Таємниця «Вогняного Ока»

СПІЙМАЛИСЯ!

Трійко хлопців на чолі з Пітом задихано штовхали велосипеди під гору — вони прямували до Часового каньйону. Цей вузький каньйон звивався між пагорбів на північному заході від Голлівуду. До нього вела тільки одна незаасфальтована дорога, яка весь час пнулась угору і лише в кінці на невеликому відтинку була рівна. Саме тут, на порослій травою рівнині, стояв будинок Гораціо Августа.

Навідатись у цей будинок вирішив Юпітер. Він не знав, що там можна віднайти, але вважав конче необхідним побути в будинку, де мешкав Гусів дідусь.

Важка дорога забрала більше часу, ніж вони розраховували. Наближався полудень, сонце стояло високо і пекло їм в голови. Хлопці зупинилися, щоб витерти піт з облич і краще роздивитися порожній будинок Гораціо Августа.

Цей триповерховий будинок, дерев'яний і поштукатурений, мав досить солідний вигляд серед чималої ділянки землі. Ніщо в будинку не подавало ознак життя. Хлопці під'їхали до ґанку і кинули велосипеди на траву.

— Ключа ми не маємо, але мусимо знайти спосіб проникнути всередину, — сказав Піт. — Зрештою, містер Двігінс нам це дозволив.

— Можна вибити шибку і влізти через вікно, — запропонував Гус.

— Краще нічого не псувати, якщо можна обійтися, — заперечив Юпітер. — Хоча цей будинок і збираються зносити. Я прихопив з собою дещо, — з цими словами він дістав з кишені чималий набір різних ключів, зібраних на складі за багато років. — Подивимося, чи не підійде якийсь із них, а якщо ні — тоді подумаємо, що робити.

Трьома сходинками вони піднялися на ґанок, і Піт смикнув ручку дверей. На його здивування, двері відчинились.

— Вони не замкнені, — сказав він, — і навіть добре не причинені!

— Дивно, — сказав Юпітер і зіщулився.

— Може, це Двігінс забув замкнути двері, коли був тут востаннє? — висловив здогад Піт. — Або їх відімкнув хтось інший. Але яка різниця, навіщо взагалі замикати порожній будинок?

Вони зайшли в темний передпокій. Із нього двері вели у чотири великі кімнати, порожні і вкриті пилюкою. Окрім шматків пакувального паперу на підлозі, в них не було нічого. Юпітер зайшов до кімнати, яка, як йому видалося, слугувала вітальнею. Він уважно роздивився, але роздивлятись не було чого. Меблі винесені, стіни, оформлені під горіхове дерево, блищали, хоча теж були вкриті шаром куряви.

Позаяк у вітальні було порожньо, Юпітер повернувся і пройшов через передпокій до протилежної кімнати. Тут, мабуть, раніше була бібліотека, адже вздовж трьох стін від підлоги до стелі були змонтовані книжкові полиці. Нічого, крім пилу, на них не лишилося. Юпітер стояв серед кімнати і розглядав полиці.

— Ага! — мовив він по тривалій мовчанці.

— Що ти хочеш сказати цим «ага»? — поцікавився Піт.

— Я особисто нічого, вартого «ага», тут не бачу.

— Тобі варто потренувати спостережливість та кмітливість, коли хочеш стати добрим детективом, — сказав Юпітер. — Ану, поглянь пильніше на секцію книжкових полиць, яка переді мною.

Піт довго дивився на полиці.

— Нічого, крім пилу, я не бачу, — сказав він нарешті.

— Подивись на край, — підказав Юпітер. — Бачиш, ця секція виступає зі стіни на сантиметр більше, ніж сусідні з нею полиці. Думаю, це важливо.

Він підступив ближче і потяг шафу до себе. Вона повільно розвернулась, і за нею хлопці побачили вузькі двері.

— Потаємна кімната за шафою! — вигукнув Юп. — І шафа так легко відсунулась.

