Таємний спадок. Братство. Книга 1

Ада вже збиралася відповісти, як почула голос Дем’яна.

— Ось, — він підійшов майже нечутно. Простягнув їй акуратно складений одяг, шкарпетки й зарядку. — На тебе буде завелике, але, гадаю, це краще за мокрі лахи. Вбиральня — праворуч по коридору, — він вказав рукою. — Там є все необхідне.

— Дякую, — вона взяла речі й пішла до ванної. Замкнула двері. Дем’ян, звісно, сьогодні дивує, але вона досі не почувалася в цілковитій безпеці разом із ним.

Судячи з ідеального порядку, цією ванною кімнатою користувалися рідко. Темно-сіра плитка відбивала м’яке світло настінних бра. Простора душова кабіна з прозорими стінками виблискувала, ніби її щойно вимили. На раковині лежали, акуратно складені, свіжі рушники.

Поставивши телефон на зарядку, Ада скинула мокрий одяг, зайшла до душової кабіни й нарешті відчула приємні теплі доторки струменів води. Намагалася уявити, як вона змиває всі важкі думки й емоції.

Одягнувшись у сухе, Ада нарешті зігрілася. Вона розглядала себе в дзеркалі. Дем’ян дав їй сірий спортивний костюм, у якому вона здавалася ще меншою. Довелося засукати холоші й рукави, але, попри це, костюм був зручним. І теплим.

Коли Ада вийшла з ванної, то побачила, що Дем’ян уже розклав диван і бореться з підковдрою. Він незграбно намагався дати раду ковдрі всередині, але та вперто лежала горбом. Ада підійшла, вклала йому в руки кутики ковдри й швидко впоралася.

— Завжди це ненавидів, — усміхнувся він.

— Дякую тобі.

— Облиш. Я виперу й висушу твій одяг. Відпочивай, — він рушив.

— Дем’яне.

Хлопець зупинився.

— Коли ми зможемо повернути Стефана?

— Якомога скоріше. Завтра обговоримо це з усіма.

Не чекаючи інших запитань, він узяв її мокрий одяг і зник углибині будинку. Клацнув вимикачем, і кімната поринула в напівтемряву, освітлена лише двома торшерами в різних кутках.

Ця кімната була вітальнею, яка переходила у кухню. Будинок був невеликим, тож нагорі, імовірно, теж усього одна чи дві маленькі кімнати. Ада вляглася на диван, накрилася ковдрою і спробувала заснути. Та, хоч утома виснажила тіло, сон так і не йшов. Ще й головний біль повернувся, ниючи у скронях.

Вона вирішила роздивитися будиночок. Ідеальний порядок: ні тобі чеку на полиці, ні брудної чашки біля раковини. Стіни порожні, ніде нічого такого, що могло б розповісти про власника. Ада вирішила тихенько підійнятися нагору й подивитися, що там.

На її подив, сходи вели до однієї великої кімнати. Панорамні вікна й частина скляної стелі вдень, певно, відкривали дивовижний краєвид на гори. Тут була величезна шафа з книжками, крісло і скляний стіл. От на ньому був легкий безлад — якісь зошити, книги, ручки, креслення. Давид якось згадував, що його брат навчається на архітектора.

У протилежній частині кімнати стояло ліжко, але Дем’яна там не було. Ада роззирнулася і зустрілася з його здивованим поглядом.

Він сидів навпроти великої ширми, тримаючи на колінах планшет із фарбами та пензлик у руці. Побачивши її, хлопець опустив руку з пензлем.

Ада вирішила прояснити ситуацію:

— Не спиться. Вибач, я просто подумала, можливо, у тебе є снодійне?

Він похитав головою:

— Навіть якби й було — не найкраща ідея пити його о третій ночі. Я ж не добуджуся тебе зранку.

Аделаїда ступила ближче й змогла роздивитися, над чим Дем’ян працює. Перед ним стояла велика, метри півтора зав-

вишки й два завширшки, вінтажна ширма. Половина була вкрита акуратними мазками різних відтінків. Дуже кропітка робота. У правому нижньому кутку домінували темні, майже чорні мазки, але поступово, здавалося, до них домішувалися інші кольори. Зверху вже сяяли чисті та яскраві барви.

— Дуже цікаво, — вона торкнулася рукою ширми. — Про що це?

Хлопець знизав плечима.

— Нічого цікавого. Про мене.

— Ширма здається старовинною. Ти перетягнув її спеціально для цього?

Ада пройшлася поглядом по незаповненій поверхні. Це було справжнє полотно.

— Колись на місці цього будинку сталася пожежа. Земля і все, що вціліло — моє. А вціліло небагато. Серед того, що можна було врятувати — ця ширма. Ось так і залишилася тут, коли я побудував новий будинок.

— Ти живеш тут сам?

— Так.

— А Давид?

— Він не знає. І я хочу, щоб так і залишалося.

— У цьому є якийсь сенс? У тому, як змінюються кольори? — на палітрі були змішані кілька відтінків жовтого кольору, дуже теплого й сонячного.

— Я змішую і наношу їх, коли відчуваю в цьому потребу.

— Цікаво...

— Адо, — Дем’ян підвівся, відклав палітру та фарби на стіл, — тобі треба поспати. Ходімо, думаю, зможу тобі допомогти. Або, — він глянув на ліжко, — можеш залишитися тут, а я спатиму внизу.

— Hi, — вона пішла до сходів, зніяковіло заламуючи руки. — Не хочу виганяти тебе з власної кімнати. Просто розболілася голова, і, не знаю... Вибач. Влізла у твій особистий простір.

— Навіть справжнє вибачення? — усміхнувся хлопець.

Ада не мала сил на гідну відповідь, тому лише стенула плечима й пішла вниз. Дем’ян узяв щось із шухляди й рушив за нею.

— Лягай, — вона залізла під ковдру, а він запалив свічку, яку приніс із кімнати. Сів навпроти неї і так само, як тоді, на заправці, торкнувся її обличчя. — Зараз стане легше. Ти заснеш і міцно спатимеш до самого ранку. Жодних думок, лише відпочинок.

Аду огорнуло тепло. Диван і постіль були такими м’якими, що здавалося, вона в них потоне.

— Це що, якийсь гіпно...

Все закрутилося, і вона провалилася в сон.

Ада прокинулася, бо до неї долинув брязкіт посуду і запах їжі. Розплющивши очі, вона злякалася незнайомого місця. У неї пішло кілька секунд, щоб усвідомити, де вона. Дівчина озирнулася і побачила на кухні Дем’яна.

Він був лише в спортивних штанах. Ада підійшла ближче, розглядаючи його спину: підтягнуте тіло, світла шкіра, чіткий рельєф м’язів.

— Доброго ранку, — тихо промовив він, не обертаючись. — Я не їздив учора до крамниці, тому маємо тільки це.

Хлопець обернувся й поставив на стіл тарілки з омлетом, смаженою броколі й сосисками. Аделаїда перевела погляд на вікно, намагаючись не дивитися на його прес і гарні руки.

— Доброго ранку, — вона підсунула до себе тарілку. — Пахне неймовірно. Я капець яка голодна! Тільки вмиюся, — вона похапцем побігла до ванної. Попри недовгий сон, Ада

почувалася сповненою сил. Вона вмила обличчя, руками прочесала волосся й повернулася на кухню. Живіт зрадницьки забурчав, реагуючи на аромат.

Дем’ян узяв свою тарілку, обійшов стіл і сів поруч із нею. Це ніби зняло напругу: тепер Ада не бачила його, лише відчувала близьку присутність. Хлопець їв швидко, раз за разом дзвінко вдаряючи виделкою по тарілці.

— Сьогодні о четвертій зустрінемося з усіма в бібліотеці. Можливо, до того варто поговорити з твоїми батьками?

— Можливо... Я подзвоню їм, але не думаю, що це щось дасть.

— Дізнайся, як їм удалося втекти від ковену. Це нам дуже допоможе.

— Дем’яне, — вона подивилася на хлопця, — ти хотів би втекти? Ви всі цього хочете?

Він не відповів. Ада закотила очі й сердито наколола шматок омлету на виделку, аж тарілка заскрипіла:

— Серйозно? Ти просиш мене випитати в батьків те, що допомагало їм виживати всі ці роки, а сам не можеш відповісти на просте запитання?

— Я не можу говорити за всіх.

— Зрозуміло. Тоді я не обіцяю, що поділюся інформацією, якщо відчуватиму, що це може бути небезпечно для батьків.

Він кивнув і ледь усміхнувся:

— Справедливо, — постукав по столу пальцями, різко підвівся й пішов до кавоварки: — Каву будеш?

Ада хотіла кави, хоча й без того почувалася добре.

— Ми далеко від університету?

— Ні, швидко туди дістанемося.

— Я хвилююся перед зустріччю з усіма. І злюся.

— Маєш на це повне право.

— Маю. Так! Я просто божеволію від цього всього! Давай свою каву!

Він лише всміхнувся. Запищала кавоварка, Дем’ян поміняв філіжанку. Ада доїла і підвелася, щоб покласти тарілку до посудомийки.

Дем’ян саме ніс їй каву, і вони мало не зіткнулися, зупинившись один перед одним. Ада зніяковіла від вигляду його тіла, від того, як близько він був. Він поставив каву на стіл. А потім зробив те, до чого вона не була готова. Простягнув руку до її обличчя і прибрав неслухняне пасмо волосся за вухо. Ада відчула тремтіння всередині й мимоволі подалася вперед. Вона досі тримала брудну тарілку. А його рука залишилася на її щоці, кінчики пальців торкалися шиї. Ада примружилася й ворухнула головою, так, що губи ненавмисно торкнулися Дем’янового великого пальця. Він голосно видихнув.

Ада підвела погляд й зустрілася з його холодно-блакитними очима. Вони вже не здавалися їй злими. Відчула, як він забирає в неї тарілку; та легенько брязнула, коли він поставив її на стіл.

Жодних думок. Тільки бажання бути якомога ближче. Тепер вона доторкнулася до його живота. Дем’ян нахилився ближче, провів пальцем по її вустах. Його дихання було зовсім поруч. Ада знову примружилася.

Тишу розірвав дзвінок мобільного.

Дем’ян заплющив очі та різко ступив назад.

— Ох, як би це все зараз ускладнило, — він криво усміхнувся.

Аделаїда розгублено дивилася на нього. Це була якась немов мара: вона досі відчувала його руку на своїй шкірі.

Всередині все стиснулося від непотамованого бажання. Ада притулила долоні до обличчя й поплескала себе по щоці.

Дем’ян роздратовано подивився на екран телефона і скинув дзвінок.

— Ну звісно, — тихо засміявся. — Ти не хочеш подзвонити моєму братові? Він хвилюється, виписує весь ранок.

Ада запустила руки у волосся. Це що — він її щойно присоромив?

— Хай що це було...

— Заспокойся, — Дем’ян глянув на стіл, ніби там лежало щось важливе. — Нічого не було. Пий каву. Твій одяг он там, — він указав на крісло, що стояло біля дивана. Виїжджаємо за 15 хвилин.

— Я можу викликати таксі, — невпевнено промовила Ада, не наважуючись зустрітися з ним поглядом.

— Таксі сюди не приїде. Збирайся.

Із цими словами він пішов нагору. Мара зникла. Усе повернулося на свої місця.

Ада взяла одяг і пішла до ванної переодягатися. Перевірила телефон і побачила п’ять непрочитаних повідомлень від Давида. Відписала, що все добре і вони зустрінуться на зборах у бібліотеці братства. Що тепер між ними буде? Ада злилася. Він водив її за ніс, завоював її довіру, але так і не зміг розказати правду, хоча мав безліч нагод.

Дорогою до студмістечка вони мовчали. Знову падав дощ, монотонно барабанячи по склу. Ада думала про те, що терміново має полагодити свою машину. Хтозна, коли їй знову доведеться втікати. Вона не могла розібратися у своїх почуттях. Надто багато всього сталося за минулу добу.

Дівчина вирішила, що це наслідки стресу і зараз не час про це думати.

— Що ти скажеш Давиду?

Ада хотіла запитати, що він має на увазі, та Дем’ян випередив її:

— Про те, де ти була вночі. Маємо вигадати спільну легенду, якщо він чи інші питатимуть.

— Не думаю, що я маю звітувати.

З’явилися знайомі пейзажі, вони майже приїхали. Дем’ян поділився своєю вигаданою версією подій:

— Ти доїхала до Львова. Я тебе там знайшов, ми все обговорили. їхали із зупинками, бо дощ був нестерпний. Поснідали в «Макдональдсі» й ось повернулися до гуртожитку.

— Ти можеш говорити, що хочеш. Я ні перед ким не звітуватиму.

— Іди перша. Мені ще потрібно навідатися до нашої вчорашньої жертви.

— Дякую за все. Знайду потім цю дівчину.

— Перевірятимеш?

— Досить уже зниклих. І, Дем’яне, — Ада завагалася, тримаючись за двері автівки. — Те, що сталося... ну, коли ми... У мене просто стрес, вибач.

Він дивився просто вперед, стискаючи кермо так, що аж кісточки на пальцях побіліли.

— Нічого не було, Аделаїдо. Не забудь речі, — він озирнувся на заднє сидіння, де лежав її рюкзак. За мить двигун заревів і машина рвонула з місця, аж кілька студентів здивовано озирнулися.

ТЕМНИЙ СПАДОК

Ада швидко йшла коридорами гуртожитку, сподіваючись нікого не зустріти. Вона намагалася вигадати більш-менш правдоподібну історію для Ніни. Подруга точно розпитуватиме про її раптову відсутність. Можливо, варто лише прикрасити правду? Сказати, що була на побаченні в горах. Можна описати місцину, не згадуючи про дім Дем’яна. Думка про нього кольнула всередині. Ада намагалася викинути з голови вранішній епізод, та не була певна, що їй це вдасться.

Пролетівши сходами, вона вже майже дісталася своєї кімнати, коли почула за спиною:

— Квітко...

Зупинилася, не обертаючись, бо знала, кому належить цей голос. Якась її частина була готова зустрітися з Давидом сьогодні, до зборів, але загалом вона злилася. До цієї сумної злості тепер додалося ще одне відчуття — сором. Сором за цю дивну близькість із його братом. Хоча насправді нічого й не сталося. «Нічого не було», — повторювала Ада всю дорогу сюди. Вона вирішила домовитися з власним розумом і стерти цей епізод із пам’яті, зосередившись на важливіших проблемах.

— Вибач, я не міг, — вона почула кроки. Давид зупинився позаду Ади, вона потилицею відчувала його дихання. — Я не міг просто розповісти тобі. Це не лише моя таємниця. Я розумію, що це шокує. Але як би це звучало?

— Не знаю, — вона намагалася контролювати голос і бажання заплакати. — Як правда.

— Лайняна правда, — розпачливо мовив Давид і обійшов її. їхні погляди зустрілися. — Адо, сьогодні я хотів би запросити тебе на побачення, але ти маєш знати, що я спадковий відьмак і щоп’ятниці приношу криваві жертви.

Він підійшов, усміхнувся і взяв її за руки.

Вона похитала головою і висмикнула одну руку. Це вийшло грубо, тому вона не стала вивільняти другу.

— Можна було почати з того, що ти вже знав про мене до нашого знайомства. Що... — вона затнулася, — що я стала тобі цікава лише тому, що потрібна для якихось ваших планів.

Аделаїда легенько сіпнула рукою, і Давид одразу її відпустив.

— Ні, Адо, це зовсім не так... Та і який би це все мало вигляд?

