Таємниця індіанського острова

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

— Отже, ми помилялися, й помилялися в усьому, — після паузи мовив Ломбард. — Вигадали якесь фантасмагоричне страхіття лише тому, що через випадковий збіг обставин померло двоє людей.

— І все ж, — похмуро відповів Армстронг, — питання залишається відкритим. Адже я, чорти його забери, лікар і дещо розуміюся на самогубствах. Ентоні Марстон аж ніяк не був схожий на самогубця.

— А може, це просто нещасний випадок? — невпевнено спитав Ломбард.

— Нічого собі нещасний випадок, до бісової неньки, — хмикнув Блор.

Якусь хвилину всі збентежено мовчали. Блор перший порушив тишу.

— А ось із жінкою… — почав він і змовк.

— З місіс Роджерс?

— Так. Адже з нею міг трапитися й нещасний випадок? Могло так статися?

— Нещасний випадок? — перепитав Філіп Ломбард. — Як ви це собі уявляєте?

Блорове обличчя набирало все більш стурбованого вигляду. Цегляста шкіра потемнішала. Він промимрив:

— Слухайте-но, докторе, ви ж давали їй якогось наркотика?

Армстронг уп'явся в нього поглядом:

— Наркотика? Куди ви хилите?

— Ви самі сказали, що вчора ввечері дали їй якесь снотворне.

— Он що? Звичайнісінькі заспокійливі пілюлі. Абсолютно нешкідливі.

— А що ж це все-таки було?

— Я дав їй малу дозу тріоналу. Абсолютно нешкідлива доза.

Блор аж побагровів.

— Слухайте, будемо відверті. Хіба ви не могли дати їй завелику дозу?

— Уявлення не маю, про що ви торочите, — розсердився Армстронг.

— Хіба ви не могли помилитися? — вів своєї Блор. — Адже таке часом трапляється.

— Цілковита дурниця, — відрубав Армстронг. — А може, — уїдливо запитав, — ви такої думки, що я вчинив це навмисне?

— Годі вам, — втрутився Ломбард, — зберігайте спокій. Коли ми станемо один одного запідозрювати, ладу не буде.

— Я тільки висловив припущення, що лікар міг помилитися, — похмуро виправдовувався Блор.

— Лікарі не можуть дозволяти собі подібні помилки, друже мій, — сказав Армстронг посміхаючись, та посмішка вийшла вимучена.

— Це була б не перша ваша помилка, — ущипливо докинув Блор, — якщо вірити пластинці.

Армстронг пополотнів.

— Яка користь ображати один одного, — знову втрутився Ломбард. — Усі ми в одному човні. То й триматися треба разом. До речі, що ви можете нам розповісти з приводу вашої власної справи зі лжесвідченням?

Блор, стиснувши кулаки, зробив крок уперед.

— Не зачіпайте мене, — сказав він нараз охриплим голосом. — Це брудний наклеп. Ви, либонь, не від того, щоб заткнути мені рот, містере Ломбард, але є речі, про які я хтів би дізнатися, й одна з них стосується вас.

У Ломбарда брови поповзли угору.

— Мене?

— Так, саме вас. Я був би щасливий дізнатися, чом це ви, виряджаючись у гості, захопили з собою пістолет?

— Це ви хтіли б знати, ви? — спитав Ломбард.

— Так, саме я!

— А знаєте, Блоре, — несподівано сказав Ломбард, — ви не такий дурень, яким здаєтеся.

— Може, воно й так. І все ж як ви поясните наявність у вас пістолета?

Ломбард посміхнувся:

— Я взяв його, бо знав, що можу вскочити в якусь халепу.

— Учора ввечері ви це приховали від нас, — підозріло сказав Блор. — Отже, ви нас обманули?

— До певної міри так, — згодився Ломбард.

— Ну, то хуткіше викладайте, у чому річ.

