Таємниця «Вогняного Ока»

НЕПРОХАНІ ГОСТІ

Час повз до вечора, як натомлений равлик. Піт, Боб та Гус працювали на тітоньку Джонс, аби відшкодувати ті години, на які вони відірвали від роботи Ганса та Конрада. Вони фарбували металеві стільці для саду, щоб ті були, як нові, щоб їх можна було продати якомога дорожче.

Юпітер решту дня просидів у майстерні, щось майстрував, Що саме, він не казав, але хлопці здогадувалися, що той пристрій пригодиться уночі, коли шукатимуть «Вогняне Око».

Коли закінчили роботу, всі зостались на вечерю в Юпітера. Після вечері Ганс виїхав вантажівкою за браму, поставив машину на тихій вулиці в кількох кварталах від складу і лишився там.

— А тепер, — сказав Юпітер, — саме час замилити очі нашим переслідувачам. Я викликав «ролс-ройс» з Уортінгтоном, він буде тут, щойно стемніє. До цього треба все приготувати.

— Ти збираєшся востаннє використати «ролс-ройс» саме сьогодні? — здивувався Піт. — А вже завтра ходитимемо пішки?

— У нас є велосипеди, а при потребі візьмемо вантажівку, — зауважив Боб.

— Але ж цього недостатньо, — пробурчав Піт, — до того ж, коли вантажівка буде вкрай нам потрібна, виясниться, що вона зайнята. Місіс Джонс, певно, вже набридло, що ми постійно в неї просимо це авто. А без машини агентство занепаде.

— Будемо обходитися, — відповів Юпітер, — хоча, звісно, буде тяжко.

На прохання Гуса хлопці розповіли, як Юп виграв конкурс і вони здобули право на безкоштовний прокат «ролс-ройса».

— А сьогодні востаннє скористаємось цим правом, — зітхнувши, Піт завершив розповідь, — хоча ми й думали, що у нас ще чимало часу. Гелберт, розпорядник «Катайся на здоров'я», не захотів нас слухати. Тож сьогодні — востаннє.

— Як жаль, — поспівчував Гус, — я сам бачив, які величезні в Південній Каліфорнії віддалі від одного місця до іншого і як вам необхідний автомобіль.

— Гаразд, щось придумаємо, — сказав Юпітер, — берімось готувати прикриття. Гайда до майстерні, але спочатку нехай кожен вдягне одну з моїх старих курток. — Він дістав із шафи чотири різні куртки й роздав друзям. Хлопці вбралися і стали кумедні, бо вони були замалі. Піт взагалі ледве втиснувся в свою. Але Юпітер лишився задоволений.

— Боже мій, що це ви знову затіяли? — здивувалась Матильда Джонс, коли побачила хлопців. — Ні, я не можу зрозуміти сучасну молодь!

— Просто ми хочемо трохи розіграти наших… гм-м-м, приятелів, тітонько Матильдо, — пояснив Юпітер. Дядечко розреготався.

— Матильдо, та нехай діти побавляться, — сказав він. — Я малим теж був шибайголовою.

Юпітер з хлопцями пішли до майстерні. Там на столі лежав пристрій, якого склав Юпітер. Це була металева коробка з довгою ручкою, трохи схожа на пилосмок. Від коробки тягнувся шнур, до іншого кінця якого були приєднані навушники.

Ще в майстерні стояли чотири кравецькі боввани, які придбав нещодавно дядечко Титус. Вишикувані в ряд, вони нагадували шеренгу солдатів, які стоять по команді «струнко», але без голів.

— А тепер одягнемо цих бовванів, — наказав Юпітер. — Для цього я й попрохав вас надягнути додаткові куртки. Я не хотів, аби хтось побачив, що ми несемо сюди вбрання в руках. Одягніть куртки на манекени й застебніть на всі ґудзики.

Хлопці виконали команду. На кожному з манекенів тепер була куртка, порожні рукава якої погойдувались.

— Якісь вони неприродні, — зауважив Піт, — потерпаю, що таким маскарадом нікого не обдуриш.

— Коли приробимо їм голови, буде краще, — відповів Юпітер. — А їхні голови — в цьому пакеті.

По цих словах він дістав чотири блакитні повітряні кульки.

— Надимайте кульки до розмірів людської голови і прив'язуйте до ший манекенів. — Цей наказ виконали швидко. Але і з головами, за які слугували повітряні кульки, манекени мали не надто привабливий вигляд.

— Дарма, у темряві ніхто не зрозуміє, — мовив Юпітер.

