Таємний спадок. Братство. Книга 1

ТЕМНИЙ СПАДОК

Тим, хто шукав чи шукає своє місце.

Не зупиняйтеся.

УДК 821.112.2’06-312.9

Н70

Серію «Фантастичні світи» засновано 2023 року

Марина Ніцель

ТЕМНИЙ СПАДОК. БРАТСТВО

Усі права застережено.

Художнє оформлення Інни Басараб

Ніцель, Марина.

Н70 Темний спадок. Братство : роман : книжка 1 / Марина Ніцель. — Київ : ВИДАВНИЦТВО РМ, 2025. — 416 с. : іл. — (Серія «Фантастичні світи»).

ISBN 978-617-8512-94-1.

ISBN 978-617-8280-09-3 (серія).

Аделаїда завжди росла з дивним відчуттям порожнечі. Здавалося, у цьому житті їй ніде немає місця. Навіть батьки ставляться до дівчини холодно й відсторонено.

Якось Ада знаходить удома скриньку зі старими фотографіями тата й мами і загадковим медальйоном зі змією. Відтоді її не покидає бажання дізнатися, які таємниці криються за цими предметами. Дівчина переводиться в Карпатський університет — альмаматер своїх батьків. Там їй вдається вступити до загадкового студентського братства «Велес».

Життя закрутилося вихором: цікаві лекції, вечірки, нові друзі й навіть кохання. Нарешті вона опинилася серед своїх.

Але все змінюється, коли Ада стає свідкою кривавого ритуалу й дізнається моторошну правду про себе та свою родину. Тепер вона втрапила в історію, з якої неможливо виплутатися, не забруднивши рук...

УДК 821.112.2’06-312.9

ISBN 978-617-8512-94-1

ISBN 978-617-8280-09-3 (серія)

© Марина Ніцель, текст, 2025

© Басараб І. І., худ. оформ., 2025

© ТОВ «ВИДАВНИЦТВО РМ», 2025

20 років тому.

Увечері, коли долі шістьох дітей переплели навіки, Ірена вперше відчула холодний подих смерті на своїй шиї.

Повітря в хатині було важким, насиченим ароматами напівзотлілого полину, чебрецю й вологого дерева. Ірена вдихала цю суміш, мов останній спогад про щось тепле. Свічки відкидали м’яке світло на стіни, і тіні танцювали там, немов шепотіли таємниці, про які ще рано було говорити вголос.

У центрі кола лежали діти. Загорнуті в хустки з рунами, виткані руками шести матерів з тонких ниток, з уплетеним волоссячком кожної дитини.

Її донька тихо посопувала. Личко розслаблене, кучерики спадають на очі. Поруч із нею дрімали ще дві дівчинки, геть різні — вогонь і вода. Рудий хлопчик, затиснувши в руці край хустини, тихенько смоктав пальчик. Ще двійко замикали коло. Разюча схожість їхніх рис видавала в них братів. Молодший лежав, широко розкинувши руки, ніби хотів усіх обійняти. А його брат — найстарший із дітей — був напружений навіть уві сні: брови злегка зведені, а пальці стиснуті у кулаки.

Навколо дітей стояло дев’ятеро дорослих. Ритуал щойно завершився, і вони ще не встигли оговтатися — кожен по-своєму допроживав момент. Один із чоловіків заклав руки за спину й уперто не дивився на коло, наче силкувався не втратити контроль. Його дружина, збираючи з підлоги трави, уважно стежила за дітьми, немов боялася, що хтось із них перестане дихати.

Поруч інша пара — обоє молодші, трохи розгублені. Жінка обережно поправила край хустки на доньці, а чоловік, поклавши їй руку на плече, стиснув другу в кулак, аж кісточки побіліли.

Стара жінка неподалік вовтузилася, складаючи до сумки різне начиння, час від часу озираючись на руденького малюка, якого вже взяла на руки її зморена донька. Онук.

І лише Ірена стояла непорушно, наче досі лишалася частиною ритуального кола. Вона відчувала, як кров відтікає від пальців, як дим у повітрі, здається, густішає.

За її спиною стояв чоловік — Лука. Вона відчувала його присутність так само гостро, як і запах полину. Його пальці трохи тремтіли, коли він оголосив:

— Віднині ці серця пов’язані, і жодне з них не завдасть болю іншому, — його голос лунав упевнено, хоча Ірена знала, чого йому це коштувало. — Вони стануть силою одне для одного. Одним колом, поки воно не розірветься.

Ірені до горла підступила нудота, стало важко дихати.

— Вибачте, — тихо сказала вона, приклавши долоню до грудей, — мені потрібно на повітря.

Не чекаючи відповіді, швидко рушила до виходу. Двері хатини прочинились, впускаючи вечірній вітер. На мить їй почулося, ніби він приніс із собою шепіт: тихий і холодний, що відлунював десь глибоко всередині.

Вона ступила на дерев’яну терасу і вхопилася за трухляве поруччя.

Гори, освітлені останніми відблисками сонця, скидалися на застиглих велетнів, що схилилися над лісом. Тут, у старій хатині Адамовичів, здавалося, був найкрасивіший вид на Карпати. Небо розпливалося плямами — винно-червоними, рожевими й блакитними. Над далекою долиною вже клубочився туман. Високо вгорі зажевріли перші зорі. Повітря було прохолодне, насичене ароматами хвої та землі. У тиші почулося, як десь у лісі каркнув ворон, а на віконницях хатини заграли, потривожені вітром, легкі дзвоники.

Ірена глибоко вдихнула, досі стискаючи пальцями поруччя. Її груди здригалися. Вона дивилася на обрій, ніби там, між хребтами, мало з’явитися пояснення. Чи відпущення.

— Ми все робимо правильно? — пролунав позаду голос Луки.

Не озираючись, вона відповіла:

— Ніщо не дає такого спокою, як знання, що твоя дитина захищена.

Він підійшов ближче. У його рухах було щось насторожене, як у звіра, що не знає, чи довіряти тиші.

— Я... не впевнений. Ще ж не пізно відмовитися. Що, як...

— Це найкраще, що ми можемо зробити, — перебила вона. — Заради нашої доньки.

Лука промовчав. Іренині слова звучали впевнено. Він побачив, як вона торкнулася живота, — ненавмисно, інстинктивно. Той рух був майже непомітним, але достатнім, щоб вселити впевненість і в його серце.

Ірена нарешті поглянула на нього:

— Не треба більше про це, мені й так тяжко, — сказала вона тихо. — Ми вже обрали.

У її очах не було й крихти вагань.

Скрипнули двері. З хати вийшла стара жінка, обережно тримаючи на руках онука. Той досі був закутаний у хустину, тільки носик та великі бурштинові оченята визирали назовні. Хлопчик не плакав, лише крутив головою, ніби роздивлявся кольори вечора.

— Файно ниньки сі зробило, — пробурмотіла стара собі під ніс, ступаючи на вологу землю. А потім трохи гучніше додала: — Діти прокидаються вже. Позбирайте мені хустки, збережу подалі від тих пазуряк.

— Я зберу, — озвався Лука. Обійшовши дружину, зупинився у дверях: — Віро, не краще хустки спалити?

— Подивимося, поки не треба, — похитала головою жінка й перевела погляд на малого.

Хлопчик потягнувся рукою до останнього промінчика сонця, що ковзнув по його обличчю. Засміявся, як уміють тільки малі діти. Віра дивилася на онука — довго й мовчки. Її зігнута постать ніби стала ще меншою супроти величних гір.

— Як думаєте, спрацювало? — запитала її Ірена.

— Спрацювало, — усміхнулась та, поправляючи хустку на голові малого. — Сподіватимемося, — тихо додала, — що сьогодні все вирішиться добре. Але навіть якщо прийде темрява, жоден з них не буде самотній. Цей зв’язок теперечки непорушний. Одне в одному завжди прихисток знайдуть.

Вона помовчала, потім додала, уже голосніше, з тінню гніву в голосі:

— Я не буду їм тут ся показувати. Давайте Вікторії честь, як хоче. Я не буду. Я вже не в ковені. І нікого з них не пробачу. Ви, може, з ними ще жити будете, а я — ні. Мені нічо з ними не держати.

— Віро, — Лука вже повернувся, — ви й не мусите. Ми розберемося. Дітей поки заберуть до маєтку помічники. Там для них усе готове. А потім подивимось, може, й роз’їдемось, допоки буча вгамується.

Він спустився трьома сходинками й віддав їй складені одна на одну хустки.

— Най буде, — коротко кивнула жінка, примощуючи їх під руку. — Але ми з Феліксом Марію вдома чекатимемо. Не пущу до маєтку, — вона притисла малого до себе.

Ірена підійшла ближче. На її обличчі не було ані втоми, ані гніву — тільки тиха вдячність.

Вона стисла суху, як кора на старому дереві, руку Віри.

— Дякую, — прошепотіла. — За все.

Віра не відповіла. Тільки подивилась їй у вічі — довго й уважно. А потім відвернулась і рушила вниз, туди, де залишила автівку.

Сонце торкнулося горизонту. Край неба палахкотів золотом, а під ним — міддю, кривавим пурпуром, сивими хмарами.

Ірена й Лука взялися за руки й проводжали поглядами жінку. А з вікна хатини на них дивився, притуливши долоньки до скла, трирічний хлопчик. Його блакитні очі здавалися серйознішими, ніж мали би бути в дитини цього віку.

Вітер пройшовся низиною — і запанувала тиша. Цей вечір мав вирішити все.

ПРОЛОГ

Червоні краплини впали на сніг. Запала гнітюча тиша. Усі погляди були прикуті до Ади. Змішане відчуття тихої злоби, усвідомлення провини й жалю до себе заповнили нутро. Вона ступила крок до дівчинки на снігу, але її зупинила няня, смикнувши за рукав:

— Дитино, що ти накоїла?

Ці слова назавжди застрягли в пам’яті. Аделаїда тримала в руках стареньку глянцеву фотографію, зроблену того вечора. Хоч минуло вже п’ятнадцять років, та вона досі не могла його забути.

Спогади спливали уривками. Ось няня збирає її на прогулянку, застібає теплу куртку, натягає колючу шапку й тугенько зав’язує на шиї шарф. Сьогодні до них приєднається сусід зі своєю внучкою Зоряною. Вона на рік молодша від Ади, має янгольське личко й довгі русяві коси. Усі милуються цією дівчинкою, завжди привітною, яка всім усміхається й зачаровує дзвінким сміхом. Коли вони гуляють разом і зустрічають інших сусідів, кожен прагне похвалити Зорю та сказати щось приємне.

А от Аді ніколи не роблять компліментів: вона низенька, квола, має занадто кирпатий ніс і неслухняне кучеряве волосся, яке стирчить з-під шапки в усі боки. Та найболючіше чути, що її няня, Злата, теж захоплюється сусідською дівчинкою і час від часу радить Аді брати з неї приклад, бути більш говіркою і приязною.

Та Ада так і не стала ані говіркою, ані приязною.

Того вечора вони зліпили величезного сніговика, а потім заходилися кидатися сніжками. Зоряні ліпити сніжні бомбочки допомагав дідусь, Аделаїді — няня.

Тоді Ада була впевнена, що Злата — це її бабуся. Хіба могло бути інакше? Вона жила в їхньому домі, опікувалася дівчинкою, готувала їй, одягала, читала казки. Ада любила її особливий аромат кориці та барвінку й заспокоювалася від теплого доторку шершавих долонь. Батьки, хоча й на позір були поруч, по суті залишалися десь на околицях її життя. Вони дарували іграшки, оплачували численні гуртки, часом ходили з Адою в кіно чи зоопарк, але їхня увага була примарною. Озираючись назад, Ада розуміла, що батьків у її дитинстві було жалюгідно мало.

Гра була в самісінькому розпалі. Усі веселилися, аж поки одна зі сніжок Зоряни не поцілила Аді просто в обличчя. Сніг повністю заліпив їй очі. Так-сяк витерши їх, маленька Ада з жахом усвідомила, що всі з неї сміються. Це нечесно, образливо, навіть боляче! Перше справжнє приниження в її житті.

— Яка ти метка, Зорю! — гукнула Злата. А потім нахилилася до Аделаїди, струсила з неї залишки снігу і прошепотіла:

— Ну ж бо, спробуй прицілитись, у тебе теж вийде!

Якщо дитяче серце здатне на щось лихе, то серце маленької Ади тієї миті стало чорнішим за ніч. Вона не просто влучила сніжкою в суперницю, а й помстилася їй за приниження.

Зоряна зойкнула й упала на сніг, не втримавшись на ногах. Над її лівим оком зяяла рана, з якої тоненькою цівкою стікала кров і скрапувала на сніг. А поруч лежала зловісна сніжка із сюрпризом, який показався після удару.

Усередині сніжки була каменюка. Доволі велика, кругла, завбільшки з Адин кулак. Ада помітила камінь, перед тим як зліпити сніжку. Лежав там, ніби чекаючи саме на неї.

Вона втупила погляд у червоний візерунок на снігу. Дорослі вже усвідомили, що сталося.

Няня Злата зойкнула й заходилася перепрошувати перед дідусем Зоряни. Вона дістала з кишені хустинку й простягнула дівчинці. Інтелігентний дідусь сказав, що все гаразд, і пригорнув онучку до себе. Няня смикнула Аду за руку й наказала просити вибачення. Та Зоряна вже не плакала, лише притискала до лоба хустинку. Усміхнувшись, вона сказала щось на кшталт «нічого страшного». Ада закам’яніла, не розуміючи власних почуттів. А потім розревілася:

— Бабуню, я не хотіла! Я не думала, що вийде отак...

— Я не твоя бабуся, — повільно хитаючи головою, відповіла їй Злата.

Аделаїда застигла, розтуливши рота, і не могла видати ані звуку. Щось у ній надломилося, вона наче розкололася на уламки, як порцелянова лялька. Того дня світ раптом зменшився — до чужого погляду Злати, до її слів, холодних і гострих, мов лід. Чим усе закінчилося, Ада достеменно не могла згадати. Пам’ятала лише, що няню звільнили. Згодом у Ади було ще троє няньок, проте жодну з них вона не вважала за рідню. Зоряна й далі приїздила до бабусі з дідусем кожні канікули й завжди була привітною та шукала компанії Ади. Однак для неї ті спогади назавжди залишилися якоюсь чорною плямою на душі.

Аделаїда сиділа в автівці, ніяк не наважуючись вийти. Подивилася на себе у дзеркало заднього виду: ніс уже не такий кирпатий і прикрашений сережкою. У вухах виблискували маленькі срібні гвіздки й тонкі ланцюжки, що звисали каскадом уздовж шиї. Вона завжди любила прикраси й не виходила з дому без них. Неслухняному кучерявому волоссю Ада теж навчилась давати раду. За час навчання в приватній школі, шукаючи себе, вона відвідала майже всі спортивні та творчі гуртки. Все давалося непогано, але нічого не чіпляло. В університеті Ада пробувала себе в наукових змаганнях, але, за словами кураторки, їй бракувало пристрасті. Жаги до науки. Дівчина навіть не сперечалася, бо це правда.

