Таємнича історія Біллі Міллігана

Епілог

У подальші місяці я підтримував зв’язок із Біллі тільки через листування й телефонні розмови. Він не полишав надії, що апеляційний суд скасує вирок, за яким його відіслали до Ліми, і він зможе повернутись до Афін, аби продовжити лікування в лікаря Кола.

14 квітня 1980 року, на повторному перегляді справи Міллігана, суддя Кінворті відхилив скаргу, яку захисник Біллі подав проти Рональда Габбарда, коменданта шпиталю в Лімі, та Льюїса Лінднера, головного лікаря. Адвокат звинувачував їх у зневазі до суду, оскільки ті проігнорували вказівку лікувати Біллі від синдрому множинної особистості. Попри це суддя постановив, що Біллі повинен залишатись у Лімі.

Протягом майже всього 1979 року Законодавчі збори штату Огайо працювали над змінами до чинного законодавства стосовно осіб, які скоїли злочини, але були визнані невинними на підставі божевілля. Політики вирішили надати окружному прокуророві право вимагати, щоб питання про переведення хворого до установи з менш суворим режимом (що раніше передбачалось законом), тепер вирішував суд за місцем скоєння злочину. Термін, через який пацієнт міг попросити про перегляд справи, подовжили з дев’яноста днів до ста вісімдесяти, і слухання тепер повинно було проводитися публічно, в присутності преси й телебачення. Невдовзі в народі ці поправки прозвали Законом «Колумбус Диспетч», або ж Законом Міллігана.

Берні Явич, котрий колись був обвинувачем у справі Міллігана, пізніше сказав мені, що був членом підкомітету Асоціації прокурорів штату Огайо, де й розроблявся проект нового закону. Явич зізнався:

— На мою думку, група була створена винятково через галас, який здійнявся довкола справи Міллігана.

Новий закон (білль № 297) пройшов у Сенаті й мав набути чинності 20 травня 1980 року. Суддя Флаверс сказав мені, що прийняли його тільки через Біллі.

1 липня 1980 року я отримав листа з поштовим штемпелем Ліми. На звороті конверта був напис друкованими літерами: «Терміново». Відкривши конверт, я побачив три аркуші, списані арабською в’яззю. Перекладач сказав, що листа написано досконалою арабською мовою. Ось уривок звідти:

Іноді я не знаю, хто я такий чи що я таке. А часом не впізнаю тих, хто мене оточує. У голові й досі відлунюють знайомі голоси, але я більше не ладен розібрати слів. Окремі обличчя мовби виринають до мене з мороку, але мені дуже страшно, бо моя свідомість розпалась на уламки.

Моя [внутрішня] сім’я не виходить зі мною на зв’язок, і то вже давно. […] Ось уже кілька тижнів справи йдуть не надто добре. Але я не маю жодного контролю над ситуацією. Мені ненависне все, що діється довкола, проте я не можу ані завадити цьому, ані щось змінити. […]

Під листом стояв підпис: «Біллі Мілліган». За декілька днів я отримав іще одного листа. Там пояснювалось, хто був автором попередньої епістоли.

Ще раз вибачаюсь за іншомовні листи. Мені дуже ніяково через ті непорозуміння. Артур добре знає, що ви не володієте арабською, і все одно бере й надсилає вам того дурного листа!

Артур ніколи не намагався когось вразити, тож він, певно, просто заплутався чи забув. Артур навчав Семюеля арабської, проте Семюель ніколи не пише листів. Артур каже, що хизуватися — це погано. Хотів би я, щоб він знову зі мною побалакав. Відбувається щось лихе, і я не знаю чому.

Артур також знає суахілі. У в’язниці Лебанона він прочитав багато підручників із основ арабської мови. Артур мріяв досліджувати піраміди та єгипетську культуру. Він хотів вивчити їхню мову, щоб розуміти, що написано на стінах пірамід. Якось я запитав Артура, чому його так зацікавила та здоровецька трикутна купа каменюк, а він відповів, що його не надто цікавить те, що всередині гробниці, але це, мовляв, може дати ключ до розгадки того, як гробниця взагалі туди потрапила. Він сказав, буцімто її існування суперечить законам фізики і він хотів би знайти відповідь. Артур навіть змайстрував маленькі макети пірамід із картону, та Девід їх поламав.

