Таємниця індіанського острова

РУКОПИС, НАДІСЛАНИЙ ДО СКОТЛЕНД-ЯРДУ КАПІТАНОМ РИБАЛЬСЬКОГО СУДНА «ЕММА-ДЖЕЙН»

«Природа наділила мене складною вдачею, безліччю суперечностей.

Почати хоча б із того, що з дитинства мені притаманна непозбутна романтична уява. Ще хлопчиськом я пожадливо читав найрізноманітніші пригодницькі романи, морські оповідання, в яких важливі документи закорковувалися в пляшки й звірялися на волю морських хвиль. І дотепер романтика такої пляшки зберегла для мене свою чарівність. Один шанс зі ста, що моя сповідь, яку я зараз напишу, укладу до пляшки й викину в море, стане здобутком людей і кине світло на досі не розкриту (чи, може, я лещу собі?) таємницю десяти смертей.

Та романтична уява була аж не єдиною чудною рисою мого характеру. Я відчував справді садистську насолоду, коли споглядав або спричинював смерть. Згадую свої досліди над осами й різними садовими шкідниками… З раннього віку пізнав я жагучу пристрасть до вбивства. Та одночасно, і начебто всупереч цьому, мені властива була й цілком протилежна риса — настійне почуття справедливості. Мені гидко було від самої думки, що. хто б не був — чи то людська істота, чи тварюка, — може безневинно страждати, ба навіть загинути від моїх рук. Я завше гостро відчував потребу справедливості.

Такий склад характеру неминуче — це може пояснити будь-який психолог — мусив вплинути на вибір мною професії. Я став юристом, і це вдовольнило майже всі мої інстинкти.

Злочин і кара — ця одвічна проблема полонила мою уяву. Яз незвичайним захопленням читав усілякі детективні романи, Оповідання, а іноді й сам, так би мовити для розваги, вигадував найхитромудріші способи вбивства.

Коли внаслідок успішного просування по службі я став головувати в суді, саме отой другий із зазначених мною інстинктів одержав широку можливість розквіту. Спостерігати злочинця, котрий безпорадно корчиться на лаві підсудних і люто страждає, очікуючи покарання, що, мов лиха доля, неминуче насувається на нього, — о, це правило для мене за найвищу насолоду! Причому, зауважте, я зовсім не відчував радості, коли це була невинна людина. У кількох випадках я припиняв слухати справу, коли переконувався в цілковитій невинності підсудного; присяжним я при цьому доводив, що відсутній склад злочину. Але завдяки вмілим і справедливим діям нашої поліції більшість обвинувачених у вбивстві, що поставали передо мною, були таки винні.

Так було й з Едвардом Сетоном. Щоправда, на суді він тримався чудово, його манери справили на присяжних добре враження. Проте зібрані слідством докази, хоча й не мали ефектного вигляду, не залишали — а моє знання злочинців стверджувало це — щонайменшого сумніву в тому, що підсудний винен. Зловживши довір'ям літньої жінки, Сетон убив її.

У мене склалася репутація судді-вішателя, та це несправедливо. У своєму напутньому слові до присяжних я завше прагнув викладати тільки істину — сумлінно й неупереджено. Я лише намагався убезпечити присяжних від психологічного впливу закликів наших емоційних адвокатів. Я зосереджував увагу присяжних на фактичних доводах.

Однак протягом останніх років я став помічати в собі, нове прагнення — не тільки вершити правосуддя, а й бути його безпосереднім знаряддям.

Мені закортіло — ніде правди діти — самому вбити! Я це ототожнював із прагненням митця до самовираження. Я був — у всякому разі в думці — митцем злочину! Моя уява, що стримувалася суворими канонами моєї професії, потай набрала величезної сили. Я мусив (мусив!), мусив учинити вбивство! Більше того, йшлося не про якесь звичайне вбивство! Це мав бути фантастичний злочин — щось грандіозне, нечуване! На цьому позначилась, мабуть, схильність до незвичайного, що збереглася в мене з юних років. Я жадав чогось театрального, неймовірного! Я прагнув убивати… Так, я прагнув убивати… Але — як би то не здалося декому безглуздим — мене обмежувало й заважало природжене почуття справедливості. Невинний не повинен потерпіти!

Ця незвичайна ідея зародилася в моєму мозку під час випадкової бесіди з одним лікарем. Він зацікавив мене своїм зауваженням, що вбивцям, бува, щастить уникнути суду і залишитися безкарними. Як, приклад, він навів випадок з однією літньою жінкою, котра невдовзі перед тим померла.

