Таємний спадок. Братство. Книга 1

— Моя родино, з радістю повідомляю вам, що Аделаїда Добровольська пройшла ініціацію і тепер займає своє, за правом народження, місце серед нас.

Усі тихо зааплодували в унісон. На деяких обличчях промайнула легка усмішка. Ада спромоглася усміхнутися у відповідь. Вікторія поплескала її по спині та вказала на вільний стілець в іншому кінці столу — навпроти себе.

— Ми дуже-дуже раді, що ти тепер з нами, дівчинко, — промовила Верховиця, сідаючи на місце.

Погляди присутніх були прикуті до Аделаїди. Вона з полегшенням помітила, що Давид та Лілія сидять по обидва боки від неї. Ближче до середини столу помітила й Дем’яна. Він кивнув, даючи зрозуміти, що знає. Плюхнувшись на своє місце, Ада з гучним скрипом підтягнула стілець якомога ближче до столу.

Лілія поглядом запитала, як усе минуло. Але Аделаїда лише похитала головою. З протилежного боку столу, спершись на руку, за ними спостерігав Артур. Ада відвернулася від Лілії. Нехай він думає, що це дівочий конфлікт через жарт із Першокнигою.

Під столом Давид простягнув до неї руку, і вони переплели пальці. Ада подумала, що тепер усе стало ще складнішим: окрім болісної невдачі, на її обличчі залишився дивний слід,

що ніяк не зникав. І, здається, ніхто його не помічає. А на додачу... новини про батьків, які їй геть не подобаються.

Найгірше, що вона не розуміла, чи варто з кимось ними ділитися. Та принаймні Давиду вона точно могла довіряти. Зараз його тепла рука була єдиним, що допомагало рівно дихати.

— Як я вже сказала, ми одна родина, — пролунав з протилежного краю столу голос Вікторії. — Ми ставимося одне до одного, як до рідні. Тому, Аделаїдо, ти завжди можеш звернутися до будь-кого з нас по допомогу чи підтримку.

Розуміючи, що потрібно щось відповісти, Ада притулила руку до серця і промовила:

— Дякую, я щаслива віднайти таку велику родину.

— Саме тому ми інколи збираємося на сніданки та вечері, — Вікторія обвела рукою залу. — Це так по-сімейному. Можливо, ти чекала чогось іншого?

— Я лише відкриваю для себе цей світ, — знову довелося через силу усміхатися, — і магію. Тому нічого не очікую. Лише дивуюся.

— Що ж, попереду на тебе чекає багато цікавого, — підморгнула Вікторія.

Розпочалося частування. Стіл ломився від їжі. Найближче до Ади були млинці з джемом та ікрою. Вона відчула, як скрутило шлунок, і обережно потягнулася до них. Здавалося, увага навколо неї мала б ущухнути, але члени ковену все розпитували то про її дитинство, то про дар.

— А скажи мені, миле дитя, — пролунав жіночий голос через стіл. Жінка, як і Вікторія, без певного віку. Але якщо Верховиця була сухою і змореною, ця — пашіла життям. Вона була одягнена в червону сукню. Темне волосся хвилями спадало на плечі, а таких смарагдових очей Ада ще не бачила.

Коли вона заговорила, у їдальні запала тиша. — Чи не збереглися в тебе старовинні записи вашої родини?

— Боюся, що ні, — Ада відклала виделку, задивляючись на жінку.

— Шкода, — промовила та, поправляючи смарагдовий перстень на вказівному пальці.

— Лізо, невже тобі досі мало власних знань? — запитав худорлявий чоловік із рудою козлячою борідкою.

— Я відповім уже твоїм правнукам, Даниле, — підморгнула вона. Хтось засміявся.

Ада перезирнулася з Давидом. Він нахилився до неї і прошепотів:

— Це Єлизавета Баторі.

— Та сама? — Ада знов поглянула на жінку. Та немов почула їхню розмову і кивнула.

Усім присутнім було цікаво, як Аделаїда прожила стільки років, не знаючи правди про себе. Дві жінки пригадали її матір — мовляв, вона була надзвичайно обдарованою відьмою. Та Ада досі не розуміла, як хтось може цікавитися нею, коли поруч сидить Єлизавета Баторі. Скільки тут ще таких, як вона?

Ада відповідала заготовленими ще для Вікторії фразами й постійно безглуздо всміхалася. Налякане оленятко як воно є.

Покоївки час від часу підходили до столу, прибирали брудний посуд та ставили новий. Або подавали гостям рушники й допомагали з напоями.

Загалом це був найдивніший сніданок в Адиному житті. Усе скидалося на якесь сновидіння.

— Дякую, — промовила вона до покоївки, коли та нахилилася прибрати її тарілку. Перевела погляд на іншу: вони не

просто були схожі, наче сестри, вони були однаковісінькі. Ще одна підійшла по тарілку Давида.

— Що сталося? — він нахилився до Ади, помітивши її здивування.

— Покоївки, — Ада вказала рукою на одну з них. — Так дивно, четвернята — і всі тут працюють?

Давид засміявся.

— Постійно забуваю, що ти росла не з нами. Вони не люди, — сказав він уже тихіше.

— В сенсі?

— Бачила б ти свої очі, — він знову всміхнувся. — Це хованці — нижчі духи, що можуть набувати людської подоби. Дуже корисні в побуті й легкій роботі, бо чітко та старанно виконують вказівки, але не мають власної волі та інтелекту як такого. Словом, Канта з ними не обговориш. Та ти й могла вже зустрічатися з ними. В університеті є кілька таких прибиральниць. А ще Інга, секретарка нашого братства.

— Ніколи б не подумала, — розтулила рота Ада. — Вона, звісно, здавалася дивною, але щоб істотою з... Звідки, власне?

— З іншого світу, скажімо так.

— Скільки ще всього ви мені не розповіли?

— Квітко, це ж зовсім незначна інформація, — він знизав плечима.

Тим часом гості почали вставати з-за столу. Кожен підходив до Вікторії, цілував у щоку або тиснув руку і йшов собі.

Ада змучено видихнула. Сніданок добігає кінця, і вони скоро зможуть повернутися в гуртожиток.

— Така ж незначна, як і те, що Першокнига мене вжалила й напилася моєї крові? — пробубоніла Ада.

— Гм, — Давид насупив брови. — Пробач. Зі мною це сталося так давно, що я зовсім забув, — він перевернув її долоню та поцілував.

Ада вкотре зачудувалася його вродою і тим, який він лагідний. Неможливо було сердитися на цього хлопця.

— Знаєш, Давиде, я думаю, ти помиляєшся щодо відсутності особливого дару. На тебе неможливо злитися, — вона вперше за цей ранок щиро й легко всміхнулася.

— Це діє лише на тебе, квітко, — їхні пальці знову переплелися під столом.

Давид, здавалося, не надто засмучений тим, що їхній план не вдався. А от Дем’ян та Лілія сиділи похмурі.

— Лілю, — прошепотіла до неї Ада, — ми щось вигадаємо...

Дівчина стрепенулася й похитала головою, а тоді зиркнула в бік Верховиці. Вікторія перешіптувалася з Артуром. Зустрівшись поглядом із Адою, поманила її до себе.

Аделаїда обережно підвелася, поправила сукню, заправила неслухняне волосся за вуха та рушила до другого кінця столу.

— Як ти почуваєшся, Аделаїдо? — Вікторія поплескала долонею по стільцю поруч. Ада сіла. Артур ліниво сперся на руку, спостерігаючи за їхньою розмовою.

— Трохи втомлено. Ніби з мене висмоктали всі сили.

— Можливо, тобі буде корисно залишитися в маєтку на кілька днів?

Ада стиснула поділ сукні. Вона мріяла про момент, коли поїде звідси, а тут такі пропозиції.

— Дякую, але треба їхати в універ. Кінець семестру. Маю готуватися до іспитів, — вона закотила очі.

— Ну звісно, звісно. З Лілією нема проблем? Вона тебе не ображає?

— Ні, все добре.

— Гаразд, — Вікторія уважно дивилася їй в очі.

Аду пробили дрижаки. А що, як у Верховиці є свої особливі сили й вона може читати думки? Чи знає, коли людина бреше. Залишалося хіба сподіватися, що про такі важливі речі друзі точно не забули б попередити.

— Прогуляємося? — вона встала з-за столу, не залишаючи Аді вибору.

Що ж, Ада однаково мала поговорити з нею про батьків.

— З радістю, — Аделаїда встала за нею, глянувши на друзів. Утрьох вони провели Аду поглядами.

— Ходімо в мій зимовий сад, тобі там сподобається. Артуре, — Вікторія торкнулася руки чоловіка, — проведи гостей. Нагадай усім про наступну зустріч.

Артур кивнув і теж підвівся. Утрьох вони вийшли з їдальні та розійшлися коридором у різні боки. Вікторія взяла Аду під руку.

— Мила моя, розкажи, як минула твоя ініціація? Давид сказав, ти зомліла.

— Так. Це було дуже дивно... Я майже нічого не пам’ятаю. Побачила щось таке, що мене налякало. Аж так, що я знепритомніла.

Верховиця гмикнула.

— Всяке буває. Багато хто з нас усе життя намагається зрозуміти сенс почутого під час ініціації. Погано, що ти не пам’ятаєш.

— Прямо дуже погано?

— У подорож краще вирушати із мапою, еге ж? — Вікторія всміхнулася.

— Це так... А ви свою пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, — Верховиця подивилася Аді просто у вічі, трохи вигнувши кутики вуст. — Чудово пам’ятаю.

Запитувати, як саме пройшла ініціація, Ада не стала.

Пройшовши майже все західне крило маєтку, вони вийшли до зали з великим скляним куполом. Схожа, але значно менша була в університеті. Всередині стояв неймовірний аромат свіжих квітів. Тепер стало зрозуміло, звідки стільки трав для вранішньої ванни. Плющ обплітав стіни та колони, розлога папороть розкидала своє листя просто на кам’яну підлогу. У центрі квітли кущі троянд — білі та рожево-бузкові.

— Ось ці вивела твоя мати, — Вікторія провела її до середини і вказала на троянди з небаченим досі забарвленням.

Аді перехопило подих. Це місце було неймовірним. Вона уявила, як чудово було би приходити сюди щодня, вчитися тут, читати. Чарівний шматочок літа серед зими.

— Вона обожнювала рослинництво. Ми досі користуємося її рецептами трав’яних зборів для обкурювання. Не просто полин, а суміші різнотрав’я, — вона легенько всміхнулася. — Такий сильний зв’язок із землею, хоч це й не була її панівна стихія.

— Я навіть не здогадувалася, — Ада простягла руку, торкнулася тоненьких пелюсток. Вдома в них був сад, але ним завжди опікувався садівник, що приходив кілька разів на тиждень. Вона ніколи не помічала, щоб мати поралася з квітами.

— Так-так. У вас на території університету є літня бібліотека з квітами. Це теж була її ініціатива.

Аделаїду накрив смуток, ніби її батьки справді померли під час того вибуху. Довелося крадькома вщипнути себе за руку, щоб вийти із заціпеніння. Одна річ — удавати налякане оленятко, і зовсім інша — стати ним направду.

— Вочевидь вони готувалися. Тому найняли чи причарували ту жінку, що тебе виростила.

— Вочевидь, — тихо повторила Аделаїда. — Артур розповів мені дещо... — сумно промовила вона. — Не знаю, що тепер думати.

— Що саме, Аделаїдо?

— Що тато і мама... Що це вони вигадали те покарання. Це правда?

Вікторія уважно поглянула на неї. А потім склала руки за спиною і повільно рушила довкола клумби.

— Це правда. Ми були в розпачі. Союз із Велесом, що віками захищав наші родини, був під загрозою. Ми не виконали своєї частини угоди. І тоді Ірена поділилася зі мною думками. Ми спланували все разом, — вона зупинилася навпроти Ади. їх розділяли кущі пахучих квітів. — Але так, головна ідея, завдяки якій ковен цілий і процвітає, належить саме Ірені, — Вікторія закрокувала далі. — Твоя мати була чудовою. Так і знай. І батько також, — вона підійшла до Ади й, нахилившись, вийняла із землі секатор. — Адже вся та метушня з відмовою віддати первістка в жертву Велесу — теж була її ініціативою. Дем’ян був першою дитиною серед вас. Це мав би бути він. Але Адамовичі здійняли бучу й відмовилися віддати першого сина, навіть коли з’явився другий. Твої батьки підтримали їх і вмовили мою сестру переглянути правила. Та правила встановлюємо не ми й не нам їх переглядати. Добробут та справи ковену завжди вищі за особисті амбіції і бажання.

Ще порція знань, які важкими брилами впали в душу. Її батьки не просто зрадили друзів. Вони взагалі були причиною всього. Ада розуміла, що цим точно не можна ділитися з іншими. Принаймні поки що. Верховиця впевнена, що її батьків покарано разом з іншими, а натомість вони знайшли спосіб зрадити всіх двічі.

Вікторія зрізала одну з тих особливих троянд майже біля бутона.

— Але що таке життя дев’яти людей супроти життів цілого ковену й незліченної кількості їхніх нащадків?

Ада замислилася, не знаходячи відповіді.

— Це ніщо, Аделаїдо, — вона простягла квітку дівчині. — Маєш розуміти й пам’ятати це. Ми щорічно приносимо жертви задля добробуту людства. Наші відьми віддавали свої життя на війнах. Зупиняли поширення епідемій. Це ми зробили світ таким, який він є. І робитимемо далі, покоління за поколінням.

Ада тремтливою рукою взяла троянду і притиснула до себе.

— Можеш посадити її. Попроси когось із хлопців, вони допоможуть їй прорости.

— Дякую.

Цей жест був таким щирим і людяним. Тепер в Ади з’явилося ще щось, що пов’язувало її з матір’ю. Ця троянда — ніби тоненька ниточка в минуле, де її мати захоплено вирощувала квіти й була щасливою. Чомусь у цьому саду вона уявлялася саме такою. Ада ніколи не бачила її насправді радісною. Можливо, тут вона пережила останні миті щастя.

— Ти маєш ще якісь запитання до мене?

— На що схожа розмова з богом?

— Ні на що, до чого ми звикли, — Вікторія притулила руку до грудей. — У такі моменти я відчуваю його всюди. Чую у своїх думках та в серці.

— Мені треба розібратися в усьому, що стосується магії. Як вона працює. Розкласти все по поличках отут, — Ада постукала себе пальцем по скроні. — Можливо, я б могла повивчати Першокнигу?

— Першокнига відкривається лише Верховиці. Все, що тобі треба зараз робити — це прислухатися до себе. Твоя сила ось-ось має озватися.

Ада нічого не відповіла, лише покрутила в руках квітку.

— Що ж, тобі час збиратися до університету, а мене чекають справи. Ви всі знову приїдете сюди на зимове сонцестояння. Ми завжди дуже яскраво святкуємо. Буде Бетлегем і твій перший ритуал, зможеш повноправно увійти у ковен. Лілія та інші допоможуть тобі. Тримайся їх, навіть якщо у вас будуть непорозуміння. Серед них ти завжди знайдеш підтримку.

— Гаразд.

Вікторія стиснула їй плече й попрощалася. Аделаїда ще на кілька хвилин залишилася у саду. Сіла на ковану лавку і, прокручуючи в руках троянду, намагалася уявити свою матір тут. Ось вона — порпається в землі. Волосся заплетене в коси, очі сяють радісним блиском. Можливо, поруч, просто на цій самій лавці, сидить її батько. Читає книгу й милується коханою. Його очі теж сяють. Попри моторошну правду про них, це були її батьки. Колись вона зможе поговорити з ними про це. Колись усе стане на свої місця. Ада сподівалася на це.

