Таємний спадок. Братство. Книга 1

Зрештою Велес заговорив до них.

— Вас чекає ще один мирний і щасливий рік, — голос бога був глибокий, і відлуння слів плелося за ним, мов мелодія з іншого світу. — Слухайте настанови, платіть свою ціну — і я берегтиму вас!

Щойно він вимовив ці слова, Ада відчула, як могутня палюча енергія рушила в тіла присутніх, наче ріка, що прориває річище. Світ навколо відразу став яскравішим. Наче серце вибухало у грудях, але не від болю, а від сили, від величі, що наповнювала її зсередини. Вона стала частиною чогось неосяжного, невидимого й водночас — глибоко інтимного, як таємнича річ, про яку можна тільки мріяти, але ніколи не пізнати до кінця.

— Дякуємо, Велесе Всеосяйний! — прогудів ковен хором.

Аделаїда зачудовано спостерігала, як він босоніж пішов поміж них. Там, де він ступав, розпускалися білоцвіти. Обійшовши всіх присутніх, він розкинув руки й весело повелів:

— Набувайтеся моєю силою — та так, щоб увесь пантеон відчув данину, сплачену вашому богові!

Його слова розлетілися могутніми хвилями сили. Присутні стали об’єднуватися — у пари, трійки та більші групи. Кожен відчував, як ця сила проникає всередину, перетворюючи їх на щось більше, ніж просто людина.

Міра та Лілія взяли під руки Фелікса і кудись його повели. Вони домовилися про це заздалегідь. Ада з Давидом та Дем’яном мали важливіше завдання — чатувати Вікторію.

Велес десь зник. Вона очікувала чогось грандіознішого, але бог просто залишив їх, розтанувши в темряві ночі. Давид запропонував прогулятися. Дем’ян тримався неподалік. Вони ступили на стежку з білих квіток, коли за спиною почувся голос Верховиці:

— Як тобі свято, Аделаїдо?

— Це вражає! Мені не вистачить слів, щоб передати захват, — заздалегідь заготовлена фраза. Ада навіть ледь прикусила язика, — настільки завчено це прозвучало.

— О, справді, — кривувато всміхнулася Вікторія. — Ви, певно, хотіли йти виконувати волю Велеса?

Липке відчуття огиди від її натяку розлилося всередині. Дем’ян ступив крок до Верховиці, кинувши перед тим на Аду занепокоєний погляд:

— Вікторіє, дозволь...

Та різко виставила руку перед його обличчям, змушуючи замовкнути.

— Давиде, мені потрібен ти.

— Але ж минулого року...

— Хочеш посперечатися зі своєю Верховицею? — вона підійшла трохи ближче, хлопцеві довелося ступити також крок уперед, затуляючи Аду собою.

— Я не можу... — він стиснув руку Аделаїди.

— Можеш.

Давид відпустив Аду. Його рука безвільно впала вниз. Він підійшов до Вікторії і взяв її під руку. Плечі осунулися, погляд опущений.

Ада не могла повірити своїм очам. Своїм вухам. Вітерець лоскотав її обличчя. До неї долинуло потріскування вогнища. Щось кольнуло всередині — розуміння. Ада стисла кулаки, нігті боляче врізалися в шкіру.

— Упевнена, Аделаїда також використає цей благословенний для наповнення час із користю.

Вони з Давидом розвернулися й пішли геть у гущу дерев.

— Якого хріна? — Ада майже крикнула в порожнечу.

— Він нічого не може зробити. Ми не можемо відмовляти Верховиці цього дня. Якби вона захотіла тебе, і ти б не змогла.

— Якого хріна, Дем’яне! — вона вдарила його в груди. — Що це взагалі таке? Як так? Він же їй наче син!

Усередині все палало. Бракувало повітря, хотілося зірвати із себе сорочку, здерти шкіру, вирвати серце і перестати відчувати будь-що.

— Адо, це... вона не вперше це робить. Підживлюється молодими тілами.

Жагуча ненависть до Верховиці пробуджувала всередині щось темне. Аделаїда ненавиділа цю жінку за все. За те, що вона зробила з їхніми батьками. За Ніну. За те, до чого вона змусила Аду. Та зараз усе стало ще гірше.

— Що ж тепер? — гарячі сльози полилися з її очей. — Знову чекати якогось іншого довбаного рівнодення? Сонцестояння? Чи, може, Судного дня?

Вона гнівалася не тільки на Вікторію. На Давида теж. На те, що він узагалі дозволив цьому статися. Що так легко пішов. Що десь там у схроні дерев він зараз із цією жінкою. Його руки торкатимуться її, а вона цілуватиме його.