— Ніби зараз усе виглядає прекрасно. Знаєш, неприємно почуватися тією, ким хотіли скористатися.

Зрадлива сльоза скотилася по щоці.

— Пробач, пробач мені. Я ніколи не думав тобою користуватися. Тисячі разів прокручував наш діалог у голові, але не міг наважитися. Я планував тобі розповісти, просто хотів підготувати тебе.

Ада витерла сльозу й подивилася на Давида. Він здавався справді сумним і невиспаним: під очима темні кола, плечі осунулися, зім’ята сорочка і скуйовджене волосся. Він що, ночував тут, під її дверима?

Хотілося вірити у його щирість. Ада згадала, як він підсунув їй книгу про філософію язичництва. Напевно, це був його спосіб підготувати її до правди. Але скільки б це тривало? Спогади боляче кольнули. Усі їхні діалоги, усі теплі моменти разом. Вона не була наївною, не закохувалася по вуха. Завжди тримала голову холодною. Та все ж їй здавалося, що це була справжня близькість. їхні стосунки відчувалися як щось особливе. Ада похитала головою.

— До такого неможливо підготуватися. До того ж я завжди казала, що не вірю в усе це, коли заходила мова.

— Саме тому я і не знав, як тобі розповісти. Планував підкріпити свої слова демонстрацією. Ну, але не такою, яку ти побачила вчора.

Від згадки про вчорашнє у грудях здійнялася хвиля гніву й вилилася в жорстокі слова:

— Як мені жити з тим, що мої друзі — облудники, які мали мене за дурепу? Що вони — убивці? Як це взагалі можна прийняти? З будь-якою демонстрацією, Давиде. Це ж людські життя, — голос майже зірвався на крик, та Ада швидко опанувала себе. — Я хочу відпочити. Відійди, будь ласка.

Він ступив крок убік, і дівчина торкнулася золотистої ручки дверей.

— Аделаїдо, благаю, вислухай мене.

Вона озирнулася на нього, даючи зрозуміти, що слухає.

— Я постійно думав про те, як ти почуватимешся, коли дізнаєшся. Наполягав, щоб відкрилися тобі раніше. Я найменше хотів, щоб це сталося отак жахливо.

Ада мовчала. Емоції вирували в кожній клітині тіла.

— Ти сподобалася мені ще до того, як я дізнався, хто ти. Зайшла до авдиторії така розгублена. Якийсь хлопець зачепив тебе плечем і навіть не перепросив. Я ледь стримався, аби не підійти й не врізати йому. Потім усю пару не міг відвести від тебе очей. Дивився, як світло грає у твоєму довгому волоссі, милувався твоїм профілем; тим, як ти підносиш олівець до губ і, на щастя, не гризеш його, — він усміхнувся, і Ада зрозуміла, що їй важко залишатися байдужою, бачачи ту усмішку — від неї в грудях розливалося тепло. — А коли ти озирнулася, мені аж подих перехопило, бо я зрозумів, що ти відчула мій погляд. Хотів підійти ще тоді, але подумав, що це буде тупо, що далі матиму кращу нагоду.

Адині очі налилися сльозами. Давид підійшов і ніжно взяв її обличчя в долоні.

— Будь ласка, квітко, — він обережно витер її сльози. — Ти можеш мене не пробачати. Я це зрозумію. Але не плач. Це нестерпно — бути причиною твоїх сліз.

— Це не тільки ти, — тихенько промовила Ада. — Це взагалі все. Оце божевілля.

— Я знаю, — він притиснув Аду до себе, і вона нарешті дала волю сльозам.

Це було саме те, що їй потрібно — цілюща можливість вивільнити емоції. Вона обійняла Давида у відповідь.

— Я поруч, — прошепотів він їй на вухо. — Якщо ти дозволиш, я залишуся поруч і допоможу пройти через усе це божевілля.

Ада міцніше стиснула його в обіймах. Аж тут позаду скрипнули двері.

— О, пропажа!

Почувши веселий голос подруги, Ада швидко витерла сльози й обернулася до неї.

— Привіт, Ніно. Вибач, що покинула тебе вчора й довго не відписувала.

Ніна відповіла не одразу, вона розглядала почервоніле від сліз Адине обличчя. Сама ж вона здавалася бадьорою і свіжою, ніби їй учора й не розбивали серця.

— Усе добре?

Давид провів рукою Аді по плечі, нагадуючи, що він поруч.

— Так, — Ада вичавила із себе усмішку. — Ми були в горах і зустріли ведмедя. Я трохи налякалася, — вона засміялася, усвідомивши, як це абсурдно звучить, але чомусь саме це першим спало на думку. — Насправді дуже налякалася, ночували в машині. Ось... Не піду сьогодні на пари, досі в шокові.

Ніна округлила очі, але, здалося, не зовсім повірила в цю історію.

— Це ви таку розвагу собі після балу обрали? Адо, побути з тобою?

Ада закусила губу. Вигадувати подробиці та брехати подрузі, чому вона плакала — це останнє, чого їй зараз хотілося.

— Ні, все добре. Зі мною побуде Давид.

— Га-ра-азд, — протягнула Ніна по складах. — Раптом що, пиши.

Коли її кроки стихли наприкінці коридору, Давид засміявся, але швидко опанував себе:

— Певно, зустріч із ведмедем у горах була б приємнішою за вчорашній вечір.

— Та йой, — відмахнулася Ада й зайшла до кімнати.

Давид нерішуче зайшов слідом і зачинив двері. Він залишився стояти, притулившись до них спиною.

— Присягаюся, — це єдиний раз, коли я не був чесним із тобою. А ще маю зізнатися, — він зітхнув. — Уся ця історія зі

Святом — теж наше втручання. Нам потрібно було відвернути твою увагу. Ніну вчора заспокоїли і щодо тебе, і щодо її розриву з хлопцем.

Ада лягла на ліжко й підтягнула коліна до грудей. Скільки ж людей стали жертвами цього культу?

— Це все одно сталось би. Свят не те щоб дуже вірний і чемний хлоп. Ми лише цим скористалися.

Вона похитала головою. Не хотілося повертатися до цієї теми. Тим паче зараз Ніна бадьора і вже не сумує.

— Я втекла вчора. Після того, що побачила в підвалі. Сіла на потяг і поїхала. Майже нічого не взяла із собою.

— Адо, — Давид сів на край ліжка і провів рукою по її волоссю. — Мені так прикро...

— Мене повернув твій брат.

Давидова рука завмерла.

— Він нашкодив тобі? Налякав?

— Ні. Він був добрим до мене. Багато чого пояснив і навіть дещо пообіцяв.

— Що саме?

Вона помітила подив у Давидових очах. І ще щось, що не змогла розпізнати, та й не мала сил розбиратися.

— Він сказав, що ви зможете... що ми зможемо повернути Стефана до життя. Це справді можливо?

Давид опустив погляд.

— Лише тому ти повернулася?

Ада не збиралася відповідати. Все було надто складно. Якби вона проїхала далі, дала собі кілька днів на роздуми, можливо, знайшла би й інші причини.

— Майже все можливо, Адо. Мій брат дуже здібний. Не знаю, як саме він хоче це зробити, але якщо пообіцяв, то можеш бути певна: ми повернемо твого друга.

Он воно що. Невже Давид ревнує? Він сів поруч і поклав голову їй на коліна:

— Що непокоїть тебе найбільше? Як я можу тобі допомогти прийняти це?

— Як тепер усе буде?

— Сьогодні ми зберемося й вирішимо, що робити далі. Тебе потрібно представити ковену. Це треба спланувати. Ми досі здивовані, що вони не знають про тебе.

— Вся ця історія з моїм походженням здається мені дуже дивною. Мої батьки ніколи, взагалі ніколи не згадували про це місце. І я за собою не помічала жодних чудасій.

— Це тому, що ти не пройшла обряд ініціації в дитинстві. І саме тому ми мусимо тебе представити іншим — пройти ініціацію можна лише в ковені.

Вона з розумінням кивнула.

— Ага, магічна передплата. Дем’ян казав мені про це. Що воно таке — ця ініціація?

Давид провів пальцями по її коліну, якусь мить помовчав і сказав:

— Ритуал. Він особливий для кожного. Чесно, я мало що пам’ятаю. Здається, там були якісь дзеркала, горіли свічки. Я спочатку плакав і бачив щось дивне. Мені порізали руку, здається, щоб пішла кров. Шраму не залишилося, — він показав долоню. — А ще там була Першокнига. Я тоді вперше її торкнувся, — він поспішив пояснити, зустрівшись із допитливим поглядом Ади: — Це книга, яку почали писати ще перші відьми нашого роду. У ній криється магія, яку неможливо повторити або віднайти деінде. Зв’язок між нами й тими, хто був до нас.

— І що ти бачив?

Хлопець подивився у стіну й глибоко вдихнув:

— Те, чого, сподіваюся, ніколи не станеться.

Було видно, що ці слова далися йому нелегко. Ада переплела їхні пальці:

— Якщо не хочеш, не розповідай.

Він легенько всміхнувся.

— Ні, я хочу, щоб ти була готова. Це було на кшталт видіння, але нечіткого. Розумієш, — він потер скроні, — я не бачив ясно. Але я усвідомлював, що зробив щось жахливе. Ну, тобто зроблю. І мені стало так боляче. Так сумно й порожньо, наскільки це можливо для дитини. Мені було дев’ять. Багато спогадів стерлися. Запитай краще у Фелікса чи Міри, вони були значно старші.

Від думки про друзів усередині знову занило відчуття зрадженості. Якщо Давид і міг зацікавитися нею до того, як дізнався, що вона — їхній загублений елемент пазла, то до тих двох питань було значно більше. Ада згадала першу зустріч із Мірою — там не було жодної випадковості. Навіть дивне запаморочення того дня тепер легко пояснювалося її відьомськими штучками.

— Що раніше проходить ініціація, то легше вона дається, — провадив далі Давид. — Є думка, що якщо вчасно її не пройти, то можна збожеволіти. Ну, таким, як ми. Але з тобою ж усе гаразд, значить, ініціація пройде добре.

— Яким «таким, як ми»?

— Відьми бувають спадкові та набуті. А ще є ті, хто черпає свої сили від природи, не питаючи в богів. Зазвичай вони займаються травами та зціленням. Але на справжні дива не здатні, їхні здібності називають світлим спадком, а наші — темним.

— Навіть не здивована, — пирхнула Ада.

— Просто так повелося,— сказав Давид, знизавши плечима. — Це не означає, що ми лихі.

Ада скептично глянула на нього, відчуваючи, як саркастична репліка готова зірватися з губ. «Звісно, тільки вбиваєте безневинних людей», — подумала вона. Та замість озвучити свої думки, запитала:

— А як стають набутими?

— Приносячи користь ковену. Політика, інвестиції, вигідні знайомства. Багато випускників братств вступають до ковенів. Вони теж мають брати участь в обрядах та приносити жертви. Адо, — він подивився їй в очі. — Не знаю, що ти побачиш під час ініціації, але це не нашкодить тобі. Я буду поруч. Якщо дозволиш.

Аделаїда нічого не відповіла, лише присунулася до Давида ближче, поклала на нього ноги й обійняла. Тепло між ними було майже відчутне на дотик.

— Добре, якщо ти будеш поруч. І, будь ласка, не обманюй мене ніколи. Я здатна прийняти будь-яку правду.

Давид поцілував її в плече.

— Обіцяю. Насправді я вражений тим, як ти тримаєшся.

— Хіба не я пів години тому розплакалася у твоїх обіймах? — усміхнулася Аделаїда.

— Це ніщо, зважаючи на ситуацію.

Вони дивилися в очі одне одному, сидячи дуже близько. Давид нахилився до Адиного обличчя й заправив пасмо їй за вухо. Вона сіпнулась і прибрала його руку. Дежавю. І докори сумління. Ще декілька годин тому майже те саме зробив його брат, а вона, м’яко кажучи, не заперечувала. Була ніби зачарована.

Ада вирішила тримати з Дем’яном дистанцію, поки не розбереться, що то було. Внутрішній голос нашіптував, що то лише наслідки стресу. Зіграла свою роль і схожість братів. Насправді їй просто була необхідна підтримка та близькість

Давида. На секунду Ада навіть подумала розповісти йому, та це означало б, що вона надає вранішньому епізоду більшого значення, ніж він заслуговує. А ще вона б видала таємницю про будинок Дем’яна.

Давид помітив її замішання:

— Квітко, все добре?

— Не знаю, — вона подивилась у вікно. — Давиде, я завжди почувалася чужою. Усюди. І тільки зараз, серед вас, почуваюся на своєму місці. Але мені страшно. Страшно, бо я не хочу нікого кривдити. А ще я злюся. Дуже сильно.

— Аделаїдо, — він охопив її обличчя долонями, — це можна буде обійти. Не повністю, втім я спробую максимально убезпечити тебе. Але ти однаково одна з нас. І це добре, що ти почуваєшся на своєму місці.

— Не впевнена, що це добре. Що ви хороші. І що я хороша, — останні слова вона промовила майже пошепки.

— Просто спробуй прийняти це. Що це частина тебе. Що світ не такий, як тобі здавалося. Він виходить за межі чорного і білого.

Чомусь ці слова відгукнулися. Давид має рацію. Вона з усім розбереться і вирішить, як правильно діяти. Аделаїда зрозуміла, що не хоче втікати. Не хоче ховатися. Навіть її вчорашня спроба втечі була лише захисною реакцією на побачене. Із цим усвідомленням Ада торкнулася обличчя Давида, притягнула його до себе, і їхні вуста зустрілися.

Він гучно видихнув і всміхнувся.

— Мені сприймати це як прощення?

— Так.

Знову поцілунок. Ада запустила пальці у волосся Давида, а він всівав поцілунками її шию. Дівчина заплющила очі, і дотики стали ще відчутнішими. Вона слухала, як збивається його дихання в неї на шиї. їхні руки довго й гарячково блукали тілами одне одного. Зрештою Ада потягнула Давида за собою на ліжко й взялася розстібати ґудзики на його сорочці. Ті легко піддалися.

Погляд затримався на його торсі: груди та живіт були вкриті татуйованнями. Ада нарешті роздивилася велику змію, яку до того бачила лише частково. Змія обвивала плече й спускалася на груди Давида зліва, а праворуч були слова «Man who sold the world» і маленька блискавка. Це завело її ще більше — вона знала й любила цю пісню Девіда Бові.

Ада провела рукою по його животу, відчуваючи рельєфний прес. Закинула ногу Давидові за спину, притискаючись до його грудей. Її губи залишали на його шкірі поцілунки. Рука Давида, ковзнувши Аді по стегну, пробралася вище — під светр. Її шкіра вкрилася сиротами.

Намагаючись не відриватися від поцілунків, Ада рвучко стягнула светр. Давид ніжно, проте впевнено стиснув їй груди — із її губ вирвався тихий стогін. Поцілунки досягли лінії джинсів, він швидко розстебнув ґудзик та блискавку і, піднявши Аду однією рукою, стягнув їх. Зігнув її ногу, поцілував коліно і став рухатися вгору, торкаючись губами кожного сантиметра тонкої шкіри.

Ада вигиналася — вона жадала цих доторків і поцілунків. Хотіла відчувати його кожною клітиною тіла. На якусь мить Давид випростався і, усміхаючись лише кутиками губ, замилувався нею. Яка вона гарна й тендітна в цю хвилину: густе волосся розсипалося по подушці, розпашілі вуста, усмішка.

