Таємниця індіанського острова

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Сніданок скінчився. Суддя Уоргрейв одкашлявся й промовив тихим владним голосом:

— Я вважаю доцільним, щоб ми зібралися обговорити становище. Скажімо, за півгодини у вітальні.

Всі погодилися. Віра збирала тарілки:

— Я приберу зі столу й помию посуд.

— Ми перенесемо посуд до буфетної, — запропонував Філіп.

— Дякую.

Емілі Брент, що підвелася було зі стільця, зойкнула й сіла.

— Що з вами, міс Брент? — спитав суддя. Емілі відповіла вибачливо:

— Мені дуже шкода: я хотіла б допомогти міс Клейторн, але в мене щось паморочиться голова.

— Паморочиться голова? — доктор Армстронг підійшов до неї. — Цілком природно. Запізніла реакція на шок. Я, мабуть, дам вам…

— Ні! — з силою вихопилося в неї.

Усі сторопіли. Доктор Армстронг почервонів. Стара діва з жахом дивилася на лікаря.

— Як хочете, — церемонно схилився перед нею Армстронг.

— Не хочу ніяких ліків. Спокійно посиджу, і пройде.

Посуд перенесли до буфетної, Блор звернувся до Віри:

— Я звик поратися по господарству, тож, коли не заперечуєте, допоможу вам, міс Клейторн.

— Будьте ласкаві, — мовила Віра.

Емілі Брент сама зосталася в їдальні. Чула слабкий гомін розмови, що долинав із буфетної. Запаморочення поступово проходило. Її опанувала сонливість, відчула, що засинає. У вухах гуділо… а може, в кімнаті й справді щось дзижчить. Вона подумала: «Схоже на бджолу чи на джмеля», — і тут побачила бджолу, що повзла по віконній шибці. Сьогодні вранці Віра Клейторн щось балакала про бджіл.

Бджоли, мед? Вона дуже полюбляє мед. Стільниковий мед — його вичавлюють крізь мусліновий мішечок. Він струмить крапля за краплею: кап-кап-кап…

Хтось зайшов до кімнати… з одягу в нього струмить вода… Це Беатрис Тейлор вийшла з річки… Варто Емілі лиш повернути голову, і вона побачить її…

Але вона не в стані повернути голову… А що, коли покликати на допомогу? Закричати? Але закричати вона теж неспроможна. В будинку жодної душі нема. Вона сама-одна…

І тут почула кроки — стишені кроки в себе за спиною. Хистка хода втоплениці… Запах сирості залоскотав їй ніздрі. А по віконній шибці повзала бджола — і все дзижчала, дзижчала…

І тут вона відчула укол. Бджола встромила своє жало у шию міс Брент.

У вітальні чекали на міс Брент.

— Може, мені піти за нею? — запропонувала Віра.

— Зачекайте хвилину, — сказав Блор.

Віра сіла, а всі запитливо подивилися на Блора.

— Послухайте-но, — почав він, — я вважаю, що займатися розшуком далі непотрібно. Той, кого ми шукаємо, спокійнісінько сидить собі зараз у їдальні! Б'юся об заклад, що вбивця — ота стара діва!

— А які мотиви вбивства? — спитав Армстронг.

— Божевілля на релігійному грунті, — не вагаючись, відповів Блор. — Як ви на це, докторе?

— Може, це й так. Заперечити я вам не можу, лише нагадаю: в такій справі потрібні переконливі доводи.

— В неї був такий дивний погляд, коли ми готували сніданок, — зауважила Віра.

— Ну, це ще не довід, — втрутився Ломбард, — усі ми зараз почуваємося ні в сих ні в тих.

— Є й інший довід, — мовив Блор. — Вона єдина з усіх нас відмовилася відповісти на оте, проголошене грамофоном, обвинувачення. Чому, спитаєте? Бо не могла подати ніяких пояснень.

— Ну, це не зовсім так, — сказала Віра. — Вона мені розповіла цю історію.

— Що саме? — поцікавився суддя Уоргрейв.

І дівчина переповіла історію Беатрис Тейлор.

— Цілком імовірно, — > зауважив суддя Уоргрейв. — Особисто я, не вагаючись, повірив би цьому. Скажіть-но, міс Клейторн, чи не видавалася вона обтяженою почуттям провини або докорами совісті за свою поведінку?

— Ні в якому разі, — відповіла Віра. — Вона була невразлива.

— Хай їм грець, оцим спасенним старим дівам! — вигукнув Блор. — Серце — кремінь! Завидки беруть, та й по всьому.

— Зараз п'ять хвилин до одинадцятої, — оголосив суддя. — Либонь, найліпше буде запросити міс Брент приєднатися до нас.

— Ви хочете вдатися до якихось активних заходів? — запитав Блор.

