Таємниця індіанського острова

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

У Філіпа Ломбарда з роками виробилася звичка прокидатися на світанку. І сьогодні він прокинувся, як завше, підвівся на лікті, прислухався… Вітер трохи вщух, дощу не чути… О восьмій годині знову знявся сильний вітер, але Ломбард його вже не чув. Він спав. О пів на десяту він сів на ліжку, глянув на циферблат годинника. Вуста його розтяглися у вовчій посмішці.

— Настав час діяти, — промимрив.

О дев'ятій тридцять п'ять він постукав у двері Блорової кімнати. Колишній інспектор обережно прочинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі сонні.

— Солодко спите, вже на тринадцяту годину пішло, — мовив Ломбард. — Тож, певно, совість у вас чиста.

— В чім справа? — урвав його Блор.

— Вас будили? — спитав Ломбард. — Приносили чай? Ви знаєте, котра година?

Блор подивився через плече на дорожній будильник, що стояв біля ліжка в головах.

— Тридцять п'ять хвилин на десяту, — сказав він. — Ніколи не повірив би, що можу так довго спати. А де Роджерс?

— І луна лиш йому відгукалась, — відповів Ломбард.

— Що ви хочете сказати? — розсердився Блор.

— Тільки те, що Роджерс зник, — зовні спокійно мовив Ломбард. — У спальні його немає. Чайника він не поставив і, ба, навіть не запалив плиту.

Блор пошепки вилаявся.

— Куди ж це він, під три чорти, заподівся? Либонь, вештається по острову. Заждіть, поки я вдягнуся. І запитайте, чи не знають чогось інші.

Ломбард кивнув і рушив коридором, стукаючи у зачинені двері.

Армстронг уже підвівся з ліжка й одягався. Суддю Уоргрейва довелося будити. Віра Клейторн була одягнена. Кімната Емілі Брент виявилася порожньою. Розшукова партія оглянула весь будинок. У Роджерсовій кімнаті, як і твердив Філіп Ломбард, нікого не було. Постіль була зібгана, бритва, губка й мило ще не висохли.

— Він устав недавнечко, — прикинув Ломбард.

— А що, як він… ховається, чатує на нас? — пошепки мовила Віра тремтячим голосом, хоча й намагалася говорити якнайвагоміше.

— Любонько моя, я ладний думати що завгодно й про кого завгодно, — сказав Ломбард. — Я вважаю: доки ми його не виявимо, нам слід триматися гуртом.

— Мабуть, він десь на острові, — зауважив Армстронг.

Тут до них підійшов неголений, проте акуратно зодягнений Блор.

— Де ж ділася міс Брент? — спитав він. — Ось вам нова загадка.

Проте в холі вони зустріли міс Брент у дощовику.

— Море надто бурхливе. Навряд чи човен зможе вийти сьогодні, — відповіла вона на їх німе запитання.

— І ви наважилися самі никати по острову, міс Брент? — спитав Блор. — Невже ви не розумієте, як це небезпечно?

— Запевняю вас, містере Блор, я була дуже обережною, — поважно відповіла стара діва.

Блор тільки пирхнув.

— Бачили Роджерса? — спитав він.

— Роджерса? — підвела брови міс Брент. — Ні, сьогодні я його не бачила. А що сталося?

Сходами спускався акуратно зодягнений, ретельно виголений суддя Уоргрейв. Він окинув поглядом їдальню, двері якої були розчинені навстіж, і сказав:

— Ага, він усе ж таки накрив на стіл.

— Він міг зробити це вчора ввечері, — заперечив Ломбард.

Вони зайшли до їдальні уі оглянули акуратно розставлені на столі куверти, ряди чашок на буфеті, повстяну підставку для кави. В усьому був цілковитий порядок. Першою схопилася Віра. Вона вчепилася судді в руку, та так, що старий аж скривився.

— Подивіться на індійчат! — закричала вона.

Індійчат посеред столу було тільки шість.

Вони знайшли Роджерса невдовзі. Він лежав у дворовій прибудові — будиночок цей правив за пральню. В руці він усе ще стискував маленьку сокирочку — певно, колов дрова для розпалу. Великий колун стояв біля дверей — на холодному металі зашерхли бурі плями. Ті плями надто вже добре узгоджувалися із глибокою раною на потилиці Роджерса…

— Картина ясна, — промовив Армстронг. — Вбивця підкрався ззаду і в ту мить, коли Роджерс нахилився, заніс сокиру із силою опустив її.

