Таємниця індіанського острова

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Містер Уоргрейв, суддя, який зовсім недавно вийшов у відставку, сидів у купе м'якого вагона для курців і, пихкаючи сигарою, уважно переглядав «Таймс», вибираючи переважно політичні новини. Потому відклав газету й глянув у вікно. Поїзд якраз проїжджав повз Сомерсет. Містер Уоргрейв поглянув на годинника — їхати ще дві години. Вмостившись зручніше, почав пригадувати все, що друкувалося в газетах про Індіанський острів: спочатку писалося, що його придбав якийсь американський мільйонер — заповзятий яхтсмен; повідомлялося й про розкішну віллу в стилі модерн, збудовану ним на цьому маленькому острівці біля узбережжя Девону. На жаль, виявилось, що остання — вже третя — мільйонерова дружина у незлагоді з морем, тому той надумав продати віллу й весь острів. У газетах з'явилися численні рекламні об'яви, одна спокусливіша за іншу. Десь на, газетному задвір'ї промайнуло повідомлення: острів з віллою продано містерові Оуену. А далі почали поширюватись теревені світської хроніки. Мовляв, насправді Індіанський острів придбала міс Габріель Терл — голлівудська кінозірка. Їй закортіло перебути там кілька місяців самотньо, позбутися надокучливої публіки. Репортер на прізвисько Метушняк делікатно натякав: острів має стати резиденцією однієї королівської родини (?!!). Іншому ж репортерові хтось шепнув на вухо, нібито під секретом, звичайно, що острів придбано для молодого лорда А., який поступився нарешті купідоновим домаганням і має провести там медовий місяць (!). Третій достеменно знав: острів придбало Адміралтейство, щоби проводити там якісь надзвичайно таємні досліди (?!). Індіанський острів справді був невичерпним джерелом різних чуток і пліток!

Суддя Уоргрейв витягнув із кишені лист. Нерозбірлива рука автора позбавляла можливості прочитати його, проте окремі слова відзначалися несподівано чітко: «Любий Лоуренсе… вже стільки років нічого не чула про Вас… мусите приїхати на Індіанський острів… чарівнішого місця не знайти… багато про що треба побалакати… згадати старі часи… єднання з природою… поніжитися на сонечку… о 12.40 з Падінгтонського вокзалу… зустрічатимуть в Оукбриджі…»

І розгонистий підпис; «Завжди Ваша Констенс Калмінгтон».

Суддя Уоргрейв подумки заглибився у минуле, намагаючись пригадати, коли ж це він востаннє бачив леді Констенс Калмікгтон. Певно — сім, ні — вісім років тому.

Вона тоді виїжджала до Італії — ніжитися на сонечку, єднатися з природою, спілкуватися з селянами. Пізніше чув, вона рушила далі, до Сірії, де збиралася ніжитися на ще палючішому сонечку, поєднатися з природою та з бедуїнами.

Констенс Калмінгтон, прикинув у думці Уоргрейв, належала якраз до типу жінок, що не завагались би придбати острів і оповитися атмосферою таємничості! Підморгнувши самому собі на ознаку схвалення логічного ходу своєї думки, суддя Уоргрейв заспокоївся і невдовзі почав куняти…

Віра Клейторн, сидячи в купе вагона третього класу, де, опріч неї, було ще п'ять пасажирів, відкинулася на бильце сидіння й примружила очі. Як задушливо сьогодні в поїзді! Зовсім непогано буде потрапити до моря! Ні, їй таки справді пощастило, що одержала цю роботу! Коли шукаєш місця на час канікул, то напевне можеш розраховувати — доглядатимеш ораву дітей; знайти в цю пору місце секретарки майже неможливо. Навіть агентство нічого не обіцяло. І раптом надійшов лист:

А вище проставлено адресу: «Індіанський острів. Стикльхевен, Девон».

Індіанський острів! Останнім часом газети про нього писали різні плітки та непевні чутки. Хоч, відомо, таким чуткам здебільшого йняти віри не слід, втім, віллу, мабуть, справді збудовано якимось мільйонером, ще й подейкували — за останнім словом розкоші.

Втомлена напруженим навчальним роком, Віра Клейторн з тугою міркувала: «Бути вчителькою молодших класів у якійсь занедбаній школі — не бозна-яке щастя… От коли б знайти роботу в добрій школі. Ні, ні, мені таки пощастило — хоч це маю. Адже люди з упередженням ставляться до тих, хто був замішаний у справу, пов'язану з раптовою смертю, хоч слідство й відхилило будь-які обвинувачення проти мене!»