Постійною супутницею в кожному її занятті була якась моторошна порожнеча. Усе здавалося несуттєвим, нецікавим. Складалося враження, що їй було дано все й водночас нічого. Через це химерне відчуття беззмістовності будь-яких занять Ада часто полишала їх на півдорозі. Бо для неї там не було місця. Часом вона думала, що свого місця взагалі ніде й ніколи не знайде.

Ада дістала з рюкзака стареньку скриньку, оздоблену сріблом та кольоровою емаллю. Її колись знайшла в будинку саме та перша улюблена няня. Вона відкрила скриньку й пробігла-ся поглядом по знайомих старих фотокартках її батьків — зовсім молодих і неймовірно щасливих. Ось фото, де батько тримає матір на руках, вони в горах, позаду видніється водоспад. Тато широко всміхається, мама закинула голову й сміється. А ось інше: батьки стоять посеред розкішно прикрашеної бальної зали, тато у смокінгу, а на мамі ошатна сукня. Аделаїда з ніжністю провела рукою по фото. На наступній картці — вони з величезною компанією друзів десь у поході біля великого вогнища. А ось — стоять на тлі кам’яної

будівлі університету, на звороті підпис акуратним материним почерком: «Кращі роки. Ще не обирали й не віддавали».

На цих фотографіях її батьки видавалися зовсім іншими, ніж вона пам’ятає. І Аделаїда завжди відчувала тугу за цією їхньою версією, хоч ніколи й не знала їх такими. На їхню родину ніби колись лягла холодна тінь, бо дівчина зроду не бачила тата й маму такими веселими та щирими.

Здавалося, немає на що скаржитися: повна родина, комфортне життя й жодних матеріальних проблем. Та Ада все життя відчувала якесь батьківське відчуження. В дитинстві вона намагалася дотягнутися до них, привернути увагу, часто плакала. Але марно. Здавалося, батьки нею зовсім не цікавляться, а їхній емоційний бар’єр — нездоланний.

Якось Аделаїда запитала в батька про ті фотографії. Хотіла дізнатися про їхнє з мамою минуле: студентські роки, історію їхнього знайомства. Але тато чомусь спохмурнів і крижаним тоном попросив не заважати йому працювати. Він завжди був «на роботі», навіть увечері та у вихідні. Ада має лише дрібку спогадів про час, який він присвячував їй.

Тоді, попри благання та сльози доньки, тато забрав скриньку. А це ж були єдині фотографії батьків до народження Аделаїди! Усі інші — щорічні постановочні знімки, зроблені у професійного фотографа вже втрьох. Ідеальні усмішки, застиглі пози, де вони обіймаються чи тримаються за руки, ніби моделі в рекламі печива. Пусті фото. Жодне з них Ада не взяла із собою.

Через кілька років вона знайшла ту скриньку серед мотлоху на горищі. І вже нікому не показувала. Окрім фотографій, усередині лежав цікавий медальйон. Він не мав проби, але Ада припускала, що це золото. Прикраса у формі круга, всередині якого звивалася змія. На звороті було акуратно вигравіюване ім’я матері — Ірена. Відтоді скринька стала маленьким скарбом, який Аделаїда надійно ховала у своїй кімнаті. Це завжди здавалося важливим. Із часом вона почала додавати туди якісь свої пам’ятні дрібнички: записки від першого залицяльника, вирізки із журналів з інтерв’ю улюблених акторів та співаків, каблучку із червоним діамантом — подарунок батька, — яка завжди була їй завеликою. Її пальці так і не доросли до цієї прикраси.

Про фотографії батьків та медальйон зі змією Аделаїда давно не згадувала, аж поки наприкінці минулого навчального року не поїхала на наукову конференцію до столиці. Там зібралися студенти з усієї країни. Вона представляла свій університет і готувалася виступити з доповіддю про філософію Середньовіччя.

Протягом конференції було кілька перерв, коли всі могли познайомитися й поспілкуватися. Аделаїда звикла триматися осторонь. Вона ніколи не знаходила місця серед інших, тому у свої майже двадцять років уже й не намагалася. Здавалося, щось у ній відштовхувало людей. Вона була тією, кого швидко забували після знайомства і ніколи не кликали на вечірки чи інші збориська. Ні в школі, ні в університеті.

Тож і цього разу Ада збиралася просто взяти свій обід і знайти тихе місце у віддаленому куточку. Та раптом увагу привернула одна з дівчат. Звичайна, на перший погляд, студентка. Але щось зблиснуло на її шиї. Медальйон. Дуже-дуже знайомий, зі змією. Точнісінько такий, як той, що лежав у скриньці вдома.

Навіть не продумавши, як розпочати розмову, Ада залишила свій обід, стрімко підійшла до незнайомки й запитала про прикрасу.

— A, — дівчина торкнулася медальйона двома пальцями. — Це символ мого студентського братства. У кожного з нас є такий, іменний, — вона перевернула його й показала напис «Катерина». — Гарний, правда? їх виготовляють для нас на замовлення.

Ада розпитала її про університет і братство. Виявилося, що студентське об’єднання називалося «Велес», і потрапити туди могли лише обрані. У голосі Катерини звучала нотка зверхності, але Аделаїда не надала цьому значення. Думка про те, щоб змінити університет, тепер не виходила з її голови.

Ада знайшла всю необхідну інформацію: в тому універі також був факультет філософії, і навіть кількість предметів і навчальних годин майже така сама. Здавалося, там вона знайде всі відповіді. З її високими балами проблем з переведенням не мало виникнути. Залишалося тільки поговорити з батьками.

Розмова вийшла жахливою. Найгіршою з усіх, що Ада могла пригадати відтоді, як спитала про фотографії.

— Я вирішила перевестися до Карпатського університету класичних наук, — Ада намагалася бути спокійною, але відчувала, як усередині все тремтить. Вона поклала роздруковані документи на стіл, сподіваючись, що це додасть її словам переконливості.

Батьків погляд одразу став важким, а губи стиснулися в тонку лінію.

— Що за нісенітниця? Ти навіть не уявляєш, що це за місце! — кожне слово було важким, мов камінь. — Тобі там нічого робити!

Ада відчула, як пришвидшується серцебиття, але не могла відступити. Усі її роздуми зводилися до цього рішення. Дивлячись у холодні, незворушні батькові очі, вона ще дужче за-

хотіла втекти туди, де він колись був іншим: молодим, відкритим, сповненим надій та поривань.

— То розкажи мені. Це ж ваша альма-матер!

Батько знову грюкнув кулаком по столу, так сильно, що аж чашки підскочили. Його очі потемніли від люті.

— Нема про що говорити! Ми з твоєю матір’ю поїхали звідти якомога далі — і це було найкраще рішення. І тобі там теж робити нічого!

Мати мовчки дивилася перед себе, а її обличчя залишалося непроникним. Тільки руки злегка тремтіли, наче від невидимої напруги. Вона мовила ледве чутно:

— Це надто далеко, Адо. Ти не уявляєш, скільки всього може статися, якщо ти поїдеш туди. Ми ж не зможемо тебе захистити.

Аделаїда відчула, як усі сказані нею слова розчинилися в повітрі, ніби їх і не було. Зустріла непохитний погляд батька й зрозуміла, що не буде жодних перемовин.

— Та від чого захищати? Від іспитів чи гірського повітря? — пирхнула вона, закочуючи очі.

— Я не дозволяю цього, — ще рішучіше повторив батько. — Хочеш в інший університет? Іди в будь-який, але не туди.

Важка тиша охопила кімнату й Адине серце. Вона зрозуміла, що йдеться не просто про вибір університету.

Ця загадка лише підживлювала Адину цікавість і бажання втілити план у життя. Батьки відмовлялися відкритися, а їй так шалено хотілося дізнатися про них більше. Вперше в житті вона відчувала пристрасть до чогось. Так, доведеться залишити звичне й достобіса комфортне життя позаду, але її не лякали погрози батька. Наступного дня Аделаїда подала заяву в новий університет, а через місяць спробувала поговорити з татом знову.

Щось підказувало, що краще не згадувати про минуле батьків, навіть не промовляти вголос назви університету. Ада збрехала, сказавши, що дослухалася до їхніх порад і переводиться в один зі столичних закладів. Батько кивнув і назвав це цінним досвідом самостійності, а мати додала лише, що вони чекатимуть її на канікули.

Одеса й улюблене море залишилися позаду. Понад дванадцять годин за кермом — і ось Ада, виснажена, сидить у машині біля студентського гуртожитку, розташованого серед Карпатських гір. Минуло чотири місяці, як вона почула про університет, і відтоді щодня думала про цей момент. Відчувала, що тут знайде відповіді на всі запитання. їй кортіло зустріти, можливо, старих знайомих своїх батьків, їхніх викладачів чи знайти хоч якусь інформацію про них. А ще, за нагоди, вступити в студентське братство «Велес», членами якого, Ада майже певна, були її тато й мама. На медальйоні зі скриньки було ім’я матері, й це давало підстави думати, що у братстві була принаймні вона.

Аделаїда стала одержима цією ідеєю. Здавалося, що саме тут вона зможе віднайти зв’язок з рідними й дізнатися про них більше. А те, що вони ніколи не згадували про свої університетські роки й саме братство, стало загадкою, яку дівчині шалено хотілося розгадати.

Вона вже отримала ключ від кімнати, тож треба лише занести речі й почати нове життя. Кришка старенької скриньки дзвінко клацнула. Аделаїда стиснула в руках свої скарби й усміхнулася власному відображенню. Останні години її не полишало відчуття, що серед тисячі шляхів вона вперше опинилася на своєму.

ОСТАННЯ З НИХ

Невелику кам’яну залу освітлювали свічки та крихітні лампи на стінах. У центрі круглого дерев’яного столу в маленькій ступі жеврів вогонь. Четверо людей схилилися над полум’ям, намагаючись щось розгледіти. Один хлопець стояв осторонь, тримаючи руки за спиною, і насуплено спостерігав за рештою.

— Я ще ніколи не мала таких яскравих видінь. Просто подивіться! — темноволоса дівчина злегка торкнулася вогню, ніби й не відчувала його жару. — Ось вони, такі чіткі образи! Мені здається, навіть ви зможете їх побачити, якщо добре придивитеся.

— Або просто спалите брови, — зауважив той, що стояв трохи далі.

Віщунка лише відмахнулася від нього.

— Нагадаю вам, що саме такі видіння врятували світ. Якби не віщуни, ми й досі були би під імперією.

— Так-так, завдяки твоїм предкам світ врятований, а на місці імперії тепер прокляте болото. Міро, не можна ж вічно використовувати це як аргумент!

— Я нічого не бачу, — роздратовано промовила білявка. — Я ніколи не мала до цього хисту, ти ж знаєш. Мені взагалі не дуже подобається те, що ти говориш. Цієї дівчини не існує! Про це всі знають! Вона б уже давно з’явилася, якби була жива. Он навіть Фелікса бабця не змогла довго ховати!

Кучерявий хлопець цокнув язиком:

— Якщо вже на те пішло, то ніхто мене не ховав! І взагалі, вчора мені наснилося, що я зжер булочку із сиром, а зранку важив на триста грамів більше! Може, я певною мірою теж віщун?

Усі подивились на хлопця. Білявка пирхнула зі сміху:

— Ну яка ж дурня!

— І все ж таки, Ділю, — продовжила Міра, — чим іще ти поясниш, що як тільки ми провели той ритуал на крові, почалися видіння? Вона одна з нас! Пов’язана з кожним. І, найімовірніше, теж щось відчуває! Нам залишається тільки дочекатися її приходу, — дівчина провела рукою над полум’ям, а потім поглянула на присутніх, звузивши очі. — Не знаю, як вам, а мені страшенно цікаво дізнатися її історію. Лише з нею все вдасться, вогонь чітко це показує! Як і того разу!

На цьогорічний Белтайн вони провели обряд крові окремо від ковену. Просили богів та природу допомогти здійснити задумане. Якби ніхто не відгукнувся на їхній запит, це означало б, що їм нічого не вдасться, вони не зможуть виконати свій обов’язок. Лілія боялася цієї тиші.

Та відповідь надійшла. Під час ритуалу з вогню вирвались кілька іскор, вибухнули й утворили постать людини, яка зайняла місце в колі серед них. Відтоді Міра почала бачити ви-діння про загублену дитину ковену, що мала прийти й стати поруч із ними, як це зробив її вогняний привид.

Тріскотіння полум’я відлунювало від голих стін. Присутні полишили спроби щось розгледіти й відійшли від ступи. Лише чорнявка продовжувала зосереджено вдивлятись у полум’я.

— Гаразд, Міро, я довіряю тобі й твоєму чуттю, — білява дівчина глибоко вдихнула й випрямилася. — Але будьмо обережними. Вікторія може готувати провокацію. Можливо, ця дівчина — частина її плану.

— Так, — озвався хлопець, що досі мовчав. Він недбало скуйовдив волосся і сперся на стіл. М’язи на татуйованих руках напружилися. — Цілком можливо. Вікторія могла виростити її потайки, щоб використати у вирішальний момент. Проти нас.

Міра нарешті відійшла від столу й узялася шукати щось в одній із шухляд старовинного комода.

— Та як ви можете бути такими спокійними? Це вона! І вона — одна з нас! — дівчина поклала на стіл фотографію. — Ось, це їхня донька! — вона тицьнула пальцем на людей зі світлини. — Я не бачу у вогні її обличчя, лише нечіткі обриси, але точно знаю, хто це!

— Що ж, — хлопець, що стояв осторонь, підійшов до столу, обережно взяв фото й підніс до очей. — Якщо це правда, ми скоро її відчуємо, так? Пропоную спершу поспостерігати, щоб зрозуміти, чи можемо їй довіряти.

Він передав світлину далі. Кожен мовчки уважно роздивлявся її. Це була частина їхньої болісної історії.

Білявка покрутила в руках фотокартку. Дев’ятеро таких знайомих і водночас забутих людей. Вона добре знала ці обличчя — бачила їх щодня у своїх друзях і власному відображенні.

Якщо видіння Міри правдиві, зовсім скоро вони зможуть здійснити задумане. Те, що колись не вдалося їхнім батькам і що тримало їх купи, попри всі відмінності.

Дівчина змучено потерла скроні. Початок року завжди був напруженим. Верховиця ковену постійно навантажувала її. До того ж як голова студентського братства Лілія відповідала за купу справ та людей. Незабаром прийдуть новачки: відбір, випробування, а ще сезон вечірок. Часом вона навіть забувала про навчання. Якщо минулого року ці обов’язки здавалися їй важливими й захопливими, то тепер вона б із радістю делегувала все комусь ініціативнішому, щоб зосередитися на головному.

Керувати Лілія вчилася з дитинства. Це її призначення, і вона мала впоратися, хай як складно було. Одного дня саме Лілія стане наступною Верховицею. Колись нею була Ліліна мати, а після її смерті це місце посіла тітка Вікторія. Та в майбутньому відповідальність за найбільший відьомський ковен у Європі ляже на Лілині плечі. Принаймні так планувалося. Але дівчина готова ризикнути власною долею.

Хотілося б, щоб усього її вчили батьки. Та їх убили ті, кого вони вважали друзями. Люди, серед яких Лілії довелося зростати. А найбільше до цього доклала руку саме Вікторія. І тепер, понад усе в цьому житті, Ліля прагнула помститися за своїх рідних і повернути те, що належало їй.

