Таємнича історія Біллі Міллігана

Післямова

Коли ця книга вперше побачила світ, мені писали читачі з усіх куточків країни. У листах вони запитували, що відбувалось із Біллі Мілліганом після того, як суддя Флаверс відхилив його прохання про переведення до Афін.

Тож ось стислий підсумок.

У своїх записках до мене Аллен описував Державний шпиталь для душевнохворих злочинців у Лімі як «кімнату жахів». Дайтонський центр судової медицини він пізніше охрестив ультра-стерильною в’язницею. Комендант шпиталю в Дайтоні, Аллен Воґель, симпатизував Міллігану й розумів його потреби, проте йому постійно перешкоджали працівники відділу безпеки. Зокрема, коли Воґель дозволив Мілліганові займатися живописом і Томмі з Алленом замовили художні матеріали, відділ безпеки скасував дозвіл коменданта на тій підставі, що лляна олія, котру використовують у малюванні, може бути небезпечною. Художнє начиння вивезли геть зі шпиталю.

Аллен дедалі глибше поринав у депресію і нарешті наполіг на тому, щоб Мері, його подруга й постійна відвідувачка, поновилась в університеті й почала нове життя. «Не можу я прив’язати її до себе й цієї тюрми», — пояснив Аллен.

Через декілька тижнів після того, як Мері поїхала з Дайтона, в житті Міллігана з’явилась інша дівчина. Танда, місцева жителька, яка регулярно навідувала свого брата в Дайтонському центрі судової медицини, накинула на Міллігана оком у залі для побачень. Її брат познайомив молодих людей, і невдовзі Танда почала виконувати для Міллігана доручення, про які раніше дбала Мері: надрукувати щось на машинці, принести домашню їжу, купити одяг.

22 липня 1981 року Танда зателефонувала мені й сказала, що дуже хвилюється за Біллі. Той припинив перевдягатися, голитися та їсти й замкнувся в собі. Дівчина відчувала, що він втратив бажання жити.

Коли я прийшов провідати його в шпиталі, Томмі розповів, що Артур, який втратив надію на одужання, вирішив накласти на себе руки.

Я доводив йому, що є альтернатива самогубству: переведення з Дайтона. Я дізнався, що психіатр Джудіт Бокс, котра свідчила на користь Біллі на останньому слуханні його справи, нещодавно отримала посаду головної лікарки Відділення судової медицини Центрального Огайо, яке тільки-но відкрилось у Колумбусі.

Спочатку Томмі навіть чути не хотів про переведення до ще одного закладу з максимально суворим режимом. Нове відділення було частиною Головного психіатричного шпиталю Огайо, де Мілліган пролежав три місяці в п’ятнадцятирічному віці. Томмі наполягав, що краще вже йому померти, якщо шансів повернутися до Афін і лікаря Девіда Кола немає. Я ж вказав на те, що Джудіт Бокс уже траплялось лікувати пацієнтів із розщепленням особистості. До того ж вона добре знає лікаря Кола, цікавиться випадком Біллі і, скоріше за все, зможе йому допомогти. Врешті- решт Томмі погодився на переведення.

Департамент у справах психічного здоров’я, прокурор і суддя зійшлись на тому, що, оскільки це буде внутрішнє переміщення до шпиталю з максимально суворим режимом, проводити судове слухання немає необхідності. Втім, колеса бюрократичної машини все одно обертались надто повільно.

Одного дня до мене зателефонував інший пацієнт і розповів про те, що спіткало Біллі незадовго до переведення. Юнак боявся зробити щось не те й поставити під загрозу свій від’їзд до Колумбуса, тож із власної волі попросився до ізолятора. Четверо охоронців привели його до ізольованої палати, зафіксували ременями для буйних хворих його руки й ноги, а тоді накинулись на хлопця й жорстоко його побили.

Коли я наступного разу побачив Аллена (це було 27 серпня), його ліва рука почорніла й набрякла. Кисть була паралізована. Ліва нога була забинтована. 22 вересня 1981 року юнака перевели до Відділення судової медицини Центрального Огайо — в інвалідному візку.