— Квітко моя, — прошепотів Давид і нахилився до неї, стираючи відстань між подихами.

Ада потягнулася до його джинсів, але в цей момент задзвонив мобільний. Вона скривилася. Давид дістав телефон з кишені, побачив ім’я брата на екрані, відбив дзвінок і кинув телефон на ліжко. Ада вже впоралася із застібкою на джинсах і потягнула їх униз, коли за дзвінком почувся звук повідомлення. Давидова рука лягла поверх її, зупиняючи.

— Мабуть, це щось важливе, — сказав він захекано й потягнувся до мобільного.

— Ти зараз серйозно? — Ада вперлася рукою в його груди. Вираз обличчя Давида був красномовною відповіддю.

— Так, він написав, що це невідкладно.

Давид сів на край ліжка, набираючи брата.

Ада закотила очі й перевернулася на бік. Момент втрачено. Вона потягнулася до светра.

— Що там? — запитав Давид, щойно брат відповів на дзвінок.

Ада вдягала светр, удаючи, що їй не цікаво, проте напружила слух. До неї долинали уривки фраз.

— ...гори... можуть бути проблеми... в дорозі... розповім.

— Гаразд. Я в гуртожитку, зараз буду.

— ...має бути готове...

— Звісно.

Давид закінчив розмову і винувато подивився на Аду.

— Вибач, мушу їхати. Це щодо тієї обіцянки, яку він тобі дав.

— Що? Уже? — вона випросталася. — Я поїду з вами.

— Ні, не поїдеш, Аделаїдо. Ми поки що лише збираємо інформацію. Дем’ян сказав, що я маю допомогти. Ми повернемося до третьої. Я зайду по тебе.

— Я знаю, де бібліотека, — роздратовано відповіла Ада і схрестила руки на грудях.

Давид усміхнувся й поцілував її у скроню.

— Не впевнений, коли я завинив більше: тоді чи зараз.

— І я, — Ада намагалася зберегти серйозний вигляд, але усмішка все одно торкнулася її обличчя у відповідь на ніжність.

— Ми надолужимо. Скоро, — ще один поцілунок, пристрасний, довгий. А тоді він поспіхом одягнув сорочку й залишив її на самоті.

Ада загорнулася в плед і, залишившись наодинці зі своїми думками, дала їм волю. Дивувалася з власного спокою. Здавалося, щось дрімало всередині неї, а тепер прокинулося і допомагає не з'їхати з глузду.

Вона подумала, що всього цього не було б, якби батьки вчасно відкрили їй правду. Вирішила, що немає сенсу відкладати розмову, і набрала маму. Нестерпно довгі гудки у слухавці не завершилися нічим. Тоді вона подзвонила татові.

— Привіт, Адо. Щось термінове? У мене за хвилину нарада.

Вона прикусила губу. Як можна просто взяти й вилити на нього все це, знаючи, що зараз невідповідний момент?

— Просто дзвоню спитати, як справи. Ти не знаєш, де мама? Вона не відповідає.

— Спробуй ще раз, вона вільна.

— Добре, гаразд. Гарного тобі дня.

— І тобі, доню.

От і все, типова розмова з батьком. Що старшою вона ставала, то більше її це дратувало. Батьки давали їй аж надто багато свободи, що завжди викликало заздрість в однолітків. Тепер це здавалося ще дивнішим, адже вони переховувалися. Якщо вірити її новим друзям. Ада знову набрала матір. Цього разу та відповіла. Привіталася так само стримано, як і батько.

— Як справи в університеті? Тобі все вдається?

Ада зиркнула на екран. Як це можливо? Тільки вчора вночі вона сказала матері, що кидає навчання і їде додому.

— О, ще й як! Маю зізнатися, що насправді я перевелась до Карпатського університету. Вступила до братства, живу тепер у найкращих умовах.

— Це ж чудово, Адо.

Аделаїда на мить замовкла. Після вчорашнього ця розмова здавалася божевіллям.

— У те саме братство, де колись були ви з татом. І я все знаю, мам.

— Що знаєш? — той самий милий тон, голос ні на мить не змінився.

— Ти серйозно? — Ада мало не зірвалася на крик. — Про нашу родину, про відьомство. Про себе. Можеш уже не приховувати.

Запала важка тиша. Здавалося, на тому боці навіть ніхто не дихав.

— Що за маячня? Аделаїдо, це якесь випробовування вашого братства? Як ті пранки з інтернету? — голос зовсім не видавав хвилювання.

— Які пранки? Мамо, я знаю про ковен, про те, що вам довелося втікати. Можеш говорити зі мною відкрито.

— Я не розумію, про що ти. Однак сподіваюся, ти досягла мети свого дзвінка.

— Моя мета — дізнатися правду! — тепер Ада вже кричала. — Чому ти продовжуєш удавати, що нічого не розумієш? Мамо, це важливо. Якщо є щось, що я маю знати, скажи мені. Вони говорять, що я маю пройти ініціацію. Ти ж знаєш, що воно і як? Мені страшно, мам.

— Аделаїдо, ти вплуталася в якісь погані справи? Тобі потрібна допомога?

— Ти допоможеш, якщо розкажеш мені правду! Чи ти не можеш мені сказати?

— Яку правду? Я не розумію, про що ти говориш.

Голос матері залишався на диво спокійним, і це страшенно лютило.

— Якщо ти не можеш говорити телефоном, давай я приїду додому і ми поговоримо віч-на-віч.

— Не варто пропускати заняття. Ми чекаємо тебе на різдвяні канікули.

Остання фраза прозвучала, ніби ляпас. Ада навіть не знала, що відповісти.

— Я маю бігти, у мене термінові справи. Вже запізнююся. Адо, можеш пробувати все, але в розумних межах. Я сучасна мати і все розумію.

З її тону було ясно, що розмова закінчена. Сухо попрощавшись, Ада вирішила, що спробує ще раз поговорити ввечері з батьком. Проте відчувала — розмова обернеться таким самим фіаско. Це все дуже дивно. А що, як її батьки справді нічого не знають? Можливо, це дія якихось чарів, і вони буквально не можуть про це говорити? Або забули про все? Це пояснило би багато дивних речей у їхній родині. Та хіба таке можливо?

У голові забриніли слова Давида: «Майже все можливо». Ада нічого не знала про їхні вміння та межі впливу. Що ж, якщо батьки не хочуть або не можуть із нею говорити, вона знайде правду самотужки.

Ада торкнулася медальйона на шиї. Вона пригадала двері з табличкою «Архів» у підвалі. Можливо, саме там знайдуться підказки та докази, що її батьки тут були. Та насправді Ада вже не мала сумнівів, що вони тут навчалися. Звідки ж іще в них узялися фото та медальйон зі змією. Можливо, вона знайде в архіві щось, що допоможе їй розібратися. І тоді знову спробує поговорити. Цього разу — із доказами.

Швидко накидавши собі план дій та перевдягнувшись, Ада зібрала волосся у високий хвіст і спустилася сходами на перший поверх. Постукала в кабінет секретарки братства, Інги. Ада знала її, бо саме вона збирала документи дівчат та, якщо вірити Феліксу, приймала до розгляду анкети на вступ.

Звісно, легше було б поговорити з ним або Лілією. Хто-хто, а вони точно мали б знати, де шукати потрібну інформацію. Але зараз Ада не мала бажання з ними зустрічатися. Вона все ще не опанувала своїх емоцій. Тому краще почати з малого.

Інга була на місці. Вона сиділа за величезним дерев’яним столом, що здавався якимось недоречним для ведення справ студентського братства. Хоча що Ада взагалі знала про нього? Вона навіть не уявляла, як функціонує братство як організація. Жодних зборів на утримання гуртожитку серед студентів не проводили, але тут були і прибиральниці, і все необхідне для комфортного життя та навчання. Секретарка окинула Аду поглядом з ніг до голови й нічого не сказала.

— Я хотіла запитати, чи є у вас архів з даними про членів братства? Можливо, списки, фото... Мене цікавлять 80-ті роки.

— Архів є. Але він закритий. Ти маєш подати заявку. Продиктуй свій номер, надішлю тобі лінк, — Інга стала щось швидко набирати на клавіатурі.

— М-м-м... добре. А немає можливості зробити це сьогодні? Зараз?

Аду обурила ця напускна бюрократія. Це ж не таємні дані ГУР. Секретарка кинула на неї гнівний погляд. «А вона тут точно на своєму місці», — подумала Ада.

— Це не я вирішую. Є правила. Лінк я скинула, залишай заявку, ми її розглянемо і повідомимо рішення. Тоді зможеш отримати допуск до інформації, яка тебе цікавить. Якщо ще чимось можу допомогти, звертайся.

— Дякую, — холодно відповіла Ада. — Куди вже більше допомоги.

Вийшовши з кабінету, вона мало не скрикнула від несподіванки, налетівши на Фелікса.

— Обережніше, фуріє! — засміявся він, легенько притримуючи її за плечі.

Вона пирхнула і скинула його руки:

— Дуже дотепно!

— О, то ти ображена?

— Ще й як! — Ада обдарувала його вбивчим поглядом. — Ти облудник! Я вважала тебе другом! Довіряла тобі, а ти... ви всі...

— Знаю, вибач, — він розвів руками. — У мене немає виправдань. Ми не могли інакше, Адо. Та всі ми дуже раді, що ти нарешті тут, — Фелікс притулився до стіни й скуйовдив собі волосся. — Наша блудна донька нарешті повернулася додому.

— О так, дуже смішно, — Ада спробувала обійти його й піти далі, але він скочив убік і затулив їй шлях.

— Аделаїдо, ти маєш право злитися. Розумію. Але я, як і всі ми, керувався лише найкращими намірами. Якби моя воля, я б розповів усе тобі, щойно зрозумівши, хто ти.

— Сподіваюсь.

— А ще я з дарами, — він помахав перед нею зв’язкою ключів і самовдоволено всміхнувся, наче ситий кіт.

Неможливо було на нього злитися.

Ада розуміла їх. Думала, як би сама вчинила, якби була в гурті із самого дитинства й мусила пояснювати комусь новому божевільну правду про нього.

Тепер вона гнівалася на саму себе, бо не могла по-справжньому на них злитися. І зловила себе на думці, що, як не крути, все одно мала їх за друзів.

— То що ти хотіла знайти в архіві? Наша мила Інга була не надто привітною?

— Підслуховував? Ти жахливий.

— О так, я такий, — його усмішка стала ще ширшою.

— Хочу знайти щось про батьків. Будь-що. Мене лякає їхня поведінка. Я сьогодні говорила з мамою, просила розповісти мені правду, але вона вдала, що не розуміє, про що я. Я не знаю, кому вірити.

— Можливо, вони стерли свої спогади. Ми інколи так робимо. Ну... — він відвів погляд убік, — з іншими.

Ада осмислювала почуте. Отже, вони могли повністю стерти людину із чужих спогадів. Так ось чому Ніна так реагувала, коли згадували про Стефана. Але ж з її батьками — щось інше. Вони завжди були дивними. Ада навіть не могла пригадати, чи було колись інакше. А що, як і її спогади також хтось підчистив?

— Чому на мене не подіяло ваше стирання? Я ж не забула про Кіру і Стефана, як усі.

— Ми не знали, чи подіє. Насправді навіть не замислювалися про це. А варто було, так?

— Так, тоді ви б змогли ошукувати мене ще довше.

— Не думаю, що це тривало б надто довго, — Фелікс розвернувся і жестом покликав її за собою. — Зараз пошукаємо. Архів у підвалі.

Тілом пробіг липкий холод. Повертатися туди не хотілося.

Ще жевріли спогади про вчорашній ритуал. Та цікавість перемогла.

Вони зупинилися біля вже знайомої таблички. Поки Фелікс морочився із замком, Ада вдивлялася вглиб коридору. Як часто тут відбувалось подібне? Скількох нещасних отак приводили сюди заради моторошних ритуалів? Фелікс відчинив двері та клацнув вимикачем. Чотири лампочки освітили невеличке затхле приміщення з білими стінами. Одразу навпроти входу стояв стіл із комп’ютером. Фелікс уже ввімкнув його.

— Ти пробудила в мені цікавість. Ми ніколи цього не робили. Не шукали спогадів про своїх батьків.

— Чому?

— Не знаю, — він знизав плечима. — Моя бабуся багато розповідала про маму. Мені було достатньо цього.

— То ти не знаєш, який саме рік потрібен?

— Це знаю, 1987-1991, — він відкрив якусь програму і ввів прізвище Ади. — Якщо щось є, окрім списків студентів, вона покаже нам... О, поглянь, є дещо.

Ада схилилася над його плечем, вдивляючись у монітор.

Побачила початок документа та підкреслений збіг прізвища:

«Рекордний збір на благодійному балу Карпатського університету класичних наук. Студенти допомагають дитячим будинкам №1158»

«Мирний протест закінчується трагедією №1230»

«Відкриття літньої бібліотеки №1236»

«Трагічна загибель випускників у горах №1490»

— Так мало, — знітилась Ада. — Що в останньому?

— Справді, малувато. Можливо, щось підчищали. Це про них. Про те, як вони загинули, — тихо відповів Фелікс. — Це сталося в горах. У ковену там був будиночок. Але я здивований, що про це десь писали. Хоча, мабуть, для студентського вісника це була сенсація.

— Але ж мої батьки не загинули! Нічого не розумію, — Ада пішла до стелажів шукати номери з електронного пошуку.

Відсунула один металевий ящик. Всередині було кілька десятків газет.

Фелікс, посунувши Аду вбік, дістав усі, розділив на дві приблизно однакові купи й передав одну їй. Вони вмостилися на підлогу між стелажами й почали шукати.

Ада спритно перебирала пальцями пожовклі сторінки. Вона першою натрапила на статтю про благодійний збір. Той самий щорічний грандіозний бал, який університет влаштовував, відкриваючи свої двері меценатам та батькам майбутніх студентів. Той самий, який учора перевернув для неї весь світ. У статті згадували її матір — вона була головою організаційного комітету.

Сухий текст із купою прізвищ та патетичними вихваляннями доповнювали чорно-білі фото, на яких вона одразу розгледіла матір.

Та мала більш округлі форми, ніж у Ади, але таке саме обличчя у формі серця і трохи кирпатий ніс. Вона усміхалася, не дивлячись у камеру, і здавалася на цьому фото щасливішою і живішою, ніж будь-коли. Сукня з пишними рукавами та скромним вирізом, висока зачіска, сережки з великими каменями. Поруч — світловолоса дівчина у ще більш ошатній сукні. На відміну від матері, вона дивилася просто в об’єктив. Дівчата трималися за руки та скидалися на найліпших подруг. Ада дістала з кишені телефон і сфотографувала сторінку.

— Феліксе, — у голові майнув здогад, і вона вирішила поділитися. — Ось, дивись. Це моя мама. А поруч, як думаєш, це мати Лілії?

Хлопець узяв газету й уважно вдивився в зображення, а потім заперечно похитав головою:

— Ні. Це Вікторія, — він скривився. — Наша Верховиця. Головна відьма ковену. Вони з Лілією схожі, бо це її тітка. Ви познайомитеся згодом.

— Лілія хоче піти проти власної тітки?

Він стенув плечима.

— Так. Вона її, як би то м’якше сказати, ненавидить.

— Але чому? — Ада ще раз подивилася на витончену дівчину на фото.

— Вікторія була однією з тих, хто присудив до смерті наших батьків, — він кивнув, побачивши приголомшений Адин погляд. — Так, навіть рідну сестру.