— Міро, а що ще ти бачиш? Вона хоч гарненька? — запитав кучерявий хлопець.

— Феліксе, тобі взагалі є різниця, кого зваблювати? — промовив до нього інший, усміхаючись.

— Можливо, є. Можливо, й ні... — кучерявий знітився і сховав руки в кишені широких джинсів.

— Ви скоро самі все дізнаєтеся. Ставки підвищуються. Я ж уже казала, що бачила: вона може черпати силу з етеру. Це зробить нас сильнішими. Ця дівчина народилася останньою, правильно, Лілю?

Лілія кивнула.

— Так, мала бути останньою з нас.

— Ну, тут ти Америку не відкрила, якщо вона справді вижила, то нас пов’язали ще до народження, — усміхнувся Фелікс.

— Що ж, якщо на цьому все... — хлопець із татуюваннями потер долоні. — У мене тренування.

— Я з тобою, — інший випрямився й за кілька кроків підійшов до нього. — Міро, не заморочуйся так сильно. Сама знаєш, не всі твої віщування справджуються.

Тепер, коли ці двоє опинилися поруч, схожість між ними стала очевидною. Старший і молодший брати. Лілія гукнула до них:

— Якщо відчуєте щось, не смійте лякати цю дівчину!

— Лілю, за кого ти нас маєш?

— О, краще вам не знати, — вона втомлено похитала головою. — Будьте на зв’язку.

Молодший підморгнув їй, і вони залишили залу, тихо причинивши за собою двері.

— Все одно не розумію, як ми маємо зустрітися? Університет величезний, людей — тьма-тьмуща. Може, нам зробити таблички з її прізвищем? «Відьмочко, тобі сюди!» — Фелікс помахав над головою уявною табличкою.

Міра гигикнула, але швидко опанувала себе, кинувши погляд на подругу, яка залишалася незворушною і зосередженою на власних думках.

— Феліксе, жодних табличок, благаю, — вдавано заскиглила Лілія.

— Принаймні ми знаємо її прізвище, і можна знайти ім’я, еге ж? — хлопець ще раз узяв до рук світлину.

— Не факт, що в неї залишилося те саме прізвище. Якщо хтось переховував її, то могли й змінити.

— Що ж... залишається тільки чекати. Я теж піду, маю справи, — позіхнув Фелікс.

— Ой, не сміши, — Міра обійняла його, — які ще справи?

— Такі, що потребують картону, фарби й трохи креативу... — він виплутався з рук подруги і тицьнув Лілю по носу. Вуст дівчини вперше за останні кілька днів торкнулася усмішка.

— Блазень, — буркнула вона. Фелікс, що вже був біля дверей, надіслав їй повітряний поцілунок.

Дівчата залишилися вдвох. Міра сперлася на стіл і потягнулася до руки подруги. Вона знала, що та зараз потребує підтримки.

— Знаєш, мені просто страшно впускати в наше коло когось нового й невідомого. Я воліла б, щоб нас лишилося п’ятеро, — Лілія опустила погляд, — принаймні поки що. Нам усього вистачає, наші сили доповнюють одна одну. Ми збалансовані.

— Ні, Лілю, ти не розумієш. Вона повністю змінить гру. Нам залишається тільки прислухатися до знаків долі.

Лілія стиснула руку подруги у відповідь.

— Що ж, я прийму долю, якщо так судилося. Думаю, коли побачу цю дівчину, то зможу зрозуміти її наміри. І якщо вона засланий козачок Вікторії, я дам волю своєму гніву.

— Я думаю, що Вікторія навіть не знає про її існування. Можливо, саме тому вона стане нашою перевагою.

— Люблю твій оптимізм. Часом мені здається, що тільки на ньому й тримаюся, бо моє серце палає лише жагою помсти.

— Ділю, мила. Це зараз так, — Міра обійняла її за плечі. — Коли все буде позаду, саме ти поведеш нас до нового майбутнього. До величі ковену, без тих гидких традицій. Ми будемо вільні.

Лілія поклала голову подрузі на плече. Вони з Мірою не росли разом, як з братами Адамовичами. З Феліксом узагалі познайомилися, коли їм було вже по п'ятнадцять. Та, попри це, стали одне одному найближчими людьми. Справжньою родиною. А Міра була для Лілі подарунком долі — вогником, який осяював її життя. Попереду — невідомість, але якщо подруга мала хороше передчуття, Лілія готова йому довіритися.

БРАТСТВО

Оточене гірськими вершинами університетське містечко розкинулося на величезній території. Тут було десять гуртожитків, тринадцять корпусів, три бібліотеки, кілька магазинчиків, кафе та спортивний комплекс. Про вік деяких будівель свідчили вкриті мохом та лишайником стіни. Вузенькі вулички — мальовничі та порослі плющем. Зелені газони й розлогі дерева. А ще, звісно, чотири будівлі братств, що розташовувалися трохи вище за головні корпуси. Густий ліс довкола створював атмосферу таємничості й відокремленості. Кожне братство називалося на честь давньослов’янського бога чи богині: чоловіче — «Руєвіт», жіноче — «Мокош», і два змішаних — «Переплут» і «Велес».

Аду цікавило лише останнє. Загалом братства були оповиті похмурим ореолом загадковості та елітарності. Усі прагнули дістати запрошення на їхні вечірки, але це було непросто. Ще складніше — отримати членство в одному з них. Подейкували, що для членів братств студентське життя дещо відрізнялося; навіть викладачі ставилися до них лояльніше.

Про це вона довідалася від милої дівчини, старости групи, яка провела для неї екскурсію університетською територією. Оскільки Ада перевелася на третій курс, вона не мусила відбувати привітальні заходи для першокурсників, що, безперечно, тішило.

Старосту звали Павлина. Висока й широкоплеча, у грайливій сукні з рюшами, вона немов заповнювала собою весь простір. Говорила з придихом, а її очі сяяли добротою і якимось мовчазним розумінням. Від цього Аделаїді стало трохи ніяково.

— Ми майже на місці, — повідомила староста, зупиняючись біля входу до третього гуртожитку — доволі сучасної будівлі, де студенти жили в кімнатах по троє. Її голос знову набув муркотливих інтонацій. — Та перш ніж ти підеш, хочу дати тобі ось це, — Павлина всміхнулася і простягнула Аді сріблясту брошурку. — Це «Мокош», наше сестринство. Усі називають братством, — вона махнула рукою, — але в нас самі дівчата.

На обкладинці була зображена біла будівля з великими колонами. Перед будівлею стояло п’ятеро дівчат. їхнє розпущене волосся спадало на плечі, а легкі сукні струменіли аж до землі. Це мало дуже гарний вигляд, але чомусь геть не вабило Аделаїду.

— Що ж такого особливого в «Мокоші»? — запитала вона, розгортаючи брошурку.

— У нас чудовий гуртожиток — просторий, світлий, з гарним ремонтом. Ми називаємо одна одну сестрами й завжди підтримуємо, — Павлина говорила так, ніби рекламувала елітний клуб. — Це особливо важливо для тих, хто далеко від дому. І все абсолютно щиро, тут ти точно знайдеш справжніх подруг. А ще ми багато уваги приділяємо духовному розвитку.

— Це як? — Ада стримала усмішку.

— Шануємо традиції. Мокош — це давньослов’янська богиня долі, родючості й жіночої сили. Наше сестринство черпає натхнення з її образу. Ми практикуємо особливі обряди, — дівчина стишилась. — Взагалі, усі братства називаються на честь богів, але лише наше справді відповідає назві.

— Цікаво, — сказала Ада, більше з увічливості. — А як до вас потрапити?

— Треба пройти випробування, я поки що не можу сказати яке, — Павлина підморгнула. — Якщо ти зацікавишся, пізніше розповім. Поки що ознайомся з цим, — вона кивнула на брошурку в Адиних руках.

Коли вони ввійшли до гуртожитку, Павлина вручила ключі й теку з усіма необхідними матеріалами.

— Давай запишу свій номер, — сказала староста, беручи Адин телефон. — Як щось знадобиться — пиши. Надішлю тобі на пошту мапу студмістечка, розклад та перелік найближчих студентських заходів. І раджу придивитися до «Мокоші», — вона постукала вказівним пальцем по брошурці.

Аделаїда кивнула, хоча її думки вже були далеко. «Залишуся сама — погуглю про “Велес”, — подумала вона. — І треба добути їхню брошурку».

Знайшовши свою кімнату в лабіринті однакових коридорів, Ада почула за дверима голоси. Вона припустила, що сусідки вже розкладають речі, і трохи засмутилася, що приїхала останньою — тепер їй дістанеться найгірший закуток. Та один із голосів був чоловічий. Не могли ж із ними поселити хлопця? Щоб не мучитися здогадками, вона повернула ручку й відчинила двері.

— Обережно, тут дорогі речі!

— Та немає в тебе ніяких дорогих речей!

У центрі невеликої світлої кімнати стояла висока дівчина з темним волоссям, зібраним у хвіст. На ній були коротенькі шорти й широка футболка. Вона озирнулася на скрип дверей, і на виразному обличчі спалахнула цікавість.

Поруч, балансуючи двома поставленими одна на одну коробками, стояв худорлявий хлопець в окулярах. Здавалося майже нереальним, що ці тонкі руки можуть тримати таку ношу. Стиль його одягу був абсолютно протилежним: льняні молочні штани та блакитна сорочка з коротким рукавом, застебнута на всі ґудзики. Ада зловила себе на думці, що це дуже колоритна пара й зазвичай подібним хлопцям не дістаються такі дівчата.

— О, привіт, — дівчина всміхнулася, демонструючи білосніжні зуби. — Я Ніна.

Вона легкими стрибками підскочила до Ади й простягнула руку. Ада знітилась, але руку потисла:

— Аделаїда. Рада познайомитися.

Вона прочинила двері ширше, намагаючись втиснутися зі своєю великою валізою та наплічником. Ада не брала багато речей — не могла зосередитися на зборах, — тому вирішила все, чого їй забракне, просто купити. У сусідки ж, навпаки, мало не вся кімната була заставлена коробками.

— Взаємно, взаємно, — Ніна без тіні сором’язливості окинула її поглядом з голови до ніг. — Прекрасне ім’я, дуже поетичне. Так, Стефане?

Хлопець кивнув, поставив на підлогу коробки й також простягнув руку:

— Стефан. Навчаюся тут уже третій рік, тому якщо потрібно розповісти, де тут що, — я з радістю.

Він поправив окуляри й усміхнувся. Аделаїда вже бачила цю усмішку... їй уже майнуло в голові, які слова зараз прозвучать, і точно — Ніна підтвердила думку:

— Стефан — мій старший брат. Він наш геній. І вічно мною опікується. Що ж, — вона показала братові язика, — тепер ходитиму на вечірки з Аделаїдою, а ти зможеш повністю зосередитися на своїй математиці.

— Думаю, тепер мені доведеться опікуватися безпекою не однієї, а двох дівчат.

Стефан промовив це з таким серйозним виразом, що Ада не змогла стримати сміху.

— І за твоїм, Ніно, навчанням також. Самі лише вечірки в голові! Ти ж знаєш, що батькові довелося влаштуватися на другу роботу, щоб ти сюди вступила.

Тепер Аді стало не до сміху. Ця інформація здавалася надто особистою для моменту знайомства, тож вона вдала, що шукає зарядку в рюкзаку.

— Не будь таким нудилом, Стефе. Всі знають, що ти вигадаєш якийсь новий «Епл» і врятуєш нашу родину. А як ні, то я не пропаду, — Ніна плюхнулась на ліжко біля вікна. — Ти не проти, якщо я його займу? — запитала вона в Аделаїди.

Замість відповіді Ада просто кинула свій наплічник на ліжко, що стояло ближче до дверей. Вона лише зараз змогла краще розгледіти кімнату. Та була доволі скромною: два ліжка, над кожним — поличка для особистих речей, один великий стіл, два стільці та комод на шість шухляд.

— Думала, кімнати розраховані на трьох.

— Що ж, певно, це доля, — Ніна визирнула у вікно. — Аделаїдо, ти віриш у долю?

— Ем-м-м... — протягнула Ада, розгубившись від неочіку-ваного питання.

— Я от вірю. Нам із тобою судилося стати добрими подругами. Тож Стефан може не хвилюватися за мене, — дівчина підійшла до брата й поплескала його по плечу.

— Я завжди хвилююся за тебе, бо ти моя колька в дупі. У мене було лише два спокійні роки в цьому житті.

— Так-так, — вона випхала його у спину з кімнати. — Можеш іти й відпочити.

— Бувай, Аделаїдо! — встиг махнути рукою Стефан, перш ніж Ніна зачинила двері просто перед його носом.

— Фух, — вона обернулася до Ади. — Маєш братів чи сестер?

Та похитала головою.

— Пощастило ж, — усміхнулася Ніна й стала порпатися в одній із коробок.

— Я так не думаю, — Ада опустила очі. — Це ж ніби ти завжди маєш хорошого друга поруч.

Ніна лише фиркнула у відповідь і дістала портативну колонку. Миттєво налаштувала її, увімкнула музику й, пританцьовуючи, почала облаштовуватися.

— Ох і роботи ж у нас сьогодні. Зробимо це місце справді нашим.

Аделаїда швидко розклала свої речі та взялася допомагати Ніні. У тієї було все: плакати улюблених акторів та гуртів, стоси журналів, гірлянди, плюшеві іграшки, маленькі подушки, кілька величезних косметичок і навіть дзеркало з підсвіченням. Кімната почала більше скидатися на особисту Нінину, аніж на їхню спільну; здавалося, ніби Ада прийшла сюди на ночівлю.

Закінчили вони вже опівночі. Ада втомлено вмостилася на свою нову подушку. Ніна все не замовкала, без упину розповідаючи про своє дитинство; про те, як батьки всюди виряджали їх разом зі Стефаном, тому вона мала менше романтичних пригод, ніж їй хотілося б. Час від часу вона затихала, вигадуючи запитання для Ади, на які та неохоче відповідала. Утім, здавалося, Ніну це анітрохи не бентежило. Ада для себе відзначила, що їй це навіть подобається — коли людину не лякають довгі паузи та пасивність у діалозі. Якщо це влаштовувало обох, то, можливо, вони справді стануть подругами. Із цією думкою вона вже провалювалася в сон, аж раптом крізь дрімоту пробився голос сусідки:

— І тому я думаю, що треба зробити все, щоб стати членкинями братства.

Виявилося, що Ніна про це знала значно більше. Стефан вже двічі намагався вступити хоча б у якесь братство. Але безрезультатно. Це, запевняла Ніна, тому, що там оцінюють не лише розумові здібності, а й багато іншого. У кожного — щось своє. Вона навіть склала собі розклад відкритих заходів братств, щоб познайомитися з їхніми представниками й подати заявку на членство. І це все першого ж дня!

Аделаїда зрозуміла, що недооцінила цю дівчину. Сон потроху відступив, і вони ще довго розмовляли про братства, фантазували про випробування для новачків і зійшлися на думці, що варто спробувати разом.

— Я погуглила. Велес — найтоповіший бог. Ось послухай: він дарує багатство та опікується мистецтвом. Володар підземного світу. Це тобі не якась там берегиня, — Ніна всміхнулася, а її очі хитро блиснули.