Це було нестерпно. Огидно. Ада не могла зупинити потоку образів, що накочувалися знову і знову. Вона не знала, як тепер поводитися з ним. Ким він став для неї? Що тепер буде? Сльози лились і лились із очей, вона кидалася з боку в бік, не знаючи, де себе подіти.

— Нас залишилося двоє. Ми впораємося, чуєш? — Дем’ян упіймав Аду в обійми й міцно тримав, поки її тіло здригалося від схлипувань.

— Не думаю, що я здатна тепер бодай на щось... який тепер сенс?

— Як це який? — він витер сльози з її обличчя. — Той самий, леле. Ми звільнимося, збудуємо власний ковен, з власними правилами. Без цього всього. Ти допоможеш своїм батькам прийти до тями. Все вийде. Я тобі обіцяв, пам’ятаєш?

— Хто в нас тут? — до них нечутно підійшов Артур. Розвів руками, широко всміхаючись. — О, це ж наша новенька. Дем’яне, ти вирішив допомогти Аді наповнитися благодаттю замість свого любого брата?

— Стулися й забирайся геть, Артуре! — крижаним тоном промовив хлопець, навіть не глянувши на нього.

Але чоловік не послухався. Він підійшов до Ади та провів пальцем по її руці — від плеча до ліктя. Вона відсахнулася.

— Можливо, панна має інші плани?

Ада застигла, не очікувавши такого. Дем’ян упритул наблизився до Артура:

— Ще раз торкнешся її, і Велес отримає сьогодні ще одну жертву, — здавалося, він от-от кинеться на нього.

— Яка патетика! — Артур усміхнувся, відступаючи. За мить він зник за деревами.

— Огидно! Це все огидно! — Ада різко провела по рукаву рукою, немов хотіла струсити той бридкий дотик. Що далі, то гірше. Тут усі божевільні. — Я хочу пройтися. Скільки маємо часу?

— Близько години, — тихо відповів хлопець.

— Чудово. Чудово, бляха, — вона сплеснула руками. — Думаєш, у них це триватиме годину? — її голос надломився.

— Леле... — Дем’ян знову обійняв її, витираючи сльози. — Не сприймай це так. Це не зрада, — він замовк, відвівши погляд. — Він кохає тебе.

Ада голосно вдихнула. Щось боляче стискалося в грудях. Вони з Давидом ніколи не говорили цих слів одне одному. Похитала головою:

— Я не думаю, що... що далі все буде, як було. Я не зможу. Дем’яне, я пройдуся трошки.

Хлопець розімкнув обійми, і вона пішла просто в темряву, глибоко вдихаючи повітря, наповнене ароматом Велесових квітів.

— Я чекатиму тебе тут за пів години. Не з’явишся — піду шукати.

— Я прийду, — Ада стиснула його руку.

Вона йшла лісом, намагаючись відійти якнайдалі. Попереду крізь хащі пробивалося світло вогнища. Ада вмостилася просто на землю, під товстим стовбуром дерева. Земля була прохолодною: певно, тут уже не так сильно діяла магія. Ада сховала обличчя в долонях, сльози котилися нестримним потоком, вона не встигала витирати їх, тому зрештою солоні краплі просто падали вниз.

Поруч хруснула гілочка. Ада випросталася.

— Хто тут? — запитала вона.

— Знаєш, безглуздо марнувати такий вечір на сльози.

З темряви лісу вийшов Артур. Ада підхопилася на ноги й витерла лице рукавом сорочки.

— То й не марнуйте. Ідіть собі.

— О, я не збираюся марнувати, — він підійшов ближче. — І для тебе, маленька, ця ніч стане особливою.

За кілька кроків він опинився біля Ади. Сильні руки притиснули її до дерева.

— Ш-ш-ш, — він лизнув її шию. — Повір, ти ніколи не відчувала того, що відчуєш сьогодні.

Ада заклякла. Тіло просто стало кам’яним, мозок сигналізував: «Біжи!», «Кричи!», «Рятуйся!», але ні м’язи, ні голос не слухалися. Артур стиснув її груди. До горла підступила нудота. Вона думала, що це найгірший вечір у її житті, а виявилося, що найгірше тільки починається.

— Вікторія сказала, ти не будеш проти. І як вдало, що твій хлопець зараз трохи зайнятий, еге ж?