І вона пригадала, що слідчий у своєму висновку навіть похвалив її за мужність і цілковите самовладання. Годі й бажати їй успішнішого завершення слідства. І місіс Хемілтон дуже добре, з великим душевним теплом поставилася до неї… Ось тільки Х'юго… Ні, ні, вона не стане згадувати Х'юго…

Раптом, незважаючи на задуху у вагоні, вона затремтіла і пожалкувала, що їде до моря. Перед її очима виразно постала картина: Сіріл пливе до скель — його голова то з'являється на поверхні, то зникає під водою… Все частіше зникає… А вона, впевненими змахами розсікаючи хвилі, пливе слідом за ним — пливе, надто добре знаючи, що не встигне…

Щоранку пеститися на піщаному березі моря — вбирати в себе його глибоку, теплу блакить… Й звертатися думками до Х'юго, який сказав, що кохає її… Ні, ні, вона не повинна згадувати Х'юго!

Віра Клейторн розплющила очі й похмуро глянула на чоловіка, що сидів напроти. Високий на зріст, із засмаглим обличчям, світлими, близько посадженими очима й самовпевненим, майже жорстоким ротом. «Ладна побитися об заклад — він чимало помандрував по світу і багато цікавого побачив…» — подумала.

Філіп Ломбард, оцінююче глянувши своїми рухливими очима на дівчину, що сиділа навпроти, подумав: «Вродлива, але надто скидається на вчительку… Обачлива істота, — вже не так впевнено міркував далі. — Либонь, із тих, що не дадуть себе скривдити — і в коханні, і в зненависті… Варто б позалицятися до неї…»

Та ні, насупився. Геть усі ці недоречні думки. Рік на роботі. Він має зосередитися тільки на роботі.

Але що то за робота конкретно? Цей Морріс був страшенно таємничим:

— Воля ваша, капітане Ломбард, дати згоду чи відмовитися від доручення.

Філіп розважливо спитав:

— Ви пропонуєте сотню гіней, так?

Це вимовлено з такою байдужістю, наче сто гіней для нього — суща дурниця. Цілих сто гіней! Це тоді, коли в нього й ламаного шеляга не зосталося, коли він уже й не пам'ятав, як востаннє сито пообідав! Втім, він вважав, що й Морріс не програв на цьому, — така вже в нього вдача, — кого-кого, а цього Морріса в грошових справах не обдуриш — це він знав напевно!

Та він додав тим же байдужим тоном:

— І ви не можете подати мені додаткової інформації?

Містер Айзек Морріс заперечливо похитав своєю маленькою лисою голівкою.

— Ні, капітане Ломбард, справа з'ясується на місці. Моєму клієнтові відомо, що ви маєте репутацію спритної людини, котра не розгубиться в будь-якій скрутній ситуації. Мені наказано вручити вам сто гіней з тим, щоб ви приїхали до Стикльхевена, в Девоні. Найближча залізнична станція — Оукбридж. Там вас зустрінуть і доставлять машиною до Стикльхевена, а звідти моторним човном на Індіанський острів. Там ви віддастеся в розпорядження мого клієнта.

— На який строк? — відрубав Ломбард.

— Щонайбільше — на тиждень.

Підкручуючи свої вусики, капітан Ломбард промовив:

— Сподіваюсь, ви розумієте, що я не згоджусь чинити якісь протизаконні дії?

Вимовляючи цю фразу, він кинув на співбесідника пронизливий погляд. На товстих губах містера Морріса промайнуло щось подібне до посмішки, коли той поважно відповідав:

— Якщо вам запропонують щось протизаконне, ви, звичайно, матимете цілковите право вийти з гри.

