Таємний спадок. Братство. Книга 1

Брат так і не повернувся до намету. Час спливав повільно, крапля за краплею. Поки Давид не відчув, що щось змінилося. Рух кам’яної плити. Дем’ян відкривав печеру.

— Вона лунала в моїй голові, — Дем’ян торкнувся скроні. — Відьма. Веліла відчинити.

Всі кинулися до печери з ліхтариками в руках. Окрім Фелікса — він тримався трохи осторонь. З печери, похитуючись, ледь тримаючись на ногах, вийшла Аделаїда. Бліда і брудна. Вона знайшла очима Давида, і він устиг підхопити її, перш ніж вона впала. Він краєм ока зауважив, як брат сіпнувся — вочевидь теж хотів кинутися на допомогу.

Ада обхопила Давида за шию і заховала обличчя в нього на грудях. Він погладив її по голові та спині.

— Все вдалося... — прошепотіла вона ледь чутно. — Він повернувся.

Давид узяв її на руки.

— Ходімо до вогнища, — знервовано сказала Лілія.

— Треба помити її та переодягнути, а також обробити рану, — Міра побігла до їхнього намету.

— Принесу ковдру, — озвався Фелікс і пішов слідом за Мірою.

Аделаїда затремтіла, з її очей полилися сльози. Вона озирнулася на печеру.

— Заходити не можна, вони потім самі вий... дуть... — останні слова далися важко. Вона тихенько зарюмсала.

— Тс-с-с... усе добре, ти вже в безпеці, — Давид пригорнув її до себе.

— Болить, — прошепотіла вона.

Хлопець послабив обійми, подумавши, що вона говорить про це. Та легше не стало. Фелікс приніс ковдру, і вони загорнули Аду в неї.

— Цього болю ніхто з людей ніколи не зазнає, — пояснив Дем’ян. — Вона відчувала, як розкладається тіло і як воно знову збирається по шматках, — він дивився кудись у темряву. — Зараз це лише відлуння, але досі ще сильне. До Стефана повертаються сили, зв’язок розривається.

— Це жахливо! — Фелікс притиснув руку до щоки.

Лілія та Міра мовчки винесли аптечку, бо Ада була в жахливому стані. Але було ясно, що жодні знеболювальні тут не зарадять.

Аделаїда без упину плакала, тремтіла й дивилася на Давида, безмовно благаючи про допомогу.

Дем’ян сів поруч із братом:

— Дозволь? — він простягнув руки до Ади й забрав її.

Давид поборов себе й не став заперечувати, бо знав, що Дем’ян допоможе. Він здатний зцілювати й позбавляти болю.

Усе ж добре, що він тут. Давидові доведеться дивитись, як брат обіймає його дівчину, але принаймні їй стане краще. Цього достатньо, щоб він і сам відчув полегшення.

— Принесіть два спальники сюди, до вогнища, — скомандував Дем’ян.

Міра та Фелікс витягли спальники зі свого намету. Дем’ян щільніше закутав Аду в ковдру, наче дитину, поклав на опальник і ліг поруч.

— Ми спатимемо, так вона швидше відновиться. І мені теж буде легше. Не галасуйте.

Давид сів по той бік вогнища і не зводив із них очей. У тому, як вони лежали, не було нічого інтимного — Ада була загорнута в ковдру і ледь притомна. Але що це означало для Дем’яна? Давид відчув себе безпорадним. Неспроможним допомогти їй. Він мимоволі згадав якийсь пафосний підлітковий фільм, у якому до болю схожа сцена біля вогнища викликала в нього лише саркастичний смішок і бажання закотити очі. А тепер він не міг позбутися відчуття, що опинився на місці того жалюгідного героя. Можливо, він ще зможе розвинути свою силу?

Він ані на мить не стулив очей. Так і дивився на них крізь вогонь. Ада заснула чи знепритомніла. Дем’ян, здається, тільки вдавав, що спить: був дуже напружений, але очей не розплющував.

— Дівчата лягли, — біля нього вмостився Фелікс. — Духи повернулися вглиб лісу. Якщо хочеш, іди подрімай, я побуду тут.

Давид похитав головою.

— Не треба, не хочу.

— Тоді зроблю нам чаю, — Фелікс заліз до термосумки зі снеками й витяг усе необхідне.

— Вибач за те, що я сказав там, біля проходу.

Фелікс нічого не відповів, мовчки заварював чай. Рухи хлопця були поривчастими, один пакетик упав на землю.

— Знаю, як ти ненавидиш цю тему, але не вмію вчасно зупинитися. Більше не буду.

— Проїхали.

Вони сиділи мовчки, пили чай під тріскотіння гілок у вогнищі. Близько другої ночі Фелікс пішов до намету. Щойно він зник, Дем’ян розплющив очі й подивився на брата, розімкнув обійми й обережно підвівся.

— Біль відступив, вона прокинеться сповнена сил. Лягай поруч, щоб не змерзла.

Давид не знайшов, що відповісти, та й Дем’ян, не чекаючи відповіді, пішов у намет. Що за гра в шляхетність? Давида трохи кольнув сором. Він, звісно, злився на брата, ревнував до нього і водночас був йому вдячний. Ще ніколи почуття не робили його таким вразливим.

Хотів би він повернутися на кілька годин назад і не починати тієї розмови. Вирішив удавати, що її не було. Подякує потім Дем’янові за допомогу й ігноруватиме його увагу до

Ади. Усе минеться. Він міцніше обійняв дівчину. Цікаво, чи помічала вона почуття його брата? Він похитав головою. Навряд. Потрібно добре знати Дем’яна, щоб здогадатися. Інші, здається, теж нічого не помітили.

Він удивлявся в нічне небо, — міріади зірок утворювали щось величне й неосяжне. Давид відчув себе таким крихітним зі своїми страхами й сумнівами. Здавалося, що полотно сузір’їв ожило й зірки закрутилися в химерному танці. Це заспокоювало і розслабляло. А тоді згадав, що ця частина лісу зачарована.

Можливо, це повітрулі кружляють? Шкода, що Ада не бачить. Він відчував зараз стільки ніжності, що не втримався й поцілував її у скроню. Сподівався, що це не розбудить її, та вона поворушилася, а потім обернулася до нього.

— Привіт, — слабо усміхнулася.

— Привіт, — серце Давида зайшлося від радості. Як приємно бачити її усмішку після всього, що вона сьогодні пережила. — Як ти?

— Ніби наново народилася, — Ада пригорнулася до хлопця.

— Я радий це чути, — він цмокнув її ще раз. — Хвилювався. Вибач, що не зміг тобі допомогти там.

Ада взяла його обличчя в долоні й поцілувала.

— Ні-ні, — прошепотіла вона. — Я відчувала твою підтримку. Я знала, що ти був зі мною.

— Я завжди підтримуватиму тебе, що б не сталося. Навіть якщо ти захочеш кинути це все. Я тебе підтримаю.

— Я вас не кину. Тепер уже точно. Ви всі сьогодні так багато зробили. Ми разом повернули Стефана до життя. Я почуваюся всемогутньою, — вона сором’язливо всміхнулася. — Це так дивно. Я відчуваю в собі стільки нового. Не знаю, як пояснити. Розумієш, про що я?

— Так. Ти брала силу від природи. Ми всі беремо.

— Давиде, — вона закусила губу. — Мені це сподобалося. Це відчуття.

Його очі засяяли з радості. Він був готовий прийняти будь-яке її рішення. Захоче повернутися додому — нехай, він потім її знайде. Але найбільше він боявся, що її лякатиме сила й відьомство, що вона зневажатиме їх. Але якщо відчуття від сили, що навіть не належала Аді, були їй приємні, це добрий знак для них як пари та для майбутнього їхнього нового ковену.

— Я рада це чути, — Лілія підійшла до вогнища.

— Ромео, думаю, Джульєтті буде корисно змити із себе бруд і кров, — Міра вийшла за нею.

— Не називай нас так, — Давид підвівся й потягнувся, розминаючи спину. — У них був трагічний фінал.

— А ти постарайся, аби був щасливий, — підморгнула Міра й подала руку Аді. — Ходімо з нами.

Дівчата тримали білі рушники.

— Куди? — Аделаїда подивилася по сторонах.

— Купатися, — Лілія почала спускатися до озера.

— Та ж холодно! — зіщулилася Ада.

— Буде тепло. Приготуйся до найкращого джакузі у своєму житті, — хрипкуватий сміх Міри зачаровував. — А ти, — вона звернулася до Давида, — не смій підглядати, — дівчина пригрозила йому пальцем, хоча її голос звучав радше запросливо. — І скажи Феліксу спуститися.

— Ще чого, — буркнув Давид.

— Ой, я сама, — Міра підстрибом побігла до намету, де спали Дем’ян із Феліксом.

— Адо, якщо не хочеш, лишайся зі мною, — запропонував Давид. — У нас є питна вода, можна буде вмитися нею.

— Я піду, — Ада оглянула себе. — Почуваюся брудною.

— Він зараз підійде, — Міра жбурнула в Аделаїду рушник, і та його вправно спіймала.

Спуск був доволі крутим, та Ада почувалася бадьорою і раділа, що зможе змити із себе піт і бруд. Біля озера Міра з Лілією хутко скинули одяг і, взявшись за руки, повільно зайшли у воду. Ада ніяково потовклася на березі, але зрештою теж роздягнулася й зайшла за дівчатами. Вона готувалася, що холод нічного озера колотиме шкіру, але цього не сталося. Вода була напрочуд теплою. Ада зметикувала, що дівчата нагріли її, скориставшись своєю силою. Вона пірнула з головою і потерла лоба. Нарешті позбулася тієї гидоти. Пов’язка на руці намокла, і Ада її зняла. Поріз затягнувся швидше, ніж мав би. Треба буде подякувати Дем’янові. Вона ще раз поглянула на мокру руку — залишиться шрам. Нагадування про її перший магічний досвід.

* * *

Давид нарешті по-справжньому зміг розслабитися. Усі його тривожні думки розвіялися, щойно Ада прокинулася. З нею все гаразд. Між ними все добре. Він закинув руки під голову й дивився на зорі, прислухаючись, чи не знадобиться дівчатам допомога. Тут повсюди нипали ті істоти. Він чув їх. А вони ховалися. Напевно, коли тут немає людей, вони вільно блукають і складають компанію для старої відьми.

— Що, тебе не запросили на вечірку? — Фелікс стояв над ним, потираючи очі й позіхаючи.

— Хочуть джакузі, — хлопець поворушив пальцями в повітрі. Фелікс усміхнувся.

— Почуваюся використаним, — він пішов до озера.

* * *

Аделаїда, змивши із себе бруд, насолоджувалася теплою водою. Поверхня озера виблискувала в зоряному світлі, хвилі мерехтіли. Лілія лежала на поверхні води, мов на матраці. Її ідеальне тіло, залите місячним сяйвом, здавалося витвором мистецтва. Раптом вода завирувала. Ада збагнула, що слова про джакузі не були жартом. Вона зайшла трохи глибше, поглянула на берег і побачила Фелікса — він сидів навпочіпки, зануривши руки у воду.

— Ходи до нас! — поманила його Міра, пустивши по хвилях невеличкий вогник. У його мерехтливому світлі вона видавалася хижо привабливою. Її врода завжди була трохи лихою, але зараз це стало особливо помітно. Обидві дівчини були неймовірно прекрасними у поєднанні зі своїми стихіями.

Фелікс усміхнувся й похитав головою.

— Ви зараз схожі на них, — він глянув кудись убік.

Аделаїда простежила за його поглядом і помітила у воді, зовсім недалеко, химерних потойбічних дівчат — з блідою шкірою, великими очима, блискучим довгим волоссям.

Дві стояли на березі, ще три зайшли у воду. Вони здавалися найпрекраснішими істотами, яких Аді коли-небудь доводилося бачити. Тонкі руки й ноги, пишні груди, надзвичайна грація. Потойбічні дівчата з цікавістю спостерігали за людськими, без жодної ворожості. Ада навіть ступила крок назустріч до однієї, яка насмілилася підплисти ближче за інших. Мавка провела довгими пальцями по волоссю й застигла. Вони роздивлялися одна одну зі щирою цікавістю. Ада рухалася повільно, побоюючись сполохати істоту. Тепер вона могла краще її розгледіти: мавчині пальці не мали нігтів, а шкіра була така тонка, що крізь неї подекуди просвічували кістки. Волошкові очі широко розплющені. Мавка облишила своє волосся і простягнула до Ади руку.

— Вони не нашкодять, але краще не підпускай їх близько до себе, — Лілія пірнула й випірнула поруч із Аделаїдою. — Геть, — вона хлюпнула водою в напрямку мавки. Та зашипіла, демонструючи гострі зуби, і розвернувшись, плеснула ногами по воді. Ада побачила спину майже без шкіри й зойкнула.

Мавка приєдналася до своїх потойбічних подруг на березі. Тепер вони зосередили свою увагу на Феліксі, обступивши його з усіх боків. Ада знала, що вони можуть зваблювати й убивати хлопців, але Фелікс навряд чи піддався б їхнім чарам.

— Наш... наш... — шипіли вони майже в унісон, і сміялися, легенько торкаючись волосся та одягу хлопця.

Він скривився і скинув руку однієї з мавок зі свого плеча. Тоді примружився, з його рук зірвався повітряний вихор і закрутив потойбічниць. Вони засміялися моторошним протяжним сміхом і кинулися врізнобіч. Одні позалазили на дерева, інші стали дертися вгору скелею.

— У вас усе добре? — пролунав зверху голос Давида. Він стояв на краю скелі й намагався роздивитися, що відбувається на березі.

— Усе гаразд! — озвалася Аделаїда й глянула на дівчат і на Фелікса, щоб упевнитися, що все справді добре. Фелікс ствердно кивнув; здавалося, мавки його знервували, бо його завжди сяйливе обличчя спохмурніло.

— Я повертаюся, — він ще раз занурив пальці у воду, й бульбашок побільшало. — Не баріться.

— Скільки їх таких? Цих мавок? — запитала Ада в Міри.

— Не так багато. їх винищували, і тепер залишилося мало місць, де вони можуть ось так жити. Але не шукай контактів із ними, вони нам не друзі.

— То що, Аделаїдо, ти готова прийняти свою сутність? — Лілія непомітно підкралася ззаду і стиснула Адині плечі.

— Що, зараз? — здивувалася та. У відповідь почула сміх Лілії та Міри.

— Звісно, ні. Наступного вівторка представимо тебе Вікторії. Ти мене сьогодні вразила. Не думала, що ти здатна таке витримати.

Ада трохи знітилася і відступила на крок.

— Якщо чесно, я майже не пам’ятаю, що там відбувалося.

— Це нормально, — Міра створила ще один вогник просто з повітря і пустила його по воді, наче паперовий човник. — Твоя сила і здібності Дем’яна врятували тебе. Інакше можна ку-ку, — вона покрутила пальцем біля скроні.

— Потрібно вигадати тобі легенду. Таку, щоб не виказати батьків, але зацікавити Вікторію.

— Є ідеї? — тут Ада повністю покладалася на дівчат, оскільки й гадки не мала, якою має бути ця історія.

— Придумаю пізніше, — Лілія пірнула під воду й за мить з’явилася з іншого боку. — Особлива вода, — мрійливо промовила вона. — Ти відчуваєш?

Міра торкнулася води руками й тихенько промовила:

— Так.

— А ти, Адо? Ти щось відчуваєш? — вона створила рукою хвилю і спрямувала у бік Аделаїди. Хвиля розбилася об Адине тіло, і вона відчула поколювання.

