Дунк отямився на спині. Очі втупилися у діжкоподібне склепіння стелі. Якусь мить він не розумів, де знаходиться і як сюди потрапив. У голові лунали голоси, пливли обличчя: старий пан Арлан, Тансела Зависока, Беніс Бурощит, Червоняста Вдовиця, Баелор Списолам, Аеріон Ясний Принц, скорботна й навіжена пані Вайф. Та раптом у свідомості спливли усі події турніру, пекуче сонце, равлик, залізний кулак у обличчя. Він застогнав, перекотився на бік, зіп’явся на лікоть. Всередині черепа загупало, наче там довбиш гатив у велетенський полковий тулумбас. Утім, обидва ока все бачили. Та й дірки у голові бракувало. Він побачив, що знаходиться у якомусь льосі, оточений з обох боків барилами пива та вина. «Прохолодно тут» — подумав він, — «і питво під рукою». У роті відчувався смак крові; Дунка це раптом налякало. Якщо він відкусив собі язика, то на додачу до тупого стане ще й німим.
— Доброго ранку, — прохрипів він, аби почути власний голос.
Слова відлунювали стелею. Дунк спробував зіп’ястися на ноги, але від того стеля закрутилася вихором.
— Поволі, поволі, — мовив тремтливий голос десь поруч.
Біля ліжка з’явився згорблений старий, одягнений у рясу таку ж сіру, як його довге сиве волосся. Навколо шиї він носив маестерського ланцюга з ланок різних металів, обличчя мав посічене зморшками, а по обидва боки чималого, схожого на дзьоб носа пролягли глибокі западини.
— Не рухайтеся і покажіть ваші очі.
Він зазирнув Дункові у ліве око, потім у праве, розкриваючи їх великим та вказівним пальцями.
— Голова болить.
Маестер пирхнув.
— Та ви дякуйте, що вона досі є в вас на плечах, пане лицарю. Ось це має трохи допомогти. Пийте.
Дунк примусив себе проковтнути гидке питво до останньої краплі й спромігся не виблювати його назад.
— Турнір, — мовив він, витираючи рота тилом долоні. — Розкажіть. Що там сталося?
— Та сама дурня, яка завжди стається на таких збіговиськах. Вояки збивають один одного з коней довгими дрючками. Небіж князя Рідколіса зламав собі зап’ястка, пан Еден Різлей потрощив ногу, втрапивши нею під коня. Але поки що нікого не вбили. Хоча за вас я непокоївся, пане.
— Мене вибили з сідла, так?
Голова досі здавалася набитою вовною, інакше б він ніколи не спитав таку дурницю. Дунк пошкодував про свою тупість, щойно вимовив запитання.
— Гупнуло так, що нагорі найвищого муру було чути. Ті, хто поставили на вас добрі гроші, були в розпачі, а ваш зброєносець аж не тямив себе. Він би й досі сидів коло вас, якби я його не вигнав. Мені тут дітлахи ні до чого, відтак я нагадав йому про його обов’язок.
Дунк вирішив, що йому теж незле нагадати, про що йдеться.
— Який ще обов’язок?
— Розпорядитися вашим конем, пане. А також зброєю та обладунком.
— А, так, — згадав Дунк.
Хлопець був добрим зброєносцем і службу свою знав. «Я втратив меча старого та обладунок, який мені скував Баш-Булат.»
— Ваш приятель-скрипалик теж нагодився. Звелів мені наглядати за вами якнайкраще. Його я теж вигнав геть.
— А чи довго я вже під вашим наглядом?
Дунк зігнув пальці правиці. Начебто усі працювали. «Тільки голова болить, та пан Арлан казав, що я однак нею не користуюся.»
— Чотири години, судячи з сонячного годинника.
Чотири години — ще не так погано. Колись він чув оповідку про лицаря, який після удару пролежав сорок років і прокинувся зовсім старим та змарнілим.
— Чи не знаєте, пан Утор виграв свого другого герця?
От якби ж Слимак виграв увесь турнір. Поразка здавалася б менш ганебною, якби Дунк міг сказати, що програв кращому лицареві на чесному полі.
— Отой ваш суперник? Авжеж. Вибив пана Аддама Фрея, брата молодої у перших, здібного юного вояка. Їхня вельможність зомліли, коли пан Аддам гепнувся з коня. Довелося відвести до опочивальні.
Дунк примусив себе встати, хитаючись. Маестер допоміг йому не впасти.
— Де мій одяг? Я мушу йти. Я маю… повинен…
— Якщо не можете згадати, то справа не надто нагальна, — роздратовано відмахнувся маестер. — Я б порадив вам деякий час уникати жирного харчу, міцних напоїв та подальших ударів межи очі… але давно зрозумів, що лицарі глухі до здорового глузду. Ідіть собі. Мені ще інших дурнів лікувати.