— Дівчата з «Мокошу» з тобою посперечалися б, — позіхнула Ада, задумливо накручуючи на палець пасмо волосся. -Хоча, погодься, звучить усе це як вигадка з якогось фентезі.

— Ну звісно, вигадка, — цокнула язиком Ніна. — А якщо ні? Не всі легенди народжуються на порожньому місці, правда?

Ада всміхнулася. Вона не стала розповідати, що її цікавить лише одне братство. Поки що не хотіла нічого пояснювати. Однак було приємно знати, що хтось її підтримує. Ніна була Адиною протилежністю, і це починало їй подобатися.

Перший тиждень пролетів, наче фільм на пришвидшеному відтворенні. Аделаїда ледь встигала захоплюватися, як зручно все організовано на території університету й наскільки відрізняється навчальна атмосфера від тієї, до якої вона звикла. Тут студенти займалися масштабними дослідницькими проектами з обраних дисциплін, працювали групами, інколи виїжджали до інших міст і навіть сусідніх країн. Це так захоплювало, що часом Ада забувала, заради чого сюди перевелася. Вона дзвонила батькам, проте розмова виявилася пустопорожньою, кожне їх слово звучало, як і завжди, натягнуто й відчужено. Та відколи Ада опинилася у стінах університету, бажання дізнатися про їхнє минуле лише посилилося.

Та поки що Ада лише спостерігала. Найулюбленішим місцем стала бібліотека в її корпусі. Величезна, стара, двоповерхова, сповнена рідкісних книг. Вітражні вікна пропускали вдосталь світла. Тут хотілося загубитися. Часом Ада просто сиділа і вдавала, що читає, а сама потай спостерігала за іншими. Слухала дріботіння пальців по клавіатурі, шурхіт олівців по папері й шарудіння сторінок. Усе це вводило в медитативний стан.

Якось перед лекцією Ада йшла до найзручнішого, як їй здалося, місця, коли якийсь бугай штовхнув її плечем. Вона боляче вдарилася коліном об стілець, а хлопець навіть не озирнувся й пішов собі далі. Подумки пославши його, Ада, як зазвичай, заглибилася в матеріал.

Десь на середині лекції вона відчула, ніби хтось вдерся в її особистий простір. Озирнулася — нічого незвичного, студенти конспектують матеріал. Між сусідами відстань у кілька стільців, місця в аудиторії вдосталь. Аделаїда повернулася до конспекту, аж тут знову це дивне відчуття, — ніби щось кольнуло в потилицю. Вона знов різко розвернулася. Це дещо здивувало студентів, що сиділи вище, тому Ада вдала, ніби щось шукає в сумці, а коли відверталася, її погляд на мить зачепився за хлопця. Ада не встигла його розгледіти; у пам’яті закарбувалися лише сяйнисті блакитні очі, що дивилися просто на неї. Вона зашарілася. Після лекції знову озирнулася туди, де сидів хлопець, але там уже нікого не було.

Ніна часу не гаяла. Вона щодня розширювала коло знайомих і ввечері переказувала Аді всі цікавинки й плітки. Сусідка була справжнім вихором енергії, постійно шукала пригод і веселощів. Бонусом до дружби з Ніною ішов Стефан. Часом Ада запитувала себе, чи має він власне життя, адже весь вільний час волів проводити з дівчатами. Спільні обіди, вечірні розмови — усе це швидко стало традицією. Здебільшого хлопець мовчки слухав їхні балачки й лише зрідка вдавався до порад щодо розкладу або деяких викладачів. Ада дуже швидко звикла до цих двох. їй подобалося їхнє товариство й те, як різні характери доповнювали одне одного. Зухвалість і пристрасність Ніни була чудово збалансована серйозністю й розважливістю її брата.

Стефан навчався на фізико-математичному факультеті, Ніна — на юридичному. Обоє, попри різницю в характерах, були вкрай мотивовані. Хлопець також цікавився членством у братстві. Цьогоріч був його останній шанс туди потрапити.

Виявилося, що після третього курсу до братств уже зась. Отже, й Ада мала лише один шанс.

Якось після пар Ніна повідомила їм, що братства відкрили сезон вечірок, і завтра їм треба визначитися, куди піти — у «Велес» чи в «Мокош».

— Підемо до «Велесу»? Щоб ми змогли там бути всі втрьох? — запропонувала Аделаїда.

Стефан завзято закивав, аж окуляри трохи з’їхали.

— Підтримую, — протягнула Ніна. — Хоча ці дівчата з «Мокошу» проводять цікаві практики, ну, там... дихання маткою і всяке таке...

Аделаїда засміялася, а Ніна продовжила:

— Ні, серйозно. У них є заміський будиночок для ретри-тів.

— Ну так, — протягнула Ада. — Це дуже мотивує до вступу.

— І мені було б за тебе спокійніше, — озвався Стефан, — хоча б хлопців туди не водитимеш.

— Йой, Стефе! Правила створені для того, щоб їх порушувати! — підморгнула Ніна Аделаїді.

— На котру завтра? Маю встигнути ще на свій додатковий курс.

— На восьму.

Стефан щось перевірив у телефоні й кивнув.

— Чудово. А ми точно запрошені?

— Перша вечірка року без запрошень, — махнула рукою Ніна.

Вони вже збиралися розійтись, але Ада раптом зупинилась і озвучила те, про що загадувалась не перший день:

— А вам узагалі навіщо це? Ну, братство?

Ніна зиркнула на неї спідлоба, але потім усміхнулась:

— Ти серйозно? Це ж... вхідний квиток у життя.

— В сенсі — тусовки і вся ця показуха?

— Не тільки, — Ніна склала руки на грудях. — Особливі стипендії, доступ до архівів, проектів, людей. Якщо ти в братстві — тебе бачать. Тебе запрошують туди, куди інших просто так не кличуть.

Стефан кивнув:

— Це ж частина місцевої системи. Якщо ти в ній, тебе підтримують. Якщо ні — навіть не намагайся вгнатися за тими, хто всередині.

— Але ж навчання одне для всіх, — не відступала Ада.

— Формально — так. Та насправді... — Ніна знизала плечима. — Усе найцікавіше відбувається поза розкладом. Лекції від випускників, проекти з реальними організаціями, навіть просто можливість поговорити з потрібною людиною.

— І ще, — додав Стефан, — коли шукаєш роботу, у резюме це окремий пункт. Свої завжди в пріоритеті.

— Плюс це весело, — усміхнулася Ніна. — Подорожі, закриті вечірки, свій гумор, свої правила. Всі важливі події року — тільки там. Якщо ти не в братстві — то ніби не існуєш.

Ада мовчки слухала. Вона навіть не замислювалася про це. І хоча доводи друзів звучали пафосно, їй здалося, що в цьому щось є. Не престиж, а відчуття, що тебе бачать. Що ти — частина чогось більшого.

Аду охопило приємне, ейфорійне передчуття. Це буде її перша студентська вечірка. Удома вона завжди обирала вечір наодинці, хоча насправді сама ідея вечірок їй подобалася. Вона кілька разів ходила до клубів з одногрупницями, просто ніколи повною мірою не вписувалася в компанію, і з часом спілкування згасало. Ніна й Стефан поки що були єдиними,

кого вона могла назвати друзями за довгі-довгі роки. А вже завтра вона опиниться в місці, пов’язаному з її батьками. Ця думка викликала дивне хвилювання.

Дівчата почали обговорювати свої вбрання для вечірки, і Стефан щез. Вирішили їхати туди машиною, щоб Ніна могла взути незручні, проте надзвичайно гарні туфлі на височезних підборах.

Тієї ночі Ада довго не могла заснути. Думки про вечірку перепліталися з думками про те, що це може бути початком випробувань. Наступний день, здавалося, тягнувся цілу вічність, аж поки вони зупинили машину біля гуртожитку братства.

ВЕЧІРКА

Стефан галантно допоміг Аді вийти з автівки. Стоянка була заповнена студентськими машинами, тож їм довелося залишити свою, підперши ззаду чорний джип, який зайняв два місця.

— Міг би й любій сестрі допомогти, — насупила брови Ніна, зістрибнувши зі свого місця й ледь утримавши рівновагу на височенних підборах.

— Пробач, — Стефан зі сміхом розвів руками. — Не встиг.

Ніна лише фиркнула у відповідь і поправила декольте, дивлячись на своє відображення у дверцятах авто.

— Ну що? Вриваємось? — вона взяла Аду під руку й потягла до будинку. Звідти вже лунала гучна музика.

Будівля нагадувала головний, найстаріший корпус університету — та сама цегла, той самий готичний стиль. Двоповерхова, розділена на два крила, з вежами зі сходу та заходу; фасад подекуди обкришився й заріс мохом. Крізь вітражні вікна пробивалося кольорове світло. До масивних дерев’яних дверей вели широкі кам’яні сходи, поруччя яких були оздоблені ліпленими зміями, які ніби намагалися заповзти до гуртожитку.

— Чекайте, — Ада подивилася в бік своєї автівки. Що як власник джипа вирішить поїхати раніше? Залишити машину отак було поза водійською етикою.

Вона ще раз озирнулася довкола, але кращого місця не було.

— Хочу залишити номер про всяк випадок. Маєте ручку чи маркер?

— Ні, ми ж зібралися на вечірку, Адо, — Ніна закотила очі.

— Погано. Ідіть, я пошукаю в машині. Якщо не знайду, перепаркуюся трохи далі.

Вона розвернулася до машини й відчинила дверцята.

— Стривай, маю помаду, — Ніна розкрила сумочку й витягла маленький сріблястий футляр.

— М-м-м... — Ада розуміла, що, найімовірніше, стане однією з перших, хто повернеться сьогодні у свій гуртожиток, та все ж вирішила залишити номер на капоті своєї машини.

— Дякую, Ніно. Я куплю тобі нову, — вона простягнула подрузі помаду та ключі від автівки. — Покладеш собі?

— Домовилися, — весело сказала подруга, закинула ключі в сумочку й, пританцьовуючи, рушила вперед.

Стефан тримався біля Ади. Було видно, що він не розділяє грайливого настрою сестри. Поправивши окуляри, хлопець запитав:

— Слухай, ми точно можемо туди зайти? Сюди рідко кого впускають без запрошення, вони ніби як, — Стефан затну-ся, добираючи слова, — ретельно відсіюють товариство.

— Ніна ж сказала, що сьогодні вільний вхід. Не хвилюйся, як виженуть, влаштуємо власну вечірку, — усміхнулась Ада.

Вона не була певна, чи бодай хтось зверне на них увагу. Судячи з кількості автівок, на вечірку з’їхалося пів універу. Та

й Ніна вже зникла за дверима, не залишивши друзям шансу передумати.

Вони опинились у просторому фоє з колонами й гобеленами. Підлога була встелена якимось особливим гумовим покриттям — суцільний танцмайданчик. Було дуже гучно, а очам довелося звикати до освітлення — у кутках зали розташувалися прожектори: одні розсіювали промені в різні боки, інші світили вгору, і світло відбивалося від величезної кришталевої люстри. Навпроти входу — скляні двері, крізь які виднілося скупчення студентів у дворі гуртожитку; частина з них уже танцювала. Дим клубочився над підлогою, підкрадався до центру зали, наче хижак. Час від часу вмикався стробоскоп, розрізаючи обриси танцівників. Праворуч від дверей був невеличкий бар. Двоє барменів у смарагдових жилетах розливали напої. У повітрі змішалися запахи алкоголю й чогось солодкого.

Люди танцювали групками. Ада пройшла до центру зали. Помітила на підлозі сріблястий квадратик. Презерватив. По-думки поспівчувала бідоласі, який його загубив: комусь світить розчарування.

На другий поверх вело два сходових марші, — вони підіймалися з обох боків зали й зустрічалися на невеличкому балкончику, де був диджейський пульт. За ним стояла дівчина з довгими різнокольоровими косами. Вона енергійно хитала-ся, задаючи ритм танцю. Ада спіймала себе на думці, що їй складно уявити це місце вдень.

— Стефане, будь сонечком, принеси нам напої, — Ніна зорієнтувалася значно швидше за Аду. Вона легенько поплескала брата по грудях і вказала на бар.

Всі навколо здавалися стильними й розкутими. Можливо, тут і були першокурсники, але вони не впадали в око. Яскраві відверті вбрання. Всюди розпашілі тіла: відкриті спини, ноги, декольте. Ніна мала рацію, коли радила вдягнути мінімум тканини. Ада зняла жакет і закинула його на руку, лишившись у напівпрозорій чорній майці. Тепер вона вписувалася значно краще.

Ада піймала ритм і стала повільно пританцьовувати, розглядаючи залу. Аж раптом наткнулася поглядом на знайому блакить очей. Хлопець спирався спиною на поруччя сходів, тримаючи чорний паперовий стаканчик. Тепер вона змогла краще його роздивитися: русяве волосся іскрилося у відблисках світла, яке віддзеркалювала кришталева люстра. Це світло підкреслювало гострі риси його обличчя: ніс, підборіддя, тонкі губи, розтягнуті в легку усмішку. Ада відзначила, що хлопець трохи сутулиться. І лише тоді звернула увагу, що поруч із ним стоїть дівчина. Висока, худорлява, з каре, у спідниці, ще коротшій за Нінину. Вона щось говорила, хитаючи стегнами в такт музиці. Вільна рука хлопця по-хазяйськи лежала в неї на талії.

— Час рушати на полювання, — Ніна простежила за поглядом подруги. Ада різко відвела очі. — Нам потрібні корисні знайомства.

— Я не можу так швидко, мені треба освоїтися.

— По ходу розберемося, — Ніна розвела руки. — Ходімо танцювати. Залиш його там, — вона смикнула жакет Ади й кивнула в бік зони відпочинку біля великого каміна, де майже не було людей.

Акуратно поклавши жакет на спинку одного зі шкіряних диванів, Ада рушила за подругою. Грали Arctic Monkeys — Do l Wanna Know. Дівчина за пультом майстерно обробляла трек, і звук, відбиваючись від кам’яних стін, створював просто магічний ефект. Реальність розмивалася, музика наповнювала ейфорією і спонукала розслабитися.

Аделаїда повністю віддалася ритму, примружила очі й почала рухатися, вигинаючись і ледь торкаючись руками стегон, талії, волосся, підіймаючи їх і підспівуючи собі під ніс. Вона любила танцювати. Ніна рухалася вільніше, сміливіше, немов кидала всім виклик. Вона всміхнулася комусь за Адиною спиною, і за мить біля неї вже стояв хлопець із двома чорними стаканчиками. Ада здивувалася, чому Ніна переймається щодо корисних знайомств, якщо вміє притягнути когось буквально кількома поглядами? Подруга одразу взяла напій з рук хлопця; інший він простягнув Аді, але та згадала, що Стефан має принести напої, і похитала головою, відмовляючись.

Хлопець не образився, підняв стаканчик, наче в тості, надпив з нього й залишився танцювати з дівчатами.

Пісня змінилася. Новий знайомий щось сказав Ніні на вухо, кивнув у бік диджейки, а потім показав рукою в напрямку скляних дверей. Ніна кивнула й нахилилася до Ади:

— Пропонує вийти у двір, там є закуски та краще чути. Ходімо?

Ада не хотіла йти, бо ще мала настрій танцювати, та й треба було дочекатися Стефана. Здавалося, Ніна зовсім не переймалася братом, хоч він і не скидався на того, хто легко знайде собі компанію в такому місці.