Невдовзі після цього Департамент у справах психічного здоров’я подав проти Біллі Міллігана позов на п’ятдесят тисяч доларів — суму, в яку оцінили його примусову шпиталізацію й лікування в Афінах, Лімі й Дайтоні. Адвокати Біллі подали зустрічний позов, вимагаючи заплатити за фрески, якими хлопець розписав стіни шпиталю в Лімі, а також відшкодувати збитки за завдані йому тілесні ушкодження. Позов захисників Біллі було відхилено. Позов штату і досі чинний.

Танда знайшла роботу в Колумбусі, прагнучи бути ближче до Біллі, і оселилась у його сестри, Кеті. Танда запевнила, що кохає Біллі й хоче мати змогу часто його навідувати.

Лікарка Бокс розпочала курс інтенсивної терапії, яка раніше успішно спрацювала в Афінському центрі психічного здоров’я, викликавши злиття особистостей Біллі в єдине ціле. Лікарка працювала з Девідом, Рейдженом, Артуром, Алленом і Кевіном. Врешті-решт вона змогла достукатись і до Учителя. Щоразу, коли я приходив, Аллен або Томмі казали мені, що я оце щойно проґавив Учителя. Кінець кінцем я напоумив їх покласти на видноті записку, в якій було сказано, щоб Учитель зателефонував мені, коли знову з’явиться. Десь за тиждень у моєму помешканні пролунав телефонний дзвінок.

— Добридень. Мені передали, що ви хотіли зі мною поговорити, — сказав Учитель.

Востаннє я розмовляв із ним іще в Лімі, коли ми разом переглядали рукопис книжки, тож пробалакали ми довго. Учитель зміг заповнити деякі пробіли, розповівши мені багато такого, про що не знали інші особистості.

Одного разу Учитель зателефонував мені й сказав:

— Я повинен із кимось поділитися. Ми з Тандою кохаємо одне одного й хочемо побратися.

Весілля призначили на 15 грудня, щоб на ньому встигла побувати лікарка Бокс, яка пізніше планувала вирушити на місяць у відпустку до своєї рідної Австралії.

З терапевтичною метою лікарка Бокс перевела Міллігана до нового блоку, разом із трьома іншими хворими, в яких, за її попереднім припущенням, теж був синдром множинної особистості. Оскільки такі пацієнти потребували особливого лікування й уваги, вона вирішила, що краще буде тримати їх разом. Лікарка Бокс виявилась не готовою до того, що її розкритикують місцеві політики (не без думки про вибори, які мали відбутися за два тижні).

17 жовтня 1981 року газета «Колумбус Диспетч» оприлюднила заяву Дона Ґілмора, члена Законодавчих зборів штату від Республіканської партії, про те, що Біллі Міллігану в шпиталі Колумбуса надміру потурають, включно з тим, що, мовляв, «Міллігану дозволено вибирати, хто з пацієнтів перебуватиме з ним в одному блоці». Попри те що адміністрація шпиталю заперечила, що до Міллігана ставляться з більшою поблажливістю, ніж до решти пацієнтів, Ґілмор наполягав на своїх звинуваченнях.

19 листопада в «Колумбус Сітізен Джорнал» з’явилась така стаття:

ҐІЛМОР ЗАКЛИКАЄ ПРОІНСПЕКТУВАТИ УМОВИ УТРИМАННЯ МІЛЛІГАНА

Незважаючи на запевнення, що Вільям Мілліган не має особливих привілеїв у Головному психіатричному шпиталі Огайо, член Законодавчих зборів вимагає розслідувати таку можливість. […]

Зокрема, Ґілмора обурює інцидент, який стався декілька тижнів тому, коли Мілліган […], за чутками, замовив сандвіч із ковбасою о пів на третю ночі. Політик стверджує, що після цього працівникам довелось приготувати такі сандвічі й для всіх інших пацієнтів із блоку Міллігана. […]

Танда не один тиждень шукала священика чи суддю, який би погодився провести шлюбну церемонію. Нарешті один молодий священик-методист, котрий опікувався нещодавно відкритим у місті притулком для знедолених, сказав, що повінчає їх. Ґері Вітті сподівався зберегти анонімність, боячись, що розголос зашкодить його роботі в притулку. Проте репортер із «Колумбус Диспетч» упізнав священика і розкрив його ім’я в газеті. «Я завжди готовий стати на бік тих, кому в житті не поталанило. Таке вже моє кредо, — сказав йому молодий служитель Церкви. — Я обвінчав цю пару, бо всі інші відмовили».

