Таємниця Віті Зайчика

VI

У перший клас Вітю привела, звичайно, бабуся Світлана. Вона хвилювалася, мабуть, навіть більше, ніж онук. Хоча в нього від хвилювання все розпливалося перед очима.

— Не хвилюйся, Зайчику мій, не хвилюйся. Все буде гаразд. Все буде гаразд, — повторювала вона, і губи в неї тремтіли.

Проте у той перший день хвилювалися всі. Навіть Боря Жабський і Алик Здоровега. Такий уже то був день. Перший раз у перший клас. Було чого хвилюватися.

Але на другий, на третій день уже не хвилювався ніхто. Вчителька Марія Іванівна була дуже привітна й симпатична, вміла дати раду їхньому братові-першокласнику, на уроках було цікаво, навіть весело, раз у раз лунав сміх. І лише Вітя й бабуся Світлана продовжували чогось хвилюватися. Бабуся всі уроки сиділа під школою, не йшла додому. А Вітя під час перерв самотньо стояв біля стінн й боявся, щоб хтось із хлопців не підійшов і не вдарив його. Не було у Віті навичок життя в колективі. Давалося взнаки домашнє бабусине виховання.

У перші ж дні почалося формування класу, як єдиного, так би мовити, колективу. Це сказала, Вітя чув, Марія Іванівна бабусі Світлані. У лідери класу висунулися двоє — Боря Жабський і Алик Здоровега. Якийсь час терези вагалися і було ще неясно, хто з них переважить. Але потім Жабський ловкенько тицьнув Здоровегу кулачком у ніс, той скривився, заплакав, і Боря Жабський самочинно проскочив у лідери.

Як відомо, у першому класі вперше в житті набирає вагу прізвище людини.

Ще вчора ти був просто Вітя, просто Боря, просто Алик, просто Рая, Оля, Галочка, Володя... А сьогодні ти вже Нестеренко, Жабський, Здоровега, Фількіна, Петровська, Бойко, Барабаш...

У колективі досить швидко стає відомо, хто є хто. З'ясовується, наприклад, що Рая Фількіна — ябеда.

— Маріє Іванівно, а Здоровега смикнув мене за бантик!

Одночасно з'ясовується, що Алик Здоровега не дуже вихований і не дуже добрий. А Володя Барабаш — плаксій. Варто його зачепити, як він уже в сльози. А Оля Петровська — базіка.

— Ой, ви знаєте... ви знаєте... а я... а мені... а мене...

А Володя Барабаш — видумляка. Все плете якісь небилиці, які начебто з ним трапилися.

А Ніна Ковбасюк, м'яко кажучи, «жадина-помадина». Он вона стоїть, одвернувшись у куток, і похапливо, одну за одною їсть цукерки, щоб ніхто не побачив і, чого доброго, не попросив.

Про Вітю якась певна думка не склалася. Стало тільки відомо, що він — Зайчик. Боря Жабський підслухав, як бабуся' Світлана, провівши його в школу, поцілувала й сказала ніжно:

— Ну йди, йди, Зайчику мій...

Того ж дня на першій же перерві Жабський. пролітаючи стрімголов повз Вітю, закричав:

— Одскоч, Зайчику, бо на лапу наступлю!

А на великій перерві вже й Здоровега штовхнув його у дверях:

— Ну чого ти, Зайчику, плутаєшся тут! Ну...

І, коли після уроків бабуся Світлана кинулась до нього у вестибюлі: «Зайчику мій любий!..» — Вітя почервонів і, вперше відчуваючи неприязнь до бабусиної ніжності, пробурмотів:

— Не називай мене більше так. Ніякий я не зайчик.

Але було пізно. У класі він уже иа все своє шкільне життя став Зайчиком.

Звідки взявся той «зайчик»? Чи просто з маминої та бабусиної ніжності, з їхньої любові... Чи з тих маминих оповідей про його раннє дитинство.

Ще до школи Вітя часто просив маму, коли вона була вдома:

— Розкажи про те, як я був маленький...

Мама не була такою вигадницею, як бабуся Світлана і тато, не вміла розповідати таких казок, видумувати таких фантастичних пригод.

Але зате вона вміла з ніжністю розказувати, як Вітя був маленький. Як вона знайшла його в капусті.

— Ти лежав на капустяному листку маленький-маленький і гарненький-гарненький, як зайчик. Може, зайчик тебе й приніс. Бо як ти підріс, то страшенно любив хрумати сиру капусту. Ти ж і зараз любиш.

— Люблю, — кивав головою Вітя і пильно дивився на маму:

— А... а як же... це ж було взимку... Мій же день народження в січні?

— Авжеж, — наче сама дивувалася мама. — Холодно було. Ти ж лежав у такій пухнастенькій сірій шубці... Заячій. Я ж і кажу...

— А тато? Тато тоді що?.. — питав Вітя.

— А тато... — Мама на мить затиналася. — А тато тоді теж був. Аякже... Ми з ним удвох тебе знайшли. Тато узяв тебе на руки, притулив до грудей і почав дихати, хукати на тебе, бо ти замерз... Отак: ху-ху-ху!..

І Вітя наче відчував на своїй щоці подих тата.

