Таємниця Віті Зайчика

XV

Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві...

І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі «свої» руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках рук.

І от мішок уже розв'язано, кусюча ряднина спадає з Вітаної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих...

— Тато! — кричить Вітя.

Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого.

Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.

Крім Віті, у підземеллі — ні душі.

І раптом Вітя розуміє: тато — невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу, набив гулі прем'єр-міністру Підлизі-Підлотському та військовому міністру Руками-Махальському і надавав ляпасів самому королеві Зландії. Він! А хто ж?

Але чому ж він мовчить?

Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце...

— Тату! Таточку! — благально шепоче Вітя. — Ну скажи мені що-небудь! На вушко... Я так хочу почути твій голос.

Але у відповідь — тиша.

— Ну що ж... — зітхає Вітя. — Значить, так треба.

Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.

Вітя струшує з ніг мішок і виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й пропускають його ще в один коридор...

Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим круглим камінням, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.

Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя, нема. З усіх боків високі стрімкі стіни.

Вітя розгублено озирається.

І раптом просто з стіни виходить Міс Таємниця.

Вітя кидається до неї.

— Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки... Я вас прошу — зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!

Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.

— Ну, будь ласка!.. — благально складає руки Вітя.

— Почекай. Так треба... — ледь чутно говорить Міс Таємниця.

— Ну чому? Чому?

— Так треба...

Ох, оце «так треба», це незбагненне, незрозуміле, невблаганне «так треба!».

А може... Може, він виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.

Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:

— А як же все-таки буде... з визволенням? Я просто не знаю Що тепер робити? Льодоруба в мене забрали, а голими руками Грубого Яна та Просто Філю хіба здолаєш...

Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються світлі вогники.

— Нового льодоруба і ключа від в язниці може зробити Вася з Добряндії... Будемо звертатися до нього?..

— Будемо,— кивнув Вітя.

І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Добряндію, але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони вже були на знайомому березі річки.

А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки із скла та бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися якісь машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.

Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що рухалися по асфальту, ні в будинках, ні в скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.

— Ой, а де ж люди? — здивовано спитав Вітя.

Не кажучи ні слова, Міс Таємниця повела його між будинків в якийсь закуток. Там, просто на асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на американського безробітного, як їх ото показують у документальних кадрах по телевізору. Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився перед собою.

— Ти зараз станеш видимим, — тихо прошепотіла Віті Міс Таємниця, — бо інакше не зможеш домовитися з ним...

І Міс Таємниця зникла.

Вітя підійшов ближче до дяді Васі.

— А-а, Вітьок! Здоров, — не міняючи ні пози, ні байдужого виразу очей, сказав дядя Вася.

— Здрастуйте... Що це з вами? — стурбовано спитав Вітя.

— А що? Щасливе життя... — гірко усміхнувся дядя Вася. — Ніякої турботи, ніякої роботи. їж, пий, веселись, не хвилюйся, не журись... Все робиться само.

— Вас — що? Пригноблюють, не годують?

— Та ні... Чого там. Годують. Допомогу видають регулярно. Але... — дядя Вася зітхнув. — Нікому я не потрібен. Не по-трі-бен... Розумієш? Ніхто від мене нічого не чекає, нічого не хоче. Немає в мені потреби. Все за мене робиться само, автоматично... То хіба полізе в горло ота незароблена допомога? Га? Скажи. Не хочу я тієї допомоги! Мені зароблений черствий шматок хліба смачніший за найсоковитіший дармовий біфштекс. — Дядя Вася похитав головою. — Знову ж таки Альховка мене турбує. Пропадає, гине хлопець, як руда миша. Курити почав. Вино п'є. Оту дурну заокеанську музику день і ніч слухає. Про Зландію вже почав говорити з якимсь інтересом. Боюсь, щоб... Ех, той Адечеес найбільший ворог людства, я тобі скажу... Ну, що то за життя без праці!.. Безробіття — гірше будь-якої хвороби. Сенсу життя немає, розумієш!.. Нецікаво жити на світі, — дядя Вася безпорадно розвів руками.

Вітя опустив очі.

Та то ж він винен у всьому. То ж він сказав колись, що якби був чарівником, то зробив би так, щоб усе робилося само.

А виходить, що то не добро, а лихо. Що позбавляти людей роботи — чи не найбільше зло у світі.

Вітя стрепенувся:

— Дядю Васю! Та я прийшов просити вас зробити мені льодоруба й ключа.

— Що?! — стрепенувся й дядя Вася. — Зробити? Льодоруба й ключа? Зро-би-ти?.. — дядя Вася раптом втягнув голову в плечі, сторожко озирнувся на всі боки і приклав палець до вуст. — Тс!.. Тихо! Щоб не почув отой пришелець. — Він обійняв Вітю за плечі й гаряче прошепотів йому на вухо: — Це ж здорово! Розумієш... Це ж... Слухай, а давай і Альховку гукнемо... Га?.. Давай...

— Авжеж, авжеж, — закивав Вітя.

— І тітоньку Гортензію... Хай держака для льодоруба теше...

— Ага, ага, — знову закивав Вітя.

— І бабусю Добряну. Вона хоч і старенька, але вогонь роздмухувати може. Це ж кувати треба. Кувати! Розумієш Це ж така цікава робота. Це ж... Ех!

Альховку вони знайшли в оранжереї. Він сидів під пальмою з навушниками від магнітофона. Очі в нього були застиглі й безтямні.

Дядя Вася зірвав з нього навушники, схопив за плечі, потрусив добряче і пояснив, у чім річ. В очах Альховки засвітилося.

Тітоньку Гортензію й бабусю Добряну теж умовляти довго не довелося.

І незабаром усі вп'ятьох вже пробиралися до залишків лісу, шо тулився між височенних кам'яних будинків.

Скоро у саморобній кузні, наспіх змайстрованій під віковічним дубом, весело палахкотів вогонь.

Та не встигли вони приступити до роботи, як просто з неба, ламаючи гілки, з'явився чарівник.

— Це що таке? Хто дозволив? Що це робиться? — верескливо закричав він.

Але дядя Вася рішуче виступив наперед.

— Ану, одійдіть, громадянин чарівник! Не заважайте. Не робіть вітру!.. Те, що треба, те й робиться. І дозволу знову ж таки ні в кого питати не будемо. От!

— Що?! — чарівник так і присів. — Невдячні фанатики! Ви не варті моєї доброти! Позбавляю вас усього, що вам дав. Ап!

І вмить усі величезні будинки, усі машини, увесь бетон і асфальт — усе зникло. І сам чарівник теж зник. На березі стояли чепурненькі хати, оточені вишневими садками. А за ними зелена левада, і заквітчаний луг, і переліски.