Церемонія відбулась 22 грудня 1981 року. На ній були тільки священик, працівник суду в цивільних справах, який привіз дозвіл на шлюб, і я. Лікарка Бокс уже відбула до Австралії. Учитель, а це був саме він, надів обручку на палець Танди й поцілував наречену. Оскільки в Огайо заборонені подружні побачення[72], молодята змогли б побути наодинці, тільки якби Міллігана перевели до психіатричного шпиталю мінімально суворого режиму або відкритого типу.

Після весілля Танда вийшла до десятків репортерів, фотографів і телевізійників, які на неї чекали. Вона зробила коротку заяву для преси, в якій розповіла, що познайомилась із більшістю особистостей Біллі і вони її прийняли. Дівчина сказала, що настане день, коли вони з Біллі заживуть нормальним життям.

Невдовзі після цього Учитель і Танда почали помічати недобрі зміни. Учителеві припинили давати ліки. Охоронці заповзялись робити регулярні обшуки в його палаті. Самого Біллі роздягали догола й обшукували перед кожним побаченням і після. Час від часу таким же чином обшукували й Танду, коли та приходила навідати чоловіка. Молоді люди вважали це принизливим і відчували, що з них умисно знущаються.

Коли лікарка Бокс повернулась із Австралії, вона дізналась, що Департамент у справах психічного здоров’я не збирається поновлювати її контракт.

— Мене просто вижили, — сказала вона мені.

17 січня 1982 року «Колумбус Диспетч» оприлюднила цю звістку.

ПСИХІАТР МІЛЛІГАНА ЙДЕ З ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Лікарка Джудіт М. Бокс, психіатр Вільяма С. Міллігана, засудженого [sic!] [73] ґвалтівника з розщепленням особистості, звільнилася зі служби внаслідок конфлікту з керівництвом Відділення судової медицини Центрального Огайо.

Дон Е. Ґілмор, член Законодавчих зборів штату від Республіканської партії, гаряче схвалив її рішення піти у відставку. […]

Свідомість Учителя розпалась на частини.

Новим лікарем Міллігана став Джон «Джей» Девіс — молодик, який іще зовсім недавно працював психіатром на флоті. Він узявся за справу Міллігана з недовірою, та невдовзі спіймав себе на тому, що з головою поринув у вивчення цього випадку. Лікар завоював довіру більшості особистостей Біллі і зміг із ними працювати.

12 лютого Кеті виявила, що одяг і решта речей її невістки зникли, а машини Біллі немає на місці. Танда залишила для Біллі цидулку, в якій писала, що зняла всі його гроші з їхнього спільного банківського рахунку, але, мовляв, коли-небудь усе йому поверне. Вона усвідомлює, що негоже ось так тікати — потай, уночі, — але вона більше не може жити під постійним тиском.

— Я був закоханим довірливим телепнем, — сказав мені Аллен. — Спочатку її втеча мене зламала. На тривалий час я мовби закрижанів. Але потім я сказав собі, що повинен опанувати себе й забути образу, яку вона мені заподіяла. Не можна судити про всіх жінок за Тандою, як не можна про всіх чоловіків судити за татком Чалом.

Лікар Джей Девіс був приємно вражений тим, як його пацієнт сприйняв важку звістку. Хоча його особистості почувались ошуканими й зрадженими, вони досить добре давали цьому раду.

26 березня 1982 року відбувся черговий перегляд справи Міллігана під головуванням судді Флаверса. На слуханні мали визначити, чи й досі Мілліган становить небезпеку для себе та інших, чи тепер його можна перевести до шпиталю з мінімально суворим режимом — наприклад, до Афінського центру психічного здоров’я. Свідчення психіатрів і психологів були суперечливими.

Позиція обвинувачення стала зрозумілою з інтерв’ю, яке Томас Д. Білл, помічник прокурора округу Франклін, дав репортерові «Колумбус Сітізен Джорнал». Інтерв’ю було опубліковане 14 січня і містило такі слова: «[…] я, відверто кажучи, сподіваюся, що знайдеться [якийсь доказ того, що Мілліган схильний до насильства], щоб у нас були підстави й надалі тримати його в закладі з максимально суворим режимом».

Під час слухання лікар Майджо Закман, головний лікар Головного психіатричного шпиталю Огайо, засвідчив, що він і ще двоє психіатрів спостерігали за Мілліганом протягом двох годин перед слуханням і не помітили ніяких ознак того, що в нього розщеплення особистості. Психіатр заявив, що Мілліган узагалі не хворий, просто він асоціальний тип.