— Я вважав недоречним переконувати вас, що я запрошений сюди, як і інші гості, — почав Ломбард. — Та насправді це не зовсім так. До мене звернувся дехто на прізвище Морріс. Він запропонував мені сто гіней, за цю винагороду я мав приїхати сюди й бути насторожі. Послався на те, що знає мою репутацію як людини, корисної в небезпечних ситуаціях.

— Ну? — нетерпляче спитав Блор.

— Я все сказав, — осміхнувся Ломбард.

— Та він, певно, не обмежився цим і розповів вам іще дещо, — насторожився Армстронг.

— Ні. Нічого більше витягти мені з нього не пощастило. «Якщо бажаєте — згоджуйтеся, а ні, то ні», — так сказав він. Грошей у мене не було — і я погодився.

Та Блора ця оповідь зовсім не переконала.

— А чому ви цього не розповіли нам учора ввечері? — прискіпувався він.

— Бачте, друже, — виразисто стенув плечима Ломбард, — як мені було знати, чи вчора ввечері не сталося саме те, заради чого мене сюди запросили. Отож я і причаївся, розповів вам вигадану історію, яка мене ні до чого не зобов'язувала.

— А тепер ви не так думаєте? — кинув на нього гострий погляд Армстронг.

— Так, тепер вважаю, що я з вами в одному човні, — відповів Ломбард. Обличчя його потемнішало. — А сто гіней — це той шматочок сиру, з допомогою якого містер Оуен заманив мене у пастку так само, як і вас. Бо всі ми, — висновив Ломбард, — у пастці, у цьому я не маю щонайменшого сумніву! Можу заприсягнутися! Смерть місіс Роджерс! Смерть Тоні Марстона! Зникнення індійчат з обіднього столу! Аякже, в усьому ясно видко руку містера Оуена — але ж де, чорт забери, цей містер Оуен власною персоною?

Знизу долинув урочистий звук гонга, що кликав на ленч.

Роджерс стояв у дверях їдальні. Коли чоловіки спустилися східцями, він зробив два кроки вперед і запобігливо промовив:

— Сподіваюсь, ви будете задоволені ленчем. Я подав шинку, холодні язики й наварив картоплі. Є ще сир, бісквіти й консервовані фрукти.

— Чудове меню, — сказав Ломбард, — отже, харчі ще не вичерпані?

— Їжі дуже багато, сер, але все в консервах. Комору вщерть набито продуктами. Дозволю собі зауважити, сер, що на острові це дуже важливо — адже тут завжди існує небезпека бути відрізаними від суші на тривалий час.

Ломбард схвально кивнув. Супроводжуючи чоловіків до їдальні, Роджерс мурмотів:

— Мене надзвичайно турбує, що Фред Нарракотт сьогодні не приїхав. Страх як не поталанило.

— Саме так — не поталанило, — озвався Ломбард. — Це ви добре підмітили.

До кімнати зайшла міс Брент. В руках вона тримала клубок шерсті, який старанно змотувала. Зайнявши своє місце за столом, вона зауважила, ні до кого персонально не звертаючись:

— Погода змінюється. Знявся сильний вітер, на морі баранці.

Повільними, мірними кроками увійшов до їдальні суддя Уоргрейв. Його очі, ледь видні з-під кошлатих брів, метко оглянули всіх.

— А ви непогано попрацювали сьогодні вранці, — сказав він, звертаючись до чоловіків, і в голосі його бриніла злорадна втіха.

Віра Клейторн, засапана, вбігла до їдальні.

— Сподіваюсь, я не примусила вас чекати на мене? — запитала вона. — Я не спізнилася?

— Ви не остання, — відповіла Емілі Брент, — ще не прийшов генерал.

Коли всі посідали круг столу, Роджерс звернувся до міс Брент:

— Накажете починати, мадам, чи зачекати ще трохи?

— Генерал Макартур сидить унизу біля самого моря, — сказала Віра. — Певно, він не почув гонга, до того ж генерал сьогодні ні в сих ні в тих.