— Мені неясно, що конкретно, ми можемо вдіяти зараз, — відповів суддя. — Поки що маємо лише підозри. І все ж я прошу доктора Армстронга особливо уважно слідкувати за вчинками й діями міс Брент. А зараз ходімо до їдальні.

Емілі Брент сиділа в тому ж кріслі і в тій же позі. Дивним було лише те, що на їхній прихід не звернула ніякої уваги. І раптом… вони побачили її обличчя — розпухле, з посинілими губами, з очима, що вилізли з орбіт.

— Боже мій, вона мертва! — вигукнув Блор.

Тишу порушив спокійний голос судді Уоргрейва:

— Ще одного з нас виправдано — на жаль, надто пізно.

— Від чого вона померла, докторе? — спитав Ломбард. — Адже ми залишили її цілком здоровою.

Армстронг розглядав крихітну цяточку на шиї в Емілі Брент.

— Слід од шприца для підшкірних ін'єкцій, — промовив він.

На вікні щось задзижчало.

— Дивіться, тут бджола… це джміль! — закричала Віра. — Згадайте, що я вам казала сьогодні вранці!

— Але ж це не бджолиний укус, — заперечив Армстронг, — міс Брент зроблено укол.

— Яку отруту їй увели? — спитав суддя.

— На перший погляд, це, найімовірніше, ціаністий калій, як і Марстонові. Вона вмить померла від ядухи.

— Але це бджола! — заволала Віра. — Де вона взялася? Хіба можливо, щоб це був просто збіг обставин?

— О, зовсім ні! — похмуро сказав Ломбард. — Це не збіг обставин! Наш убивця не може обійтися без місцевого колориту. Він жартун, цей хлопець. Прагне, щоб усе сталося точнісінько, як у тій проклятущій лічилці! — Вперше за весь час Ломбардів голос від хвилювання переривався — він майже кричав. Мабуть, і його нерви, гартовані пригодами і злигоднями життя, тепер подалися.

— Це божевілля, божевілля! Ми всі з глузду поз'їжджали! — волав несамовито.

— Сподіваюся, — спокійно мовив суддя, — що ми зуміємо все-таки зберегти тверезий розум. Чи привіз сюди хто із нас шприц для ін'єкцій?

— Я, сер, — знехотя признався Армстронг.

Чотири пари очей уп'ялися в нього. Загальна ворожість розлютила доктора.

— Я завше беру з собою шприц, — з викликом сказав він. — Майже всі лікарі так роблять…

— Це правда, — погодився суддя. — А чи не скажете ви нам, докторе, де зараз ваш шприц?

Нагорі, в моєму чемодані.

— Ви дозволите нам упевнитися в цьому? — спитав суддя.

Процесія на чолі з суддею мовчки піднялася сходами У лікареву спальню. Вміст чемодана вивалили на підлогу. Шприца в ньому не було…

— Шприц украдено! — заволав Армстронг.

Запала тиша. Армстронг прихилився спиною до вікна. І знову чотири пари очей уп'ялися в доктора. Він мляво виправдувався:

— Присягаюся, шприца вкрали!

Блор і Ломбард перезирнулися. Суддя взяв слово:

— Тут, у кімнаті, нас п'ятеро. Один із нас — убивця. Становище стає все небезпечнішим. Ми повинні зробити все можливе, щоб зберегти безпеку чотирьох невинних. Я прошу доктора повідомити, які ліки він узяв із собою.

— Я захопив сюди похідну аптеку, — відповів Армстронг. — Подивіться самі, тут лише снотворні: тріонал, таблетки сульфоналу, пакетик брому, далі сода, аспірин, от і все. Ціанідових препаратів у мене немає.

— Я теж привіз із собою снотворне, — укинув суддя. — Сульфонал, здається. У великих дозах він начебто смертельний. А у вас, містере Ломбард, наскільки мені відомо, є пістолет.

— Ну то що? — роздратовано сказав Ломбард.

— А те, що я пропоную зібрати й заховати у надійне місце докторову аптечку, моє снотворне, ваш пістолет, а також усі інші ліки та вогнепальну зброю, якщо така в когось є. Коли це зробимо, кожного з нас обшукаємо.

— Щоб я віддав пістолет — та нізащо в світі, — аж підскочив Ломбард.

— Містере Ломбард, — сердито урвав його суддя, — ви, безперечно, сильний і спритний мужчина, та колишній інспектор Блор, либонь, не слабкіший за вас. Не беруся передрікати, хто з вас переможе у двобої, та одне я знаю напевно: доктор Армстронг, міс Клейторн та я будемо на Блоровому боці й допомагатимемо йому як зможемо. Отже, коли чинитимете опір, перевага буде не за вами.

Ломбард відкинув назад голову, по-вовчому вишкірився:

— Ну, коли ви всі заодно, нічого не поробиш.