Згадка про Верховицю знову пробудила лють. Ада спробувала вивільнити ногу, вдарити його, але він так сильно притиснув її, що було майже неможливо ворухнутися. Вона щосили гамселила чоловіка руками по ребрах. Вкотре пожалкувала, що завжди зістригає нігті майже під корінь. Артур сіпнувся від чергового удару, але це лише розпалило його.

Він схопив її обличчя рукою і засунув свій слинявий язик їй у рот. Ада зібрала докупи всю свою лють і вкусила його: за язик, а потім за губу. Він смикнувся, але вона міцно тримала губу зубами, відчуваючи, як рот наповнюється металічним присмаком.

— Ах ти ж курва! — він ударив її в живіт, і від болю Аді забило дух. Зуби розтиснулися. Артур відсахнувся, притуливши руку до рота. Ада сплюнула його кров і рвонула вперед. Вона намагалася впіймати потік повітря, пустити в дію сили, але за мить він ухопив її за густе волосся. Дівчина заволала від болю і впала на землю.

Артур схилився над нею. Вона встигла виставити ногу і вдарила навмання. Він відлетів, здалося, аж на декілька метрів. Ада піднялася, спираючись на лікті. Невже вдалося використати магію?

Але ні. Це був Дем’ян. Це він відкинув чоловіка і тепер нещадно бив. Артур ударився об дерево і спробував підвестися. З-під землі визирнуло коріння й обвилося навколо його ніг. Дем’ян опустився на коліна поруч із ним і ще кілька разів ударив в обличчя. Артур був весь закривавлений.

— Я попереджав тебе!

— Іди до дідька! Відпусти мене!

Ще кілька несамовитих ударів. Здавалося, усе хиже, що Ада завжди помічала в Дем’янові, вирвалося назовні. І їй це подобалося. Повітря знову наповнило груди.

— Вікторія не пробачить тобі, якщо зі мною щось станеться! — прогарчав чоловік.

Аделаїда подивилася на Артура. Той тремтів. Обличчя, перекошене й заляпане кров’ю, втратило самовдоволений вираз. Але вона досі відчувала його нахабні доторки.

— Виблядок! — вона щосили копнула його в бік ногою — так, що аж сама впала, послизнувшись на траві.

Нога занила, а Артур заскиглив від болю. Дем’ян звівся на ноги. Ада кричала на весь голос і продовжувала бити Артура ногами, вкладаючи в удари всю силу та лють. Вона відчувала, як сіпалося його тіло. Била і била, поки знову не впала — вже від утоми.

— А знаєш, — Дем’ян дістав ножа з піхов, що ховалися під довгою сорочкою, і підступив упритул. — Ти не вартий того, щоб стати жертвою для бога.

Він устромив чоловікові ніж трохи нижче стегна, провів лезом угору. Той завив, кров хлинула фонтаном, але Дем’ян встиг відскочити. На його сорочку потрапило лише кілька краплин.

— Ходімо, Адо, — він подав їй руку. — Хвилин п’ять — і у світі стане на одного гівнюка менше.

Вони швидко йшли геть і зупинилися лише тоді, коли вже не чули Артурових стогонів. Це була повільна смерть, меншого він і не заслуговував.

— Дякую тобі, якби не ти...

— Я не мав відпускати тебе, — хлопець протер очі, а тоді присів і заходився витирати ніж об траву. — Не пробачив би собі потім.

Ада вмостилася поруч і обійняла його. Дем’ян обійняв її у відповідь так міцно, що стало навіть боляче. Уже не хотілося плакати. Вона палала люттю.

— З тобою все гаразд? — хлопець оглянув її.

Ада зустріла уважний погляд блакитних очей. Неймовірно красивих і рідних, бо Давид мав такі самі.

— Скажи мені чесно, був бодай якийсь спосіб не піти туди з нею?

— Я не хочу відповідати, леле. А ти, повір, не хочеш знати відповідь, — Дем’ян похитав головою, вдивляючись у пітьму крон.

Вона заховала обличчя в нього на грудях і зробила п’ять глибоких вдихів-видихів.

— Я можу тобі допомогти, як тоді з Ніною, — запропонував Дем’ян.

Ада похитала головою:

— Ні, я хочу зробити це сама.

— Упевнена?

Вона кивнула.

— Не тільки через сьогоднішнє. Через усе. Вона використала Ніну і змусила мене її вбити. Все погане, що є в наших життях — усе через цю жінку!

— Я знаю, знаю.

— Ходімо. Зможеш їх знайти?

— Ти сама зможеш.

— Ні, я так і не змогла опанувати стихію землі.

