Таємничий лицар

XV

Дунк уперше як слід роздивився пана Томарда Гедля, поки шукав Яйка у натовпі коло поля. Дебелий, широкий у плечах, з грудьми як барило, зять пана Маслоплава носив панцирну броню на каптані з вареної шкіри та багатий шолом з якоюсь лускатою і слинявою гемонською подобою на маківці. Його кінь був на три долоні вищий за Грома і трохи не на пуд важчий — справжнє чудовисько, ще й закольчужене. Залізо на вершникові й на ньому самому так сповільнило коня, що він не міг навіть мчати повним чвалом. Та це не допомогло панові Кларенсу Карлтону. Останнього понесли з поля на ношах, а Гедль тим часом зняв з голови свого дідька, щоб провітритися. Голова в нього була велика, широка й лиса; щелепу облямовувала чорна борода. На щоці та шиї виблискували гидкі червоні чиряки.

Дунк упізнав його обличчя: саме Гедль гарикнув на нього у опочивальні, коли він узяв до рук драконяче яйце. Тим самим низьким грубим голосом, яким раніше розмовляв з князем Пиком.

На нього накотили спогади, уривки почутих слів: «оці злидні, що ти нам тицяєш у очі»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»… «Лихий Булат»… «потрібен меч»… «Старий Молочар хоче»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»… «Кажу тобі, Кровокрук не марнує часу на сни»… «чи є хлопець справжнім сином свого батька?»

Дунк витріщився на глядацький поміст, питаючи себе, чи не міг Яйк якимось чином пролізти на своє законне місце серед найвельможніших панів. Проте Яйка ніде не побачив. Маслоплав та Фрей також зникли, хоча дружина Маслоплава сиділа на своєму кріслі, знуджена та нетерпляча. «Чудасія» — подумав Дунк. Маслоплавів замок, його ж весілля, молода дружина — Фреєва дочка. Забава влаштована на їхню честь. То де ж вони всі поділися?

— Пан Утор Підлисток! — загув герольд.

Сонце заховалося за хмару, і Дунковим обличчям пробігла тінь.

— Пан Теомор з дому Булвер, Старий Бик, лицар Чорнокрони! Поля ставайте, честь здобувайте!

Старий Бик виглядав страхітливо у криваво-червоному обладунку, ще й з чорними бичачими рогами на шоломі. Але йому знадобилася поміч міцного зброєносця, аби вилізти на коня. Та й з повороту голови під час їзди було ясно, що пан Майнард не збрехав про сліпе око. І все ж лицар отримав гарячі вітання натовпу, виїхавши на поле.

Слимакові щастило з вітаннями менше, але він, певно, сам цього хотів. У першій сутичці удари списів лише ковзнули по щитах. У другій Старий Бик зламав списа на щиті пана Утора, а Слимак промазав. Те саме трапилося і третього разу, а на доданок пан Утор ще й захитався, наче зараз впаде. «Прикидається» — зрозумів Дунк. — «Тягне час, аби до наступного разу підняти ставки.» Роззирнувшись, він одразу ж помітив Віла, який заклопотано ставив за хазяїна. Тут-таки до нього дійшло, що він теж міг би поповнити власний гаман монетою-другою в той самий спосіб. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

Старий Бик упав з коня аж у п’ятій сутичці. Його вибив з сідла набік удар коронкою, яка зграбно з’їхала щитом і втрапила лицареві просто у груди. Заплутавшись ногою у стремені, він сажнів зо двадцять волочився полем, поки його пахолки нарешті не впіймали коня. Затим винесли ноші, і переможеного знову потягли до маестра. Поки Булвера виносили, впало кілька крапель дощу, від яких його вапенрок потемнів. Дунк спостерігав без жодних почуттів. Він думав про Яйка. «Що як мій таємний ворог наклав на нього руки?» Таке цілком могло статися. «Але хлопчик ні в чому не винний. Якщо хтось і бажає мені зла, малий не повинен за це страждати.»

Коли Дунк знайшов пана Яна Скрипаля, той саме узброювався для наступного герцю. Йому допомагали аж три зброєносці: застібали пряжки обладунку, поралися з чабраком і ладрами коня. Неподалік сидів добряче побитий князь Алин Глушняк, ковтав розбавлене водою вино і дивився вовком. Побачивши Дунка, пан Алин удавився і пирхнув вином на себе.

— Як це ви досі ходите своїми ногами? Та Слимак мав забити вам лоба в потилицю!

— Баш-Булат зробив мені доброго міцного шолома, мосьпане. До того ж пан Арлан казав, що іншого такого твердолобого, як я, годі й шукати.

Скрипаль засміявся.

— Не зважайте на Алина. Вогнепалів байстрюк скинув його з сідла просто на товсту м’яку дупу, і тепер він ненавидить усіх заплотних лицарів.

— Той рябий вишкварок — ніякий не син Квентина Пала, — загарячкував Алин Глушняк. — Хто його тільки на поле пустив! Якби це було моє весілля, йому б дали київ за нахабство!

— Овва! І де ж ти знайдеш таку дівчину, щоб пішла за тебе заміж? — насмішкувато запитав пан Ян. — Та й нахабство Пала дратує куди менше, ніж твоє скигління. Пане Дункане, ви часом не друг Галтрі Зеленому? Бо я скоро мушу розлучити його з конем.

Дунк не мав сумніву, що так і станеться.

— Я з ним навіть не знайомий, мосьпане.

— Чи не вип’єте зі мною келих вина? Може, з’їсте хліба з оливками?

— Лише два слова, якщо дозволите.

— Я дозволю вам набагато більше. Зайдімо лишень до мого шатра.

Скрипаль навіть притримав Дункові запону.

