Таємниця Віті Зайчика

III

У коридорі було напівтемно.

Але Вітя бачив, що таємнича незнайомка не торкнулася ні замків, ні ланцюжка...

Двері розчинилися самі, наче й не були замкнені.

Вони вийшли на площадку.

Це був четвертий поверх старого чотириповерхового, побудованого ще до революції будинку.

Високо вгорі, над сходами, був так званий «ліхтар» — величезне, покреслене на десятки квадратних шибок вікнище, над яким ще далі на даху здіймалося гостроверхе скляне шатро.

Між вікнищем і скляним шатром була довга, через усе горище, дощана дерев'яна шахта. І в тій шахті невеликі двері. Ті двері завжди здавалися Віті загадковими. Для чого вони? Невже хтось міг наважитися вийти з них і ступити на завжди брудні запорошені шибки того величезного вікнища?

У Віті завжди лоскотно хололо в грудях, коли він думав про це. Він уявляв собі, як провалюється цей хтось і з гуркітливим дзвоном летить униз, у проліт сходів на цементну долівку, на якій острівцями світилися жовто-червоні візерунчасті квадратики колишньої кахляної підлоги... Та загадкові двері були завжди замкнені. Ніхто ніколи не виходив з них не ступав на запорошені брудні шибки.

І от зараз...

Двері були відхилені.

Навстіж.

Жахно чорнів довгастий прямокутник отвору.

Більше того — з площадки до них вели старовинні, з залізними завитушками гвинтові сходи.

Звідки вони взялися?

Їх ніколи тут не було!

Незнайомка обернулася, і Віті здалося, ніби він помітив за вуаллю підбадьорливу усмішку. Хоча напевне цього сказати він би не міг. Він, як і раніше, не бачив її обличчя. Лише тьмяний блиск великих синіх очей.

Так само мовчки, беззвучно, не кажучи ні слова, вона почала підніматися гвинтовими сходами вгору.

Все всередині у Віті було скуте наче крижаним панцером, але якась всевладна невідпорна сила штовхала його вперед.

Десь на денці свідомості ворухнулася думка: «А як же квартира? Я ж лишаю її незамкнену... Що скаже бабуся Світлана?» — Але ця думка одразу ж згасла.

Піднімаючись сходами, Вітя проминув залізну коробку розподільчого щита і згадав, як два дні тому новий їхній сусід електрослюсар Володя копирсався тут, стоячи на драбині, а молода дружина тримала його двома руками за йогу (щоб, як ненароком вдарить струмом чоловіка, вдарило б і її). Не було цих гвинтових сходів! Точно не було!..

— К-куди... ч-чого? — ледь прошепотів Вітя. Але вона почула.

І обернулася.

— Ти ж хочеш його зустріти... побачити? — одним подихом тихо спитала вона.

У Віті завмерло серце.

Він одразу зрозумів — про кого вона каже.

Він рвучко кивнув головою.

І от Вітя вже стоїть перед розчиненими дверима. Стоїть і дивиться в непроникну темряву горища, в якій щойно зникла загадкова незнайомка.

«А я молодець!.. Не боюсь... не тікаю... От би знав тато!» — майнула в нього думка.

І враз спалахнуло світло.

І в той же час пролунав тоненький лагідний голос:

— Будь ласка, заходь! Просимо!..