— Відчуваю. Багато всякого. Ще з печери.

— Хотілося б мені це відчути, — той самий мрійливий голос. — Зв’язок із усіма елементами, з природою загалом. Ти така, як і та стара, ось чому вона обрала тебе.

Ада насупилася. Вона й не замислювалася про це. Невже вона теж могла б навчитися робити щось таке неймовірне, як повернення людини з того світу?

— Я думала, це через те, що мені єдиній Стефан був небайдужий.

— Ні-ні, це виключно через твій зв’язок з природою.

А він же ще навіть не розкрився. Знаєш, навіщо потрібна ініціація, окрім пробудження твоїх сил?

Аделаїда похитала головою.

— Якщо її не пройти, відьма або божеволіє, або хворіє і швидко помирає. Ти була б приречена, якби не приїхала сюди. Це диво, що ти протрималася так довго.

— Тоді мені дуже пощастило.

— Усім нам, — Міра підморгнула й вийшла на берег.

— Тому Вікторія захоче провести ініціацію якомога швидше.

Але про твою унікальність краще мовчати. Це буде нашою перевагою. І під час ініціації тобі доведеться дещо зробити, — Лілія лукаво всміхнулася і вийшла за Мірою.

Дівчата, загорнені в рушники, піднялися на пагорб. Холод не відчувався. Хлопці сиділи біля вогнища. Ада зустрілася з Дем’яном поглядом і легенько кивнула. Хотіла подякувати йому, але Фелікс підхопився й потягнув її в намет, щоб видати чистий одяг.

Перед вогнищем Лілія урочисто оголосила всім, що Аделаїда готова до знайомства з Верховицею. Вони обговорили план дій та історію, яку розкажуть Вікторії. Ада сиділа, поклавши голову Давидові на плече.

— Вона захоче якомога швидше долучити тебе до справ ковену. Тому, найімовірніше, призначить ініціацію на найближчу повню, — Лілія пробіглась поглядом по всіх присутніх. — Саме під час ініціації матимемо чи не єдину можливість викрасти Першокнигу. Це нам дуже допоможе. Без тебе, -вона глянула на Аду, — цієї можливості не було б зовсім.

— Так, — підхопив Дем’ян. — Треба все добряче продумати.

Вони обговорили деталі: як підмінити книгу, хто відволікатиме Вікторію, а хто заховає справжню Першокнигу. Усе мало тривати не більше кількох хвилин.

— Що на мене чекатиме під час ініціації? — запитала Аделаїда. — Давид розповів дещо з того, що він пам’ятає, але мені дуже допоможе, якщо я знатиму більше. Хочу бути хоч трохи готовою.

— До цього неможливо бути готовою, — менторським тоном відповіла Лілія. — Це особливий процес для кожного. До тебе може прийти один з богів, не обов’язково той, що пов’язаний з ковеном. Можеш побачити щось із минулого чи майбутнього. Хтозна.

— Ти була останньою, хто проходив ініціацію, Міро. Що ти пам’ятаєш? — запитав Давид.

— Там був дзеркальний коридор, — Міра вдивлялася в полум’я, і воно розросталося та здіймалося вгору. — Я дивилася на своє відображення, коли ззаду почула свій же голос. Озирнулася й побачила маленьку себе. Та, маленька Міра, прошепотіла: «Не озирайся». Я заклякла від жаху, бо відчула позаду чиєсь дихання. Не знаю, як довго я так стояла, замружившись. А потім відчула, як долоням стало гаряче, і десь тут, — вона вказала на груди, — теж розлилося тепло. Тоді позаду почувся шепіт, зловісний, аж до мурах по шкірі. Він дав мені дивну настанову.

— Яку? — очі Лілії світилися цікавістю.

— «Хай вода між вами ніколи не розіллється». Як це розуміти, не знаю. Та, можливо, колись дізнаюся.

— Неодмінно дізнаєшся, люба, — Ліля всміхнулася до Міри. — Я теж погано пам’ятаю свою ініціацію. Але впевнена, що побачила майбутнє, — вона склала руки в замок і завела їх за голову. — У мене в руках була велика влада. Я почувалася такою сильною, ніби можу все. Розумієте? Це означає, що нам усе вдасться і я стану Верховицею.

— А звучить так, ніби ти завоюєш світ, — пирхнув Давид.

— Не маю таких намірів, — вона озирнулася на Фелікса. — А коли бабуся привела тебе до нас, скільки тобі було?

— П’ятнадцять, — знітився хлопець. — Я пам’ятаю, що мені не було страшно. Лише холод, такий, що на дзеркалі з’явилися морозні візерунки. А коли я вже не бачив свого відображення, то там з’явилося щось інше. Не пам’ятаю чітко. Ніби хтось хотів прорватися до мене з того боку.

— Моторошно, — прошепотіла Ада.

— Не бійся. Ще не було випадків, щоб хтось справді постраждав. Це лише на користь кожному. Лячно, бо ми не розуміємо, що нам хочуть сказати, — запевнила її Лілія.

— Дем’яне, а ти? — Ада подивилася на хлопця. Він не підвів очей, розглядаючи свої черевики. Взагалі останні кілька годин він був навіть мовчазніший, ніж зазвичай.

— Я... — почав було він, аж раптом схопився на ноги. — Відьма кличе, ходімо.

Давид підвівся і подав руку Аді. Усі невпевнено перезирнулися й рушили до печери. Міра встигла забігти в намет і взяти транквілізатори.

Лісові істоти вже зникли. Схоже, бенкет для них закінчився.

Ада випустила руку Давида і промовила:

— Я сама. Зайві люди можуть його налякати.

— Я лише постою біля входу, — наполіг Давид.

Ада всміхнулася йому і зайшла в печеру. Відьма сиділа на камені, спершись на палицю й поклавши голову на руки. Вона здавалася ще старішою і дуже змученою.

Стефан дихав уривчасто й дивився в стелю. Ада присіла біля нього.

— Стефане? Ти чуєш мене? — вона торкнулася руки хлопця.

Він повернув голову до неї, продовжуючи жадібно хапати ротом повітря, ніби щойно пробіг марафон. Зелені очі звузилися, але, здається, він її впізнав:

— Адо, — прозора сльозинка скотилася по скроні. — Що зі мною сталося?

— Все добре, все гаразд. Ми тобі пояснимо трохи згодом. Ти з друзями, у безпеці. Можеш підвестися?

Стефан невпевнено сперся на лікті й обернувся. Відьма взагалі не звертала на нього уваги. Здавалося, вона задрімала сидячи. Аделаїда підтримала хлопця за спину, допомагаючи сісти.

— Адо, а де мої окуляри? — він потер голову. — І чому я голий?! — він нажахано прикрився.

Давид подумки вилаяв себе, що не взяв ковдри.

— Зараз, — сказав він і вискочив з печери.

Цієї ж миті зайшов Дем’ян:

— Усе гаразд? Допомога потрібна?

Ада не відповіла, бо не знала, що робити. Стефан загалом був спокійний і ніби добре почувався. Далі Лілія та Фелікс мали попрацювати з його спогадами. Він пам’ятатиме, що

просто відпочивав з ними в горах. А до цього їздив за кордон за програмою обміну.

Дем’ян присів, щоб оглянути хлопця. Стефан зустрівся з ним поглядом, і його очі розширилися від жаху. Він звівся на ноги й позадкував, указуючи на Дем’яна пальцем.

— Це ти... — прошепотів він.

— Він упізнав тебе, — Давид повернувся, тримаючи ковдру в руках. Передав її Аді.

— Все добре, Стефане... — Ада підійшла до нього. — Візьми ковдру.

Але хлопець відштовхнув її і вибіг з печери. Давид підбіг до неї, щоб упевнитися, що все гаразд, а Дем’ян кинувся навздогін за Стефаном.

— Ні, треба йому допомогти! — Ада побігла за ним.

Вже надворі Дем’ян упіймав Стефана і тримав. Хлопець виривався, охоплений панікою. Аделаїда підійшла до нього й обхопила його обличчя долонями:

— Стефане, послухай мене. Усе добре, ти в безпеці.

— Адо! Вони мене вб’ють! — він ударив п’ятою Дем’яна під коліно, той сіпнувся, але не послабив хватки.

Лілія підійшла до нього, подивилася в очі та промовила: — Стій. Заспокойся, — він закляк. — Ось так, молодець.

Вона жестом покликала до них Міру, і та зробила укол Стефану в плече. Він похитнувся й мало не впав. Добре, що Дем’ян його тримав. Вони загорнули його в ковдру й поклали в наметі.

— Все буде добре? — стурбовано запитала Ада.

— Так, — запевнив її Фелікс. — Він зараз заспокоїться, і вже за кілька годин повернемося в гуртожиток. Якщо чесно, я готувався до гіршого.

— Що ж, усе вдалося, — видихнув Давид. — Ти зробила це, — він притягнув Аделаїду до себе.

Дем’ян глянув на них і пішов у бік озера.

— З ним усе добре? — запитала Ада, проводжаючи його поглядом. — Мені здається, він утомився більше, ніж показує. Може, піти за ним?

— Ні, — Давид закусив губу. — Він лише роздратується ще дужче. Повір, я знаю свого брата.

— М-м-м... — протягнула Ада. — Я тоді зайду до відьми в печеру. Подивлюся, як вона.

— Я з тобою.

Вона підійшла до сонної старої і торкнулася її руки:

— Пані?

Відьма підняла тремтливі повіки й закліпала очима.

— Йой, задрімала...

— Ви добре почуваєтеся?

Вона похитала головою.

— Я вже давно не почуваюся добре, — вона розтягнула сухі губи в подобу усмішки. — А ти як, дитино?

— Усе вже гаразд, дякую, — Аделаїда всміхнулася до старої.

— Це джерела сили. Те, що ти сьогодні відчувала. Справжня магія — всередині нас і в природі. Люди так довго користувалися нею неправильно, що вона почала зникати. Боги не давали мені цього, природа дала. Допоможи мені дійти до хижі.

Ада взяла відьму під руку, і вони вийшли з печери. Давид підхопив її з іншого боку, і вони з Адою повели її до будинку.

— Це востаннє я когось повертала. Мій час уже вичерпано.

— То чому ж ви тоді не взяли наші роки? — здивувався хлопець.

— Я прожила вже достатньо життів.

Кудись зникла вся та сила, що ще вчора робила її страхітливою і могутньою. Зник і блиск в очах. Тепер перед ними була просто давня бабця.

— Можливо, вам потрібна якась допомога? — запитала Ада.

Вона похитала головою.

— Ні, дитино. Тільки не залишайте сміття по собі. І не бентежте моїх сусідів дорогою додому. З тобою ще побачимося.

Із цими словами вона зачинила двері.

* * *

Годиною пізніше Стефан вийшов з намету й запитав, коли вони вирушатимуть, бо йому потрібно встигнути підготуватися до завтрашніх пар. Фелікс ішов за ним, аж сяючи від гордощів. Ада кинулася обіймати Стефана. Хлопець здивовано поправив окуляри.

— Адо, що таке?

Вона знітилася. А потім широко всміхнулася:

— Ти нагадав мені про невиконані завдання! Вирушаймо зараз же. Бо в мене завал.

ОСТАННІЙ ТЕПЛИЙ ДЕНЬ

Друзі почергово наглядали за Стефаном. Ніна, схоже, ні про що не здогадувалася — вона ніяк не відреагувала на появу брата. Хоча часом здавалося, що подруга щось пригадує. Вона стала десь пропадати й постійно розпитувала про їхній похід у гори. Тримала дистанцію — із Адою, і зі Стефаном, пояснюючи це тим, що має багато завдань. Після балу і розставання з хлопцем вона і справді зосередилася на навчанні.

Стефан почувався добре, проте багато спав, ніби його життєві сили були на нулі. А ще постійно губився в коридорах гуртожитку. Днями Ада зустріла хлопця в дівочому крилі, де він шукав свою кімнату.

— І хто ця чарівна панянка, до якої ти зібрався? — усміхнулася Ада.

— О, Адо, — Стефан розвів руками. — Це смішно, але я не знаю, як тут опинився. Ішов до себе й просто заблукав.

— Тобі потрібно більше відпочивати, — вона взяла його під руку, щоб провести.

— Я і сам це відчуваю. Я якийсь постійно втомлений, і це вже лякає. Буває, прокидаюся, збираюся на пари, а потім наче

якийсь провал — я отямлююся вже в аудиторії. Останніми днями плутаю імена людей. Мабуть, варто сходити до лікаря. Як думаєш, це щось серйозне?

Вона закусила губу. Фелікс припускав, що плутанина у свідомості може зберігатися доволі довго. Вони взагалі не могли прогнозувати, скільки часу знадобиться на повне відновлення.

— Думаю, тобі просто потрібен відпочинок.

— Мені здається, це було помилкою. Братство. Мені так кортіло потрапити сюди, але останні місяці якісь дуже дивні.

— Хочеш, я побуду з тобою? Щось подивимося?

Стефан радо погодився. Навіть після смерті й воскресіння його приязне ставлення до Ади не змінилося.

Ада сиділа на підвіконні в кімнаті Стефана, обійнявши коліна, і роздивлялася нічне небо. Прохолодне повітря лоскотало обличчя. Фелікс наполягав, що кімнату потрібно провітрювати якомога частіше, попри погоду.

Вона почула, як відчиняються двері, озирнулася й побачила Дем’яна. Помітивши її, він трохи знітився.

— Можеш іти, я вже нікуди не збираюся, тож нагляну його.

Вона не зрушила з місця. Дем’ян останніми днями теж дистанціювався від неї. Ада хвилювалася, що ритуал позначився на ньому, можливо, навіть дужче, ніж на ній. Вона пригадала, що він тоді зробив. Як допомагав їй. Напевне, він був не готовий до такого й тепер дратувався, що йому довелося через неї терпіти такий біль. Ада вирішила, що зараз ідеальна нагода про це поговорити.

— Ти злишся на мене? — вона поплескала рукою по підвіконню, запрошуючи його сісти поруч.

Дем’ян гмикнув. Підійшов, сперся на кам’яну поверхню ліктями, теж підставивши обличчя нічній прохолоді.

— Чому я маю бути злим на тебе, леле?

— Не така я вже й халепа, щоб так мене називати, — буркнула Ада.

— І це теж, — ледь чутно промовив він. — То чому я маю злитися?

— Бо тобі довелося пережити все те... там, у печері. Через мене.

Хлопець усміхнувся й опустив погляд.

— Дякую, Дем’яне. Думаю, без тебе я б не витримала, — вона подивилася на його руку й помітила рожевий слід від її зубів. Торкнулася його пальцями. Дем’ян відсахнувся й теж поглянув на укус. — Пробач.

— Аделаїдо, я знав, на що йду. І ти справді молодець. Це було достобіса боляче. Не уявляю, як ти витримала. Міцний горішок.

— Та я ж тебе вкусила!

— А це було навіть приємно, — вони водночас засміялися.

Ада трохи зашарілася. Дем’ян завжди знав, як її розрадити. Аж дивно, що їхні стосунки такі теплі, зважаючи на те, як почалося знайомство.

— Я знаю, що зараз наче сліпе кошеня і ви маєте зі мною чимало клопоту. Але дуже ціную твою допомогу.

Дем’ян похитав головою.

— Хвилюєшся перед зустріччю з Вікторією?

— Дуже. Але ж ви добре мене підготували, правда?

— Так. Лілія чудово вміє вигадувати історії. Все завжди по поличках. Упевнений, зустріч пройде добре.

