Таємниця «Вогняного Ока»

АГЕНТІВ КЛИЧУТЬ НА ДОПОМОГУ

На Джонсовому складі кипіла робота. Матильда Джонс керувала своїм небожем Юпітером і його приятелями Бобом та Пітом. Вона сиділа в садовому фотелі з кованого чавуну біля охайного вагончика своєї контори й орлиним поглядом стежила за хлопцями. А ті розвантажували велику машину з усілякими дивовижами, які Титус Джонс придбав під час останньої поїздки околицями.

— Юпітере! — гукнула тітонька. — Обережніше з цими статуями на кузові! Несіть, дітки, їх сюди та поставте рядком на цьому столі, хочеться їх краще роздивитись.

Вона мала на увазі скульптури видатних людей, акуратно складені на парусині в кузові вантажівки. Якщо бути точним, то це були не статуї, а погруддя, десь уполовину менші від натуральної величини, це були тільки голови та плечі. Такі погруддя подекуди можна побачити в музеях чи бібліотеках.

Юпітер, Боб та Піт вилізли на вантажівку й заходились роздивлятися скульптури. Хлопці сумнівались, що вони впадуть в око покупцям. Усіх погрудь було тринадцять. Від куряви, яка не один рік опускалась на їхню поверхню, вони стали досить сірими. На підставках темніли вирізьблені імена.

— «Юлій Цезар», «Октавіан», «Данте», «Гомер», «Френсіс Бекон», «Шекспір», — прочитав Юпітер кілька надписів. — О, та це все великі люди!

— «Август Дужий». — прочитав Боб. — Не чув про такого.

— Як і про Бісмарка чи Лютера, — додав Піт і показав на погруддя з дуже суворими лицями.

— Але вже напевне ви чули про королеву Вікторію, — зауважив Юпітер, — а також про Вашінгтона, Франкліна та Лінкольна.

— Ще б пак, — озвався Піт, — що ж, почнемо хіба з Вашінгтона. Ой, який тяжкий!

— Пильнуй, Піте, — застерегла його місіс Джонс, — це дуже коштовна скульптура. Я збираюсь її продати за п'ять доларів.

— Я стрибну на землю, а ти мені її подаси, — сказав Юпітер.

Піт став у кузові навколішки й обережно опустив погруддя Вашінгтона на руки Юпітерові. Юп міцно обхопив скульптуру і, задкуючи, рушив до столу. Він обережно опустив на стола погруддя першого президента США й витер піт з чола.

— Тітонько Матильдо, — сказав він, — чи не почекати нам на Ганса та Конрада, щоб вони розвантажили ці погруддя, бо ми з Пітом, чого доброго, ще впустимо їх.

— Справді, — згодилася тітка, яка пильно стежила за^ хлопцями. — Плакали тоді мої п'ять доларів. Гаразд, Юпітере, поки що ви вільні. Можете влаштувати зібрання свого клубу або ще чимось займіться.

Річ у тому, що Боб, Піт та Юп зорганізували клуб розгадувачів головоломок, який згодом перетворився на штаб детективів з назвою «Три Агенти». Та місіс Джонс не відала, що хоча хлопці продовжували розгадувати різні ребуси й час від часу посилали свої відповіді на конкурси, тепер їх цікавили тільки справжні таємниці, ті, які трапляються в реальному житті.

Місіс Джонс знала, що Юпітер має власну майстерню з усякими інструментами й навіть друкарським верстатом у закутку подвір'я. Купа будівельних матеріалів ховала її від сторонніх очей. Але тітонька не знала, що поруч з майстернею хлопці обладнали штаб Трьох Детективів.

Штаб був у старому будиночку-автофургоні, якого Титусу Джонсу не вдалося продати через те, що фургон надто постраждав від аварії. Тож Титус віддав його Юпітерові, аби тому було де збиратися з приятелями. Цього року хлопці з допомогою Ганса та Конрада, двох білявих німців, які працювали на складі, збудували навколо фургона справжнісіньку барикаду з обрізків дощок та різного брухту. Фургона тепер зовсім не було видно з подвір'я, а пробиратися до штабу доводилось лише потайними ходами.

У фургоні розмістився маленький кабінет з письмовим столом, телефоном, магнітофоном та іншими необхідними пристроями, а по сусідству обладнали лабораторію й темну комірку для проявлення фотоплівок та друкування фотографій. Майже все це обладнання дісталось Титусові поламаним, Юпітер з друзями старанно його відремонтували та поновили.

Хлопці вже зібралися йти до свого штабу, коли на подвір'я в'їхала ще одна вантажівка, трохи менша. За кермом був Конрад, а поруч з ним сидів Титус Джонс, коротун з величезними вусами, чи не довшими від нього самого. Конрадів брат Ганс сидів у кузові.