Додому всі їхали однією автівкою, щоб не гаяти час і все обговорити. Переповівши історію з Першокнигою та майже всю розмову з Вікторією, Ада просто заснула на колінах Давида, який ніжно гладив її по волоссю. Дуже багато всього сталося. Аделаїду вже не жахали події, що відбуваються. Все вийшло за межі взаємодопомоги між нею та друзями. Вона вже загрузла в цьому і мала в усьому розібратися.

НІЧНІ ВІЗИТИ

Після ініціації минуло два тижні, та Ада досі почувалася виснаженою і постійно хотіла спати. Фелікс пояснив, що людським тілам важко витримувати контакт із богами, потрібне тривале відновлення.

От і сьогодні, у вихідний, вона проспала цілий день, зрідка виринаючи зі сну. У такі моменти їй здавалося, що з нею в кімнаті хтось є. І в повітрі стояв якийсь дивний сморід — озону та квітів, що перестояли у воді, і їхні стебла вже почали гнити.

Ада остаточно прокинулась і розплющила очі. Уже стемніло. У кімнаті було тихо, але чиясь присутність була незаперечною. Вона подумала, що це Ніна спить, та коли перевернулася на інший бік, побачила порожнє ліжко. Захотіла покликати подругу — і не змогла. Слова застрягли в горлі. Тілом прокотилася хвиля паніки. Щось було не так. Це нагадувало відчуття, коли хтось стоїть за спиною — жодного руху, але тіло завмерло в напрузі. Ада глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе.

Пробігла поглядом по кімнаті: шафа, робочий стіл, трюмо з великим дзеркалом. І щось, чого в кімнаті точно не мало бути. Чи хтось. Ада спробувала зіскочити з ліжка, та тіло наче скам’яніло.

Створіння було аномально худим, темним, у якомусь лахмітті, з рідкими пасмами волосся на голові. Воно сиділо на підлозі, ніби чатуючи на неї. Однією тонкою блідою рукою трималося за спинку ліжка, а іншу поклало на ковдру біля ніг дівчини.

Аделаїда заплющила очі. Серце шалено калатало, тіло пронизав холод. Вона не ворушилася. Боялася видати, що прокинулася. Істота біля ліжка здавалася нерухомою. А якщо вона рухалася дуже повільно і зараз наближалася до неї? Ця думка не дозволяла розплющити очі.

Вона подумала про Давида. Спробувала подумки покликати його до себе. Чи була вона на це спроможна? Можливо, вона могла б зв’язатися з кимось із друзів. Хтось мав би почути її. Прийти до неї. Вона кликала їх одного за іншим. Не могла зрозуміти, скільки минуло часу. Це могло бути абсолютним безглуздям, адже ніхто ніколи не говорив їй, що вони здатні до телепатії чи чогось такого.

Ніхто не приходив. Страх застряг у тілі. Ада наважилася ледь-ледь розплющити праве око й подивитися на підлогу. Тепер почвара сиділа на пухнастому килимку. Ада знову заплющила очі. Істота точно ще трохи наблизилася. Якби захотіли, вони б зустрілися поглядами одне з одним.

Рятівною стала думка про сонний параліч. Ось що це! Колись вона читала про це в інтернеті: моторошний стан, коли твоє тіло ще спить, а мозок прокинувся. Свідомість плутається. То як же із цим боротися? Страх не відпускав. Ада вирішила ще раз спробувати застосувати свої сили.

Вона зосередилася і чітко уявила той пухнастий килимок. А потім — як він спалахує. Відчула тепло на обличчі. Жар розливався тілом. Енергія вирувала, пробивалася назовні, шукаючи виходу. Ада уявляла, як килим спалахує разом із тим створінням!

Вона занурилася в цю думку, і до її носа долетів запах гару. А за мить — знайомий тріскучий звук. Видихнувши, Ада розплющила очі. Килимок справді палав. Вона підхопилася і скинула на нього ковдру.

Пожежа була ліквідована. Жодних створінь у кімнаті. Аделаїда навіть зазирнула під ліжко. Буває ж таке! Тривога щодо пережитого кольнула на мить, але більше її вразило, що вона змогла розпалити вогонь силою думки! Міра точно пишатиметься нею. На підлозі валялися підпалена ковдра та килимок. Кожна клітина її тіла досі пульсувала вогнем. Ніби вона народилася наново. Ада намацала на столі телефон. Глянула на екран — пів на сьому вечора. Давид на тренуванні. А де всі інші? Вона написала Феліксу:

«Де ви всі?»

Відповіді не було.

Ада пішла у ванну. Розглядаючи себе в дзеркалі, змучено зауважила, що слід від примарної долоні, хоч і став менш помітним, досі був на місці. Вона почистила зуби, одяглася і тільки тоді отримала повідомлення від Фелікса:

«Я далеко. Повернуся завтра. Дівчата в підвалі, можеш устигнути побачити дещо цікаве».

Ада вирвала аркуш із першого-ліпшого зошита і швидко спустилася вниз. У підвалі горіло безліч свічок, простір був окурений пахощами та цигарками Міри.

— Нарешті почуваєшся краще? — Лілія досі була сумною. Вона вкотре стала допитуватися про розмову з Вікторією. Новий план ще не з’явився.

Ада спіймала себе на думці, що останні тижні вже не згадувала про від’їзд. Так, вона гадала, що все це займе менше часу, та все ж її друзі виконали свою частину угоди. Тож і вона мала.

А ще це все починало їй подобатися. Відчуття власної унікальності та приналежності до чогось настільки особливого інтригувало. Тепер річ була не лише в батьках. А й у зв’язку із самою собою.

— Ви не повірите, чого я навчилася! — вона схопила сріблясту тацю, поклала на неї зім’ятий аркуш і, зосередившись, повторила свій трюк із вогнем. Папір швидко згорів, залишивши по собі лише попіл.

Міра заплескала в долоні:

— Здається, ти позбавила мене необхідності гратися у вчителя. Як ти до цього дійшла?

— У мене був сонний параліч. Ну, знаєте той дивний стан заціпеніння. І чомусь найвдалішою ідеєю, як його позбутися, стала спроба підпалити килимок. Вдала спроба. От, власне...

Дівчата перезирнулися:

— І часто в тебе такі паралічі?

— Це вперше. Але сплю погано вже понад місяць. Просто треба буде відпочити, коли все закінчиться.

— Треба відпочити до того, подруго, — Міра обійняла її за плечі.

— Насправді я бачила щось дивне. Мені здалося, що в кімнаті була якась істота. Мені стало дуже страшно, — Ада подивилася собі під ноги. — Я була наче паралізована, а це щось ніби рухалося. І до того кілька разів мені здавалося, що я щось відчуваю. Чиюсь присутність. Тут не може бути... — вона затнулась на секунду, — привидів або чогось такого?

Лілія закусила губу. Міра всміхнулася, але, побачивши реакцію подруги, вмить стала серйознішою:

— Привидів тут точно немає. Це щось інше, Адо, але не хвилюйся.

— Розповімо хлопцям і розберемося з цим, — Ліля стиснула Аді руку. — А поки що ночуй у Давида. Нехай він завжди буде поруч.

— Добре, — такі застережні заходи Аду лише тішили. — І, дівчата, я залишуся з вами, поки ви не досягнете своєї мети. А потім... — Ада глибоко зітхнула. — Можливо, і потім. Мені досі складно все це прийняти, але я спробую.

— Це вже інша розмова, сестро! — Міра міцніше обійняла Ті. Навіть обличчя Лілії торкнулася тепла усмішка.

— Отже, план трохи змінюється. Треба, щоб ти стала повноправною членкою ковену. Своєю. А тоді знайдемо спосіб усе зруйнувати, — Ліля на мить змовкла, вдивляючись у її обличчя, а потім сказала, мов вирок: — Адо, але це значить, що тобі доведеться принести когось у жертву.

Всередині все обірвалося. Ейфорія, яку вона відчувала після опанування нового вміння, випарувалася. Принести людину в жертву? Навіть не просто спостерігати? Зробити це самій? Груди стиснуло так, ніби хтось ізсередини схопив ребра руками. Судомна хвиля зі шлунку піднялася до горла. Вона не могла сказати «так».

Але десь на самому дні душі ворухнулося зрадницьке, немислиме відчуття, що не може сказати й «ні». Ліля і Міра — її найближчі подруги. Майже сестри. Щось у цьому зв’язку було для неї важливішим, ніж будь-яка логіка чи мораль.

Помітивши вираз Адиного обличчя, Лілія швидко додала:

— Ну, або щось вигадаємо. Дем’ян, мабуть, не просто так дав тобі обіцянку, що ти ні в чому такому участі не братимеш. Певно, він має ще якісь варіанти.

— Ага. Ділю... — Ада сама не вірила в те, що збирається сказати. — Я можу спробувати. Не обіцяю, що в мене вийде, але спробую... Думаю, що зможу, за певних умов. Якщо це буде направду погана людина. Хтось, без кого світ став би кращим.

Лілія затримала на ній погляд, а потім лише похитала головою.

— Ми постійно про це думаємо. Коли є можливість, так і робимо. Але на свято жертву обиратиме Вікторія. Ми спробуємо дізнатися, чи можна повпливати на це саме для тебе.

Ада не раз міркувала про це. Що, як вона мала б змогу знешкодити якогось поганця? Справді погану людину, що заслуговує на покарання? Звісно, вона не мала права засуджувати когось на смерть, але вже якщо вибору не буде... Треба обговорити це з Дем’яном. Долоні похололи, й Аделаїда відігнала ці думки якомога далі. Можливо, вона переоцінила себе й насправді не зможе нічого такого зробити.

— Як це було вперше у вас?

— У дванадцять. Ця історія навряд тебе підбадьорить, — Лілія говорила рівно, майже спокійно, але її пальці тремтіли, коли вона провела руками по сукні. — Вікторія просто сказала, що вже час. Що це — мій обов’язок. Так, ніби то було домашнє завдання або чергування в школі. Давид і Дем’ян уже тоді принесли свої жертви. Я не мала відставати. Кожен із нас мав це зробити. Бо так треба.

Вона замовкла. Її очі були сухими, але голос спохмурнів.

— З нами перші роки був чоловік. Андрій. Він учив нас усього. Був добрим, терплячим. І саме він керував процесом.

Стояв поруч. Казав, що та як робити, скеровував, — Ліля різко вдихнула, ніби їй раптом забракло повітря. — Було моторошно й гидко... Я тоді ще не до кінця розуміла, що це — назавжди. Просто... Це здавалося страшенно неправильним, але всі підбадьорювали мене, — вона відвела погляд, вдивляючись у темний куток підвалу. — Я зробила це. А потім заховалась у комору й проридала там пів ночі. Щоб ніхто не бачив. Бо не можна було показувати слабкість.

Лілія замовкла, натомість заговорила Міра:

— А я вбила чотирьох людей, перш ніж потрапила до маєтку ковену.

Ада розтулила рота.

— У Міри був особливий випадок, — м’яко втрутилася Ліля. — її здібності проявилися ще до ініціації. Але вона не розуміла їх та не вміла контролювати.

— Я жила з родичами батька, — продовжила Міра. — Вони ніколи з цього не раділи, але терпіли мене. Батькова рідня нічого не знала про відьомство, тому ніхто не підозрював, що відбуватиметься зі мною. Вони просто були змушені взяти сироту на виховання. Перша пожежа сталася, коли мені було десь вісім. Я прокинулася в охопленому полум’ям ліжку. Вони подумали, що я бавилася сірниками, і покарали мене. Потім це стало повторюватися. Все, що я отримувала — це постійне відчуття небезпеки й червону дупу від дядькового ременя, — Міра закурила і відвернулася вбік. — Усе закінчилося дуже погано. Вони всі згоріли під час чергової пожежі. Усі. Мене знайшли пожежники — напівживу, обпечену. Не знаю, як я вибралася. Геть не можу згадати. Хай як мені з ними жилося, та я не хотіла цього. Вони й досі мені сняться. Мені було тринадцять. Потім я ще майже рік прожила в дитбудинку, поки по мене не прийшла Вікторія.

— Міро, мені так шкода, — Ада стиснула її руку на знак підтримки, а тоді обійняла.

— Тільки опинившись поруч з іншими, я відчула себе нормальною. Здавалося, що все правильно, все так, як і має бути. Тому, Адо, я знаю, через що ти проходиш. До речі, ми саме збиралися заглядати в майбутнє, щоб зрозуміти, що робити далі, — у Міриному голосі знову звучала звична впевненість. Вона гупнула по столу невеличким сріблястим свічником. Звісно, також зі змією. Помахом руки запалила свічку.

— Я можу якось допомогти?

— Сідай навпроти мене, — Лілія підсунула стілець і, граційно сівши за столик, простягнула до Ади руку.

«Цікаво, хто вимив цей стіл від крові?» — подумала Ада, вмощуючись. Вона взяла дівчат за руки. Міра тихенько почала наспівувати щось схоже на мантру «ом». Ада вдивлялася в полум’я, але нічого не бачила.

— Щось дивне. Темна тінь над кимось... Смерть. Це смерть!

Міра різко відпустила їхні руки.

Десь нагорі почулися крики.

Дівчата перезирнулися, загасили свічки й кинулися з підвалу.

У холі панувала метушня. Там зібралася купка студентів. Якась дівчина пробігла повз них, зачепивши Лілю плечем — зазвичай такого ніхто б собі не дозволив.

— Що сталося? — крижаним тоном запитала лідерка братства.

— Хлопець помер. Його дівчина відійшла на хвильку, повернулася — а він уже мертвий. Поліція та швидка скоро будуть.

— Хто?

— Свят Ткачук.

Ада охнула й пошукала поглядом Ніну, але її тут не було.

— Дзвони хлопцям, — скомандувала Ліля до Міри. — А я подзвоню декану. Погано, що так швидко рознеслося.

Вона пішла до сходів, що вели в чоловіче крило, жестом показавши дівчатам іти за нею.

— Фелікс десь далеко, — озвалася Ада.

— Так, він зі Стефаном, — Міра запнулася. — Вони дуже зблизилися. — Лілія здивовано здійняла брови, та Міра у відповідь лише стенула плечима. — Сходжу по цигарки й заодно викличу Давида з Дем’яном.

Поки чекали приїзду поліції, швидкої та хлопців, Ада знайшла Ніну в їхній кімнаті. Подруга лише поцікавилася, що з килимком. Вона спокійно розчісувала волосся, явно не знаючи, що сталося з її колишнім.

— Задрімала із запаленою свічкою, а вона якось перевернулась — і от.

— Дивно, що не згасла, падаючи, — промовила Ніна, криво всміхаючись.

— Ніно, не знаю, як тобі сказати. Там Свят...

— Що Свят?

— Помер. У гуртожитку переполох.

Щітка залишилася в густому волоссі, а рука Ніни безсило опустилася вниз.

— Стільки страшних подій за останній час! — Ада сіла до Ніни на ліжко і обійняла її за плечі. Та не відповідала на обійми, не плакала, лише дивилася перед собою.

— Як же це? Як він міг померти?

— Поки що нічого не відомо.

Тепер Ніна почала гучно схлипувати, затуливши обличчя руками. Ада міцніше пригорнула подругу. Не відомо, скільки вони так просиділи, поки Ніна не пішла вмитися.