— Ну, поки що все йде за планом. Мені це подобається, — вона зістрибнула з підвіконня в кімнату. — То я пішла. Гадаю, зі Стефаном сьогодні вже не буде клопоту, спатиме до ранку.

Дем’ян кивнув і легенько всміхнувся у своїй звичній манері, ніби сам до себе.

— Дякую, Адо.

Лише за п’ять хвилин після того, як дівчина пішла, він помітив на підвіконні книжку. Глянув на назву: «Привіт, печале!». Знічев’я погортав її і побачив безліч позначок і написів на берегах — певно, Ада робила їх, коли читала.

Дем’ян знову всміхнувся, умостився на підвіконні, витягнувши довгі ноги, і почав читати.

По дорозі у своє крило Ада не могла позбутися липкого відчуття, ніби за нею хтось спостерігає. Вона озирнулася, та нікого не побачила. У будній день о такій порі всі зазвичай уже спали. Вона пішла швидше. Кроки були майже беззвучні, їх приглушував товстий килим. Лампи спалахували одна за одною, реагуючи на рух і освітлюючи дорогу.

Гуртожиток братства здавався Аді одним із найзатишніших місць. Але зараз їй було геть незатишно. У повітрі відчувалася чиясь небажана присутність. Раптом Ада почула шурхіт просто поруч зі своїм обличчям. Озирнулася — нічого. Але звук був огидний, ніби хтось шкріб нігтями по стіні.

Ада вирішила зупинитися й поспостерігати. Притулилася до стіни і вдивилася в темряву коридору — спершу в один бік, потім у другий. Простояла так кілька хвилин, але нічого не відбувалося. Жодних ознак присутності когось чи чогось. Вона полегшено видихнула, списавши все на втому та стрес останніх місяців. Згадала про завтрашнє побачення з Давидом.

Усміхнулася до себе. Нарешті вона зможе відволіктися від неминучої зустрічі з Вікторією.

Ступила крок уперед, аж раптом лампочка гучно тріснула й розлетілася на скалки. Світло в коридорі згасло. Ада намацала стіну, дістала із сумки телефон і ввімкнула ліхтарик. Знову нікого. На підлозі валялися шматочки скла. Вона нахилилася й обережно позбирала найбільші уламки. Понесла їх до своєї кімнати в розкритій долоні. Хотіла скоріше дійти до наступного джерела світла, але наступна лампочка на неї не зреагувала. Аделаїда рознервувалася ще дужче, коли знову почула шкрябання по стіні. Вона без вагань озирнулася на звук. Нікого. Телефон блимнув сповіщенням про низький заряд батареї.

— Хто тут? — запитала в порожнього коридору.

Звісно, відповіді не було. Ада голосно застерегла:

— На підлозі може бути бите скло, вибухнула лампочка! Будьте обережні!

Вона розвернулася й майже бігом дісталася своєї кімнати. Тихенько зачинила двері й сперлася на них спиною, намагаючись вирівняти дихання та заспокоїти серцебиття. Ніна, скрутившись і відвернувшись до стіни, уже спала.

Аделаїда відчула — в кімнаті щось змінилося. Але що саме, не могла зрозуміти. Здавалося, повітря згустилося. Стало якось незатишно. Вона поспіхом прийняла душ, а потім лежала й не могла заснути, прислухаючись до шурхотів і вдивляючись у темряву. їй ввижалася висока постать, що немов зіткалася із чорноти кімнати. Ада спрямувала туди екран телефона, — не хотіла вмикати ліхтарик, щоб не розбудити Ніну. Звісно, там були лише двері. Більше нікого. Подумки назвавши себе дитиною, вона лягла на бік і загорнулася в ковдру майже з головою. Так і заснула.

Розбудив її стукіт у двері. Ада швидко підхопилася й відчинила. За дверима побачила паперовий пакет і стаканчик з ароматною кавою. До пакета була прикріплена записка:

Швидкий сніданок — і вирушаємо.

Чекатиму у дворі о дев’ятій, квітко.

Усередині — грецький йогурт і два круасани. Ада вирішила запропонувати один Ніні, але її в кімнаті вже не було.

Годинник показував лише восьму. Ада сьорбнула кави, розблокувала телефон і побачила кілька повідомлень від Давида. Хлопець переживав, чи не забула вона завести будильник. Він уже так добре її знає. Бо вона, звісно ж, забула. Ада відписала йому, подякувала за сніданок. їсти не хотілося, тому вона тільки ледь надкусила круасан, випила каву й почала збиратися. Вона не знала, що саме приготував для неї Давид. Знала тільки, що це похід у гори.

Ада вийшла з гуртожитку раніше, по дорозі зауваживши, що хтось уже замінив лампочку в коридорі. Давид чекав її біля машини. Ось хто завжди бадьорий та сповнений енергії. Вона підбігла й опинилася в міцних обіймах хлопця.

— Ти проспала, квітко? — він легенько поцілував її.

— Ти знав, — усміхнулася вона. — Я погано спала. Довго не могла заснути.

— Чому?

— Не знаю, — відмахнулась Ада. — Дурня якась не давала заснути. Думаю, це від хвилювання.

Ада вирішила не розповідати про безглуздий дитячий страх, про те, як щось чатує на неї в темряві. Зараз, удень, це здавалося ще дурнішим. Давид узяв її за руки.

— Сьогодні розвієшся. Увечері попрошу в дівчат одну З їхніх особливих свічок. Вони читають над ними замовляння — і виходить ніби як легке снодійне. З нею ти добре виспишся. А післязавтра стане легше, бо те, чого ти боїшся, уже буде позаду.

— Дякую, — думка про те, що після зустрічі з Верховицею вона нарешті зможе видихнути, справді заспокоювала. — Що в нас сьогодні?

Давид загадково всміхнувся, і в нього на щоках з’явилися ямочки. Ада від них просто божеволіла.

— Сідай, — він кивнув. — Сьогодні я покажу тобі своє місце сили.

їхали недовго — хвилин двадцять. Дорогою вони обговорювали завдання з філософії, яке планували зробити сьогодні ввечері. Це було приємніше, ніж думати про зустріч із жінкою, що вселяла Аді жах.

День тішив сонцем. Аделаїда милувалася пейзажами. Вона ніяк не могла звикнути до краси навкруги — ці прекрасні гори та смереки досі її вражали. Милувалася також своїм хлопцем, тим, як він упевнено тримає кермо. Як він усміхається їй, як куйовдить своє волосся час від часу. Вона відчувала стільки тепла. Бути поруч із Давидом — це наче повернутися додому. Не в її справжній дім, — там вона ніколи не відчувала нічого подібного. А в той, яким вона його собі уявляла. Ада всміхнулася своїм думкам.

— Що? — запитав хлопець.

— Ти такий сонячний. Мені з тобою дуже добре.

Давид, не відриваючи погляду від дороги, простягнув до неї руку. Вони переплели пальці. І цієї миті Ада подумала — ось воно. Те, чого їй так бракувало. Тут, у горах, у володіннях дивного відьомського культу, вона знайшла своє місце, своїх людей і щось іще більше.

* * *

Вони залишили машину біля порослих мохом невисоких скель. Давид узяв сумку і два спальники. Ада несла невеличкий кошик із їжею. Давид пообіцяв пікнік. Вони трохи пройшлися хащами. Аді подобалося, що в цій місцевості неможливо вгадати пору року. Навколо було багато зелені та ще не опалого жовтого листя на деревах. Здавалося, вони застали останній теплий осінній день.

Цей ліс був звичайним. Тепер Ада бачила різницю. Ніхто не ховався за деревами, лише зрідка чувся шурхіт пташок у гілках. Та коли перед нею відкрилося те саме місце сили, про яке говорив Давид, їй перехопило подих.

Блакитне озеро, оточене скелями, валунами та віковими смереками, виблискувало у сонячних променях. Вода була такою прозорою, що виднілося дно, усіяне камінчиками, гілками дерев та паростями водяних рослин.

— Люблю сюди приходити, — Давид розгорнув спальники й поклав їх під розлогим деревом. Дістав картатий плед і накрив їх.

— Тут дивовижно. Давиде, тут навіть краще, ніж на тому великому озері, — Ада підійшла до води. — Насправді я не могла там розслабитися й насолодитися красою. А тут... — вона розвела руки. — Тут навіть дихається інакше.

— Знаю. Мені теж.

Він підійшов і обійняв її зі спини, притиснувшись підборіддям до маківки. Якийсь час вони просто стояли, притулившись одне до одного й милуючись красою цього місця.

— Хочеш поплавати? — Давид розстібнув свою куртку.

— Поплавати? — здивувалася Ада. — Сьогодні, звісно, теплий день, але ж не настільки.

— Я дещо маю, — він підійшов до дерева, де лежали їхні речі, та витягнув із сумки пляшку.

Придивившись, Ада зрозуміла, що там налита вода, а в ній тріпотить вогник. Такий, як ті, що Міра запалювала на озері. Давид обережно підніс його до води й пустив туди.

— Дівчата пообіцяли, що протримається десь годину.

— Я не маю в чому купатися, — трохи знітилась Ада, не зводячи очей з вогника на воді. Це здавалося чимось нереальним. Як довго вона звикатиме до подібного?

— Я теж, — зухвало усміхнувся Давид, продовжуючи роздягатися.

— М-м-м... — Ада засоромилася на мить, коли хлопець, позбувшись білизни, пірнув у воду.

Давид випірнув, струснув головою, збиваючи воду з волосся. І хоча Ада вже бачила його без сорочки, зараз усе було інакше.

Її погляд ковзнув по міцному тілу, татуйованнях, по краплинах, що мерехтіли на його грудях у сонячному світлі. Вона всміхнулася й подумала, що було би безглуздо одягати те, що все одно доведеться зняти. Тож позбулася спершу теплої пар-ки, а потім і решти одягу.

Давид стояв по пояс у воді, розводячи руками кола й не зводячи з неї погляду. Подув легенький вітерець, і її шкіру вкрили сироти.

— Тут значно тепліше, — Давид ступив кілька кроків до каменя, на якому стояла Ада. — Ходи сюди, — він легко підхопив її за талію і поніс до середини озера. Вона обвила руками його шию, зіслизнула трохи вниз і поцілувала.

Хвилювання та сором зникли. Вода була тепла і приємна, а ще приємніше було торкатися його міцного тіла. Руки хлопця ковзнули Аді вниз по спині, притискаючи її до себе трохи сильніше. Думки роїлися й відлітали кудись далеко. Ада могла думати лише про його доторки і довгі поцілунки. На мить Давид відірвався від неї і трохи відступив.

— Не можу тобою намилуватися, квітко, — він безсоромно її роздивлявся. Ада зашарілася. Його погляд зупинився на грудях, він ніжно провів пальцями по шкірі, зачепивши сосок. А потім схопив її на руки й покрутив. Ада засміялася, і той сміх розлетівся луною між кам’яних гір. Вона заплющила очі, насолоджуючись цим чарівним моментом. Теплим озером наприкінці осені, сильними руками Давида. Тим, як її тіло відгукувалося на його дотики.

— Ми ж хотіли поплавати, — несподівано Давид пірнув і потягнув її за собою. Вода накрила їх із головою. Випірнувши, Ада відчувала чисту ейфорію. Блискучі потоки стікали по шкірі та волоссю. Давид знову підхопив її і підійняв так високо, що її ступні розбивали прозору поверхню озера й здіймали сплески.

Якщо вода була теплою, то тіло Давида — гарячим. Ада добре відчувала цей контраст.

Він знову її поцілував. Це був довгий, глибокий поцілунок. Ада видихнула йому в губи, дихання збилося. Давид дивився на неї з-під опущених вій і всміхався. Ця дражлива усмішка зводила з розуму. Губи хлопця перемістилися нижче, вкриваючи палкими поцілунками її шию, плечі, груди.

Ада тихо зітхнула, відчувши, як його пальці ковзнули під воду й торкнулися її. Вона відповіла тим самим, досліджуючи його тіло.

— Моя квітка, — видихнув він і повів її до невеликої скелі біля берега.

Виходячи з води, вони відчули прохолоду. Ада спробувала прикритися, але Давид спіймав її руки і притиснув своїм тілом до кам’янистої поверхні. Вперся рукою в скелю, і Ада спиною відчула, як камінь нагрівається. Вона закинула ногу Давидові на стегно. Її губи ковзали його шиєю та обличчям.

Він жадібно поцілував Аду, тримаючи однією рукою за підборіддя. Друга рука спустилася під воду, до внутрішньої сторони стегон, ніжно розводячи їх. Давид повільно провів пальцями між ніг Ади. Вона закинула голову й тихо застогнала. Він припав губами до її грудей, рухаючись швидше. Тіло Аделаїди наповнювалося його енергією, всередині ніби розтікалися потоки світла. Кров пульсувала у скронях, хотілося розчинитись у цих відчуттях. Давид міцніше притулив Аду до скелі, та раптом зупинився. Ада розплющила очі.

— Не хочу, щоб ти подряпалася.

Вона хотіла заперечити. Її не бентежили кілька подряпин, тільки б ця мить тривала довше. Та хлопець уже підхопив її, як пушинку, і виніс на берег до розкладених спальників.

— Тут буде зручніше, — його голос став хрипким, видаючи бажання скоріше повернутися до її тіла.

Давид накрив Аду собою, захищаючи від прохолоди лісу. Усе навколо закрутилося. Ада могла сфокусуватися лише на його очах. Смак Давидових вуст, його шкіри зводив з розуму. Одна його рука пестила Аду внизу, а друга зарилася в її густе волосся.

Доторки стали нетерплячішими, та навіть у цьому поспіху він не втратив голови: відірвався від Ади на мить, потягнувся до рюкзака, витягнув тонку блискучу упаковку й зупинився, запитально дивлячись на неї. Зустрівши її повний довіри погляд, надягнув презерватив.

Вона провела пальцями по його животу, нижче — серце перескочило на кілька ударів. Торкнулася його члена і не вагаючись спрямувала в себе.

— Хочу чути тебе, — прошепотів він, цілуючи її ключиці й заповнюючи собою. Ада вигиналася всім тілом назустріч його повільним глибоким рухам. Навіть повітря навколо них стало гарячішим. Давид часом завмирав, розтягуючи задоволення. Ада не стримувала зойків, що відбивалися від скель, здіймалися вгору та сповіщали все навколо про насолоду. Вони балансували на межі, ідеально відчуваючи одне одного.

Це було солодко й нестерпно водночас. Ада відчувала, як зливається не лише з хлопцем, а й з природою, землею, повітрям, деревами та водою, що стали свідками їхньої пристрасті.

Давид рухався швидше й швидше. Це сповнило її новими силами. Щось подібне Ада відчувала, купаючись після ритуалу. Вона скрикнула і вчепилася зубами хлопцеві в плече. Він хрипко засміявся, сповільнюючи рухи. Ада помахала головою з боку в бік, протестуючи. Торкнулася його стегна, відсторонюючи від себе. Давид підкорився, і вона штовхнула його на спину, а сама опинилася зверху.

Тепер Ада могла контролювати темп. Вона несамовито рухалася, закинувши голову й дивлячись, як верхівки дерев торкаються неба. Вона була дикою, вільною і не стримувала себе. Ада мало не захлинулася власним криком, коли її тіло вибухнуло від насолоди.

Давид підхопив її і сповільнився. Він сів, дозволяючи їй повністю розслабитися в його руках, цілуючи шию, вуста та заплющені очі. Ще кілька митей, — і його тіло напружилося, а тоді затремтіло. Ада почула хрипке зітхання. Вона притулилася до сильних грудей, видихнула, слухала швидкий ритм серця й усміхалася. Давид поклав її на бік і накрив собою, щоб захистити від холоду. Слова були зайві. Він усе ще залишався в ній, а їхні руки пестили тіла одне одного.