— Ні, Алине, тобі не можна. Посидиш без оливок.

Усередині Скрипаль обернувся до Дунка і мовив:

— Я знав, що пан Утор вас не вбив. Бо мої сни не помиляються. А Слимак скоро битиметься проти мене. Коли я його виб’ю, то вимагатиму назад вашу зброю та обладунок. І коня, ясна річ, хоча ви заслуговуєте на кращого. Чи не приймете від мене подарунок?

— Я… ні… я не можу. — Від самої думки Дункові стало незатишно. — Не бажаю здатися невдячним, але…

— Якщо вас турбує борг, не думайте про нього. Мені не потрібне ваше срібло, пане. Тільки ваша дружба. Як ви можете стати одним із моїх лицарів без коня?

Пан Ян натягнув одну з панцирних членованих рукавиць і зігнув-розігнув пальці.

— Мій зброєносець загубився.

— Може, втік із дівчиною?

— Яйк ще замолодий для дівчат, мосьпане. Він ніколи б не залишив мене з власної волі. Якби я помирав, він би чекав, поки моє тіло вистигне. Його кобилка й досі тут. Так само, як наш мул.

— Якщо бажаєте, можу наказати моїм людям пошукати його.

«Моїм людям.» Дункові не сподобалися ці слова. «Турнір зрадників» — мимоволі майнула думка.

— То ви не заплотний лицар.

— Аж ніяк. — Скрипаль посміхався по-хлоп’ячому весело та чарівно. — Але ж ви це знали від самого початку. Ви величали мене «мосьпаном», відколи зустріли на дорозі. Чому б це?

— Бо ви так говорите. Так дивитеся. Так чините.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»

— Минулої ночі на даху ви сказали дещо таке…

— Від вина я стаю балакучий. Але не відмовлюся від жодного слова. Ми маємо бути разом — ви і я. Мої сни не брешуть.

— Ваші сни, може, й не брешуть, — зазначив Дунк, — зате брешете ви самі. Ян — це ж не справжнє ваше ім’я, чи не так?

— Ні, не справжнє. — Очі Скрипаля засвітилися лукавством.

«Він має такі ж очі, як у Яйка».

— Його справжнє ім’я скоро відкриється для тих, кому слід його знати. — До шатра пропхався насуплений князь Гормон Пик. — Попереджаю тебе, заплотнику…

— Та припини, Гормику, — перервав його Скрипаль. — Пан Дункан уже з нами, або скоро буде. Я ж кажу, він мені снився.

Знадвору засурмив герольд. Скрипаль повернув голову.

— Мене викликають на герць. Прошу вибачити, пане Дункане. Ми продовжимо розмову, щойно я дам ради панові Галтрі Зеленому.

— Сили вашій правиці, — ввічливо побажав Дунк.

Зрештою, ніколи не завадить триматися лицарського звичаю.

Коли пан Ян пішов, князь Гормон залишився.

— Його кляті сни згублять усіх нас.

— За скільки погодився пан Галтрі? — несподівано для себе запитав Дунк. — Вистачило й срібла, чи він попрохав золота?

— Бачу, хтось забагато патякає. — Пик всівся у складане крісло. — В мене там, надворі, тузінь стражників. Така спокуса — покликати їх сюди і врізати вам горлянку, пане лицарю.

— То чому ж не кличете?

— Бо їхня милість будуть незадоволені.

«Їхня милість.» Дунка наче хтось у живіт ударив. «Ще один чорний дракон» — подумав він. — «Нове повстання Чорножара. А тоді нове Червонотрав’я. Коли сходило сонце, трава була ще зелена…»

— А чому саме на цьому весіллі?

— Князь Маслоплав хотів молоду дружину, щоб зігрівала йому ліжко. Князь Фрей мусив кудись приткнути дещо заплямовану дочку. Їхнє родинне свято стало гарним приводом, аби зібрати в одному місці декількох панів-однодумців. Більшість зібраних колись уже билися за Чорного Дракона. Решта має приводи ненавидіти правління Кровокрука або ж плекати власні надії та образи. В багатьох із нас забрали до столиці синів та дочок, аби надалі забезпечити нашу вірність престолові. Але більшість заручників померла у Велику Весняну Пошесть. Наші руки більше не зв’язані. Наш час настав. Аерис — слабак. Він книжник, а не воїн. Простий люд його майже не знає, а те, що про нього знає — зневажає. Його власне панство любить його ще менше. Його батько також був слабак, це всі пам’ятають, але коли престолові щось загрожувало, у поле виїжджали його сини: Баелор та Маекар, молот і ковадло… Але Баелора більше немає, а принц Маекар скніє у Перелітку, посварившись із королем та Правицею.

«Еге ж» — подумав Дунк, — «а тепер один пришелепкуватий заплотний лицар сам привіз улюбленого принцового сина до рук ворогів. Чи є кращий спосіб утримати принца Маекара у Перелітку, щоб він звідти й не потикався?»

— Але ж є ще Кровокрук, — мовив він. — То не слабак.

— Не слабак, — погодився князь Пик, — але ніхто не любить ворожбитів. До того ж братовбивці прокляті у очах як богів, так і людей. За перших ознак слабкості чи поразки сили Кровокрука розтануть, як літній сніг. А якщо справдиться сон принца, і тут, у Білостін’ї, з’явиться живий дракон…

Дунк закінчив за нього:

— То престол буде ваш.

— Їхній, — виправив Гормон Пик. — Я лише сумирний слуга їхньої милості.

Він звівся на ноги.

— Навіть не пробуйте тікати з замку, пане. Якщо спробуєте, я сприйму це як доказ зради, і ви накладете головою. Ми надто далеко зайшли, щоб вертати назад.