Хлопці чекали. Поволі темнішало, і боввани з повітряними кульками замість голів у сутінках стали якимись зловісними. З вулиці долинув автомобільний сигнал.

— А ось і Уортінгтон, — сказав Юпітер, — я велів йому поставити авто якомога ближче біля майстерні. Берімо кожен по боввану — і гайда!

Підхопивши свої потворні витвори, хлопці через купи сміття прокрались до темного силуету «ролс-ройса». Дверці автомобіля були прочинені, але вогні в салоні не горіли.

— Я тут, містере Юпітер, — озвався водій. — Що накажете?

— Уортінгтоне, оце ваші пасажири, — сказав Юпітер, — сьогодні вони замість нас.

— Гаразд, — мовив водій, — саджайте їх у авто.

Хлопці занесли усі чотири манекени в салон і прихилили їх до спинки сидіння. При зачинених дверцятах у напівтемному салоні було видно тільки чотири силуети, голови яких похитувались. Навіть зблизька вони нагадували хлопчаків, які щось жваво обговорюють.

— Все добре, Уортінгтоне, — схвалив Юпітер, — тепер їдьте з великою швидкістю надбережжям, а тоді поверніть у гори й покрутіться там години зо дві. Потім верніться сюди і вивантажіть манекени. Після цього ви вільні. Мабуть, більше ми з вами не побачимось. Наш термін користування «ролс-ройсом» кінчився.

— Так, я знаю, — відповів водій, — і вельми шкодую про це. Мені дуже подобалось працювати з вами. То я поїхав!

— Виїздіть із двору з вимкнутими фарами і не вмикайте їх, доки не від'їдете зо два квартали, — попередив Юпітер.

Хлопці провели поглядами «ролс-ройс», який швидко зник у темряві, немовби намагався уникнути сторонніх поглядів.

— Так, — зауважив Боб, — коли хтось стежить за подвір'ям, він повинен вирішити, що ми поїхали. Принаймні на якийсь час ми його обвели круг пальця.

— Сподіваюся, що він учепиться за це авто, аби простежити, куди ми їдемо, — обізвався Юпітер, — а ми тим часом виліземо через Лазівку Рудих Волоцюг і сядемо у вантажівку до Ганса. Піте, візьми металошукача.

Піт узяв коробку з довгою ручкою, яку змайстрував Юпітер, і вони рушили до лазівки Рудих Волоцюг — штахету в закутку подвір'я, кілька дощок якого відсовувались. Через лазівку вони потрапили на темну вулицю і за кілька кварталів від будинку знайшли вантажівку з Гансом, який чекав на них в умовному місці. Здається, ніхто за ними не стежив.

Дорога до Часового каньйону минула без пригод. Коли вони під'їхали до напівзруйнованого будинку Гораціо Августа, там панувала глибока тиша. На газоні кілька самоскидів та бульдозер завмерли в очікуванні нового робочого дня, але, на щастя, сторожа біля них не було.

— Гансе, коли ми зійдемо, — сказав Юпітер, — постав вантажівку поперек дороги, щоб ніхто не зміг проїхати, і пильнуй. Коли помітиш, що хтось наближається, посигналь.

— Добре, Юпе, — згодився водій.

— Поки що все йде, як заплановано, — тихо проказав Юпітер, — а тепер попросимо детектор запитати в орла, де треба копати.

— Може, ти нарешті поясниш, що задумав? — запитав Піт, коли вони зістрибнули з вантажівки, прихопивши два заступи і змайстрований Юпітером прилад.

— Це пристосування — металошукач, — пояснив Юпітер, він узяв пристрій і рушив до газону. — З його допомогою ми знайдемо будь-який металевий предмет, навіть якщо він закопаний на два метри в землю.

— Але ж «Вогняне Око» не металевий предмет, — заперечив Боб.

— Звісно, ні, але коли я нагнувся зашнурувати черевика після того, як сфотографував будинок, — сказав Юпітер, — я зумисне загубив серед трави півдоларову монету, щоб у такий спосіб позначити місце. На цій монеті викарбуваний орел — ось його я й запитаю, де нам копати.

— Але ж на той час було тільки п'ятнадцять хвилин на третю, а не пів на третю, — згадав Гус, доки вони йшли газоном.

— А я приміряв, де кінчатиметься тінь через п'ятнадцять хвилин, — відповів Юпітер. — Тож коли я помилився, то не набагато.

Він зупинився і поклав на землю плоску коробку пристрою, клацнувши вмикачем, заходився водити детектором по землі.