Ач ти, миршава, прилизана тварюка! Він ще й посміхався! Посміхався так, начебто достеменно знав, що в Ломбардових діях законність не завжди обов'язкова…

Ломбард, у свою чергу, теж посміхнувся самими вустами. Тільки бог знає, що раз чи двічі йому вже доводилось опинятися на самій межі закону! Та він завше виходив сухим із води! Ні, він не дозволить собі зайти надто далеко. І він подумав, що на Індіанському острові, певно, нудьгувати йому не доведеться…

Міс Емілі Брент урочисто сиділа у вагоні для некурців, як завше, струнко, неначе аршин проковтнула. Їй уже виповнилося шістдесят п'ять, і вона не схвалювала сучасної недбалості манер. Її небіжчик батько — полковник старого гарту — був надто вимогливим до цього. То нинішнє покоління поводиться безсоромно, розбещено — варто лиш подивитися, як вони сидять, та й по всьому видно…

Оповита ореолом праведності і непорушних моральних принципів, міс Брент, сидячи в переповненому вагоні третього класу, зловтішалася з приводу задухи в ньому і незручностей для пасажирів. Ач, як вони звикли до пестощів?! Їм, бачте, обов'язково потрібний знеболюючий укол перед видаленням зуба; вони вживають спеціальні ліки, щоб заснути; сидіти вони можуть не інакше, як на м'яких, зручних стільцях та канапах, а молоді дівчата дозволяють собі зодягатися казна-як, влітку ж на пляжі валяються зовсім напівголі…

Міс Брент міцно стулила губи. Своїм прикладом хотіла вона показати, як слід поводитися особам певного кола…

Вона згадала, як провела минуле літо. Ні, цього року все буде по-іншому. Індіанський острів… Міс Брент повторила в думці текст листа, що його не раз перечитувала:

«Як же її прізвище? Розібрати підпис неможливо. Тепер усі так недбало розписуються», — роздратовано думала Емілі Брент.

Вона знову перебрала в думці публіку Белхевена — відпочивала там два літа підряд. Там була така досить мила, середнього віку жінка — місіс… місіс… Як же її прізвище? Її батько ще був каноніком. Була там і міс Олтон чи Ормен. Та ні, здається, її прізвище — Олівер! Так, так — Олівер!

Індіанський острів! Про нього були якісь повідомлення в газетах — щось пов'язане чи то з якоюсь кінозіркою, чи то з американським мільйонером? Звичайно, такі місця продаються задешево — не кожного приваблює перспектива жити на острові. Спочатку захоплюються романтичною ідеєю, а коли на практиці стикаються з умовами життя, усвідомлюють усі незручності й раді позбутися острова.

Та одна думка цілком задовольнила Емілі Брент: «В усякому разі, на мене чекає безкоштовний відпочинок». Тепер, коли доходи набагато зменшилися, а дивіденди виплачують так рідко, нехтувати цим не слід. Коли б тільки вона могла згадати трохи більше про цю місіс — чи, може, міс — Олівер.

Генерал Макартур визирнув з вікна вагона. Поїзд якраз підходив до станції Ексетер, де в нього мала бути пересадка. Під три чорти ці забарливі поїзди на другорядних залізничних вітках! Адже навпростець цей Індіанський острів зовсім поряд.

Він так і не второпав, хто такий, власне, був цей тип Оуен. Начебто приятель Спуфа Легарда і Джонні Дайєра. «Приїде дехто з ваших армійських друзів… хотілося б згадати про старі часи».

Що ж, і він з охотою згадає старі часи в колі друзів. А то в нього почало створюватися враження, наче друзі цураються його. І все через оту проклятущу плітку! Їй-богу, це дуже несправедливо — адже минуло близько тридцяти років! Либонь, Армітидж вибовкнув, — здогадувався генерал. Нахабне цуценя! Він-то що знав про все це? Так, невеселі роздуми викликають ці спомини! До того ж, багато що просто ввижається, інколи ніби ловиш на собі чийсь підозрілий погляд.

Цікаво буде подивитися, який він, оцей Індіанський острів. Немало чуток витає довкола нього. І такі чутки, буцімто Адміралтейство, чи то воєнне міністерство, чи військово-повітряні сили заволоділи цим островом — не такі вже й далекі від дійсності.

А може, правда, що Елмер Робсон, молодий американський мільйонер, забудував його з усією розкішшю, на яку тільки здатна людина, сотні тисяч доларів втратив?..

