Таємниця Віті Зайчика

XVIII

У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання і одпустила їх з третього урока.

Був кінець квітня. Погода стояла така тепла, що Вітя скинув курточку і ніс її під пахвою.

Коли надворі весна і вас одпустили з третього урока, який у вас може бути настрій? Прекрасний! У серці співають солов'ї, а в очах цвітуть троянди. І світ такий безмежно сонячний...

Перед дверима в свою квартиру Вітя все-таки накинув курточку. Нащо хвилювати бабусю Світлану. Він подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв.

«Мабуть, кудись пішла. В магазин чи на базар абощо. Вона ж не чекала, що я так рано повернусь».

Вітя понишпорив у портфелі, знайшов ключа (у другому класі він категорично відмовився, щоб бабуся Світлана водила його до школи, ходив сам, а на всяк випадок бабуся дала йому ключа); одімкнув, зайшов і одразу радісно зойкнув:

— Мама приїхала!

у коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка.

Вітя кинувся в кімнати.

Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника.

Вони стояли, зіпершись на поручні, спинами до кімнати, і не чули, не бачили, як Вітя підійшов до балконних дверей.

Бабуся Світлана тримала в тремтячій руці сигарету. Колись бабуся курила, але, як народився Вітя, кинула. І лише іноді, коли дуже хвилювалася, нервувала, — закурювала.

— Не можу, не можу я більше... — схлипувала бабуся Світлана. — Ти їздиш, тебе нема, а я... Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє...

— Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик з Дніпропетровська, — винувато знизала мама плечима. — Я думала, що його фотографії ніколи...

— Я не можу вже дивитися йому в вічі... І без кінця щось вигадувати... Він весь час мене питає. Ми домовились, пам'ятаєш, що, коли він підросте... Він, по-моєму, вже підріс...

Мама важко-важко зітхнула:

- Ти хочеш, щоб я сказала: «Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, як тільки ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є... Все життя парубкує. Тікає від аліментів...»

— Ні! Ні!..

— А що ж ти хочеш?

— Я не знаю... — розгублено сказала бабуся Світлана.

Мама знову тяжко зітхнула і, взявшись рукою за щоку, скрушно похитала головою:

— Ну чому, чому ми не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..

— Я хотіла, як краще... Щоб не травмувати Зайчика... Мені здавалося... Я хотіла... — голос у бабусі був такий винуватий.

Далі Вітя вже не слухав. Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.

Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.

Але в цю мить мама закрила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.

І Вітя метнувся геть з кімнати.

У коридорі він спіткнувся об кинутий на підлогу портфель, швидше механічно, ніж свідомо, схопив його й вискочив на сходи.

У світі вимкнувся звук.

Вулицями їхали машини, тролейбуси, трамваї... Але Вітя нічого не чув. У голові його була дзвінка тиша безодні...

Віковий дуб біля повороту алеї у Ботанічному саду недавно скинув торішнє листя і вже народжував нове — прозоро зеленів. То був дуб-нелінь, що всю зиму не скидає засохлого листя.

Вітя знайшов свій «секрет», розкопав його і тепер люто топтав ногами, судорожно схлипуючи.

Потім сів на землю і не заплакав — завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.

— Недовго музика там грала, недовго хлопець танцював! — голосом сусіда з третього поверху Георгія Вадимовича сказав Злан Великий. І зареготав.

Небо гінко гнало кудись хмари — білі, кучеряві і байдужі...

— Ти житимеш тепер у нас... Ти житимеш з нами... У мене такий тато! Такий тато! От побачиш! — почув Вітя свій голос і не впізнав його.

З гілки дуба злетіла велика сіра ворона і, голосно каркаючи, перелетіла на сосну.

— Твій тато негідник! Твій тато негідник! Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Твій тато негідник! — глузливо каркала ворона. — Тікає від аліментів! Тікає від аліментів!..

Слово «аліменти» Вітя вперше почув від Борі Жабського. Він усе знав, той Боря Жабський. В них у класі було кілька дітей з так званих «неповних» сімей, батьки яких розлучилися. Мар'яна Лещенко, Юра Дараган, Іра Таратута, Валя Залізняк... Жабський абсолютно точно знав, чий тато скільки платить отих аліментів, тих принизливих батьківських грошей, якими вони одкуповуються від своїх дітей. Один тато більше, другий менше... Але ніхто не тікав від аліментів. Ніхто!..

Звідкись із глибини саду налетів рвучкий холодний вітер, шарпнув Вітю за полу розстебнутої курточки, пронизав усе тіло крижаним колючим болем. Наче хотів нагадати, що нема вже в світі того теплого подиху, який хукав колись на маленького хлопчика, знайденого мамою у холодній зимовій капусті... Нема. Й не буде ніколи...

Як же тепер жити? Як жити тепер на світі? Як прокидатися вранці після казкових нічних снів і дивитися в очі мамі? Як вірити тепер бабусі?

Чому, ну чому ви мене обдурили? Для чого? Я ж вам так вірив! Так вірив! Так вірив!..

Два великих чорних круки злетіли з-за дерев і сіли на землю неподалік. І походжали хазяйновито, раз у раз нахиляючи голови і дзьобаючи щось на землі.

— Ну, чого ти? Чого? — тихо сказала Кира-Добринка. — Хіба мама й бабуся винні?.. Вони ж хотіли, як краще... Для тебе ж хотіли... Ти ж бачиш, вони страждають... Ти ж добрий і благородний. Я знаю. Ти допоможеш їм. Ти щось придумаєш. Правда?.. Ну, придумай, придумай щось...

Круки знялися й полетіли.

Скільки минуло часу, скільки хмар, байдужих і холодних, пронесло небо над Вітиною головою, він не знав і не відчував.

Вітя піднімався сходами повільно-повільно, як оті старезні Стефанія Стефанівна і Амадей Антонович з бабусиних спогадів.

Він довго стояв перед дверима.

Потім нарешті важко зітхнув і натиснув на ґудзик дзвінка.

Двері відчинила мама. Схвильована, перелякана.

З-за її плеча визирала бабуся Світлана.

— Зайчику! Чого так пізно? — вигукнула мама і враз пополотніла, відступаючи. — Що?! Що сталося?!

Вітя переступив поріг, ковтнув повітря й вигукнув одним подихом:

— Тато загинув!

Мама й бабуся Світлана заніміли.

Не даючи їм опам'ятатися, Вітя знову ковтнув повітря і, поспішаючи сказати до сліз, випалив:

— У школі сказали!.. Нещасний випадок... В одного хлопчика теж батько там... Була пожежа. Тато всіх рятував, а сам...

Більше говорити він уже не міг. Він обхопив однією рукою маму, другою бабусю Світлану, притулився всім тілом до них обох і плакав уголос, ридма, не стримуючись.

І вони, обнявшись і пригортаючи його до себе, гірко плакали обидві.

Так виплакують люди тільки велике непоправне горе.

Вони прощалися сьогодні з татом, веселим, добрим, мужнім, чесним, працьовитим, щирим, благородним,— втіленням майже всіх можливих людських чеснот. Прощалися назавжди...