Блор порався коло топорища — посипав його борошном із ситечка, що його знайшов на кухні.

— Скажіть, докторе, щоб завдати такого удару, потрібна велика фізична сила? — запитав суддя.

— Це під силу навіть жінці, якщо це вас цікавить. — І він швидко глянув довкола. Віри Клейторн та Емілі Брент не було — вони пішли на кухню. — Дівчина залюбки могла це зробити — вона спортсменка. Міс Брент видається тендітною, та жінки такого типу бувають вельми витривалими. Опріч того, слід мати на увазі, що люди несповна розуму, як правило, виявляють неабияку силу.

Суддя зосереджено кивнув. Блор, зітхаючи, підвівся з колін.

— Жодних відбитків, — сказав він, — топорище ретельно витерли.

Позаду почувся голосний сміх. Вони повернулися: посеред двору стояла Віра Клейторн, вона волала пронизливим голосом, раз у раз перериваючи потік слів вибухами сміху:

— На цьому острові бджоли водяться? Тож поясніть мені, де тут шукати мед? Ха-ха-ха!

Чоловіки спантеличено дивилися на Віру. Здавалося, Ця нормальна, врівноважена дівчина божеволіє просто в них на очах. А вона волала далі:

— Чого на мене витріщилися? Гадаєте, я з глузду з їхала? А я вас до діла питаю: де тут бджоли й вулики, вулики й бджоли? Ви, бодай, не розумієте? Хіба ви не читали цієї дурної лічилки? Її ж бо в усіх спальнях вивішено для загального огляду! Та ми одразу сюди мали піти — коли б не були такими ідіотами! «Індійчаток семеро дрівця заготовляли». Я лічилку напам'ять знаю. І наступний куплет: «Шість вже індійчат на пасіці зібрались» — ось чому я питаю, чи є тут на острові пасіка. Ото смішно! Ото смішно! — І вона дико зареготала. Армстронг наблизився до неї, розмахнувся й дав ляпаса. Віра хапнула повітря, гикнула й проковтнула слину. З хвилину постояла мовчки, потім сказала:

— Дякую… Я вже отямилася… — Голос її знову бринів спокійно й холоднокровно, як і належало поважній учительці. Вона повернулася, щоби піти на кухню.

— Ми з міс Брент приготуємо вам сніданок. — Слід докторової п'ятірні червонів на її щоці.

Коли вона пішла, Блор сказав:

— А ви чудово впоралися з нею, докторе.

— Не було іншої ради. Тут і без істерії клопоту вистачає, — вибачливим тоном відповів Армстронг.

— Вона зовсім не скидається на істеричку, — заперечив Ломбард.

— Звичайно, ні, — погодився Армстронг. — Цілком здорова, розсудлива молодиця. Це в неї від шоку. Таке може з кожним трапитися.

Вони зібрали тріски, нарубані ще Роджерсом, і віднесли їх до кухні. Там клопоталися, готуючи сніданок, Віра й Емілі Брент. Міс Брент вигортала попіл із печі. Віра зрізувала шкурку з бекону.

— Спасибі, — подякувала їм стара діва. — Ми постараємося приготувати сніданок якнайшвидше — ну, приблизно, хвилин за тридцять-сорок. Чайник ось-ось закипить.

— Знаєте, що я думаю? — пошепки сказав Ломбардові Блор.

— Чи ж варто гадати, коли ви самі скажете?

Колишній інспектор був льодиною серйозною, іронії не розумів, тому незворушно продовжив:

— В Америці стався такий випадок. Вбито було двох стариків — чоловіка й дружину. Порубано сокирою. Серед білого дня. В оселі — сама дочка і служниця. Служниця, як було доведено, не могла цього зробити. Дочка — поважна стара діва середнього віку. Її визнали не винною, не йняли віри, що вона здатна на таке. Вбивцю так і не знайшли.