Суддя Уоргрейв кивнув:

— Що ж, ви розсудливі, молодий чоловіче. Де ж ваш пістолет?

— У шухляді нічного столика.

— Гаразд.

— Я піду за ним.

— Либонь, краще буде, коли ми підемо разом.

— Що, біс підозри не дає вам спокою? — з посмішкою, схожою на вищір, процідив Ломбард.

Пройшли до його спальні. Ломбард одразу ж попрямував до нічного столика, висунув шухляду і з прокляттям відсахнувся — шухляда була пуста.

— Ну, задоволені? — спитав Ломбард, стоячи серед кімнати в чому мати народила, коли троє чоловіків закінчили скрупульозний обшук його кімнати, одягу. Віра Клейторн чекала в коридорі. Обшук тривав. Обшукали почергово доктора Армстронга, суддю Уоргрейва, колишнього інспектора Блора.

Вийшовши з Блорової кімнати, чоловіки попрямували до Віри.

— Міс Клейторн, — звернувся до неї суддя. — Сподіваюсь, ви розумієте, що винятків не може бути. Нам необхідно знайти пістолет. У вас, напевне, є з собою купальний костюм?

Віра кивнула.

— Тоді прошу вас пройти до спальні, вдягнути купальник і повернутися сюди.

Віра причинила за собою двері. За кілька хвилин вона з'явилася в шовковому жатому купальнику, який щільно облягав її фігуру.

— Дякую, міс Клейторн, — сказав суддя. — Будь ласка, зачекайте нас тут, поки ми обшукаємо вашу кімнату.

Віра сиділа в коридорі, терпляче чекаючи повернення чоловіків. Потому переодягнулася й приєдналася до них.

— Тепер ми впевнені в одному: в жодного з нас зараз немає ні зброї, ані отрути. Ліки ми зараз покладемо в надійне місце. У буфетній, певно, є сейф для столового срібла.

— Все це чудово, — урвав його Блор. — Але в кого зберігатимуться ключі від сейфа? Звичайно, у вас?

Суддя не удостоїв його відповіддю. Він попрямував до буфетної, четверо гостей ішли за ним слідом. Там вони справді знайшли маленький сейф, поклали туди ліки й замкнули його на ключ. Потім поставили сейф у буфет, а той, в свою чергу, замкнули на ключ. Суддя протягнув ключ од сейфа Філіпові Ломбарду, а від буфета — Блорові.

— Ви тут найдужчі, — пояснив він, — тож кожному з вас нелегко буде відняти ключа в другого, і жоден з нас не зможе відняти ключа в будь-кого з вас. А зламувати й буфет, і сейф — просто безглуздо, бо зломщик зчинить гармидер на весь будинок. Тепер, — вів далі суддя, — нам належить вирішити ще одне вельми важливе питання: куди подівся пістолет містера Ломбарда?

— Мій скромний досвід підказує, — зауважив Блор, — що відповісти на це питання повинен перш за все власник зброї.

У Філіпа Ломбарда роздулися ніздрі.

— Ви, Блоре, тупоголовий бовдур, скільки разів повторювати, що пістолета в мене вкрадено!

— Коли ви бачили його востаннє? — запитав суддя.

— Вчора ввечері, коли влаштовувався спати, я про всяк випадок поклав його до шухляди нічного столика.

— Виходить, — розмірковував суддя, — його вкрали вранці. В такій метушні це неважко було зробити. Спочатку ми заклопоталися пошуками Роджерса, потім знайшли його труп…

— Пістолет сховано десь у будинку, — впевнено сказала Віра, — його слід шукати.

Суддя Уоргрейв звиклим жестом погладив підборіддя й промовив:

— Гадаю, що пошуки не дадуть наслідків. Злочинець мав удосталь часу, щоб заховати пістолет у надійне місце. Відверто кажучи, я втратив надію знайти зброю.

— Я, звичайно, не знаю, де пістолет, — зауважив Блор, — зате достеменно знаю, де шприц. Ідіть за мною.

Він відкрив вхідні двері й вивів усіх на терасу. Проти вікна їдальні знайшли шприц. Поруч валялися уламки фарфорової статуетки. Це було шосте індійчатко.

— Йому більше ніде бути, — торжествуюче пояснив Блор. — Вбивши міс Брент, злочинець відчинив вікно й викинув шприц геть, а слідом індійчатко.

На шприці не виявили ніяких слідів. Мабуть, його ретельно обтерли.

— А тепер нумо шукати пістолет, — рішуче запропонувала Віра.

— Гаразд, — погодився суддя. — Але за однієї умови — триматися всім укупі. Пам'ятайте: хто ходить поодинці, той грає на руку вбивці.

Вони знову обнишпорили весь будинок, крок за кроком, од підвалу до горища, та безрезультатно. Пістолет зник!