Ада не знала, що сказати. У голові не знаходилося місця для цієї жахливої інформації, ніби свідомість відмовлялася приймати її. Збагнути та змиритися з тим, що ось так узагалі буває. У новому світі, що їй відкрився.

— Ось, дивись, — він простягнув їй газету зі статтею про трагічну загибель випускників.

Ада швиденько пробіглася очима по тексту. Вони відпочивали в котеджі в горах, і там вибухнув газовий балон. Нижче — фотографії дев’яти молодих людей і короткий некролог.

Усі фото були з підписами внизу. Ада впізнала своїх батьків. Усередині ніби щось обірвалося. Руки затремтіли. Вона тримає газету, у якій ідеться про загибель її батьків. Але цього не може бути.

Ада знову зробила фото. Добре мати на руках докази для наступної незручної розмови з матір’ю. Вона кілька разів глибоко вдихнула. Додалося ще інформації, з якою потрібно буде розібратися.

— Чому ви вважаєте, що Вікторія причетна до їхніх смертей?

Фелікс відповів не одразу. Він меланхолійно втупився в темний простір між стелажами. Потім тихо заговорив:

— Це ніколи не було таємницею. Нам з дитинства розповідали, що наші батьки заплатили життям за зраду ковену. Вікторія сама казала, що це рішення було необхідним. Інакше постраждав би весь ковен і всі, хто до нього дотичний. Певний час батьки переховувалися, але того дня... — його голос надірвався, але він швидко опанував себе. — їх зібрали в тому котеджі й сказали, що вони прощені. Вікторія сама приїхала, щоб оголосити цю новину.

Хлопець провів пальцем по найближчій запиленій полиці, залишаючи слід.

— І ніякий то був не вибух газу. То було справжнє ритуальне покарання.

— А твій батько?

Ада ще раз роздивилася статтю. Дев’ятеро людей, майже всі по парах. Лише одна молода жінка на фото без пари. Ада придивилася — вона не мала нічого спільного з Феліксом, крім прізвища. Значить, батько Фелікса мав вижити?

— Його немає. Ніколи не було.

— Вибач.

Хлопець лише махнув рукою, але його очі потьмяніли:

— Аделаїдо, будь готова до того, що Вікторія — жахлива. Не залишайся з нею наодинці й не вір жодному її слову.

— Але вони, здається, товаришували з моєю мамою. Як думаєш, вона може щось знати?

— Вікторія ніколи не згадувала про те, що твої батьки живі. Думаю, вона не знає про це. Вони якось змогли втекти. Але

ця жінка — монстр. Завжди обирає найкривавіші ритуали. Вбила рідну сестру. Жорстока та жадібна до влади.

Невже її мати дружила з цією жінкою? Ада спіймала себе на думці, що взагалі нічого не знає про власну матір. А все, що дізнається, тільки заплутує.

— Я тебе зрозуміла, Феліксе. Але якщо в мене з’явиться шанс дізнатися більше про батьків, я ним скористаюся.

Він хитнув головою і передав їй наступну статтю — про мирний протест. Там вона побачила фото свого батька, ще молодого, з розбитою бровою та пацифістським плакатом. Він усміхався, його волосся було значно довшим, ніж зараз, а кучері майже такі, як у неї. Інформації у статті обмаль: сутичка студентів університету з молоддю протилежних політичних поглядів. Сталася масова бійка і було багато травмованих.

Чому вони ніколи не розповідали про це? Про студентські роки? Про протести та свої погляди на життя? Ще одне фото на мобільний. Порожнеча всередині нікуди не зникла, проте трохи затягнулася новими уявленнями про батьків.

— Нам уже час. За пів години зустріч, — Фелікс підвівся й поклав газети на місця. — Не хвилюйся. Більшість із нас тебе вже обожнює, левенятко, — він скуйовдив Аді волосся.

КОЛО ДОВІРИ

Ада тихенько прикрила двері бібліотеки. Вона обожнювала цю кімнату й раділа, що зібратися вирішили саме тут. Запах старих книг, мерехтливе світло від свічок і тріскотіння каміна заспокоювали.

Майже всі вже були на місці. Давид одразу підійшов і легенько обійняв Аду за талію. Його брат сидів біля каміна, спиною до дверей, і тільки ледь кивнув головою на знак привітання. Фелікс і Міра сиділи за столом.

— Адо, я уявляю, яка ти зла на нас, — Міра підійшла до неї. — Але дай нам ще один шанс, благаю.

Вона розтягувала голосні звуки й заламувала руки, і від її звичної впевненості та зухвалості не лишилося й сліду. Ада дивилась на неї, мов на незнайомку. І водночас — на ту, із ким зв’язувало щось сильніше за університетську дружбу. Як же це складно. Усі уявлення про добро та зло похитнулися. Руки подруги певно неодноразово бували в крові. Та чому це не лякало? Можливо, тому що Ада — теж частина цього світу? Її це вже торкнулося. І не вчора, а від народження.

— Гаразд, — вона всміхнулася подрузі. — Але якщо знову спробуєш мене одурманити якоюсь гидотою, я себе не стримуватиму.

Останню фразу вона промовила максимально серйозно. Очі Міри розширилися, а потім вона засміялася:

— Запам’ятала все ж таки. Ось воно! Якби ти не була однією з нас, то взагалі б не згадала нічого. Я одразу зрозуміла, хто ти, сестро.

Ада подарувала їй усмішку:

— Ти ж це постійно робиш. Твоє куриво взагалі безпечне для тих, хто потрапляє під його дію?

— Це ж просто трави. Ну, і замовляння, — вона полізла до сумочки. — Хочеш спробувати?

Усі, навіть Дем’ян, повернули голови до дівчат.

— Дякую, але ні.

Міра з дзенькотом закрила сумочку. Фелікс зареготав.

— Значить, вогонь? — Ада тицьнула пальцем у подругу. Та підморгнула у відповідь.

Ада повернулася до Фелікса:

— А ти прибрав пляму з моїх джинсів якоюсь повітряною магією.

— Саме так, мала. Повітря, — він здійняв руки, поворушив пальцями — і порив вітру сколихнув кімнату.

Давид торкнувся Адиної руки, звертаючи на себе увагу, і вони відійшли вглиб кімнати.

— Мій елемент — земля. І Дем’янів теж. Це родинне. Як ти? — стурбовано запитав він.

— Усе добре, хіба що один гарячий хлопець сьогодні залишив мене в ліжку саму. Та я знайшла чим себе зайняти.

— Мені дуже соромно, — усміхнувся він. — Але радий, що тобі краще.

— Я дзвонила батькам і нічого від них не дізналася. Мати знову говорила зі мною так, ніби я божевільна.

— О боже, я — вільна, — скаламбурив він.

Ада всміхнулася у відповідь:

— Він ще й поеток цитує. Певно, принесення кривавих жертв — єдиний твій недолік?

— Ну, я ще сповнений сюрпризів.

— Тільки щоб не таких, як учора, — вона легенько штовхнула його в плече. — А ти як? Як ваша поїздка?

— Чудово, маємо чим тебе потішити.

Ада саме хотіла запитати, чим саме, коли гучно грюкнули двері. До кімнати ввійшла Лілія. Як завжди неперевершена: у тонкій кашеміровій сукні, з ідеальною укладкою та макіяжем. Вона окинула бібліотеку швидким поглядом.

— Чудово, всі тут. І навіть жодних драм.

Президентка братства відсунула стілець, сіла за стіл, поклала поруч телефон. Довгим нігтем постукала по ньому — всі сприйняли це як сигнал теж сісти за стіл. Останнім підійшов Дем’ян і зайняв місце навпроти Ади. Вона зустрілася з ним поглядом, сприйняла це як сигнал і заговорила першою:

— Жодних драм, якщо ніхто більше не водитиме мене за ніс!

Лілія закотила очі і явно хотіла щось сказати, але Ада продовжила:

— Учора Дем’ян розповів мені про вашу мету. Про те, що ви хочете звільнитися від ковену. Мені шкода, що таке сталося з вашими батьками. Мої... я не знаю, як вони вціліли. Вони вдають, що не розуміють, про що я запитую. Можливо, це наслідок чарів. Не знаю. Але я допоможу вам, як зможу, за умови...

— Які ще умови? — Лілія знову закотила очі. — Ми відкрили тобі, хто ти є, дамо доступ до сили й можливостей. Які тут узагалі можуть бути умови?

— У мене було нормальне життя і всі можливості на світі, — твердо відповіла Ада, дивлячись білявці прямо в очі. — І якщо я маю залишити це в минулому, то на своїх умовах.

— І які ж вони? — дратівливо перепитала Лілія.

— Я нікого не вбиватиму. Це раз. І два — ви повернете до життя Стефана, — вона поглянула на Дем’яна. Той ледь помітно кивнув.

Фелікс йойкнув і, прикривши рота рукою, перезирнувся з Мірою.

— Якого ще Стефана?!

— Отой гарненький цнотливець в окулярах, — промовив Фелікс.

— Якого замовила Вікторія кілька місяців тому. Вона сама його обирала, — нагадав Дем’ян.

— І що нам до нього? Крихітко, — Ліля манірно всміхнулася й заговорила до Ади, як до дитини. — Не знаю, яке в тебе уявлення про нас, але це — неможливо.

Ада запитально подивилася на Дем’яна. Давид узяв її під столом за руку, сигналізуючи, що все гаразд. Міра закурила.

— Це не так, — тихо промовив Дем’ян. — Спосіб є. Стара відьма з гори Самітниці. Я знаю, як її знайти. Ми з Давидом сьогодні дізналися все, що потрібно. Це можна зробити.

Усмішка сповзла з обличчя Лілії.

— Це неможливо, — уперто повторила вона. — А якщо й можливо, то достобіса небезпечно.

— Зовсім ні, — обізвався Давид. — Якщо вона погодиться, з нас лише оплата та матеріал.

— Оце так! — Фелікс мало не пищав. — Бабуся розповідала про неї, але я думав що це тільки легенда!

Усі занепокоєно перезирнулися. Лілія вчепилася в край столу. Ада не могла зрозуміти, що їх так стривожило.

— Що саме треба буде зробити? — запитала вона.

— О, ми нічого не будемо робити! І щодо твоєї першої умови, — теж не можу нічого обіцяти, — Лілія схрестила руки на грудях і задерла голову.

— Що ж, — Ада говорила спокійно, умисно розставляючи паузи. — Тоді приємно було познайомитися. Успіхів вам із вашим магічним переворотом.

Вона посунула стілець, збираючись іти.

— А це вже хай тебе не обходить! Не так уже ти нам і потрібна. Повертайся до татуся і мамусі! — Лілія виплюнула останні слова, наче змія отруту.

— Лілю! Ти сама знаєш, що потрібна! — Міра загасила цигарку об стіл і провела по ньому рукою — слід зникли, і навіть недопалок.

— Ні! Не знаю! Лише ти це весь час торочиш!

Дем’ян поклав руки перед собою на стіл і заговорив трохи голосніше за дівчат:

— Лілю, я пообіцяв Аделаїді повернути її друга.

— О, як мило! Такої тупості я чекала від тебе, — вона вказала на Давида. — Але, Дем’яне, якого хріна? Ти знаєш, яка плата тій відьмі? Розумієш, що саме нам потрібно буде їй віддати?

— Так, — брати перезирнулися.

— То інші нехай теж дізнаються! — Лілія встала і грюкнула долонею по столу. — Тридцять років! Вона забере тридцять років чийогось життя. Ти, крихітко, готова заплатити таку ціну за того задрота?

Аді відібрало мову. Якщо це і був план Дем’яна, то не надто розумний. Віддати тридцять років життя? Як це взагалі працює? Чи, можливо, важить сам намір — готовність віддати мало не половину свого життя заради іншої людини? Вона вчепилася в цю думку, як за рятівну соломинку. Оскільки вже все для себе вирішила, відступити просто не могла.

— Готова.

— Тобі не доведеться, — заперечив Дем’ян. — Нас шестеро. Кожен сплатить свою частку — п’ять років.

— Так, п’ять років — цілком прийнятна ціна за можливість позбутися ковену, — підтримав його Давид.

— Ще чого! — Лілія залишалася непохитною. — Я і дня свого життя не віддам за незрозуміло кого.

— Тоді з тебе вийде нікудишня голова ковену, — холодно сказав Дем’ян.

— Маємо проголосувати, — запропонував Фелікс. — Ми ж домовлялися ухвалювати рішення разом? Зараз саме час.

Давид клацнув пальцями та вказав на нього:

— Точно. То голосуймо! Я згоден сплатити таку ціну.

Ада вдячно стиснула його пальці.

— Я точно знаю, що Ада має бути з нами. Тому і я згодна, _ Міра випустила хмарку диму. Ада й не помітила, коли та встигла запалити нову цигарку й замислилася, чи не намагалася подруга зараз усіх заспокоїти.

— Я теж, — Фелікс підморгнув Аді.

— Це була моя ідея. Звісно, я за, — рівним тоном промовив Дем’ян.

— Прекрасно! — Лілія вдарила долонями по столу. — Що далі?

— Далі пропоную обговорити план дій. Ми якось маємо ввести її в ковен, — Міра відкрила календар на телефоні. —

Можна розповісти Вікторії у п’ятницю. Але треба узгодити легенду, щоб вона в усіх збігалася.

— Ні, — Ада засовалася на стільці. — Я ціную те, на що ви погодилися, але поки ми не повернемо до життя Стефана, ви не плануватимете нічого за моєї участі. Це моя гарантія, так? — вона подивилася на Дем’яна. Той кивнув, і на його вустах з’явилася легка усмішка. — Коли ми це зробимо?

— Та щоб тебе! — гарне личко Лілії перекосилося від злості. — Ви всі серйозно? — вона вказала розкритою долонею на Аду.

Усі мовчали.

— Що ж, — вона розвела руками. — Твоя взяла, Аделаїдо, — вона гучно видихнула і впала на стілець, неначе враз знесиліла. — Тоді ми маємо зробити це безглуздя якнайшвидше.

— Коли буде молодик, — відповів їй Давид. — Це за три дні. Маємо все підготувати до цього часу.

— Що саме підготувати? — схвильовано запитала Ада.

Лілія знову гмикнула:

— Такій святенниці, як ти, це не сподобається.

— Лілю, годі вже, — втрутився Давид. — Адо, це складний ритуал. Чесно, я і сам не уявляю, як усе відбуватиметься. Але нам знадобиться кров когось із його родичів. Він був братом твоєї сусідки?

— Так, але, Давиде, це не нашкодить Ніні?

— Ні, — відповіла замість нього Міра. — Ми зробимо все акуратно, наш довірений лікар допоможе. А я допоможу Ніні все забути. Вона не постраждає. Для неї це буде як звичайна донація.

— Добре, — Ада вже внутрішньо змирилася з тим, що майже всюди фігурує кров. Аби лиш це не шкодило людям. Ну, не дуже шкодило.

— І ще потрібне його... ну, — Давид кахикнув. — Його тіло. Кістки.

— Але як ми його знайдемо? — озвався Фелікс. — Хто його ховав?

Ада щосили намагалася не виказувати шоку. Глибоко вдихнула. І ще раз. Спробувала уявити, ніби вони обговорюють курсову, вечірку, щось абсолютно буденне. Зараз не час для бурхливих реакцій.

— Я знайду, — відповів Дем’ян.

— Чарівно! — поплескала в долоні Лілія. — Тіло на піку розкладання. Розважайтеся й насолоджуйтеся результатами демократії! Тільки без мене. Наберете, коли потрібно буде йти до старої.

