Таємнича історія Біллі Міллігана

Розділ 20

У перші тижні 1979 року письменник часто навідував Біллі Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я. Учитель розповідав про минуле, змальовуючи все, що бачили, робили і про що думали інші члени «сім’ї» від самого початку, а всі вони, крім глухого Шона, слухали оповідь Учителя і дізнавались про свою спільну історію.

Учитель, котрий тепер відгукувався на ім’я Біллі, ставав дедалі врівноваженішим. Коли він не розмовляв із письменником, на сцені часом іще з’являлись інші особистості, проте Біллі розумів: що довше він зможе перебувати в стані злиття, що раніше позбудеться агресії та страху, котрі призводили до настання буремних часів, то швидше він зможе опанувати себе й розпочати нове життя. А гроші від продажу картин допоможуть йому після одужання почати все з чистого аркуша.

Біллі читав, вивчав медичну літературу, відвідував спортзал, виходив на ранкові пробіжки довкола шпиталю і займався живописом. Він намалював Артура вугіллям і написав портрети Денні, Шона, Адалани та Ейпріл олійними фарбами. Він купив моделі молекул в університетській книгарні й почав самотужки штудіювати фізику, хімію й біологію. Він придбав радіопередавач цивільного діапазону[51] й ночами спілкувався з іншими радіолюбителями про необхідність боротьби проти жорстокого поводження з дітьми.

Прочитавши в місцевій газеті, що «Дім сестер», афінський притулок для жінок, які стали жертвами домашнього насильства, має труднощі з оплатою рахунків і тому стоїть на межі закриття, Біллі пожертвував сто доларів. Але коли в притулку довідались, від кого ці гроші, прийняти пожертву відмовились.

10 січня, десь через місяць після прибуття до шпиталю в Афінах, Біллі відкрив банківський рахунок на ім’я Фонду боротьби проти жорстокого поводження з дітьми і для початку вклав туди тисячу доларів. Це була частина п’ятизначної суми, яку він отримав від однієї жінки з Колумбуса. Та мала намір відкрити художню галерею й приїхала до Афінського центру психічного здоров’я, щоб купити полотно «Грація Кетлін» — портрет аристократки з нотними аркушами в руках.

Біллі також замовив партію наклейок на авто. Чорні літери на жовтому тлі закликали:

ПРИГОРНИ СЬОГОДНІ СВОЮ ДИТИНУ.

ЦЕ НЕ БОЛЯЧЕ.

ДОПОМОЖИ ПОКЛАСТИ КРАЙ НАСИЛЬСТВУ НАД ДІТЬМИ. БІЛЛІ

Біллі часто розмовляв із молодими пацієнтками. Медсестри й санітари бачили, що дівчата намагаються з ним загравати, змагаючись між собою за його увагу. Медсестра Пат Перрі помітила, що Мері, колишня студентка-антрополог, навіть виходить із депресії, коли спілкується з Біллі. Хлопець був дуже високої думки про розумові здібності Мері. Ці двоє частенько звертались одне до одного, якщо їм потрібна була порада. Коли в січні Мері виписали, Біллі за нею сумував, але дівчина пообіцяла його навідувати.

Коли Учитель не розмовляв із Мері, лікарем Колом або письменником, він нудився і йому дошкуляло обмеження свободи, тож він опускався до рівня Денні, Девіда або «розщепленого» Біллі. У такому стані йому було легше спілкуватися з рештою пацієнтів. Ті працівники шпиталю, які добре пізнали Біллі, зауважили, що в подобі Денні чи Девіда він мав особливу здатність відчувати емоційний стан інших пацієнтів. Юнак знав, коли їм було боляче, сумно чи страшно. Коли котрась із молодих пацієнток вибігала з загальної зали в нападі паніки чи істерії, Біллі підказував персоналу, де її шукати.

— Девід і Денні — це частина мене, здатна до співчуття, — пояснював Учитель письменникові. — Вони відчувають, звідки йде біль. Коли люди виходять звідси засмученими, їхня кривда світить, наче маяк, і Девід або Денні легко можуть вказати, де вони є.

Якось після вечері Девід сидів у загальній залі, аж раптом у його голові промайнула така картина: одна з пацієнток із розбігу кидається до поруччя сходів за дверима зали. За цим поруччям зяяв сходовий колодязь у три поверхи завглибшки. Рейджен, який завжди вважав Девіда диваком через оці його видіння, раптом усвідомив, що все це може бути правдою. Він мерщій вихопився на сцену, промчав коридором, вибіг нагору східцями, рвучко розчахнув двері зали й вискочив до сходів.

Кетрін Ґіллот, санітарка, що сиділа в кабінеті поруч із виходом, схопилася з-за столу й побігла за ним. Вона вибігла на сходовий майданчик саме вчасно, щоб побачити, як Рейджен упіймав дівчину, котра вже падала через поруччя. Він її втримав і витягнув нагору. Коли Ґіллот повела пацієнтку назад до зали, Рейджен тихенько зійшов зі сцени.

Девід відчув біль у м’язах рук.

На додачу до загальних терапевтичних методик, які застосовувались до Біллі від самого початку й мали допомогти юнакові зміцнити контроль над свідомістю, лікар Кол також призначав пацієнту сеанси гіпнотерапії й навчив його деяких прийомів аутотренінгу, що дозволяли зняти зайве напруження. Щотижневі сеанси групової терапії з двома пацієнтами, котрі теж страждали на розщеплення особистості, допомагали Біллі краще зрозуміти свій стан, оскільки він міг спостерігати за проявами цього синдрому в інших. Він дедалі рідше перемикався на когось зі своїх особистостей, і лікар Кол вважав, що пацієнт одужує.

Коли Біллі-Учитель почав нарікати на жорсткі обмеження, лікар Кол став поступово надавати йому більше свободи, спочатку дозволивши юнакові виходити на короткі прогулянки за межі шпиталю в супроводі когось із персоналу, а потім і самостійно, як це робили інші пацієнти. При виході Біллі повинен був розписатись і мав право гуляти лише територією, що належала шпиталю. Хлопець присвячував свої прогулянки тому, щоб визначити рівень забруднення води на різних ділянках річки Гокінґ. Навесні 1979 року він планував вступити до Університету Огайо, щоб вивчати фізику, біологію та мистецтво. Він почав стежити за своїми змінами настрою й складати наочні графіки.

У середині січня Біллі вмовив лікаря Кола дозволити йому бувати в місті, адже багато інших пацієнтів мали на це право. Біллі треба було сходити до перукаря, заскочити до банку, побачитися зі своїм адвокатом, купити матеріали для живопису та книжки.

Спершу Біллі міг здійснювати вилазки до міста тільки в супроводі двох працівників шпиталю, та, оскільки все йшло добре, лікар Кол невдовзі дозволив йому ходити туди з одним супровідником. Здавалось, ніщо не віщувало проблем. Кілька студентів упізнали Біллі з теленовин і фотографій у газетах і помахали йому рукою. Хлопцеві було дуже приємно. Можливо, не всі поголівно ненавиділи його за те, що він скоїв. Можливо, суспільство не було налаштоване проти нього.

Нарешті Біллі попросив, щоб його лікування перейшло на наступний рівень. Він наголошував на тому, що був слухняним пацієнтом. Він навчився довіряти людям. Тепер лікар повинен був довести, що довіряє Біллі. Адже іншим пацієнтам, навіть із важчими психічними розладами, ніж у цього юнака, дозволялось виходити в місто без нагляду. Біллі хотів, щоб такий привілей поширювався й на нього.

Лікар Кол погодився.

Щоб не виникло непорозумінь, він обговорив усе з управителькою шпиталю Сью Фостер і правоохоронними органами. Ті висунули певні умови. Шпиталь зобов’язаний був повідомляти поліцію Афін і Комісію у справах умовно-дострокового звільнення в Ланкастері щоразу, як Мілліган виходив у місто без супроводу, і потім віддзвонюватись, коли той повертався назад. Біллі пристав на ці умови.

— Тепер треба підготуватись, Біллі, — сказав лікар Кол. — Ми мусимо поговорити про ситуації, в яких ти можеш опинитись, коли підеш до міста сам.

— Що ви маєте на увазі?

— Давай обміркуємо ймовірні сценарії й те, як ти плануєш на них реагувати. Припустімо, йдеш ти собі по Корт-стрит. Тебе бачить якась жінка, розуміє, хто ти, підходить і неждано-негадано дає тобі такого ляпаса, що аж у вухах дзвенить. Ти ж усвідомлюєш, що це цілком можливо? Люди знають тебе в обличчя. І що ти в такому разі робитимеш?

Біллі приклав руку до щоки.

— Я обмину її й піду далі.

— Гаразд. А припустімо, до тебе підходить чоловік, обзиває тебе брудними словами, називає ґвалтівником, б’є тебе кулаком в обличчя і збиває з ніг. Як ти вчиниш?

— Лікарю Коле, — сказав Біллі, — я не хочу назад до в’язниці. Я радше лежатиму на землі в надії, що той чоловік піде й дасть мені спокій.

Лікар посміхнувся.

— Схоже, ти дещо таки засвоїв. Гадаю, час уже дати тобі шанс довести це на практиці.

Вперше опинившись у місті без супроводу, Біллі відчув суміш радісного запаморочення і страху. Він завбачливо переходив дорогу тільки на світлофорах, щоб поліцейський патруль не причепився до нього за перетин вулиці в недозволеному місці. Він гостро відчував присутність людей навколо себе, благаючи Бога, щоб ніхто з перехожих на нього не напав. Якщо це станеться, Біллі твердо вирішив не боронитися. Він збирався вчинити так, як обіцяв лікареві Колу.

Біллі придбав художнє начиння, а тоді зайшов до перукарні «Батечкові вуса». Норма Дишонг заздалегідь зателефонувала й попередила управителя та персонал перукарні, що сьогодні до них зайде підстригтися Біллі Мілліган. Присутні зустріли його привітно. Звідусіль лунало: «Здоров був, Біллі!», «Як життя, Біллі?», «Гей, Біллі, маєш непоганий вигляд».

Боббі, дівчина, котра займалась його волоссям, розмовляла з ним приязно й навіть відмовилась брати в юнака гроші. Вона сказала, що Біллі може приходити в будь-який час, без попереднього запису, і вона стригтиме його задарма.

Кілька студентів упізнали Біллі на вулиці. Вони посміхнулись і помахали йому рукою. Біллі повернувся до шпиталю окрилений. Його не спіткала жодна з тих страшних речей, до яких його готував лікар Кол. З ним тепер усе буде гаразд.

19 лютого Дороті приїхала провідати сина. Біллі записав їхню розмову на плівку. Він хотів більше дізнатися про своє дитинство, щоб зрозуміти, чому його батько, Джонні Моррісон, вкоротив собі віку.

— Ви створили собі власний образ батька, — пояснила Дороті. — Іноді ви розпитували мене про нього, і я відповідала, як могла, та ніколи не паплюжила вашу пам’ять про нього, не говорила про погане. Нащо було вас, діточок, засмучувати? Ви його ідеалізували, бо ж це був ваш тато.

— То розкажи мені зараз, — попросив Біллі. — Наприклад, про той випадок у Флориді, коли ти віддала йому останні гроші, щоб він міг поїхати на гастролі, а в хаті не залишилось нічого, крім бляшанки тунця й пачки макаронів. Він тоді повернувся з заробітком?

— Ні. Він подався до «Борщового краю»[52]. Не знаю, що там сталось, але він повернувся з…

— «Борщовий край»? — урвав її Біллі. — Це що, якесь шоу?

— Це таке місце в Катскільських горах, де зосереджені єврейські готелі. Джонні поїхав туди виступати. Саме тоді прийшов лист від його агента, в якому писалось: «Я зроду не повірив би, що ти так вчиниш, Джонні». Не знаю, що трапилось там, у горах, але коли Джонні повернувся, то був іще більш пригніченим, ніж завжди, і відтоді так уже й не оговтався.

— Ти читала його передсмертний лист? Ґері Швайкарт казав мені, що там є перелік імен усіх, кому…

— Там були імена тільки декого з тих, кому він заборгував гроші, — перебила Дороті. — Лихварів Джонні не вписав, хоча я знала, що були й такі, бо їздила з ним. Я чекала в машині, а Джонні йшов повертати борг. І щоразу місця були різні. Він зав’яз у гральних боргах. Спочатку я боялась, що мене зобов’яжуть усе виплатити, але дідька лисого вони б від мене дочекались. Це ж не я залазила в ті кляті борги! Я допомагала Джонні, як могла, проте нізащо не стала б відбирати хліб у своїх діточок.

— Ще б пак, — саркастично пирхнув Біллі. — Ми розкошували, маючи цілу бляшанку тунця й пачку макаронів.

— Я знову пішла працювати, — продовжувала Дороті, — і в нас завелось трохи грошенят. На той час я вже сама купувала харчі й усі побутові товари. Саме тоді я припинила віддавати Джонні свою зарплатню. Я, бувало, давала йому гроші, щоб заплатити за оренду будинку, а він платив лише половину.

— А другу половину програвав?

— Чи то програвав, чи то віддавав лихварям. Один Бог знає. Скільки я не питала, відвертої відповіді так і не домоглась. Якось кредитори хотіли забрати наші меблі. Я їм і кажу: «Вперед, іроди, усе виносьте з хати!» Але ті хлопці не змогли цього зробити, тому що я плакала, та ще й носила під серцем Кеті.

— Не дуже гарно Джонні вчинив.

— То ж бо й воно, — сказала Дороті. — Ну, годі вже про це.

Минуло два з половиною місяці, відколи Біллі потрапив до Афінського центру психічного здоров’я, і юнак став дедалі рідше втрачати час. Тоді він почав напосідати на лікаря Кола з проханнями перейти до наступної стадії терапії — надати йому обіцяну відпустку. Іншим пацієнтам, хоч у багатьох із них не спостерігалось такого значного покращення, як у Біллі, дозволяли проводити вихідні вдома, з рідними. Лікар Кол погодився, що адекватне сприйняття реальності та стабільна поведінка впродовж тривалого часу свідчать про те, що Біллі готовий до наступного кроку. Юнакові дозволили провести кілька вікендів у Кеті, котра мешкала в містечку Логан, що в сорока кілометрах на північний захід від Афін. Біллі не тямив себе від щастя.

В один із цих вікендів Біллі переконав Кеті показати йому передсмертний лист Джонні Моррісона. Він знав, що дівчина роздобула копію в офісі громадського захисту. Раніше Кеті відмовлялась давати братові цього листа, побоюючись, що прочитане його засмутить, але коли Біллі почав базікати про страждання Дороті та про те, яким паскудним батьком був Джонні Моррісон, Кеті розсердилась. Вона все своє життя ревно оберігала пам’ять про Джонні. Біллі пора було дізнатися правду.

— Ось, — сказала Кеті, кинувши товстий конверт на кавовий столик, і вийшла, залишивши Біллі самого.

У конверті був лист на ім’я Ґері Швайкарта від судово-медичного експерта з округу Дейд, що у Флориді, а також декілька документів: чотири аркуші з розпорядженнями, адресовані чотирьом різним людям, лист на восьми сторінках до пана Герба Ро, репортера з «Маямі Ньюз», і ще два аркуші з текстом. Їх знайшли розірваними на клапті, та згодом склеїли докупи в поліції. Виявилось, що це частина другого листа до пана Ро, який, утім, так і не був дописаний.

Розпорядження стосувались виплати колосальних боргів і позик Джонні. Найменша сума становила двадцять сім доларів, а найбільша — сто вісімдесят. Записка до якоїсь Луїзи закінчувалася словами: «І останній жарт. Хлопчик питає: «Мамо, а що таке вовкулака?» А мати йому: «Стули писок і зачеши шерсть на обличчі».

Записка до «міс Дороті Вінсент» містила вказівки щодо виплати боргів зі страховки Джонні й закінчувалась так: «Моя остання воля — кремація. Не хочу, щоб ти танцювала на моїй могилі».

У копії листа до пана Герба Ро з «Маямі Ньюз» окремі слова неможливо було розібрати. Тут вони позначені зірочками.

Панові Гербу Ро

«Маямі Ньюз»

Шановний пане,

нелегко мені писати цього листа. Мій вчинок може здатися проявом малодушності, та оскільки те, що було для мене цілим світом, летить тепер під три чорти, нічого іншого мені не залишається. Моя скромна страховка — це єдина надія на те, що трійко моїх діточок, Джеймс, Вільям і Кеті-Джо, бодай на якийсь час будуть забезпечені всім необхідним. Простежте, якщо ваша ласка, щоб ця страховка не потрапила до загребущих рук їхньої матері, Дороті Вінсент! Її друзяки (сутенери, лихварі тощо), котрі ошиваються в закладі, де вона працює, — «Плас-Піґаль» на Маямі-Біч, — радо розділять із нею ці гроші! Заради цих типів вона зруйнувала все, що між нами було, хоч я, повірте, зі шкіри пнувся, щоб зберегти сім’ю.

Все це доволі мерзенно. Дітей, яких я люблю всім своїм серцем, і той факт, що вони народжені поза шлюбом, вона хоче використати як сльозоточиву історію, що приверне до неї увагу і, як вона вважає, сприятиме її кар’єрі! А насправді ось як усе було. Ще до народження нашого первістка я багато разів умовляв її побратися (після того як вона звинуватила мене в тому, що я зробив їй дитину, коли ми вперше зустрілись). Але вона завжди знаходила відмовки, щоб уникнути заміжжя (все це, як і те, про що я писатиму далі, я засвідчив під присягою в адвоката, М. Г. Розенхауса з Маямі). Я представив її своїм рідним як мою дружину. Коли дитя з’явилось на світ, я мав намір поїхати до якого-небудь невеличкого містечка, одружитися з нею й узаконити дитину. Я дуже полюбив мого синочка ***.

Та вона знову взялась вигадувати відмовки: «Хтось із наших знайомих може натрапити на оголошення про весілля в газетах» тощо. А тим часом народився другий наш хлопчик, і протягом перших двох тижнів його життя висіло на волосині. Втім, Бог зглянувся на нас, і зараз малюк живий і здоровий. Я побачив це як попередження згори, тож укотре запропонував їй одружитися. Цього разу в неї вже були нові надумані причини, щоб цього не робити. До того ж вона остаточно пустилась берега: почалось постійне пияцтво, якісь таємничі зникнення з клубу. Коли вона була в такому стані, дітям небезпечно було з нею залишатись. Я не один раз ловив її на тому, що вона лупцює дітей — б’є рукою навідмаш, а не просто легенько ляскає долонею. Мені довелось пригрозити, що я їй всиплю, якщо вона не припинить таке виробляти. Повірте, моє життя перетворилось на справжнє пекло. Це стало позначатися на моїй роботі — я швидко котився під укіс. Я знав: якщо так триватиме і надалі, я врешті-решт прикінчу цю жінку. Я хотів ***, але вона благала мене потерпіти. Ми віддали діточок до чудових ясел у Тампі, що в штаті Флорида, і вирушили на гастролі. Зі мною вона знову змогла працювати в пристойних нічних клубах і театрах. А потім вона завагітніла дівчинкою.

Ми повернулись до Маямі й, коли народилась третя крихітка, найняли помічницю, що мала дбати про дітей. Дороті божилась, що більше не злигається з сумнівними відвідувачами, тож я дозволив їй знову співати в «Плас-Піґаль». Майже одразу все пішло за старою схемою — пияцтво, дебоші. Її регулярно нудило, і закінчилось усе тим, що вона знепритомніла і її відправили до шпиталю, де лікарі діагностували в неї початкову стадію гепатиту. Вона ледве оклигала і ще декілька тижнів після виписки перебувала під постійним наглядом лікаря. Між іншим, повернувшись зі шпиталю, вона тут-таки почала запевняти, буцімто лікар (на прізвище Сапфір, з НМБ [53] ) порадив їй знову піти працювати, щоб вона могла відволіктися від гнітючих думок про наші фінансові труднощі. Лікар, мовляв, також сказав, що коктейль-другий їй не завадить! Я був категорично проти цієї ідеї, тому вона підписала угоду (знову з «Піґаль») за моєю спиною. А тим часом роботи в місцевих готелях стало менше. Ми порадились, і я вирішив на кілька тижнів податися на заробітки в гори (у штаті Нью-Йорк). До цього ми з нею ніколи не розлучались, і, звичайно, на той час я ще не знав, з яким набродом вона водить товариство — із сутенерами, лихварями, лесбійками. Вони стали для неї символом «яскравого» життя. Коли я повернувся додому й побачив, якого одягу вона собі накупила — сорочок і костюмів, схожих на чоловічі, штанів-кюлотів, які в жінок певного штибу вважаються закличним сигналом, — терпець мені урвався. Відтоді моє життя стало пеклом на землі.

Через постійне зловживання алкоголем вона знову загриміла до шпиталю. Їй мали зробити операцію з видалення геморою, проте її печінка на той час була вже незворотньо роз’їдена, і в такому стані Дороті не ризикнули одразу оперувати. Вона пролежала в стаціонарі багато тижнів. Я щоночі проїжджав по двісті п’ятдесят кілометрів, аби бути з нею, коли у шпиталі починались години відвідин. Решту дня я присвячував господарству: фарбував наш будинок і все таке. А вона весь цей час тільки й думала про те, як піде від мене й заживе отим своїм «яскравим» життям. Після операції, все ще захмеліла від наркозу, вона мене не впізнала. Її одкровення були відразливі до нудоти, це була ницість найгіршого ґатунку. Я намагався її зупинити, пояснював їй, що це я і вона в лікарняній палаті, та до неї це не доходило. Вона почала вихвалятись тим, як усі ці роки водила мене за носа, «наче бовдура». Заради нашої малечі я ніколи не нагадував їй про цей інцидент, і я благав ***.

Коли вона почала одужувати, я знову завів мову про одруження, а вона сказала, що консультувалась зі священиком і він її буцімто запевнив: «Не турбуйся про шлюб, вони все одно Божі діти». Це геть не схоже на правду. Але, як я вже казав, вона хоче зробити собі рекламу на наших позашлюбних дітях. Вона навіть опустилась до того, що подала на розлучення, щоб звістку про це підхопили всі газети, а потім без усякого попередження домоглась того, щоб проти мене виписали заборонний ордер. Ще й підлаштувала все так, аби мені його вручили на Різдво, і я не зміг провести свято з дітьми. А напередодні Нового року, коли моїй донечці виповнилось два рочки, Дороті навіть не дозволила мені її побачити. Зате потім зателефонувала й почала розповідати, як весело вони тоді відсвяткували.

Пане Ро, запитайте кого хочете — всі люди, що обертаються у сценічних колах Маямі, розкажуть вам про мою щирість і відданість цій жінці. Але я більше так не можу. Ви, певно, знаєте, що в нашій місцевості індустрія нічних розваг — це жіноча вотчина, тож Дороті зуміла вижити мене з двох робіт. Вона постійно нахваляється, що зробить моє життя в Маямі нестерпним і змусить мене накивати звідси п’ятами, якщо я боротимусь за своїх дітей. Вона регулярно зникає з дому на день, два або й три. А я вже дожився до того, що цей світ став мені обридливим. Я не зможу спокійно дивитись на те, до чого ця жінка доведе моїх діточок. Перша моя спроба з усім покінчити була марною. Сподіваюсь, що вдруге все вийде. Щоб захистити моїх малят, мені довелось би й надалі терпіти їхню матір, а я краще постану перед Творцем і відповім за свій гріх, аніж зноситиму такі тортури. Я маю до вас останнє прохання: ознайомте, будь ласка, з цією історією всі можливі спілки й товариства, які могли б подбати про моїх дітей.