— Іди, я дочекаюся Стефана. Тільки Ніно, — Ада впритул наблизилася до подруги і сказала їй на вухо: — Будь там, де я одразу тебе побачу, коли вийду, домовилися?

Ніна розсміялася й показала «окей».

Ада насолоджувалася музикою, коли до неї підійшов Стефан із трьома стаканами.

— Бармен порадив фірмовий коктейль братства. Оу... — він озирнувся в пошуках сестри й запитально глянув на дівчину.

— Дякую, — Ада забрала в нього з рук свій напій. — Ніна на вулиці.

Стефан подивився у бік скляних дверей.

— І що тепер із цим робити? — він підняв зайвий стакан.

— М-м-м... — Ада озирнулася навколо, побачила підвіконня, заставлене порожніми стаканчиками, і вказала на нього. Стефан кивнув і поставив стакан.

— Яка ж вона колька в дупі, — усміхнувся він, повернувшись. — Підемо на вулицю чи ще потанцюємо тут?

Аделаїда вказала рукою на танцмайданчик і скуштувала свій напій. Смак був кисло-солодкий, алкоголь відчувався легкою гіркотою на язику. Стефан спробував підлаштуватися під ритм музики, проте рухався надто скуто — погойдуючись, переминався з ноги на ногу. Ада підбадьорливо всміхнулася хлопцеві, бо його вираз обличчя був майже наляканим. Та варто було йому трохи розслабитись, як музика раптово вповільнилася, і навколо почали утворюватися пари.

Ада ковзнула поглядом до сходів, де стояв той русявий хлопець — і знову зустрілася з ним очима. Уже вдруге цього вечора. Спробувала вдати, що нічого не сталося, але на якусь мить усе ж розгубилася. Він помітив це й, ледь усміхнувшись кутиками губ, відвів погляд. Ада сіпнулася, але не через нього, а тому що Стефан різко поклав їй руку на талію.

— Ти не проти?

«Чом би й ні?» — подумки запитала себе вона й похитала головою. Наблизилася до Стефана й закинула руки йому на плечі, намагаючись не розлити напій. Але їхні рухи набули якоїсь гротескної незлагодженості: Стефан рухався незграбно й примудрився наступити спершу на одну ногу, тоді й на другу після чого щоразу зупинявся й перепрошував.

— Нечасто ходиш на вечірки? — вирвалося в Ади.

Стефан знизав плечима:

— Не можу назвати себе фанатом. Але така вже моя доля, — він ніяково всміхнувся, — ходити й оберігати Ніну. Так повелося ще в шкільні роки.

— Та облиш, — і собі усміхнулась Ада. — Ніна вже дорсла, — вона вдала, ніби знімає щось із його волосся і струшує на підлогу. — Тепер ти вільний. Розважайся.

Стефан засміявся й міцніше обійняв її талію.

— Невже нарешті воля? — сміючись промовив він. — Піс-ля стількох років?

Ада вирішила, що це дуже мило — як Стефан опікується сестрою. Певно, саме тому Ніна так беззастережно йде назустріч пригодам, — знає, що завжди може покластися на старшого брата.

— А ти? Любиш вечірки?

— Думаю, так, — Ада всміхнулася і ковтнула ще коктейлю. — Люблю.

Вона помітила у скляних дверях подругу. Та махала їм, підкликаючи до себе.

— Ніна кличе, — кивнула Ада в бік дверей. — Ходімо надвір.

Стефан озирнувся й помахав сестрі у відповідь. Потім глянув на Аду, вологою долонею взяв її за руку, обережно стиснувши пальці, й повів надвір.

Музика стала гучнішою і значно пришвидшилася. Ада відчула легке сп’яніння, її щоки запалали. Вона подумала, що цей коктейль має стати першим і останнім сьогодні, якщо хоче довезти друзів до гуртожитку, тож мимохідь залишила пластянку на одному зі столиків дорогою до виходу. Вже майже біля дверей її хтось штовхнув у плече. Тіло пройнялострумом, аж волосся на руках стало дибки. А по животі та джинсах розтеклося щось липке й холодне. Це висока смаглява дівчина врізалася в Аду й майже повністю вилила вміст свого стакана на її майку та джинси.

— Бляха! — дівчина торкнулася Адиного плеча. — Пробач, будь ласка, я перечепилася через той дурний дріт, — і злісно поглянула в бік великої колонки позаду. — Мені дуже прикро, — вона відступила на крок назад, оцінюючи масштаби завданої шкоди.

— Нічого, — Ада засмучено усміхнулася. — Я маю жакет...

Вона показала в інший бік зали, збираючись повернутися по жакет, щоб прикрити пляму, яка ставала все більшою, неприємно розповзаючись по джинсах у найневдалішому місці.

— Чудово, — дівчина закусила губу. — Але мені так соромно! Спробуймо висушити? Подивимося, що можна зробити. Ходімо!

Вона ще раз торкнулася плеча Ади й попрямувала до дивана, де лежав жакет. Ада без роздумів пішла за нею з дивним відчуттям, що так і має бути.

Дівчина рухалася різко й водночас упевнено. Її довге темне волосся блищало в мінливому світлі. На ній була коротка червона сукня й масивні золоті сережки-кільця. Обличчя всіяне веснянками, а великі зелені очі підкреслені розлогими товстими стрілками. Образ здавався масним, але їй він личив. Вона взяла жакет, запитально глянувши на Аду, а тоді поманила її за собою.

— Піти з тобою? — запитав Стефан, легко торкаючись Ади-ної спини. Він досі тримався поруч.

— Ні, усе гаразд, іди до Ніни. Я вас знайду.

— Добре. Набери мене, якщо не знайдеш.

Вони пройшли в один із коридорів. Вібрації від колонок у головній залі відбивалися від кам’яних стін та підлоги. На стінах висіло багато картин, стародавні грамоти й мапи у бронзових рамах. Усе мало доволі автентичний вигляд, але Ада не могла зрозуміти — це лише частина інтер’єру чи ці речі справді старі й мають цінність. Пройшовши коридором, вона побачила ще одні сходи нагору. Під ними були невеличкі двері.

— Нам сюди.

Вони опинилися в маленькій вбиральні з двома кабінками та рукомийниками. Дівчина підійшла до одного з них, відірвала кілька паперових рушників і, намочивши їх, простягнула Аді:

— Сподіваюся, це допоможе. Спробуй трохи затерти.

Ада старанно терла, але марно; особливо жахливою була пляма на джинсах. А дівчина сіла біля рукомийника, дістала мобільний, усміхнулася і стала швидко відписувати комусь:

— Ти на першому курсі?

— Ні, перевелася з Одеси одразу на третій. Мене звуть Ада, а ти?.. — вона затнулася, лише зараз звернувши увагу на медальйон, що поблискував на шиї співрозмовниці.

Ця дівчина була однією із братства.

— Міра. Я тут теж уже третій рік, а здається — цілу вічність. Слухай, — вона відклала телефон і почала щось шукати в сумочці. — Це справді має поганий вигляд. Підіймімося до мене в кімнату? Там переодягнешся.

Міра дістала старомодний портсигар із тоненькими сигаретами й запалила одну. Її рухи були різкими та швидкими, але Ада не почула навіть клацання запальнички.

— Будеш? — Міра простягла портсигар і видихнула хмару диму, який взагалі не був схожий на гіркий нікотин. П’янкий, важкий, але водночас дуже приємний, солодкуватий. Ада

пробувала курити в п’ятнадцять років і не отримала від цього жодного задоволення. Тому пропозиція не здавалася спокусливою. Та водночас вона здивувалася, як вульгарні речі з її новою знайомою набувають зовсім іншого вигляду.

— Ні, дякую, — Ада приречено подивилася на власне відображення: пляма лише збільшилась, а повертатися до свого гуртожитку ще зарано. Тому вона вирішила прийняти допомогу Міри. — Можливо, ти зможеш позичити мені джинси? На майці, на щастя, плям не видно.

— Щось знайдемо, — Міра жваво зістрибнула зі стільниці, голосно цокнувши підборами, недбало закинула в сумочку портсигар і телефон. Дівчата вийшли з вбиральні.

Ада відчувала легке запаморочення, не розуміючи, як можна було так сп’яніти від одного недопитого коктейлю.

— Нам нагору. Східне крило — це жіноча територія, а західне — чоловіча. Так і живемо, — Міра провела рукою по мармуровому поруччю й випустила ще одну хмарку солодкого диму.

На цих сходах та в коридорі, до якого вони вели, підлогу встеляв килим. Музики майже не чулося — лише віддалений гул.

На другому поверсі все було більш сучасним, мінімалістичним і світлим — здавалося, весь середньовічний пафос залишився внизу. Коридор розширився, і дівчата пройшли повз загальну зону з кількома книжковими полицями, столами, м’якими диванами і телевізором. Далі коридор знову вужчав, обабіч потягнулися ряди кімнат. На кожних дверях висіли золотаві шильди з іменами, деякі — порожні. Рівень порядку та комфорту вражав. Заради цього й справді варто прагнути стати членом братства. Нарешті вони зупинилися біля однієї з останніх кімнат. На металевій табличці було два імені: «Міра» та «Лілія».

Поки дійшли, запаморочення Ади лише посилилося. Килим здавався ще м’якшим, аж таким, що ноги в ньому тонули, і їй доводилося спиратися рукою на стіну, щоб не впасти.

Міра відчинила двері, і вони зайшли в простору світлу кімнату з продуманим зонуванням для двох людей. Порівняно з кімнатою в Адиному гуртожитку ця — справжній палац. Широкі ліжка, рейли з одягом, велика різьблена шафа та навіть невеличка ширма посередині. Кімната освітлювалася вінтажним торшером. На одному з ліжок, занурившись у читання, лежав хлопець.

— Привіт, — промовила Ада, розгублено і якось мляво.

— Що ти тут робиш? — Міра обережно підвела Аду до ліжка та всадовила її на край.

Хлопець одразу випростався, відклав книгу й сів напроти Ади. Він був одягнений у чорні класичні штани та атласну золоту сорочку з дивакуватими візерунками. Його шию прикрашав такий самий медальйон, як і в Міри.

— Моя кімната сьогодні зайнята, — відповів хлопець, роздивляючись Аду. Він підсунувся майже впритул до неї, заглядаючи в очі. — А це в нас?..

— Це Аделаїда, — відповіла Міра.

Десь у глибині свідомості Ада здивувалась, адже не називала повного імені, але відповіла лише:

— Так, мене так звуть...

Вона невідривно розглядала хлопця. І раптом збагнула, що красивішого чоловіка ще не бачила. Мідні об’ємні кучері, деякі пасма спадають на обличчя. Чітко окреслені вилиці, великі вуста та блискучі горіхові очі. Ідеальна симетрія. Його обличчя аж сяяло, у його вроді було щось таке надзвичайне, що хотілося доторкнутися. Ада не усвідомила, як підняла долоню, майже торкаючись його щоки, і промовила:

— Тебе ніби ангели намалювали.

Хлопець солодко усміхнувся, показавши рівний ряд білосніжних зубів, і перевів погляд на Міру.

— Загаси цю гидоту, — сказав він і накрив своєю долонею Адину. Удруге за вечір вона відчула ніби легкий удар струмом. Хлопець різко прибрав руку, хмикнув собі під ніс, допоміг їй встати й підвів до вікна.

Щойно вона вдихнула свіжого нічного повітря, одразу стало легше. У голові прояснилося, а світ поволі перестав крутитися.

— Ось так. Дихай, Аделаїдо. Ти місцева?

Запитання навіть не здалося дивним. Ада захотіла розповісти йому все, що його цікавило:

— Ні, я з півдня, жила біля моря.

Він переглянувся з Мірою, яка знову щось завзято друкувала в телефоні.

— А твої батьки? Вони колись навчалися тут?

Ось це вже трохи здивувало Аду. Відвернувшись до вікна, вона жадібно вдихнула повітря й відповіла:

— Думаю, так. Хоча вони не зізнаються. Тому я сюди й перевелася... — протягнула останнє слово.

— Це нічого не доводить і не спростовує, — трохи роздратовано кинула Міра.

— Справді, доводить інше, — хлопець відійшов від вікна, простягнув руку до Міри й прошепотів щось їй на вухо. За інших обставин це обурило б Аду, але зараз їй було байдуже. Вона, ніби зачарована, дивилася на нічне небо.

— Тільки це між нами, поки не кажи іншим.

— ...лютуватиме.

Ада вловлювала уривки їхньої розмови:

— ...я сама поговорю...

Запаморочення поступово минало. Вона трохи відійшла від вікна, ще раз подивилася на нових знайомих, згадала, що сказала хлопцеві, й зашарілася.

— Що у вас за коктейлі? Я випила зовсім трохи, а мало не зомліла.

Міра знову відписувала комусь.

— М-м-м... Вони справді заміцні.

Хлопець тим часом узяв з тумбочки склянку, налив у неї води й кинув таблетку. Рідина зашипіла. Він простягнув склянку Аді:

— Випий, будеш, як новенька.

— Дякую, — вона невпевнено взяла склянку з його рук. У свідомості замиготіла червона лампочка: приймати пігулки від незнайомця на вечірці — погана ідея! Та ця думка напрочуд швидко випарувалася. Ада випила вміст склянки. — Можна просто Ада. Так мене всі називають.

— А я — Фелікс.

Його телефон теж завібрував.

— Треба виходити, нас уже чекають. Можна я візьму твоє чорне худі?

Міра кивнула, і він пішов до невеличкої шафи.

— Почекай, я хотіла дати Аді щось зі свого одягу. Я пролила на неї свій напій.

— Он як, — він здійняв брову й усміхнувся. — Ну й незграба, та?

Міра у відповідь лише цокнула язиком. Фелікс продовжував розглядати Аду. Вона вже й забула про пляму на джинсах.

— Маю кращу ідею, — він побіг до ванної і повернувся з феном у руках. — Зараз висушимо.

— Не потрібно, якщо ви поспішаєте, — спробувала заперечити Ада.

Та Фелікс уже під’єднав фен до мережі й спрямував на пляму. Стрімкий потік холодного повітря приємно поколював шкіру. Це ж безглуздя, подумала Ада. Напій був кольоровим, і пляма нікуди не дінеться, тільки стане липкою. Але коли Фелікс вимкнув фен, не лишилося жодного сліду.

— От і все.

Аделаїда не могла повірити своїм очам. Мозок гарячково підкидав теорії про інноваційні засоби для виведення плям, але жодна не була переконливою.

— До речі, чудовий лук, мені подобається твоя майка.

— Дякую, але, Феліксе, як ти це зробив? Це просто неймовірно!

— Ходімо. Адо, ми проведемо тебе вниз...

Міру перебив дзвінок Адиного мобільного. Майнула думка, що це Ніна чи Стефан шукають її, але номер був невідомий.

— Так.

— Машина, — чоловічий голос у слухавці прозвучав доволі грубо. Це спантеличило.

— Ой, перепрошую, зараз прийду.

На тому боці почулося роздратоване зітхання, і зв’язок обірвався.

— Теж маю йти, підперла чужу машину.

Розгубленість змінилася роздратуванням. Цей хтось міг бути й ввічливішим, врешті-решт, вона залишила свій номер. Фелікс із Мірою перезирнулися.