Його пацієнтка мала двоє слуг — подружжя, котре сприяло її смерті: вони навмисно не дали їй прописаних ліків. Після смерті господині вони одержали згідно з заповітом кругленьку суму й уникли судового переслідування. Проте лікар не мав ніякого сумніву в їхній винності, хоч довести таку провину абсолютно неможливо. Він іще додав, що повсюдно траплялося й трапляється багато подібних фактів — випадків навмисного вбивства, які не підпадають під чинність закону.

Ця розмова з лікарем відкрила переді мною цілком несподівані перспективи. Я тут-таки надумав чинити правосуддя особисто, але не над одним злочинцем, а над багатьма.

Я пригадав дитячу лічилку про десятьох індійчат, Мені не було ще й двох років, коли мене глибоко зворушила доля цих індійчат, число яких невблаганно скорочувалось з кожним куплетом. Отже, я заходився потай розшукувати свої майбутні жертви… Не займатиму тут багато місця детальним описом, як це я здійснював. Я опрацював певний стиль бесіди, що її намагався проводити з якомога більшим числом людей, яких зустрічав, — і наслідки перевершили мої сподівання.

У лікарні, де я мав оперуватися, мене доручили турботам медичної сестри, заповзятої прихильниці товариства тверезості.

Намагаючись навернути мене до своєї віри, вона, не шкодуючи ні сил, ні часу, на прикладах із життя доводила мені шкідливість алкогольних напоїв. В одній лікарні, серед іншого оповідала вона мені, працював лікар, котрий, будучи добре-таки напідпитку, оперував жінку й відправив її на той світ. Я випитав у неї, вдаючи байдужість, про яку лікарню йдеться, і таким чином здобув необхідні мені дані про злочинця, доктора Армстронга, вбивцю через безвідповідальність.

Завдяки випадково почутій у клубі розмові двох підстаркуватих вояк натрапив я на слід генерала Макартура. Людина, яка щойно повернулася з берегів Амазонки, розкрила мені злочин Філіпа Ломбарда.

Історію пуританки Емілі Брент, її бідолашної служниці розповів мені на Майориці один із наших співвітчизників, надзвичайно обурений бездушністю старої діви. Ім'я Ентоні Марстона я вибрав у довгому реєстрі аналогічних злочинців. Його виняткова бездушність і нездатність відчувати хоча б найменшу відповідальність за передчасно обірване життя зробили його, як я був певний, небезпечним для суспільства типом, не вартим права на життя. Щодо колишнього інспектора Блора, то він цілком природно потрапив до моїх рук: я чув, як мої колеги жваво обговорювали справу Ландора. Я розцінив його вчинок як серйозне клятвопорушення. Адже поліцаї, як слуги закону, зобов'язані бути винятково чесними людьми: кожному їхньому слову вірять беззастережно вже в силу їхньої професії. І, нарешті, перетинаючи Атлантичний океан, якось засидівся допізна в салоні для курців з молодим красенем на ймення Х'юго Хемілтон. Він видавався засмученим і, мабуть, прагнучи забуття, ревно налягав на лікери, дійшовши тієї сентиментальної стадії, коли конче потрібний співбесідник. Я не сподівався почути щось цікаве для себе, проте, за звичкою, розпочав свій стандартний допит. Те, що я почув, настільки вразило мене, що я й зараз пам'ятаю кожне слово… Він сказав:

— Ви маєте слушність. Щоб убити свого ближнього, не обов'язково, як гадає більшість людей, підписати, припустімо, миш'яку або зіштовхнути жертву зі скелі… — Хемілтон нахилився до мене й поволі промовив, дивлячись просто у вічі:— Я знав одну злочинницю. Дуже добре знав, скажу вам. Навіть кохав її… І тепер ще інколи мені здається, ніби я кохаю її… Це жахливо, жахливо… Бачите, вона зважилась на злочин задля мене. У жінок подеколи вселяється диявол. Ви б нізащо не повірили, що така мила, така чарівна дівчина, справжній ангел, може послати дитину в море, напевно знаючи, що вона не випливе. Хіба ви повірите, що це може зробити жінка?

Я не витримав, перебив його:

— І ви певні, що то був обдуманий злочин?

Х'юго наче протверезився.

— Так, — відповів. — Хоч нікому іншому це й на думку не спало. Та коли я поглянув на неї, усе зрозумів — прочитав в її очах. І вона це зрозуміла. Злочинниця не врахувала лише одного: я палко кохав цю дитину.