Вона підвелася, перекинула густі локони на інший бік і, не попрощавшись ні з ким, вийшла з кімнати.

— Яке божевілля, — Ада затулила обличчя долонями. Від слів Лілії про розкладене тіло її почало нудити.

— Я все вирішу, — це знову Дем’ян. — Знаю патологоанатома, який візьметься за це й підготує кістки. Давиде, мені знадобиться твоя допомога у пошуках.

Брати кивнули одне одному.

— А на вас, — Дем’ян звернувся до інших, — дістати Нінину кров.

— Усе зробимо, — озвалася Міра. — Але ще треба продумати план «після».

Дем’ян звів брови. Дівчина пояснила:

— Його речі, одяг, документи. Ми ж усе знищили.

— А, так. Феліксе, зможеш цим зайнятися?

Хлопець кивнув.

— Адо, нам знадобляться документи його сестри. За їхнім зразком зробимо йому нові. І ще доведеться вигадати деякі події з його життя, але яка різниця, якщо всі пам’ятатимуть лише нову історію?

— Добре, — розгублено відповіла та.

— І ще нам знадобиться вся інформація, яку ти про нього знаєш. Стерти людину зі спогадів легко, але записувати її назад... Ми це робитимемо вперше, — Давид на мить замислився. — Було б краще, якби він поїхав деінде. Я не впевнений, що саме він пам’ятатиме.

Спочатку Аду обурила ця пропозиція. Та згодом вона подумала, що, можливо, це справді непоганий варіант. Забратися якомога далі від усього цього. Можливо, для них із Ніною буде краще триматися осторонь від неї і цього братства.

— Як це працює? Як усі забувають про людину?

— Є певний ритуал, — Міра подалася трохи вперед. — У відьми має бути зв’язок із жертвою. Наприклад, через якусь особисту річ, волосся чи ще щось таке. Ця річ стає ніби якорем, що прив’язує людину до світу — уяви собі нитки. Думаю, ти колись побачиш, як воно. А тепер уяви, що за допомогою магії ці нитки перерізають, а якір знищують.

— І що далі? Усі просто забули, і все? — Ада вчепилася за власні спогади, розуміючи, що навіть вони ставали розмитими, коли стосувалися подій, пов’язаних зі Стефаном.

— Не зовсім. Коли якір зникає, пам’ять не просто випаровується. Магія ніби перезаписує її. Замість того щоб згадувати людину, мозок створює альтернативні спогади або просто заповнює прогалину чимось іншим. Наприклад, якщо жертва щодня ходила на пари й займала те саме місце в аудиторії, усі навколо вважатимуть, що це місце завжди було порожнім або там сидів хтось інший.

— Тобто це як переписати реальність?

— У певному сенсі так. Людини не існувало? Отже, і всі події, пов’язані з нею, стають нечіткими. Вона зникає з фотографій, документи перетворюються на звичайний папір, який зазвичай родичі потім викидають.

— А як це працює фізично? Типу, в голові в людей щось клацає, і вони такі: «А, і не було нікого»?

— Приблизно так. Магія впливає на підсвідомість. З тобою ж траплялося, що ти не могла згадати чиєсь обличчя чи ім’я, хоча наче мала б? Ось тут так само, але на глибшому рівні. Це ніби ланцюжок спогадів раптово обірвався, — вставив Давид.

— І це діє на всіх? Крім відьом, виходить?

— Якщо відьма, що проводить ритуал, досить могутня й має доступ до емоційно важливих речей людини, магія покриває всі контакти жертви. Але є нюанси: хтось із дуже сильними почуттями до жертви — любов, ненависть, щира дружба, навіть провина — може відчути, що щось не так. Вони не пам’ятатимуть людини, але залишиться відчуття втрати й смутку.

— Як же Ніна нічого не пам’ятає, — пробурмотіла Ада собі під ніс.

— Це як пляма на папері, коли ти пробуєш її стерти. Може, саму пляму й виведеш, але слід усе одно лишиться. І що сильніший був зв’язок, то важче його позбутися, — Фелікс дістав телефон і всміхнувся. — Займуся його гардеробом.

Міра показала йому великий палець.

— А як ви це переживаєте? Вам це легко дається?

— Ні, — зітхнула Міра й поправила довге волосся. — Стирати чиюсь пам’ять — це величезний удар по магічній силі. Можна втратити частину себе. Часом навіть більше, ніж здається: якісь власні спогади можуть згоріти в процесі, — вона перезирнулася з хлопцями й усміхнулася. — Ми завжди страхуємо одне одного. Нам пощастило, бо наш ковен має довершений ритуал. Відьмам з інших ковенів ведеться важче.

— Боже, скільки умов. Я думала, у магічному світі все бездоганно.

— Ніщо в цьому світі не бездоганне, мала, — Фелікс відірвався від телефона. — Ну, крім мене.

Вони обговорювали деталі ритуалу та підготовки ще з годину. Свічки вже догоріли, коли вони нарешті розійшлися. Давид провів Аду до кімнати.

— Дякую тобі за підтримку, — тихо промовила Ада.

— Я зроблю все, що зможу, щоб тобі було легше проживати все нове, — він усміхнувся й легенько торкнувся її обличчя. — Зараз маю шукати тіло, але післязавтра хотів би запросити тебе на справжнє побачення.

— Я з радістю, — Ада стиснула його руку, відчуваючи, що дуже втомилася. — Чекатиму.

Давид поцілував її в кутик губ і міцно обійняв. Це був несподівано ніжний порив, який важив для неї навіть більше, ніж момент пристрасті сьогодні вдень. Побажавши їй доброї ночі, хлопець швидко пішов коридором. Ада навіть уявляти не хотіла того, що їм із братом доведеться сьогодні зробити.

Засинала з думками, що хай ким вони є, вона відчуває зв’язок із кожним. Навіть Лілія здавалася людиною, яку вона знає все життя й по-своєму любить. Хоча з нею буде найскладніше. Та менше з тим, вона погодилася на Адині умови. І все одно — кожен із них віддасть роки свого життя. Вона справді їм потрібна. От тільки чим вона може допомогти? Аделаїда не відчувала в собі жодних сил, нічого особливого, лише час від часу темну порожнечу.

* * *

Наступні три дні промайнули в шаленому вирі — Ада навіть не встигала дивуватися з нових подробиць.

Виявилося, що відьми мають своїх людей в усіх структурах. Всюди були помічники або посвячені, які не володіли магією, але мали доступ до відьомських послуг. Справжня змова сильних світу цього. От навіщо потрібні були братства: майже кожному члену згодом відкривали таємні знання.

Фелікс підготував для Стефана, здається, цілий гардероб. Він також подбав про всі необхідні документи. З печатками та підписами. У Ніни взяли п’ятсот мілілітрів крові — трохи забагато для непідготовленого організму, проте цілком безпечно.

Дем’ян навіть погодився, щоб Стефана поселили разом з ним у кімнаті, щоб тримати його ближче. Ніхто не міг передбачити, як він почуватиметься й поводитиметься. Дівчата повісили на стіни кілька постерів гуртів, які подобалися хлопцеві, університетський прапор, купили книжки, комп’ютер і навіть замовили для нього іменний медальйон братства.

Вони саме остаточно наводили в кімнаті лад, коли Лілія без будь-яких прелюдій запитала:

— Якщо твої батьки знали, як звільнитися від ковену, чому вони не поділилися з іншими? Як гадаєш?

— Я не знаю про це нічого, Ліліє.

Повітря між ними буквально іскрило від напруги.

— Я не питаю, чи ти знаєш. Мене цікавить, що ти думаєш, — вона гепнула декоративною свічкою об стіл.

— Якщо чесно, — Ада зітхнула, — думаю, що в цій ситуації щось не так. Я не знаю, чому вони так повелися. Я нічого про них не знаю. Навіть не можу сказати, що вони хороші люди й не могли так вчинити.

Лілія пирхнула й підійшла до Ади. Вона була майже на голову нижча, але мала стільки впевненості й сили, що ця різниця не відчувалася зовсім.

— Знаєш, що думаю я?

Ада легенько похитала головою.

— Думаю, Вікторія врятувала свою подругу, а ковен обвела круг пальця. Мені дуже цікаво, як вона відреагує на твою появу.

— Мені. Цікаво. Не менше.

Вони ще якийсь час мовчки дивилися одна одній в очі, поки Ада не здалася:

— Послухай, не знаю, чому ти так реагуєш на мене, але я не хочу постійно сваритися. Повір, я хочу дізнатися правду не менше за тебе.

— Просто знай — якщо виявиться, що ти зовсім не заблудла овечка, а засланка від Вікторії... — вона скинула руки на рівень обличчя Аделаїди, — я вб’ю тебе ось цими руками.

— То ось що ти думаєш? Вважаєш, що я — небезпечна?

— Сам факт твого щасливого існування викликає у мене підозри.

— Щасливого? Ліліє, я навіть уявити не можу вашого болю, але й моє існування безхмарним не назвеш. Я жила в якомусь мороці. Мої батьки поводилися дивно, ми ніколи не були щасливою дружною родиною. Лише тепер я усвідомила, що нічого про них не знаю!

Президентка братства гучно посунула стілець і жбурнула на нього стосик книг.

— Лілю, моя мама та Вікторія справді були подругами?

— Ні, я жарти жартую! Та твоя мати була їй ближча за рідну сестру! — Лілія відвернулася до вікна і сперлася руками на підвіконня. — Принаймні її Вікторія згадує із жалем у голосі, — іронічно всміхнулася. — Дивно, що людина без серця здатна на такі почуття. А мою матір згадує лише в контексті непослуху та звинувачує в тому, що вона «завела Ірену на хибну стежку», — вона відвернулася, змахуючи сльозу зі щоки. — Присягаюся, я покажу їй справжній непослух.

Аделаїда підійшла до вікна й нерішуче стала поруч. Лілія не плакала, але важко дихала, ніби була на межі.

— Я хочу поговорити з Вікторією, коли матиму нагоду. Хочу розпитати про матір. Якщо дізнаюся щось корисне для вашої... — Ада затнулась, — нашої справи, розповім тобі.

— У тебе точно буде така можливість, і ти розповіси в будь-якому разі. І вже я вирішу, що з того важливе для нашої справи, — попри різкі слова, її голос звучав м’якше.

Настало щось схоже на тимчасове перемир’я. Більше Лілія не зачіпала Ади на кожному кроці. Ада ж краще зрозуміла Лілю: їй справді боляче і вона ненавидить свою тітку. Якби Адиним батькам не пощастило врятуватися, певно, її серце теж було б чорним від ненависті й жаги помсти.

САМІТНИЦЯ

Ранок видався прохолодним і туманним. Міра та брати чекали біля гуртожитку, складаючи речі у два джипи: намети в сірих чохлах, спальники, продукти. Дем’ян попередив, що доведеться залишитися на ніч у лісі, бо процес повернення до життя непередбачуваний і може зайняти навіть кілька діб.

Ада вийшла надвір перша, за нею вийшов Фелікс. Навіть такої ранньої години він сяяв. Зупинився біля відкритого багажника однієї з автівок, щоб перешнурувати кросівок. Його взуття було розписане дивними символами, схожими на руни. Ада зробила йому комплімент.

— Дякую, я сам їх розписав. Це захисні руни.

— Дуже стильно. А нам що, треба буде від чогось захищатися?

— Ми достеменно не знаємо, що на нас чекає. Краще бути готовим.

Аделаїда замислилася над його словами. Насправді вона не відчувала страху, навпаки, хотіла швидше з усім покінчити.

— Я просто навіть не можу уявити, чого очікувати. Певно, тому й не боюся. А кросівки класні, я б теж такі носила.

Фелікс розплився в широкій усмішці.

— Одного дня в мене буде власний бренд, і я подарую тобі такі.

До них підійшов Давид, обійняв Аду за плечі й легенько поцілував у шию.

— Привіт.

— Привіт-привіт, — усміхнувся Фелікс і пішов вітатися з іншими.

— Як ти? — він провів пальцями по її волоссю.

— Трохи хвилююся. Це ж ви вперше берете мене на справу, так би мовити, — Ада вичавила усмішку. Насправді її аж нудило від нетерплячки.

— Все буде добре. Ми ж разом. Поїдеш зі мною та Дем’яном. Інші — за нами. Зможеш подрімати дорогою.

— Дякую, — вона потягнулася до хлопця, і їхні вуста зустрілися.

Позаду почулися чиїсь кроки, а потім щось гупнулося в багажник. Ада озирнулася й побачила, що Дем’ян поставив туди наплічник, доверху набитий, як вона здогадалася з брязкоту, кістками Стефана.

У людському тілі приблизно двісті кісток... Невже вони всі туди вмістилися? Було щось моторошне в тому, що вони просто ось так складені купою у звичайний наплічник.

— У коробці буде незручно нести їх угору, — стенув він плечима. — Привіт, Ліліє.

Голова братства йшла до них легкою ходою. Це вперше Ада бачила її в такому неформальному вигляді: легінси, худі, жилет молочного кольору і такі самі чоботи. Волосся заплетене у дві коси. За спиною в неї був акуратний наплічник, а в руках чорний чохол. Вона кивнула, вітаючись, і підкликала всіх до себе.

— Ще раз обговоримо головне. Ми не погоджуємося віддавати більше, ніж по п’ять років від кожного. Як щось піде не так — застосовуємо сили розумно й відступаємо. Ви двоє, — вона вказала на братів, — будьте обережні. Нам не потрібні зсуви в горах. А це на випадок, якщо щось піде не так із хлопцем, — вона відкрила чохол. Всередині було три шприци з прозорою рідиною. — Легкий транквілізатор. Він буде в Міри. Вона зможе вколоти правильно.

Міра кивнула і взяла чохол. Лілія продовжила, дивлячись на Аду:

— Якщо побачиш щось дивне чи лячне, тримайся хлопців. Не відходь навіть на пів метра, — тоді знову звернулася до всіх: — Робимо все так, щоб не створити собі нових проблем.

Всі перезирнулися й розійшлися по автівках.

Ада ніколи не їздила так далеко в гори. Давид попередив, що дорога займе дві години машиною, а потім майже стільки ж пішки. Вона намагалася заснути, але так і не змогла. Хлопці мовчали. Ада розмірковувала над тим, що їм довелося зробити, щоб дістати кістки. Стало цікаво, що за відьма там, на горі, і чому про неї майже нічого не розповіли. Якщо попереду ще дві години незручного мовчання, то краще вона спробує запитати.

— Чому Фелікс думав, що ця відьма — просто легенда? — обережно почала вона.

— Можливо, варто запитати в самого Фелікса, — холодно відповів Дем’ян.

Ох, як же він часом дратує. Ада подалася вперед і просунула голову між братами.

— Чудово. Зупинися тут, — вона кивнула на узбіччя. — Я пересяду до них і запитаю.

Дем’ян лише дужче натиснув на газ і ледь помітно всміхнувся.

— Бо вона і є легенда, — відповів Давид замість брата. — Ми всі про неї чули із самого дитинства, але ніхто ніколи не розповідав про те, що її хтось зустрічав. Одні кажуть, що вона стара як світ і володіє силою самої природи. Здатна забирати й повертати життя. Тому й живе вічно, адже за свої послуги вимагає лише одну плату — роки життя замовника. А інші подейкують, що вона давно зникла, зотліла на попіл від горя.

— Якого горя?

