

У Флориді Аллен пішов до школи й навчався добре. Він також влаштувався на роботу до крамниці лакофарбових матеріалів, господар якої був приємно вражений організаторськими здібностями хлопця. Семюель, дуже побожний єврей, дізнався, що батько Біллі теж був юдеєм. Як і решту єврейської спільноти в Маямі, Семюеля розлютило вбивство одинадцяти ізраїльських спортсменів на Олімпійських іграх у Мюнхені. У п’ятницю він пішов на нічну службу, щоб помолитися за їхні душі й за душу батька Біллі. Він також попросив Бога, щоб Аллена виправдали в суді.

20 жовтня Мілліган повернувся до округу Пікавей, і його випадок передали до Комісії штату Огайо у справах неповнолітніх. Юнака протримали у в’язниці округу Пікавей із листопада 1972 року до 16 лютого 1973 року. 14 лютого, за два дні до цієї дати, йому виповнилося вісімнадцять. І хоча за час утримання під вартою Мілліган досягнув повноліття, суддя погодився, що немає підстав судити його як дорослого. Джордж Келнер, адвокат, якого найняла Дороті, сказав судді, що незалежно від того, яким буде вирок, юнака за жодних обставин не можна відсилати додому, де панує вкрай нездорова атмосфера.

Суддя визнав Вільяма С. Міллігана винним і присудив помістити його на невизначений термін до одного з виправних закладів, що перебувають під юрисдикцією Комісії штату Огайо у справах неповнолітніх. 12 березня, того самого дня, коли Аллена забрали до колонії для малолітніх злочинців у Зейнсвілі, що в Огайо, Дороті отримала папери, які остаточно засвідчували її розлучення з Чалмером Мілліганом.

Рейджен висміяв Семюеля і сказав йому, що Бога немає.

Розділ 12

Артур постановив, щоб у Зейнсвільській колонії на сцену виходили тільки молодшенькі. Таким чином у них буде нагода спробувати все, без чого важко уявити нормальне дитинство: походи, плавання, верхову їзду, ночівлю в наметах, різноманітні види спорту.

Дін Г’юз, довготелесий чорношкірий завідувач розважальною програмою, котрий носив зачіску «авіаносець» і цапину борідку, заслужив Артурове схвалення. Він здавався чуйним і гідним довіри молодиком. І взагалі, в колонії, схоже, було цілком безпечно.

Рейджен погодився з Артуром.

І тільки Томмі ремствував на тутешні правила. Йому було не до вподоби, що його коротко підстригли й примусили носити казенний однострій. Не тішило його й перебування в товаристві трьох десятків юних злочинців.

Чарлі Джонс, соціальний працівник, розтлумачив новоприбулим устрій виправного закладу. Колонія поділялась на чотири послідовні зони. Очікувалось, що кожного місяця хлопці прогресуватимуть від зони до зони. У будівлі, що формою нагадувала літеру Т, гуртожитки Зони-1 і Зони-2 розміщувались у лівому крилі, а Зони-3 й Зони-4 — у правому.

Зона-1 — це «дно», визнав Джонс. Постійна мішень для глузувань. До того ж там доводиться ходити стриженими ледь не наголо. Хлопцям із Зони-2 дозволяється носити довше волосся. У Зоні-3 можна у вільний від виконання щоденних обов’язків час ходити у нормальному одязі замість одностроїв. У Зоні-4 хлопці не сплять у спільній казармі, як в інших зонах, а мають окремі кімнатки. Також вони звільняються від рутинної роботи. Більшість із них користується особливою довірою персоналу. І головне — їх не змушують ходити на танці до дівчачої колонії в Сайото.

Новачки зустріли останню репліку дружним реготом.

Перехід із однієї зони до іншої, пояснював Джонс, залежить від набраних балів. Кожен хлопець починає місяць зі сто двадцятьма балами в активі, одначе для того, щоб піднятися на наступний щабель, необхідно мати сто тридцять. Заробити бали можна за виконання певних обов’язків і чемну поведінку. За непослух або неприйнятні вчинки бали віднімаються. Знімати бали мають право члени персоналу і хлопці з Зони-4.

Якщо котрийсь із них гукне порушникові «Гей!», той втратить один бал. Якщо прозвучить «Гей, охолонь!», це вже буде мінус два бали. Фраза «Гей, охолонь у ліжку!» означає, що на додачу до втрати двох балів порушник повинен буде ще й дві години простирчати в ліжку. Якщо він самовільно покине ліжко і хтось гукне йому «Гей, охолонь у ліжку! Гей, охолонь!», то в нього відмінусовується три бали. А якщо раптом пролунає команда «Гей, охолонь в окружній!», то це коштуватиме аж чотирьох балів і вгамовуватися такий порушник буде в камері окружної в’язниці.

Томмі мало не знудило від цієї маячні.

У колонії завжди є чим зайнятися, провадив своє Чарлі Джонс. Він висловив сподівання, що хлопці не шкодуватимуть часу на суспільно корисну працю і поводитимуться пристойно.

— А для тих із вас, хто вважає, буцімто він занадто розумний і крутий, аби тут бути, й надумається втікати, — застеріг Джонс, — штат Огайо припас особливу місцинку. Корекційну інституцію Центрального Огайо, скорочено — КІЦО[19]. Потрапивши до КІЦО, ви гірко пошкодуєте, бо порівняно з ними в нас тут справжній курорт, їй-богу. Що ж, гаразд. А тепер марш отримувати на складі постільну білизну. Після цього можете піти й перехопити що-небудь у їдальні.

Увечері Томмі сидів на ліжку, міркуючи, хто втягнув його в цю халепу і за що він опинився в такому місці. Усі ці бали, правила й зони були йому по цимбалах. Він збирався вшитися звідсіля за першої слушної нагоди. Томмі не знав, де тут вихід, адже при в’їзді на територію виправного закладу на сцені був не він. Однак він не зауважив ані мурів, ані колючого дроту по периметру — тільки ліс. Дати звідси драла буде раз плюнути.

Коли Томмі проминав їдальню, до його ніздрів долетіли апетитні пахощі. Втікати натщесерце? Нема дурних!

Серед новачків у Зоні-1 був дрібний хлопчина в окулярах, якому на вигляд було не більше чотирнадцяти-п’ятнадцяти років. Томмі помітив його ще в черзі за спальним причандаллям і подумав, що такого, либонь, будь-яким вітерцем здмухне. Хлопчик аж вгинався під вагою матраца й постільної білизни. Раптом якийсь патлатий здоровань із м’язами, мов у штангіста, зробив йому підсічку. Малий спритно піднявся з підлоги й у відповідь так буцнув здорованя головою в живіт, що той нерухомо звалився. Кремезний мугир сторопіло вирячився на курдуплика, який стояв над ним, стиснувши дрібні кулачки.

— Ти догрався, вилупку миршавий, — процідив він. — Гей!

— Запхни те «гей» собі в дупу! — відгукнувся хлопчина.

— Гей, охолонь! — гаркнув здоровань, піднімаючись і обтріпуючись.

У малого в очах бриніли сльози.

— Ну ж бо, бийся, тупе одоробло!

— Гей, охолонь у ліжку!

Інший хлопець, кістлявий, але вищий і на два-три роки старший за малого, відтягнув його геть.

— Облиш його, Тоні, — сказав він. — Ти вже й так втратив два бали. Та ще й дві години доведеться скніти в ліжку.

Тоні опанував себе й підняв матрац.

— Нічого, Ґорді. Мені однаково їсти не хотілось.

У їдальні Томмі жував мовчки. Харчі були те що треба, проте це місце почало його непокоїти. Якщо старші тут могли безкарно причепитися до будь-кого й забрати бали, то йому слід бути вкрай обачним і не лізти на рожен.

Повернувшись до гуртожитку, Томмі виявив, що вони з худим хлопцем на ім’я Ґорді спатимуть на сусідніх ліжках. Цей Ґорді приніс частину своєї вечері куценькому товаришеві. Вони сиділи і про щось балакали.

Томмі опустився на ліжко й потай за ними спостерігав. Він знав, що їсти в гуртожитку заборонено. Зненацька краєм ока він помітив, що на порозі з’явився той самий м’язистий хлоп.

— Шухер, — прошепотів Томмі. — Преться той дебелий мерзотник.

Малий, якого звали Тоні, притьмом засунув тарілку під ліжко і прийняв невимушену позу. Переконавшись у тому, що все гаразд і покараний не вставав із ліжка, здоровань пішов.

— Дякую, — сказав малий. — Я — Тоні Віто. А тебе як звуть?

Томмі подивився йому в очі.

— Можеш називати мене Біллі Мілліганом.

— А ось це — Ґорді Кейн, — вказав Тоні на кістлявого хлопця. — Він тут за торгівлю травичкою. А тебе за що загребли?

— За зґвалтування, — відповів Томмі. — Але я цього не робив.

З того, як вони вишкірились, він зрозумів, що хлопці не повірили. Що ж, чхати він на це хотів.

— А як звуть оте вайло, що до тебе присікалось? — запитав він.

— Джордан. Він із Зони-4.

— Ми з ним поквитаємося, — пообіцяв Томмі.

Томмі був на сцені майже весь час. Коли приїздила мати Біллі, він спілкувався з нею. Ця жінка подобалась Томмі, і йому було її шкода. Коли вона повідомила, що розлучилась із Чалмером, Томмі втішився.

— Він і мене кривдив, — сказав він.

— Я знаю, Біллі. Чомусь він завжди мав на тебе зуб. Але що мені було робити? Мені потрібен був дах над головою. Троє своїх дітей та ще й Чалла, котра теж мені мов рідна. Хай там як, а Чалмера більше немає. Будь хорошим хлопчиком і виконуй усе, що тобі тут велять, і скоро ти зможеш повернутись додому.

Томмі дивився, як Дороті йде, і думав, що вона — найвродливіша мати на світі. Прикро, що він їй не син. Він замислився про свою власну матір. Цікаво, якою вона була на вдачу і на обличчя?

Дін Г’юз, молодий завідувач розважальною програмою, помітив, що Мілліган тільки те й робить, що лежить і читає або витріщається скляним поглядом у простір, наче в трансі. Одного дня Г’юз сам підійшов до хлопця.

— Ти тут застряг, — почав він. — То отримай із цього якомога більше користі. Вище носа! Знайди собі справу до душі. Чим ти любиш займатися?

— Живописом, — озвався Аллен.

Наступного тижня Дін Г’юз придбав за власний кошт фарби, пензлі й полотно для Міллігана.

— Намалювати для вас що-небудь? — запитав Аллен, встановлюючи полотно сторчма на столі. — Чого б вам хотілося?

— Намалюй занедбаний сарай, — відповів Г’юз. — Із вибитими вікнами. Поруч зі старезного дерева звисає на линві гойдалка з шини. Поблизу в’ється розбита сільська дорога. І ще зроби так, аби здавалося, ніби щойно пройшла злива.

Аллен працював увесь день і цілу ніч і закінчив картину. Вранці він віддав роботу Г’юзу.

— Ого! Та це ж краса, — вразився той. — Ти міг би заробляти малюванням грубі гроші.

— Було б добре, — відповів Аллен, — бо малювати я люблю.

Г’юз розумів, що доведеться докласти зусиль, аби розворушити Міллігана й подолати його апатію. Одного суботнього ранку він узяв хлопця до парку Блу-Рок. Г’юз наглядав за ним, доки Мілліган малював. Люди підходили помилуватись на те, як він працює, і Г’юз продав декілька робіт юнака. Наступного дня він знову повів Міллігана до парку, і до недільного вечора вони вторгували за картини чотири сотні доларів.

У понеділок уранці директор колонії викликав Г’юза до свого кабінету й повідомив, що, позаяк Мілліган перебуває на утриманні держави, він не має права продавати живопис. Доведеться знайти покупців, повернути їм гроші й забрати назад полотна.

Г’юз, який не знав про цю заборону, погодився відшкодувати покупцям гроші. Перед тим як вийти за двері, він поцікавився:

— А звідки ви дізнались про торгівлю картинами?

— До нас без кінця надзвонюють люди, яким кортить придбати роботи Міллігана, — зітхнув директор.

Квітень швидко промайнув. Щойно надворі потеплішало, Крістін почала бавитись у саду. Девід ганявся за метеликами. Рейджен займався у спортзалі. Денні, котрий і досі боявся виходити на природу через те, що його колись закопали живцем, залишався в приміщенні й писав натюрморти. Тринадцятирічний Крістофер залюбки їздив верхи. Артур більшість часу проводив у бібліотеці, читаючи «Зведений правовий кодекс Огайо». Він бурчав, що залізе на коня, тільки якщо намічатиметься гра в поло. Усі вони зраділи, коли їх перевели до Зони-2.

Міллігана й Ґорді Кейна приставили до роботи в пральні, де Томмі охоче вовтузився зі старою пральною машиною та сушаркою на газовій тязі. Йому кортіло швидше перейти до Зони-3, де вечорами можна було носити свій одяг замість тюремної роби.

Одного вечора здоровило Френк Джордан припхався до пральні з цілою копицею брудної білизни.

— Я хочу, щоб до завтра все це було чистим. До мене приїдуть гості.

— Приємно це чути, — сказав Томмі, не відриваючись від своїх справ.

— Я маю на увазі, що ти повинен просто зараз усе випрати.

Томмі пропустив його слова повз вуха.

— Я з Зони-4, ти, щеня. Я можу позбавити тебе балів, і тоді до Зони-3 тобі буде як до неба рачки.

— Мені до дупи, з якої ти зони. Хоч із зони сутінків, — відрубав Томмі. — Я не зобов’язаний прати твоє вошиве шмаття.

— Гей!

Томмі люто зиркнув на Джордана. Хто дав право цьому задрипаному злодюжці забирати в нього бали?

— Стули пельку, — процідив Томмі.

— Гей, охолонь!

Томмі стиснув кулаки, та Джордан уже почухрав доповідати черговому, що видав Міллігану попередження. Повернувшись до гуртожитку, Томмі дізнався, що з Кейна та Віто Джордан також зняв по два бали, знаючи, що ці двоє з Мілліганом нерозлийвода.

— Треба щось із цим робити, — сказав Кейн.

— Я все владнаю, — запевнив Томмі.

— І як саме? — запитав Віто.

— Залиште це мені, хлопці. Я що-небудь вигадаю.

Томмі лежав у ліжку без сну. Що більше він думав про те, що сталося, то сильніше гнівався. Врешті він схопився на ноги, вислизнув у задні двері, знайшов на землі чималу штахетину й рішуче попрямував до Зони-4.

Артур пояснив Алленові, що відбувається, й наполіг, аби той втрутився, доки Томмі не влип у серйозну халепу.

— Не роби цього, Томмі, — промовив Аллен.

— Хай мені трясця, якщо я дозволю тому дебелому покидькові безкарно забрати в мене бали і спаскудити мої шанси на перехід до Зони-3!

— Ти згарячу влізеш у неприємності.

— Я гаряче бажаю вклепати того сучого сина ломакою по довбешці.

— Гей, Томмі, охолонь.

— Не смій вимовляти при мені ці трикляті слова! — знавіснів Томмі.

— Вибач. Але ти не з того боку до справи берешся. Покладися на мене. Я про все подбаю.

— Холера, та ти й про власне гузно подбати не ладен, — буркнув Томмі, проте штахетину таки викинув.

— А в тебе, як завжди, язичок — мов та бритва, — відгукнувся Аллен. — Чеши зі сцени.

Коли Томмі зник, Аллен повернувся до гуртожитку Зони-2 й почав радитися з Кейном і Віто.

— Ось як ми все зробимо, — почав Аллен.

— О, знаю! — урвав Кейн. — Підірвемо головну контору до бісової матері!

— В жодному разі, — заперечив Аллен. — Ми зберемо всі факти й цифри, підемо завтра просто до пана Джонса і скажемо, що несправедливо дозволяти нашим однокашникам, таким самісіньким малолітнім злочинцям, як і ми, влаштовувати над нами судилище.

Кейн і Віто дивились на Аллена з роззявленими від подиву ротами. Вони раніше не чули, щоб він висловлювався так гладко.

— Дайте-но мені олівець і папір, — попросив Аллен. — Треба як слід спланувати нашу кампанію.

Наступного ранку трійко хлопців на чолі з Алленом прийшли до Чарлі Джонса, соціального працівника.

— Пане Джонс, — почав Аллен, — ви казали, що у вашому кабінеті ми можемо вільно говорити про все, що нас непокоїть, і не боятися, що нам за це влетить.

— Так і є.

— Тоді ми бажаємо поскаржитись на систему, яка допускає, щоб такі самі неповнолітні правопорушники, як і ми, могли нас карати, знімаючи наші бали. Якщо ви поглянете ось на цей графік, який я спеціально накреслив, то й самі побачите, наскільки це нечесно.

Аллен вказав на довгу вервечку попереджень, виданих йому та його друзям Френком Джорданом, і пояснив, що в кожному з цих випадків причиною покарань була особиста ворожнеча чи відмова хлопців виконувати замість Джордана його обов’язки й бути у нього на побігеньках.

— Але ми користуємося цією системою вже бозна-скільки років, Білле, — заперечив Джонс.

— Це не робить її правильною. Вважається, що ця колонія повинна допомогти нам влитися в суспільство. Але хіба це станеться, коли тут тільки те і роблять, що демонструють нам, скільки в суспільстві несправедливості? Хіба це порядно — робити таких хлопчаків. як Віто, цілковито залежними від хуліганів на зразок Френка Джордана?

Джонс задумливо посмикував себе за вухо. Аллен бубнів про несправедливість системи, а Кейн і Віто мовчки стовбичили поряд, вражені красномовністю свого ватажка.

— Давай-но вчинимо так, — озвався Джонс. — Я обміркую те, що ти сказав. Приходь сюди в понеділок, і я повідомлю тобі, що вирішив.

У неділю ввечері Кейн і Віто грали на ліжку в карти, а Томмі, простягнувшись поруч, намагався з їхньої розмови збагнути, що трапилось у кабінеті Джонса.

Кейн відірвав погляд від карт і промимрив:

— Дивіться, хто приперся.

Френк Джордан підійшов до Віто й телепнув пару бруднющих черевиків просто на карти.

— Їх треба зараз же начистити.

— Ну то берися до роботи, — кинув Віто, — бо я твоїх смердючих черевиків не поліруватиму.

Френк зацідив малому в скроню так, що той скотився з ліжка й заплакав. Коли Френк посунув геть, Томмі притьмом рушив навздогін. На півдорозі до дверей він поторсав Френка за плече. Коли той розвернувся, Томмі вмазав йому з розмаху у пику, влучивши просто в носа. Френк, заточившись, гупнувся об стіну й заволав:

— Я тебе до окружної запроторю, засранцю!

Тут нагодився Кейн. Ударом ноги він підсік Френка, і той бебехнувся поміж двома ліжками. Томмі й Кейн навалились на кривдника, збиваючи його на квасне яблуко.

Рейджен спостерігав за сутичкою, бажаючи переконатись, що Томмі нічого не загрожує. Якби виникла реальна небезпека, Рейджен втрутився б. І він би не став безладно махати кулаками, дозволивши гніву себе засліпити, як це робив Томмі. Він би рухався впевнено, чітко плануючи, куди саме поцілити і які кістки розтрощити. Але це була не його бійка, і він бачив, що його допомога тут буде зайвою.

Наступного ранку Аллен вирішив, що краще буде самим усе пояснити панові Джонсу, перш ніж Френк Джордан встигне викласти йому брехливу версію подій.

— Бачите, у Віто здоровецький набряк на голові після того, як Френк ударив його без жодної на те причини, — розповідав Аллен соціальному працівникові. — Френк нахабно користується тим, що нинішня система дає йому перевагу над такими дітьми, як Віто. Як ми вже казали, наділяти такою владою малолітніх злочинців — неправильно і потенційно небезпечно.

У середу пан Джонс оголосив, що віднині тільки персонал колонії матиме право позбавляти когось балів. Ті бали, що Френк Джордан безпідставно познімав із інших дітей, будуть їм відшкодовані з рахунку самого Френка. Після цього Джордан скотився аж до Зони-1, а в Кейна, Віто й Міллігана стало достатньо балів, аби перейти до Зони-3.

Одним із плюсів перебування в Зоні-4 була можливість ненадовго з’їздити додому. Томмі з нетерпінням чекав на цю відпустку. Коли прийшов час, він спакував речі й став виглядати Дороті, котра мала за ним приїхати. Проте що більше він міркував про від’їзд, то сильніше бентежився. Йому тут почало подобатись. Але й на Спрінґ-стрит кортіло повернутися, оскільки він знав, що й духу Чалмерового там більше не буде. Тільки він, Чалла та Кеті. Нарешті вдома буде спокійно.

Дороті забрала сина, й вони рушили до Ланкастера, майже не розмовляючи дорогою. Не встигли вони увійти в дім, як на порозі з’явився чолов’яга, якого Томмі раніше і в очі не бачив. Той був дебелим і мордатим, мав груди колесом і безперестанку смалив одну цигарку за іншою.

— Біллі, це — Дел Мур, власник того боулінг-клубу в Серклвілі, де я колись співала, — пояснила Дороті. — Він залишиться на вечерю.

З того, як ці двоє дивились одне на одного, Томмі зрозумів, що між ними щось є. Холера! Минуло якихось два місяці, відколи вони здихались Чалмера, і ось, маєш. Тут уже новий бевзь отирається.

За вечерею Томмі оголосив:

— Я до Зейнсвіля не повернусь.

— Що ти таке кажеш? — схвилювалась Дороті.

— Мені те місце вже в печінках сидить.

— Це нікуди не годиться, Біллі, — втрутився Дел Мур. — Твоя мама каже, що тобі зосталось відмотати якийсь нещасний місяць.

— Не пхай носа до чужих справ.

— Біллі! — прикрикнула Дороті.

— Слухай сюди, — сказав Дел. — Я тепер друг родини, і мені не подобається, що ти завдаєш своїй матінці стільки турбот. Тобі залишилось відсидіти всього нічого. Тож або ти протримаєшся, або тобі доведеться мати справу зі мною.

Томмі втупився у тарілку й більше за вечерею не зронив ані слова.

Згодом він запитав у Кеті:

— Що це за лайдак?

— Новий мамин залицяльник.

— Хай йому грець. Він, схоже, думає, що має право вказувати мені, як поводитись. Він тут часто товчеться?

— У нього своє житло у місті, — відповіла Кеті, — тож загалом не можна сказати, що вони живуть разом. Але я не сліпа.

На наступні вихідні Томмі знову відпустили додому. Він познайомився з сином Дела Мура, Стюартом, і той одразу ж йому сподобався. Стюарт був ровесником Біллі. Він багато займався спортом, любив грати в американський футбол. Але найбільше Томмі вразило те, як він вправлявся з мотоциклом. Стюарт умів виробляти на ньому такі викрутаси, яких Томмі зроду не бачив.

Алленові Стюарт теж сподобався, а завдяки своїй силі, спритності та відчайдушній хоробрості навіть завоював повагу Рейджена. Вихідні минули так весело, що Мілліганові альтер-его вже не могли дочекатися наступних зустрічей зі своїм новим приятелем, який приймав їх такими, якими вони є, і не зважав на їхні дивацтва. Стюарт не називав жодного з них ані роззявою, ані брехуном. Томмі вирішив, що хотів би в майбутньому стати схожим на Стюарта.

Томмі розповів Стюартові, що після повернення з колонії не хоче жити вдома. З Делом під боком це буде вже зовсім не те. І тоді Стюарт запропонував удвох винайняти квартирку.

— Ти це серйозно? — перепитав Томмі.

— Я розмовляв про це з Делом, — сказав Стюарт, — і він вважає, що це чудова ідея. Мабуть сподівається, що ми наглянемо один за одним.

Однак за кілька тижнів до звільнення із Зейнсвільської колонії Томмі дізнався, що Дороті не приїде до нього на чергові відвідини.

5 серпня 1973 року Стюарт Мур ганяв на мотоциклі вулицями Серклвіля. Завернувши на значній швидкості за ріг, хлопець врізався в катер, який перевозили на причепі. Від зіткнення бензобаки мотоцикла й катера вибухнули. Стюарт загинув на місці.

Ця звістка стала для Томмі ударом. Стюарта, його безстрашного, завжди усміхненого друга, який збирався підкорити весь світ, навіки поглинуло полум’я. Томмі не міг цього витримати. Він більше не хотів бути на сцені. На його місце прийшов Девід, аби пережити агонію Стюарта і виплакати сльози Томмі.

Розділ 13

Через місяць після загибелі Стюарта Біллі Міллігана звільнили із Зейнсвільської колонії. Одного дня, невдовзі після повернення додому, Аллен читав у своїй кімнаті, коли до нього зайшов Дел Мур і запропонував сходити порибалити. Аллен знав, що той старається таким чином догодити Дороті. Кеті сказала, що ці двоє, певно, одружаться.

— Чом би й ні, — відповів Аллен. — Люблю риболовлю.

Дел зробив усі необхідні приготування, взяв наступного дня на роботі відгул і приїхав за Біллі.

— Яка ще риболовля? — зиркнув на нього Томмі з огидою. — Тьху, не піду я рибалити.

Коли Томмі вийшов зі своєї кімнати, Дороті почала дорікати йому тим, що в нього сім п’ятниць на тиждень. Спершу він, мовляв, обіцяє Делові порибалити з ним, а потім відкараскується. Томмі здивовано вирячився на Дороті й Дела.

— Господи, та він же мене навіть не питав, чи хочу я на ту риболовлю!

Дел вилетів із будинку, присягаючись, що зроду не зустрічав нахабнішого й безсоромнішого брехуна, ніж Біллі.

— Я більше так не можу, — звернувся Аллен до Артура, усамітнившись у своїй кімнаті. — Треба звідси виїхати. Я почуваюсь третім зайвим, коли в хаті постійно ошивається Дел.

— Згоден, — докинув Томмі. — Дороті завжди була мені мов рідна мати, але якщо вона вийде за Дела — мені тут робити нічого.

— Гаразд, — погодився Артур. — Давайте знайдемо роботу, заощадимо кілька тисяч і винаймемо собі помешкання.

Усі радо пристали на цю пропозицію.

11 вересня 1973 року Аллен влаштувався на завод, що займався електрогальванізацією металів. Робота була брудна, і платили за неї мізер. Не такою Артур уявляв собі їхню кар’єру.

Всі нудні обов’язки оператора на лінії гарячого цинкування виконував Томмі. Він пересував клітку, підвішену під стелею на рухомому ланцюгу, після чого занурював її в гальванічну ванну з кислотою для травлення металу. І так він переходив від одного квадратного резервуару до іншого. Ряд гальванічних ванн був завдовжки з доріжку в кегельбані. Занурити, зачекати, підняти, пересунути, занурити, зачекати…

Артур зневажливо пирхнув на саму думку про таку чорну роботу й зосередив увагу на інших справах. Йому треба було підготувати своїх підопічних до самостійного життя.

У Зейнсвілі він пильно спостерігав за діями тих, кому дозволяв виходити на сцену, і дійшов висновку, що головна запорука виживання в суспільстві — це самоконтроль. Без чітких норм поведінки їхнє життя обернеться на хаос, а це — небезпечно. Артур збагнув, що жорсткі правила виправного закладу насправді вплинули на весь їхній гурт позитивно. Постійне побоювання скотитися до Зони-1 чи Зони-2 змушувало навіть найбільших бунтівників опановувати себе. Необхідно буде запровадити схожу систему, коли вони почнуть жити окремо.

Артур обговорив із Рейдженом ідею розробити загальний кодекс поведінки.

— Хтось із наших зв’язався з непутящими жінками, — пояснював Артур. — І ось, маєш — ті двоє жінок із округу Пікавей нас обмовили, і ми потрапили до в’язниці за зґвалтування, до яких не маємо стосунку. Таке нізащо не повинно повторитись.

— І шчо ти пропонуєш робити, аби тсього уникнути?

Артур почав міряти кімнату кроками.

— Зазвичай я можу завадити будь-кому з наших вийти на сцену. А ще я помітив твою здатність зіштовхувати інших зі сцени, коли вони особливо вразливі — у мить переходу в зовнішній світ. Удвох ми могли б утримувати контроль над свідомістю. Я вирішив, що деяких небажаних персон слід назавжди позбавити права виходити на сцену, а решта з нас повинна буде дотримуватися певного кодексу поведінки. Ми всі — наче одна сім’я. І ми мусимо суворо дотримуватися правил. Один-єдиний переступ — і порушника буде зараховано до категорії небажаних персон.

Рейджен схвалив його план, тож Артур ознайомив усіх із переліком правил.

ПРАВИЛО ПЕРШЕ: ніколи не брехати. Усе життя їх незаслужено називали патологічними брехунами, бо вони заперечували свою причетність до сказаного чи зробленого кимось із інших.

ПРАВИЛО ДРУГЕ: ґречно ставитися до жінок та дітей. Не використовувати в їхній присутності нецензурну лексику й дотримуватися правил етикету — наприклад, відчиняти перед ними двері. Наймолодші члени «сім’ї» повинні чемно поводитися за столом: сидіти рівненько, застеливши коліна серветкою. Жінок і малят необхідно захищати будь-якою ціною, тому кожен, хто побачить, як кривдять безпорадних, зобов’язаний негайно зійти зі сцени, поступившись місцем Рейдженові, котрий усе владнає. (Якщо ж у небезпеку потрапляє безпосередньо хто-небудь із членів «сім’ї», то Рейджен з’являється на сцені автоматично.)

ПРАВИЛО ТРЕТЄ: дотримуватись целібату. Ніхто з особистостей більше не повинен давати ані найменшої підстави звинуватити їх у зґвалтуванні.

ПРАВИЛО ЧЕТВЕРТЕ: присвячувати весь вільний час самовдосконаленню. Не годиться марнувати на комікси чи телевізор час, який можна використати на самоосвіту в тій царині, яка їм найбільше до вподоби.

ПРАВИЛО П’ЯТЕ: шанувати право кожного члена «сім’ї» на приватну власність. Особливо в тому, що стосується торгівлі живописом. Будь-кому дозволяється продавати анонімні роботи чи полотна з підписами «Біллі» та «Мілліган». Одначе картини, намальовані й підписані Алленом, Томмі або Денні, вважаються їхнім особистим майном, яке більше ніхто не сміє продавати.

Кожен, хто порушить бодай один із цих пунктів, назавжди втратить право виходити на сцену і скнітиме в темряві з рештою небажаних персон.

Рейджен замислився, а тоді запитав:

— А хто є тсі, як ти їх кличеш, «небажані персони»?

— Філіп і Кевін. Цим двом заборонено з’являтися на сцені. Вони, без сумніву, мізантропи, схильні до порушення закону.

— А як шчодо Томмі? Він теж є… теє… мізантроп.

— Так, — погодився Артур, — але недоброзичливість Томмі корисна. Деякі з молодшеньких настільки покірні, що ладні навіть заподіяти собі шкоду, якщо їм звелить перший-ліпший незнайомець. Допоки Томмі не порушує кодекс поведінки й не застосовує свої здібності з відмикання замків зі злочинною метою, він може бувати на сцені. Але час від часу я його смикатиму за повідок, аби не забував, що ми його пильнуємо.

— А шчо буде зі мною? — запитав Рейджен. — Я є злочинетсь, я є мізантроп, і я схильний до жорстокості.

— Доведеться припинити порушувати закон, — відповів Артур. — Більше жодних злочинів, навіть легких, хоч би якою була причина.

— Зрозумій, Артуре, — почав Рейджен, — я опинитись у такій ситуатсії можу, шчо порятує тілько злочин. Коли на кону виживання — закон уже по тсимбалах.

Артур склав пучки пальців докупи й замислився над тим, що сказав Рейджен. Тоді кивнув.

— Добре, зробимо для тебе виняток. Оскільки твоя могутність нам знадобиться, ти єдиний матимеш право застосовувати силу проти сторонніх, але тільки задля самооборони чи захисту жінок і дітей. Тобі як захиснику «сім’ї» дозволятиметься скоювати злочини, якщо це буде вкрай необхідно для виживання, але гляди, щоб при цьому не було жертв.

— Тсі правила я приймаю, — м’яко сказав Рейджен. — Але май на увазі, шчо тся система не завжди пратсюватиме гладко. Буремні часи трапляються, і тоді хтось краде час, і ні ти, ні я, ні Аллен гадки не маємо, шчо відбувається.

— Твоя правда, — мовив Артур. — Але нам залишається тільки давати раду своєму життю настільки добре, наскільки це можливо в нашому становищі. Треба буде підтримувати злагоду в «сім’ї», і тоді, можливо, вийде уникнути чергового приходу буремних часів.

— Ох і непроста тсе справа буде. Тобі самому розповісти про все решті доведеться. Я шче не знайомий із усіма в тсій, як ти висловлюєшся, «сім’ї». Вони то з’являються, то шчезають. Я навіть не завжди впевнений, хто є свій, а хто чужий.

— Це природно, Рейджене. Згадай, як було у шпиталі чи в колонії для неповнолітніх. Вивчаєш імена тих декількох людей, які з тобою мешкають. Знаєш також, що поруч є багато інших. Проте навіть у зовнішньому світі люди часто не спілкуються між собою, хоч і живуть зовсім близько. Я переповім кожному з наших усе, що їм треба знати.

— Я сильний, але ти володієш інформатсією, шчо теж дає тобі велику силу, — проказав Рейджен, мовби міркуючи вголос.

— І тому я завжди втираю тобі носа в шахах, — задоволено кивнув Артур.

Артур по черзі поговорив із усіма членами «сім’ї», пояснюючи, що від них вимагатиметься. Кожен, хто хотів бувати на сцені, мав не лише дотримуватися загальних правил поведінки, а й виконувати додаткові обов’язки.

Трирічна Крістін, котра ніколи не дорослішала, часто-густо ставила інших у незручне становище. Та завдяки наполегливості Рейджена всі зійшлись на тому, що, оскільки вона з’явилась на світ найпершою і була в «сім’ї» маленькою мазункою, її ніколи не запишуть у небажані персони. Крістін може навіть виявитися корисною: іноді важливо, щоб на сцені був той, хто не розуміє, що діється, і не плескатиме язиком. Але навіть від Крістін очікувалась певна робота над собою. З допомогою Артура вона повинна була навчитися читати й писати, намагаючись побороти дислексію.

Томмі мав далі вивчати електроніку, а також поглиблювати знання з механіки. Попри те що він умів відмикати різноманітні замки й навіть зламувати сейфи, ці здібності йому дозволялось використовувати лише з однією метою: не вдиратись, а втікати. Томмі не мав права ставати крадієм або спільником у пограбуваннях. У вільний час він повинен був грати на саксофоні та відточувати свою майстерність у пейзажному живописі. Також Томмі мав стежити за своєю поведінкою і не грубіянити людям, якщо тільки цього не вимагатимуть обставини.

Рейджен повинен був записатись на карате і дзюдо, а також почати бігати вранці, щоб тримати себе в гарній фізичній формі. Він збирався під керівництвом Артура навчитись контролювати рівень адреналіну в крові, щоб у напруженій чи небезпечній ситуації мати змогу сконцентрувати всю свою енергію. До того ж він мав продовжувати вправи з холодною зброєю, а з наступної зарплатні було вирішено придбати пістолет, аби Рейджен учився стріляти по мішенях.

Аллен повинен був розвивати красномовність, а крім того, зосередитись на портретистиці. Щоб зняти зайве емоційне напруження, він збирався спробувати себе у грі на ударних. Загалом, він мав представляти «сім’ю» в усіх контактах зі сторонніми, де потрібен був хтось із добре підвішеним язиком. Оскільки Аллен був найбільш товариським на вдачу, важливо було, щоб він часто виходив у зовнішній світ і спілкувався з людьми.

Адалана могла далі писати вірші. Також вона повинна була вдосконалювати свої кухарські здібності, які стануть у пригоді, коли «сім’я» винайматиме окреме помешкання.

Денні мав працювати над натюрмортами, а ще опанувати аерограф. Як підліток він повинен був також дбати про дітлашню.

Артур планував присвятити себе науковій роботі, особливо в царині медицини. Він уже виписав поштою курс із основ клінічної гематології. До того ж він збирався знайти застосування своєму логічному мисленню і вмінню чітко аргументувати свою думку, взявшись вивчати право.

Усіх інших членів «сім’ї» теж попередили, щоб вони кожну мить проводили за самоосвітою та самовдосконаленням. Вони не повинні сидіти склавши руки, наставляв Артур, не повинні гаяти час і допускати, щоб розум закисав. Кожен із них повинен рухатись до своєї особистої мети, але при цьому всі вони мають бути всебічно освіченими, інтелігентними людьми. Їм слід віддавати теоретичним заняттям той час, який вони проводять поза сценою, і сумлінно працювати над практикою, коли приходить їхня черга контролювати свідомість.

Дітям суворо заборонялось водити автомобіль. Якщо хтось із них вийде на сцену й усвідомить, що сидить за кермом, то він повинен буде перелізти на пасажирське сидіння і зачекати на появу когось із дорослих членів «сім’ї», які й поведуть авто.

Інші погодились, що Артур усе продумав до найменших дрібниць.

Семюель читав Старий Заповіт, їв тільки кошерне й полюбляв різьбити скульптури з пісковику й дерева. 27 вересня, на Рош Гашана, чи то пак юдейський Новий рік, Семюель вийшов на сцену, щоб помолитися за батька Біллі, котрий також був євреєм.

Семюель знав, що Артур встановив табу на торгівлю чужими полотнами, проте одного разу йому конче знадобились гроші, а нікого з членів «сім’ї», які могли б йому щось пояснити чи порадити, не було поруч. І тоді юнак продав картину в стилі ню, підписану Алленом. Вигляд оголеного тіла ображав релігійні почуття Семюеля, і він не хотів, щоб ця картина муляла йому очі.

— Це не мій витвір, — сказав він покупцеві, — та я добре знайомий із художником.

Згодом хлопець продав пейзаж, який намалював Томмі. На полотні був зображений якийсь хлів, і вся робота просто-таки просякла почуттям страху.

Дізнавшись про Семюелеві вибрики, Артур страшенно обурився. Семюель повинен був розуміти, що продає полотна, які надзвичайно багато означають для їхніх творців. Ті картини були глибоко інтимними й ніколи не призначалися для чужих очей. Артур звелів Томмі знайти улюблену скульптуру Семюеля — гіпсову Венеру, закутану в складчасті шати й оточену купідонами.

— Знищ її, — наказав Артур.

Томмі виніс Венеру на заднє подвір’я й розгатив на друзки молотком.

— За свій тяжкий переступ — торгівлю чужими витворами мистецтва — Семюель негайно переходить до розряду небажаних персон. Йому віднині й навіки забороняється виходити на сцену, — проголосив Артур.

Семюель почав сперечатися. Він сказав Артурові, що його не можна спроваджувати, бо ж він єдиний з усіх вірує в Бога.

— Бог — це вигадка тих, кого лякає невідомість, — відкарбував Артур. — Люди поклоняються таким постатям, як Ісус Христос, бо страшаться того, що може статися з ними після смерті.

— Твоя правда, — відповів Семюель. — Але подумай сам: хіба є щось погане в тому, щоб трішки перестрахуватись? Ану ж після смерті ми виявимо, що Бог таки існує? Чи не ліпше буде, якщо бодай котрийсь із нас у Нього віруватиме? Таким чином хоча б хтось один матиме змогу відкрити нашій душі дорогу до Раю.

— Це коли припустити, що є така річ, як душа, — відказав Артур.

— Навіщо ж похапцем спалювати за собою мости? Чому б не дати мені другий шанс?

— Правила є правила, — відрубав Артур. — Моє рішення незмінне. Шостого жовтня буде найважливіше свято для людей твого віросповідання — Йом Кіпур. Можеш вийти на сцену, щоб попостувати на свій День Спокути, проте надалі щоб і духу твого на сцені не було.

Згодом Артур зізнався Томмі, що він дав маху, коли ухвалив таке рішення спересердя. Оскільки він ніяк не може знати напевно, що Бога не існує, не варто було ось так згарячу проганяти єдину серед них релігійну людину.

— Ти ж можеш усе виправити, — запропонував Томмі. — Скажи, що ти передумав і дозволяєш Семюелю іноді з’являтись на сцені.

— Допоки я контролюю свідомість, — відповів Артур, — такому не бувати. Я визнаю`, що припустився помилки, дозволивши емоціям узяти наді мною гору. Але якщо вже я щось вирішив, то не відступлюсь.

Думки про Рай і пекло непокоїли Томмі. Він упіймав себе на тому, що знову і знову прокручує їх у голові. Якщо він загримить до пекла, запитував себе Томмі, чи можливо буде якимось чином звідтіля вислизнути?