Він більше нічого не сказав, але мені не коштувало багатьох зусиль прослідити всю цю історію в зворотному напрямку й встановити ім'я Віри Клейторн.

Бракувало ще десятого злочинця. Ним виявився якийсь Морріс, досить-таки темна особа. Опріч багатьох брудних справ, він ще й торгував наркотиками. Я знав, що він знадив до опіуму дочку моїх приятелів. Вона покінчила життя самогубством в двадцять один рік.

Поки я провадив дізнання, в думці поступово визрівав план цієї акції. Остаточно він сформувався після зустрічі з лікарем, на Харлі-стріт. Я переніс одну операцію і мав незабаром перенести другу, та цей лікар запевнив мене, що хірургічне втручання навряд чи врятує мене. Певна річ, мій ескулап подав мені цю інформацію у досить мудрованій формі, але я звик доскіпуватися істини будь-якого твердження.

Я не виклав лікареві своєї думки, що моя смерть не повинна бути повільною й розтягнутою. Я маю загинути в полум’ї боротьби. Раніше ніж умерти, я повинен відчути, що таке справжнє життя!

Тепер переходжу до механіки масового вбивства на Індіанському острові.

Через Морріса я — інкогніто — придбав острів: він був дойда в таких справах, коли треба замести сліди. Кожному з гостей, виходячи з відомостей, що їх я зібрав, надіслав запрошення, і як я й передбачав, усі вони прибули 8 серпня на Індіанський острів. Я замішався серед гостей.

Моррісова доля була також визначена наперед. У нього було розладнане травлення, і я перед від'їздом з Лондона дав йому таблетку, яка нібито чудово вплинула на мій власний шлунок. Він мав прийняти її перед сном. Морріс узяв її в мене без найменшої підозри — він був трохи іпохондриком. Я знав цього типа й був певен, що він не залишить після себе будь-яких компрометуючих паперів.

З особливою ретельністю я визначив послідовність, в якій мали загинути мої жертви на острові. Адже серед моїх гостей були люди різної міри винності. Ті, хто були винні меншою мірою, мали, як я вважав, піти зі сцени першими й уникнути тих тривалих страждань і випробувань страхом, на які приречені були найбездушніші вбивці. Ентоні Марстон і місіс Роджерс померли першими — один нагло, друга — у праведному сні. Марстон, як я зрозумів, був людиною, позбавленою почуття моральної відповідальності за свої вчинки, — почуття, що властиве більшості з нас. Він був просто аморальною людиною, наче варвар. Щодо місіс Роджерс, то вона, безперечно, діяла значною мірою під впливом свого чоловіка.

Немає потреби детально описувати, як ці двоє прийняли смерть. Поліції легко було це встановити. Ціаністий калій без особливих утруднень може одержати перший-ліпший домовласник для знищення ос. Я теж мав трохи цієї отрути, і мені неважко було підсипати її у напівпорожню Марстонову чарку під час загального напруження, що настало після прослухання грампластиики.

Мушу сказати, що я уважно стежив за виразом обличчя моїх гостей під час оголошення обвинувачення, і в мене не виникло щонайменшого сумніву — і запорукою цьому мій багаторічний суддівський досвід, — що всі вони, без винятку, винні.

Під час недавніх приступів хвороби мені приписали снотворне — хлорал. Мені неважко було назбирати смертельну дозу цього зілля. Коли Роджерс приніс бренді для своєї дружини й поставив склянку на стіл, у гостей ще не виникало серйозних підозрінь. Тому я без особливих зусиль всипав туди чималеньку порцію снотворного.

Генерал Макартур помер без страждань. Старанно вибравши зручний момент, я залишив терасу, підібрався до нього, та він, заглиблений у свої мрії, навіть не помітив мого наближення.

Як я й передбачав, після смерті генерала гості дійшли висновку, що необхідно обшукати острів. Вони переконалися, що сторонніх на острові немає, і в їхніх душах одразу позакрадалася підозра. Згідно з розробленим мною планом на цьому етапі в мене мав з'явитися спільник. Я обрав на цю роль Армстронга. Це була людина довірлива за своєю вдачею, він знав мене наочно, і моя репутація беззастережно виключала можливість виникнення в нього думки, що людина такого становища, як я, може насправді виявитися вбивцею! Він мав усі підозри проти Ломбарда, і я умовив його, що нам слід діяти спільно. Я виклав йому свій хитромудрий план, здійснення якого нібито дозволить нам улаштувати пастку для вбивці. Армстронг не відчув підступу.

