Двоє в барі, який не відвідував Хемінгуей


Двоє дядьків, видублених вітрами і сонцем, зайшли до бару субтропічного пансіонату «Колгоспний аграрій».

«Селяни», — визначив бармен. Але нічим не виказав свого подиву.

Селяни вперлися на почесні місця за стойкою. Якраз навпроти бармена.

— Добре сідало, — сказав русяво-сивий, фундаментально вмощуючись на гвинтовому сидінні.

— Ти схожий на орла, дорогий, — схвалив чорняво-сивий.

— Може, на курку?

— Як мінімум, на бойового кочета, дорогий.

— Ти втішив мене, Іраклію, — сказав русяво-сивий.

— Твоя втіха — моя втіха, Остапе, — відповів чорняво-сивий, виконавши оберт на сідальному механізмі.

— Закусимо, Іраклію?

— Ти читаєш мої думки, Остапе.

— Поруч із пансіонатом функціонує їдальня, — повідомив бармен.

— Я поважаю їдальні, які функціонують, — сказав Остап.

— Чудова їдальня, — сказав Іраклій,

— Особливо мухи, — сказав Остап.

— Чудові мухи, — підтримав Іраклій.

— І черга, — сказав Остап.

— Чудова черга, — потвердив Іраклій.

— Як на елеваторі, — сказав Остап.

— На елеваторі менша, — заявив Іраклій.

— Там і мухи менші, — сказав Остап.

— Там не мухи, а якісь ліліпути, — погодився Іраклій.

— Інша справа в їдальні.

— Ніякого порівняння, дорогий!

— Ви з нашого пансіонату? — поцікавився бармен.

— Ти з нашого пансіонату, Остапе? — поцікавився Іраклій.

— У мене є деякі підстави позитивно відповісти на твоє питання, Іраклію.

— Я вірю, тобі, дорогий, як собі.

— Ти порадував моє серце, Іраклію.

— Ми з нашого пансіонату, — повідомив бармена чорняво-сивий.

— Хіба ми не схожі на завсідників «Колгоспного аграрія»? — спитав русяво-сивий.

— Серпень — не сезон для селян, — ухильно відповів бармен.

— Кому потрібен цей серпень? — підтримав Іраклій.

— Моє тіло проситься в лютий, — сказав Остап.

— Грудень теж має свої принади, дорогий.

— Тільки лютий! — затявся Остап.

— У лютому фрукти, — згадав Іраклій.

— Навіть сухофрукти, — сказав Остап.

— Саме їх я мав на увазі, дорогий.

— А лютневі дощі?

— Чудові дощі!

— Вони назавжди залишаться у моєму серці!

— І в попереку, дорогий.

— Чудовий сезон!

— Сезон для селян.

— Все чудове — селянам, — сказав Остап.

— Що будемо? — перебив бармен.

— Що будемо? — повернувся Остап до Іраклія.

— Що будемо? — повернувся Іраклій до бармена.

— Коньяк, шампанське, «Гурджаані», — повідомив бармен. — Горілки нема.

— Нема горілки, Остапе!

— Горілка є в їдальні, — сказав бармен.

— Чудова їдальня! — сказав Іраклій.

— Чудові мухи, — сказав Остап.

— Чудова горілка, — сказав Іраклій — Чому ти не любиш горілку, Остапе?

— Люди кажуть, що коньяк корисніший.

— Вір людям, Остапе!

— Я вірю їм, Іраклію!

— Правда?

— Свята правда, друже.

— Ти віриш, що я теж їм вірю, Остапе?

— Я вірю тобі, як собі, Іраклію.

— Добре вірити людям, дорогий! Візьмемо коньяк.

— І шампанське. — сказав Остап.

— Як? Хіба я не замовив шампанське?

— Ти замовив, але подумки, Іраклію.

— Бармен має вгадувати думки клієнтів, Остапе.

— Якщо він справжній бармен, — сказав русяво-сивий.

Бармен позеленів.

— Важко вивчитися на справжнього бармена, Остапе.

— Важко, але вивчаються.

— Вивчаються робити коньяк із портвейну за горілки.

— Приємно чути.

— Але не пити.

Бармен зашарівся,

— Коньяк, шампанське, «Гурджаані», — замовив чорняво-сивий.

— Чи не забагато? — спитав бармен.

— Ми візьмемо ще, — заспокоїв русяво-сивий.

— Між іншим, — заявив бармен, відкорковуючи пляшки, — за навантаженням наша професія прирівнюється до металургів.

— Жаль барменів, — сказав Остап.

— Жаль до сліз, — ствердив Іраклій.

— Допоможемо людині? — спитав русяво-сивий.

— Влаштуй, влаштуй його на мартен! — попросив чорняво-сивий.

— Я влаштую його на конвертор.

— Влаштуй, влаштуй його на конвертор, він із дитинства марив конверторами!

— Я використаю свої парламентські зв’язки, — сказав Остап. — Де телефон?

— Не треба, — зблід бармен.

— Жаль, — зітхнув Остап.

— Жаль до сліз чорну металургію, — схлипнув Іраклій.

Бармен одсунувся у темний закуток.

Теленькнули чарки, задзвеніли келихи, грюкнули стакани.

— Твоє здоров’я, Іраклію!

— Твоє здоров’я, Остапе!

— Не залишай старих друзів і стару дорогу!

— Будь квітучий, як весна, багатий, як земля, здоровий, як вода!

— За Миргород!

— За Сурамі!

— Гамарджос!

— Будьмо!

Поступово дійшли до Владивостока.

— Тут тихо, — схвалив Остап.

— Післяобідній час, — пояснив бармен.

— Мертва година, — сказав Остап.

— Сієста, — додав Іраклій.

— Зараз прийдуть, — повідомив бармен. — У вечірніх туалетах.

— У тебе є вечірній туалет, Остапе? — спитав чорняво-сивий.

— Є. Він же ранковий і полуденний, нужник називається.

— Я не про ті туалети, — сказав бармен.

— Ми бережемо вечірні туалети, — повідомив чорняво-сивий.

— Ми люди дипломатичного протоколу, — сказав Остап.

— Мені приємно потвердити цей симпатичний факт, — сказав Іраклій.

— Дипломатичний протокол вимагає вечірню кану, Іраклію!

— Ти читаєш мої дипломатичні думки, Остапе. Дні чашечки і пляшечку!

— Сто грамів в одні руки! — пішов нa принцип бармен.

— Поскільки у нас чотири руки… — почав Остап.

— Залишимо в пляшці сто грамів, — закінчив Іраклій.

— Спочатку розплатіться!

— Ти завжди розплачуєшся, Остапе? — поцікавився чорняво-сивий.

— Це наріжний принцип мого існування, — сказав русяво-сивий, простягаючи сотенну асигнацію.

— Наші кредо збігаються, — сказав чорняво-сивий, простягаючи купюру ідентичного достоїнства.

— Прошу на місця для почесних гостей! — розцвів бармен.

— Почесні гості ніколи не розплачуються, — зауважив Остап.

— Я теж помітив таку тенденцію, — підтримав Іраклій.

Бар пансіонату колгоспників олюднів. Переважали глибокі декольте, час від часу спалахували діаманти чистої води, але траплялися і джинси з маловідомими символами віддалених артілей.

— Землелюбці, — сказав Іраклій.

— Хлібодари, — сказав Остап.

Стойку атакувала галаслива череда техаської породи. Чередою верховодили емоційна юнка і юний обормот, облагороджений прищами.

— Якісь зайди вперлися на наші місця! — пищала емоційна юнка.

— Піджаки! — висловився юний обормот.

— Чортили! — шуміла юна череда.

— Наша зміна, — зазначив русяво-сивий.

— Юні колгоспники, — розчулився чорняво-сивий.

— Ці дітки нам насіють, Іраклію.

— І головне — нажнуть, Остапе.

— Оголена пищалка, напевне, доярка, — показав русяво-сивий на емоційну юнку.

— А юний прищ, напевне, технік штучного запліднення, — показав чорняво-сивий на обормота.

— Ви знаєте, хто мій папа?! — зойкнув прищ. — Він вам покаже!

— І мій папа вам покаже! — пищала пищалка.

— Як думаєш, Остапе, чий папа вище — оголеної Махи чи папиного синка?

— Гадаю, папа папиного синка вище, Іраклію,

— Чому так думаєш, Остапе?

— Бо оголена махом, хоч нахабна, але красива, і навряд чи упадала б біля юного прища, коли б її папа був вище.

— Тут є резон, Остапе, бо коли зніматимуть її папу, допоможе його папа.

— Такі браки нині популярні, Остапе. Надзвичайно популярні, Іраклію.

— Ви багато собі дозволяєте! — галасувала юна череда.

— Ти собі багато дозволяєш, Іраклію?

— Інколи, Остапе.

— Ми собі багато дозволяємо, — повідомив рушмо сивий.

— Інколи, — додав чорняво-сивий.

— Інколи це якраз нині, — сказав русяво-сивий.

— Дай діткам соку, — сказав чорняво-сивий барменові.

— Вони п'ють інше, — зауважив бармен.

— Вони п’ють соки! — наполягав Іраклій.

— Наші соки, — додав Остап.

Юна череда ушилася.

— Бачу справжніх мужчин! — сказала пишна блондинка, вмощуючись по праву руку Іраклія.

— Справжні мужчини тут дефіцит, — потвердила струнка брюнетка, вмощуючись по ліву руку Остапа.

— Ах, я вперше бачу зблизька живих селян! — стріпнула білою гривою світська левиця і присунулася до Іраклія.

— Ах, милі наші пейзанчики! — поклала голову па Остапове плече емансипована пантера.

— Але ж ваші чоловіки… — почав Іраклій.

— Ах, не нагадуйте нам про тих архівних кажанів! — закотила очі блондинка, переміщуючи обручку на ліву руку.

— Нас рятують від них тільки курорти! — пустила бісики брюнетка, дублюючи комбінацію з обручкою.

— Джентльмени! Є пропозиція махнути в шашличну на Ріцу! — проголосила левиця.

— Зловимо кайф! — підтримала пантера. — У вас є машини?

— Є! — сказав Остап. — У нього «Сакартвелло».

— Є! — сказав Іраклій. — У нього «Колос».

— Ура! — підняли келихи дами. — Вип’ємо за свято, яке завжди з нами!

— Хемінгуея на них нема, — шепнув русяво-сивий.

— Його, — кивнув чорняво-сивий, — Ернеста…

Загрузка...