— Я хочу додому. До тата. Не можу більше тут, — тихо промовила вона, спираючись на двері ванної. — Зможеш мене прикрити?

Ада була впевнена, що Лілія зможе організувати цей від'їзд без проблем, особливо зважаючи на ситуацію. Тому ствердно кивнула. Ніна взяла її за руки:

— Дякую. І, Адо, — її очі знову наповнилися сльозами. — Вибач, що останнім часом була не дуже привітна. Я просто божеволію, — вона змахнула сльозу зі щоки. — Щойно почуватимуся трохи краще, — повернуся, і ми з тобою влаштуємо ніч секретів і хорошого кіно. Але зараз просто не можу тут бути.

Аделаїда обійняла подругу. Подумала, що це вона приділяла Ніні недостатньо уваги. Коли та повернеться, вони обов’язково все виправлять.

Вона допомогла Ніні зібрати речі, вивела її через чорний хід і посадила в таксі.

Хлопці вже були внизу. Вони розігнали всіх допитливих по кімнатах. Ада не відчувала паніки. Події останніх місяців загартували її. Святослав помер від серцевого нападу вві сні. Лілія найбільше переймалася тим, що у братства можуть виникнути проблеми. Та декан запевнив її, що нікого навіть не допитуватимуть. Усе обійшлося без магії, хіба що Мірі довелося викурити на п’ять цигарок більше, ніж зазвичай, щоб заспокоїти всіх навколо.

Повернувшись до кімнати, Ада згадала про сонний параліч, і їй стало недобре. Подзвонила Давиду й попросила переночувати в неї. Вони заснули в обіймах одне одного.

Ада прокинулася й на якусь мить подумала, що вже ранок, але довкола було темно. Лише місячне сяйво слабко пробивалося крізь вікно. Кімната знову була просякнута гидким смородом. Сильнішим, ніж минулого разу. І знову вона не могла ворухнутися. Очі звикали до темряви. Поступово щось вимальовувалося з тіней. Серце калатало від жаху. Над нею схилилася худа темна постать із порожніми, темнішими за темряву довкола, очима. Вона тягнула до Ади руки, а та не могла навіть закричати.

Давид міцно спав зовсім поруч, а вона не могла його розбудити. Жах стиснув груди. Істота наблизилася, притулила руку до Адиних грудей. Кістлява рука обпікала холодом. Всередині все боляче стиснулося, у грудях закололо. Ада задихалася.

Думки хаотично роїлися в голові, вона не могла ні на чому зосередитися. Зараз вона помре, й останнє, що пам’ятатиме — це чорні провали пітьми, що висмоктують із неї життя.

— Да... вид... — таки спромоглася прохрипіти.

— Згинь! — Давид різко випростався й загарчав на істоту. Вона перевела на нього свої порожні очі й відстрибнула, розчинившись у темряві.

— Адо, — Давид схилився над нею. З Адиних очей полилися сльози. Серце шалено гупало, пульсуючи болем. Давид пригорнув її до себе, прибрав з обличчя налипле волосся. — З тобою все добре?

— Так, — прошепотіла вона, хапаючись за його шию. їй не вистачало повітря.

— Це була нічниця! Якого дідька?! Вони просто так не приходять!

— Що воно таке?

— Дух відьми. Його викликають і керують ним. Але питання в тому, що далеко не кожен знає, як це правильно зробити. Я відведу тебе до дівчат, а потім повернуся сюди.

Він пробігся коридором до кімнати Лілії та Міри, міцно притискаючи Аду до себе. Без стуку ввірвався всередину й побудив їх, увімкнувши світло. Швидко ввів дівчат у курс справи. А тоді обережно вмостив Аду на ліжко Лілії.

— Це погано. Хтось узявся чаклувати.

— Думаєш, наші? Чи «Переплут»? З ними ж ніби вже все владнали.

— Все може бути. Тоді, виходить, і Свят не сам помер. Але чому Ада? Що за вибірка така?

— Розберемося, — Міра накинула на плечі худі. — Будьте тут, ми обшукаємо кімнату. Твоя сусідка там?

Аделаїда заперечно похитала головою. Очі блукали темними кутками. Лілія запалила кілька свічок.

— Спокійно, уже все гаразд. Уявляю, якого страху ти натерпілася.

— Я не могла ворушитися й навіть говорити. Мені здавалося, ще трохи — і моє серце вибухне.

— А патологоанатом вирішить, що це серцевий напад. Геніально. Ходімо глянемо, що там?

— Не хочу туди повертатися, але ще менше хочу лишатися сама.

У її кімнаті був справжній гармидер: меблі відсунуті від стін, постіль жужмом валялася на підлозі, шухляди висунуті, їхній вміст вивернуто. Коли вони ввійшли, Давид з Дем’яном саме рухали величезну шафу.

— Ось воно! Земля з могили відьми, — Дем’ян тримав руку над купкою ґрунту. — Можу побитися об заклад, що в кімнаті Святослава ми знайдемо те саме.

— Жах! — Ада притулила руку до грудей, де все ще відчувався болючий відгомін зустрічі з почварою.

— У тебе нічого не пропало недавно? — спитав Дем’ян в Ади.

— Медальйон, — майже одразу збагнула та.

— Геніально! — ахнула Лілія. — Це й особиста річ, і містить твою частинку. Він увібрав у себе твою кров на посвяті. Так нічниця і прив’язується до жертви.

— Гаразд, ви залишаєтеся з Адою, — Давид схопив перший-ліпший файл, витрусив з нього реферат, згріб землю і насипав її у файл. — Ми поїдемо на пошуки медальйона.

— Адо, спатимеш у нас. Візьми необхідні речі ходімо, — Лілія стривожено роздивлялася кімнату.

Аделаїда підійшла до шафи, простягнула руку й завмерла.

— Не хочу тут нічого торкатися.

— Візьми тоді хоча б зубну щітку. Все інше ми тобі дамо.

— І треба, щоб твоя сусідка сюди не припхалася. Це може бути небезпечно, — Міра переглянулася з Лілією. Президентка схвально кивнула. — Потрібно кілька твоїх волосин. З гребінця згодяться, — додала вона, побачивши, як Ада округлила очі.

— Ніна поїхала додому. Вона ще не відійшла від смерті матері, а тут Свят. Лілю, вона просила її прикрити, ти ж зможеш?

— Звісно. Але кімнату все одно краще запечатати. Не хвилюйся, звісно, ми її прикриємо.

Міра зачинила двері й обкрутила довкола ручки кілька волосин.

— Тепер входити можеш тільки ти. Всі інші й не подумають про це.

У спальні дівчата зсунули два ліжка й вирішили спати втрьох, розмістившись по обидва боки від Ади. Міра окурювала простір полином, поки Лілія наносила вже третій крем на обличчя.

— Завжди думала, що нічниця — це страшилка для дітей, — Ада вкуталася в ковдру по самі вуха.

— Фольклор, — стенула плечима Міра.

— Ага, а всі відьми мають бородавку на носі, — усміхнулася Лілія. — А домовики — це маленькі бородаті чоловічки. Я мала зрозуміти, що щось не так, ще тоді, коли ти сказала про сонний параліч, — серйозно додала вона.

— Взагалі дивно, що ніхто з нас її не відчув, — замислено проказала Міра. — Вона ж не одразу приходить убивати. Нічниця спочатку залякує, напивається страхом своєї жертви.

— Взагалі-то... — Ада помовчала, пригадуючи. — Шарудіння, дивні відчуття, якісь тіні — це тривало весь місяць. Я списувала все на стрес. Забагато потрясінь останнім часом. Ще й Фелікс говорив, що всілякі глюки можуть бути, поки відновлююся після ініціації.

— А якби ти спала з Дем’яном, він би точно ту землю відчув... — Міра прикусила язика. — Йой, як це звучить, — вона хихотнула. — Вибач.

— Оце так мотивація для стосунків, — засміялася Лілія.

* * *

За старовинною огорожею був закинутий цвинтар. Хлопці дісталися сюди за якихось пів години. Вони добре знали це місце. Тут поховано багато відьом, деякі навіть із їхнього роду й ковену.

— Доведеться перелазити, — Давид ухопився за металеві прути й легко підтягнувся. Дем’ян, озираючись довкола, поліз за братом.

— Хтось точно знав, що робити.

— Такі знання і наші продають. Треба буде обійти весь гуртожиток. Можливо, є ще якісь підклади. Відчуваєш щось?

— Нам туди, — Дем’ян вказав у чорноту цвинтаря й посвітив у той бік ліхтарем.

Будь-який, навіть крихітний слід, пов’язаний із землею, миттєво пробуджував чуття хлопця — його дар працював краще за будь-який навігатор. Він відкрив його ще в дитинстві, під час гри в хованки з братом та Лілією.

Зараз земля в його руці волала від гніву. Звісно, який дух зрадіє, якщо його так використовують?

Стежки та надгробки вкривала падалиця й зів’яле листя. Вітер співав моторошних пісень над цвинтарем. Хлопці мовчали, не бажаючи порушувати його спів.

Давид ледь устигав за братом. Той швидко йшов, проминаючи надгробки, з яких час стер усі написи. Тепер вони були невпізнавані, безіменні.

— Знаєш, мені згадалося дитинство, коли Вікторія влаштувала для нас перевірку. Навіть здалося, що це та сама нічниця.

— Думаєш, що вона й Аді таке влаштувала? — озирнувся через плече Дем’ян.

— Не знаю, просто згадалося. Хіба бувають такі збіги?

— А на того хлопця теж Вікторія наслала цю тварюку? Тоді нас просто залякували, а тут — убивство.

— Оце й збиває з пантелику. Свят і Ада ніяк не пов’язані. Хіба що він зустрічався з її сусідкою, тією Ніною. Що, як ціллю була вона, а не Ада?

— Швидко змінюєш версії, Шерлоку, — старший брат зупинився й посвітив ліхтарем Давиду в обличчя. — А що, як це хтось із твоїх ревнивих колишніх?

— Не до жартів! — хлопець штурхнув ліхтар і впевнено пішов уперед.

— Ми на місці, — Дем’ян указав на старий кам’яний хрест, порослий мохом. На сірому камінні проглядалися залишки напису, але час добряче попрацював над ним. Хлопець нахилився й висипав на могилу землю з файлика. Потім провів рукою над могилою і задумливо пробурмотів: — Дуже цікаво.

— Що там?

Дем’ян занурив руку в землю й дістав звідти знайомий медальйон. Обтрусив та озвучив ім’я:

— Святослав.

Обережно поклав знахідку до файлу і продовжив порпатися в могилі. Дістав обліплені землею окуляри. Покрутив у руках, придивився — на одну з дужок намотані кілька білявих коротких волосин.

— Хто з братства носить окуляри?

Давид лише знизав плечима. Окуляри склали компанію медальйону, тихенько брязнувши. Дем’ян повернувся до пошуків.

— Щось знайоме? — Дем’ян дістав нову знахідку. Золотий браслет.

— Ні, це не Адин.

Давид теж нахилився та спробував відчути медальйон коханої. Йому здалося, що брат при цьому посміхався, глузуючи з його безпорадності. Дем’ян занурив руку глибше й одразу намацав:

— Ось він! — медальйон Ади був схований найдалі.

Він обережно витер пальцями землю й передав його брату.

— Більше нічого не відчуваєш? — запитав Давид.

Дем’ян похитав головою.

— Значить, маємо чотири жертви. Треба було брати із собою Міру. Можливо, почвара просто зараз убиває ще когось.

— Нікого вже не вб’є, — Дем’ян дістав із внутрішньої кишені куртки невеличкий ніж, розкрив його, встромив глибоко в землю і прошепотів: — Спочивай сестро.

— Залізо. Розумно. Це триматиме її всередині. Напишу дівчатам, щоб спали спокійно.

* * *

Дізнавшись на ранок новину про те, що хлопці розібрались із нічницею, Ада нарешті змогла видихнути й перестала придивлятися до кожного темного кутка. їм необхідно було поговорити з іншими братствами та розібратися в цій ситуації, бо все вже дійшло до верхівок ковенів.

— Найменше, що нам зараз тут потрібно — Вікторія зі своїми поплічниками. Маємо швидше в усьому розібратися.

Найпершим дівчата навідали братство «Переплут». їхній гуртожиток також був доволі старим: готична будівля зі шпилями, порослі лозою вікна, захищені масивними решітками. На дверях ручка-кільце у вигляді ока — символу братства. Лілія на секунду завмерла, а тоді постукала двічі.

Майже миттєво їм відчинила дівчина в чорному костюмі та білій сорочці, застебнутій на всі ґудзики, і білих рукавичках.

— Ми до Богдана, він тут? — замість привітання сказала Лілія.

— Так, вас проведуть, — дівчина поманила когось жестом, і до них підійшла її точна копія.

Ада зрозуміла, що це такі самі хованці, як і в маєтку ковену. Вона досі не вміла їх відрізняти від людей, тому зараз уважно спостерігала за цими істотами. При денному світлі потрібно було придивлятися до їхніх особливостей: вони не відкидали тіні, майже не кліпали, їхня шкіра була неприродно глянцевою. І якось ненатурально, здавалося, із затримкою, проявляли емоції.

Гуртожиток був доволі похмурий. Всі меблі з темного дуба, а в декорі домінував червоний. Вони піднялися на другий поверх. Стояла така тиша, ніби вони були тут самі.

— Вони геть відбиті, — прошепотіла Міра, трохи нахилившись до Ади. — У них весь час купа хованців у будинку.

— А що в цьому такого?

Міра цокнула язиком:

— Корисні створіння, але небезпечні. Плутають свідомість, висмоктують сили. Можна втратити глузд, якщо контактувати з ними постійно.

Лілія озирнулася на них і поглядом змусила замовкнути.

Покоївка-хованка привела дівчат до великих різьблених дверей і відчинила їх. У просторій кімнаті за масивним дубовим столом сидів хлопець. Аделаїда ніколи раніше не бачила його ні на вечірках, ні в університеті. Він здавався старшим за них. Темне волосся зібране в низький хвіст, темні, майже чорні очі. Визначити зріст було складно, але широкі плечі натякали на те, що він кремезний.

— Вітаю, дівчата. Лукавитиму, якщо скажу, що не знаю, чому ви потішили мене своїм візитом, — він усміхнувся, демонструючи білі зуби. — Всього на тиждень приїхав з Дніпра, і одразу бачу, — ви тут не нудьгуєте.

— Тоді без зайвих пояснень, Богдане. Ти щось про це знаєш?

— Ми не продавали нікому знань. Зараз узагалі виконуємо замовлення іншого штибу сама-знаєш-для-кого.

Лілія кивнула.

— Але, можливо, були запити? Хтось шукав інформацію?

— Мої студенти постійно в пошуку. У нас немає такої розкоші, як у вас.

Ада переступала з ноги на ногу, почуваючись сторонньою в цій розмові. Міра тримала руки за спиною, виструнчившись, ніби солдат на плацу.

— Чи були запити про нічницю?

— Декан уже допитав мене, — Богдан зчепив руки в замок. — Не було. Ми тут ні до чого. Усі наші експерименти й ритуали фіксуються в окремій книзі. Я переглянув записи. Жодних згадок про виклик духу відьми. Хоча тепер це питання нас зацікавило, і ми, певно, вивчимо його також.

— Дякую за приділений час.

Богдан підвівся. Як Ада й передбачала, він був просто велетнем. Впевнено підійшов до Лілії і потиснув її руку.