Дем’ян стиснув її руку:

— Мені здається, ти сильніша в гніві. Подумай про них, доторкнись. Ти відчуєш.

Він притиснув Адину руку до землі. Спершу не відбувалося нічого, тільки тепло розливалося тілом, але за мить вона відчула поштовх із ґрунту. Ще один, і ще, вони проходили крізь її шкіру, крізь думки й закарбовувалися всередині картинками, мапою, детальним шляхом. Ада зрозуміла, куди йти.

Вони дійшли до галявинки між трьома пологими деревами, відокремленої напівпрозорим шовком від чужих очей. На стовбури були намотані вогники гірлянд. Місце здавалося просто казковим, і серце Ади стиснулося від ревнощів. Вікторія лежала абсолютно гола на моху, трохи далі від неї на животі лежав Давид.

Її Давид. Татуйовання змії. Кожна родимка на спині знайома. Вона відвернулася.

Першокнига також лежала тут: бери й тікай. Та Ада розуміла, що вони нікуди не втечуть від неї. Ця жінка ненавидить їх, певно, з народження. Як ненавиділа їхніх батьків. І ще довго їх використовуватиме та отруюватиме їхні життя. Це був єдиний спосіб закінчити поневіряння.

— Вона не прокинеться?

Дем’ян стенув плечима і простягнув їй ніж. Став позаду Аделаїди, взяв її руку і спрямував у ямку між ключицями Вікторії.

— Один упевнений рух. Готова?

— Готова.

Все сталося дуже швидко. І це було зовсім не так, як минулого разу. Тепер Ада справді цього хотіла. Не було ні страху, ні сумніву. Вона промовила:

— Прийми цю жертву, Великий Велесе, від доньки своєї.

Ніж легко увійшов у плоть. Адині пальці стали теплими від крові. Вікторія несподівано захрипіла і спробувала вхопитися за шию. Ада відсахнулася. Зіниці Верховиці розширилися,

брови поповзли вгору, біле тіло забилося в конвульсіях. Зараз вона здавалася огидною і старою. Ада не відвела погляду, закарбовуючи цю мить у пам’яті.

— Тебе... віддали... — прохрипіла колишня Верховиця і заплющила очі назавжди.

— Приймаю.

Світ замовк. Тиша була настільки глибокою, що, здавалося, навіть власне серце завмерло, аби її не порушувати. За Адиною спиною стояв Велес. Ада повільно розвернулася, випустивши ніж. Вираз обличчя бога неможливо було прочитати, а від чорних очей — відірватися. Вона вдивлялася в них і, здавалося, цієї миті бачила суть усього. Уже не було ніяких обмежень. Ані чорного, ані білого.

Дем’ян, тримаючи руки за спиною, схилив голову. Ада повторила цей жест.

— Чого ти жадаєш, Аделаїдо?

— Мої батьки. Я хочу, щоб вони повернулися до нормального життя. Хочу знати правду від них. І хочу, щоб вони стали вільними.

Бог повільно хитав головою, слухаючи її. І Ада пішла далі:

— А ще ось це! — вона вказала на своє обличчя. — Хай це зійде!

Велес наблизився до неї на крок, підійняв праву руку і зробив дивний жест, ніби помацав повітря.

— Вони будуть вільні.

Він поклав руку їй на обличчя — туди, де був відбиток його долоні. Тепер Ада не мала сумніву, що в мить ініціації у дзеркалі був саме він. В іншій подобі.

— Це було покарання, але, здається, ти починаєш спокутувати, — Ада затремтіла усім тілом, а Велес продовжив: —

Діти так швидко ростуть. Повертайся додому — і дізнаєшся правду.

Її обдало крижаним холодом. Бог зник, тіло стало геть легким, і від несподіванки Ада впала на м’який мох. Озирнулася навсібіч.

Тіло Вікторії лежало разючою білою плямою, земля навколо неї почорніла від крові. А Першокнига зникла.

БУРЯ

Дем’ян ніколи не був схильним до ніжності. Можливо, тому що з дитинства мав виживати серед ворогів, що всміхалися йому в обличчя. Мав опікуватися молодшим братом, який не пам’ятав батьків і зовсім інакше сприймав їхню нову родину. Але після знайомства з Аделаїдою ніжність просто не давала йому спокійно жити, бриніла у венах і постійно норовила вирватися назовні.

Він бачив її ще дитиною — у дзеркалі під час своєї ініціації. Тоді він відчув це вперше. Вдруге — коли Міра поділилася своїм видінням. Про те, що їм з Адою судилося бути разом. Запротестував. Наче йолоп. І все зіпсував.