Вони так лежали, поки реальність не нагадала про себе холодним потоком повітря. Тоді Давид дістав рушники. Вони одягнулися й розклали їжу. Ніби навіжені, накинулися на канапки. А потім ще довго сиділи, обіймаючись.

— Думаю, ти влаштував найкраще побачення в моєму житті, — Ада сиділа між Давидових ніг, спершись спиною йому на груди. Дивилася, як сонце поблискує на поверхні озера, досі відчуваючи ласкаві дотики води на тілі.

— Воно було б ще кращим, якби відбулося тоді, коли я його планував. Але збрешу, якщо скажу, що не задоволений цим днем, — Давид доторкнувся губами до Адиної скроні.

— А коли ти його планував? — вона ніжно погладила його руку.

— Після дня народження. Хотів улаштувати пікнік, розвести тебе на відверту розмову, змусити виказати свої секрети. — Ада пирхнула. — Так-так, ти б розповіла, що граєш у старі дитячі ігри у вільний час.

— Звідки ти знаєш про «Ненсі Дрю»? — Ада мало не подавилася сміхом. Хлопець лише знизав плечима.

— А я б розповів, що вроджений відьмак і час від часу роблю жертвоприношення, — жартівливо повторив ті слова, які вже говорив. — Ну, і продемонстрував би щось на кшталт Міриного фокусу з водою.

Невже він справді планував відкрити їй правду отак? Ада розвернулася, щоб подивитися в його очі. У них танцювали бісики.

— О так, після цього наші стосунки були б приречені на успіх.

Вони засміялися, насолоджуючись одне одним і цією теплою близькістю.

— Хочеш мій секрет? — Ада сіла обличчям до нього. — Твій я вже знаю.

— Якщо ти хочеш поділитись, — він торкнувся її руки, перевіряючи, чи вона не змерзла.

— Часом мені здається, що я дуже погана людина, — дівчина опустила голову. — Я робила дивні речі, коли була дитиною.

— Адо, — Давид трохи підвів їй підборіддя вгору, щоб зустрітися поглядом. — Про що ти говориш?

— Недобрі та підступні. Найперше, що пам’ятаю... — вона затнулася, вагаючись, чи варто про це розповідати. — Я грала у сніжки із сусідською дівчинкою і кинула в неї камінь, обліпивши його снігом.

Він усвідомив, як серйозно вона про це розповідає.

— Це страшне, квітко.

— Ні, справді. Мені було чотири роки, Давиде. Як я взагалі додумалася до такого?

— Просто була розумна не по роках і досліджувала свої можливості, — він узяв її за руки. — Адо, це не робить тебе поганою людиною. Чи тобі нагадати про Стефана?

— От і зі Стефаном, — вона затулила обличчя руками. — А що, як я зробила це не щиро, а лише тому, що так правильно?

— Це не має значення. Факт залишається фактом, — він посадив її собі на коліна й обійняв, наче маленьку. — Я не

бачу в тобі нічого поганого, жодної насінини зла. Усі ми робили речі набагато страшніші за камінь, обліплений снігом, — ніжно провів пальцями по її щоці. — Дуже винахідливо, до речі.

— Не смійся. Мені досі соромно. Було стільки крові.

— Мала, відпусти це. Упевнений, та дівчинка тобі пробачила. Пробач і ти собі.

— У десятому класі я зробила так, що моя однокласниця впала зі сходів. Ішла за нею і попхнула носком її високий підбір. Вона зламала ногу.

— Ти ж мала причини таке зробити?

— Ну, — Ада стала гратися з блискавкою на його куртці. — Мала. Вона була тим ще стервом і не пропускала жодної нагоди зачепити мене. Але ж фізично ніколи не шкодила.

— Часом емоційні тортури болючіші, ніж фізичні.

— Я просто боюся. Давиде, а що, як це якось пов’язано з відьомством?

— Можливо, — він задумливо провів рукою по підборіддю. — Це може бути пов’язано з твоїм потенційним даром. Усі ми, відьми, черпаємо сили зі стихій: води, вогню, землі чи повітря. Але спадкові відьми мають ще одну особливість — вони можуть розвивати унікальні здібності. Зазвичай у кожній родині це щось своє, наприклад, уміння впливати на емоції чи думки інших людей. Втім... Адо, це ж не щось нав’язливе? Тобі не хочеться свідомо робити комусь боляче?

Вона похитала головою:

— Ні, але такі реакції мене лякають. У мені наче розпалюється полум’я, гнів стає неконтрольованим, і тоді я без вагань можу зробити щось лихе.

— Моя дівчинка, — він обережно торкнувся її обличчя, а тоді поцілував, м’яко, але пристрасно.

— Який у мене може бути дар? А буває, що його нема?

Давид раптом знітився й опустив погляд. Ада помітила тінь смутку в його блакитних очах.

— Буває. У мене нема. Це і є мій справжній секрет. Я бездарний. Кожен щось уміє: Міра гіпнозує людей, змінює їхні спогади та думки, а ще бачить майбутнє. Лілія теж має дар впливу. Мій брат уміє знімати біль й загоювати рани. Ну, а Фелікс... Фелікс краще сам тобі розповість, він сповнений сюрпризів.

— Ти про що? — здивувалася дівчина.

— Це вже не мій секрет, — сумно усміхнувся Давид. — У них усіх є здібності, вони були й у наших батьків, один я — бездарний.

— Не кажи так. Можливо, ти ще не зрозумів, у чому твій талант? В якому віці він проявляється?

— Дуже індивідуально. Але завжди до повноліття, тож мій шанс уже втрачений.

Ада м’яко торкнулася його руки:

— Ти прекрасний, розумний і сильний. Ти той, хто підкорив мої думки. Не смій називати себе бездарним.

Вони злилися в чуттєвому, ніжному поцілунку.

— Тим паче, можливо, це все не просто так. Може, у цьому є якась перевага для тебе?

— Знаєш, — він подивився на воду. — Справді. Ох, мила квітко, — Давид міцно обійняв її. — Який же я щасливий, що ти з’явилася в моєму житті.

Аделаїда поцілувала руку, якою він пригортав її до себе. Цей момент, коли вони ось так сидять під деревом біля озера, відчувався як останній теплий день літа, як опівнічна прогулянка після сеансу кіно. Мить, що закарбовується в пам’яті як особлива. А коли згадуєш її згодом, не можеш повірити, що був тоді таким щасливим.

Роздуми перервав телефонний дзвінок. Давид подивився на екран і закотив очі.

— Дем’ян. Потім наберу.

— Ні, візьми, — Ада відчула хвилювання. — Може, це щось важливе.

Давид роздратовано зітхнув і прийняв виклик. Вона почула голос Дем’яна, але слів не могла розібрати.

— Скоро будемо, — Давид завершив виклик і допоміг Аді підвестися. — Дещо сталося. Померла мати Ніни та Стефана. Вони їдуть додому. Треба вирішити, що з ним робити.

Вона не знала, як реагувати. Це було дуже несподівано і страшно.

— Який жах, — вона прикрила рота рукою. — Треба подзвонити Ніні. Але, якщо чесно, навіть не уявляю, що можу їй сказати.

— Скажи, що зараз приїдеш. Ти потрібна їй, Адо, — він обійняв її за плечі. — Але поїхати з ними не зможеш. Вікторія чекає.

— Але... — Аделаїда розгубилася. — Зустріч із Вікторією ніяк не можна перенести?

— Розберемося. Хтось інший поїде.

Давид абияк позбирав речі, і вони пішли до автівки.

Ада тричі набирала Ніну, але та не відповідала.

* * *

Всі зібралися в кімнаті Стефана. Ніна з братом тулилися одне до одного. Ада підбігла до друзів і обійняла їх.

— Ніно, Стефане... Мені так шкода... — Адині очі наповнилися сльозами. Стефан схлипнув і обійняв її, але Ніна не ворухнулася.

— Вона давно хворіла. Часом ставало краще, але... — тихо сказала вона, витираючи сльози.

Тепер Ада зрозуміла причину змін у поведінці подруги. Її охопив сором, бо вона не помічала, наскільки все серйозно. Весь цей час Ніна носила тягар страхів і переживань за рідну душу. Але чому вона нічого не сказала?

— Ми вирушаємо просто зараз, — озвалася Міра. — Я говорила з вашим батьком, він чекає. Феліксе, збирайся.

— Я теж піду збиратися, — схлипнула Ніна.

Лише тепер Ада відчула в повітрі ледь вловний аромат. Вона зрозуміла, що Міра використовувала свої особливі цигарки, щоб стишити емоції Ніни та Стефана.

— Адо, ми з Феліксом зробимо все, як треба, — тихо сказала їй Міра. — Будемо їм найкращою підтримкою. Обіцяю тобі. Чуєш?

— Так, просто... Це мала би бути я.

Ада змахнула з обличчя сльози. Вона була для Ніни й Стефана єдиним справжнім другом і мала підтримувати їх. Та разом із соромом та пригніченням вона відчувала й злість на Ніну — чому подруга не поділилася?

— Ставки на зустріч із Вікторією надто високі. Будь ласка, зосередься на цьому, — Міра стиснула її руку. — Все буде добре. Вони розуміють, що ти не можеш поїхати, і не триматимуть образи.

— Дякую тобі, — Ада стиснула руку подруги у відповідь.

— Ми подбаємо про них, — Фелікс обійняв Аду й поцілував у маківку. — Шкода, що не зможемо підтримати тебе завтра.

Він вийшов з кімнати. Тепер біля Стефана сиділа Міра. Хлопець втупився в підлогу, поклавши голову їй на плече.

— Піду допоможу Ніні зібратися, — пробурмотіла Ада і теж вийшла.

Коли вона зайшла до своєї кімнати, Ніна стояла біля шафи й викидала з неї одяг на підлогу.

— Ніно! — Ада підбігла до неї. — Мила, не треба. Сідай, я складу твої речі.

Дівчина лише похитала головою, з її очей знову бризнули сльози. Вона осіла просто на купу речей.

— Я не можу... Я не вірю! У неї ж була ремісія, вона одужала!

Аделаїда ніколи не знала, що казати в такі моменти. І чи варто взагалі щось казати. Коли втрачаєш рідну людину, всередині утворюється порожнеча, яка поглинає всі сенси, усе хороше, що інші можуть сказати чи зробити. Цей біль ніхто не розділить.

Хоча, можливо, дехто й зможе. Ада написала Дем’яну:

«Ти можеш полегшити їхній стан? Допомогти позбутися цього болю?»

Вона обійняла Ніну, але та відштовхнула її руки.

— Відчепися! — вона витерла сльози й підняла з підлоги кофтинку.

— Ніно, ти не маєш проходити через це сама... — Аделаїда розуміла, що кожен реагує на горе по-своєму, але все ж таки агресія Ніни боляче вразила її.

— Та невже? Чого це раптом я тебе так хвилюю? Ти більше часу проводила з моїм братом, ніж зі мною! А ще з новими крутими друзями. Щоб ти знала, це все через тебе! І Стефана, — вона злобно виплюнула братове ім’я.

Вражена Ада відійшла на кілька кроків від подруги, намагаючись зрозуміти, у чому та її звинувачує.

— Ніно, я навіть не уявляю, що ти зараз відчуваєш, але щиро хочу підтримати тебе.

Ніна нічого не відповіла. Швидко, без розбору, закинула речі в сумку, залишивши купу одягу на підлозі. Зиркнула на

Аду червоними від сліз очима й вилетіла з кімнати, гучно грюкнувши дверима.

Ада залишилася і стала повільно прибирати безлад, роздумуючи над тим, що тільки-но сталося.

Пискнув телефон, — відповідь від Дем’яна:

«Лише фізичний біль. Вибач».

Згодом до Ади прийшов Давид. Приніс ту особливу свічку, що мала допомогти заснути. Його присутність заспокоювала. Ада поділилася своїми переживаннями щодо слів Ніни. Давид запропонував дочекатися повернення подруги, і коли її біль трохи вщухне — поговорити. Можливо, це був просто стрес, і хто знає, що саме Ніна мала на увазі. Вони заснули в обіймах одне одного.

ПОМІЖ ВОРОГІВ

Наступного дня Аделаїду із самого ранку нудило. Вона не захотіла снідати й залишилася в кімнаті почитати, щоб відволіктися і згаяти час. Зідзвонилася з Феліксом і Мірою. Вони без пригод доїхали й тепер допомагали з організацією похорону. Ада попросила їх наглядати не лише за Стефаном, а й за Ніною.

Друзі вкотре запевнили, що все буде добре. Ада вже хвилювалася, уявляючи, як Міра своїми цигарками поліпшує всім настрій. Можливо, втім, у такому горі її чари й справді не завадять.

По обіді до неї в кімнату увірвалася Лілія.

— Ти досі в піжамі? Серйозно? — вона тримала в руках чохол для одягу.

— Ще ж рано, — обізвалась Ада.

— О, справді! — Лілія розсунула штори. — І що ти планувала вдягти? — вона кинула чохол на ліжко Ніни, сіла, розвернувши стілець до Ади, і закинула ногу на ногу.

Сама вона, як завжди, мала бездоганний вигляд. Блискуче світле волосся зібране в тугий хвіст, макіяж майже не

помітний, але її обличчя сяяло. Чорний гольф, широкі штани та сірий піджак. У вухах акуратні сережки, на шиї — тоненький золотий ланцюжок. Роздивившись її, Ада знизала плечима.

— Так я і думала. Це тобі, — Лілія кивнула в бік чохла.

— У мене є одяг, — Ада вказала на шафу.

— Цей підійде ідеально. Вдягайся.

Ада відклала книгу й ліниво встала з ліжка, вкотре здивована тим, як Ліля любить і вміє наказувати. Це вже навіть не дратувало — просто сприймалося як норма.

Розстібнувши чохол, вона витягла чорну оксамитову сукню. Мінімалістична, прямого крою і надзвичайно м’яка на дотик. Аді було байдуже, що вдягати. Хотілося скоріше відбути цю зустріч і дістатися правди.

— Під неї потрібна біла сорочка, шкарпетки, чорні колготки та лофери. Усе маєш?

Ада кивнула й пірнула в шафу в пошуках сорочки. Вона вдягнулася й подивилася на себе в дзеркало. Сукня сіла бездоганно. Вона була стриманою, стильною, а м’якість тканини дарувала якесь дивне відчуття захищеності та спокою.

— Дякую, ти ідеально вгадала з розміром.

— З твоєю фігурою вгадати нескладно, — Аіля підійшла ззаду, роздивляючись Аду в дзеркалі. — Все сяде ідеально. Відьмо, — вона всміхнулася.

А от до цього звикнути було непросто: Ліля поводилася то як президентка братства, майбутня Верховиця, то як просто подруга.

— Потрібно підібрати, — вона зібрала волосся Ади у високий хвіст. — І, думаю, тобі захочеться начепити на себе весь асортимент ювелірного магазину.

— Бінго, — Ада потягнулася за гумкою для волосся, а потім дістала шкатулку з прикрасами.

— Медальйон братства теж одягни, вона оцінить. І не забудь скриньку, — нагадала Лілія.

Аделаїда, перебираючи свої прикраси, зрозуміла, що медальйона немає. Намагалася згадати, коли надягала його востаннє. Хоч би не на побачення з Давидом, бо тоді він міг опинитися десь на дні озера.

— Що сталося? — насторожилася Лілія.

— Не можу знайти свій медальйон. Боюся, що загубила його.

— Погано, але щось вигадаємо. Зробимо для тебе інший. Пізніше.