На той час уже в усіх кімнатах здійснено було обшук, але ще не обшукували самих гостей. Втім, і ця процедура була не за горами.

Вранці 10 серпня я вбив Роджерса. Він рубав дрова, і не чув, як я підкрався ззаду. В його кишені я знайшов ключ од їдальні, яку він замкнув напередодні.

Коли виявили труп Роджерса, виникла паніка, якою я скористався, щоб проникнути до Ломбардової кімнати й вилучити його пістолет. Я знав, що Ломбард має зброю, бо Морріс, згідно з моїми інструкціями, настійливо це йому рекомендував.

За сніданком, підливаючи каву у чашку міс Брент, я висипав туди рештки снотворного — хлоралу. Згодом усі пішли з їдальні, облишивши стару діву на самоті. Я навшпиньки увійшов до кімнати, підкрався до старої (вона була в непритомному стані) і з допомогою шприца увів їй порцію ціаністого калію.

Поява джмеля може здатися легковажністю, та мене це потішило: я прагнув якомога ближче дотримуватися дитячої лічилки.

Після смерті Емілі Брент усіх нас було піддано ретельному обшукові. Я передбачав це і навіть сам, здається, підказав цю ідею, палко наполягав на її здійсненні, У мене не було більше ані отрути, ні снотворного, пістолета ж надійно заховав.

Тепер я запропонував Армстронгові привести в дію наш план. Він полягав у тому, щоб симулювати мою смерть. Усі, крім Армстронга, мали вважати, що я — чергова жертва. Це, втовкмачив я лікареві, насамперед, не може не сполохати вбивцю та, до того ж, розв'яже мені руки, дозволить без перешкод вистежити його. Армстронг був захоплений цією ідеєю. Того ж вечора план було здійснено. Шматочок червоного мулу, приліплений до лоба, яскраво-червона завіска з ванної та сіра шерсть, вкрадена у міс Брент, — ось, власне, й усі аксесуари цієї вистави. До того ж зіграно її було при мерехтливому світлі свічок, і єдиною людиною, котра мала мене обстежити, був доктор Армстронг. Все розіграно було як по нотах. Міс Клейторн несамовито зойкнула й знепритомніла, тільки-но довга стрічка морських водоростей, яку я завбачливо підвісив до стелі в її кімнаті, торкнулася шиї. Всі кинулися нагору, а я лишився в їдальні й набрав вигляду мерця.

Ефект перевершив усі сподівання. Армстронг відмінно упорався зі своєю роллю. Мене перенесли до моєї кімнати, поклали до ліжка і більше про мене не згадували. Ще б пак, кожного хвилювала власна шкура.

Я призначив Армстронгові побачення десь близько другої години ночі. Ми прийшли на самий край скелі. Ніхто нас не бачив: усі вікна виходили на протилежний бік будинку. Ми ж, пояснив я йому, звідси зможемо побачити кожного ще задовго до того, як він наблизиться до нас. Він усе ще не відчував ніяких підозрінь щодо мене, хоч йому належало виявити більше пильності… Та він забув черговий рядок із дитячої лічилки: «На гачок одне спіймалось…» Він таки спіймався на мій гачок.

Усе було надто просто. Я раптом скрикнув, нахилився над обривом та підкликав Армстронга до себе:

— Дивіться, там ніби вхід до печери.

Нічого не підозрюючи, він теж нахилився над прірвою, і я несподіваним ударом зіштовхнув його в бурхливе море. Потому повернувся додому, і тоді Блор, мабуть, почув мої кроки. Я зайшов до Армстронгової кімнати і вийшов звідти, навмисно створюючи надмірний шум, щоб мене почули. Вже спустившися сходами, я почув, як нагорі хтось відчинив двері. Мій силует мусили помітити, коли я переступав поріг вхідних дверей. Минула хвилина або дві, й за мною рушила погоня. Я сховався за рогом будинку і крізь вікно, яке заздалегідь залишив відчиненим, пробрався до їдальні. Далі зачинив вікно, висадив скло, піднявся до себе та ліг знову мерцем у своє ліжко.

Звичайно ж, вони повторно обшукали весь будинок, та, як я й передчував, не надто придивлялися до трупів. Вони лиш трохи відслонили простирадло, щоб переконатися, що це я, а не Армстронг, який прикидається мертвим. Так, усе відбувалося за моїм планом.