Біллі-Р

За словами Біллі, на той час у шпиталі санітари часто знущались із пацієнтів і били їх, але з усіх особистостей тільки Рейджен і Кевін протистояли свавіллю санітарів. За це Артур навіть зняв із Кевіна статус небажаної персони.

28 березня 1980 року Кевін написав мені листа:

Трапилось щось дуже погане, хоч я й не знаю що. Я завжди відчував, що остаточне розщеплення — це лише питання часу і настане день, коли Біллі засне назавжди. Артур каже, що Біллі ледве-ледве встиг пізнати смак свідомого життя, і цей смак, на жаль, виявився гірким. У цьому місці він згасав із кожним днем. Він не міг зрозуміти, звідки в тутешніх працівників стільки ненависті й заздрощів. Вони навіть під’юджували інших пацієнтів нападати на нього, аби спровокувати Рейджена на бійку, але Біллі вдавалося стримувати Рейджена. Більше не вдається. Лікарі кажуть про нас жахливі речі, але найгірше те, що все це правда.

Ми — тобто я — виродок, непорозуміння, помилка природи. Ми всі ненавидимо цю діру, але тут нам і місце. Не те щоб суспільство було готове радо нас прийняти, адже так?

Рейджен припиняє все назавжди. В нього немає вибору. Як він пояснив, якщо ти не розмовляєш, то не зможеш завдати шкоди ані стороннім, ані собі. Ніхто більше нас ні в чому не звинуватить. Рейджен відімкнув слух. Наступним кроком буде повне занурення в себе, і тоді всі контакти з зовнішнім світом обірвуться.

Відгородившись від реальності, ми зможемо мирно жити у своєму власному світі.

Ми розуміємо, що світ без болю — це світ без відчуттів… Але ж світ без відчуттів — це й світ без болю.

Кевін

У жовтні 1980 року Департамент штату Огайо у справах психічного здоров’я оголосив, що установа в Лімі перетвориться з державного шпиталю для душевнохворих злочинців на в’язницю й перейде під юрисдикцію Департаменту з питань виконання покарань.

Газетні передовиці знову зарясніли припущеннями, куди тепер подінуть Міллігана. Імовірність того, що його відішлють назад до Афін чи переведуть до іншого шпиталю — з мінімально суворим режимом, — змусила прокурора Джима О’Ґрейді наполягти, щоб, відповідно до нового закону, Біллі повернули до Колумбуса для перегляду вироку про його божевілля. Суддя Флаверс погодився провести слухання.

Спочатку розгляд справи призначили на 31 жовтня 1980 року, проте за взаємною згодою сторін його перенесли на 7 листопада, наступний день після виборів. Було вирішено, що краще відкласти слухання, щоб політикани й преса не робили зі справи Міллігана предмет передвиборних спекуляцій.

Але чиновники Департаменту у справах психічного здоров’я скористались цим зволіканням і вирішили проблему по-своєму. Вони сповістили прокурора О’Ґрейді, що Департамент ухвалив перевести Міллігана до Дайтонського центру судової медицини, який відкрився у квітні. Ця нова установа максимально суворого режиму мала подвійний мур, увінчаний армованою колючою стрічкою «Концертина»[69]. Система безпеки цього шпиталю була жорсткіша, ніж у більшості в’язниць. Прокуратура припинила наполягати на проведенні слухання.

19 листопада 1980 року Біллі Міллігана привезли до Дайтонського центру судової медицини. Артур і Рейджен, відчуваючи розпач Біллі-Р і боячись, що хлопчина може накласти на себе руки, знову його приспали.