— Еге ж! — пожвавився Піт. — Дещо ми все ж знайшли!

— Треба було прихопити ліхтарики, — спохопився Юпітер. — І як я про це забув? Піте, збігай на подвір'я і відкрути фару від свого велосипеда.

Піт невдовзі повернувся і подав Юпітерові фару.

— Мабуть, ти захочеш зайти перший, — мовив він при цьому.

— Не бійся, там, нічого страшного не може бути, — сказав Юпітер, — адже будинок давно стоїть порожній.

Піт так не вважав. Під час минулих розслідувань вони кілька разів опинялись у потайних кімнатах, і в одній з них вони знайшли кістяк людини. Та Юпітер засвітив яскравого ліхтарика й відважно зайшов до кімнати за книжковою шафою. Піт і Гус рушили вслід. Через два кроки вони зупинилися.

Кістяка в кімнаті не було, і взагалі вона була геть порожня. До стіни кріпились книжкові полиці, з чого випливало, що раніше тут тримали книги, але тепер і ці полиці були порожні.

— Нічого немає, — розчаровано сказав Піт.

— Невже таки нічого? — перепитав Юпітер, від чого Піт відчайдушно закрутив головою навсебіч.

— Річ у тім, що ти не те шукаєш, — пояснив Юпітер.

— Ти не можеш не бачити цього предмета, але він такий звичайний, що тобі й на думку не спадає, як дивно бачити його в такому місці.

Піт ще раз озирнувся довкола і… знову нічого не помітив.

— Я здаюся, скажи мені, будь ласка, — попросив він, — що ж тут є таке дивне?

— Юпітер має на увазі ці двері, — пояснив Гус. Тепер і Піт їх помітив. На стіні проступали обриси дверей і стриміла дерев'яна ручка. Вона не була замаскована, просто Піт не звернув уваги на цю ручку, адже в кожній кімнаті є двері, а що двері в такій кімнаті це щось дивне, він не здогадався.

А Юпітер уже повертав цю ручку. Вузькі двері легко розчахнулися, і при світлі ліхтарика вони побачили дерев'яні сходи, які вели донизу.

— Мабуть, ці сходи спускаються у підвал, — сказав Юпітер, — треба зійти і глянути, що там.

— Тільки відчини двері навстіж, — попросив Піт, — я не хотів би, щоб вони замкнулись за моєю спиною.

Юпітер почав спускатися, Піт і Гус — за ним. Сходи були такі вузькі, що вони зачіпали плечима облицьовані деревом стіни. Внизу Юпітер зупинився. Ще одні двері перегороджували їм дорогу. Вони теж легко відчинились, і хлопці проникли до малої комірчини з кам'яними стінами. Тут було прохолодно та вогко.

— Це льох, — сказав Юпітер, обмацавши стіни променем ліхтарика.

У комірчині були прилаштовані під нахилом якісь дивні полиці. Їхнього призначення ні Юпітер, ні Піт не знали, але Гус здогадався.

— Це льох для вина, — сказав він, — на таких полицях зберігаються пляшки з вином. Бачите, на одній полиці лежить розбита пляшка. Тут у дідуся Гораціо був льох для вина.

Несподівано Юпітер щось почув. Він вимкнув ліхтаря, і хлопці опинилися у суцільній темряві.

— Що трапилось, Юпе? — Піт перейшов на шепіт.

— Чш-ш-ш, сюди хтось іде. Поглянь!

За дверима, які відокремлювали льох від решти підвалу, зблиснуло світло — і почулися тихі голоси.

— Біжімо звідси, — шепнув Піт і смикнув на себе ручку дверей, через які вони щойно зайшли.

На жаль, він зробив це надто різко, і ручка зламалась у нього в руці. Голоси та світло наближалися, а Піт затис у долоні зламану ручку. Відчинити двері тепер вони не могли.

Хлопці опинились у пастці.