За кілька днів Аллен наштовхнувся в середмісті на хлопця, із яким учився в школі. Він пригадав, що Баррі Гарт був другом котрогось із його знайомих. Нині Баррі відростив довгу чуприну і скидався на гіпі. Він запросив Аллена до себе додому — випити пива й побалакати.

Він мешкав у просторій, але занедбаній квартирі. Поки Аллен і Баррі сиділи й розмовляли на кухні, якісь типи то приходили, то зникали. В Аллена склалося таке враження, що тут щедро приторговують наркотиками. Коли він підвівся, збираючись іти, Гарт сказав, що планує в суботу закотити вечірку, де збереться чималий натовп. Він запросив і Аллена.

Той погодився. Це була чудова нагода виконати Артурову вказівку й частіше бувати на людях.

Та коли Аллен суботнього вечора приїхав до квартири Гарта, побачене йому не сподобалось. Там був мовби якийсь наркопритон. Люди цмулили алкоголь, смалили травичку й ковтали пігулки. На думку Аллена, більшість присутніх поводились, наче йолопи. Він вирішив, що не затримається тут надовго. Вип’є пляшку пива й піде. Проте вже за кілька хвилин йому стало так нестерпно, що він зійшов зі сцени.

Артур озирнувся, побачив, що діється навкруги, і сповнився відрази, та все ж вирішив залишитись і поспостерігати за цим стадом бидла. Йому було цікаво подивитись, як різні види наркотиків роблять із людей справжнісіньких телепнів: від алкоголю стають задерикуватими, від коноплі знай собі гигочуть, від амфетамінів поринають у транс, від ЛСД втрачають координацію. Ціле польове дослідження з наслідків зловживання наркотичними речовинами, подумав Артур.

Юнак помітив, що одна молода пара сидить осторонь від усіх, як і він сам. Дівчина була високою і стрункою, мала довге чорняве волосся, пухкі губи й очі з поволокою. Вона час від часу зиркала на Артура, і той відчував, що скоро вона з ним заговорить. Його дратувала сама думка про це.

Однак першим до Артура звернувся її супутник.

— Часто буваєш на вечірках у Гарта? — запитав молодик.

Артур випустив на сцену Аллена. Той спантеличено закрутив головою навсібіч.

— Вибач, що ти сказав? — перепитав він.

— Моїй подрузі здається, що вона тебе вже бачила на одній із тутешніх вечірок. У мене теж таке відчуття, ніби я тебе десь зустрічав. Як тебе звати?

— Усі звуть мене Біллі Мілліганом.

— То ти — брат Чалли? Здоров був, а я — Волт Стенлі. Я знаю твою сестру.

Дівчина підійшла до них.

— Марлен, це Біллі Мілліган, — познайомив їх Стенлі, а тоді відійшов.

Марлен і Аллен пробалакали майже годину, обмінюючись дотепними зауваженнями про решту присутніх. Дівчина здалась Алленові веселою і приязною.

Він бачив, що подобається їй. Темні котячі очі Марлен викликали в нього чудернацькі відчуття. Юнака до неї вабило, та він знав, що через Артурові правила в нього з цією дівчиною нічого не може бути.

— Агов, Марлен! — гукнув Стенлі з іншого кінця кімнати. — Може, підемо вже?

Вона не звернула на нього уваги.

— Тебе кличе твій кавалер, — сказав Аллен.

— Ніякий він мені не кавалер, — усміхнулась вона.

Ця дівчина тривожила Аллена. Він щойно відсидів у Зейнсвільській колонії за брехливим звинуваченням у зґвалтуванні, аж тут якась краля вішається йому на шию.

— Вибач, Марлен, — промовив юнак. — Я вже мушу йти.

Вона здивувалась, але сказала:

— Що ж, можливо, ми ще побачимось.

Аллен мерщій подався геть.

Наступної неділі Аллен вирішив, що такий погожий осінній деньок якнайкраще підходить для партії в гольф. Він закинув ключки до багажника й поїхав до ланкастерського заміського клубу, де взяв напрокат гольф-карт. Він пройшов кілька лунок, але гра була кепська. Втретє загнавши м’яча до піщаного бункера[20], Аллен так на себе розлютився, що пішов зі сцени.

Мартін розплющив очі й отетерів, побачивши, що стовбичить на полі для гольфу й приміряється до м’яча пісочним веджем[21]. Він вибив м’яч із бункера й дограв лунку. Для неї було встановлено пар чотири[22]. Не знаючи, скільки ударів йому знадобилось для проходження цієї лунки, він зарахував собі берді[23].

Мартіна роздратувало те, що в черзі до наступної лунки зібралось чимало людей. Він почав гучно нарікати на те, що вайлуваті дилетанти псують задоволення від гри для таких майстерних гравців, як він.

— Сам я з Нью-Йорка, — сказав він підтоптаному чоловікові з чотирма супутниками, котрі стояли в черзі перед ним. — Я звик до першокласних приватних гольф-клубів. Туди, на відміну від цього закладу, не пускають казна-кого.

Чоловік ніяково зашарівся, а Мартін вийшов наперед.

— Ви ж не проти пропустити мене? — кинув він і, не чекаючи на відповідь, примостив м’яч на підставці, сильним ударом послав його на правий раф[24] і гайнув за ним у своєму гольф-карті.

На наступній лунці він знову проліз без черги, проте його м’яч шубовснув до водної перешкоди. Мартін зупинив гольф-карт біля ставу, щоб подивитися, чи не вдасться дістати м’яч. Не знайшовши його, хлопець витягнув нового м’ячика, вибив його на інший берег ставка й повернувся до свого авто. Застрибуючи всередину, він добряче торохнувся коліном.

Девід з’явився на сцені, щоб прийняти біль. Хлопчик не знав, де він опинився і що робить у цій мініатюрній машинці. Коли біль ущух, Девід почав бавитись: крутити кермо, натискати педалі й імітувати звуки мотора. Гольф-карт знявся з гальм і покотився вперед, в’їхавши передніми колесами у воду. Девід перелякався й утік зі сцени. Повернувся Мартін, дивуючись, як таке могло трапитись. Йому знадобилось добрих півгодини, щоб, розхитуючи гольф-карт туди й сюди, вивільнити передні колеса, що вгрузли в багно. Мартін казився, спостерігаючи, як групки гольфістів проходять повз нього, насолоджуючись грою.

Коли карт уже був на суші, Артур вийшов на сцену й повідомив Рейдженові, що віднині Мартін вважатиметься небажаною персоною.

— Тсе є дуже сувора кара за таку дрібнитсю, як машинка у ставку.

— Не в цьому річ, — відповів Артур. — Мартін — нікчемний пустобрех. Відколи ми повернулись із Зейнсвіля, він тільки й думає, що про дорогий одяг і розкішні автомобілі, вдає з себе велике цабе й навіть не намагається поглиблювати свої знання чи займатися творчістю. Він пройдисвіт, авантюрист і, що значно гірше, сноб.

— Не знав, шчо снобізм — тсе є достатня підстава, шчоб оголосити когось небажаним, — усміхнувся Рейджен.

— Мій любий друже, — сухо відкарбував Артур, розуміючи, до чого той хилить, — снобізм — це привілей інтелектуалів. Я маю право бути снобом, тоді як Мартін — аж ніяк.

Артур пройшов останні чотири лунки точнісінько в пар.

27 жовтня 1973 року, майже через десять років після весілля з Чалмером Мілліганом, Дороті вийшла за свого четвертого за ліком чоловіка — Делмоса А. Мура.

Він намагався замінити батька дівчаткам і Біллі, та всі вони його недолюблювали. Коли він почав встановлювати в сім’ї свої правила, Артур пройнявся до нього крижаною зневагою.

Зокрема, Дороті заборонила молодшому синові їздити на мотоциклі. Томмі розумів, що це через Стюарта, одначе вважав, що несправедливо обмежувати його у чомусь тільки тому, що з кимось іншим сталося лихо.

Одного разу він позичив у друга «Ямаху-350» і з вітерцем проїхався повз свій будинок. Розвернувшись, аби ще раз промчати по Спрінґ-стрит, він глипнув униз і помітив, що вихлопна труба небезпечно розхиталась. Не приведи Боже, вона вдариться об землю!

Рейджен на ходу зіскочив із мотоцикла.

Звівшись на ноги, він обтрусив бруд із джинсів і вкотив залізного коня на подвір’я. Після цього він увійшов до будинку, щоб змити з обличчя кров.

Коли Рейджен вийшов із ванної кімнати, Дороті заверещала на нього:

— Я ж попереджала, щоб ти до мотоциклів навіть не наближався! Скільки ж ти будеш із мене душу вимотувати?

Дел увійшов із подвір’я й заволав:

— Ти це навмисно зробив! Ти ж знаєш, як я ставлюсь до мотоциклів, відколи…

Рейджен похитав головою й подався геть зі сцени, щоб Томмі вийшов і сам усе пояснив про вихлопну трубу.

Томмі прочумався й побачив, що Дороті й Дел свердлять його очима.

— Скажи, ти ж це навмисно зробив, правда? — допитувався Дел.

— Що за маячня? — відказав Томмі, оглядаючи свої садна. — Вихлопна труба почала відпадати, і…

— Годі брехати! — гримнув Дел. — Я щойно дивився на той мотоцикл. Вихлопна труба ніяк не могла відірватись, підважити мотоцикл так, щоб той полетів шкереберть, і при цьому не зігнутись у дугу. А та труба не зігнута.

— Не смій називати мене брехуном! — визвірився Томмі.

— Ти і є чортів безсоромний брехун! — ревнув Дел.

Томмі вилетів за двері. Який сенс розповідати їм, що труба не погнулась, бо Рейджен своєчасно помітив загрозу і встиг перекинути мотоцикл, перш ніж сталася значно гірша аварія? Хай би що він сказав, його все одно звинуватять у брехні.

Розуміючи, що сам він уже не ладен упоратись із гнівом, який його переповнює, Томмі зійшов зі сцени.

Дороті, відчувши синову злість, тихо пішла слідом, коли той закрокував до гаража. Вона залишилася знадвору й непомітно спостерігала за ним крізь віконце. Жінка побачила, як її хлопчик підійшов до дровітні, взяв звідти чималу дошку і з убивчим виразом обличчя голіруч розламав її навпіл. Так він брав дошку за дошкою й ламав їх, мов сірники, даючи вихід страшній, несамовитій люті.

Артур вирішив, що вони мусять переїхати до окремого помешкання.

Не минуло й кількох днів, як Аллен надибав дешеве житло: білий каркасний будиночок на дві з половиною кімнати по Брод-стрит, 808. Це було недалеко від вулиці, де жила Дороті. Будиночок був занедбаний, але з плитою та холодильником. Аллен додав до них матрац, двійко стільців та стіл. Дороті дозволила йому придбати «понтіак» на її ім’я, за умови що кредитні внески він сплачуватиме самотужки.

Рейджен купив собі карабін тридцятого калібру з обоймою на дев’ять набоїв, а також напівавтоматичний пістолет двадцять п’ятого калібру.

Спершу всіх надзвичайно тішила свобода, яку дарувало власне помешкання. Можна було займатися живописом коли заманеться, і ніхто не отирався поруч, прискіпуючись і заважаючи.

Артур стежив за тим, щоб аспірин і решта ліків купувалися тільки в пляшечках із захистом від дітей, аби молодшенькі не могли їх відкрити. Він навіть примусив Рейджена знайти таку кришечку з захистом від дітей, яка підійшла б до горілчаної пляшки. Також Артур постійно нагадував, щоб Рейджен повсякчас тримав зброю під замком.

Між Адаланою й Ейпріл на кухні розгорілось протистояння. Хоч Артур і передчував, що це може кепсько скінчитись, він вирішив не ставати ні на чий бік. У нього й так залишалось обмаль вільного часу на наукові дослідження й побудову планів на майбутнє, тож він намагався ігнорувати те, що в його голові, наче невпинний звуковий супровід, точилися дівчачі чвари. Коли гризня стала геть нестерпною, він запропонував, щоб Адалана взяла на себе куховарство, а Ейпріл — шиття й прання, та й по всьому.

Коли Артур побачив решту «сім’ї», струнка, чорнява й кароока Ейпріл одразу припала йому до душі. Вона була привабливішою за простувату, якусь дуже домашню Адалану, не кажучи вже про те, що була значно розумнішою. Вона практично не поступалась інтелектом Алленові й Томмі, а може, й самому Артурові. Крім того, спочатку його заінтригував бостонський акцент дівчини. Проте варто було Артуру з’ясувати, чим забита голова Ейпріл, як він миттєво втратив до неї інтерес. Дівчина була одержима думками про те, щоб замордувати і вбити Чалмера.

Вона подумки прокручувала різні сценарії. Якби можна було заманити Чалмера сюди, до будинку, вона прив’язала б його до стільця й заходилась би повільно перетворювати його тіло на вугілля за допомогою паяльної лампи. Вона вводила б Чалмеру амфетаміни, щоб той залишався притомним, і паяльна лампа спопеляла б йому палець за пальцем, на руках і ногах, водночас припікаючи рани, так що кров нічого не заляпала б. Ейпріл жадала, щоб Чалмер зазнав невимовних страждань, перші ніж потрапить до пекла.

Дівчина під’юджувала Рейджена.

— Ти мусиш убити Чалмера, — шепотіла вона на вухо слов’янину. — У тебе є зброя. Просто пристрель мерзотника.

— Я не є убивтся.

— Це буде не вбивство, а справедлива кара за все, що він накоїв.

— Я не є вершитель закону. Визначати кару — тсе є справа суддів. Я свою силу тілько на те використовую, шчоби малечу й жіночок захишчати.

— Але ж я і є жінка.

— Ти є хвора на голову жінка.

— Тобі треба буде тільки взяти оту твою рушницю й причаїтись на пагорбі, що навпроти будинку, де Чалмер живе зі своєю новою дружиною. Ти скосиш його здалеку, і жодна жива душа ніколи не довідається, хто це зробив.

— Тсе надто далеко. Мій карабін без оптичного притсілу, і в нас нема грошей на такі тсятськи.

— Ти ж винахідливий, Рейджене, — нашіптувала Ейпріл. — У нас є телескоп. Ти можеш якось присобачити його до карабіна й намітити на лінзі перехрестя прицілу.

Рейджен відмахнувся від неї.

Проте Ейпріл не вгавала. Вона безперестанку нагадувала Рейджену про все, що Чалмер колись виробляв, особливо з діточками. Знаючи, як Рейджен обожнює Крістін, Ейпріл навмисно весь час торочила про те, скільки кривди Чалмер заподіяв дівчинці.

— Я тсе зроблю, — нарешті не витримав Рейджен.

Він висмикнув із голови дві волосинки й, намочивши їх, акуратно приліпив хрест-навхрест до лінзи окуляра. Потім він піднявся на дах, обрав на землі невеличку темну плямку й постріляв по ній із пугача, використовуючи саморобний приціл. Коли Рейджен переконався, що приціл вийшов достатньо точним, він закріпив волосинки в цьому положенні клеєм, приладнав свій витвір до карабіна й подався випробовувати його в лісі. Тепер він міг порішити Чалмера з пагорба, що бовванів навпроти будинку.

Наступного ранку, за годину до того, як Чалмер зазвичай вирушав на роботу (він працював виконробом у Колумбусі), Рейджен припаркував автомобіль неподалік його дому і шмигнув у перелісок навпроти. Сховавшись за стовбуром дерева, він став чекати на ту мить, коли Чалмер з’явиться на порозі. Рейдженова зброя вже була націлена на двері, з яких Чалмер мав вийти, щоб дістатись до своєї машини.

— Не роби цього, — сказав Артур уголос.

— Тсей чоловік померти мусить, — відповів Рейджен.

— Його вбивство не підпадає під категорію вчинків, конче необхідних для виживання.

— Зате підпадає під захист жінотства й малечі. Він завдавав болю діточкам і заплатить за тсе життям.

Артур, знаючи, що з Рейдженом сперечатися марно, підвів Крістін до краю світляної плями на сцені й показав дівчинці, що збирається скоїти її друг. Вона ридма заридала, затупала ніжками і благала Рейджена «не робити каку».

Рейджен зціпив зуби. Чалмер саме виходив із будинку. Простягнувши руку, Рейджен від’єднав обойму. Спіймавши Чалмера в приціл уже не зарядженого карабіна, хлопець натиснув на курок. Після цього він закинув карабін на плече, повернувся до машини й поїхав додому.

— Ейпріл несповна розуму і становить загрозу для всіх нас, — оголосив Артур того дня й заборонив дівчині потикати носа на сцену.

Кевін був сам удома, коли хтось подзвонив у двері. Відчинивши, він побачив на порозі вродливу усміхнену дівчину.

— Я телефонувала Баррі Гарту, — озвалась Марлен, — і він розповів, що в тебе тут будинок. Мені було страх як приємно потеревенити з тобою на тій вечірці, тож я собі подумала: чому б не заскочити й не запитати, як у тебе справи?

Кевін уявлення не мав, хто ця дівчина і про що вона говорить, але жестом запросив її увійти.

— Справи йшли нудно, поки я не відчинив ці двері, — запевнив він.

Марлен просиділа в нього цілий вечір, розглядаючи його картини й балакаючи про спільних знайомих. Вона раділа з того, що наважилася зробити перший крок і прийти до нього додому. Дівчина відчувала, що це їх зблизило.

Коли Марлен зібралась іти, Кевін запитав, чи не завітає вона до нього ще коли-небудь. Вона відповіла, що завітає, якщо він цього хоче.

16 листопада 1973 року Міллігана офіційно зняли з обліку в Комісії штату Огайо у справах неповнолітніх. Того дня Кевін сидів у місцевому барі, аж раптом у пам’яті виринули слова, які Ґорді Кейн сказав на прощання, коли Кевін покидав Зейнсвільську колонію: «Якщо колись тобі знадобляться зв’язки в торгівлі травичкою — знайди мене».

Кевін саме так і збирався вчинити.

Ближче до вечора він поїхав у Рейнольдзбурґ, район у східній частині Колумбуса. Адреса, яку дав Кейн, привела юнака до дверей дорогого на вигляд маєтку, що займав кутову ділянку.

Ґорді Кейн і його мати зраділи приїзду Кевіна. Джулія Кейн промуркотіла своїм спокусливим хрипким голосом, що той завжди буде бажаним гостем у їхній оселі.

Коли Джулія відволіклась на приготування чаю, Кевін запитав у Ґорді, чи не міг би той позичити йому грошей на партію травички для продажу. Зараз, мовляв, у нього в кишенях вітер гуляє, але він обов’язково поверне борг.

Кейн повів його до одного свого знайомого, що жив неподалік, і той продав Кевінові травички на три з половиною сотні доларів.

— Ти вторгуєш за неї понад штуку баксів, — сказав Кейн. — Тоді й віддаси борг.

У Кейна тремтіли руки, і вигляд він мав якийсь причмелений.

— На якій наркоті ти сидиш? — поцікавився Кевін.

— На морфіні, коли вдається його дістати.

Того тижня Кевін розпродав травичку приятелям Гарта в Ланкастері й наварив на цьому сімсот доларів чистого прибутку. Повернувшись додому, Кевін закурив косяк і зателефонував Марлен.

Дівчина прийшла. Сказала, що її стривожила звістка, яку вона почула від Баррі: буцімто Біллі Мілліган тепер збуває марихуану.

— Я знаю, що роблю, — запевнив Кевін.

Він поцілував Марлен, вимкнув світло і вклав дівчину на матрац. Але щойно їхні тіла торкнулись, Адалана силою думки зігнала Кевіна зі сцени. Це було саме те, чого вона прагнула понад усе, — обійми й ласка.

Адалана знала про вимогу Артура дотримуватися целібату. Вона чула, як він попереджав усе чоловіцтво в «сім’ї», що варто їм один-єдиний раз порушити це правило — і вони стануть небажаними персонами. Проте такому добропорядному англійському джентльменові, як Артур, навіть на думку не спало поговорити про секс із нею. Особисто вона ніколи не давала згоди дотримуватись його пуританських правил. До того ж він, певно, нічого й не помітить.

Аллен прокинувся наступного ранку, нічогісінько не знаючи про події останніх днів. Він побачив у шухляді пачку грошей і занепокоївся, а спроби вийти на зв’язок із Томмі, Рейдженом, Артуром чи бодай ким-небудь, хто міг би щось пояснити, виявились марними.

Кілька друзяк Баррі Гарта заходили того дня, бажаючи купити травичку. Аллен гадки не мав, про що вони верзуть. Дехто з них кип’ятився, розмахуючи в нього перед носом банкнотами. В Аллена зажевріла підозра, що хтось із членів «сім’ї» приторговує наркотиками.

Наступного разу, як Аллен зайшов до Гарта, хтось із типів, які там ошивались, показав юнакові свій сміт-вессон тридцять восьмого калібру. Аллен запропонував чоловікові п’ятдесят баксів за пістолет, навіть не розуміючи, для якого біса він йому здався. Власник зброї погодився, та ще й трохи набоїв докинув задарма.

Аллен повернувся з пістолетом до машини й запхав його під сидіння.

Рейджен сягнув рукою у сховок і витягнув зброю. Це він навіяв Алленові бажання її купити. Рейджен не був палким шанувальником тридцять восьмого калібру — надавав перевагу дев’ятиміліметровому. Проте це все одно було вельми непогане поповнення для його арсеналу.

Аллен вирішив виїхати зі свого теперішнього задрипаного житла. Проглядаючи в «Ланкастер Іґл-Ґазет» оголошення про оренду квартир, він помітив знайомий телефонний номер.

Аллен погортав записник і з’ясував, що номер належить Джорджу Келлнеру, адвокату, який домігся, щоб його не судили як дорослого, а відправили до Зейнсвільської колонії для неповнолітніх. Аллен переконав Дороті зателефонувати Келлнеру і попрохати, щоб той здав квартиру її синові. Адвокат погодився, встановивши орендну плату у вісімдесят доларів на місяць.

Охайна квартирка з однією спальнею[25] була на другому поверсі будинку номер 803 ½ по Рузвельт-авеню. Цей білий будиночок не виходив безпосередньо на вулицю, а ховався за іншою будівлею. Не минуло й тижня, як Аллен перевіз речі до нової оселі і влаштувався з усіма зручностями. Більше ніяких дурощів із наркотиками, сказав собі юнак. Слід триматись від тих типів якнайдалі.

Він сторопів, коли одного дня прийшла Марлен, якої він і в очі не бачив після тієї вечірки в Баррі Гарта, і поводилася, мов у себе вдома. Аллен не знав, котрий із них закрутив шури-мури з цією дівчиною, та для себе вирішив, що Марлен — не його тип і він не хоче мати з нею нічого спільного.

Зазвичай вона приходила до нього після роботи, готувала вечерю, проводила з ним вечір, а ночувати поверталась до батьківського будинку. Виходило, що вона мало не живе в нього. Це страшенно все ускладнювало і було Алленові дуже не до вподоби.

Щоразу, як дівчина налаштовувалась на грайливий лад, Аллен вшивався зі сцени. Він не знав, хто приходив на його місце, і йому було на це начхати.

Марлен дуже подобалася квартирка Біллі. Спочатку дівчину шокували його раптові спалахи гніву чи те, що він міг ні з того ні з сього заговорити брутально, з великою кількістю нецензурщини, та скоро вона призвичаїлась до непередбачуваних змін його настрою. Однієї миті Біллі був ніжним і люблячим, наступної — сердито метався по хаті, а ще за мить ставав жартівливим, розумним і балакучим. Іноді він бував незграбним і безпорадним, наче те маля, що й черевиків самотужки взути не ладне. Марлен вирішила, що хлопцю конче необхідні чиїсь турбота й піклування. Усі його проблеми — через оті наркотики й погану компанію. Якби ж то вона могла переконати Біллі, що друзяки Баррі Гарта лише використовують його! Можливо, він тоді зрозумів би, що йому без них буде краще.

Часом його поведінка лякала дівчину. Він постійно непокоївся, що з’являться якісь «інші люди» і, побачивши її з ним, влаштують їм неприємності.

Біллі називав тих людей «сім’єю», тож спершу Марлен вирішила, що хлопець просто любить вдавати з себе крутелика, розповідаючи баєчки, буцімто він працює на мафію. Та коли Біллі поклопотався про те, щоб розробити для них умовний сигнал, дівчина повірила, що він і справді пов’язаний із мафією. Щоразу, як Марлен приходила до його квартири, Біллі виставляв у вікні картину. За його словами, це був знак, щоб «інші» до них не потикались.

Коли вони кохались, Біллі геть мінявся: брутальні розмови, приперчені брудною лайкою, поступались місцем ніжності й лагідним пестощам. Але щось у тому, як Біллі займався сексом, турбувало Марлен. Він був мужнім і дужим, але дівчині здавалось, ніби він лише вдає пристрасть і ніколи по-справжньому не досягає оргазму. Марлен не знала, що й думати, проте вона кохала Біллі й вирішила, що час і розуміння все виправлять.

Одного вечора вони кохались, аж раптом Адалана втратила контроль над свідомістю і на сцені опинився Девід. Він перелякався і заридав.

— Я вперше бачу, щоб чоловік так плакав, — прошепотіла Марлен. — Що трапилось?

Девід згорнувся клубочком, як дитя. По його щоках котилися сльози. Марлен розчулилась. Вона відчула тісніший зв’язок із Біллі, побачивши його таким вразливим. Дівчина пригорнула його до себе.

— Скажи мені, що з тобою, Біллі, — попросила вона. — Я не зможу допомогти, якщо не знатиму, в чому річ.

Не знаючи, що відповісти, Девід зійшов зі сцени. Томмі розплющив очі й виявив, що лежить в обіймах вродливої жінки. Він відсахнувся.

— Якщо ти так поводитимешся, я краще піду, — сказала Марлен, ображена, що Біллі морочить їй голову.

Вона пішла до ванної, і Томмі провів її очима.

— От лайно, — пробурмотів він, панічно озираючись навсібіч. — Артур мене вб’є!

Він зіскочив із ліжка, натягнув джинси й нервово закрокував кімнатою, намагаючись обміркувати своє становище.

— Що це ще за краля?

Він побачив на стільці жіночу сумочку й похапцем її обнишпорив. Прочитавши на водійських правах ім’я «Марлен», Томмі запхав документ назад до сумки.

— Артуре, — зашипів він, — якщо ти мене зараз чуєш, то знай, що я до цього не причетний. Повір, я й пальцем її не торкався. Це не я порушив правила.

Він наблизився до мольберта, взяв пензля й почав додавати штрихи до пейзажу, роботу над яким розпочав раніше. Нехай Артур бачить, що він займається тим, чим належить, — розвиває свій талант.

— Мені здається, що ти любиш оте своє малювання більше, ніж мене.

Томмі зиркнув через плече й побачив, що Марлен уже вдяглась і зачісує волосся. Нічого їй не відповівши, він повернувся до роботи.

— Малювання, малювання… Ти тільки й думаєш, що про трикляте малювання. Та поговори ж зі мною, Біллі!

Згадавши, що одне з Артурових правил вимагає бути чемним із жінками, Томмі відклав пензля й сів на стілець навпроти незнайомки. Вона була прекрасна. Хоч вона була вже повністю вдягнена, кожен вигин її стрункого тіла й досі стояв у Томмі перед очима. Він іще ніколи не зображав оголеної натури, та цю дівчину намалював би залюбки. Втім, він розумів, що не зробить цього. Людей у них малював Аллен.

Томмі трохи поспілкувався з незнайомкою, милуючись її темними очима, повними вустами й лебединою шиєю. Байдуже, хто вона і що її сюди привело, — Томмі знав, що він від неї шаленіє.

Ніхто не міг зрозуміти, чому Біллі Мілліган почав частенько пропускати роботу і став таким незграбним і безголовим. Якось він поліз лагодити ланцюг над гальванічними ваннами й шубовснув прямісінько в кислотний розчин. Довелось відіслати його додому. А одного разу він просто взяв і повіявся кудись, покинувши робоче місце, тож 21 грудня 1973 року його звільнили з заводу, де він займався електрогальванізацією. Кілька днів хлопець просто стирчав удома й писав картини. Потім одного дня Рейджен згріб свій арсенал і гайнув до лісу постріляти по мішенях.

На цей час у Рейджена була вже добряча колекція зброї. На додачу до карабіна, напівавтоматичного пістолета й сміт- вессона в нього було два магнуми (один — сорок четвертого калібру, другий — мисливський, триста сімдесят п’ятий), а також гвинтівки М-14 та М-16. Та найбільше Рейджен любив свій ізраїльський пістолет-кулемет, або ж «маслянку». Той був компактний і стріляв майже безгучно. Останнім із його надбань був пістолет-кулемет Томпсона, який хлопець вважав цінним колекційним екземпляром.

Якось у розпал буремних часів Кевін попросив Ґорді Кейна познайомити його зі своїм постачальником. Кевін вирішив серйозно взятися до торгівлі наркотиками. Кейн передзвонив йому за годину й відправив його на зустріч до лісу Блеклік, що біля Рейнольдзбурґа, на східній околиці Колумбуса.

— Я йому про тебе розповів, — повідомив Кейн. — Приходь сам. Він хоче подивитись, що ти за один. Якщо ти йому сподобаєшся, то, вважай, домовленість у тебе в кишені. Звуть його Браян Фолі.

Кевін виїхав за місто, чітко дотримуючись вказівок. Йому ще не доводилось бувати в тих краях, та він прибув на місце зустрічі за десять хвилин до призначеного часу. Він припаркувався біля кульверту і став чекати, не виходячи з машини. Минуло добрих півгодини, перш ніж підкотив «мерседес», із якого вийшло двоє чоловіків. Перший був довготелесим, із віспуватим обличчям. На ньому була брунатна шкірянка. З ним був бородань середнього зросту, вбраний у костюм у тонку смужку. Хтось спостерігав за ним із заднього сидіння «мерседеса». Кевінові це не сподобалось. Він сидів за кермом, пітніючи й запитуючи себе, якого дідька він в усе це вплутався і чи не краще буде негайно поїхати геть.

Здоровило з подзьобаним обличчям нахилився до віконця й уп’явся в Кевіна поглядом. Тісна шкірянка чоловіка характерно відстовбурчувалась під лівою пахвою.

— Це ти — Мілліган?

Кевін кивнув.

— Пан Фолі хоче з тобою поговорити.

Кевін виліз із авто. Розвернувшись, він побачив, що Фолі теж виліз із заднього сидіння «мерседеса» й тепер стояв, прихилившись до дверцят машини. На вигляд він був не старшим за самого Кевіна — років із вісімнадцять чи десь близько того. Біляве волосся хлопця сягало плечей, де зливалося зі світлим пальтом із верблюжої шерсті й шаликом того самого кольору, зав’язаним у вузол на шиї.

Кевін рушив до Фолі, та зненацька його різко шарпнули назад і приперли до машини. Довготелесий приставив йому до голови пістолет, а бородань потягнувся, щоб обшукати юнака. Тієї ж миті Кевін зник.

Рейджен ухопив бороданя за руку, крутнув його і кинув просто на його довготелесого приятеля. Не давши озброєному здорованю оговтатись, Рейджен наскочив на нього, вирвав пістолет і, прикриваючись чолов’ягою, наче щитом, націлив зброю на Фолі, який стежив за цією сценою зі свого місця біля «мерседеса».

— Тілько посмій рипнутися, — спокійно попередив Рейджен. — Ти й кроку ступити не встигнеш, як я тобі всаджу три кулі межи очі.

Фолі підняв руки вгору.

— Гей, ти, — звернувся Рейджен до бороданя. — Витягни свою пукавку з-під поли двома пальтсями й поклади на землю.

— Роби, як він каже, — наказав Фолі.

Коли чоловік завагався, Рейджен пригрозив:

— Ворушись, якшчо не хочеш, шчоби я перетворив тебе на нерухомість.

Бородань відхилив полу жакета, витягнув зброю й поклав її на землю.

— Тепер ногою підштовхни тсього пістоля до мене. Тілько, гляди, обережно.

Чоловік буцнув зброю ногою. Рейджен відпустив свого бранця й підняв другий пістолет. Тепер він тримав усіх трьох супротивників на мушці.

— Шчо ж ви так нечемно з гостями поводитесь? Тсе не є добре, — мовив Рейджен.

Він повиймав набої з обох пістолетів, а потім, узявши їх за дула, простягнув зброю власникам. Розвернувшись до двох здорованів спиною, Рейджен закрокував до Фолі.

— Тобі не завадив би крашчий охоронетсь, аніж тсі двоє.

— Заховайте зброю, — звелів Фолі своїм молодчикам, — і марш звідси. Постійте біля машини пана Міллігана, поки ми з ним тут поспілкуємось.

Він кивком запросив Рейджена сісти на заднє сидіння «мерседеса», а тоді й сам умостився поруч із ним. Фолі натиснув якусь кнопку, й перед ними відчинився міні-бар.

— Що питимеш?

— Горілку, — відповів Рейджен.

— Я так і подумав, зважаючи на твій акцент. Ти явно не ірландець, хоч і носиш ірландське ім’я.

— Я є югослав. А імена — тсе пусте.

— А з пістолетом ти такий же вправний, як і в рукопашному бою?

— Якшчо маєш зброю — я покажу.

Фолі понишпорив під сидінням і подав Рейджену пістолет сорок п’ятого калібру.

— Тсе є добра зброя, — похвалив Рейджен, зважуючи її в руці й перевіряючи збалансованість. — Я більше полюбляю дев’ятиміліметровий калібр, та тсей теж згодиться. Обирай тсіль.

Фолі натиснув на кнопку, й шибка опустилась.

— На протилежному боці дороги лежить пивна бляшанка. Онде вона, біля…

Не встиг він договорити, як Рейджен вистромив руку з вікна і шмальнув із пістолета. Бляшанка тенькнула. Слов’янин вистрілив по ній іще двічі й влучив обидва рази, хоча бляшанка відкочувалась після кожного пострілу.

Фолі розплився в посмішці.

— Мені потрібні такі люди, як ти, пане Міллігане, чи як там тебе насправді звуть.

— А мені потрібні грошенята. Якшчо ти роботу для мене маєш — я є до твоїх послуг.

— Ти не проти порушувати закон?

Рейджен заперечно похитав головою.

— Та є одна умова. Я нікому шкоди не завдаю, якшчо тілько від тсього моє життя не залежить, і ніколи жінок не кривджу.

— Приймається. А тепер повертайся до своєї машини і тримайся в нас на хвості. Поїдемо до мого будинку, де можна буде обговорити справи.

Коли Рейджен проминав охоронців, прямуючи до свого авто, ті дивились на нього вовком.

— Викинеш таких коней ще раз, — прогарчав довготелесий, — і я тебе вколошкаю.

Рейджен блискавично скрутив його, притис до машини, заламавши йому руку за спину так, що ще бодай міліметр — і кістка хруснула б.

— Для тсього тобі треба більше спритності й клепки в голові. Крашче не наривайся. Я є дуже небезпечна людина.

— Мюррей, ану чеши сюди, бодай тебе чорти вхопили! — гаркнув Фолі з «мерседеса». — Дай Міллігану спокій, він тепер працює на мене.

Коли охоронці повсідались у «мерседес» і той рушив, Рейджен поїхав слідом за ним, мізкуючи про свою пригоду й запитуючи себе, що могло привести його в цю глуху місцину.

Він був вражений, коли «мерседес» зупинився біля розкішного маєтку неподалік Рейнольдзбурґа. Довкола височів паркан із дротяної сітки, а за цим парканом сновигало туди-сюди трійко доберманів.

Внутрішнє оздоблення здоровенного маєтку у вікторіанському стилі було простим і сучасним: товсті килими на підлогах, скрізь картини та інші витвори мистецтва.

Фолі влаштував Рейджену екскурсію будинком, вочевидь, пишаючись своїми скарбами. Після цього він провів гостя до бару, розміщеного в підвальному приміщенні, і налив йому горілки.

— Що ж, Міллігане… — почав було Фолі.

— Я не люблю тсе прізвище, — урвав Рейджен. — Зазвичай мене називають Біллі.

— Розумію. Прізвище ж, певно, не справжнє. Гаразд, Біллі, мені треба такі люди, як ти: меткі, розумні, сильні та ще й збіса хороші стрільці. Я шукаю збройний ескорт.

— Шчо таке є «збройний ескорт»?

— Мій бізнес пов’язаний із перевезенням товару, і моїм водіям потрібен захист.

Рейджен кивнув, відчуваючи, як від горілки в грудях розливається тепло.

— Я і є захисник, — сказав він.

— Чудово. Дай мені номер, за яким тебе можна знайти. Перед кожною поїздкою ти на день або й на два повинен будеш переселятися сюди. Кімнат у будинку вдосталь. Тобі повідомлятимуть, що й куди перевозиться, тільки коли ти вже сидітимеш у машині поруч із водієм, — аби знизити ризик витоку інформації.

— Те, шчо треба, — погодився Рейджен, позіхаючи.

На зворотньому шляху Рейджен спав. Аллен вів автомобіль, намагаючись збагнути, де це він був і що робив.

У наступні тижні Рейджен супроводжував кур’єрів, які доправляли наркотики різноманітним дилерам і клієнтам у Колумбусі та його околицях. Юнак потай підсміювався, коли марихуану й кокаїн привозили шанованим публічним постатям, чиї імена постійно з’являлися у газетах.

Якось він забезпечував збройний ескорт для партії гвинтівок М-1, яку передали групі чорношкірих чоловіків у Західній Вірджинії. Рейджену аж цікаво стало, що ті чоловіки збираються робити з гвинтівками.

Декілька разів Рейджен пробував зв’язатися з Артуром, але намарно. Чи то англієць вперто не бажав із ним говорити, чи то всі вони зараз переживали особливо буремні часи. Рейджен знав, що Кевін і Філіп крадуть чужий час, бо періодично знаходив у квартирі початі пляшечки амфетамінів і барбітуратів. А одного разу хтось залишив один із його пістолетів лежати просто на комоді. Рейджен аж знетямився від гніву, адже через таке недбальство могла постраждати малеча.

Він вирішив припильнувати, коли хтось із небажаних персон спробує знову поткнутись на сцену, і провчити порушника, добряче шваркнувши його об стіну. Наркотики шкодять організму. Чарка-друга горілки й помірна кількість травички — це натурпродукт, а отже, зовсім інша річ. До важких наркотиків Рейджен не бажав навіть пальцем торкатися. Та він підозрював, що Філіп або Кевін експериментують із ЛСД.

За тиждень, повернувшись із Індіани, куди він супроводжував кур’єра з партією марихуани для одного торгівця автомобілями, Рейджен зупинився у Колумбусі, щоб повечеряти. Виходячи з машини, він побачив чоловіка й жінку похилого віку, котрі роздавали комуністичні агітки. Поблизу ошивалося кілька вороже налаштованих типів, тож Рейджен запитав у стареньких, чи їм не потрібна допомога.

— А ви симпатизуєте нашій ідеї? — запитала жінка.

— Так, — відповів Рейджен. — Я є комуніст. Я бачив, шчо таке рабська пратся на заводах, де з людей останні жили тягнуть.

Чоловік простягнув йому стосик агіток, що описували філософію Комуністичної партії й різко засуджували Сполучені Штати за підтримку диктаторських режимів. Рейджен пройшовся з одного кінця Брод-стрит в інший, тицяючи аркуші в руки перехожим.

Останню агітку він вирішив залишити собі. Рецджен роззирнувся довкола, виглядаючи літню пару, але ті вже пішли. Хлопець обійшов кілька сусідніх кварталів, шукаючи стареньких. Якби ж він зміг дізнатись, де відбуваються збори Комуністичної партії, то вступив би до її лав. Спостерігаючи, як Томмі й Аллен гнуть спину на заводі з електрогальванізації металів, Рейджен усвідомив: змінити на краще долю пригноблених мас можна лише шляхом народної революції.

Раптом він помітив на бампері свого авто наліпку з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Її туди, певно, приклеїла та літня пара. Від цих слів Рейджена охопило нервове збудження. Він опустився на коліна біля наліпки і в правому нижньому куті розгледів назву типографії, що займалась трафаретним друком. Хтось у типографії міг знати, де відбуваються збори місцевого осередку комуністів.

Рейджен зазирнув до телефонного довідника і з’ясував, що до типографії рукою подати. Він поїхав туди й декілька хвилин пильно приглядався до їхньої крамниці, не виходячи з машини. Потім він зганяв до телефонної будки за квартал від крамниці й перекусив там дроти обценьками. Те саме Рейджен проробив і з телефонною будкою, що була за два квартали звідти, після чого повернувся до крамниці.