Помилуй, Господи, мою душу!

Джонні Моррісон

Передсмертний лист батька приголомшив Біллі. Юнак перечитав його декілька разів. Спочатку він не збирався вірити написаному, проте що ретельніше він вчитувався в цю оповідь, то сильніше хотів докопатись до істини. Згодом Біллі розповів письменникові про свою спробу перевірити факти.

З будинку своєї сестри в Логані Біллі зателефонував до Адвокатської колегії штату Флорида, щоб розшукати юриста, який вів справи Джонні Моррісона, та юнакові сказали, що той уже помер. Тоді Біллі зателефонував до бюро реєстрації цивільних станів і з’ясував, що там ніколи не видавали шлюбної ліцензії на ім’я Джонні Моррісона чи Джонні Зоранера.

Біллі надзвонював у різні місця і кінець кінцем вийшов на колишнього господаря нічного клубу, в якому працював Джонні. Нині той чоловік відійшов од справ, але в нього був човен на Кі-Біскейн[54] і він досі постачав у клуб морепродукти. За його словами, він не сумнівався, що настане день, коли хтось із дітей Джонні почне дошукуватися правди. Чоловік розповів, що мусив звільнити матір Біллі зі свого клубу, зважаючи на те, яких типів вона почала туди приводити. Джонні намагався віднадити від неї тих чоловіків, але це була пропаща справа. Як сказав колишній господар клубу, він зроду не бачив, щоб жінка так попихала чоловіком.

Біллі розповів письменникові, що знайшов іще одного свідка: чоловіка, котрий працював у мотелі «Міджет Меншенз» і пам’ятав його батька. Чоловік пригадав, що хтось телефонував Джонні під час різдвяних свят і після тих дзвінків Джонні щоразу був сам не свій. Це підтверджувало рядки з листа Джонні, в яких той стверджував, що Дороті телефонувала йому, щоб позбиткуватись.

Повернувшись до шпиталю, Біллі знову почав втрачати час. У понеділок вранці він зателефонував письменнику й попросив відкласти їхню зустріч.

Письменник приїхав у середу, і йому одразу стало зрозуміло, що перед ним не Учитель, а «розщеплений» Біллі. Вони трохи погомоніли, і письменник, сподіваючись знову викликати назовні Учителя, зацікавивши його розмовою, попрохав Біллі пояснити йому будову радіопередавача, над яким той працював. Спочатку Біллі затинався і плутався в словах, але поволі, майже невловимо, голос юнака почав звучати впевненіше, лексика стала багатшою і пояснення зарясніли технічними подробицями. Учитель повернувся.

— Чому ти так зажурився? — запитав письменник.

— Я стомився. Мало сплю.

Письменник вказав на підручник із радіоелектроніки.

— Хто збирає цей радіопередавач?

— Томмі. Як бачите, прилад майже готовий. Це тому, що Томмі був на сцені практично весь день. Це з ним лікар Кол розмовляв сьогодні під час сеансу терапії.

— А хто ти зараз?

— Я — Учитель, але в дуже пригніченому настрої.

— Чому ти пішов зі сцени? Чому з’явився Томмі?

— Це все через мою матір, її теперішнього чоловіка, її минуле… Я накрутив себе до такого стану, що мені вже все байдуже. Всередині все звело від напруження. Вчора я навіть випив валіум і проспав цілий день, а потім уночі не міг заснути. Був на ногах до шостої ранку. Я хотів піти геть. Ще мене засмучує Комісія у справах умовно-дострокового звільнення. Там просто мріють знову запроторити мене до в’язниці Лебанона. Іноді мені здається, що варто здатись і дозволити їм кинути мене за ґрати. Може, хоч тоді ці люди вгамуються й дадуть мені спокій.

— Але ж повторне розщеплення не вирішить проблему, Біллі.

— Я знаю. Але я щодня пнуся зі шкіри, намагаючись встигати дедалі більше. Я продовжую робити все те, що робили мої особистості, а це страшенно виснажує. Скажімо, я пишу картину. Закінчивши, я витираю руки, беру з полиці книжку й читаю її кілька годин, роблячи нотатки. Потім встаю з-за столу й починаю працювати над цим радіопередавачем.

— Ти забагато від себе вимагаєш. Не обов’язково робити все одразу.

— Але я цього хочу. Мені необхідно надолужити стільки згаяних років, а часу залишилось так мало. Я відчуваю, що зволікати не можна.

Він підвівся й підійшов до вікна.

— І ще одне. Рано чи пізно мені доведеться поговорити з матір’ю. Не знаю, що я їй скажу, та ставитись до неї так, як раніше, я вже не зможу. Все тепер змінилось. Важко зберігати цілісну свідомість, коли стільки всього на думці: Комісія у справах умовно-дострокового звільнення, слухання, на якому мають визначити, чи відновилось моє психічне здоров’я, та ще й передсмертний лист батька. Це рве мою душу на частини.

28 лютого Біллі зателефонував своєму адвокатові й наполіг, щоб Дороті не з’являлась на завтрашньому слуханні.

Розділ 21

Після слухання, що відбулось 1 березня 1979 року, термін перебування Біллі Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я подовжили ще на півроку. Всі, хто з ним працював, розуміли, яка загроза нависла над юнаком. Біллі знав: варто йому одужати й вийти зі шпиталю, як його візьмуть під варту за недотримання умов дострокового звільнення і відправлять до в’язниці — досиджувати три роки з тих п’яти, що йому присудили за наліт на аптеку «Ґрей Драґстор». Окрім того, його можуть обвинуватити в грубому порушенні випробувального терміну й додатково засудити на строк від шести до двадцяти п’яти років за пограбування в придорожніх зонах відпочинку.

Л. Алан Ґолдзбері та Стів Томпсон, афінські адвокати Біллі, подали клопотання до суду округу Ферфілд, вимагаючи, щоб зі справи Міллігана вилучили визнання ним своєї провини. Юристи аргументували це тим, що в 1975 році підсудний уже страждав на синдром множинної особистості. Душевна хвороба не дозволяла йому адекватно захищатись у суді, про що на той час ніхто не знав, тож вирок суду ґрунтувався на неповній інформації.

Ґолдзбері й Томпсон сподівались, що суддя в Ланкастері анулює зізнання юнака і тоді після виходу зі шпиталю той буде вільною людиною.

Біллі жив цією надією.

Приблизно в той самий час Біллі дізнався, що Кеті та Роб Баумгардт, хлопець, із яким вона зустрічалась уже багато років, вирішили восени побратися. Біллі подобався Роб, тож він страшенно зрадів і мріяв про те, як побуває на їхньому весіллі.

Гуляючи довкола шпиталю і спостерігаючи, як усе оживає з приходом весни, Біллі почав думати, що погані часи вже позаду. Він одужував. Приїхавши на наступні вихідні до Кеті, він узявся малювати фреску на стіні її будинку.

Дороті Мур заперечувала все, що було сказано в передсмертному листі її чоловіка, і навіть погодилась на його публікацію. За її словами, в Джонні Моррісона перед смертю було не все гаразд із головою. В нього був зв’язок із іншою жінкою, стриптизеркою, тож, імовірно, він мав на увазі свою коханку, коли писав про сумнівних типів, які коло неї ошивались.

Біллі помирився з матір’ю.

У п’ятницю 30 березня, повернувшись до шпиталю з прогулянки, Біллі зауважив, що всі якось дивно на нього дивляться й шепочуться. У повітрі повисло напруження.

— Ти вже бачив сьогоднішню газету? — запитала одна з пацієнток, простягаючи йому примірник. — Знову про тебе пишуть.

Біллі приголомшено вп’явся очима в жирний заголовок на першій шпальті «Колумбус Диспетч» від 30 березня:

ЛІКАР КАЖЕ, ЩО ҐВАЛТІВНИКОВІ ДОЗВОЛЕНО ТИНЯТИСЬ НА ВОЛІ

Автор Джон Світзер

Редакція «Диспетч» з’ясувала, що Вільям Мілліган, ґвалтівник із розщепленням особистості, котрий у грудні потрапив до Афінського центру психічного здоров’я, має змогу щодня без нагляду тинятися за межами шпиталю. […] Його лікар, Девід Кол, визнав, що Міллігану дозволено вештатись вулицями Афін і навіть їздити на вихідні до родичів. […]

Журналіст процитував Теда Джонса, начальника поліції Афін, який заявив, що до відділка надходять численні скарги від стурбованих громадян і що його «непокоїть психічно хвора людина, яка вільно гуляє поблизу університету». Далі в статті був уміщений коментар судді Флаверса, котрий колись визнав юнака неосудним: «Я не в захваті від того, що Мілліган може блукати, де йому заманеться».

Стаття закінчувалась такою характеристикою Міллігана: «Людина, що наприкінці 1977 року сіяла жах серед жінок в околицях Університету штату Огайо».

«Колумбус Диспетч» бомбардувала читачів майже щоденними публікаціями, які гостро засуджували те, що Міллігану дозволено «тинятись без нагляду». Розгорнута стаття від 5 квітня, присвячена Міллігану, вийшла під шапкою «Потрібен закон, що захистить суспільство».

Налякані читачі з Колумбуса та занепокоєні батьки студенток Університету Огайо, що в Афінах, обривали телефон тамтешнього ректора, Чарльза Пінґа, котрий після цього зателефонував до шпиталю й зажадав пояснень.

Двоє представників місцевих Законодавчих зборів[55] — Клер «Базз» Болл-молодша з Афін і Майк Стинціано з Колумбуса — розкритикували шпиталь у цілому й лікаря Кола зокрема. Вони вимагали перегляду статті закону, завдяки якій Міллігана взагалі направили до Афін. Вони також наполягали на внесенні змін до закону, що визначав статус людей, яких визнали «невинними на підставі божевілля».

У Біллі було чимало недоброзичливців серед персоналу шпиталю. Їх доводило до сказу те, що юнак заробляє гроші, продаючи свої картини, тож ці люди клепали доноси й надсилали їх до редакцій газет «Колумбус Диспетч», «Колумбус Сітізен Джорнал» і «Дайтон Дейлі Ньюз», сповіщаючи про значні суми, які отримує хлопець. Коли Біллі витратив частину коштів од продажу «Грації Кетлін» на невеличку «мазду», щоб легше було возити полотна, це негайно ж потрапило на передовиці.

Стинціано та Болл вимагали провести парламентське розслідування щодо діяльності Афінського центру психічного здоров’я. Нападки й критика ставали дедалі дошкульнішими, а щоденні статті з аршинними заголовками на перших шпальтах газет підкидали хмизу у вогонь. Лікар Кол та управителька шпиталю Сью Фостер змушені були попросити Міллігана, щоб той відмовився від відпусток і прогулянок до міста без супроводу, поки буча не вщухне.

Для Біллі це був несподіваний удар. Відколи йому поставили діагноз і призначили лікування, він дотримувався всіх правил шпиталю, жодного разу не порушував свого слова й не переступав закон. І ось маєш — його все одно позбавили всіх прав.

Засмучений, Учитель здався і пішов геть зі сцени.

Об одинадцятій годині, коли на чергування вийшов Майк Руп, Мілліган сидів у брунатному дерматиновому кріслі, згорбившись і потираючи руки, наче був чимось наляканий.

Майк не знав, підійти до пацієнта чи не варто. Його попереджали, що Мілліган боїться чоловіків, а ще він знав про Рейджена й бачив навчальні відеозаписи лікаря Кола про людей із розщепленням особистості. До цього дня Майк тримався осторонь і не надокучав пацієнтові. На відміну від багатьох працівників шпиталю, які вважали Міллігана симулянтом, Майк Руп вірив, що хвороба юнака не вдавана. Він вивчив медичну карту Міллігана, прочитав нотатки медсестер і відкинув думку, що молодий хлопець, котрий свого часу навіть школу не закінчив, зміг би ошукати всіх тих іменитих психологів і психіатрів, які його обстежували.

Зазвичай Мілліган здавався врівноваженим, і Майкові цього було достатньо. Проте весь останній тиждень, відколи «Диспетч» розгорнула свою кампанію, юнак ходив як у воду опущений. Рупу не до душі було те, що Міллігана цькують писаки на вошивих газетних передовицях і розпинають усілякі політикани.

Руп вийшов з-за стійки чергового й сів у крісло поруч із переляканим хлопцем. Він гадки не мав, як Мілліган на це відреагує, тому намагався поводитись якомога більш невимушено й ненав’язливо.

— У тебе все гаразд? — запитав він. — Чи можу я тобі чимось допомогти?

Мілліган кинув на нього боязкий погляд.

— Бачу, тебе щось гризе. Якщо схочеш про це поговорити — я завжди до твоїх послуг.

— Мені страшно.

— Воно й видно. І чому ж?

— Це через молодшеньких. Вони не розуміють, що відбувається, і їм теж страшно.

— Як тебе звати? — поцікавився Руп.

— Денні.

— Денні, ти знаєш, хто я?

Хлопчина похитав головою.

— Мене звуть Майк Руп. Я — медбрат нічної зміни. Я тут для того, щоб тобі допомогти.

Денні не припиняв терти свої зап’ястки й роззиратись навколо. Потім він завмер, прислухаючись до чогось у своїй голові, й кивнув.

— Артур каже, що вам можна довіряти.

— Я чув про Артура, — сказав Руп. — Перекажи йому, що я дуже ціную його довіру. Я нізащо не заподію тобі шкоди.

Денні розповів медбрату, що Рейджен дуже розсердився через нападки в газетах і хотів було з усім покінчити, наклавши на себе руки. Це налякало дітлахів.

Тут у хлопця затремтіли повіки, а погляд осклянів, і Руп зрозумів, що Мілліган «перевтілюється». За мить пацієнт скулився й заплакав, наче скривджене хлоп’я.

Медбрат пробалакав із Мілліганом до другої години ночі, і за цей час хлопець встиг побувати в декількох подобах. Потім Руп провів Денні до його палати.

З того дня Майк Руп виявив, що окремі особистості Міллігана охоче з ним спілкуються. Зазвичай медбрат досить суворо стежив за тим, щоб ніхто не засиджувався після відбою (о пів на дванадцяту в будні та о другій ночі у вихідні), проте він знав, що Мілліган спить напрочуд мало, тож частенько Руп проводив довгі нічні години за бесідами з юнаком. Медбратові лестило, що Денні й «розщеплений» Біллі спеціально розшукують його, щоб поговорити. Майк Руп став усвідомлювати, чому іншим так важко було знайти з Біллі спільну мову: вони не враховували того, що, з погляду Біллі, його зараз укотре карають за чужі злочини.

У четвер, 5 квітня, о пів на четверту дня, Денні вийшов на сцену посеред прогулянки територією шпиталю. Він закрутив головою навсібіч, намагаючись зрозуміти, де це він і що тут робить. Позаду себе він побачив старовинний вікторіанський маєток із червоними цегляними стінами та білими колонами, а попереду — річку, на протилежному березі якої розкинулось місто. Якби не допомога Розалі Дрейк зі шпиталю Гардинґа, думав Денні, ступаючи по травичці, він би й досі панічно боявся прогулянок просто неба.

Раптом Денні помітив довкола маленькі білі квіточки. Вони були дуже гарні, тож він зірвав собі декілька, та скоро побачив, що вгорі, на пагорбі, ці ж квіти були значно більшими. Хлопчина рушив угору схилом, вийшов за ворота й набрів на невеличкий цвинтар. На надгробках не було імен покійних, тільки номери. Денні не знав, що це може означати. Він здригнувся й позадкував од цвинтаря, згадавши, як його самого закопали живцем, коли йому було дев’ять років. На його могилі не було б надгробка — ні з іменем, ані бодай із номером.

Денні бачив, що найбільші квіти ростуть на маківці пагорба, тому видерся аж на верхівку, де схил круто обривався вниз. Юнак наблизився до краю урвища, вхопився за дерево й поглянув на дорогу біля підніжжя пагорба, на річку й на будинки на іншому березі.

Раптом він почув скрегіт гальм і побачив на звивистій дорозі автомобілі з мигалками. Задивившись униз, Денні відчув сильне запаморочення й похитнувся вперед. У нього за спиною пролунав голос:

— Біллі, спускайся звідти.

Він озирнувся. Навіщо всі ці люди його оточують? Чому Артур і Рейджен не квапляться йому на допомогу? Денні посковзнувся. Галька висковзнула з-під його ніг і з гуркотом покотилась униз прямовисним схилом кручі. Якийсь чолов’яга простягнув Денні руку. Хлопчина міцно за неї вхопився, і чоловік відтягнув його в безпечне місце. Після цього Денні дозволив цьому доброму дядечку відвести себе до великої садиби з колонами.

— Ти збирався стрибнути, Біллі? — запитала якась жінка.

Денні глипнув на незнайомку. Артур учив його ніколи не розмовляти з невідомими людьми. У відділенні всі були збуджені. Люди витріщались на Денні та пліткували, і той вирішив лягти спати й поступитися місцем на сцені комусь іншому.

Пізніше того вечора Аллен міряв кроками загальну залу, намагаючись зрозуміти, що сталось. Його наручний годинник показував за чверть одинадцяту. Аллен уже давно не бував на сцені: його, як і решту, влаштовувала роль слухача, поки Учитель оповідав історію їхнього життя. Відчуття було таке, наче кожен із них мав усього по декілька частинок велетенської мозаїки, якою була їхня свідомість, і тепер Учитель складав детальки докупи, щоб письменник міг побачити всю картину разом, а члени «сім’ї» тим часом дізнавались, якою була їхня доля. Втім, у мозаїці залишались білі плями: Учитель розповідав не все, а тільки те, про що запитував письменник.

Одначе тепер Учителя не стало. Розірвалась ниточка порозуміння, що поєднувала Учителя з письменником і з кожним членом «сім’ї». Аллен почувався розгубленим і самотнім.

— Що з тобою, Біллі? — звернулась до нього одна з пацієнток.

Він подивився на неї.

— Щось я мов у дурмані. Певно, трохи забагато пігулок випив, — відповів він. — Піду-но я краще спати.

Не минуло й кількох хвилин, як до палати Денні увірвались якісь люди, розбуркали хлопчину й стягнули з ліжка.

— Що я такого зробив? — жалісно заквилив Денні.

Він побачив, як хтось нахилився й підняв пляшечку з пігулками, частина з яких розсипалась по підлозі.

— Я їх не пив, — пролепетав Денні.

— Тобі треба до лікарні, — сказав хтось із присутніх і гукнув, щоб до палати Міллігана негайно подали каталку.

Денні втік зі сцени, і його замінив Девід.

До хлопця наблизився Майк Руп. Рейдженові здалось, що той хоче скривдити Девіда, тож слов’янин вийшов на сцену. Коли медбрат спробував допомогти юнакові підвестись, Рейджен кинувся на нього, і вони удвох важко гепнулись на ліжко.

— Я тобі в’язи скручу! — проревів Рейджен.

— Навіть не сподівайся, — відказав Руп.

Міцною хваткою втримуючи один одного за руки, вони скотились із ліжка на підлогу.

— Одпусти! Я тобі всі кістки перетрошчу!

— В такому разі дідька лисого я тебе відпущу.

— Якшчо не одпустиш — тобі гайки!

— Не відпущу, поки не припиниш погрожувати, — сказав Руп.

Вони продовжували борюкатись, але жоден не міг узяти гору. Нарешті Руп сказав:

— Я відчеплюсь від тебе, якщо ти мене відпустиш і пообіцяєш не ламати мені кістки.

Розуміючи, що ситуація зайшла в глухий кут, Рейджен погодився.

— Шчо ж, добре. Пускай мене й відходь.

— Ми одночасно відступимо в різні боки, — скомандував Руп, — і заспокоїмось.

Суперники на мить зустрілись очима, а тоді відпустили один одного й розійшлись.

Лікар Кол з’явився на порозі й наказав санітарам втягнути до палати каталку.

— У тсьому нема потреби, тому шчо ніхто з нас не ковтав тсих пігулок, — сказав Рейджен.

— Доведеться відправити тебе до шпиталю й переконатись, — пояснив лікар Кол. — Нам невідомо, скільки пігулок Біллі встиг крадькома назбирати. До того ж котрийсь із вас начебто обмовився, що прийняв забагато ліків. Ми повинні все перевірити.

Лікар Кол розмовляв із Рейдженом, аж поки той не зійшов зі сцени. Раптом у Денні підкосились коліна й закотились під лоба очі. Руп підхопив юнака, котрий почав осідати на підлогу, і допоміг покласти його на каталку.

Весь гурт висипав на подвір’я, де вже чекала карета «швидкої допомоги». Майк Руп заліз до салону разом із Мілліганом, і машина помчала до Меморіального шпиталю О’Бленеса[56].

Руп бачив, що лікар відділення невідкладної допомоги не в захваті від перспективи лікувати Біллі Міллігана. Руп спробував пояснити лікарю, що з Мілліганом слід поводитись обачно.

— Якщо він почне балакати зі слов’янським акцентом — облиште його й відійдіть якнайдалі. Краще нехай усі маніпуляції проводить жінка.

Лікар не звернув уваги на його слова. Він дивився, як у Міллігана закотились очі. Руп бачив, що це Девід сходить зі сцени і з’являється Денні.

— Та він просто водить нас за носа, — буркнув лікар.

— Ні, він саме «перемикається», тож…

— Слухай сюди, Міллігане, — заговорив лікар, не давши Майкові закінчити. — Я зараз зроблю тобі промивання. Для цього я вставлю трубки тобі в ніс і накачаю твій шлунок водою.

— Тільки не це, — застогнав Денні. — Не треба трубок… не треба шлангів…

Руп здогадався, про що подумав Денні. Хлопчина якось розповідав медбратові про те, як вітчим застромив йому шланг у пряму кишку.

— Хочеш ти цього чи ні, а це треба зробити, — сказав лікар.

Руп побачив, що Мілліган знову «перемкнувся».

Рейджен блискавично сів у ліжку й наїжачився.

— Нехай тілько тсей коновал на мені вправлятись надумає, — процідив він. — Я йому тсього не спушчу.

Лікар відсахнувся й пополотнів.

— Та пішов він! — кинув лікар, розвертаючись і виходячи з палати. — Якщо цей сучий син вріже дуба, я журитись не буду.

За хвилину Майк Руп почув, як той розмовляє по телефону з лікарем Колом, пояснюючи, що сталось. Потім лікар знову зайшов до палати. Він був не таким грубим, як раніше, і більше не лаявся. Лікар звелів медсестрі принести подвійну дозу сиропу з блювотного кореня, щоб Міллігана знудило. Рейджен зійшов зі сцени, і повернувся Денні.

Коли хлопця вивернуло, лікар віддав блювотиння на аналіз. Жодного сліду ліків там не виявили.