— Коли він натрапить на метал, відразу запищить, — пояснив Юпітер. — Звісно, в темряві нелегко зорієнтуватися, але, здається, я стояв десь тут.

Він продовжував водити приладом по землі, поступово зона пошуків ширшала. Коли він стомився, його змінив Піт, але детектор уперто мовчав.

— Загубили ми твого орла, — стомлено сказав Піт, — газон дуже великий, цілу ніч можна його обстежувати.

— Монета має бути десь тут, — запевнив його Юпітер, — я трохи втиснув монету ребром у землю, щоб її не помітили. Другий, ну ж бо, проведи приладом ось тут.

Піт провів металошукачем по траві і здригнувся — у навушниках почувся писк.

— Ще раз! Ти рухав надто швидко, — шепнув йому Юпітер.

Піт повільно провів металошукачем по тому ж місцю. Цього разу запищало голосно, і він опустив детектор на землю.

— Це тут! — вигукнув він.

Юпітер став на коліна і, ввімкнувши ліхтарика, присвітив навколо себе. Повзаючи по траві, нарешті таки знайшов монету.

— Копати треба тут, — мовив він. — Може, я трохи помилився, тому доведеться чималу яму вирити.

Піт узяв у Боба заступ і почав копати. Яма поступово глибшала. Крім шурхоту заступа об землю, у каньйоні не було чути жодного звуку, навіть цвіркуни мовчали. Хлопці чекали, що заступ наткнеться на метал або дерево, ну, на якусь скриньку, але даремно. Нарешті Піт розігнувся й замурзаною в землі рукою витер чоло.

— Я не можу більше, — сказав він. — Юпе, мені здається, що тут нічого немає.

Юп не відповів, він напружено думав. Подивився на темні обриси будинку, на маківку шпиля, яку ледве розгледів на тлі зоряного неба, потім ступнув на тридцять сантиметрів ближче до будинку.

— Спробуй копнути тут, — сказав він Піту.

— Гаразд, — згодився той. Він застромив заступа в землю й викинув груддя нагору, копнув ще раз, потім ще і ще. І раптом заступ об щось ударився, здається, об камінь. — Тут щось є! — шепнув Піт.

— Нумо поглянемо, — Юпітер мусив стримувати хвилювання. Він посвітив у яму ліхтариком. Із землі визирала кам'яна скринька. Юпітер став на коліна й заходився розгрібати руками землю. Нарешті зміг обхопити скриньку пальцями. Замурзавши й сорочку й руки об землю, він намагався витягти скриньку. Нарешті це йому вдалося.

— Це скринька з мильного каменю, — сказав він. — Бобе, присвіти ліхтариком, я її відчиню.

Юпітер почаклував над золотистим замочком скриньки, смикнув його в один бік, тоді в другий. Щось тихо клацнуло, і скринька відчинилася. Трохи подумавши, Юпітер підняв дашок, і їх засліпив яскравим світлом великий пурпуровий камінь, який лежав на шовковій подушечці.

— Ми знайшли його! — заволав Піт. — Оце так Юпітер! Досяг того, що хотів!

— Молодці! Молодці! — вигукнув Гус.

Юпітер відкрив рота, щоб щось сказати, але не встиг, — хлопці завмерли від жаху, нічну темряву розпанахало яскраве світло. З чотирьох боків їм в очі вдарило світло прожекторів. Засліплені, вони ледве розрізняли постаті людей, що обступали їх зусюди.

— Молодці, дітки! — пророкотав знайомий бас. — Знайшли камінець. А тепер віддайте його нам.

Хлоп'ячі серця опустились у п'яти. При світлі прожекторів вони розгледіли чотирьох чорновусих, які наближались до них. В одного з них у руці був пістолет — великий і жахливий.

— Банда чорновусих, — видушив із себе Боб. — Вони сховалися за самоскидами і чатували на нас.

— Ми дізналися, що ви тут були вдень, — сказав той, якого звали Джо, — і що вас звідси прогнали. Але ми не сумнівалися, що ви повернетесь.

— Досить базікати! Нам потрібний камінь, хлопче, — рявкнув Гуго. — Віддай його, і без фокусів.

Боб аж здивувався — такий переляканий вигляд мав Юпітер. У нього так тремтіли від страху руки, що він випустив скриньку в яму.

— Я… я сам його дістану, — переляканим голосом проказав Юп. Він нахилився, помацав рукою і підняв камінь.

— Ось він, — сказав Юпітер, — якщо він вам потрібний — ловіть!

З цими словами він пожбурив камінь над головою Гуго. Окресливши в повітрі пурпурову дугу, рубін розтав у темряві.