Власник типографії, сивий чоловік в окулярах із товстими скельцями, якому можна було дати років із шістдесят, заперечував, що виготовив наліпки на прохання Комуністичної партії.

— Їх замовила одна друкарня з Північного Колумбуса, — пояснив він.

— Кажи адресу тсієї друкарні, — гупнув Рейджен кулаком по прилавку.

Чоловік боязко зам’явся.

— А у вас є яке-небудь посвідчення особи?

— Ні! — відрубав Рейджен.

— Тоді як мені знати, що ви не з ФБР?

Рейджен ухопив чоловіка за барки й потягнув його до себе.

— Слухай, старий, мені тілько треба довідатись, кому ти тсі наліпки одіслав.

— Навіщо?

— Бо я не можу своїх товаришів знайти, — сказав Рейджен, витягаючи пістолет. — Жени інформатсію, якшчо не хочеш мати зайву дірку в довбештсі.

Чоловік перелякано глипнув на зброю поверх окулярів.

— Та добре, добре. — Він узяв олівця й нашкрябав якусь адресу.

— Я хочу бачити офітсійний запис у касовій книзі. Для певності.

Власник крамниці вказав на реєстр замовлень, що лежав на прилавку.

— Офіційні записи там, але… але…

— Розумію, — сказав Рейджен. — Інформатсія про клієнта-комуніста не в загальній книзі. — Він знову наставив на старого зброю. — Одчиняй сейф.

— Це пограбування?

— Єдине, шчо мені від тебе треба, — тсе достовірна адреса.

Чоловік відімкнув сейф, витягнув звідти аркуш паперу й поклав на прилавок. Рейджен звірив адреси й пересвідчився, що старий його не надурив. Тоді юнак видер телефонний дріт зі стіни.

— Якшчо схочеш подзвонити клієнту і про мене попередити, доведеться тсе з телефонної будки робити.

Рейджен попрямував до машини. Він вирахував, що до друкарні десь шість із половиною кілометрів. Він цілком встигне дістатись туди, поки стариган шукатиме телефон-автомат із неушкодженими дротами.

Приїхавши на місце, Рейджен побачив звичайний житловий будинок. У вікні першого поверху виднілась невеличка вивіска з написом «ДРУКАРНЯ». Зайшовши всередину, хлопець виявив, що вся контора розмістилась у вітальні. Там стояли довгий письмовий стіл, скромний ручний друкарський верстат і мімеограф[26]. Рейджен здивувався, що на стінах не красуються плакати з серпом і молотом. Усе здавалось до болю пересічним. Але, відчувши, що підлога вібрує під ногами, Рейджен здогадався: у підвалі працюють друкарські верстати.

До нього вийшов чоловік років сорока п’яти. Він був кремезної статури й носив цапину борідку.

— Карл Боторф. Чим можу вам прислужитися?

— Я хочу пратсювати на благо револютсії, — випалив Рейджен.

— І чому ж?

— Тому шчо, на мою думку, «уряд США» — тсе є синонім до слова «мафія». Робітничий клас гарує, а тсі політикани тринькають кошти на підтримку диктаторів. Я вірю в те, шчо всі люди є рівні.

— Проходьте, юначе. Поспілкуємось.

Рейджен прослідував на кухню за господарем і сів край столу.

— Ви звідкіля будете? — запитав Боторф.

— Із Югославії.

— Я так і подумав, що ви — слов’янин. Ми, звичайно, повинні будемо вас перевірити, та я не бачу причин, чому б вам не долучитись до нашої боротьби за праве діло.

— Я мрію побувати на Кубі, — поділився Рейджен. — Кастро є мій кумир. Він жменьку повстантсів зібрав серед роботяг із тсукрових плантатсій, схоронився з ними в горах і став твортсем револютсії. Тепер на Кубі рівність.

Вони ще трохи побалакали, і Боторф запросив хлопця на збори місцевого осередку Комуністичної партії, що мали відбутись того ж дня.

— Тсе буде тут? — поцікавився Рейджен.

— Ні, поблизу Вестервіля. Я поїду попереду, а ви тримайтеся за мною на своєму авто, юначе.

Той так і вчинив. Карл Боторф привів його до заможного району міста. Рейджен був розчарований. Він сподівався, що комуністи збиратимуться в ґетто.

Рейджена відрекомендували під позивним «Югослав» кільком непоказним особам, і він примостився в задньому ряду, приготувавшись слухати виступи. Та коли доповідачі почали занудно переливати з пустого в порожнє, використовуючи заяложені гасла, Рейджена почало хилити на сон. Спочатку він намагався подолати дрімоту, та врешті-решт капітулював. Якщо трішечки покуняти, вирішив Рейджен, то вже за кілька хвилин він знову зможе зосередитись на промовах. Головне, що він знайшов-таки однодумців. Він завжди хотів долучитись до народного опору й боротися проти тиранії капіталізму. Голова Рейджена сонно схилилась на груди.

Артур виструнчився на стільці, бадьорий, але наїжачений. Він встиг побачити лише завершальну частину Рейдженової мандрівки й зацікавлено спостерігав за тим, як слов’янин висить на хвості в іншої машини. Але тепер інтрига поступилась місцем подиву, що такий розумний хлопець, як Рейджен, може вірити в усю цю ахінею. Комунізм, хай йому грець! Артурові закортіло підвестись і втовкмачити цим пустоголовим маріонеткам, що в Радянському Союзі панує одноосібна диктатура і ніхто там навіть не думав передавати владу в руки народу. Натомість саме капіталізм подарував людству свободу мислення та створив безліч сприятливих можливостей, на які за комуністичного устрою годі було б і сподіватись. Це тільки Рейджен зі своєю суперечливою натурою цілком міг обчищати банки, жити на прибутки від наркоторгівлі та водночас не сумніватись у тому, що він бере участь у визволенні народу з ярма.

Артур звівся на ноги, обвів усіх присутніх зневажливим поглядом і рівним, позбавленим емоцій тоном відкарбував:

— Ма-яч-ня.

Усі повернулись і приголомшено вирячились на Артура, який уже прямував до виходу.

Англієць розшукав свою машину і трохи посидів на пасажирському сидінні. Він ненавидів правосторонній рух. Однак усі його спроби викликати на сцену кого-небудь, хто міг би повести авто, виявились марними.

— Буремні часи, чорти б їх ухопили! — вилаявся Артур.

Він обережно перемістився за кермо і від’їхав від бордюру, витягуючи шию, щоб краще бачити осьову лінію дороги. Весь задерев’янілий від напруження, він поповз уперед, ледве витискаючи тридцять кілометрів на годину.

Артур глипнув на вказівний знак, і йому раптом спало на думку: якщо це Санбері-роуд, то десь неподалік має бути водосховище Гувера. Він зупинився біля узбіччя, розгорнув мапу автомобільних шляхів і визначив, де зараз перебуває. Гребля Гувера[27], яку він планував відвідати вже хтозна-відколи, справді була поблизу.

Він чув, що коли інженерні війська побудували греблю, біля її підніжжя почав збиратись намул. Артурові не давало спокою запитання: чи не виявиться ця замулена ділянка, що аж кишить різноманітними видами мікроорганізмів, сприятливим середовищем для розмноження комарів? Якби з’ясувалось, що намул і справді перетворився на комариний розсадник, Артур міг би звернутися до місцевої влади з вимогою вжити якихось заходів. Та спершу необхідно було зібрати зразки намулу, щоб дослідити їх удома під мікроскопом. Це не епохальний науковий проект, звичайно, проте хтось же мусить до цього взятися.

Артур, поринувши в роздуми, повільно й обережно вів автомобіль, як раптом ззаду вискочила вантажівка, обігнала його, різко вильнула назад у праву смугу і вдарила авто, що їхало попереду Артура. Автомобіль врізався у відбійник і шкереберть полетів у кювет. Водій вантажівки навіть не зупинився. Артур хутко з’їхав на узбіччя, вийшов із машини і, зберігаючи спокій, почав спускатись до канави. З розтрощеного авто виповзла жінка.

— Вам не слід багато рухатись, — попередив Артур. — Дозвольте вам допомогти.

У неї була кровотеча. Щоб її спинити, Артур міцно затиснув місце поранення. Жінка задихалася. Артур побачив, що їй повибивало зуби й вона захлинається кров’ю. Відмовившись від думки зробити нещасній трахеотомію, хлопець вирішив забезпечити доступ повітрю. Понишпоривши в кишенях, Артур знайшов кулькову ручку. Він викинув стрижень, а тоді за допомогою запальнички пом’якшив пластиковий корпус ручки, зігнув його дугою і проштовхнув жінці в горло, щоб та могла дихати крізь нього. Після цього він повернув її голову набік, щоб кров не затримувалась у роті.

Побіжний огляд показав, що в жінки зламані щелепа й зап’ясток. Її бік був однією суцільною раною — Артур підозрював, що ребра теж потрощені. Певно, вона вгатилась об кермо, коли її машину вдарили ззаду.

Коли прибула «швидка», Артур поспіхом розповів водієві про обставини аварії, описав свої дії, а тоді розчинився в натовпі ґав, що починали збиратись на місці пригоди.

Він передумав їхати до греблі Гувера. Вже вечоріло, а він хотів дістатись додому засвітла. Англійця не тішила перспектива вести поночі автомобіль неправильною стороною дороги.

Розділ 14

Артура дедалі більше дратувало те, що відбувалось у житті «сім’ї». Аллена витурили з роботи в універмазі «Джей-Сі-Пенні», де той заповнював накладні й вантажив товар у фургони, тому що Девід несподівано з’явився на сцені і в’їхав на вилковому навантажувачі у сталеву колону. Томмі тинявся Ланкастером і Колумбусом, марно шукаючи нову роботу. Рейджен тепер постійно працював на Фолі, супроводжуючи кур’єрів, що перевозили зброю й наркотики. Слов’янин надто вже сильно налягав на травичку й горілку. Якось Рейджен провів чотири дні в Індіанаполісі, вистежуючи конфісковану партію зброї, й на зворотньому шляху опинився в Дайтоні. Там котрийсь із членів «сім’ї» проковтнув кінську дозу «коліс». Томмі зненацька отямився на сцені й усвідомив, що сидить за кермом автомобіля, який мчить автомагістраллю І-70. У голові Томмі паморочилось, до горла підкочувала нудота, тож він поступився місцем Девідові, котрого миттю заарештували, бо власник мотелю, біля якого спинився Томмі, поскаржився в поліцію. Девіда забрали до шпиталю, де в нього діагностували передозування й промили йому шлунок. Поліція його відпустила, бо власник мотелю вирішив не подавати проти хлопця офіційну заяву. Коли Аллен повернувся до Ланкастера, з ним залишилась Марлен. Тоді хтось із небажаних персон (судячи з бруклінського акценту, то був Філіп) примудрився наковтатись якихось червоних капсул і звалитися з повторним передозуванням. Марлен викликала бригаду невідкладної допомоги й поїхала з Мілліганом до шпиталю. Після того як хлопцю вже вдруге зробили промивання шлунку, Марлен вирішила посидіти з ним задля моральної підтримки.

Дівчина сказала, що його справи з усілякими небезпечними типами для неї не новина і їй страшно, що через них він може потрапити в біду, проте навіть якщо це станеться, вона нізащо не покине його напризволяще. Марлен діяла Артурові на нерви. Очевидно, коли вона знайшла одного з членів «сім’ї» в такому вразливому й безпорадному стані, у дівчині розцвів буйним цвітом материнський інстинкт. Артур не збирався цього терпіти.

Марлен повадилась дедалі більше часу проводити в Міллігановій квартирі. Артур мусив постійно бути насторожі, щоб вона не вивідала їхню таємницю. Разом із тим почастішали випадки провалів у часі. Артур був певен, що хтось у «сім’ї» торгує наркотиками: якось він знайшов у кишені квитанцію про внесення застави й дізнався, що одного з них заарештовували за підробку лікарських рецептів на придбання наркотичних препаратів. Він також не сумнівався, що котрийсь із членів «сім’ї» спить із Марлен.

Артур вирішив поїхати геть із Огайо. Настала пора скористатися закордонним паспортом, який Рейджен роздобув на його прохання через свої тіньові канали.

Англієць оглянув два документи, що їх Рейджен придбав через Фолі. В одному стояло ім’я Рейджена Вадасковинича, другий був виписаний на Артура Сміта. Це були або крадені паспорти, до яких потім внесли необхідні зміни, або навдивовижу майстерні підробки. Вони, безперечно, зможуть обдурити навіть дуже прискіпливе око.

Артур зателефонував до «Пан-Американ Ейрлайнз» і замовив квиток в один бік до Лондона. Потім він вигріб усі гроші, які зміг знайти на полицях, у шухлядах і поміж книжкових сторінок, і спакував речі. Він повертався додому.

Мандрівка до аеропорту Кеннеді минула без пригод, як і подальший переліт через Атлантику. На митному контролі в Гітроу Артур ледве встиг поставити сумку на стійку, як службовець уже махнув рукою, щоб той собі проходив.

У Лондоні Артур зупинився у невеличкому готелі над пабом, подумавши, що назва вулиці — Гоупвелл-плейс[28] — може виявитись добрим знаком. Він пообідав на самоті в маленькому, проте вишуканому ресторанчику, а тоді спіймав таксі й поїхав до Букингемського палацу. Він пропустив зміну варти, але заспокоїв себе тим, що церемонію можна подивитись будь-якого іншого дня. Артур почувався мов риба у воді, гуляючи лондонськими вуличками й кидаючи перехожим фрази на зразок «Гарний видався деньок, чи не так?» або «Чудова нині погода, вам не здається?». Він вирішив, що завтра купить собі капелюх-казанок і парасолю.

Вперше на своїй пам’яті Артур опинився серед людей, які розмовляли точнісінько як він сам. Автомобілі тут їздили правильною стороною вулиць, а постаті «боббі» вселяли почуття безпеки.

Він сходив до Тауеру й до Британського музею, після чого поїв риби з картоплею, запиваючи вечерю теплим англійським пивом. Піднімаючись того вечора до готельної кімнати, юнак пригадав улюблені фільми про Шерлока Голмса й подумки зауважив, що треба буде завтра побувати в будинку номер 221-б по Бейкер-стрит. Необхідно пересвідчитися, що помешкання підтримують у стані, гідному пам’яті славетного детектива.

Артур нарешті відчув, що він удома.

Наступного ранку Аллен прокинувся під гучне цокання настінного годинника. Він розліпив повіки, обвів поглядом кімнату й вискочив із ліжка, мов обпечений. Він був у якомусь старомодному готельному номері з металевим ліжком, візерунчастими шпалерами й потертим килимом. Це точно був не ланкастерський «Голідей-Інн». Аллен роззирнувся, шукаючи вбиральню, але в номері її не було. Хлопець натягнув штани й виглянув у коридор.

Куди це його дідько заніс? Повернувшись до кімнати, Аллен одягнувся й вирішив спуститись униз. Можливо, щось із навколишнього пейзажу підкаже йому, що це за місце. На сходах він розминувся з чолов’ягою, котрий тупав угору з тацею в руках.

— Як щодо традиційного англійського сніданку, сер? — звернувся до нього чоловік із сильним британським акцентом. — Чарівна сьогодні погода, еге ж? — додав він.

Аллен скотився сходами, вискочив на вулицю й закрутив навсібіч головою. Він побачив характерні чорні таксомотори з великими номерними знаками, вивіску пабу й автомобільний потік, що сунув не тим боком дороги.

— Трясця! Що ж це, чорт забирай, зі мною діється?! Чи ж я вже геть схибнувся?!

Аллен, розлючений, але водночас і переляканий, бігав уперед і назад, лаючись на всі боки. Перехожі витріщались на нього, та йому було байдуже. Він себе ненавидів за всі ці несподівані пробудження казна-де, за цілковиту неспроможність контролювати своє життя. Він більше так не міг. Йому хотілось померти. Аллен упав навколішки й замолотив кулаками по асфальту. З очей бризнули сльози.

Трохи оговтавшись, Аллен збагнув, що варто зараз потрапити на очі якому-небудь поліцейському, і його бігом доправлять до найближчої божевільні. Він схопився на ноги й почимчикував назад до номера. Понишпоривши у сумках, Аллен знайшов паспорт на ім’я Артура Сміта. У паспорті лежав корінець від квитка на літак до Лондона. І лише в один бік. Аллен безсило впав на ліжко. Що це Артур замислив? Навіжений засранець!

Обшукавши всі кишені, Аллен зібрав сімдесят п’ять доларів. І де йому тепер узяти грошей на дорогу додому? Зворотній квиток, певно, коштуватиме три, а то й чотири сотні зелених.

— Клятий Артур! Щоб його підняло та об землю гепнуло!

Юнак почав було збирати Артурові речі, щоб виїхати з готелю, але зненацька спинився.

— До бісової матері його шмаття. Нехай буде йому наука.

Аллен покинув багаж у номері, прихопивши тільки паспорт. Він вийшов із готелю, не заплативши, і зловив таксі.

— Відвезіть мене до міжнародного аеропорту.

— Вам до Гітроу чи до Ґетвіка?

Аллен пошарудів сторінками паспорта і глянув на корінець від квитка.

— Гітроу, — сказав він водієві.

Дорогою до аеропорту Аллен розмірковував, як йому бути. На сімдесят п’ять доларів далеко не заїдеш, але якщо поворушити звивинами й добре зіграти свою роль, то, можливо, все-таки знайдеться спосіб потрапити на літак додому. В аеропорту хлопець заплатив таксистові, а тоді влетів до терміналу, мов несамовитий.

— Боже правий! — заторохтів він. — Не знаю, як таке могло трапитись, але я не там зійшов із літака! Мене чимось обпоїли. Мої речі, квиток — усе залишилось на борту. Ніхто не попередив мене, що під час цієї стоянки не можна виходити. Певно, щось підсипали мені в їжу чи напої, бо я відключився. Прокинувшись, я пішов розім’яти ноги. Мені не сказали, що покидати літак не можна! Квитки, дорожні чеки — все тепер пропало!

Охоронець спробував заспокоїти Аллена й привів його до стійки паспортного контролю.

— Я не там зійшов із літака! — не вгавав юнак. — Я летів транзитом до Парижа, але помилково вийшов тут! Я був геть не при собі: очевидно, щось підмішали в мій напій. Це все провина авіаперевізника. Мій багаж залишився на борту. В мене при собі всього кілька доларів. Як мені тепер повернутись до Сполучених Штатів? Господи, я тут застряг! Мені не вистачить грошей на квиток додому! Послухайте, я ж не волоцюга, який намагається прослизнути на літак задарма. Який мені зиск розводити таку катавасію заради одного-єдиного дня в Лондоні? Просто допоможіть мені повернутись додому.

Дівчина за стійкою паспортного контролю співчутливо вислухала Аллена й пообіцяла зробити все, що буде в її силах. Поки вона кудись телефонувала, хлопець нервово міряв залу кроками, курячи цигарку за цигаркою.

— Єдине, що ми можемо запропонувати, — звернулась вона до Аллена, — це внести вас до списку очікування. Ви зможете вилетіти до Сполучених Штатів першим же рейсом, на якому будуть вільні місця, за умови, що по прибутті ви оплатите вартість квитка.

— Звичайно! — вигукнув він. — Я не намагаюсь полетіти «зайцем». Удома в мене є гроші. Я тільки хочу повернутись до Америки, ото й усього. Там я негайно ж заплачу за квиток.

Аллен надокучав своїми теревенями всім, хто мав необачність опинитись поблизу. Він зауважив, що персонал уже чекає не дочекається, коли можна буде його здихатись. Саме на це він і розраховував. Нарешті його посадили на «Боїнг 747» до Штатів.

— Дякувати Богу, — прошепотів Аллен, опускаючись у крісло й застібаючи ремінь безпеки.

Він боявся заснути, тому відганяв дрімоту, перечитуючи всі журнали, що знайшлись на борту. Коли літак сів у Колумбусі, представник служби безпеки аеропорту поїхав із Алленом до Ланкастера. Аллен знайшов гроші, які він заробив, продаючи свій живопис, там, де він їх і заховав: за розхитаною дерев’яною панеллю в комірчині для мітел. Він розрахувався за квиток і сказав супровіднику:

— Я хочу вам подякувати. У «Пан Ам» до мене поставились із надзвичайним розумінням. Щойно видасться вільна хвилинка, я напишу листа президенту вашої компанії, щоб він знав, як чудово працюють його люди.

Коли Аллен залишився на самоті, його обсіли гнітючі думки. Він спробував покликати Артура. Довелось докласти чималих зусиль, але зрештою Артур таки з’явився на сцені. Озирнувшись довкола, англієць усвідомив, що він уже не в Лондоні. Після цього він категорично відмовився спілкуватися з іншими членами «сім’ї».

— Стадо нікчемних свиней, — гірко пробурмотів Артур.

Він відвернувся і ще довго ображався.

Наприкінці вересня Аллена взяли на роботу до корпорації «Анкор Гокінґ». Цей велетенський завод спеціалізувався на виготовленні скляного посуду. Колись там працювала Кеті, сестра Біллі. Завданням Аллена було спаковувати в коробки скляні вироби, які знімали з конвеєра жінки. Проте іноді йому доводилось виконувати обов’язки контролера якості — пильно обстежувати кожен предмет, щойно той сходив зі стрічки. Це була не робота, а кара Божа. Він мусив стовбичити там, де від ревіння потужних пальників і повітродувок мало не репали барабанні перетинки, знімати з конвеєра ще теплий скляний посуд, прискіпливо перевіряти, чи немає на ньому дефектів, і складати посуд на лотки, звідки його вже забирали пакувальники. Упродовж дня Томмі, Аллен, Філіп і Кевін без кінця змінювали один одного.

З Артурової згоди Аллен винайняв дворівневу квартиру на три спальні в будинку номер 1270 К по Шеридан-драйв. Це було неподалік площі Сомерфорд, у північно-східній частині Ланкастера. Нова оселя припала до душі всім членам «сім’ї». Аллену сподобалось, що сірий, побитий негодою мур відгороджує будинок від парковки та шосе. Томмі дісталась окрема кімната, де він зберігав усе своє електронне приладдя. Ще одну кімнату переобладнали на художню майстерню. Рейджен отримав у користування простору гардеробну при одній зі спалень на горішньому поверсі. Гардеробна замикалась на ключ, тож він тримав там усю зброю, крім автоматичного пістолета дев’ятиміліметрового калібру. Його Рейджен зберігав на холодильнику, під самісінькою стіною, де ніхто з дітлашні не міг його побачити й дістати.

Марлен заходила щовечора після роботи в універмазі «Гекс». Коли Мілліган працював у вечірню зміну, вона чекала, поки десь опівночі він прийде додому, і залишалась із ним майже до ранку. Перед світанком Марлен завжди поверталась до будинку, де жила з батьками.

Дівчина помітила, що Біллі став іще більш похмурим і непередбачуваним, ніж раніше. Якщо він не носився квартирою, роздратовано змітаючи все на своєму шляху, то сидів, втупившись у стіну, мов у трансі, або ж прямував до мольберта й малював як одержимий. Утім, коли вони кохались, він завжди був ніжним і чуйним.

Томмі не зізнався Марлен, що його душевна рівновага суттєво похитнулась. Він став пропускати роботу. Знову невідомо куди зникав час, і що далі, то з більшою регулярністю. Очевидно, насувались дуже важкі й буремні часи. Артур мав би все владнати, та чомусь він швидко втрачав авторитет. Їхній човник мчав у відкрите море без стерна і вітрил.

Артур звинуватив у всьому Марлен і наполіг, що цим стосункам необхідно покласти край. У Томмі обірвалося щось усередині. Він хотів було посперечатись, але побоявся. Ану ж Артур здогадається, що він закохався в Марлен? Томмі усвідомлював, що й так декілька разів мало не перетнув межу дозволеного і був на волосину від того, щоб поповнити лави небажаних персон. Раптом він почув Адаланин голос.

— Це несправедливо, — сказала вона.

— Мої рішення завжди справедливі, — заперечив Артур.

— Ти не маєш права нав’язувати нам свої правила і розривати всі ті ниточки дружби, прихильності й любові, що пов’язують нас із зовнішнім світом.

«А вона має рацію», — подумав Томмі, проте не наважився сказати це вголос.

— Марлен придушує наші таланти, — заявив Артур. — Вона постійно нам чимось дорікає, гає наш час на безглузді перепалки й не дає нам зосередитись на підвищенні нашого інтелектуального рівня.

— А я вважаю, що не можна її проганяти, — стояла на своєму Адалана. — Ми їй не байдужі.

— Ой, на Бога! — вигукнув Артур. — Томмі й Аллен і досі працюють на триклятій фабриці! Я розраховував, що вони там пробудуть кілька місяців, не більше. Ця робота мала бути всього лише сходинкою до пристойної відповідальної посади, що дозволила б їм проявити свої здібності та збагатити досвід. Але ж ні, більше ніхто не переймається розвитком свого інтелекту!

— Що, по-твоєму, важливіше: інтелект чи нормальні людські почуття? Хоча дарма я питаю, адже ти ж навіть не знаєш, що таке почуття. Я готова припустити, що можна стати надзвичайно успішною і видатною людиною, задушивши в собі всі емоції й керуючись у житті самою лише логікою, та при цьому ти будеш страшенно самотнім. Жодній живій душі до тебе не буде діла.

— Марлен повинна піти, і крапка, — відкарбував Артур, вирішивши, що й так достатньо довго принижував себе суперечкою з Адаланою. — Мені байдуже, хто це на себе візьме, але стосунки з нею необхідно розірвати.

Згодом Марлен розповіла про події того вечора, коли вони з Мілліганом уперше розбіглись. Вони сварились. Біллі поводився дивно, і дівчина вирішила, що це через наркотики. Він простягнувся на підлозі, гніваючись на неї, хоча вона й гадки не мала, за що. При ньому був пістолет. Біллі обертав його на пальці, деколи приставляючи дуло собі до скроні.

Юнак ніколи не націлював зброю на Марлен, тож за себе вона не хвилювалась, але боялася, що він може заподіяти шкоду собі самому. Він довго не зводив очей із нічника, якого колись був придбав, а тоді зненацька схопився на ноги й вистрілив. Світильник вибухнув, а в стіні з’явився кульовий отвір.

Мілліган поклав пістолет на стійку домашнього бару. Щойно юнак відвернувся, Марлен ухопила зброю і чкурнула геть із квартири. Вона встигла збігти сходами вниз і застрибнути до машини, перш ніж Мілліган її наздогнав. Марлен саме від’їжджала від бордюру, коли хлопець кинувся на капот її авто, спопеляючи її лютим поглядом крізь вітрове скло й гамселячи по ньому чимось, що нагадувало викрутку. Дівчина зупинила авто, вийшла і простягнула Мілліганові пістолет. Він узяв його й повернувся в дім, не вимовивши ані слова.

Марлен поїхала додому, думаючи, що між ними все скінчено.

Того ж таки вечора Аллен заскочив до «Ґрилліз»[29] і замовив гарячий сандвіч «Стромболі» з собою — італійська домашня ковбаска, сир проволоне і щедра порція томатного соусу. На його очах чоловік за буфетною стійкою загорнув сандвіч, який аж парував, у фольгу і поклав до білої паперової торбинки.

Повернувшись до квартири, Аллен залишив паперовий пакуночок на кухонному столі й пішов до спальні, щоб перевдягнутись. Йому сьогодні хотілось помалювати. Він скинув черевики, пройшов до гардеробної й нахилився за домашніми капцями. Розгинаючись, Аллен гепнувся головою об полицю і рухнув на підлогу, злий і дезорієнтований. Тим часом двері гардеробної зачинились. Юнак поторсав їх, та замок заклинило.

— Чортзна-що, — промимрив Аллен.

Він рвучко підхопився на ноги і вдруге вдарився головою.

Рейджен розплющив очі й побачив, що він сидить на підлозі посеред купи черевиків і тримається за голову. Він підвівся, висадив двері й роззирнувся довкола. Він був у кепському гуморі. Ці буремні часи дедалі більше збивали його з пантелику й пригнічували. Що ж, принаймні він спекався тієї жінки.

Рейджен пройшовся квартирою, намагаючись зібратися на думці. Якби можна було встановити зв’язок із Артуром, він би розпитав англійця, що відбувається. Рейдженові закортіло випити. Він подався на кухню. На столі лежала біла паперова торбинка, якої він раніше там не бачив. Підозріло поглядаючи на торбинку, Рейджен витягнув із-під стійки домашнього бару пляшку горілки. Він саме наливав порцію алкоголю в склянку з кубиками льоду, коли з паперового пакунка долинув дивний звук. Юнак витріщився на торбинку й позадкував, побачивши, що та злегка поворухнулась і схилилась на один бік.

Коли вона заворушилася вдруге, Рейджен повільно видихнув і відступив іще далі. Йому пригадалось, як він одного разу залишив на порозі в кримінального авторитета, що провертав оборудки з нерухомістю, своєрідне попередження: паперовий пакет із коброю, якій попередньо видалили отруйні ікла. Що, як йому теж підкинули зміюку, тільки в цієї зуби на місці? Рейджен простягнув руку й намацав пістолет, який ховав на холодильнику. Він блискавично вхопив зброю, навів її на паперову торбинку й натиснув на курок.

Пакунок, збитий пострілом зі столу, гепнувся під стіною. Рейджен пірнув за барну стійку і сторожко визирнув звідти, тримаючи торбинку під прицілом. Вона непорушно лежала на підлозі. Хлопець обережно вийшов зі свого укриття і привідкрив пакунок дулом пістолета. Побачивши всередині якесь криваве місиво, він відсахнувся і вистрілив туди ще раз, горлаючи:

— Кінетсь тобі, тварюко!

Рейджен кілька разів копнув торбинку носаком, але вона більше не ворушилась. Тоді він розгорнув папір і сторопіло вирячився на продірявлений сандвіч із сиром і томатним соусом.

Слов’янин розреготався. Він збагнув, що пара від гарячого «Стромболі» розпирала фольгу і змушувала торбинку рухатись. Почуваючись телепнем — треба ж таке, змарнував два набої, щоб уколошкати сандвіч! — він кинув пакунок на стіл, поклав пістолет назад на холодильник і вихилив свою горілку. Знову наповнивши склянку, він прихопив її з собою до вітальні, де увімкнув телевізор. Тоді саме мали початися новини, і Рейджен вирішив, що не завадить хоча б дізнатись, яке нині число. Та не встиг іще випуск новин добігти кінця, як Рейджена зморив сон.

Аллен прокинувся і здивувався. Як це він зумів вирватись із гардеробної? Він обмацав голову. Залишилась тільки невеличка ґуля. Ну й нехай. Тепер можна було піти й написати портрет Кеті, сестри Біллі, як він і планував. Аллен рушив до своєї художньої майстерні, та раптом згадав, що так і не встиг попоїсти.

На кухні він налив собі кока-коли та роззирнувся у пошуках сандвіча. Йому здавалося, що він лишив його на барній стійці, та сандвіч лежав на столі. Торбинка була пожмакана. Що за чортівня? Сандвіч був геть пошматований, алюмінієва фольга — подерта на клапті, все було залите томатним соусом. Що це за сандвіч йому підсунули?

Аллен узяв слухавку, набрав номер «Ґрилліз» і, коли до телефону покликали управителя, заходився його шпетити:

— Я купив у вас сандвіч, а мені всучили якесь місиво. Його наче крізь м’ясорубку пропустили!

— Прошу вибачення, сер. Принесіть його до нас, і вам приготують новий.

— Не треба. Я просто хотів, щоб ви знали: ви щойно втратили клієнта.

Аллен жбурнув слухавку й сердито почалапав на кухню, аби посмажити собі яєчню. Більше в тому клятому «Ґрилліз» не побачать ані копійки з його кревних грошенят.

За два тижні Томмі скористався з тієї плутанини, що панувала в буремні часи, й зателефонував Марлен. Він сказав, що в його квартирі залишились деякі з її речей і вона може їх забрати. Марлен приїхала після роботи, і вони з Томмі пробалакали цілий вечір. Після цього дівчина знову бувала в нього щодня.

Усе знову стало так, як у старі часи. Рейджен звинувачував у цьому Артура, який не зміг як слід приструнчити членів «сім’ї».

Розділ 15

8 грудня, коли день уже хилився до вечора, Волтер прокинувся з непереборним бажанням сходити на полювання. Йому кортіло знову відчути мисливський азарт. Він любив самотньо сновигати лісом із рушницею.

Волтерові рідко випадала можливість бувати на сцені. Інші кликали його тільки тоді, коли хотіли скористатися з його феноменального вміння орієнтуватись на місцевості. Юнак навчився цьому ще в рідній Австралії, вистежуючи дичину на просторах буша[30]. Востаннє він виходив на сцену багато років тому, коли Біллі та його брат, Джим, були в літньому таборі, організованому Цивільним повітряним патрулем. Оскільки Волтер був чудовим слідопитом, його підпрягли до роботи в пошуковій бригаді.

А ось на полювання він не ходив уже дуже й дуже давно.

Тож нині йому спало на думку позичити пістолет, який Рейджен тримав на холодильнику. Це, звичайно, зовсім не те, що рушниця, та все ж краще, ніж нічого. Волтер послухав прогноз погоди і, почувши, що буде зимно, вирішив надягнути теплу водонепроникну куртку й рукавиці. Він не зміг знайти свого австралійського капелюха з пришпиленими крисами, тож мусив задовольнитися лижною шапочкою. Хлопець спакував перекус і вирушив у південному напрямку по шосе 664. Волтер інстинктивно знав, куди слід їхати. Якщо прямувати на південь, то скоро дорога приведе його до лісистої місцевості, де можна буде полювати донесхочу. Він звернув із шосе й подався туди, куди вказували знаки з написом «Національний природний парк Гокінґа», розмірковуючи про те, яку здобич він зможе там надибати.

Заїхавши до лісу, Волтер зупинив автомобіль і далі рушив пішки. Він заглиблювався в гущавину, відчуваючи слизькуватий килим із соснової глиці під ногами й дихаючи на повні груди. Як же добре було знову опинитись на сцені і в повній тиші крокувати цією дикою місциною.

Він ішов майже годину. Крім поодинокого шарудіння, яке свідчило про те, що тут водяться білки, Волтер не помітив ані сліду дичини. Сонце невдовзі мало закотитися за обрій. У хлопця почав уриватися терпець, аж раптом він угледів товстого чорного крука, що примостився на ялині. Волтер хутко навів на нього зброю і вистрілив. Птах упав на землю. Зненацька юнак відчув запаморочення і зник зі сцени.

— Варвар, — процідив Артур крижаним тоном. — Убивати тварин — це проти правил.

— Чому тсе він мого пістоля взяв? — обурився Рейджен.

— Бо ти його кинув на видноті, — відказав Артур. — А це, до речі, теж проти правил.

— Тсе не так, — заперечив Рейджен. — Ми домовилися, шчо один пістолет завжди напохваті бути мусить — на той випадок, якшчо до нас хтось вдереться. Була тілько умова, шчоби малеча зброю дістати не могла. Волтер не мав права мій пістолет займати.

Артур зітхнув.

— Мені подобався цей юнак. Такий енергійний, надійний. Неперевершена просторова орієнтація. Завжди багато читав про свою батьківщину — Австралію, а це ж, як-не-як, частина Британської імперії. Якось він мені підкинув ідею простежити еволюційний розвиток кенгуру. Прикро, та відтепер він переходить до категорії небажаних персон.

— Тсе є дуже сувора кара за одного крука, — озвався Рейджен.

Артур спопелив його поглядом.

— Одного разу в тебе може не залишитись вибору, окрім як убити іншу людину задля власного порятунку. Та я не потерплю, щоб хтось із вас даремно забирав життя у бідолашних невинних створінь.

Артур поховав крука і пішов туди, де Волтер покинув авто. Коли англієць сів за кермо, Аллен, який чув останню частину розмови, вийшов на сцену, щоб повести машину.

— Порішив якусь дурну ворону, а вважає себе мисливцем на велику здобич! Оце йолоп! — пирхнув він.

Аллен їхав поночі назад до Ланкастера, коли йому стало зле. Він відклав літрову пляшку «пепсі», до якої раз по раз прикладався. Фари його автомобіля вихопили з темряви вказівний знак придорожньої зони відпочинку, і хлопець вирішив, що краще ненадовго зупинитись. Він припаркувався поблизу чоловічої громадської вбиральні, труснув головою і заплющив очі.

Денні роззирнувся довкола, не розуміючи, що він робить за кермом. Пригадавши Артурові вказівки, він переліз на пасажирське сидіння і став чекати, поки на сцені з’явиться хтось, кому дозволено водити машину. Раптом він усвідомив, що знає це місце. Він бозна-скільки разів ходив до тутешньої вбиральні під час зупинок. На стоянці було ще дві машини з людьми всередині. В одній Денні розгледів жінку в крислатому капелюсі, в іншій — якогось чоловіка. Вони просто сиділи, нічого не роблячи. Денні подумав, що ці люди, певно, теж несвоєчасно вийшли на сцену і тепер чекають, щоби хтось прийшов і відвіз їх додому.

Денні зараз понад усе хотів, щоб його замінив інший член «сім’ї». Він стомився, і йому треба було в туалет. Він виліз із машини й почимчикував до чоловічої вбиральні, помітивши, що жінка теж виходить із авто.

Денні став перед низьким пісуаром для маленьких хлопчиків, розстібнув блискавку на штанях і здригнувся: стояв грудень і було холодно. Він почув кроки і скрип дверних петель. До вбиральні увійшла жінка. Денні здивувався, почервонів і відвернувся, щоб вона не бачила, як він справляє потребу.

— Агов, солоденький, — заговорила жінка, — ти — гей?

Голос був зовсім не жіночий. Виявилося, що то чоловік, одягнений мов жінка. На ньому був крислатий капелюх. Губи чоловіка були підмальовані помадою, на обличчі в нього був товстий шар макіяжу, а на підборідді — «мушка». Він скидався на акторку Мей Вест.

— Нумо, богатирю, — сказав жінко-чоловік, — давай я посмокчу твого прутня.

Денні помотав головою і почав потихеньку просуватися до виходу, але тут увійшов і другий чоловік.

— Ого, а цей нівроку гарненький, — протягнув він. — Давайте- но розважимось усі гуртом.

Новоприбулий згріб Денні спереду за комір і припер хлопця до стіни. Чоловік, переодягнений жінкою, задер поли куртки Денні й потягнувся до його блискавки на штанях. Брутальний напад перелякав Денні, тож він заплющив очі, і…

Рейджен схопив чоловіка, котрий його тримав, за руку, заламав її й гепнув кривдника об стіну. Коли той скоцюрбився, Рейджен вгатив його коліном у груди і врізав ребром долоні по горлянці — цей прийом юнак вивчив на заняттях із карате.

Тоді Рейджен розвернувся, побачив якусь пані й завагався. Він не міг підняти руку на жінку. Та коли вона мовила басом: «Ах ти ж погань!» — Реджен збагнув, що це чоловік у жіночому вбранні. Хлопець ухопив його, крутнув і міцно притиснув до стіни ліктем, поглядаючи, чи не підводиться ще другий чоловік.

— Мершчій на підлогу, до свого друзяки! — звелів Рейджен і зацідив трансвеститові кулаком у живіт.

Той зігнувся вдвоє й лантухом беркицьнувся долі. Слов’янин позабирав у чоловіків гаманці, та, коли він уже збирався йти, прихопивши з собою їхні посвідчення особи, трансвестит зірвався на ноги й учепився за Рейдженів пояс.

— Віддай, падлюко!

Рейджен рвучко повернувся й дав чоловікові ногою в пах. Коли той упав, юнак ударив його носаком в обличчя. Кров зацебеніла з роз’юшеного носа, і чоловік захарчав, давлячись вибитими зубами.

— Жити будеш, — незворушно сказав Рейджен. — Я є дуже обачний у тому, шчо за кістки я трошчу.

Він зиркнув на іншого чоловіка, що випростався на підлозі. Хоча його Рейджен в обличчя не бив, із рота непритомного витікала цівка крові. Як Рейджен і розраховував, вивірений удар у сонячне сплетіння віддався в надгортанник і пошкодив кровоносні судини. Цей нападник теж житиме. Слов’янин зняв із чоловікового зап’ястка годинник «Сейко»[31].

Вийшовши надвір, Рейджен помітив два порожні автомобілі. Він узяв каменюку і розбив їхні фари. Без фар його не зможуть переслідувати по швидкісному шосе.