— Я згадав той випадок, — додав Блор, — коли побачив сокиру. А пізніше зайшов до кухні й побачив, як вона там шурує — спокійна, акуратна. Жоден м'яз не ворухнувся! Те, що з дівчатком сталася істерика, — це природна річ, дивуватися тут нічому. А яка ваша думка?

— Може, ви й маєте рацію, — відповів Ломбард.

А Блор вів далі:

— Але ж ця стара! Така чепуруха — й фартуха не забула вдягти, а фартух-то, либонь, місіс Роджерс, і спокійно так каже: «Сніданок буде готовий хвилин за тридцять-сорок». Стара з глузду з'їхала. Таке трапляється із старими дівами, — я не кажу, що вони перетворюються на маніяків і вбивають першого стрічного, просто в них потроху глузд за розум завертає. От і наша міс Брент причинна. Збожеволіла на релігійному грунті — вважає, що їй випало вершити волю божу. Знаєте, в своїй кімнаті вона постійно читає біблію.

— Це ще не є доказом ненормальності.

Та Блор, ніби не чуючи, наполегливо вів далі:

— До того ж вона брала макінтош, казала, що ходила до моря.

Ломбард заперечливо похитав головою.

— Роджерса вбито, коли він рубав дрова, тобто невдовзі після того, як устав з ліжка. Навряд чи Брент блукала б ще кілька годин під дощем. Якщо хочете знати мою думку: вбивця щонайперше забрався б у ліжко й удавав, що спить.

— Ви не зрозуміли мене, містер Ломбард, — сказав Блор. — Якби жінка не була винна, вона тричі подумала б, доки пішла самітно тут на прогулянку. І навпаки — вона не побоялася б сама блукати по острову лише в тому разі, коли була переконана, що їй ніщо не загрожує. Тобто коли вбивцею була вона!

— Досить логічно, — сказав Ломбард. — Мені це не спало на думку. — І додав посміхнувшись: — Радий, що ви більше не маєте підозри на мене.

Блор збентежився, навіть ніби почервонів.

— Я думав було, що це ви, — що не кажіть, а пістолет викликає підозру, та й історію ви розповіли досить дивну. Але тепер я зрозумів, що це було б надто просто й очевидно. Сподіваюсь, ви дотримуєтеся такої ж думки щодо мене.

Філіп задумливо промовив:

— Може, я й помиляюся, але мені здається, що для цього у вас бракує фантазії. Одне можу сказати з певністю: якщо вбивця ви — то ви чудовий актор, і я скидаю перед вами капелюха. — Він понизив голос: — Може статися, не мине й дня, як нас ухекають, тож скажіть відверто (це, звичайно, залишиться між нами): адже ви тоді дали неправдиві свідчення?

Блор неспокійно переступав з ноги на ногу.

— Хай буде так, — нарешті сказав він. — Тепер це, либонь, не має значення. Ландор не винний, це факт. Зграя Персела загнала мене в безвихідь, і ми запроторили його за грати. Але, даруйте, я в цьому ніколи не зізнаюся…

— Сподіваюся, ви отримали чималий куш? — спитав Ломбард.

— Не отримав і половини обіцяного. Скнара на скнарі ота перселівська зграя. Та підвищення по службі я дістав, це вже точно.

— А Ландору дали строк, і він умер на каторзі?

— Звідки я міг знати, що він помре? — огризнувся Блор.

— Справді, вам не пощастило.

— Мені? Ви хочете сказати — йому?

— І вам також, Блоре. Бо ж ця подія, здається, набагато скоротить і ваше життя.

— Моє? — втупився в нього Блор. — Невже мене відправлять слідом за Роджерсом? Кого завгодно, тільки не мене. Я зможу відстояти себе, будьте певні.

— Не полюбляю йти в заклад. Та й хто віддасть мені виграш, коли вас уб'ють.

— Слухайте-но, містере Ломбард, що ви маєте на увазі?

Філіп Ломбард шкірився посмішкою:

— Я маю на увазі, любий Блоре, що ваші шанси вижити не надто великі!

— Це ж чому?

— А тому, що брак фантазії перетворює вас на чудову мішень. Злочинець з такою фантазією, як в А. Н. Оуена, обведе вас круг пальця.

— А вас? — визвірився Блор, і обличчя його наллялося кров'ю.