Під час Рівнодення він одразу зрозумів, чому прийшла Вікторія та як це засмутить Аделаїду. Тому навіть ладен був піти замість брата, хай би як жадав йому все зіпсувати.

А щойно Ада поставила запитання щодо способів уникнути церемонії з Верховицею, він миттю придумав одразу три.

Дем’ян би ніколи не дозволив їй почуватися отак. Ніколи не завдав би їй болю.

Давид просто дурень.

Тепер Ада збиралася їхати додому, а в ковені панувало сум’яття. Оскільки Вікторія померла, Першокнига мала перейти до Лілії, адже всі знали, що вона наступна Верховиця, але цього не сталося. Це означало лише одне: Вікторія мала інші плани щодо заступництва. Кого вона обрала — ніхто не знав.

Він розумів, що Аделаїда може не повернутися. Все було по-чесному, як вони й домовлялися. Як він і обіцяв. Ніхто вже не тримав її. Вона зробила те, що мала. Навіть більше.

Фелікс та Міра їдуть із нею. І він хотів би. Більше за будь-що хотів би поїхати з нею і бути поруч на випадок, якщо знадобиться. Та тут він потрібніший. Лілія весь час нервувалася, а його брат... Давид зачинився у своїй кімнаті в маєтку ковену і ні з ким не говорив. Відтоді, як Ада сказала, що не може пробачити йому. Дем’ян знав, що брат у розпачі. Час від часу перевіряв відчуттями, чи живий він. Внутрішній стан Давида відчувався як суцільне волання.

Ада кидала речі в машину, збираючись їхати. Дем’ян зрозумів, що шкодуватиме до скону, якщо не поговорить із нею.

Він вибіг із кімнати, пролетів коридором і лише на сходах сповільнився, бо побачив Аду. Міра і Фелікс уже сиділи в машині.

— Зрозумів, що маю попрощатися.

— Думала, ти в маєтку. Я подзвонила б, — вона всміхнулася й підійшла до нього.

Останні дні її усмішка стала такою вимученою, що Дем’ян не міг дивитися на неї без смутку. Так хотілося забрати цей біль. Допомогти. Бути поруч. Якби тільки вона хотіла того самого.

— Маю дещо тобі сказати.

— Якщо це щодо твого брата, я не готова говорити про нього.

— Ні, це не про мого довбаного брата, — він зустрівся з її запитальним поглядом. Цокнув язиком. — Я просто...

Це все ускладнить. Їй це зараз не потрібно. Він трохи скривився.

— Сподіваюся, ти повернешся.

Ада поставила сумку на підлогу.

— Я поки що не вирішила. Маю поговорити з батьками, почути їхню історію.

— Звісно, маєш. Хорошої дороги, леле. Я чекатиму новин.

— Не таке я вже і лихо, Дем’яне, — Ада стала навшпиньки й обійняла хлопця за шию.

Він усміхнувся, примруживши очі, ніжно провів долонею їй по спині. Пальці несміливо шукали опори, та він боявся затримати Аду надто довго. Зрештою притиснув її трохи міцніше, відчуваючи тепло тіла, запам’ятовуючи цей момент: аромат парфумів, трохи солонуватий, морський; лоскіт неслухняних кучерів на своїй щоці; спокійний подих. А потім відпустив. Вона так і не зрозуміла. Звісно, ще те лихо. Можливо, колись він матиме нагоду розповісти. Ця думка гріла його, попри всі гризоти.

Щойно Ада відсторонилася, Дем’ян буквально відчув, як простір між ними поглинула порожнеча. Крок за кроком Ада віддалялася, а він лишався стояти в холі з надією, що це прощання — ненадовго.

* * *

Здавалося, Ада тільки вчора приїхала сюди в пошуках інформації про своїх батьків. Сталося стільки всього, про що й помислити не могла. Тепер вона інша; вона прокинулася.

Аделаїда сиділа на задньому сидінні та проводжала поглядом гори. Після рівнодення весна швидко брала своє: за вікном усе оживало, а сонце світило так яскраво, що очі мимоволі мружилися. На колінах лежала та сама скринька зі скарбами. Вона поповнилася засушеною квіткою папороті та фотографією з фотобудки. Після ритуалу Ада мало не спалила те фото, але стрималася й заховала сюди. Давид намагався щось пояснити, просити вибачення, але вона не могла навіть просто перебувати з ним в одній кімнаті. Злість ятрила свіжу рану.