До речі, забув згадати: пістолет я поклав на попереднє місце в Ломбардовій кімнаті. Либонь, вам цікаво дізнатися, де я дів його під час обшуку. Поясню: сховав до кухонної шафи. Там була ціла купа консервних банок, коробок з печивом. Я розкрив найнижчу, поклав туди пістолет, а потім знову запечатав її. Нікому, певна річ, не спало на думку шукати там зброю. Червону завіску я заховав під ситцевий чохол крісла, а моток шерсті — в диванну подушку.

Нарешті драма підходить до розв'язки. На острові залишилося троє, вони страхалися одне одного, і при цьому один із них над пістолет. Я спостерігав за ними з вікна і, коли побачив, що Блор підходить до тераси, скинув на нього мармурову брилу. Так настав кінець інспектора.

З цього ж вікна я бачив, як Віра Клейторн вистрелила у Ломбарда. Смілива дівчина була цілком до пари цьому пройдисвітові. Я поспішив до Віриної кімнати — підготувати декорації до її прибуття. І нетерпляче чекав наслідків.

Це був цікавий психологічний дослід: чи призведуть нервове напруження після вбивства, гіпнотизуюча сила обстановки й докори сумління до самогубства? Чи справдяться мої сподівання? Я не помилився: Віра Клейтрон повісилася в мене на очах.

Підходжу до останнього акту драми. Я прибрав у кімнаті, поставив на місце перекинутий стілець. Підняв кинутий на сходах пістолет, намагаючись не стерти відбитки Віриних пальців.

Ну, що далі? Скоро я завершу сповідь, закоркую в пляшку й викину в море. Навіщо? Таки справді, навіщо?.. Змудрувати таке загадкове масове вбивство, щоб годі було його комусь розкрити, — о, це було для мене, справою честі! Та кожний митець, тепер я це добре розумію, не може вдовольнитися самим лише мистецтвом. Є ще цілком природне прагнення до визнання, і від цього ніде дітися. У мене залишилося ще, хоч і принизливо зізнаватися в цьому, одне жалюгідне людське бажання — щоб хтось усе-таки дізнався, який я був розумник…

Досі я виходив з тієї передумови, що таємниця Індіанського острова залишиться нерозкритою. Може статися, проте, що поліцейські інспектори виявляться розумнішими, ніж я передбачав. Адже, зрештою, лишилися аж три ключі для розгадки. Перший: поліції достеменно відомо, що Едвард Сетон був винний. Отже, вона знатиме — один із десяти на острові аж ніяк не був убивцею, а звідси, як це не парадоксально, логічно випливає, що саме він і був убивцею. Другий ключ міститься в сьомому куплеті дитячої лічилки. Смерть Армстронга пов'язана з якимось «гачком», на який він спіймався, або, вірніше, його спіймали! Інакше кажучи, на цьому етапі операції є відвертий натяк на те, що Армстронгові заподіяли смерть з допомогою ошуканства, облуди. Це могло б правити за відправний момент для розгадки всієї справи. Бо на той час у живих лишилося тільки четверо, і з цих чотирьох лише один я здатен викликати довір'я Армстронга. Щодо третього ключа, то він чисто символічний. Йдеться про те, як я загинув: відмітина на моєму лобі — мов каїнова печатка, що викриває вбивцю.

Що ж, мені мало що лишилося повідати. Кинувши в море пляшку з цим посланням, я повернуся до своєї кімнати, вмощуся в ліжко. До моїх окулярів міцно прив'язано чорну шворочку. Насправді це тонка резинка. Усією своєю вагою я притисну окуляри. Резинкою я обгорну — не надто надійно — пістолет, а інший кінець її — знов-таки не надто міцно — прив'яжу до дверної ручки. Далі все має відбутися так, як я передбачаю. Моя рука, загорнута в носовичок, натиснувши курок, впаде долі. Завдяки резинці, пістолет відскочить до дверей та, вдарившись об дверну ручку, звільниться від резинки і впаде. Резинка ж повернеться назад до мене і, ніби мирна невинна шворочка, звисатиме з окулярів, на які тисне вага мого тіла. Носовик на паркеті не приверне до себе нічиєї уваги. Мене знайдуть у ліжку з кулею в лобі, як це й відзначається в нотатках моїх супутників. Коли наші трупи будуть піддані обслідуванню, встановити точно час смерті кожного з нас вже буде неможливо.

Коли море вщухне, з материка сюди прибуде рятувальна команда. Але єдине, що вони знайдуть на Індіанському острові, — це десять трупів і нерозв'язану таємницю.

(Підписано) Лоуренс Уоргрейв».