Майка Рупа й Денні відвезли назад до Афінського центру психічного здоров’я в кареті «швидкої допомоги». Була друга ночі. Денні принишк. Він був розгублений і дуже сонний.

Наступного дня Біллі сповістили про те, що лікарська рада вирішила перевести його до відділення № 5 — чоловічого відділення закритого типу. Юнак не розумів, у чому причина, оскільки нічого не знав про вчорашню хибну тривогу з передозуванням пігулок і поїздку з Майком Рупом до шпиталю. Коли декілька незнайомих санітарів завалились до його палати, Рейджен стрибнув на ліжко, схопив склянку для води, торохнув її об стіну й наставив на непроханих гостей шпичастий, зазубрений край.

— Шчоб ані кроку далі! — попередив він.

Норма Дишонг побігла до телефону, щоб покликати на допомогу. Вже за якусь мить ожили гучномовці, і коридорами розкотилось: «Зелена тривога! Зелена тривога!»[57]

Наблизившись до дверей палати, лікар Кол побачив напружений вираз обличчя пацієнта й почув розгніваний голос Рейджена:

— Шчось давно я нікому кістки не трошчив. Підходьте, лікарю Кол, будете першим.

— Навіщо ж ти так, Рейджене?

— Тому шчо ви Біллі підвели! Ви всі є зрадники!

— Це неправда. Ти ж знаєш, що в усьому винні ті статті в «Диспетч».

— Я не піду в тсе ваше закрите відділення!

— Тобі доведеться, Рейджене. Це вже не я вирішую. Тепер це питання безпеки. — Лікар скрушно похитав головою й пішов.

Троє охоронців, тримаючи перед собою матрац, підбігли до Рейджена й притиснули його до стіни. Ще троє повалили юнака на ліжко долілиць, утримуючи його за руки й ноги. Артур змусив Рейджена піти. Медсестра Пат Перрі почула, як Денні розпачливо вереснув:

— Не ґвалтуйте мене!

Артур помітив, що інша медсестра наближається до нього зі шприцом, і почув її слова:

— Укол торазину його вгамує.

— Ні, тільки не торазин! — вигукнув Артур, але було занадто пізно.

Артур чув, як лікарка Вілбур колись пояснювала, що нейролептики шкідливі для людей із синдромом множинної особистості, бо тільки поглиблюють розщеплення свідомості. Хлопець спробував уповільнити свій кровообіг, аби торазин не дійшов до мозку. Він відчув, як шість пар рук піднімають його й тягнуть із палати до ліфту, а потім — на другий поверх, до відділення № 5. Він бачив, що на нього зацікавлено витріщаються тамтешні мешканці. Один висолопив язика, інший розмовляв зі стіною, третій дзюрив на підлогу. Запах блювотиння й випорожнень був нестерпний.

Його кинули до крихітної палати з голими стінами й матрацом у цератовому чохлі. Коли Рейджен почув, як за ним гримнули й замкнулись двері, він підвівся, щоб висадити їх, однак Артур його спинив. На сцену вийшов Семюель. Він бухнувся навколішки й заголосив:

— Ой-вей[58]! Боже, пощо ти покинув мене?

Філіп вилаявся і кинувся на підлогу. Девід вийшов прийняти біль. Крістін скоцюрбилась на матраці й гірко заплакала. Адалана відчула, що лежить обличчям на мокрій від сліз цераті. Крістофер всівся й став бавитися зі своїми черевиками. Томмі почав обстежувати двері й прикидати, чи зможе він їх відімкнути, проте Артур стягнув його зі сцени. Аллен почав гучно вимагати адвоката. Ейпріл, охоплена жагою помсти, уявляла, як будівлю шпиталю пожирає полум’я. Кевін вивергав потоки брудної лайки. Стів його перекривляв. Лі реготав. Боббі фантазував, буцімто він уміє літати й може випурхнути звідси крізь вікно. Джейсон влаштував істерику. Марк, Волтер, Мартін і Тімоті сновигали замкненою кімнатою, наче звірі в клітці. Шон задзижчав. Артур втратив контроль над небажаними персонами.

В оглядове вічко молоді санітари закритого відділення спостерігали за тим, як Мілліган бився об стіни, крутився дзиґою, щось белькотів різними голосами і з різними акцентами, реготав, ридав, падав на підлогу і знову схоплювався. Вони зійшлись на думці, що перед ними яскравий приклад буйного божевілля.

Наступного дня прийшов лікар Кол і вколов Міллігану амітал — єдиний засіб, який діяв на юнака заспокійливо й повертав йому ясність мислення. Біллі відчув, що потихеньку відновлює цілісність, але чогось усе-таки бракувало. Артур і Рейджен вирішили триматись осторонь, як це було до суду, а без них юнак був усього лише «розщепленим» Біллі — спустошеним, переляканим і розгубленим.

— Лікарю Кол, дозвольте мені повернутись нагору, до відділення РІТ, — благав хлопець.

— Тамтешній персонал тебе боїться, Біллі.

— Я нікого не скривджу!

— Але ж ти був на волосину від цього. Рейджен розмахував розбитою склянкою й збирався порізати охоронців. І ще нахвалявся мені кістки переламати. Працівники погрожують влаштувати страйк, якщо тебе переведуть назад до відкритого відділення. Люди вже поговорюють, що слід було б відіслати тебе з Афін.

— А куди?

— До Ліми.

Від цих слів юнака пройняв жах. У в’язниці він чув розповіді про Ліму. Він також згадав, як відчайдушно Швайкарт і Стівенсон боролись, аби він не потрапив до того пекла.

— Не відсилайте мене звідси, благаю! Я добре поводитимусь! Робитиму все, що мені скажуть!

— Побачимо, чим тут можна зарадити, — задумливо кивнув лікар Кол.

Хтось із Афінського центру психічного здоров’я зливав пресі внутрішню інформацію, і газети рясніли вибуховими заголовками. 7 квітня «Колумбус Диспетч» оголосила: «Мілліган у відділенні суворого режиму після вдаваного передозування ліків».

Окрім самого Міллігана, «Диспетч» також заповзялась цькувати Афінський центр психічного здоров’я загалом та лікаря Кола особисто. До лікаря телефонували з прокльонами та погрозами. Один чоловік горлав у слухавку:

— Як ти смієш того ґвалтівника захищати?! Ниций, брехливий, падлючий сучий син, ось ти хто! Вважай, що ти — покійник!

Після цього лікар Кол узяв за звичку пильно озиратись навсібіч, сідаючи в машину, і спати з зарядженим револьвером на столику біля ліжка.

Протягом усього наступного тижня «Диспетч» публікувала протести Стинціано проти спроби Афінського центру психічного здоров’я та його управительки, Сью Фостер, підшукати новий шпиталь для Міллігана.

СТИНЦІАНО ПЕВЕН, ЩО В АФІНСЬКОМУ ЦЕНТРІ ПРИХОВУЮТЬ ПРАВДУ

ЩОДО ПЕРЕВЕДЕННЯ МІЛЛІГАНА

Майк Стинціано, член Законодавчих зборів штату від Демократичної партії, з недовірою ставиться до спроб адміністрації Афінського центру психічного здоров’я замовчувати той факт, що Вільяма С. Міллігана можуть перемістити до іншого шпиталю.

Демократ із Колумбуса переконаний, що тільки розголос у засобах масової інформації на початку минулого тижня завадив функціонерам із Афінського центру крадькома куди-небудь перевезти двадцятичотирирічного душевнохворого ґвалтівника і грабіжника.

«Щиро кажучи, я певен, що якби не ці публікації, його [Міллігана] давно вивезли б за межі штату чи перевели до Ліми», — наголосив Стинціано.

На прес-конференції, що відбулась у середу в Афінах, пані Фостер сказала: «Успіхи в лікуванні Біллі Міллігана були зведені нанівець ворожими висловлюваннями в пресі, які кепсько вплинули на стан пацієнта».

Управителька Афінського центру мала на увазі численні статті, які підхопили оприлюднену на сторінках «Диспетч» інформацію про те, що Міллігану дозволяється тинятися за межами шпиталю без нагляду.

«Звинувачувати пресу в тому, що вона сумлінно висвітлює факти — це безвідповідальність», — жорстко засудив Стинціано слова пані Фостер.

Коли Стинціано та Болл забажали, аби Департамент штату Огайо у справах психічного здоров’я залучив незалежних експертів для оцінки ефективності лікування Міллігана, до Афін погодилась приїхати лікарка Корнелія Вілбур. У своєму звіті вона схвалила методику лікаря Кола й пояснила, що в процесі лікування людей із синдромом множинної особистості такі рецидиви, як у Міллігана, є цілком звичною справою.

28 квітня 1979 року в «Колумбус Диспетч» з’явився такий допис:

ПСИХІАТР СИВІЛИ СХВАЛЮЄ ВІДПУСТКИ МІЛЛІГАНА

Автор Мелісса Віднер

Лікарка, до якої Департамент штату Огайо у справах психічного здоров’я звернувся по консультацію, порадила не вносити змін до програми лікування Вільяма Міллігана.

У своєму звіті, оприлюдненому цієї п’ятниці, лікарка Корнелія Вілбур виступила на підтримку методики, яка донедавна передбачала регулярні відпустки Міллігана з Афінського центру психічного здоров’я, де він перебуває на лікуванні. […] За словами лікарки Вілбур, після тринадцяти місяців, проведених у державних і приватних психіатричних установах, Мілліган більше не становить загрози для суспільства. Вона порекомендувала продовжити його лікування в Афінському центрі.

Лікарка стверджує, що відпустки без супроводу, які були частиною терапії Міллігана, — це чудова ідея, і галас, який довкола них здійнявся, шкодить усій справі. […]

3 травня 1979 року «Колумбус Сітізен Джорнал» опублікував таку статтю:

ОБ’ЄКТИВНІСТЬ ЕКСПЕРТА У СПРАВІ МІЛЛІГАНА

ПІД ЗНАКОМ ПИТАННЯ

Майк Стинціано, член Законодавчих зборів штату від Демократичної партії, поставив під сумнів незаангажованість лікарки, котра висловила рекомендації щодо подальшого лікування Вільяма Міллігана. […] Стинціано написав звернення до Маєрса Курца, виконувача обов’язків директора Департаменту штату Огайо у справах психічного здоров’я. Політик заявив, що лікарку Корнелію Вілбур не можна залучати як радника, «оскільки саме з її ініціативи Міллігана направили на лікування до Афін».

За словами Стинціано, вибрати лікарку Вілбур на роль незалежного експерта в цій справі «все одно, що запитати міс Ліліан [59] , чи добре Джимі Картер порядкує в Біллому домі».

11 травня члени місцевого осередку Національної жіночої спілки[60] написали лікареві Колу листа на трьох аркушах, надіславши копії ще й Маєрсу Курцу, Майку Стинціано, Філу Донаг’ю[61], Дині Шор[62], Джонні Карсону[63], лікарці Корнелії Вілбур і редакції газети «Колумбус Диспетч». Лист починався так:

Лікарю Кол,

якщо вірити газетам, до Ваших методів лікування Вільяма Міллігана входять відпустки без усілякого нагляду, право роз’їжджати на автомобілі, коли заманеться, та сприяння в отриманні фінансового зиску від продажу прав на книжки й кінофільми. Усе це демонструє вашу свідому й нечувану зневагу до безпеки тутешніх жінок. Ми цього не потерпимо. […]

Далі в листі йшлось про те, що, мовляв, лікар Кол не тільки не вчить Міллігана, що зґвалтування — це страхітливий злочин, але фактично ще й винагороджує хлопця «за його обурливі діяння». Лікаря Кола звинувачували в тому, що завдяки його потуранню Мілліган засвоїв «неписане, проте від того не менш реальне правило, що панує в нашому суспільстві: вважати акт насильства над жінкою цілком прийнятним вчинком, а саму жінку — не більш як сексуальним об’єктом».

У листі також писалось, що лікар Кол, мовляв, «продемонстрував передбачуваний брак лікарської інтуіції, коли проковтнув і поширив жінконенависницьку бридню. Твердження, буцімто зґвалтування скоїла особистість-лесбійка, — це очевидна спроба виправдати патріархальний лад. Ця вигадана лесбійка, чий образ ґрунтується на брехливих стереотипах, стала зручним цапом-відбувайлом, на якого можна перекласти провину за скоєні Мілліганом жорстокі сексуальні злочини, якими він мовби хотів «помститися» за те, що колись зробили з ним самим. Знову чоловік уникає відповідальності за свої дії, звалюючи все на жінку».

Прислухавшись до рекомендацій лікарки Вілбур, Міллігана вирішили залишити в Афінському центрі психічного здоров’я.

Працівникам із відділення РІТ чимало прикрощів завдала як здійнята в газетах буча, так і реакція Біллі, тож вони вимагали відкоригувати план лікування хлопця, погрожуючи страйком. Деякі працівники вважали, що лікар Кол присвячує Біллі забагато часу. Вони наполягали, щоб лікар передав контроль над повсякденним життям пацієнта до рук персоналу відділення, а сам зосередився на тому, що безпосередньо стосується терапії. Побоюючись, що інакше Біллі запроторять до Ліми, лікар Кол неохоче пристав на ці умови.

Соціальна працівниця Донна Гаднел склала своєрідну «угоду», яку Біллі мав підписати на знак того, що він готовий дотримуватись низки обмежень. Передусім юнак повинен був пообіцяти «не бойкотувати жодного з членів персоналу й не намагатися знеславити чиєсь ім’я чи підірвати авторитет». Якби Біллі бодай раз порушив це правило, йому б на певний час заборонили бачитися з письменником.

У кімнаті Міллігана не мало бути скляних або гострих предметів. На хлопця не поширювались загальні привілеї — для цього потрібен був попередній дозвіл когось із працівників денної зміни. Юнак не мав права відповідати на дзвінки, йому дозволялось тільки раз на тиждень телефонувати своєму адвокатові та двічі на тиждень — матері або сестрі. Навідувати Біллі могли тільки його мати, сестра зі своїм нареченим, адвокат і письменник. Юнакові заборонялось «давати поради — медичні, соціальні, юридичні, економічні, психологічні тощо — будь-кому з пацієнтів». Він міг знімати зі свого рахунку через бухгалтерію шпиталю не більш ніж вісім доларів і сімдесят п’ять центів на тиждень і не мав права накопичувати в себе суму, що перевищувала б згадану. Малювати Біллі дозволялось тільки обмежену кількість часу й лише під наглядом. Закінчені полотна в нього щотижня забирали. І тільки якщо Біллі протримається два тижні, не порушивши жодного правила, йому почнуть поступово повертати деякі привілеї.

Біллі був згоден на все.

«Розщеплений» Біллі дотримувався всіх правил, хоч і відчував, що персонал перетворив для нього шпиталь на в’язницю. Його знову карали за те, чого він не робив. Від Артура й Рейджена не було ні слуху ні духу, тож більшість часу Біллі проводив перед телевізором, як і решта пацієнтів.

За два тижні юнак заслужив перше послаблення: йому знову дозволили зустрічатися з письменником.

Учитель не з’являвся відтоді, як розпочалося цькування в «Диспетч». Біллі було соромно, що сам він майже нічого не пам’ятає зі свого минулого й не може розповісти письменникові ніяких подробиць. Вони з письменником домовились, що «розщеплений» Біллі називатиме себе «Біллі-Р», щоб уникнути плутанини.

— Все владнається, — запевняв Біллі-Р письменника. — Мені дуже прикро, що зараз я мало чим можу вам допомогти, але все налагодиться, щойно до мене повернуться Артур і Рейджен.

У п’ятницю, 22 травня, письменника знову зустрів Біллі-Р. Юнак мав пригнічений вигляд, млявий погляд, говорив повільно, запинаючись. Письменникові було боляче на нього дивитись.

— Для запису, — почав він, — з ким я зараз розмовляю?

— Це я, Біллі-Р. Досі не відбулось повного злиття. Немає моїх Артура й Рейджена. Мені дуже шкода.

— Тобі нема за що вибачатися, Біллі.

— Вам від мене не буде ніякої користі.

— Нічого, Біллі, все гаразд. Ми можемо просто побалакати.

Хлопець кивнув, але вигляд у нього був апатичний і виснажений.

Вони трохи поговорили, і письменник запропонував запитати в когось із персоналу, чи не відпустять Біллі з ним на прогулянку. Вони розшукали Норму Дишонг, яка дала добро, але сказала не виходити за територію шпиталю.

День стояв сонячний. Вони неквапливо брели вперед, і письменник попросив Біллі повторити шлях, яким Денні йшов того дня, коли опинився на верхівці пагорба, над урвищем.

Біллі не знав точної дороги, але приблизно уявляв, у якому напрямку треба рухатись, тому спробував відтворити маршрут Денні. Втім, усе було марно. Його спогади виявились занадто розмитими.

— Є одне місце, куди я люблю приходити, коли хочу побути на самоті, — сказав юнак. — Ходімо краще туди.

Дорогою письменник запитав:

— А що відбувається з рештою людей у твоїй голові, коли злиття всього лише часткове, як оце тепер? На що це схоже?

— Зараз усе потроху змінюється, — відповів Біллі. — Існує щось, що лікарі називають спільною свідомістю. Так ось, часом я немовби прориваюсь до цієї спільної свідомості разом з іще деякими членами «сім’ї». Мені здається, що ці випадки стають регулярнішими. Думаю, що зараз далеко не всі з нас мають доступ до цієї спільної свідомості, та все ж проблиски бувають: зненацька хтось може точно сказати, чим цієї самої миті займається інший. Не знаю, як і чому це відбувається.

Біллі помовчав, а тоді продовжив:

— Ось, наприклад, минулого тижня сталась гучна сварка під час зустрічі Аллена з лікарем Колом, іще одним психіатром і тим чоловіком, що стежить за дотриманням прав пацієнтів. Спершу Аллен із ними сперечався, а потім схопився на ноги й випалив: «Ідіть ви під три чорти! До зустрічі в Лімі!», — і вилетів за двері. Я сидів у кріслі в загальній залі, коли раптом почув ці слова. Я аж скрикнув: «Що? Гей, стривай-но! Яка ще Ліма?» І ось сиджу я на краєчку крісла, і мене страх пробирає, бо я, виходить, почув репліку, сказану кілька секунд тому, ніби в моїй голові взяли й прокрутили плівку з чужою розмовою. Тут до зали заходить той психіатр, що був із Алленом і лікарем Колом. Я йому й кажу: «Будь ласка, ви всі повинні мені допомогти». — «Що ти маєш на увазі?» — не розуміє він. Тут мене починають бити дрижаки, і я розповідаю йому, які слова пролунали в моїй голові, й запитую, чи була така розмова насправді. «Невже я щойно бовкнув, щоб мене відіслали до Ліми?» А психіатр і відповідає: «Так». Тоді я як розревусь! «Не слухайте мене, — кажу, — забудьте, про що я там варнякав».

— А раніше з тобою такого не бувало?

Біллі замислено глянув на письменника.

— Думаю, це перша ознака формування спільної свідомості при неповному злитті.

— Це дуже важливо.

— Але й моторошно. Я плакав, кричав. Усі присутні в залі люди повернулись і витріщились на мене. А я навіть не усвідомлював, що сказав щось, тому дивувався, чому всі так на мене дивляться. І раптом почув у голові свій лемент, мов на записі.

— Ти й досі Біллі-Р?

— Так.

— Із вас усіх тільки ти чуєш таке «програвання записів»?

Хлопець кивнув.

— Це тому що я — стрижнева особистість. Саме я формую нашу спільну свідомість.

— І що ти про це думаєш?

— Це означає, що я одужую. Але поки що мені дуже лячно. Іноді я себе запитую: чи так уже сильно я хочу вилікуватись? Чи варто заради цього терпіти такий страх? Чи варто зносити все те лайно, через яке доводиться проходити? Чи не краще було б поховати себе десь у віддаленому закапелку свого мозку й забути про все?

— І яка ж відповідь?

— Хтозна.

Біллі притих, коли вони наблизились до невеличкого цвинтаря поблизу школи для розумово відсталих «Маяк»[64].

— Я приходжу сюди, коли хочу розібратись у своїх думках. Це найсумніше місце, яке я будь-коли бачив.

Письменник подивився на невеликі надгробки. Серед них було чимало таких, що попадали й заросли бур’яном.

— Цікаво, чому на них тільки числа?

— Коли в людини, що потрапляє до цього шпиталю, немає ні сім’ї, ні друзів, — пояснив Біллі, — і нікому в усьому білому світі до неї немає діла, то після смерті всі записи про неї знищуються. Щоправда, зберігається список того, хто й де похований. Це на той випадок, якщо все ж раптом вигулькнуть якісь родичі. Майже всіх, хто тут лежить, скосила лихоманка в… дай Бог пам’яті… здається, в тисяча дев’ятсот п’ятдесятому. Але он там є надгробки, що датуються тисяча дев’ятсот дев’ятим роком, і навіть іще давніші.

Біллі поволі походжав поміж могил.

— Коли я тут буваю, то сиджу на он тому горбку, біля сосен. Тут можна побути наодинці з собою. У цього цвинтаря дуже гнітюча історія, проте тут відчувається спокій. Бачите, як оте сухе дерево схилилось над могилами? В цьому є якась особлива краса й гідність.

Письменник кивнув, не бажаючи переривати Біллі.

— За задумом цей цвинтар повинен був мати форму кола. Бачите, могили спершу розташовувались по спіралі. А тоді спалахнула лихоманка, місця забракло, і мерців почали класти рядами.

— Тут іще когось ховають?

— Пацієнтів, у яких немає сім’ї. Це так сумно. Вам би сподобалось приїхати сюди в пошуках давно загубленого родича й побачити, що він якийсь там номер сорок один? А багато надгробків узагалі звалені купою отам, на пагорбі. Аж жаль бере. Ніякої поваги до мертвих. Ті могильні плити, що мають пристойний вигляд, ставила не держава. Їх встановили люди, котрі дізнались, що тут поховані їхні рідні. Тому-то на тих надгробках є імена. Люди полюбляють досліджувати свої родоводи — всім хочеться знати, де їхнє коріння. І коли вони з’ясовують, що їхніх предків прикидали тут землею, тицьнувши в головах камінець із номером, це зачіпає їх за живе. «Це ж мій родич! Він заслуговує на більш шанобливе ставлення», — кажуть вони. Кров — не водиця, і байдуже, що небіжчик міг бути «чорною вівцею» в сім’ї, божевільним абощо. Сумно, що таких пристойних надгробків тут зовсім небагато. Я проводив тут чимало часу, коли ще міг…

Він на мить затнувся, а потім реготнув і договорив:

— Коли ще міг «тинятись без нагляду».

Письменник зрозумів, що юнак умисно вжив вислів із заголовку «Диспетч».

— Я радий, що ти знайшов у собі сили з цього посміятись. Сподіваюсь, ти більше не дозволятимеш тій писанині зачепити тебе за живе.

— Нізащо. Я залишив свою образу в минулому. Розумію, що попереду чекає ще багато неприємних публікацій, але вони більше не зможуть заскочити мене зненацька, тож мені буде легше з цим упоратись.

