Темний Лорд. Юнацькі роки

Падіння

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Падіння тривало нескінченно довго. Він почувався так, наче хтось відривав від нього шматок за шматком, наче, падаючи, він перетворювався на щось інше. Відтак гнівливі і перелякані зойки стихли, і він поринув у якусь дрімоту, втративши всі відчуття; цілісіньку вічність мовчки летів у бездонне провалля порожнечі. Аж ось — БАБАХ!!!!

Ох, болить, як же воно болить... Коли біль урешті минув, він, задрижавши всім тілом, набрав повні груди повітря. Закашлявся й виплюнув згусток чорного слизу. Той розтікся маслянистою калюжкою. Він трохи полежав, віддихуючись.

Земля була тверда, мов камінь. Він ледве міг поворухнутись. У голові стояв туман, тіло геть обезсиліло. Угорі синіло небо — так яскраво, аж очі пекли. Він терпіти не міг небесної блакиті й сонячного світла.

Потрібна була допомога. Гукнув свого лейтенанта, Жахливезного Ґарґона Ногоруба, але голос застряг у горлі. Спробував іще раз.

«Ґа-а... Ґарґоне, до мене!» — хотів було проревти командирським тоном, та заледве спромігся на тоненький хлоп’ячий писк. Куди подівся понурий, владний голос, який посилав Легіони Жаху на криваві війни і безжальні грабунки?

Він спробував іще раз — знову пташиний свист. Застогнав і намірився підняти голову, але не зміг. Може, то Шолом Пекельного Воїна знову зсунувся набакир? Коли той сидів не так як треба, шию неприємно стискало.

Помацав рукою — шолома не було. Ні рогів, ні шишкуватих наростів він теж не намацав. Тільки щось схоже на темно-русяву шевелюру на макітрі, не такій уже й великій. А зуби! З ними теж щось сталося — кудись зникли ікла і жовтуваті гострі різці, що наганяли сум’яття і жах. Тепер на його в’язах сиділа людська головешка, одна з тих, що він зазвичай настромлював на залізні шпилі Брами Фатуму, чи тих, які Ґарґон чіпляв собі до пояса.

Що взагалі коїться й куди подівся Ґарґон?

І то ще не все. Палюче сонячне світло завжди підсмажувало його немертвецьку плоть наче яєчню на сковорідці, але тепер звичних опіків від сонцевогню він не відчував. Мало того, небо видалося йому досить-таки красивим. Яскраво-блакитним небесним склепінням пропливали білі хмаринки, а на деревах радісно щебетали птахи. Він нагрівся на сонечку, і його... м-м-м, як би то сказати, огорнув... спокій, якого він не почував уже сто тисяч років! Ага, так і є. Почуття спокою. Але як таке могло бути? Він роками відшліфовував текст прокляття, що мало затулити небо Чорними Випарами Мороку, а тепер яскрава блакить анітрохи його не бентежила.

Знову накотилася хвиля болю. «О, це вже краще», — подумав він. Йому не хотілося ніякого спокою. Не годиться йому таке відчувати. Адже треба зважати на власну репутацію...

Зібравшись на силі, він ледь обернув голову вбік, відвівши погляд від неба. І побачив ліворуч приземкувату миршаву споруду з сірого каменю. Прекрасно. Хтось тут принаймні будує всяку бридоту. Напевно, оркійський задум. Як треба звести щось потворне, на Орків завжди можна покластися.

Над спорудою майоріла подоба прапора. На ньому по-чужинському були написані руни. Хоч як це дивно, він зумів їх прочитати. «Теско. Купуйте свіженьке тут». Купуйте? Звучить не по-оркійському. Орки полюбляють грабувати, а не купувати. А «Теско» — цю споруду назвали так на честь місцевого володаря? Лорд Теско, Безжальний Горлоріз? Щось тут не те.

Він повернув голову в інший бік. І побачив щось геть чудернацьке. На сонці виблискували ряди металевих коробок дивної форми. Пофарбовані в різні кольори, зі скляними вставками з боків. Кожна коробка стояла на чотирьох колесах, покритих густим шаром смоли, схожої на затвердлий слиз Велетенських Павукозвірюк Скорпулоса. Раптом одна з коробок здригнулася й ожила, захрипівши так моторошно й гуркотливо, ніби то дракон закашлявся, перш ніж дихнути вогнем.

Він спробував підкорити коробку своїй волі. Якщо це творіння зла, воно мало б виконати його наказ. «Звірюко зі Сталі та Слизу, Іменем Темного Лорда і Сили Дев’ятьох Кіл Пекла наказую тобі...»

Але замість нормального голосу пролунав жалібний писк. Металева коробка зрушила з місця, мовби й не чула його. І тут він помітив усередині постать, схожу на людську істоту жіночої статі, — вона дивилася крізь скло надвір. Ну ясно! Та то якась колісниця без коней, керована не інакше як чарами! Певно, та жінка — могутня чарівниця, раз орудує такою штукенцією. Смертні опановують чимраз потужніші й хитромудріші чари. Треба уважніше за ними стежити.

Раптом почувся голос — судячи зі звуку, кричала ще одна людська істота: «Агов, малий, з тобою все нормально?»