Рейджен поїхав додому. Опинившись у своїй квартирі й переконавшись, що там не чигає ніяка небезпека, він зійшов зі сцени.

Аллен розплющив очі, міркуючи, чи варто йому забігти до нужника чи можна ще потерпіти. Усвідомивши, що він удома, юнак потрусив головою. Йому більше не кортіло відлити, зате шкіра в нього на кісточках була здерта. І що це у нього на правому черевику? Аллен тицьнув у пляму пальцем, а тоді уважно придивився до своєї пучки.

— Матір Божа! — скрикнув він. — Чия це кров’яка?! І хто вліз у бійку? Я хочу знати, що відбувається. Я маю на це право.

— Рейджену довелося захищати Денні, — озвався Артур.

— А що сталось?

Артур почав пояснювати всім членам «сім’ї»:

— Діти повинні зарубати собі на носі, що вночі придорожні зони відпочинку стають небезпечними. Після настання темряви в таких місцях збираються гомосексуалісти, це загальновідомий факт. Рейджен був змушений рятувати Денні від біди, в яку хлопчика втягнув Аллен.

— Господь мені свідок, це не моя провина! Я ж не навмисно пішов зі сцени, і я не змушував Денні займати моє місце. Хіба в ці кляті буремні часи можна знати напевно, хто виходить на сцену, хто йде і хто чим займається?

— Хтів би я там бути, — втрутився Філіп. — Ото б я оддухопелив тамтих педиків!

— Тебе б там порішили, — заперечив Аллен.

— Або ти наламав би дров, — докинув Артур. — Наприклад, убив би когось із них. І всі ми сіли б за вбивство.

— Ну-у-у…

— Окрім того, тобі взагалі заборонено з’являтись на сцені, — твердо підсумував Артур.

— Та знаю я. Все одно, хтів би я там бути.

— Я починаю підозрювати, що ти крадеш час, користуючись загальною плутаниною, і займаєшся чимось незаконним.

— Я? Та нічо’ подібного.

— Я знаю, що ти прослизаєш на сцену. Ти — наркоман, ти нівечиш своє тіло і свій розум.

— Ти шо, звинувачуєш мене у брехні?

— Так, бо ти до неї схильний. Ти — андроїд із дефективною програмою. І я тебе запевняю: я зроблю все, що зможу, щоб не дати тобі контролювати свідомість.

Філіп сховався в тінях, гадаючи, що ж воно таке, той «андроїд». Він не збирався запитувати в Артура — не хотів давати тому бридкому бриту привід знову на нього напосістися. Філіп вирішив, що буде виходити на сцену щоразу, як випадатиме нагода. Він знав, що після Зейнсвіля Артурова влада ослабла. Якщо буде можливість дістати травичку, мет або ЛСД, Філіп прокрадатиметься на сцену і забиватиме памороки цьому сухареві Артуру.

Наступного тижня Філіп був на сцені й розповів Вейну Лафту, одному з клієнтів, що купували в нього коноплю, про свою пригоду в придорожній зоні відпочинку неподалік Ланкастера.

— От лайно, — сказав Лафт. — Ти хіба не знав, що в таких місцях аж кишить «голубцями»?

— Ні, це було для мене як грім серед ясного неба, — відповів Філіп. — Чортові педики. Вистежують собі там здобич. Ненавиджу їх.

— Не більше, ніж я.

— То шо, може, пополюємо на гомосеків? — запитав Філіп.

— Це як?

— Ми знаємо, де вони отираються вночі. Тре’ туди поїхати й показати їм, де раки зимують. Ми можемо зачистити придорожні зони відпочинку від тамтої мерзоти.

— А заодно можна тих педиків грабувати, — запропонував Лафт. — І гомів позбудемось, і трохи розживемося грошенятами до Різдва у винагороду за наші зусилля. Зробимо придорожні стоянки безпечними для порядних людей.

— Еге ж, — реготнув Філіп. — Таких, як ми.

Лафт узяв карту автомобільних шляхів і позначив усі придорожні зони відпочинку в округах Ферфілд і Гокінґ.

— Поїдемо на моїй тачці, — сказав Філіп. — Вона швидша.

Філіп також прихопив декоративну шаблю, яку знайшов у квартирі.

На стоянці поблизу Рокбриджа, що в окрузі Гокінґ, Філіп із Лафтом угледіли самотній фольксваген «Жук», припаркований поблизу чоловічої вбиральні. У машині сиділо двоє. Філіп розвернув свій «понтіак» і зупинився на протилежному узбіччі шосе, обличчям у тому напрямку, з якого щойно приїхав. Лафт простягнув йому дві пігулки прелюдину[32], і Філіп їх проковтнув. Хлопці добрих півгодини стежили за «фольксвагеном», але до машини не підходила жодна жива душа, і звідти теж ніхто не вилазив.

— Це точно пара гомосеків, — озвався Лафт. — Хто ж іще так довго стовбичитиме посеред ночі на парковці біля чоловічого туалету?

— Я зайду перший, — розпорядився Філіп. — У мене при собі шаблюка. Якшо вони почешуть за мною, то накриєш їх ззаду зі своєю пукавкою.

Філіп був у доброму гуморі, коли зі схованою під плащем шаблею перетинав шосе, прямуючи до громадської вбиральні. Як він і передбачав, двоє чоловіків із «фольксвагена» пішли слідом за ним.

Коли вони наблизились, Філіп відчув, що в нього шкірою по спині побігли мурашки, чи то від їхньої присутності, чи то від пігулок. Він вихопив шаблю і вчепився в одного з гомосексуалістів. Другий виявився вайлуватим опецьком. Коли нагодився Лафт і тицьнув дуло пістолета йому між лопаток, той затрусився від переляку, мов гора холодцю.

— Так, бісові педики, — гаркнув Лафт, — мерщій на підлогу!

Філіп забрав у товстуна гаманець, перстень і годинник. Лафт проробив те саме з його приятелем. Після цього Філіп звелів чоловікам сісти до машини.

— Куди ви нас везете? — схлипуючи, запитав гладун.

— В ліс, на прогулянку.

Вони з’їхали з шосе на безлюдний сільський путівець і там висадили гомосексуалістів із авто.

— Все пройшло гладко, — мовив Лафт.

— Як по маслу, — погодився Філіп. — Це ідеальний злочин.

— Який у нас улов?

— Такий, шо ого-го! У них при собі була купа грошви. Та ше й кредитки.

— Трясця, — відгукнувся Лафт, — я залюбки покинув би роботу і заробляв цим на життя.

— Це — суспільно корисна праця, — вишкірився Філіп.

Повернувшись додому, Філіп розповів Кевінові про свій «ідеальний злочин». Потім він відчув наближення ломки і прийняв депресанти, щоб легше було витримати відхідняк.

Томмі встановив різдвяну ялинку, прикрасив її вогниками і склав під деревцем подарунки, які приготував для Марлен і своїх рідних. Він із нетерпінням чекав вечора, бо збирався в гості до матері й Дела, де також мали бути Кеті та її хлопець, Роб.

Вечір на Спрінґ-стрит починався добре, та потім до вітальні увійшли Кеті й Роб, а на сцені з’явився Кевін.

— Ого, нічогенька на тобі шкірянка, — оцінив Роб. — А ще в тебе новий «Сейко», як я бачу.

— Найкраща модель, — похвалився Кевін, піднімаючи руку з годинником на зап’ястку.

— Біллі, я тут ось про що подумала, — почала Кеті. — Ти не так уже й багато заробляєш на «Анкор Гокінґу». То звідки в тебе гроші на всі ці речі?

Кевін розплився в усмішці.

— Я вигадав ідеальний вид злочину.

Кеті зиркнула на брата. У ньому знову було щось чуже, незнайоме. Якийсь холодний, глумливий тон.

— Про що це ти? — перепитала вона.

— Я обдер, мов липку, гомиків у придорожній зоні відпочинку. Зробив усе так, що й комар носа не підточить — ані відбитків не лишив, ані зачіпок. Та й побояться ті педики поткнутися до копів. А в мене тепер є грошенята і кредитки. — І він знову підняв руку, вихваляючись годинником.

Кеті не могла повірити своїм вухам. Це було геть не схоже на Біллі.

— Це що, якийсь жарт?

Він вишкірився і знизав плечима.

— Може, жарт, а може, й ні.

Коли зайшли Дел і Дороті, Кеті перепросила і вислизнула з вітальні. Вона рушила до шафи для верхнього одягу в передпокої й понишпорила в кишенях нової шкірянки Біллі. Нічого там не виявивши, Кеті вийшла на подвір’я, де стояло його авто. Як дівчина й підозрювала, у бардачку знайшовся гаманець, де були кредитні картки, а також чужі водійські права й посвідчення медбрата. Отже, Біллі таки не жартував. Кеті трохи посиділа в машині, не знаючи, що робити, а тоді сховала гаманець до сумочки й вирішила, що треба з кимось про це поговорити.

Коли Біллі поїхав, Кеті показала матері й Делу свою знахідку.

— Господи всемогутній! — вигукнула Дороті. — Не можу в це повірити.

— А ось я можу, — відказав Дел, роздивляючись гаманець. — Тепер ясно, за що він купував собі всі ті речі.

— Ви маєте зателефонувати Джиму, — промовила Кеті. — Нехай повертається додому і спробує якось вплинути на Біллі. У мене є які-не-які заощадження в банку, і я заплачу за його переліт.

Дороті зателефонувала Джиму і вмовила його взяти термінову відпустку і приїхати додому.

— Твій брат у халепі. Він вляпався у щось дуже погане, і якщо він не схаменеться, то, певно, доведеться нам іти в поліцію.

Джим подав до штабу Військово-повітряних сил прохання про термінову відпустку і прибув додому за два дні до Різдва. Дел і Дороті показали йому знайдений у Біллі гаманець і вирізані з «Ланкастер Іґл-Ґазет» статті про пограбування в придорожніх зонах відпочинку.

— Спробуй якось його напоумити, — сказав Джимові Дел. — Бачить Бог, я намагався ставитися до нього, наче рідний батько. Після повернення Біллі з тієї колонії у Зейнсвілі я ще деякий час сподівався, що він замінить мені мого хлопчика, хай земля йому буде пухом. Але до Біллі завжди годі було й підступитися.

Джим оглянув вміст гаманця, а тоді підійшов до телефону й набрав номер, вказаний у знайденому там посвідченні. Він хотів сам у всьому переконатися.

— Ми з вами не знайомі, — заговорив Джим, коли на тому кінці зняли слухавку, — та в мене є дещо, що може мати для вас цінність. Дозвольте поставити вам гіпотетичне запитання. Якби якась особа знала, що ви — медбрат, бо прочитала це у вашому посвідченні, що б ви на це сказали?

Провагавшись якусь мить, голос у слухавці відповів:

— Я б сказав, що в тієї особи опинився мій гаманець.

— Гаразд, — провадив Джим. — А чи не могли б ви сказати мені, який на вигляд ваш гаманець і що в ньому було?

Чоловік описав гаманець і все, що в ньому зберігав.

— І як же ви його втратили?

— Ми з приятелем заїхали до зони відпочинку на півдорозі між Афінами й Ланкастером. До чоловічого туалету зайшло двоє типів. Один мав при собі пістолет, а в іншого була шабля. Вони забрали в нас гаманці, годинники й персні, а тоді завезли нас до лісу й там покинули.

— Яка в них була машина?

— Здоровань із шаблею був за кермом синього «понтіака» «Гран-прі». — І чоловік продиктував Джимові номер авто.

— Як ви змогли так точно запам’ятати модель машини та її номер?

— Днями натрапив на неї біля крамниці в середмісті. Я помітив того грабіжника, що розмахував шаблею, за якихось п’ятдесят кроків від мене, тож я простежив за ним до його авто. Це був той самий хлопець, жодного сумніву.

— Чому ж ви його не здали правоохоронцям?

— Тому що мені саме світить нова відповідальна посада, а я — гомосексуаліст. Якщо я заявлю про цей випадок, то відкриється правда про мою сексуальну орієнтацію і від розголосу постраждаю не тільки я, а й декілька моїх друзів.

— Що ж, — сказав Джим, — якщо ви не плануєте звертатись у поліцію й не бажаєте афішувати правду про себе і своїх друзів, я подбаю про те, щоб ви отримали назад гаманець і документи. Але нехай усе буде анонімно. Речі надійдуть до вас поштою.

Поклавши слухавку, Джим відхилився на спинку крісла й важко зітхнув. Він поглянув на матір, Дела й Кеті.

— Оце так Біллі влип, — мовив він і знову взявся за телефон.

— Кому ти дзвониш цього разу? — запитала Кеті.

— Скажу Біллі, що хочу завтра завітати й поглянути, як йому живеться на новому місці.

— Я поїду з тобою, — сказала Кеті.

Наступного вечора, у переддень Різдва, Томмі зустрів Кеті й Джима на порозі своєї квартири. Він був босий. У кутку за його спиною виднілась оздоблена яскравими вогниками ялинка, під якою лежали подарунки. На стіні висіла декоративна дощечка, до якої кріпилися перехрещені шаблі.

Поки Джим і Томмі балакали, Кеті вибачилась і пішла нагору. Вона хотіла пошукати додаткові свідчення того, у що вліз її брат.

— Слухай, у мене до тебе таке запитання, — почав Джим, коли хлопці залишились сам на сам. — Звідкіля в тебе гроші на всі ці цяцьки — на дворівневу квартиру, оті подарунки, одяг, новий годинник?

— Моя дівчина добре заробляє, — відповів Томмі.

— То за все це платила Марлен?

— Ну, багато з цих речей купувались у кредит.

— Ох уже ті кредитні картки. Пильнуй, бо буде тобі з ними морока. Сподіваюсь, ти не надто залазиш у борги.

Джим, котрий нещодавно вивчав у Військово-повітряних силах техніку допиту, вирішив застосувати свої знання на практиці, щоб допомогти братові. Якщо він зуміє витягнути з Біллі зізнання і змусить його усвідомити всю помилковість його вчинків, то, можливо, залишатиметься шанс урятувати хлопця від в’язниці.

— Небезпечно тягати з собою кредитки, — почав Джим. — Їх крадуть, знімають із них усе, а власникам потім доводиться виплачувати…

— Та там є страховий ліміт у п’ятдесят доларів, — урвав Томмі. — Усе, що перевищує цю суму, відшкодовує страхова компанія. А вона може собі це дозволити.

— Ось я тут вичитав у газеті, — не вгавав Джим, — про грабунки в придорожніх зонах відпочинку. В людей позабирали кредитні картки. Знаєш, тебе також могло б таке спіткати.

Джим зауважив, що з поглядом Біллі сталося щось дивне. Він затуманився, мовби в якомусь трансі. Це нагадало Джимові вираз очей Чалмера Міллігана за мить до того, як ним оволодівав черговий напад безтямної люті.

— Гей, ти в нормі?

Кевін підвів очі на Джима, подумки запитуючи себе, навіщо той прийшов і як давно він тут. Кевін швидко глипнув на свій новенький годинник. Була за чверть десята.

— Ти щось сказав? — перепитав Кевін.

— Я запитав, чи ти в нормі.

— Авжеж. Чому ні?

— Я казав, що тобі варто бути обачнішим із кредитками. Ну, враховуючи всі ті пограбування в придорожніх зонах відпочинку, і все таке.

— А, так, я про це читав.

— Кажуть, що хлопці, яких обчистили, були гомосексуалістами.

— Ага. Так їм і треба.

— Тобто?

— Хіба справедливо, що в якихось педиків стільки грошви і всякого добра?

— Але грабіжники, хто б вони не були, мусять остерігатися. За таке можна надовго загриміти за ґрати.

Кевін знизав плечима.

— Нехай спершу спробують упіймати хлопців, які це зробили, і довести їхню провину.

— Ну, ось у тебе, наприклад, на стіні висить шабля — точнісінько така, як описують жертви.

— Ніхто не зможе пов’язати цю конкретну шаблю з тими пограбуваннями.

— Може, й ні. Однак у злочинців окрім шаблі був іще й пістолет.

— Тю, я до нього не торкався, тож на мене ніщо не вказує.

— Так, але поліція може натиснути на того молодчика, у якого був пістолет, і тоді його спільникові теж кінець.

— Ніхто не доведе мою причетність до цих пограбувань, — вперто торочив Кевін. — До того ж гомосеки не наважаться скаржитись у поліцію. І зачіпок ніяких немає: ані тобі відбитків пальців, анічогісінько.

Кеті спустилась із горішнього поверху і трохи посиділа з братами. Коли Біллі пішов до вбиральні, вона простягнула Джимові свої знахідки.

— Господи, — пробурмотів Джим. — Стільки кредитних карток, і на всіх — різні імена. Як, чорт забирай, ми витягнемо Біллі з цієї халепи?

— Ми мусимо якось йому допомогти, Джиме. Це зовсім на нього не схоже.

— Я знаю. Можливо, наш єдиний шанс — це поговорити з ним відверто.

Коли Кевін повернувся, Джим тицьнув йому під ніс кредитні картки.

— Ось що я намагаюсь тобі сказати, Біллі. Це ти скоїв усі ті пограбування, і ти зберігаєш речові докази просто у своїй квартирі.

Кевін розлютився й заволав:

— Ви не маєте права заявлятись до мене додому й порпатись у моїх речах!

— Біллі, ми просто намагаємось тобі допомогти, — запевнила Кеті.

— Це моя приватна власність. Ви двоє припхались і провели в моїй квартирі обшук, не маючи на це ордера.

— Біллі, я — твій брат, а Кеті — твоя сестра. Ми просто хочемо…

— Докази, вилучені без ордеру на обшук, не можуть бути використані в суді!

Джим сказав Кеті, щоб та зачекала на нього в машині, на той випадок, якщо дійде до бійки. Коли Джим знову спробував поговорити з братом, Кевін розвернувся й попрямував на кухню.

— Біллі, ти платиш цими кредитками за всілякі товари. Тебе на цьому спіймають.

— Ніхто мене не спіймає, — відрубав Кевін. — Я купую одну-дві речі, а тоді викидаю картку. А оббираю я тільки педиків і мугирів, які кривдять інших людей.

— Це все одно злочин, Біллі.

— Не твоя собача справа.

— Але ж це добром для тебе не закінчиться!

— Слухай, ти приперся сюди зі свого Спокена[33] і вважаєш, ніби маєш право мене повчати? Я вже повнолітній, живу окремо й ні від кого не залежу. Хай тебе не обходить, чим я займаюсь. Окрім того, ти вже давно покинув родину.

— Твоя правда, проте ми всі за тебе хвилюємось.

— Я тебе сюди не запрошував і хочу, щоб ти забрався з мого дому під три чорти.

— Біллі, я нікуди не піду, поки ми все не обговоримо.

Кевін схопив свою шкіряну куртку.

— Хрін із тобою! Якщо ти залишаєшся, то піду я!

Джим, котрий завжди був сильнішим за молодшого брата та ще й отримав у ВПС практичні навички з ведення рукопашного бою, встав між Кевіном і дверима. Хлопці зчепились, і Джим відштовхнув брата назад. Він ненароком зробив це сильніше й грубіше, ніж сам того хотів, і Кевін упав на ялинку, яка перекинулась і торохнулась об стіну, приваливши подарунки. Пакуночки розчавились. Ялинкові прикраси розлетілись на друзки. Штепсель гірлянди вискочив із розетки, і святкові вогники згасли.

Кевін піднявся і знову рушив до дверей. Боєць із нього був нікудишній, і він не бажав мірятися силами з Джимом, але йому конче треба було звідси вийти. Джим узяв його за сорочку й відкинув до барної стійки, і Кевін втратив контроль над свідомістю.

Вгатившись об стійку, Рейджен одразу збагнув, хто його атакує, хоч і не міг зрозуміти чому. Джим ніколи йому не подобався. Рейджен так і не пробачив того, що цей молодик покинув дім і залишив Дороті, Біллі та дівчат Чалмерові на поталу. Побачивши, що Джим затуляє собою вихід, Рейджен сягнув рукою позад себе, намацав на барній стійці ножа й метнув його з такою силою, що той глибоко увігнався в стіну біля Джимової голови.

Джим закляк. Він зроду не бачив такої лютої ненависті на обличчі Біллі й не пригадував, щоб його молодший брат так блискавично й агресивно на щось реагував. Джим подивився на ніж, який і досі вібрував у стіні за кілька сантиметрів від його голови, й усвідомив: Біллі настільки його ненавидить, що ладен убити. Джим відступив убік. Рейджен мовчки пройшов повз нього і вийшов із будинку, ступаючи по снігу босими ногами.

Денні отямився надворі, запитуючи себе, чому це він бреде засніженою вулицею в подертій сорочці, без рукавиць і босоніж. Він повернувся в дім і здивувався, побачивши в дверях Джима, котрий витріщався на нього, мов на божевільного.

Денні зазирнув до кімнати поверх Джимового плеча й угледів повалену ялинку й понівечені подарунки. Його пронизав страх.

— Я не хотів перекидати твою ялинку, — заговорив Джим, якого вразила ще одна незбагненна зміна на обличчі брата. Від крижаної люті не залишилось ані сліду, тепер Біллі перелякано тремтів.

— Ти зламав моє різдвяне деревце, — захлипав Денні.

— Мені дуже прикро.

— Сподіваюсь, ти гарно проведеш свято, — проскімлив Денні, — бо моє ти зіпсував!

Кеті, яка доти сиділа в машині, влетіла до будинку, бліда мов полотно.

— Сюди їде поліція!

За якусь мить у двері постукали. Кеті подивилась на Джима, тоді перевела погляд на Біллі, котрий умивався сльозами, мов дитя.

— Що ж нам робити? — запитала вона. — Що, як вони…

— Доведеться їх впустити, — сказав Джим.

Він відчинив двері й запросив двох поліцейських у дім.

— Ми отримали повідомлення про порушення громадського спокою, — сказав один із них, витягаючи шию, щоб зазирнути до вітальні.

— На вас надійшла скарга від сусідів, — докинув другий.

— Вибачте, офіцере.

— Нині Святвечір, — знов озвався перший. — Люди хочуть відпочити, провести час із дітьми. Що у вас тут за гармидер?

— Просто сімейна суперечка. Все вже позаду, — запевнив Джим. — Ми й не усвідомлювали, що від нас так багато галасу.

Поліцейський щось нашкрябав у нотатнику й сказав:

— Гаразд, панове, вгамуйтесь і більше так не шуміть.

Коли офіцери пішли, Джим узяв пальто.

— Що ж, Біллі, гадаю, час мені прощатися. Я ще два дні пробуду в Ланкастері, а тоді повинен буду повернутися на базу.

Коли Джим і Кеті виходили з квартири, їхній брат усе ще плакав.

Вхідні двері зі стуком зачинились, і Томмі, підскочивши з несподіванки, роззирнувся довкола. Його рука була скривавлена. Він повидлубував із долоні скляні скалки та промив порізи, дивуючись, куди поділися Кеті з Джимом і чому довкола такий рейвах. Томмі так довго прикрашав різдвяну ялинку, і ось тобі маєш! Він та решта членів «сім’ї» власноруч виготовили геть усі подарунки, серед них не було жодного купованого. Нагорі лежав морський пейзаж, який Томмі написав, знаючи, що картина неодмінно сподобається Джимові. Томмі кортіло швидше вручити свій подарунок.

Він підняв деревце і спробував повернути йому належний вигляд, але більшість прикрас розбилась. А така ж гарна була ялинка! Томмі ледве встиг до приїзду Марлен трохи підлагодити призначений для неї подарунок. Юнак сам зателефонував їй і запросив до себе на Святвечір.

Марлен сторопіла, побачивши погром у квартирі.

— Що тут сталось?

— Я й сам не певен, — відповів Томмі. — І, правду кажучи, мені воно по цимбалах. Я впевнений тільки в тому, що кохаю тебе.

Марлен поцілувала його й потягнула до спальні. Дівчина знала, що коли в його думках панувало таке сум’яття, Біллі ставав особливо вразливим і вона була йому потрібна.

Томмі зашарівся й заплющив очі. Втім, ідучи слідом за Марлен, він замислився, чому в таких випадках йому ніколи не вдається протриматись на сцені достатньо довго, аби бодай поріг спальні переступити.

На Різдво Аллен, який і гадки не мав про те, що трапилось напередодні, облишив спроби з’ясувати, чому у вітальні такий розгардіяш. Він подумки звертався з цим запитанням до решти членів «сім’ї», проте ніхто не відгукнувся. Господи, як же він ненавидів буремні часи. Аллен привів до ладу ті подарунки, які зміг, наново загорнувши подерті згорточки в папір, і поскладав їх до машини разом із картиною, котру Томмі намалював для Джима.

Прибувши на Спрінґ-стрит, Аллен швидко склав два і два й міг тепер уявити собі події попереднього вечора. Джим був злий, мов сто чортів, бо Аллен буцімто метнув у нього ніж, а Кеті, Дел і мати напосілись на нього через якісь пограбування.

— Це ти скоїв ті злочини, — надривався Дел, — та ще й засвітив авто, зареєстроване на твою матінку!

— Я не розумію, що ти мелеш! — гаркнув у відповідь Аллен. Він з огидою підняв руки й затупотів сходами нагору.

Поки його не було, Дел покопирсався в кишенях його куртки і знайшов ключі від машини. У супроводі Кеті, Джима й Дороті чоловік рушив на подвір’я, щоб обшукати багажник авто. Там лежали чужі кредитні картки та водійські права, а також мапа автомобільних шляхів. Придорожні зони відпочинку вздовж шосе 33 були позначені хрестиками.

Відвернувшись від багажника, вони побачили, що Біллі стоїть у дверях будинку і спостерігає за ними.

— Це все ти накоїв! — вигукнув Дел, трясучи знайденими доказами у хлопця перед носом.

— Не варто так перейматися, — відказав Кевін. — Мене не впіймають. Це просто ідеальний злочин. Я не лишив відбитків пальців або інших зачіпок, а гомосеки не побіжать скаржитися копам.

— Ти, недоумку чортів! — заволав Дел. — Джим зателефонував молодику, в якого ти вкрав гаманець. Він бачив тебе після того в місті. Ти всю сім’ю втягнув у свій проклятущий «ідеальний злочин»!

Вони побачили, як упевненість Біллі випарувалась і на його обличчі з’явився панічний вираз.

Вирішено було допомогти йому позбутися речових доказів. Джим повинен був забрати «понтіак» Біллі до себе у Спокен і виплачувати за нього кредит. Біллі мав перебратися з квартири поблизу площі Сомерфорд до скромнішого помешкання на Мейвуд-авеню.

Поки вони думали-гадали, Денні намагався збагнути, про що це всі балакають і коли вже вони почнуть розгортати подарунки.

Розділ 16

У середу, 8 січня, обідаючи з Марлен у торговельному центрі «Меморіал-Плаза», Томмі побачив, як до аптеки «Ґрей Драґстор» під’їхав фургон. Спостерігаючи за кур’єром, котрий заносив до аптеки великий ящик, Томмі пробурмотів:

— Привезли наркотичні речовини. Отже, фармацевт сьогодні працюватиме допізна.

Марлен кинула на Томмі допитливий погляд. Сам же він навіть не розумів, навіщо це ляпнув.

Кевін замислив пограбувати аптеку. Він зустрівся з Вейном Лафтом та ще одним приятелем, Роєм Бейлі, і розповів їм про свій задум. Ті провернуть пограбування, і їм за це дістанеться левова частка наркотиків і грошей, а він візьме собі двадцять відсотків за розробляння плану.

О пів на другу ночі, дотримуючись Кевінових інструкцій, двоє молодиків підстерегли фармацевта на виході з аптеки, заштовхали його назад до приміщення, погрожуючи пістолетом, і вигребли все, що було в сейфі й шафці з наркотичними речовинами.

Тоді, як і було заплановано, вони рушили до лісу, перефарбували з балончика свій білий «додж універсал» у чорний колір і заїхали за Кевіном.

Коли вони прибули до помешкання Бейлі, Кевін розсортував украдені наркотики: риталін, прелюдин, демерол, секонал, метаквалон, гідроморфон і багато інших.

Він підрахував, що на вулицях цю партію наркоти можна буде штовхнути за тридцять, а то й тридцять п’ять тисяч доларів, і помітив, що цікавість на обличчях його спільників змінюється жадобою. Тієї ночі всі вони наковтались «коліс», і кожен із молодиків тишком-нишком підходив до Кевіна, пропонуючи змовитись і залишити третього ні з чим. Перед світанням, коли Бейлі й Лафт спали мов убиті, Кевін затрамбував гроші й наркотики до пари валіз і накивав п’ятами в Колумбус. Він знав, що ці двоє не наважаться з ним заїдатися. Вони його боялись. Постійно торочили, що він геть схиблений, і переповідали історії про те, як він одного разу пробив кулаком двері, а якось навіть розстріляв із кулемета чиєсь авто.

Вони, звичайно, донесуть на нього в поліцію, в цьому Кевін не сумнівався. Проте щойно він збуде з рук наркоту, ніхто вже нічого не зможе йому заподіяти. Фармацевт бачив їхні обличчя, а не його. Не було жодної зачіпки, що могла б пов’язати його з цим пограбуванням.

Коли наступного дня Марлен прочитала в «Ланкастер Іґл-Ґазетт» про пограбування аптеки «Ґрей Драґстор», її серце упало в п’яти.

За декілька днів Томмі заїхав за нею, щоб разом пообідати. Дівчина з подивом зауважила, що він пофарбував свій старий «додж» начорно, та ще й вельми неохайно.

— То це твоїх рук справа? — прошепотіла вона.

— Що? Фарбування машини? — невинним тоном запитав Томмі.

— Наліт на ту аптеку!

— Чорт, а ще голосніше ти крикнути не могла? Отже, тепер ти мене за злочинця маєш? Марлен, я нічого про це пограбування не знаю. Присягаюсь!

Марлен не знала, що й думати. Щось підказувало їй, що Біллі винен, одначе він так щиро засмутився, коли вона його звинуватила. Або він був найкращим актором на світі, або казав правду.

— Що ж, молю Бога, щоб ти виявився непричетним, — сказала вона.

Підозри, які висловила Марлен, ніяк не давали Алленові спокою. Він відчував, що тут щось не так. Повертаючись на роботу, він вирішив звернутись по допомогу до інших.

— Агов, хлопці, — промовив Аллен уголос. — У нас проблеми.

— Не нервуй, Аллене, — озвався Артур. — Просто їдь собі вперед.

— А ти не хочеш зайняти моє місце?

— Я волів би не сідати за кермо. Ніяк не можу призвичаїтись до американських доріг. Краще ти веди авто.

— Тобі що-небудь відомо про недавні події? — запитав Аллен.

— Під час цих буремних часів я так заглибився в наукову працю, що достеменно нічого не знаю, але підозрюю, що хтось із небажаних персон краде час і скоює злочини.

— А я ж намагався тебе попередити.

— Гадаю, без Рейджена тут не обійтися, — мовив Артур. — Ти можеш його знайти?

— Я вже пробував. Трясця! Коли він потрібен, його ніколи немає поруч!

— Я його пошукаю. А ти зосередься на дорозі.

Артур прочісував свою свідомість, вдивляючись у морок за межами світляної плями. Він бачив постаті решти членів «сім’ї». Одні з них спали у своїх ліжках, інші просто сиділи в темряві. Небажані персони навіть не дивились у його бік: Артур, заборонивши їм бувати на сцені, втратив над ними владу. Нарешті він знайшов Рейджена. Той саме бавився з Крістін.

— Рейджен, нам потрібна твоя допомога. Я вважаю, що хтось із наших скоїв злочин, а то й не один, і тепер усі ми під загрозою.

— Тсе не є моя проблема, — відгукнувся Рейджен. — Я нічого не робив.

— Я тобі вірю. Одначе дозволь нагадати: якщо одного з нас посадять до в’язниці, то заразом туди потраплять і діти. Уяви гарненьку маленьку Крістін за ґратами, в оточенні всіляких сексуальних маніяків і збоченців.

— Твоя взяла, — буркнув Рейджен. — Ти знаєш мою слабкість.

— Ми повинні точно з’ясувати, що відбувається.

Англієць влаштував масштабне опитування, по черзі поспілкувавшись із усіма членами «сім’ї». Артур не сумнівався, що дехто з небажаних персон йому бреше, та навіть попри це окремі частинки головоломки почали складатися в єдину картину. Томмі розповів, що Марлен запідозрила його в пограбуванні аптеки «Ґрей Драґстор», і додав, що незадовго перед тим бачив, як до аптеки доправили партію наркотичних речовин.

Волтер божився, що не займав Рейдженову зброю відтоді, як потрапив у немилість через убитого крука, проте згадав, що хтось із бруклінським акцентом базікав про ідеальний злочин, скоєний у придорожній зоні відпочинку.

Врешті-решт Філіп зізнався в тому, що грабував людей на придорожніх стоянках, але категорично заперечив свою причетність до нальоту на аптеку.

Тоді Кевін визнав, що пограбування «Ґрей Драґстор» було його ідеєю.

— Але мене там і близько не було. Я тільки розробив план, а потім обчистив тих двох бовдурів. Невеличке шахрайство, ото й усього. Можливо, ті хлопці й донесли в поліцію, але я — чистий. Копи ніяк не зможуть пов’язати мене з цим пограбуванням.

Артур переповів усе Рейджену та Аллену.

— А тепер добре поміркуйте. Чи спадає вам на думку щось таке, на чому нас могли б упіймати? Зачіпка, яка може призвести до арешту?

Нічого такого начебто не було.

Не минуло й кількох днів, як Біллі Міллігана здав із усіма тельбухами скупник краденого, котрий саме заборгував послугу слідчому з нарковідділу. Скупник, який базувався в Колумбусі, повідомив, що Мілліган продав йому партію наркотиків, яка повністю збігається з переліком препаратів, викрадених із аптеки «Ґрей Драґстор». Цю інформацію передали до поліцейського відділку в Ланкастері, де негайно ж виписали ордер на арешт Біллі.

Коли в понеділок після роботи Марлен прийшла до Міллігана, Томмі подарував їй обручку.

— Я хочу, щоб вона була в тебе, Марвен, — сказав Томмі, називаючи її пестливим прізвиськом, яке для неї вигадав. — Якщо зі мною що-небудь трапиться, знай: я завжди тебе кохатиму.

Марлен приголомшено дивилась, як він надягає обручку їй на палець. Вона так давно мріяла про цю мить, але тепер її пронизав біль. Що, як Біллі купив обручку, бо знав, що з ним станеться щось лихе? На очах Марлен забриніли сльози, але дівчина постаралася приховати свої почуття. Байдуже, що Біллі накоїв і що на нього чекає далі. Вона однаково його не покине.

20 січня 1975 року Марлен написала у щоденнику: «Я заручена! Оце так несподіванка!»

Наступного дня Денні заарештували.

Його заштовхали до поліцейського фургону й відвезли до в’язниці округу Ферфілд. Там хлопцеві зачитали права й почали допитувати. Денні не мав уявлення, чого від нього хочуть.

Допит тривав не одну годину. Поступово Денні зв’язав докупи все, що почув від слідчих, і почав розуміти, у чому річ. Якогось Вейна Лафта спіймали на водінні в нетверезому стані. У поліції той розговорився й заявив, що Мілліган і Рой Бейлі пограбували аптеку.

Денні отетеріло дивився на слідчих. Вони хотіли витиснути з нього добровільне зізнання. Щоразу, як слідчі про щось запитували, у Денні в голові лунав Алленів голос, який підказував відповіді. Коли допит закінчився, Денні попросили підписати протокол. Зосереджено вистромивши кінчик язика й сильно надавлюючи олівцем на папір, Денні вивів: «Вільям Стенлі Мілліган».

— Тепер мені можна додому? — запитав він.

— Якщо в тебе є десять тисяч доларів на заставу.

Денні похитав головою, і його, все ще страшенно збентеженого, відвели назад до камери.

Пізніше того дня Марлен знайшла поручителя, і той вніс за хлопця заставу. Томмі вирішив тимчасово пожити в Дороті й Дела, котрі негайно зв’язалися з Джорджем Келлнером, адвокатом, який два роки тому захищав Міллігана у справі про зґвалтування в окрузі Пікавей.

Поки готувалося судове слухання, Артур дізнався, що проти Міллігана також висувають інші звинувачення. Двоє людей, яких пограбували на придорожній стоянці, впізнали в ньому одного з нападників. 27 січня 1975 року дорожній патруль додав до переліку звинувачень численні пограбування за обтяжливих обставин, скоєні у придорожніх зонах відпочинку на території округів Ферфілд і Гокінґ.

Рівно за два роки після свого ув’язнення у Зейнсвільській колонії для неповнолітніх злочинців Мілліган загримів до в’язниці округу Ферфілд.

Аллен бажав самотужки представляти свої інтереси в суді. Артур хотів узятися за цю справу й довести, що в момент пограбування аптеки «Ґрей Драґстор» його там і близько не було.

— А як щодо грабунків у придорожніх зонах відпочинку? — запитав Аллен.

— То все Рейджен. Але він діяв винятково з метою самооборони.

— Кажуть, що були й інші пограбування. Без побиття. Зловмисники просто забирали цінності.

— Тсе є неправда, — твердо заперечив Рейджен. — Кажу вам, шчо більше нікого на тсих стоянках не грабував я.

— Але хтось із наших таки причетний, — відказав Аллен.

— А політсаї зможуть тсе довести? — поцікавився Рейджен.

— Звідкіля мені, в біса, знати? — буркнув Аллен. — Мене там не було.

— То шчо нам робити тепер? — допитувався Рейджен.

— Ох і каша заварилась, — процідив Артур. — Чи варто взагалі довіряти цьому адвокатові? Він же не спромігся врятувати нас від Зейнсвіля два роки тому.

— Цього разу він твердить, що можна укласти з прокурором угоду: визнання провини в обмін на поблажливе ставлення, — повідомив Аллен. — Якщо я правильно розумію, я повинен буду зізнатись у пограбуванні аптеки, а мені за це пообіцяють «шокове умовне звільнення», і нам, можливо, не доведеться скніти в буцегарні.

— А шчо воно таке, тсе «шокове звільнення»?

— Це коли тебе кидають за ґрати, не повідомляючи, як довго ти там сидітимеш, а потім зненацька беруть і відпускають на волю, щоб ти, ошелешений і вдячний, навіки зарікся порушувати закон.

— Що ж, у такому разі, — озвався Артур, — давайте зробимо, як радить адвокат. За це ми йому й платимо.

— Отже, домовились, — підсумував Аллен. — Ми зізнаємось у злочинах в обмін на умовне звільнення.

27 березня 1975 року Вільям Стенлі Мілліган визнав себе винним у пограбуваннях, зокрема й за обтяжливих обставин. І лише за два місяці Аллен довідався, що згідно з вироком суду «шокове умовне звільнення» йому світило тільки за напади у придорожніх зонах відпочинку й не поширювалось на менш тяжкий злочин. За пограбування аптеки йому загрожувало від двох до п’яти років ув’язнення. Усі члени «сім’ї» були приголомшені.

9 червня, відсидівши півтора місяці в Менсфілдській в’язниці, Аллен разом з іще п’ятдесятьма дев’ятьма арештантами, скутими попарно, піднявся до синього тюремного автобуса, який мав перевезти їх до виправної колонії в Лебаноні.

Аллен намагався не зустрічатися поглядом із озброєним конвоїром, який сидів у заґратованій кабіні автобуса. Юнак запитував себе, чи зможе він пережити наступні два роки. Коли автобус під’їхав до в’язниці і Аллен побачив паркан із колючого дроту і сторожові вишки вздовж мурів, страх почав надувною кулею розростатись у його животі.

В’язнів вивели з автобуса й погнали до входу для новоприбулих.

Це був тамбур, що з обох боків закінчувався дистанційно керованими дверима. Перші з них зачинились за в’язнями з шипінням, яке нагадало Алленові сичання розлюченого Чалмера. Роздута куля страху вибухнула у хлопця всередині. До других дверей Аллен так і не дійшов.

Перед Рейдженом із шипінням відчинилися другі двері. Він кивнув і почовгав у вервечці скутих між собою в’язнів до тюремного блоку. Скінчилось Артурове панування. Тут нарешті всім керуватиме він, Рейджен. У найближчі роки (від двох до п’яти) тільки він вирішуватиме, кому буде дозволено з’являтися на сцені. За спиною Рейджена Вадасковинича з гучним брязкотом зачинилась важка металева брама.

Розділ 17

Рейдженові на новому місці сподобалось більше, ніж у Менсфілдській в’язниці. Колонія в Лебаноні була новіша, чистіша й світліша. У перший день по приїзді Рейджен і решта новоприбулих прослухали ознайомчу лекцію щодо тутешніх правил і вимог, а також можливостей для навчання й роботи.