— Колись відьма покохала чоловіка, але він пішов на війну й загинув десь на проклятих болотах, — підхопив Дем’ян. — Ну, коли знищили імперію. Відьма відчула смерть коханого й пішла на пошук його кісток, щоб воскресити. Шукала майже п’ятдесят років, але так і не знайшла. Тоді повернулася на свою гору, і відтоді її ніхто не бачив.

— Хочеш сказати, вона п’ятдесят років провела на... Чому ти говориш «проклятих болотах»?

— Ну, бо це болота, і вони справді прокляті, — Дем’ян невідривно дивився на дорогу.

Давид прокашлявся:

— Що ти знаєш із історії про зону відчуження?

Ада закинула голову, пригадуючи:

— Після світової війни країни об’єдналися перед новою загрозою і, поки в імперії точилися міжусобиці, розвалили її.

— Так, а що стало з територіями?

— Частина повернулася тим, кому історично належала, частина занепала внаслідок аграрної кризи, — Ада глянула на Давида. — Там справді болотиста місцевість. Згодом там проводили експерименти, випробовували зброю, і тепер на болотах небезпечно.

— Так, тільки ніяких експериментів там не було. Наш ковен допоміг союзним силам перемогти, наславши на імперців прокляття. Та їхні відьми теж чинили опір. Через величезну кількість магічної енергії виник такий собі побічний ефект: загиблі імперці перетворювалися на упирів, яких не приймала земля. Згодом пів Європи роками відсилала туди лихих створінь. Вони там ув’язнені за допомогою магічних печатей, які сплетені із сотень заклять, тому ця зона заборонена для відвідувань. У підручнику з історії такого не напишуть.

В Ади мороз пробіг поза шкірою.

— Ви ж не жартуєте?

Хлопці синхронно похитали головами.

— І ця відьма була там? І вже минуло скільки років? Ще п’ятдесят? Це скільки ж їй має бути років?

— Запитаєш.

Давид легенько штурхнув брата в бік, але той лише криво всміхнувся.

— Дем’ян шукав вірогідну інформацію про цю відьму. І знайшлася одна людина, яка, ну... — він поглянув на брата, — заприсяглася, що користувалася її послугами. Від неї ми дізналися всі умови та маршрут. Це неабияка удача.

— Для мене це звучить якось нереально. І ця сумна історія з її коханим, — Ада дивилася на дорогу, уявляючи, наскільки жахливим могло бути те блукання проклятими болотами в пошуках рідної душі. І ще страшніше — так і не знайти її. — Почекайте, а вона може повернути кого завгодно?

— Ні, все виявилося складніше, — знітився Давид, зрозумівши, про кого саме йдеться. — Наші батьки були вбиті не просто, а за допомогою сил, що тримають купи весь ковен. їхні душі теж були віддані в жертву. А без них кістки нічого вже не варті.

Ада вловила краєм ока, як Дем’ян смикнув рукою. Його погляд залишався спокійним та зосередженим на дорозі, але вона відчула, як важкий смуток завис у повітрі, — аж так йому боляче.

— Мені дуже шкода, — вона стиснула плечі обом хлопцям. Дем’ян озирнувся і ковзнув поглядом по Адиній руці, а Давид накрив її своєю.

— Ми розглядали всі варіанти — реальні та легендарні, як цей. Наших батьків уже не повернути, — Давид сумно всміхнувся. — Залишається лише берегти пам’ять про них.

— І зробити те, що вони планували, — тихо додав Дем’ян. Брати перезирнулися, і Ада відчула себе зайвою. Це був їхній біль, а вона зі своїми вцілілими батьками — ніби насмішка над тією трагедією.

— І багато ще було подібних відьомських втручань в історичні події?

— Відьми брали участь у кожній із них.

Залишок шляху Ада вгамовувала думки. Краса навколо допомагала відволіктися. Вона милувалася природою, переважно високими смереками обабіч дороги. Що вище вони підіймалися, то красивішим ставав пейзаж. Вони оминули всі туристичні місця, і тепер їм траплялися лише поодинокі закинуті будиночки.

Дем’ян звернув на лісову дорогу, і вони зупинилися на невеличкому плато. Далі — угору пішки.

Хлопці виймали речі. Поглянувши на коричневий наплічник, Ада потягнулася до нього, але зіштовхнулася з рукою Дем’яна.

— Я сама понесу.

Він здивовано поглянув на неї:

— Тут кілограмів десять.

— Це я маю зробити. Все добре, — вона вже закинула рюкзак на плечі, і кістки знову глухо стукнули. Ада вирішила, що треба пересуватися якомога обережніше. Хоча, з іншого боку, навряд чи Стефану буде діло до того, наскільки дбайливо обходилися з його кістками.

— Якщо втомишся, не соромся сказати, — Дем’ян промовив це майже пошепки, трохи нахилившись до неї.

Розібравши всі речі, вони рушили вперед. Туман майже розсіявся, і крізь сірі хмари пробивалися поодинокі промені сонця. Звідусіль чулося шурхотіння, перегукування пташок. Аделаїда вдихнула гірське повітря на повні груди, на мить забувши про свою моторошну ношу. Здавалося, ніби вона з друзями просто вийшла в похід.

Стежка була доволі вузька, тож вони йшли по одному. Ада йшла передостанньою, замикав колону Давид. Ада не мала належної фізичної підготовки, і, хоч як намагалася тримати бадьорий темп, вони вдвох трохи відставали.

— Хотів би я просто вийти отак із тобою в похід, — Давид полоскотав їй шию якоюсь травинкою. Ада всміхнулася, бо він, здавалося, прочитав її думки.

— Я теж. Якраз думала, що це скидається на туристичну вилазку.

— Так. Напевно, якби нас хтось побачив, то так і подумав би, — він поглянув на друзів попереду. — Адо, коли все закінчиться, запрошую тебе в похід. Покажу своє улюблене місце.

— Я з радістю. Щойно мине крепатура після цього разу, — вона поправила лямки наплічника. — Поганенький з мене пластун.

Вони йшли не так довго, але Ада вже відчувала втому в м’язах, а її дихання збилося.

— То буде нескладний похід. Тобі сподобається, — Давид мав кращу підготовку, і його голос звучав рівно. Здавалося, що він на звичайній прогулянці.

Вона всміхнулася через плече.

— Хочеш, я візьму наплічник? — він легенько підняв його за ручку. Ада на мить відчула спокусу погодитися: вага зменшилася, іти стало значно легше, проте вона похитала головою.

Хлопець усміхнувся:

— Моя маленька незалежність.

— Річ не в цьому. Ви всі так багато зробили. Я теж хочу бути корисною. Стефан — мій друг, справедливо, якщо я його понесу.

Давид нічого не відповів, лише обережно відпустив ручку наплічника.

— Гей! Ромео та Джульєтто! У нас короткий перепочинок, — озирнулася до них Міра.

Ада з Давидом наздогнали друзів. Фелікс сперся на дерево, тримаючи в руці пляшку води.

— Чому ми не могли взяти сюди квадроцикли? — запитав він змучено.

— Бо далі ними їхати неможливо, — роздратовано відповів Дем’ян. — Якщо ми зупинятимемося кожні пів години, то будемо йти до вечора.

— П’ять хвилин — і рушаємо, — оголосила Лілія.

Вони посідали на свої скручені спальники, дістали воду. Міра закурила цигарку, але, зіштовхнувшись із невдоволеними поглядами, одразу загасила її об підошву.

— Які ж ви всі довбані зожники, — дівчина стала щось шукати в рюкзаку. Дістала упаковку жуйок, закинула до рота одну і запропонувала іншим. — Якщо я перейду на електронні, вам стане легше?

— Бляха, це ліс, Міро, — зашипіла Лілія. — Спробуй просто подихати.

Міра лише закотила очі й, закинувши на плечі рюкзак, попрямувала вперед. Оскільки п’ять хвилин відпочинку вже спливли, всі рушили за нею.

Дем’ян швидко всіх обігнав і знову очолив колону.

Приблизно за сорок хвилин вони дісталися вузького проходу між двома скелями. Протиснутися туди з рюкзаками на плечах і рештою речей було нереально, тож хлопці кілька разів носили речі. Ада знов нікому не віддала свій наплічник і вирішила перенести його самотужки, тримаючи однією рукою перед собою.

Вона залізла у щілину, і її одразу охопила паніка. Ада ніколи не боялася замкнутого простору, проте зараз їй здавалося, ніби гори стискаються з усіх боків. Нести кістки в одній руці було дуже важко. Спиною вона відчувала шершаву поверхню каменю. Відстань була невеликою, метрів зо шість, але час, здавалося, сповільнився.

На середині проходу Ада відчула дивну вібрацію і зупинилася. Вона злякалася, що це зсув і її зараз тут затисне. Позаду йшов Давид. Вона виставила перед ним руку і сторожко прошепотіла:

— Стій. Ти відчуваєш?

— Що таке, Адо? — хлопець зупинився і занепокоєно подивився вгору. — Що там?

— Ніби скеля дрижить.

Він приклав долоню до каменю й похитав головою.

— Усе добре. Рухайся поволі. Якби щось було, ми з Дем’яном відчули б перші.

Аделаїда зітхнула з полегшенням, зрозумівши, про що він. Брати пов’язані із силою землі, тож, безперечно, мали б зарання відчути будь-який гірський зсув і діяли б на випередження. Ада глянула нагору й побачила щось дивне: схожу на людський силует чорну пляму, що швидко зникла. Сонце сліпило, і неможливо було зрозуміти, що це було. Вона пришвидшилася й незабаром опинилася на іншому боці.

Тут було темніше. Густий туман оповив стовбури дерев. Міра з Лілією про щось перешіптувалися, Дем’ян розчинився в тумані, а Фелікс підійшов до Ади й Давида.

— Усе гаразд? Чому ви затрималися? — він стурбовано глянув на дівчину.

— Було щось дивне там, у проході. Ніби скелі вібрували.

Ада відчула на плечах долоні Давида. Він обійняв її:

— Не хотів тебе лякати, та ти декому приглянулася. Я його відігнав.

— Що? Кому? — Ада озирнулася назад, вдивляючись у темноту проходу. їй на мить здалося, що там щось зблиснуло.

— Не зважай. Тут багато кого можна зустріти.

— Це був літавець, — сказав Фелікс, дивлячись кудись їй за спину.

— Хтось із твоїх родичів? — з легким смішком запитав Давид.

— Давиде... — Фелікс похитав головою.

— Літавець? Хто це? — втрутилася Ада.

— Повітряний дух. Можливо, ти знаєш його як перелесника, — Давид перейшов на шепіт. — Спокусить тебе й закохає до смерті.

— Ти ж не серйозно? — Ада озирнулася по сторонах і помітила ще кілька проблисків поміж деревами — ніби на неї дивилися чиїсь пожадливі очі. Зовсім поруч.

— Ще й як серйозно. У цій частині лісу купа нечисті — і мавки, і літавці, і повітрулі.

Після цих слів ліс наче ожив, звідусюди долинув шепіт. Ніби всі ці істоти раділи, що про них згадали.

— Але не хвилюйся, я нікому не дам тобі зашкодити.

Ада ступила крок уперед, намагаючись розгледіти, що там у хащах, та Фелікс її зупинив:

— Аделаїдо, тримайся біля Давида. Вони не чіпатимуть нас, знають, хто ми, — він став між нею та лісом, і вона ніби вийшла з трансу. — Але твоя енергія все ще людська, от вони й активізувалися.

— Чому ви не попередили?

— Вибач, — Давид став перед нею, поруч із Феліксом. — Навіть не подумали про це. Я збагнув, що вони можуть тебе налякати, тільки коли ти сказала, що відчула щось дивне.

— Аделаїдо... — вони почули тихий шепіт, який лунав із лісу. Складно було сказати, чий то був голос — чоловічий чи жіночий. Ада ледь помітно здригнулася, подолавши бажання піти на поклик. Хлопці теж озирнулися.

— Ні, ну це вже нечувано, — лукаво всміхнувся Давид.

Він нахилився, торкнувся ґрунту кінчиками пальців і примружив очі. Від його дотику земля легенько здригнулася, пташки раптом злетіли з гілок, а ліс наповнився тихим перешіптуванням і шурхотінням. До них долинуло відлуння того дивного голосу:

— ...побачимось...

Аду пробрав мороз. Скільки ще таких відкриттів її чекає? Чому ніхто не підготував її до цього? Вона кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Ліс стих, друзі поруч. Усе добре.

— Якого біса? — до них підбігла Лілія і ткнула Давида пальцем у груди. — Нащо ти влаштовуєш цирк?

— А ви не помітили? Тут була лісова орда, всі збіглися до нас, — він вказав у напрямку дерев. — Відлякав трохи.

Лілія поглянула на Фелікса. Той ніби знітився й опустив очі. Це здалося Аді дивним, адже він нічого не робив, лише попередив її. Вона подивилася на Лілію таким самим вбивчим поглядом.

— Ви де? — почувся голос Міри з туману. — Ми знайшли сходи.

— Далі без дурниць і тримаймося купи, — Лілія суворо подивилася на Давида, а потім майже наказала:

— Феліксе, іди вперед. Тримайся біля Дем’яна. А ти — зі мною, — вона схопила Аду за руку й потягла за собою.

Давид ішов позаду, щось насвистуючи.

Пройшовши крізь туман, вони побачили вузькі кам’яні сходи, що вели вгору. Верхівка губилася в тумані. Знову довелося йти по одному. Сходинки були нерівні, порослі мохом, слизькі.

Ада вирішила не роззиратися по сторонах. Тримала в полі зору спину Лілії та дивилася під ноги. Не хотілося знову почути містичний голос чи побачити щось моторошне.

Нагору зійшли швидше, ніж очікували. Після зустрічі з лісовими духами всі були трохи насторожені, рухалися швидко, у темпі, який задавав Дем’ян попереду. Ада була така нажахана, що майже не відчувала ваги свого наплічника. Ліс немов тиснув з обох боків, а в тумані відчувалася чиясь присутність. Вона прагнула скоріше завершити цей моторошний підйом.

На вершині відкрився дивовижний краєвид. Вони опинилися в затишній місцині, оточеній горами. Це був ніби казковий сховок: з усіх боків височіли засніжені гірські піки. Перед ними розкинулося озеро сапфірового кольору, а на березі стояла маленька дерев’яна хатка. Туман залишився внизу. Тут було ясно й дихалося дуже легко. Компанія із захватом роззиралася довкола. Навіть Лілія всміхалася.

Дем’ян упевнено рушив до хатини. Підняв руку, щоб постукати, та хазяйка випередила його. Двері відчинилися. Усі інстинктивно сахнулися назад.

Визначити вік відьми було неможливо. Сріблясто-сиве волосся вибивалося з-під чорної хустки. Пальці скручені та поморщені, ніби після довгого перебування у воді. Майже на кожному — каблучка з камінням різних кольорів. Зморщене обличчя, проте очі сяють життям і силою. Таких гарних золотавих очей Ада не бачила ніколи. Відьма спиралася на гілляку, обмотану різноколірними нитками та стрічками, оздоблену маленькими дзвіночками, гірським кришталем та бурштином. На її плечах лежала довга гуня з темної вовни, а зелена спідниця була підперезана вишитим поясом.

Дем’ян позадкував із ґанку, коли відьма широким кроком вийшла й оглянула візитерів. Рухалася вона з неприродною як для свого віку бадьорістю.

— Я вас чекала, — її голос був дзвінкий, хоча в ньому чулася втома. — Показуй, — вона подивилася в бік Аделаїди й поманила її рукою.