— Хочеш моєї поради? — він не поспішав відпускати її долоню. Лілія промовчала. — Шукайте серед своїх. Новачків багато, за всіма не встежиш.

— Дякую, Богдане, але наші новачки навіть не цікавляться магією перші роки. Ми втаємничуємо лише обраних через певний час.

— І все ж... Буду вкрай здивованим, якщо виявиться, що це хтось з інших братств. Як це було? — він перевів погляд своїх темних очей на Аделаїду.

— Моторошно.

Він знову всміхнувся на всі зуби.

— Що ж, бережіть себе. І, Ліліє, я чекаю того дня, коли ти займеш своє місце в ковені. Думаю, матиму що тобі запропонувати, — він поклав руку їй на спину. Міра ледь помітно сіпнулася, спопеляючи його поглядом.

— Час покаже, — холодно відповіла Лілія.

— Безсумнівно, — він провів дівчат з кабінету і зачинив за собою двері.

— Ну й мудило! — вирвалося в Міри, щойно вони опинилися на вулиці.

— Він може нам справді знадобитися в майбутньому.

— Про що ви? — втрутилася в розмову Ада.

— Він Верховиця свого ковену. Вони маленькі. Власне, братство — це майже весь їхній ковен. Колись, ще за верховництва моєї прабабусі, були частиною нашого, але відокремилися, бо прагнули більшої влади. А вона досягається коштом темніших практик. Присягнули на служіння іншому богові й беруть такі замовлення, яких ми не взяли б.

— Тобто він Верховник? — уточнила Ада.

— Ні, — скривилась Міра. — Це ніби титул. Він... ну, завжди був у жіночому роді. Верховицями ставали тільки жінки. Років п’ятдесят тому дозволили й чоловікам. Але назва така й лишилась.

— Точно більше, ніж п’ятдесят років, — вставила Лілія.

— Та пофіг, — Міра стенула плечима.

— А чому тоді ви не можете отак просто відокремитися? Чому вам обов’язково потрібна Першокнига?

— Бо це наш спадок! — роздратовано випалила Лілія. — У тій книзі сила наших предків. Це суттєва перевага. Без книги ми будемо заслабкі! Не знаю, на яких умовах «Переплут» стали самостійними, але в той час як наш ковен займається політичними питаннями, їхній допомагає одному мафіозному клану винищити інший. Це не той рівень, якого я хотіла б для нас.

— А враховуючи, що Вікторія цього просто так не залишить і нас точно не відпустить, то маємо бути захищені й добре підготовлені, — додала Міра. — 3 книгою у нас буде значно більше шансів здобути союзників.

— То ви плануєте не новий ковен, а розкол старого? Сподіваєтеся, що на ваш бік переметнуться всі, кого не влаштовують нинішні правила?

— Щось таке. Але всьому свій час. Адо, все, що ми тобі говорили й обіцяли — правда. Зараз ти побачиш, що буває зі слабкими відьмами. Ці дівчата не входять до жодного з ковенів. Вони мають доступ до справжніх знань, але скористатися з них усе одно не можуть.

Вони швидко дійшли до гуртожитку сестринства «Мокош» — світлої будівлі в класицистичному стилі, з колонами та ліпниною. Обабіч брукованої алеї росли трояндові кущі. Зараз, звісно, вони не цвіли, але можна уявити, як гарно тут улітку. Двері відчинилися, щойно дівчата підійшли до них. На порозі їх зустріла дівчина в кашеміровій сукні, в руках вона тримала білі гостьові капці.

— Ми не ходимо взуті в цьому будинку, тому будьте ласкаві, залиште своє взуття на порозі.

Міра гигикнула, але всі виконали вимогу. В будинку було дуже свіжо і світло. У вазах стояли живі квіти, підлогу всюди встеляли килими. Вони зайшли до просторої зали, де на зручному диванчику сиділо дві дівчини — одна руда, друга білява. Обидві у світлих сукнях. Аді здалося, на фотографії з брошури були саме вони.

— Діано, Дарино, — привіталась з ними Лілія. — Дякую, що погодилися на зустріч.

— Якщо ми зможемо чимось допомогти, то, звісно, це зробимо.

Дівчатам принесли стільці. Лілія переказала випадок із нічницею і поставила те саме запитання, що й президенту «Переплута».

— Як цікаво... — замислено промовила руда дівчина, підвелася й підійшла до вікна, притуливши руку до серця. — Але ви самі впускаєте в себе стільки темряви, а потім дивується з наслідків.

— Так, коли заграєте з пітьмою, потрібно бути готовим заплатити, — вторила їй білявка.

— Ви нас із кимось плутаєте, — твердо відповіла Лілія.

— Ми будемо очищатися перед Сонцестоянням. Запрошуємо і вас. Лише дівчат. Це буде вам корисно.

— Дякуємо, Діано, але ми будемо зайняті іншим.

— Про це я і кажу — ви не тим займаєтесь, — її голос був фальшиво солодким.

— Просто наш бог нам відповідає, — не втрималася Міра. — І це накладає на нас певні обов’язки.

— А чого ваш бог хоче натомість? — запитала Дарина, стоячи біля вікна.

— Це тільки наші справи. Вас це не стосується.

— Так, гаразд, — Лілія стиснула руку подруги. — Ми не задля цього сюди прийшли. Чи хтось із ваших дівчат не проводив дослідницьку роботу, не шукав якихось відомостей про ритуали?

— Наші сестри таким не займаються. Наша богиня відповідає нам інакше: даючи силу, даруючи очищення і сповнюючи нас благодаттю.

— Йой, та не сміши! Ваша богиня вже зачахла, бо ви не славили її гідно!

Аделаїді вже хотілося піти. Вона благально подивилася на президентку. Лілія поправила волосся й піднялася зі свого стільця. Підійшла до вікна і стала біля рудої.

— Ви впевнені, що всі поза підозрами? Минулого року, пам’ятаєш дівчинку, що намагалася привернути хлопця? Ми ж допомогли вам тоді все зам’яти, — Лілія зімкнула руки в замок.

— Саме тому ми тепер ретельніше перевіряємо потенційних сестер, їхні думки та наміри.

— Взагалі-то, — озвалася білявка, Діана, — на відкритті відбору була одна дівчина. Вона розповіла, як відьми пропонували їй здійснення будь-якого бажання в обмін на послуги. Потрібно було стежити за кимось у вас.

— Іти тільки зараз про це розповідаєш? Серйозно, Діано?

— Ми її не прийняли. Тому я про це й не думала навіть. От щойно тільки пригадала. Та вона й не погодилася, щось її налякало.

— Гаразд, це, певно, навіть більше інформації, ніж ми очікували, — Лілія першою вийшла з кімнати.

— Це на тебе напали, так? — рудоволоса Дарина затримала Аду за руку. — Ось, візьми, — вона поклала їй у долоню необроблений прозорий камінчик.

— Це заряджений гірський кришталь, — пояснила Діана.

Міра закотила очі й дістала із сумки цигарки.

— Дякую, але навіщо це? — Ада покрутила камінець у руках. Він здавався звичайнісіньким.

— Тримай його при собі, в кишені чи в сумці, до молодика. А потім залиш десь на відкритому просторі. Він забере весь негатив, що в тобі залишила та істота.

Аделаїда розгублено подякувала й поспішила за подругами.

За годину вони зібралися в підвалі. Хлопці розповіли про нічні знахідки та похід до чоловічого братства «Руєвіт», який не дав жодної нової чи корисної інформації.

— Серед нас є засланий козачок від Вікторії. Я відчувала це! — Лілія постукала нігтями по столу. — Спершу думала на тебе, Адо. Вибач.

Аделаїда стенула плечима, поклала перед собою гірський кришталь і покрутила.

— Що це? — запитав Давид.

— Дівчата із сестринства дали. Сказали — заряджений і допоможе мені очиститися.

— Ану, — хлопець простягнув долоню, і Ада поклала на неї камінець. Давид стиснув його в кулаку, а потім засміявся. — Дем’яне? — кинув камінець братові. Той спритно спіймав і теж усміхнувся.

— Заряджений хіба що силою уяви, — жбурнув його Давидові назад.

— Та всім зрозуміло, що це фігня. Вони нічого не вміють, сектантки довбані, — Міра закурила. — Давайте краще очистимо Адин медальйон.

Міра поставила в центр столу керамічну тарілочку. Давид поклав туди медальйон.

— Спробуєш сама? — запрошувально кивнув до Ади.

— Мені потрібен папір. Або бодай щось, що можна підпалити, — Ада озирнулася довкола.

Лілія поклала в тарілку клаптик паперу. Ада, зосередившись, знову відчула жар на пальцях і в серці. Полум’я спалахнуло.

— Ось, вогонь очистить золото, і ти зможеш знову носити свій медальйон.

— А як щодо цього? Хтось упізнає? — Дем’ян вийняв із файлика окуляри та браслет.

Усі похитали головами. Оправа окулярів була тоненька, універсальна. Вони могли належати, як хлопцеві, так і дівчині. Аді на секунду здалося, що вона вже бачила ці окуляри, але ніяк не могла пригадати де. Проте придивившись до браслета, заклякла. На гравіювання трохи налипла земля, але це точно була безкінечність. Цей браслет належав її подрузі.

— Це Нінин! — вона затулила рота рукою.

— Не хвилюйся. Нічниця вже їй не загрожує. І добре, що Ніна поїхала, — Лілія роздивилася браслет, піднісши його до світла. — Скоріш за все той, кому ви перейшли дорогу, перебуває десь тут.

— Гаразд, тоді я перевірю гуртожиток. Може, ще десь виявиться земля з могили відьми. Дізнаємося, хто остання жертва.

— А я відзвітую Вікторії. Вона не повинна думати, що ми її підозрюємо. А винного ми ще знайдемо.

Розійшлися кожен по своїх справах. Ада йшла коридором, коли дзенькнув телефон — від Фелікса надійшло повідомлення:

«Невеличкі трабли. Я вже тут, але хочу відпочити. Побачимося завтра».

Вона гмикнула, але нічого не відповіла. Уже майже біля дверей своєї кімнати зустріла Стефана.

— Знову загубився?

— Мені дзвонила Ніна. Розповіла про Свята. Хотів дізнатися, як ти.

— Я в порядку, наскільки це можливо. Більше за неї хвилювалася. Розкажи краще, як ви відпочили?

— О, добре. Наскільки це можливо. У Фелікса якісь справи виникли, то довелося повертатися. Його сестра приїхала.

Ада аж рота розтулила. У Фелікса є сестра? І вона тільки зараз дізнається! І що такого могло статися у друга, що він не прийшов на зібрання? Можливо, йому треба допомога? Ада пішла до нього в кімнату, постукала й, не дочекавшись відповіді, відчинила двері. І заклякла на порозі.

Те, що вона побачила, було важко усвідомити. Ада швидко зачинила двері перед собою. Навіть поворушитися не могла, намагаючись збагнути побачене.

— Адо, увійди, — почувся голос друга. Це точно був він, але звучав якось інакше. — Я все поясню.

ФЕЛІКС

Звісно, про це знали всі, крім Аделаїди. Фелікс довго не наважувався розповісти. Він і сам не до кінця приймав цю частину себе.

— Я... я навіть не знаю, як це пояснити, — почав хлопець, проводячи рукою по рудих хвилях волосся, що спадали на плечі. Його голос звучав трохи розгублено. — Тобі, мабуть, здавалося, що тебе вже нічого не здивує.

Ада видала якесь невиразне зітхання й хитнула головою, уважно стежачи за ним.

— Є в мене одна... особливість. Довго вважав її непотрібною. Такий собі магічний рудимент. Останнім часом вона майже не проявлялася, — він замовк, ніби обдумуючи наступні слова. — Але все змінилося, коли я зустрів... ну... Стефана.

Ада кивнула, ніби заохочуючи його продовжити.

— Нові почуття, — зітхнув Фелікс. — Я навіть не вірив, що здатен на таке. Раніше всі емоції були... не такими. Але тут усе по-іншому. І це мене трохи лякає. Ще й зараз усе пішло шкереберть!

Вона подивилася на нього широко розплющеними очима.

— Це геть не вносить ясності, — Ада тихенько причинила двері за собою. — Вибач, я подумала, що тобі може знадобитися допомога, тому вирішила зайти.

Фелікс нервово кивнув.

— Я ніколи раніше не закохувався, — додав він тихо, майже пошепки. — Думав, що через свої особливості, — хлопець розвів руками, — я просто не здатен на такі почуття. Але тепер, коли це сталося...

Він перевів погляд на дзеркало. Боявся зустрітися з Адою очима, щоб не побачити там насмішки чи відрази. В жіночій подобі його тендітне тіло здавалося навіть крихкішим, ніж зазвичай. Він чудово пам’ятав, як раніше на це реагували інші. Так, згодом вони прийняли його єство, але ці моменти залишалися для нього травматичними спогадами.

— Феліксе, це якась магія?

Хлопець нарешті зустрів її погляд і трохи розслабився.

— Не зовсім та, яку ти уявляєш, Аделаїдо, — він спробував усміхнутися і стягнув довге волосся у хвіст. Сам дивувався з власного голосу. Ніяк не міг звикнути. — Знаєш, крихітко, мої очі вище.

— Здається, я вже нічого не уявляю, — Ада нервово гмикнула, обійшла його й сіла на ліжко, закинувши ногу на ногу. Сперлася підборіддям на руки.

Фелікс намагався зрозуміти реакцію подруги на побачене. Андрогінна зовнішність сприяла тому, що багато хто легко міг уявити його дівчиною. Його жіночу подобу відрізняла лише особлива витонченість, м’якість ліній, що проглядалася в обличчі. Те, як волосся спадало на плечі. Він часто замислювався, чи відросте воно, якщо зрізати? Але на експерименти не наважувався. Це було дуже незвичним, навіть за магічним мірилом, і ніколи ніхто не міг

пояснити всі нюанси. Фелікс був самотній у цьому. Він скривився.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки це все незручно, — простогнав, указуючи на свої груди.

Ада, не приховуючи зацікавленості, схилила голову:

— Певне уявлення все ж маю.

— А ліфчики? — він тицьнув пальцем у річ, що лежала на краю ліжка. — Я думав, що це просто шматок тканини із застібкою. Але ні — це середньовічне знаряддя для тортур!

Ада мало не пирснула зо сміху, та стрималася, лише здійняла брову.

— Жінки мало не все життя живуть із цим. Та й ти ж наче любиш виклики?

Фелікс зітхнув і приречено глянув на неї.

— Якби ж це було єдине. До рухів доводиться звикати, як до нових законів фізики. Іноді здається, що я вчуся ходити по канату.

— І все ж таки, — задумливо промовила Ада. — Є якесь пояснення?

Він волів би ніколи про це не говорити, але дороги назад не було. Аделаїда — не Стефан, її не змусиш забути побачене.

— Ти почекаєш трохи? Я переодягнуся й повернуся до свого звичного вигляду.

— Так, звісно. Я буду тут.

Він дістав із шафи широкі джинси та вільний светр, який міг би приховати груди. Кинув Аделаїді вимучену усмішку й зайшов до ванної. Він не те щоб соромився, просто коли його тіло набувало жіночих рис, завжди сприймав його окремо від себе. Ніби ось є він, Фелікс, і є це тіло — інше, чуже, небажане. Яке робило його почварою. Монстром.

Повернувшись у кімнату, він ліг на ліжко й обійняв подушку. Що ж, доведеться розповісти цю історію ще раз:

— Ти вже питала про мого батька. Так от, це правда, що його ніколи не було в моєму житті. Він помер ще до мого народження. Його вбив ковен, щоб урятувати мою маму.