Зі свого місця підвівся здоровань із квадратною щелепою і шиєю регбіста. Схрестивши руки на грудях, він погойдувався на п’ятах.

— Отже, так, — прогавкав він. — Звуть мене — капітан Ліч. Ви, хлопці, либонь, думаєте, що ви — крутелики? Знайте, що тепер ви в моїх руках! На вулицях ви займались усіляким паскудством, але спробуйте-но тільки встругнути щось у моїй тюрмі, і я розтрощу ваші дурні макітри. Мав я в дупі громадянські права, права людини, права сякі, такі й перетакі. Тут ви всього-на-всього шматки м’яса. Будете викаблучуватись — я вас на шматки порву!

І так він розпинався ще хвилин п’ятнадцять. Рейджен вирішив, що все це лише пустопорожня балаканина. Чолов’яга явно намагався залякати новачків, аби ті остерігались порушувати дисципліну.

Згодом Рейджен зауважив, що психолог, дрібний чоловічок із солом’яним волоссям і в окулярах, править те саме:

— Ви тепер — ніщо. Безликі номери, не більш. Усім до вас байдуже. Ви всього лише в’язні. Злочинці.

Обра`зи цього маленького чоловічка зачепили декого з новоприбулих за живе, і ті почали огризатися.

— Хто, чорт забирай, дав тобі право так із нами розмовляти?

— Що ти таке варнякаєш, чуваче?

— Я не якийсь там номер!

— Та ти псих!

— Зморозив, як у воду перднув, мозкоправ чо`ртів!

Рейджен спостерігав за реакцією ув’язнених. Він підозрював, що психолог зумисно їх провокує.

— Ну ось, — раптом сказав психолог, тицьнувши в них пальцем. — Ви тільки подивіться на себе! Ви не можете нормально співіснувати в суспільстві, оскільки, опиняючись у напруженій ситуації, не знаєте, як правильно дати їй раду. У відповідь на словесні образи ви почали казитись і демонструвати схильність до насильства. Можливо, тепер ви зрозумієте, чому суспільство прагне ізолювати вас до того часу, поки ви не навчитесь адаптуватися.

В’язні, зрозумівши, що психолог влаштував для них своєрідний урок, повсідались і ніяково заусміхались.

Коли новачки вийшли з зали, де з ними проводили ознайомчу бесіду, в головний коридор, в’язні-старожили зустріли їх глузливими вигуками:

— Гей, ви тільки погляньте, свіженьке м’ясце прибуло!

— Агов, хвойди, до скорого побачення!

— А онде справжня кралечка! Вона моя.

— Де там, у біса! Я її перший побачив, тож ця ціпочка буде моєю.

Рейджен бачив, що ті здоровила вказують на нього, і зміряв їх холодним поглядом. Уночі в камері він обговорив становище з Артуром.

— Тут усе вирішуєш ти, — почав англієць, — але я хотів би звернути твою увагу на те, що більшість із тих піддражнювань і кпинів — не більше ніж спосіб «випустити пару» і трохи розважитись у гнітючих умовах в’язниці. Тобі не завадило б навчитися відрізняти звичайних тюремних блазнів від по-справжньому небезпечних типів.

— Отсе і я так подумав, — кивнув Рейджен.

— У мене є ще одна пропозиція.

Рейджен усміхнувся кутиком вуст. Кумедно було слухати, як Артур щось радить, замість того щоб наказувати.

— Я помітив, що крім охоронців тільки в’язням у зеленій лікарняній формі дозволяється ходити серединою коридорів. Коли настане час обирати вид трудової діяльності, було б непогано, щоб Аллен попросився до тюремного лазарету.

— Навішчо тсе нам?

— Посада медбрата гарантуватиме відносну безпеку. Особливо це важливо для дітей. Розумієш, у в’язниці членів медперсоналу поважають, оскільки кожен ув’язнений добре знає: одного дня йому може знадобитись невідкладна допомога. Я міг би виконувати всю необхідну роботу, спілкуючись із зовнішнім світом через Аллена.

Рейджен погодився, що це непогана думка.

Коли наступного дня охоронці запитували новачків, хто де навчався і яку вміє виконувати роботу, Аллен сказав, що хотів би працювати в лазареті.

— А досвід у тебе є? — запитав капітан Ліч.

Аллен відповів так, як його напоумив Артур:

— Коли я служив на флоті, при воєнно-морській базі Ґрейт Лейкс була школа фармацевтів. Я працював у тамтешньому шпиталі.

Технічно це не було брехнею. Артур таки петрав у медицині. Так, він був самоуком, але ж він і не стверджував, що має медичну освіту.

Наступного тижня Міллігана сповістили, що з ним бажає зустрітися лікар Гарріс Стайнберґ, директор в’язничного шпиталю. Крокуючи просторими коридорами, Аллен спостеріг, що в’язниця за формою нагадує велетенського дев’ятиногого краба. Обабіч головного коридору розміщувались адміністративні кабінети, але з нерівномірними проміжками від нього також відгалужувались у різних напрямках коридори з камерами.

Алленові довелося зачекати в приймальному покої, відокремленому від лікарського кабінету непробивними скляними перегородками.

Аллен розглядав лікаря Стайнберґа, котрий виявився літнім сивочолим чоловіком із добрим рум’яним обличчям і лагідною усмішкою. Аллен зауважив, що стіни Стайнберґового кабінету завішані картинами.

Нарешті лікар жестом запросив його увійти.

— Наскільки я розумію, у вас є досвід роботи лаборантом.

— Я все життя хотів стати лікарем, — відповів Аллен. — Тож я собі подумав: це велика в’язниця, і тут так багато пацієнтів, що, можливо, вам не завадить зайва пара рук, аби досліджувати аналізи крові й сечі.

— Вам уже траплялось таким займатися?

Аллен кивнув.

— Правда, це було так давно, що я, певно, багато чого міг забути. Але я швидко вчусь! До того ж, як я вже казав, працювати в галузі медицини — це моя найзаповітніша мрія, яку я спробую здійснити, щойно звідси вийду. Вдома я самотужки штудіював медичні посібники. Особливо мене приваблює гематологія. Якщо ви дасте мені шанс, це надзвичайно багато для мене означатиме.

Аллен бачив, що Стайнберґа його балаканина не надто вразила, тому вирішив зайти з іншого боку.

— Чудові полотна, — зронив він, кинувши оком на стіну. — Особисто я надаю перевагу олійним фарбам, а не акриловим, але автор цих робіт зумів неперевершено передати деталі.

Аллен помітив, що на обличчі лікаря промайнула цікавість.

— То ви малюєте?

— Так, скільки себе пам’ятаю. Я вважаю своїм покликанням медицину, проте всі ще змалечку мені повторюють, що в мене вроджений хист до живопису. Можливо, ви якось дозволите мені написати ваш портрет? У вас виразне обличчя.

— Я колекціоную предмети мистецтва, — поділився Стайнберґ. — І сам трохи малюю.

— Я завжди вважав, що мистецтво й медицина — це дві пристрасті, що досконало доповнюють одна одну.

— Ви коли-небудь продавали свої картини?

— Так, і чимало. Пейзажі, натюрморти, портрети. Я дуже сподіваюсь, що в мене буде можливість малювати, поки я тут.

Стайнберґ покрутив у пальцях ручку.

— Гаразд, Міллігане. Я беру вас на роботу до лабораторії. Почніть із миття підлоги, а коли впораєтесь, наведіть там лад. Працюватимете в парі зі Стормі, черговим медбратом. Він ознайомить вас із вашими обов’язками.

Артур не тямив себе від щастя. У нього навіть не викликало невдоволення те, що доводилось прокидатися раніше за інших в’язнів, аби провести аналізи крові. Вжахнувшись тому недбальству, з яким, на його думку, велись у в’язниці медичні записи, Артур завів персональні картки на чотирнадцятьох діабетиків, яких невдовзі почав вважати своїми пацієнтами. Переважну частину дня Артур проводив у лабораторії, працюючи з мікроскопом і готуючи предметні скельця. Повертаючись о пів на четверту до камери стомленим, але щасливим, юнак майже не помічав свого нового сусіда, худорлявого неговіркого чоловіка.

Адалана прикрасила голу камеру, розстеливши на підлозі й розвісивши на стінах барвисті рушники. Аллен незабаром узявся за ґендлярство. Почалось усе з того, що він виміняв квітчастий рушник на блок цигарок. Після цього Аллен почав позичати цигарки всім охочим під відсотки — за одну цигарку йому повертали дві. Під кінець тижня в нього вже було два блоки. Алленів ґешефт розвивався в геометричній прогресії. На додачу до провізії, котру йому надсилали чи привозили мати й Марлен, Аллен тепер міг купувати харчі у в’язничній крамничці, що давало йому змогу не ходити на вечерю до їдальні. Він закупорював злив умивальника гумовою затичкою, яку роздобув у лабораторії, заповнював раковину гарячою водою, занурював туди бляшанку з консервованим супом, куркою з галушками або тушкованою яловичиною й чекав, поки страва трохи нагріється і стане більш-менш їстівною.

Аллен пишався своєю зеленою формою й тішився, що він має право ходити — і навіть бігати — серединою головного коридору, замість того щоб тулитися до стін, мов якийсь тарган. Також йому подобалось, коли його називали «док». Юнак надіслав Марлен перелік медичних довідників і попрохав купити їх для нього. Артур серйозно засів за вивчення медицини.

Коли Томмі дізнався, що багато в’язнів повносили своїх подружок до списку відвідувачів як цивільних дружин, аби ті могли приходити на побачення, він сказав Рейдженові, що хоче написати, буцімто Марлен — його жінка. Артур був проти, та Рейджен знехтував протести англійця. На правах дружини Марлен могла багато чого пронести до в’язниці.

— Напиши їй, — під’юджував Рейджен, — шчоби вона помаранчі притарабанила. Тілько перед тсим нехай шпритс візьме й горілкою їх наколе. Тсе є дуже смачно.

Лі вперше вийшов на сцену вже в Лебаноні. Блазень, дотепник і любитель розіграшів, він був живим утіленням Артурової теорії про те, що сміх — це чудовий спосіб розрядити напружену ситуацію, через що більшість арештантів поблажливо ставиться до жартів. Тепер Лі залюбки долучався до взаємного кепкування між в’язнями, яке раніше лякало Денні й бісило Рейджена. Останній чув, що батько Біллі був коміком і конферансьє, котрий любив повторювати, що в ньому, мовляв, живе «півблазня і півбарда». Рейджен вирішив, що в ув’язненні такий хлоп, як Лі, може стати в пригоді.

Але просто травити анекдоти для Лі було замало. Він зробив із цигарок Аллена міні-снаряди. Для цього Лі зішкріб сірку з кількох сірників, змочив сірникові палички липким сиропом, виваляв їх у сірці та запхнув усередину цигарок. Декілька таких творінь він поклав до пачки Аллена, і, коли хто-небудь із ув’язнених просив закурити, Лі простягав йому «заряджену» цигарку. Швидко віддаляючись коридором або виходячи з кафетерію, він чув обурений рик жертви, чиє куриво зненацька спалахувало сліпучим полум’ям. Декілька вибухових цигарок дісталось і Аллену.

Одного ранку, впоравшись із усіма аналізами крові, Артур зійшов зі сцени, щоб спокійно поміркувати про високий відсоток хворих на серповидноклітинну анемію серед чорношкірих ув’язнених. Лі, котрому було нудно сидіти склавши руки, вигадав шкоду. Він відкрив пляшечку з екстрактом цибулі, вмочив туди ватну паличку й мазнув нею довкола окуляра мікроскопа.

— Гей, Стормі, — покликав він, простягаючи медбратові предметне скло, — лікарю Стайнберґу терміново треба знати, який тут рівень лейкоцитів. Поглянь, будь ласка, під мікроскопом.

Стормі поклав предметне скло на столик мікроскопа й навів фокус. Раптом він рвучко відсахнувся, з його очей струмками потекли сльози.

— Що таке? — невинним тоном запитав Лі. — Невже з тим зразком усе настільки сумно?

Не стримавшись, Стормі розреготався крізь сльози.

— Ах ти ж хитре стерво! Смішно тобі, засранцю, еге?

Він підійшов до раковини й промив очі.

Невдовзі після цього Лі побачив, як до лабораторії зайшов якийсь в’язень і тицьнув Стормі п’ять баксів. Стормі зняв із захаращеної полиці колбу № 11, відкоркував її й передав ув’язненому, який зробив великий ковток із горла.

— Що це було? — поцікавився Лі, коли відвідувач пішов.

— Самогон. Власноруч виготовив. Беру по п’ять баксів за ковток. Якщо приходитимуть клієнти, а мене саме не буде на місці, то можеш сам їм усе видати. Платитиму тобі за це один долар із п’яти.

Лі запевнив, що радо про все подбає.

— До речі, — продовжував Стормі, — лікар Стайнберґ звелів навести лад у шафці з ліками. Ти не міг би до цього взятися? У мене купа інших справ.

Поки Лі впорядковував ліки, Стормі взяв колбу № 11, перелив самогон до лабораторної склянки, набрав у колбу води й намастив горлечко концентратом пасльону солодко-гіркого.

— Маю сходити до лікаря Стайнберґа, — кинув він. — Наглянь тут за всім, згода?

Не минуло й десяти хвилин, як до лабораторії зайшов чорношкірий в’язень, справжній велетень, і звернувся до Лі:

— Я за номером одинадцять, друзяко. Щойно заплатив Стормі десять баксів за два ковтки. Він сказав, що ти знаєш, де товар.

Лі подав здорованеві колбу. Той швидко приклав горлечко до вуст і хильнув. Зненацька його очі вирячились, і він почав несамовито відпльовуватись і давитись.

— Ти, білодупий сучий сину! Що це за лайно ти мені підсунув?!

Здоровань химерно віддимав губи й силкувався стерти рукавом мерзенний смак.

Потім він ухопив колбу за горлечко й торохнув нею об стіл, відбивши денце. Її вміст вихлюпнувся на зелену лікарняну форму Лі.

— Я тебе зараз пошматую! — пригрозив бугай, вимахуючи тим, що лишилось від колби, — горлечком із гострими зазубреними краями.

Лі позадкував до дверей.

— Рейджене, — прошепотів він. — Агов, Рейджене.

Лі, яким оволодів панічний жах, усе чекав, що Рейджен прийде й захистить його, проте той не з’являвся. Тоді юнак прожогом вилетів за двері і дременув коридором, а чорношкірий здоровань наступав йому на п’яти.

Рейджен уже було збирався вийти на сцену, однак Артур промовив:

— Лі повинен засвоїти цей урок.

— Але ж не можу я дозволити, шчоби його порізали, — відповів Рейджен.

— Якщо він не облишить свої вибрики, — наполягав Артур, — то в майбутньому йому загрожуватимуть значно серйозніші неприємності.

Рейджен послухався поради й не втручався, хоча переляканий Лі лопотів коридором, лементуючи:

— Рейджене, де ти застряг, чорт забирай?!

Коли слов’янин відчув, що Лі вже достатньо покараний і становище стає надто небезпечним, він силоміць зіпхнув хлопця зі сцени.

Коли його переслідувач порівнявся з лікарняною каталкою, що стояла в коридорі, Рейджен різко загальмував і штурхонув її чоловікові назустріч. Велетень зіштохнувся з каталкою, полетів сторчголов і поранив руку об уламок колби.

— Все, кінетсь! — гаркнув Рейджен.

Чорношкірий схопився на ноги, трясучись од гніву. Рейджен ухопив його, турнув до рентгенкабінету й припер до стіни.

— Годі, — відкарбував слов’янин. — Вгамуйся, якшчо не хочеш, шчоби я тебе порішив.

Очі здорованя мало не вилізли з орбіт від такої несподіваної трансформації. Замість нажаханого білого хлопчини він тепер мав справу з вар’ятом із російським акцентом і скаженим поглядом. Рейджен міцно тримав чоловіка захватом ззаду, здавлюючи йому шию.

— Тсе треба припинити, — просичав слов’янин. — Розійтись і забути.

— Та добре, добре, чуваче, все в порядку.

Рейджен відпустив чорношкірого, і той позадкував.

— Я просто піду собі. Жодних образ, чуваче, все вже забуто.

І він квапливо закрокував коридором геть.

— Це воістину варварський спосіб вирішувати проблеми, — зауважив Артур.

— А шчо зробив би ти? — запитав Рейджен.

Артур знизав плечима.

— Якби мав таку фізичну силу, як ти, то, ймовірно, все те саме.

Рейджен кивнув.

— Тепер ти мусиш вирішити, що робити з Лі, — сказав Артур.

— Від тсієї миті він є небажана персона.

— Слушно. Яка користь від людини, котра живе самими лише розіграшами? Він — абсолютно зайвий андроїд.

Лі було заборонено потикатися на сцену. Одначе замість скніти в темряві за межами світляної плями, мов у якомусь чистилищі, не маючи змоги жартувати й веселитися, Лі якимось чином зумів зникнути назавжди.

Після цього всі члени «сім’ї» надовго втратили здатність сміятися.

Листи Томмі свідчили про непередбачувані зміни його настрою. Він писав Марлен: «У мене набрякли кісточки пальців», — і змальовував бійку з ув’язненими, котрі цупили в нього поштові марки. У листі від 6 серпня він божився, що вкоротить собі віку, а вже за п’ять днів попросив дівчину надіслати йому акрилові фарби, бо йому кортить знову взятися до живопису.

Артур упіймав та приручив чотирьох мишей і став досліджувати їхню поведінку. А ще він почав писати розлогу працю про можливість пересадки шкіри мишей людям, що зазнали важких опіків.

Одного дня він працював над своїми записами, аж тут до лабораторії зайшли троє в’язнів. Один із них залишився стерегти двері, а двоє інших напосілись на Артура:

— Поверни пакунок. Ми знаємо, що він тут. Мерщій давай його сюди.

Артур заперечно похитав головою і продовжував писати. Тоді ті двоє типів обійшли навколо столу й напали на Артура ззаду.

Рейджен повалив кривдників на підлогу й надавав їм копняків. Коли їхній приятель, котрий доти стояв на варті за дверима, посунув на нього з ножем, Рейджен зламав йому зап’ястя. Зрештою та трійця втекла. Один із них на прощання гукнув:

— Ти — покійник, Міллігане! Я до тебе найманця підішлю!

Рейджен запитав Артура, чи знає той, у чому, власне, річ.

— Їм потрібен був якийсь пакунок, — пояснив Артур. — Судячи з їхньої поведінки, там наркотики.

Він обшукав лабораторію та оглядовий кабінет. Нарешті на найвищій полиці, за барикадою з книжок і паперів, знайшовся пластиковий пакунок із білим порошком.

— Це що, героїн? — запитав Аллен.

— Зроблю аналіз і тоді зможу сказати напевно, — відповів Артур, кладучи пакунок на ваги. — Тут півкілограма.

Аналіз виявив, що це кокаїн.

— Що ти з ним плануєш робити?

Артур роздер пакунок і висипав порошок в унітаз.

— Ох і розлютиться ж його власник, — сказав Аллен.

Однак Артур уже повернувся до роздумів над науковою працею про пересадку шкіри.

Артур чув про таке явище, як тюремна хандра. Більшість ув’язнених проходять стадію тривоги й сум’яття, поки не призвичаяться до життя за ґратами. В’язні втрачають незалежність і соціальний статус. Їм доводиться звикати до жорсткого контролю. Така зміна часто призводить до депресій та нервових зривів. У Міллігана вона спровокувала новий прихід буремних часів.

Його листи до Марлен змінилися. Філіп і Кевін, котрі раніше строчили всілякі непристойності й малювали сороміцькі карикатури, припинили їй писати. Тепер у листах проскакували натяки на те, що Мілліган боїться збожеволіти. За словами Томмі, в нього бувають дивні галюцинації. Також він писав, що вдень і вночі просиджує над книжками з медицини. Мовляв, після умовного звільнення він збирається отримати медичну освіту, «навіть якщо на це піде п’ятнадцять років». Вони з Марлен одружаться і в них буде свій будинок, обіцяв Томмі, а сам він здобуде спеціальність і займатиметься науково-дослідною роботою. «Доктор і місіс Мілліган, — писав юнак. — Непогано звучить, еге ж?»

Через інцидент із кокаїном Міллігана 4 жовтня перевели до блоку С і, задля його ж безпеки, ізолювали від решти в’язнів. У хлопця відібрали медичну літературу й портативний телевізор. Рейджен спересердя виламав сталеві рейки, що кріпили ліжко до стіни, і так заклинив ними двері, що слюсарі змушені були зняти їх із петель, аби випустити його з камери.

Юнак почав страждати на порушення сну і скаржитись на постійну нудоту й пелену перед очима. Його час від часу навідував лікар Стайнберґ, прописуючи легке заспокійливе та спазмолітики.

Хоча лікар і вважав проблеми Міллігана суто психологічними, 13 жовтня він усе-таки звелів направити хлопця на обстеження до Центрального шпиталю Колумбуса.

Зі шпиталю Аллен написав листа до Американської спілки громадянських свобод, прохаючи про допомогу, та все намарно.

За десять днів у нього виявили шлункову виразку. Прописавши дієту за методом лікаря Бертрама Сиппі, Міллігана спровадили назад до Лебанона, де хлопця знову помістили в ізолятор, аби забезпечити йому захист. Він дізнався, що умовне звільнення світить йому не раніше квітня 1977 року. Залишалось іще півтора року.

Прийшли й минули Різдво та Новий рік, і 27 січня 1976 року Аллен приєднався до оголошеного в’язнями голодного страйку. Він написав листа братові:

Любий Джиме,

я лежу зараз у камері і згадую наше з тобою дитинство. Спливає мій час, і життя здається мені дедалі осоружнішим. Мені страшенно прикро, що через мене ваша сім’я дала тріщину, адже я, фактично, ніколи й не був повноцінним її членом. На тебе чекає попереду велике майбутнє з силою-силенною досягнень. Не пусти своє життя псу під хвіст, як це зробив я. Якщо ти зненавидів мене за все, що сталось, то я можу сказати тільки одне: мені дуже прикро. Та я все одно поважаю тебе й люблю, як люблю вітер і сонце. Джиме, Бог мені свідок, я не робив того, в чому мене звинуватили. Господь каже, що в кожного є своє місце і своя доля. Певно, такий мені випав жереб. Пробач, що я зганьбив тебе і всіх близьких.

Білл

Томмі писав Марлен:

Моїй Марвен.

Отже, так, Марв. У в’язниці триває голодний страйк, і ось-ось розгориться шалений бунт. Я поспішаю відправити тобі цього листа на випадок, якщо в’язні візьмуть гору. Якщо вони захоплять контроль, пошта не ходитиме. Крики та брязкіт битого скла стають дедалі гучнішими. Годі навіть думати про те, щоб узяти їжу з візка: за таке інші в’язні мене просто вб’ють.

О, хтось щось підпалив! Але пожежу швидко загасили. Охоронці тягнуть коридором ув’язнених. Події розвиваються повільно, та до середини наступного тижня в’язні, певно, візьмуть-таки гору. Ого, ти тільки подумай!!! Охоронці виставили варту з дробовиками, та заколотників навіть це не зупиняє. Я сумую за тобою, Марвен! Аж здохнути хочеться. А становище дедалі погіршується. Поки що єдина згадка про тутешні події промайнула на радіо Цинциннаті, та ще декілька днів — і про них говоритимуть у шестигодинному випуску новин. Якщо бунт розійдеться на повну силу, не приходь сюди. Зовні юрмитимуться тисячі людей, ти навіть до воріт не проб’єшся. Я кохаю тебе, Марвен, і мені тебе дуже бракує. Зроби мені одну послугу. Тут хлопці просять, щоб я надіслав на своє місцеве радіо листа, якого я тут додаю. Їм необхідна громадська підтримка в боротьбі за свої права. Відішли їхнього листа на радіостанцію Ланкастера. Спасибі тобі від усіх хлопців. Марв, я тебе кохаю, сильно-пресильно! Тримайся.

З любов’ю,

Білл

P. S. Якщо все втихомириться, принеси какао.

Боббі видряпав своє ім’я на сталевому ліжку в ізоляторі. Тут він міг безперешкодно поринути у свої фантазії. Він уявляв себе актором кіно чи телебачення, мандрівником в екзотичні місцини, героєм і шукачем пригод.

Він терпіти не міг, коли його називали Робертом, і наполягав:

— Я — Боббі!

Він страждав на комплекс меншовартості й нічого не хотів від життя. Жив Боббі тим, що вбирав, наче губка, думки й ідеї решти членів «сім’ї», видаючи їх за свої. Коли ж йому пропонували що-небудь зробити, він завжди відказував:

— Та в мене нічого не вийде.

Йому надто бракувало впевненості у своїх силах, щоб узятися до чогось самотужки.

Коли до Боббі дійшла звістка про голодний страйк, він уявив себе ватажком, який своїм прикладом надихає інших ув’язнених. Немов славетний Магатма Ґанді в Індії, Боббі голодуванням поставить на коліна репресивну владу. Коли за тиждень страйк закінчився, Боббі вирішив, що не припинятиме голодувати. Він сильно змарнів.

Одного вечора, коли охоронець відчинив двері камери, щоб занести їжу, Боббі вибив тацю йому з рук, і та бурда, яку йому принесли, вихлюпнулась просто охоронцеві в обличчя.

Артур і Рейджен зійшлись на тому, що хоча фантазії Боббі робили довгі місяці у в’язниці не такими нестерпними, його голодування підточувало їхні сили. Рейджен проголосив Боббі небажаною персоною.

Томмі вийшов із зали побачень, де щойно розмовляв із матір’ю Біллі. Вона приїздила привітати сина з двадцять першим днем народження. Коли Томмі озирнувся, щоб кинути останній погляд на залу крізь вікно, то помітив те, чого раніше якось не зауважив: там і сям за невеличкими квадратними столиками в’язні сиділи поруч зі своїми пасіями, сховавши руки під стільниці, не розмовляючи й навіть не дивлячись одне на одного, а незворушно втупившись у простір перед собою якимись осоловілими очима.

Коли Томмі обмовився про це в розмові з Джонсі, в’язнем із сусідньої камери, той реготнув:

— Друзяко, ти що, вчора народився? Чорт забирай, сьогодні ж Валентинів день. Вони одне одному дрочать.

— Та не вигадуй.

— Хлопче, якщо твоя подружка ладна заради тебе зробити все, що завгодно, то вона приходить на побачення в спідниці, а не в штанях, і не вдягає спіднього. Наступного разу, як у нас будуть відвідини в один день, я тобі покажу дупку моєї кралечки.

Наступного тижня Томмі заходив до зали побачень, де на нього чекала мати Біллі, й зустрівся з Джонсі, котрий саме виходив звідтіля з вродливою рудоволосою дівчиною. Джонсі підморгнув і на мить задер поділ її спідниці, демонструючи голісінький зад.

Томмі густо зашарівся й відвернувся.

Увечері Томмі писав листа до Марлен. Посередині аркуша почерк зненацька змінився. Це Філіп нашкрябав: «Якщо ти мене кохаєш, то приходь наступного разу в спідниці й не вдягай спіднього».

У березні 1976 року Аллен почав сподіватися на умовне звільнення десь у червні, проте Комісія у справах умовно-дострокового звільнення відклала слухання його справи ще на два місяці, і він захвилювався. У в’язниці подейкували, що забезпечити собі умовне звільнення можна тільки в один спосіб: дати хабара клерку, який подає клопотання до головної контори. Аллен почав відкладати гроші, приторговуючи то одним, то іншим. Він малював олівцем і вугіллям скетчі, які в’язні та охоронці залюбки вимінювали в нього на речі, що їх можна було згодом перепродати. Аллен також написав Марлен, благаючи її знову принести помаранчі, наколоті горілкою. Один призначався Рейдженові, а решта — на продаж.

21 червня, за вісім місяців після того, як його перевели до ізолятора, Томмі написав Марлен, що, на його переконання, відтермінування слухання щодо умовного звільнення було своєрідним психологічним випробуванням — «або це так, або я феноменально схибнувся й мелю казна-що. Трам-пам-пам!». Його переселили до так званого «психвідділення», що був у блоці С і мав десять камер, призначених для в’язнів із душевними розладами. Невдовзі після цього Денні штрикнув себе ножем і навідріз відмовився лягати до лазарету. Хлопця знову відвезли до Центрального шпиталю Колумбуса. Після нетривалого лікування він повернувся до Лебанона.

Сидячи в блоці С, Аллен без упину бомбардував начальника в’язниці, пана Далмана, офіційними посланнями, відомими як «паперові літачки», в яких оскаржував своє утримання в ізоляторі. Він пронюхав, що ізоляція з метою захисту повинна бути суто добровільною. Аллен писав, що його конституційні права порушуються, і погрожував судовим позовом. За декілька тижнів Артур порадив змінити стратегію й розпочати мовчазний протест. Ні з ким не розмовляти — ані з ув’язненими, ані з охороною. Він знав, що це викличе занепокоєння. Діти, до того ж, відмовлялися від їжі.

Мілліган провів у захисній ізоляції одинадцять місяців, упродовж яких його то відправляли до «психвідділення», то знову переводили до звичайної камери. Нарешті в серпні юнакові сказали, що з нього знімуть захист і він зможе повернутись до загального контингенту в’язнів.

— Ми можемо підшукати тобі роботу там, де найменше шансів наразитися на небезпеку, — провадив начальник в’язниці Далман. Він вказав на малюнки олівцем, якими були обліплені стіни камери Міллігана. — Я чув, що ти в нас художник. Чому б тобі не попрацювати в мистецькій майстерні пана Рейнерта?

Аллен радісно закивав.

Наступного дня Томмі подався до майстерні. Там було людно. Одні в’язні працювали над трафаретами, інші створювали вигадливі шрифти, займались фотографією чи порались біля типографського пресу. Перші кілька днів худий і жилавий пан Рейнерт задумливо приглядався до Томмі, котрий сидів собі осторонь, байдужий до роботи, що кипіла в майстерні.

— Що б ти хотів робити? — нарешті запитав його Рейнерт.

— Займатися живописом, — відповів той. — Я непогано вправляюсь із олійними фарбами.

Рейнерт схилив голову набік і зацікавлено зиркнув на хлопця.

— У нас тут жоден в’язень не пише олією.

— Ну, а я пишу.

— Гаразд, Міллігане. Ходи-но зі мною. Здається, я знаю, де можна знайти для тебе яке-не-яке робоче приладдя.

Томмі пощастило: у виправній колонії міста Чилікот нещодавно закрили художню майстерню. Всі їхні фарби, полотна та підрамники передали до в’язниці Лебанона. Рейнерт допоміг Томмі встановити мольберт і сказав, що хлопець може братись до роботи.

За півгодини Томмі приніс Рейнертові готовий пейзаж. Чоловік був вражений.

— Міллігане, я зроду не бачив, щоби хтось так швидко малював. Та й робота вийшла нівроку!

Томмі кивнув.

— Я змушений був навчитись малювати поспіхом, інакше просто не міг би закінчити жодну зі своїх робіт.

Попри те що у в’язниці Лебанона живопис не був складовою частиною мистецької програми, Рейнерт зауважив, що з пензлем у руці Мілліган стає розкутим і безтурботним, і тому з понеділка по п’ятницю дозволяв юнакові малювати скільки заманеться. В’язні, охоронці та навіть члени адміністрації приходили помилуватися пейзажами Томмі. Він створював чимало невибагливих картин на замовлення, підписуючи їх «Мілліган». Але він також писав полотна для себе, і йому дозволяли віддавати їх Марлен або матері, коли приїздили його навідати.

Час від часу до майстерні заходив лікар Стайнберґ, аби порадитися з Мілліганом щодо того, як йому поліпшити техніку живопису. Томмі показав лікареві, як правильно вибудувати перспективу та як намалювати скелі, щоб здавалося, буцімто вони під водою. Стайнберґ приходив до в’язниці навіть у свої законні вихідні й забирав Міллігана з камери, щоб разом попрацювати. Знаючи, що Мілліган ненавидить тюремну їжу, лікар завжди приносив сандвічі «Субмарина»[34] чи бейґли[35] з вершковим сиром і копченим лососем.

— Я хотів би малювати у камері, — сказав якось Томмі Рейнертові.

Той похитав головою.

— Ні, це суперечить правилам. Ти ж не сам живеш, а зі співкамерником.

Утім, співкамерник у нього був недовго. Не минуло й кількох днів, як двоє охоронців провели трус у камері Міллігана і знайшли марихуану.

— Це не моє, — випалив Томмі, злякавшись, що охоронці не повірять і кинуть його в «холодну» — похмурий карцер із голими стінами.

Та коли вони взялися за його сусіду по камері, той не витримав і зізнався, що це він курив марихуану. Його покинула дружина, і він намагався притупити горе. Молодика відправили до ізолятора, Мілліган же на деякий час залишився сам у камері.

Рейнерт перемовився словом із лейтенантом Морено, начальником того блоку, де тримали Міллігана. Він попрохав, щоб хлопцю дозволили займатися живописом у камері, поки до нього не підселять іншого в’язня. Морено не заперечував. Мистецька майстерня зачинялась о пів на четверту, і після цього Мілліган повертався до камери й міг творити до самісінького відбою. За малюванням дні пролітали швидко, і відбувати ув’язнення стало не так нестерпно.

Аж раптом одного дня охоронець обмовився, що в Міллігана незабаром з’явиться новий співкамерник. Аллен почимчикував до кабінету лейтенанта Морено.

— Пане Морено, якщо ви когось до мене підселите, я більше не зможу малювати в камері.

— Що ж, доведеться тобі займатися цим деінде.

— Можна вам дещо пояснити?

— Зайди до мене трохи згодом, тоді й поговоримо.

По обіді Аллен прийшов до лейтенанта просто з майстерні, несучи полотно, яке щойно закінчив Томмі. Морено приголомшено подивився на картину й запитав:

— Це ти намалював?

Він підняв роботу на витягнутих руках і став розглядати пейзаж, на якому річка звивалась поміж густо-зелених трав і губилась удалині.

— Ого, я б і сам не проти мати таку красу.

— Я для вас щось намалював би, — зронив Аллен, — але ж мені більше не можна буде займатися живописом у камері.

— А й справді… Стривай-но, то ти кажеш, що міг би намалювати для мене картину?

— Авжеж. І цілком безкоштовно.

Морено гукнув помічника.

— Кейсі, витягни папірець із іменем нового в’язня з комірки, що відповідає камері Міллігана. Замість цього вклади туди чисту смужку паперу й простав на ній хрестики. — Потім він повернувся до Аллена. — Можеш більше ні про що не турбуватися. Тобі залишилось місяців дев’ять, а тоді — умовне звільнення, чи не так? До того часу камера тільки твоя.

Аллен був у захваті. Вони з Томмі та Денні кожну вільну хвилину присвячували малюванню, проте завбачливо залишали всі картини незавершеними.

— Будьте обачними, — порадив Артур. — Ану ж Морено порушить свою обіцянку, щойно отримає полотно?

Аллен зволікав із картиною для Морено майже два тижні, але потім прийшов до його кабінету і вручив лейтенантові пейзаж — причал із пришвартованими човнами. Морено був страшенно втішений.

— До мене точно більше нікого не підселятимуть? — запитав Аллен.

— Я зробив примітку на стенді. Можеш піти й переконатися на власні очі.

Аллен подався до кімнати охорони. На стенді зі схемою розташування камер юнак побачив під своїм іменем смужку паперу з написом: «У камеру до Міллігана більше нікого не селити». Поверх папірця була наліплена прозора клейка стрічка, і все мало досить перманентний вигляд.

Мілліган малював як проклятий: картини для охоронців, для членів адміністрації, для матері й Марлен, щоб ті могли забрати їх додому та продати. Якось його попросили написати картину для вестибюля в’язниці. Томмі намалював грандіозне панорамне полотно, яке прикрасило стіну за стійкою прийому відвідувачів. Він помилково підписав картину своїм іменем, однак Аллен вчасно це помітив, зафарбував підпис Томмі й нашкрябав у куті: «Мілліган».

Більшість із цих робіт він вважав посередніми. Вони призначалися для обміну на щось корисне чи швидкого продажу. Проте одного дня він узявся за дуже важливе для себе полотно — адаптацію картини, на яку він натрапив у художньому альбомі.

Аллен, Томмі й Денні по черзі творили «Грацію Кетлін». Спочатку на картині мала бути аристократка XVII століття з мандоліною в руках. Аллен писав обличчя й долоні. Томмі працював над тлом. Денні виписував деталі. Коли справа дійшла до мандоліни, Денні усвідомив, що не знає, як малювати цей музичний інструмент, тому зобразив у руках дівчини нотні аркуші. Хлопці працювали над цією картиною дві доби без продиху. Коли вона була готова, Мілліган упав на ліжко й заснув мов убитий.

До ув’язнення Стів нечасто з’являвся на сцені. Він був майстерним і відчайдушним водієм, тож декілька разів сидів за кермом, коли був молодшим, і відтоді вихвалявся, що він, мовляв, найкращий водій на світі. У Лебаноні Рейджен дозволив йому бувати на сцені після того, як не стало Лі, бо Стів теж умів розсмішити людей.

Сам Стів заявляв, що він — один із найталановитіших наслідувачів усіх часів і народів. Він міг спародіювати кого завгодно, і в’язні ледь животи не надривали від сміху. Його імітації були ущипливі — Стів полюбляв таким чином глузувати з людей. Він був баламутом і постійно когось із себе вдавав.

Рейджен скаженів, коли той копіював його югославський акцент, а Артур обурювався, що Стів, передражнюючи його, використовує вимову англійського простолюду.

— Це анітрохи на мене не схоже! — наполягав Артур. — Я не розмовляю на кокні!

— У нас через нього будуть неприємності, — застеріг Аллен.

Одного дня Стів стояв у коридорі просто за спиною капітана Ліча, мавпуючи його звичку схрещувати руки на грудях і похитуватись на п’ятах. Капітан озирнувся і спіймав жартівника на гарячому.

— Гаразд, Міллігане, продовжиш відточувати свою акторську майстерність уже в «холодній». Може, десять діб у карцері чомусь тебе навчать.

— Аллен попереджав, що таке може трапитись, — звернувся Артур до Рейджена. — Від Стіва жодної користі. У нього немає ні мети, ні корисних здібностей. Він тільки те й робить, що кепкує з людей. Може, стороннім глядачам вибрики Стіва і здаються смішними, та водночас він наживає собі ворогів серед людей, які стають жертвами його пародій. Вирішувати, звичайно, тобі, але дозволь нагадати, що ворогів нам і так не позичати.

Рейджен погодився, що Стіва слід визнати небажаною персоною. Він попередив хлопця, щоб той більше не смів потикатись у зовнішній світ, одначе Стів відмовився зійти зі сцени. Передражнюючи Рейдженів акцент, він прогарчав:

— Шчо ти таке мелеш? Ти не є справжній. Нікого з вас не існує. Ви є витвір моєї уяви. Тут єдина реальна особа — тсе я, а ви всі є тілько мої галютсинатсії.

Рейджен шваркнув зухвальця об стіну. Стів до крові розсік чоло і вшився зі сцени.

Артур вмовив Аллена записатися на курси, які проводились у в’язниці викладачами місцевої філії училища Шейкер-Веллі. Він записався на англійську мову й літературу, промисловий дизайн, математику і промислову рекламу. З творчих предметів юнак отримав п’ятірки, а з англійської та математики — четвірки з плюсом. Його характеристика від викладача графічного дизайну рясніла похвалами: «винятково обдарований», «надзвичайно працьовитий», «швидко все засвоює», «дуже надійний», «прекрасно взаємодіє з колективом», «має високу мотивацію».

5 квітня 1977 року Аллен постав перед Комісією у справах умовно-дострокового звільнення. На слуханні юнакові пообіцяли, що не пізніше ніж за три тижні його випустять на волю.

Отримавши нарешті офіційного листа про звільнення, Аллен був сам не свій від щастя. Він не міг всидіти на місці й без упину міряв камеру кроками. Кінець кінцем він узяв лист і зробив із нього паперовий літачок. Напередодні дня свого звільнення, проходячи повз кабінет капітана Ліча, Аллен свиснув. Коли Ліч підняв голову, Аллен запустив у нього літачком і, шкірячись, пішов собі далі.

Алленові здавалося, що його останній день у Лебаноні ніколи не скінчиться. Напередодні хлопець не спав до третьої ранку, нервово крокуючи камерою. Він сказав Артуру, що на волі бажає мати право голосу, коли йтиметься про те, дозволяти кому-небудь виходити на сцену чи ні.