Роджерс поспіхом запропонував:

— Я спущуся й скажу йому, що ленч подано.

— Я піду, — сказав Армстронг, — а ви починайте їсти.

Виходячи з кімнати, він чув, як Роджерс казав Емілі Брент:

— Що вам покласти, мадам, язик чи шинку?

П'ятеро гостей за круглим столом будь-що намагалися зав'язати розмову. Різкий вітер стукотів у вікно.

— Насувається шторм, — здригнувшись, промовила Віра.

— Учора з Плімута зі мною в купе їхав якийсь старий, — підтримав розмову Блор. — Він увесь час твердив, що насувається шторм. Разюче, як вони, ці моряки, завбачають погоду.

Роджерс обійшов гостей, зібрав брудні тарілки. Раптом він зупинився посеред кімнати з купою посуду в руках.

— Хтось біжить сюди, — перелякано вимовив він.

Тієї ж миті всі почули тупіт ніг. І зразу ж зрозуміли — зрозуміли, хоч їм ніхто нічого не казав… Мов домовившись, усі підвелися зі своїх місць, поглядами вп'ялися в двері.

До кімнати вбіг захеканий доктор Армстронг.

— Генерал Макартур… — почав він.

— Мертвий! — вихопилося у Віри.

— Так, він мертвий…

Запала тиша.

Сім чоловік мовчки дивилися один на одного, не в змозі вимовити бодай слово.

Гості збилися у вестибюлі, спостерігаючи, як уносять до будинку тіло старого генерала. В цю мить розляглося виття й свист вітру — почався шторм, на дах будинку обрушилася страшенна злива.

Блор і Армстронг прямували з ношею до сходів, коли Віра Клейторн нараз рвучко повернулася й кинулася до їдальні.

Там усе залишилося на своїх місцях. Віра наблизилася до столу. Мовчки стояла вона там хвилину-дві, коли до кімнати нечутними кроками ввійшов Роджерс. Побачивши Віру, Роджерс від несподіванки остовпів. Швидко отямившись, він запитливо подивився на неї й сказав:

— Я… я… зайшов тільки подивитися, міс.

Віра відповіла несподівано для самої себе хрипким голосом:

— Ви не помилилися, Роджерс. Дивіться: їх тільки сім…

Тіло Макартура поклали на ліжко. Востаннє обслідувавши мерця, Армстронг вийшов з генералової спальні й спустився вниз. Решта гостей чекали на нього у вітальні. Міс Брент в'язала. Віра Клейторн стояла біля вікна й спостерігала зливу, що скаженіла на острові. Блор сидів у кріслі, важко опустивши руки на коліна. Ломбард нервово ходив туди-сюди по кімнаті. У віддаленому кутку кімнати суддя Уоргрейв потонув у старовинному кріслі. Очі в нього були напівзаплющені. Коли доктор зайшов до кімнати, суддя трохи підняв повіки й запитав:

— Як справи, докторе?

Армстронг був блідий.

— Макартура вдарили по потилиці кийком або якимось іншим важким предметом.

Всі загомоніли, а суддя вдруге подав голос:

— Ви знайшли знаряддя вбивства?

— Ні.

— І незалежно від цього ви цілком певні, що смерть генерала настала саме від удару по потилиці?

— Так!

— Тепер нам зрозуміло, — спокійно мовив суддя.

Увесь ранок Уоргрейв просидів у кріслі млявий, байдужий. Тепер він без особливих зусиль захопив керівництво — позначалася вироблена роками звичка керувати. Він поводився так, наче головував у суді.

— Сьогодні вранці, джентльмени, — тут він одкашлявся, — я сидів на терасі й мав можливість спостерігати вашу діяльність. Мета ваша була мені зрозумілою. Ви обшукали острів, намагаючися знайти нашого невідомого вбивцю — містера А. Н. Оуена.

— Так точно, сер, — сказав Філіп Ломбард.