— Чекай, — Аделаїда висунула нижню шухляду столу. Вглибині лежала скринька з фотографіями батьків. — У мене є мамин.

Вона витягла медальйон. Точнісінько такий, як у всіх членів братства, тільки на звороті ім’я «Ірена».

Ада стиснула прикрасу в руці й запитально глянула на Лілію.

— На посвяті ми пов’язуємо медальйон із вами за допомогою крові та загартовуємо вогнем. Це дає невеликий захист його власнику. Від усіляких зурочень. Це повелося ще з часів, коли братства не дуже товаришували та могли шкодити одне одному. Тепер це заборонено, тож не страшно, якщо медальйон не твій. Знаєш, навіть символічно, що ти будеш саме в ньому.

— Тоді я готова, — Ада взулася й розгладила сукню руками, подумки погоджуючись із Лілією. Цей медальйон був для неї чи не єдиним справжнім зв’язком із мамою.

Вони вийшли з гуртожитку вдвох. На стоянці їх уже чекали хлопці. Дем’ян коротко їм кивнув і подався до свого джипа. Лілія сіла поруч. Вони виїхали з території перші.

— Маєш чудовий вигляд, — Давид поцілував Аду. — Хвилюєшся?

— Дуже, — вона торкнулася медальйона, цей доторк додавав їй сил. — Але ви поруч, тож я впевнена, що впораюся.

Хлопець усміхнувся у відповідь:

— Оце правильний настрій. Сьогодні святкуватимемо. Шкода, що не всі в зборі.

— Давиде... — Ада мить помовчала. — Я десь загубила свій медальйон.

Давид запитально здійняв брови, дивлячись на прикрасу в Ади на шиї.

— Це мамин. Не пам’ятаєш, мій учора був на мені?

— Ні, квітко, точно не було, — він примружив очі й додав, солодко всміхаючись: — Я пам’ятаю все, що на тобі вчора було... і чого не було.

Ада зашарілася.

— Це дивно. Ніяк не можу згадати, коли востаннє його вдягала, — вони сіли в автівку й поїхали за друзями.

— Може, ланцюжок розірвався, а ти й не помітила. Не думай зараз про це, знайдемо потім.

— Ініціація завжди проходить у маєтку?

— Так. І всі збори теж. Це, можна сказати, наш дім. Ми виросли там. І багато хто з ковену інколи живе в ньому. Лілія щиро вірить, що цей маєток має дістатися їй.

— Але ж так і є? Якщо її мати була Верховицею.

Давид побарабанив пальцями по керму.

— Так і є. Але Вікторія навряд чи так вважає.

Хвилин за десять вони наблизилися до високої гори. Аді здалося, що дорога закінчується, та раптом вона побачила тунель зі шлагбаумом усередині. Над ним висіла табличка з написом

«Приватна територія. Проїзд лише за перепустками». Справа миготів червоний вогник. Ада здогадалася, що то камера.

Давид опустив вікно і просто торкнувся кам’янистої поверхні гори. Шлагбаум піднявся.

— Як це працює? — здивувалась Ада.

— Перепустку можуть викрасти, а тут діє магія. Пройти можуть лише члени ковену. Шлагбаум — то про людське око. Далі ліс і вся територія належить нам.

— Щоб робити, що заманеться? Вбивати та ховати там жертв? — скривилася Ада.

— І це також, — Давид теж злегка скривився. — Маєток століттями слугував нам прихистком і місцем для зборів. Це наша безпека.

Тунель занурив їх у суцільну темряву. Жодного джерела світла, доводилося покладатися лише на фари. Ада відчула тривогу. Вона вдивлялася в темряву, очікуючи, що зараз хтось із неї вискочить. Дорога була звивистою. Здавалася, що їй немає кінця. Та нарешті вони виїхали з тунелю й опинилися серед густого лісу.

— Вражає, так? — Давид усміхнувся. — Наші предки завдяки цьому тунелю пережили багато загарбницьких навал. Кращого сховку від чужинців не знайти.

— Ще б провести туди світло...

— О, так. Не знаю, чому цього ще ніхто не зробив, — замислився він. — Якось ішов там пішки. Така собі прогулянка.

Ліс закінчився, і перед ними відкрився краєвид на величезний маєток. Майже королівський замок.

— Ніфіга собі, — не змогла стриматися Ада.

Дорогу обабіч оточували висаджені дерева, а ближче до маєтку їх змінювали вічнозелені туї. Ада згадала, як була вражена гуртожитком братства, але зараз він здавався скромною хатиною порівняно з величчю цього місця. Шпилі, величезні вікна, готичні вензелі, вибиті в камені. Вони заїхали на стоянку перед маєтком. Ада нарахувала шістнадцять автівок.

— Усі вже всередині. Я проведу тебе. Спочатку будуть збори. А потім Вікторія вийде до тебе. Тож доведеться трохи почекати, — Давид стиснув її руку. — Ми будемо поруч.

Тримаючись за руки, вони ввійшли в маєток. Від розкоші перехоплювало дух. Дороге дерево, мармур, картини, поєднання класики та сучасності в інтер’єрі — усе просто кричало про винятковість цього місця. Ада встигла лише пробігтися очима по величезному фоє, як Давид завів її до затишного кабінету.

— Хвилин сорок, — він цмокнув її у скроню і швидко вийшов з кімнати.

Ада стала роздивлятися. Здавалося, що ніхто тут не працював. Великий дубовий стіл був маже порожнім — лише дерев’яний органайзер для канцелярського приладдя та ваза з криваво-червоними трояндами. Квіти пашіли свіжістю, ніби їх щойно зрізали. Один навпроти одного стояли два дивани: червоний та чорний. Ада сіла на чорний так, щоб бачити двері. Це хоч трохи давало відчуття контролю над ситуацією.

Отримала повідомлення від Міри:

«Як воно?»

Швидко набрала:

«Чекаю. Давид сказав, що в них збори. Намагаюся не зомліти)) А ви там як? Як Ніна та Стефан?»

Відповідь надійшла миттєво:

«Все під контролем, рівень скорботи стерпний».

І одразу ще одне:

«Не виказуй хвилювання. Удавай радість. У мене дивне передчуття».

В Аделаїди клубок підкотив до горла. Це Міра так вирішила допомогти? Що вона тепер має думати?

«Можна ясніше?»

«Я не знаю. Просто не дай їй побачити твого хвилювання.

Усе буде гуд. Цьом».

Ада глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Підійшла до вікна. Вже стемніло. Ліхтарі освітлювали ідеально підстрижений газон, а далі ліс поглинала темрява, підступаючи до маєтку.

Як це — зростати тут? Ніби в якомусь замку, де багато кімнат, усе таке велике й монументальне, затишне й зловісне водночас. А навколо — суцільні хащі. Якби її батьки не змогли врятуватися, вона б теж тут росла? Разом із братами та Лілією.

Вони були вихованцями цього місця, цієї жінки. Та попри це прагнули помсти. Берегли пам’ять про рідних і виплекали в собі жагу до покарання винних у їхній смерті. Ада з кожним днем усе дужче відчувала приналежність до цього. Так, ніби її батьки тоді теж не врятувалися. Вона здогадувалася, що щось тоді пішло не так, щось надломилося в них, тому вони стали такими відчуженими — і від неї, і одне від одного.

Вона зробить усе, щоб дізнатися правду й допомогти їм зажити нормальним життям. Ада торкнулася пальцями материного медальйона й відсмикнула руку. Метал був таким розпеченим, ніби от-от розплавиться. Дивно, що вона не відчувала цього крізь одяг. Ада вирішила зняти медальйон, але саме цієї миті двері відчинилися, і до кімнати впевненим кроком увійшла хазяйка маєтку. Лілія прошмигнула за нею.

Вікторія була одягнена в білий костюм, волосся зібране у високу зачіску, яскраві червоні губи контрастували з порцеляново-білою шкірою. Пахло від неї зів’ялими трояндами, амброю та шафраном. Дивне і п’янке поєднання. Вона здавалася значно молодшою, ніж уявляла Аделаїда. Єдина відмінність від фото — вона стала худішою, точніше сказати, сухішою — гострі вилиці, трохи запалі очі.

Насправді Вікторія з Лілією були дуже схожі. У цій жінці теж відчувалася влада і сила. У тому, як рівно вона тримала голову, як, бувши невисокого зросту, все одно дивилася згори вниз. І це лякало. Ада відчула себе, мов мишеня, що потрапило до пастки.

— То ось ти яка, Аделаїдо Добровольська... — протягнула Вікторія, злегка розкинувши руки. Голос Верховиці був тихий і глибокий.

Ада знітилася, не розуміючи, як реагувати на це привітання.

— Добрий день, — вона подала руку. Та взяла її у свої обидві й легенько стисла. Аделаїда трохи сіпнулася, адже долоні Верховиці були крижаними.

Тільки зараз вона збагнула, що Давида та Дем’яна в кімнаті немає, і розхвилювалася ще дужче. Отже, доведеться покладатися на власні сили й на пораду Лілії: не дивитися Вікторії в очі, спрямовувати погляд трохи повз.

— Колись ми з твоєю матір’ю були добрими подругами, — Вікторія всміхнулася, демонструючи ідеально рівні білі зуби. Справжня голлівудська усмішка. Холодна, штучна і формальна. Граційним жестом вона вказала на червоний диван. Аделаїда сіла. Вікторія з племінницею майже синхронно сіли на чорний диван навпроти.

— Розкажи свою історію, дівчинко, — Вікторія закинула ногу на ногу і склала руки в замок. Ада витримала невелику паузу й делікатно віддзеркалила її позу.

Лілія застерігала її не згадувати батьків, адже невідомо, як вони розсталися з Вікторією. Останнє, що їм потрібно — щоб вона навідалася до них у гості. Тому Ада стала сиріткою, яка ніколи не знала батька й матір.

— Ну. Не знаю, що такого розказати. Я виросла з бабусею.

Вікторія здійняла брову, проте промовчала.

— З усієї рідні в мене була лише вона. Мої батьки загинули, коли я була зовсім маленькою, тож я їх навіть не пам’ятаю. Але рік тому бабуся тяжко захворіла, тож віддала мені це, — вона простягнула відьмі скриньку.

Було страшно віддавати таку цінність у чужі, навіть ворожі, руки, але Лілія наполягла: що більше правди в історії, то важче буде вловити брехню.

— Та це ж справжній скарб! — Вікторія з цікавістю розглядала скриньку. — Пам’ятаю цю річ, вона належала твоїй прабабусі.

Аді захотілося вихопити скриньку назад. Вона нічого не знала про інших родичів, і ця згадка боляче кольнула всередині.

Вікторія відкрила скриньку і з байдужим виразом обличчя роздивилася її вміст. Покрутила в руці каблучку з червоним діамантом. Швиденько проглянула фотографії, затрималася на одній, а тоді відвернулася, витираючи мізинцем кутик ока. Лілія округлила очі, але швидко приховала подив.

Вікторія поманила Аду до себе. Та слухняно підійшла й дозволила відьмі взятися за підвіску на шиї.

— О, це ж Ірени, — усмішка торкнулася червоних вуст, та швидко зникла. Її погляд зупинився на фотографії, де

Аделаїда з нянею стояла біля сніговика. — Ця жінка тебе виростила?

— Так, це бабуся Злата, — впевнено відповіла дівчина.

— Що ж. Мені сумно казати це, але вона не твоя бабуся, — Вікторія очікувально дивилася на Аду.

— Я знаю. Вона так і сказала, коли розповіла мені про університет і про те, хто я насправді. Але я не можу називати її інакше. Це бабуся Злата сказала мені приїхати сюди і вступити в братство. Сказала, що тут я знайду родину. Спочатку я не повірила, але вирішила спробувати. Хотіла бодай так відчути зв’язок із батьками. Тут зустріла Лілю та інших.

— Цікаво, — протягнула Вікторія. — Дуже цікаво. Ти молодець, що приїхала. Твоє місце серед нас.

Ада непомітно видихнула. Вона намагалася не дивитися на Лілю, щоб Вікторія не запідозрила, наче між ними були якісь домовленості. Але відчула, що подруга також полегшено зітхнула. Вікторія на гачку. Ліля попередила, що Верховиця дуже любить пафосно розводитися про долю, тому Ада мала зіграти захват і вдячність, що їй дозволять стати частиною ковену.

— Я завжди відчувала, ніби я не на своєму місці. До того, як наважилася перевестися сюди, часто бачила дивні сни, де я серед лісу входжу у велике полум’я, і мені зовсім не пече. Навпаки, воно огортає і захищає від усього світу.

— Отже, вогонь. Як у твого батька.

— Справді? — схвильовано перепитала Аделаїда. — А моя мама? Які вона мала сили?

— Повітря, — швидко відповіла відьма. — Ти ж знаєш, що з ними сталося? І чому?

— Так, — Ада опустила голову. — Вони були покарані на смерть, бо зрадили ковен. Свою родину.

Вікторія озирнулася на племінницю, але нічого не сказала. Лише якось дивно глянула на неї.

Лілія не виказала жодних емоцій. Вона не подивилася тітці в очі, натомість зухвало перевела погляд з Ади на свої нігті.

— Чудово, що ти про це знаєш. Смерть твоїх батьків — величезна втрата для нас. Але закон ковену однаковий для всіх, ми всі мусимо його дотримуватися.

— Я розумію, — Аделаїда кивнула.

Раптом Вікторія різко встала.

— Яка ж ти схожа на них, — вона взяла Аду за руки. — Ви всі схожі на своїх батьків, і лише це тримає моє серце купи. Я щодня відчуваю біль від втрати найближчих друзів.

Її голос досі звучав холодно, проте став нижчим; складалося враження, що відьма говорить щиро. Ада досі не ризикувала зустрічатися з нею поглядом. Побачила, що Лілія позаду закотила очі.

— Я дуже рада зустріти когось, хто знав маму і тата, — Ада вимовила це з такою інтонацією, ніби зараз заплаче. Та сліз не було, жодної сльозинки. їй довелося ступити ще крок до Вікторії та обійняти її, щоб це приховати. Ада шморгнула носом і затулила обличчя долонями. — Вибачте, не стрималася.

— Усе гаразд, Аделаїдо. Я розділяю твої емоції. І оскільки ми втратили вже дуже багато років твого життя, вважаю, що тебе потрібно чимскоріше ввести в коло та розкрити твої здібності.

Ада завмерла, удаючи, що витирає очі. Тепер вона зрозуміла, про що її попереджала Міра. Тож вичавила із себе посмішку.

— Я навіть просити б не могла про таке!

— Люба, ти заслуговуєш на це по праву народження. І я не бачу сенсу тягнути. Твоя ініціація пройде завтра. Залишайтеся сьогодні в маєтку. Хлопці вже готують усе необхідне. Лілія розповість тобі подробиці.

— Дякую! Я хвилююся, але це дуже, дуже важливо для мене! — вигукнула Ада з удаваним ентузіазмом.

Насправді ж її охопив жах. Тобто завтра? Чому не за кілька тижнів, як вони собі міркували? Вона має залишитися сьогодні тут? Вони ж не готові, не обговорили план до кінця. На ініціацію були величезні ставки. А що тепер?

— Добре, — Вікторія ще раз оглянула її з голови до ніг. — Лілія проведе тебе у вашу кімнату. Побачимося завтра. Я рада, що ти з нами, дівчинко.

Вона махнула рукою, наказуючи їм забиратися. Цей жест різко контрастував зі словами про радість. Лілія миттю встала з дивана і поманила Аду за собою.