Не розклеїтися допомагали друзі, а ще думка, що зовсім скоро вона нарешті зможе поговорити з батьками. Мати подзвонила одразу на ранок після рівнодення і сказала, що вони дуже чекають її вдома.

Міра кермувала, тримаючи між пальцями цигарку, і випускала дим у відчинене вікно. Вона голосно підспівувала радіо, не втрапляючи в ноти. Фелікс поруч кутався в худі й бурчав, що подруга не дає йому подрімати. Як же Ада їх любила. Жадаючи дізнатися правду про батьків, вона знайшла щось більше. І мала тепер ще одну родину.

До Одеси доїхали швидко. Пустити за кермо Міру було найкращим рішенням. Зупинялися лише тричі, дорогою записували відео для Стефана.

Ада хвилювалася, бо це вперше вона привела гостей додому. їхній будинок здавався оазою на краю світу. Берег моря, гармонія скла і дерева у фасаді, простора тераса. Тут усе було як завжди — багато світла, ідеальна чистота, атмосфера спокою.

— Мамо! Тату! Я з друзями!

— Ми у вітальні!

Сонце лилося крізь великі вікна й на мить так засліпило, що Ада злякалася власної тіні. Вона подумки посміялася із себе.

Батьки сиділи на яскраво-жовтому дивані в просторій вітальні. Ада зловила себе на думці, що вони в неї надзвичайно гарні. Обоє одночасно підвелися, широко всміхнулися й обійняли її. Мурахи пробігли по спині дівчині. Вона вловила те, чого ніколи не помічала, й відсахнулася.

Куточки губ батьків сповзли вниз, ніби у сповільненій зйомці. Ада відійшла на крок назад. Подивилася трохи вбік, краєм ока вловлюючи Фелікса й Міру.

— Триндець... — почула голос друга.

— Адо, — Міра торкнулася її руки.

Аделаїда невідривно дивилася на батьків, які завмерли, а їхні руки повисли вздовж тіла, як у маріонеток. Вона чітко бачила три контрастні тіні на підлозі. А їх у кімнаті було п’ятеро.

— Це всі необхідні документи та банківський рахунок, — «тато» вказав на стіл, де лежала сіра тека. — Тепер ти знаєш правду, а ми вільні.

Хованці розійшлися по сторонах, віддаляючись до кутків, куди майже не потрапляло сонячне проміння. Зайшли в тінь і розчинилися там.

Ада відчула, як у повітрі щось змінюється. Спочатку це була просто тиша, напружена, ніби весь світ раптово затамував подих. Потім тиша стала глибшою — це було більше, ніж просто відсутність звуків. Здавалося, простір завмер в очікуванні чогось величного й невимовного; повітря стало важким, але таким життєдайним, що кожен вдих бринів у тілі. Серце забилося немов у такт із чимось позачасовим і позапросторовим. Ада відчувала цей ритм кожною клітинкою, кожною волосинкою на своїй шкірі.

Кімната наповнилася силою, якої Ада не могла збагнути. Здавалося, саме світло змінилося. На стінах затанцювали химерні відблиски.

І ось із ниток цього простору, що став аж переповненим присутністю, виткався Велес. Не як чудовисько або змій, не як щось надприродне, а в людській подобі. Зараз він мав інакший вигляд, ніж під час ритуалу на рівнодення. Його зовнішність була ніби створена для того, щоб заворожувати й завжди залишати по собі відчуття величі. Але він здавався звичайним чоловіком — могутнім, з ідеальними пропорціями та рисами, втім, цілком реальним.

Він заговорив. Голос був тихий, та в ньому відчувалася така сила, що кожне слово звучало як наказ, як обітниця, як відповідь на всі можливі запитання.

— Втілення найпалкіших наших бажань часто буває джерелом найбільших наших скорбот. Аюблю цей вислів. Ти задоволена правдою, Аделаїдо?

Його космічний погляд заповнив її вщент. Вона не могла б утекти від нього. У цих очах відбивалися цілі світи. У них плавали зірки, що сяяли так яскраво, аж ставало боляче дивитися. Ада відчувала, як Велесова присутність огортає її і поглинає.

— Вийдіть, — сказав він до Фелікса й Міри. У його словах не було жодного натяку на наказ чи грубість, лише тверда велич.

Міра та Фелікс шанобливо схилили голови й вийшли з кімнати. Ада залишилася, вона була немов зачарована. Її погляд усе ще шукав в очах бога відповіді.

— Що це все означає? Чому тут були хованці замість моїх батьків?