— І ви, безперечно, дійшли такого ж висновку, як і я, — вів далі суддя, — що Марстон і місіс Роджерс не позбавили себе життя і не вмерли випадково. Ви, безперечно, зрозуміли й те, для чого містер Оуен заманив нас на цей острів?

— Він божевільний! Псих! — прохрипів Блор.

— Певно, ви маєте рацію, — сказав суддя, відкашлявшись. — Та це навряд чи має якесь значення зараз. Наше головне завдання тепер — урятувати своє життя.

Армстронг сказав тремтячим голосом:

— Але ж на острові нікого, крім нас, немає! Запевняю вас, абсолютно нікого!

— У певному розумінні ви маєте рацію, — лагідно сказав суддя. — Я дійшов такого ж висновку сьогодні вранці. Я міг би заздалегідь сказати вам, що ваші пошуки будуть марними. І попри все це я дотримуюся такої думки, що містер Оуен (називатимемо його тим ім'ям, яке він сам собі обрав) перебуває на острові. Годі сумніватися в цьому. Він поставив собі за мету покарати осіб, що скоїли злочини, за які їх не можна притягнути до відповідальності за законом. Є лише один спосіб здійснити цей план: містер Оуен має бути серед запрошених. Звідси випливає, що містер Оуен — це один із нас…

— Ні… ні… ні, — зі стогоном вихопилося у Віри.

Суддя підозріливо оглянув її і промовив:

— Моя юна леді, ми повинні дивитися фактам у вічі, бо всі ми перебуваємо в надто небезпечному становищі. Один із нас — А. Н. Оуен. Хто саме нам невідомо. Із десяти осіб, що приїхали на острів, троє поза підозрою: Ентоні Марстон, місіс Роджерс та генерал Макартур. Залишається сім чоловік. Із цих семи один, так би мовити, — «липове» індійча, — він обвів поглядом аудиторію. — Ви згодні зі мною?

— Це неймовірно, але, я гадаю, ви маєте рацію, — сказав Армстронг.

— Не маю в цьому жодного сумніву, — підтвердив Блор. — І коли хочете знати мою думку…

Суддя Уоргрейв різким жестом спинив його і спокійно вів далі:

— Свого часу ми повернемося до цього. А тепер мені важливо знати: чи всі згодні зі мною?

— Ваші міркування здаються мені цілком логічними, — не припиняючи в'язання, промовила Емілі Брент. — Я теж вважаю, що в одному із нас поселився диявол.

— Я не можу повірити цьому… не можу, — прошепотіла Віра.

— Ломбард?

— Цілком згодний з вами, сер.

Суддя задоволено кивнув.

— А тепер, — мовив він, — нумо вивчати доводи. Для початку з'ясуємо, чи є підстави підозрювати якусь певну особу. Містер Блор, ви начебто хотіли щось повідомити?

— У Ломбарда є пістолет, — важко дихаючи, сказав Блор. — Опріч того, він учора збрехав усім нам. Сам же зізнався в цьому.

Філіп Ломбард зневажливо посміхнувся.

— Ну що ж, доведеться, либонь, удруге пояснити.

І він стисло повторив свою розповідь.

— А як ви це доведете? — грубо спитав Блор. — Чи ви можете підтвердити правдивість вашої нинішньої версії?

Суддя кахикнув.

— На жаль, ми всі в такому ж становищі. Усім нам доводиться вірити на слово. На мою думку, можливий лише один шлях: з'ясувати, чи є серед нас хоч одна людина, яку ми можемо звільнити від підозри на підставі свідчень.

— Я — відомий спеціаліст, — сказав Армстронг, — і сама лише думка про те, що я…

І знову суддя різко урвав доктора, не давши йому навіть скінчити фразу.

— Я й сам не безвісна людина, — сказав він. — Та це, друже мій, ще не доказ. Лікарі, судді, бувало, божеволіли… Та й полісмени теж, — додав він, дивлячись на Блора.

Втрутився Ломбард:

— Сподіваюся, на жінок ваші підозріння не поширюються?