Ада розгубилася. Вона уявляла все інакше. Думала, що вони зараз прийдуть, пояснять ситуацію, розплатяться роками власного життя й чекатимуть, поки відьма зробить свою справу. Але все виявилося не так.

— Адо, — Давид указав на її рюкзак і простягнув до нього руку.

— А, так, — вона скинула рюкзак з одного плеча, але вирішила не віддавати його хлопцеві. Натомість ступила кілька кроків до відьми й, гупнувши кістками об дерево, поставила свою ношу на сходинку. Просто до її ніг.

— Кілько? — стара трохи схилилася над наплічником і криво всміхнулася. — Ага, усі до одної. Молодці. Залишайте лахи тут, — вона вказала кудись праворуч. — І чекайте мене біля печери он там, — скручений палець указав у протилежний бік.

Усі озирнулися туди, куди вказала відьма. У скелі темніла чорна діра.

— А це? — Дем’ян кивнув у бік рюкзака з кістками.

— Із собою, — відповіла стара й зникла за дверима свого помешкання.

Дем’ян спробував узяти кістки, та Ада його випередила. Після німої суперечки поглядами він відвернувся.

— Ходімо, — Давид узяв Аду за руку. Вони звалили речі на купу, відійшовши неподалік від житла старої відьми, прихопили пакет із кров’ю Ніни та пішли до печери. За кілька метрів від входу Ада знову відчула, як простір вібрує. Шкіра вкрилася сиротами.

Всі перезирнулися. Давид та Дем’ян кивнули одне одному. Міра трималася осторонь, оглядаючи місцевість.

— Те саме місце, про яке говорять «сильне», — мрійливо протягнула Лілія і відвернулася від групи, ніби здивувавшись власним словам.

— Так, тут якась особлива магія, прадавня.

— А ще довкола знову збираються духи природи, я відчуваю їх, — Фелікс дивився кудись угору.

— Але ж тут безпечно? — Ада простежила за його поглядом і помітила швидке тріпотіння листя.

— Це найбезпечніше місце в цій країні, — відьма з’явилася нечутно, ніби виросла з-під землі. Вона пройшла повз них і зникла в темній пащі печери.

— Любонько, ходи, — її голос відбивався від стін печери й звучав гулко, хоча слова були сказані майже пошепки.

Усі перезирнулися, не розуміючи, що відбувається. А Міра, хоч і стояла осторонь, враз повернулася й зайшла за відьмою в темряву.

— Запали їх, — почулося з печери. Наступної миті її осяяло полум’я.

— Ну, що ж ви не заходите? — озвалася до них відьма.

Першим, озираючись по сторонах, зайшов Дем’ян. За ним величаво рушила Лілія. Давид та Ада зайшли, тримаючись за руки. Останнім невпевнено прослизнув Фелікс.

Печера виявилася тісною. У стінах були висічені своєрідні кишені, у яких горів вогонь. Підлога вкрита каменями різних розмірів та форм, від дрібних до величезних брил. Аделаїда сподівалася побачити щось на кшталт вівтаря, проте в центрі було просто голе місце, засипане сіном. Розмір саме такий, щоб умістити високу людину.

— Розкажіть про нього, — відьма обійшла порожнє місце й сіла на брилу навпроти компанії.

— Спочатку про оплату, — обізвалася Лілія. — Ми пропонуємо тридцять років, по п’ять із кожного.

— Он як... — відьма пробіглася своїми золотистими очима по кожному з них. — А не всі зможуть мені заплатити... — вона похитала головою.

Лілія шоковано ступила назад:

— Що ви маєте на увазі?

Міра зойкнула, брати перезирнулися, а Фелікс запустив руки у волосся. Сенс сказаного дійшов до Ади не одразу. Збагнувши, вона не змогла дивитися друзям у вічі, просто втупилася собі під ноги.

— Ви не по віщування сюди прийшли, — суворо відповіла відьма. — Розкажіть про небіжчика, — вона поглянула на Аду, ніби точно знала, що все це саме задля неї. Хай скільки людей тут було, цей хлопець важливий лише їй.

Ада відпустила руку Давида й перекинула рюкзак уперед, обхопивши його обіруч, ніби тримала плюшеву іграшку.

— Це брат моєї подруги. Він мріяв стати інженером. Сором’язливий і добрий, піклувався про своїх батьків і сестру.

І про мене теж... — вона замовкла, розуміючи, що не знає подробиць його життя. Це мала б розповідати Ніна. — Талановитий, подавав великі надії. Не вмів танцювати, — всміхнулася, згадуючи їхній незграбний танок на першій вечірці. — Його вбили. Принесли в жертву для якогось обряду.

— Та-та... — замислилася відьма. — Убили його твої друзі.

— Так, — тихо відповіла Ада. Дем’ян голосно вдихнув і, здавалося, хотів щось додати, але його випередила Лілія.

— Це було замовлення ковену. Потрібен був саме він. Його життя замість чийогось. Ми не знаємо подробиць.

— Та-та, — похитала головою відьма. — А кров?

— Ось, — Дем’ян поклав пакети на камінь біля відьми. — Це його сестри.

— Файно, — стара знов нахилилася. — Як цікаво... — пробубоніла ледь чутно.

Міра з Феліксом перезирнулися, усміхнувшись із її подиву пакетам з кров’ю.

— Тепер про оплату, — відьма підвелася й обійшла компанію, час від часу зупиняючись позаду кожного. Всі завмерли й намагалися дивитися перед собою. — Мені не тре ваші життя. Але я стала заслабка, тож ти допомагатимеш мені.

Усі озирнулися на звук голосу старої. Лише Ада знала, за ким вона стоїть. Спиною пішов мороз, а долоні спітніли. Цікаво, яка відьмі знадобиться допомога, адже в магічних справах з неї жодної користі.

— Вона не зможе допомогти. Ще навіть не проходила ініціацію, — озвалася Лілія. Ада з полегшенням кивнула. Вперше вона була згодна з Лілією. — Візьміть мене чи Міру.

— Ет! Ні-і-і, — почувся скрипучий смішок. — Тут допоможе лише вона. Але, дівко, чому марнуєш свій дар? — вона обійшла Аду і стала навпроти.

— Так вийшло. Я жила собі й навіть не уявляла, що маю якийсь дар.

Відьма знову засміялася й обвела всіх поглядом.

— Матиму, знач, двоє помічників. Ти, — вона вказала на Дем’яна. Той одразу ступив крок уперед і поглянув на Аделаїду. — Інші виходьте й не заважайте нам. Якщо хто зайде й завадить мені, — останні слова вона загрозливо розтягнула, — ніц уже не вийде, а ця місцина поповниться бентежним духом.

— Ні, ні. — Ада обернулася на голос Давида й зустрілася з ним поглядом. — Я допоможу, буду з нею. Ми разом.

— Він, — відьма знову вказала тремтячою рукою на Дем’яна. — Це має бути він.

Міра штовхнула Лілю ліктем убік.

— Нехай, усе буде добре, — Ада стиснула Давидову долоню. — Не хвилюйся. Я знаю, що ти поруч.

— Ходімо, — гукнув Фелікс і рушив до виходу. Дівчата, що стояли, ніби зачаровані, ожили від його голосу й попрямували слідом.

— Скільки часу це все займе? — Давид не відпускав руки Аделаїди.

— До сходу сонця вправимося, — стара відьма знову обійшла порожнє місце й сіла на той самий камінь, спершись на палицю. — Там біля входу стоїть брила, зачини нас, хлопче.

— Мені це не подобається, Адо, — схвильовано сказав він.

— Усе буде добре. Ми не можемо здатися, коли вже тут! Тим паче ви мені обіцяли, — вона зустрілася поглядом із Дем’яном.

— Я подбаю, щоб із нею все було гаразд, Давиде.

Давид сердито поглянув на брата.

— Я маю зачинити вас усередині. Якого хріна?

— Сам знаєш, скільки завжди умовностей у тих ритуалах.

Я зможу зрушити його, якщо знадобиться.

— Давиде, — Ада притулилася до нього. — Ми вже тут.

Я зроблю все, що маю зробити. Не ускладнюй. Будь ласка.

Відьма легенько постукала палицею об камінь, ніби сигналізуючи, що Давиду час забиратися.

Хлопець роздратовано вдихнув, обійняв Аделаїду, поцілував її в кутик губ і не озираючись вийшов з печери. Почулося скреготіння каменю об скелю. Печера наповнилася тишею, яку переривало лише стукотіння палиці та потріскування вогню.

Ада перезирнулася із Дем’яном. Вона відчувала неабияке хвилювання, залишившись із відьмою майже сам на сам. Те, що вони були зачинені ззовні, не додавало спокою. Ада міцніше стиснула в тремтячих руках наплічник. Дем’ян ступив крок до неї, легенько торкнувся плеча. Стало спокійніше. Вона подумки подякувала.

Відьма дістала зі складок свого вбрання невеличку ступу, товкач і маленький посріблений ніж. Виклала все це на камінь, поруч із пакетами з кров’ю Ніни.

— Висип кістки сюди, — вона вказала на місце в центрі печери.

Ада, знову перезирнувшись із Дем’яном, стала навколішки й обережно виклала кістки з наплічника. Її охопив жах, хоча вона несла кістки всю дорогу, чула їхній стукіт. Але тримати їх зараз у руках було так тоскно й моторошно, наче вона торкалася чогось потаємного, найінтимнішого.

— Ось так, — відьма теж опустилася на коліна навпроти дівчини. Узяла череп Стефана й поклала його зверху, де й мала би бути голова. Аделаїда згадала, який вигляд має скелет, і вже подумала, що вони зараз розкладатимуть кістки у правильному порядку, але відьма просто розрівняла їх руками.

Взяла одну маленьку кістку й поклала її на камінь. З неприємним скреготом провела по ній ножем, відколола маленький шматочок і кинула в ступу. Залишок, здається, фаланги вона без зайвих церемоній жбурнула до купи кісток. І жестом наказала підійти до неї.

— Треба твоя кров, — вона схопила дівчину за руку. Ада інстинктивно смикнулася, але марно — хватка старої була залізною, хоча її пальці тремтіли від старості. — Зовсім, — відьма потягла її руку до себе, — капку, — завела її над ступою. Ада кивнула, погоджуючись. Стара полоснула ножем по долоні, розтинаючи шкіру по лінії життя.

З уст Ади зірвався короткий вереск болю та шоку. Вона очікувала проколу подушечки пальця чи чогось такого, а не того, що їй поріжуть руку. Її накрила хвиля нудоти, кінцівки заніміли, по тілу пробігло неприємне тремтіння. В очах потемніло. І цієї миті її підхопили сильні руки Дем’яна. Вона обіперлася на його груди спиною, заплющила очі й притиснула порізану руку до светра. Головне — утримати контроль над власним тілом і не зомліти.

Дем’ян обережно підвів її до одного з каменів і допоміг сісти. В очах розвиднилося, і вона прошепотіла:

— Дякую.

Він став на коліно і взяв її руку, щоб оглянути поріз.

Накрив рану долонею — і біль майже вщух. Тоді задер своє худі, вхопився за край футболки й відірвав довгий шматок тканини по колу. Перев’язав рану. Ада була йому неймовірно вдячна. Нудота відступила. Руки та ноги знову наповнилися силою. Вона підвелася.

Відьма встромила ніж у землю й, набравши невелику купку, кинула її в ступу. Потім плюнула туди ж. Аделаїда скривилася. Дем’ян зосереджено стежив за діями відьми, час від часу поглядаючи на Аду.

— Ми використовуємо всі сили природи, — відьма нахилилася і взяла невеличкий камінець та кілька соломинок. Поламала їх, приставила ніж під кутом до ступи та кресонула камінцем по лезу. З’явилися іскри, від яких у ступі розгорілося полум’я.

Стара дочекалася, поки солома зітліє, а тоді розмішала товкачем вміст ступи.

— Ви молоді, сильні, все вийде, — пробурмотіла вона, нахилившись до черепа Стефана.

Відьма вмочила пальці в ступу й залишила на черепі відбиток. Потім жестом покликала Аделаїду.

Ада повільно підійшла. Тепер вона вже знала, що можна очікувати чого завгодно. Відьма знову занурила пальці в ступу, побовтала ними й залишила на лобі дівчини такий самий відбиток. Аду знову накрила хвиля нудоти, але вона не подала знаку. Вирішила, що витримає все. Треба просто трохи потерпіти.

— Тобі буде боляче. Дуже, — залишок зі ступи відьма розтерла по своїх долонях. — Але запам’ятай, — не можна кричати. Ні зойку! — вона тицьнула покрученим пальцем на Ади-ні губи. — Якщо налякаєш його душу, вона назавжди залишиться блукати в цьому лісі.

Ада кивнула.

— А ти допоможеш їй, — вона вказала на Дем’яна. — Візьмеш стільки болю, скільки зможеш.

Дем’ян кліпнув і знову підійшов до Ади впритул.

— Мені доведеться торкатися тебе — прошепотів він їй на вухо. — Як тоді, в кафе, коли в тебе боліла голова.

— Добре, — Ада пригадала, що тоді він повністю позбавив її болю, так само як і зараз із порізаною рукою. Але як це впливало на нього? Що він відчував?

— А тобі не буде боляче? — схвильовано запитала вона.

Він не відповів. Лише на губах з’явилась тінь усмішки.

— Не хвилюйся щодо цього,— простягнув їй руку. — Давай отак.

Ада кивнула й обережно вклала свою долоню в його.

— Ми готові, — сповістив він стару.

— Айно... — відьма вилила кров із пакетів просто на купу кісток та опустилася навколішки біля черепа Стефана. — Пам’ятайте: не кричати! Навіть не говоріть голосно. До мене звертатися теж зась! Усе одно не відповім.

Вона поклала руки обабіч черепа й заплющила очі. Ада не знала, чого чекати. Вона не уявляла, що потрібно робити й чим здатна допомогти. Усе це здавалося якимось безглуздям. Кров’яна рідина на її лобі застигла, шкіру неприємно стягнуло, і те місце почало свербіти.

Неможливо було сказати, скільки часу минуло, аж ось відьма видала легке протяжне мугикання. На стіні за старою Ада помітила якусь тінь.

— Дем’яне, — прошепотіла вона й озирнулася до хлопця. — Мені здалося...

Договорити не встигла, — її збив з ніг гострий біль. Здавалося, голова зараз вибухне. Ноги стали ватяними. Вона заточилася і впала б, якби Дем’ян її не підхопив.

Хвиля болю зникла так само раптово, як і з’явилася. Ада поглянула на Дем’яна.

— Усе гаразд, — прошепотів він ледь чутно.

Що ж, біль був жахливим, але Ада витримала й не закричала. Вона поглянула на відьму. Та хиталася, не перестаючи бурмотіти. Позад неї знову щось заворушилося. На стінах уже була не одна тінь, а десятки. Вони рухалися, тремтіли у миготінні вогню.

Ада сіпнулася, — біль раптово повернувся. Тепер боліли ноги. Здавалося, хтось ізсередини вгризався в її суглоби, кістки, м’язи. Дем’ян миттєво зреагував, обійняв її, притиснув до себе. Стало трохи легше. Ноги викручувало так, наче м’язи розриваються і зростаються наново, а кістки ніби дробили в жорнах.

На очі навернулися сльози. Ада замружилася. Хотілося кричати, та вона трималася. Не могла дозволити собі зірватися. Завдяки Дем’яну вона витримає. Біль ставав стерпним; здається, вона почала звикати до нього.