Упродовж усієї бесіди письменник відчував, що в поведінці Біллі відбуваються якісь поступові, ледве вловимі метаморфози. Хода юнака стала жвавішою, мова — рафінованішою. Та ще й ця іронічна згадка про газетне кліше.

— Дозволь дещо запитати, — звернувся до нього письменник. — Якби ти сам не сказав мені, що ти — Біллі-Р, то я, слухаючи, як ти говориш, їй-богу, вирішив би, що ти — Учитель.

Очі Біллі проясніли, і на його вустах заграла посмішка.

— То що ж ви хотіли запитати?

— Хто ти зараз?

— Я й справді Учитель.

— Ах ти ж хитрий чортяка! Любиш влаштовувати мені несподіванки!

— Так уже виходить, — знову посміхнувся хлопець. — Коли я розкутий, злиття відбувається саме собою. Певно, для цього потрібен внутрішній спокій. У цьому місці я його знайшов. Я отримав шанс знову тут побувати, поспілкуватися з вами, згадати минуле.

— Навіщо було чекати, поки я запитаю, хто ти? Чому ти одразу не сказав: «До речі, це я, Учитель»?

Юнак знизав плечима.

— Я ж не зустрівся з вами заново. Ви вже якийсь час розмовляли з Біллі-Р. Потім до бесіди зненацька долучився Артур, а за ним і Рейджен. Вони хотіли щось вам сказати. І було б якось ніяково ні з того ні з сього бовкнути «О, добридень, здоровенькі були», немовби ми з вами оце тільки щойно побачились.

Вони рушили далі, й Учитель мовив:

— Артур і Рейджен дуже хочуть допомогти Біллі пояснити вам, що насправді трапилось у розпал минулих буремних часів.

— Ну ж бо, — зацікавився письменник. — Охоче послухаю.

— Денні аж ніяк не збирався стрибати з кручі. Він просто видерся нагору схилом, бо там росли більші й гарніші квіти.

Учитель закрокував уперед, показуючи письменнику шлях, яким пройшов тоді Денні, і дерево, за яке хлопчина тримався. Письменник подивився вниз. Якби Денні стрибнув, то, поза всяким сумнівом, розбився б на смерть.

— А Рейджен навіть не думав нападати на тих охоронців, — продовжив Учитель. — Розбита склянка призначалась для нього самого. Він вважав, що Біллі зрадили, і збирався вкоротити собі віку.

Юнак підняв руку, показуючи письменнику, що жестом, який усі сприйняли як погрозу, він просто наближав гострі уламки скла до своєї горлянки.

— Рейджен збирався перерізати собі горло й покінчити з усім.

— Але навіщо ти сказав лікареві Колу, що переламаєш йому кістки?

— Насправді Рейджен хотів сказати щось на зразок: «Підходьте, лікарю Кол. Ви перший побачите, як я переламаю тут кілька кісток». Я б нізащо не скривдив цього маленького чоловічка.

— Більше не розпадайся, Біллі, — промовив письменник. — Усім дуже потрібен Учитель. Не забувай, що ми з тобою маємо важливу справу: розповісти твою історію.

— Саме цього я й хочу, — кивнув Біллі. — Щоб світ знав правду.

Лікування Біллі тривало. Не припинявся й зовнішній тиск на адміністрацію шпиталю. «Контракт» Біллі з персоналом поновили ще на два тижні: юнак дотримувався правил, а йому поступово повертали різноманітні привілеї. У «Колумбус Диспетч» друкували недоброзичливі статті про Міллігана.

Стинціано та Бол реагували на ті статті все новими вимогами винести справу Міллігана на парламентські слухання. Пронюхавши, що про життя хлопця пишеться книжка, вони внесли до Конгресу білль № 557, що забороняв злочинцям (включно з тими, яких виправдали на підставі божевілля) отримувати гроші від публікації своїх біографій та історій про вчинені ними злочини. Розгляд цього біллю в Юридичному комітеті Конгресу повинен був початися за два місяці.

Настав червень. Душевний стан Біллі залишався стабільним попри безупинні нападки в пресі та їхній вплив на його побут і лікування. Юнакові знову дозволили самостійно гуляти територією шпиталю (але не ходити в місто без супроводу). Тривали його сеанси терапії з лікарем Колом. Біллі знову почав малювати. Але й письменник, і лікар Кол сходились на тому, що Учитель помітно змінився. Спогади юнака була вже не такими точними, як раніше, а в його вдачі почали проступати Алленова схильність маніпулювати людьми та нахабство Томмі, Кевіна й Філіпа.

Учитель розповів письменнику, що одного разу він працював над радіопередавачем Томмі й несподівано для себе сказав уголос: «Гей, що це я роблю? Вести радіозв’язок без ліцензії — це правопорушення». А тоді, не «перемикаючись» на Томмі, сам собі відповів: «То й що з того, чорт забирай?»

Учителя приголомшила і стурбувала його нова поведінка. Він уже давно прийняв той факт, що всі ці особистості — частина його самого (Учитель спокійно вживав термін «особистості» й не наполягав на тому, щоб їх називали людьми). Однак оце вперше він не тільки знав про їхнє існування, але ще й відчував їх. Очевидно, це й було справжнє, остаточне злиття. Він поступово ставав спільним знаменником для всіх двадцяти чотирьох особистостей, і це робило його не якимось Робіном Гудом чи Суперменом, а цілком пересічним юнаком — нетерплячим, зухвалим, схильним маніпулювати людьми, дуже розумним і обдарованим.

Як і передбачав колись лікар Джордж Гардинґ, цілісний Біллі Мілліган, імовірно, становитиме собою величину, меншу за суму його доданків.

Приблизно в той самий час Норма Дишонг, котра була кураторкою Біллі в денну зміну, вирішила, що більше не хоче мати нічого спільного з його справою. Постійний зовнішній тиск дістав її до печінок. Інші члени персоналу теж не бажали братися за випадок Біллі. Врешті-решт новою кураторкою Біллі зголосилась бути асистентка Норми Дишонг, Ванда Панкейк. У відділенні РІТ вона була новенькою, хоча пропрацювала в шпиталі вже десять років.

Молода розлучена жінка з квадратним обличчям, невеличка на зріст і пухкенька, наблизилась до свого нового підопічного з острахом.

— Коли я вперше почула, що Міллігана везуть до нашого шпиталю, — пізніше зізналась вона, — я собі подумала: тільки цього ще бракувало! Я його до смерті боялась, поначитувавшись газет. Адже він був ґвалтівником, та й раніше притягався за жорстокі злочини.

Ванда пригадала, що вперше зустрілась із Мілліганом іще минулого грудня, усього за кілька днів після його прибуття до шпиталю. Він був у кімнаті відпочинку та розваг і щось малював. Ванда підійшла з ним поговорити й спіймала себе на тому, що її б’ють такі дрижаки, аж підстрибує пасмо волосся, яке нависло над її чолом.

Ванда була однією з тих, хто спершу не вірив, що в Міллігана розщеплення особистості. Але після того, як хлопець пробув у них кілька місяців, вона перестала його боятися. Тим паче він сказав їй те, що й усім іншим жінкам у відділенні: якщо їм колись доведеться мати справу з Рейдженом, то нехай не хвилюються, бо Рейджен ніколи в житті не скривдить жінку чи дитину.

Нині Ванда добре ладнала з Біллі. Час від часу вона заходила до його палати, і вони довго розмовляли. Вона усвідомила, що цей юнак починає їй подобатись і вона справді вірить у те, що він страждає на синдром множинної особистості. Ванда та медсестричка Пат Перрі захищали Біллі від тих працівників шпиталю, що ставились до хлопця вороже.

Ванда Панкейк уперше побачила Денні, коли той лежав на дерматиновому дивані, смикаючи декоративні ґудзики, що оздоблювали його спинку. Вона запитала юнака, навіщо він це робить.

— Хочу їх відірвати, — відказав той хлопчакуватим голосом.

— Не роби так більше. Тебе як звуть?

Він засміявся і ще дужче потягнув за ґудзик.

— Я — Денні.

— Якщо ти не припиниш, Денні, то дістанеш від мене по руках.

Він підвів голову, зміряв жінку поглядом і ще кілька разів для годиться смикнув ґудзик, аби залишити останнє слово за собою, проте облишив своє заняття, коли Ванда підійшла ближче.

Наступного разу вона побачила Денні, коли той викидав свій одяг і ще деякі з особистих речей до сміттєвого контейнера.

— Ти що це робиш?

— Викидаю ці лахи.

— Навіщо?

— Вони не мої. Нащо вони мені здались?

— Так не годиться, Денні. Віднеси речі назад до палати.

Денні розвернувся й пішов, так і залишивши все в контейнері. Ванді довелось самій дістати пожитки хлопця зі сміття й занести до його палати.

Декілька разів жінка ловила Денні на тому, що він викидає одяг і цигарки. Часом інші люди заносили до відділення речі, які хлопчина викинув у вікно. Потім Біллі завжди допитувався, хто поцупив його власність.

Одного разу Ванда привела свою півторарічну племінницю, Місті, до кімнати відпочинку та розваг, де Біллі саме займався малюванням. Коли юнак, посміхаючись, нахилився до дівчинки, та відсахнулась і заплакала. Біллі сумно подивився на дитину й пожартував:

— Така маленька, а вже читаєш газети, еге ж?

Ванда помилувалась пейзажем, над яким працював юнак.

— Дуже гарно, Біллі, — похвалила вона. — Знаєш, я хотіла б мати одну з твоїх робіт. Грошей у мене небагато, та якби ти намалював мені оленя — маленьку картину, нічого особливого, — я тобі заплатила б.

— Буде вам олень, — відповів він. — Але спочатку я хотів би написати портрет Місті.

Він почав малювати дівчинку, потішений тим, що Ванді сподобалась його робота. Ця жінка була прямою й безпосередньою, з нею було простіше спілкуватись, аніж із більшістю членів персоналу. Він знав, що Ванда розлучена, що дітей у неї немає і мешкає вона в трейлері недалечко від батьків, у своєму рідному маленькому містечку в Аппалачах. Вона була сильною, жорсткою молодою жінкою. У неї були проникливі очі, а коли вона посміхалась, на її щоках з’являлись ямочки.

Одного дня Біллі вийшов на пробіжку довкола будівлі шпиталю і не встиг подумати про Ванду, як вона в’їхала на подвір’я на своєму новенькому повнопривідному пікапі.

— Дасте колись покататись! — гукнув хлопець, переходячи на біг на місці, поки Ванда вилазила з авто.

— Розмріявся!

Біллі побачив на машині радіоантену й номер виклику на задньому склі.

— То ви, виходить, радіолюбителька?

— Так, — відповіла Ванда.

Вона замкнула машину, повернулась і рушила до шпиталю.

— А який у вас позивний? — запитав Біллі, не відстаючи від неї ні на крок.

— «Оленебій».

— Дивне прізвисько для жінки. Чому ви обрали саме його?

— Тому що я люблю полювати на оленів.

Біллі вкляк на місці й вирячився на Ванду.

— Що з тобою, Біллі?

— Ви полюєте на оленів? Тобто вбиваєте тварин?

Вона подивилась йому просто в очі.

— Першого оленя я вбила, коли мені було дванадцять, і відтоді я ходжу на полювання щороку. Минулий сезон був для мене невдалим, але я вже чекаю не дочекаюсь осені. Я полюю не просто так, а заради м’яса і вважаю, що нічого поганого в цьому немає. Тому навіть не починай розводити демагогію.

Вони разом піднялись у ліфті. Біллі пішов до своєї палати й роздер на клапті ескізи, які вже було накидав для Вандиної картини з оленем.

7 липня 1979 року на першій шпальті «Колумбус Диспетч» з’явився допис Роберта Рута в червоній рамці й під велетенським заголовком:

ҐВАЛТІВНИКА МІЛЛІГАНА МОЖУТЬ ЗВІЛЬНИТИ В НАЙБЛИЖЧІ КІЛЬКА МІСЯЦІВ

Мова йшла про те, що через три-чотири місяці Міллігана можуть визнати здоровим і звільнити за рішенням Верховного суду. Стаття закінчувалась такими словами: «Він [політик Майк Стинціано] припускає, що життю Міллігана може загрожувати небезпека, якщо хто-небудь із мешканців Колумбуса побачить, що той вештається вулицями їхнього міста».

Прочитавши статтю, лікар Кол зауважив:

— Боюсь, що саме ця писанина і вкладе такі думки комусь у голову.

Наступного тижня наречений Кеті, Роб Баумгардт, і його брат, Бойс, приїхали забрати Біллі на вихідні, оскільки юнака не могли відпустити без супроводу. Хлопці з’явились у військовому камуфляжі — вони підробляли статистами на зйомках кінострічки «Брубейкер»[65] із Робертом Редфордом у головній ролі. Спускаючись сходами з двома чоловіками в одностроях, Біллі бачив, як на нього крізь вікно свого пункту лупають очима охоронці. Він ледве стримав посмішку. Збоку, певно, здавалось, ніби його супроводжує військовий конвой.

Біллі розповів письменникові, що він помічає в собі зміни, які його дуже непокоять. Він тепер міг без ключів відмикати замки, і йому для цього не потрібен був Томмі. Він ганяв на своєму новому мотоциклі точнісінько як Рейджен, полюбляючи злітати вгору крутими схилами. І так само, як Рейджен, він тепер повністю володів своїм тілом, відчуваючи, як пульсує в ньому потік адреналіну, як скорочується кожен м’яз, дозволяючи йому їздити на мотоциклі, наче ас, хоча особисто він зроду не сідав на залізного коня.

Також Біллі спіймав себе на тому, що стає якимось нелюб’язним. Пацієнти його дратували, а від спілкування з персоналом йому вривався терпець. Юнаку відчайдушно закортіло зробити дещо дивне: роздобути двометровий металевий прут із гачком на кінці й гайнути на електричну підстанцію. Біллі знав, де шукати трансформатор. Якщо вивести його з ладу, вся прилегла місцевість залишиться без електрики.

Біллі переконував себе, що так робити не можна. Якщо на вулицях згаснуть усі ліхтарі, хтось може потрапити в аварію. Чому в нього взагалі виникло таке химерне бажання? Він покопирсався в пам’яті, і йому пригадався один вечір. Мати з Чалмером сварились. Не в змозі більше слухати, як вони горлають одне на одного, Томмі осідлав велосипед і рушив геть зі Спрінґ-стрит. Він дістався місцевої підстанції, прокрався на територію і відрубав електрику. Хлопчина знав: коли зненацька вимикається світло, люди втихомирюються. Його мати й вітчим змушені будуть припинити сварку. Без струму тоді залишились три вулиці: Губерт-авеню, Метгоф-драйв і Спрінґ-стрит. Коли Томмі повернувся додому, в хаті було хоч в око стрель, зате Дороті й Чалмер більше не лаялись, а сиділи собі на кухні, попиваючи каву при світлі свічки.

То ось чому йому схотілось повторити трюк із електрикою! Він почув від Кеті, що Дороті останнім часом сильно свариться з Делом. Біллі посміхнувся, зиркнувши на трансформатор. Отже, це просто таке собі дежавю соціопата.

Біллі підозрював, що в нього розвинулись і ще якісь проблеми, адже його тепер майже не цікавив секс, хоча сприятливі можливості траплялись. Двічі він повинен був їхати на вихідні до сестри, а натомість винаймав кімнатку в якомусь із афінських мотелів і приводив туди жінок, які виявляли бажання з ним переспати. Але обидва рази Біллі помічав, що копи наглядають за ним із припаркованих край дороги патрульних машин, і відступався від своїх намірів. Його й без того мучило почуття провини, мов дитину, яка знає, що накапостила.

Юнак намагався краще пізнати самого себе. Спостерігаючи за своїми внутрішніми «я», Біллі зрозумів, що їхній контроль послаблюється. Якось на вихідних Біллі придбав ударну установку, після того як спробував на ній заграти в крамниці й сам страшенно здивувався своїй майстерності. Раніше на барабанах грав тільки Аллен, але тепер його вміння передалось Учителеві й навіть «розщепленому» Біллі. Також Учитель тепер грав на саксофоні та фортеп’яно, проте з-поміж усіх музичних інструментів саме барабани дарували йому особливо потужну емоційну розрядку. Гра на них його підбадьорювала.

Коли до Колумбуса докотилась звістка про те, що план лікування Міллігана знову передбачає відпустки, на лікаря Кола з новою силою посипались докори. Комісія штату Огайо з професійної етики отримала вказівку розпочати проти лікаря слідство за звинуваченням у несумлінному виконанні службових обов’язків. Членам Комісії нашептали, що, мовляв, Мілліган користується особливими привілеями, тому що лікар Кол потай пише про нього монографію. Позаяк згідно з законом таке розслідування можна було почати тільки у відповідь на офіційну скаргу, один із юристів Комісії мусив подати її власноруч.

Побачивши, що на нього тепер напирають іще й з цього фронту і тим самим заважають йому належним чином лікувати пацієнта, підривають його лікарську репутацію і ставлять під загрозу всю його кар’єру, лікар Кол 17 липня 1979 року подав до Комісії засвідчену в адвоката письмову заяву:

Ось уже декілька місяців довкола справи Біллі Міллігана точаться такі запеклі баталії, що це вже переходить усілякі межі. На моє переконання, таке цькування суперечить не тільки здоровому глузду, але й закону. […]

Найбільший шквал критики викликає моя методика роботи з пацієнтом. А її, між іншим, схвалили всі фахівці, котрі мають досвід лікування таких хворих, як Мілліган. […]

Я вважаю, що на мене нападають із дріб’язкових і корисливих мотивів, таких як, наприклад, самореклама члена Законодавчих зборів і гонитва журналістів за сумнівною сенсацією. […]

Комісія штату Огайо з професійної етики врешті-решт одностайно вирішила зняти з лікаря Кола всі звинувачення, проте цьому передувала багатомісячна заплутана й недешева юридична тяганина, під час якої не минулось без повісток до суду, письмових свідчень під присягою та зустрічних позовів. Поки тривала ця катавасія, лікареві Колу доводилось витрачати купу часу й зусиль на те, щоб захистити своє ім’я, свою лікарську репутацію та свою родину. Він прекрасно розумів, чого від нього домагаються, і міг би легко позбутись тиску й погроз, посадивши Біллі під замок. Проте психіатр не збирався піддаватись на популістські вимоги політиканів і писак, оскільки був твердо переконаний: щоб лікування дало результат, до Біллі необхідно ставитись так само, як і до решти пацієнтів.

3 липня, у п’ятницю, Біллі дозволили віднести деякі з його полотен до Афінського національного банку, який зголосився надати свій вестибюль для проведення виставки робіт юнака, що мала тривати весь серпень. Біллі радісно взявся до праці: натягував полотна на підрамники, писав нові картини, доводив їх до пуття, добираючи для них рами. У вільний час він готувався до весілля Кеті, яке мало відбутись 28 вересня. Біллі заплатив за оренду весільної зали з тих грошей, які заощадив, продаючи свій живопис, і сходив до кравця, щоб зняти мірки для смокінга. Він із нетерпінням чекав на це свято.

Звістка про виставку картин Міллігана привабила до Афін кореспондентів і телевізійників із Колумбуса. Порадившись зі своїм адвокатом, Біллі погодився дати інтерв’ю Джен Раян і Кевіну Берґеру, репортерам вечірніх новин.

Юнак розповів Джен Раян про свої картини та про те, як йому допомагає лікування в Афінському центрі психічного здоров’я. Коли вона запитала, скільки з виставлених робіт вийшло з-під пензля інших його особистостей, Біллі відповів:

— Це, так би мовити, наша спільна творчість. Усі ці особистості — частина мого єства, з чим мені довелось примиритись. Їхні здібності — це мої здібності. Але тепер тільки я сам контролюю свої дії і хочу, щоб так воно було й надалі.

Біллі пояснив, що частину прибутку від продажу полотен він витратить на своє лікування та оплату послуг адвоката, решта ж піде на фінансування Фонду боротьби проти жорстокого поводження з дітьми.

Хлопець сказав, що відчуває, як усі його особистості зливаються в єдине ціле, тож тепер ніщо не відволікатиме його від діяльності, спрямованої на захист дітей від домашнього насильства. Це та справа, якій він планує присвятити своє майбутнє.

— Я хотів би, щоб сім’ї, в яких виховуються прийомні діти, проходили ретельніші перевірки, — поділився Біллі. — Необхідно стежити за тим, щоб дітей там не кривдили ні фізично, ні психологічно. Дітям недостатньо просто мати дах над головою, їм важливо також відчувати любов і піклування.

Минулого грудня Джен Раян знімала півгодинну документальну стрічку про Біллі, тож їй одразу впало в око те, як він змінився. Найбільш разюча зміна відбулась у ставленні юнака до суспільства. Незважаючи на страхітливі знущання, яких він зазнав у дитинстві, нині Біллі знову з надією дивився в майбутнє.

— Моя віра в нашу судову систему зміцніла. І я вже не почуваюсь так, ніби весь світ бажає мені зла.

У шестигодинному випуску новин Кевін Берґер зазначив, що хоча програму лікування Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я вважали суперечливою й нещадно критикували, проте саме вона дозволила Біллі знову відчути себе частиною суспільства.

— Я тепер значно ліпшої думки про мешканців Афін, — сказав Біллі. — Коли вони краще мене пізнали, то перестали ставитись до мене вороже. Мене вже не бояться, як це було, коли я вперше сюди приїхав. Тоді людей проти мене налаштували… кхм… певні джерела.

Біллі розповів, що дуже ретельно добирав картини для виставки. Чимало полотен він вирішив не показувати, оскільки боявся, що люди кинуться аналізувати його психіку за зображеннями. Біллі зізнався, що його дуже хвилює те, як люди оцінять його живопис.

— Я сподіваюсь, що вони прийдуть подивитись на мої роботи не в гонитві за гострими відчуттями, а з любові до мистецтва, — мовив юнак.

Біллі також сказав репортерам, що хотів би піти до художньої школи, щоб удосконалити свою техніку, проте навряд його туди візьмуть, враховуючи його погану славу. Можливо, колись ситуація зміниться, а поки що йому доведеться набратись терпіння.

— Я тепер тверезо оцінюю реальність, — зауважив юнак, — і це найголовніше.

Вечірні випуски новин, де показували, як Біллі розвішує свої картини й балакає з телерепортерами, справили гарне враження на працівників шпиталю. Більшість із них відтанули й почали ставитись до юнака сердечніше. Дуже мало хто продовжував відверто його хулити. До Біллі дійшли чутки, що навіть ті з членів персоналу, котрі в минулому ставились до нього вороже, останнім часом у своїх звітах почали відзначати його успіхи. Біллі вразило те, що йому тепер частенько переповідали, хто і що казав про нього на зборах і які записи додавались до його історії хвороби.

Біллі усвідомив, який велетенський крок уперед він зробив відтоді, як його випустили з закритого відділення.