— Це ж мені потім доводиться мати справу зі сторонніми людьми, — наголошував Аллен, — і забивати їм баки, витягуючи нас із неприємностей.

— Рейдженові важко буде випустити владу з рук після двох років одноосібного контролю, — відказав Артур. — Ідея тріумвірату йому не сподобається. Мені здається, що Рейджен замислив притримати місце ватажка за собою.

— Та ну, вся влада знову буде в тебе, щойно ми переступимо поріг в’язниці. А якщо вже шукати роботу й намагатися стати повноцінним членом суспільства доведеться не кому-небудь, а мені, то я хочу, щоб моя думка теж враховувалась.

Артур підібгав губи.

— Це справедлива вимога, Аллене. Я її підтримую, проте не знаю, що на це скаже Рейджен.

Внизу охоронець вручив Алленові новий костюм, і хлопець замилувався якістю тканини і тим, що костюм був мов на нього шитий.

— Так його ж твоя мати прислала, — сказав охоронець. — Це твій костюм.

— А й справді, — зронив Аллен, вдаючи, що згадав.

Увійшов іще один охоронець і простягнув Аллену чек на підпис. Перш ніж вийти на волю, хлопець мусив відшкодувати в’язниці тридцять центів за пластмасовий кухлик, якого не дорахувались у його камері.

— У мене його забрали, коли переводили з ізолятора, та так і не повернули, — пояснив Аллен.

— Нічого не знаю. Доведеться тобі за нього заплатити.

— Це ні в які ворота не лізе! — підвищив голос Аллен. — Я не платитиму!

Аллена привели до кабінету адміністратора в’язниці, пана Дана, і той поцікавився, що за проблеми могли в того виникнути в останній день.

— Мене змушують платити за кухоль, який самі ж і взяли! Я не винен, що вони його не можуть знайти.

— Міллігане, заплати ті тридцять центів, — сказав Дан.

— Дідька лисого!

— Ти звідси не вийдеш, поки не розрахуєшся.

— Ну то я вмощусь просто тут і з місця не зрушу, — заявив Аллен, сідаючи. — Це справа принципу.

Врешті-решт Дан відпустив його на всі чотири сторони. Аллен подався до кімнати очікування, де його мали зустріти Дороті, Марлен і Кеті.

— І треба було тобі влаштовувати ту сцену? — запитав у нього Артур.

— Як я вже казав Дану, це була справа принципу.

Попрощатися з ним прийшов Боб Рейнерт, а згодом до них приєднався лікар Стайнберґ, який нишком тицьнув юнакові гроші за одну з його картин.

Аллену кортіло якнайшвидше опинитися за дверима в’язниці, але мати Біллі барилась, заглибившись у бесіду з лікарем Стайнберґом.

— Ну ж бо, — поквапив її Аллен, — ходімо!

— Хвилинку, Біллі, — відповіла вона. — Я розмовляю.

Аллен аж тремтів усередині, а вона все ніяк не припиняла плескати язиком.

— Може, підемо вже?

— Авжеж, синку. Зажди ще одну мить.

Аллен нетерпляче походжав коридором і бурчав собі під ніс, поки мати балакала з лікарем. Нарешті терпець урвався і хлопець гукнув:

— Мамо, я йду! А ти можеш залишатись тут, якщо так цього бажаєш!

— Ну що ж, лікарю Стайнберґ, бувайте здорові. Щиро дякую вам за все, що ви зробили для мого Біллі.

Аллен рушив до виходу, й Дороті пішла за ним. Сталеві двері з шипінням зачинились у них за спинами. Аллен раптом збагнув, що того дня, коли його сюди привезли, він так і не почув, як за ним замкнулись другі двері.

Кеті пішла за машиною, а юнак усе ще сердився. Коли людину випускають із в’язниці, думав Аллен, треба мерщій відчинити перед нею двері, щоб вона могла негайно накивати звідтіля п’ятами. Чого ні в якому разі не можна робити, то це маринувати бідолаху в коридорах буцегарні, зупиняючись потеревенити з усяким, хто трапиться на шляху. Досить уже того, що тебе тримає за ґратами закон. Коли це робить іще й твоя балакуча мати — це вже занадто. У машині Аллен ображено мовчав.

— Зупинись біля банку, — нарешті процідив він. — Я переведу в’язничний чек у готівку. Краще зробити це тут, у Лебаноні, а не в Ланкастері. Не хочу, аби там кожен собака знав, що я тільки-но вийшов із в’язниці.

Він увійшов до банку, розписався на чеку й поклав його на стійку. Касир видав Аллену п’ятдесят доларів, і юнак поклав банкноти до гаманця разом із грошима, які дав йому лікар Стайнберґ. Досі не знаходячи місця від люті й гніваючись на себе за те, що ніяк не може вгамуватись, Аллен вирішив, що не бажає зараз бути на сцені.

Томмі роззирнувся навкруги, намагаючись збагнути, що він робить у банку. Він щойно прийшов чи вже збирався йти? Томмі зиркнув у гаманець, побачив там приблизно двісті доларів і заховав його до кишені. Отже, він уже збирався виходити. Поглянувши мимохідь у велике вікно, Томмі угледів припарковане знадвору авто, у якому на нього чекали матір і Марлен. Кеті сиділа за кермом. І тоді він усвідомив, що нині за день. Він перевірив дату на календарі біля віконця касира. Це був день його звільнення з в’язниці.

Томмі вибіг із банку, вдаючи, ніби тримає щось у руках.

— Мерщій тисни на газ! Вшиваймося звідси! Сховайте мене, сховайте!

Він пригорнув до себе Марлен, сміючись і радіючи життю.

— Господи, Біллі, — відгукнулась дівчина, — бачу, настрій у тебе все такий же мінливий.

Жінки спробували переповісти йому геть усе, що відбулось у Ланкастері за минулі два роки, але Томмі до всього було байдуже. Він просто хотів побути з Марлен. Після всіх отих побачень у в’язниці він мріяв нарешті залишитися з нею наодинці.

Коли вони прибули до Ланкастера, Марлен попросила Кеті:

— Висади мене біля торговельного центру «Плаза». Треба йти працювати.

— Працювати? — сторопіло вирячився на неї Томмі.

— Так. Я відпросилась на ранок, але мені вже час повертатись на роботу.

Томмі розгубився і дуже образився. Він-бо гадав, що Марлен захоче провести з ним його перший день на волі. Він затамував сльози й промовчав, але в його грудях утворилась порожнеча, і, не в змозі витримати пекучий біль, Томмі пішов геть зі сцени.

Опинившись у своїй кімнаті, Аллен промовив уголос:

— Я нутром відчував, що ця дівчина йому не пара. Якби вона справді кохала Томмі, то взяла б відгул на весь день. Я вважаю, що нам більше не варто мати з нею нічого спільного.

— Саме це я завжди й казав, — кинув Артур.

Розділ 18

За кілька тижнів до звільнення Біллі Кеті повернулась додому, до Ланкастера і знову пішла працювати на завод «Анкор Гокінґ». Ця робота була більш-менш стерпною тільки тому, що в Кеті там з’явилась нова подруга, Бев Томас. Вони працювали разом у відділі пакування та контролю якості, де стежили, щоб у скляних виробах, які сходили зі стрічки конвеєра, не було дефектів. За роботою дівчата балакали про все на світі, перекрикуючи шум пальників і повітродувок. Коли Кеті вступила до Університету штату Огайо в Афінах і звільнилася з заводу, вони з Бев продовжували приятелювати.

Бев була привабливою молодою жінкою приблизно одного віку з Біллі, зі світло-каштановим волоссям і зеленими очима. За плечима в неї було розлучення. Кеті подобалося, що її подруга незалежна, толерантна і завжди каже правду в очі. Бев цікавилася психологією. Вона казала, що намагається зрозуміти, звідки в людях береться бажання творити зло і чи не підштовхує їх до лихих вчинків середовище, в якому вони зростали.

Кеті поділилась із подругою історією своєї родини — як усі вони, а надто Біллі, потерпали від жорстокості Чалмера. Дівчина запросила Бев до будинку своєї матері, показала їй картини Біллі й розповіла про злочини, через які той опинився за ґратами. Бев сказала, що хотіла б із ним познайомитись.

Невдовзі після того, як Біллі повернувся з ув’язнення, Кеті вмовила його поїхати з ними на прогулянку. Ближче до вечора Бев під’їхала до будинку на Спрінґ-стрит у своєму білому «Мерк’юрі Монтеґо». Кеті покликала Біллі, котрий саме длубався зі своїм «фольксвагеном». Вона познайомила Бев із братом, але той лише кивнув і повернувся до роботи.

— Нумо, Біллі, — сказала Кеті, — ти ж обіцяв поїхати з нами!

Він зиркнув на Бев, потім подивився на машину й похитав головою.

— Прошу мене вибачити, леді, та я й досі недостатньо впевнено почуваюсь за кермом. Мушу спершу призвичаїтися.

Кеті пирснула.

— О, він зараз у своєму британському амплуа, — пояснила вона подрузі. — «Прошу мене вибачити, леді», це ж треба таке!

Хлопець зміряв їх бундючним поглядом, і Кеті роздратувалася. Вона не хотіла, щоб її брат здався Бев дешевим позером.

— Та годі тобі ламати комедію, — напосілась на нього Кеті. — Так ти від обіцянки не відкараскаєшся. Два роки перерви — це не так уже й багато. Ти швидко все згадаєш. А якщо ти й справді так нервуєш, то давай за кермо сяду я.

— Або їдьмо на моїй машині, — запропонувала Бев.

— Добре, я поведу, — нарешті капітулював Артур.

Він обійшов «фольксваген» і відчинив для дівчат пасажирські дверцята.

— Хай там що, а ґречні манери ти у в’язниці не розгубив, — зауважила Кеті.

Вона сіла на заднє сидіння, а Бев примостилася спереду. Артур сів за кермо і завів машину. Рушаючи з місця, він занадто рано відпустив зчеплення. Авто шарпнулось уперед і покотило лівою стороною дороги.

— Може, краще я поведу? — вичавила Кеті.

Артур не відповів. Напружено згорбившись над кермом, він звернув у праву смугу й поїхав далі. Проїхавши мовчки декілька хвилин, він зупинився біля заправки.

— Здається, у мене порожній бак, — звернувся він до чергового.

— З твоїм братом усе гаразд? — пошепки запитала Бев.

— Усе буде добре, — відказала Кеті. — На нього іноді щось находить, але він скоро оговтається.

Дівчата побачили, що вуста юнака заворушились, мов у безгучній розмові. Потім він швидко роззирнувся довкола, мовби хотів збагнути, де опинився. Побачивши Кеті на задньому сидінні, він кивнув і посміхнувся:

— Салют! Чудовий день для прогулянки.

— А куди ми їдемо? — поцікавилась Кеті, коли хлопець від’їхав від заправки й раптом повів машину на диво вправно й невимушено.

— Хочу побачити Клір-Крик[36]. Я так часто мріяв про це за минулі два роки у в’яз… е… — затнувся він.

— Бев знає, — заспокоїла Кеті. — Я розповіла їй про в’язницю.

Мілліган кинув на Бев задумливий погляд.

— Далеко не кожен погодився б отак кататись із тим, хто щойно достроково вийшов із в’язниці.

Бев подивилась йому просто у вічі й відповіла:

— Мій девіз — не судіть, і не судимі будете.

Кеті помітила в дзеркалі заднього виду, що Біллі здивовано звів брови і прикусив губу. Було видно, що слова Бев його приємно вразили.

Авто в’їхало до парку Клір-Крик. Біллі колись часто приїздив сюди з наметом. Зараз юнак жадібно вбирав очима краєвид, ніби бачив його вперше. Кеті милувалась тим, як сонячне проміння пронизує крони дерев і мерехтить у водах струмка. Вона зрозуміла, чому брат так любить це місце.

— Я мушу знову намалювати цей пейзаж, — промовив він. — Але цього разу я зображу його геть інакше. Мені кортить оглянути всі куточки, де я бував раніше, щоб намалювати їх знову.

— Але ж парк за цей час анітрохи не змінився, — сказала Бев.

— Зате змінився я.

Вони ще зо дві години каталися парком, а потім Бев запросила Біллі й Кеті на вечерю до свого трейлера. Вони повернулись на Спрінґ-стрит, де Бев залишила машину, і дівчина пояснила їм, як знайти Моррісонівську трейлерну стоянку, де вона мешкала.

Кеті зраділа, що Біллі перевдягнувся до вечері у новий костюм у тонку смужку. В ошатному вбранні, з акуратно зачесаним назад волоссям і дбайливо підстриженими вусами він мав дуже привабливий і респектабельний вигляд. Коли вони приїхали до трейлера, Бев познайомила Біллі зі своїми дітьми — п’ятирічним Браяном і шестирічною Мішель. Біллі одразу ж зосередив на них увагу: всадовив дітлахів собі на коліна й почав розповідати їм кумедні історії, вдаючи, ніби він і сам мале хлоп’я.

Нагодувавши дітей і вклавши їх спати, Бев сказала йому:

— У тебе дар ладнати з малечею. Браян і Мішель із першої ж миті були від тебе в захваті.

— Я люблю дітей, — відповів він. — А твої малюки просто дивовижні.

Кеті посміхнулась. Вона була втішена, що Біллі цього вечора в доброму гуморі.

— Я запросила на вечерю ще одного приятеля, — повідомила Бев. — Його звуть Стів Лав, і він також мешкає тут, на трейлерній стоянці. Бідолаха розійшовся з дружиною. Ми з ним найкращі друзі. Він вам сподобається, ось побачите. Стів десь на два роки молодший за Біллі й наполовину черокі[37] за походженням. Дуже милий хлопець.

Коли Стів Лав увійшов, Кеті приголомшила його врода: смагляве обличчя, густе чорняве волосся, хвацькі вуса й сині очі такого насиченого відтінку, якого вона зроду не бачила. На зріст хлопець був вищим за Біллі.

За вечерею в Кеті склалося враження, що Бев і Стів сподобались Біллі. Коли Бев запитала про життя у в’язниці, Біллі розповів їм про лікаря Стайнберґа й пана Рейнерта, а також про те, як можливість займатися живописом зробила його перебування за ґратами більш-менш стерпним. Після вечері він поділився з новими друзями кількома оповідками про різні в’язничні інциденти, через які йому було непереливки, проте Кеті вирішила, що це просто хвастощі. Раптом Біллі схопився на ноги й запропонував:

— Поїхали десь погуляємо!

— О цій порі? — перепитала Кеті. — Вже за північ.

— А що, чудова ідея, — погодився Стів.

— Я попрошу сусідчину небогу наглянути за дітьми, — сказала Бев. — До неї можна звертатись у будь-який час.

— Куди ж ми поїдемо? — допитувалась Кеті.

— Пошукаймо якийсь дитячий майданчик, — відповів Біллі. — Мені раптом страшенно закортіло покататися на гойдалках.

Щойно прийшла нянька, вся компанія затрамбувалась у «фольксваген». Кеті зі Стівом умостились на задньому сидінні, а Бев сіла попереду, поруч із Біллі.

Вони знайшли невеличкий шкільний ігровий майданчик. Була друга година ночі, а ці четверо самозабутньо грали у квача й каталися на гойдалці. Кеті раділа, що Біллі добре проводить час. Було дуже важливо, щоб він завів нових друзів і не намагався знову налагодити зв’язки з тими типами, з якими ошивався до в’язниці. Наглядовий офіцер Біллі під час бесіди з сім’єю особливо на цьому наголошував.

О четвертій ранку, висадивши Бев і Стіва біля трейлерної стоянки, Кеті запитала Біллі, що він про них думає.

— Чудові люди, — відповів Біллі. — Здається, ми потоваришували.

Вона стиснула братове плече.

— А які милі у Бев малюки! — додав він. — Вони мені дуже сподобались.

— Колись із тебе вийде хороший батько, Біллі.

— Це фізично неможливо, — похитав головою він.

Марлен відчувала, що Біллі змінився, став геть іншою людиною — холоднішою, суворішою. Він поступово віддалявся від нареченої, мовби не бажав більше з нею знатися. Це завдавало дівчині болю, тому що, поки Біллі відбував ув’язнення в Лебаноні, Марлен берегла себе для нього й навіть не думала зустрічатись із кимось іншим.

Десь за тиждень після звільнення Біллі заїхав за нею після роботи. Він, здавалося, знову став собою — приємним і балакучим хлопцем, якого вона колись покохала. Марлен була страшенно втішена. Вони поїхали до парку Клір-Крик, що був одним із їхніх улюблених місць для прогулянок, а потім повернулися на Спрінґ-стрит. Дороті й Дела не було вдома, тож молоді люди піднялись до кімнати Біллі. Вперше, відколи юнак повернувся з ув’язнення, їм із Марлен випала нагода побути наодинці і злитись в обіймах. У них так давно не було близькості, що дівчина трохи злякалась.

Певно, Біллі відчув її страх, тому що раптом відсахнувся.

— Що з тобою, Біллі?

— Це з тобою що?

— Мені трохи лячно, — відповіла Марлен, — ото й усього.

— Чому ж тобі лячно?

— Ми з тобою вже два роки не були разом.

Хлопець встав із ліжка і вдягнувся.

— Знаєш, — буркнув він, — щось я вже не в настрої.

Їхні стосунки закінчились раптово.

Марлен здивувалась, коли одного дня Біллі з’явився в крамниці, де вона працювала, й запропонував їй з’їздити з ним до Афін, переночувати там, а вранці забрати Кеті з занять і гуртом повернутися до Ланкастера.

Марлен відповіла, що їй не хочеться їхати.

— Я пізніше тобі зателефоную, — сказав Біллі. — Ану ж ти передумаєш?

Дзвінка дівчина так і не дочекалась, а через декілька днів довідалась, що компанію Біллі того разу склала Бев Томас.

Розгнівавшись, Марлен зателефонувала Біллі й сказала, що не збирається таке терпіти.

— Краще забудьмо все, що між нами було, — випалила вона. — Все одно нічого не клеїться.

Він погодився:

— Я боюся, що через мене ти страждатимеш, а я не хочу тебе кривдити.

Марлен розуміла, що останнє слово за нею. Їй було боляче розривати стосунки з тим, на кого вона чекала понад два роки, та вона промовила:

— Що ж, тоді це — кінець.

Дела Мура найбільше непокоїло в Біллі те, що той постійно брехав. Хлопець міг втнути якусь дурницю, а тоді затято відхрещуватись від скоєного, щоб не відповідати за наслідки. Лікар Стайнберґ попередив Дела, щоб той ні в якому разі не допускав, аби брехня сходила юнакові з рук.

Дел, бувало, казав Дороті:

— Слухай, ну він же не тупоголовий! І як такий розумний хлопець міг утнути щось настільки пришелепкувате?

А Дороті щоразу відповідала йому:

— Це був не мій Білл. Це був інший Білл.

У Дела складалося враження, що Біллі не вміє й не хоче займатись нічим, окрім малювання. До того ж хлопець уперто пропускав повз вуха всі поради та вказівки близьких.

— Біллі радше послухається сторонню людину, ніж того, хто справді про нього дбає, — скаржився Дел.

Він постійно допитувався, звідки в Біллі та чи інша інформація або хто напоумив його що-небудь зробити, проте в Біллі на все була одна відповідь:

— Я почув це від знайомого.

Він ніколи не називав імен цих «знайомих» і не розповідав, хто вони такі та звідки він їх знає.

Дела бісило, що Біллі часто не давав собі клопоту відповідати навіть на звичайнісінькі запитання. Натомість він мовчки виходив за двері або повертався до співрозмовника спиною. Також Дела діставали до печінок численні фобії Біллі. Наприклад, він знав, що Біллі панічно боїться вогнепальної зброї, хоч і не розумів чому, адже хлопець, безперечно, нічого не міг у ній тямити. Дел вважав, що Біллі взагалі ні в чому не петрає.

Але було в Біллі щось таке, чого Дел ніяк не міг пояснити. Чоловік знав, що він набагато сильніший за Біллі. Вони безліч разів розважались тим, що влаштовували поєдинки з армрестлінгу, і Дел був абсолютно переконаний, що хлопчині не до снаги взяти над ним гору. Проте одного вечора Дел запропонував Біллі позмагатись і сторопів, коли той завиграшки втер йому носа.

— Нумо ще раз, — наполіг Дел. — Але тепер правими руками.

Не кажучи ані слова, Біллі знову переміг Дела, після чого підвівся, збираючись іти.

— Такий здоровий і дужий парубок, як ти, мав би десь працювати, — кинув Дел. — Коли ти вже почнеш шукати роботу?

Біллі спантеличено зиркнув на нього й відповів, що він саме цим і займається.

— Годі брехати! — підвищив голос Дел. — Якби ти справді хотів знайти роботу, то вона б у тебе вже давно була!

Сварка тривала понад годину. Врешті-решт Біллі згріб свої пожитки й люто вилетів із дому.

У Бев Томас віднедавна мешкав Стів Лав, якого виселили з трейлера. Коли Бев почула, що в Біллі негаразди вдома, вона запросила хлопця пожити з ними. Біллі запитав дозволу в наглядового офіцера, і той дав добро.

Бев подобалося ділити житло з двома чоловіками. Правда, ніхто не вірив, що їхні взаємини суто платонічні і що це просто троє найліпших друзів, які скрізь ходять разом, усе роблять гуртом і тішаться життю так, як не тішилися зроду.

Біллі чудово ладнав із Браяном та Мішель. Він піклувався про цих дітей, немов про рідних: водив їх плавати, купував їм морозиво, ходив із ними до зоопарку. Бев приємно дивувало те, що тепер до її повернення з роботи в хаті завжди було прибрано. Чистотою сяяло все, крім посуду, — миття тарілок було єдиним, чого Біллі ніколи не робив.

Іноді в поведінці Біллі проступали дівочі риси. Бев і Стів навіть замислювались, чи він, бува, не гей. Бев і Біллі частенько доводилося спати в одному ліжку, та він жодного разу навіть пальцем до неї не доторкнувся. Якось дівчина завела про це мову, і Біллі сказав їй, що він — імпотент.

Для неї це не мало значення. Він однаково їй подобався. Бев була в захваті від пригод, які вони втрьох собі влаштовували. Взяти хоча б триденну поїздку до Бер-Оук-Лодж[38], де вони жили в наметі й протринькали п’ятдесят доларів на фаст-фуд. А ще ж була та нічна вилазка до парку Клір-Крик, під час якої Біллі зображав Джеймса Бонда і, присвічуючи собі ліхтариком, вдавав, ніби шукає в хащах таємну плантацію марихуани. Він кумедно імітував британський акцент і сповіщав супутникам латинські назви всіх рослин, що траплялись їм на шляху. Розваги в трьох друзів були воістину божевільні, проте в товаристві цих юнаків Бев уперше за довгий час пригадала, як воно — бути вільною і щасливою.

Якось Бев повернулась додому і побачила, що Біллі пофарбував свій зелений «фольксваген» начорно й розмалював його чудернацькими сріблястими візерунками.

— Тепер другої такої машини не знайдеш на всьому білому світі, — похвалився Біллі.

— Але навіщо це тобі? — здивувались Бев і Стів.

— Ну, хлопці з офісу шерифа однаково за мною стежать. Чому б не полегшити їм роботу?

Не міг же він сказати друзям, що Аллену остобісіло щоразу нервуватись, не знаючи, в якому саме місці котрийсь із членів «сім’ї» припаркував авто. Примітне чорно-сріблясте забарвлення машини повинно було полегшити пошуки.

Втім, не минуло й кількох днів, як Біллі познайомився з Біллом Лавом, братом Стіва, й помінявся з ним машинами, віддавши йому «фольксваген» і взявши собі його фургон. Згодом Біллі виміняв той фургон на мотоцикл, який належав приятелю Стіва. Мотоцикл, щоправда, був не на ходу, але Стів, котрий також мав залізного коня і добре вмів їх лагодити, швидко його підремонтував.

Стів зауважив, що часом Біллі ганяв на мотоциклі, мов той диявол, а часом навіть підступитись до нього боявся. Одного разу хлопці каталися за містом і натрапили на крутий, всіяний гострим камінням сланцевий пагорб. Стів обминув перешкоду й поїхав собі далі. Раптом він почув рев мотора в себе над головою. Зиркнувши вгору, він побачив Біллі на вершечку пагорба.

— Як тебе туди занесло? — крикнув Стів.

— Та просто взяв і заїхав! — гукнув у відповідь Біллі.

— Це неможливо! — заперечив Стів.

Минула якась мить, і хлопець усвідомив, що поведінка Біллі змінилась. Тепер той намагався спуститися з пагорба так, наче сів на мотоцикл уперше в житті. Декілька разів залізний кінь валився в один бік, а Біллі летів шкереберть у протилежний. Кінець кінцем Стів залишив мотоцикл біля підніжжя, видерся вгору по майже прямовисному схилу й допоміг Біллі скотити його чортопхайку в руках.

— Аж не віриться, що ти туди заїхав, — зронив Стів, озирнувшись назад. — Але як іще ти міг там опинитись?

Біллі подивився на Стіва так, ніби й гадки не мав, про що мова.

Іншим разом Стів та Біллі вирушили на прогулянку до лісу. Дві години хлопці лазили пагорбами й нарешті опинились перед найвищим узгір’ям у цій місцині. Стів знав, що він сильніший і витриваліший за Біллі, проте навіть він уже був повністю виснажений.

— Ми нізащо туди не видряпаємось, Біллі. Давай відпочинемо і підемо назад.

Та тільки-но він знесилено опустився на землю, обпершись на стовбур дерева, як Біллі, в котрого раптом бозна-звідки з’явилась небачена енергія, чкурнув уперед і на повній швидкості вибіг крутим схилом на самісіньку верхівку. Не бажаючи пасти задніх, Стів подерся нагору. Попереду він бачив товариша, котрий стояв на вершині пагорба, насолоджуючись краєвидом. Біллі вимахував широко розкинутими руками й лопотів якоюсь химерною мовою, так що Стів не міг втямити ані слова.

Коли Стів нарешті з ним порівнявся, Біллі зміряв друга таким поглядом, ніби вперше бачив, а тоді розвернувся й помчав униз протилежним схилом пагорба, де біля підніжжя виднівся ставок.

— Господи, Біллі! — гукнув Стів. — І звідкіля тільки в тебе сила береться?

Та хлопець біг, викрикуючи щось усе тією ж незрозумілою мовою. Внизу Біллі, не роздягаючись, шубовснув у ставок і поплив на інший берег.

Врешті-решт Стів дістався того місця, де Біллі сидів на камені й мотав головою, намагаючись витрусити воду з вух. Коли Стів наблизився, Біллі докірливо запитав:

— Нащо ти зіштовхнув мене у воду?

— Ти про що це? — вирячився на нього Стів.

Біллі подивився на свій мокрий одяг.

— Зовсім не обов’язково було скидати мене у став.

Стів отетеріло похитав головою, не знаючи, що й сказати.

Друзі повернулись до мотоциклів. Побачивши, що Біллі знову їде незграбно, мов новачок, Стів подумки сказав собі, що треба за ним пильнувати, бо хлопець, очевидно, геть здурів.

— Знаєш, що я хотів би колись зробити? — заговорив Біллі, коли вони виїхали на шосе, що пролягало поміж ставом і підніжжям пагорба. — Натягнути полотно поперек дороги між отими двома в’язами, на такій висоті, щоб автомобілі могли проїжджати під ним. Я б розмалював полотно так, аби здавалось, буцімто попереду гора, поросла чагарником і деревами, а посеред тієї гори — тунель.

— Дивні в тебе ідеї, Біллі.

— Та знаю, — погодився той. — І все ж хотів би я це зробити.

Бев помітила, що її гроші швидко тануть, адже вона оплачує харчі та ремонт усіх їхніх мотоциклів і машин (Біллі придбав іще й старенький «Форд Ґалаксі»). Дівчина натякнула, що не завадило б уже Стіву та Біллі влаштуватись на роботу. Хлопці почали оббивати пороги ланкастерських фабрик. Ішов третій тиждень травня, коли Біллі, задіявши все своє красномовство, переконав керівництво «Райколд Кемікал» узяти їх зі Стівом на роботу.

То була важка праця. З резервуара безперервно сунуло скловолоконне полотно, змотуючись у сувої. Завданням хлопців було відчикрижувати полотно, коли сувій досягав чітко визначеного розміру, піднімати цю сорокап’ятикілограмову бандуру на візок і розпочинати змотування наступного сувою.

Повертаючись одного вечора з роботи, Біллі підібрав молодика, котрий голосував на узбіччі. На шиї в того висіла недорога плівкова фотокамера.

Дорогою до міста Біллі запропонував хлопцю три дози метамфетаміну в обмін на фотоапарат. Стів бачив, як Біллі поліз у кишеню й вийняв три білі пігулки в прозорій торбинці.

— Я не вживаю мет, — відказав молодик.

— Їх можна штовхнути по вісім баксів за штуку. Легка нажива.

Пасажир швидко все обміркував і віддав Біллі камеру, вхопивши торбинку з пігулками. Коли він вийшов у Ланкастері, Стів повернувся до Біллі.

— Я й не знав, що ти займаєшся наркотиками.

— Я і не займаюсь.

— А звідки ж у тебе мет?

— Це був аспірин, — реготнув Біллі.

— А бодай мені! — вигукнув Стів, ляснувши себе по стегну. — Таку продувну бестію, як ти, ще пошукати треба!

— Якось я сплавив цілу валізу липових «коліс», — сказав Біллі. — Думаю, саме час повторити оборудку. Давай-но виготовимо фальшиві «марки» з ЛСД[39].

Він зупинився біля аптеки, щоб купити желатин та ще деякі складники. Повернувшись до трейлера, Біллі розчинив желатин в одній зі сковорідок Бев, щоб вийшов шар півтора міліметра завтовшки. Коли субстанція затверділа й висохла, він розрізав її на квадратики зі стороною десь у півсантиметра й наліпив їх на паперову клейку стрічку.

— За кожну таку штучку можна виручити по кілька баксів.

— А як діють справжні «марки»? — поцікавився Стів.

— Заводять. Викликають галюцинації. Але головний козир ось у чому: якщо нас упіймають на збуті цих фальшивок, то нам нічого не загрожує, бо ж це не наркотики, а ті нещасні йолопи, котрі куплять у нас товар, теж нічого не зможуть зробити. Не побіжать же вони скаржитись копам?

Наступного дня Біллі подався до Колумбуса, звідки повернувся зі спорожнілою валізою. Він штовхнув партію аспірину й липових «марок» і тепер вимахував пачкою банкнот. Але Стів зауважив, що вигляд у нього переляканий.

Ще через день хлопці лагодили мотоцикл Біллі, коли сусідка, Мері Слейтер, розрепетувалась, щоб вони припинили шуміти. Біллі жбурнув викрутку в стіну її трейлера. Інструмент грюкнув об метал зі звуком, схожим на постріл. Мері Слейтер притьмом викликала поліцію, і Біллі загребли за злочин проти власності. Делу довелося внести за нього заставу. І хоча звинувачення було знято, наглядовий офіцер звелів Біллі повернутися додому.

— Мені вас бракуватиме, друзі, — сказав Біллі, пакуючи речі. — І я сумуватиму за малими.

— Я думаю, що ми й самі тут надовго не затримаємось, — відгукнувся Стів. — Я чув, що управитель збирається вигнати нас звідси втришия.

— І які у вас плани? — запитав Біллі.

— Знайдемо житло в місті, — пояснила Бев, — і продамо трейлер. Можливо, ти зміг би знову поселитися з нами.

— Я вам тільки заважатиму, — похитав головою Біллі.

— Не вигадуй, — відповіла дівчина. — Ти ж знаєш, що ми — нерозлучна трійця.

— Що ж, побачимо. А поки що час мені вертатись додому.

Коли він пішов, діти Бев заплакали.

Алленові було нудно на «Райколд Кемікал», а надто після того, як звідти звільнився Стів Лав. Остогид Аллену і бригадир, котрий без упину ремствував, що хлопець то виконує роботу досконало, то раптом бере й партачить. Артур діймав Аллена наріканнями на те, що вони знову гнуть спину на роботі, яка отуплює мозок і принижує їхню гідність.

У середині червня Аллен подав заяву на грошову компенсацію за травму, отриману на виробництві, й кинув роботу.

У Дела з’явились підозри, що Біллі вже не працює на «Райколд Кемікал». Чоловік зателефонував на фабрику, щоб усе з’ясувати. Пам’ятаючи, що лікар Стайнберґ порадив йому не дозволяти, щоб побрехеньки сходили Біллі з рук, Дел запитав хлопця:

— Ти втратив роботу, адже так?

— Не твоя справа, — відрубав Томмі.

— Якраз-таки моя! Ти живеш під моїм дахом, і всі рахунки cплачую я. По-твоєму, гроші на деревах ростуть? Ти не можеш втриматись на елементарній роботі та ще й брешеш своїй сім’ї. Навіть не завдав собі клопоту сказати нам, що більше не працюєш. Нема від тебе ніякої користі.

Вони лаялись майже годину. З вуст Дела злітали ті самі фрази, які Томмі чув колись від Чалмера. Хлопчина поглядав на матір, сподіваючись, що та за нього вступиться, проте вона мовчала. Він усвідомив, що більше не зможе тут жити.

Томмі гайнув до своєї кімнати, спакував речі й закинув їх до багажника. Потім сів у «форд» і став чекати, поки на сцену вийде той, хто зможе забрати його якнайдалі від цього клятого місця. Нарешті з’явився Аллен. Побачивши, що Томмі засмучений, він збагнув, що сталося.

— Не біда, — сказав Аллен, рушаючи з місця. — Нам давно пора було забратися з Ланкастера.

Шість діб вони поневірялись по всьому Огайо, вдень шукаючи роботу, а вночі звертаючи з дороги й заглиблюючись у ліс, щоб поспати. Рейджен наполіг, щоб задля безпеки під сидінням і в бардачку завжди лежали пістолети.

Одного вечора Артур подав Аллену ідею влаштуватися майстром-різноробом: ремонтувати електроприлади, механічне обладнання, обігрівачі та сантехніку. Томмі завиграшки впорався б із такою роботою, а Артур чув, що посада передбачає службове житло й безкоштовне користування комунальними послугами. Англієць порадив Аллену зв’язатися з хлопцем, якому він неабияк допоміг, коли вони разом сиділи у в’язниці Лебанона. Зараз той працював майстром у передмісті Колумбуса, що звалось Літл-Тартл.

— Можливо, він знає когось, хто саме шукає працівника, — сказав Артур. — Зателефонуй йому. Скажи, що ти в місті й хотів би до нього заскочити.

Аллен трохи повагався, але зробив так, як сказав Артур.

Нед Берджер зрадів дзвінку від давнього приятеля й запросив його в гості. Він сказав, що в Літл-Тартлі підходящої роботи зараз немає, зате двері його дому для Біллі Міллігана завжди відчинені, якщо тому треба десь перебути кілька ночей. Аллен поїхав до Берджера, і вони добре посиділи, обмінюючись бувальщинами з тюремного життя.

Вранці третього дня Берджер повернувся додому з новинами для Біллі: житловий комплекс «Чаннінґвей» збирався найближчим часом оголосити про вакансію різнороба.

— Зателефонуй їм, — сказав Берджер. — Тільки не пробовкайся про те, звідки в тебе ця інформація.

У Джона Ваймера, моложавого керівника відділу кадрів агенції «Келлі та Леммон», склалось про Біллі Міллігана якнайкраще враження. З усіх претендентів, які відгукнулись на оголошення кадровика, Мілліган був найбільш кваліфікованим і приємним у спілкуванні. Під час першої співбесіди, яка відбулась 15 серпня 1977 року, Мілліган запевнив Ваймера, що може бути водночас садівником, столяром, електриком і сантехніком.

— Я лагоджу геть усе, що працює на електриці або паливі, — розповідав він. — А якщо раптом не знаю, як щось відремонтувати, то швидко здогадуюсь.

Ваймер сказав Міллігану, що зв’яжеться з ним після того, як поговорить з іншими кандидатами.

Перевіряючи згодом рекомендаційні листи Міллігана, Ваймер зателефонував останньому роботодавцеві, вказаному в резюме хлопця, — такому собі Делу Муру. Мур співав Міллігану дифірамби: чудовий, мовляв, працівник, дуже надійний юнак. Він не залишився працювати в пана Мура тільки тому, що робота м’ясника — не зовсім те, до чого у хлопця лежала душа. Дел Мур запевнив Ваймера, що з Білла Міллігана вийде неперевершений майстер на всі руки.

Ваймер не зміг перевірити інші рекомендації — від лікаря Стайнберґа та пана Рейнерта, — позаяк Мілліган забув зазначити їхні адреси. Зрештою Ваймер махнув на це рукою й задовольнився характеристикою, отриманою від роботодавця. Все одно працювати Мілліган мав лише надворі й доступу до будинків у нього не було б. Хай там як, Ваймер наказав секретарці подати запит у поліцію та з’ясувати, чи немає в них чогось на Міллігана. Це була стандартна перевірка, котрій піддавали всіх нових працівників.

Коли Мілліган прийшов на повторну співбесіду, перше враження Ваймера тільки зміцніло. Він найняв юнака доглядати територію житлового комплексу «Вільямзбург-сквер», що межував із комплексом «Чаннінґвей» (агенція «Келлі та Леммон» відповідала за обидва житлові масиви). Біллі міг братися до роботи хоч зараз.

Коли Мілліган пішов, Ваймер передав секретарці для підшивки заяву хлопця про прийом на роботу й податкову відомість. Кадровик і не помітив, що на обох документах Мілліган проставив день і рік, «15—1977» та «18—1977», проте не вказав місяць — серпень.

Найняв Міллігана Джон Ваймер, але безпосередньою начальницею хлопця була Шерон Рот, молода жінка з блідим обличчям і довгою гривою чорнявого волосся.

Новобранець видався їй розумним і привабливим. Вона познайомила його з дівчатами-працівницями й пояснила йому порядок дій. Біллі щодня повинен був приходити до контори в житловому комплексі «Вільямзбург-сквер» і забирати офіційні бланки виконання робіт, заповнені самою Шерон, Керол або Кеті. Впоравшись із роботою, Мілліган мав розписуватись у бланках і повертати їх Шерон.

Увесь перший тиждень Мілліган працював на славу, навішуючи віконниці, лагодячи паркани, рівняючи доріжки та підстригаючи газони. Усі сходились на тому, що він завзятий і працелюбний. Ночував Біллі у «Вільямзбург-сквері», у квартирі Неда Адкінса, ще одного молодого різнороба.

Десь посеред другого робочого тижня Мілліган зайшов до відділу кадрів, щоб поговорити з Джоном Ваймером про оренду квартири. Той згадав, що Мілліган гаряче переконував його у своєму вмінні ремонтувати будь-які електроприлади й сантехніку. Поміркувавши, Ваймер вирішив перевести хлопця на обслуговування квартир. Ця робота передбачала ненормований робочий день. Аби Біллі міг за необхідності навіть посеред ночі зірватись на терміновий виклик, він повинен був мешкати на території комплексу, тож така робота давала право на безкоштовне житло.

— Візьмеш у Шерон або Керол набір ключів, які відмикають усі двері у «Вільямзбург-сквері», — проінструктував юнака Ваймер.

Нова квартира Біллі була прегарна. Там були вітальня з каміном, спальня, маленька їдальня та кухня. Вікна виходили на внутрішнє подвір’я. Томмі зайняв одну з просторих гардеробних, порозкладавши там усе своє електронне начиння й замкнувши двері на ключ, щоб туди не лізли діти. Аллен облаштував художню майстерню в маленькій їдальні, що розташовувалась у глибині помешкання. Адалана прибирала в хаті й куховарила. Рейджен бігав прилеглою місцевістю, щоб тримати себе в гарній фізичній формі. Тепер усі вони мали житло й роботу. Життя налагоджувалось.

Артур схвально оцінив нове становище. Його тішило те, що «сім’я» нарешті міцно стоїть на ногах. Тепер він зможе поринути з головою в медичну літературу й ніщо не відволікатиме його від наукової роботи.

Через чийсь недогляд агенція з найму так і не звернулась у поліцію з офіційним запитом щодо Біллі Міллігана.

За два тижні після переїзду до комплексу «Чаннінґвей» Рейджен вийшов на пробіжку й побачив у сусідньому вбогому районі двох босоногих чорношкірих дітей, що бавились на тротуарі. Також він зауважив добре вбраного білого чоловіка, котрий саме з’явився на порозі одного з будинків і рушив до білого «кадилака». Рейджен чомусь вирішив, що цей франт може бути тільки сутенером.