— Здається, ми навіть знаємо чию, — зітхнула Міра. — Феліксе, хутчіше!

Хлопець натягнув худі поверх сорочки, трохи скуйовдив волосся пальцями, і вони втрьох пішли вниз.

Ада зауважила, що від пігулки їй справді стало краще. А ще вона раділа, що не доведеться виходити до машини самій.

Ада рішуче підійшла до своєї автівки з наміром якомога швидше її відігнати й вирішила навіть не перепрошувати в того грубіяна. Але сповільнила ходу, щойно його побачила. На її машину спирався той хлопець, з яким вона зустрілася поглядом на танцмайданчику. Він уважно дивився, як Ада наближається, схрестивши руки на грудях. Через лобове скло його джипа було видно, що та дівчина з каре сидить всередині.

— Місць не було... — почала Ада, та зустрічний погляд, сповнений люті, збив усю рішучість. — Вибач.

Хлопець відійшов від машини, сперся на неї рукою і дивився вже на Фелікса й Міру. Ада тим часом намацала задню кишеню джинсів — і з жахом зрозуміла, що ключі залишились у Ніни в сумочці.

— Ну? — холодно запитав хлопець.

Хоча він не був красенем, як Фелікс, та щось у його зовнішності притягувало погляд. Однак ці грубощі викликали страх і роздратування. Ада розуміла, що зараз отримає чергову порцію обурення, і спробувала надати голосу максимальної твердості:

— Ключі в моєї подруги. Зачекай кілька хвилин.

Хлопець витримав коротку паузу, а потім одним різким кроком опинився перед нею.

— У мене. Немає. Кількох. Хвилин, — він вимовив це майже пошепки, акцентуючи на кожному слові й дивлячись їй просто в очі. Потім роздратовано відвів погляд. — Як ти взагалі додумалася тут паркуватися? Таблички не бачила?

Ада відчула, як запалахкотіли щоки. Що ще за табличка? Вона подивилася в бік машини грубіяна — і тільки зараз помітила стовпчики зі сріблястими табличками поруч із кожним місцем. Це були іменні таблички із символікою братства.

Ада почувалася дурепою. Хлопець, натягнувши криву посмішку, спопеляв її поглядом.

— А, можливо, хочеш із нами? — він озирнувся на Фелікса. — Дві навіть краще, ніж одна, еге ж?

Аделаїда розізлилася. Що він про себе думає?! У голові закрутилася ціла вервечка містких епітетів, які хотілося жбурнути в його самовдоволене обличчя.

— Хіба що у твоїх вологих мріях, мудило!

Хлопець хижо всміхнувся й ще більше скоротив дистанцію між ними.

— Все, все, — між ними стала Міра. — Поїдемо на моїй, діставай її, — вона кивнула в бік підпертої машини.

Хлопець цокнув язиком, ніби хотів ще щось сказати, але стримався. Повільно відвів погляд і пішов до своєї машини. Різким рухом відчинив дверцята й допоміг своїй добряче сп’янілій подрузі вибратися. Дівчина ледь трималася на ногах.

— Не зважай, — Міра провела рукою по плечу Ади, ніби щось струшуючи. — Вибач ще раз за напій. Впевнена, ще побачимось. Розважайся.

Вона пішла за тим грубіяном до своєї автівки. Фелікс теж рушив услід за ними, але на середині шляху озирнувся, подарував Аді свою дивовижну усмішку й вигукнув:

— Ще побачимось, Аделаїдо!

Завібрував телефон, й Ада побачила на екрані повідомлення від Ніни:

«Де ти? Хвилюємося».

Вона хутенько набрала відповідь:

«Зараз буду».

А тоді глянула на останній номер у викликах, натиснула «Створити новий контакт» і записала його. Просто про всяк випадок. Зрештою, вони тут заради нових знайомств, а в неї тепер їх цілих три. І всі — з братства. А, можливо, таким чином Ада висловила своє роздратування, адже новий контакт назвала «Мудило з філософії».

Вона знайшла Ніну й Стефана на вулиці в компанії інших студентів. Коротко переповіла їм пригоду з плямою та стоянкою — і на цьому забула про все. Вечір минув у гучній музиці, розмовах і танцях.

Вже лежачи в ліжку пізно вночі, Ада знову згадала холодний погляд блакитних очей. Якщо він не перепросить при наступній зустрічі, вона підійде сама і змусить його це зробити. А ще її не полишали думки про Міру та Фелікса. Було дивне відчуття, що вони мали з’явитися в її житті — рано чи пізно. І що з ними пов’язано щось більше, ніж випадкова зустріч. Вони здавалися не знайомими — радше віднайденими, як давній спогад, що довго ховався десь у глибині.

У понеділок після занять Ада засіла в бібліотеці. Вона вже нагледіла собі місце — передостанній столик біля вікна. Він здавався їй особливо затишним: звідти видно залитий сонцем двір. Хтось сидів під деревом з ноутбуком на колінах, і Ада могла бачити лише силует студента. Її ж затуляло розлоге дерево з одного боку і книжковий стелаж — з іншого. Це створювало відчуття приватності й давало змогу фокусуватися на новій інформації. На шершавому столі лежало кілька книг і тоненький ноутбук. Ада саме дописувала есей про поділ філософії на теоретичну та практичну, робота йшла як помащена. Вже за сорок хвилин вона закінчила й знову подивилась у вікно. Сонце швидко сідало за гору, і тепер можна було розгледіти знайому постать під розлогим деревом. Фелікс.

Ада віддала книги бібліотекарці, розписалася у формулярі й хутко вийшла надвір, сподіваючись, що хлопець за цей час не зник. Та він досі сидів під деревом, і сьогодні здавався навіть красивішим, ніж у ніч їхнього знайомства. Ада помітила, що очі в нього ледь-ледь підведені темним олівцем. Вона просто зупинилася перед ним і привіталася.

Фелікс мовчав лише мить, а вона вже встигла збентежитися, чи він її взагалі пам’ятає. Та потім Фелікс широко всміхнувся і промовив:

— Аделаїдо! Привіт, — він підвівся й обійняв її. Ада розслаблено видихнула й відповіла на обійми, відзначивши, що він пахне чимось незвичним. Аромат був схожий на трави, трохи аптечний, але дивовижно приємний. — Як справи?

— Ну, трохи сумбурно. Поки що звикаю до нового місця, гуртожитку й універу загалом. А в тебе? Не відволікаю?

Фелікс знову вмостився біля дерева, закрив ноутбук і роззирнувся довкола. Сонце майже зникло за дахом корпусу, ставало прохолодніше.

— Ні, я просто робив... — він поглянув кудись за Адине плече, — свою індивідуальну роботу, ти не відволікаєш, — і хитнув головою, запрошуючи сісти поруч. — До гуртожитку дуже не звикай. Я читав твою анкету, — він нахилився ближче й майже пошепки, трохи розтягуючи слова, додав: — Ідеальна кандидатка в наше братство.

— Ти про що? — усміхнулася Ада, не розуміючи, що це за жарт.

Фелікс ствердно похитав головою.

— Твої відповіді наче хрестоматійні. Звісно, якби ми мали хрестоматію.

Ада мало не зізналася, що не розуміє, про що він говорить, але вчасно прикусила язика й лише мугикнула у відповідь.

Вона вмостилася біля Фелікса й обійняла коліна, намагаючись приборкати внутрішні дрижаки.

— Упевнений, що тобі вже надіслали запрошення.

Ада знову мугикнула, трохи відвернувшись від нього. Можливо, сталася якась помилка. Але щось усередині підказувало мовчати й дізнатися більше.

— А скільки взагалі кандидатів та місць?

— Ми відібрали тридцять, зрештою має залишитися семеро.

— Але ти впевнений, що мені не потрібно звикати до гуртожитку.

Його очі блиснули, а вуста розтягнулися в лінивій усмішці.

— Чомусь у тобі впевнений.

— А що нас далі чекає? Ну, кандидатів.

Останніми днями Аделаїда згадувала всі ті фільми про студентські братства, й уява малювала якісь принизливі випробування з роздяганням чи побиттям.

— Ну, я ж не можу зіпсувати тобі задоволення від усього, що чекає попереду, — він тепло всміхнувся й легенько тицьнув її пальцем по носі.

— Просто скажи, що мені не доведеться мити унітаз своєю зубною щіткою.

Ада промовила це таким серйозним тоном, що Фелікс розсміявся.

— Мені здається, це не дуже ефективно. У нас є прибиральниця, не хвилюйся.

— Це вже щось. Цей пункт можу викреслити, — вона провела лінію в повітрі, — Що тоді? Півмарафон у спідньому?

— Аделаїдо! — він без тіні усмішки подивився їй в очі. — Хто тобі розповів?

Якусь мить вони просто витріщалися одне на одного, аж поки Фелікс першим здався й зареготав.

— Однак про це варто подумати. Мені подобаються такі ідеї.

Ада також дзвінко розсміялася, а тоді сіпнулася, відчувши вібрацію телефона. На екрані побачила повідомлення від Ніни:

«Замовили бургери. Чекаємо тебе. Маю новину».

— Слухай, я домовилася повечеряти з друзями. Хочеш із нами? Нічого особливого, просто бургери. Віддам тобі свій, все одно більше люблю картоплю.

Вона й не сподівалася, що він погодиться, але вирішила, що має запропонувати. Навіть не з увічливості — радше через якийсь дивний імпульс.

Фелікс підвівся, склав свої речі до невеликої, проте місткої шкіряної сумки. Вона була простою, але з якісною золотавою фурнітурою. Ада звернула увагу й на руки хлопця: нігті покриті чорним лаком. Він справді приділяє багато уваги зовнішності.

— Маю плани, але мені також у той бік. Проведу тебе трохи.

Ада також підвелася й допомогла Феліксу витрусити ковдру від трави та скласти.

— То ти так і не впевнена, чи були твої батьки членами братства?

Це запитання спантеличило.

— Що?

Фелікс тепло всміхнувся:

— Ти розповідала про них, коли ми познайомилися.

Ада не хотіла зізнаватися, що була п’яна й майже не пам’ятала тієї розмови.

— Я знайшла вдома скриньку. У ній був медальйон зі змією, такий, як у вас. І фото батьків біля вашого гуртожитку, —

вона вирішила не ділитися іншими подробицями, бо сама не до кінця все розуміла.

— Цікаво, — Фелікс більше нічого не сказав, просто дивився перед собою.

— На медальйоні ім’я моєї мами. Якщо у вас нема філій по всій країні, то вона мала б навчатися тут.

— Ти не питала в неї про це?

— Питала, але нічого до пуття не з’ясувала, — Ада мимоволі зітхнула. — У мене складні взаємини з батьками.

— Давно? — він опустив погляд собі під ноги.

— Що «давно»?

— Ці складнощі.

— Не знаю. Відколи себе пам’ятаю, — заглиблюватися в деталі поки що не хотілося.

Фелікс, здавалося, хотів щось сказати, але натомість тихо зітхнув.

— Що ж, мені туди, — він указав у бік стоянки. — Був радий побачитися. Упевнений, що скоро знову зустрінемося. Гарного вечора!

— Навзаєм, — вони знову обійнялись, і в Ади промайнуло відчуття, ніби вона знає Фелікса все життя.

Наступна думка пролунала ще гучніше — тут усе інакше. Певно, це справді її місце, бо і з людьми комфортно, і дихається якось легко. Хіба що згадка про дивну анкету, яку читав Фелікс, бентежила. Та здогад миттю озвався, і Аделаїда майже побігла до гуртожитку.

ВИПРОБУВАННЯ

Уже майже годину Аделаїда сиділа на підлозі в кімнаті й слухала Ніну, яка аж захлиналася — так тараторила. Здогад виявився правильним — це вона заповнила анкети. Сказала, що це був сюрприз.

— Я ще в понеділок подала заявки від нас на вступ до братства. Не дивися так. Ти вагалася, а я хочу, щоб ми спробували разом. Ти класна сусідка.

— Ну, напевне, дякую, — вичавила із себе посмішку Ада. — Та що буде, якщо хтось дізнається, що моя заявка не зовсім справжня?

— Вона справжнісінька, — Ніна ковтнула кави. — Слухай, це типова штука. Звичайна формальність, але на ній більшість сиплеться.

— А ми не посипалися? Як?

— Мені допомогли. Підказали, що і як писати, — вона заперечно похитала головою і не дала навіть слова вставити. — Це секрет. Не питай, Адо, бо матиму проблеми.

Ада ще не зрозуміла, чи сподобалося їй те, що вона побачила на вечірці братства, але вирішила, що принаймні варто спробувати. Особливо коли доля звела її з такою ініціативною подругою.

— Ти знаєш, що Стефан подавав заявку минулого року, і йому не відповіли? І цьогоріч теж. Він дуже засмучений.

— Дивно. Що потрібно було вказувати в тих анкетах?

— Нічого надзвичайного, особисті дані та відповіді на кілька запитань.

Ада здивовано подивилася на подругу.

— Ну там, про релігію, те-се, — продовжила Ніна.

— А чому ти не заповнила за Стефана, як зробила це для мене?

— Він мене випередив, — Ніна знервовано постукала нігтями по столу. — Та якщо відверто, Адо, я просто не хочу, щоб він там був. Я не зможу розслабитися під цією постійною опікою, — вона на мить замовкла. — Засуджуєш мене?

— Просто не до кінця розумію.

— Не хочу пояснювати, — Ніна підійшла до вікна й голосно видихнула.

— Гаразд, — довелося порушити напружену тишу. — І як ти могла відповісти на ті запитання за мене? Може, я буддистка? Що ти написала?

— Те й написала, що ти буддистка.

Ніна сказала це цілком серйозно, дивлячись подрузі в очі. Після короткої паузи дівчата розсміялися.

— Не хвилюйся, я відповідала так, щоб здатися максимально відповідною до їхнього високого товариства.

Аделаїда закотила очі, а потім нишком глянула на екран смартфона, куди кілька хвилин тому прийшло повідомлення від Фелікса:

«Бігом перевіряй скриньку».

Та не встигла вона зреагувати, як у кімнату увійшов Стефан, тримаючи в руках два темних конверти.

— Стирчало з вашої скриньки, — пробурмотів він замість привітання.

— Уі-і-і-і-і! — Ніна вихором зірвалася з ліжка й вихопила конверти з його рук. Поцілувала той, на якому було її ім’я. Інший — простягнула Аделаїді.

Аді хотілося підтримати Стефана. Він, як і сестра, вбачав у братстві соціальний ліфт. Вони обоє були надзвичайно амбітними. Ада сподівалася, що близькість Ніни до братства або навіть її членство допоможе йому зрештою і самому досягти мети.

Вона всміхнулася Стефанові й подякувала за конверт, а потім згадала, що цей рік був для нього останнім шансом. їй здалося, що смуток у його очах став ще глибшим.

Ада перевела погляд на смарагдового кольору конверт у своїй руці. На ньому золотими літерами каліграфічно було виведено її ім’я, а всередині лежав такий самий цупкий і приємний на дотик папірець із написом:

Вам надано шанс стати членом братства

«Велес». Скористайтеся ним цього четверга

о 20:12 у нашому гуртожитку.

Знизу була примітка:

Цей лист — ваша перепустка.