У суботу, 4 серпня, Біллі саме йшов із відділення РІТ, коли почув сигнал тривоги ліфта. Підйомник завис між третім і четвертим поверхами, а всередині застрягла розумово відстала дівчина. Біллі зауважив, що зовнішній розподільчий щиток тріщить, шипить і сипле іскрами, і збагнув, що сталось коротке замикання. Кільканадцять пацієнтів уже з’юрмилось на сходовому майданчику біля ліфтів, а дівчина, котра потрапила в пастку, почала верещати і битись об стіни. Біллі погукав на поміч, і один із майстрів допоміг йому силоміць розсунути двері, що вели до шахти ліфта.

Медсестри Кетрін Ґіллотт і Пат Перрі вийшли подивитись, через що здійнявся такий рейвах. У них на очах Біллі спустився в шахту й проліз до кабіни підйомника крізь люк у стелі. Зістрибнувши на підлогу, Біллі заспокоював дівчину. Вони чекали, поки з’явиться механік, за яким уже послали, а тим часом Біллі длубався в розподільчому щитку, що був у кабіні ліфта.

— Ти любиш поезію? — запитав Біллі в дівчини.

— Я люблю Біблію.

— То почитай мені що-небудь із псалмів, — попросив юнак.

І добрих півгодини він гомонів із дівчиною про Біблію.

Коли механік нарешті запустив ліфт і вони вийшли на третьому поверсі, дівчина підняла на Біллі очі й запитала:

— А можна мені тепер солодкої шипучки?

Наступної суботи Біллі прокинувся рано. Він дуже тішився з того, як проходила його художня виставка, хоч юнака й засмутила присвячена їй стаття в «Диспетч». Там, як завжди, скористались нагодою, щоб укотре нагадати читачам про десять його внутрішніх «я», називаючи Біллі «ґвалтівником із розщепленням особистості». Йому треба було звикати до змішаних емоцій. Хоча це нове для нього відчуття поки що збивало Біллі з пантелику, він розумів, що воно є невід’ємною частиною здорової психіки.

Цього ранку Біллі вирішив пробігтись і заразом купити пачку цигарок у готельчику, що межував із територією шпиталю. Хлопець знав, що йому не варто курити. У минулому тяга до цигарок була тільки в Аллена, та зараз йому просто необхідно було ковтнути димку. Нічого, після одужання в нього буде сила-силенна часу, щоб покинути цю звичку.

Біллі спустився сходинками з ґанку шпиталю й помітив двох чоловіків, які сиділи в авто, припаркованому навпроти входу. Він вирішив, що вони приїхали навідати когось із пацієнтів. Але коли Біллі перейшов дорогу, машина рушила з місця й проїхала повз нього. Завернувши за ріг шпиталю, Біллі знову її побачив, цього разу на вузенькій бічній доріжці.

Юнак перетнув свіжоскошене поле й попрямував до пішохідного містка, перекинутого через струмок, який був природним кордоном території шпиталю. І там Біллі вчетверте побачив те ж таки авто. Воно саме звертало на Дейрі-лейн, дорогу, що відділяла струмок від готелю. Біллі мав вийти на неї, перейшовши місток.

Коли юнак ступив на міст, вікно машини опустилось і з нього вистромилась рука з пістолетом. Хтось гаркнув:

— Міллігане!

Біллі вкляк на місці.

Його «я» розщепилось.

Рейджен крутнувся й шубовснув у струмок, і перша куля просвистіла повз. Друга також не влучила в ціль. А за нею й третя. Намацавши на дні струмка гілляку, Рейджен видерся на берег і, змахнувши нею, наче довбнею, вщент розтовк заднє скло машини, перш ніж водій встиг дати газу і вшитися.

Слов’янин іще довго не рухався з місця. Його тіпало від гніву. Там, на містку, Учитель просто взяв і завмер, слабкий і нерішучий. Якби він, Рейджен, не вискочив мерщій на сцену, всі вони вже були б покійниками.

Рейджен поволі закрокував назад до шпиталю, радячись із Артуром і Алленом, що робити далі. Доведеться все викласти лікареві Колу. Тут, у шпиталі, члени «сім’ї» є надто легкою мішенню. Будь-хто може знайти їх і спровадити на той світ, коли заманеться.

Аллен розповів лікареві Колу про те, що сталось, і переконав психіатра, що зараз вкрай важливо не позбавляти його відпусток. Як пояснив Аллен, йому потрібен безпечний прихисток за межами шпиталю, де можна пересидіти до судового слухання в Ланкастері, на якому мають вирішити, чи буде анульовано його зізнання. А після слухання він проситиме, щоб його перевели з Огайо до Кентуккі, під опіку лікарки Корнелії Вілбур.

— Головне, — сказав Артур Алленові, — щоб ніхто не довідався про за́мах. Якщо ті типи побачать, що в газетах немає про це ані слова, вони занепокояться. Боятимуться, що Біллі щось замислив.

— А письменникові розповімо? — запитав Аллен.

— Тсього ніхто знати не повинен, тілько лікар Кол, — наполіг Рейджен.

— Але ж сьогодні Учитель має зустрітися з письменником. О першій, як завжди. Думаєте, Учитель з’явиться?

— Не знаю, — відповів Артур. — Від Учителя ні слуху ні духу. Гадаю, йому соромно за те, що він так укляк на тому мосту.

— І що ж я скажу письменнику?

— Ти в нас добре язиком плешчеш, — сказав Рейджен. — Вдай, шчо ти і є Учитель.

— Письменник одразу мене розкусить.

— Не розкусить, якщо ти сам назвешся Учителем, — підказав Артур. — Він тобі повірить.

— Ти хочеш, щоб я збрехав?!

— Письменник засмутиться, почувши, що Учитель знову «розпався» і зник, адже ці двоє потоваришували. А нам аж ніяк не можна ризикувати книжкою. Все повинно йти так, як і до замаху на життя Біллі.

— Зроду б не подумав, що ти колись наказуватимеш мені брехати, — похитав головою Аллен.

— Якщо це робиться зі шляхетною метою, — сказав Артур, — щоб уберегти когось від розчарування, тоді це вже ніби й не брехня.

Але під час зустрічі письменника насторожили слова й поведінка Біллі. Юнак здавався занадто самовпевненим, хитрим і вимогливим. Він зронив, що його завжди вчили чекати найгіршого, але сподіватись на краще, однак тепер, мовляв, його сподівання зійшли на пси. Біллі не сумнівався, що його знову відішлють до в’язниці.

Письменник підозрював, що перед ним не Учитель, але не був повністю в цьому переконаним. Приїхав адвокат Біллі, Алан Ґолдзбері, і письменник відчув, що це Аллен пояснює юристові, чому він хоче скласти заповіт, залишивши все своє майно сестрі:

— У школі до мене постійно чіплявся один хуліган. Якось він хотів було мене вдарити, але стримався. Згодом я довідався, що перед тим Кеті віддала лобуряці свої останні двадцять п’ять центів, щоб той мене не займав. Я ніколи цього не забуду.

У ті вихідні Денні й Томмі малювали фреску на стіні в будинку Кеті, тоді як Аллен з тривогою в серці думав про майбутнє судове слухання в Ланкастері. Якщо рішення буде на його користь і лікар Кол пошле його до Кентуккі, лікарка Вілбур йому допоможе. Але що, як суддя Джексон його не виправдає? Що, як йому судилось решту свого життя поневірятись по божевільнях і в’язницях? Адміністрація штату регулярно надсилала йому рахунки за лікування, котре тепер коштувало Біллі понад сто доларів на день. Його хотіли довести до злиднів, залишити без копійки.

Суботньої ночі хлопець ніяк не міг заснути. Близько третьої ранку Рейджен вийшов надвір і тихенько, руками, відкотив свій мотоцикл від будинку сестри. На долину наповзав туман, і Рейдженові закортіло покататись, поки ще не розвиднілось. Він завів мотор і помчав у напрямку греблі Лоґана.

Рейджен любив туман, а надто вночі. Часто він забрідав у найгустішу, найнепрогляднішу імлу, навіть якщо для цього доводилось заглибитись у лісову гущавину чи випливти на середину озера. Тоді можна було побачити, як увесь навколишній світ просто розчиняється, зникає за білою пеленою. Третя година ночі була улюбленою порою Рейджена.

Доїхавши до горішнього краю греблі — вузького ребра, на якому ледь могло вміститись колесо мотоцикла, — хлопець вимкнув фару. Її світло тільки відбивалось би від туману й сліпило йому очі. З вимкненою фарою Рейджен міг бачити лише чорноту по обидва боки й білясту смужку греблі перед собою. Він спрямував колесо на ту смужку, точно по центру. Те, що він збирався втнути, було шаленством, одначе зараз йому конче потрібен був цей ризик. Він мусив знову відчути себе звитяжцем. Рейджен не міг жити без небезпеки. Це не обов’язково мало бути щось незаконне, просто час від часу юнакові необхідний був сплеск адреналіну й відчуття подвигу.

Рейджен іще ніколи не їздив цією греблею. Він не знав, яка вона завдовжки, і в тумані не міг розгледіти, де вона закінчується. Та він розумів, що їхати треба швидко, щоб інерція не дозволила мотоциклові завалитися набік. Юнакові було лячно, але йому зараз і сам чорт не завадив би здійснити задумане.

Мотоцикл заревів мотором і помчав вузьким ребром греблі. Безпечно діставшись на протилежний бік, Рейджен розвернув залізного коня й поїхав назад тим самим шляхом. А потім він горлав і плакав од надміру почуттів, і сльози котились по його щоках, а зустрічний вітер щипав йому обличчя.

Рейджен повернувся додому геть виснажений, і йому наснилося, що його підстрелили і він помирає на мосту, бо Учитель розгубився й дозволив їх убити.

Розділ 22

У понеділок, 17 вересня, мало відбутися слухання. Приїхавши до шпиталю, письменник іще з коридору побачив Біллі. Той уже чекав на нього. За проникливою посмішкою, ясним поглядом і дружнім кивком письменник зрозумів, що перед ним Учитель. Вони міцно потисли один одному руки.

— Радий тебе бачити, — привітався письменник. — Давненько ми не зустрічались.

— Так, чимало подій сталося за цей час.

— Давай-но побалакаємо віч-на-віч, доки не прийшли Ґолдзбері й Томпсон.

Вони зайшли до невеличкої кімнати для нарад, і Учитель розповів письменникові про замах, повторне розщеплення особистості й про спортивне авто, яке винайняв Аллен, аби тієї ж миті, як суддя анулює його зізнання, чкурнути до Лексинґтона, під нагляд лікарки Вілбур.

— А хто розмовляв зі мною весь цей місяць, вдаючи з себе Учителя?

— Аллен, — зізнався хлопець. — Ви вже вибачте. Артур сказав, що ви засмутитесь, почувши про чергове розщеплення. Дивно, бо зазвичай Артурові байдуже до чужих почуттів. Гадаю, холодна тверезість дещо зрадила йому від того, що в нього стріляли.

Учитель і письменник спілкувались, аж поки прибули Ґолдзбері й Томпсон. Після цього вони всі гуртом поїхали до Ланкастера, де розташовувалась будівля суду округу Ферфілд.

Ґолдзбері й Томпсон представили в суді письмові свідчення, що їх дали під присягою психіатри Джордж Гардинґ, Корнелія Вілбур, Стелла Каролін і Девід Кол, а також психолог Дороті Тернер. Як вони одностайно стверджували, «існують вагомі підстави вважати», що на час скоєння пограбувань у придорожніх зонах відпочинку й нальоту на аптеку «Ґрей Драґстор» (у грудні 1974 року і в січні 1975 року відповідно) Біллі вже страждав на таку психічну недугу, як синдром множинної особистості. Психіатри сходились на тому, що підсудний, імовірно, не міг у ту пору адекватно співпрацювати зі своїм адвокатом, Джорджем Келлнером, і захищатись у суді.

Прокурор округу Ферфілд, пан Льюз, викликав тільки лікаря Гарольда Т. Брауна, котрий засвідчив, що лікував Біллі, коли тому було п’ятнадцять, і на три місяці помістив хлопця до Головного шпиталю Огайо, що в Колумбусі. Лікар сказав, що у світлі нових відкриттів у психіатрії змінив би поставлений тоді діагноз «істеричний невроз пасивно-агресивного типу» на «дисоціативний розлад із можливим розщепленням особистості». Проте Браун також заявив, що їздив на прохання прокурора до Афін і спілкувався з Біллі. Під час їхньої бесіди Біллі Мілліган, здавалось, добре усвідомлював, які вчинки скоїв у минулому. Браун сказав, що насправді в Міллігана може й не бути синдрому множинної особистості, оскільки вважається, що такі хворі навіть не підозрюють, чим займаються їхні альтер-его.

Покидаючи залу суду, Ґолдзбері й Томпсон були налаштовані оптимістично, тому Біллі теж був у піднесеному настрої. Він не сумнівався, що в очах судді Джексона свідчення чотирьох дуже шанованих психіатрів і психолога матимуть більшу вагу, ніж слова лікаря Брауна.

Суддя сказав якомусь журналістові, що оголосить свій вердикт не пізніш як за два тижні.

Зваживши на нервове збудження, в якому Біллі перебував, відколи повернувся з Ланкастера, і знаючи, що юнак боїться нового замаху на своє життя, лікар Кол 18 вересня відіслав його у відпустку. Біллі розумів: у будинку сестри він буде такою ж легкою мішенню, як і в шпиталі. Тому було вирішено, що він поїде до сусіднього містечка, Нельсонвіля, де зупиниться в мотелі «Долина Гокінґа». Він прихопить із собою мольберт, фарби й полотно і спокійно малюватиме.

У вівторок Біллі зареєструвався в мотелі під вигаданим іменем і спробував розслабитись, але напруження було надто великим. Малюючи, він почув голоси. Обшукавши кімнату й передпокій, хлопець вирішив, що голоси лунають у нього в голові. Мабуть, говорять його ж таки внутрішні «я».

Він намагався їх не слухати, зосереджено кладучи мазки на полотно, проте голоси не вгавали. Теревенили не Рейджен із Артуром — тих двох він одразу впізнав би за акцентами. Напевно, це були небажані персони. Біллі запитав себе, що це з ним діється. Він не міг працювати, не міг спати й боявся поїхати до Кеті чи назад до Афін.

У середу він зателефонував Майкові Рупу й попросив того приїхати. Прибувши до мотелю, Руп побачив, що Біллі страшенно знервований, і зв’язався з лікарем Колом.

— У тебе сьогодні все одно нічне чергування, — сказав психіатр. — Залишайся з ним, а завтра забереш його до шпиталю.

У присутності Майка Рупа Біллі заспокоївся. Вони трохи випили в барі, і Біллі розповів медбратові, що дуже сподівається потрапити до лікарки, котра працювала з Сивілою.

— Я на декілька тижнів ляжу до шпиталю, а тоді, можливо, лікарка Вілбур погодиться, щоб я винайняв квартиру й жив окремо. Я вважаю, що впораюсь, адже навіть у скрутних ситуаціях я можу про себе подбати. Потім я почну лікуватись і виконуватиму всі її рекомендації.

Руп слухав, як Біллі розповідає про свої плани на майбутнє та про нове життя, яке чекає на нього, якщо суддя Джексон дозволить йому почати все з чистого аркуша.

Молодики пробалакали всю ніч і полягали спати аж під ранок. У четвер, після пізнього сніданку, вони вирушили назад до Афін.

Повернувшись до шпиталю, Біллі вмостився в загальній залі й замислився про те, що, хоч до якої б справи він тепер взявся, в нього нічого не виходить. Юнак почувався нікчемним телепнем, бо швидко втрачав усе, що дісталось йому від інших особистостей: інтелект Артура, силу Рейджена, красномовність Аллена, вміння Томмі вправлятися з електронікою. Біллі ловив себе на тому, що стає дедалі тупішим. Він так себе накрутив, що ним повністю заволоділи пригнічення та страх. Звуки різали вухо, кольори стали нестерпно яскравими. Біллі захотів чкурнути до своєї палати, грюкнути дверима й кричати, кричати, кричати…

Наступного дня Ванда Панкейк закінчувала свій обід у кафетерії, коли раптом її приятель схопився зі свого місця й підскочив до вікна. Ванда розвернулась і спробувала крізь стіну дощу роздивитись те, що він там угледів.

— Я когось бачив, — твердив її товариш, тицяючи пальцем за вікно. — Якийсь тип у ясно-брунатному плащі вибіг на міст, що на Річленд-авеню, а тоді кинувся через поруччя!

— Де?!

Ванда стала навшпиньки, витягнувшись так, як їй лишень дозволяло її невеличке повненьке тіло, але змогла розгледіти крізь залиту дощем шибку тільки машину, що зупинилась на мосту. З неї вийшов водій, перехилився через парапет, після чого повернувся до своєї машини, але передумав і знову підійшов до парапету, зазираючи за нього так, мовби спостерігав за чимось або кимось там, унизу.

У Ванди всередині все обірвалось від поганого передчуття.

— Піду-но я погляну, де там Біллі.

Вона обійшла все відділення, запитуючи про Біллі медперсонал і пацієнтів, але хлопця ніхто не бачив. Тоді Ванда оглянула палату Біллі. Його ясно-брунатного плаща не було в шафі.

Шарлотта Джонсон, завідувачка відділення, прибігла на сестринський пост і сказала, що їй щойно телефонував один із членів персоналу. Він саме був у місті й помітив Біллі на Річленд-авеню. З кабінету вискочив лікар Кол. Йому зателефонували й сповістили, що Біллі бачили на мосту.

Здійнявся лемент. Ніхто не хотів посилати до Біллі охоронців, бо всі знали, що форма його налякає.

— Я піду, — сказала Ванда, хапаючи пальто.

Охоронець Клайд Барнгарт довіз її до моста. Вона спустилась униз і почала виглядати Біллі поміж опорами мосту. Потім пройшлась уздовж берега річки, роззираючись навсібіч. Усе марно. Повернувшись, вона з подивом побачила, що водій, котрий тоді спинився на мосту, ще й досі не поїхав.

— Ви бачили тут юнака в брунатному плащі? — запитала Ванда.

Чоловік показав на університетський Центр урочистих подій, що був неподалік.

Фургон охорони підібрав Ванду й підвіз до цієї сучасної споруди з цегли та скла, що за формою нагадувала багатоярусний іменинний торт, увінчаний круглим куполом.

— Онде він! — вигукнув офіцер Барнгарт, вказуючи на бетонну галерею, що оперізувала будівлю на рівні третього поверху.

— Зачекайте тут, — сказала охоронцеві Ванда. — Я сама все владнаю.

— Не заходьте з хлопцем досередини й не залишайтеся з ним наодинці, — попередив Барнгарт.

Ванда піднялась пандусом на першу з галерей і побачила вгорі Біллі, котрий переходив од дверей до дверей, намагаючись проникнути до будівлі.

— Біллі! — покликала Ванда, вибігаючи пандусом на наступну галерею. — Зажди!

Юнак не відреагував.

— Денні! Аллене! Томмі! — спробувала медсестра вигукувати інші імена.

Він не звертав на неї уваги, швидко пересуваючись галереєю й перевіряючи одні двері за іншими. Нарешті він знайшов незамкнений вхід і зник у будівлі. Ванда ніколи не бувала в Центрі урочистих подій. Їй було лячно. Вона не знала, навіщо Біллі сюди прийшов і чого взагалі від нього можна чекати. Та все ж вона забігла всередину й наздогнала юнака, коли той почав підніматись угору крутими східцями. Ванда залишилась на сходовому майданчику.

— Спускайся звідтіля, Біллі.

— Дай мені спокій, жінко! Ніякий я не Біллі.

Вона ніколи раніше не бачила його з жувальною гумкою, проте зараз він завзято працював щелепами.

— Хто ж ти тоді? — запитала медсестра.

— Стів.

— І що ти тут робиш?

— А на що це, в біса, схоже? Піднімаюсь нагору.

— Для чого?

— Щоб стрибнути.

— Спускайся, Стіве. Давай про це поговоримо.

Той не послухався. Ванда намагалась його переконати, та все було даремно. Вона зрозуміла, що юнак твердо вирішив накласти на себе руки. Він сильно змінився. Поводився зухвало. Говорив швидко. Тембр його голосу став вищим. Вираз обличчя й інтонація були зарозумілими, мовби хлопець вважав себе неабияким мачо.

— Треба відлити, — зронив він, зникаючи за дверима вбиральні.

Ванда мерщій вискочила на галерею, щоб поглянути, чи Клайд Барнгарт із машиною ще чекає надворі. Проте охоронця й слід прохолов. Повернувшись до приміщення, Ванда побачила, що Стів саме вийшов із вбиральні та шмигнув у сусідні двері. Вона хотіла піти слідом за ним, але хлопець замкнувся зсередини.

Ванда побачила на стіні телефон, набрала номер шпиталю й попросила з’єднати її з лікарем Колом.

— Я не знаю, що робити, — побивалась вона. — Тепер він називає себе Стівом і говорить про самогубство.

— Заспокой його, — звелів Кол. — Скажи, що все буде гаразд, що все не так погано, як йому здається. Скажи, що він зможе поїхати в Кентуккі, до лікарки Вілбур, тільки нехай повернеться до шпиталю.

Ванда поклала слухавку й наблизилась до дверей. Вона постукала й гукнула:

— Стіве, відчини! Лікар Кол каже, що ти таки поїдеш до Кентуккі!

За мить двері розчахнулись, і звідти вийшов якийсь студент. Ванда побачила, що за дверима починається вузький круговий коридор, і кинулась туди, зазираючи до кабінетів і зал, що траплялись на шляху. Їй почало здаватись, ніби вона мчить по колу на якійсь божевільній каруселі з нічного жахіття. «Шукай, Вандо, шукай, не спиняйся!»

Пробігаючи повз двох студентів, заглиблених у розмову, Ванда крикнула:

— Тут, часом, хлопець не проходив? Високий такий, у брунатному плащі й мокрий до нитки?

— Так, він пішов отуди, — вказав один зі студентів.

Жінка побігла далі, час від часу перевіряючи двері, котрі вели на галерею, на той випадок, якщо Мілліган знову вийшов назовні. Нарешті Ванда й справді побачила юнака на галереї.

— Стіве! — гукнула вона. — Постривай! Я повинна тобі дещо сказати!

— Нема нам про що говорити.

Ванда оббігла юнака й стала поміж ним і бетонною балюстрадою, щоб не дати йому стрибнути.

— Лікар Кол просить тебе повернутися.

— Нехай той товстопузий бовдур іде під три чорти.

— Він каже, що все не так погано, як тобі здається.

— Та де там, у дідька!

Хлопець крокував туди-сюди, роздратовано жуючи гумку.

— Лікар Кол запевняє, що ти зможеш поїхати до Кентуккі й лікарка Вілбур тобі допоможе.

— Не вірю я тим мозкоправам! Вони торочать якісь нісенітниці про те, що в мене, мовляв, розщеплення особистості. Маячня! Це їм треба голови полікувати!

Він зірвав із себе мокрий плащ, наліпив його на скло великого панорамного вікна й відвів кулак, замірившись розбити шибу. Ванда наскочила на юнака, піймала його за руку й повисла на ній, щоб він не міг розмахнутись. Вона розуміла: скло йому знадобилось, аби зарізатись. Воно було дуже товсте, і Мілліган навряд чи зміг би його розтовкти, швидше він зламав би пальці, проте Ванда все одно вчепилась у хлопця що було сили. Той спробував струсити її з себе.