Швидко наблизившись, слов’янин торохнув чоловіка об машину.

— Ви що собі дозволяєте? Геть із глузду з’їхали? — вигукнув той.

Рейджен витягнув з-за пояса пістолет.

— Мершчій віддавай гаманетсь.

Чоловік зробив, як було сказано. Рейджен забрав усі гроші й кинув порожній гаманець власникові.

— Вшивайся, допоки тсілий.

Коли машина від’їхала, Рейджен простягнув чорношкірим дітлахам двісті з гаком доларів.

— Ось, беріть. Тсе вам на каптсі й на харчі для ваших рідних.

Він із посмішкою на обличчі дивився, як діти біжать геть із грошима в рученятах.

Пізніше Артур дорікнув Рейдженові, що негоже було так чинити.

— Не можна сновигати Колумбусом і гратися в Робіна Гуда, грабуючи багатих і роздаючи гроші бідним.

— А мені тсе до вподоби.

— Беручи з собою зброю, ти порушуєш умови дострокового звільнення, і ти це добре знаєш.

— Не те шчоб зараз нам було крашче, ніж у в’язнитсі.

— Не мели дурниць. Зараз у нас є свобода.

— І шчо ж тобі дає тся твоя свобода?

Артур підозрював, що Аллен мав рацію: Рейджен залюбки жив би де завгодно, навіть у в’язниці, якби там він міг бути головним.

Що довше Рейджен спостерігав за бідняцьким районом у східній частині Колумбуса, то сильніше його обурювало те, як простолюд змушений животіти в тіні офісних будівель зі скла та металу, де процвітали багаті корпорації.

Одного дня він ішов повз якусь халупу й побачив на просілому ґанку кошик для брудної білизни, в якому сиділа прехороша білява дівчинка з величезними блакитними очима. Її кволі ніжки з атрофованими м’язами були зігнуті під неприродним кутом. На ґанок вийшла стара жінка, і Рейджен звернувся до неї:

— Чому в тсього дитяти немає спетсіальних скоб чи візка?

Жінка витріщилась на нього так, мовби він був несповна розуму.

— Парубче, та ви хоч уявляєте, скільки таке коштує? Я ось уже два роки намагаюсь випрохати в держави допомогу. Нема в мене грошей, щоб купити Ненсі таке причандалля.

Рейджен пішов далі, глибоко замислившись.

Увечері він дав Артурові завдання з’ясувати, на яких складах медичних товарів можуть зберігатися дитячі інвалідні візки та скоби для ніг. Хоч Артура й роздратувало те, що його відірвали від книжок, не кажучи вже про наказові нотки в тоні Рейджена, англієць усе ж вирішив зробити тому послугу й зателефонував кільком постачальникам медичних товарів. Він знайшов одну компанію в Кентуккі, що продавала дитячі вироби такого розміру, як описав Рейджен. Артур дав слов’янину номери потрібних моделей, а також адресу складу, проте запитав:

— Навіщо тобі ця інформація?

Рейджен промовчав.

Тієї ночі він узяв машину, прихопив інструменти та нейлонову мотузку й поїхав на південь, до Луїсвіля. Розшукавши тамтешній склад медичних товарів, Рейджен дочекався, поки всі працівники порозходяться. Проникнення на склад мало бути справою нехитрою, можна було впоратись навіть без допомоги Томмі. Закріпивши на собі торбу з інструментами, Рейджен переліз через дротяний паркан, шмигнув за ріг будівлі, зупинився під стіною, що не проглядалась із вулиці, й уважно обстежив цегляну кладку вздовж ринви.

У телесеріалах, які йому траплялось бачити, злодії завжди користувалися «кішками», щоб залізти на дах. Рейджен презирливо пирхнув. Він видобув зі своєї торби сталевий ріжок для взуття, вийняв шнурок із лівого кросівка й прив’язав ріжок до підошви таким чином, щоб його загнутий кінець був звернений униз біля носака, утворюючи гак, мов на альпіністських черевиках. Із його допомогою Рейджен видерся по стіні на дах, прорізав отвір у склі слухового вікна, застромив туди руку й відкрив защіпку зсередини. По нейлоновій мотузці, прив’язаній до карниза, хлопець спустився в приміщення. Це нагадало йому давні часи, коли вони з Джимом займалися скелелазінням.

Рейджен обшукував склад добрячу годину. Врешті-решт за номерами, які записав для нього Артур, слов’янин знайшов потрібні речі: пару скоб, що підійшли б на чотирирічну дитину, і маленький складаний інвалідний візок. Він відчинив вікно, спустив на землю крадене, а тоді виліз сам. Поскладавши все в багажник, Рейджен рушив назад, до Колумбуса.

Був уже ранок, коли він під’їхав до будинку, де жила дівчинка, і постукав у двері.

— Я дешчо маю для маленької Ненсі, — сказав Рейджен старій пані, коли та визирнула у вікно подивитись, хто прийшов.

Хлопець вийняв із багажника інвалідний візок, розклав його й продемонстрував, як він працює. Потім Рейджен показав Ненсі, як надягати скоби.

— Піде багатсько часу, шчоби навчитися носити тсі штуки, — сказав він, — але тсе є дуже важливо.

Старенька заплакала.

— Я ніколи не зберу стільки грошей, щоб заплатити вам за ці речі.

— Платити не треба. Тсе є дарунок нужденній дитині од багатої компанії з виробнитства медичних товарів.

— Можна пригостити вас сніданком?

— Шчо ж, од кави не відмовлюся.

— Як вас звуть? — запитала Ненсі, коли її бабуся пішла на кухню.

— Клич мене дядько Рейджен.

Дівчинка міцно обійняла його. Старенька пані повернулась із кавою й пирогом, смачнішого за який Рейджен зроду не куштував. Юнак ум’яв його до останньої крихти.

Увечері Рейджен рвучко сів у ліжку, почувши незнайомі голоси. Один зі співрозмовників говорив із бруклінським акцентом, другий сипав брудною лайкою. Мова йшла про поділ грошей після пограбування банку. Рейджен зірвався з ліжка, взяв пістолет і почав обшукувати помешкання, заглядаючи за кожні двері та в кожну шафу. Він прикладав вухо до стін, але голоси явно лунали десь тут, у цій квартирі. Рейджен закрутився на всі боки й вигукнув:

— Ані руш, якшчо не хочете, шчоби я вас обох порішив!

Розмова урвалась.

Раптом Рейджен почув у себе в голові голос:

— А ти шо, в біса, за один, шоб мені вказувати?

— Мершчій покажіться, інакше я стріляти буду! — гаркнув Рейджен.

— І куди ж ти стрілятимеш?

— А де ти є?

— Я б сказав, та ти все ‘дно не повіриш.

— Чому тсе?

— Бо я не бачу, де я. Не маю зеленого поняття, шо це за місце.

— А навішчо тсе ти плескав язиком, як заведений?

— Та то я сперечався з Кевіном.

— Шчо тсе шче за Кевін?

— Той тип, на якого я кричав.

Рейджен трохи подумав.

— Опиши мені, які речі навколо тебе є. Шчо ти бачиш?

— Та шо ж. Оно жовта лампа. Червоне крісло біля дверей. Телек працює.

— Який той телевізор на вигляд? Шчо показують?

— Білий корпус, великий кольоровий екран. Зара’ йде «Вся сім’я»[40].

Рейджен зиркнув на свій телевізор і зрозумів, що незнайомці десь тут, у цій кімнаті, хоч їх і не видно. Він знову обнишпорив приміщення.

— Я вже скрізь дивився. Де ви є?

— Та ж осьде, з тобою, — відповів Філіп.

— Як тсе розуміти?

— Я тут. І завжди тут був.

Рейджен потрусив головою.

— Годі. Помовч.

Він опустився в крісло-гойдалку й просидів у ньому всю ніч, погойдуючись і намагаючись осмислити те, про що дізнався. Його приголомшила зустріч із членами «сім’ї», про існування яких він досі навіть не здогадувався.

Наступного дня Артур розповів йому про Філіпа й Кевіна.

— Я вважаю, що ці двоє — плід твого розуму, — сказав англієць.

— Шчо ти маєш на увазі?

— Я поясню, яка за цим стоїть логіка, — почав Артур. — Як хранитель ненависті, ти усвідомлюєш, що в твоїх руках потужна руйнівна сила. Ненависть породжує насильство, за допомогою якого можна чимало здобути, проте вона некерована. Уявімо, що людина побажала приборкати ненависть, залишивши собі всю її фізичну міць, але позбувшись її лихої сторони. Те, що вона відкине, буде суцільним клубком злості та всіляких вад. Наш розум хотів тримати твою силу під контролем, а для цього твоя лють мала бути вибірковою та керованою. Щоб ти міг бути сильним, але не лихим, наша свідомість відсікла все, що в тобі було поганого, і з цього залишку постали Філіп і Кевін.

— То шчо, вони такі ж, як я?

— Злочинці, ось вони хто. Якщо їм до рук потраплять твої пістолети, ці двоє без вагань побіжать залякувати людей задля власного зиску. Але, повторюю, їм для цього необхідна зброя. З неї вони черпають упевненість, вважаючи, що це піднімає їх до твого рівня. Вони, поза всяким сумнівом, злодії й надзвичайно мстиві типи. Коли ми повернулись із Зейнсвіля, я, в покарання за всі їхні злочини, проголосив їх небажаними персонами. Одначе ти й сам знаєш, що буває, коли настають буремні часи… Рейджене, ти робиш багато добра, та в тебе й досі є темна грань. Неможливо повністю очистити ненависть від усього поганого. Це ціна, яку ми платимо за нашу силу й необхідну агресивність.

— Не було б ніяких буремних часів, якби ти стсену контролював як належить, — буркнув Рейджен. — У тюрмі крашче було.

— Коли ми сиділи у в’язниці і за сцену відповідав ти, теж траплялись буремні часи. Часто ти про це навіть не підозрював, аж поки все не миналось. Кевін, Філіп та ще деякі небажані персони крали час. Але зараз для нас найважливіше, щоб вони не сплуталися знову зі старими друзяками з кримінальних кіл Колумбуса чи Ланкастера. Це буде порушенням умов дострокового звільнення.

— Згоден.

— Нам слід завести нових друзів, розпочати нове життя. Робота в «Ченінґвеї» відкриває чудові можливості. Ми повинні стати повноцінними членами суспільства. — Артур обвів поглядом кімнату. — Та для початку треба довести до пуття ці апартаменти.

У вересні Артур придбав меблі. Надійшов рахунок на тисячу п’ятсот шістдесят два долари і двадцять один цент, і першу виплату необхідно було зробити вже наступного місяця.

Спершу здавалося, що справи пішли на лад. Хіба що в Аллена були певні проблеми з Шерон Рот. Він і сам не розумів чому, але вона його непокоїла. Зовні дівчина страшенно скидалась на Марлен, та ще й мала таку саму звичку всюди пхати носа і всіх повчати. Аллен нутром відчував, що вона його недолюблює.

Але в середині вересня «сім’ю» спіткали найгірші на їхній пам’яті буремні часи. Аллен приходив у контору, брав бланки виконання робіт, їхав до квартири, де потрібен був майстер, і чекав, щоб Томмі вийшов на сцену й виконав роботу. Проте дедалі частіше бувало таке, що Томмі не з’являвся. Інші члени «сім’ї» не могли його докликатись, а, крім Томмі, ніхто не міг анічогісінько полагодити. Аллен знав, що сам він нізащо не допетрає, як відремонтувати опалення чи водогін. А електроприладів він не торкнувся б і поготів, боячись, що його шваркне струмом.

Аллен зазвичай чекав на Томмі до останнього. Якщо той не з’являвся, Аллен ішов геть, зазначивши в бланку, що все полагодив або що «двері до квартири заклинило» і він не міг увійти. Проте деякі орендарі по три-чотири рази телефонували до контори та скаржились, що робота не виконана. Якось, вислухавши четверту поспіль скаргу від одного з мешканців, Шерон вирішила з’їздити до його квартири разом із Біллі, щоб на власні очі побачити, в чому проблема.

— На Бога, Білле! — вигукнула вона, роздивляючись посудомийну машину, що ніяк не хотіла набирати воду. — Навіть я бачу, як це можна виправити! Ти ж майстер, як-не-як, і повинен тямити в побутовій техніці.

— Я полагодив цю машину! Відремонтував зливний шланг.

— Як бачиш, річ була не в ньому.

Висаджуючи Шерон біля контори, Аллен відчував, що вона на нього гнівається і збирається витурити його з роботи.

Аллен сказав Томмі, що він мусить накопати компромат на Джона Ваймера та Шерон Рот, аби ті не могли його звільнити. Томмі спало на думку зібрати «синю скриньку»[41] для Ваймерової машини і сховати в апараті жучок.

— «Синю скриньку» виготовити дуже просто, — спокушав Аллен Джона Ваймера. — І тоді ви зможете здійснювати дзвінки просто з машини, а телефонна компанія про це навіть знати не буде.

— А хіба це законно? — засумнівався Ваймер.

— Авжеж. Радіохвилі ж безкоштовні.

— І ти справді зможеш сконструювати такий пристрій?

— Є лиш один спосіб це довести: заплатіть за матеріали, і я миттю зберу вам «скриньку».

Ваймер скрупульозно розпитав юнака про цей апарат, дивуючись, що Мілліган так добре знається на електроніці.

— Спершу я хотів би трохи докладніше про все це дізнатись, — нарешті сказав Ваймер. — Але звучить непогано.

За декілька днів Томмі купував у магазині електроніки деталі, щоб і для себе зібрати «синю скриньку», й примітив жучок із функцією запису, який можна було поставити на телефон і активувати одним вхідним дзвінком. Томмі мав би лише зателефонувати до відділу кадрів або контори, сказати, що помилився номером, покласти слухавку, і це увімкнуло б записувальний пристрій. Прослуховуючи розмови в кабінетах Шерон Рот і Ваймера, Томмі міг би дізнатися про якісь незаконні оборудки й пригрозити викриттям, якщо його спробують звільнити.

Юнак сказав, щоб рахунок за жучки та решту електроніки продавець виставив агенції «Келлі та Леммон».

Тієї ночі Томмі проник у контору і встановив записувальний пристрій на телефон Рот. Те саме він проробив у кабінеті Ваймера. Після цього на сцену вийшов Аллен і почав копирсатися в шафах із документацією, сподіваючись натрапити на щось корисне. Його увагу привернула тека зі списком тих, кого в конторі називали «блакитними фішками»[42], — акціонерів житлових комплексів «Чаннінґвей» і «Вільямзбург-сквер». Це був суворо конфіденційний список. Усіма справами від імені акціонерів займалась агенція «Келлі та Леммон». Аллен переписав собі всі прізвища.

З жучками на телефонах і копією списку акціонерів у кишені він був певен: хай там що, з роботи його вже не викинуть.

Гаррі Кодер уперше зустрів Біллі Міллігана, коли той прийшов до його квартири, щоб замінити кілька несправних ролетів на вікнах.

— Вам би й новий водонагрівач не завадив, — сказав господарю Мілліган. — Я міг би його для вас дістати.

— А скільки це буде коштувати? — запитав Кодер.

— Ніскільки. У «Келлі та Леммон» і не помітять, що одного нещасного нагрівача бракує.

Кодер спантеличено глипнув на Міллігана. Як той наважився таке запропонувати, знаючи, що співрозмовник працює в поліції Колумбуса, а в неробочий час підробляє охоронцем у «Ченінґвеї»?

— Треба над цим поміркувати, — мовив Кодер.

— Звертайтесь, як щось надумаєте. Для вас я встановлю нагрівач безкоштовно.

Коли Мілліган пішов, Кодер вирішив, що до хлопця слід пильно придивитись. У «Ченінґвеї» та «Вільямзбург-сквері» віднедавна різко зросла кількість квартирних крадіжок. Усе вказувало на те, що злодій мав службові ключі.

Джону Ваймеру зателефонував майстер, якого взяли на роботу приблизно тоді ж, коли й Біллі. Чоловік сказав, що Ваймер повинен дещо дізнатись про Міллігана, і кадровик запросив майстра до свого кабінету.

— Мені неприємно це казати, — почав технік, — але в того хлопця не все гаразд із головою.

— Про що це ви?

— Він підклав дівчатам із контори жучка.

— Ви маєте на увазі якусь комаху?

— Я маю на увазі пристрій для прослуховування.

— Та годі вам!

— Це правда.

— Ви можете це довести?

Чоловік нервово озирнувся.

— Мілліган сам мені сказав. А потім майже слово в слово переповів мою бесіду з Шерон і Керол. Ми розмовляли про те, що в школах нині майже всі старшокласники вживають наркотики, і нас у конторі тоді було тільки троє. Мілліган також обмовився, що дівчата, коли зостаються в кімнаті самі, ведуть такі брудні розмови, що до них далеко навіть хлопчачим балачкам у роздягальні.

Ваймер задумливо побарабанив пальцями по столу.

— Навіщо Біллі таке робити?

— За його словами, в нього зібралось достатньо бруду на Шерон і Керол, щоби прихопити їх із собою, якщо його звільнять. Мовляв, якщо він ітиме на дно, то потягне туди всіх, включно з «Келлі та Леммон».

— Нісенітниці. Як би йому це вдалося?

— Він сказав, що запропонував безкоштовно зібрати «синю скриньку», щоб у вас був телефон у машині.

— Було таке, та я вирішив відмовитися.

— Так ось, Мілліган сказав мені, що збирається поставити на цей телефон жучок, аби й на вас зібрати компромат.

Коли майстер пішов, Ваймер зателефонував Шерон.

— Думаю, ти мала рацію щодо Міллігана, — мовив він. — Краще позбудьмось його.

Того ж таки дня Шерон викликала Біллі до контори й повідомила, що його звільнено.

— Якщо піду я, то й тобі тут недовго зосталось працювати, — пригрозив юнак.

Того вечора у квартирі Шерон пролунав дзвінок. Вона відчинила двері і вклякла від подиву, побачивши на порозі Міллігана. Він був у синьому костюмі-трійці й скидався на велике цабе.

— Я ненадовго, бо мені ще треба зайти до Джона Ваймера. Я тільки заскочив попередити, що завтра о першій годині дня ти мусиш бути в окружного прокурора. Якщо не з’явишся в офісі прокурора добровільно, за тобою пришлють машину, — відкарбував Мілліган, після чого розвернувся й закрокував геть.

Шерон розуміла, що все це якась маячня, проте їй усе одно стало лячно. Вона й гадки не мала, про що мова. Навіщо окружному прокуророві знадобилось її викликати і який стосунок до цього має Мілліган? Хто він такий і чого йому від неї треба? Шерон була впевнена тільки в одному: цей хлопець — точно не якийсь там пересічний різнороб.

О пів на шосту вечора Томмі прийшов до вже зачиненої контори, відімкнув замок, прослизнув досередини і вийняв із телефонного апарата жучок. Перед тим як піти, хлопець вирішив залишити для Керол записку. Враховуючи ту інформацію, яку Томмі на неї накопав і збирався передати Ваймеру, Керол теж скоро мала зостатися без роботи. На столі, за яким працювали двоє дівчат, був перекидний календар. Томмі перегорнув кілька аркушів і зупинився на сторінці з наступним робочим днем. Під датою (а то був понеділок, 26 вересня 1977 року) він написав друкованими літерами:

НОВИЙ ДЕНЬ!

Радій йому,

поки ще МОЖЕШ!

Потім він перегорнув сторінки назад, на п’ятницю.

Коли Джон Ваймер подався після роботи додому, замкнувши кабінет, Томмі проник туди і зняв жучок із телефону. Виходячи, він напоровся на Террі Тернока, керівника місцевого відділу агенції «Келлі та Леммон».

— Що ви тут забули, Міллігане? — запитав Тернок. — Вас, здається, звільнили.

— Я прийшов до Джона Ваймера. У цій компанії махінації, про які я не мовчатиму. Однак я хочу дати Джону шанс залагодити це самотужки, перш ніж я повідомлю органи правопорядку та інвесторів.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ну що ж, як безпосередній начальник Джона ви маєте право першим про все почути.

Джон Ваймер ледве встиг дістатись оселі, мріючи провести вечір у затишку, аж раптом до нього зателефонував Террі Тернок і терміново викликав назад на роботу.

— Коїться якась чортівня. Зі мною тут Мілліган, і я вважаю, що тобі варто примчати сюди й послухати його розповідь.

Коли Ваймер прибув, Тернок пояснив, що Міллігану знадобилося заскочити до своєї квартири, проте за кілька хвилин він повернеться й поговорить із ними.

— Що він вам наговорив? — запитав Ваймер.

— Він висуває певні звинувачення. Та краще нехай він сам усе тобі розповість.

— У мене якесь дивне передчуття щодо цього хлопця, — сказав Ваймер, висуваючи шухляду столу. — Я запишу нашу розмову на плівку.

Він вставив чисту касету в невеличкий магнітофон і не став засувати шухляду до кінця. Коли на порозі з’явився Мілліган, Ваймер приріс до нього поглядом. Досі він бачив Міллігана тільки в робочому одязі. Зараз, у костюмі-трійці та краватці, молодик мав імпозантний вигляд і тримався з владною впевненістю.

Мілліган вмостивсь у кріслі й засунув великі пальці в пройми жилета.

— У вашій компанії провертаються справи, про які вам слід знати.

— Наприклад? — запитав Тернок.

— Всілякі протизаконні оборудки. Я хочу дати вам можливість покласти цьому край, перш ніж піду до окружного прокурора.

— Ну ж бо, Білле, поясни, про що мова, — озвався Ваймер.

Наступні півтори години Аллен розповідав про те, як у конторі підробляють записи та ошукують інвесторів житлових комплексів «Чаннінґвей» і «Вільямзбург-сквер». У квартирах, які за документами стоять порожніми, насправді мешкають друзі декого з тутешніх працівників, і ті, беручи з приятелів орендну плату, кладуть її собі в кишеню. За його словами, в нього також були докази того, що агенція «Келлі та Леммон» незаконно під’єдналась до лінії електропередач, щоб заощадити гроші на рахунках від офіційного електропостачальника.

Мілліган запевнив, що не думає, ніби Ваймер причетний до шахрайства й розкрадання, зате майже всі інші працівники загрузли в цьому по горло, а надто така собі начальниця з контори. Саме її друзі живуть у буцімто порожніх квартирах.

— Джоне, я дам вам час провести внутрішнє розслідування й покарати винних. Але якщо ви не зможете чи не схочете про це подбати, я звернусь у «Колумбус Диспетч» і оприлюдню всі факти.

Ваймер занепокоївся. Не можна було відкидати ймовірність того, що нечисті на руку працівники провертають-таки якісь темні справи, і, якщо це випливе на поверхню, здійметься буча. У словах Міллігана був прозорий натяк на те, що за шахрайством стоїть Шерон Рот.

— Білле, хто ти насправді такий? — запитав Ваймер, нахилившись уперед.

— Просто зацікавлена особа.

— Приватний детектив? — припустив Тернок.

— Наразі я вважаю недоцільним розкривати свої карти. Скажімо так: я дію в інтересах окремих «блакитних фішок».

— Я так і знав, що ти — не простий майстер, — сказав Ваймер. — Мені завжди здавалося, що ти надто вже освічений для такої роботи. Отже, ти працюєш на когось із інвесторів. Можна дізнатись, на кого саме?

Мілліган суворо стиснув губи та схилив голову набік.

— Насправді я не казав, що працюю на інвесторів.

— Якщо не на них, — втрутився Тернок, — тоді, напевно, тебе підіслали наші конкуренти, щоб спаплюжити репутацію «Келлі та Леммон».

— Он як? — зронив Мілліган, постукуючи кінчиками пальців. — З чого ви це взяли?

— То ти скажеш нам, на кого працюєш? — запитав Ваймер.

— Поки що я можу вам сказати тільки одне: викличте сюди Шерон Рот і розпитайте її про те, що я вам розповів.

— Я твердо налаштований докопатися до правди, Білле, і мене тішить, що ти насамперед звернувся зі своєю інформацією до мене. Запевняю, якщо в агенції «Келлі та Леммон» працюють пройдисвіти, ми не дозволимо їм вийти сухими з води.

Мілліган простягнув ліву руку, щоб показати Ваймеру і Терноку крихітний мікрофон у рукаві.

— Маю вас попередити, що ця розмова записувалась. Це тільки приймач, а сам пристрій, що пише все на плівку, схований у надійному місці.

— Розумний парубок, що тут скажеш, — реготнув Ваймер і вказав юнакові на висунуту шухляду столу. — В мене теж усе записано.

Мілліган засміявся у відповідь.

— Гаразд, Джоне. Маєте три дні, починаючи з понеділка, щоб у всьому розібратись і звільнити винних, інакше я оприлюдню всю цю історію.

Після того як Мілліган пішов, Ваймер зателефонував Шерон Рот і розповів, у чому її звинувачують. Вона категорично все заперечувала і божилася, що ніхто з працівників не обкрадає компанію.

Стурбована тим, що Мілліган підслуховував розмови в конторі, Шерон приїхала на роботу в неділю і все там обнишпорила, проте безрезультатно. Або він прокрався до приміщення і вже забрав жучок, або прослуховування від початку було вигадкою. Дівчина глипнула на перекидний календар у себе на столі й машинально перегорнула аркуші з п’ятниці на понеділок. Раптом вона побачила напис друкованими літерами:

НОВИЙ ДЕНЬ!

Радій йому,

поки ще МОЖЕШ!

«Святий Боже! — промайнуло в голові Шерон. — Він хоче мене вбити, бо я його звільнила!»

Перелякавшись до нестями, вона зателефонувала Террі Терноку й примчала до нього з запискою. Вони порівняли її зі зразками Мілліганового почерку. Цидулка була написана його рукою.

У понеділок, о пів на другу дня, Мілліган подзвонив Шерон і сказав, що прокурор округу Франклін чекатиме на неї в четвер, о пів на першу. Якщо ж вона проігнорує цей дзвінок, йому доведеться приїхати за нею з поліцією. А це, як наголосив юнак, матиме не надто гарний вигляд.

Того вечора Міллігану зателефонував Гаррі Кодер і звелів, щоб той більше не займав дівчат із контори.

— Тобто як це «не займав»? Я нічого не роблю.

— Слухай, Білле, — почав Кодер, — якби дівчат і справді викликали до окружного прокурора, їм би вручили повістку.

— А вам до цього яке діло? — огризнувся Мілліган.

— Дівчата знають, що я — поліцейський. Вони попросили мене розібратися.

— Вони злякалися, Гаррі?

— Ні, Білле, не злякалися. Вони просто не хочуть, щоб їм набридали.

Аллен вирішив тимчасово відступитись, але рано чи пізно він збирався домогтися, щоб Шерон Рот звільнили. А тим часом він жив у службовій квартирі, хоча тепер мусив шукати нову роботу.

У наступні два тижні Аллен намагався кудись влаштуватись, але гідної роботи не було. Він мучився від бездіяльності, йому не було з ким навіть словом перемовитися, знову почав невідомо куди зникати час, і Аллен поринув у глибоку депресію.

13 жовтня 1977 року хлопець отримав підписане Джоном Ваймером повідомлення про виселення й у відчаї забігав по квартирі. Куди тепер іти? Що робити?

Крокуючи туди-сюди, він раптом помітив, що Рейджен залишив свій дев’ятиміліметровий сміт-вессон на камінній полиці, просто в усіх на очах. Чому пістолет не лежить у надійному сховку? Який ґедзь укусив Рейджена? Адже через цей пістолет, а також крупнокаліберну італійську гвинтівку в шафі його можуть запроторити назад до буцегарні за порушення умов дострокового звільнення!

Аллен вкляк на місці, різко втягнувши в себе повітря. Можливо, підсвідомо, десь у глибині душі, саме цього Рейджен і хоче — повернутися до в’язниці, в небезпечне середовище. Там він знову став би ватажком.

— Артуре, я більше так не можу, — промовив Аллен уголос. — Годі з мене.

Він заплющив очі й подався геть зі сцени.

Рейджен рвучко підвів голову й хутко роззирнувся навкруги, аби пересвідчитись, що в помешканні нема сторонніх. Він зауважив на столі несплачені рахунки й усвідомив, що без роботи та грошей «сім’я» скоро опиниться у величезній скруті.

— Шчо ж, — сказав слов’янин уголос, — малечі необхідно шчось їсти. І шче тепла вдяганка на зиму треба. Мушу когось пограбувати.

У п’ятницю 14 жовтня Рейджен встав удосвіта, запхав свій сміт-вессон у наплічну кобуру, вдягнув брунатний гольф, джинси, білі кросівки, брунатну спортивну куртку і накинув згори вітрівку.

Він проковтнув три пігулки біфетаміна-20[43], хильнув горілки й вийшов із дому ще до світанку, підтюпцем рушивши на захід, у напрямку студмістечка Університету штату Огайо.

Розділ 19

О пів на восьму ранку тієї п’ятниці Рейджен дістався парковки «Східний Бельмонт» при Університеті штату Огайо, пробігши майже вісімнадцять кілометрів через увесь Колумбус. Чіткого плану в слов’янина не було. Він просто думав пограбувати першого-ліпшого перехожого. З тротуару, що відділяв корпус медичного факультету від автостоянки, Рейджен побачив, що хтось саме паркує золотаву «тойоту». Він спостерігав, як із машини вийшла дівчина, вбрана в бордову двійку — штани та піджак. Поверх костюму на ній було розстібнуте пальто з оленячої шкіри. Слов’янин відвернувся, збираючись пошукати іншу жертву: він не міг пограбувати жінку.

Проте Адалана стежила за Рейдженом і знала, чому він тут опинився. Знала вона й те, що він заморився, перетнувши підтюпцем усе місто. Та ще й горілка з амфетамінами починала брати своє. І тоді Адалана силою думки спровадила Рейджена зі сцени.

Наблизившись до золотавої «тойоти», Адалана побачила, що власниця машини нахилилась дістати якісь книжки й папери з пасажирського сидіння. Адалана вийняла Рейдженів пістолет із кобури й тицьнула ним дівчину в плече.

— Облиште, хлопці, годі вам блазнювати, — засміялась та, не обертаючись.

— Будь розумницею і залазь у машину, — сказала Адалана. — Ми трохи покатаємось.

Керрі Драєр озирнулась і побачила, що це не один із її друзів, а якийсь незнайомець. У руці, зодягненій у рукавичку, він тримав пістолет, і Керрі зрозуміла, що хлопець не жартує. Він жестом вказав їй на переднє пасажирське сидіння, і дівчина незграбно перелізла туди через підвищення з важелем перемикання передач. Спершу незнайомець ніяк не міг зрозуміти, як зняти авто з ручного гальма, та врешті-решт спромігся виїхати з парковки.

Керрі Драєр уважно розглядала нападника. У нього було рудувато-брунатне волосся, дбайливо підстрижені та доглянуті вуса й родимка на правій щоці. Хлопець був привабливий і мав гарну статуру. На зріст він був приблизно метр вісімдесят і важив десь вісімдесят кілограмів.

— Куди ми їдемо? — запитала дівчина.

— Куди очі бачать, — м’яко відповів її викрадач. — Я не дуже добре орієнтуюсь у Колумбусі.

— Послухайте, — сказала Керрі, — я не знаю, чого вам треба, та в мене сьогодні іспит із оптометрії.

Хлопець зупинив машину на стоянці біля якоїсь фабрики. Керрі помітила в нього мимовільні судомні порухи очей, відомі як ністагм. Вона подумки відзначила цей факт, аби потім розповісти поліції.

Нападник обшукав гаманець Керрі й забрав її водійські права та інші посвідчення особи. Голос його став жорстким:

— Побіжиш до копів — твоїй родині гайка!

Він витягнув наручники й прикував правий зап’ясток дівчини до ручки на дверцятах «тойоти».

— Ти сказала, що в тебе незабаром іспит. Можеш собі готуватись до нього, поки я веду авто, — процідив він.

Вони рухались на північ від студмістечка. Трохи згодом хлопець зупинив авто просто посеред залізничного переїзду. Віддалік у їхньому напрямку поволі сунув потяг. Тим часом викрадач вистрибнув із машини й попрямував до багажника. Керрі пройняв жах, коли вона уявила, що цей хлопець може покинути її прикутою в салоні автомобіля, що стоїть поперек колії, якою мчить потяг. Ану ж цей тип зовсім схиблений?

Кевін замінив Адалану на сцені, коли почув, як підозріло гупнули колеса, перетинаючи рейки. Він обійшов машину ззаду й переконався, що з покришками все гаразд. Якби вони були спущені, Кевін дав би драла, проте на вигляд усе було в нормі, тож він повернувся за кермо й рушив далі.

— Знімай штани, — звелів Кевін дівчині.

— Що?!

— Знімай свої чортові штани! — гаркнув він.

Злякавшись раптового вибуху люті у викрадача, Керрі підкорилась. Дівчина вирішила, що це, певно, такий застережний захід, аби вона не втекла. І справді: навіть якби її не втримували на місці наручники, вона нізащо не вискочила б із авто в самому спідньому.

Поки вони їхали, Керрі намагалась дивитися в підручник із оптометрії, щоб не сердити нападника, та все ж помітила, що він рухався на захід по Кінґ-авеню, а тоді різко повернув на Олентанджі-Рівер-роуд і помчав на північ. Отже, хлопець віз її за місто. Часом він бурмотів сам до себе:

— Ледве втік цього ранку… Огрів його бейсбольною битою…

Вони проминули кукурудзяне поле, об’їхали загородження на дорозі й заїхали до лісу, залишивши позаду старі машини в полі, що вже перетворились на брухт.

Керрі пригадала, що десь між сидінням і коробкою передач у неї лежать гострі ножиці. Їй спало на думку схопити їх і всадити у викрадача. Та тільки-но вона скосила очі на ножиці, хлопець озвався:

— Навіть не думай втнути якусь дурницю. — І він демонстративно витягнув ножа з викидним лезом.

Зупинивши машину, викрадач відстебнув браслет, що приковував Керрі до дверцят, але залишив наручники теліпатись на її правому зап’ястку. Потім він розстелив її пальто з оленячої шкіри на брудній землі й тихо наказав:

— Зніми труси й лягай.

Керрі бачила, як його очі судомно рухаються з боку в бік.

Адалана лягла на спину поруч із дівчиною, задивившись на крони дерев. Вона не розуміла, чому раз по раз втрачає контроль над свідомістю, поступаючись місцем Філіпу й Кевіну. Вони двічі потикались на сцену, поки вона була за кермом, і їй доводилося щоразу силою думки гнати їх геть. Усе було якось дивно й заплутано.

— Чи знаєш ти, що таке самотність? — звернулась Адалана до дівчини, яка лежала біля неї. — Коли тебе вже цілу вічність ніхто не пригортав, коли ти вже й забув, що таке любов?

Керрі Драєр мовчала. І Адалана взяла її, як вона брала Марлен.

Одначе ця дівчина була надто вже мініатюрною. До того ж із нею було щось не так. Хай би як Адалана силкувалась увійти в неї, м’язи Керрі Драєр судомно стискались і виштовхували її. Це було химерно й лячно. Збентежившись, Адалана знову втратила контроль над свідомістю.

Керрі, обливаючись слізьми, пояснила, що вона має фізичну ваду й відвідує гінеколога. Щоразу під час статевого акту в неї починаються такі спазми. Керрі знову помітила у свого кривдника ознаки ністагму. Хлопець раптом розлютився і став брутальним.

— З усіх клятих лярв у Колумбусі, — прогарчав він, — мені обов’язково мала трапитись та, від якої жодної користі!

Він дозволив Керрі одягнутись і сказав, щоб вона сідала в машину. Дівчина зауважила, що його поведінка знову несподівано змінилась. Він простягнув їй паперову серветку й турботливо сказав:

— Ось, тримай. Витри сльози і висякайся.

Адалана занепокоїлася. Вона згадала, навіщо Рейджен затіяв усю цю вилазку до міста, і зрозуміла, що слов’янин може щось запідозрити, якщо вона повернеться з порожніми руками.

Керрі бачила, як на обличчі ґвалтівника з’явився нервовий і стривожений вираз. Їй стало майже шкода хлопця, і вона запитала, в чому річ.

— Я маю десь узяти гроші, — пояснив той, — інакше дехто просто осатаніє.

— У мене немає при собі грошей, — знову захлипала Керрі.

— Годі, не плач. — Хлопець подав їй іще одну паперову серветку. — Я не заподію тобі шкоди, якщо ти мене слухатимешся.

— Можеш зробити зі мною все що заманеться, забрати всі мої заощадження, тільки не чіпай мою сім’ю, — попрохала дівчина.

Викрадач зупинив автомобіль і знову понишпорив у гаманці Керрі. Він знайшов чекову книжку, прив’язану до рахунку, де лежало чотириста шістдесят доларів.

— Як ти гадаєш, скільки грошей тобі треба, щоб протриматись тиждень? — запитав хлопець.

— Доларів п’ятдесят-шістдесят, — відповіла Керрі, хлюпаючи носом.

— Гаразд. Тоді залиш на рахунку шістдесят доларів і випиши чек на чотириста.

Керрі здивувалась і втішилась, хоч і розуміла, що їй тепер не вистачить грошей на підручники та навчання.

— Зараз ми пограбуємо банк, — раптом сказав хлопець. — Ти підеш зі мною.

— Не піду! — палко заперечила вона. — Роби зі мною, що хочеш, але твоєю спільницею в пограбуванні я не буду.

— Ми просто зайдемо до банку й переведемо чек у готівку, — почав було наполягати викрадач, але потім, здається, передумав. — Хоча ні, через твоє рюмсання касир негайно запідозрить якийсь підступ. Ти не зможеш опанувати себе настільки, щоб показатись у банку та отримати гроші за чеком. Напартачиш тільки.

— Не думаю, що мені можна цим дорікнути, — сказала Керрі, ллючи сльози. — Я вважаю, що тримаюсь доволі непогано для людини, на яку наставили пістолет.

Хлопець у відповідь тільки крекнув.

Вони розшукали філію Національного банку штату Огайо, що розміщувалась у будинку 770 по Вест-Броуд-стрит. Там працювало касове віконце, до якого можна було під’їжджати просто на машині, не заходячи безпосередньо до банку. Поки Керрі витягала посвідчення особи, викрадач непомітно для касира тримав дівчину на мушці. Розписуючись на чеку, Керрі подумала, що можна було б написати на папірці «Допоможіть!», але хлопець пробурмотів, мовби прочитавши її думки:

— Без фокусів. Не намагайся нашкрябати щось на звороті.

Він передав касирові чек разом із посвідченням Керрі й забрав гроші.

— Можеш повідомити в поліцію, що тебе пограбували. Тоді платіж скасують, — порадив хлопець, від’їжджаючи від банку. — Скажеш їм, що зняла готівку з примусу. Таким чином грошики втратить банк, а не ти.

У середмісті, на розі Брод-стрит і Хай-стрит, їхнє авто застрягло в дорожній тисняві.

— Пересідай за кермо, — звелів хлопець. — Якщо звернешся в поліцію, не описуй моїх прикмет. Довідаюся з газет, що ти не втримала язика за зубами, — пришлю когось розібратися з тобою.

Він відчинив дверцята машини й хутко закрокував геть, миттєво розчинившись у натовпі.

Рейджен закрутив головою навсібіч, розраховуючи побачити університетську парковку, та натомість виявив, що він стоїть біля універмагу «Лазарус» і день уже давно в розпалі. Куди зник час? Запхавши руку до кишені, Рейджен намацав пачку грошей, скручену в циліндр. Що ж, отже, справу зроблено. Він таки когось пограбував, тільки не може цього пригадати.

Рейджен сів на автобус, що йшов на схід, у напрямку Рейнольдзбурґа.

Повернувшись до своєї квартири в житловому комплексі «Чаннінґвей», слов’янин поклав гроші та кредитну картку «Мастерчардж»[44] на полицю в гардеробній і завалився спати.

За півгодини Артур прокинувся свіжим та бадьорим і страшенно здивувався, що проспав до такої пізньої пори. Він прийняв душ. Натягуючи в гардеробній свіжу білизну, він помітив на полиці пачку грошей. Звідкіля вони тут узялись? Певно, хтось із членів «сім’ї» не сидів склавши руки. Ну, якщо вже в них є гроші, то можна купити харчів і сплатити деякі з рахунків, а передусім — черговий внесок за машину.