— До завтра, — відповіла Ада і, згрібши всі фото в скриньку, вийшла з кабінету слідом за подругою.

Вона сподівалася почути якісь пояснення. Адже щось явно пішло не так. А ще Вікторія не виявила особливої зацікавленості, щоб поговорити наодинці. Що тепер з їхнім планом? До чого готуватися? У неї був мільйон запитань, та Лілія швидко йшла до сходів нагору. Ада ледь устигала за нею.

— Що тепер буде? — вона схопилася за кам’яне поруччя. Лілія лише шикнула і махнула рукою у відповідь. Вони мало не мчали довгим коридором. Ада роззиралася навколо, намагаючись запам’ятати дорогу.

Біля однієї з кімнат Лілія зупинилася, подивилася по сторонах, зітхнула і, відчинивши двері, пропустила Аду вперед.

Всередині було просторо. Стояли кілька столів, багато стільців та крісел, великий шкіряний диван. Першим вона побачила Дем’яна, який стояв біля прочиненого вікна. Він озирнувся і, здавалося, з полегшенням усміхнувся.

З іншого кінця кімнати до неї підбіг Давид і міцно обійняв.

— Завтра тут пройде твоя ініціація. У тій кімнаті, — Дем’ян указав на дальню стіну.

Ада простежила за його жестом і побачила невеликі двері. Зрозуміла, що з коридору входу до кімнати не було. Це створювало відчуття пастки.

Хвилювання не вщухало. Друзі теж здавалися збентеженими.

Лілія плюхнулася на диван і затулила обличчя долонями.

— Що сталося? І що тепер робити? — Ада звернулася до всіх.

Дем’ян приклав указівний палець до губ, закликаючи до тиші.

— Хочеш прогулятися до лісу? Відволіктися трохи? — обережно запитав Давид, стиснувши її руку. Ада зрозуміла, що тут вони не можуть відверто говорити.

— Гарна ідея! Посидимо трохи біля вогнища, — підхопила Лілія. Вона видавалася змученою, таке траплялося вкрай рідко. Отже, усе справді йшло шкереберть.

— Без мене, — озвався Дем’ян. — Я йду відпочивати. Завтра побачимося.

Він вийшов із кімнати. Аделаїда провела його здивованим поглядом.

— Ходімо, — Давид потягнув її за собою.

— Ти сьогодні спатимеш у моїй кімнаті, — голосно сказала Лілія і дістала телефон. — Подзвоню поки що Мірі та Феліксу, поділюся радісною звісткою.

Так само швидко Ада з Давидом рушили вниз. Хлопець увесь час міцно стискав її руку. Від цього їй стало трохи легше.

— Давиде... — почала вона, але він мовчки похитав головою.

На першому поверсі до них озвався якийсь чоловік. На вигляд років сорок, вищий навіть за Дем’яна, стрункий, але вочевидь дужий. Широкі вилиці, темні очі, у волоссі пробиваються сиві пасма. Він був одягнений у сірий костюм, на шиї чорна краватка, запонки з мініатюрними змійками, — точні копії медальйона братства.

— Показуєш дівчині територію? — він підійшов до них розміреним кроком. — Добрий вечір, наша новина, — він розглядав Аделаїду, тримаючи руки в кишенях. Його широка усмішка була майже хижа. Від неї ставало моторошно.

Ада привіталася, але вичавити із себе усмішку у відповідь не змогла.

— Ідемо прогулятися, — дратівливо відповів Давид, а потім, збагнувши, що це прозвучало надто різко, додав: — Адо — це Артур, він помічник Верховиці. Артуре, це Аделаїда.

— Донька Ірени та Луки, — він вийняв руку з кишені й простягнув Аді. — Приємно познайомитися. Ви для нас просто знахідка.

— Навзаєм, Артуре, — Ада відпустила Давида, щоб потиснути руку новому знайомому.

Тільки зараз їй удалося злегка всміхнутися.

— Хвилюєтеся? — Артур досі не відпускав її руку, дивлячись просто в очі. — На моїй пам’яті таких пізніх ініціацій ще не було.

— Хвилююсь, але впевнена, що все буде добре. Я нарешті там, де маю бути, — Ада витримала його темний погляд.

— Звісно, звісно, — Артур наостанок трохи міцніше стиснув її пальці, знову всміхнувся й відпустив. — Ви приєднаєтеся до всіх за вечерею, Аделаїдо?

— Ні, Вікторія вважає, що це буде додатковим стресом для Ади, тому ми вечерятимемо окремо.

— Що ж, слушно, — чоловік стенув плечима. — Тоді до завтра. Світ уже ніколи не буде для вас таким, як раніше.

— До завтра, — знову вимушена усмішка. Артур кивнув і пішов углиб маєтку. Ада з полегшенням зітхнула. Тепер вони змогли вийти на свіже повітря.

Температура впала, і з рота йшла пара. Давид стиснув Адину руку і повів за маєток.

— Давиде, куди ми йдемо? Що взагалі сталося? — Ада ледь устигала за ним, їй доводилося маже бігти.

Замість відповіді він знову похитав головою. Вони пройшли крізь металеву ковану браму. Ада озирнулася довкола. Нікого. Вікна маєтку світилися, довкола горіли ліхтарі. Будівля здавалася чужою та холодною. Давид потягнув її в темряву лісу.

— Давиде? — Ада знову спробувала заговорити, але хлопець шикнув у відповідь.

Вони зайшли доволі глибоко в хащі, коли попереду замайоріло вогнище. Біля нього, на невеличкій галявині, стояла Лілія. Трохи далі спирався на дерево Дем’ян. Навколо вогнища було п’ять дерев’яних пеньків.

— Ми зустріли Артура перед виходом, — Давид нарешті заговорив.

— Він не пішов за вами? — Дем’ян різко відштовхнувся від дерева й подивився в темряву.

— Начебто ні. Але хтось інший міг. Треба послухати, — Давид випустив руку Ади, відійшов на кілька кроків і став на одне коліно. Притулив долоню до землі й заплющив очі.

— Не рухайтеся, — прошепотів Дем’ян і повторив за братом. Вони простояли так кілька хвилин, зрештою Давид знизав плечима та витер руку об джинси.

— Здається, нікого, крім нас.

— Мене це просто знищує! — Лілія закотила очі. — Без Фелікса та Міри ми просто безпорадні.

Дем’ян гмикнув і знову відійшов на кілька кроків, ніби патрулюючи територію.

— Та годі вже! Що сталося? — не витримала Аделаїда. — Усе ж було під контролем. Я хвилювалася, що сама десь затуплю, але натомість у вас все пішло не туди! Вона ж мала чекати до повні, так? У нас же мало бути ще пару тижнів у запасі, аби добре підготуватися! І ніхто нічого не пояснює, — вона сердито зиркнула на Давида, — лише шикаєте всі на мене!

— Вікторія виявилася на крок попереду. Одразу оголосила всім, хто ти і що завтра відбудеться ініціація, — Давид обійняв її за плечі. — Ми намагалися переконати її, що ти не готова, нічого не знаєш, та їй на це байдуже.

— На практиці навчиться, — криво всміхнувся Дем’ян. — Ось що вона відповіла.

— Наскільки все для нас погано? — Ада знервовано озирнулася.

— Першокнига буде завтра поруч із тобою. Просто викрасти її ми не зможемо, нас мало, — Лілія розвела руками й сіла на пеньок. — Усе складається кепсько.

— Ні, ми все одно маємо спробувати, — пролопотіла Ада. Давид легенько підштовхнув її до одного з пеньків і сам сів на сусідній.

— Так, нас мало, але ми можемо спробувати застосувати підмінні чари навіть без Фелікса й Міри, — сказав Давид.

— До нас буде прикуто багато уваги, та й навряд чи Вікторія дозволить нам одразу піти. Вона захоче представити всім Аду, — Лілія сумно дивилася на вогнище. — Поки ми будемо

там, хтось неодмінно зверне увагу на Першокнигу, і чари розсіються.

— Так, навіть пробувати не варто, — Дем’ян зайняв пеньок навпроти Ади.

— І що... — вона зустрілася з ним поглядом. — Що нам тоді робити?

Хлопець опустив погляд і нічого не відповів.

— Зараз має передзвонити Міра. Я попросила її повіщувати нам, дати підказку, — Лілія нервово постукала довгим нігтем по екрану мобільного. — Ох, як же курвить, що все сталося так невчасно з тим похороном!

— Можна буде спробувати іншого разу, коли будемо всі разом, у сильнішій позиції, — тихо промовив Давид.

— Ні, ні, — Лілія похитала головою. — Думаю, маємо ризикнути.

Друзі перезирнулися. Вони справді неабияк ризикували, адже за непослух ковен колись без вагань убив їхніх батьків.

Ада закусила губу майже до болю. Щось їй підказувало, що треба вшиватися, адже все пішло не за планом. Та водночас у ній розгоралося полум’я люті. Невже Вікторія зможе їх отак вкласти на лопатки ще до того, як вони почнуть діяти?

— Не хочу здаватися без бою, — вона пошукала погляд Лілії, знаючи, що та відчуває те саме.

— Адо, інколи треба ступити крок назад, — Давид подарував їй теплий погляд, показуючи, що він на її боці, але має іншу думку. Його брат усміхався ніби сам до себе. Аделаїда похитала головою.

Полум’я тріскотіло, язики вогню високо здіймалися в танці. Саме так, сидячи біля багаття, вони склали план викрасти Першокнигу після ініціації. А тепер розгублено дивилися одне

на одного, не знаючи, що робити з тим планом, який так легко розвалився.

Екран мобільного в руках Лілії замиготів. Вона прийняла виклик і ввімкнула гучний зв’язок.

— Ми тебе цілу вічність чекали! — простогнала вона.

— Нічим не можу вас потішити, — Міра майже шепотіла. — Мені ніяк не вдається зосередитися, і полум’я мовчить, — було чути, як вона видихає дим. — Мене тут усі смикають. Як ви?

— Не знаємо, як бути, — Лілія сперлася чолом на руку, в якій тримала телефон, і стомлено заплющила очі.

— Міро, — Ада подалася вперед. — Коли ти бачила останнє видіння, про що воно було? Я зробила все, як ти сказала.

— Значить, усе йде, як треба, — у Міриному голосі чулася усмішка. — Слухайте, ви всі спадкові відьми. Усе вдасться. Адо, ти щось відчуваєш?

Ада зосередилася й прислухалася до себе. Та окрім природного в цій ситуації страху, вона нічого не відчувала, жодних незвичних проявів. Чому її взагалі про це питають?

— Думаю, варто ризикнути. А якщо... — Аделаїда завагалась. — Якщо я просто заховаю Першокнигу під одяг і спробую втекти?

— Квітко, книга об’ємна і важка, — усміхнувся Давид.

Дем’ян звів брову, а Ада зашарілася. Це вперше Давид назвав її так при всіх. У цьому було щось надзвичайно інтимне, а зараз це слово набуло ще більшої значущості. На мить хвилювання щодо завтрашнього дня поступилося метеликам у животі.

— Але це непогана думка, — Дем’ян розвів руками. — Міро, ти зможеш підтримувати ілюзію на відстані?

— Спробую. В принципі, маю майже все, що потрібно, — вона знову видихнула дим. — Кров знайду.

— Хтось постраждає? — Ада нахилилася ближче до теле-фона.

— Ледь-ледь, — запевнив Дем’ян. — Не думай про це.

— То що, все в силі... ви завтра все... готуєте? — Міра, певно, кудись ішла, бо її голос лунав уривчасто. — І потім прибиратимете?

— Так, — Дем’ян відповів без особливого ентузіазму. — Зможемо написати тобі, коли все скінчиться, щоб ти не марнувала сили.

Давид присів біля Ади та обхопив її за ногу:

— Ти впевнена? Це дуже ризиковано. Не уявляю, що буде, якщо нас упіймають.

— Зробимо все, щоб цього не сталося, — Лілія лише зараз розплющила очі. Її голос знову звучав твердо.

Вони ще хвилин п’ятнадцять обговорювали деталі плану. Вирішили, що завтра таки підмінять і викрадуть Першокнигу.

Потрібно було повертатися до маєтку. Хтось міг помітити їхню відсутність і щось запідозрити. Дем’ян підвівся й першим зник поміж дерев. За кілька хвилин Давид, узявши Аду за руку, повів її назад.

Єдине, що трохи втішало — тепер Ада майже не думала про саму ініціацію. Не мала сил хвилюватися ще й через неї. Тепер її думки займала лише Першокнига.

На Адин подив, у кімнаті, куди її провів Давид, вже сиділа Лілія. В лісі вони пояснили, що в маєтку не можна говорити про їхні наміри. Бажано навіть не думати про них надто голосно. Тож дівчата запалили замовлену свічку і швидко поснули. Вже кілька тижнів поспіль Ада не мала такого спокійного сну.

ІНІЦІАЦІЯ

Чийсь дотик вирвав Аду із солодкого полону сну. Та ліжко Ч було таким звабливо теплим і м’яким, що вона лише перевернулася на інший бік і продовжила спати.

— Аделаїдо, вже час! — хтось зірвав із неї ковдру. Вона розплющила очі, потягнувшись за нею. В кімнаті панувала напівтемрява. Сфокусувавши погляд, Ада розгледіла Лілю — вже одягнену в довгу білу сорочку, вишиту чорними нитками. І, як завжди, з укладкою. «Як вона це робить? Може, то якісь відьомські лайфхаки?» — вкотре здивувалася Ада.

Ліля кинула в неї бавовняний халат.

— Ходімо, вже світає.

Аделаїда торкнулася ногами прохолодної підлоги, накинула халат і потерла очі. Вона досі не могла зосередитися. Покрутила головою в різні боки, розминаючись.

— Як на людей, що мають магічні сили, у вас забагато проблем і умовностей, — позіхнула вона.

— Чудово, що ти в доброму гуморі. Воруши дупцею, — Ліля підштовхнула Аду до дверей.

Вони зайшли до кімнати, яка передувала приміщенню для ініціації. Всюди мерехтіли свічки, у повітрі висів солодкуватий аромат трав.

Пахощами була просякнута вся кімната, дим спускався на підлогу. Він огортав Аду й, хоч як це дивно, холодив їй шкіру. Меблі були посунуті до стін, а в центрі кімнати стояла велика чавунна ванна на кованих ніжках-зміях. З води здіймалася пара, а на поверхні плавали гілочки та різнотрав’я. Аделаїда впізнала серед них фіолетові квітки чебрецю, свіжі, ніби щойно зірвані, розмарин та довгасту шавлію. Аромат був неймовірним, він пробудив її, наповнюючи зсередини.

— Ти маєш омитися перед ритуалом, — Лілія занурила руку у ванну. — Роздягайся.

Аделаїда подивилася на вікно, крізь яке пробивалися перші промені зимового сонця. Скинула халат і нічну сорочку просто на підлогу й обережно занурила ногу у воду. Вона була приємно теплою, а глибина ванни дозволяла повністю сховатися під водяним покровом.

Лілія обійшла ванну й опустила руки у воду. Примружившись, стала водити пальцями, здіймаючи невеликі хвилі. Вода приємно огортала тіло, але тепер до цього додалися ще й дивні відчуття. Поверхня поблискувала, ніби в місячному сяйві. Маленькі срібні зірочки народжувалися біля Адиних ніг і, сягаючи грудей, спадали вниз, проникали під шкіру. Ада відчула легке поколювання й від несподіванки сіпнулася.

— Усе добре, чш-ш-ш... — прошепотіла Лілія. — Ця вода очищує тебе й готує до контакту з божеством.