Не загубіть його.

Аделаїда раділа й боялася водночас. А що як членство у братстві не допоможе їй дізнатися про минуле батьків? І вона так і не знайде того, на що сподівається? А ще її дивувало, як легко все складалося. Можливо, десь випливло її прізвище? Фелікс, певно, не просто так запитував про батьків. Тому її так легко прийняли.

Ніну ж хвилювало лише те, що одягнути і як усе пройде.

— Якщо це шанс, то точно буде якась заковика, — вона відчинила шафу й порпалася у речах. — Як думаєш, буде якесь випробування? Чи щось типу інтерв’ю?

— Не знаю, — Ада розгублено розвела руками. — Маємо спитати в когось. Спробую завтра знайти Фелікса й дізнатися.

— О, так, — Ніна стрибнула на ліжко й обійняла подругу за плечі. — Адо, ти молодчинка, що одразу знайшла такі зв’язки.

— Та я не те щоб шукала, — Ада знизала плечима.

— Можливо, саме завдяки загадковому красунчику Феліксу ми з тобою отримали ці запрошення.

Ада на мить замислилася, пригадуючи останню розмову з новим знайомим. Він справді здавався зацікавленим, але вона зовсім не знала його. Може, це була звичайна добродушність чи відчуття спорідненості, властиве представникам братства.

— Як же я хочу той золотий медальйон, — Ніна перекотилася на спину та розкинула руки. — У-у-у-у... змія — це так таємниче, навіть трохи зловісно.

— Точно, — тихо підтвердила Ада, заглибившись у власні думки.

Попри своє прагнення вступити до братства, не могла розслабитися й порадіти. Чомусь усе здавалося пасткою. Адже не може бути так легко. Чи, можливо, це і є доля, про яку постійно торочить Ніна?

— Я також попитаю в усіх, може, хтось і зголоситься поділитися інформацією. Зі мною на латину ходить дівчина, яка торік майже потрапила у «Велес». Розколю її, знатимемо, до чого готуватися.

— А може, їм вистачить тих відповідей, що ти вказала в анкеті?

— Не мели дурниць. Ті відповіді потрібні, щоб відсіяти зовсім безнадійних. А тепер нас оцінюватимуть по-справжньому. Шкода, що немає жодної інформації про дрескод. Менше з тим, одягнемося, як на найкращу вечірку усього життя. Еге ж?

— Але зручно, — усміхнулася Ада. — Не хочу, щоб одяг обмежував рухи.

Ніна лише закотила очі й махнула рукою: щось вигадаємо.

Наступного дня Аделаїда вмовила Ніну приїхати до гуртожитку братства аж на двадцять хвилин раніше, щоб без проблем припаркуватися. Вона вийшла з автівки й обійшла її з усіх боків, упевнившись, що тут точно немає жодних позначок власника місця. Стефан хвилювався й дуже хотів супроводжувати їх, тож Ада стала випадковою свідкою конфлікту між братом і сестрою. Ніна була категорична і сказала кілька таких речей, які точно зачепили Стефана. Ада планувала згодом примирити їх. Ніяк не могла зрозуміти їхніх постійних сварок. У дитинстві вона сідала біля дзеркала й розмовляла зі своїм відображенням, уявляючи, що то її сестра-близнючка. І тому завжди думала, що якби в неї була сестра, то вони б стали найкращими подругами. Найближчими й найріднішими людьми.

Ніна не знала де подіти руки: постійно торкалася обличчя, розгладжувала уявні складки на шовковій сукні. їхня пара знову мала вигляд, наче інь та янь. Ада вдягнула класичний чорний костюм, а родзинкою її образу, як завжди, були аксесуари. Цього разу вона навіть не намагалася стримуватися: шість пірсингів у лівому вусі та п’ять у правому, каблучки на тонких пальцях, а на безіменному лівої руки красувалися одразу дві. Довгу шию вона підкреслила чокером і трьома ланцюжками з підвісками у вигляді сонця, місяця й ластівки. І навіть ніс прикрасила круглою сережкою.

— Можливо, підемо раніше? — запитала Ада, перебираючи рукою ланцюжки.

— Адо! — Ніна похитала головою. — Ми ж не якісь нужденні. Прийдемо за п’ять хвилин до початку.

— Добре-добре.

Ада повернулася до автівки й сіла за кермо, відчинивши вікна, щоб впустити свіжого повітря. Ніна без упину скроли-ла соціальні мережі, час від часу показуючи якесь відео чи цитуючи допис. Люди прибували, але їх було значно менше, ніж на минулій вечірці. Напевно, цього разу подія була справді особливою, ще й за перепустками.

Заревів мотор, й Ада здригнулася. Озирнувшись, побачила вже знайомий велетенський джип. Тихенько штовхнула ліктем Ніну та вказала на нього.

Подруга здійняла брови, запитально глянувши. Ада ствердно кивнула. З машини вийшов той самий «мудило з філософії». Він був у кепці й темних окулярах, але не впізнати його неможливо. Ада підмітила, що в нього ледь стирчать вуха, і від цього стало трохи смішно, а молодецький образ дещо збляк. Хлопець ішов повільно, але впевнено, наче хижак, що вистежує здобич. Коли він порівнявся з Адиною автівкою, дівчата дивилися просто перед собою. Та щойно він пройшов повз, Ніна провела його поглядом і запитала:

— А чому це ти не вийшла й не прочитала йому лекцію про погану поведінку?

Вони засміялися. Це був би точно невдалий момент: лють Ади вже вщухла. Якщо їм більше не доведеться перетинатися, то вона б воліла взагалі забути про ту ситуацію.

— Мені здається, він гаряченький, — продовжила Ніна.

— Можливо, якщо тобі подобаються психопати.

Ніна засміялася, закинувши голову, а потім перевірила телефон. Показала Аді, що вже час іти.

Вкотре оцінивши одна одну зовні, вони впевненими кроками рушили до дверей братства. Ада з радістю впізнала знайоме обличчя. Фелікс.

— Привіт, — хлопець сперся об двері, усміхаючись.

— Привіт, Феліксе, — вона всміхнулася у відповідь і подумала, що зустріч зі знайомим — точно хороший знак. — Це моя подруга, Ніна.

— Приємно познайомитися, Ніно.

— Дуже навзаєм, — Ніна вже встигла оцінити хлопця, і в її голосі вчувався захват.

— Ви останні, — Фелікс простягнув руки до їхніх запрошень.

— О, то варто поспішити, — знітилась Ніна.

— Ні-ні, не кваптеся, — він притримав двері. — Як настрій?

— Чудовий, — Ніна ступила крок до нього. — Феліксе, дорогенький, можливо, підкажеш, чого нам чекати від сьогоднішнього вечора?

Фелікс ледь помітно відхилився, загадково всміхаючись:

— Не підкажу.

— Що ж, варто було спробувати, — Ніна стенула плечима й торкнулася дверної ручки.

— Ще ні, — хлопець виставив перед нею долоню.

— Феліксе, чому? — Аделаїда почала нервувати. — Ми не хочемо, щоб нас усі чекали.

— Тепер можна, — він відчинив двері, і дівчата увійшли всередину.

Сьогодні фоє мало зовсім інший вигляд. Навпроти дверей облаштували невеличку сцену, на яку саме підіймалася невисока білявка. Біля неї стояли купки людей: Ада нарахувала двадцять вісім студентів. Члени ж братства розбрелися хто куди. Хтось із цікавістю розглядав новеньких, а хтось відверто нудьгував. Приміщення гуділо від перешіптувань.

Щойно зачинилися двері, дівчина на сцені плеснула в долоні, і зала миттєво стихнула.

— Що ж, як виявилося, серед новачків лише двоє пунктуальних осіб, — граційно вказала рукою на Аду та Ніну. — Проходьте, проходьте, — дівчина підкликала їх ближче, поманивши до себе.

У голові крутилася єдина думка: «Тільки б не довелося підійматися на сцену». На стіні висів годинник, і Ада помітила, що було саме двадцята дванадцять. Фелікс затримав їх навмисно. Ніна, безсумнівно, зрозуміла, що вони отримали своєрідний додатковий бал. Вона сяяла й усміхалася.

Біля сцени стояла Міра, і вони з Адою помахали одна одній. Дівчата пройшли повз усіх новеньких і зупинилися поруч зі сценою. Тепер Ада змогла добре розгледіти білявку. Вона була ідеальна. Магічна симетрія обличчя, пухкі губи, великі зелені очі й королівський погляд. Такий, що беззвучно кричав про владу. Темно-синя сукня-піджак, чорні колготки й лаковані туфлі-човники. Волосся акуратними хвилями спадало на плечі. Макіяж, яскравий, але акуратний, чудово підкреслював м’які риси обличчя. Його хотілося розглядати нескінченно.

— Тепер можемо починати. Вітаємо всіх вас! Ви ті, хто вдало пройшов перший етап співбесіди до вступу в братство. Мене звуть Лілія Далевич. Я — голова цього братства. Рада познайомитися з вами всіма.

Вона подарувала присутнім ідеальну усмішку. Усього на мить. Складалося враження, що пані голова братства не надто вже й рада присутнім.

— Ми тішимося, що ви так щиро прагнете стати нашими братами й сестрами. Але сьогодні багато хто з вас повернеться до своїх кімнат засмученими.

Попри м’яку і ніжну зовнішність, голос дівчини звучав холодно. Вона знову дзвінко плеснула в долоні:

— Не гаймо часу. Ваше перше випробування вже почалося.

Усі новачки нашорошили вуха й стали переглядатися. Лілія витримала паузу, її губи ледь помітно стиснулися у стриманій усмішці.

— Сьогодні наш дім заповнений мешканцями лише наполовину. Ви маєте знайти когось із братства та спробувати заволодіти його увагою. Заборонено пропонувати гроші, сексуальні послуги або шантажувати. Ті, хто не дотримаються правил, вилетять одразу. Якщо вам усе вдасться, ви отримаєте перепустку далі. Перепустки мають не всі члени братства. Ба більше — кожен має лише одну, отже, й дати її може тільки одній людині. Як бачите, усе просто. У вас є час до дев’ятої, — білявка всміхнулася й зійшла зі сцени.

— О, і маю попередити вас, — продовжила вона, вже спустившись. — Вам не можна підійматися на другий поверх. Порушення цього правила перекреслить попередні здобутки, і ми будемо змушені попросити вас піти.

Ніна та Ада переглянулися. А тоді роззирнулися довкола, щоб оцінити обстановку. Членів братства, які до того зосереджено слухали свою лідерку, вмить поменшало: хтось піднявся на другий поверх, хтось узагалі вийшов з будівлі. Ніна стиснула руку Аделаїди.

— Я піду он туди, — вона вказала на коридор, яким на минулій вечірці Ада проходила до вбиральні. — Бачила, як один із хлопців пішов тим шляхом. А ти знайди свого чарівного Фелікса, — підморгнула вона, вже розвертаючись. Ада смикнула її за руку.

— Він не... Ніно, там далі по коридору — сходи до жіночого крила. Будь ласка, не порушуй правил.

Ніна лише закотила очі й, поправивши волосся, рушила на пошуки своєї перепустки.

Аделаїда оглянула залу. Знайти Фелікса здавалося найпростішим варіантом, але його тут точно не було. Тим часом вестибюль вже перетворився на арену випробування. Метушня наростала. Хтось кинувся до найближчих дверей, намагаючись перехопити мешканців, які вже прямували вглиб будівлі. Частина студентів із золотими медальйонами зникла в коридорах, а ті, що лишилися, проходили повз новачків із байдужим, часом навіть зневажливим виразом на обличчі.

У когось на очах блищали сльози. Тендітна шатенка з економічного стояла просто посеред залу, стиснувши кулаки, і ледве стримувала розпач. Неподалік від неї якийсь хлопець у картатому светрі крутив у руках запальничку, вдаючи байдужість, хоча не зводив погляду з групи дівчат біля бару. Та декому пощастило більше — хтось уже жартував; хтось пригощав студентку з медальйоном на шиї коктейлем і показував щось вочевидь смішне на телефоні.

Двоє хлопців сперечались так голосно, що їх зупинив хтось зі старших, суворо нагадавши: «Порушення = дискваліфікація». Ще одна дівчина-першокурсниця, надто впевнена в собі, смикала за рукав симпатичного блондина, який кволо усміхався й помалу відходив убік.

Ада відчула, як у неї холонуть руки. Завдання, що прозвучало майже як жарт, виявилося не таким вже й простим.

Біля дверей, що вели до внутрішнього дворика, Ада помітила знайоме обличчя. Дівчина, яку вона торік зустріла на конференції та від неї дізналася про цей університет і братство. Ідеально! Ада радісно підійшла. Дівчина видивлялася щось надворі, спершись об колону й намотуючи на палець пасмо довгого рудого волосся.

— Катерино, привіт! Можливо, пам’ятаєш мене? — Ада всміхнулася і простягнула руку. — Аделаїда Добровольська, ми познайомилися торік на науковій конференції в Києві.

Дівчина оглянула її з голови до ніг.

— Не пам’ятаю, — вона знизала плечима й знову перевела погляд на двір.

Рука Ади так і залишилася висіти в повітрі.

— Я тоді запитала про твій медальйон.

— І?

Усередині ворухнулося розчарування. Ада намагалася заспокоїти себе думкою, що дівчина так поводиться, бо це частина гри. Частина випробування. Але стерпіти це було неймовірно складно. Та, прийшовши сюди, Ада сама прийняла ці правила, тож мала дійти до кінця. Глибоко вдихнувши, вона натягнула усмішку і спробувала ще раз.

— Ти розповіла мені про братство. І значною мірою надихнула мене приїхати сюди... Знаю, звучить дивно, але це братство дуже важливе для мене.

— Коли ти стаєш його частиною, воно стає ще важливішим. Я не дам тобі перепустки. Відвали.

Дівчина схрестила руки на грудях і знову втупилася у вікно.

Аделаїда почувалася так, ніби щойно дістала ляпас. Довелося кілька разів глибоко вдихнути-видихнути, щоб опанувати себе.

— Що я маю зробити, аби отримати перепустку?

— Не гаяти часу й пошукати деінде.

Хай як зверхньо це прозвучало, та голос дівчини став м’якшим, й Ада навіть змогла вичавити із себе «дякую» у відповідь. Вона облишила пихату співрозмовницю й дістала телефон. Лілія казала не підійматися нагору, але інших заборон не було. Ада набрала номер Фелікса.

— Я вже думав, що ти не попросиш, — вона почула грайливі нотки в його голосі; була певна, що він усміхається.

— Хотіла випробувати власні сили, — з полегшенням видихнула Ада.

— Я на вулиці, у внутрішньому дворику. За фонтаном.

— Біжу, — вона вимкнула зв’язок і вийшла на вулицю.

Дворик був майже порожнім, і без усіх тих ліхтариків тут було доволі темно. Фонтан розташовувався у дальньому кутку двору. Ада ступила кілька невпевнених кроків, коли почула чиєсь схлипування. Озирнулася — порожньо. Та за мить помітила слабке світло від екрана мобільного; просто на гравії сиділа дівчина й витирала руками сльози.

— Привіт, — Ада присіла поруч. Вона ніколи не вважала себе захисницею знедолених та нещасних, але чомусь не змогла пройти повз. — Що сталося?