Він нагострив вуха. Жива кров якогось хлопчиська додала б йому сил. Роззирнувся — де ж той малий, про якого каже смертний? — але ніяких дітей не побачив. Зате помітив, що до нього біжать двоє чоловіків у дивних темно-синіх одностроях і шоломах. Схожі вони були на двійко нетямущих, тупих, мов тукани, людських вояків, хоча їхні однострої видавалися не надто годящими для війни, а шоломи не те що списа Гобліна чи стріли Орка, а й шаблюки з сокирою не спинили б.

Він спробував було нестямно розреготатися й гаркнути, щоб людці втікали якнайдалі, бо від них і мокрої плями не залишиться, однак з його рота почувся хіба кашель. Хотів сісти, але нічого не вийшло. Сили ще не повернулися до нього. Людські вояки схилилися над ним.

Але ж його життя не може скінчитися отак — невже він безпомічно лежатиме й чекатиме, коли його прикінчить двійко людців? Зненацька сталося щось дивне. Один з воїнів присів навпочіпки і легенько торкнувся до його голови. Він що — хоче йому допомогти?

— Виклич «швидку», Філе.

Чоловік, який це сказав, нахилився й окинув його поглядом з ніг до голови. (Дурнувате людисько! Хіба йолоп не розуміє, з ким має справу?) Він хотів було тут же роздерти чолов’язі горлянку залізними кігтями Руйнацьких Рукавиць, але нічого не вийшло, бо він геть знесилів. А тоді помітив, що в нього не те що залізних кігтів, а й звичайнісіньких рукавиць немає. Руки зробилися блідо-рожеві й пухкенькі, з акуратними білими нігтиками, наче в якогось клятого людського хлопчака! Такими й щурячої горлянки не розірвеш, не те що горла дорослого воїна. Він розпачливо застогнав.

Друге людисько щось пробурмотіло в чорну коробочку, прикріплену до його однострою. Коробочка затріщала і відповіла йому! Чолов’яга, певно, запроторив у неї якогось духа чи дрібного біса, щоб той виконував його забаганки! А для цього треба володіти неабиякими чарами. Мабуть, то не прості людські вояки. Скоріше за все, вони служать могутньому людському королю-чарівнику, може, навіть самому Білому Чаклуну — Газдру-бану Чистому. Гмм-м, доведеться це врахувати.

Людисько на ім’я Філ сказало:

— «Швидку» викликав.

А друге мовило:

— Не хвилюйся, синку, ми поліціянти. Я — офіцер Сміт. Можна просто Джон. А це офіцер Зак Джонсон. «Швидка» скоро приїде. Усе буде добре. З тобою щось сталося, але ми не розуміємо, що саме, тому краще лежи і не рухайся.

Що ж, поліціянт мав рацію — з ним справді щось сталося. А рухатися він не зміг би, навіть якби захотів, та й тіло його видавалося меншим, ніж мало би.

Той, кого звали Філом, запитав:

— Мобілку маєш, синку? Треба подзвонити твоїй мамі чи татові.

Мобілку? Мо’білку? Хирляк питає, чи я маю білку? Що за нісенітниці меле цей бовдур-дрібнолюдок? А імена які чудні! Джон? Джон із роду Смітів. Він що — сміттяр і ту дивну чорну коробку зі смітника виколупав? А Зак? Закопує мертвяків у землю? Закриває очі на всякі жахіття? Що воно, з біса, означає?

Хай там як, а настав час їм дізнатися, хто тут господар. Він спробував накласти на них прокляття Нестерпного Послуху, але не зміг скласти долонь, та й слова теж не трималися купи. Язик відмовлявся його слухати. Повірити не міг у те, що відбувалося. Куди поділися його сили панування й руйнації?

— У що то він таке замотаний? — запитав офіцер Сміт.

— Гадки не маю, — відповів офіцер Джонсон. — Схоже на велику ковдру. Тільки дивно, що чорна. І червоні блискучі візерунки теж якісь дивні. Точно купував не тут.

— У мого племінника схожа. По-моєму, то з якоїсь гри чи з фільму про чаклунів, драконів й усяку іншу нечисть, — сказав офіцер Сміт.

Його шати! Отже, він досі вбраний у Мантію Нескінченної Ночі! Прекрасно. Вони не зрозуміли, що ті «червоні блискучі візерунки» — то Криваві Знаки Влади. Кожен Знак — могутнє закляття. Ну все, попалися!

Він зумів витягнути шию й зосередити погляд на одному зі Знаків. На Знаку Владарювання. Варто прочитати його вголос, і всі істоти в радіусі ста метрів опиняться під його владою. Але прочитати він не зміг. Нічого не ясно — якась нісенітниця. Чому він не розуміє, що означають ці Знаки? Адже він сам їх створив! Невже вони втратили свою могутність? Що взагалі коїться?

Людці далі мололи язиками, навіть не здогадуючись, що він намагався їх знищити.

— Він говорить англійською? Як тебе звати, хлопчику? — запитав офіцер Джонсон.

Хлопчик — бо саме такий він мав вигляд — на секунду замислився. Він не міг пригадати свого імені. Думав-думав, але так і не згадав. Зате пам’ятав, хто він такий і який його основний титул.

— Тем... (кахи-кахи). Темний Лорд, — відповів він. І жахнувся, бо зрозумів, що белькоче голосом якоїсь добросердої ельфійки чи людського хлопчиська!

— Томмі? Ти сказав «Томмі»?

— Ні! Ні! Темний! Темний Лорд!

Цього разу голос прозвучав ще гірше: наче в малого захриплого хирляка.