Аж ось і Ексетер! Тепер цілу годину чекати! А він не хотів чекати. Йому кортіло якнайшвидше дістатися на острів…

Доктор Армстронг вів свого «морріса» крізь Солсберійську рівнину й дуже втомився… Успіх має і свій зворотний бік. Був час, коли він цілими днями просиджував у своєму новенькому, розкішно мебльованому кабінеті на Харлі-стріт, убраний як на весілля, оточений найновішими приладами, — просиджував у хвилюючому чеканні: виграє він свою ставку чи програє…

Ну що ж, він виграв! Він виявився щасливим! Щасливим і, звичайно, вправним. Він був обізнаним фахівцем своєї справи — та цього ще не досить для успіху. Потрібно, щоб і поталанило. І йому таки пощастило! Точний діагноз, кілька вдячних клієнток — жіночок з грошима та з відповідним становищем у суспільстві — й пішов поголос: «Вам слід звернутися до Армстронга — зовсім молодий, але вже такий обізнаний. Візьміть бідолашну Пем: роками ходила до різних лікарів, а варто було звернутися до Армстронга, і він одразу ж поставив правильний діагноз».

Машина успіху почала свої оберти. Ї наслідки не забарилися — доктор Армстронг став популярним лікарем.

Тепер дні його були насичені по саме нікуди. В нього не лишалося й вільної хвилинки. Тому цього серпневого ранку, залишаючи Лондон, він щиро радів, що їде на кілька днів на якийсь острів біля узбережжя Девону. Ні, це не був відпочинок у повному розумінні слова. Лист, якого він одержав, складали досить розпливчасті вирази, та зовсім не розпливчастим виявився чек, доданий до листа. Цілком пристойний гонорар. У цих Оуенів, певно, грошима хоч греблю гати. Либонь, чоловік занепокоєний здоров'ям дружини і хоче мати кваліфікований висновок лікаря так, щоб дружина й гадки про це не мала. Вона й слухати не хоче, щоби показатися лікареві, а з її нервами…

Нерви! Брови в доктора метнулися догори. Хай йому грець із цими жінками та їхніми нервами! А втім, для бізнесу це зовсім непогано. Половина жінок із тих, що зверталися до нього, не хворіли ні на що інше, опріч нудьги, та вони б вам не віддякували, коли б ви їм отак відверто й сказали! Та, зрештою, завше можна відшукати якусь недугу.

«Дещо порушено стан вашого, — далі якийсь мудрований термін, — втім, нічого серйозного, можна його привести до норми. Лікування не складне».

Так, медицина не винайшла досі ліпших ліків, аніж віра у зцілення. А він якраз добре вмів навіювати цю віру…

Як то чудово, що він зумів вчасно отямитись після тієї неприємної справи десять — ні, п'ятнадцять років тому. Це був критичний момент. Тоді ледве не загинуло все, чого він так наполегливо домагався. Після того удару він докорінно змінився. В нього вистачило волі назавше кинути пити. Та він може заприсягнутися, що був тоді на волосинку від краху.

Пролунав пронизливий автомобільний гудок, і повз нього зі швидкістю 80 миль на годину, несамовито виючи сиреною, промчався величезний «супер-спортс далмейн». Доктор Армстронг майже втиснув машину у парапет. Чорт забери цих молодих лобурів — гасають стрімголов по шляхах! Як він їх ненавидів! Ось і цього разу він був на волосинку від загибелі…

Тоні Марстон мчав шляхом на Міер і мовчки розмірковував: «Кількість машин, що сяк-так пересуваються по шляхах, жахлива, Завжди хтось стирчить на твоєму шляху, перешкоджає. До того ж, воліє тягтися обов'язково посеред дороги! Ні, на наших англійських шляхах не розженешся… Інше діло — Франція, там ти можеш-таки дати собі волю…»

Зупинитися в цій глушині, вихилити скляночку чи поспішити далі? Ще є час! Лишилася якась сотня миль — і все. Ні, він таки замовить тут склянку джину з імбирним лимонадом. Дуже палючий день!

А на цьому острівці, либонь, можна буде як слід порозважатися, якщо буде гарна погода, звичайно. Цікаво, хто такі ці Оуени? Певно, смердючі вискочки, яким нікуди гроші дівати. От у кого нюх на людей такого сорту, так це в Борсука. А що ж йому, бідоласі, робити: адже своїх грошей у нього ані шеляга…

Гадаю, вони розуміються на чаркуванні. Нічого не знати заздалегідь, коли маєш справу з отими суб'єктами, що позаробляли грошенят, не будучи народжені для цього. Шкода, що та історія відносно Габріель Терл, яка нібито придбала Індіанський острів, виявилася брехнею. Тоні Марстон був би ладен опинитися на острові серед почту, що оточує кінозірок. Але ж можна сподіватися, що там усе-таки знайдеться кілька дівчаток…

Вийшовши з бару, Марстон потягнувся, позіхнув, глянув на блакитне небо й вліз до свого «далмейна». Кілька молодих жінок із захопленням дивилися на нього. Відмінна статура, сто вісімдесят сантиметрів зросту, кучеряве волосся й яскраво-блакитні очі на засмаглому обличчі привертали увагу до себе.