— Тебе так само готували? — Ада спробувала розслабитися, і тіло трохи піднялося над водою, у якій вирували ці дивовижні блискітки.

— Так, кожного з нас. Це має робити мати, але в мене це була Вікторія.

— Вибач... — знітилася Аделаїда.

— Та що вже, — прошепотіла Ліля.

— Чесно, я уявляла це інакше. Ну, наприклад, десь у лісі, біля багаття.

— Ще побачиш таке. Але ініціація завжди в тій кімнаті. Саме на цьому місці мої предки отримали силу та знання. Маєтку тоді ще навіть не було, був тільки ліс. Тому це не просто традиція. Вже понад п’ятсот років посвяти відбуваються тут — це місце насичене енергією.

Лілія знову обійшла ванну, і мерехтіння почало згасати. Вона торкнулася голови Аделаїди та легенько занурила її У воду.

— Не бійся, маю помити твоє волосся.

Ада піддалася і видихнула, розслабляючись ще більше. Тонкі пальці подруги масажували шкіру голови, проводили по волоссю, трохи застряючи в кучерях. Лілія натиснула долонями на її плечі. Ада, затамувавши подих, повністю занурила обличчя під воду. Руки подруги легенько масажували її скроні. Дихати навіть не хотілося. Здавалося, що вона перебуває під водою довше, ніж могла б, але нові, дивовижні відчуття наповнювали Адине тіло.

Випірнула й жадібно вдихнула повітря, яке здалося аж солодким. Піднявши руку, подивилася на свою шкіру — вона сяяла так само, як ті блискітки у воді.

— Зараз буде не найприємніший момент, — Аделаїда озирнулася на голос подруги й побачила, як Ліля несе відерце з водою. Дівчина підняла його над Адиною головою. — Випростайся, — попросила вона. Ада вирівняла спину і схилила голову.

На неї полилася холодна, майже крижана вода. Аделаїда вхопила ротом повітря й зіщулилася. Захотілося зануритися назад, у приємне тепло. Ліля зупинила її, жестом показавши, що час вилазити з ванни.

Аделаїда повільно вибралася з води. Краплі стікали просто на підлогу. Світло від свічок відкидало на стіни химерні тіні. Лілія принесла рушник і почала витирати тіло дівчини.

— Я можу сама, — запротестувала Ада.

Лілія лише похитала головою:

— Це частина підготовки, — вона присіла, щоб витерти Аді ноги. Момент здавався таким сакральним, що Аделаїда не втрималася від усмішки, але зустрілася із суровим поглядом подруги.

— Що?

— Ну, якби мені хтось сказав, що ти колись витиратимеш мені ноги...

Тепер Лілія не стримала усмішки, але швидко приховала її, прошепотівши на вухо Аді:

— Якби не Вікторія, то це зробила б твоя мати, і момент був би значно ціннішим. Пам’ятай про це.

Ада кивнула.

— Вона буде тут під час ініціації?

Лілія скривилася.

— Лише на початку. Принесе Першокнигу і, можливо, дасть тобі якісь настанови. Що й добре. Ось твоя сорочка, — Лілія розгорнула довгу чорну сорочку, вишиту зеленими нитками.

Цупка тканина лоскотала голе тіло.

— Трохи зіпсую магію, — Лілія підізвала її в куток кімнати. Там, з-за одного з диванів, дістала фен і увімкнула його.

Ада зраділа з можливості підсушити волосся.

— Адо, що б ти не почула чи не побачила, — не бійся. Тобі ніщо не нашкодить, — Аіля, тримаючи Аду за руки, підвела її назад, до ванни. — Давид буде весь час тут, поруч, — устигла прошепотіти, коли двері відчинилися.

Зайшла Вікторія в супроводі Давида та Дем’яна. Верховиця зверхньо оглянула Аду й ледь помітно всміхнулася. Вона була одягнена в таку саму сорочку, як і Лілія, тільки підперезану тоненьким металевим ремінцем, який виблискував у світлі свічок.

— Ти готова. Чудово. Ліліє, ти вільна, далі ми самі.

Ліля повільно розвернулася і, виходячи, жестом показала Аді, що все гаразд.

Аделаїда звернула увагу на хлопців. Кожен тримав у руках щось важке, накрите чорним сукном. Давид, зустрівшись із нею очима, усміхнувся кутиками губ. їй стало тепліше на душі. Дем’ян пройшов у дальню кімнату й за кілька хвилин повернувся з порожніми руками.

— Що я маю робити? — запитала Ада.

— Лише прислухатися до себе, — Вікторія спрямувала її до дверей кімнати. — Намагайся звільнити свідомість від думок, відкрийся і приймай усе, що тобі запропонують.

Аделаїда подивилася під ноги. Вона майже не відчувала холоду підлоги — чи то від тепла ванни, чи, можливо, від стресу. Дороги назад уже не було. Якщо всі вони через це пройшли, вона теж має. Підвела очі на хлопців, шукаючи підтримки. їй до нестями хотілося обійняти Давида, та він стояв нерухомо. Значить, не можна.

— Як я зрозумію, що можу вийти?

— Давид по тебе зайде. Він чергуватиме і знатиме, коли настане час.

Давид кивнув Ада відчувала підтримку кожного з них, навіть Міри та Фелікса, які були далеко. Та всередині зав’язувався нервовий вузол.

— Вже час, ходімо, — Вікторія взяла ношу з рук Давида й наполегливіше штовхнула Аду до дверей.

Нічого не залишалося, окрім як ступити крок у кімнату.

Там також клубочився дим від підпалених трав та квітів. Вікон не було — тихо та темно. Між великими круглим дзеркалами горіла єдина свічка. Самі дзеркала були каламутні, з купою подряпин, оздоблені ліпниною з квітами та зміями. Змії здавалися такими реальними, ніби ось-ось засичать і сповзуть зі старовинних рам просто до босих ніг дівчини.

Одне з дзеркал стояло на невеликому столі. Вікторія підійшла до нього збоку, розправила сріблясту скатертину і з глухим стуком поклала на неї згорток. Різким рухом зірвала чорне сукно, й Ада побачила перед собою її. Першокнигу. Величезна, у шкіряній палітурці. Палітурку вкривали якісь візерунки, схожі на руни, які так любив малювати Фелікс. Верховиця перегорнула кілька сторінок і залишила книгу розгорнутою.

— Це наша Першокнига. Підійди, — вона поманила Аду до себе. Та наблизилася на ватяних ногах. — Якийсь час її називали Книгою Велеса. Ця назва пішла в народ, але насправді це книга наших предків. Вони записували тут свої знання та досвід. Коли я вийду з кімнати, маєш покласти руки осюди, — Вікторія поклала долоні на розгорт, повністю списаний невідомими символами, демонструючи, що саме Ада має зробити. — Стій між дзеркалами й прислухайся. Все відбудеться так, як треба. — вона стиснула плече Ади й розвернулася до дверей.

— А якщо нічого не станеться? — Ада озвучила думку, яка мучила її тривалий час.

— Такого точно не буде, — усміхнулася відьма й вийшла з кімнати.

Коли її кроки стихли, Ада досі стояла на місці, боячись заходити у дзеркальний коридор. Вона прислухалася, — може, Давид подасть якийсь знак. Тиша тиснула; складалося враження, що минула ціла вічність. Ада важко дихала. Здавалося, самі стіни видихали тягар часу, що накопичився тут за століття.

Тремтячи від очікування, ступила вперед. Першокнига лежала перед нею — велична й моторошна. Її шкіряна обкладинка, здавалося, була настільки старою, що вже майже скам’яніла. Ада простягнула руки. Кілька разів глибоко вдихнула і одночасно поклала обидві долоні на сторінки. Коли її пальці торкнулися книги, здалося, що під ними тече щось живе, наче кров у жилах. Папір був шорстким, символи, вирізьблені на ньому, ніби пульсували, відбиваючи тихий ритм. А поверхня була теплою, наче хтось щойно клав туди долоні.

Ада стояла так якийсь час, але нічого не відбувалося. Вона не знала, як довго треба тримати руки на книзі, тому почала повільно прибирати їх. І ледь стримала зойк. Щось різко притягло їх назад, вона відчула болючий укол просто в центр кожної долоні. Книга стала пити її кров. Тепла рідина струменіла по пальцях, просочуючись у жадібні сторінки. Зрештою Ада таки змогла відірвати руки від цупкого паперу.

Ада притулила долоню до губ. Там, де щойно лежали її руки, яріли дві криваві плями. Вона оглянула долоні. Жодних ран. Шкіра гладенька й чиста.

— Якого?.. — прошепотіла собі під ніс.

Ніхто з друзів вирішив не повідомляти про цю милу дрібничку. Що ж буде далі?

Вона завмерла між двома дзеркалами. Вдивлятися в них зовсім не хотілося. Все дійство нагадувало ворожбу на святки.

Аж раптом з’явилися голоси. Вони не належали одній людині, не мали єдиного тембру чи ритму. Це був хор, що лунав у її голові, розростаючись та поглинаючи думки.

— Кров твоя — наша, — шепотіли вони. — Сила твоя — наша.

Її пращури. Кожен, хто колись торкався цієї книги, хто пройшов цей шлях. Вони говорили, як єдине ціле, але водночас — кожен окремо. їхні слова були рідні й наповнені незбагненною силою, яку Ада відчувала кожною клітиною тіла.

Потім голоси вмовкли. Поверхня дзеркала почала розтікатися, мов розплавлений метал. І в його глибині проступило зображення. З’явився місяць — великий і червоний. Його світло заливало нескінченний чорний океан, на поверхні якого плавали уламки. Руїни храмів, розбиті статуї, золоті корони, що виринали з пітьми. Вода була неспокійною. З її глибин повільно підіймалися тіні — безформні, але їхня присутність навіювала жах. Здавалося, ніби Ада стоїть на румовищі. Все довкола було просякнуте смородом смерті.

«Це видіння», — здогадалася Ада. Все, як розповідав Давид. Але що це означає? Вона продовжила вдивлятися. Серед хвиль виринала постать, схожа на людську. Оголені ребра нагадували клітку, у якій бився вогонь. Очі палали білим полум’ям. Обличчя не мало рис, мов залите розтопленим воском. Постать дивилася на Аду, хоч і не мала очей.

Тиша в голові вибухнула шепотами. Тисячі голосів говорили водночас — незрозумілі фрази, уривки молитов, прокльонів і обітниць. Вони кликали Аду на ім’я. Сичали. Вимагали. Вона намагалася розібрати слова, але тут видіння зникло разом із голосами.

Ада знову побачила у дзеркалі себе, але не так, як мала б. Вона дивилася собі в спину. Гострі плечі в чорній сорочці, копиця густого волосся, руки звисають уздовж тулуба.

Тепер тиша наповнилася якимось шипінням. Зосередившись, дівчина збагнула, що простір між дзеркалами почав коливатися. Це було не тільки помітно, а й відчувалося шкірою. Ледь вловне спочатку, коливання швидко наростало. Щось звивалося у дзеркальному лабіринті. Темне, гнучке, схоже на рідкий оксамит. Змія. Вона танцювала, її тіло переливалося, ковзало між відображеннями, зникаючи й знову з’являючись.

Стало страшно. Невже там, позаду, її відображення дивиться на неї? Вона не хотіла озиратися. Та ще страшнішою була думка, що та Аделаїда попереду сама зараз обернеться. Вона заплющила очі, крутнулася на одній нозі й опинилася перед своїм іншим відображенням. Видихнувши, розплющила очі. Та знову побачила лише свою спину. Руки затремтіли.

— Аделаїдо... — позаду почувся тихий голос. Дівчина заклякла. Чоловік чи жінка? Визначити було неможливо. Це щось інше. Не з цього світу. Вона вирішила не озиратися. Навіть поворухнутися не могла.

Змія тепер огортала її відображення в обох дзеркалах. Ада відчувала дотики, але боялася опустити погляд і побачити змію на своєму тілі. Холодний подих ковзнув по шиї.

Її відображення задрижало і стало розмиватися. У глибині дзеркала засвітилися очі, від їхнього погляду шкіра вкрилася сиротами.

Ада подивилася собі під ноги. Її тіло теж мимоволі здригалося, охоплене жахом. Хотілося, щоб це швидше закінчилося. Вона не могла поворухнутися. Навіть якби захотіла. Те щось позаду точно цим би скористалося. Тому вона міцно за-

плющила очі, сподіваючись, що сутність просто щезне через деякий час.

— АДЕЛАЇДО!!! — цей крик пролунав просто в її голові. Дівчина рефлекторно розплющила очі й побачила перед собою вже не своє відображення. На неї дивилися чорні, бездонні очі. Образ перед нею розпливався. Жах був таким, що хотілося заволати щосили, але Ада не могла, невідривно вдивляючись у дзеркало. Те обличчя скидалося на людське, яке вивернули навиворіт. Істота широко всміхалася, і зубів у неї було точно більше, ніж тридцять два.

— Ти отримаєш силу, — знову прошепотів голос. — Та маєш заплатити за неї своєму Володарю.

Ада лише встигла подумати, що зараз помре від жаху, коли чорна долоня вискочила з дзеркала й ляснула її по обличчю, спопеляючи шкіру. Біль був нестерпним. Свідомість згасла разом зі свічками в кімнаті.

Ада отямилася від того, що хтось її трусив. Вона жадібно вдихнула — так, ніби до того груди щось стискало, не даючи насититися повітрям. Лише після цього розплющила очі. На неї перелякано дивився Давид.

Переконавшись, що все добре, він пригорнув її до себе й поцілував у чоло:

— Усе гаразд. Гаразд. Зможеш підвестися?

Він обережно поставив її на підлогу, підтримуючи за талію.

— Так, — Аделаїда нарешті відчула підлогу під ногами. — Там щось було, Давиде. Щось лихе! — вона вказала на дзеркало, уникаючи навіть дивитися на нього.

— Потім. У нас мало часу. Ніхто ще не знає, що твоя ініціація завершилася. Все пройшло швидко.

— Мені здалося, що минула вічність, — вона притулила руку до щоки. Удар досі відчувався, шкіра горіла. — Давиде, у мене є щось на обличчі?

Він уважно поглянув їй прямо в очі, прибрав налипле до спітнілої шкіри волосся.

— Ні, нічого. Квітко моя, розумію, що ти зараз розгублена, але потім про все поговоримо. Треба діяти. Міра та Фе-лікс уже замовляють книгу-підміну.

Давид дістав з-за пояса збірку поезії в коричневій палітурці й поклав поруч із Першокнигою.

— Але ми не певні, що все спрацює як треба на такій відстані. Тому підготували ще один варіант.

Він нахилився й дістав з-під столу «Державця» Мак’явеллі, загорнутого в таке саме сукно, як і Першокнига. Поклав його до книг на столі.

— Ти спробуєш зачаклувати цю книгу. Яка підміна вийде кращою, ту й залишимо. Справжню Першокнигу виносимо й ховаємо в кімнаті Лілії. Вона її забере й віднесе в машину. А, і зараз буде захід на твою честь. Знайомство з ковеном.

Ада не мала сил розпитувати, лише здійняла брови.

— Спільний сніданок у великій їдальні. Ти маєш устигнути перевдягтися.

— Не впевнена, що витримаю ще й це, — вона сперлася на стіл.

— Я буду поруч, — Давид накрив її руку долонею. — А зараз маємо допомогти нашим. Від мене користі небагато, тому спробуй ти.

— Що потрібно робити?