Артур відкинув убік повідомлення про виселення. Після того як хлопців звільнили, Джон Ваймер вимагав, щоб ті платили за квартиру. Нічого, орендна плата зачекає. Артур уже вирішив, що робити з шановним панством із агенції «Келлі та Леммон». Нехай і далі шлють свої повідомлення. Коли вони подадуть на нього позов, Аллен розповість судді, що ці добродії спонукали його піти з попереднього місця служби, а також сказали, що проживання в їхньому житловому комплексі є необхідною умовою для отримання роботи майстра. Проте варто було йому облаштуватись у новій оселі та придбати меблі в кредит, як його звільнили й тепер намагаються залишити без даху над головою.

Артур знав, що суддя дасть йому три місяці на те, щоб виїхати з квартири. І навіть після остаточного повідомлення про виселення він матиме ще три дні на переїзд. Цього часу Аллену повинно вистачити для того, щоб знайти роботу, заощадити трохи грошенят і винайняти нове помешкання.

Того вечора Адалана зголила вуса. Вона завжди ненавиділа рослинність на обличчі.

Томмі пообіцяв сестрі Біллі, що проведе суботу з нею в Ланкастері. То був останній день Ферфілдського ярмарку. Дороті й Дел були там із пересувним ресторанчиком, і їм не завадила б зайва пара рук, щоб розібрати павільйончик і спакувати все начиння після закриття ярмарку. Томмі прихопив гроші, які лежали на комоді (їх було небагато), і попросив Аллена відвезти його до Ланкастера. Томмі й Кеті чудово розважились на ярмарку, катаючись на атракціонах, беручи участь у різних ігриськах, ласуючи хот-догами, попиваючи імбирне пиво, згадуючи давні часи та пліткуючи про те, що Джим нині гастролює зі своїм новим рок-гуртом на заході Канади, а Чалла подалась у військово-повітряні сили. Кеті сказала братові, що без вусів він їй подобається більше.

Коли вони повернулись до пересувного ресторанчика, де Дороті поралась біля грилю, Томмі підкрався до неї ззаду й заклацнув один браслет наручників у неї на зап’ястку, а другий — на якійсь трубі.

— Якщо ти плануєш увесь день гнути спину біля цього мартена, тебе можна з тим самим успіхом до нього прикувати, — пожартував він.

Жінка засміялась.

Томмі пробув із Кеті на ярмарку до самого закриття, а тоді Аллен сів за кермо й повернувся до «Ченнінґвею».

Недільний день минув без пригод (Артур провів його за читанням праць із медицини), а вже в понеділок вранці Аллен узявся до пошуків роботи. Він увесь тиждень телефонував за оголошеннями й заповнював бланки прийому на роботу, та все було марно.

У п’ятницю ввечері Рейджен скочив із ліжка, думаючи, що тільки нещодавно ліг. Він підійшов до комода. Гроші — ті, що він украв, навіть не пам’ятаючи як, — неначе корова язиком злизала. Рейджен помчав до гардеробної, схопив пістолет і став обшукувати квартиру, відчиняючи двері ногою й сподіваючись знайти грабіжника, який, очевидно, вдерся до помешкання, поки він, Рейджен, спав. Однак у квартирі більше нікого не було. Спробувавши зв’язатися з Артуром і не отримавши відповіді, Рейджен розбив скарбничку, вигріб дванадцять доларів, які там залишались, і пішов по горілку. Повернувшись, він добряче приклався до пляшки й викурив самокрутку з коноплею. Його не припиняла гризти думка про несплачені рахунки, і Рейджен вирішив: хай би як йому вдалось дістати попередню порцію грошей, він мусить це повторити.

Рейджен проковтнув декілька пігулок амфетаміну, нап’яв кобуру з пістолетом, надягнув спортивну куртку та вітрівку і знову побіг підтюпцем у західну частину Колумбуса, де розміщувався Університет штату Огайо. Приблизно о пів на восьму ранку Рейджен дістався університетської парковки під назвою «Вайзмен». Вдалині юнак упізнав обриси футбольного стадіону «Каштанів»[45], що за формою нагадував підкову. Озирнувшись через плече, Рейджен побачив на протилежному боці парковки сучасну будівлю зі скла та бетону, на якій красувалась вивіска: «Апгем-хол»[46].

На порозі будівлі з’явилась низенька пухкенька медсестричка. У неї було смагляве обличчя, високі вилиці й довге чорняве волосся, заплетене в косу. Рейджен спостерігав за тим, як дівчина йде до білого «ніссана», і не міг позбутись дивного відчуття, ніби він її вже десь бачив. Хтось (здається, то був Аллен) зустрічав цю дівчину в студентській забігайлівці під назвою «За`мок».

Рейджен відвернувся від медсестрички й хотів було піти з парковки, але тут Адалана силою думки зігнала його зі сцени.

Після нічної зміни в університетському психіатричному шпиталі Донна Вест почувалась геть виснаженою. Вона пообіцяла нареченому, що зателефонує йому з роботи і вони разом поснідають, але нічка видалась жахлива, та ще й вранці довелось затриматись, тож зараз Донна хотіла тільки одного — якнайшвидше звідси забратися. Вона вирішила, що зателефонує Сідні вже з дому. Прямуючи до автостоянки, Донна розминулася з подругою. Та привіталась і помахала рукою. Донна рушила до своєї машини, яку завжди завбачливо ставила в першому ряду, найближчому до Апгем-холу.

— Агов! Заждіть хвилинку! — загукав хтось.

Донна підвела очі й побачила молодика в джинсах і вітрівці, який махав їй рукою з протилежного боку стоянки. Вродливий, подумала Донна, схожий на кіноактора, чиє ім’я вона не могла пригадати. На ньому були димчасті сонцезахисні окуляри. Тим часом незнайомець наблизився й запитав у Донни, як пройти до головної автостоянки.

— Боюсь, це важко пояснити, — відповіла Донна. — Але я зараз повз неї проїжджатиму, тож можу вас підвезти, якщо хочете.

Молодик умостився на сидінні поруч із нею. Поки Донна розвертала машину, він сягнув рукою під куртку й витягнув пістолет.

— Тисни на газ, — наказав хлопець. — Допоможеш мені в одній справі.

Він якусь мить помовчав, а тоді додав:

— Якщо виконуватимеш усі мої вказівки, то не постраждаєш. Але зарубай собі на носі: якщо доведеться, я пристрелю тебе не вагаючись.

«Кінець, — подумала Донна. — Тут мені й смерть». Вона відчула, як кров шугонула в обличчя, звузились судини, до горла підступила нудота. Господи, ну чому вона не зателефонувала Сідні перед виходом? Що ж, принаймні він чекає на її дзвінок. Може, він усвідомить, що щось пішло не так, і звернеться в поліцію?

Викрадач потягнувся за сумочкою дівчини, дістав звідти гаманець і поглянув на її водійське посвідчення.

— Що ж, Донна, звертай на шосе І-71 і їдь на північ.

Він забрав десять доларів, які лежали в її гаманці. Дівчині здалось, ніби молодик цим хизується: він демонстративно хруснув банкнотами й театральним жестом запхав їх до своєї нагрудної кишені. Потім він вийняв цигарку з пачки, яку знайшов у сумочці, і вклав її Донні до вуст.

— Закладаюсь, тобі зараз кортить закурити, — промовив він, підносячи до цигарки автомобільний прикурювач.

Донна зауважила плями на його руках і щось темне під нігтями. Вона не змогла здогадатися, що то таке, але була впевнена, що то не бруд і не мастило. Хлопець показово витер свої відбитки з прикурювача, від чого в Донни серце впало в п’яти: це свідчило про те, що перед нею бувалий злочинець, який, певно, вже мав справу з поліцією. Він помітив її переляк.

— Я належу до певного угруповання, — зронив він. — Дехто з нас бере активну участь у політичних справах.

У Донни склалося враження, що молодик натякає на «синоптиків», хоча він і не згадував цієї назви прямо. Дівчина припустила, що він змусив її гнати на північ по шосе І-71, тому що втікає до Клівленда, щоб залягти на дно. Вона дійшла висновку, що він — один із бойовиків.

Вона здивувалась, коли, діставшись округу Делавер[47], викрадач наказав їй з’їхати з шосе на занедбаний сільський путівець. Донна помітила, що хлопець став спокійним і розслабленим, мовби добре знав ці краї. Коли машина від’їхала настільки, що її вже не могли вгледіти з шосе, він наказав Донні заглушити мотор.

Побачивши усамітнену місцину, Донна Вест зрозуміла, що її викрадення не має жодного стосунку до політики. Її зґвалтують або вб’ють. А може, і те, і інше. Викрадач відхилився на спинку сидіння, і Донна відчула, що зараз на неї чекає щось направду погане.

— Посиджу хвилинку, зберуся на думці, — сказав молодик.

Донна сиділа, вчепившись у кермо й дивлячись невидющим поглядом у простір перед собою. Вона думала про Сідні, про своє життя і про те, що з нею тепер буде. З її очей покотилися сльози.

— Шо таке? — запитав її кривдник. — Боїшся, шо я тебе зґвалтую?

Ці слова і його в’їдливий тон боляче її вкололи. Вона подивилась йому в обличчя й кинула:

— Так, саме цього я й боюсь.

— Ну ти й дурепа! Тобі тре’ за життя своє боятись, а ти за дупу трусишся!

Ця груба правда вмить протверезила Донну, і та припинила плакати.

— Їй-богу, — вигукнула вона, — ваша правда! Я таки непокоюсь за своє життя.

Дівчина не могла розгледіти його очей за окулярами, але голос молодика раптом пом’якшав:

— Розпусти волосся.

Донна сиділа, вп’явшись пальцями в кермо.

— Я сказав: розпусти волосся.

Вона завела руку назад і зняла гребінець. Хлопець розплів Доннину косу, пестячи волосся й примовляючи, яке воно гарне.

Аж раптом його поведінка знову змінилась. Він заговорив гучно й брутально.

— Ох і дурепа ж ти. Це ж тре’ було втягнути себе в таку халепу!

— То це я себе в неї втягнула?

— Подиви’ на свою сукенку, на волосся. Могла б і допетрати, шо це привабить таких типів, як я. На ‘кий ляд було ошиватись на стоянці о пів на восьму ранку? Ну й тупість!

Донна подумала, що в чомусь нападник таки має рацію. Вона ж сама здуру запропонувала його підвезти. Усе, що зараз відбувається, — її провина. Зненацька дівчина схаменулась. Вона зрозуміла: її кривдник якраз і домагається того, щоб вона почувалась винною. Донна колись чула, що ґвалтівники часто вдаються до такої тактики, і твердо вирішила, що не впіймається на цю вудку. «Втім, — думала дівчина, — коли ти безпорадна і до смерті налякана, хлопцеві з пістолетом нічого не вартує переконати тебе в тому, що ти сама в усьому винна».

Вона вирішила змиритися з неминучим. «Зґвалтування — це не найгірше, що могло мене спіткати», — промайнуло в її голові.

— Між іншим, — озвався молодик, перервавши хід її думок, — мене звуть Філ.

Донна вперто дивилась просто перед собою, щоб не бачити його обличчя.

— Я сказав, мене звуть Філ! — гаркнув він.

— Мені байдуже, як вас звуть. Гадаю, я воліла б цього не знати, — похитала головою дівчина.

Філ звелів їй вийти з авто. Обшукуючи її кишені, він зронив:

— Закладаюсь, шо як медсестра ти можеш роздобути багацько «коліс».

Донна не відповіла.

— Лягай на заднє сидіння, — скомандував хлопець.

Залазячи до машини, Донна заторохтіла, мов із кулемета, сподіваючись відволікти його розмовою.

— Ви любите мистецтво? — запитала вона. — Я дуже люблю. На дозвіллі займаюсь гончарством. Знаєте, з глиною працюю.

Вона все говорила й говорила, проте хлопець, здавалось, не чув ані слова з її істеричної балаканини. Він наказав, щоб дівчина спустила білі колготки, і вона була майже вдячна йому за те, що він не принизив її ще більше, змусивши роздягнутись догола.

— У мене нема венеричних хвороб, — кинув він, розстібаючи блискавку на штанях.

Донна сторопіла через те, що йому спало на думку таке сказати. Вона хотіла заверещати йому в обличчя: «Зате в мене їх цілий букет!» Але на той час Донна вже не сумнівалась, що цей тип — душевнохворий, тож боялась його розлютити. Хай там як, хвороби її цієї миті хвилювали найменше. Вона просто хотіла, щоб усе це хутчіш закінчилось.

Донна відчула подив і полегшення, бо молодик зробив свою справу дуже швидко.

— Ти просто неперевершена, — похвалив її він. — Я від тебе шаленію.

Він вийшов із машини, озирнувся навкруги і звелів дівчині повертатися за кермо.

— Це моє перше зґвалтування. Тепер я не тільки бойовик, а ще й ґвалтівник.

Трохи від’їхавши, Донна запитала:

— Можна мені вийти з машини? Я хочу в туалет.

Він кивнув.

— Я не можу, коли на мене хтось дивиться, — сказала вона. — Чи не могли б ви відійти й не маячити в полі зору?

Хлопець вчинив так, як вона просила. Повернувшись до машини, вона помітила, що поведінка ґвалтівника вкотре змінилась. Тепер він був розкутим і навіть жартував. Але вже за мить знову відбулась раптова зміна, і молодик, як і перед зґвалтуванням, почав лякати її своїми погрозами й лихословити.

— Сідай у машину! — гримнув він. — Виїжджай на шосе і їдь на північ. Я хочу, щоб ти зняла для мене готівку за чеками.

Донна хотіла якомога швидше опинитись на знайомій території, тож швидко зметикувала і звернулась до молодика:

— Слухайте, якщо вам треба гроші, то краще буде повернутись до Колумбуса. У суботу вам ніхто не видасть готівку за чеками з немісцевого банку.

Донна чекала на його реакцію й подумки казала собі: якщо він змусить її вирушити на північ по шосе І-71, це означатиме, що він зібравсь у Клівленд, і тоді їй доведеться розбити машину, вкоротивши собі віку й прихопивши з собою на той світ ґвалтівника. Донна почувалася жахливо через те, що він їй заподіяв, і хотіла подбати про те, щоб цей молодик не зміг пожирувати на її грошики.

— Гаразд, — сказав нарешті він. — Їдьмо по І-71 на південь.

Сподіваючись, що він не помітив, як їй відлягло від серця, Донна вирішила ще раз випробувати долю.

— А чому не по трасі 23? Там банки на кожному кроці. Ми встигнемо дістатись до одного з них, перш ніж вони зачиняться на обід.

Хлопець знову пристав на її пропозицію. Донна й досі побоювалась, що він її вколошкає, проте в її душі зажевріла надія: ану ж вийде забити кривднику баки й виплутатись із цієї халепи живою?

— Ти заміжня? — зненацька запитав ґвалтівник.

Донна кивнула. Нехай думає, ніби вдома на неї хтось чекає і її відсутність одразу помітять.

— Мій чоловік працює лікарем.

— І як він?

— Він зараз в інтернатурі.

— Я не це мав на увазі.

— А що ж тоді?

— Який він?

Донна вже було збиралась описати Сідні, але вчасно зрозуміла, що цей тип насправді хоче знати, який її чоловік у ліжку.

— Ви значно вправніший за нього, — відповіла дівчина, сподіваючись задобрити ґвалтівника лестощами. — Схоже, в мого чоловіка якась вада. Він може прововтузитись бозна-скільки часу. Аж не віриться, що з вами все вийшло так швидко і спритно.

Було видно, що її слова надзвичайно його потішили, і Донна зайвий раз упевнилась, що цей молодик — шизофренік, який втратив зв’язок із реальністю. Подбавши про те, щоб він повсякчас був у доброму гуморі, вона, певно, зможе вийти з цієї історії цілою й неушкодженою.

Її супутник удруге обшукав її сумочку, забравши кредитну карту «Мастерчардж», посвідчення медсестри й чекову книжку.

— Я мушу дістати дві сотні доларів, — сказав він. — Декому дуже треба ці гроші. Випиши чек і їдь у свій банк у Вестервілі. Зайдемо туди разом, але навіть не думай викинути який-небудь вибрик, бо я стоятиму за твоєю спиною з пістолетом. Спробуєш втнути якусь дурницю — і я стрілятиму.

Заходячи до банку, Донна тремтіла, мов у пропасниці. Дівчина повірити не могла, що касири не помічали її диких гримас і несамовитого закочування очей, якими вона силкувалась привернути їхню увагу. Але жодна жива душа нічого не зауважила. Донна двічі зняла з картки по п’ятдесят доларів, а тоді банкомат видав повідомлення, що її кредит вичерпано.

Коли вони від’їхали від банку, хлопець ретельно порвав банківські квитанції й викинув клаптики у вікно. Донна подивилась у дзеркало заднього виду й мало не задихнулась: у них на хвості був поліцейський патруль. «Господи, — подумала вона, притиснувши кулак до скроні, — зараз нас затримають за викидання сміття в неналежному місці!»

Помітивши, що вона сидить мов на голках, її пасажир озирнувся й теж побачив патрульний автомобіль.

— Трясця! Нехай тільки ці кляті лягаві до нас наблизяться — і я їм макітри рознесу! Прикро, що тобі доведеться на все це дивитись, але нічого не вдієш. Я їх порішу, і якщо ти щось втнеш, то будеш наступною.

Донна подумки схрестила пальці, сподіваючись, що поліція не бачила викинутих папірців. Вона не сумнівалась, що хлопець ладен розпочати стрілянину.

Патрульна машина проминула їхнє авто, і Донна важко відкинулась на спинку сидіння, досі тремтячи.

— А тепер пошукаємо ще один банк, — спокійно озвався молодик.

Вони побували в кількох банках, а також у супермаркетах «Кроґер» і «Велика Ведмедиця»[48], та все було марно. Донна помітила, що перед тим, як увійти до чергового банку, її викрадач був нервовим і грубим, проте варто їм було опинитися всередині — і він ставав безтурботним і грайливим, ніби все це була лиш одна велика пригода.

У супермаркеті «Кроґер», що розташовувався в торговельному центрі «Рейнтрі», хлопець обійняв її за плечі, вдаючи, ніби вони — подружжя.

— Нам страшенно потрібні ці гроші, — вмовляв він клерка. — Ми їдемо з міста.

Врешті-решт Донна спромоглась дістати ще сто доларів, скориставшись автоматом із обміну чеків на готівку.

— Цікаво, — мовив її супутник, — чи з’єднані всі ці комп’ютери в мережу?

Коли Донна сказала, що він, схоже, багато знає про внутрішню організацію банків і роботу банківського устаткування, молодик відповів:

— Доводиться збирати інформацію, яка може знадобитись моїй групі. Ми постійно ділимось одне з одним корисними знаннями. Кожен чимось допомагає спільноті.

Донна знову вирішила, що йдеться про «синоптиків» або якесь інше радикальне угруповання. Вона вирішила відволікти хлопця розмовою про політику.

Коли той підняв журнал «Тайм», який валявся на підлозі авто, й почав його ліниво гортати, Донна запитала, як він ставиться до Договору про Панамський канал[49]. Молодик спантеличився й зашарівся, і Донна одразу збагнула, що він анічогісінько не знає про подію, котра була на перших шпальтах усіх газет і про яку торочили в кожному випуску телевізійних новин. Він тільки вдавав із себе політичного активіста, а сам навіть не знав, що коїться у світі.

— Не здумай звернутись у поліцію, — ні з того ні з сього попередив хлопець. — Ми не спускатимемо з тебе очей. Сам я, певно, буду в Алжирі, але хтось із наших за тобою стежитиме. У нашому братстві всі стоять один за одного горою, тож якщо не послухаєшся — з тобою поквитаються.

Донна хотіла, щоб він балакав, бо це заважало б йому замислити щось лихе. Втім, від розмов на політичні теми дівчина вирішила надалі утримуватись.

— Ви вірите в Бога? — запитала вона, вирішивши, що про релігію люди можуть говорити годинами.

— По-твоєму, Бог існує?! — зненацька оскаженів він, націливши зброю просто їй межи очі. — То як, сильно він тобі зараз допомагає?

— Ні, — злякано хапнула вона ротом повітря. — Знаєте, ваша правда. Бог мені зараз не допомагає.

Молодик угамувався так само раптово, як і розлютився, а потім відвернувся до вікна.

— У мене непрості стосунки з релігією, — мовив він. — Ти не повіриш, але я — єврей.

— Отакої! — бовкнула Донна, не подумавши. — Дивно. Ви не схожий на єврея.

— Мій батько був євреєм.

Хлопець іще трохи поговорив, уже заспокоївшись, але підсумував усе словами:

— Релігія — лайно собаче.

Донна промовчала. Очевидно, цю тему теж краще надалі обминати.

— Знаєш, Донно, — м’яко сказав молодик, — ти мені дуже подобаєшся. Шкода, що ми познайомились за таких обставин.

Дівчина вирішила, що вбивати її він не планує, тож міркувала, як допомогти поліції його схопити.

— Було б чудово, якби ми могли зустрітися знову. Зателефонуйте мені якось. Або листа напишіть. Ну, чи хоча б листівку. Якщо не хочете відкривати своє справжнє ім’я, можете просто підписатися «Б» — «Бойовик».

— А як же твій чоловік?

«Попався, голубе», — подумала Донна. Вона задурила йому голову, і тепер він у неї на гачку.

— Про чоловіка не турбуйтесь, — відповіла вона. — Це вже мій клопіт. Ви, головне, напишіть мені. Чи зателефонуйте. Я з нетерпінням чекатиму звісточки від вас.

Хлопець помітив, що в неї закінчується бензин, і запропонував заїхати на заправку.

— Не варто. Бензину вистачить.

Вона сподівалась, що пальне скоро скінчиться і тоді молодик змушений буде забратися з її машини.

— А далеко ми від того місця, де зустрілись вранці?

— Ні, зовсім поруч.

— Підкинеш мене туди?

Донна кивнула, думаючи, як доречно, що все скінчиться там, де й почалось. Коли вони під’їжджали до корпусу, де навчали стоматологів, хлопець попросив дівчину зупинити машину. Прощаючись, він наполіг на тому, щоб залишити їй п’ять доларів на бензин. Донна погребувала взяти ті гроші, тож молодик засунув їх за сонцезахисний козирок.

— Мені дуже прикро, що ми зустрілись за таких обставин, — знову пробурмотів він, дивлячись на неї з ніжністю. — Ти справді стала мені небайдужою.

Він міцно її обійняв і вийшов із авто.

Рейджен повернувся додому о першій годині пополудні, у суботу, знову не пам’ятаючи, як скоїв пограбування. Гроші він поклав собі під подушку, а пістолет — на столик біля ліжка, де він був напохваті.

— Тсі грошики вже не шчезнуть, — сказав він і вклався спати.

Аллен прокинувся ввечері, знайшов під подушкою двісті доларів і здивувався, звідки вони могли взятися. Побачивши на столику Рейдженів пістолет, він усе збагнув.

— От і добре, — промовив він. — Тепер можна вийти в люди і як слід розважитись.

Аллен прийняв душ, зголив триденну щетину, вдягнувся й подався на вечерю до ресторану.

Рейджен прокинувся у вівторок увечері, думаючи, що проспав лише кілька годин. Він мерщій засунув руку під подушку. Гроші зникли! Знову! Він так і не встиг ані сплатити рахунки, ані купити що-небудь для себе. Рейджен спробував поговорити з іншими членами «сім’ї», і цього разу в нього вийшло встановити зв’язок із Алленом і Томмі.

— Я знайшов під подушкою гроші. Я ж не знав, що їх не можна брати, — виправдовувався Аллен.

— А на решту я купив матеріали для живопису, — докинув Томмі. — У нас багато чого не вистачало.

— Ви є йолопи! — вибухнув Рейджен. — Я тсі гроші вкрав, шчоби рахунки сплатити! Та шче харчів купити й заплатити за машину!

— А куди подівся Артур? — запитав Аллен. — Він повинен був попередити нас, щоб ми не чіпали тих грошей.

— Біс його зна, де той Артур! Певно, засів за свої талмуди, й те, шчо на стсені діється, не тсікавить його. А мені знову за всіх віддуватися, гроші шукати.

— І що ти тепер робитимеш? — запитав Томмі.

— Шче один грабунок скою. Але на тсьому крапка. Тож не смійте знову гроші розтринькати!

— Боже, як же я ненавиджу буремні часи, — промимрив Аллен.

Було ще поночі, коли в середу, 26 жовтня, Рейджен надягнув шкіряну куртку і втретє рушив пішки через увесь Колумбус, узявши курс на Університет штату Огайо. Він мусив дістати гроші. Треба було когось пограбувати. Байдуже кого. Десь о пів на сьому ранку він зупинився на перехресті. Поруч на світлофорі пригальмувала поліцейська машина. Рейджен стиснув пальці на руків’ї пістолета: у копів при собі мали бути які-не-які гроші. Він уже пішов було до них, аж тут світлофор блимнув зеленим і патрульне авто поїхало геть.

Крокуючи по Іст-Вудраф-авеню, слов’янин побачив привабливу білявку на синьому корветі, котра повертала на під’їзну доріжку біля цегляного житлового будинку. Вивіска на стіні стверджувала, що ця багатоповерхівка зветься «Джеміні». Рейджен рушив під’їзною доріжкою слідом за корветом, зайшов за ріг будинку й побачив там невелику автостоянку. Хлопець був певен, що дівчина його не помітила. Раніше йому б і на думку не спало пограбувати жінку, та зараз він був у відчаї. Це треба було зробити заради діточок.

— Мершчій сідай назад за кермо! — прогарчав він.

Дівчина підскочила від несподіванки й повернулась до нього.

— Що?

— Я озброєний. І я хочу, шчоби ти сіла в машину й відвезла мене, куди скажу.

Перелякана дівчина підкорилась. Слов’янин сів поруч і витягнув два пістолети. Тієї миті Адалана втретє силою думки спровадила Рейджена зі сцени.

Адалану гриз неспокій. Ану ж Артур довідається, що вона краде в Рейджена час? Вона вирішила: якщо Рейджена коли-небудь упіймають на грабунках, то нехай у зґвалтуваннях теж обвинувачують його. Враховуючи, що він у кожному з цих випадків вирушав із дому зі зброєю й твердим наміром когось пограбувати, всі легко повірять, що на сцені весь час був тільки Рейджен. А те, що він не може пригадати, як скоював ці злочини, спишуть на горілку й наркотики.

Адалана захоплювалась Рейдженом. Він міг бути агресивним, а міг із надзвичайною ніжністю опікуватись маленькою Крістін. Адалана дуже хотіла бути схожою на нього. Поки її жертва вела корвет, Адалана трималась і говорила так, мовби і справді була Рейдженом.

— Зупинись біля тієї офісної будівлі, — звеліла вона. — Позаду неї є стоянка, і там повинен бути лімузин.

Коли вони побачили лімузин, Адалана націлила на нього один із пістолетів.

— Я планую вбити господаря цієї машини. Якби він опинився зараз тут, то вже був би покійником. Він торгує кокаїном, і я достеменно знаю, що він забрав життя маленької дівчинки, давши їй наркотик. Він постійно таке виробляє. За це я його й пристрелю.

Адалана намацала щось у кишені куртки. Те «щось» виявилось наручниками Томмі. Адалана кинула їх на підлогу машини.

— Як тебе звуть? — запитала вона дівчину.

— Поллі Ньютон.

— Поллі, я бачу, що в тебе закінчується бензин. Зупинись біля тієї заправки.

Адалана заплатила за двадцять літрів бензину, після чого звеліла Поллі їхати по шосе І-71 на північ. Вони дістались Вортінґтона, де Адалана наполягла на тому, щоб зупинитись біля магазину морозива й випити по пляшці кока-коли.

Коли вони рушили далі, Адалана побачила, що праворуч від шосе тягнеться річка. Її береги з’єднували кілька старих мостів із одностороннім рухом. Адалана відчувала, що Поллі Ньютон уважно вивчає її обличчя — мабуть, для того, щоб описати його потім у поліції. Адалана плескала язиком, вдаючи з себе Рейджена й намагаючись наплести три мішки гречаної вовни. Це зіб’є Артура й решту зі сліду, і ніхто ніколи не здогадається, що це вона була на сцені.

— Я відправив на той світ трьох людей, але це не рахуючи всіх тих, кого я вбив на війні. Я належу до терористичного угруповання. Нас називають «синоптиками». Вчора мене висадили в Колумбусі. У мене була важлива місія: навіки закрити рота людині, котра збиралась давати проти «синоптиків» свідчення в суді. Мушу сказати, що з цим дорученням я впорався на відмінно.

Поллі Ньютон слухала мовчки, іноді киваючи головою.

— А ще я веду подвійне життя, — нахвалялась Адалана. — Для прикриття я ношу розкішні костюми, керую бізнесом і їжджу на «мазераті».

Вони з’їхали на пустельний сільський путівець, і Адалана змусила Поллі перетнути глибоку канаву, проїхати крізь поле, густо заросле бур’яном, і спинитись біля невеличкого ставка. Адалана вийшла з авто разом із Поллі, помилувалась на воду й краєвид, а тоді повернулась до машини і вмостилась на капоті.

— Перечекаємо тут хвилин двадцять, а тоді я скажу тобі, де мене висадити.

У Поллі немов гора з пліч упала.

І тоді Адалана додала:

— А ще я хочу зайнятися з тобою сексом.

Поллі заплакала.

— Я тебе не скривджу, — запевнила Адалана. — Я не б’ю жінок. Мені бридко про таке навіть чути. Зрозумій, коли тебе ґвалтують, не варто зчиняти лемент і пручатися, тому що це тільки сердить ґвалтівника і він стає брутальним. Краще спокійно лягти на спину й сказати: «Вперед». І ґвалтівник не заподіє тобі шкоди. Мені боляче дивитись на жіночі сльози, але вони тебе не врятують. Я все одно це зроблю.

Вона взяла два великі рушники, які знайшла в машині, та свою куртку і розстелила все це на землі.

— Лягай сюди, руки поклади на землю, дивись у небо і спробуй розслабитися.

Поллі послухалась. Адалана лягла поруч із нею, розстібнула на дівчині блузку й бюстгальтер і поцілувала її.

— Не хвилюйся, що завагітнієш абощо, — сказала вона. — У мене була хорея, і мені зробили вазектомію. Ось, поглянь.

Адалана спустила до колін спортивні штани й показала Поллі шрам внизу живота, якраз над членом. Насправді то був не шрам від вазектомії, а навскісний шов на тому місці, звідки Біллі видалили грижу.

Коли Адалана лягла згори на Поллі, та верескнула:

— Благаю, не ґвалтуй мене!

Оте «не ґвалтуй» вістрям увігналось у мозок Адалани. Вона згадала все те, що спіткало Девіда, Денні та Біллі. Зґвалтування — це страхітливий вчинок.

Адалана зупинилась, перекотилась на спину і задивилась у небо крізь пелену сліз.

— Що з тобою коїться, Білле? — сказала вона вголос. — Ну ж бо, опануй себе.

Вона звелась на ноги й віднесла рушники назад до машини. Потім взяла з переднього сидіння більший із двох пістолетів і кинула у ставок порожню бляшанку з-під пива. Спочатку Адалана ніяк не могла впоратися зі зброєю, та потім спромоглась двічі вистрілити по бляшанці. Щоправда, жодного разу не влучила. Що ж, вона не була таким влучним стрільцем, як Рейджен.

— Ходімо вже, час їхати, — сказала Адалана Поллі.

Коли машина рушила з місця, Адалана опустила скло і на прощання ще двічі шмальнула в телеграфний стовп. Потім вона обшукала сумочку Поллі.

— Я маю принести гроші одному типові. Приблизно двісті доларів. — Вона помахала знайденою в сумочці карткою для зняття готівки за чеками. — Поїхали в «Кроґер», і знімемо грошенят.

У конторі супермаркета Поллі змогла отримати лише сто п’ятдесят доларів. Потім вони поїхали до «Ощадного банку Огайо», що на Норт-Хай-стрит, де взагалі відмовилися приймати чеки Поллі. Кінець кінцем, зробивши ще кілька невдалих спроб отримати готівку в спеціальних касових віконцях, до яких можна було під’їжджати просто на машині, Адалана запропонувала скористатися кредитною карткою «Юніон-Компані», що належала батькові Поллі, як гарантією. У магазині «Юніон», який вони знайшли в торговельному центрі «Ґрейсленд», погодились видати Поллі п’ятдесят доларів за чеком.

— Треба було обміняти на готівку ще один чек, — запропонувала Адалана. — Ти могла б залишити ті гроші собі.

Раптом Адалану охопило натхнення. Вона вирвала порожній бланк із чекової книжки й написала для Поллі вірш. Утім, коли він був готовий, Адалана сказала:

— На жаль, я не можу його тобі віддати, бо тоді в поліції буде зразок мого почерку.

Вона порвала папірець на клаптики, а тоді висмикнула сторінку з нотатника Поллі.

— Це я залишу собі. Якщо ти опишеш поліцейським мої прикмети, я передам цю сторінку «синоптикам» і вони приїдуть у Колумбус і вб’ють твою сім’ю.

Тієї миті Адалана побачила поліцейське авто, яке обганяло їх зліва. Від несподіваного переляку Адалана втратила контроль над свідомістю.

Філіп виявив, що їде кудись у машині. За кермом сиділа молода білява незнайомка.

— Шо я, в біса, тут забув? Куди тебе несе, Філе? — запитав він сам у себе.

— Хіба тебе звуть не Білл?

— Ні, я — Філ. — Він озирався довкола. — Шо за чортівня? Господь свідок, лише кілька хвилин тому я був…

Він не встиг договорити, бо на сцені з’явився Томмі. Він подивився на дівчину за кермом і спробував збагнути, чому він опинився в її машині. Може, в котрогось із інших членів «сім’ї» побачення з цією білявкою? Він кинув погляд на годинник. Був майже полудень.

— Ти голодна? — запитав Томмі.

Дівчина кивнула.

— Неподалік є ресторанчик «Вендіз». Візьмімо пару гамбургерів і картоплю-фрі.

Поллі зробила замовлення, а Томмі заплатив за їжу. Поки вони їли, дівчина розповідала щось про себе, проте Томмі її майже не слухав. Зрештою, це ж не він покликав її на побачення. Йому просто треба було дочекатись, поки на сцену вийде залицяльник цієї дівулі й поведе її туди, куди вони там собі планували податись.

— Де тебе краще висадити? — запитала дівчина.

— Біля студмістечка, — відповів Томмі.

Схоже, що той із членів «сім’ї», хто запросив цю дівчину на побачення, щойно отримав відмову. Коли вони знову сіли в машину, Томмі заплющив очі.

Аллен швидко оцінив ситуацію: молода жінка за кермом автомобіля, пістолет і пачка грошей у нього в кишені. Трясця, тільки не це!

— Слухай, — озвався він, — я прошу пробачення за все, що я зробив. Мені дуже прикро. Я ж тебе не скривдив, правда? Будь ласка, не описуй у поліції мою зовнішність, гаразд?

Дівчина втупилась у нього очманілим поглядом. Аллен вирішив заплутати сліди на той випадок, якщо вона все-таки звернеться в поліцію.

— Можеш сказати в поліції, що я — Карлос на прізвисько «Шакал» із Венесуели.

— А хто такий цей Карлос на прізвисько «Шакал»?

— Уже ніхто. Він врізав дуба. Але копи про це ще не знають. Якщо ти скажеш їм, що я — Карлос, вони тобі повірять.

Аллен вискочив із авто й хутко пішов геть.

Удома Рейджен порахував гроші й проголосив:

— Глядіть же, шчоб ніхто не чіпав тсих грошей! Я їх украв, шчоби сплатити рахунки.

— Стривай-но, — відгукнувся Артур. — Я вже давно за все заплатив із тих грошей, що лежали на комоді.

— Шчо?! Чому ж ти не сказав мені про тсе раніше? Я через тебе тсілими днями бігаю бозна-де, наче йолоп, і невинних людей оббираю!

— Я думав, ти сам усе зрозумієш, коли побачиш, що грошей немає.

— Та невже? А як шчодо грошей від другого грабунку? Тсі також шчезли, тілько вже не на сплату рахунків.

— Хлопці вже пояснили тобі, що сталось.

Реджен почувався пошитим у дурні. Він люто тупотів туди-сюди квартирою й вимагав, щоб йому сказали, хто цупить у нього час.

Артур звернувся до Томмі, Кевіна й Філіпа, та ці троє гаряче запевнили його, що не крали в Рейджена час. Філіп описав білявку, яку бачив у машині:

— Вона була схожа на кралечок із групи підтримки.

— Ти взагалі не мав права виходити на сцену, — дорікнув Артур.

— Я й не збирався, хай йому грець! Гульк — і я вже сиджу в машині з цією фіфою, сам не знаючи чому. Я вшився звідтам, тільки-но зрозумів, шо й до чого.

Томмі сказав, що повів ту саму дівчину до «Вендіз» і пригостив гамбургером, думаючи, що у котрогось із членів «сім’ї» з нею побачення.

— Але я пробув із нею не більше двадцяти хвилин. І гроші тоді вже лежали в моїй кишені.

— Отже, так, усі під домашнім арештом на декілька днів, — скомандував Артур. — Треба з’ясувати, що діється. Щоб ніхто не смів виходити з дому, поки ми не дізнаємось, хто краде час у Рейджена.

— Але ж завтра четверта річниця весілля Дороті й Дела, — втрутився Томмі. — Кеті недавно телефонувала й нагадувала. Я обіцяв зустрітися з нею в Ланкастері, щоб вона допомогла мені вибрати подарунок.

Артур кивнув.

— Гаразд, можеш їй зателефонувати й сказати, що зустріч залишається в силі. Але не бери з собою занадто багато грошей — обмежся тільки необхідною сумою. І повертайся якомога швидше.

Наступного дня Томмі зустрівся з Кеті в Ланкастері. Вони походили по крамницях і вибрали подарунок: дуже гарне покривало з шенілі[50] на ліжко. Кеті вказала на те, що майже цього самого дня чотирнадцять років тому їхня мати вийшла заміж за Чалмера Міллігана.

Повечерявши в Дороті й Дела, Томмі провів тихий і приємний вечір із Кеті, після чого сів у машину й став чекати Аллена, котрий мав відвезти його додому.

Діставшись квартири, Аллен одразу завалився в ліжко.

І тут-таки прокинувся Девід. Він не міг зрозуміти, чому йому так кепсько. Щось було не так, але він не знав, що саме. Він сновигав квартирою й намагався покликати Артура, Аллена чи Рейджена, та вони не відгукнулись. Зараз усі члени «сім’ї» сердились одне на одного. Потім Девід побачив у пластиковому пакеті під диваном кулі до Рейдженового пістолета, а сам пістолет знайшовся під червоним кріслом. Девід знав, що це не віщує нічого доброго, бо ж Рейджен завжди тримав зброю під замком.

Він згадав те, чому його вчив Артур:

— Якщо вскочиш у халепу, або побачиш, що хтось робить щось лихе, і не зможеш покликати на допомогу когось із наших, одразу телефонуй «боббі».

Девід знав, що «боббі» — це слово, яким Артур називає поліцейських. Телефонний номер поліцейського відділку Артур записав на аркуші паперу й поклав поруч із телефоном. Девід набрав той номер. Коли на іншому кінці зняли слухавку, Девід сказав:

— Тут щось коїться. Хтось замислив щось недобре.

— Ваша адреса?

— Олд-Лівінґстон-авеню, житловий комплекс «Чаннінґвей». Тут відбувається щось погане. Тільки не кажіть нікому, що я вам дзвонив.

Девід поклав слухавку й підійшов до вікна. Надворі все оповив такий густий туман, що аж моторошно було.

Трохи згодом Девід зійшов зі сцени і його місце зайняв Денні. Він одразу взявся до малювання, хоча було вже доволі пізно. Потім він примостився у вітальні, щоб трохи подивитись телевізор.

Почувши стукіт у двері, Денні здивувався. Він подивився у вічко й побачив чоловіка з коробкою піци «Доміно» в руці. Денні відчинив двері й сказав:

— Я не замовляв піцу.

Він намагався допомогти чоловікові, якому потрібен був Біллі, але той шваркнув хлопчину об стіну й приставив пістолет йому до голови. До квартири увірвались озброєні поліцейські, а якась приємна пані сказала Денні, що він має право мовчати. Тож він і мовчав. Потім двоє чоловіків заштовхали його до машини й дуже повільно повезли крізь непроглядний туман до поліцейського відділка.

Денні гадки не мав, за що його заарештували і що діється. Він сидів у камері, поки не прийшов Девід, який став спостерігати за тарганами, що бігали колами. Девід не сумнівався, що скоро з’явиться Артур, Аллен або Рейджен і забере його звідси, адже він був слухняним хлопчиком і нічого поганого не зробив.