— Я нікчема... Ніхто... — дівчина давилася схлипами. — Ніхто не дав мені перепустки.

— О, вітаю в клубі, — Ада спробувала всміхнутися. — Це нічого не означає. Ще є час.

Дівчина була гарненькою, якщо уявити її без патьоків туші під очима. Великі блакитні очі, золотаве волосся.

— Остання дівчина... мені... навіть не намагалася... не для таких, як я... — це все, що Аделаїда змогла розібрати крізь схлипування.

— Ні-ні, послухай, — вона відкрила сумочку й дістала вологі серветки. — Зараз подихаємо, приведемо тебе до ладу й дістанемо ті перепустки.

Дівчина на мить перестала плакати й узяла простягнуту їй серветку.

— Думаєш, у мене є шанс?

— Думаю, у кожного він є, — Ада ще раз усміхнулася дівчині якомога привітніше. — Як тебе звуть?

— Кіра, а тебе?

— Ада. Он там, — вона кивнула в бік фонтану, — мій знайомий. Підемо до нього, і я допоможу тобі дістати перепустку.

Кіра знову схлипнула й уважно подивилась Аді в очі.

— Ти дуже добра, Адо.

Замість відповіді Ада простягнула Кірі руку. Та вхопилася за неї і підвелася. Разом вони підійшли до фонтану, де сидів Фелікс. Він устав і здивовано їх оглянув. Ада замість пояснень швидко випалила:

— Феліксе, це Кіра, дай їй, будь ласка, перепустку.

— Слухай, залишилося всього двадцять хвилин, — хлопець тримав руки за спиною.

— Не треба... я... я піду... — схлипнула нова знайома.

— Стривай, — Ада затримала її, смикнувши за рукав. — Не смій упускати свій шанс.

— Це не так працює, Адо. Ти мене дивуєш, — Фелікс сказав це без зверхності чи розчарування, лише стенув плечима. — Упевнена?

Цієї миті на Адин телефон прийшло повідомлення. Побачивши, що то від Ніни, Ада відкрила його. Там було фото, де Ніна по-приятельськи обіймала якогось хлопця й демонструвала руку з печаткою у вигляді змії, як на медальйонах братства. Зрадівши, що бодай у подруги все добре, Аделаїда ствердно кивнула.

— Давай руку, — Фелікс ледь помітно всміхнувся до Кіри й поставив їй печатку.

— Дякую, дякую тобі! — очі Кіри засяяли, а потім знову наповнилися сльозами. — І тобі, Адо! — вона накинулася на неї з обіймами.

— Повертайся до вестибюля, бідосю, — промовив Фелікс. — Усі скоро зберуться там.

Коли дівчина пішла, він знову заговорив:

— Знаєш, це було марно. Не думаю, що вона пройде наступне випробування.

— А ти не можеш поставити відмітку й мені? Я нікому не скажу.

Фелікс повільно похитав головою, а потім торкнувся печаткою власної долоні — шкіра залишилася чистою.

— Тільки один раз можна.

— Йой... — лише тепер Аделаїда усвідомила, що накоїла. — Кепсько. Певно, я маю бігом шукати когось іншого. Усе одно дякую тобі, Феліксе.

Вона відступила на кілька кроків, намагаючись вигадати, що робити далі. Чомусь Ада розслабилася, відчувши якийсь ефемерний привілей через знайомство з Феліксом. «Яка ж дурість», — пролунало в голові. Вона не була добрячкою, просто подумала, що має перевагу, якої інші не мають.

— Отож тобі і йой! Слухай, Міра в чоловічому крилі.

Ада звела брови, не одразу зрозумівши, про що він.

— Доведеться трохи порушити правила, але я нікому не скажу, — Фелікс лукаво всміхнувся. — З вестибюля одразу ліворуч і там сходами нагору. Я напишу їй.

— Гаразд, дякую, — Ада розвернулася й чимдуж побігла до гуртожитку. Тут було вже значно більше людей. Хтось усміхався й хизувався своїми печатками, хтось був засмученим і розбитим. Ада побачила Ніну, яка махала їй із центру зали, але похитала головою і кинулася в коридор, що вів до чоловічого крила.

Напевно, віддати свою перепустку іншій дівчині було не найрозумнішим рішенням. Але якщо зараз вона встигне дістати іншу в Міри, то все зробила правильно. Так вона себе заспокоювала. Хоча серце просто вилітало з грудей. Ада проскочила кілька сходинок і зупинилася за поворотом. Упоперек маршу сидів хлопець, простягнувши довгі ноги так, що залишалося хіба переступити через нього.

Ада з переляку зойкнула. Вона його впізнала. Грубіян зі стоянки. Він здійняв брову, відірвався від екрана смартфона й ліниво перевів погляд на неї.

— Пропустиш? — їй довелося заговорити першою.

— Ні. Ти не чула про заборону? — хлопець повільно навів на неї телефон. З характерного звуку стало зрозуміло, що він зробив фото.

— Мені потрібно туди.

— Та невже? — криво усміхнувся хлопець, набираючи щось у телефоні. — Зараз це фото полетить до Лілії, і тобі вже тут ніколи й нікуди не буде потрібно.

— Та що з тобою не так? — Аді хотілося штурхнути його ногу, тим паче коли здавалося, що втрачати нічого. Часу

обмаль. Ще й ця зустріч, яка могла завчасно закінчити для неї випробування.

— Я не маю проблем. На відміну від тебе, — він підвівся й став на дві сходинки вище, та все одно затуляв прохід.

— Адо! — за його спиною з’явилася Міра, яка швидко спускалася до них.

— Фелікс подзвонив мені, але в мене вже немає перепустки.

— Оу... — в Ади всередині щось обірвалося. Ні сліз, ні злості. Байдуже навіть на цього бовдура, який зараз, певно, зловтішається. Вона ступила крок назад, — Я тоді спробую... Піду спробую ще в когось запитати.

— Не верзи дурниць, — Міра поплескала хлопця по плечі. — Дем’ян дасть тобі перепустку.

В Ади вирвався нервовий смішок. Хлопець стиснув губи та обернувшись до Міри холодно відповів:

— Нічого я їй не дам.

Ада розвела руками. Зараз вона вже жалкувала, що піддалася тому безкорисному пориву й віддала свій шанс незнайомій дівчині. Чим вона думала? Уявила, як Ніна вичитуватиме її ввечері й сумуватиме, що в них не вийшло пройти це випробування разом, як планували.

— Тоді відійди, ми знайдемо перепустку в когось іншого нагорі.

Хлопець схрестив руки на грудях і заперечно похитав головою:

— Міро, їй не можна нагору.

— Йой, не мороч мені сраки! — Міра стала навшпиньки й уперлася руками йому в плечі. — Ти ж розумієш, що все буде, як має бути. Просто дай свою довбану печатку!

Дем’ян роздратовано втягнув носом повітря, затримав його, а потім видихнув так, ніби на його плечах лежала вся вага цього світу. Попорпавшись у кишені, він різко жбурнув печатку в Аделаїду.

Печатка вдарилась їй об груди. Ада встигла підставити руки, щоб спіймати. Покрутила, роздивляючись. Це була звичайнісінька печатка, такими ставлять перепустки в клубах. Як вони зробили її одноразовою? Отямившись, швидко поставила собі знак на долоні під великим пальцем і лише тоді підняла очі на хлопця.

— Дякую, — простягнула печатку назад. Дем’ян нічого не відповів, мовчки дивився кудись повз неї.

— От і чудово, — плеснула в долоні Міра й, протиснувшись поміж хлопцем та поруччям, підійшла до Ади.

— Ідіть, — сухо мовив він, так і не взявши в Ади з рук печатки. Її забрала Міра.

— Тобі не пасує бути таким колючим, Дем’яне. Ходімо з нами.

Він скривився так, ніби Міра запропонувала йому щось огидне. Цокнув язиком, наче хотів щось сказати, але просто відвернувся. Ада згадала, що так і не висловила йому все, що думає про той випадок на стоянці. А зараз ще й довелося скористатися його допомогою. Тож вона випалила:

— Ти ж розумієш, що я не була на другому поверсі? Не порушила жодних правил.

Він перевів на неї погляд своїх холодних очей, затримався на мить на її обличчі, а потім гмикнув, ледь піднявши кутик рота, і пішов нагору.

Міра засміялася, взяла Аду під руку й потягнула вниз.

— Вже маємо бути у вестибюлі.

— Серйозно, що з ним не так?

— Та забий, Адо. Просто складний характер.

— Дякую тобі. Якби не ти, моя пригода закінчилася б, так і не розпочавшись.

— Вважатимемо, що це компенсація за пляму на твоїх джинсах.

У вестибюлі до них одразу підбігла Ніна. Побачивши печатку в Ади на руці, обійняла її. Міра торкнулася Адиного плеча й рушила до сцени, на яку вже вийшла Лілія.

— Що ж, у вас було вдосталь часу. Підніміть руки ті, хто дістав перепустку.

Аделаїда підняла руку, одночасно оглядаючи залу. Разом з нею та Ніною руки підняли ще приблизно п’ятнадцять студентів.

— Чудово! Усі інші — геть із нашого гуртожитку. Негайно, — вона тричі вдарила по мікрофону, ніби її крижаного тону було замало.

З усіх боків почулося невдоволене перешіптування, яке враз затихло. Аделаїда відчула, як по шкірі пробіг холодок. Перезирнулася з Ніною, а потім знайшла очима Міру, яка сиділа на сходах, що вели на сцену, і курила цигарку. Вона підморгнула у відповідь.

— Усі, хто має печатку, — ви молодці. Я знаю, що це було непросто. Ми раді вітати вас і чекаємо тих, хто стане нашими братами й сестрами.

Неподалік від себе Ада помітила Кіру. Та слухала Лілю з ледь розтуленим ротом і широко розплющеними очима. Тепер Ада впевнилася, що дівчина дуже симпатична, і від її чистої радості стало тепло на душі. Добре, що Міра й Фелікс їм допомогли.

— Наступного тижня на вас чекає друге й останнє випробування. Воно буде складнішим. А ще не дуже розслабляйтеся: весь тиждень ви лише претенденти на членство у братстві. Ми спостерігатимемо за вами й вашою поведінкою і в будь-яку мить можемо позбавити вас шансу на вступ. Ваші перепустки не зітруться аж до випробування, можете не намагатися їх змити. Зараз ідіть по своїх гуртожитках і висипляйтеся. Всім па-па й до зустрічі наступного тижня.

Дорогою до гуртожитку дівчата підібрали Кіру. Вони втрьох обговорювали весь цей шалений вечір. Аделаїді, попри втому та емоційне виснаження, доводилося підтримувати розмову й щоразу змінювати тему, коли Кіра намагалася подякувати. Вона вирішила не розповідати Ніні, що допомогла дівчині з перепусткою, майже втративши свій шанс долучитися до братства. Коли вони висадили Кіру біля її гуртожитку, дівчина все ж таки не втрималася від слів подяки. Щойно за нею зачинилися дверцята, Ніна присвиснула:

— А її легко вразити, так?

— Мабуть, просто перенервувалася. Це був стресовий досвід, — знизала плечима Ада.

— Нормальний. І воно того варте. Що ти відчула, коли майже половина претендентів залишили залу?

— Не знаю. Було ніяково й шкода тих, кому не вдалося.

— Ох, Адо, чого ти така добра?

Ада ледь зіщулилася. Вже вдруге за вечір її назвали доброю. Та їй не здавалося, що це правда.

— А я відчула таке піднесення. Ніби ми особливі! — продовжила Ніна. — Ніби ми взяли те, на що заслуговуємо. Ох, ще пережити наступний тиждень — і справа зроблена.

Сходивши в душ, Аделаїда зібрала речі на завтра. Першою парою була філософія, тому вона повторила матеріал і лише опісля помітила повідомлення від Фелікса:

«Добре, що ти встигла, свята Аделаїдо».

Вона швиденько набрала:

«Завдяки тобі. Дякую».

Відповідь прилетіла одразу ж:

«Як щодо обіду завтра під деревом? З тебе напої».

Ада всміхнулася:

«З радістю. До зустрічі».

Ніна переписувалася з братом і майже на кожне повідомлення агресивно цокала язиком чи пирхала. Ада передала привіт Стефану, сподіваючись, що це трохи знизить напругу, але подруга лише відмахнулася. Аделаїда залізла під ковдру, накрилася по самі вуха і з думкою, що тепер вона стала на крок ближче до розгадки секрету батьків, провалилась у м’яку прірву сну.

ЛИС І ЛЕВ

Наступного дня Аделаїда проклинала братство й того генія, який вирішив проводити випробування в четвер. Вона мало не запізнилася на пари, а тепер куняла, спершись на стосик книг, після марних спроб зосередитися на словах професора.

— Пропустіть... Посунься, будь ласка, — почула Ада знайомий голос і напружилася. Вона підтягнула стілець ближче до столу, коли хтось пройшов позаду неї. Вловила легкий аромат мигдалю з нотками чогось східного — досить незвична, навіть медитативна композиція. Позіхнула, аж тут із роздумів її висмикнув хлопець, який плюхнувся на сусіднє місце.

— Тепер сидітиму тут. Ти не проти?

Ада повернула голову і вмить схолола, зустрівшись поглядом із блакитними очима. Знадобилося кілька секунд і внутрішня команда «Дихай», щоб збагнути — це не Дем’ян. Він, мабуть, і не здатен усміхатися так широко і привітно, як цей хлопець. Хоча схожість вражала.

— Що? — він трохи відсунувся, виставляючи перед собою долоні. — Якщо тут зайнято, сяду деінде, — усмішка хлопця трохи згасла, і він відсунув свій стілець вбік.

— Ні-ні, — Ада всміхнулася у відповідь. — Тут вільно, залишайся. Просто мені на хвилинку здалося, що ти — один неприємний знайомий. Сплутала.

— Ауч, — він торкнувся своїх грудей біля серця. — Здається, навіть знаю з ким.

Аделаїда знову повернулася до нього. Тепер він точно заволодів її увагою. Так, схожість із тим грубіяном була разюча, але незнайомець здавався красивішим. «Принаймні вуха не стирчать», — подумки всміхнулася Ада. Риси його обличчя були м’якшими, а волосся — темнішим, майже каштановим. Рукава сорочки були закочені, й Ада помітила тату, — багато невеликих татуйовань. А на шиї поблискував знайомий медальйон братства «Велес». Хлопець постукав ручкою по столі й припустив:

— Тобі вже пощастило зустріти мого привітного брата, так?

Ада не втрималася від усмішки.

— Бінго. Вибач, аж налякалася, коли ти підсів, — вона трохи нахилилася до нього й тихенько додала: — Він теж на цьому курсі?

— Що ти, ні.

— Ага, — Ада трохи знітилася. — То це тебе я бачила першого дня?

— Можливо, — хлопець сперся щокою на долоню. — Хоча не знаю, як нас можна сплутати. Один солодкий і медовий, а інший — чорна хмара.

— О, то ти солодкий і медовий?

— Звісно, що я, — він простягнув їй руку. — Давид.

— Аделаїда.

Щойно їхні руки торкнулися, обох пронизав легкий, але відчутний удар струму. Вони одночасно відсмикнули руки.

— Це що, вже іскри між нами?