Телефонна пригода

І ми вертаєм

На роботі — Сцілла і Харібда.

Вдома — дружина й теща.

У школі синок теж наакселератив.

Куди подітися змученій душі? Мамо!

— Здрастуй, синку! Здрастуй, манюнє!

(У манюнього довоєнна метрика і центнер живої ваги).

— Здрастуй, мамо! Втомлений, як віл. Голодний, як вовк. Спати хочу, як ведмідь.

— Ах ти ж, мій зайчику! Ух ти ж, мій побігайчику!

— Вибач, мамусю, я одразу ляжу…

— Ручки вимий. Від мікробів…

— А! Вже мию.

— Тепер борщику, борщику!

— Я їв борщ.

— Де?

— На роботі в буфеті.

— Хіба то борщ? То бовтанка на мазуті. Сьорб… Сьорб…

— Геніально!

— Це ти нарошне, щоб матір похвалити.

— Не борщ, а симфонія!

— Невже прісний?!

— Що ти! Шедевр!

— Завжди мене перехвалюєш. Може, сметани додати, часнику накришити?

— З борщем повний порядок.

— Бери пиріжки.

Плям… Плям…

— Рахат-лукум!

— Невже не допекла?!

— Що ти! Такі пиріжки і в раю не подають.

— Нарошне хвалиш, щоб мені приємно…

— Слово честі!

— Сіль не сип, не сип сіль!

— Я люблю сіль!

— Від солі капіляри. Дуня з третього під'їзду від капілярів померла. Пам'ятаєш тітку Дуню? Зі мною в госпіталі працювала…

— Пам'ятаю. Ледь мені вухо не скрутила…

— Було за що. Ти її в сорок п’ятому мессершміттом обізвав.

— Каюсь, але точно. По-перше, гостроноса, по-друге, на кожного холостяка-фронтовика пікірувала…

— На холостяків можна… Вогонь-дівка була! Тепер таких нема. Сирок бери…

— Терпіти не можу…

— А ти з ягідкою… Сирок — перше діло для мозкової діяльності.

— Пивка б для мозкової…

— Від пива водянка… Дядька Сашка пам’ятаєш з п’ятнадцятої квартири? Помер від водянки.

— Від водярки…

— Нащо так? Нащо наговорюєш на людину?

— На мене теж наговорюють…

— А хіба від цього ти гіршим стаєш? До людей будь привітним… І роби. Робота сама за тебе скаже.

— Будь певна, мамо…

— А я певна. Тільки гарячий ти, викапаний батько…

— Холоднокровних і так багато розплодилося.

— Аби не байдужих. Пам’ятаєш, батько говорив: справжній звір — байдужий звір.

— На все життя запам’ятав.

— Ой, у тебе повіки склеплюються! Бідна дитина! Спатоньки, спатоньки!

— Уф! Уже сплю.

— Зніми шкарпетки. Шкарпетки зніми! Нейлон пори закриває!

— Зняв, уже зняв.

— Тобі не дме?

— Ти що!

— Дме! Зараз ковдру принесу.

Хр… Хр… Хр-р-р…

— Так! Підіткну ковдру…

— Мамо, я вже сплю.

— Спи. Я кватирку зачиню…

— Уф… Хай повітря…

— Буде протяг. У тебе носик слабий… Ось візьму табуретку і…

— Мамо! Не лізь під стелю. Сам закрию.

— Спи! Ти не вмієш…

— Не лізь, кажу! Бо торохнешся…

— Все, закрила. Спи. Подушка низько…

— Хай… Я люблю низько…

— Ніжки підібгав… Простягни. Хай від голови кров відливає. Так. А під голову ще подушечку…

— Я сплю…

— Спи, спи… Тверда подушка. Принесу м’яку. У мене є з гагарячого пуху…

— Ма-мо!

— Ти спи. Це я до себе кажу. Молоді, а вже нерви…

— Спа-а-ти хочу… Вмер… Нема мене…

— Може, пустирнику? Зразу й заснеш…

— Да-ай поспати… Кінчаюсь…

— Спи, спи. Я мух відганятиму. Кляті мухи. Звідки вони налітають? До війни стільки не було. Киш! Ш-ш-ш…

Хр… Хр… Хр-р-р…

А сон легкий: теща дає прочухана дружині; син вправляє мізки моєму шефові; дружина й шеф повзуть до люльки, з якої стирчать мої бакенбарди; колисають мене; цілують в обидві щоки…

— О, вже прокинувся! Тільки приголубила, а ти прокинувся.

— Спасибі, мамо. От врізав по сну!

— Хіба то сон? Передрімнув дві годинки.

— Ну? То я побіг!

— Вимий ноги. Ноги вимий!

— У мене сьогодні день миття голови.

— Ніякої гігієни у цих дітлахів…

— Я пожартував…

— Гарні жарти! Двічі на день мий ноги. Від цього і голова свіжа…

— Та мию. Вже мию.

— А тепер узвару випий. Випий узвару! Це від серця. Бери мед. Мед бери! Мед від голови допомагає… Ось авоська — тут фрукти, цукерки, квіти. Невісточці та онучку. А онучку ще гарну футболку дістала…

— Знову переплачувала?

— А де Ясь дістане таку футболку?

— Спасибі, мамо! Золото ти наше!

— Завжди перехвалюєш… Телеграму твою всім читала. На мої іменини. Дядьку Паші читала, пам’ятаєш його? З батьком в одній роті був, без руки повернувся… Ліді, Лізі, Мар’яні, Мотрі читала, бабі Жені читала…

— Нащо, ма?

— Як нащо? Як не поділитися? Не чужі — сусіди. На руках тебе малого носили… Просльозилися… Слова такі знайшов: «Живіть, рідна, сто літ, а біля вас і ми проживемо…»

— Заспокойся, мамо. Ви живі-здорові, то й ми куми королю.

— Ти бабі Жені склади телеграму… Душевну… В понеділок її день, а вона одна-однісінька…

— Складу, мамо.

— йди, синку, Не гнися. На повен зріст іди…

Йду. І друзі поруч. І сонне не заходить.

Ех, випередив поет:

Умри, сатирику! Краще не скажеш.