Він натиснув на акселератор, і машина з гуркотом помчала вузенькою вуличкою. Кілька стариків і хлопчаків злякано повідскакували. Отямившись, хлопчаки ще довго зачаровано дивилися вслід автомобілю.

Тріумфальний марш Ентоні Марстона тривав.

Поїзд повільно відходив від Плімута. Крім Блора, в купе був тільки один пасажир — літній джентльмен із затьмареним поглядом — мабуть, колишній морський вовк. Він якраз закуняв. Містер Блор ретельно переглядав запис у кишеньковому блокнотику.

«Ось вони всі, голубчики, — пошепки мурмотів Блор: — Емілі Брент, Віра Клейторн, доктор Армстронг, Ентоні Марстон, старий суддя Уоргрейв, Філіп Ломбард, відставний генерал Макартур, кавалер багатьох орденів, а також містер і місіс Роджерс, що мають обслужувати гостей».

Він закрив блокнотика й поклав назад у кишеню. Поглянув у куток, де куняв сусіда. «Либонь, перебрав міру», — досвідченим оком визначив містер Блор.

Він уважно проаналізував ситуацію. «Робота начебто нескладна, — розмірковував Блор, — немає підстав побоюватись, що я можу з нею не справитися. Сподіваюсь, усе буде гаразд».

Він підвівся й причепливо оглянув себе у дзеркалі. На нього безпристрасним поглядом холодних сірих очей дивився вусач — по ледь помітних рисах обличчя можна було безпомилково віднести його до воєнної касти.

«Цілком міг би зійти за майора, — подумав містер Блор. — Ой, ні, мало не забув про генерала. Той старий вояка одразу виведе мене на чисту воду. Південна Африка — ось моя версія! Ніхто з цієї публіки ніякого відношення не має до Південної Африки, а я щойно прочитав рекламний проспект для туристів, тож можу досхочу патякати на цю тему. На щастя, ці люди з колоній займаються чим завгодно, отже, обрати заняття буде неважко. Якщо видати себе за, людину з достатком, що прибула з Південної Африки, — то в будь-якому товаристві не викличеш підозри».

Індіанський острів! Він побував там ще хлопчиськом… Смердюча скеля, засиджена птахами, на відстані якоїсь милі від узбережжя. Таку назву острів одержав тому, що здаля нагадує профіль американського індійця.

Ідіотська витівка — збудувати віллу на такому острові! За поганої погоди там просто жах! Втім, ці мільйонери завжди мають якісь примхи.

Старий, що сидів у кутку, прокинувся й прорік:

— На морі ніколи нічого не можна знати наперед!

Містер Блор лагідно погодився:

— Цілком вірно. Не можна.

Старий гикнув двічі й сумно промимрив:

— Наближається буря.

Містер Блор заперечив:

— Ні, це ви даремно, друже, сьогодні чудовий день.

Старий повторив сердито:

— Наближається буря. Я її відчуваю.

— Що ж, може, ви маєте рацію, — примирливо промовив містер Блор.

Поїзд зупинився на якійсь станції, й дідуган хитко підвівся.

— Так, мені начебто тут виходити.

Йому не вистачало сил штовхнути двері. Містер Блор прийшов на допомогу. В дверях старий зупинився, урочисто підняв руку й, мигнувши своїми тьмяними очима, вимовив:

— Стережися й молись. Молись і стережися! День Страшного Суду наближається!

Виходячи з вагона, він спіткнувся й упав на перон. Та, лежачи, ще раз поглянув на містера Блора й поважно промовив:

— Я звертаюся до вас, молодий чоловіче, — день Страшного Суду настане, він уже близько.

Займаючи знов своє місце у вагоні, містер Блор подумав: «Але ж старий сам набагато ближче до дня Страшного Суду, аніж я».

Та в даному разі, як це нерідко буває, містер Блор помилявся…