Поки вони вовтузились, Ванда намагалась умовити його піти з нею, але він і чути нічого не хотів. Намокнувши й промерзнувши до кісток, жінка врешті-решт рубонула:

— Годі, набридло! Вибирай: або ти негайно повертаєшся зі мною до шпиталю, або я вмажу тобі по яйцях!

— Ти цього не зробиш, — стривожився Стів.

— Ще й як зроблю! — запевнила Ванда, не відпускаючи його руку. — Рахую до трьох. Якщо не припиниш опиратись і не підеш зі мною до шпиталю, я тобі вріжу.

— Я з жінками не б’юся, — пробелькотів хлопець.

— Один. Два. — Ванда відвела коліно для удару.

Стів схрестив ноги, щоб захиститись.

— Ти що, справді мене вдариш? — недовірливо перепитав він.

— Щоб ти й не сумнівався.

— Я все одно себе порішу, — сказав він. — Стрибну вниз.

— Не стрибнеш. Я тебе не пущу!

Він зміг-таки випручатись і чкурнув до бетонної балюстради, що була на рівні третього поверху над землею. Коли юнак добіг до краю, Ванда стрибнула на нього ззаду, однією рукою обхопивши його за шию, а другою вчепившись за пояс його штанів. Вона повалила Стіва на бетонну підлогу, роздерши на ньому сорочку.

Зненацька в юнакові щось мовби перемкнулось. Він обм’як та опустився долі. Його погляд осклянів. Жінка зрозуміла, що тепер має справу з кимось іншим. Хлопець заплакав, тремтячи, мов у пропасниці.

«Та він же нажаханий», — подумала Ванда, вже здогадуючись, хто перед нею.

Вона міцно його пригорнула й сказала, що йому немає чого боятися.

— Усе буде добре, Денні.

— Мені влетить, — схлипував той. — Шнурки розв’язались, черевики в багнюці, штани й волосся мокрі… Весь одяг брудний і подертий…

— Хочеш зі мною пройтися?

— Так, — відповів він.

Ванда підняла з підлоги плащ, накинула його на Денні й повела хлопця галереєю до передньої частини будівлі. Жінка зауважила, що звідси крізь дерева добре видно шпиталь, який бовваніє на пагорбі. Певно, Мілліган часто дивився зі шпиталю на цю круглу споруду.

Ванда виявила, що машина охорони знову тут як тут. Авто стояло з прочиненими дверцятами, а всередині не було ані душі.

— Хочеш посидіти зі мною в машині? Ходімо, сховаємось там від дощу.

Денні завагався.

— Усе гаразд, це машина охорони. За кермом буде Клайд Барнгарт, який тобі подобається. Ви з ним добре ладнаєте, правда ж?

Денні кивнув і вже хотів було залізти на заднє сидіння, та побачив заґратовані вікна, що робили цю частину фургона схожою на клітку. Хлопець відсахнувся й затремтів.

— Нічого, — сказала Ванда, зрозумівши, що його непокоїть. — Ми можемо вдвох сісти на переднє сидіння й зачекати на Клайда.

Денні вмостився поруч із Вандою й сидів тихо, як мишка, збентежено розглядаючи свої мокрі штани й вимащені болотом черевики.

Ванда залишила дверцята відчиненими й увімкнула фари як сигнал, що вони в машині. Незабаром на пандусі Центру урочистих подій з’явились Клайд Барнгарт і Норма Дишонг.

— Я повернувся до клініки й привіз Норму на допомогу, — пояснив охоронець. — Ми були всередині, шукали вас із Біллом.

— Це Денні, — сказала Ванда. — З ним уже все добре.

У вівторок, 25 вересня, медсестра Пат Перрі спостерігала за тим, як Біллі розмовляв у загальній залі з Ґасом Голстоном. Голстона прийняли на лікування до Афінського центру психічного здоров’я за кілька тижнів до цього. Вони з Біллі знали один одного ще з в’язниці Лебанона. Повз них продефілювали Лорі й Марша, відчайдушно заграючи з молодиками. Лорі, котра ніколи не приховувала своєї симпатії до Біллі, тепер вдала, ніби цікавиться Голстоном, аби викликати в Біллі ревнощі. Медсестра Перрі, котра була кураторкою Лорі, знала, що та шаленіє від Біллі ще відтоді, як він уперше переступив поріг шпиталю. Лорі, гарненька, проте не надто розумна дівчина, швендяла за юнаком хвостом, писала йому записки й полюбляла розповідати членам персоналу байки про свої з ним плани на майбутнє. Вона навіть розпустила чутки, буцімто вони з Біллі колись поберуться.

Хлопець, варто сказати, насправді ніколи не звертав на Лорі особливої уваги, якщо не рахувати того, що на початку тижня він дав Лорі й Марші на двох п’ятдесят доларів, коли дівчата поскаржились на безгрошів’я. За це вони забрали з друкарні його наліпки «ПРИГОРНИ СЬОГОДНІ СВОЮ ДИТИНУ» й пороздавали їх перехожим у середмісті.

В Ейлін Макклелан, кураторки Біллі у вечірню зміну, того дня був вихідний, і тому за юнаком наглядала її асистентка, Кетрін Ґіллотт.

Невдовзі після того, як Ґіллотт, схожа на турботливу бабусю, вийшла на чергування, Біллі запитав її, чи можна йому піти на прогулянку.

— Треба попросити дозволу в лікаря Кола, — відповіла вона, — бо сама я такі питання не вирішую.

Біллі чекав у залі, де пацієнти збирались, щоб подивитись телевізор, поки медсестра радилась із лікарем Колом. Той вирішив спершу поспілкуватися з Біллі особисто. Розпитавши хлопця про його настрій, психіатр дозволив Біллі погуляти в товаристві Ґаса Голстона.

Не минуло й півгодини, як Ґас і Біллі повернулись. Трохи згодом вони знову вийшли прогулятися. Близько шостої години вечора Біллі вже знову був у шпиталі. Ґіллотт була заклопотана — вона саме реєструвала новоприбулого пацієнта. Втім, вона почула, що Біллі до неї звертається.

— Там дівчина кричала.

З голосу медсестра зрозуміла, що говорить не Біллі, а Девід.

— Що ти сказав?

— Її хочуть скривдити.

Ґіллотт пішла слідом за юнаком до зали.

— Про що це ти балакаєш?

— Там була дівчина. Я гуляв надворі й почув, як вона кричала.

— Яка дівчина?

— Не знаю. Дівчат було двоє. Одна сказала Ґасу відвести мене назад, щоб я не плутався під ногами.

Ґіллотт понюхала його подих, перевіряючи, чи він, бува, не напився, але подих був чистий. За декілька хвилин медсестру викликали на перший поверх. Спустившись, вона побачила, що один із охоронців заводить до шпиталю Маршу. Від дівчини тхнуло алкоголем. Ведучи Маршу нагору, до її палати, пані Ґіллотт запитала:

— Де Лорі?

— Не знаю.

— А де ти була?

— Не знаю.

— Ти п’яна?

Марша схилила голову. Її забрали до відділення № 1 — жіночого відділення суворого режиму.

Тим часом Девід пішов і його місце зайняв Денні. Він розхвилювався, побачивши, що Марша повернулась сама, і зненацька гайнув геть зі шпиталю на пошуки зниклої Лорі. Ґіллотт, відсапуючись, потупотіла навздогін за ним. Коли вона порівнялась із юнаком за будівлею школи «Маяк», охоронець на прізвище Ґлен уже вів Лорі їм назустріч. Він розповів Ґіллотт, що знайшов дівчину на траві. Та лежала обличчям у власному блювотинні.

— Могла б так і захлинутись, — сказав охоронець.

Ґіллотт бачила, що Денні непокоїться за дівчат. Вона також чула, як у коридорах люди шепочуть слово «зґвалтування», але була впевнена, що Біллі з Ґасом пробули за стінами шпиталю так недовго, що просто не встигли б заподіяти Марші чи Лорі яку-небудь шкоду. Медсестра не вірила в провину хлопців. Коли об одинадцятій годині вечора вона вирушила додому, у шпиталі, здавалось, запанував спокій: обидві дівчини, переведені до відділення № 1, а також Мілліган і Голстон мирно спали у своїх палатах.

Коли о сьомій ранку Пат Перрі прийшла на роботу, чутки вже розповзлись за межі відділення й поширились по всьому шпиталю. Згідно з ними, двох дівчат знайшли на пагорбі п’яними й непритомними. Одяг на Лорі був подертий. Одні твердили, буцімто вона заявила про зґвалтування, тоді як інші запевняли, що нічого такого дівчина не казала. Коли все це сталось, Біллі Мілліган і Ґас Голстон саме були на прогулянці, тож підозра впала на них. Однак у відділенні РІТ майже всі були переконані, що ніякого зґвалтування не було.

До розслідування цієї справи залучили поліцейських, котрі звеліли тимчасово закрити відділення РІТ, щоб усі особи чоловічої статі були на місці для допиту. Лікар Кол побалакав із деякими членами персоналу. Мілліган і Голстон іще не прокинулись. Поставало запитання: хто сповістить Біллі про те, в чому їх із приятелем звинувачують? Пат Перрі бачила, що лікар не хоче робити це особисто. Інші працівники також відмовились брати на себе таке завдання. Перрі не було на роботі того весняного дня, коли Рейджен знавіснів і почав погрожувати санітарам уламком розбитої склянки, проте ті з членів персоналу, яким випало тоді бути на чергуванні, боялись, що Біллі знов оскаженіє, коли почує новини.

Перш ніж розмовляти з юнаками, лікар Кол наказав замкнути двері відділення. Голстон прокинувся першим, і лікар Кол пояснив хлопцеві, в чому його звинувачують. Потім психіатр зайшов до палати Біллі й розповів йому те саме.

Обидва пацієнти спочатку здивувались і навіть образились, почувши, який злочин їм приписують. Але з кожною годиною хлопців дедалі більше охоплювала тривога, яка зрештою переросла в панічний страх. Вони забелькотіли, що їх тепер відішлють до Ліми або ж з’являться люди з ФБР і запроторять їх назад до в’язниці в Лебаноні.

Увесь день їх намагались заспокоїти. Члени персоналу були обурені висунутими проти хлопців звинуваченнями. Вони не вірили, що їхні підопічні до цього причетні. Ванда Панкейк і Пат Перрі втішали Голстона й Міллігана, запевняючи, що ніхто їх нікуди не забере. Втім, обидві медсестри усвідомлювали, що вони розмовляють не з Біллі, а з кимось із його альтер-его. Ванда була впевнена, що це Стів.

Того дня Пат Перрі дала Біллі чималу дозу аміталу, стараючись тримати поведінку юнака під контролем. Той навіть ліг подрімати, після чого, здавалось, йому покращало. Та десь о другій годині пополудні обидва хлопці знову рознервувались. Біллі почав безладно «перемикатися» зі Стіва на Девіда й навпаки: він то жалівся й плакав, то знову виявляв самовладання й разом із Голстоном міряв кроками кімнату, наїжачуючись, коли хто-небудь підходив до них занадто близько. Щоразу, як дзвонив телефон, Біллі здригався й казав:

— Це по мою душу.

Біллі й Голстон засіли у віддаленій частині приміщення, біля замкнених дверей, що вели до пожежного виходу. Юнаки відгородились від решти зали барикадою зі столів і стільців, а тоді зняли з себе ремені й обмотали ними кулаки.

— Щоб ніхто з чоловіків до нас навіть не наближався! — гукнув Стів. — Інакше ми висадимо задні двері.

Лівою рукою він ухопив стілець, тримаючи його перед собою, наче приборкувач левів. Працівники відділення зрозуміли, що не зможуть самотужки впоратися з цією ситуацією, тому оголосили «зелену тривогу». Пат Перрі почула, як повідомлення передали через гучномовці системи оповіщення. Вона очікувала, що через деякий час на допомогу прибіжать вісім-десять охоронців і санітарів із інших відділень, як це завжди бувало в таких випадках.

— Святий Боже! — вигукнула вона, коли двері рвучко розчахнулись.

За ними з’юрмилась ціла орда чоловіків: охоронці, санітари, асистенти психіатрів, куратори, люди з медпункту та з відділення психології, яким тут узагалі не було чого робити, працівники з геріатричного відділення, котрі за звичайних обставин ніколи не відгукнулись би на «зелену тривогу»… Всього збіглось щонайменше тридцять осіб. У Пат Перрі виникло відчуття, що всі вони тільки й чекали на сигнал. Немов зібрались приборкати дикого звіра.

Пат і Ванда стояли зовсім поруч із Біллі й Голстоном, і хлопці навіть пальцем до них не торкались, не кажучи вже про те, щоб заподіяти їм яку-небудь шкоду. Але коли наблизився натовп чоловіків, пацієнти почали загрозливо вимахувати стільцями й показувати кулаки, обмотані ременями.

— Я не поїду до Ліми! — кричав Стів. — Щойно все почало налагоджуватись, як на мене знову хочуть повісити щось, чого я не робив! Тепер у мене немає надії, немає майбутнього!

— Біллі, послухай мене, — озвався лікар Кол. — Ти нічого не досягнеш, реагуючи в такий спосіб. Заспокойся, будь ласка.

— Якщо ви до нас поткнетесь, ми виб’ємо ці двері, візьмемо машину і вшиємося звідси!

— Біллі, ти зараз робиш помилку. Така поведінка тобі не допоможе. Так, проти тебе висунули певні звинувачення, і ця історія може погано скінчитись. Але не можна ж через це викидати такі коники. Ми не дивитимемось на це крізь пальці.

Біллі й чути нічого не хотів.

Тоді його спробував умовити старший психолог Дейв Малавіста:

— Та годі тобі, Біллі. Хіба ж ми коли-небудь тебе підводили? Ми стільки часу й зусиль вклали в твоє лікування! Невже ти гадаєш, що ми так просто дозволимо тебе забрати? Ми хочемо допомогти тобі, а не зробити гірше. Персонал не вірить у всі ці нісенітниці. Ми маємо записи, в яких чітко вказано, коли ти пішов і коли повернувся, а також аналогічні записи про дівчат. Розслідування покаже, що ти тут ні до чого.

Біллі опустив стілець на підлогу й вийшов із закутка. Він угамувався, і юрба розійшлась. Але невдовзі Біллі знову почав схлипувати. Голстон же тим часом продовжував дивитися на всіх вовком. Він без упину ремствував, що їх із Біллі заберуть, чим дедалі більше засмучував свого товариша.

— Нічого хорошого нам не світить, — мимрив Голстон. — Мене вже не вперше несправедливо обмовляють. Ось побачиш: до нас тишком-нишком підкрадуться й нападуть без попередження. Вивезуть нас звідси, і більше ніхто нас ніколи не побачить.

Пат зроду не бачила членів персоналу в такій напрузі, як того дня. У всіх було передчуття, що станеться щось кепське.

О третій годині пополудні відбулась перезміна. Замість молодих медсестер на чергування вийшли літні жіночки — Ейлін Макклеллан і Кетрін Ґіллотт. Пані Ґіллотт дуже здивувалась, почувши про слідство з приводу зґвалтування. Попереджена ранковою зміною, вона старалась заспокоїти Міллігана й Голстона. Проте з кожною годиною хлопці дедалі більше хвилювались. Вони знову почали кидати на всіх підозріливі погляди, нервово міряти залу кроками й заводити балачки про допит і в’язницю. Юнаки вкотре пригрозили видерти з м’ясом телефонні дроти, хай-но тільки хтось спробує викликати охорону, а також пообіцяли висадити двері й утекти через пожежний вихід, якщо за ними прийдуть.

— Не хочу, щоб усе так скінчилось, — повторював Біллі. — Краще вже померти.

Ґіллотт підсіла до Біллі й трохи з ним поговорила. Хлопець попросив дати йому ще одну дозу аміталу, й медсестра погодилась. Він попрямував до сестринського поста, щоб отримати ліки, а Ґіллотт зосередила увагу на іншому пацієнті.

Зненацька жінка почула гуркіт. Озирнувшись, вона побачила, що задні двері вибито, а Біллі Мілліган і Гас Голстон мчать донизу пожежними сходами. Чергова медсестра вдруге за день оголосила «зелену тривогу».

Незабаром до відділення РІТ зателефонувала одна з медсестер і попрохала Кетрін Ґіллотт прийти на другий поверх. Мовляв, Біллі перехопили і він вимагає покликати саме її. Коли жінка спустилась, вона побачила, що четверо чоловіків притисли Біллі до підлоги на майданчику перед ліфтом.

— Кетрін, — заскімлив юнак, — допоможіть мені! Не дайте їм мене скривдити! Якщо вони мене зв’яжуть, прийде Чалмер.

— Ні, Денні. Чалмер сюди не прийде. Але тобі тепер, мабуть, доведеться посидіти в ізольованій палаті. Ти збирався втекти зі шпиталю. Виламав двері й дав драла. Тому тебе й схопили.

— Попросіть їх, щоб вони дозволили мені піднятись, — схлипнув Денні.

— Можете його відпустити, — звернулась медсестра до чоловіків.

Охоронці завагались, не знаючи, чого від цього пацієнта можна очікувати.

— Усе гаразд, — сказала Ґіллотт. — Він піде зі мною. Правда ж, Денні?

— Так.

Кетрін відвела Біллі до ізолятора у відділенні № 5. Вона зайшла до палати разом із юнаком, щоб забрати його особисті речі. Біллі категорично відмовився розлучитися з ланцюжком, який носив на шиї. На ланцюжку висіла прикраса — вістря стріли.

— Вийми все з кишень. І дай мені свій гаманець, я його сховаю.

Жінка зауважила, що Біллі мав при собі досить багато грошей.

Один із санітарів відділення № 5, якому кортіло якнайшвидше зачинити за Мілліганом двері, гукнув:

— Та виходь уже, Кетрін, бо й тебе замкну разом із ним!

Вона збагнула, що тутешній персонал боїться цього хлопчину.

Невдовзі після того, як Ґіллотт повернулась до відділення РІТ, їй зателефонували й повідомили, що в ізоляторі коїться щось підозріле. Мілліган затулив матрацом оглядове вічко, щоб ніхто не міг зазирнути досередини, а члени персоналу не наважуються відчинити двері й поглянути, чим він там займається. Медсестра відділення № 5 запитала в пані Ґіллотт, чи не могла б та знову спуститися до них.

Жінка взяла з собою санітара, якого Біллі добре знав, і гукнула під дверима ізолятора:

— Біллі, це я, Кетрін. Я зараз увійду до твоєї палати. Не лякайся.

Вони зайшли. З горла Біллі лунало булькання, мовби він чимось давився. Його ланцюжок лежав на підлозі, розірваний. Вістря стріли зникло.

Лікар Семмі Майклз наказав перевести пацієнта до палати з ліжком, але коли санітари спробували вивести Біллі з ізолятора, хлопець став пручатися. Перемістити його вдалось тільки спільними зусиллями декількох чоловіків.

Пані Ґіллотт залишилася з Біллі в його новій палаті. Вона дала йому випити кілька кухлів води, і за декілька хвилин він виплюнув вістря стріли. Одна з медсестер зробила хлопцеві укол, і Ґіллотт іще трохи з ним побалакала, запевнивши, що згодом знову до нього зайде, і сказавши, щоб той як слід відпочив. Після цього жінка повернулась до свого відділення, хоч Біллі не йшов їй із голови. Сердешний хлопчина був смертельно наляканий.

Коли наступного ранку Ванда Панкейк, Пат Перрі та Майк Руп вийшли на чергування, вони дізнались, що Міллігана й Голстона перевели. Руп, який тепер працював у ранкову зміну, хотів було навідати Біллі, проте працівники відділення № 5 оголосили, що Мілліган тепер їхній пацієнт і нікого з персоналу відділення РІТ до нього не пускатимуть.

Коли зателефонувала його сестра, Кеті, в якої наступного дня мало бути весілля, їй сказали, що Біллі вскочив у халепу і його перевели до чоловічого відділення з максимально суворим режимом, тож на церемонію його не відпустять.

А тим часом хтось зі шпиталю злив інформацію журналістам. 3 жовтня 1979 року в «Колумбус Сітізен Джорнал» з’явився такий допис:

ПОЛІЦІЯ СКОРО ПІДТВЕРДИТЬ, ЩО МІЛЛІҐАН ПРОФІНАНСУВАВ ВАКХАНАЛІЮ З РОМОМ, ПЕРЕКОНАНИЙ СТИНЦІАНО

Автор Ерік Розенман

Вільям С. Мілліган, ґвалтівник, який начебто страждає на розщеплення особистості, був одним із чотирьох пацієнтів, які минулого тижня влаштували пиятику на території Афінського центру психічного здоров’я. Про це заявив у середу Майк Стинціано, член Законодавчих зборів штату від округу Колумбус.

Він запевнив, що результати таємного поліцейського розслідування доведуть: Мілліган дав двом пацієнткам гроші й послав їх за ромом, після чого в товаристві цих жінок та ще одного пацієнта влаштував п’яний дебош. […]

За словами Стинціано, ця історія свідчить про те, що «у шпиталі, очевидно, взагалі не контролюють дії пацієнтів».

«Як я розумію, правоохоронці не зможуть достеменно сказати, чи зґвалтували тих жінок, — повідомив політик у середу. — Проте у звіті точно буде зазначено, що Мілліган дав їм гроші на алкоголь. Пацієнтки безперешкодно покинули територію шпиталю й повернулись із ромом».

У п’ятницю лейтенант Річард Вілкокс, голова слідчої групи, сказав, що ані результати обстеження, яке повинно показати, чи мало місце зґвалтування, ані тести на рівень алкоголю в крові ще не готові й не будуть оприлюднені до кінця розслідування.

Стинціано, втім, наполягає, що дізнався про цю пригоду з цілком надійних джерел.

Того ж дня письменнику дозволили навідати Міллігана у відділенні № 5. Юнак не впізнавав його, доки письменник не назвався.

— О, авжеж, — із відсутнім виразом обличчя зронив хлопець. — То це з вами Біллі часто розмовляє.

— А ти хто? — запитав письменник.

— Не знаю.

— Як тебе звуть?

— Здається, в мене немає імені.

Вони пробалакали досить довго, хоча Мілліган і не пам’ятав нічого зі свого минулого.

Бесіда часто переривалась тривалими паузами, під час яких письменник чекав, поки до нього вийде та з особистостей, котра могла знати відповідь на його запитання. За якийсь час його безіменний співрозмовник сказав:

— Біллі тепер заборонено займатися живописом. Він намалював дві картини, але їх знищать, якщо вони залишаться тут. Якщо вони потрібні вам для книжки, краще заберіть їх.

Мілліган вийшов і невдовзі повернувся з двома полотнами. Перша робота залишилась незавершеною й непідписаною. На ній був зображений похмурий нічний краєвид: чорні дерева на тлі темно-синього неба, чорний хлів і звивиста дорога. Друга картина була пейзажем у соковитих барвах і була підписана «Томмі».

