Таємниця Віті Зайчика

XI

Міс Таємниця мовчала.

Вітя тільки що спитав її, і вона не відповіла. Він спитав:

— А коли ж я нарешті побачу його?

І вона не відповіла. Довго мовчала. Тоді нарешті сказала. Тихо, але чітко:

— Треба заслужити.

Вітя стрепенувся:

— А чому? Чому інші бачать щодня? Дмитрик, наприклад... І Алик. І Боря. А я мушу...

— Тому що так треба, — твердо сказала вона. Вітя зітхнув.

Ну що ж, треба, значить, треба...

Вони стояли перед якоюсь темною кам'яною стіною, вкритою мохом і цвіллю.

Вітя навіть не міг збагнути, як вони тут опинилися.

Раптом Міс Таємниця зникла. Щойно стояла тут і вже нема. І вже дряпається Вітя по холодній кам'яній стіні вгору. Він не знає, чого він це робить, але знає, що так треба. Так часто буває уві сні.

Дряпатися важко, стіна мокра, слизька, стрімка, пальці ковзають, зриваються, але Вітя вперто лізе й лізе вгору. Якимось чином у нього в руках опиняється льодоруб діда Віктора Семеновича, Вітя заганяє той льодоруб у розщелини між камінням, лізти стає легше...

«Як я не боюсь? Так же високо. Завжди боявся висоти, а зараз... — крутиться у Вітіній голові. — От коли б тато побачив...»

Він уже біля заґратованого вікна. Грати візерунчасті, схожі на залізні завитки балконного парапету. Вітя тримається за ці знайомі, поїдені іржею, що обсипається під руками, залізні спіралі (скільки разів він тримався за них у себе на балконі) і вдивляється-вдивляється у присмерк в'язничної камери... І не стільки ще бачить, як серцем відчуває, що там дівчина.

Та він уже розрізняє знайоме голубе платтячко у синю горошину, виткі кучері на скронях, у вухах — бірюзові сережки.

Серце у хлопця б'ється і радісно й тривожно.

Враз вона зривається з місця і кидається до вікна.

— Це ти?.. Ти?.. Я так чекала тебе... — чує Вітя її голос. Вона хапає руками його руки, що тримаються за грати. Дотики її пальців такі м'які, ніжні, такі солодко-приємні.

Вітя відчуває її подих — легкий і теж солодко-приємний. У ньому вчувається ледь вловимий запах суниць і молока. І Вітя захлинається від щастя.

«Я так чекала тебе...»

Чи може бути в світі щось хвилюючіше за ці слова?.. Нарешті він трохи отямився.

— Як?.. Чого?.. Чому ти тут?

Вона зітхнула:

— Вони зловили мене в лісі. Я пішла по суниці. А вони вискочили з кущів і схопили... Ніхто в Добряндії ще не знає.. Мабуть, думають, що я гостюю у бабусі Яги, в її хатинці на курячих ніжках. Я часто гостюю в неї. Вона добра й весела...

— Але що, що вони хочуть від тебе?

— Вони хочуть... Вони хочуть, щоб я вийшла заміж за сина короля Зландії Зланика Хамулу. А я... я не можу, не хочу... Ти ж розумієш... — Вона притулилася щокою до Вітиної руки.

І нова гаряча хвиля огорнула Вітю.

— Що я можу зробити для тебе? Я все, все зроблю! Все!

Вона знову зітхнула.

— В'язницю стережуть двоє зланців — Грубий Ян і Просто Філя... Але вони такі здоровущі.

— Та я... я... — захлинався Вітя. — В мене льодоруб. І раз я сюди дістався, то я тебе звільню. От побачиш!

Він був сповнений рішучості, здатний зараз на все, що завгодно.

Вона нічого не сказала, тільки знову притулилась щокою до його руки. І знову Віті перехопило подих від щастя. Він би отак тримався й тримався руками за гратн, тільки б відчувати той ніжний дотик її щоки. Але... треба ж було її визволяти.

І, підбадьорливо кинувши їй: «Тримайся! Я — зараз!», він почав спускатися.

Він спускався дуже легко й швидко — наче злітав на крилах.

От уже й земля під ногами.

Стискаючи в руці льодоруб, Вітя кинувся шукати вхід у в'язницю. Зланці Грубий Ян і Просто Філя були, справді, здоровущі, — метрів по два кожний. Одягнені в середньовічні ковані лати, вони виглядали ще могутнішими. Але займалися вони в цей момент справою, як на їхній вигляд, не дуже солідною. Коли Вітя підбіг до в'язничної брами, вартові... грали у «ворону». Кожен тримався рукою за ліву ногу і, стрибаючи на правій, штовхав плечем суперника. Оскільки вони були в латах, лунав такий брязкіт і скрегіт, наче то штовхалися два величезних самовари.

Нарешті Грубий Ян приловчився, штурхонув Просто Філю так, що той з усього розмаху грюкнувся на землю і покотився, гуркочучи, як порожнє відро.

Вітя скористався цим і, змахнувши над головою льодорубом, підскочив до Грубого Яна:

— Ану відчиняй браму зараз же, а то...

Грубий Ян ие тільки ані крапельки не злякався, а, навпаки, обурився:

— Що-о?! Та я тебе зараз...

І величезне лаписько зланця вже нависло иад Вітею.

— Та почекай! — гукнув раптом, підводячись з землі, Просто Філя. — Це ж Вітя! Визволитель.

— А-а!.. Вітя... Тоді інша справа. — Грубий Ян опустив руку. — Що ж ти одразу не сказав? А то кричиш, розмахуєш...

— І все одно даремно, — зітхнув Просто Філя. — Нічого в тебе, товаришу Вітя, зараз не вийде. Нема в нас ключа від брами. Ключ у Зланика Хамули під подушкою. Отож поганяй у палац, діставай ключа, приходь, тоді будемо битися. А зараз немає ніякого сенсу... Чао!