Коли юнак не був у кімнаті для побачень, він читав, писав або малював чорно-білі скетчі. Займатися живописом йому не дозволяли. Його навідувала Мері, молода пацієнтка на амбулаторному лікуванні, з якою від познайомився в перші місяці перебування в Афінах. Вона переїхала до Дайтона, щоб мати змогу приходити до Біллі щодня. Біллі поводився зразково. Він сказав мені, що з нетерпінням чекає, коли мине сто вісімдесят днів і відбудеться черговий перегляд його справи. Ану ж суддя Флаверс вирішить, що більше немає необхідності тримати його в шпиталі максимально суворого режиму, й відішле його до Афін? Біллі знав, що лікар Кол зможе його вилікувати — допомогти його особистостям знову злитися воєдино, повернути Учителя. Відколи Біллі-Р заснув, сказав мені юнак, усе стало мов у старі часи, до того як з’явилась лікарка Корнелія Вілбур і розбудила його.

Я бачив, що стан Біллі погіршується. Декілька разів під час моїх відвідин хлопець зізнавався, що не знає, хто він. Якщо відбувалось часткове злиття, він ставав безіменною особистістю. Він повідомив, що Рейджен утратив здатність розмовляти англійською. Внутрішні «я» Біллі перестали спілкуватись між собою. Я запропонував йому вести щоденник, щоб кожен, хто виходив на сцену, міг залишати для решти нотатки. На певний час це подіяло, та скоро його цікавість ослабла і записи в щоденнику з’являлися дедалі рідше.

3 квітня 1981 року сплив стовісімдесятиденний термін, і відбувся повторний розгляд справи Біллі. Із чотирьох психіатрів і двох працівників психіатричного шпиталю, котрі давали свідчення, тільки лікар Льюїс Лінднер із Ліми, котрий не бачив Біллі вже п’ять місяців, наполягав на тому, що хлопця слід утримувати в установі з максимально суворим режимом.

Прокурор долучив до переліку доказів лист. Вочевидь, це була відповідь Міллігана на звістку, що один із пацієнтів у Лімі виношує плани порішити лікаря Лінднера. «Ти робиш велику помилку. […] Чи ти бодай подумав про те, що небагато знайдеться лікарів, які взялись би тебе лікувати, усвідомлюючи, що можуть постраждати, якщо скажуть щось не те? Втім, якщо ти вважаєш, що Лінднер завдав твоїй справі непоправної шкоди і ти тепер пропаща людина, бо решту життя тобі судилось гнити за ґратами, — що ж, у такому разі ти маєш моє благословення».

Коли Міллігана викликали на трибуну свідків і попросили назвати під присягою своє ім’я, він сказав, що його звати Томмі. Томмі пояснив, що листа написав Аллен, намагаючись відмовити того пацієнта від убивства лікаря Лінднера.

— Не можна вколошкувати людей направо й наліво тільки тому, що вони виступають проти тебе в суді. Сьогодні лікар Лінднер свідчив проти мене, але не буду ж я його за це вбивати.

Суддя Флаверс відклав винесення вироку. Газети зарясніли дописами, авторськими колонками та розгорнутими статтями, що виступали проти повернення Міллігана до Афін.

Очікуючи в Дайтоні на вирішення своєї долі, Аллен більшість часу проводив за створенням обкладинки для цієї книжки[70]. Він хотів надіслати редакторові декілька ескізів на вибір, але одного ранку прокинувся й виявив, що, поки він спав, на сцену вийшов хтось із малечі й награмузляв поверх його замальовок карлючки помаранчевим фломастером. Того дня, коли слід було подати готову роботу, Аллен із самісінького ранку працював наче одержимий і встиг-таки закінчити картину вчасно.

21 квітня 1981 року апеляційний суд четвертої інстанції штату Огайо ухвалив рішення щодо вироку, згідно з яким Біллі відіслали колись до Ліми. Суд постановив, що коли Біллі перевели з лікувальної установи з менш жорсткими умовами до психіатричного шпиталю максимально суворого режиму, «не поставивши ані пацієнта, ані його близьких до відома, не давши пацієнтові змоги з’явитися в залі суду, порадитися зі своїм адвокатом і ви́кликати свідків, а також навіть не сповістивши його, що він має право на повноцінне слухання […] суддя вчинив грубе процесуальне порушення […] і внаслідок цього необхідно анулювати наказ про переведення й повернути пацієнта туди, де він перебував до неправомірного переміщення».