— То ти — Томмі? — запитав письменник.

— Я не знаю, хто я.

Наступного ранку Алана Ґолдзбері викликали до судді Роджера Дж. Джонса з Афінського окружного суду в цивільних справах. Помічник генерального прокурора Девід Белінкі подав від імені штату Огайо клопотання, в якому вимагав перевести Міллігана до шпиталю для душевнохворих злочинців у Лімі. Ґаса Голстона вже було вирішено повернути до в’язниці Лебанона.

Ґолдзбері звернувся до судді Джонса з проханням дати йому час поговорити зі своїм клієнтом.

— Я вважаю, що пан Мілліган має право знати про це клопотання. Згідно з параграфом 5122.20, він може як мінімум вимагати провести невідкладне слухання. Оскільки мого клієнта не сповістили про те, що відбувається, я хочу заявити від його імені: він має повне право бути присутнім на розгляді своєї справи. Зараз ви позбавляєте його цієї можливості.

Суддя відхилив прохання адвоката, і Белінкі викликав свого єдиного свідка — Рассела Кремінса, начальника охорони в Афінському центрі психічного здоров’я.

— Пане Кремінсе, чи знаєте ви що-небудь про нещодавні сутички пана Міллігана з персоналом шпиталю?

— Так. У мене є письмові звіти […] такого собі М. Вілсона, котрий працює асистентом психіатра, а також офіцера Клайда Барнгарта, який того вечора був на чергуванні. Інцидент стався 26 вересня 1979 року. […] Я не впевнений, що наше закрите відділення, де зараз утримується пан Мілліган, достатньо для цього надійне.

— Тобто ви як особа, яка відповідає за охорону шпиталю, сумніваєтеся, що […] будівля адекватно оснащена для того, аби спинити пана Міллігана, якщо той замислить утечу?

— Саме так. Я дуже сумніваюсь, що ми зможемо його втримати, якщо він справді захоче вирватись.

— Чи маєте ви інформацію з перших вуст про те, що відбувалось того дня, коли пан Мілліган спробував утекти? — спитав Белінкі.

— Так. Пан Мілліган і ще один пацієнт, пан Ґас Голстон, виламали двері відділення РІТ (так ми називаємо відділення реєстратури та інтенсивної терапії, де ці двоє лікувались). Використавши стілець, вони збили замок із дверей, що вели на пожежні сходи, й помчали вниз […] в очевидній спробі втекти. […] Пацієнти дістались стоянки, де в Міллігана була машина, котру він, між іншим, пригнав туди після однієї з самовільних відлучок. Мілліган відімкнув дверцята й збирався сісти в автомобіль […]».

Далі начальник охорони розповів, що Мілліганові не дали залізти до машини і тоді вони з Голстоном гайнули до пагорба. Троє охоронців усе ж таки спромоглись упіймати Міллігана й доправити його до відділення № 5.

Вислухавши свідчення Кремінса, суддя Джонс задовольнив клопотання генеральної прокуратури, постановивши відіслати Міллігана до Ліми.

4 жовтня 1979 року, о другій годині дня, руки Біллі скували наручниками, ланцюг від яких тягнувся до залізного обруча в нього на поясі. Не давши йому ні з ким попрощатись, окрім лікаря Кола, юнака забрали геть. На нього чекала трьохсоткілометрова поїздка до Державного шпиталю для душевнохворих злочинців у Лімі.

Розділ 23

«Колумбус Диспетч» від 5 жовтня 1979 року:

ВИСОКОПОСАДОВЦІ КВАПЛЯТЬСЯ З ПЕРЕВЕДЕННЯМ МІЛЛІГАНА

Автор Роберт Рут

Як стало відомо з надійних джерел, переміщення Вільяма С. Міллігана, ґвалтівника з синдромом множинної особистості, до психіатричного шпиталю максимально суворого режиму в Лімі було прискорене завдяки прямому втручанню чиновників.

Наше джерело повідомило, що наказ про переведення вийшов після того, як у середу до Афінського центру психічного здоров’я, де Міллігана утримували протягом останніх десяти місяців, декілька разів телефонували зі штаб-квартири Департаменту штату Огайо у справах психічного здоров’я.

Щонайменше один із цих дзвінків був від Тімоті Моріца, голови Департаменту. […] Двоє представників Законодавчих зборів штату — демократ Майк Стинціано з Колумбуса й республіканка Клер Бол-молодша з Афін — неодноразово скаржились на те, що з ґвалтівником поводяться надміру поблажливо.

У четвер Стинціано й Бол привітали рішення відіслати Міллігана до Ліми, причому Бол додала: «Дивно, що з цим тягнули так довго».

Стинціано сказав, що він і далі стежитиме за цією справою, аби переконатися, що Міллігана не випустять із психіатричного шпиталю суворого режиму, допоки молодик становитиме бодай найменшу небезпеку для суспільства.

Через день після переведення Міллігана суддя С. Фарел Джексон із Ланкастерського суду в цивільних справах виніс ухвалу щодо клопотання Міллігана про ануляцію його зізнання в пограбуванні аптеки «Ґрей Драґстор»:

Вільям С. Мілліган зобов’язаний був надати переконливі докази на підтвердження своєї заяви, що 27 березня 1975 року він страждав на душевну недугу. […] Ретельно проаналізувавши всі свідчення, суд не вважає їх достатньо вагомими для того, аби дійти висновку, що 27 березня 1975 року Вільям С. Мілліган був недієздатним і тому не міг адекватно захищатись у суді й не усвідомлював своїх дій, коли визнавав себе винним. Таким чином, суд не вважає, що попередній вирок ґрунтувався на хибній інформації, а отже, клопотання Вільяма Стенлі Міллігана про вилучення його зізнання з матеріалів справи відхиляється.

Ґолдзбері звернувся до апеляційного суду четвертої інстанції зі скаргою на те, що суддя Джексон хибно оцінив значущість доказів, дозволивши єдиній думці лікаря Брауна переважити свідчення чотирьох висококваліфікованих психіатрів і психолога.

Ґолдзбері також подав клопотання до суду округу Аллен, що базувався в Лімі, штат Огайо. У клопотанні адвокат зазначив, що йому не дали можливості поговорити з клієнтом і що того перевели до закладу з суворішим режимом всупереч встановленій процедурі.

За тиждень у суді округу Аллен, де мали розглянути клопотання Ґолдзбері про повернення Міллігана до Афін, письменник уперше побачив Біллі в наручниках. Це був Учитель. Він ніяково посміхнувся.

Залишившись у кімнаті віч-на-віч із Ґолдзбері й письменником, Учитель розповів про те, як його лікували в Лімі весь минулий тиждень.

Головний лікар Лінднер поставив йому діагноз «псевдопсихопатична шизофренія» й прописав стелазин, психотропний засіб із тієї самої групи, що й торазин. Ці препарати відомі тим, що тільки погіршують розщеплення особистості.

Вони розмовляли, аж поки судовий пристав сповістив, що суддя готовий почати слухання. Ґолдзбері й Біллі попросили, щоб письменникові дозволили сидіти за їхнім столом, навпроти помічника генерального прокурора, Девіда Белінкі, та свідка від штату Огайо, лікаря Льюїса Лінднера, сухорлявого чоловіка з землистим обличчям, цапиною борідкою й окулярами в металевій оправі на носі. Він дивився на Міллігана з неприхованою насмішкою.

Поговоривши декілька хвилин із представниками обох сторін, суддя відмовився заслуховувати свідчення і, керуючись лише буквою закону, ухвалив рішення: оскільки суддя Джонс колись визнав шпиталь у Лімі підходящим місцем для лікування Міллігана й позаяк наприкінці листопада, коли закінчиться черговий тримісячний курс терапії, Мілліган однаково матиме право на перегляд його справи, у нинішньому слуханні немає ніякого сенсу. За шість тижнів суд збереться й вирішить, чи Мілліган досі страждає на психічну недугу і чи слід його й надалі утримувати в Лімі.

Учитель звернувся до суду:

— Розумію, мені доведеться зачекати, перш ніж я зможу продовжити лікування. Протягом минулих двох років мої лікарі повторювали мені: «Є люди, які можуть тобі допомогти, але передусім ти повинен захотіти прийняти їхню допомогу. Ти маєш цілковито довіряти своєму терапевту, своєму психіатру, команді, яка тебе лікує». Я всього лише хотів, аби суд допоміг мені якнайшвидше поновити належне лікування.

— Пане Міллігане, — озвався суддя, — дозвольте мені відповісти на вашу заяву. Мені здається, що ви чомусь виходите з помилкового припущення, ніби в шпиталі Ліми вам не нададуть належного лікування.

— Розумієте, — сказав Біллі, дивлячись просто на лікаря Лінднера, — перш за все пацієнт повинен захотіти лікуватися, захотіти, щоб хтось йому допоміг. Для цього він має довіряти своєму лікареві. Я нічого не знаю про лікарів із Ліми, і я не довіряю їм після того, як вони сказали мені, що не вірять у мою хворобу. Мені страшно туди повертатись і чекати на перегляд моєї справи у шпиталі, де мене не збираються лікувати. Тобто мене, звичайно, лікуватимуть, але від геть іншого психічного розладу. Мої лікарі чітко дали мені зрозуміти, що не вірять у синдром множинної особистості.

— Це суто медична проблема, — відповів суддя, — і сьогодні ми не готові її обговорювати. Однак ваш адвокат може порушити це питання на повторному слуханні, і тоді суд ретельно все зважить і вирішить, чи є Ліма оптимальним закладом для вашого лікування.

Після слухання адвокат і письменник навідали Біллі в шпиталі. Їх змусили пройти через металошукач, їхні портфелі обнишпорили, після чого чоловіки пройшли крізь пару заґратованих дверей і в супроводі санітара дістались кімнати для побачень. Невдовзі охоронець привів Біллі. Юнак усе ще був Учителем. За ті дві години, що чоловіки пробули з ним, Біллі встиг розповісти письменникові про події, які призвели до того, що в Афінах проти нього розпочали слідство за підозрою у зґвалтуванні. Також хлопець описав, як його переводили до Ліми.

— Якось увечері ті дві дівчини сиділи в загальній залі й скаржились на те, що не мають ані роботи, ані грошей. Мені їх стало шкода. Мабуть, я сентиментальний бовдур. Я пообіцяв їм заплатити, якщо вони пороздають перехожим мої наліпки на авто. Дівчата роздали половину наліпок, і я розрахувався з ними за роботу. Через чотири дні дівчатам закортіло напитись. Вони на якийсь час зникли, а тоді повернулись із пляшкою рому, яку купили в місті. Мені на той час було заборонено покидати будівлю шпиталю без супроводу. Я міг виходити надвір тільки разом із членом персоналу або з пацієнтом, якому дозволялось гуляти і який був не проти взяти мене з собою. Отже, ми з Ґасом Голстоном пішли на прогулянку. Кетрін записала час. Як вона потім сказала, нас не було всього хвилин дев’ять чи десять. Ми з Ґасом обійшли довкола будівлі. Надворі я відчув себе незатишно, бо саме перебував у стані розщеплення.

— І котрий із твоїх альтер-его був тоді на прогулянці? — поцікавився письменник.

— Денні. Голстон уже починав нервуватись, не розуміючи, що зі мною не так і як йому поводитись. Завернувши за ріг будівлі, ми з Ґасом почули, як нас гукають дівчата. Мене вони називали Біллі. Коли дівчата наблизились, ми збагнули, що вони п’яні-п’янісінькі. Одна з них тримала пляшку коли (здається, то була пепсі). Напій був світліший, ніж зазвичай, тож він, очевидно, був змішаний із алкоголем. Від дівчат страшенно тхнуло спиртним.

Учитель розповів, як одна з дівчат, усвідомивши, що перед нею Денні, а не Біллі, нахилилась до Ґаса й прошепотіла: «Відведи цю мороку назад, а сам вертайся до нас».

Ґас відповів, що не може так вчинити, але, перш ніж вони з Денні встигли відійти, одну з дівчат знудило прямісінько на сорочку Ґаса, і трохи блювотиння потрапило на холошу штанів Денні.

Той з огидою відскочив і сховав обличчя в долонях. Ґас вилаявся й нагримав на дівчат. Хлопці розвернулись і попрямували до шпиталю. Дівчата спершу плентались за ними, гиготіли й вигукували їм услід брудні слівця, але потім подались брукованою доріжкою до цвинтаря.

За словами Учителя, на тому все й скінчилось. Він не міг заприсягнутися щодо Голстона, проте сам він тих дівчат і пальцем не торкався.

Вісім днів, проведених у Лімі, хлопець назвав пекельними.

— Я опишу те, що зі мною тут сталось, і надішлю вам записи.

Коли побачення скінчилось, Учителя змусили пройти через металошукач, аби переконатися, що відвідувачі не передали йому ніяких заборонених предметів. Юнак озирнувся на письменника й помахав йому на прощання рукою.

— Побачимось наприкінці листопада, на перегляді моєї справи. А тим часом я писатиму вам листи.

Письменник спробував зустрітись із лікарем Лінднером і побалакати з ним, але той неприязно відрубав по телефону:

— Я вважаю, що вся ця публічність не йде Мілліганові на користь.

— Хто-хто, а ми точно не женемося за публічністю, — відповів письменник.

— Я не бажаю це більше обговорювати, — сказав Лінднер і кинув слухавку.

Коли напередодні листопадового слухання письменник захотів приєднатися до групової екскурсії по Державному шпиталю в Лімі, відділ зв’язків із громадськістю спершу дав добро. Проте за день до екскурсії письменникові зателефонували зі шпиталю, аби повідомити, що лікар Лінднер і комендант Габард скасували дозвіл, а службу охорони попередили про те, що письменникові назавжди заборонений вхід на територію шпиталю.

Коли письменник спробував з’ясувати причину такої заборони, помічник генерального прокурора Девід Белінкі пояснив, що адміністрація шпиталю підозрює письменника в тому, що той крадькома проносив для Міллігана наркотики. Щоправда, згодом формулювання змінили на таке: «Відвідини не йдуть пацієнтові на користь».

30 листопада було холодно. Землю вкрив перший сніг. Будівля окружного суду в Лімі була старою, і попри те, що судова зала № 3 була достатньо просторою, щоб умістити близько п’ятдесяти осіб, більшість крісел були порожніми. Судове засідання щодо перегляду справи Міллігана було закритим для глядачів і преси, але за дверима чатували телевізійники з камерами.

Обабіч Учителя, закутого в наручники, сиділи його адвокати. Крім адвокатів суддя допустив на слухання тільки Дороті, Дела Мура та письменника. Також були присутні Джеймс О’Ґрейді, помічник прокурора від округу Франклін, Вільям Джен Ганс, представник Комісії у справах умовно-дострокового звільнення в штаті Огайо, та Ен Генкінер, адвокат-спостерігач від Південно-західного центру психічного здоров’я в Колумбусі.

Суддя Девід Р. Кінворті, чисто поголений, показний молодий чоловік із чітко окресленими рисами обличчя, стисло виклав історію справи, почавши з судового засідання, що відбулось 4 грудня 1978 року, коли Міллігана визнали неосудним, потім згадавши низку проміжних слухань і дійшовши до теперішнього дня, майже рік по тому. Кінворті оголосив, що слухання проводитиметься відповідно до статей оновленого Кримінального кодексу Огайо, параграф 5122, розділ 15.

Пропозицію помічника генерального прокурора Белінкі розділити свідків було прийнято. Клопотання адвоката Стіва Томпсона про повернення Біллі Міллігана до Афін, оскільки його переведення до Ліми суперечило встановленій процедурі, було відхилено.

Розібравшись із попередніми клопотаннями сторін, суддя розпочав слухання.

Першим свідком від штату[66] був шістдесятип’ятирічний лікар Фредерик Мілкі, низенький опецькуватий психіатр із прилизаним волоссям, вбраний у мішкуваті штани та обвислий светр. Він вийшов з-за столу, де займав місце поруч із Белінкі (оскільки надалі мав виконувати роль технічного консультанта), й подибав до трибуни свідків.

Лікар Мілкі засвідчив, що бачився з Мілліганом двічі. Вперше він мимохідь зустрівся з ним 24 жовтня 1979 року, коли пацієнта привезли до Ліми й передали під його нагляд. Вдруге він побачився з Мілліганом 30 жовтня, щоб переглянути план його лікування. Окрім того, лікареві дозволили півгодини поспостерігати за Мілліганом вранці перед слуханням, щоб визначити, чи змінився він за останній місяць. Звірившись із історією хвороби, лікар Мілкі заявив, що він діагностував у Міллігана розлад особистості, асоціальну поведінку та психоневроз із депресивними й дисоціативними рисами.

Девід Белінкі, юрист із підлітковим обличчям і неслухняним кучерявим волоссям, запитав у свідка:

— На сьогодні його стан залишається незмінним?

— Так, — відповів Мілкі. — Пацієнт усе ще психічно хворий.

— У чому це виявляється?

— У неприйнятній поведінці, — почав лікар Мілкі, свердлячи Міллігана поглядом. — Це злочинець, у котрого за плечима зґвалтування й грабунки. Він не в ладах із суспільством. І ще він із тих людей, яких покарання нічогісінько не вчить.

За словами лікаря Мілкі, він розглядав можливість того, що пацієнт страждає на синдром множинної особистості, проте не виявив у нього симптомів цієї недуги. У відповідь на запитання Белінкі психіатр заявив, що на його переконання Мілліган схильний до самогубства, а також становить загрозу для оточення.

— У цього пацієнта не спостерігається ані найменшого покращення, — провадив Мілкі. — Він зарозумілий і непоступливий. У нього непомірно роздуте еґо. Він не бажає примиритися зі своїм становищем.

Коли Белінкі запитав психіатра, як той поводиться з пацієнтом, Мілкі відповів:

— Ігнорую його з виховною метою.

Мілкі засвідчив, що прописав Міллігану п’ять міліграмів стелазину щоденно. Негативних наслідків лікар не помітив, але, позаяк позитивних зрушень теж не було, він припинив призначати пацієнту антипсихотики. Він сказав суду, що, на його думку, Міллігана слід утримувати в установі з максимально суворим режимом і Ліма — це єдине підходяще для нього місце в усьому Огайо.

У ході перехресного допиту, який вів Стів Томпсон, довготелесий молодий колега Ґолдзбері, лікар Мілкі пояснив, що відкинув діагноз «синдром множинної особистості», бо не побачив у пацієнта ознак цієї хвороби. Психіатр, до того ж, не погоджувався з визначенням синдрому множинної особистості, поданим у другому виданні «Довідника з діагностики та статистики». Мілкі заявив:

— Я впевнений, що Мілліган не страждає на розщеплення особистості, з тієї ж причини, з якої я знаю, що він не хворіє на сифіліс: жодних ознак немає, та й по всьому.

— А які симптоми ви в нього спостерігали? — запитав Томпсон.

— Гнів, паніку. Коли щось іде не так, як того хочеться Міллігану, він казиться і діє зопалу.

Томпсон насупив брови.

— Ви хочете сказати, що гнів і депресія — це прояви психічної хвороби?

— Безумовно.

— Але хіба ж не буває в кожного з нас моментів, коли ми гніваємось або піддаємось депресії?

Мілкі обвів поглядом присутніх і стенув плечима:

— Всі ми душевнохворі.

Томпсон витріщився на свідка, а тоді щось собі занотував.

— Скажіть, Біллі вам довіряє?

— Ні.

— Чи було б його лікування ефективнішим, якби він довіряв своєму психіатрові?

— Так.

— Ваша честь, я більше не маю запитань до свідка.

Перед тим як суд пішов на перерву, Алан Ґолдзбері представив письмові свідчення лікаря Кола, які той дав під присягою три дні тому. Ґолдзбері хотів, аби їх внесли до протоколу, перш ніж він викличе інших своїх свідків — лікаря Джорджа Гардинґа-молодшого, лікарку Стеллу Каролін і психолога Дороті Тернер.

Беручи в лікаря Кола свідчення, Стів Томпсон запитав про належну процедуру лікування пацієнтів із синдромом множинної особистості.

— Лікарю, чи не могли б ви сказати, яким фундаментальним вимогам, на вашу думку, повинна відповідати програма лікування хворого з таким діагнозом?

Лікар Кол, переглядаючи свої нотатки, серед яких був і лист, який він надіслав Ґолдзбері 19 листопада, відповів розлого.

Лікування пацієнта з синдромом множинної особистості повинен здійснювати винятково фахівець у галузі психіатрії. Бажано, щоб психіатр відповідав таким критеріям:

1. Він (або вона) має визнавати, що розщеплення особистості — це реальна хвороба. За лікування не повинні братися психіатри, котрі «не вірять» у це явище.

2. Якщо психіатр не має досвіду, проте бажає лікувати такого пацієнта й приймає його діагноз, йому слід співпрацювати (чи як мінімум регулярно консультуватися) з колегою, який має відповідні знання й досвід.

3. Не завадить, щоб лікар володів технікою гіпнозу й міг за потреби застосовувати його на додачу до терапії. Це не обов’язково, але дуже бажано.

4. Лікар повинен проштудіювати все, що пишеться на тему розщеплення особистості в авторитетних джерелах, а також особисто відвідати конференцію чи семінар із цього питання.

5. Психіатр, який береться до лікування пацієнта з синдромом множинної особистості, мусить мати практично невичерпний запас терпіння й бути водночас поблажливим і наполегливим. Робота з такими хворими — це довготривалий проект. Терапія в таких випадках завжди складна й забирає багато часу та зусиль.

Ось загальні принципи лікування хворих, які страждають на синдром множинної особистості. З цією програмою погоджуються всі фахівці, котрим доводилось мати справу з такими пацієнтами.

1. Необхідно виявити й ідентифікувати всіх особистостей.

2. Далі треба з’ясувати, з якою метою кожна з них була створена.

3. Під час сеансів терапії психіатр має бути готовий працювати з усіма особистостями, намагаючись на них вплинути.

4. Лікар повинен зосередитись на тому, щоб знайти в кожній із особистостей позитивні риси й допомогти всім альтер-его дійти компромісу. Особливо це стосується тих особистостей, котрі можуть становити загрозу для самого пацієнта чи його оточення.

5. Хворий має цілковито усвідомлювати сутність і масштаб своєї проблеми. Під час лікування його потрібно підштовхнути до того, щоб він і сам робив активні кроки до одужання. Іншими словами, пацієнт повинен чітко уявляти собі лікувальний процес, а не лише пасивно приймати всі маніпуляції.

6. Слід уникати застосування антипсихотичних препаратів, оскільки нині вже добре відомо, що вони можуть поглибити розщеплення особистості та спричинити інші побічні ефекти, згубні для лікування.

І це лише невелика частина проблем, з якими стикається кожен психіатр, котрий працює з людьми, що страждають на синдром множинної особистості. Це аж ніяк не вичерпна програма лікування.

Далі у свідченнях усі ці критерії описувались докладніше.

Коли в ході перехресного допиту Белінкі висловив припущення, що Кол вважає наведені умови лікування оптимальними, психіатр різко заперечив:

— Ні, я не казав, що це оптимальні умови. Я навіть назвав би їх мінімальними. Пане раднику, я вважаю, що все перелічене — це відправна точка для роботи з пацієнтами з синдромом множинної особистості. Якщо лікар не може цього забезпечити, то йому слід облишити таких хворих і навіть не братися за їхнє лікування.

