Телефонна пригода

Виховний момент

— Івасику… Івасику, вставай!

— Ух… Ще рано… Спатоньки хочу…

— Прокидайся, бо хлюпну води!

— Ой! Встаю, встаю… Дай пиріжок!

— Ось тобі по руках, невмивахо! Марш митися!

— Бр-р-р… Знову гарячої нема…

— Гартуйся! Зубки почистити не забудь!

— Емаль стирається, треба яблуками зуби чистити…

— Не знаю, як емаль, а штани ти стер… На тебе не напасешся! Ні, щоб тихо сидіти, либонь, крутишся-вертишся…

— А на сорочці… той… чорнила нема?

— Ой, лишенько, звичайно, є, промокашка нещасна! Вуха шатир — там, мабуть, чорнильні озера.

— Все! Помився! Чистий аж бридко…

— Не колупайся в носі! Вчиш тебе, вчиш…

— То я думаю… Думаю з пиріжків почати…

— Ага! Циганське весілля обійдеться без марципанів… Поклади пиріжок! Берись за манну кашку… Ну! Ложечку за себе, ложечку за мавпу…

— Бр-р-р… Що я — маленький?

— Дурненький…

— Чого ти, чого?

— А того! Цукерки нишком з шафи потяг?

— Взяв…

— Не взяв, а поцупив!

— Чого ти, чого?

— А того! Не тягни капусту рукою — виделка є.

— Я пішов…

— А що сказати треба?

— Спасибі!

— Будь ласка!

— Що я забув?

— Звичайно, портфеля. Забудько!

— Набрид той портфель — зошити, підручники…

— Івасику! Щоб я цього не чула!

— Добре, добре…

— Обережно через вулицю… На зелене світло…

— Та знаю! Побіг, бо сам директор сьогодні на дверях чатуватиме…

— Дожилися! Вже до науки вас палкою заганяють!

— Біжу!

— Щасливо, Івасику!

Івасик, а коли офіційно, — кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський, — поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.