— Томмі, кажеш? Томмі Ллойд? А де ж твої батьки, Томмі? Тебе збило авто? Чи, може, ти загубився, синку?

— Батьки? — обурено пирхнув він. — От нахаби! Нема в мене ніяких батьків! Я — Втілення Зла! Палій Світу! Темний! І це далеко не всі мої титули! Я вам не якийсь там «синок», бовдури!

— То все ті комп’ютерні ігри. Діти божеволіють через них, — сказав офіцер Джонсон. — Ти знаєш свою адресу, Томмі? Можеш розповісти нам, що сталося?

— Та не Томмі я, а Темний! І живу в Залізній Вежі Розпачу, за Рівнинами Відчаю, у Темнокраї. Ніякою «англійською» я не говорю й мене не «збило авто»... Ем-м-м, а що таке «авто»?

Поліціянти здивовано перезирнулися.

— З того, як він розмовляє, по-моєму, англієць, — сказав офіцер Сміт. — Та й ім’я англійське.

— Як на мене, радше, валлійське чи шотландське, — відповів його напарник.

— Як то він не знає, що таке авто? Хіба, може, воно його збило і в хлопчика посттравматичний стрес чи щось таке? І він, щоб витіснити спогад про аварію, придумав, що він герой якоїсь комп’ютерної гри. Хто його знає.

— Ага, бачу, тут соціяльну службу треба викликати! І психолог дитячий теж не завадить, — мовив Джонсон.

Він приклав пальця до скроні й кілька разів крутнув туди-сюди, наче хотів просвердлити дірку в черепі. Офіцер Сміт кивнув, але очима вказав на «Томмі».

— Перед малим не треба, — шепнув він.

— Га? Ой, справді, я не хотів... А ось і «швидка».

До них котилася велика біла металева коробка — колеса із затверділого слизу Велетенських Павукозвірюк Скорпулоса крутилися, мов скажені. Нагорі стояла скляна посудина, куди хтось закляттям запроторив Духа Повітря чи іншого бісика, і той тепер спалахував яскраво-синім і верещав від болю. Лементував так голосно, аж у вухах заболіло. «Які ж вони гицлі, ті людці», — подумав він. Навіть він, Темний Лорд, не катував би так духа, хіба що вже за крайньої необхідності чи якби той завдав йому шкоди. Нащо метушитися без потреби?

Металева коробка зупинилася. Нарешті повітряний дух перестав верещати, як недоріза-ний. Ззаду розчахнулося щось схоже на пащу. Звідти показалися чоловік і жінка, вбрані в темно-зелений одяг. Вони удвох тягли ліжко на коліщатах.

«Ага! — подумав він. — Це двері, а не паща. Ну звісно!» А ті двоє, певно, з якогось іншого підрозділу людських збройних сил, хоч на вигляд — ще безпорадніші вояки, ніж чолов’яги в синьому.

— Як тебе звати, юначе? — бадьоро запитала жінка, вочевидь, намагаючись випромінювати впевненість.

«Ага, — подумав він. — Напевно, вона здогадується, хто я, і старається приховати свій страх!»

Один із поліціянтів відповів:

— Його звати Томмі. Томмі Ллойд. Він не може рухатись, але ми не розуміємо, що з ним не так, і сам хлопчик теж не може нічого пояснити.

— Та не Томмі, а Темний, і ніякий я не хлопчик! — розпачливо сказав хлопець, але ніхто не звернув на нього уваги.

Його хвилею накрила слабкість, і він, змирившись, зітхнув. «Нехай буде Томмі», — подумав він. Поки що. Поки він поверне свою могутність. А тоді вони дізнаються його повне ім’я і його титул, ой дізнаються!

— Гаразд, Томмі, зараз ми тебе оглянемо, — сказала жінка.

Вони взялися тицяти його то туди, то сюди, натискати то тут, то там, піднімати повіки, світити яскравим факелом йому в лице і таке інше. Дивно. Коли йому світили в очі сліпучим світлом, то потилиця зазвичай пекла так, ніби на неї кислотою хляпнули, — так пече вампірові, коли йому в лице ллють свячену воду. А тепер йому чомусь анітрохи не пекло.

Він почув, як поліціянти розмовляли з чоловіком у зеленому. Бурмотіли щось на кшталт: «Посттравматичний стрес... Нічого не вдалося випитати... Каже, ніби він з іншого світу... Роздвоєння особистості... Фізично наче здоровий, тільки паралізувало...» тощо. Він мало що втямив, але їхній тон видався йому зневажливим. Улаштував би він їм роздвоєння особистості, якби мав силу при собі, ох і влаштував би!

— Зараз ми покладемо тебе на ноші, Томмі. Усе буде гаразд, — мовила жінка.

Вони підняли його так обережно, аж він здивувався, бо думав, що як не приб’ють одразу, то принаймні добряче ним шпурнуть. А тоді повантажили в чудернацьку металеву коробку з написом «Швидка медична допомога». Може, людці в зелених одностроях служать лицарями ордену якогось там Медика чи Меду? Усередині було світло й охайно. Попри огидний білий колір і чистоту, запах металу і сталеві полиці нагадували про його домашні камери тортур.

Може, це і є камера тортур. Може, вони збираються його катувати. Але списів ніде не було видно, не кажучи вже про залізну діву, шипо-вані рукавиці чи дибу. Дилетанти!

«Фельдшер» — так називали людців у зеленому — схилився над ним, тримаючи в руці бридку голку.

«Таки катуватимуть», — подумав Томмі. Голка — то не спис, звісно, але як штрикнути нею куди треба, болітиме не менше. Зібрав докупи усю свою силу волі. Він же Темний Лорд і так просто не зламається.

— Перепрошую, але нам треба взяти кров на аналіз. Не бійся, то не боляче, — сказав фельдшер.

Що ж то за тортури такі, якщо не боляче? Хоча йому не аж так хотілося, щоб його катували. А що як то не знаряддя тортур, а мерзенний магічний пристрій для вколошкування Темних Лордів?

Фельдшер підніс голку ближче. Томмі побачив усередині порожнину — чи могла вона бути наповнена прозорою рідиною? Якоюсь отрутою. Або й водою зі священного джерела. Бачать Боги Потойбіччя, вона кислотою пропалить його вур-далацькі вени!

— Постривайте! — крикнув він.

Фельдшер завмер.

— Та не бійся, малий, це справді не боляче, — сказав він.

— Я подарую вам таку силу й багатство, про які ви й не мріяли! — вигукнув Томмі. — Дам вам цілу провінцію, власну армію й усілякі магічні предмети й закляття — та все, що захочете! Тільки не вбивайте мене!

Чоловік розреготався так, ніби Томмі пожартував, і нахилився до нього з голкою. Томмі зумів підняти руку, щоб його стримати, і помітив, що Перстень Сили досі в нього на пальці, дарма що рука зменшилась, поблідла й зробилася пухкенькою. Перстень Сили був на місці! Він спробував було випустити з персня Струмінь Нищівного Полум’я й розмастити фельдшера по стінці тієї халабуди, але нічого не вийшло.

Він уважно придивився до персня. Зазвичай могутні руни звивалися по ньому, виблискуючи, а тепер вони потьмяніли і завмерли. Не Перстень Сили, а якесь простацьке кільце з темно-сірого олива. Це стало для Томмі останньою краплею. Він вклав у Перстень чи не всю свою древню силу й могутність, що їх накопичив за тисячоліття, вивчаючи магію, а воно все взяло і безслідно зникло. Тепер його Могутній Перстень виїденого яйця не вартий, як і його шати й закляття. Як низько впав володар!

Фельдшер встромив голку йому в руку — комариний укус, геть нікчемний порівняно з болем від усвідомлення втрати. Хай там як, а на тортури це було не схоже і життю його точно нічого не загрожувало. Раптом він помітив, що вони беруть у нього трохи крові. Авжеж! Їм же йдеться не про тортури чи смерть, а про його силу. Вони полюють на його кров, щоб влити її собі, хай їм грець! Хтозна, які могутні зілля, демонські заклинання й чорну магію можна витворити, маючи кров Темного Лорда? А він не здатен цьому запобігти.

Злісно витріщився на двох фельдшерів. Ті лише дурнувато шкірилися до нього й раз у раз бурмотали всякі банальності: «Тихо-тихо», «Все буде добре» і «Ми повинні повідомити твоїм батькам — пам’ятаєш, як їх звати?» (Недоумки! Якби ж вони знали, що опинилися за крок від цілковитого поневолення в Невільницьких Копальнях Нескінченної Каторги!)

«Швидка допомога» легко мчала вперед. Томмі збагнув, що то насправді якась машина і, цілком можливо, працює вона без магії. Дивовижне досягнення інженерної думки. Пообіцяв собі розібратися з цією технологією, коли матиме час. Він їхав і дивився у вікно — за шибкою його вітали неймовірні краєвиди. Кам’яниці, бруко-вані дороги, сотні машин-колісниць, що метушилися навколо, наче гігантські зумкотливі сталеві жуки, високі стовпи, з яких звисали чарівні ліхтарі, і люди — люди, куди не кинь оком. У цьому світі аж кишіло людьми — справжня тобі напасть. Доведеться йому втрутитись і прополоти їхні ряди. Ох і весело ж нам буде!

Але не можна втрачати пильності. Завоювати цей край не так уже й легко, як він собі гадав. Він і подумати не міг, що людці навчаться так уміло приборкувати сили природи. Місто було велетенське, розкидане мурашником із каменю й заліза, з купою отих — як вони їх там називають? Крамниць! Ага, згадав. Крамниць. І з безліччю штукенцій, схожих на знаки. Всюди, куди не глянь. На одних — дивні червоні і чорні символи, на інших — просто числа. Що все це означає? Його раптово здолала втома, і він задрімав. Снилося, що він володар світу.

А тим часом на стоянці, куди гепнувся хлопець, по асфальту поволі розтікся чорний згусток слизу, утворивши пляму, схожу на калюжку моторної оливи.

Лікарняний арешт

Прокинувшись, побачив, що лежить на ліжку у квадратній кімнатці. Глянув на себе. Він так і лишився у тілі людського дитинчати. Отже, нічого йому не приснилося. Усе це діялося насправді.

З великого вікна по один бік кімнати відкривався краєвид на місто. Воно було ще більше, ніж він уявляв, коли їхав у колісниці лицарів ордену Меду. Стільки скла, стільки сталі й каміння. На якусь мить його аж трепетом пройняло від цього видовища. Без орди орків він його не завоює. Чималої орди.

Відчув, що йому трохи покращало. Зміг сісти в ліжку. Поруч на таці, яку можна було поставити собі на коліна, лежало щось схоже на хліб, а біля нього якесь м’ясо і кілька дивних плодів. Він зголоднів, тож, не вагаючись, ум’яв усе до останньої крихти, хоч це було не те, що він їв зазвичай.

Наївшись, спробував підвестися. Прошкандибав кілька кроків до штукенції, схожої на умивальницю. А тоді помітив його — дзеркало. Глянув у нього й побачив лице звичайнісінького, трохи товстенького хлопчиська років тринадцяти з копицею темно-русявого волосся. Видовище було нестерпне — куди поділися його величні роги, прекрасні вовчі ікла та кістяні нарости на черепі? Куди зникла ряба шкіра, що скидалася на тисячолітній пергамент, натягнутий на сплюснутий, покручений череп того, хто багато тисячоліть тому став господарем смерті? Ні кістлявих рук із довгими кігтями. Ні чорної одежі, ні шолома, інкрустованого кістками. Жоднісінь-кого тобі атрибута Злодіяки. Таке неможливо витримати!

— Ні-і-і-і-і! — заволав він і зацідив кулаком у люстро.

Дзеркало тріснуло, але не розбилося. У Томмі заболіла рука. Він не звик до такого. Подивився на руку: крові, на щастя, не було, але його дуже засмутила думка про те, який він жалюгідний кволяк. Людські дитинчата — ще ті хирляки.

Він звів погляд. Репнуте дзеркало спотворювало його риси так, що любо було дивитися: лице викривилося й перекосилось. Отак ліпше!

Відчинилися двері й до кімнати зайшло кілька дорослих особин людського роду. Молода самичка сказала:

— Привіт, Томмі...

Він не дав їй договорити:

— Темний, Темний Ло... Ет, який сенс пояснювати?

І замовк. Дорослі перезирнулися, мовляв, «а що я казав», і жінка продовжила:

— Мене звати міс Клой, я з соціяльної служби. А це лікар Вінґс і професор Рендл, фахівці з відділення дитячої психології. Ми прийшли тебе обстежити.

Томмі насупився. Соціяльна служба? Це що — якийсь легіон чи військовий підрозділ, що зачищає всіляких соціяльних нікчем, як-от людей, ельфів та інших нікудишніх добродійничків? І ще й відділення фахівців-психів! Це б йому згодилося. Чому раніше таке на думку не спадало? Легіон божевільних, лютих орків-психопатів — оце так-так! Тут є чого повчитися. За умови, що він переживе чергову зустріч із людством.

— Не хвилюйся. Ми прийшли тобі допомогти, — сказав Вінґс.

— Аякже, — пхикнув Томмі. — А тепер слухайте мене, людці. Спершу ви поясните мені, де я.

Потім принесете мені одяг і мою Мантію, а тоді заведете до свого чільника. Тієї ж миті я прийму його присягу на вірність і надалі переберу владу над цим містом у свої руки. А якщо ви мене не послухаєте, я вас знищу.

Усі приголомшено витріщилися на нього. Вінґс було захихотів, та Рендл сердито глипнув на нього і той замовк. Томмі витлумачив це так, що вони нарешті зрозуміли, з якою шанобою і повагою слід ставитися до нього. Хоча навряд...

— Ти в шпиталі, Томмі, — сказала міс Клой. — І залишишся тут на ніч, щоб тебе обстежили. У тебе не виявили ніяких проблем зі здоров’ям, але напевно... напевно, з тобою щось сталося.

— І саме це ми хотіли б з’ясувати, щоб тобі допомогти, — додав Рендл.

— Я вас попереджав, — сказав Томмі й підняв руки, закликаючи всю могутність, закладену в його Персні Сили, щоб утопити цих людців у стражданнях, наклавши прокляття Нестерпного Послуху. За звичних обставин він просто прикінчив би їх на місці, але йому потрібні були раби, які виконуватимуть накази. А щоб змусити їх до цілковитої покори, найпростіше завдати їм немилосердного болю.

Але нічого не сталося. Перстень Сили залишився такий, як був: тьмяний і неживий. Він перебрав подумки кілька заклинань: закляття Владозміцнення, закляття Переінакшення, закляття Смерті, Панування й Руйнації, та жодне не спрацювало. Він справді втратив усю силу! Його накрила хвиля нудоти й відчаю. Виснажений, він заліз назад у ліжко.

Лікар Вінґс помітив тріснуте люстро і сказав:

— Поглянь, Рендле, він розбив дзеркало!

— Гм, цікаво, — Рендл замислено погладив підборіддя.

«Що за йолопи?» — подумав собі Томмі.

Міс Клой сіла скраєчку його ліжка. Вінґс і Рендл підсунули стільці. Вінґс вкинув до рота якусь яскраву пігулку. Томмі, побачивши це, зморщив чоло. Може, то чарівна пігулка, здатна зміцнити його чи захистити від сил темряви? Помітивши, що Томмі зацікавився, Вінґс витяг цілий пакетик цих дивних пілюль і простягнув хлопцеві.

— Хочеш желейку? — невинним голосом запитав він.

— Ет, ти мене так легко не отруїш, дурнувате людисько! — відповів Томмі, відмахнувшись від желейок.

Вінґс і Рендл загадково перезирнулися. «Мабуть, нарешті втямили, з ким мають справу», — подумав Томмі.

Наступні кілька годин тривав його «допит». Ті недоумки і слабаки не хотіли вдаватися до тортур, тому тягнулося все нескінченно довго. Що ж, це їхній клопіт. Вони ставили йому купу безглуздих запитань: хто його батьки, що з ним сталося, в якій школі навчається і таке інше. Він сказав їм, що живе в іншому світі — й намагався це довести, але ті вперто відмовлялися вірити. Він перепробував усе, що міг, але ніщо їх не переконало. Тоді вони вдались до якихось «тестів». Сказали, що в нього винятково високий рівень інтелекту. Ще б пак. А ще сказали, що він пасе задніх у царинах емпатії, соціалізації й моральності. Певно, що так і є! А чого вони хотіли? Для Темного Лорда з тих дурниць ніякої користі.

Потім попросили докладно описати все, що сталося з ним перед тим, як його знайшли на стоянці «Теско». То, власне, була всього лиш одна з отих їхніх «крамниць», а ніяка не цитадель місцевого воєначальника, як він собі гадав. Ось що він написав, скориставшись однією з їхніх дивовижних ручок (вони писали набагато ліпше за добрі давні гусячі пера, якими він користувався вдома). Він розповів історію про останнє, що запам’ятав, перш ніж упав на Землю.

Коли вони це прочитали, Вінґс сказав Рендлові, що звернув увагу на дещо важливе — на Білі Щити.

— Це добірні лицарі Газдрубана Чистого. А що? — запитав Томмі.

— Томмі, ти знаєш, у якому ми містечку? — поцікавилася міс Клой.

«У «містечку»? Якщо вони називають це «містечком», то які ж їхні великі міста?» — подумав Томмі. Йому забракне орків, щоб завоювати цей край, хай хоч скільки він їх наплодить. Доведеться поневолити людей або вмовити їх йому служити, інакше марна справа.

— У Білощитфілді, — сказав Рендл.

— А я працюю в міській раді Білощитфілда, — мовила міс Клой.

Томмі сполотнів. От же ж халепа. Він в’язень Білих Щитів — своїх найзапекліших ворогів, ордену спадкоємних паладинів, відданих єдиній місії: знищити його дощенту! Вони тисячоліттями боролися проти нього, звівши нанівець не один його хитрий план і тактику, аж поки добилися цього — своєї остаточної перемоги. А оця міс Клой, на перший погляд така безневинна, насправді входить до Вищої Ради Білих Щитів! Сама щойно в цьому зізналася. Отже, легіон соціяльної служби — це якийсь наддобірний підрозділ на службі його ворогів.

Але нащо вони йому це розповідають? Невже він так ослаб, що його й боятися не варто? Зрештою, їхня правда. Що він може їм заподіяти? Він володіє силою тринадцятилітнього людського хлопчиська — та й край. Але не варто впадати у відчай. Відчай — то для нижчих істот, а не для Лорда Темряви. Він нізащо не здасться.

Йому тільки не вкладалося в голові, чому вони не вколошкали його відразу або не взялися катувати, як хотів був утнути білий чаклун, який правив до Газдрубана — аж поки він вкинув того надокучливого старого бевзя у казан з розплавленою лавою.

Зрештою, Клой, Вінґс і Рендл дали йому спокій. Томмі вже ледве дихав, так утомився. Перш ніж піти, міс Клой пробурмотіла, що вони знайдуть йому дім і що скоро він повернеться до школи. У нього стислося серце. Дім. Їй же йдеться не про той дім, де живуть батьки і всяке таке. Навіть уявити моторошно! З цією думкою він поринув у глибокий сон.

Сон

Томмі здригнувсь і прокинувся. Це все йому просто наснилося. Розбудила його одна з отих людських самичок, що їх тут називають «медсестрами». Поставила перед ним «сніданок». Яєчня, підчеревина, грінка. Він зрозумів, що голодний, як вовк, і накинувся на їжу. Спогад про жовті очі з нічного кошмару помалу розвіявся. Він звик поїдати запечену плоть убитих ворогів, але, як оце згадав про таку запіканку, його чомусь знудило. Напевно, тепер його харчові смаки відповідали потребам тринадцятилітнього людського підлітка. «Усе таке ніяке», — подумав він.

Пізніше до нього навідалася міс Клой, місцева чільниця Легіону Соціяльної Служби. Він уже був на ногах і загалом почувався непогано. Міг ходити, говорити й робити все те, що й людські юнаки, його навіть нудити перестало. Якби ж то лише ті хлопці не були такі жалюгідні хирляки. Чому йому не пощастило мати тіло малого людожера чи дракончика? Вони в такому віці могли ррроздерти людину навпіл.

Міс Клой урвала його роздуми.

— Доброго ранку, Томмі! Маю хорошу новину: ми добре попрацювали і знайшли суддю, який учора встиг усе залагодити. Суд призначив тобі опікунів, і до вечора ми відвеземо тебе до обраних батьків.

— Ранки не бувають добрі, міс Клой. Ви хочете сказати, що знайшли на мою темну силу якісь магічні опіки? Це ми ще побачимо, дрібнолюдко! — промовив Томмі й високо задер руки, готуючись пустити в міс Клой Струмінь Примарного Чаклунства, який мав би її спопелити. Але нічого, звісно ж, не сталося. Томмі засмучено сів на ліжко.

— Дуже смішно, Томмі. А тепер постарайся утриматись від жартів і послухати, що я тобі скажу. Ти житимеш у родині Чистосміхів. Чудова молода сім’я, що виховує одну дитину — хлопця твого віку, Христофера. Пощастило, еге ж? Сподіваюся, ти з ним заприятелюєш.

«Хто ж такі, ті "опікуни"? — думав Томмі, намагаючись не слухати порожні теревені міс Клой. — Суд призначив для мене опікунів... Що за суд? Може, йдеться про Небесний Суд Святих? Важкувато буде від нього вирватись. Але доведеться щось придумати».

Міс Клой тим часом вела далі:

— Місіс Чистосміх — пасторка в місцевій церкві, а містер Чистосміх — доктор. Дуже приємні люди. Вони вже підготували для тебе кімнату. Про все подбали.

— Пасторка? Що таке «пасторка»? — запитав Томмі. — І яких саме таємних знань він доктор? Чаклунства? Ритуальної магії?

Міс Клой глянула на нього дивним поглядом, не впевнена, чи він це серйозно.

— Ем-м-м, доктор медицини. Взагалі-то, він звичайний сімейний лікар. А пасторка — це жінка-священник. Ну, та, що в церкві служить.

Томмі витріщився на неї, слухаючи пояснення. Доктор медицини — то ж цілитель, еге ж? Ет, марне тринькання розуму. Такого чоловіка він за раз плюнути обведе довкола пальця. А от церква — це вже цікаво. Якщо вони мають церкви, то й боги в них є! Може, йому вдасться знайти більш-менш могутнього бога, принести йому належну жертву — людину, ясна річ, — і той поверне його додому і навіть у його ж власне тіло. Ця новина його підбадьорила.

— Розкажіть мені про храм місіс Чистосміх, отой, де вона за пасторку. Якому богові вона служить? — зацікавлено запитав Томмі. — Які жертви той приймає? Незайманок? Первістків? Серця невинних і вільних від гріха?

Міс Клой уже постановила собі, що ігноруватиме вигадки Томмі, якщо вони не вкладатимуться в рамки, і тому відповіла тільки на першу частину його запитання.

— Сам у неї запитаєшся. І йдеться про Англіканську Церкву, а не храм. Місіс Чистосміх усе тобі розкаже.

Вона знову глянула на нього тим своїм поглядом.

— Ти й справді ніколи не чув про пасторів чи про Церкву Англії?

— Ясно, що не чув, — відповів Томмі. — Мене кинули сюди проти моєї волі з іншої площини, де, як я вже казав, я був могутнім, страшним лордом багатьох земель і...

Міс Клой не дала йому договорити.

— Так-так, серденько, я вже згадала. Але тепер ти — малий хлопець, і тобі пора скинути з себе лікарняну сорочку й перебратися в одяг, який я тобі принесла.

Вона поклала на ліжко кілька невиразних речей.

— Джинси, кросівки, футболка й куртка — все новеньке. Думаю, тобі пасуватиме.

Томмі спантеличено витріщився на чудернацьку одежу. Грубі блакитні штани, сміховинне біле взуття на шнурівках і дешевий шмат фарбованої бавовни. Червона куртка була схожа на ті, що носили придворні блазні у Старому Майлорні, до того, як оркійські легіони спалили його дощенту.

— Я не збираюся ходити в цьому убогому ганчір’ї! — обурився Томмі. — Де моя Мантія Нескінченної Ночі? Негайно принеси її мені, самице!

Міс Клой сердито на нього глянула.

— Не говори так зі мною, юначе! — різко відповіла вона. — Мене звати Міс Клой. Можеш називати мене Джейн, якщо хочеш, але ніяких «самиць» я терпіти не збираюся! Чаклунський плащ висить у твоїй кімнаті в Чистосміхів — опікунів, які за тобою наглядатимуть.

Томмі не сподівався таке почути. Невже вона не знає, хто він такий? Він почав було перебирати подумки різні покарання, які миттєво виправили б її поведінку, але тут же опанував себе. Треба помалу звикати до свого безпомічного стану. Як це дивно — залежати від інших! З цим треба якось давати раду. Тоді він згадав про опікунів, що мали за ним наглядати. Вочевидь, його передають до рук якихось Наглядачів, що звуться Опікунами. Його не раз ув’язнювали Наглядачі, але він завжди знаходив спосіб обкрутити їх довкола пальця, хоч якими силами ті володіли. Він твердо вирішив, що цього разу буде так само. А поки що найкраще їм підіграти, аж доки він дізнається про тих Наглядачів трохи більше. Сили свої він втратив, але розум — його злий геній — залишився з ним! Він придумає, як із цього виплутатися.

— Як скажете, міс Клой, — мовив він своїм фірмовим владним-але-ввічливим тоном.

— Дякую, Томмі, — відповіла вона. — Я повернуся за кілька хвилин, коли ти переодягнешся.

Вона вийшла з кімнати. Томмі насторожено взяв речі й почав одягатися. Джинси були цупкі на дотик, але й близько не могли дорівнятися до міцних чорних шкіряних обладунків чи хітинового панцира гігантських Бойових Жуків Баріона, що їх тисячоліттями вирощували тамтешні мудреці. Ну, аж до того часу, коли його Крилаті Нічні Чахлики спалили Баріон і поневолили його жителів. Хоча діжки, в яких ті розводили жуків, він зберіг.