Суддя підвів свої рухливі брови й відповів тим єхидним тоном, якого так не полюбляли адвокати:

— Якщо я вас правильно зрозумів, ви вважаєте, що жінки не здатні на вбивства?

— Зовсім ні, — роздратовано відповів Ломбард, — але я вважаю за неможливе… — і затявся.

Суддя тим-таки єхидним тоном звернувся до Армстронга:

— Як ви вважаєте, докторе Армстронг, чи могла б жінка вбити бідолаху Макартура?

— Цілком, мала 6 тільки відповідне знаряддя — гумового кийка, наприклад, чи палицю.

— І це не вимагало б од неї надмірного напруження сил?

— Зовсім ні.

— Дві інші смерті сталися внаслідок отруєння, — сказав суддя, його карк увесь час рухався. — Я вважаю, ніхто не заперечуватиме, що отруювачем може бути людина, навіть фізично квола.

— Та ви з глузду з'їхали! — закричала Віра.

Суддя, не кваплячись, перевів на неї свій погляд. Це був байдужий погляд людини, котра звикла вершити долю інших.

«Він дивиться на мене, як на цікавий експонат, — подумала Віра. І раптом у неї сяйнула думка: — Не дуже-то я йому подобаюся».

— Моя люба юна леді, — спокійним тоном почав суддя, — постарайтеся стримати свої почуття. Я не обвинувачую вас. Сподіваюся, що ви, міс Брент, — він уклонився старій діві, — не ображаєтеся на мене, коли я наполягаю, що всі ми однаково перебуваємо під підозрінням?

Міс Брент продовжувала в'язання, навіть не удостоївши суддю поглядом.

— Сама думка, що я можу зазіхнути на життя людини, не кажучи вже про життя трьох людей, — холодно вимовила вона, не підводячи погляду, — здасться чистим безглуздям кожному, хто мене знає. Але ж ми не знаємо одне одного, і я розумію, що за таких обставин жодний із нас не може бути вільний від підозри, доки не буде доведено його невинність. Повторюю: в одному із нас поселився диявол.

— На цьому й закінчимо, — мовив суддя. — Ніхто не вільний від підозри: ні моральні якості, ані становище в суспільстві не беруться до уваги.

— А як же з Роджерсом? — запитав Ломбард. — На мою думку, його можна зі спокійною совістю викреслити зі списку.

— Це на якій же підставі? — поцікавився суддя.

— По-перше, в нього на це розуму не вистачить, а по-друге, однією з жертв стала його дружина.

— За час мого суддівства, молодиче, — підвівши важкі брови, повчально сказав Уоргрейв, — мені довелося розглядати кілька справ про жінковбивство, і суд, уявіть собі, визначив чоловіків винними.

— О, безперечно! — вигукнув Ломбард. — Ну, звичайно ж! Вбивство дружини — справа цілком імовірна, коли хочете, навіть природна! Та не в даному випадку! Я можу повірити, що Роджерс убив свою дружину, побоюючись, що вона розколеться й викаже його, або тому, що зненавидів її, чи тому, що йому закортіло поєднатися з іншою жіночкою — молодшою і не з такими довгими зубами, як у неї. Але я не можу уявити собі Роджерса в ролі збожеволілого містера Оуена, котрий чинить своє ідіотське правосуддя і як першу жертву обирає свою власну дружину, покаравши її за їхній спільний злочин!

— Ви приймаєте чутку за довід, — заперечив суддя Уоргрейв. — Ми не знаємо, чи справді навмисне вбили Роджерс і його дружина свою господарку. Це може бути й брехнею, щоб поставити Роджерса в однакове становище з усіма нами. Ми не знаємо, чому вчора ввечері місіс Роджерс пойняв жах; можливо, тому, що вона усвідомила, що чоловік її схибнувся.

— Що ж, хай буде по-вашому, — погодився Ломбард. — А. Н. Оуен — один із нас; жодного винятку — підозра до всіх.