— Адо, — хлопець поплескав її по плечу.

Вона розплющила очі й побачила, що кістки рухаються і складаються на свої місця. Стопи, гомілки та стегна вже лежали де треба. Біль підіймався тілом дівчини все вище. Вона зрозуміла, що заболить далі. І тільки це знання допомогло стримати вереск, що мало не вирвався з неї. Низ живота й поперек охопила хвиля судом. Дем’ян міцно тримав її, притискаючи до грудей.

Темрява в печері згущувалася. Страхітливі тіні, що танцювали свій моторошний танок, поглинали майже все світло.

Біль не відступав, повз тілом угору, викручуючи кожен м'яз, кожну жилку. Ада закинула голову й дивилася в пітьму. Коли пазурі ломоти торкнулися її ребер, вона тихенько зойкнула й майже зомліла.

— Тс-с-с... — Дем’ян провів руками по ребрах, допомагаючи їй. — Ні-ні, ти не кричатимеш від болю, — він прошепотів їй це просто у вухо. — Не в моїх руках.

Черговий спазм піднявся вище, і в очах знову потемніло. Тепер розривалося серце. Ада притиснула до нього руку й подивилася на Дем’яна. їй хотілося волати, благати про допомогу. Ставало все гірше, і вона затулила рота рукою, стримуючи зойк.

Навколо згустилася темрява. Вогонь майже згас, тіні були повсюди. Скелет Стефана вже повністю склався докупи й обростав червоними м’язами, судинами, слизькими органами. Вени тягнулися до серця й коли дісталися своєї мети, біль сягнув апогею.

Дем’ян накрив Адину руку своєю, підставив передпліччя й прошепотів:

— Кусай.

Вона не вагалася, адже тієї ж миті її серце немов хтось стиснув у кулаці.

Від болю вона маже знетямилася. Жах поглинув її. Все тіло стало відкритою раною. Кожен міліметр шкіри штрикали голки. Аделаїда опам’яталася, коли відчула присмак крові в роті. Вона прокусила Дем’яну шкіру. Це усвідомлення повернуло її до реальності. Біль повільно відступав. Вона тремтіла й була вся мокра від поту та сліз. Волосся прилипло до обличчя.

— Гей, — Ада озирнулася на знайомий шепіт і зустрілася із занепокоєним поглядом блакитних очей. — Ти молодець, — він витер їй сльози. — Ти впоралася.

Вона жадібно й глибоко дихала, намагаючись прийти до тями. Але виснаження й гостра вразливість після випробування тримали її в полоні. Слабкість у руках і ногах нагадувала, скільки сил забрав ритуал.

— Ми, — слова давалися важко, язик майже не слухався, — впоралися.

Дем’ян змучено всміхнувся. Прибрав волосся з її обличчя й поцілував у скроню. У цьому було стільки цілющої ніжності, що Ада заплющила очі й безсило сперлася на нього. Вони були брудні, в землі, в крові, мокрі від поту. Та, схоже, все пройшло як треба. Перед нею лежало справжнє тіло. З плоті та крові, хоч і без ознак життя.

У напівтемряві Стефан здавався порцеляновим. Ада відчула порив торкнутися його. Простягнула руку й одразу відсмикнула назад. Тіло було холодним, як каміння в цій печері. Вона зустрілася поглядом з відьмою.

— Теперка геть звідси, — вона дивилася на Аделаїду, але зверталася до Дем’яна. — Відкриєш нас, коли я покличу.

Хлопець звівся на ноги, проте не зрушив з місця.

— Все позаду, болю більше не буде. Тепер тільки чекати. Іди.

Дем’ян ще кілька секунд дивився на Аду. Вона відчувала його хвилювання. Та вже не боялася. Сили поверталися, і вона самими губами прошепотіла: «Іди». Він розвернувся й пішов до виходу. Ада помітила, як кілька тіней ковзнули за ним, простягаючи свої примарні руки, та, майже торкнувшись, відсахнулися і стрімко повернулися на стіни.

Почувся скрегіт каміння. Ада очікувала, що за ним у печеру проб’ється світло, але цього не сталося. Значить, уже вечір чи ніч.

Знову скрегіт — і їх поглинули тиша й темрява, адже вогонь згас. На мить Аделаїда злякалася, серце шалено закалатало.

— Зараз, зараз, слухай, — пролунав голос відьми.

Спершу дівчина не чула нічого, крім дзвінкої тиші, яка тиснула на неї з усіх боків. А потім цю тишу розітнув слабкий подих. Тепер їх знову було троє в печері. Вогонь ожив. І Аделаїда побачила, як груди Стефана здіймаються й опускаються.

У МІСЯЧНОМУ СВІТЛІ

Давид почувався пригніченим. Поки його дівчина з братом в тій печері, він мусив ставити намети й вислуховувати нескінченне ниття Лілії. З наметами допомагала Міра. Від

Фелікса, очікувано, не було ніякої користі. Давид помітив, що той дуже хвилюється через присутність лісових духів, яких тут було чимало.

Щойно вони вийшли з печери, мавки та повітрулі оточили її з усіх боків. Трохи далі він помітив того перелесника, якого вони зустрічали дорогою сюди. Мерзенні створіння. Давид здогадався, що вони тут у полоні. Не можуть вибратися за межі володінь відьми. Колись вони вільно жили в лісах, подеколи нападаючи на необачних людей. На тих, хто піддався їхнім чарам.

А чарам цих істот важко було не піддатися. їхня природа дещо схожа з тією магією, що підвладна відьмам, але їхня суть руйнівна. Зазвичай відьом вони не зачіпають, але ковен чудово знає, наскільки ці істоти небезпечні. Зрештою, Давид розумів переживання Фелікса і дуже непокоївся за Аду. Вона була серед них найвразливішою.

Лілія не розуміла, чому відьма обрала саме Аду для допомоги, і хвилин двадцять озвучувала причини, чому ритуал приречений на провал. Давид закінчив з наметами і, прагнучи тиші, відійшов помилуватися озером. Спокійна блакить заворожувала. Він мав своє улюблене місце в горах, яке, хоч і не було настільки красивим, загалом скидалося на мініверсію цього зачарованого куточка. Саме туди він уже тривалий час планував відвезти Аду. Та дні минали, а погода тільки погіршувалася.

Він також не розумів, чому стара відьма обрала саме Аду. Вона ще не пройшла ініціації, не знала нічого про відьомство і, що найгірше, приваблювала тих почвар з лісу. Вони обліпили печеру ззовні, припавши до каменю, наче могли щось почути крізь його товщу.

Давид теж підходив до входу, проте нічого не відчув. Його дратувало, що там із Адою його брат, а не він. Це вже вдруге Дем’ян опинявся поруч, коли він не міг. Зрозуміло, що ритуал не з легких. Можливо, Ада має якісь приховані здібності, що доповнюються здібностями брата, тому найкориснішим для неї був саме Дем’ян. Але як би він, Давид, хотів зараз бути там, підтримувати її та захищати. Власне, він мало чого прагнув так сильно.

Хлопець сів на нагріте сонцем каміння під розлогим деревом, згріб у жменю купку камінців і почав жбурляти в озеро.

Він уже кілька разів ловив якісь надто тужливі погляди свого брата на Аделаїду. Ще навіть до тієї ночі, коли вона втекла. А ота самовіддана поїздка за нею взагалі була тривожним сигналом. Вони з Дем’яном не були особливо близькі — не ділилися мріями, бажаннями, переживаннями. Проте Давид довіряв братові.

Ще один камінець розрізав поверхню озера. Хлопець усміхнувся. Гріла думка, що брат не знає всього. Одного дня він його здивує. Із самого дитинства Дем’ян опікувався ним. Навчив кататися на велосипеді, плавати та навіть грати у волейбол, що врешті стало вагомою частиною його життя.

Дем’ян часто забирав його біль після тортур Вікторії. Був у всьому прикладом для наслідування і брав на себе найскладніші завдання ковену. Так, Давид любить брата. Але якщо той має наміри щодо його коханої, то що це, як не зрада?

Давид жбурнув останній камінчик у воду й запустив пальці у волосся. Сонце наближалося до краю гори. Він має поговорити з Дем’яном, коли випаде слушна нагода. Брати завжди знаходили спільну мову, тому він просто спробує прояснити ситуацію, щоб не ятрити себе. Важких думок йому вистачало й без того.

Скоріше б усе це закінчилося, і так, щоб кожен зміг би отримати бажане. Якщо сьогодні все минеться добре, він організує ідеальне побачення для Аделаїди. Спокутує те, що його не було поруч, коли був так потрібен їй. Нарешті вони набудуться вдвох.

Він просидів біля озера, поки останні промені сонця не сховалися за гору, а тоді повернувся до імпровізованого табору.

Два намети кольору хакі стояли на невеликій відстані одне від одного, освітлені великим вогнищем.

Біля багаття сиділи дівчата, про щось перешіптуючись. Міра гралася вогнем, перекидаючи його з однієї руки в іншу. Фелікс медитував трохи віддалік. Придивившись, Давид збагнув, що хлопець завис у повітрі за кілька сантиметрів від землі. Дуже зручно, якщо не маєш килимка.

— Є новини? — він кивнув у бік печери.

— Жодних, хіба що духів побільшало, — відповіла Міра. — Щось їх туди так і тягне.

Давид знову підійшов до входу в печеру. Притулив долоню до кам’яного заслону, заплющив очі й зосередився на своїх відчуттях. Камінь озвався на дотик легким поштовхом, проте більше нічого. Ані звуку, ані видінь, як зазвичай. Якби він не знав, що в печері точно є люди, то вирішив би, що там порожньо.

Давид розплющив очі й побачив перед собою бліде обличчя з великими тьмяно-зеленими очима. Він відсахнувся. Зі скелі, наче ящірка, спускалася мавка, розглядаючи його.

Він відступив на кілька кроків. Примарна дівчина не рухалася. На ній не було одягу, бліда, аж зеленувата, шкіра ніби світилася зсередини. А її спину покривала майже прозора блискуча плівка, крізь яку проглядалися нутрощі. Він замислився, чи не хотіла вона щось сказати йому.

— Що таке? — він підійшов ближче. Її очі трохи звузилися. Вона прошипіла щось нерозбірливе і втекла, сховавшись за скелею.

Давид знизав плечима. Нічого іншого від цих створінь він і не чекав. Він втомився й заліз до намету трохи подрімати, щоб згаяти час. Важко було стримати бажання не ввірватися до печери. Десь усередині, крім обурення та ревнощів, прокинулася тривога: а що, як щось пішло не так і їм потрібна допомога?

Але він швидко опанував себе. Якби щось сталося, Дем’ян знайшов би спосіб покликати його. Із цими думками Давид ліг на спальник, підклавши під голову куртку.

Його розбудив шурхіт. Щойно очі звикли до світла, він побачив Дем’яна. Брат мав такий вигляд, ніби програв у бійці:

брудний, стомлений, закривавлений. Порвана футболка, а в руках брудне худі.

— Де Ада? — Давид враз підвівся на ноги.

— Тут її нема, — у властивій йому стриманій манері відповів Дем’ян. Хлопці стояли один навпроти одного. Зрештою старший брат ліг на вільний спальник і поклав руки під голову.

— Що там сталося? — Давид дивився на нього зверху вниз.

Він не знав, що й думати.

— Це дуже складний ритуал. Я навіть не усвідомлював, наскільки втомився, аж поки не вийшов.

— Де Ада? — знову спитав молодший брат.

— Дякую, що поцікавився, як я, брате, — примружив очі Дем’ян.

— Дем’яне, якого біса? Ти можеш нормально відповісти?

Той пирхнув і випростався.

— У нас є вода?

Давид подав йому пляшку й сів навпроти.

— Усе добре, вона розумничка й з усім упоралася. Стара сказала, що тепер тільки чекати. Вони залишилися там.

Давид розвернувся до виходу, але його брат, незважаючи на втому, блискавично опинився поруч і зупинив його.

— Туди не можна. Вона дасть сигнал, тоді ми відкриємо.

— Гаразд, — Давид знітився. — То як ти? Це що... — він звернув увагу на братову руку. На шкірі чітко виднілися сліди зубів. — Вона що, тебе вкусила? — у голові з’явилися картинки, як Ада торкалася його шкіри своїми губами! Злість та ревнощі розїдали нутро.

— Довелося. Інакше б вона закричала або прокусила власний язик. Така собі перспектива, — Дем’ян знову вмостився на спальник і коротко розповів про ритуал.

— Яка жесть. Виходить, відьма на час ритуалу зв’язала її душу з душею Стефана. Не уявляю, як вона витерпіла ті муки.

Дем’ян лише гмикнув.

Давид, мить повагавшись, усе ж почав:

— Дем’яне, я хотів поговорити.

Той розвів руками, ніби запрошуючи до розмови.

— Мені здалося, що ти проявляєш забагато цікавості до Аделаїди.

— Мг... — єдине, що пролунало у відповідь. Брат дивився у стелю.

— Бляха, не ігноруй мене! Я серйозно.

Втомлений і брудний Дем’ян подивився на брата.

— І що? — їхні погляди зійшлися в мовчазному протистоянні. Але якщо в молодшого очі палали люттю, то старший навіть не приховував насмішки.

— Що — і що? — роздратувався Давид.

— Якщо й проявляю цікавість, що з того? — Дем’ян підвівся і глянув на молодшого брата згори вниз, підвівши гостре підборіддя. Давид першим відвів погляд.

— Якщо ти не помітив, ми з Адою зустрічаємося!

Йому варто опанувати себе, але це ж Дем’ян. Він із дитинства його провокував.

Брати могли зчитувати емоції, почуття й думки одне одного, але Дем’ян завжди вмів закриватися. Та зараз це не спрацювало, Давид чудово знав, що відчуває брат до його дівчини.

Якби Дем’ян тільки знав, що в мистецтві приховувати почуття сам став його вчителем. Багато років Давид тренувався й теж навчився закриватися. Якби ще вмів стримувати свої емоції так само майстерно. Але нічого — усьому свій час.

— Слухай, до чого ця розмова? — холодно запитав Дем’ян. — Що ти від мене хочеш?

— Дем’яне, я просто хочу поговорити відверто. Я справді закоханий у цю дівчину і не хочу, щоб ти робив те, що робиш.

— Що саме? — Дем’ян запитав ледь чутно.

— Оце все, — Давид розвів руками. — Щенячі погляди, думки про неї, нічні поїздки. Пів ночі на мотоциклі, серйозно?

— Я пообіцяв їй допомогти. І дотримаюся своєї обіцянки. У тебе все? — Дем’ян скуйовдив волосся та рушив до виходу з намету.

— Ні. Я сам у змозі їй допомогти. Не смій мене недооцінювати.

Старший брат лише закотив очі.

— Послухай, — Дем’ян різко ступив назад. — Дуже мило, що ти сприймаєш Аду як останній пиріжок на тарілці, але мене не втягуй у це. Я роблю лише те, що потрібно для нашої справи, — і вийшов геть із намету.

Давид пнув спальник та вилаявся. Відвертої розмови не вийшло. Здавалося, стало тільки гірше. Та принаймні він переконався, що не помиляється. І його брат уже не такий сильний, він може пробитися крізь його захист. Дем’ян навіть не уявляє, як багато Давид працював над собою. Що ж, нехай ходить за Адою зі щенячою відданістю й мучиться. Це ні на що не вплине. А Давид навчиться ладнати з цим. Вони трохи подратуються один на одного, та зрештою помиряться. Так завжди було.