— Феліксе... — Ада лягла навпроти, підмостивши подушку під голову.

— Але це історія не про те, що ковен такий поганий. Просто мій батько... — він смикнув кутик подушки, — був не людиною.

Зустрівся очима з Адою. Стало легше. Він зможе це сказати:

— Він був перелесником.

Очі дівчини знову округлилися.

— Таким, як той, що ми зустріли в горах?

— Так. І це насправді доволі дивна ситуація. Те, що тобі сказав тоді Давид про них — правда. Вони зваблюють свою жертву і кохаються з нею аж до смерті. Звісно, що це відбувається не за одну мить. І не те щоб весь час вони кохаються, просто повільно вбивають людину, харчуючись її життєвими силами. Ну а відьма — неабиякі ласощі для таких, як вони. Про те, що від них можна завагітніти, взагалі ніхто не знав. Певно, тому що нікому не вдавалося врятуватися. Бабуся намагалася знайти таких самих, як я, але марно. Але мою маму вдалося врятувати саме завдяки втручанню ковену. Його вбили. А потім з’явився я. Напівмонстр. Щось таке.

— Феліксе, але ти ніякий не монстр, — Ада торкнулася його щоки.

Він усміхнувся. Сумно й знесилено.

— Крім моїх відьомських сил, у мене є здібності перелесників.

— Можеш залюбити до смерті? — Ада всміхнулася.

— Не знаю, не пробував. Але... — він закусив губу й опустив очі. — Адо, я робив жахливі речі. В обох своїх подобах. Мені було достатньо захотіти когось, просто подумати про когось на вечірці, і людині здавалося, що це було її рішення. І я робив усе, що мені хотілося. Я не міг цього контролювати. Лише потім приходило розуміння,— його голос захрип. — Я так ненавидів себе! Ненавидів своє тіло. Цей погляд у дзеркалі. Це обличчя, яке міг змінювати, але суть... вона лишається. І були моменти, коли... — він замовк, — я думав, що краще було б... узагалі не бути.

Ада притулила руку до рота. Між ними зависла густа тиша, повітря ніби стало в’язким.

— Навіть ти! Пам’ятаєш, як ти сприйняла мене під час нашої першої зустрічі?

— Але я тоді була зачарована Міриними цигарками. Здається, сказала, що ти схожий на ангела.

— Ось! — він плеснув долонею по подушці. Ада обережно торкнулася його руки.

— Але я й досі так вважаю. Ти найчарівніша і найкрасивіша людина, яку я зустрічала. І це не через твої сили, Феліксе.

— Певною мірою через них. Я навчився контролювати себе, але на якомусь непідвладному мені рівні ці чари існують самі по собі. Я надзвичайно корисний для ковену, бо дуже легко зваблюю жертв, — він зітхнув.

— Але ж ти такий є. І я приймаю тебе таким. Прийму будь-яким. Ти мій друг.

Аделаїда простягнула йому руку, і Фелікс переплів свої пальці з її.

— Ти шокована?

— Звісно, шокована. Як можна не шокуватися? А ще я в захваті!

— Вперше я перевтілився в дівчину вві сні. Мені було одинадцять. Бабуня ще була жива. Ми не знали, що робити. Чи назавжди я став дівчинкою, чи тимчасово. Але на ранок усе минуло, і я знову був собою.

— Боже, Феліксе, уявляю, як ти налякався!

— Ну, так. Мені завжди подобалося бути Феліксом. Я народився в тілі хлопця, формувався в ньому і мені так комфортно. Але останні кілька років цього взагалі не траплялося.

— А чому зараз? І тебе бачив Стефан. Сказав мені, що приїхала твоя сестра.

— Йой, — Фелікс вдихнув. Певно, сьогодні буде вечір одкровень. — Здається, саме через Стефана це і сталося. Ми з ним... — він затулив обличчя руками й застогнав. — Це вперше таке. Мені складно будувати стосунки, я ніби йду наосліп. Але здається, це взаємно...

— Це ж чудово!

— Але коли все дійшло до сексу... Зі мною сталося ось це, — Фелікс жбурнув подушку вбік.

— Це жах! — Ада засміялася. — Вибач, — та вона сміялася так дзвінко, що й Фелікс не зміг стриматися. — Це не смішно, але... — вона затисла рота рукою, щоб стримати сміх. — Вибач! І як відреагував Стефан?

— А як ти думаєш? — він легенько штурхнув її. — Перестань реготати! Адо! Це було справжнє жахіття. Таке враження, ніби поруч із ним у ліжку опинилася змія! — Фелікс округлив очі, передражнюючи вираз обличчя Стефана.

Аделаїда знову засміялася.

— Я був змушений змінити його спогади. Вигадав сестру, з якою він і повернувся сюди. Зазвичай моя жіноча подоба зникає за кілька годин. А зараз тримається довше.

— Можливо, це твоє тіло хотіло пристосуватися до чоловіка?

Фелікс закотив очі, замислившись.

— Не думаю. Я вже бував із хлопцями. Повір, моє тіло й так доволі пристосоване, — він хихотнув. — Думаю, причина в моїх почуттях. Забагато нового — ось і стався збій.

— А з головою Стефана не буде біди після всіх цих маніпуляцій?

— Сподіваюся. Але що ще я міг зробити?

Ада мить помовчала.

— Вмію я вдало зайти в гості.

Вони засміялися. Потім Фелікс розповів, як відкрився іншим, ще коли тільки приєднався до них. Як Міра та Дем’ян підтримували його, а Давид та Лілія спершу сторонилися, але зрештою змогли прийняти хлопця. Йому не подобалися згадки про його природу, тому вони цього майже ніколи не обговорювали.

Проте його здібності були незамінні для пошуку жертв та розв’язання різних питань і конфліктів. Фелікс буквально вмів викликати відчуття захоплення й закоханості. Подеколи навіть не бажаючи цього.

А ще його друзі за всі ці роки стали майже невразливими до сил йому подібних — він був своєрідним антидотом. Ось чому на горі лише Ада була чутлива до чарів тих створінь.

— Чому ви не звернулися до перелесників, щоб дізнатися більше про це?

— Багатьох знищили, а тих, хто залишився, ув’язнили в закритих ділянках лісу, ось як там, на горі Самітниці.

— Тому вони так кинулися до нас. Відчули тебе?

— Та певно що. Але я не маю бажання водити з ними дружбу. Все життя живу з думкою, що та істота однаково вбила мою матір, хай і не одразу. Я вбив. Своєю появою.

— Ти про що? — Аделаїда стиснула його руку.

— Вона не була заміжня. Не планувала народжувати дітей, не мала опинитися серед тих, хто був винен жертву Велесу. Але моє народження все змінило.

— Впевнена, що вона ні хвилини не шкодувала про твою появу.

Він стенув плечима.

— Говориш, як моя бабуся.

— Бабусі завжди праві. Здається.

Фелікс збирався відповісти, але ледь стримав зойк, схопившись за груди. Почалося.

— Як ці метаморфози відчуваються в тілі? Я можу чимось допомогти?

Хлопець похитав головою. Його обличчя теж змінювалося, набуваючи гостріших рис.

— Все тіло ломить, пече і ниє.

— Шкода, що ти проходиш через це.

Аделаїда пригорнула його, і вони ще довго пролежали в обіймах.

Коли трансформація закінчилася, Фелікс почувався значно краще. Він відчував полегшення, що Ада тепер знає його таємницю.

— На вулиці морозно. Адо, маю ідею, як дати тобі практичний урок магії. Вмієш кататися на ковзанах?

— Пробувала, дуже давно. Мало не відбила куприк. Зате каталася на роликах, це мені вдавалось краще.

— Тоді отримаєш сьогодні майстер-клас, — він поліз у шафу. — Нам потрібні тепліші речі й обов’язково рукавички.

Неподалік від гуртожитку сестринства «Мокош» було штучне озерце. Саме туди вони пішли, прихопивши ковзани. Аделаїда засипала Фелікса запитаннями всю дорогу. їй здавалося, що недостатньо холодно, аби водойма замерзла настільки, щоб витримати дорослих людей. Фелікс лише всміхався у відповідь, згадуючи жарт Міри про те, що Ада любить псувати магію.

— Дивися, — він підбіг до краю озера, де поблискувала тонка плівка криги. Поклав долоні на поверхню, примружив очі й відчув, як холод пробігає гострими голками крізь тіло. Лід затріщав. Вода глибоко замерзала, стискалася і видавала дивовижне гудіння. — 3 ковзанами впораєшся?

— Так, — Ада постукала по кризі ногою. — Здається, я ніколи не звикну до ваших фокусів.

— Скоро й сама так зможеш, — Фелікс уже зашнурував свої ковзани.

Кататися його навчила бабуся. Вони жили недалеко від ставка, і взимку це було улюбленою розвагою. А коли Фелікс став відкривати свої магічні таланти, то катання набуло геть інших масштабів.

Він став на лід, легенько відштовхнувся й ковзнув просто в центр озера. Плавно увійшов у позу ластівки, зробив кілька обертів, а потім різко вдарив краєм леза по поверхні озера й, підстрибнувши метри на півтора, завис на мить у повітрі. Потім приземлився, знову покрутившись.

Він обожнював це відчуття. Коли майже літав. Як повітря приймало його у свої обійми й допомагало танцювати над поверхнею. Гадав, що це ніколи не стане чимось звичним і завжди повертатиме його в той день, коли він підстрибнув ось так високо.

До того ж йому постійно снився яскравий сон, у якому він спішить до школи, біжить-біжить стежкою, а потім підстрибує і пролітає кілька метрів. Згодом розбігається ще сильніше й летить уже довше. Уві сні він був таким щасливим, летячи, відчував справжню свободу. Колись навіть спробував утілити сон у життя, але його спіткала невдача. На додачу він ще й упав і вивихнув ногу. А от на льоду йому вдалось відчути це по-справжньому.

Фелікс хотів, щоб Аделаїда теж відкрила для себе силу повітря. Він під’їхав до берега й подав їй руку. Вона зачудовано дивилася на нього.

— Це було неймовірно! Ти ж літав! — Ада ступила на поверхню льоду, її ноги роз’їжджалися та тремтіли. — Я теж так зможу?

Фелікс закусив губу.

— Побачимо. Глибоко вдихни повітря й довірся мені. Зігни ноги і трохи нахилися вперед. Тепер відштовхуйся спочатку однією ногою, потім іншою.

Вона міцніше стисла його руку і поїхала вперед трохи впевненіше. Хлопець обережно потягнув Аду, задаючи темп, і вони разом проїхали коло. Ада швидко зрозуміла, як правильно тримати спину й ставити ноги — вони вже не роз’їжджалися врізнобіч. Тілесна пам’ять спрацювала. Тепер вона могла сама їхати вперед, гальмувати й розвертатися. Та все одно похитувалася, тому Фелікс тримався поруч. Об’їхав навколо неї, змушуючи крутнутися.

— О, ні! Я незграба! — Ада розвела руки, ледь утримавши рівновагу.

— Гей, усе гаразд, — Фелікс усміхнувся. — Довіришся мені?

— Я стою на озері, яке ти щойно заморозив, — що це, як не довіра? — Ада вклала долоню в його простягнуту руку.

— Нічого не бійся, — він підштовхнув Аду, і вони, тримаючись за руки, поїхали вперед. Стрімко набирали швидкість. Потім Фелікс плавно розвернув її і притулив до себе. На мить вони зависли в невагомості, ледь відірвавшись від поверхні. Фелікс відчував, як гупає серце подруги. Він стиснув її трохи міцніше, даючи зрозуміти, що все під контролем. Знову розвернув її, і щойно ковзани торкнулися льоду, взяв за талію і підкинув угору, спрямовуючи за нею повітряний потік. Ада зависла над озером, піднявши руки над головою. За мить хлопець спіймав її, допомагаючи втриматися на льоду.

— Феліксе! — вона всміхалася, хапаючи ротом повітря. — Це було неймовірно!

— Спробуй сама, — він розкрутив її і відпустив. — Покрутися!

Вона слухняно, хоч і трохи незграбно, виконала настанову, двічі покрутившись. Фелікс знову скеровував повітряний потік так, щоб він огортав дівчину і прискорював її рух.

— Що ти відчуваєш?

— Легкість! — засміялася Ада.

— Запам’ятай це відчуття. А тепер спробуй відтворити. Спочатку ось цю легкість усередині, а потім підхопи вітер і керуй ним.

Ада заплющила очі, повела руками в повітрі, кілька разів покрутилася, а потім голосно вдихнула і, відштовхнувшись від льоду, ковзнула вперед. Фелікс повільно ковзав поруч, намагаючись відчути її зв’язок зі стихією. Подруга випростала праву ногу і проїхала кілька метрів на лівій. Він уловив, як вітер змінив напрямок, підтримуючи дівчину. Фелікс заплескав у долоні.

— Чудово! Молодчинка!

Аделаїда всміхнулася. Натхненна успіхом, вона спробувала стрибнути, але не підняла рук. Фелікс одразу зрозумів, що це помилка. Опинившись зависоко, Ада стала падати. Хлопець лише встиг спрямувати до неї повітря, що послабило падіння. Вона дупою гепнулася на лід і сміючись застогнала.

— Та за що?

— Як для першого разу, це пречудово, крихітко! — Фелікс подав їй руку й закружляв. Ада спостерігала за його рухами, підлаштовуючись під них та вловлюючи, куди скеровуються сили. Вже не пробувала стрибати високо, зосередившись на досяжній для себе висоті. Певно, найважливішим було навчитися поєднуватися зі стихією та скеровувати її. І це в них вийшло.

— Слухай, такі магічні вміння можуть дуже допомогти у спорті.

— Вони й допомагають. Дехто навіть продає їх спортсменам як допінг. Ніхто ніколи й не дізнається, що правила були порушені.

— Якось це нечесно.

Фелікс зареготав, закинувши голову. Його мідні кучері тріпотіли на вітрі, ловлячи останні червоні промені сонця.

— Світ узагалі нечесний, Адо. Час це прийняти.

Вони поверталися до гуртожитку без поспіху. Аделаїда ділилася подробицями їхніх пригод із нічницею та походів до братств. А ще своїм острахом щодо майбутнього ритуалу, де вона мала б — їй навіть думати про це не хотілося — когось убити. Фелікс згадав, як це вперше сталося в нього. Його

бабуся відкладала мить приєднання до ковену скільки могла, аж поки Фелікс не почав слабнути. Уже в тринадцять років з’явилися провали в пам’яті, він почав непритомніти, а лікарі лише розводили руками. Тоді бабуся й розкрила все.

Вона пояснила йому, що таке ковен. І що є речі, які відьма не обирає, а просто мусить робити. Йому ніколи не хотілося вбивати, але на вагах було власне життя та здоровий глузд.

— Ці жертви... — сказав він тоді. — Це несправедливо.

Бабуся лише кивнула.

— Та так вже повелося, дитино. Як нема жертви, кривда ся на всіх стелиться. Бог своє візьме й лихо кожного дожене. Не тіко винуватих. Бігме, хтось та й має тримати рівновагу.