Йому часто потім снилося, як тато дихає на нього. Той подих був теплий, приємно-лоскотний і такий рідний.

Віті завжди подобалося, що мама й бабуся Світлана називають його «зайчиком».

І от на тобі...

Життя складається з дрібниць. І доля людська теж залежить часом від незначних дрібниць.

Ну, що, здавалося б, такого в тому імені — Зайчик? А для Віті стало воно визиачальиим у ставленні до нього хлопців з класу. Ні з ким він наче й не сварився, ніхто його не бив, не ображав особливо. Просто хлопці його не помічали, ніби його в класі й не було. З першого дня стало ясно, що вій слабенький, кволий, що ні бігати, ні скакати, ні тим більше битися він не гараздий. Одним словом, Зайчик. І тому — чого з ним мати справу?

Добре ставлення до нього дівчаток завдавало Віті ще більших прикростей. Коли якась Рая Фількіна або Ніна Ковбасюк підходили й довірливо, як до «свого», схилялися й шепотіли: «Ох же той Жабський! Ох, Здоровега! їм аби тільки битися й гасати по коридору!» — Вітя червонів і не знав, куди подіти очі.

Одного разу, коли вони з бабусею Світланою поверталися після школи, Вітя раптом глибоко зітхнув і сказав:

— Ну коли вже приїде той тато!

Бабуся Світлана здригнулась і стала як вкопана серед вулиці.

— Чого це ти? Що таке?.. Що сталося? — якось злякано спитала вона.

— Нічого... — знову зітхнув Вітя. — Просто... Чого він не їде?

— Ну, Зай... Ой! Ну ти ж, рибочко, знаєш, віну важливому державному відрядженні... Виконує, ти ж знаєш... Мама казала... Скоро приїде... мабуть, після Нового року...

— І торік казали — після Нового року і зараз...

— Ну... ну, рибко моя, ну ти ж знаєш, він дуже гарний спеціаліст, він там так потрібен, його просять іще лишитися... Ну скоро вже, скоро... — голос у бабусі Світлани тремтів.

Вітя давно не бачив, щоб бабуся так хвилювалася. Навіть першого вересня...

— А що сталося, Вітю, сонечко, що сталося? Тебе хтось образив? Може, ударив? Куця моя! — В голосі бабусі вже була паніка, переляк.

— Та ні! — махнув рукою Вітя. — Ніхто мене не вдаряв. І не ображав. Просто...

Ну, що їй пояснювати, бабусі? Вона хороша. Дуже хороша. Кращої, мабуть, нема ні в кого. І мама хороша. Але вони жінки. А тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато.

І у Віті ж такий тато!

Він завжди усміхається Віті з фотографії, що стоїть на письмовому столі у Вітіній кімнаті. Так весело, так сонячно, так променисто всміхається, як не всміхається ніхто в цілому світі. І очі в нього такі добрі, такі ніжні, такі розумні, що одразу видно, яка він людина.

А людина він надзвичайна. Коли бабуся розказує про нього, в неї самої очі саітяться, як дві зірочки.

Бабуся Світлана дуже любила Вітіного тата, свого зятя Гришу, Григорія Михайловича. Може, тому, що він вигадник, фантазер, як і вона. Чи тому, що він спортсмен? На тій фотографії, з якої він усміхається, він у спортивному костюмі.

Чи тому, що він взагалі взірець усіх чеснот, як вона вважала, — взірець людяності, мужності, чесності, доброти, благородства...

Незвичайна він людина.

І листи тато писав незвичайні. Дуже ніжні й веселі. І захоплюючі. Якісь казково-пригодницькі, фантастичні. У кожному листі була якась таємниця, загадка. То печера з доісторичними коштовностями. То НЛО, нерозпізнаний літаючий об'єкт. То невідоме науці плем'я гігантів у джунглях Африки, то колонія колишніх військових злочинців...

І в усіх тих татових захоплюючих казкових пригодах діяла добра й всевладна чарівниця — Міс Таємниця, яка нібито завжди допомагала йому, приходила, як вій писав, «на виручку» у скрутні важкі моменти. І все завжди закінчувалося гарно й весело. Тато називав її по-закордонному «Міс Таємниця», певне, тому, що сам був за кордоном. Мабуть, тато дуже скучав за Вітею, тому й писав такі листи.

Чимось ті листи нагадували бабусині казки. Вітя не знав, хто в кого навчився — тато в бабусі Світлани чи бабуся в тата. Але то не мало значення. Коли люди живуть разом і люблять одне одного, то часто переймаються звичками, інтонаціями, навіть словами. Вітя чомусь думав, що то бабуся Світлана надихалася татовими листами. Татові листи все-таки були цікавіші.

Шкода тільки, що тато не любив фотографуватися. З Африки він прислав лише кілька фотографій, та й то вони були групові, і тата на них було не дуже добре видно.

А кожну татову фотографію Вітя роздивлявся по тисячу разів і знав кожну деталь напам'ять. І ту, де він «крутить сонце» на турніку, і ту, де пливе в басейні, і ту, де біжить стометрівку на стадіоні. І ту, де несе маму на руках, а вона обняла його за шию, сховала обличчя в нього на грудях, а він сміється, і вітер куйовдить його волосся...