— Якби ці істоти мали почуття, їм би зараз стало боляче. Батьки — це ж не ті, хто тебе народили, а ті, хто виростили. Тебе виростили саме ці двоє. Я добре з ними попрацював, — він усміхнувся і, пройшовши повз Аду, сів на диван і закинув ногу на ногу.

— Мені потрібні відповіді, а не нотації.

Велес похитав вказівним пальцем.

— Така зухвала. Зарано я позбавив тебе мітки.

— Будь ласка, — по щоці скотилася сльозинка.

— Твої справжні батьки призначили тебе мені, як і мали зробити за традицією вашого ковену. Такий договір.

— Але ж...

Бог двічі клацнув пальцями — і з лівого затемненого кутка вийшла Адина «мати», тримаючи в руках тацю зі склянкою віскі та сигарою.

— Мамо! — Ада ступила крок до хованки, але Велес засміявся.

— Е, ні, вона тепер вільна. Як ти й хотіла.

Вмить істота набула подоби іншої жінки. Зовсім незнайомої. Поставила перед богом тацю й повернулася в тінь. Велес ковтнув віскі й закурив сигару.

— Ох, ці людські радощі. Люди тямлять у насолоді. Завжди це любив у вас. Але я не можу сидіти з тобою довго. Отже, так, — він потер руками, затиснувши сигару в зубах. — Маєш останні два запитання.

Ада все ще не могла поворухнутися. Все це було незбагненно, а особливо поведінка бога.

— Де мої батьки?

Велес похитав головою, видихаючи кільце диму.

— Мої справжні батьки? Ірена та Лука Добровольські, — уточнила Ада, починаючи розуміти вдачу Велеса. — Ті, що віддали мене.

— Живуть собі, отримали те, що їм пообіцяла Вікторія. М-м-м... — протягнув він, зробивши ще ковток. — Завдяки якій я, власне, і можу пробути з тобою так довго.

Він засміявся:

— Батьки в безпеці. Почали життя наново. Навіть ваша Верховиця не знала, де вони. Ото вона здивувалася, дізнавшись про тебе!

Аделаїда мала ще так багато запитань, але залишалося тільки одне. Розмова з богом аж ніяк не скидалася на ту, про яку їй розповідала Вікторія.

— За що я дістала ляпаса під час ініціації?

— О, — він знову затягнувся, підвівся й підійшов до Ади майже впритул. — Я мав на тебе інші плани. Ви з друзями мені все поплутали. Але нічого, ви ж усе й виправите, — він тицьнув Аду в кінчик носа. — Хованці достатньо сильно сплутали твою свідомість, але, здається, ти навчилася давати собі раду, еге ж?

Вражена Ада відступила на крок назад.

— Що виправимо? Що ми маємо зробити?

— А це вже четверте і п’яте запитання. До речі, — він озирнувся і вказав на скриньку на столі. — Ти маєш мій подарунок, чому ніколи не носиш? Наступного разу одягай його, тоді зможеш викликати мене без допомоги ковену. Але ціну треба сплатити обов’язково.

— Який подарунок? — Ада підійшла до скриньки, а коли озирнулася, Велеса вже не було.

Відкрила — й око одразу зачепилося за каблучку, яку колись подарував їй батько. Ні, подарував сам Велес у подобі батька. Вона завжди була завелика. Ада одягла її на середній палець — і та вмить стала потрібного розміру. Діамант враз пояскравішав, ніби наповнився кров’ю. Ада одразу зняла прикрасу, кинула назад до скриньки й гучно опустила кришку.

Вона чула, як хвилі б’ються об берег, як кричать на березі мартини. Але це не заспокоювало. Серце калатало так сильно, ніби кожен удар міг вибити з нього все людське й залишити тільки порожнечу. Ада відчувала, як розривається між двома світами: між тим, до якого звикла, і тим, що тепер відкривався перед нею.

Це не може бути правдою. Це не може бути правдою... Але вона знала, що це так. Правда вже сиділа в ній, як камінь. Десь глибоко всередині вона завжди знала це.

Дівчина поклала руку на груди, намагаючись заспокоїтися. Велес. Її справжні батьки. Ці хованці, які лише створювали ілюзію родини. А вона — та сама жертва. Її життя було лише частиною чиєїсь великої гри, і вона й досі не розуміла своєї ролі в цьому.

Звук моря здавався тепер чужим і віддаленим. Хоча воно так і шуміло за вікном, залите сонцем. Усі ці роки... все було обманом. Її життя, її дитинство, люди, яких вона вважала рідними. Вони всі були частиною того, чого вона не могла навіть уявити. Тепер усе те, що раніше мало сенс, перетворювалося на порожнечу.