Він запам’ятав ці слова, але легше не стало. Йому було лише п’ятнадцять років, а жертві приблизно тридцять. Чоловік так тремтів, що Фелікс мимоволі застосовував свої сили, щоб той заспокоївся й не пручався. Це допомогло й самому хлопцеві залишитись при тямі. Він витер з обличчя чоловіка сльози. Здібності, що дісталися йому від перелесника, і тут стали в пригоді. З того часу він робив це кожного разу. Жертви Фелікса завжди помирали з усмішкою на обличчі, огорнуті флером солодкої закоханості. І саме це було нестерпно. Бо в пам’яті назавжди залишився той перший погляд — м’який, довірливий, трохи сором’язливий. Погляд людини, яка чекала тепла, а отримала смерть.

Після того Фелікс тижнями не міг торкатися нікого. Не міг дивитися в дзеркало. Йому здавалося, що у віддзеркаленні найстрашніший монстр, і що все в ньому перетворилось на зброю.

І хоч минуло вже багато років, він досі часом прокидався вночі, бо йому здавалося, що долоні мокрі від тієї першої крові.

— Знаєш, я зможу допомогти тобі з тим жертвоприношенням. Хоча вважаю, що ти маєш зробити це сама. Бо рано чи пізно доведеться. Тим паче лише так можна віддати плату за свої сили та справді почати їх розвивати. Коли ти заплямований чужою кров’ю, вже не зможеш дивитись на світ по-старому.

Фелікс відчував, що Аделаїда одна з них. Своя. Рідна. І хотів, щоб вона залишилася. Спробувала сповна цю рутину ковену і вже не змогла потім без неї.

— Я не зможу, Феліксе. Це ж людина, яка жила, мріяла про щось, мала родину, плани на завтрашній день. Як ми можемо... як ви можете таке робити?

— Маємо грати за правилами. Зрештою, ніхто з нас не отримує задоволення від цього, — він опустив плечі. — Ми не обирали народитися відьмами.

— Але я просто не можу, — Ада дивилася собі під ноги. — Навіть уявити не можу цього.

— Ти ж знаєш, що всі ми поєднані?

— Ви говорили про це, але я не до кінця зрозуміла, як саме?

— Наші батьки поєднали нас ритуалом, коли зрозуміли, що можуть дістати покарання від ковену. Між нами є зв’язок. Не можемо одне одному нашкодити. Ми захищені та сильніші разом. Це те, що мені розповіла бабуся. Вікторія не знає про це. Завдяки цьому зв’язку ми прикликали тебе до себе.

— Взагалі-то я випадково зустріла дівчину з братства на науковій конференції.

— Та звісно ж! — Фелікс закотив очі. — Саме так зв’язок і подіяв! Але до чого я. Ми можемо ненадовго помінятися тілами. Це триватиме щонайдовше хвилину. Я зможу вбити за тебе. Тож, по суті, це буде зроблено твоїми руками.

Ада зупинилася:

— І це спрацює? Не вважатиметься, що вбила не я?

— Думаю, так. Поки що я практикувався лише з Мірою. Хочеш спробувати?

— Це означає, що ти знатимеш мої думки?

— Не зовсім. Можливо, я зможу побачити якісь твої спогади. Або останнє, про що ти подумаєш перед тим, коли ми поміняємося. Але під час ритуалу в нас не буде часу копирсатися в цьому. Я просто вб’ю твою жертву.

— Феліксе, якщо це можливо, це буде... — Ада відвернулася, а потім раптово накинулась на нього з обіймами. — Ти дуже мені допоможеш!

— Потренуймося пізніше? Зараз хочу знайти Стефана. Нам потрібно дещо надолужити. Та й узагалі не хочу лишати його на самоті. І мені ще треба переписати його спогади про наш вікенд і мою сестру. Потрібна підтримка Міри.

— Це безпечно? Мені здається, ти надто часто граєшся його розумом.

— Адо, повір, усе під контролем. Я нізащо його не скривджу.

— Це ж треба, як усе склалося, — Ада взяла його під руку. — Проведу тебе і якраз зайду до Давида. Дізнаюся, чи є новини. Вони мали обшукати гуртожиток.

Новини справді були. Дем’ян стояв біля кімнати Стефана, крутячи в руках окуляри.

— Ви не повірите, хто був четвертим.

Фелікс ледь стримався, щоб не увірватися в кімнату. Ада вражено дивилася на окуляри: це були старі окуляри Стефана. Після ритуалу воскресіння вони купили йому інші, а ці Ада бачила давно, то й не впізнала одразу.

— Давид і дівчата особисто відзвітують Вікторії. Речові докази ми повеземо сьогодні, а ви підтягнетеся завтра на свято. Ніна в безпеці. Стефан говорив із нею.

— Думаєте, вона могла комусь перейти дорогу? — Фелікс із жахом думав про те, що могло статися.

— Склади два плюс два. Ніна, її хлопець...

— Колишній, — вставила Ада пошепки.

— Неважливо. Її брат і найближча подруга. Набір дивний, але спільна ланка між вами — лише вона.

— Ніна самовпевнена й могла мати якісь конфлікти, але щоб аж так, — Ада закусила губу. — Щоб хтось прагнув убити її близьких?

— Розберемося. Варто бути готовими до всього.

— Я наберу її, — вона дістала телефон із кишені.

— Поза зоною. Стефан уже дзвонив. Вона попередила його, що хоче влаштувати диджитал-детокс. Що ж, раджу всім виспатися, завтра складний день.

Дем’ян залишив їх у коридорі.

— Спатиму сьогодні тут, — Фелікс кивнув у бік дверей. — Ти також залишайся з дівчатами, раз Давида не буде.

— А потренуватися, Феліксе? — пригнічено сказала Ада.

— Добре, давай зараз, — він притулив долоні їй до обличчя. — Спробуй відкрити свій розум. Уяви прочинені двері й повторюй подумки моє ім’я. Можеш заплющити очі, але зосередься на мені. Я покажу.

Фелікс відійшов на кілька кроків і сам уявив відчинені двері до Ади. Він бачив золоту ниточку, що тяглася від його дверей до тих, що відчинила Ада. Подумки запрошував її до себе. Наступної миті за нитку потягли з іншого боку, і він відчув себе в якомусь іншому місці. Спробував поворушитися, розплющив очі, навпроти — він, ніби в дзеркало дивився. Почув химерне відлуння думок:

«Яка ж вона колька в дупі»

«їй частенько розбивали серце.»

«Ти так зайнята зі своїми новими крутими друзями!»

А потім раптовий поштовх, і земля мало не вислизнула з-під ніг. Фелікс знову був у своєму тілі. Ада дивилася на нього із сум’яттям:

— Вийшло? Це ж було воно?

— Так, Адо, воно, — він стиснув її плечі. — Не хвилюйся так. Ви всі в безпеці. Післязавтра я зі Стефаном поїду до нього додому, будемо поруч із Ніною.

— Добре. Сподіваюся, завтра в нас теж вийде.

БЕТЛЕГЕМ

На диво, Ада навіть чекала повернення до маєтку ковену. Коли готуєшся до чогось, що лякає, але знаєш, що це тебе все одно наздожене, іноді варто розвернутися й побігти йому назустріч. Та однаково не могла позбутися думок про те, що їй доведеться зробити. Про людину, чиє життя доведеться забрати. Всередині було важко, ніби шлунок хтось стис у кулаці. Сподівалася, що Фелікс так само легко, як учора, зможе проникнути в її свідомість, що забере страх жертви. А разом з тим було лячно, що так вона не відчує всієї відповідальності і втратить щось дуже важливе для своєї душі. Ада не розрізняла, чого боїться більше: зробити зло чи втратити в собі того, хто ще здатен назвати це злом.

Дівчата розповіли, що цього року Бетлегем святкуватимуть у їхньому маєтку, тож усі дуже хвилювалися: були запрошені інші ковени й багато впливових родин. Кожного року місце святкування змінювалося, а господарі були зобов’язані організувати вертеп і вечерю. А ще обряди, після яких кожен член ковену та гість отримував у дар щось сакральне й необхідне.

Зазвичай, як розповіла Лілія, це було якесь нове вміння чи зміцнення сили.

Вони їхали автівкою Міри. Усі трималися за ручки та були пристебнуті пасками безпеки. Час від часу дівчина різко гальмувала чи стрімко входила в повороти. В такі моменти Фелікс невдоволено бурчав, коментуючи манеру її їзди. Ліля на це лише всміхалася — вона давно звикла до стилю водіння Міри.

— Чому свято називається за християнською традицією?

— Просто назва прижилася. Певно, нашим прабабцям простіше було говорити, що вони готуються до Бетлегема чи до Різдва, ніж до зимового сонцестояння, — Лілія знизала плечима. — Ти пробувала сьогодні набрати сусідку?

— Пробувала. Знову поза зоною.

Фасад маєтку був прикрашений гілками хвойних дерев, а у дворі стояла велетенська ялинка, з якої звисали солом’яні павуки та кришталеві бурульки. Поряд купою лежали дрова для майбутнього вогнища.

Холодний вітер ударив у обличчя. Ада куталася в пальто, чекаючи, поки Міра припаркується.

Вони перетнули двір, роздивляючись прикраси, коли з дверей вийшла Верховиця власною персоною.

Вікторія була одягнена в червоний костюм та пальто з величезним хутряним коміром. Волосся зібране у гладенький пучок. Лілія крадькома кинула погляд на друзів. Всі були здивовані.

— Милі мої, Аделаїдо, маю з вами поговорити, — Вікторія обійняла кожного з них. Усі пройшли за нею у великий кабінет, оминаючи здоровенного солом’яного дідуха у вестибюлі. Фігура була ретельно деталізована, оздоблена дзвіночками та кольоровими стрічками. Його мали спалити після всіх зимових свят і обрядів.

У кабінеті вже чекали хлопці та Артур.

Чоловік тримався осторонь, схрестивши руки на грудях. Його костюм пасував до вбрання Вікторії, але був темнішого відтінку. Побачивши дівчат, він кивнув.

Зустрівшись поглядами з Давидом, Ада одразу зрозуміла, що щось не так. Хлопець дивився на неї зі співчуттям, а ще якось дивно сіпнувся, ніби хотів підійти та обійняти, але мусив стримуватися.

Атмосфера в кімнаті була напруженою. Ада кінчиками пальців відчувала наближення лиха. Хотілося втекти. Вікторія зайняла місце за столом. Міра та Ліля сіли на диван навпроти. Фелікс якось змучено впав у крісло в кутку кімнати, дивлячись у підлогу, а Ада залишилася стояти.

— Лілія розповіла мені про твою пригоду з нічницею, — заговорила Вікторія. — Я рада, що все обійшлось і хлопці її швидко знешкодили. Але замах на нашу відьму нікому не зійде з рук. Що ж... — вона хижо посміхнулася. — Зірки зійшлися ідеально. Нічницю наслала твоя сусідка, Ніна. Гадаю, кращої кандидатки на жертву годі й шукати, правда ж, Адо?

Усередині все похололо. Тепер Ада зрозуміла погляд Давида. Чому ж він не попередив її?

Можливо, не міг. Вікторія точно хотіла повідомити про це сама. Хай якими благородними словами та намірами вона прикривалася, але Ада відчувала: шок, який спричинила ця новина, приносив Верховиці збочене задоволення. Ада озирнулася на Фелікса, — хлопець зблід, але не підняв голови. Звісно, він думав про Стефана.

— Ніна хотіла з допомогою того духу вбити трьох людей. Можемо лише порадіти, що їй удалося розправитися лише з одним. Смерть хлопця з братства — її рук справа.

— Вони зустрічалися, — якось мляво вставила Лілія. Вікторія кивнула, даючи розуміти, що вона знає про це.

— Ми з вами — родина. Маємо бути чесними одне з одним, — її владний погляд зупинився на кожному з них. Пауза затягнулася. — Я почну. Зізнаюся вам, що вже була знайома з Ніною.

Важка тиша впала на підлогу. У голові в Ади засвистіло. Усі переглянулися, лише Артур відвернувся до вікна. Він узагалі не брав участі в розмові й, здавалося, нудьгував.

— Розумію ваше збентеження. Ніна прийшла до нас ще влітку й попросила про послугу. Її мати хворіла, і вона хотіла врятувати рідну душу. Дівчина погодилася на звичну для нас оплату, і ми прийняли замовлення. Ба більше, вона сама привела нам чудову жертву. Власного брата.

Ада пройшла до Фелікса, сіла на бильце крісла й торкнулася його руки. Хлопець аж посірів від злості. Вперше вона бачила його таким. Ця інформація не вкладалася у голові. Людина, яка віддала Стефана як плату — Ніна! Аделаїда так хвилювалася за почуття подруги, повертаючи її брата. Вони були ладні заплатити роками власного життя, а Ніна сама ж підписала йому смертний вирок. Як це можливо? Що вона за людина взагалі? Та, кого Ада вважала подругою.

Фелікс нарешті відповів на її дотик, і їхні пальці переплелися. Ада бачила, як очі хлопця блищали від смутку.

— Ми виконали свою роботу. Мати Ніни почала одужувати. Аж поки хтось не повернув її брата з того світу. Уявляєте? — вона засміялася, плеснувши в долоні.

Тиша розсипалася на тисячі уламків. Ада відчула легке запаморочення. Вони були не готові до цього.

— І я маю лише одне запитання, — Вікторія обійшла стіл і сперлася на нього руками. — Як ви це зробили?

Вони навіть не переглянулися, кожен закляк на місці. Аделаїда відчувала, як рука Фелікса затремтіла. Вікторія постукала нігтями по столу.

— Звернулися до старої відьми з гори Самітниці, — відповів Давид.

— О, це багато чого пояснює. Ліліє, ти була провідницею для душі? Чи не ризикнула, лялечко?

Ліля скривилася й повільно похитала головою.

— Це була я, — Ада намагалася говорити впевнено, та аж зіщулилася від того, як тихо пролунав її голос.

— Оце так! — Вікторія підійшла до неї впритул, вдивилася в темні очі дівчини, а потім обережним, майже гидливим жестом поправила її волосся. — Дуже цікаво. Дуже.

— Ви діяли поза ковеном. Ви саботували нашу роботу! їхня мати померла через це воскресіння! — Артур нарешті повернувся до них. — А що, якби це було замовлення іншого штибу? Від когось важливого? Можете собі уявити масштаби проблеми?

Вікторія підняла руку, даючи чоловікові знак замовкнути. Той знову відвернувся до вікна.

— Найгірше те, що ви приховали це. Я ж говорила з тобою, дівчинко, — вона продовжувала дивитися зверху вниз на Аду. — Навіщо приховувати такі сили? Не кожна залишилася б живою після такого. Що ж. Це лише доводить, що ти сильніша, ніж усі ми думали. А значить, зможеш служити ковену, як усі інші. Без потурань!

— Я й не просила потурати мені, — не стрималася Ада. І одразу ж пожалкувала, отримавши у відповідь жаску усмішку Верховиці.

— От і чудово. Ніна в нас. Це буде твоя перша жертва, а заодно й сатисфакція за замах на твоє життя.

— Ні, — Ада похитала головою. — Ми жили разом, дружили. Я не зможу цього зробити.

— Зможеш. Або ж мені не зрозумілі твої мотиви прибуття сюди. Можливо, варто потримати тебе в підвалі разом із подругою?

— Вікторіє, — почав було Давид. Але відьма лише відмахнулася.

— Вона буде гідною своїх батьків та нашого ковену! Часом, дитино, доводиться робити незручні й неприємні речі.

Давид трьома широкими кроками підійшов до Ади і притиснув її до грудей. Вона ледь стримувала сльози. Думки роїлися так шалено, що хотілося стиснути голову руками.

— А ще всі ви покарані. Ніяких дарів для вас на Бетлегем! Будете рядженими сьогодні. І щоб без дурниць!

Усі присутні вовком дивилися на Вікторію.

— До вашого відома, — продовжила вона, діставши щось із шухляди столу, — це належало комусь із відьом. Ми забрали його в Ніни, — Вікторія кинула згорток на стіл. Невеличкий потертий блокнот блакитного кольору. — Саме звідси вона й дізналася про ритуал із нічницею. Якщо це з бібліотеки братства, Ліліє, маю запитання щодо твого президентства.

— Ми розберемося, — Лілія підвелася й потягнулася до блокнота.

— Ні, — Вікторія накрила його рукою. — Вистачить уже. Я розбиратимуся із цим сама.

— Я можу поговорити з Ніною? — запитала Ада. Вона хотіла отримати якісь пояснення від подруги. Щось, що допомогло б зрозуміти та розставити все на свої місця.

— У жодному разі. Ідіть. Артур покаже вам костюми, щоб ви визначили собі ролі. О четвертій переодягнетеся і прийдете підтримати Аделаїду, якщо маєте бажання. Я зла на вас і воліла б не бачити.

— Ми можемо пояснити, — озвався Давид.

— Мені не цікаві ваші пояснення. Кожен із вас відпрацює свою провину.

— Дякуйте нашій Верховиці за те, що вона має слабкість до вас, щенята.

Дем’ян спопелив Артура поглядом, але промовчав. Давид узяв Аду за руку, і вони першими вийшли з кімнати. Усі інші сумно попленталися слідом. Вечір набирав геть несподіваних обертів.

Ада йшла не розбираючи дороги. Єдиним орієнтиром була сильна рука Давида, що не давала впасти. Хотілося тікати, волати, рвати на собі волосся. Все не мало бути так. Хаотично пригадувала різні ситуації з Ніною: багато чому знаходила нові страхітливі пояснення. А дещо так і лишалося світлими спогадами в серці.

Артур провів їх до кімнати й, назвавши самовпевненими дітьми, залишив самих.

— Довбаний виблядок! — Дем’ян копнув ногою купу коробок біля дверей.

— Що нам тепер робити? — Ада на силу стримувала сльози, все ще не відпускаючи руки Давида.

— Виконувати свої ролі, бути тихими та покірними, правильно? — Фелікс копирсався в коробках.

У кімнаті висіло безліч химерних костюмів. В кутку Ада побачила купу чорного лахміття та білі маски з широкими ротами. Вона впізнала ті маски — саме їх члени братства вдягали на останньому випробуванні.

— Здебільшого, — замислено промовила Лілія. — Маємо просто шуміти серед натовпу.

— Що це означає? Як шуміти? — спитала Ада, роздивляюсь речі. Фелікс уже складав образи з тих костюмів.

— Ось що це означає, — він підняв щось схоже на важелезний пояс із купою дзвоників і погримів ним. — О, знайшов, — дістав дивний білий очіпок із велетенськими рогами. — Будеш Велесовою донькою.

— Мені байдуже, якщо чесно.

— А ти, Лілю, будеш Сонцем.

Дівчина лише відмахнулася, відкинула кожух, що тримала в руках, і схопила Аду за рукав.

— Ходімо! Ви всі готуйтесь і чекайте нас. Феліксе, нам усе одно, ким ти нас одягнеш. Треба просто без проблем відбути цей вечір. Розберемося з усім опісля.

— Та ми по вуха в лайні! — Міра сповзла по стіні.

— Це так, — Лілія присіла біля неї і поцілувала в маківку, — але все під контролем.

— Я з вами, — зголосився Давид.

— Ні, удвох не так ризиковано. Ми швидко.

Вони вийшли з кімнати й, озирнувшись по сторонах, пробігли в бік кухні. Там під сходами були ледь помітні дверцята.

— Маємо поговорити з тою курвою! Забагато збігів. Як вона вийшла саме на наш ковен? Ще й стала твоєю сусідкою. І що за відьомський записник? Щось тут не сходиться.

Ада раптом згадала дещо.

— Слухай, вона заповнила за мене заяву на вступ до братства. Фелікс ще потім казав, що заява була просто еталонною.

— Бо він їх і відбирав. А... — тепер і Лілія збагнула, що це був не просто збіг.

— Думаю, Ніна не розповість мені, — продовжила Ада. — Але ти для неї щось типу зірки. Вона завжди про тебе говорила із захватом.

— Добре, я покажу тобі, де стати, щоб ти все чула. Якщо потрібно буде, покличу. І, Адо, — Ліля взяла подругу за руки. — Я тебе благаю, стримуй емоції, ми маємо добре її розпитати.

Звісно, що в такому маєтку підвал нагадував радше середньовічні катакомби. При вході стояли винні полиці. Пройшовши трохи далі, дівчата побачили справжнісінькі тюремні камери із залізними ґратами.

— Тут у дитинстві Вікторія любила нас ставити колінами на гречку, — прошепотіла Лілія. Ада стиснула її руку міцніше. — Стій, — самими вустами промовила Ліля й показала, де зупинитися. Притулила вказівний палець до губ, розправила плечі й пішла далі.

— Привіт, Ніно.

— Привіт, — байдужо привіталася та.

— Не буду ходити околяса — ми все знаємо. Знаємо, що це ти прикликала до Ади нічницю. Вбила Свята. Що віддала в жертву власного брата.

— Що зі мною буде? — запитала дівчина.

— Все залежить від цієї розмови. Твоя доля ще не визначена.

— Он як...

— Як ти дізналася про відьом?

— Робила в школі проект із фольклору, і поки збирала матеріал, то одна жінка розповіла мені про відьом і де вас шукати. Вирушила сюди й шукала. Знайшла людей, що дали мені контакти Владислава Залізняка, торішнього випускника. Ваша людина, еге ж?

— Наша. Що потім?

— Через нього потрапила сюди. Віддала всі гроші, але цього не вистачило. Від мене просили послугу й жертву.

— Рідного брата?

— Не така вже й велика жертва, — Ніна скривилася. — Він завжди мене бісив. Вічно пхав усюди носа. А мама тільки й робила, що носилася з ним — Стефан те, Стефан се. Стефан далеко піде. А я наче порожнє місце.

— Ясно, — Ліля кахикнула. — А що за послуга була?

— Стежити за Адою. Допомогти їй вступити у братство. Не знаю, нащо, ніхто не пояснював. Як на мене, то в ній нема нічого особливого.

Ада затулила рота рукою, її нудило.

— А браслет свій нащо до могили поклала?

— Мій? — вона пирхнула. — Той висерок ще після балу змусив повернути подарунок! Нескінченність, аякже! Подарував потім своїй новій курві!

— А ти страшна людина, Ніно.

— Не страшніша за всіх у цьому будинку. Напевно, тому мені й пообіцяли, що зможу стати однією з вас.

— Хто пообіцяв?

— А, ти не знаєш! Значить, нічого ти тут не вирішуєш.

— Ти під моєю протекцією, Ніно. Ти моя сестра по братству.

Я відповідаю за тебе перед Верховицею.

Ніна гучно засміялася.

— Нічого ти не знаєш!

— А що тобі Ада зробила? Ти знаєш, що ми тебе прийняли лише через неї? І отака їй дяка?

— Ой, та годі! Свята Аделаїда! Чому всі так із нею носяться? Шкода, що нічниця не встигла зімкнути свої пазурі на її шиї. Через неї померла моя мати! Думаєш, я не здогадалася? Скажеш, що це неправда?

Відповіді не було. Лілія знала, що це справді так, вони порушили домовленість, не здогадуючись про наслідки.

— Я зрозуміла це не одразу. Але два плюс два легко скласти, еге ж? Стефан повернувся, і я все згадала. Згадала про жертву заради мами. А тоді підслухала розмову Ади з Давидом. Він говорив, що Ада когось воскресила. Тоді я зрозуміла, що це все через неї. Через неї мама померла!

— Дурепо, ти цим підписала собі смертний вирок. Але якщо розкажеш, хто обіцяв тобі місце в ковені, я можу тебе врятувати. Хто дав тобі записник?

— Вже дуже сумніваюся. Залиште мене, будь ласка, пані президентко, — Ніна знову розреготалася.

— Ти розумієш, що сьогодні помреш?

— Я РОЗУМІЮ ВСЕ! — продовжувала реготати Ніна.

Лілія розвернулася й залишила полонянку саму.

Аделаїда сиділа на якійсь діжці, руки та ноги обм’якли від почутого. Пів року поруч із нею жила людина, яка ненавиділа її. Ненавиділа так, що була ладна вбити.

— Повертаємося до наших, і я все розповім.

— Я і так все чула.

— Ні, Адо, ти слухала, та не чула. Все дуже погано.

На щастя, на шляху їм ніхто не зустрівся й вони безпечно повернулися до друзів, які вже приміряли костюми.

— Думаю, що все, пов’язане з Адою, було нашою перевіркою. І ми її провалили. Тепер Вікторія сумнівається в нашій вірності. Вона знала про появу Ади й приставила до неї Ніну, щоб та шпигувала.

— Чому ти так думаєш?

— Ніна надто впевнено поводилася. Реготала. Говорила зі мною зверхньо. їй щось обіцяли. І обіцяла людина, яка має тут реальну владу. Вона не просто так стала твоєю сусідкою, Адо. Не просто так знала, що писати в анкеті. Хтось скеровував її. Крім того, Владислав, про якого згадала Ніна, був правою рукою Вікторії до Артура. Думаю, Ніна мала привести тебе до нас, а ми мали одразу сповістити Вікторію про твою появу. Ця сука весь цей час була на крок попереду! Ми анітрохи не наблизилися до перемоги. Ба більше, записник! Я бачила такі в неї, це з її особистої колекції.

Лілія сіла біля Міри й поклала голову їй на плече. Фелікс кинув свій костюм на підлогу, пояс із дзвіночками гучно брязнув. Ада була спустошена. Цей день ще із самого початку здавався кінцем усього.

— Проте тепер ми все знаємо й можемо діяти, зважаючи на нові обставини, — обірвав тишу Дем’ян.

— Що ти маєш на увазі?

— По-перше, Аделаїдо, ти таки мусиш убити Ніну. Вікторія вб’є її у будь-якому разі. По-друге, ми маємо стати її ідеальними вихованцями, як їй завжди й хотілося. Хто з вас піде й закладе Лілю, яка вирішила не розповідати про появу Ади?

Давид підняв руку, усміхаючись.

Фелікс досі був пригнічений, але підняв свій костюм і подивився на Аду. Лише вони вдвох знали, хто насправді вб’є Ніну. Міра потяглася до сумочки за цигарками.

— Гаразд. Це вже схоже на новий план, — промовила Ада, погоджуючись із Дем’яном.

— Чудово. Дамо шуму на весь ліс, а потім діятимемо. Тепер ми на крок попереду, — Лілія прикрила обличчя маскою золотого Сонця.

Почався снігопад. Землю припорошило білим, і все довкола здавалося чистим і святковим. У дворі й у лісі зібралася купа народу. Запрошені музики грали на народних інструментах. Був ярмарок для дітей. Аделаїда заспокоїлася, побачивши справжній театралізований Бетлегем з акторами, які грали виставу, а вони з друзями лише мали підтримувати атмосферу, танцюючи поміж гостей.

Брязкіт дзвіночків мелодійно доповнював святкову пісню. В якийсь момент актори кинулись у натовп, а музика прискорилася. Усі пустилися в танок.

Давид був в образі Молодика: довгий білий кожух, підперезаний червоним ременем, химерна маска з широкою усмішкою та місяцем на лобі. Він схопив Аду за талію і закружляв у танці.

Вона, як одразу й вирішив Фелікс, була донькою Велеса: довгі роги, чорна маска та громіздка гуня на плечах, що волочилася за нею по підлозі. У кучері були вплетені довгі коси. Брязкалець на ній було більше, ніж на інших. Пояс, рукава, коси та навіть поділ гуні були оздоблені брязкальцями. Здійнявши руки й перестрибуючи з ноги на ногу, вона опинилася біля Фелікса.

Хлопець був в образі Дідо. Його маска мала довгу бороду, таку ж мідну, як і кучері. На ногах широкі вовняні штани. Образ довершував солом’яний капелюх із чорним пером. Фелікс поплескав у долоні й, нахилившись до Ади, запитав:

— Повторимо вчорашні фокуси? — він узяв її за талію і, щойно вона ствердно мугикнула, підкинув угору. Вітер затримав дівчину в польоті. Гості заплескали в долоні. Фелікс засміявся, і варто було Аді приземлитися, перекинув її далі.

Дівчина опинилася в чиїхось сильних руках. Вона була впевнена, що це Давид, але хлопець був у чорному — як темна половинка свого брата. Дем’ян міцно притиснув її і закружляв на місці, змушуючи прикраси гучно битися одна об одну. Все довкола розмилося й злилося воєдино — музика, люди, аромати. Ще кілька обертів — і Ада опинилася в руках Давида.

Музика все пришвидшувалася.

— Сідай мені на плечі, — Давид став на коліно. Ада хотіла запротестувати, але зрозуміла, що це частина танцю, бо те саме робили й Дем’ян із Лілією. Вона поправила свої роги, притримала маску й обережно закинула ноги на плечі хлопцеві.

— Тримайся! — він повільно підвівся.

Ада подивилася, що роблять інші: Лілія брязкотіла дзвіночками на руках у такт музиці. Ада вирішила повторювати її рухи, не знаючи, що ще робити. А між ними крутилися Фелікс із Мірою, тримаючись за руки. Міра була одягнена ластівкою, рукава білої гуні прикрашало чорне пір’я. Витягнувши руку вгору, вона жестом веліла друзям підсунутися ближче.

Фелікс трохи підняв Міру, і вона, розвівши руки, викликала вогонь, який запалав навколо танцюристів, утворюючи коло. Натовп знову заревів і заплескав у долоні.

Хотілося, щоб ця мить не закінчувалася ніколи, але полум’я згасло. Друзі вклонилися гостям і рушили до маєтку, знімаючи маски. Фелікс зупинив Аду й, задихаючись, швидко прошепотів:

— Між нами буде більша відстань, ніж тоді в коридорі. Думай про мене, уявляй золоту нитку, що пов’язує нас.

— Тепер це для мене ще складніше.

— Але не для мене. Я хочу помститися тій сучці. Вона ладна була вбити його вдруге! — Фелікс стиснув маску, аж та затріщала. — Знаєш, про кого він постійно говорить? За кого непокоїться?

— Знаю, Феліксе. Мене це також гризе.

— Тобі пощастило з жертвою, бо вона заслуговує на це.

Ада намагалася триматися за цю думку, але не розділяла її. Свідомість зрадницьки підкидала теплі спогади про Ніну. На ватяних ногах вона дійшла до кімнати Лілії і почала готуватися до ритуалу. Дивлячись у дзеркало, розмірковувала над дикими правилами ковену. Щось безповоротно змінилося. Та страшна пляма на обличчі вже стала звичною і майже не мучила її. Вона спробувала запам’ятати себе такою, бо вже сьогодні на ній з’явиться нова пляма — невидима для інших, але значно більша за цю.

Ритуал почався одночасно зі сходженням першої зірки. Усі вийшли надвір, запалили вогнище. Хованці, яких сьогодні було значно більше, винесли казани з кутею і роздавали порції кожному гостеві.

Вікторія видала патетичну промову про ославлення Велеса й великих богів, про ще один благодатний рік і важливість традицій. Ада не слухала, вона зосередилася на своєму завданні.