Хоча апеляційний суд і кваліфікував переведення як судову помилку, було вирішено, що помилка скоєна не на ґрунті упередженості, оскільки справу Міллігана розглядали також в окрузі Аллен і, мовляв, «на підставі достатньої кількості вагомих, на наш погляд, доказів, постановили, що через свою психічну недугу апелянт становить небезпеку для себе та інших».

В результаті апеляційний суд покартав дії судді Джонса, проте не видав розпорядження повернути Біллі до Афін. Ґолдзбері й Томпсон подали апеляцію до Верховного суду штату Огайо.

20 травня 1981 року, через півтора місяці після перегляду справи, суддя Флаверс оголосив своє рішення. Його письмовий вердикт містив два пояснювальні пункти. По-перше, там було вказано, що «суд спирається на речовий доказ № 1 [лист] і його інтерпретацію лікарем Льюїсом Лінднером. На думку суду, все свідчить про те, що наразі Вільям С. Мілліган демонструє відсутність моральних стримувальних чинників, знайомства в злочинних колах і зневагу до людського життя». По-друге, суддя вирішив, що письмові свідчення лікаря Девіда Кола, в яких той зазначає, що «не хотів би керуватися в роботі обмеженнями, які накладе суд», роблять Афінський центр психічного здоров’я «малопридатним» для утримання Міллігана.

Після цього, не згадавши ані словом інших психологів і психіатрів, котрі у своїх свідченнях запевняли, що Мілліган не становить ніякої загрози, суддя Флаверс ухвалив рішення: продовжити термін перебування Міллігана в Дайтонському шпиталі судової медицини «як у найменш суворому закладі з тих, що здатні водночас забезпечити і належне лікування підсудного, і громадську безпеку». Далі суддя Флаверс зобов’язав Міллігана лікуватися в Дайтоні «за свій кошт», та ще й у психолога, котра сама ж перед тим попередила суддю, що в неї немає досвіду роботи з пацієнтами з синдромом множинної особистості.

Це судове рішення побачило світ через три з половиною роки після арешту Біллі Міллігана та першого слухання на чолі з суддею Флаверсом і через два роки й п’ять місяців після того, як суддя Флаверс визнав хлопця невинним на підставі божевілля.

Алан Ґолдзбері негайно подав апеляцію та стислий виклад справи до апеляційного суду округу Франклін, штат Огайо, оскаржуючи білль Сенату № 297 («закон Міллігана») як такий, що суперечить принципу рівності людей перед законом і порушує встановлену процедуру судочинства, а отже, є антиконституційним. Ґолдзбері також вказав на те, що ретроактивне[71] застосування нового закону до Міллігана суперечить конституції штату Огайо, в якій є пункт, який захищає громадян від зворотної дії закону.

Здавалось, Біллі не гнівався ні на апеляційний суд, рішення якого було не на його користь, ні на суддю Флаверса. У мене склалося враження, що юнак уже просто стомився боротися.

Ми з Біллі й досі часто розмовляємо по телефону, і час від часу я навідую його в Дайтоні. Іноді мене зустрічає Томмі, Аллен або Кевін. Але часом з’являється той, безіменний.

Під час однієї з наших зустрічей я запитав його, що він за один, і він відповів:

— Я не знаю, хто я. У мене всередині порожнеча.

Я попросив його розповісти, що він відчуває.

— Коли я не сплю і не перебуваю на сцені, — почав юнак, — я мовби лежу долілиць на скляній площині, якій не видно ні кінця, ні краю, і дивлюся крізь скло на те, що лежить піді мною. Те, що я бачу, нагадує відкритий космос із зірками, але є там і яскраве коло, мовби туди падає промінь світла. І мені здається, що цей промінь б’є з моїх очей, бо куди б я не перевів погляд, світляне коло завжди переді мною. Довкола яскравої плями світла лежать у домовинах деякі з членів моєї «сім’ї». Кришки домовин не опущені, тому що люди в них іще не мертві. Вони поринули в сон і чогось вичікують. Деякі домовини стоять порожніми, бо ще не всі зібрались у тому місці. Девід та інші діти хочуть іще пожити. Це старші вже цілком зневірились.

— Що ж це місце? — запитав я.

— Девід дав йому ім’я, — відповів юнак, — адже це він його створив. Він називає його Місцем останнього спочинку.