Коли після перерви Міллігана знову привезли зі шпиталю, письменник помітив, що той перевдягнув сорочку, і запідозрив, що це вже не Учитель.

Ґолдзбері й Томпсон ви́кликали на трибуну свідків лікаря Джорджа Гардинґа-молодшого. Стисло пояснивши, яку роль він відігравав у справі Міллігана, лікар Гардинґ заявив, що й досі вважає Афіни підходящим місцем для лікування Біллі.

— Лікарю Гардинґ, чи правда, що синдром множинної особистості — це вкрай рідкісна недуга? — запитав Белінкі під час перехресного допиту.

— Так і є.

— Але хіба ж не в кожному з нас фактично живуть різні люди?

— Відмінність полягає в тому, що у хворих це супроводжується амнезією, — пояснив лікар Гардинґ.

— А як довести, що амнезія справжня? Адже її можна симулювати, чи не так?

— Ми перевірили все дуже ретельно, — сказав Гардинґ. — Спочатку ми поставились до пацієнта з недовірою й провели цілу низку досліджень, але його амнезія виявилась невдаваною. Він нічого не симулював.

— Лікарю Гардинґ, — звернувся Ґолдзбері до свого свідка, — чи звірялись ви з історіями хвороби й медичними записами з інших шпиталів, перш ніж поставити Міллігану діагноз?

— Авжеж. Ми використали все, що змогли знайти.

— Як ви гадаєте, чи повинен психіатр, ставлячи діагноз, зважати на анамнез пацієнта й висновки інших лікарів?

— Я вважаю, що це вкрай важливо.

Коли йому дали прочитати лист лікаря Кола, в якому описувались принципи лікування хворих із синдромом множинної особистості, Гардинґ сказав суду, що вважає їх чудово сформульованими, і погодився з тим, що це мінімальні вимоги.

Після Гардинґа на трибуну свідків піднялась психолог Дороті Тернер, котра засвідчила, що до початку судового процесу бачилась із Біллі майже щодня. Вона сказала, що за її вказівкою деякі з особистостей Міллігана пройшли тест на коефіцієнт інтелектуального розвитку.

— І якими були результати? — запитав Ґолдзбері.

— У двох із них був IQ шістдесят вісім і сімдесят балів. Ще один мав середній показник. Але була також особистість із незаперечно високим інтелектом — її IQ становив сто тридцять балів.

— Чи міг пацієнт умисно підлаштувати таку різницю в результатах? — запитав Белінкі.

— В жодному разі, — обурено заперечила Тернер. — Я запевняю, що зшахраювати в цих тестах було неможливо.

Лікарка Стелла Каролін засвідчила, що свого часу вона незалежно від Дороті Тернер, Корнелії Вілбур і Джорджа Гардинґа дійшла висновку, що Мілліган страждає на синдром множинної особистості. Каролін бачила Міллігана у квітні, червні й липні цього року і зрозуміла, що він усе ще перебуває у «розщепленому» стані.

— А що, як у нього є й інші психічні вади? — запитав Белінкі.

— Передусім необхідно вилікувати синдром множинної особистості, — відповіла Каролін. — У пацієнта можуть бути й інші розлади психіки — різним особистостям могли бути притаманні свої відхилення. Проте основну проблему потрібно усунути в першу чергу.

— Ви вважаєте, що в Афінах Міллігана лікували правильно?

— Безумовно.

Ґолдзбері показав їй лист лікаря Кола. Вона кивнула й погодилась, що там описано базові, мінімальні вимоги.

Після того як Гардинґ, Каролін і Тернер закінчили давати свідчення, їм дозволили залишитись і стежити за ходом слухання з зали.

Того дня, за десять хвилин до четвертої, Біллі Міллігану вперше в житті дозволили виступити на свій захист.

У наручниках йому важко було покласти ліву руку на Біблію, а праву підняти. Хлопець схилився над трибуною і ніяково посміхнувся, намагаючись зробити все як належить. Заприсягнувшись казати тільки правду й нічого, крім правди, він сів і подивився знизу вгору на суддю.

— Пане Міллігане, — почав суддя Кінворті, — я попереджаю вас, що ви маєте право давати свідчення, та при цьому не зобов’язані відповідати на запитання проти своєї волі. Ви можете зберігати мовчання.

Біллі кивнув.

Алан Ґолдзбері почав розпитувати юнака спокійним і впевненим тоном:

— Біллі, чи пам’ятаєте ви свій виступ у цій залі суду 12 жовтня?

— Так, пам’ятаю.

— Я хотів би запитати, як вас лікують у Державному шпиталі Ліми. З вами проводять сеанси гіпнотерапії?

— Ні.

— А групової терапії?

— Ні.

— Як щодо музичної терапії?

Біллі глипнув на суддю.

— Мене і ще декількох пацієнтів привели до кімнати, де стояло фортеп’яно, і звеліли сидіти там. Лікаря не було. Ми просто стирчали там годинами.

— Ви довіряєте лікареві Мілкі? — запитав Ґолдзбері.

— Ні. Він наказав давати мені стелазин. Мені від цього було дуже зле.

— Чи не могли б ви описати, як до вас ставляться?

— Коли мене привезли до Ліми, я потрапив до відділення номер двадцять два. Тамтешній психолог поводився зі мною дуже грубо. І я заснув.

— Біллі, коли ви дізнались, що у вас розщеплення особистості?

— У шпиталі Гардинґа. Я тоді повірив лікарям на слово, але остаточно в усьому переконався, коли побачив відеозаписи в Афінському центрі психічного здоров’я.

— Як гадаєте, чому з вами таке сталось?

— Через те, що робив зі мною мій вітчим. Я більше не хотів бути самим собою. Не хотів бути Біллі Мілліганом.

— Чи могли б ви навести нам приклад того, що з вами відбувається, коли ви в «розщепленому» стані?

— Ну, була ось така історія. Стою я одного разу вдома перед дзеркалом і голюсь. У мене тоді були проблеми. Я щойно переїхав до Колумбуса, й на душі в мене було кепсько, бо з дому я пішов, посварившись із рідними. Отож стою я собі й голюсь, аж раптом у мене перед очима все потемніло, мовби світло згасло. І чомусь мені одразу так спокійно стало. Але тут розплющую я очі й розумію, що сиджу в літаку. Ох і злякався ж я! Я й гадки не мав, куди лечу, і тільки після приземлення з’ясував, що опинився в Сан-Дієґо.

У залі суду запала тиша. Суддя пильно слухав. Жінка, яка записувала свідчення на аудіоплівку, підвела очі від свого обладнання й вирячилась на Біллі Міллігана, роззявивши від подиву рот.

Девід Белінкі встав зі свого місця, щоб провести перехресний допит.

— Біллі, чому ви довіряєте лікареві Колу, але не лікарям у Лімі?

— Дивно, але я повірив лікареві Колу з першого ж дня, як його побачив. Поліцейський, який перевозив мене рік тому з Колумбуса до шпиталю в Афінах, надміру туго затягнув на мені наручники. — Юнак підняв скуті руки, показуючи, що зараз браслети прилягають не надто щільно. — Лікар Кол нагримав на поліцейського й примусив його зняти з мене наручники. Я одразу зрозумів, що лікар на моєму боці.

— Чи не думаєте ви, що краще було б примиритись із лікуванням у Лімі? — запитав Белінкі.

— Не можу ж я сам себе лікувати, — заперечив Біллі. — У відділенні А з пацієнтами поводяться, мов із отарою овець: загнали — вигнали. В Афінах у мене бували зриви, та мене вчили давати їм раду. Тамтешній персонал знав, як цього домогтися, — не покараннями, а лікуванням, терапією.

У своїй завершальній промові Белінкі зауважив, що він як представник штату мусив лише довести, що відповідач психічно хворий і підлягає шпиталізації. Підтверджувати той чи інший діагноз обвинувач не зобов’язаний. З усіх свідків тільки лікарі Кол і Мілкі надали не застарілу інформацію, провадив Белінкі. Лікар Кол гаряче запевнив, що Біллі Мілліган і досі психічно хворий, а лікар Мілкі сказав, що Державний шпиталь у Лімі — це заклад із найменш суворим режимом, допустимим для такого пацієнта.

— Я закликаю суд направити Міллігана до Ліми, — закінчив Белінкі.

Стів Томпсон у своїй промові підкреслив, що на користь його клієнта виступила в суді приголомшлива плеяда талановитих психіатрів і всі вони погодились із діагнозом «синдром множинної особистості».

— Тепер, коли це з’ясовано, постає запитання: як його слід лікувати? — продовжував Томпсон. — Беручи до уваги психічний стан Біллі Міллігана, фахівці зійшлись на думці, що найбільш підходящим місцем для його лікування буде шпиталь в Афінах. Усі експерти, які давали тут свідчення, погодились, що процес терапії затягнеться надовго. 4 жовтня мого клієнта перевели до Ліми, де його обстежив лікар, котрий відверто заявляє, що не завдав собі клопоту ознайомитись ані з історією хвороби пацієнта, ані з минулою програмою лікування. Цей лікар стверджує, що Біллі Мілліган становить загрозу для самого себе та свого оточення. І як же цей добродій дійшов висновку, буцімто Мілліган небезпечний? На основі минулих судимостей хлопця, ваша честь. На основі застарілої інформації, яку лікар приплів до цього слухання. Лікар Мілкі каже, що Мілліган поводиться неприпустимо і що жодного покращення не спостерігається. Одначе, ваша честь, лікаря Мілкі цілком очевидно не можна назвати експертом, коли йдеться про синдром множинної особистості. Сторона захисту наголошує: авторитетні спеціалісти підтримали Біллі Міллігана.

Суддя Кінворті оголосив, що він ретельно вивчить справу й винесе свій вердикт не пізніш як за десять днів. А до того Мілліган залишатиметься в Лімі.

10 грудня 1979 року суд постановив:

1. Відповідач — душевнохворий. Його стан супроводжується значними порушеннями сприйняття, мислення, настрою, орієнтації та пам’яті, що суттєво спотворює його здатність сприймати й оцінювати реальність і негативно впливає на поведінку.

2. Встановлено, що хвороба, на яку страждає відповідач, — це синдром множинної особистості.

3. Відповідач підлягає примусовій шпиталізації, оскільки через свою хворобу він становить небезпеку як для самого себе, про що свідчать його погрози накласти на себе руки, так і для свого оточення, що підтверджується його нещодавніми проявами агресивної поведінки. Окрім того, лікування в психіатричному шпиталі піде відповідачу на користь, оскільки він явно потребує допомоги. Це видно з його дій, котрі піддають серйозному ризику добробут як самого відповідача, так і решти людей довкола.

4. Оскільки через свій психічний стан відповідач становить загрозу для себе та інших, його слід відправити до закладу з максимально суворим режимом.

5. Зважаючи на те, що відповідачеві поставили діагноз «синдром множинної особистості», його зобов’язані лікувати відповідно до цього діагнозу.

Таким чином, суд ухвалює помістити відповідача до Державного шпиталю в Лімі, штат Огайо, де йому повинні забезпечити лікування згідно з діагнозом «синдром множинної особистості». Копії цієї ухвали будуть передані в запечатаному вигляді до Державного шпиталю в Лімі, штат Огайо.

Суддя Девід Р. Кінворті

Суд округу Аллен

Відділ цивільних справ

18 грудня Біллі зателефонував письменникові з лазарету при шпиталі. Хлопця жорстоко побив один із членів персоналу. Адвокат із Ліми, якого суд призначив захищати інтереси Міллігана, сфотографував спину юнака, посмуговану рубцями від шмагання електричним шнуром. Під очима й на обличчі Біллі чорніли гематоми. Два ребра були зламані.

Адміністрація шпиталю у заяві для преси запевнила, що після «сварки з санітаром» у Міллігана не виявили ніяких ушкоджень, окрім тих, яких він, вочевидь, завдав собі сам.

Наступного дня, після візиту адвоката Стіва Томпсона, очільники шпиталю дали задній хід і визнали, що Мілліган «у результаті отримав серйозні травми». Для розслідування інциденту викликали поліцію й ФБР, аби справу потенційно можна було передати до суду присяжних.

Томпсон розлютився, почувши від Біллі й адвоката з Ліми про те, що сталось, і виступив із заявою на радіо. «Навіть якщо людина позбавлена свободи, в неї все одно є громадянські права, — сказав він радіоведучому. — Згідно з законодавством штату Огайо, існують так звані громадянські права пацієнтів, прописані в нещодавніх поправках до білля про психічне здоров’я, а за законом Сполучених Штатів на пацієнтів психіатричних установ також поширюються федеральні громадянські права. І за їхнє порушення, між іншим, можна подавати до суду. Наразі ще рано казати, як ми будемо діяти в цій ситуації».

У «Третьому щомісячному плані лікування» — звіті, поданому шпиталем у Лімі 2 січня 1980 року[67], — зазначалось:

План лікування цілком відповідає природі захворювання пацієнта.

Діагнози пацієнта:

1. Псевдопсихопатична шизофренія (ДДС-ІІ, 295.5) [68] з дисоціативними рисами;

2. Асоціальна поведінка агресивного підтипу (ДДС-ІІ, 301.7);

3. Алкогольна залежність (ДДС-ІІ, 303.2), за інформацією з історії хвороби;

4. Наркотична залежність, вживання стимуляторів (ДДС-ІІ, 304.6), за інформацією з історії хвороби.

Два тижні тому пацієнта було переведено до відділення інтенсивної терапії, бо в загальному відділенні шпиталю він почав поводитись агресивно. […] Я вважаю, що на пацієнта негативно вплинула популярність у пресі, внаслідок чого йому в голову вдарила «зіркова хвороба». […] Пан Мілліган демонструє виразні ознаки клінічної психопатії, через що працювати з ним так само складно, як і з будь-яким іншим психопатом. […] До того ж у пацієнта спостерігаються численні прояви істерії. Хоча такий розлад переважно притаманний особам жіночої статі, трапляється істерія й серед чоловіків, тож не варто відкидати таку можливість.

Підпис: Льюїс А. Лінднер, доктор медицини, штатний психіатр. Дата: 4.01.80

Підпис: Дж. Вільям Макінтош, доктор філософії, психолог. Дата: 4.01.80

Підпис: Джон Доран, магістр гуманітарних наук, помічник психолога. Дата: 7.01.80

Обурені тим, що в Лімі не виконують вказівку судді Кінворті лікувати Міллігана від синдрому множинної особистості, Алан Ґолдзбері та Стів Томпсон подали скаргу про зневагу до суду з боку шпиталю в Лімі й Департаменту штату Огайо у справах психічного здоров’я. Адвокати тиснули на директора Департаменту, вимагаючи перевести Біллі Міллігана до шпиталю з менш суворим режимом.

Запроторений до закритого відділення Державного шпиталю в Лімі для душевнохворих злочинців, «розщеплений» Біллі Мілліган випросив олівець в одного з санітарів і сів писати першого зі своїх листів до письменника:

Зненацька на порозі з’явився санітар і грізно гаркнув пацієнтам відділення № 22: «Гей, ви, тупоголові покидьки, вимітайтеся з цієї клятої зали! Ворушіться, кому сказано! МЕРЩІЙ!» Зробивши паузу, щоб набрати повітря й зручніше прилаштувати в роті товстий недопалок сигари, він промимрив: «Коли приберуть бите скло, ми покличемо вас назад, засранці, а доти — марш по своїх смердючих палатах».

Під його крижаним поглядом пацієнти невеликою групкою підвелись зі своїх твердих незручних стільців і, наче зомбі, почовгали коридором. За ними почали з брязкотом зачинятися важкі залізні двері палат. Чоловіки з безтямними обличчями й рушниками на грудях замість слинявчиків рухались іще повільніше за решту, проте дебелі санітари підганяли їх вилясками широких шкіряних ременів, позбавляючи решток гідності. Торазин, проліксіон, халдол і будь-які інші психотропні препарати роблять людей покірними, тому їх тут згодовують пацієнтам жменями, наче те драже. Ніякої людяності. Ой, я й забув: ми ж тут не люди. Брязь!

Здавалось, усе моє тіло скам’яніло, коли я переступив поріг своєї клаустрофобної палати (два з половиною на три метри) й зачинив за собою двері. Брязь! Пробиратися до ліжка — справа марудна, та я все ж умостився на вкритому цератою матраці. Від гнітючої бездіяльності я вирішив увімкнути фантазію, роздивляючись протилежну стіну, на якій полущилась фарба. Зазвичай я розважався тим, що вигадував, на що схожі за формою облуплені місця, й намагався оживити їх в уяві. Втім, сьогодні на облізлій стіні допотопної будівлі проступали самі лиш обличчя — старечі, потворні, демонічні личини. Було страшно, та я продовжував дивитися. Стіна з мене сміялась. Ох, як я ненавиджу цю стіну! Бодай їй лиха година! Вона так і намагалась присунутися ближче й реготала дедалі гучніше. Піт стікав із мого чола й щипав мені очі, та я вперто їх не заплющував. Я мусив пильнувати ту реготливу стіну, інакше вона наблизилась би впритул, вторглась би в мій особистий простір, розчавила б мене. Довелося сидіти непорушно, не зводячи очей із тієї проклятущої стіни, а та гучно сміялася з мене. Чотириста десять осіб, яких проголосили душевнохворими злочинцями, сновигали, мов тіні, нескінченними коридорами цієї Богом забутої діри. Мене дратує, що держава має зухвалість називати це місце шпиталем. Державний шпиталь у Лімі. Брязь!

У відділенні № 22 запала тиша. Чутно тільки, як із дзенькотом змітають друзки скла. Хтось розбив невеличке вікно в денній залі, де ми зазвичай сидимо вздовж стіни на твердих, неоковирних дерев’яних стільцях. Нам дозволяється тільки сидіти стовпом. Курити можна, розмовляти — ні. Ноги повинні рівно стояти на підлозі. Той, хто порушить правила, матиме великий клопіт. Хто розбив вікно? Санітари будуть у мерзенному настрої, адже їхню партію в карти перервали і до того ж тепер одному з них доведеться нидіти в денній залі, наглядаючи за нами. Це, звичайно, якщо нас випустять із наших закапелків.

…Я більше нічого не чув, заглибившись у якесь заціпеніння, подібне до трансу. Моє тіло заніміло. Всередині зяяла порожнеча. Бісова стіна припинила реготати. Тепер стіна була всього лише стіною, а облуплена фарба — всього лише облупленою фарбою. Мої долоні стали холодними й липкими. Серце лунко калатало десь усередині моєї спорожнілої оболонки. Я задихався від тривоги, жадібно очікуючи на ту мить, коли зможу вийти зі своєї тісної комірчини, але продовжував нерухомо сидіти на ліжку, втупивши погляд у мовчазну й нерухому стіну. Я — ніщо, спустошений зомбі в закапелку пекельного небуття. Цівка слини, яка намагалась витекти з кутика моїх пошерхлих вуст, явно вказувала на те, що психотропні препарати почали виборювати контроль над моїм мозком, душею й тілом. Чи варто мені опиратися? Може, дати лікам перемогти? Поринути в марення, щоб утекти від жорстокої реальності, котра лежить по той бік моїх сталевих дверей? Чи варто взагалі жити, якщо попереду чекає лише животіння на цьому сміттєзвалищі, куди суспільство викидає інакодумців? Чого я досягну, чим зможу прислужитися людству, сидячи в цьому закамарку з бетону й сталі, з проклятою рухомою реготливою стіною? Може, краще здатися? Запитання несамовито крутились у моїй голові, неначе платівку, розраховану на тридцять три оберти, розігнали до сімдесяти восьми. Зненацька мене мов струмом ударило. Мої похилені плечі сіпнулись назад, і я виструнчився. Реальність грубо, наче той потужний ляпас, вирвала мене з мого трансу. Моє заціпеніння враз минуло. Щось повзло по моїй спині! Гра уяви? Зібравши ті рештки здорового глузду, які в мене ще залишились, я зрозумів, що мені не здалось. Щось таки повзло по моєму хребту. Я мерщій зірвав із себе сорочку через голову, не зважаючи на те, що вона була застібнута на ґудзики. Сліпий жах безжальний до матеріальних речей. Три ґудзики відлетіли. Я пожбурив сорочку на підлогу й відчув, що на спині більше нічого не ворушиться. Придивившись до сорочки, я угледів винуватця. Виявляється, на моєму попереку витанцьовував чечітку чорний тарган три сантиметри завдовжки. Бридка комаха була безпечна, проте несподіваний шок зробив свою справу: я повернувся до реальності. Шкідник вирішив за мене мою внутрішню дилему. Я відпустив огидне створіння з миром. Потай я пишався тим, що я знову при тямі — це була мить мого тілесного й духовного тріумфу. Я ще не зовсім пропащий. Я ще повоюю. Я не програв остаточно, хоч іще й не переміг. Це я розбив тоді вікно в залі, навіть не знаю навіщо.

До письменника надійшов лист від іншого пацієнта з Ліми, датований 30 січня:

Шановний пане,

дозвольте одразу перейти до суті. До Білла приїздив його адвокат. Не минуло й доби, як Білла перевели з п’ятого блоку відділення інтенсивної терапії до дев’ятого. У дев’ятому блоці жорсткіший режим, аніж у п’ятому.

Рішення про переведення проштовхнули на щоденних зборах персоналу. Для Білла ця звістка стала несподіваним ударом, але він тримався добре. […]

Тепер я можу перекинутися з ним словом лише під час групової прогулянки. Оце так я дізнався, що на Білла чинять великий тиск. Він сказав, що його відрізали від зовнішнього світу, заборонивши побачення, листування й телефонні дзвінки, і знімуть заборону тільки в тому разі, якщо він звільнить своїх адвокатів. Йому також звеліли припинити роботу над книжкою. Його залякують санітари. (Мене теж було звинуватили в тому, що я допомагаю Біллу з книжкою, і я зрозумів, що в шпиталі дуже не хочуть, аби ця книжка побачила світ.)

Мені сказали, що до кінця свого терміну перебування в Лімі Білл скнітиме в блоці з найсуворішим режимом. […]

[Ім’я пацієнта не вказується з етичних міркувань]

12 березня письменник отримав листа сербохорватською мовою з поштовим штемпелем Ліми. Почерк був незнайомий.

Subata Mart Osmi 1980

Kako ste? Kazma nadamo. Zaluta Vreme. Ne lečenje Billy je spavanje. On je U redu ne brinite. I dem na pega. Učinicu sve šta mogu za gaň možete ra čunati na mene «Nužda ne poznaje zakona».

Nemojete se

Ragen

Письменник переклав листа так:

Субота, 8 березня 1980 року

Як ваші справи? Сподіваюсь, у вас усе добре. Я втрачаю час. Біллі більше не отримує лікування: він знову заснув. Але не хвилюйтесь, усе з ним буде гаразд. Тепер я буду за головного і зроблю для нього все, що зможу. Покладіться на мене. «Необхідність не знає закону».

Рейджен