— Я маю чудову фантазію, — відповів Ломбард, — мені не раз доводилося попадати в різні халепи, і завше я успішно виплутувався!

Віра стояла біля плити, смажила яєчню з беконом і міркувала: «І чого це я розістерилася, мов остання дурепа? Цього не слід було робити. Треба зберігати спокій, дівонько, насамперед спокій!

«Міс Клейторн поводилась чудово — не розгубилася й одразу кинулася навздогін за Сірілом».

Навіщо згадувати про це зараз? Адже все позаду… Сіріл зник під водою задовго до того, як вона підпливла до скелі. Вона знову відчула, як течія відносить її в море. І вона не чинила опору — ледь-ледь пливла, трималася на воді, доки не прибув човен… Вони хвалили її за самовладання, холоднокровність… Усі, крім Х'юго. А Х'юго — він тільки глянув на неї… Боже мій, як боляче згадувати Х'юго, навіть тепер, коли стільки років минуло. Де він? Що робить?

— Віро, бекон підгоряє, — > сердито мовила Брент.

— Вибачте, міс Брент. Якось по-дурному вийшло…

Емілі Брент зняла зі сковорідки, що курилася, останнє яйце. Віра, викладаючи на розжарену сковорідку нові шматки бекону, сказала:

— А у вас чудова витримка, міс Брент.

— Мене з дитинства привчили не розгублюватися й не здіймати галасу, — відповіла стара діва й міцно стулила губи.

«У дитинстві її, певно, постійно гнітили… Це далося взнаки», — подумала Віра. А вголос сказала:

— Невже ви не боїтеся?.. Чи, може, жадаєте вмерти?

«Вмерти!» — слово це гострим свердельцем пронизало мозок Емілі Брент. Вмерти? Ні, вона не збирається вмирати! Хай вмирають інші — це їхня особиста справа. Тільки не вона. Оце дівча нічогісінько не розуміє. Звичайно, вона, Емілд Брент, нічого не страхається — Бренти ніколи не відали остраху. В її родині самі військові, котрі вміли дивитися смерті у вічі. І життя вони вели праведне, так само, як вона… Їй нема чого соромитися… Тож вона не помре…

«Господь потурбується про слуг своїх». «Не бійся острахів нічних, не бійся й стріли, яку пустили вдень…» А зараз ранок, і острахів не було. «Ніхто з нас не вибереться з цього острова». Кому належать ці слова? Ну, звичайно ж, генералові Макартуру, чий кузен одружений з Елсі Макферсон. Його це зовсім не тривожило. Здавалося, він з радістю чекав смерті! Деякі люди не надають значення смерті, самі позбавляють себе життя. Беатрис Тейлор, приміром. Минулої ночі їй снилася Беатрис — за вікном стояла, притиснувши обличчя до скла, благала впустити її у дім. Та Емілі не хотіла цього. Емілі здригнулася й нараз опам'яталася. Надто дивно дивиться на неї Віра.

— Певно, все вже готове? — заклопотано спитала Емілі Брент. — Можна подавати.

За сніданком усі були вишукано ввічливі, галантні:

— Дозвольте запропонувати вам іще кави, міс Брент?

— Шматочок шинки, міс Клейторн?

— Ще шматочок бекону?..

Здається, всі шестеро цілком нормальні, спокійні люди. А що крилося за цим? Думки метушилися, як мухи в окропі…

«Що далі? Що далі? Котрий? Хто?»

«Чи спрацює цього разу? Цікаво. Варто свічку засвітити. Якщо я встигну. Боже мій, тільки-но встигнути…»

«Божевілля на релігійному грунті — це точно… А подивитися на неї — таке й на думку не спаде… А що, як я помиляюся?..»

«Це божевілля… Я втрачаю розум. Зникають шерсть, червона шовкова завіска — суцільна нісенітниця. Нічого не розумію…»

«Ідіот, він проковтнув усе, що я йому наплескав. Тут усе легко обійшлося… Та однак слід бути дуже обережним».

«Шість фарфорових індійчат… лише шість — скільки лишиться до вечора?..»

— Кому останнє яйце?

— Мармеладу?

— Дякую. Чи не покласти вам трохи шинки?

Шестеро людей, які цілком нормально поводять себе за сніданком…