— Зосередься на Мак’явеллі й Першокнизі. Уявляй тільки другу, — Давид підійшов ближче, тримаючи перед Адою свічку. — Дивися крізь полум’я, розфокусуй зір так, щоб книги злилися воєдино. Магія вогню та повітря дає змогу створювати ілюзії. Вогонь — джерело сили, а повітря — полотно. Ти можеш заповнити його будь-чим. Тримай в уяві потрібний образ. Спробуй, будь ласка.

— Я спробую, але не думаю, що...

Вона помітила, що збірка поезії вже почала трансформуватися.

— Ти зможеш. Спробуй, — він підвів її ближче до книг.

Опинившись майже навпроти тих моторошних дзеркал, Ада відчула, як нудота підкочується до горла. Вона не мала вибору. Потрібно скоріше з цим покінчити і вшиватися звідси.

Вона зробила так, як радив Давид. Але не відчувала всередині жодної нової енергії чи сили. Нічого, крім страху перед подряпаною поверхнею дзеркала та нудоти.

Та раптом її зір і свідомість наче розчинилися в цій книзі. Відбувалося щось дивне. Зображення пливло перед очима. Груба старезна книга та невелика нова зливалися воєдино. Ада похитнулася і вхопилася рукою за стіл. Очі засльозилися. Вона кілька разів кліпнула і знову сфокусувалася на книгах. На столі вже лежало три майже однакові. Вона видихнула з полегшенням.

— Ти це зробила! І твій варіант значно вдаліший, дивись.

— Голова йде обертом, — відповіла дівчина й ступила крок до столу. Збірка поезії, хоч і стала схожою на Першокнигу, так і залишилась дещо меншого розміру.

Давид загорнув справжню Першокнигу і збірку поезій в чорне сукно, а Адину підробку поклав у центр столу.

— Тепер ходімо. Доведеться йти через третій поверх, щоб нікого не зустріти. Всі вже мали спуститися.

Хлопець потягнув Аду вільною рукою за собою, а другою притискав до грудей відьомський артефакт й підробку.

Свідомість Аделаїди немов пливла у в’язкому тумані. Вона просто волочилася за Давидом, намагаючись не думати про побачене у дзеркалі. Коридор уже був залитий денним світлом. Холодний мармур лоскотав босі ноги. Довелося так швидко тікати з церемоніальної кімнати, що вона навіть не встигла знайти капці, які раніше їй дала Лілія.

Удвох вони швидко дісталися сходинок. Давид жестом показав їй зупинитися і поклав книги на сходинку.

— Я зараз, — він подивився нагору. — Перевірю, чи там чисто.

Хлопець похапцем піднявся, перестрибуючи кілька сходинок за раз, і зник. Ада залишилася стояти в коридорі, спираючись на мармурове поруччя. Туман у голові почав розвіюватися, звільнивши місце дзвінкому болю. Вона вхопилася за голову обома руками.

— Що таке? — Давид спустився й обійняв її.

— Голова розколюється, — вона міцніше стиснула скроні.

Окрім болю, по всьому тілу прокотилася хвиля маленьких електричних розрядів, яка вирвалася назовні і тепер огортала її з усіх боків, немов броня. Ада провела рукою в повітрі, намагаючись торкнутися цього невидимого поля. Дивні відчуття, — ніби простір навколо неї став її продовженням.

— Квітко, ти щось відчуваєш. Це воно! Прокидаються твої сили, — усміхнувся Давид і відступив від неї на крок.

Коли він дав їй більше простору, Ада справді почала розрізняти в цих вібраціях чіткіший образ. До них наближався якийсь чоловік. Вона всім своїм єством відчувала небезпеку

від нього. Це було щось нове й незрозуміле. Вона не бачила картинок у голові, не чула голосів. Здавалося, ніби вона відкрила для себе новий орган чуттів. Як людина, що була сліпа, але раптом прозріла.

— Хтось іде сюди, Давиде. Я не знаю, зверху чи знизу.

— Відступи і зосередься на своїх відчуттях.

Ада відійшла назад і знову провела руками в повітрі перед собою. Вібрації трохи вщухли. Вона розвела руками. Її накрило раптове запаморочення від гостроти відчуттів: невидиме поле поколювало шкіру. Мало не впавши, вона похапцем спустилася. Діяти потрібно було швидко.

— Заховайся десь, Давиде. Часу немає. Візьми Першокнигу, а я відверну його увагу.

— Що?

Вона лише кивнула в бік книг — хутко! Хлопець нахилився й похапцем забрав фоліант разом із тканиною, у яку той був загорнутий.

— Я буду поряд, — кинув він, побіг назад коридором і зник за рогом.

Ада чула, як хтось спускається згори. Нахилилася, аби забрати збірку поезій, і схолола: Давид, поспішаючи, схопив не ту книгу. У її руках опинилась справжня Першокнига. Груди Ади здіймались з шаленою швидкістю, вона міцніше притулила до себе книгу й пішла назустріч відчуттю небезпеки. Сходинки були зависокі, вона двічі зашпорталася, тож мусила дивитися під ноги. Згори пролунали гучні кроки. Хтось зупинився навпроти неї.

— І що це ми тут робимо? — Аделаїда підняла голову й зустрілася поглядом із чоловіком, якого вони бачили вчора. Він зупинився трохи вище, з цікавістю розглядаючи її. Вона насилу згадала його ім’я:

— Артуре! Добрий день. Я іду до кімнати перевдягнутися. Трохи заблукала.

— Ще б пак, — він повільно спускався. Ада теж ступила вниз. — Твоя кімната на другому поверсі. Ти ж звідти йшла.

— Ой, точно,— вона озирнулася. — Ви праві. Перехвилювалася сьогодні, — змучено всміхнулася.

Артур швидко збіг униз і підійшов до Ади маже впритул. Вона яскраво відчула пряний, важкий аромат його парфумів. На ньому була біла сорочка, яка м’яко обтискала плечі, й темні штани. Комір вільно розходився, відкриваючи частину м’язистих грудей. Ада поспішила перевести погляд на його обличчя.

Від такої близькості стало неприємно. Вона знову відступила трохи назад. Ще вчора, коли поруч був Давид, Артур звертався до неї на «ви».

— Як пройшла твоя ініціація? — він поклав руку на поруччя і ступив крок до неї. Ада залишилася на місці, подумавши, що так можна й до першого поверху спуститися.

— Мені нема із чим це порівняти. І я майже нічого не пам’ятаю.

Ще крок. Ада стиснула книгу міцніше. Тільки тепер Артур перевів на неї погляд:

— А з Першокнигою що зібралася робити?

Паніка спалахувала червоними сигналами, розганяючи шестерні думок. Ада відчула, як спітніли долоні. Вона скидалася на загнане в пастку мишеня, а Артур — на голодного кота. Він підступився ще ближче, знову наблизившись майже впритул.

— Лілія сказала, що я маю вивчати її на дозвіллі, — промовила Ада перше, що спало на думку. Артур зацікавлено схилив голову. — Щоб наздогнати їх. Вона сказала, я маю вивчити багато заклять із Першокниги, бо безнадійно відстала від інших.

Ця брехня злетіла з вуст так упевнено, що, якби не дрижаки, вона б пишалася собою. Артур нічого не відповів, дивлячись просто Аді в очі. Вона стоїчно витримала цей погляд. Аж раптом він голосно розреготався. Його сміх луною прокотився коридором.

— Маленька, це тобі не Гоґвортс, — сміючись, він спустився нижче.

Напруга, що висіла між ними ще мить тому, зникла. Ада досі відчувала неприязнь та якусь загрозу від цього кремезного чоловіка, але зараз видихнула з полегшенням. Вона обрала правильну тактику. І вирішила продовжити гру, прикидаючись наляканим оленятком.

— То ви хочете сказати...

— Нема там ніяких заклять.

Усмішка вмить щезла з його обличчя.

— Але ж я справді нічого не знаю про відьомство, — Ада заправила локон за вухо і сама ступила крок до нього. — Абсолютно нічогісінько.

— Це так не працює. Навчитися можна лише на практиці, — він поклав руку їй на плече. Дівчина ледь стрималася, щоб не сіпнутися. — Відьомство, — промовив він розтягуючи кожну букву, — це частина тебе. Воно завжди було в тобі. Твоя подруга, те бісове створіння, пожартувала. І повір мені, це доволі небезпечний жарт. Хтось міг подумати, що ти хочеш украсти реліквію ковену, — він стиснув руку Ади трохи вище ліктя. — Не найкращий старт, тобі не здається?

— О, то мені дуже пощастило, що я зустріла саме вас, Артуре, — усміхнулася Ада. — Вляпалася в таку дурню. Не знаю, що зроблю з Лілією!

Вона насупила брови й врешті відступила.

— Лілія загралася в мініверсію Верховиці. Жахливий характер. Що ж, іди перевдягайся. Я поверну Першокнигу на місце, — він простягнув руки до книги. Аделаїда лише притиснула її міцніше до себе, гарячково намагаючись щось вигадати, щоб не дати йому цього зробити.

— Адо! — до них долинув голос Давида з коридору, а за мить він вибіг з-за рогу. — Я переплутав... — хлопець зупинився й вирячився на них. — Що відбувається?

— Твоя любка викрала Першокнигу, — Артур сперся на кам’яне бильце сходів і схрестив руки на грудях.

— Я не викрадала! Давиде, Лілія сказала мені, що маю вивчати її, щоб наздогнати вас!

— Це так на неї схоже, — Давид засміявся. — Давай, я віднесу її назад.

Хлопець упевнено забрав книгу з Адиних рук і розвернувся до Артура:

— Можу попросити тебе провести Аделаїду в кімнату, а потім до їдальні? Я маю ще завершити прибирання в залі.

Чоловік здійняв брову і криво посміхнувся:

— Авжеж, — він спустився і поманив Аду за собою. — Ми вже запізнюємося. А це неґречно. Ходімо, — він махнув рукою, і з тіні коридору вийшов юнак, який тримав руки за спиною. — Проведи пана Адамовича й допоможи, якщо буде треба.

— Я і без служки обійдуся, — насупив брови Давид.

— І все ж я наполягаю.

Ада переглянулася з Давидом. Він стиснув її руку, даючи зрозуміти, що все гаразд. Вона нарешті видихнула. Хоча це й було цілковите фіаско, принаймні їх не викрили. Хотілося кричати, але не час впадати в паніку. Попереду чекало ще одне випробування. Давид відпустив її руку, і вона рушила за Артуром.

Вони швидко дійшли до потрібної кімнати. Щойно Ада опинилася за зачиненими дверима, упала на ліжко обличчям униз. Як же хотілося потонути в теплих обіймах м’якої постелі, але поки що це неможливо. Вона швидко знайшла вчорашній одяг, натягнула сорочку, зверху сукню. Розправила сукню й підійшла до дзеркала.

Поглянула на своє відображення й заклякла.

На лівій щоці ярів слід від великої долоні. Чому ж ні Давид, ні Артур нічого не сказали про це? Тремтячими руками Ада вивернула на стіл косметичку в пошуках тонального крему. Знайшовши, спробувала замаскувати пляму. Не вийшло. Вона лише відчувала маску на обличчі, крізь яку проступав відбиток долоні. Він був схожий на опік, хоча зовсім не болів. Ледь опанувавши себе, Ада потягнулася за медальйоном братства, щоб одягнути, але той відскочив від руки, аж іскри полетіли.

— Ай! — Ада притулила руку до грудей. Ще раз подивилася на себе в дзеркало, сподіваючись, що слід скоро зійде, і вийшла з кімнати.

— Артуре, скажіть, я маю нормальний вигляд? Для такого заходу?

Він стояв навпроти дверей, схрестивши руки на грудях. Уважно подивився на неї, розтягнувши губи у вже знайомій кривій усмішці.

— Та це всього-на-всього сніданок серед своїх.

Ада цокнула язиком.

— Ти маєш чудовий вигляд, хіба що дуже бліда.

Він підставив їй лікоть. Ада, зніяковівши, взяла його під руку. Артур здавався розслабленим та знудженим, але напруженість його м’язів давала підстави думати, що це лише гра. Дивно, що за добу перебування в цьому маєтку вона натрапляла на нього вже двічі. Подумала, що потрібно було вчора більше розпитати про нього в Давида.

— Не хвилюйся. Усі будуть раді твоїй появі.

Вони перезирнулися. Ада першою відвела погляд.

— Це справжнє диво, що ти знайшлася.

— Зірки якось так зійшлися, — образ оленяти вже надійно закріпився за Адою. Хіба здаватися слабкою — не найкращий захист?

— О, це влучно сказано! Ми думали про тебе. Ну, не те щоб постійно, — знову кривувата усмішка. — Хтось вважав, що твої батьки того злощасного вечора взяли тебе із собою в гірський будиночок на зустріч із... — він замовк — ...друзями.

Ада ледь стримала роздратування. Він, як і Вікторія, говорив про це віроломне вбивство, наче про нещасний випадок. Невже вони так довго самі себе переконували в цій брехні, що повірили в неї?

— А дехто був певен, що заховали. Що ж, шкода, ми не робили ставок, — гиготнув він.

Вони вже спустилися на перший поверх. Аделаїда не знала, що відповісти, тож Артур продовжив свій монолог.

— Твої батьки дуже допомогли нам. Можна сказати, врятували весь ковен. Я особисто вдячний, — він торкнувся грудей і злегка схилив голову. — Бо це, зрештою, врятувало й мене, і моїх дітей.

— Ви про що? — запитала Ада більш схвильовано, ніж хотіла.

— Але водночас вони стали нагадуванням, що кожен буде покараний, якщо наважиться піти проти ковену та волі Велеса.

Ада зупинилася, щосили намагаючись себе контролювати та зберігати образ наляканої дівчинки. Притиснула руку до грудей і мовила:

— Я знаю про це дуже мало. Майже нічого.

— О, саме вони запропонували те покарання за непослух, — він смакував кожне слово. — І навіть самотужки домовилися з богом. Фактично обміняли власні життя на прощення для інших. Інакше ковен спіткала б катастрофа.

Серце гупнуло, як барабан, і немов кудись провалилося. Невже її батьки зрадили своїх друзів, послали їх на смерть, а самі знайшли спосіб усіх перехитрити та втекти? А що, як не було ніякого закляття, а просто чорний слід на їхніх душах зробив їх такими холодними, відлюдькуватими, дивними?

І що тепер робити з цією інформацією? Як розповісти друзям? Тим, хто прагне помсти за своїх батьків. Нудота підступила до горла, лишаючи кислуватий присмак. Тієї миті Артур відчинив перед нею масивні подвійні двері, оздоблені позолотою, і галантним жестом запросив усередину.

Такого сніданку в її житті ще точно не було. Величезна їдальня потопала у світлі, що щедро лилося крізь високі вікна. Три кришталеві люстри висіли над столом — вимкнені, вони все одно вражали. їхні прозорі підвіси вловлювали сонячні промені й мерехтіли всіма кольорами веселки. Довгий стіл був сервірований у чорно-білих тонах. Його прикрашали композиції з білими лілеями та свічками у старовинних срібних канделябрах.

Там було зо два десятки людей. Вона одразу впізнала декана університету та двох медійних особистостей — ніколи б не подумала, що вони можуть бути залучені до чогось подібного. Її друзі теж уже сиділи за столом. У кутках кімнати стояли покоївки. Усі біляві, схожі одна на одну, наче рідні сестри. Ідеально рівні постави, руки за спиною складені в замок. Щось у них було напрочуд знайомим, але Ада не могла вловити, що саме.

Та вона швидко перемкнулася, поглянувши на Вікторію. Верховиця сиділа на чолі столу. Місце справа від неї зайняв Артур.

Вікторія повільно встала, підійшла до Ади й обійняла її за плечі. Солодкавим голосом оголосила присутнім: