Таємний спадок. Братство. Книга 1

Ада лише всміхнулася у відповідь, радіючи, що брат Дем’яна виявився настільки не схожим на того.

— Синтетичний светр, — вона смикнула себе за рукав. Потім указала в бік лектора за кафедрою і повернулася до конспектування.

Сьогодні вони вивчали Мак’явеллі. Професор саме розповідав про книгу «Державець», де філософ ділився думками щодо державного устрою, добра та зла й того, яким має бути правитель: хитрим, жорстоким і безжальним.

— Політики всього світу досі вивчають цей трактат, а дехто навіть дотримується його догм, — прошепотів Давид.

— Це жахає, — відповіла Ада, не підіймаючи голови, нотуючи останні слова лектора.

— Ти ж знаєш, що він надішле нам електронну версію конспекту?

Ада зупинилася на половині слова. Вона знала. І бачила, що багато студентів нічого не занотовують. Однак їй завжди подобався сам процес конспектування, вона була впевнена, що так засвоює матеріал краще. Та цей хлопець поруч якимось магічним чином відбивав бажання конспектувати. Ада зробила ще кілька спроб зосередитися, але марно. Давид щоразу казав щось цікавіше за матеріал лекції.

— Курйозно, але вважаючи, що філософія має ґрунтуватися на реальному житті, він дійшов до віри в те, що людина наслідує риси тварин.

— Я щось про це чула.

Вони з Давидом, спершись на руки, майже лягли на стіл, щоб їх не було видно з кафедри, і перешіптувалися. Ада вирішила, що раз вони обговорюють тему сьогоднішньої лекції, то це не такий уже й злочин.

— Лис і лев були його улюбленими тваринами. Він вважав, що треба бути сильним, як лев, і хитрим, як лис. Окремо ці риси марні й ведуть у нікуди, але разом — це шлях до успіху.

Ада трохи зависла, гадаючи, що б відповісти, бо насправді думала не про жорстокого філософа сімнадцятого століття, а про бісики в очах співрозмовника.

— А мені здається, він просто був лихою людиною, якій дозволили надміру висловлюватися.

— Або реалістом, який не боявся казати правду. І, до речі, він не стверджував, що єдиний шлях — це жорстокість, — шепіт Давида був схожий на шелест трави на вітрі. — Ідеально, якщо тебе і бояться, і люблять, але на практиці правителю майже неможливо цього досягти.

— Було неможливо. У сімнадцятому столітті. Не зараз.

— Нехай буде так, зійдемося на цьому, — він простягнув їй руку. Цього разу жодного розряду, лише приємна, тепла й дещо шершава долоня. Ада опустила погляд і зніяковіла, усвідомивши, що вони тримаються за руки вже надто довго. Давид послабив тиск, і вони роз’єднали долоні, усміхаючись одне одному. — Хоча я з радістю подискутував би з тобою ще, Аделаїдо.

— Вже й пара закінчується, — зніяковіло промовила вона.

— Bay, — Давид глянув на годинник. — Справді. Це ознака цікавої бесіди, до речі.

— Що саме?

— Те, що час завмер, але водночас промайнув, наче одна мить.

Професор завершив лекцію, підсумувавши, що Мак’явеллі вважав будь-який спосіб утримання влади прийнятним. А студентам запропонував подумати, як можна адаптувати ідеї філософа до ключових подій минулого століття й сучасності, виклавши свої міркування в есеї для додаткових балів.

— Що ж, — Давид підвівся зі стільця, пропустив кількох людей, які протиснулися повз, і сперся на стіл. — Думаю, хай якою цікавою була ця бесіда, але пропускати кожну лекцію ти не захочеш.

— Вибач, — усміхнулася Ада й, закинувши сумку на плече, теж сперлася на стіл.

— У такому разі в мене два запитання: даси мені свій номер? І ще — хто з філософів твій улюблений?

Давид простягнув їй телефон. Майже не вагаючись, Ада набрала десять цифр і підписала своїм ім’ям. Встигла помітити, що на шпалерах красивий пейзаж — ліс та озеро.

— Маю зізнатися, я помітив тебе ще вчора під час випробування, але тоді момент для знайомства здавався не дуже вдалим.

— Ти серйозно? — Ада легенько штурхнула його в груди. — Ти ж міг мене вчора врятувати, як справжній джентльмен. Бо я от на стілечки... — вона показала пальцями крихітну щілинку, — була близька до того, щоб провалитися. Нема тобі прощення.

Ада скривила губи, вдавано ображаючись, і почала пробиратися до виходу з аудиторії. Давид наздогнав її та нахилився ближче, щоб почула лише вона, а не студенти навколо:

— Ти навіть не уявляєш, як я хотів учора зробити такий джентльменський жест. Та, на жаль, я не мав печатки, — він розвів руками.

— Джентльмен-невдаха, — Ада всміхнулася. — Пробачаю.

— Фух, — Давид витер уявний піт із чола.

— Тоді мій улюблений філософ — Джеремі Бентам. І, до речі, я мало кому видаю таку особисту інформацію.

— О, я це ціную, — він усміхнувся й поглянув на годинник. — Маю бігти. До зустрічі, Аделаїдо.

— До зустрічі.

Давид розвернувся й пішов у протилежний бік корпусу. Ада так і залишилася стояти біля аудиторії, вражена його увагою. І не тільки. Ось кого вона назвала б гарячим. Учора ввечері братство здавалося їй пекельно злим і навіть снобським, але якщо там є такі люди, як Давид, Міра та Фелікс, хіба це не чудова спільнота? Її роздуми перервало повідомлення:

«Мені подобаються його думки щодо щастя. Теж реаліст, хоч і зовсім іншого штибу. Сьогоднішня лекція була однією з найприємніших. Дякую, Аделаїдо».

Вона всміхнулася й відповіла:

«Можеш називати мене Ада. Хто, до речі, твій улюблений філософ?»

За хвилину надійшла відповідь:

«Таку інформацію не розповідаю раніше, ніж на першому побаченні».

Цей флірт можна було продовжувати нескінченно, але її чекали інші пари та Фелікс під деревом біля бібліотеки. Тому Ада вирішила передчасно не танути, як морозиво на сонці, й залишила це повідомлення без відповіді. І хоча намагалася не думати про нового знайомого, навіть Фелікс помітив, що вона всміхається, наче під кайфом, і взявся випитувати, що стало причиною такого стану. Ада не зізналася. Так само як і він не розколовся щодо нового випробування, тож їм залишалося тільки обговорювати вчорашній вечір та університетське життя загалом. Після обіду Фелікс зрештою вирішив заспокоїти Аделаїду й запевнив, що випробування пройде добре, якщо вона зосередиться на собі й не робитиме дурниць. Та хіба це звучить легко?

КВІТКА ПАПОРОТІ

У середу, відчинивши двері кімнати, Ада побачила на підлозі два конверти. На цупкому смарагдовому папері було зазначено, що наступне випробування відбудеться у п’ятницю, їх чекатимуть у дворі гуртожитку братства о двадцятій.

Новий знайомий Ніни, той самий, що дав їй перепустку, виявився набагато балакучішим за Фелікса. Він розповів, що випробування проходитиме в лісі.

— Що б ми без нього робили? Особливо з твоїм гардеробом у стилі «краща вечірка усього життя», Ніно, — засміялася Ада.

— Думаєш, вони навмисне саботують нас, не вказуючи такі деталі в запрошеннях?

— Схоже на те.

— Наступного року вже ми робитимемо щось подібне з новачками, — Ніна провела по вустах червоною помадою. — Певно, кожен має сплатити свою ціну.

Неприємний холодок пробіг Аді по спині. Вона уявила, як доведеться через рік довести якусь дівчину до сліз, відмовивши їй у перепустці.

— Така дурня — останнє, чим я хотіла б займатися.

— Йой, подруго, припини. Такий порядок речей. Часом доводиться приймати правила гри.

Та Ада справді не могла себе уявити на місці Катерини чи Дем’яна, зверхньо відмовляючи новачку. Цікаво, яким було це братство, коли його тільки створили? Коли вони вирішили проводити випробування для нових членів? Невже її батьки також проходили щось подібне? Або ж гірше — поводилися так само зверхньо.

Перед другим випробуванням Ада нервувалася значно більше. До того ж день почався погано. Спершу вона розлила каву на конспекти. Потім виявила, що вчора не зберегла вже готовий есей. І наостанок ще й загубила одну з улюблених сережок. Складалося враження, що сьогодні весь світ проти неї. Відчуття безпорадності й роздратування засіло всередині, і, аби хоч трохи прийти до тями, Ада, попри протести Ніни, вирішила ввечері пройтися до гуртожитку братства пішки, щоб провітрити голову.

Цього разу майже всі новачки вишикувалися перед дверима братства і чекали зазначеного часу, щоб увійти. Ніна роздратовано стогнала. Вона сприймала кожного як потенційного ворога, і це змушувало й Аду нервуватися. До них підійшла Кіра, спробувала поділитися своїми переживаннями, але Ніна так агресивно зиркнула на неї, що дівчина безпорадно відступила на кілька кроків назад.

Сьогодні до них вийшла Лілія в супроводі Міри й ще двох дівчат із кам’яними обличчями.

— Вітаю вас, друзі. Ви могли помітити, що кількість претендентів зменшилася. На жаль, не всі добре зарекомендували себе цього тижня. Та гадаю, для багатьох це приємна новина, правда ж?

Хтось спробував плескати в долоні, але оплески швидко стихли. Аделаїда насторожено зиркнула вбік. Невже вони дійсно слідкували за всіма претендентами?

— Сьогодні вас чекає справжня пригода: ви маєте знайти в лісі квітку папороті. Квіток усього сім, тому хто перший встав — той і взяв.

— Що ще за папороть? — прошепотіла Ніна.

— Скоріш за все, це будуть якісь штучні квіти. Чи взагалі щось інше.

— Кожен з вас матиме супровідника — члена братства, щоб ви не загубилися в лісі. Та дуже не розраховуйте на їхню допомогу. їм заборонено втручатися. Порушників відсторонять від змагання. Колективна робота також заборонена. Усі інші методи використовуйте на ваш розсуд. Головне — результат. Ми чекатимемо вас три години. Час пішов.

З гуртожитку вийшли дванадцять членів братства. Деякі обличчя вже були знайомими. Вони одразу знали, кого мають супроводжувати. Ада все дивилася в бік гуртожитку, очікуючи свою пару. Раптом її налякав голос позаду:

— Уяви собі моє здивування, коли я витягнув тебе в жеребкуванні, Аделаїдо.

Спершу вона впізнала цей ледь вловний аромат спокою, а потім і сам голос.

— Навіть не знаю, як ми будемо шукати міфічну квітку, якщо знову поринемо у філософську дискусію, — Ада відчула жар на щоках, а потім озирнулася і впевнилася в тому, що позаду стоїть саме Давид.

Хлопець був одягнений у штани-карго кольору хакі та спортивну чорну куртку, а в руці тримав ліхтарик. Він усміхнувся найтеплішою усмішкою.

— Я впевнений, що ми впораємося. Ходімо.

У лісі було темно й холодно. Ада тішилася, що додумалася вдягнути тепле худі. Усі пари розійшлися врізнобіч. Дівчина не хвилювалася за Ніну — бачила, як вона опинилася в парі з тим хлопцем, який розповів їй про випробування в лісі.

Ада завмерла, спостерігаючи, як місячне світло розливається по землі крізь густе гілля, вкриваючи землю примарними мереживними тінями. Відірвавшись від химерного візерунка, згадала про Давида, який нерухомо стояв поруч, задумливо вдивляючись у глибину нічного лісу.

— Чому ви назвали це квіткою папороті? Зараз не її час, — вона світила собі під ноги телефоном, постійно чіпляючись за корчаки й кущі. Давид ішов зовсім поруч, упевнено, на відміну від неї, і майстерно обходив усі перепони.

— А коли її час?

— На Купала, у червні ж.

— Можливо, це не зовсім так? — Давид усміхнувся.

— І знайти її може тільки неодружений хлопець.

— О, то я сьогодні стану тобі у пригоді, — він підтримав Аду під лікоть, коли вона знову зачепилася за якийсь бур’ян. — Обережніше, бо з вивихом буде складно продовжувати завдання.

— Дякую, — Ада трохи сповільнилася. — Але що ми, власне, шукаємо? Ви висадили якісь квіти чи як? Як ми маємо побачити їх у темряві?

— Не руйнуй магію, Аделаїдо.

Голос Давида прозвучав просто над її вухом, і шкіра вкрилася приємними сиротами.

— Тримайся позаду мене, — він підняв ліхтар вище. — Мій світить краще, ніж телефонний.

— Гаразд, — Ада зайшла за спину Давида й тепер ступала по його слідах. — Якщо чесно, я очікувала від випробувань чогось іншого.

— Чого саме?

— Ну... не знаю, якихось послуг для членів братства: типу миття підлоги, посуду чи виконання домашніх робіт.

Він голосно засміявся:

— Нащо нам таке? І хто б став проходити такі випробування?

— Думаю, той, хто вештається вночі по лісі в пошуках невідомо чого, став би.

Вони опинилися на роздоріжжі. Стежка праворуч була ширша, і наприкінці її, здавалося, майоріло світло. Місяць освітлював велику галявину. Інша була вузькою та звивистою і вела вглиб лісу. Ада вказала на ширшу. Давид не рушив з місця. Його силует підсвічувало місячне сяйво, надаючи йому якогось потойбічного вигляду. Він трохи повернув голову вбік, прислухаючись до чогось у темряві.

— Що?

— Знаєш, я не маю вказувати тобі дорогу, тому подумай ще раз.

— Ох, ну звісно, це не може бути широка стежка, що веде до світла, — Ада плеснула долонями по стегнах. — Як ти взагалі тут орієнтуєшся?

— Секрет, — у його голосі чулася усмішка.

— Ще один з тих, які розкриваєш не раніше, ніж на першому побаченні?

— О, цей навіть не раніше, ніж на п’ятому.

— Який ти таємничий, — цокнула язиком Ада. — А що тебе привело у братство?

— Як і всіх — комфортні умови. Ти ж бачила, що наші ліжка майже кінгсайз? Про ванну я взагалі мовчу.

— О, справді, — пирснула Ада.

— Якщо серйозно, це щось на кшталт сімейної традиції, від діда-прадіда.

Ада подумала, що навряд чи братство існує аж так давно, але вголос цього не сказала. Вирішила, що потім погуглить. Однак слова Давида підтвердили її припущення, що тут цінують спадкоємність.

— Це круто. У мене теж щось подібне. Знаю, що мої батьки тут були, але вони чомусь ніколи не розповідали мені про це місце.

— Певно, мали буремну молодість. Навряд чи я теж захочу про все розповідати своїм дітям.

— Та ні, тут щось інше, — Ада сповільнила ходу й обійняла себе руками. — Розумієш, річ не в тому, що я жадаю якихось подробиць. Ні! Та вони дуже дивно реагують на будь-які згадки про університет.

Давид озирнувся до неї.

— Не зважай, проїхали, — вона й собі не могла пояснити цю ситуацію, тому вирішила хутенько згорнути розмову.

Тишу розірвав гучний дівочий крик. Його відлуння сполохало пташок, ті зірвалися з гілок і налякали Аду навіть більше, ніж сам вереск, який наближався до них.

Вона кинулася вперед, упевнена, що дівчина десь там потребує допомоги. Але Давид зупинив її, схопивши за руку.

— Тш-ш-ш... — він приклав палець до губ і вимкнув ліхтарик.

— А як же... — Ада вказала в темряву.

— З нею все буде добре. Просто, найімовірніше, вона провалила завдання.

— Давиде, але це ж крик жаху. Може, щось сталося.

— Нічого з вами не станеться, Адо.

Зовсім поруч пролунав ще один крик, і майже одразу повз них пробігла одна з дівчат.

— Гей, стій! Ми тобі допоможемо! З тобою все гаразд?

Але вона навіть не озирнулася й за мить зникла в темряві.

— Ми на правильному шляху, — прошепотів Давид. — Ходімо.

Він легенько потягнув Аду за собою, не вмикаючи ліхтарика.

— Як ти бачиш, куди йти?

— Очі звикли до темряви. Твої ще ні?

— Ні, — вона спробувала вдивитися в пітьму більш усвідомлено, але все одно майже не розрізняла дороги.

Десь праворуч почувся шурхіт. Вони майже водномить зупинилися. Давид відпустив її руку, ступив кілька кроків уперед, прислухаючись, і прошепотів:

— Адо, хай що ти почуєш чи побачиш, не лякайся і тримайся мене. Це все частина ви...

Хрускіт гілок десь над їхніми головами обірвав хлопця на півслові. Вони завмерли, а тоді Ада почула:

— Так, маленька, не бійся, — скрипучий низький голос пролунав просто позаду неї, ніби на дереві хтось сидів. Вона зойкнула й побігла вперед. Відчула, як хтось приземлився на те місце, де вона стояла мить тому. Важке дихання та кроки не відставали. Ада бігла щодуху, не зважаючи на те, що мчить просто вглиб лісу.

— Аделаїдо! — до неї долинув голос Давида. Але зловісне дихання не стихало, і вона все бігла й бігла, поки не перечепилася через якийсь корч.

Інстинктивно виставила руки вперед і впала. Ногу пронизав біль. Ада промацала її, аби впевнитися, що немає перелому. Підповзла до найближчого стовбура й заховалася за ним.

Ліс, здавалося, гудів. Уява малювала, як усе, що ховалося в хащах, виповзає назовні. Власне серцебиття оглушувало. Щоб заспокоїтися, Ада кілька разів глибоко вдихнула.

Вона висунулася з-за дерева й озирнулася навколо: ліс як ліс, місячне сяйво ніде не поділося, але липке відчуття тривоги не відступало. Серце вже сповільнилося, і тут вона зрозуміла, що її лякає найбільше. Раптово все стихло. Ніби всі звуки вимкнули за чиєюсь командою. Ні цвіркотіння птахів, ні шерехів, ні хижого дихання. Навіть серце немов завмерло. З’явилося моторошне відчуття, що переслідувачі зачаїлися та стежать за нею.

Ада глянула на телефон — одна рисочка мережі. Вона заспокоювала себе тим, що не заблукала і зможе комусь подзвонити. Давид десь поруч. Він запевняв, що нічого тут ні з ким не станеться. Скоріш за все, це просто члени братства лякають новачків. Ну звісно ж, що ще це може бути?

В Ади вирвався нервовий смішок. І на нього одразу зреагував її переслідувач. Гупання кроків розірвало тишу. Ба більше, тепер шурхіт чувся з усіх боків. Вона опинилась у пастці.

— Адо! — голос Давида звучав зовсім близько, але шурхіт був іще ближче.

Вона намагалася зберігати спокій. Було б легше, якби їй пояснили правила гри. Якщо вони спіймають її, то що тоді? Вона вибуде? Чи її просто лякатимуть, поки не втече з лісу або не здасться? Можливо, випробування полягає в тому, що вона має дати відсіч? Ада міцніше стиснула телефон і продовжила вдивлятися в темну гущавину. І тоді, просто навпроти, на відстані кількох метрів, вона побачила те, чого не

помічала раніше: хтось причаївся серед дерев. Тілом пробігли дрижаки, а кров застигла в жилах.

Наступної миті вона відчула чиєсь дихання зовсім поруч. Увімкнула ліхтарик і висунулася з-за дерева. Спалах світла вирвав із темряви страшну бліду личину. Вона лише віддалено нагадувала людське обличчя: чорні провалля очей, широчезний рот, щілини там, де мав би бути ніс. Воно шкірилося зловісною посмішкою від вуха до вуха. Ада сахнулася й відчула на собі чиїсь холодні руки. Ось тоді повернулися всі звуки. Какофонія шурхотів, кроків, шумного дихання та низького гоготіння. Ада навмання вдарила нападника затисненим у руці телефоном, вклавши в удар усю свою силу, і чимдуж кинулася навтьоки, не розбираючи дороги.

Та невдовзі була змушена зупинитися, бо заплуталася в густій високій траві. Ушкоджена нога боліла ще дужче.

— Давиде! — закричала Ада. Ніхто не відповів. Виплутавшись, вона проповзла кілька метрів, прислухаючись до звуків лісу. Зараз вона чула лише шурхіт листя на вітрі та стрекотіння цвіркунів. Можливо, члени братства дали їй спокій? То ж були студенти з братства у масках, так? Ада вимкнула ліхтарик, щоб зберегти заряд телефона, і вирішила набрати Давида. Виклик ішов, але ніхто не відповідав. Прислухалася, трохи відсунувши телефон від вуха. Рингтону не було чутно. Невже вона так далеко забігла?

Очі нарешті звикли до темряви, коли Ада помітила попереду мерехтіння. Здалося, що то чийсь загублений телефон. Вона вирішила забрати його, щоб потім віддати власнику. Певно, хтось із тих дівчат, що втікали волаючи, загубив свій. Ада ступила кілька кроків уперед і зрозуміла, що то зовсім не телефон. То квітка. Схожа на лілею, з розкритим бутоном і довгастим листям.

Вона не могла бути справжньою. Здоровий глузд відмовлявся вірити в побачене. Квітка мерехтіла й переливалася сріблястим сяйвом, ледь освітлюючи листя папороті поруч. Здається, братство зробило величезну роботу.

Десь позаду знову почувся шурхіт. Ада вхопила квітку, намагаючись зірвати її, але та не піддалася. Вона повторила спробу, впиваючись у стебло нігтями. Пальці зсудомило, але зрештою квітка опинилася в руках.

Кроки були зовсім поруч. Та цього разу Ада не збиралася втікати. Вона притулила знахідку до грудей, виставила перед собою телефон і ввімкнула ліхтарик:

— Я знайшла квітку, відчепіться від мене вже!

— Адо! — до неї підбіг Давид.

Вона змучено видихнула й дозволила йому обійняти себе, майже впавши йому в руки.

— Ти налякала мене. Нащо ти побігла? Я ж просив триматися поруч.

Ада копнула його кулаком у груди.

— Ай!

— Можна було й попередити. Я злякалася. Така в мене реакція в подібних ситуаціях. Хтось зі страху завмирає, а я... -вона нарешті вирівняла дихання, глибоко вдихнувши. — Біжу.

— Вже зрозумів, — Давид відступив на крок і оглянув її з ніг до голови: — 3 тобою все добре?

— Так, так, здається... — змучено пробурмотіла Ада. -І ось! — помахала квіткою в нього перед очима. — Що це за рослина?

— Це вона. Квітка папороті, — у світлі ліхтарика очі хлопця захоплено блищали. — Ти знайшла її. Розумничка.

— Ні, серйозно. Що воно таке?

— Якийсь особливий сорт лілеї. Дівчата обробляють їх якимись блискітками — і виходить отака краса. Тобі обов’язково потрібно зруйнувати магію, еге ж?

— Добре, — Ада опустилася на землю. — Встигаємо повернутися? Я трохи передихну. Вивихнула ногу.

— Ти не проти, якщо гляну?

Вона кивнула.

Давид присів поруч і посвітив ліхтариком, оглядаючи та промацуючи ногу. Його доторки були впевненими, але водночас дуже делікатними. Це було приємно, незважаючи на біль.

— Справді вивих. Знадобиться еластичний бинт. Головне, що нічого серйознішого. Чіпляйся, — він розвернувся, підставляючи спину.

— Та ну, Давиде, ні. Тобі буде важко. Може, я просто обіпруся на твою руку?

Хлопець дзвінко засміявся:

— Вважатиму це за вечірнє тренування. З усіма цими вечірками й випробуваннями мене скоро з команди виженуть.

— Якої команди?

— Волейбольної.

— Давно граєш?

— Ще зі школи. Пробував різні види спорту, але цей став улюбленим.

— А мені завжди прилітало м’ячем у голову, — засміялася Ада.

— Оце так, — пирхнув Давид. — Таку гарненьку голову треба берегти. Видирайся, бо не встигнемо, і все буде марно.

Аделаїда вирішила не сперечатися. Вона таки втомилася, та й нога дуже боліла. Тож залізла хлопцеві на спину й обійняла його руками за шию, а ногами обхопила торс. Давид підтримував її за стегна.

Його волосся лоскотало Аді щоку. Вона спробувала трохи змінити позицію, але тільки незграбно притислася до обличчя хлопця. Завмерла на секунду, борючись із бажанням перепросити, але Давид ніяк не виказав, що це його збентежило. Ада обережно відсунулася і спробувала дихати якомога рівніше. Вона всім своїм тілом відчувала, в якій чудовій він формі. Уява домальовувала всі рельєфи його м’язів. Ада відчула, що зашарілася, а внизу живота сплелися у вузол різноманітні відчуття. Вона прикусила щоку. Треба було зосередитися на чомусь іншому:

— Нащо нас так лякати?

— Щоб було цікавіше. І цінніше. Погодься, було б надто просто зайти в ліс і знайти квітку. Ви маєте довести своєю сміливістю й рішучістю, що справді хочете стати частиною братства.

— Здається, я покалічила одного хлопця. Дуже сильно його вдарила.

— Отже, можна буде знайти того, хто тебе налякав, — прошепотів Давид, ледь озираючись до неї.

— А якщо це був твій брат?

Він розсміявся.

— Лякати дівчат у лісі — не зовсім його стиль. Я був би дуже здивований.

— Мені здалося інакше, — пробурмотіла Ада.

— Та за тобою жоден монстр не вженеться, навіть я не зміг.

Давид виніс її просто до внутрішнього дворика.

— Можеш поставити мене? Тут купа народу, не хочу здаватися панянкою у біді.

Він зупинився і трохи присів, щоб Ада могла злізти.

— А я так сподівався постати перед усіма як прекрасний принц-рятівник. Може, поступишся мені?

— Не цього разу, герою, — вона злегка поплескала його по плечу.

У двір вони зайшли під руку. Ада спиралася на Давида, намагаючись не шкутильгати, хоча це було складно — кожен крок відгукувався болем у щиколотці.

Першою вона побачила Ніну. Подруга кинулася до неї та обійняла.

— Ого, що з тобою сталося? Ти вся брудна! Я так переживала! Квітка! Квітку знайшла?!

Знесилена, Ада не спромоглася відповісти — тільки ледь підняла руку з квіткою.

Вона підійшла до фонтану, набрала в долоні води й умилася. Такі приємні відчуття. Глянула на свої джинси: всі в плямах від трави та землі. Нігті на правій руці позеленіли. Здавалося, ніби вона боролася в тому лісі з ведмедем. Її кольнув сором, бо решта студентів мали нормальний вигляд. Так, усі дещо схвильовані, спітнілі, але ж не брудні й не травмовані. Невже вона тут найполохливіша? Але ж були й ті, хто просто втік, нагадала собі Ада. Вона важко дихала, заспокоюючи серцебиття. Зараз хвилювання ставало навіть сильнішим, ніж у лісі. Ще й Давид десь подівся.

— Аделаїдо Добровольська.

Вона обернулася й побачила перед собою Лілю та Міру.

— Вітаємо з успішним проходженням випробування, сестро, — повільно й надміру голосно промовила білявка. — Мені знайоме твоє прізвище. Хтось із твоїх родичів був у нашому братстві?

Ада внутрішньо стрепенулася:

— Думаю, що так.

— Зазвичай про таке точно знають. Це те, чим у родині пишаються.

Кортіло розпитати більше, розповісти те, що вона вже знає: про фото та мамин медальйон. Але не хотілося привертати до себе зайву увагу. Крім того, Ада майже фізично відчувала неприязнь Лілії і просто не могла відповісти інакше, окрім як взаємністю.

— Певно, у мене нетипова ситуація, — дещо виклично сказала вона.

— Та певно.

— Що ти маєш на увазі?

— Лише те, що сказала, — Лілія поправила зачіску рукою і продовжила вже теплішим тоном: — Протягом тижня ви маєте переїхати до нашого гуртожитку, — тепер вона зверталася й до Ніни, яка стояла поруч. — А в п’ятницю буде посвята й вечірка на честь дня народження одного з наших братів.

— Уже й не знаю, чого чекати від ваших вечірок, — втомлено пробурмотіла Ада. — Сподіваюся, нам не доведеться спускатися до пекла по свічку для торта.

— Гляньте, вона ще й дотепна! — Лілія здійняла брову, плеснула в долоні й видала щось, що лише віддалено нагадувало сміх.

— Ти розумничка, — Міра схопила її в обійми так міцно, що аж кістки хруснули. — Піду потішу Фелікса. Ліліє?

Президентка братства ще раз подивилася на Аду, злегка примружившись, ніби підозрювала в чомусь.

Ада витримала цей погляд, жодного разу не кліпнувши.

— Ура! Ми це зробили! Разом! — Ніна обійняла Аду, щойно вони залишилися наодинці. — Сьогодні не чекай мене, хочу віддячити своєму помічникові, — прошепотіла їй на вухо. — А завтра все обговоримо. Добраніч!

— Ніно, ти впевнена? Скільки ти його знаєш?

Ніна лише відмахнулася від неї, чмокнула в щоку й побігла до гуртожитку.

У двір повернувся Давид і підбіг до Ади, махаючи невеличким білим згортком:

— Зараз надам тобі першу допомогу й довезу до гуртожитку. Чи ти за кермом?

— Ні, сьогодні ні, — змучено всміхнулася вона, радіючи допомозі. Біль у нозі давався взнаки.

Давид їхав дуже повільно. Він не турбував запитаннями, й Ада мало не задрімала по дорозі. Її збадьорило повідомлення від Стефана. Він хвилювався, що Ніна не відповідає. Вона нашвидкуруч відписала, що все гаразд.

Давид пригальмував біля гуртожитку й допоміг їй дошкандибати до дверей.

— Дякую тобі, Давиде, — Ада обійняла його. — Що не кинув у лісі й підвіз.

— Я був радий розділити цю пригоду з тобою, — він подарував їй свою неймовірну усмішку й затримав в обіймах, здавалося, довше, ніж належить.

— Без тебе я б не впоралася.

— Думаю, впоралася б.

— Ну й нехай, — Ада трохи відсунулася. — Хотіла похвалити тебе, а ти ось так.

— Що ж, тоді, сподіваюся, я закрив свої джентльменські борги.

— Аж так, що тепер у боргу вже я.

— Щось вигадаємо, — лукаво підморгнув хлопець. — До речі, Нікколо Мак’явеллі.

— Що Мак’явеллі?

— Мій улюблений філософ. Ось, — він скуйовдив своє густе волосся. — Важко в цьому зізнатися після того, як ти назвала його «лихою людиною».

— Ну що ж, скажи мені, хто твій улюблений філософ, і я скажу — хто ти, — усміхнулася Аделаїда, а тоді збагнула: — Стривай, то ти вважаєш, що це було побачення?

Давид розвів руками. А потім, ледь торкнувшись пальцями Адиної руки, взяв квітку, заправив пасмо волосся Аді за вухо й прилаштував туди. Від його доторків тіло знову пробило приємним струмом.

— Добраніч, квітко, — він усміхнувся, спускаючись до автівки.

— Добраніч, — відповіла Ада, дивлячись, як він сідає в машину. Вона змусила себе зайти в гуртожиток до того, як він поїхав. Всередині муркотіло задоволення й нила втома.

ВОГОНЬ ПОСВЯТИ

Весь тиждень Аделаїда розмірковувала над тим, чи матиме бодай кілька спокійних днів на новому місці. Два дні вона оговтувалася від випробування, що залишило на ній безліч синців. М’язи боліли, а нога розпухла так, що не влазила в жодне взуття. Порятунком стали гумові шльопанці й охолоджувальна мазь, яку приніс Давид. Квітку Ада поставила у високу склянку на підвіконні; та досі мерехтіла блискучим світлом і залишалася свіжою. Хоча Ніна радила її з’їсти. Сама так зробила і вірила, що вона подарує удачу. Навіть зауваження про штучний глітер не стало для подруги переконливим аргументом.

Ніна буквально сяяла від щастя. Окрім вступу в братство, вона також підкорила серце одного з його членів і постійно повторювала, що нарешті всі її мрії здійсняться. Аделаїда не поділяла ентузіазму — усе відбувалося якось надто швидко.

— Але чого мені чекати? — Ніна, як завжди, теревенила, збираючись на побачення. — Я одразу відчула це між нами. Тим паче, як він допомагав мені, Адо! Все не просто так. Ми вже дорослі, щоб марнувати час на безглузді придивляння та флірт.

— Говориш так, ніби вам уже за тридцять і за плечима в кожного невдалий шлюб.

— У мене буде лише вдалий, — підморгнула Ніна. — Дивись.

Вона простягнула руку, демонструючи тоненький золотий браслет, на якому була вигравіювана маленька вісімка.

— Нескінченність! А ми лише почали зустрічатися.

— Мені б твою впевненість, — усміхнулася Ада.

— Крихітко, які в тебе можуть бути проблеми з упевненістю? Навколо тебе крутяться аж два красунчики з братства, а Стефан мало не заїкається, коли ти поруч.

Ада лише пирхнула у відповідь. Стефан мав комплекс старшого брата і так піклувався про сестру, що це поширилось і на її подругу. Щодо Фелікса — його дружні наміри не викликали сумнівів. їхні спільні обіди стали майже традицією, хоча Ніна щоразу відпускала якісь багатозначні жарти з цього приводу. Та з боку Фелікса не було жодних натяків на флірт чи бажання чогось більшого.

— Але мій брат тобі точно не пара, він тюхтій.

— Ніно!

Подруга відмахнулася.

— Красунчик Фелікс надто манірний. І взагалі, знаєш, не дуже добре, коли хлопець вродливіший за тебе. Як досвід — цікаво, але не більше.

Ада саркастично звела брови.

— Що? Він і за мене красивіший. Здається, він гарніший за будь-кого. Народяться ж такі, аж страшно!

Дівчата засміялися. Врода Фелікса справді була такою разючою, що до неї треба звикати.

— Найвдаліший варіант — наш волейболіст. Давид Адамович. Він десять із десяти, як не крути. Ти знала, що його дід чи прадід був одним із засновників братства? Оце порода!

— Ніно, ти жахлива, чесно, — з удаваною серйозністю промовила Ада. Ніна лише відмахнулася, як завжди.

— Якби не Свят, я б сама накинула на нього оком. Тож не гальмуй, подруго! — вона смикнула Аду за локон і дзвінко засміялася.

Ніна вже втретє розпитувала про Давида, але Ада й сама не знала, що про це думати. Між ними явно була симпатія. Думки про нього викликали внутрішнє тремтіння та приємне хвилювання. Та хлопець не робив жодних серйозних кроків. Тому Ада вирішила почекати й подивитися, як усе складатиметься, коли вони замешкають в одній будівлі й частіше бачитимуться. На лекціях вони з Давидом усе ще проводили свої дебати. Минулого разу професор навіть запропонував їм поділитися думками з аудиторією. Давид не розгубився, і вони влаштували обговорення всім курсом.

Одну річ Аделаїда знала точно: їй до мурах подобається товариство цього хлопця. Ну, і ще одну: він достобіса привабливий. І якщо Давид не просто намагається потоваришувати, то, мабуть, так само придивляється до неї. Ада вирішила не поспішати. У її житті зараз стільки нового.

Єдине, що хвилювало її більше за Давида — братство. Останнє випробування їй не сподобалося і змусило замислитися: а чи справді вступ до «Велесу» — хороша ідея? Деякі його члени аж надто зверхні, навіть злі. Проте Ада все ж раділа, що змогла долучитися. Вона була певна, що у братстві зможе дізнатися більше про минуле батьків.

Два дні вони пакували та перевозили речі — переважно Нінині, адже все, що було в Ади, легко вміщалося в кілька валіз.

У братстві їм виділили кімнату на двох, майже таку саму простору, як кімната Міри. Можливо, трохи темну, але красиву. Тут була велетенська шафа, зручні столи, комфортні ліжка і найбільша перевага — власна ванна кімната. Кожна з дівчат отримала вдосталь простору та комфорту.

На вікні висіли оксамитові штори із золотистими китицями. Такі самі китиці мали й ковдри з емблемою братства, що лежали на ліжках. Посередині кімнати лежав пухнастий килим, у якому м’яко тонули ноги. Простір пахнув розкішшю та затишком.

Сьогодні вони мали перевезти залишок речей та востаннє переночувати у старій кімнаті. Заїхати в гуртожиток братства їм буде дозволено лише після посвяти. Щоправда, це не завадило Ніні майже весь тиждень ночувати в кімнаті свого нового хлопця. Ось і зараз вона пішла зустрічати його й завантажувати останні речі, а Аделаїда залишилася в кімнаті зі Стефаном.

— Як думаєш, мені варто поговорити з ним? — невпевнено запитав він, складаючи наново речі в одну з коробок, бо Ніна просто накидала все жужмом.

— З ким?

— З тим Ніниним хлопцем. Я хвилююся, — Стефан розсіяно погортав один із зошитів. — Вона так легко... — він поправив окуляри. — Тобто їй частенько розбивали серце.

— Думаю, вона не зрадіє з твого втручання. Дозволь їй жити самостійно. Чесно, Ніна, здається, сама розіб’є чиє завгодно серце.

— Ніна — ще та скабка в дупі, але бувало всяке. Її теж ображали.

— Стефане, я можу зрозуміти твої побоювання. Обіцяю приглядати за нею. Але розмова зі Святом зараз зайва. Що ти йому скажеш?

Стефан знітився і знизав плечима.

— Тільки спробуй образити її, я тебе з-під землі дістану, — промовила Ада басом, насупивши брови.

Вони розсміялися.

— Твоя правда, звучить безглуздо, — хмикнув він і підійшов до вікна. — Може, я поїду з вами? Допоможу з речами.

— Звісно, поїдеш зі мною.

Стефан був пригніченим і всю дорогу до гуртожитку братства не промовив ані слова. Коли припаркувалися, він дістав коробку з книжками й пішов за Адою до сходів. Аж тут з дверей мало не вилетіла Міра. На ній були штани кольору хакі, спущені так низько, що виднілися гострі стегнові кістки, і чорна футболка. Як завжди — товсті чорні стрілки, волосся зібране у високий хвіст. Вона заступила прохід і, запалюючи цигарку, окинула Стефана поглядом.

— А це в нас хто такий? — процідила, розтягуючи слова.

— Привіт. Це брат Ніни, Стефан. — Він помахав, як міг, притримуючи коробку коліном. — Допомагає нам із речами.

— Привіт, брате Ніни, Стефане. Це дуже мило, — Міра ступила крок уперед, роздивляючись хлопця. — Але йому не дозволено заходити.

— Та ну, Міро. Він туди й назад.

Вона похитала головою:

— Правила є правила, Адо, — трохи помовчала й додала: — Можу пошукати тобі помічника з братства. Ромео поїхав на тренування, але його брат знуджено вештається вестибюлем.

Ада зашарілася, зрозумівши натяк Міри, і з жахом в голосі випалила:

— Тільки не це! Я сама. Збігаю кілька разів, — вона поставила свою легку коробку на підлогу й забрала у Стефана книги. — А цю наверх, — вказала поглядом на легшу коробку. — Воно не таке вже й важке.

Міра відступила, пропускаючи Аду всередину, й одразу стала на місце, ніби боялася, що Стефан устигне прошмигнути.

Нести коробки було неважко, але доволі незручно, оскільки друга майже повністю закривала огляд. Ада повільно рушила до сходів, балансуючи й трохи висовуючи голову вбік, щоб побачити, куди йти. Вона піднялася на кілька сходинок, і з верхньої коробки впало кілька ручок та нотатник.

— Курва! — тихо лайнулася Ада.

Позаду пролунав голос:

— Якщо потрібна допомога, просто попроси. Не обов’язково лаятися на весь будинок.

Не потрібно було навіть озиратися, щоб зрозуміти, кому належала ця збіса ввічлива пропозиція допомоги. Ада вирішила не відповідати, а те, що впало, підняти, коли повертатиметься по решту речей.

Ще кілька сходинок — і з коробки стала вислизати скринька з її скарбами. Ада не могла дозволити їй упасти. Це не той предмет, який можна просто залишити лежати на сходах. Ада встигла притиснути її обличчям і скривилася, бо візерунок з емалі боляче врізався в підборіддя. Саме тоді за спиною почулися кроки. Периферійним зором вона помітила високу фігуру Дем’яна Адамовича.

— Ну чого ти. Ми з тобою тепер майже одна родина. Давай допоможу, поки ти не засіяла пів гуртожитку своїми конспектами.

— Все гаразд.

З коробки випали ще кілька зошитів.

— Я бачу, — він нахилився й підняв їх.

Ада поставила коробки на східці й глянула хлопцеві у вічі. Подібність братів, на перший погляд, вражала. Та тепер Ада бачила багато відмінностей і не могла зрозуміти, як спершу подумала, що це одна людина. Очі Дем’яна нагадували водну блакить під кригою, погляд був зосередженим та спокійним, тоді як в очах Давида постійно грали бісики. Кутики вуст старшого брата ніби натякали на усмішку, якої не було. Це створювало дивний дисонанс. Емоції старшого Адамовича залишалися для Ади загадкою, і це дратувало.

Дем’ян допомагав їй через брата? З першої зустрічі він викликав у неї незрозумілу тривогу. Ада вихопила з його рук свої речі, похапцем утрамбувала назад і спробувала підняти коробки, та Дем’ян випередив її. Він перехопив коробку з книжками, підтримуючи речі знизу.

— Візьми оцю огрядну зверху, бо випаде, — він кивнув на скриньку.

Ада не поспішала випускати коробки, але врешті здалася, зрозумівши, який безглуздий це має вигляд. Якщо Дем’ян намагається налагодити взаємини після попередніх невдалих розмов, варто піти назустріч. Вона дозволила йому забрати коробки. Довелося стати навшпиньки, щоб дістати свої скарби.

— Дякую, — промовила майже пошепки. — Слухай, я бачила, як тебе зачепило, що я зайняла твоє місце, але я не проситиму вибачення, — вона кахикнула. — Я не навмисно. А твоя реакція була аж надто бурхливою, тому...

Хлопець завмер, міцно стиснув губи, аж вони побіліли, і трохи задер підборіддя. А потім розплився в задоволеній усмішці.

— Та забий, — він постукав пальцями по нижній коробці. — Я також не вмію просити вибачення. Тому просто забудьмо.

Схоже, це був його дивний спосіб примирення.

— Не думаю, що мені є за що перепрошувати, — пробурчала Аделаїда» і Дем’ян зупинився.

— Як знаєш, — тихо відповів він із ледь вловним роздратуванням.

— Це Давид попросив тебе бути привітнішим?

— А він мав? — хлопець здійняв брову.

— Не знаю, — Ада стенула плечима. — Можливо, він чи Міра.

У відповідь він лише мугикнув. Вони дійшли до кімнати й завмерли: біля дверей стояли Ніна та Свят і пристрасно цілувалися. Здавалося, ще трошки — і вони одне одного з’їдять. Дем’ян подивився на Аду. Вона ступила крок назад. Дем’ян поставив коробку на підлогу, а Ада запхнула скриньку глибше й прикрила конспектами. Майже синхронно обоє розвернулися та рушили коридором назад до сходів.

— Ще багато речей?

— Ні, лише валіза. Я впораюся. Дякую.

— Угу, — він сховав руки в кишені й широким кроком попрямував у чоловіче крило.

Ада затрималася на мить, а тоді пробігла сходами вниз, розмірковуючи, що, можливо, тепер не доведеться його уникати. Хоча примирення вийшло доволі дивне. Дем’ян досі залишався для неї незрозумілим.

Поверталися до старого гуртожитку втрьох. Ніна сперечалася зі Стефаном, пояснюючи, що їй не дозволено нікого запрошувати на першу вечірку, і взагалі для новачків діють обмеження. Аделаїда з цього приводу також засмутилася:

— Шкода, я хотіла запросити Кіру.

— Кого? — Ніна відчинила вікно, впускаючи в авто осінню прохолоду.

— Ну та дівчина, що не змогла пройти друге випробування. Пам’ятаєш, вона їхала з нами після першого? Сором’язлива, але доволі мила. Я обіцяла її запросити.

— Не пам’ятаю ніякої дівчини.

— Ти серйозно? — Ада відчула легке роздратування.

— Так, серйозно. Подруго, у тебе, певно, перевтома. Ну нічого, завтра відірвемося.

Стефан попросив висадити його біля кав’ярні неподалік від гуртожитку, де, за його словами, мав зустріч. Дівчата залишили його там, пообіцявши завтра написати одразу після посвяти та все розповісти.

Поки Ніна була в душі, Ада не знаходила собі місця в порожній кімнаті. Зрештою вирішила написати Кірі, пояснити ситуацію і пообіцяти запросити на наступну вечірку. Та повідомлення залишилося без відповіді.

День перед посвятою відчувався так, наче останній день старого життя. Пари промайнули, як у тумані. Ада навіть не могла згадати тем лекцій, які прослухала лише кілька годин тому.

У запрошеннях на посвяту був зазначений дрескод: жодних прикрас і біле вбрання.

Аделаїда зупинила свій вибір на білій атласній спідниці, напівпрозорому корсеті (на якому наполягла Ніна) та оверсайз-піджаку, який надав образу розслабленості. Аді хотілося розслабленості бодай десь, бо вона чомусь страшенно нервувалася.

Вона поправила волосся, роздивляючись своє відображення у дзеркалі, і залишилася незадоволеною. Потерла пальці, почуваючись голою без своїх підвісок, перснів та сережок. Скільки себе пам’ятала, прикраси надавали їй упевненості та якихсь додаткових сил. Ада любила відчувати сережки у вухах, каблучки на пальцях. Все це було частиною її, якої зараз бракувало. Навіть майнула дратівлива думка: а що як ця дурна вимога написана спеціально для неї?

Заспокоївшись тим, що це лише на один вечір, вона вийшла з кімнати. Ніна чекала внизу. Вона прощалася зі своїми численними друзями та знайомими, обіцяючи зустрічі та запрошення на вечірки. Ох, ця дівчина таки вміє заводити знайомства й бути в центрі уваги.

У гуртожитку братства сьогодні панувала дивна атмосфера: ані музики, ані гамору. Вестибюль прикрашений свічками. На вході їх зустріли Лілія, Міра та ще троє дівчат. На них були червоні плащі з капюшонами. У руках дівчата тримали такі самі, тільки білі. Ада одразу здогадалася, що це для новачків.

— Сьогоднішній вечір буде сакральним для вас усіх. Ви довели, що гідні стати нашими братами й сестрами, і ми приймаємо вас у родину.

Дівчата роздали всім плащі. Ада накинула каптур і зустрілася поглядом з Ніною. Треба визнати, це дуже гарно. Лілія жестом наказала всім іти за нею і вивела групу новачків у двір. Аді було неспокійно. Здавалося, що їх чекає якийсь підступ, на кшталт тих витівок у лісі. Цікаво, як усе відбувалося в часи, коли тут навчалися її батьки?

Внутрішній дворик був прикрашений гірляндами. Там зібралося близько сорока членів братства, усі в червоному, більшість — у каптурах. Посередині двору палало величезне багаття.

— Підходьте, — підкликала до себе Лілія.

Новачки вишикувалися перед вогнищем, а брати й сестри в червоному створили навколо них живе коло. До Лілії з Мірою підійшов Фелікс, тримаючи тацю з блискучими медальйонами та ще чимось, чого Аделаїда не змогла розгледіти. Він підморгнув, зустрівшись із нею поглядом. Ада трохи заспокоїлася. Від багаття по тілу розливалося приємне тепло.

— Що ж, новачок Федір Ястремський, — викликала Лілія першого хлопця. Той упевненим кроком підійшов до неї та зупинився навпроти. — Ти готовий стати нашим братом? Бути підтримкою та опорою кожному, прийти на допомогу, якщо буде потрібно, та завжди дбати про вигоди та інтереси братства?

— Готовий.

— Тоді ми скріпляємо твій намір вогнем, — Міра взяла з таці медальйон і простягнула руку до вогню. Дехто з новачків не стримав подиву. Хтось ахнув. Хтось йойкнув. Ада теж, адже Міра буквально встромила руку з прикрасою в полум’я. Лише на мить, але все ж таки. Тим часом Лілія потягнулася до таці і взяла звідти голку, схожу на ту, якою користуються лікарі для забору крові, і жестом наказала хлопцеві простягнути руку. Той, наче у трансі, підкорився.

— І кров’ю, — Лілія легким рухом проколола його вказівний палець і притулила до медальйона.

— Вітаємо, тепер ти один з нас! — з усмішкою промовив Фелікс.

— Вітаємо, новий брате! — підхопив хор голосів.

Лілія одягла медальйон на шию Федора, і він зайняв місце в колі, ставши між двома дівчатами в червоному.

Цю дивну, але таку гіпнотичну процедуру повторювали з кожним новачком. Міра щоразу торкалася вогню, і при цьому жоден м’яз на її обличчі не здригався. Для кожного була окрема голка, яку потім кидали у вогонь. Аделаїда так і не зрозуміла системи, їх викликали не за алфавітом. Лише коли в колі залишилося троє новачків, вона збагнула, що їх посвячували в тому порядку, у якому вони пройшли останнє випробування. Нарешті черга дійшла й до неї.

Хай скільки вона спостерігала, як через це проходять інші, розуміючи, що нікому не боляче, все одно нервувалася. Коли підходила до Лілії, Міра та Фелікс тепло всміхнулися їй. Та лідерка братства дивилася на неї радше вивчаючи, аніж приязно.

— Аделаїда Добровольська, — вона розтягла прізвище, ніби смакуючи кожну літеру. — Чи готова ти стати нашою сестрою? Бути підтримкою та опорою кожному, прийти на допомогу, якщо буде потрібно, та завжди дбати про наші вигоди та інтереси?

— Готова, — відповіла Ада трохи гучніше, ніж варто було, і прикусила щоку.

Лілія ствердно кивнула:

— Тоді ми скріпляємо твій намір вогнем.

Міра вкотре взяла медальйон та занурила руку в полум’я. Вона всміхнулася ширше, помітивши Адине здивування. А здивуванню не було меж. Стоячи так близько до багаття, Ада відчувала його жар. Вона знала, що можна швидко перестрибнути через вогонь або розітнути рукою полум’я свічки, але тримати руку у вогні так довго? Що це за фокуси?

Лілія взяла нову голку та жестом поманила Аделаїду. Та сторожко простягла руку для проколу. Якби дали вибір, вона не робила б цього, бо ненавиділа будь-які уколи, забори аналізів та операції. Лідерка братства легенько стиснула руку Ади, й обидві дівчини сіпнулися від відчуття, ніби їх злегка вдарило струмом.

Аделаїда самими губами промовила «вибач». Це було так недоречно. Подумки пообіцяла собі нарешті купити антиста-тик. Лілія ледь чутно гмикнула і швидким рухом проколола Аді

вказівний палець. Болю майже не було. Лілія одразу притулила до ранки медальйон і одягла його Аді на шию. Та готувалася до гарячого доторку металу, але медальйон був ледь теплим.

— Вітаємо, ти одна з нас, сестро! — Фелікс дозволив собі трохи більше — не лише змінив слова вітання, а й обійняв Аду.

— Ну як, почуваєшся на своєму місці? — майже пошепки запитала Лілія.

— Не знаю, — Аделаїда не була готова до додаткових запитань. — Ніби.

— Як мало визначеності, — лідерка братства повернулася на своє місце. — Вітаємо, нова сестро!

Від хору голосів і всього, що відбувалося, Ада відчула приємне легке запаморочення. Вона з усмішкою розвернулася й зайняла своє місце між хлопцем та дівчиною, які стояли найближче до неї.

Коли останній новачок пройшов посвячення, Лілія звернулася до всіх:

— Кожен із вас довів, що гідний стати одним з нас. Нашому братству вже понад двісті років. Відданість, служіння та братерство. Кожен із нас приймає його закони та допомагає розвитку. Для когось це стане лише цікавим студентським досвідом, а для когось — зв’язками на все життя. Ми раді вам! Покладаємо на вас великі надії. А тепер — видихайте і святкуйте!

На цих словах гуртожиток вибухнув різнобарвним світлом і музикою. Всі поскидали свої мантії та кинулися всередину.

— Вітаю, сестро, — Міра підкралася ззаду й обійняла Аду за плечі.

— Міро! — дівчина розвернулася до подруги. — Як ти це робила? Як тримала руку у вогні?

— О, маю свої секрети. Колись дізнаєшся, — вона лукаво всміхнулася.

— Зрозуміло, — Ада хихотнула. — Новачок усе ще новачок?

— А тобі одразу потрібні всі карти на стіл? — Міра засміялася. — Ходімо. Бо ще Ромео на тебе образиться.

— Та перестань, — зашарілася Ада й махнула рукою.

— Ти що, не бачила, як він на тебе сьогодні дивився? — Міра схопила її за руку й потягла всередину. — Йо-о-ой, чи це невзаємно? Невже нас чекає драма? — вона розсміялася, а тоді підхопила зі столу два чорних стаканчики і вручила один Аді.

— Я ще не знаю. Не хочу квапити події.

— Та ну вас, — Міра помахала комусь за Адиною спиною. — Вибач, мушу бігти.

У цей момент з колонок, перебиваючи музику, долинув голос Лілії. Вона стояла біля диджейського пульта на другому поверсі.

— Сьогодні особливий вечір не лише тому, що ми прийняли нових братів і сестер, але й тому, що в нашого чарівного брата Давида день народження.

Простір заповнили гучні оплески. Хтось вигукував щось на кшталт «юху!». Давид підійшов до пульта з іншого боку й, усміхаючись, помахав присутнім.

— Піднімемо келихи на честь Давида! — Лілія високо підняла чорний стаканчик. — 3 днем народження!

— З днем народження! — підхопив натовп. Ада теж гучно викрикнула привітання, не зводячи очей з іменинника.

Усі випили, і залу знову наповнила музика. Ада відпила лише трохи й поставила стаканчик на стіл. Вона пам’ятала свій попередній досвід з тутешніми напоями, тож вирішила утриматись. Натомість подалася шукати Ніну.

Нарешті побачила подругу біля бару й поспішила до неї.

— Вітаю! Тепер ми точно це зробили! — Ніна обійняла Аду.

— Ти вже написала Стефану? — запитала Ада.

— Кому? — Ніна нахилилася до неї, щоб краще чути.

— Твоєму братові, Ніно. Як писатимеш, передай від мене привіт.

Ніна ошелешено подивилася на Аду:

— Ти про що? Адо, який брат?

Аделаїда дратівливо махнула рукою. Дивні жарти, але Ніна була на емоціях, та ще й випила. Ада дістала телефон, збираючись сама написати Стефану.

— Привіт, — почула біля вуха знайомий голос.

Вона обернулася. Перед нею стояв Давид:

— Вітаю тебе з посвятою.

— Це тебе варто привітати. З днем народження! — Аделаїда ступила до нього й обійняла, ставши навшпиньки. Давид поклав свої теплі руки на її талію. Це був такий приємний момент, що Ада, не розмикаючи обіймів, прошепотіла: — Якби про це попередили в запрошенні, я приготувала б подарунок.

— Приємна компанія — це також подарунок. Але якщо тебе мучить сумління, подаруй мені танець? — так само на вухо прошепотів хлопець.

— Побажання іменинника — закон.

Давид узяв її за руку й повів танцювати.

Наступні пів години їм так і не пощастило з повільною піснею, тож, стомившись, вони вмостилися на одному зі шкіряних диванчиків біля каміна.

— Що ти відчула сьогодні? Ну, в момент ініціації?

— Дай подумати, — Ада хотіла відповісти насамперед для себе. — Мені було нервово, трохи лячно, але водночас усе це відчувалося як щось на межі сну й реальності. Вмієте ви створити магію.

Давид задоволено усміхнувся й закинув руки за голову.

— Ритуал посвяти не змінювався від дня заснування. Я радий, що ти запам’ятаєш його саме таким.

На столі Аделаїда побачила чиїсь фотографії з фотобудки, а потім помітила, як з коридору, що веде до чоловічого крила, виходять дівчата, тримаючи в руках такі самі знімки.

— Давиде, там що — фотобудка? — вона вказала в бік коридору й одразу побачила вказівник, який підтвердив її здогад.

Хлопець подивився туди, куди вказала Ада:

— О, і справді. Хочеш зробити фото?

— Звісно!

Він підвівся й подав їй руку.

— Фотобудка належить братству. Я зовсім забув по неї, хоча її витягають кілька разів на рік. А ще ми часом здаємо її в оренду іншим братствам та університету.

— Це так круто! Я ніколи не фотографувалася в таких.

— Буде пам’ять про сьогоднішній особливий вечір.

Черги не було. Взагалі в цій частині гуртожитку вони не зустріли жодної людини. Давид відсунув шторку й запросив Аду всередину.

— Ти знаєш, що треба робити? — вона обвела поглядом кабінку.

— Усе просто: швидко вигадувати пози. І починати потрібно... вже! — він притулився до Ади, а вона встигла лише округлити очі, дивлячись у маленький екранчик. Це було схоже на селфі-камеру.

КЛАЦ!

Тільки дивися в камеру, а не на монітор.

Тепер Ада всміхнулася, скуйовдила Давидові волосся і, як він порадив, поглянула просто в об’єктив.

КЛАЦ!

— Добре, бо інакше очі всюди будуть дивитися вбік, — прошепотів Давид і притулився губами до її щоки.

КЛАЦ!

Аделаїда розвернулася до Давида, і їхні носи торкнулися один одного. Це був би ідеальний момент для поцілунку, але Аді раптом стало смішно, і вона бовкнула:

— Я не цілуватиму тебе у фотобудці.

КЛАЦ!

Вона прикусила язика. На щастя, Давид тихенько розсміявся з її слів. Таке з нею траплялося не вперше. Вона часто псувала важливий момент і потім почувалася дурепою.

Легенький брязкіт ззовні відвернув увагу від зіпсованої миті. Давид узяв Аду за руку:

— Ходімо, фото готові.

Він вийняв знімки з маленької кишеньки в будці, і вони разом роздивлялися їх. На першому фото Ада мала здивований і водночас кумедний вигляд: очі дивляться кудись убік. Давид скорчив смішну гримасу. Друге вийшло вдалішим — вони разом сміються та дивляться в камеру. На третьому фото, де він чмокнув її у щоку, в обох заплющені очі. У Ади щось стиснулося в ділянці сонячного сплетіння. Вона розглядала останній знімок. Там вони дивляться одне одному в очі — це явно той момент, коли вона сказала ту свою фразу. Зате Давид досі всміхається, і тут так добре видно чарівні ямочки на його щоках.

— Адо, — Давид став перед нею. Він усміхався так само чарівно, як на знімку. — А поза фотобудкою?

Ада не встигла зрозуміти, що він має на увазі, як тіло саме зреагувало й потяглося йому назустріч. Це був короткий легкий поцілунок. На мить вони відступили одне від одного, дивлячись в очі. Давид, здавалося, перевіряв, чи все добре. Чи справді вона цього хотіла. Аделаїда хотіла, і їй було мало. Вона знову потяглася до хлопця, і цього разу поцілунок був довгим та пристрасним.

Ада заплющила очі й відчула приємне запаморочення. Майже синхронно вони торкнулися облич одне одного. Давид провів пальцями по її щоці та запустив руку в густе волосся. Здавалося, кисень от-от закінчиться, але вони не могли відірватися одне від одного. Хлопець притиснув Аду до стінки будки — і їй перехопило подих. Хотілося, щоб ця мить тривала вічно. Ада блукала руками по міцному торсу, навіть крізь сорочку відчуваючи кожен м’яз. Давид ніжно стискав її талію під піджаком. Коли вони відірвалися одне від одного, хлопець торкнувся її носа своїм і з усмішкою сказав:

— А це було б справді гарне фото.

— Нічого, натомість маємо чудовий спогад.

Він знову нахилився до Ади. Та замість поцілунку легенько торкнувся її скроні. Дівчина примружила очі.

— О, у нас...

Ще поцілунок. Тепер біля вуха. Його рука знову опинилася на її талії.

— ...попереду...

Поцілунок у кутик вуст.

— ...ще багато таких спогадів...

Вони знову зустрілися губами, й Ада подумала, що це один із найкращих вечорів у її житті.

БАЛ

Чи були якісь переваги від вступу до братства? Навіть піс-Ч ля місяця життя тут Аделаїда не могла дати точну відповідь. Власна ванна та іменне паркувальне місце, — це, звісно, чудово, але якоїсь особливої уваги від викладачів чи інших привілеїв вона досі не помітила.

Навпаки, нескінченні вечірки та різні заходи перетягували на себе всю увагу й відбивали бажання навчатися. Частина братства ще доволі часто виїжджала кудись кілька разів на тиждень, але новачків у ці справи поки що не посвячували.

Що ж до Адиної головної мети — знайти інформацію про батьків, — тут вона не надто просунулася. Але зрештою мусила зізнатися собі, що не надто й шукала. Постійно знаходилося щось нагальніше: вечори з Давидом, зустрічі з Мірою та Феліксом. Нові друзі ввірвалися в її життя й посіли в ньому важливе місце. Міра любила завалюватися до неї в кімнату з якимись ласощами та добіркою фільмів жахів, переважно старих, як світ, про які Ада навіть не чула. Мабуть, дівчина знала Свята чи його сусіда, бо ці дівич-вечори вона влаштовувала, коли Ніна не ночувала в кімнаті. Міра вміла зайти в життя так, ніби завжди там була.

Фелікс майже весь час малював ескізи і шив одяг. Він мріяв про власний бренд, захоплювався модою, вів свій блог, де викладав усілякі образи. Одного дня Міра сфотографувала його з Адою. Фелікс відзначив, що вони мають гармонійний вигляд, і відтоді часто просив її позувати разом з ним. Це було справді цікаво, і їй подобалося допомагати другові.

А от з Аілією взаємини якось не складалися. Вона або уникала Аду, або поводилася надто прохолодно в її присутності. Можливо, тут зіграла свою роль керівна посада, яку вона обіймала. Та часом Аді здавалося, що річ у чомусь особистому. Постійні розпитування Міри про стосунки з Давидом змушували замислитися: а раптом Лілія в нього закохана? Та часом ми не подобаємося комусь без вагомих причин.

Зате Давид був справжньою відрадою. Час, проведений із ним, був для Аделаїди найціннішим за останній період, бо завжди повнився радістю. Вони разом готувалися до занять, намагалися частіше бачитися в обід або ввечері й могли нескінченно обговорювати філософію та філософів, різні мисленнєві експерименти, мистецтво та книги. Вже за кілька тижнів він став для неї найближчою і найкомфортнішою людиною.

Ада не мала великого досвіду у стосунках — вона завжди старалася нічого не зіпсувати, та щоразу щось ішло не так, і лишалося тільки розчарування. Та цього разу все було інакше. Ада просто була собою. Давид займався спортом чотири рази на тиждень, і Ада намагалася приходити на деякі тренування. Навіть розібралася в правилах і палко вболівала на кожній грі.

Похмурий брат її хлопця тримав дистанцію. Вони часто бачилися на паркувальному майданчику, бо, за іронією долі, місце для Ади виділили саме біля Дем’янового. Обходилися без конфліктів, але пізнати Дем’яна Адамовича краще в неї не виходило.

З Ніною вони трохи віддалилися. Подруга дедалі більше часу проводила зі своїм хлопцем, і хоча між ними залишалася та сама тепла прив’язаність, вони спілкувалися дедалі рідше. Коли ж у дівчат з’являвся час, вони часто теревенили про все на світі. Окрім однієї теми — Стефана.

Ада не могла позбутися відчуття, що щось не так. Стефан перестав відповідати на її повідомлення та дзвінки. Спочатку він просто не брав слухавки, потім змінив номер. Це все здавалося дуже дивним, але ще дивнішим було те, що Ніна завжди ухилялася від розмови, відмовчувалася, наче проблеми не існувало.

Неспокій переріс у справжню тривогу, коли вона, побачивши після лекції групу Стефана, вирішила його дочекатися, щоб привітатися, але він так і не вийшов з аудиторії. Тоді Ада звернулася до дівчини з його компанії:

— Привіт. Не підкажеш, Стефан сьогодні був на парах?

Дівчина здивовано глянула на неї.

— Стефан? У нас у групі такого немає, — відповіла, вочевидь не розуміючи, про кого йдеться.

Ада застигла на місці. Це було не те, що вона очікувала почути.

— Як це немає? Він точно тут навчався, я впевнена...

Дівчина лише знизала плечима й пішла собі, залишивши Аделаїду стояти в розгубленості. Зрештою вона запитала ще кількох студентів, але результат був той самий — кожен однаково дивився на неї з нерозумінням і запевняв, що не знає нікого з таким ім’ям.

— Ти не повіриш, — сказала Ада Ніні, коли вони зустрілися в їдальні. — Я запитала про Стефана в його одногрупників, і вони навіть не знають, хто це такий!

Обличчя Ніни нічого не виражало.

— Що за Стефан? — запитала вона.

Ада не змогла втриматися від сарказму:

— Дуже смішно, Ніно! Хіба таке буває? Люди не зникають і не змінюють номера просто так. Може, він розповідав тобі про якісь плани?

Ніна нічого не відповіла, натомість почала щось клацати в телефоні. Аду накрила хвиля роздратування.

— Ти вже не вперше уникаєш цієї теми, — мовила вона тихо, більше до себе. — Чому не можна просто поговорити про це?

Ніна відмахнулася, кинула «Побачимося пізніше» і розчинилася в натовпі студентів. Ада не могла зрозуміти, чому подрузі байдуже. А ще її трохи бентежило, що чомусь вона й сама докладає не надто багато зусиль, щоб з’ясувати, куди подівся Стефан. Щоразу, коли обіцяла собі нарешті з цим розібратися, знаходилися важливіші справи. Зрештою Ада почала злитися на Стефана. Вона не зробила нічого, щоб він міг нею так нехтувати, і вже не пробувала вийти з ним на зв’язок.

Поступово холоднішало. За вікнами гуртожитку свистів нудотний вітер. Дерева одяглися в бурштинові шати, а братство й інші студенти готувалися до найвагомішої події кінця осені — благодійного балу. Це була не просто вечірка, а можливість зібрати кошти для медичного центру, з яким університет співпрацював роками.

Планувалося багато конкурсів, аукціон та невеличкий ярмарок. Але найголовніше — дівчата мали бути в бальних сукнях.

Фелікс зголосився допомогти Аді зібратися. Насправді вона його не просила, але він заявив, що дівчата — його музи, тож збиратиме на бал Аду, Міру й Лілію.

Вони готувалися кілька тижнів. У кімнаті Міри та Лілії висіла купа ескізів. Фелікс просто сяяв, підбираючи деталі для їхніх образів. І ось нарешті він представив світу свої творіння. При цьому мав такий вигляд, ніби зійшов зі сторінок Vogue: широкі чорні штани, піджак оверсайз і сорочка, а замість метелика — тонка чорна стрічка, пов’язана як бант. Кучері були прикрашені золотим напиленням, яке хлопець використав і для макіяжу очей. Масивна сережка у формі пера завершувала образ.

Фелікс, немов ведучий модного показу, зібрав у вестибюлі кавалерів і представляв кожну дівчину.

Першою вийшла Лілія в чорній напівпрозорій сукні з невагомої тканини, яка гармонійно підкреслювала її ніжну вроду. Волосся, як завжди, ідеальними локонами спадало на плечі.

Біля сходів її зустрів президент братства «Руєвіт». Аделаїда точно не знала, чи зустрічаються ці двоє, а чи просто вирішили, що підходять одне одному за статусом. Вони скидалися на Барбі та Кена. Хлопець поцілував Лілії руку, легенько обійняв за талію і прошепотів щось на вухо. Вона майже беззвучно розсміялася, затуляючи рота рукою.

Для Ади Фелікс обрав мінімалістичну білу сукню прямого крою з тонкої тканини, що обтискала її, наче друга шкіра. Хлопець удосконалив сукню, зробивши попереду драпірування. Волосся Ада зібрала в низький пучок. З прикрас вона обрала масивні сережки зі смарагдами й золотий каф у вигляді змії. Фелікс доповнив її макіяж стразами на повіках. Ада була в захваті, дивлячись на себе у дзеркало.

Вона спустилася зі сходів й одразу зустрілася з Давидом, який подав їй руку. Хлопець мав чудовий вигляд у чорному костюмі з метеликом.

— Ти неймовірна, квітко, — прошепотів він їй на вухо й поцілував у щоку.

— Ти теж нівроку, — Ада, усміхаючись, поправила йому комірець.

— Усі подякуйте мені! — поплескав у долоні Фелікс та жестом показав, щоб забиралися з дороги, бо до них уже спускалася Міра.

Для неї він обрав червону сукню-рибку зі шлейфом і відкритою спиною. Високий хвіст, масивні сережки та стрілки ще довші, ніж зазвичай, завершували образ. Міра граційно спускалася сходами, усміхаючись присутнім. Та коли зустрілась поглядом з Лілею, її вираз змінився: вона ледь вловимо скривилась і відвела очі.

— Мій вогник, — Фелікс цмокнув Міру в щоку. Вони домовилися йти на бал разом.

Лілія заздалегідь замовила лімузин, бо вважала, що вони мають з’явитися на бал саме так. Чи не вперше Ада подумала, що Лілін пафос дуже до речі, адже її власна машина, як на те, напередодні зламалася. Компанія вмостилася на дивані у вестибюлі гуртожитку й чекала на авто.

Аж тут Ада помітила біля каміна самотню постать Дем’яна й підійшла до нього. Він мав би помітити її краєм ока, але продовжував дивитися на вогонь.

— Ти сам підеш?

Дем’ян повільно перевів погляд на неї і після недовгої паузи промовив:

— Чому б це я йшов сам? Я зустрінуся зі своєю парою на балу.

— О, чудово, — Ада саме замислилася, що потрібно запросити його до них у лімузин, коли підійшли Міра з Феліксом. — Я просто подумала...

— Чіпляйся, — Міра зігнула вільну руку в лікті. Дем’ян завмер, а потім, дещо розслабившись, узяв її під руку.

Міра гучно засміялася:

— Ох, і урвала ж красенів! Певно, це мій вечір. Наздоганяйте!

Ада з Давидом вийшли останніми. Осіння прохолода ковзнула по шкірі. Хлопець обійняв Аду за плечі, зігріваючи, поки всі вмощувалися в лімузин.

Бал проходив у найстарішому корпусі університету. Квитки продавали не тільки місцевим студентам, а й гостям з інших університетів з усієї України. Людей було дуже багато. Величезна фуршетна зона, усюди штучний дим, підсвічування й гірлянди. Багато розваг. Аді спало на думку, що вечірки в братстві були ніби репетицією цього балу.

Щойно вони опинилися в головній залі, до них підбіг фотограф. Аду затиснули між собою Міра й Давид. Усі усміхалися. Мало вийти чудове фото. Наступними сфотографувалися Лілія зі своїм супутником. Враховуючи, що ці двоє були кимось на кшталт університетських зірок, вони привертали багато поглядів. Міра дістала телефон і теж фотографувала. Відбувши фотосесію та зробивши купу кумедних селфі, усі розійшлися танцювати.

Давид повів Аду до центру танцмайданчика. Тут, в оточенні інших пар, вони почувались інтимно й могли зосередитись одне на одному. Грала повільна музика, мерехтливе світло підкреслювало кожен рух. У Ади перехопило подих — момент здавався ідеальним.

їхні пальці переплелися. Ада вже встигла полюбити долоні хлопця, шершаві від постійних тренувань із м’ячем. Давид вів Аду в танці, міцно тримаючи за талію; час від часу підіймав, і вона летіла над підлогою в такт музиці. Він усміхався й дивився тільки на неї.

Ада поклала голову йому на плече, і він легенько поцілував її у скроню. Коли темп музики став пришвидшуватися, Давид відійшов на крок і прокрутив Аду під рукою.

— Знаєш, колись давно університет був маленькою елітарною установою, створеною на базі нашого братства. І цей бал уже тоді був щорічним.

— Оце так, справжня традиція! Взагалі я думала, що спочатку з’явився університет, а братство сформувалося пізніше.

— Спочатку утворилося братство, саме наше. Звісно, тоді воно братством ще не звалося. А потім його члени вирішили, що їхнім дітям потрібна найкраща освіта. І вирішили: якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам. Це знають переважно лише члени братств. Але тоді це була не просто красива традиція, а данина богам. Існувала мода на окультні штуки, тому кожне братство і має назву на честь бога.

— Дуже цікаво. Наука і магія, виходить.

— Так, ідуть рука в руку, — Давид усміхнувся.

— Це так захопливо! Ти не знаєш, чи збереглися десь записи про це?

— Мають бути. Можливо, щось є в архівах.

— Не вірю в такі речі, але це завжди цікаво.

Давид подивився на неї і стиснув в обіймах.

Аж раптом Ада відчула легке дежавю: по ній ковзнув погляд холодних блакитних очей.

Дем’ян віртуозно вів свою партнерку, рухався легко і впевнено. Дівчина була дуже гарна: довге блискуче темне волосся, пишні вуста й виразні великі очі. Золотава сукня сиділа на ній ідеально. Це була вже інша дівчина, не та, що на вечірці-знайомстві. Здається, старший Адамович часто змінював подружок. Дівчина щось йому говорила, але він навіть не дивився на неї. Його погляд блукав залою. Ада зрозуміла, що надто довго задивляється, бо зустрілася з ним очима. Дем’ян криво посміхнувся й одразу ж перевів погляд на свою партнерку.

Ада з Давидом ще трохи потанцювали й вирішили піти перекусити, коли їх знайшла Міра.

— Твоя сусідка Ніна плаче в туалеті. Мені не захотіла розповідати, що сталось, але, думаю, краще не лишати її саму.

Ада відчула укол тривоги й одразу зрозуміла, що вечір для неї закінчився. Якщо щось змусило Ніну плакати в туалеті на балу, це навряд чи можна вирішити за п’ять хвилин. Вона швиденько пробралася через залу, обходячи людей, проминула коридор і зайшла до жіночої вбиральні.

Ніна сиділа на підвіконні з відкритою пляшкою просеко. Туш розмазалася по її красивому обличчю, волосся розтріпалося.

— Люба, що сталось? — Ада сіла навпроти. Подруга мовчки простягнула їй пляшку. Ада взяла, але пити не стала.

— Просто охрініти, який вечір, так? — схлипнула Ніна. — Всяке бувало, але такого приниження ще ніколи, — сльози знов полилися, залишаючи нові чорні доріжки на щоках.

З однієї із кабінок вийшла дівчина й зупинилася, розглядаючи сцену на підвіконні. Ада відмахнулася від неї, поки Ніна не помітила непотрібного свідка. Потім поставила пляшку й обійняла подругу.

— Хочеш, підемо додому? Там розкажеш.

— Він сказав, що це не те, чого він хоче, — Ніна розвела руками й різко видихнула. — Просто так. Без попереджень та пояснень. І навіть жодного «вибач», уявляєш?

— Серйозно? — Ада нахилилася вперед, не приховуючи подиву. — Просто сказав — це кінець, і все?

— Просто взяв і порвав, — Ніна стиснула губи, а потім ледь чутно додала: — Наче я якесь сміття. «Я так більше не можу», «це не працює». А я стояла, як дурепа, не могла сказати й слова.

Золотий браслет із символом нескінченності блиснув на руці Ніни, мов насмішка. Першим Адиним поривом було піти розбиратися зі Святославом. Але вона швидко збагнула, що подрузі потрібна більше. Вона допомогла Ніні встати з підвіконня, витерла її сльози й вивела з вбиральні.

У коридорі на них чекав Давид. Він одразу підбіг і запитав, чи все гаразд. Ніна відвернулася від нього, ховаючи опухле обличчя.

— Ми повернемося до гуртожитку. Пройдемося, — сказала Ада.

— Я б вас провів, але не можу. Маю допомогти тут з аукціоном.

— Ми подбаємо про себе, Давиде, — Ада стиснула його руку трохи вище ліктя.

— Може, візьмете мою машину?

— Пройдемося, це не завадить.

— Дзвони мені, як щось буде потрібно. Пізніше можемо посидіти біля каміна.

— Залюбки. Не барися тут дуже.

— Не буду, — він ніжно провів кінчиками пальців по Адиній руці. — Ніно, варто комусь начистити пику?

— Я сама йому потім начищу!

— Оце так настрій!

Давид накинув на Аду свій піджак і провів їх до виходу, а потім повернувся до головної зали.

Вечір був прохолодним. Дівчата тулилися одна до одної і ділили верхній одяг. Ніну били дрижаки, й Ада зрештою закутала її в піджак. З корпусу линула музика, ніби проводжаючи їх. Вони йшли неквапливо, адже підбори — не найзручніший варіант для нічних прогулянок.

— Я просто жалюгідна, так? — Ніна спробувала витерти очі й геть зіпсувала макіяж.

— Ніно, жалюгідний він. Ти — найяскравіша людина, яку я знаю. Справжня зіронька. Сьогодні ти поплачеш, можливо, навіть пожалієш себе і проклинатимеш його... А вже завтра прокинешся й житимеш своє краще життя далі.

— В одному будинку з тим козлом? Не вірю, що це знову зі мною відбувається!

Ада обійняла подругу. В пам’яті ворухнувся спогад. Здавалося, їй хтось уже казав щось подібне. Можливо, Ніна їй щось таке розповідала?

— Ти не сама. Ми всі поруч.

— Дякую тобі, Адо. Добре, що саме ти стала моєю сусідкою.

Діставшись гуртожитку братства, дівчата вирішили погрітися біля каміна. Ніна лягла на диван і поклала голову Аді на коліна.

— Може, подзвониш Стефану? — Ада нарешті згадала, хто говорив про Нінине розбите серце. Він недарма хвилювався.

— Якому ще Стефану? — пробурмотіла Ніна.

Аделаїда вирішила не напосідати, принаймні зараз. Вона просто гладила подругу по голові, аж поки не почула, як та сонно сопе.

Ада й собі вмостилася зручніше, розуміючи, що, можливо, доведеться провести ніч у вестибюлі.

Вона почула чиїсь кроки й розплющила очі. Витягла шию, намагаючись розгледіти, хто це. Дем’ян. Він обіймав дівчину, ту саму, з якою вона бачила його на балу. Дівчина була така п’яна, що ледь пересувала ноги.

Ада відчула огиду й обурення, стежачи за ними. Було очевидно, що Дем’ян не вперше користується дівчатами. Щось подібне відбувалося й на тій вечірці, коли вони познайомилися. Ада не могла зрозуміти, навіщо йому це. Він гарний, заможний, ще й член братства. Якщо не брати до уваги його складний характер, то дівчата самі мали б стрибати на нього.

Ада вже хотіла сказати щось різке, та побоялася розбудити Ніну, тому просто відвернулася. Однак за мить зрозуміла, що кроки лунають з іншого боку. Дем’ян вів дівчину не в чоловіче крило, а в підвал. Це вже переходило всі межі. Ада завмерла, намагаючись вирішити, що робити. їй не хотілося знову сваритися, але й залишити дівчину в такому становищі вона не могла. Глянула на Ніну — та дихала рівно. Здавалося, вона міцно спить.

— Ніно, — прошепотіла Ада. Подруга лише примружилася.

Знову почулися кроки, а потім скрип дверей, що вели в підвал. Ада повернула голову, та не встигла побачити, хто то був. Її обурення сягнуло межі. До Дем’яна хтось приєднався. Відбувалося щось явно погане.

Аделаїда притримала голову Ніни, потягнулася до невеличкої подушки на сусідньому кріслі й підклала її подрузі під голову. Тоді схопила телефон і, ступаючи якомога тихіше, швидко пішла в підвал. Всередині було темно. Та за кілька секунд сенсори зреагували на рух і ввімкнулося світло.

Ада подивилася на найближчі двері з табличкою «Архів». Смикнула ручку — зачинено. Пройшла ще кілька метрів, наступні двері — «Склад». Теж зачинені. Залишилися останні наприкінці коридору. Ада рішуче підійшла до них і вхопилася за ручку. Навіть не очікувала, що вони легко піддадуться. Але двері відчинилися. Увійшовши, Ада закам’яніла від подиву.

Мозок не одразу спромігся осягнути те, що побачили очі.

МИ ЗІРВАНО

У кімнаті було темно, якщо не брати до уваги десятка тонких високих свічок. Важко сказати, наскільки це приміщення велике, бо освітленою була лише невелика частина.

За круглим столом у червоних мантіях, як під час посвяти, сиділи Лілія, Дем’ян, Фелікс, Міра й Давид. А вони ж мали 6 зараз бути на балу.

Кожен тримав руки на столі, розчепивши пальці так, що мізинці ледь торкалися сусідів ліворуч та праворуч. Поверхня столу блищала, ніби вимащена якимось мастилом, так само, як і руки її друзів. Очі в усіх були заплющені, голови опущені вниз. Вражена побаченим, Ада не одразу помітила на підлозі дівчину, яку сюди привів Дем’ян. Вона лежала непритомна, можливо, навіть мертва, а з її порізаних рук стікала кров. Бурі плями на підлозі й золотавій сукні.

Стало зрозуміло, чим вимащений стіл. Накотилася нудота. Ада поборола позив і кинулася до дівчини, оглянула її рани. Кров була теплою і слизькою, неприємно липла до рук. Біла сукня одразу вимастилася.

— Що, в біса, ви робите?! — викрикнула Ада. — Потрібно їй допомогти! — вона відірвала шматок драпірування від своєї сукні й перев’язала дівчині ліву руку. Те саме зробила і з другою рукою, туго затягнувши імпровізований бандаж.

Лілія виразно матюкнулася.

— Адо, що ти тут робиш? — Давид підвівся з-за столу.

— Не наближайся! — вона виставила закривавлену руку перед собою. Мозок відмовлявся навіть сприймати побачене. — Це ви що робите? Що це за окультна фігня?!

— Зараз ми все тобі пояснимо, — Давид ступив крок до Ади, не зважаючи на її заборону, і сів біля неї на підлозі. Простягнув руку, але вона відсахнулася. Давид знічено подивився на свої руки й витер їх об мантію. Аделаїда просунула руки дівчині під пахви, зібрала всі сили й відтягла її якомога далі від столу.

— З нею все буде добре, — Міра ступила обережний крок убік, клацнула запальничкою і закурила. Кімната стала наповнюватися дивним ароматом.

— Потрібно викликати швидку, — Ада спробувала розблокувати свій телефон, але слизькі руки марно ковзали екраном. — І поліцію.

— Аделаїдо, послухай, — нарешті озвалася Лілія. — Дівчина в безпеці. Ми їй допоможемо.

— Ви?! Та це ж ви й зробили! Ви пустили їй кров!

— Так, ми, — від спокійного тону президентки братства мороз пробіг по шкірі. — Дівчині допоможуть. Зараз ти все зрозумієш.

— Хто? Як? — Ада озирнулася навколо. — Тут стільки крові!

Ада спробувала підвестися разом із дівчиною, але послизнулася на крові.

— Твоя сукня, крихітко, — сумно пробурмотів Фелікс.

— Ти зараз серйозно? — гаркнув на нього Дем’ян.

— Адо, будь ласка, вислухай нас. Ти й ця дівчина тут у безпеці, — Давид підповз ближче. Ада заперечно похитала головою, і він зупинився. — Ти ж знаєш мене.

— Ні, — вона знову похитала головою. — Не впевнена.

Погляд Давида спохмурнів:

— Послухай, я розумію, який це має вигляд.

Ада знову закричала:

— Та це просто божевілля! їй потрібно до лікарні!

— Я без машини, — Дем’ян розвів руками й також витер їх об мантію. Дістав телефон. — Лікар уже чекає. Хто її відвезе?

— Я не залишу її з вами! — Ада знову спробувала встати.

Міра підійшла ближче, видихнула цигарковий дим.

— Зараз ми все тобі розповімо, — її голос прозвучав майже гіпнотично. Слова потонули в Адиній свідомості, породжуючи непохитну впевненість, що все так і має бути. Раптом усе стало на свої місця; емоції відступили. Зараз усе стане зрозуміло, їй усе пояснять. Аду огорнув спокій.

— Ми з Феліксом поїдемо, — оголосила Лілія. — Це ви довели до такого, — вона гнівно вказала на Давида й Міру, — тож і розбирайтеся тепер. — Дем’яне, допоможи, — наказала вона.

Ада відчула, як її руки поступово слабнуть. Вона майже не усвідомила, як випустила бідолашну незнайомку, дозволяючи Феліксу й Дем’яну забрати її.

— Якщо ви не надішлете мені підтвердження, що з нею все гаразд, я викличу поліцію, — пробурмотіла, та її голос звучав глухо, ніби крізь сон.

— Добре, — нервово всміхнувся Фелікс, і вони з Дем’яном винесли дівчину з кімнати.

Давид перезирнувся з Мірою, яка теж сіла на підлогу:

— Річ у тім, що... — вона затнулася, дивлячись кудись повз Аду. — Ми всі вроджені відьми та відьмаки.

— Що за маячня? Давиде!

— Я розумію, як усе це звучить, але це правда, Адо. І ти теж.

З Адиних грудей вирвався нервовий смішок.

— Дивися.

Міра поклала цигарку на підлогу і взяла в руки свічку. Повільно піднесла її до рота, розтулила його — і злизала полум’я язиком. Вогонь зник. Вона навіть не здригнулася, ніби це було зовсім не боляче. Аж наступної миті висунула язика — там, ніби на ґноті, майорів вогник. Міра знову піднесла свічку до рота — і вогник повернувся на місце.

— Це якась ілюзія? — тільки й змогла вичавити із себе Ада.

— Ні, Адо, це не ілюзія, — усміхнулася Міра.

— Ми чекали на тебе, — Давид присунувся ще ближче. — Міра дізналася про твою появу з передбачення. Ще в дитинстві наші батьки скріпили нас спільним ритуалом, щоб ми завершили їхню справу.

Аделаїда потерла очі, відчула під пальцями стрази, які клеїв Фелікс, і роздратовано здерла їх зі шкіри.

— Ти жартуєш? Ви що, обдовбалися чимось на балу? Які відьми? До чого тут взагалі наші батьки?

Давид зітхнув:

— Послухай, ми — частина відьомського ковену. Це така спільнота людей, що мають магічні сили. Наші батьки належали до нього. І твої також.

— То ваше братство — це якийсь культ?

— Ні, але братство пов’язане з ковеном. І не лише наше.

— Якась маячня, — Ада спробувала підвестися, але запаморочення змусило її знову сісти.

— Аделаїдо, ти насправді й так це знала. Прислухайся до себе. Ти ж щось відчуваєш, правда? Відчувала із самого початку, як тільки сюди приїхала?

Ада намагалася зберігати скепсис, але це погано вдавалося. Вона пригадала останнє випробування, посвяту й те, як Міра знову і знову занурювала руку в полум’я. Та й те, як вона щойно злизала вогник свічки. Раптом їй сяйнув здогад:

— Оці твої сигарети...

Міра широко всміхнулася й випустила ще одну хмару диму:

— Так. Це частина моїх здібностей.

Моторошне усвідомлення пробилося крізь димову завісу:

— Зникнення людей — це ви. Кіра... І Стефан... — Ада підняла руку, вказуючи на Давида. Рука здавалася такою важкою. Хлопець опустив очі, нічого не відповівши.

— Так, іноді для певних ритуалів ми потребуємо жертв.

— Жертв?! — Ада аж верескнула. — Ви вбиваєте людей?!

— Не завжди, — озвався Дем’ян. Він уже повернувся й досі мовчки спостерігав. — Сьогоднішню дівчину ніхто не збирався вбивати. З нею все буде добре.

— Це ж ти її сюди привів. Я бачила... вас... на балу... — кожне слово давалося дедалі важче.

— Міро, досить, — голос Давида лунав десь поряд, але Ада не могла визначити, звідки саме. — Вона скоро зомліє від твого зілля.

Хлопець спробував наблизитися. Ада відсахнулася. Кімната знову закрутилася, і довелося спертися долонями на підлогу, щоб утримати рівновагу.

Міра зітхнула й зникла в темряві. Коли повернулася, цигарки вже не було.

— Ось, — вона простягнула щось Аді. — Це ж твої батьки, правильно?

Це були вони — у вінках та довгих сорочках біля вогнища. Старе фото. Поруч стояли ще кілька людей, яких Аделаїда ніколи не бачила, але батьків неможливо було не впізнати. У татових руках блищав довгий ніж. До горла знову підступила нудота.

— Адо, це вони?

Аделаїда лише кволо кивнула.

— Послухай, ми на тебе дуже чекали! Ми хочемо вийти з ковену. Вони вбили наших батьків. Ми були впевнені, що і твоїх, поки ти не розповіла про них. Мабуть, їм удалося перехитрити ковен, але ми не уявляємо, як їм це вдалося, — Міра різко замовкла, наче їй забракло повітря. Тоді зітхнула й продовжила: — Твої батьки можуть щось знати. А, можливо, вони теж потребують нашої допомоги. Ми потрібні одне одному.

Аделаїда, попри запаморочення, таки спромоглася підвестися.

— Ви всі божевільні. Я йду звідси.

Вона рушила до дверей, але Дем’ян різко ступив убік, перегороджуючи їй шлях.

— Затримаєш мене силою? — вона з викликом подивилася на хлопця. Він ледь підніс руку, але так і не торкнувся її.

— Дем’яне! — гукнув брата Давид. Той відступив убік, трохи примружив очі та стиснув губи.

— Адо, — продовжив Давид. — Ніхто тебе не триматиме й не гнатиметься за тобою. Просто, будь ласка, поговори з нами завтра.

Вона озирнулася і, здивувавшись сама собі, тихо промовила до нього:

— Добре.

— І одягни мантію, — Міра кинула їй одну з червоних. — Не вистачало, щоб хтось побачив тебе в такому вигляді.

— А це когось тут може здивувати?

— Ще й як, — Давид підвівся. Він досі уникав зустрічатися з нею поглядом. — Я проведу тебе?

— Ні, — вона торкнулася дверної ручки. — Я вийду на зв’язок, коли буду готова. Мені потрібно з усім цим розібратися.

Ніна так і спала на дивані біля каміна. Будити її було б зайвим. Та й що Ада їй скаже? Вона прослизнула до сходів, хаотично обмірковуючи подальші дії. Уже в кімнаті зрозуміла, як підвела її поламана машина, і викликала таксі до вокзалу.

Тремтячими руками стягнула із себе закривавлений одяг, наспіх відмила руки й умилася. Кинула найнеобхідніші речі та свою скриньку в наплічник і вибігла з гуртожитку. Серце пропускало удари. Все це здавалося божевіллям. Ада не до кінця розуміла, що їй робити далі, але хай там як, вона не може тут залишатися.

РОЗДОРІЖЖЯ

Прямого потяга, звісно, не було. Ада ледь устигла на останній до Львова — п’ять годин, а там уже зранку додому. Вагон «інтерсіті» був майже порожнім. Тьмяне світло вихопило групу з трьох пасажирів у центрі. Схоже, родина; маленька дівчинка дрімала, спершись на тата. Далі по діагоналі сиділо двійко хлопців.

Аделаїда проігнорувала місце, зазначене на квитку, і сіла біля вікна ближче до виходу. Потяг рушив. Вона спробувала розслабитися, залишити все позаду, за вікном. Але глибоко вдихнути досі не виходило. Всередині вирував хаос почуттів: злість, образа, розчарування, страх, нерозуміння, обурення. Забагато для одного вечора. Ритмічне постукування коліс діяло заспокійливо. Ада відкинулася на сидіння й заплющила очі. Аж раптом відчула щось дивне. Ніби поруч із нею хтось є. Вона озирнулася. Ніхто навіть не дивився в її бік. Тоді звідки таке яскраве відчуття, ніби за нею хтось стежить?

Ада вирішила подзвонити мамі й попередити про свій приїзд. Вона навіть не встигла зібрати думки докупи, як мама відповіла — після першого ж гудка:

— Привіт, доню.

— Привіт, мам.

— Все добре? Ти пізно телефонуєш.

— Так, усе нормально. Тільки, мам... я повертаюся додому.

— Ми чекали тебе на зимові канікули.

— Так, я пам’ятаю, — Ада роздратовано прикусила губу. -Але мені потрібно приїхати зараз.

— Якісь проблеми з навчанням?

— Ні, це не пов’язано з навчанням. Мамо, я все поясню, коли приїду. Я вас обманула. Тут відбувається щось дивне, -вона стишилася. — Я знаю, ти не хочеш про це говорити, але, будь ласка, скажи: коли ви навчалися з татом, ви були у братстві «Велес»?

У слухавці почулося якесь рипіння. Мабуть, потяг заїхав у зону зі слабким покриттям. Ада глянула на екран — ні, сигнал чудовий. Вона знову набрала матір:

— Привіт, доню.

Аделаїда навіть забула, що хотіла сказати — таким байдужим був той голос.

— Ма, зв’язок обірвався, — пробурмотіла вона. — Я питала про братство.

— Ми чекаємо тебе на зимові канікули.

Інтонація матері була незмінною, як і в першу розмову. Аделаїду накрила хвиля люті:

— Мамо, не ігноруй мене! — вона озирнулася й перейшла на шепіт: — Я бачила щось дуже дивне. І ваші з татом фотографії. Здається, тут якась секта чи щось таке. Якщо ви брали в цьому участь, я розумію, чому ти не хотіла мені розповідати. Поговоримо вдома? Якщо ви мені все поясните, я туди більше не повернуся.

— Сонечко, ми чекаємо тебе на зимові канікули. Удачі з іспитами. Якщо потрібні гроші, набери батька.

— Та не потрібні мені гроші!

— Адо, не розмовляй зі мною таким тоном, — жодних змін в інтонації. — Ти, мабуть, втомилася. Лягай спати, а завтра все владнається. Ми тебе любимо. Добраніч. Побачимося на Різдво.

— А я їду додому просто зараз!

Та в слухавці вже лунали короткі гудки.

Телефон із глухим стуком ударився об ногу. Біль пройшов різким імпульсом, але Ада лише стиснула зуби. Нахилилася, підняла телефон і знову відкрила журнал викликів, ковзаючи пальцем по екрану. Це була найдовша розмова з матір’ю за останні три місяці.

Адин шлунок стиснувся у твердий важкий вузол. Ці місяці тепер здавалися розмитими, ніби хтось вирвав з них реальність і натомість підсунув химерний сон. Невже вона справді була частиною цього? Невже дозволила затягнути себе так далеко?

Треба просто рухатися далі. Не озиратися. Забути те, що бачила. Але думка про повернення в старе життя здавалася такою Самою безглуздою, як спроба склеїти розбиту чашку, коли найбільші уламки вже зникли.

На табло висвітилася наступна зупинка. Ада ще раз обвела поглядом вагон. Нічого не змінилося, але все навколо тиснуло на неї. Думки роїлися. Її обманювали майже всі. Усе, що вона дізналася сьогодні, було завдяки власній ініціативі. Якщо хоче отримати більше відповідей, мусить зіткнутися з правдою віч-на-віч.

Ада заплющила очі, глибоко вдихнула й підвела голову. Нехай страх душить її, а шлунок стискається від огиди; нехай цей вибір буде неправильним, безглуздим і навіть небезпечним. Та щось підказувало, що вдома вона відповідей не знайде. Пальці стиснули телефон, і його холодна поверхня немов нагадала Аді, що вона досі керує власною долею. Так. Вона повертається.

Аделаїда вийшла на безлюдній станції. Маленький вокзал із пошарпаними старовинними будівлями.

Падав дрібний дощ і, розсіюючись у теплому світлі ліхтарів, створював справжню магію. Ада примружилася, підставляючи обличчя під легкі доторки крапель, і всміхнулася. Тут стало легше, ніж у потязі. Легені нарешті наповнилися киснем.

Це все було божевіллям. Відьми, таємні змови, у які втягнуті її батьки. Люди, з якими вона зблизилася останніми місяцями, виявилися зовсім не тими, за кого себе видавали. Хто вони взагалі? Небезпечні психопати, здатні вбити заради якогось вигаданого ритуалу і зробити так, щоб про людину ніхто навіть не згадав? Як Ада може бути однією з них? Це неможливо.

Якщо Ада зараз передумає і втече, її знайдуть? Невже вона зруйнувала якісь плани своїх батьків? Схоже, всі ці роки вони ховалися. Так, вони справді ховалися, і це багато чого пояснює. Але якщо так, чому не розповіли їй?

А що, як вона справді частина всього цього? Можливо, саме тому її так тягнуло сюди? Може, їй вдасться звільнити себе й батьків від переслідування? Ада не знала, як правильно вчинити. Тіло стискалося від жаху й волало «тікай», але якась частина свідомості хотіла з усім розібратися.

Ревіння мотора десь поблизу висмикнуло її з роздумів. За кілька секунд з-за рогу широким кроком вийшов Дем’ян. Побачивши Аду, зупинився.

Ада втиснулася спиною в холодну цеглу вокзальної стіни. Утікати безглуздо — він однаково її наздожене. Його шкіряна куртка, застебнута до самого горла, виблискувала від дощу. Якусь мить вони просто дивилися одне одному в очі. Дем’ян, наче хижак, намагався зчитати мову її тіла, щоб зрозуміти, чи не збирається вона тікати. Зрештою він трохи підняв руки, демонструючи розкриті долоні:

— Я не заберу тебе силоміць, — хлопець ступив крок вперед. — Просто хочу поговорити. Розумію твоє бажання втекти, але ти маєш знати повну історію.

Саме цього їй і хотілося — зрозуміти й розібратися. У глибині душі вона сподівалася, що все сприйняла не так, що це якийсь розіграш. Ще одне випробування братства.

Але, звісно, це не могло бути розіграшем. Відчуття чужої крові на руках так і не змилося.

— Нікуди я з тобою не поїду, — відрубала Ада, схрестивши руки. — Маніяк довбаний.

Дем’ян лише зітхнув.

— Я знаю, як це виглядає. Але я не торкнуся тебе, якщо ти сама не дозволиш. Просто хочу дати тобі шанс дізнатися правду. Відповім на всі твої питання, на які зможу. Я впевнений, ти їх маєш і хочеш дізнатися відповіді. Ти ж не просто так зійшла з потягу, правда?

Ада не повірила б жодному його слову — якби не ці спокійні очі. Здавалося, Дем’ян дійсно має всі відповіді. І дивно, але, попри будь-яку логіку, страх відступав.

— Я тебе слухаю.

Він ступив ще крок уперед:

— Тут? Може, знайдемо затишніше місце? Я проїжджав повз заправку неподалік, там є кафе.

Ада затулила обличчя долонями. Сльози підступили до очей, тиснули на повіки, але вона витерла їх, подумки похваливши себе за витримку. Вона боялася заплакати. Не хотілося виказувати слабкість перед Дем’яном.

Він підійшов зовсім близько.

— Будь-яке твоє рішення буде правильним. І я обіцяю: коли ми поговоримо, я відвезу тебе назад до гуртожитку або поверну на цю станцію.

Ада подивилася на нього знизу вгору. Якби Дем’ян хотів їй нашкодити чи примусити повернутися, то вже б це зробив. Холод його очей пронизував наскрізь. Ще в жодній людині вона не відчувала такої страхітливої сили.

Він простягнув їй руку:

— Ходімо.

Ада вклала свою руку в його велику долоню й відразу ж відчула удар струму — такий сильний, що аж стало боляче. Здавалося, кожен нерв у тілі відгукнувся на цей дотик. Вона сіпнулася, намагаючись висмикнути руку, але хлопець не відпустив, натомість легенько стиснув її пальці.

Він примружив очі — і їхніми тілами пробіг ще один розряд. Ада раптом відчула все інакше: світ немов став гучнішим, повітря — більш розрідженим, і все навколо на мить попливло. Але це швидко минулося. Дем’ян ледь помітно всміхнувся кутиками губ.

— Так було щоразу, коли ти вперше торкалася когось із нас?

Он воно що. Ада згадала: справді, щоразу при знайомстві з кожним із них вона відчувала щось подібне. Та то були слабкі іскри, як при контакті із синтетичним одягом.

— Однак і близько не так сильно, — Ада жадібно вдихнула повітря, бо тіло досі пульсувало від розряду. — Цього разу було дуже відчутно. Що це означає?

— Гм, цікаво.

Дем’ян відпустив її руку, але вона досі відчувала його дотик на шкірі. Вони пройшли крізь вокзальну арку й попрямували до мотоцикла, що самотньо стояв на невеличкій площі.

— Ми всі пов’язані, і за першого контакту трапляється щось таке. Вперше я відчув це в дитинстві, коли доторкнувся до свого брата. Востаннє, до сьогодні — з Феліксом. Так наші стихії реагують одна на одну. Але ні з ким це не було настільки яскраво, як зараз із тобою.

— Чому? Що це означає?

Дем’ян зупинився, подивився Аді в очі, а тоді відвів погляд і у своїй звичній дратівливій манері відповів:

— Якщо це щось важливе, ми невдовзі зрозуміємо.

Він надягнув шолом і простягнув їй точнісінько такий самий. Ада розгублено натягнула його, не закріпивши. Дем’ян похитав головою і сам обережно клацнув застібками, а потім сів і кивнув їй. Мотоцикл був великий, й Аді довелося докласти зусиль, щоб умоститися.

— Як тут триматися?

Дем’ян хмикнув і завів мотор, смикнувши ногою:

— За мене.

Ада підвела очі й помітила, як він знову ледь усміхнувся.

— А якщо нас знову вдарить струмом?

— Спробуй — і дізнаємося.

Хлопець відпустив зчеплення, і мотоцикл зірвався з місця. Це сталося так різко, що Ада інстинктивно вхопилася за нього.

Нічого не сталося. Жодного струму. Вона з полегшенням видихнула.

Дем’ян їхав обережно, оминаючи калюжі, у яких віддзеркалювалися ліхтарі. Заправка справді була зовсім поруч.

Припаркувавшись, вони зайшли й зайняли найвіддаленіший столик у кутку, оточений кількома фікусами.

Ада перевірила телефон: залишилося двадцять відсотків заряду. Вона на хвилинку вимкнула авіарежим і тут же отримала повідомлення від Ніни, Давида, Фелікса й Міри. Не знаючи, що їм відповісти, Ада знову ввімкнула «літачок» і заблокувала екран. Дем’ян замовив каву.

— У тебе, мабуть, багато запитань.

О, він навіть не уявляв, скільки. Не знаючи, із чого почати, Ада взяла сільничку й нервово постукала нею по столу.

— Чому я маю повернутися? Навіщо я вам?

— Ти не прив’язана до жодного з елементів, але здатна черпати енергію кожного з них і підсилювати ковен. Ти вмієш брати силу з етеру — це велика рідкість. Тому ти нам потрібна. Але запевняю, що тобі нічого не загрожує.

— Що ще за елементи?

Дем’ян здійняв брову:

— Хімічні. З періодичної таблиці.

— Я повертаюся на вокзал, — Ада підвелася й рушила до виходу.

— Стій. Вибач, — хлопець схопив її за руку. — Не втримався.

Ада склала руки на грудях, всідаючись.

— Вогонь, вода, повітря й земля — чотири природних елементи, які підживлюють сили, дані богами. Кожен із нас володіє особливими здібностями та вміннями, завдячуючи певній стихії. Пам’ятаєш, як Міра тримала руку у вогні на посвяті? Я чи хтось інший з нас цього не зміг би. Ти, можливо, зможеш. Ми дуже мало знаємо про етер. І запитати зараз ні в кого. Але згадки про нього є ще в давньогрецькій міфології.

— Повітря, яким дихають боги, — згадала Ада.

— Так. Скоріше, щось космічне. І це може зробити наш новий ковен сильнішим. Ти — наш п’ятий елемент.

— Вас же й так п’ятеро.

— Ну, взагалі в ковені значно більше людей. Наш — один з найбільших у Європі.

— Тобто ціла купа людей робить щось подібне до того, що й ви з тією дівчиною?

— Часом і значно гірші речі.

— Тобто... Ви ж нікого не вбиваєте, ні?

Дем’ян лише стиснув губи в тонку лінію.

— Нащо вбивати? — Ада намагалася опанувати себе, та її голос дрижав. — Це ж... — вона затнулась, не знаходячи слів.

Хлопець мовчав довше, ніж вона очікувала.

— Бо така домовленість, — він говорив тихо, але твердо. — Між відьмами й богами. Ми приносимо дев’ять жертв на рік — і світ тримається купи.

Ада знервовано засміялась — коротко, різко.

— Ти серйозно? Ти зараз реально говориш про богів?

— Так. І з ними краще не жартувати. Ми — не просто люди із заклинаннями. Наші життя й сили — це частина балансу. І баланс вимагає жертв. Якщо перестати його підтримувати, запанує хаос.

— Це звучить як виправдання.

— Може, й так, — Дем’ян опустив очі. — Але ми не отримуємо від цього жодного задоволення. Повір, ніхто з нас не хоче цього робити.

— То чому?!

— Бо мусимо. Якби був вибір — ми б не обирали це. Але його немає.

Ада скривилася. До горла підступила нудота, нутрощі стиснув липкий страх. їй знову захотілося втекти. Забути про

Дем’яна, про братство і про все, що вона щойно почула. Проте зусиллям волі змусила себе заспокоїтися. Глибокий вдих. Ще один. Вона повернулася думками до питання, яке її найбільше тривожило.

— Що вам відомо про моїх батьків?

— Нічого. Ми були впевнені, що їх покарали, — він запнувся. — Як і наших. Те, що вони змогли втекти від ковену — вражає.

— За що покарали?

Дем’ян побарабанив пальцями по столу.

— Є традиція — раз на п’ятдесят років приносити найбільшу жертву Велесу. Первістка спадкових відьом. То якраз був такий рік. Мої батьки відмовилися. Тоді під загрозу потрапили інші діти — Міра, Фелікс, Лілія. І ти, Адо, теж.

— Це ж просто якийсь жах! — Ада затисла рота долонею.

— І їхні батьки, разом із твоїми, теж відмовилися коритися. Гнів бога був настільки сильним, що ковену довелося віддати йому ще більшу жертву — життя всіх заколотників. Дітей, тобто нас, лишили живими, бо спадкових відьом не так уже й багато, — він говорив тихо, невідривно дивлячись у стіну поза Адою.

— І вижили лише мої батьки...

Хлопець ствердно кивнув.

— Але в мене немає ніяких сил, — вона сіпнулася й заговорила тихіше, бо побачила на горизонті офіціантку в картатому фартуху з тацею в руках. — Нічого особливого, я б уже зрозуміла за стільки років.

Офіціантка поставила перед ними каву та чотири мафіни на великій тарілці. Ада подякувала, Дем’ян лише кивнув. Щойно офіціантка відійшла, він нахилився до найближчого фікуса, згріб трохи землі, затиснув у долонях і приклав їх до чола, майже як під час молитви. Тоді струсив землю на підлогу під столом.

— Тепер ніхто нас не почує, не зацікавиться й не запам’ятає. Не хвилюйся.

— Як це працює? — Ада зазирнула під стіл, сама не розуміючи, що сподівається побачити.

Там просто лежало трохи землі. Жодних ознак надприродного. Ні тобі мерехтіння, ні складання в химерні символи.

— Як передплата за мобільний застосунок. Колись я заплатив ціну за це вміння й тепер користуюся. Силу відьмам дають боги, але щоб пізнати її межі, може знадобитися багато років. Те, що працює в одного, може не спрацювати в іншого, — він подивився у вікно, й Ада помітила, як напружилися його жовна. — Тобі теж доведеться дещо зробити, щоб твої вміння прокинулися. Ми всі пройшли через це в дитинстві.

— Що саме?! Навіщо мені це? — вона знову взяла сільницю й почала стукати нею об стіл.

Дем’ян різким рухом накрив її руку. їхні погляди зустрілися.

— Не знаю. Це індивідуально. Тобі доведеться ввійти в ковен. Послухай, я не знаю геть усього, але точно знаю, що ти сама нас знайшла, сама приїхала до університету. Ми допоможемо тобі розібратися і знайти відповіді. Ми хочемо звільнитися.

— Від чого?

— Від ковену. Від людей, які вбили наших батьків, — Дем’ян на мить замовк, його погляд потемнів. — Вони вбивають більше, ніж потрібно богам. Все заради наживи та власних амбіцій. Ми не хочемо бути частиною цього, але з народження належимо ковену. Як і ти. Але з тобою ми зможемо відділитися.

Встановлювати власні правила. І я обіцяю, — він знову накрив її долоню своєю теплою рукою, — ти зможеш поїхати й бути вільною після того, як нам допоможеш.

— Чому ви просто не можете залишити ковен?

— Бо за своєю природою підпорядковуємося певним законам. Є обов’язкові жертви для Велеса. Якщо їх не принести, ми накличемо на себе його гнів. І повір, Адо, ти не захочеш знати, що таке гнів бога. Це означатиме неминучу загибель для кожного, хто так чи так дотичний до ковену. І відьми мусять приводити своїх дітей у ковен. Така воля бога. Ті, хто цього не робить, хворіють або божеволіють.

— І задля цього ви вбиваєте людей?

Дем’ян повільно кивнув.

— І ви вбили мого друга!

Він знову ледь помітно кивнув, невідривно дивлячись їй в очі.

— Як ви обираєте, кого вбити? Чому саме він? Стефан був звичайним хлопцем, навчався, мріяв стати частиною вашого довбаного братства! Чого ви не вбиваєте якихось, я не знаю, покидьків? — її голос затремтів, а по щоках скотилося кілька сльозин. — Його сестра не пам’ятає, — Ада схлипнула. -Не пам’ятає, що в неї був брат! Ніхто його не пам’ятає, окрім мене, — вона витерла сльози рукавами светра.

— Ми отримуємо вимоги щодо жертв. Так зійшлося, - Дем’ян розвів руками.

— А та дівчина? — глухо промовила Ада.

— Жива. І нічого не згадає.

— Я не зможу, — Ада затулила обличчя долонями. — Не зможу про це не думати. Це жорстоко і страшно. Страшніше, ніж просто померти. Я тепер щохвилини думаю лише про Стефана.

Дем’ян гмикнув і підсунув до неї серветки. Кілька секунд він мовчав, постукуючи пальцями по столу. Його погляд блукав кімнатою, щелепа напружилася, а в очах з’явилася тінь невдоволення, ніби він сперечався сам із собою. Нарешті видихнув і запитав:

— А якщо ми повернемо твого друга?

Ада перестала схлипувати. Вона вдивлялась у Дем’янове обличчя, намагаючись осягнути щойно почуте. Він зітхнув. Здавалося, він жалкував про сказане.

— Ви можете таке? — спитала майже пошепки.

— Ми ніколи не робили нічого подібного. Це складно. Та є один ритуал, і я впевнений, що разом з тобою в нас вийде.

Ада не відповіла і взялася витирати обличчя серветками.

— Була ж іще дівчина... я пам’ятала її, — вона поплескала себе по лобі. — Я пам’ятала...

Дем’ян лише похитав головою.

— Ми повернемо того хлопця. Він житиме собі, навіть зможе приєднатися до братства. Це тобі перша частина моїх гарантій. А після того, як заснуємо власний ковен, ти будеш вільна. Це друга частина. Годиться?

Аделаїда вхопилася за цю думку, як за соломинку. Невже вона справді зможе все виправити? Допомогти Ніні та Сте-фану, повернути його. Якщо так, то хіба в неї є вибір?

— Це схоже на якусь угоду з дияволом.

Дем’ян усміхнувся.

— Цей образ переоцінений. Дивись. Я пропоную те, що хотів би отримати, якби був на твоєму місці, — вибір. Жодному з нас вибору не давали. Ти нам потрібна, Адо. Лише з тобою, з твоєю силою ми зможемо здобути свободу.

— Ви зможете повернути інших? Ну, тих, кого вбили.

Дем’ян роздратовано пирхнув.

— Ні. Навіть за одного доведеться заплатити дуже високу ціну. У Лілії та інших буде істерика, коли дізнаються, що я тобі пообіцяв. Але я беру це на себе.

Він знову подивився їй у вічі. У його погляді читався сум, якась тиха злість і ще щось, чого вона не могла збагнути.

— Аделаїдо? Ти маєш зрозуміти, що є правила, за якими ми живемо. І житимемо. Ми не можемо багато чого змінити. Наша магія потребує плати — або крові, або енергії. Я готовий допомогти тобі... гм, мінімізувати неприємні моменти. Втім, жоден з нас не залишиться з чистими руками.

Ада потерла скроні. Голова розколювалася. Світ навколо здавався таким... нормальним. Ось офіціантка, спершись на стійку, певно, гортає соціальні мережі; чоловік середніх років заправляє автівку. Кожен з них повернеться додому, до рідних, засне з думками про завтрашній день, який буде схожим на сьогоднішній. А навпроти неї сидить хлопець, який говорить щось про дари богів та підживлення природними стихіями.

І вона зависла десь між цими двома світами. Якщо повернеться додому, чи зможе спокійно спати? Забути про все, домовитися із собою і не думати про те, що могла врятувати Стефана? Дем’ян відпив трохи кави. Мовчав, даючи їй час на роздуми. Зрештою підсунув ближче тарілку з мафінами.

— Тут чотири смаки, я взяв різні. Не знаю, який де, — він розломив один навпіл. — Шоколад. Будеш? — простягнув їй половинку.

Ада хотіла відмовитися, але усвідомила, що голодна, і взяла. Ковтнула кави. Від напою всередині розлилося приємне тепло, і на якусь мить здалося, ніби частина проблем вирішилася. Однак слова про те, що вона муситиме забруднити руки, вібрували в голові.

Ада ковтнула ще кави й замислилася. Як по щирості, вона ніколи не почувалася цілковито нормальною. Ніколи. Лише останні кілька місяців, — поруч із цими людьми. Якщо доля існує, то, певно, її доля саме така. І їй здавалося, що вона потрібна їм більше, ніж Дем’ян говорить. Ада це використає. Можливо, зможе врятувати ще когось.

— Дякую, — вичавила із себе усмішку.

Дем’ян поглянув на неї так, ніби збирався щось сказати, але передумав і лише кивнув, а тоді розламав ще один мафій.

— М-м-м... — він примружився від насолоди й простягнув їй половинку. — Цей смачніший, скуштуй.

Ада подумала, що ще вчора не могла навіть уявити, що їстиме мафіни з Дем’яном. Він завжди був крижаною скелею і лякав її ще з першої зустрічі.

— Як ти мене знайшов?

— Просто вмію таке робити.

— Чому саме ти?

Він криво посміхнувся.

— Ти хотіла, щоб приїхав хтось інший? Ніхто з них навіть не здогадується, що ти вирішила втекти. Думають, що ти просто психонула і тобі потрібен час.

Він потягнувся через стіл до Ади. Вона трохи відсахнулася. Дем’ян завмер, примружився, а потім дуже обережно поклав руки їй на скроні. Ада відчула приємне тепло. Біль на мить загострився, а потім розчинився в потоці тепла від його долонь. Дем’ян прибрав руки.

— Відчув, що можу зарадити.

— Дякую.

Він ледь помітно всміхнувся у відповідь.

— То які ці правила? — спитала Ада. — Я маю розуміти.

— Що саме?

— Ти сказав, що ви живете за правилами.

— Так, — він постукав пальцями по чашці. — Перше — маємо триматися разом. Кожен ковен домовляється з богом про умови на початку. Наші пращури перегнули з бажаннями, тому й платимо зависоку ціну.

Ада кивнула, і він продовжив:

— Ми підпорядковуємося Верховиці ковену. Під час ритуалів жоден з нас не може проявити непослух. Інакше все тіло розриває біль і здається, ніби мозок ось-ось вибухне.

— І що, зовсім не можна протистояти її волі?

— Це біль, який неможливо витримати, Адо, — Дем’ян здригнувся.

Вона знову похитала головою.

— Оскільки ми володіємо силами природи, можемо використовувати магію поза обрядами. Тому й пошук жертв покладений саме на нас.

— А як відмовитеся, то будете покарані?

— Саме так. Наша Верховиця... — він затнувся, — дуже вигадлива на покарання. А найчастіше вона просто позбавляє нас дарів Велеса. Без них ми слабнемо.

Ада мовчки допила каву. Запитань досі було безліч, але вона втомилася й не знала, чи витримає сьогодні нові відповіді.

— Гаразд, — промовила зрештою. — Я повернуся з тобою. Я тобі вірю.

Дем’ян ледь-ледь усміхнувся, самими кутиками губ. Його очі наповнилися теплом, і він швидко опустив погляд.

— Тоді поїхали. Але дорога займе приблизно півтори години, — він глянув на годинник. — Повертатися до гуртожитку вже пізно. Ти не проти заночувати в мене? Вранці відвезу тебе назад.

Дем’ян встав з-за столу, закинувши до рота останній шматочок мафіна. Кілька дрібних крихт залишилося біля його губ.

— Стій, — вона взяла пару серветок зі столу й тицьнула йому в руки. — Під час нашої першої зустрічі ти вирішив обрати мене на роль жертви?

Щойно вона усвідомила, що тоді він був не просто неввічливим гівнюком. Дем’ян напевно розглядав можливість її вбивства. А тепер ділить із нею мафіни, заспокоює і допомагає. Та щось усередині підказувало, що зараз він щирий. І, можливо, поки їхня командна гра буде взаємовигідною, їй нічого не загрожуватиме.

Дем’ян зупинився й засміявся. Тихо і м’яко. Навіть його крижані очі всміхалися. Ада зрозуміла, що вперше чує його сміх, і це її роззброїло. Секунду тому вона намірялася прочитати йому лекцію, яку готувала ще після їхнього невдалого знайомства. Лише трохи модифіковану: «Не треба намагатися вбити людину, бо вона підперла твою автівку».

— Ти точно не жертва, Аделаїдо. Ти ж сказала, що віриш мені?

— Так, вірю. Та все ж сподіваюся завтра прокинутися і усвідомити, що це був лише сон.

— Ніяких снів. Ти справді чаклун, Гаррі.

Вона не витримала й усміхнулася:

— То Дем’ян Адамович — фанат Гаррі Поттера?

Він нахилився до неї і прошепотів:

— Тільки нікому не кажи.

Ада застібнула уявну блискавку на губах і пішла до виходу.

MAPA

Дем’ян їхав екстремально швидко, маневруючи між автівками на трасі. Ада поплескала його по плечу.

— Повільніше! — довелося кричати, адже вітер та шоломи заглушали голос. Він лише заперечно похитав головою.

Знову почався дощ. Джинси неприємно липли до шкіри, руки стали крижаними. Було так холодно, що Ада аж тремтіла. Вона міцніше притиснулася до Дем’янової спини й відчула, як він напружився.

Ада заплющила очі й уявила, що летить. Всередині забриніло відчуття абсолютної свободи й сили. А коли розплющила — перед нею відкрилася краса нічної дороги. Здавалося, що це остання спокійна мить.

Час у дорозі промайнув непомітно. Вони доїхали до околиць гір — отже, університет уже неподалік. Проте цього шляху Ада не впізнавала. Вони звернули на ґрунтову дорогу й поїхали вузьким серпантином угору. їй стало ще страшніше, ніж від швидкої їзди до того.

Проминувши звивистий схил, виїхали до невеликого двоповерхового будинку з панорамними вікнами. Він був побудований між двох скель. Поруч стояв Дем’янів джип. Хлопець дістав телефон. Кілька тапів по екрану — і в будинку загорілося світло.

— Ласкаво прошу, — він усміхнувся, зняв шолом і попрямував до дверей.

Ада теж зняла шолом і пальцями розчесала скуйовджене волосся. Озирнулася довкола. Напевно, у ясну ніч звідси мав би відкриватися неймовірний краєвид, але зараз небо затягли чорні хмари й зірок не було видно. Обійнявши себе за плечі, вона ввійшла в дім.

Усередині все було навдивовижу світлим. Мінімум меблів, проте багато кімнатних рослин у велетенських горщиках. Дем’ян забрав у неї шолом і повісив його на стіну поруч з іншими.

— Тут так гарно! — Ада вже роззулася, але залишалася стояти на порозі, не наважуючись ступити крок. Її конверси промокли наскрізь, і вона не хотіла залишити мокрі сліди на паркеті. — Маєш зарядку? — вона помахала телефоном.

Дем’ян кивнув і пішов до сходів нагору, але раптом обернувся.

— Маю прохання, — він стиснув губи. — Не кажи нікому, де ти. Ніхто не знає про це місце. І я хочу, щоб так було й надалі.

— Добре, — здивовано промовила Ада. Вона вимкнула «літачок» у телефоні й переглянула повідомлення.

Ніна надіслала три. Останнє викликало усмішку:

«Якщо з Давидом нарешті все закрутилося до ночівлі -я за тебе рада. Якщо тебе викрав якийсь збоченець, то що я буду за подруга, якщо не викличу поліцію? НАПИШИ МЕНІ!»

Ада швиденько відписала:

«Він уже вирізав мою нирку. Побачимося завтра».

Вона подумала про те, що скоро поверне Ніні брата, і на душі стало тепло. Не знала, як усе складеться, як Ніна знову згадає Стефана, але це все ніщо порівняно з тим, що він житиме.

Повідомлення від Фелікса та Міри були майже однаковими, — вони пропонували влаштувати вечір одкровень і допомогти прийняти ситуацію. Ада не знала, як реагувати. Люди, яких вона вважала друзями, виявилися частиною чогось страшного. Вони власними руками творили жахливі речі. І мовчали про це. їхня дружба трималася на брехні. Теплі вечори, обійми, жарти, усе це — прикриття, аби втертися їй у довіру. Вона не могла збагнути, що гірше: те, ким вони насправді виявились, чи те, що весь цей час вони грали свої ролі. Дем’ян ніколи не обманював її, не вдавав друга, не намагався здаватися привітним. Але інші...

І навіть Давид. Через це було особливо боляче. Що ж, із цим треба буде розібратися, але не зараз.

Повідомлення від нього було коротким:

«Хотів сам тобі розповісти. Я поруч, хай що ти вирішила. Будь ласка, напиши».