Ада стиснула руку в кулак аж до болю. Болю від правди, яка не залишала вибору. Вона підскочила, не розуміючи, що робить, і метнулася до полиці, де стояли три японських вази, кожна — витвір мистецтва. Схопила першу й, навіть не замислюючись, кинула об підлогу. Фарфор дзвінко розлетівся на дрібні уламки. Але всередині Ади стояв ще гучніший дзвін.

Вона схопила другу вазу. Третю. Ще. Все, що траплялося на її шляху, все, що нагадувало про минуле, все було зруйновано. Розбите, як її світ. Вона кидала речі, не зважаючи на уламки, які розліталися по підлозі, на книги, що валялися під ногами, на штори, що зірвалися з вікна і злетіли в повітря. У її грудях вирувала буря. Гнів пульсував у кожному русі. Якби зупинилася, він розірвав би її.

Звуки зовнішнього світу зникли. Ада не чула й не відчувала нічого, окрім тієї шаленої хвилі всередині, що гнала її вперед. Все було ніби в тумані, вона наче більше не належала цьому світу. А тоді почула, як відчиняються двері і в кімнату вбігають друзі.

— Адо, не... — Міра кинулася до неї.

Та Аделаїда не чула її. Розум був сповнений тільки однією думкою. Вона мусила дати вихід своєму болю. Відпустити його. Залишити цей світ позаду. Відпустити все.

Лише коли Фелікс торкнувся її плеча, змогла зупинитися. Вона чула його голос, але не розуміла, що він говорить. Заплющила очі, обхопила голову руками і впала на коліна. Біль занурив її в темряву.

Це був кінець. Як раніше — вже не буде. І все, що залишалося — це пірнати в новий світ, сповнений розчарувань і жаскої правди.

Але коли друзі обійняли її, коли вона відчула їхні руки на своїх плечах, знала одне: буря тільки починається, але вона в ній не сама.

ПОДЯКИ

Дякую Збройним силам України — за можливість жити, мріяти й творити. За свободу писати свої історії українською і вірити в майбутнє.

Мамо, дякую за те, що ти є в моєму житті. Люблю безмежно.

У мене ніколи не було батька, зате є найкращий у світі дідусь. Дякую.

Дякую моїй сестрі, Софії, першій читачці «Темного спадку». Я щаслива, що ми купили саме тебе сама знаєш у кого :) Люблю тебе, мишеня.

І моєму чоловікові, Сергію. Я не вірю, що ти колись прочитаєш цю книжку. Але твоя підтримка — неоціненна. Кохаю.

Дякую Вероніці, моїй першій беті. І за цей раз, і за минулий. Як не крути, а пригода була файна.

Інні та Ігорю, моїм друзям, які читали й допомагали коментарями. Інні — окремо, бо вона ще й перша читачка «Темного спадку» зразка 2007 року. Люблю і дякую.

Марії Маргуліс, яка стала найкращою бетою з можливих. А ще голосом совісті кількох персонажів. Дякую! І не лише за

допомогу з текстом, а й за безкінечну письменницьку підтримку, розмови та дружбу.

Моєму другові Сашкові. Мало хто може похизуватися дружбою довжиною в життя, а ми можемо, що я, власне, зараз і роблю. Дякую і люблю.

Маші Дубровській. На старті ти вірила в мене навіть більше, ніж я сама в себе. Дякую. І дякую за ширму, яка стоїть вдома у Дем’яна.

Моїй подрузі Анастасії Амеліній. Я дала Мірі дещо від тебе. Дякую за підтримку.

Я дякую видавництву «РМ» за те, що повірили в цю історію і неймовірно гарно її втілили. Дякую всій команді за професіоналізм і ваше бачення.

Окремо дякую Юлі. Я мріяла про хорошу редакторку, а мені пощастило з найкращою.

Дякую буктоку. Усім і кожному, хто стежив за моїм шляхом від «Я почала писати книжку» до цієї миті. Якби не ваша підтримка й коментарі, я б укотре закинула цю ідею.

Дякую і тобі, читачу, що серед тисячі книжок у книгарні твоя рука потяглася за «Темним спадком». Сподіваюсь, тобі сподобалося, і ми ще зустрінемося в наступній частині.

І дякую дядькові Юркові. Бо він попросив його згадати. Ага, так можна було. І навряд хтось зрадіє згадці більше за нього.