Вантажівка загальмувала, й Титус стрибнув на землю. Хлопці побачили, що на кузові лежала ціла купа дивних предметів, власне, кравецьких «бовванів». Кожен з них — це такий собі металевий каркас, обіпнутий чорною тканиною; формою вони нагадували жіночу фігуру, але без голови та з металевою підставкою замість ніг. Раніше таких «бовванів» тримала майже кожна родина, господині їх використовували, у коли шили собі сукні. Але сьогодні мало кому вони були потрібні.

Місіс Джонс підскочила і вхопилась за голову:

— Титусе Джонсе, де твій розум? Як, скажи мені заради всіх святих, збираєшся ти продати цілу вантажівку таких бовванів?

— Та вже до чогось їх прилаштуємо, — Титус нітрохи не знітився. Він був нетиповим лахмітником, адже скуповував не те, що можна було легко продати, а те, що йому подобалося. Втім, як не дивно, йому вдавалося збути все придбане, до того ж з непоганим прибутком.

— Ну ж бо, Юпітере, пометикуй, на що може пригодитися старий кравецький бовван, — звелів дядечко.

— Із нього, — не роздумуючи, вигукнув Юпітер, — може бути добра мішень для стрільби з лука.

— М-г-м, — розважливо мгикнув Титус, — непогано, непогано. Для початку не зле! О, бачу, ви вже почали розвантажувати мою чудову колекцію гіпсових погрудь. Високохудожнє, скажу я вам, придбання.

— А я спочатку не могла зрозуміти, навіщо ти їх придбав, — мовила Матильда, — тепер, здається, знаю, як їх продати, — це садові прикраси. Вони матимуть розкішний вигляд у саду, на невеличких колонах, поміж квітів та кущів.

— Я завше вірив у тебе, Матильдо! — вигукнув дядечко. — Саме так! Гансе, Конраде, швидше їх розвантажуйте і пильнуйте, аби не розбити!

Він влаштувався в тіні, дістав люльку й задимів, а Ганс та Конрад заходилися розвантажувати погруддя.

— Ці голови, — почав розповідати Титус, — я віднайшов у старому будинку, в каньйоні за пагорбами. Господар будинку помер. Меблі та килими продали до моєї появи — так прикро! Нічого не залишилось, окрім різного мотлоху, який нікому не потрібний, — ці погруддя, якісь книги, сонячний годинник, меблі для саду. От я їх і купив.

Він замовк, лише димів люлькою. Юпітер, Піт та Боб скористались нагодою, щоб непомітно зникнути. За хвилину вони вже сиділи в своїй майстерні.

— Ох, — зітхнув полегшено Піт, — я вже думав, що твоя тітонька, Юпе, змусить нас цілий день гнути спину.

— Таки змусила б, якби не злякалася, що ми впустимо на землю цю гіпсову головешку, — відгукнувсь Юпітер. — Тітка Матильда знає ціну кожній копійці.

— Чим же ми займемося? — запитав Піт. — Нічого загадкового, що потребує розслідування, під рукою немає. Може, дістанемо мапи міст-привидів у пустелі, які ми давно збиралися дослідити?

— Можна також поламати голову над завданнями конкурсу, перший приз якого — дводенна подорож на Гаванські острови, — запропонував Боб.

— Отже, так… — почав Юпітер, але раптом заблимала червона лампочка на панелі, прилаштована над друкарським верстатом.

— Погляньте, гукнув Боб, — дзвонить телефон!

— Можливо, хтось хоче запропонувати якусь таємничу історію, — Юпітер не втрачав надії.

А Піт уже відсунув залізну бляху, якою був накритий великий ящик біля друкарського верстата. Він стрибнув у ящик і опинився в Тунелі П — широкій гофрованій трубі, яка була прокладена під горою будівельних матеріалів, навіть спускалась в одному місці під землю, але. вела до ретельно замаскованого фургона. Боб і Піт кинулись слідкома. Піт відчинив люк на другому кінці труби, і хлопці влізли через нього до свого штабу. Телефон і далі дзеленчав. Юпітер підняв слухавку.

— Алло, Юпітер Джонс слухає!

— Будь ласка, почекайте, — почувся жіночий голос, його почули й інші хлопці, адже до телефону був приєднаний динамік. — З вами говоритиме Альфред Хічкок.

Альфред Хічкок! Зазвичай він телефонував, коли в нього з'являлася таємниця, яку потрібно було терміново розслідувати.

— Вітаю тебе, мій юний друже Юпітере, — зарокотав у тісному кабінеті густий бас Альфреда Хічкока. — Сподіваюсь, нині ти не надто зайнятий. У мене тут сидить молодий приятель, котрому потрібна допомога, гадаю, ви саме ті люди, які здатні йому допомогти.

— Охоче зробимо це, містере Хічкок, — мовив Юпітер. — А що трапилось у вашого приятеля?

— Йому у спадок залишили щось дуже коштовне, — відповів Хічкок, — але біда в тому, що він зовсім не уявляє, що це та де його шукати. Якщо ви завітаєте до мене завтра о десятій ранку, він буде тут і сам усе вам розповість.