Вивели Ніну. Її одягнули в білу довгу сорочку, волосся було заплетене в косу. Вона повільно озирнулася навколо — зіниці розширені, груди здіймаються від частого дихання. Зараз вона здавалася такою невинною. Нічого спільного з тією дівчиною, що реготала в підвалі.

Ада підійшла до вогнища, ноги самі несли її вперед. Вона боролася з бажанням схопити колишню подругу за руку й чкурнути разом з нею в ліс. Вікторія, примружившись, передала Аді ніж. Він був легкий, з тонким, але міцним лезом. Ада пошукала очима Фелікса, і вони ледь вловимо кивнули одне одному. Ніна була ніби в трансі. Залишалося хіба сподіватися, що все станеться швидко й вона не відчує болю.

Аж раптом Ада помітила якийсь рух у натовпі. До Фелікса підійшли двоє чоловіків, скрутили його й кудись потягнули. Дем’ян простежив за її поглядом і ступив крок уперед, порухом руки наказуючи заспокоїтися.

— Аделаїдо, — звернулася до неї верховна відьма, — боги не мають довго чекати. Віддай їм належне.

Ада розгублено шукала в натовпі найрідніші блакитні очі. Знайшовши, трохи заспокоїлася. Давид нашіптував слова, підказуючи їй. Ада обійшла Ніну, взяла її за підборіддя. Руки тремтіли й відмовлялися слухатися.

— Нашому володарю та покровителю, Великому і Всеосяйному Велесу, — вона знов зустрілася поглядом із Давидом. Той постукав собі пальцем по западині між ключиць. Ада піднесла ніж до того самого місця в Ніни. — Прийми цю жертву від доньки своєї!

Замахнулася ножем — і нічого не змогла зробити. Рука так і застигла в повітрі.

Усі присутні мовчали. Аж раптом пролунав сміх. Ніна. Це вона сміялася. Тихо і рівно. Вікторія здійняла брову. Ада прочитала по губах Давида «Давай», але все одно нічого не могла зробити. А потім відчула спиною чиєсь тепло й дотик —

сильні пальці міцно стиснули її зап’ясток. Рука з ножем опустилася нижче.

— Подумай про щось інше, про будь-що, — прошепотів Дем’ян їй на вухо.

Один впевнений удар, поворот ножа всередині чужого тіла. Адине серце обірвалося. Вона не просто вбила зрадницю. Вона зруйнувала частину себе. Частину, якої вже ніколи не поверне.

Глухий стукіт тіла об землю. Відчуття гарячої крові на руках.

Вона спробувала подумати про щось. Але в голові звучав лише голос Ніни:

«Аделаїдо, ти віриш у долю?»

«Аделаїдо, ти віриш у долю?»

«Аделаїдо, ти віриш у долю?»

Дем’ян не дав їй зомліти, підтримав і обережно погладив по спині. Натовп задоволено заволав: «Слава Всеосяйному Велесу!»

— Дихай, леле, ти впоралася, — знову прошепотів Дем’ян.

— Що ж, перший раз на те й перший, — промовив Артур. — Запрошуємо всіх до вечері!

Вікторія навіть не подивилася в їхній бік. Вона вже йшла до маєтку.

Поруч опинився Давид, брат передав Аду йому в обійми. Ніж випав з її закривавлених рук. Тіло Ніни лежало під їхніми ногами. Ада кинулася вбік, і її знудило на сніг.

ДАРИ ВЕЛЕСУ

Три місяці по тому.

Перший сонячний день за довгий час. Зима поволі відступала. Сніг розтанув, скрізь зяяли плями чорного ґрунту, крізь який де-не-де пробивалася зелена трава. Небо нарешті перестало бути сірим, набуло кольорів, і навіть темні будівлі здавалися вже не такими похмурими. Ада сиділа в університетському зимовому саду. Тут вони з Давидом посадили троянду, яку їй дала Вікторія. Вона тренувалася. Брала жменю землі в руку, притуляла руки до грядок, силкуючись відчути бодай щось. Сьогодні їй здалося, що земля відгукнулася ледь вловимим поштовхом.

Відчувати зв’язок з елементами природи вдавалося не завжди. Коли поруч був хтось із друзів — виходило легше. Та зараз, на самоті, коли Ада заплющувала очі, вона нічого не відчувала або уявляла, який безглуздий вигляд має збоку.

— Від мене не сховаєшся, — Давид накинув на її плечі шарф і сів поруч. Ада подивилася на нього й усміхнулася.

— Я і не ховалася. Просто вирішила повправлятися.

Насправді Давид мав рацію, але вона не була готова визнавати, що щось не так. Просто на самоті останнім часом стало легше зосереджуватись на думках. На тій тріщині, що розколола її душу під час ритуалу.

— Мені здається, все ж таки ховалася, — хлопець розтер їй руки, щоб зігріти, і обійняв. — Ти не з’являєшся на лекціях майже місяць. Уникаєш нас. Послухай, ніхто на тебе не тисне. Але ми всі поруч і хочемо...

Ада досі тримала одну руку на землі. Вже втретє відчула дивний поштовх. Перебила хлопця:

— Давиде, спробуй. Що це?

Він поклав свою руку поруч із її. Його очі заблищали.

— Ти починаєш відчувати. Це земля пробуджується.

— Що ще я можу спробувати зробити?

— Це вже гарний початок.

Ада похитала головою. Вона змогла встановити зв’язок із усіма стихіями, крім землі. Ця ніяк не давалася. Була незрозумілою для неї. Ада днями просиджувала на холоді, намагаючись збагнути цю силу.

— У мене нічого не виходить.

— Квітко, ми стаємо сильнішими щодня, поки ти поруч. Можливо, твоя сила в цьому?

Ада похитала головою. їй не подобалася ця думка. Не подобалося бути чиїмсь придатком.

— Як ти спала сьогодні?

— Добре, — вона потупила погляд.

— Я можу залишатися з тобою. Мій сон не страждає від твоїх жахіть. Будь ласка, дозволь бути поруч, коли ти цього потребуєш.

— У тебе скоро змагання, тобі треба висипатися. Ходімо назад, уже сонце сідає.

Вони майже дійшли до гуртожитку, коли Давид зупинився. Вона обернулася.

— Не відштовхуй мене, Адо. Я хочу допомогти тобі. Усі ми хочемо.

Вона взяла Давида за руку, стиснула й потягнула вперед. Ставало прохолодно.

— Усі зібралися в бібліотеці грати в монополію. Лише свої, ну, і Стефан. Ходімо з нами.

— Гаразд, я прийду.

Аделаїда уникала Стефана. Ніну стерли зі спогадів, як колись його. Хлопець тужив, сам не розуміючи чому, а вона почувалася такою винною, що не могла дивитися йому в очі. А часом заздрила, що він не пам’ятає Ніни, бо й сама воліла б усе це забути.

Ада кліпнула — і вечір промайнув. Навіть затишок бібліотеки не міг подарувати їй спокій. Грати зовсім не хотілося; вона майже збанкрутувала й вирішила здатися.

— Та ну! — запротестував Фелікс. — Я дам тобі позику!

— Я втомилася. Піду спати. Гарної вам гри.

— Я також уже зморився, — Стефан посунув свій стілець

і легенько торкнувся плеча Фелікса.

— Я скоро, — обізвався той.

— Адо, я проведу тебе, — Давид склав свої картки на стіл.

— От і пограли, — пробурмотіла Міра.

Ліля шикнула на неї. Усі перезирнулися.

— Не потрібно, Давиде, — Ада провела рукою по його волоссю, злегка скуйовдивши. — Я одразу ляжу спати.

Разом зі Стефаном вони рушили до сходів, де мали розійтися в різні боки.

— З тобою все добре? — запитав він, колупаючи килим носком кросівка. — Тебе майже не видно.

— Просто велике навантаження: лекції, семінари, практичні. Не хвилюйся, все гаразд.

— Якщо потрібна якась допомога, я завжди радий. Ти мені наче сестра, Адо.

Її серце стиснулося. Очі запекло. Щоб Стефан цього не помітив, вона обійняла його, і вони розійшлися по своїх кімнатах.

Останні три місяці Аду мучили кошмари. Іноді саме їх передчуття не давало заснути до ранку. Вона намагалася контролювати свої думки перед сном, пила снодійне. Та сьогодні могла думати лише про Стефана — він був таким пригніченим, хоч і жив поруч із близькими людьми й не мав поганих спогадів.

І він їй наснився.

Стефан стояв перед великим вогнищем, а в його широко розплющених очах читався жах.

— Що... що ти робиш? — запитав він, затинаючись, і ступив крок назад.

— Маю завершити почате.

Ада подивилася на свої руки — вона тримала ніж. Той самий, яким убила Ніну. Раптом опинилася біля хлопця. Він не намагався втікати, лише дивився їй в очі.

— Що це на тобі? — він указав на її лице.

— Ти бачиш мою мітку?

— Я бачу тебе справжню!

Вона замахнулася — і на шиї хлопця майнула багряна лінія, а за мить водоспадом полилася кров. Ада знову подивилася на свої руки — вони всі були в крові, босі ноги стояли в червоній калюжі, що ставала все більшою та глибшою. Ось вона вже по кісточки в ній, а Стефан продовжував хрипіти:

— Я... ач... у... бе... спра... ю...

Хлопець ухопився за горло, намагаючись втягнути повітря, затиснув рану. Кров пішла бульбашками:

— Уби... ця...

Аделаїда прокинулася від власного вереску. Скинула із себе ковдру й мало не впала на підлогу, заплутавшись. Кинулася у ванну і стрибнула в душ просто в нічній сорочці, намагаючись відмитися від крові Стефана. Вона досі відчувала ту кров на собі. Вода повернула її в реальність.

Ада розплакалася. Все було неправильним. Від ініціації вона більше жодного разу не відчувала припливу сил. Аише страх і втому. Здавалося, що вона втрачає глузд. Коли повернулася до кімнати, у двері легенько постукали.

— Впустиш мене? — почувся голос Давида.

Аделаїда відчинила, і хлопець одразу пригорнув її до себе.

— Ти чатував під дверима?

— Чатував, — він погладив її по волоссю. — Ходімо спати? Обійматиму тебе всю ніч і не дозволю жодному лихому сновидінню дістатися цієї прекрасної голівоньки.

І він не дозволяв. Усі ці місяці був поруч. Відпоював заспокійливими чаями, розповідав історії з дитинства. Інколи до пізньої години з ними засиджувалися й інші. Часом Аделаїді ставало легше приймати себе з тим, що вона зробила, але інколи випадали ночі як ця.

Зараз вони готувалися до одного з найважливіших свят. Весняного рівнодення. Час, коли пробуджується природа, а відьми можуть узяти найбільше життєвих і магічних сил. Цього дня сам Велес приходить до них, даруючи благодать, і нагороджує кожного, хто приносив йому жертву.

Цього дня проводився ще один ритуал. Відьомська оргія. Аделаїда зрозуміла це саме так. Хоча Фелікс наполягав на принциповій різниці, називаючи це «весняним злиттям».

— Розумієш, під час злиття немає емоційних зв'язків. Навіть насолоди ти не відчуваєш, тільки чисту енергію і силу. Настільки могутню, що тіло не витримує і впадає в коматоз, — пояснював він.

— Ви зазвичай домовляєтеся, хто з ким буде? Чи як це відбувається?

— Так, хтось домовляється, хтось імпровізує. Пари можуть лишатися одне з одним. Хоч навіть якщо й не лишаються, це все одно не вважається зрадою.

— Я б вважала.

— Різні моменти бувають. Вікторія собі обирає кого хоче. Це ніби як єдине правило.

— Феліксе, а якщо вона когось із вас обере? Відмовитися не можна?

— Мене — точно ні, — він криво всміхнувся, відкинувши пасмо волосся з чола. — А за Давида не хвилюйся. Вона не любить повторюватися.

Ада спробувала вдихнути, але легені наче стиснуло. Образ Давида й Вікторії, разом, голкою засів у голові. Це все якось... неправильно. Вона не росла в ковені й не могла спокійно сприймати такі речі. Та зрештою вирішила не ятрити себе ще й цими думками. Однаково, що робитимуть інші, якщо вона буде з Давидом.

Саме із цим ритуалом був пов’язаний їхній новий план. Коли відьми брали енергію одне від одного, то засинали мертвим сном на кілька годин. А після пробудження ставали могутнішими.

Частина компанії мала набратися сили, а інші — скористатися сном Вікторії та її найближчого оточення і викрасти Першокнигу. Після цього вони створять власний ковен. Лілія стане Верховицею і навіть зможе претендувати на родинний маєток.

Ада вирішила, що поїде додому одразу після перевороту, а там уже вирішить, чи хоче повертатися.

Рівнодення.

Ліс був сповнений тепла — ковен підтримував його магією. Всі були одягнені в легкі сорочки. Фелікс додав до вишивки на сорочках друзів таємну руну, яка мала захистити їх від невдачі. Вони вже були раді з будь-якого підсилення, тому вдячно прийняли його ідею.

Дерева химерно звивалися, ніби танцювали. У центрі галявини палало велетенське вогнище. Годиною раніше тут спалили дідуха, якого ставили ще на зимове сонцестояння.

Сьогодні мали принести п’ять жертв. їх готували до ритуалу кілька днів — якось по-особливому годували й напоювали спеціальними відварами. Аделаїда намагалася не думати про цих людей.

Ближче до півночі ритуал звершився. Спершу кожному з приречених пустили кров. А потім наближені до Верховиці відьми синхронно перерізали нещасним горлянки, заливаючи галявину кров’ю. Ада знайшла в собі сили не відвертатися, хоч і знала, що за цим прийдуть нові нічні жахіття.

Щойно бездиханні тіла торкнулися землі, почалося найцікавіше.

З темряви, із самого серця лісу, з’явився він. Велетенський змій, чорний, як глибока ніч, як дно океану. Його тіло рухалося, мов нечутний шепіт, розсилаючи невидимі хвилі сили, що змінювали саму природу навколо. Він наближався до вогнища, і повітря ставало важким, наповнюючись невимовною силою.

Змій поволі згортався, вповзаючи в полум’я. Його тіло спліталося у клубки, і разом із палаючими язиками він змінював форму. Поступово, як хмара, що розсіюється після грози, утрачав обриси. Зрештою змій немов розтанув, і з полум’я вийшов чоловік.

Високий. Кремезний. Його присутність заворожувала, здавалося, ніби весь світ довкола обожнювано ловить кожен його рух. Риси обличчя були гострими, але не жаскими. Навпаки, — випромінювали безмежну гармонію. Ада зачаровано дивилася на нього. Його очі були темні й глибокі — в них можна було загубитися та побачити відблиски неосяжного часу. Його голова була покрита вінком із невідомих квітів, що мерехтіли, наче лілеї з другого випробування братства.

Велес озирнувся й окинув поглядом присутніх. Він мовчав, але було зрозуміло — навіть один його погляд може змінити все навколо. Він був як гроза, що насувається, і в той самий час — немов спокій після бурі.

Всі як один упали на коліна. Ада не встигла усвідомити, як це сталося. Це був новий, досі невідомий їй потяг. Він відчувався повсюди, і всередині також. Спершу ледь вловимим тиском у грудях, що поступово наростав, змушуючи її тіло тягнутися до чогось невидимого, але надзвичайно потужного. Здавалося, що простір навколо обважнів, а повітря буквально тремтіло від сил, що наповнювали його. Ада глибоко вдихнула, щоб зберегти рівновагу.

Їй захотілося сховатися в цій силі, зануритися в неї, стати її частиною.