Суддя Уоргрейв повів слідство далі:

— Тож я наполягаю, що тут не може бути винятків, які грунтувалися б на суспільному становищі, характері або ймовірності. Тепер необхідно встановити, хто з нас може бути звільнений від підозріння на підставі фактів. Коротше кажучи, чи є серед нас одна чи кілька осіб, які аж ніяк не мали змоги підсипати отруту Марстонові, дати завелику дозу снотворного місіс Роджерс, вбити генерала Макартура?

Щира посмішка пом'якшила грубуваті риси Блорового обличчя.

— Отепер ви діло кажете, сер, — мовив він, — нарешті ми підійшли до самої суті! Спробуємо розібратися. Щодо Марстона, то тут вже годі щось з'ясовувати. Висловлювалися припущення, начебто хтось крізь вікно підсипав у його келих отруту ще до того, як він востаннє налив собі віскі. Втім, таке зробити в самій кімнаті було б іще легше. Не пригадую, чи був у цей час в кімнаті Роджерс, але всі інші запросто могли це зробити. — Він перевів подих. — Тепер перейдемо до місіс Роджерс. Тут на підозрінні перш за все її чоловік і доктор. Будь-кому з них зробити це було як оком змигнути…

Армстронг скочив з місця. Його аж затрусило від злості:

— Я протестую… Це нечувано! Заприсягаюся — доза була абсолютно…

— Докторе Армстронг! — верескливий голос судді бринів владно. — Ваше обурення цілком природне. І все ж ми не маємо права відвертатися від фактів. Вам або Роджерсові було найлегше дати їй снотворного. Тепер з'ясуємо, в якому становищі перебували інші. Які можливості підсипати отруту мали я, інспектор Блор, міс Брент, міс Клейторн чи містер Ломбард? Чи можна когось із нас вважати цілком поза підозрою? — І після короткої паузи мовив: — Гадаю, нікого!

— Та я й близько до неї не підходила, — спересердя сказала Віра. — Всі ви це можете підтвердити!

— Якщо пам'ять мене не зраджує, — знов узяв ініціативу до своїх рук суддя, — події розвивалися так. Прошу поправити мене, коли я де в чому помилюся. Ентоні Марстон і містер Ломбард перенесли місіс Роджерс на канапу. До неї підійшов доктор Армстронг. Він послав Роджерса за бренді. Потому знялася суперечка, звідки лунав голос. Усі ми вийшли до суміжної кімнати, за винятком міс Брент, яка залишалася в кімнаті з непритомною жінкою.

На обличчі міс Брент спалахнули червоні плями. Спиці нерухомо застигли в її руках.

— Це нахабство! — тільки й вимовила вона.

Безжальний голос судді тихо вів далі:

— Коли ми повернулися до кімнати, ви, міс Брент, стояли, схилившись над місіс Роджерс.

— Невже звичайна жалість — злочин? — обурилася міс Брент.

— Моя мета — встановити факти, й тільки факти, — непохитно продовжував суддя. — Згодом до кімнати увійшов Роджерс із келихом бренді, що його він, звичайно, міг належним чином обробити до того, як увійшов. Жінці дали бренді, й невдовзі чоловік і доктор провели її до спальні, де Армстронг дав їй снотворного.

— Абсолютно точно, — підтвердив Блор. — Отже, від підозріння звільняються; суддя, містер Ломбард, я і міс Клейторн, — в його грубому голосі яскраво бриніли переможні нотки.

Приштрикнувши Блора до місіїя холодним поглядом, суддя промимрив:

— Невже? Ми ж бо мусимо врахувати найменші можливості.

— Я не розумію вас, — Блор розгублено вп'явся поглядом у суддю.

— Місіс Роджерс лежить нагорі в своєму ліжку, — оповідав Уоргрейв, — снотворне починає діяти. Вона у напівзабутті. Раптом лунає притишений стук у двері, до кімнати заходить людина, приносить, скажімо, таблетку й каже: «Доктор наказав вам прийняти це». Невже ви гадаєте, що вона не проковтнула б цієї таблетки?

Запала тиша. Блор човгав ногами, супився. Філіп Ломбард сказав:

— Все це пусті вигадки. Жоден із нас не виходив з кімнати ще години дві-три. Саме вмер Марстон, і було не до того.

— Хтось міг відвідати її й пізніше, коли всі вже полягали спати, — сказав суддя.

— Але ж на той час там уже був, мабуть, Роджерс, — заперечив Ломбард.

— Ні, — втрутився Армстронг, — Роджерс ще спускався До їдальні, аби прибрати, помити посуд. Саме тоді будь-хто міг пройти непоміченим до спальні небіжчиці.

— Але, докторе, тоді місіс Роджерс уже, напевно, міцно спала, — адже ви їй дали снотворне! — сказала Емілі Брент.

— Цілком імовірно. Але ж це непевно. Доки не призначиш пацієнтові ті ж самі ліки кілька разів, не знаєш, як вони діють на нього. На декого снотворне діє досить повільно — це залежить від індивідуальної реакції пацієнта.

Ломбард не витримав:

— Звичайно, ви саме це мали сказати, докторе! Адже воно вам на руку, хіба ні?

Армстронг знову почервонів від люті, та не встиг і рота розкрити, як тихий владний голос судді знову перебив:

— Отакими взаємними обвинуваченнями ми нічого не досягнемо. Факти — от що нам потрібно. Вважаю, ми встановили, що ймовірності тут мало, хоча все знову ж таки залежить від того, хто саме це міг бути. Поява міс Брент чи міс Клейторн з таким дорученням, певно, не викликала б у хворої ніякого подиву. В той же час, коли 6 до неї завітав я або містер Блор чи містер Ломбард, це здалося б їй щонайменше дивним. Але й у цьому випадку, я вважаю, в хворої не виникло б серйозних підозрінь.

— І який же висновок можна з цього зробити? — спитав Блор.

— Розслідувавши друге вбивство, — сказав, погладжуючи верхню губу, суддя Уоргрейв своїм безпристрасним, ніби відчуженим голосом, — ми встановили: жоден із нас не може бути цілком вільним від підозри. А тепер, — вів далі, — переходимо до смерті генерала Макартура. Я прошу кожного, хто переконаний у наявності в нього або в неї алібі, по можливості повно викласти обставини справи. Сам я відразу ж заявляю, що не маю беззаперечного алібі. Я протягом усього ранку перебував на терасі, розмірковуючи над нашим винятковим становищем, і пішов звідти лише тоді, коли пролунав гонг, але були, очевидно, якісь моменти, коли мене ніхто не бачив, — і в цей час я мав повну можливість спуститися до моря, вбити генерала й повернутися на своє місце. Ніяких доказів того, що я не залишав тераси, крім мого особистого запевнення, я подати не можу. Але за таких обставин того не досить. Необхідні доводи.

Слово взяв Блор:

— Я увесь ранок перебував у товаристві містера Ломбарда й доктора Армстронга. Вони можуть ствердити це.

— Ви ходили до будинку по канат, — заперечив Армстронг.

— Ну то що, — відповів Блор. — Пішов і одразу повернувся.

— Вас довгенько-таки не було.

— На що ви, чортбатьказна, натякаєте, докторе Армстронг? — розлютився Блор.

— Я тільки сказав, що вас довгенько не було, — повторив Армстронг.

— Треба ж мені було відшукати цей гаспидів канат! Хіба міг я знати наперед, де він лежить?!

— Під час відсутності містера Блора ви весь час були разом? — звернувся суддя до Ломбарда й Армстронга.

— Звичайно, звичайно, — охоче підтвердив Армстронг. — Та ні, Ломбард відходив на кілька хвилин, а я залишався на місці.

Ломбард посміхнувся.

— Я хотів перевірити, чи можна звідси подавати сонячні сигнали на сушу. Пішов обрати місце. Мене не було хвилини дві, не більше.

— Це правда, — Армстронг хитнув головою. — Цього недостатньо для вбивства, запевняю вас.

— Хтось із вас дивився на годинник? — спитав суддя.

— Н-ні.

— А я був узагалі без годинника, — сказав Філіп Ломбард.

— Хвилини дві — це вельми неточний вислів, — єхидно зауважив суддя й повернув голову до виструнченої фігури з в'язанням на колінах.

— А ви, міс Брёнт?

— Ми з міс Клейторн вилізли на гору. Потому я сиділа на терасі, грілася на сонці.

— Чогось-то я вас там не бачив, — сказав суддя.

— Ви не могли мене бачити, бо, ховаючись од вітру, я влаштувалась у закутку за східним боком будинку.

— І ви сиділи там до самого ленчу?

— Так.

— Міс Клейторн?

Віра відповідала охоче й чітко:

— Ранок я провела в товаристві міс Брент, далі трохи никала по острову, потім спустилася до моря й побалакала з генералом Макартуром.

— О котрій годині це було? — спитав суддя.

На цей раз Віра відповіла не так упевнено:

— Н-не знаю. За годину до ленчу, а може, трохи пізніше.

— Це було до того, як ми з ним розмовляли, — спитав Блор, — чи пізніше?

— Не знаю, — відповіла Віра, — він був якийсь чудний.

— А в чому це проявлялося? — поцікавився суддя.

— Він сказав, — відповіла Віра чомусь пошепки, — що очікує тут своєї смерті, потім сказав, що ми всі маємо померти. Він так… так налякав мене…

Суддя співчутливо похитав головою.

— А що ви робили потім?

— Повернулася додому. Потім, майже перед самим ленчем, я знову вийшла й гуляла гірською стежкою позаду будинку, не знаходячи собі місця.

Суддя звичним жестом обмацав своє підборіддя й сказав:

— Залишається ще Роджерс. Проте навряд чи його свідчення додадуть що-небудь до відомостей, які маємо.

І справді, коли Роджерса викликали, він майже нічого не міг розповісти. Протягом усього ранку він був завантажений своїми господарськими справами, готував ленч, перед ленчем подав на терасу коктейлі, потім піднявся нагору, щоб перенести свої речі з горища до іншої кімнати. Він жодного разу не глянув у вікно й нічого не бачив такого, що могло б пролити світло на смерть генерала Макартура. Але він твердо переконаний, що, коли накривав на стіл до ленчу, там стояло вісім індійчат. Коли Роджерс закінчив свої показання, в кімнаті знову запанувала тиша. Суддя Уоргрейв одкашлявся. Ломбард прошепотів на вухо Вірі:

— Тепер він оголосить заключну мову.

— Ми намагалися якнайдетальніше розслідувати причини всіх трьох смертей, що сталися тут на острові, — почав суддя. — І хоч є вагомі підстави вважати, що окремі особи не могли вчинити те або інше вбивство, проте жоден із нас не може бути поза підозрою. Повторюю, я цілковито переконаний, що із семи чоловік, які зібралися в цій кімнаті, один — небезпечний, а найімовірніше, і маніакальний злочинець. Ми не знаємо, хто ця людина. Єдине, що ми можемо зробити в такому становищі, — це зголоситись: яких заходів слід нам ужити, щоби просити материк про допомогу, а якщо допомога затримається, — як зберегти нашу безпеку. Я хочу просити всіх вас найуважніше обміркувати це. Тим часом кожний повинен оберігати своє життя. Досі вбивці порівняно легко було здійснювати злочинні наміри — адже його жертви нічого не підозрювали. Відтепер ми мусимо взяти під підозру всіх і кожного. Пильність — наша зброя. Будьте обережні, не забувайте про небезпеку. Оце все, що я хотів сказати вам.

— В судовому засіданні оголошується перерва, — ледь чутно промурмотів Ломбард.