Таємничий лицар

III

Поки вони побачили озеро, сонце вже сідало на заході, й водою розливалося червоно-золоте сяйво, схоже на блиск налощеної міді. Коли попереду з’явилися шпилики заїзду над купкою верб, Дунк натяг свою спітнілу сорочку і зупинився, аби поплюскати водою в обличчя, сяк-так змити дорожній пил і пригладити мокрими пальцями рясну шапку вигорілого на сонці волосся. Зі зростом він не міг нічого поробити, зі шрамом на щоці — теж, але прагнув якомога менше скидатися на свавільного лицаря-розбійника.

Заїзд був більший, ніж він пам'ятав. Величенька будівля з гостроверхими дахами, викладена з колод, тягнулася на всі боки. Половина її стояла на палях над водою. Понад берегом по брудному болоті до місця, де приставав пором, пролягла доріжка з грубих дощок. Проте ані самого порома, ані перевізника ніде не було й духу. Через дорогу стояла стайня під солом’яним дахом; її двір був обнесений кам’яною, сухо вимуруваною стіною, але ворота стояли відчинені. Всередині знайшовся колодязь та напувальна колода.

— Доглянь-но коней, — наказав Дунк Яйкові, — але дивись мені, щоб не пили забагато. Я піду поспитаюся про вечерю.

Він швидко знайшов господарку, яка саме підмітала сходи.

— Ви на перевіз? — запитала жінка. — Спізнилися. Сонце сідає, а Нед не любить перевозити вночі, якщо місяць не уповні. Повернеться, щойно сонце зійде.

— А чи знаєте ви, скільки він бере?

— Три шаги з кожної людини, по десять за коня.

— В нас двоє коней та мул.

— За мула теж десять.

Дунк склав усе в голові й отримав тридцять шість. Вийшло трохи більше, ніж він сподівався.

— Останнього разу, коли я тут проїздив, брали по два шаги, а за коней — по шість.

— А мені що? Домовляйтеся з Недом. Якщо хочете ночувати, то нема де. Пан Шевний і пан Костян привели ціле військо, і корчма аж тріщить.

— А пан Пик теж тут? — «Він убив зброєносця пана Арлана.» — З ним іще були пан Глушняк та Ян Скрипаль.

— Нед повіз їх останнім перевозом. — Вона зміряла Дунка згори донизу. — Ви з їхнього товариства, чи що?

— На дорозі перестріли, та й усе.

З вікон заїзду пливли пахощі, від яких Дункові потекла слина.

— От якби нам шматок того, що в вас там смажиться. Якщо воно не надто дороге.

— То вепр, — відказала жінка, — добре перчений, з цибулею і грибами. Подається з ріпою.

— Та нам би двом по шматку від вепра, хай навіть без ріпи, і по кухлю вашого доброго темного пива. Яку ціну візьмете? А якби ще й переночувати десь у стайні на підлозі…

Прикра помилка.

— Стайні є стайні, вони для коней! Ви таки здоровенний кінь, хто б казав, але двоногий.

Вона замахнулася на нього мітлою, відганяючи геть.

— Ото ще маю тут годувати усе Семицарство! Вепр смажиться для постояльців. І пиво для них. Я не дозволю, аби про мене зацні пани казали, що я м’яса та пива вдосталь подати не вмію. Онде у озері повно риби, а коло пнів знайдете собі таких самих жевжиків. Вони кажуть, що заплотні лицарі, як хто їм вірить.

Жінка ясно дала зрозуміти, що кого-кого, а її вони не надурять.

— Шукайте в них, що попоїсти, а мені діла нема. Тепер ідіть геть, маю роботу.

Двері зачинилися з гучним брязкотом, і Дунк навіть не встиг спитати, де шукати згадані пні. Він знайшов Яйка на кінській напувальниці. Той мочив ноги у воді та обвівав себе крислатим брилем.

— Там у них порося смажать, га, пане? Пахне свининою.

— Вепра, — похмуро відповів Дунк, — та кому треба той вепр, коли є така добра солонина?

Яйк скривився.

— Можна мені на вечерю з’їсти свої чоботи, пане? А нові я пошию з тієї солонини, вона-бо твердіша.

— Не можна, — відповів Дунк, силуючись не сміятися. — Ще одне слово, і вечерятимеш стусанами. Вийми ноги з колоди.

Він знайшов на мулі свого шолома і кинув його попід рукою Яйкові.

— Візьми води з колодязя та розмочи солонину.

Солону яловичину мочили, аби не зламати зуби. Краще за все — у пиві, але й вода сяк-так годилася.

— Тільки з колоди не бери. Не хочу куштувати твої ноги.

— Від моїх ніг, пане, вона точно гірше не стане, — відповів Яйк, ворушачи пальцями.

Але зробив, як йому наказали.