Справа набула несподіваного та загрозливого характеру. Якби Департаменту у справах психічного здоров’я вдалось переконати суддю Флаверса в тому, що Мілліган психічно здоровий, хлопця могли б виписати зі шпиталю і тоді він умить потрапив би до в’язниці за порушення умов дострокового звільнення.

Одначе лікар Джей Девіс сказав:

— Зараз пацієнт на самісінькому дні. Він перебуває у стані розщеплення. Я навіть можу назвати особистість, яка нині сидить перед вами, і це не Біллі.

Девіс пояснив судді Флаверсу, чому Міллігану не місце в шпиталі Колумбуса.

— Суворий режим тільки шкодить лікуванню пацієнтів із синдромом множинної особистості. Якщо Мілліган залишиться в Колумбусі, терапія, найімовірніше, нічого не дасть.

Психолог Гаррі Ейзель повідомив, що він провів «тест руки`» з кількома особистостями Міллігана, які вважаються агресивними, щоб визначити, чи можуть вони становити загрозу. «Тест руки» (серія зображень кисті в різних положеннях, які пацієнт повинен описати) дозволяє оцінити схильність індивіда до насильства. Ейзель засвідчив, що жодна з перевірених ним особистостей (пізніше я довідався, що то були Філіп, Кевін і Рейджен) не є небезпечною понад допустиму норму.

Хоча соціальний працівник шпиталю, свідок сторони обвинувачення, сказав, що Мілліган погрожував йому і його сім’ї, в ході перехресного допиту він визнав, що душевнохворі пацієнти часто йому погрожують, але такі погрози ніколи не втілюються в життя.

Лікар Кол запевнив, що готовий прийняти Міллігана на лікування і згоден прийняти умови, які диктуватиме суд.

8 квітня 1982 року суддя Джей Флаверс віддав розпорядження, щоб Департамент у справах психічного здоров’я повернув Міллігана до Афінського центру психічного здоров’я. Пацієнтові дозволяється займатися живописом і різьбленням по дереву, але не рекомендується випускати його за межі відділення без нагляду. Перш ніж дозволити Міллігану гуляти поза територією шпиталю, адміністрація зобов’язана сповістити суд.

— Люди кажуть, що він заслуговує на другий шанс, — промовив суддя Флаверс. — Що ж, дамо йому цей шанс.

15 квітня 1982 року, об одинадцятій годині ранку, після двох із половиною років, проведених у трьох психіатричних шпиталях максимально суворого режиму, Біллі Мілліган повернувся до Афін.

Я регулярно його навідую й розмовляю з Алленом або Томмі. Вони кажуть, що члени «сім’ї» вже давно не мають спільної свідомості. Аллен чує в голові голоси з британським і югославським акцентами, проте Аллен і Томмі не можуть встановити зв’язок ані з Артуром і Рейдженом, ані один із одним. Спілкування між внутрішніми «я» обірвалось. Багато часу пропадає невідомо куди. На момент написання цієї післямови Учитель іще не повернувся.

Томмі пише пейзажі, Денні — натюрморти. Аллен малює портрети. До того ж він узявся за перо й тепер описує нечувані події, що відбувались із ним у Лімі, Дайтоні й Колумбусі, і те, як його «люди» змогли все стерпіти й вижити.

Лікар Девід Кол розпочав складну роботу — він повинен виправити шкоду, завдану пацієнтові за два з половиною роки, і знову скласти докупи всі частинки мозаїки. Невідомо, скільки на це піде часу.

Через повернення Біллі Міллігана до Афін у Колумбусі знову здійнявся галас, і юнака це засмутило. Проте його підбадьорила стаття в студентській газеті Університету Огайо. 12 квітня, коли вже було відомо, що Біллі переводять, газета «Пост» написала:

[…] Мілліган прибуває до Афін, щоб лікуватись у тутешніх фахівців. Йому й так уже добряче дісталось від життя, тож наша місцева громада могла б дещо для нього зробити: надати йому моральну підтримку, якої він так потребує. […] Ми не вимагаємо, щоб усі прийняли Міллігана з розпростертими обіймами, але ми просимо розуміння. Це найменше з того, на що він заслуговує.

Афіни, штат Огайо

7 травня 1982 року