Томмі відмахнувся від спогаду. Який сенс згадувати колишні подвиги? Треба зібратися на силі й зосередитися на поточних клопотах. Одягаючись, Томмі почув, як міс Клой розмовляє з кимось у коридорі. Він нашорошив вуха.

Вона сказала:

— Не знаю, що він пережив, але воно його не відпускає. Він і далі марить. Уперто повторює, що з іншого світу. Хоча тут немає нічого дивного — якщо він з іншого світу, то може втікати від реальності в цьому світі. Певно, з ним сталося щось жахливе. Бідолашний хлопчик. Але принаймні відгукується на ім’я Томмі й більше не наполягає на тому, що він Темний. Бодай якийсь прогрес.

Тоді почувся чоловічий голос — начебто Вінґса:

— Ага, дуже цікавий випадок. Розлади з роздвоєнням особистості, схожі на цей, часто ставалися переважно після пережитої фізичної і психічної травми, але такого, щоб нову особистість було вигадано на основі сучасних міфів, — оце неймовірно! Вигадати собі за ворогів Білі Щити — геніально. Хтозна, яка саме в нього травма, але вона так чи так пов’язана з цим містом. Треба подумати про лікування. Може, психотерапія допомогла б, чи когнітивна терапія...

Вони кудись пішли, бо голоси стихли. Томмі почувався геть прибитим. Ніхто йому не вірив. Вони подумали, що він божевільний. Клятий Білий Чаклун! От Газдрубан, хитрюга такий. Томмі зазнав цілковитої поразки. Яке жорстоке покарання — опинитися в руках ворогів у такому стані, що ті навіть не можуть впізнати, хто він, і ставляться до нього як до навіженого. Вкрай принизливо. Він — нікчема, якого ніхто не боїться, пшик, людина, навіть не людина, а людинка, людське дітисько, схиблене людське дітисько! Краще б його на місці уколошкали.

Томмі задумався. А що як Газдрубан не вбив його, бо просто не міг убити? Що як йому забракло сили? Ця думка його наснажила. Може, Газдрубан тільки й спроможний був на це заслання? Сміливість і рішучість чорною трояндою розквітли в його темному серці. Він голосно промовив:

— Присягаюся Силою Дев’ятьох Кіл Пекла, що знайду спосіб зламати це прокляття й повернутися до свого краю, володіючи ще грандіознішою силою й могутнішими чарами, ніж досі! Пошкодують вони про той день, коли перейшли мені дорогу! Бо я Темний Лорд... е-м-м...

Але він не зміг згадати свого справжнього імені, і його страшна клятва закінчилася невиразним бурмотінням. «Темний Лорд Томмі» — звучало нікудишньо.

Буцегарня

Відчинилися двері — й до кімнати влетіла міс Клой.

— Їдьмо, Томмі! Вже пора!

Обурив її грубий, наказовий тон. Сховавши в кишеню свій гонор, вийшов з кімнати і подався слідом за нею яскраво освітленим лікарняним коридором. Не зводячи очей з потилиці міс Клой, яка йшла попереду, узявся виконувати рухи й жести, необхідні для того, щоб накласти різні наговори, як-от Нашіптування Раптового Облисіння, Прокльон Стихійної Пукавки і Закляття Злючої Сверблячки.

Міс Клой зиркнула на нього через плече.

— Томмі, перестань клеїти дурня! Поквапся, вже й так пізно.

Її слова ще дужче його роздратували. Тому перейшов на вищий рівень: до Закляття Повного Знищення, Чарів Лихої Пропасниці і навіть Закликання Ненажер із Ґалґора — якби заклинання подіяло, ті зжерли б усе живе в радіусі ста миль.

Проте дуже швидко ці забавки йому набридли, і він заходився роззиратися навколо. Томмі дивувався, який той шпиталь велетенський і які ті люди пришелепуваті. Нащо марнувати стільки багатства і сили задля зцілення хворих, гоїння ран та інших нісенітниць? Стократ простіше вкинути тих, що не можуть працювати, у Розтоплювальні Чани і перетворити їхні тіла на щось корисне — на свічки, ковбасний фарш чи добриво. А коли їм бракує робочої сили, то краще наплодили б собі гоблінів у Вольєрах чи орків у Штольнях-Розплідниках. Гм, хоча людей не можна отак взяти і наплодити, бо в них сміховинно недолугий процес розмноження. І Томмі дійшов висновку, що, можливо, люди й мають рацію. Шпиталі, зрештою, корисні.

Міс Клой повела його до своєї механічної колісниці на лікарняному «паркінгу». Її автомобіль був блакитний, а називала вона його «жуком».

Його поверхня була така ж вигнута й захищена панциром, як у жука-оленя, але ото й уся схожість. Куди поділися вусики-роги, щелепи-клешні, членисті кінцівки й усе інше? Томмі припустив, що вони можуть придатися під час війни, але до гігантських Бойових Жуків, до яких він звик удома, цьому «жучку» ой як далеко. Хоча машинерія таки цікава.

Коли вони підійшли ближче, жук запищав і заблимав, наче вітався з міс Клой. «Ага, — подумав Томмі, — мабуть, таки не обійшлося тут без магії». Він же якось упізнав свою Господиню. Може, в нього вселився дух або всередині ув’язнили бісика — з отих, дрібніших? Дуже цікаво!

Міс Клой відчинила перед ним двері, й він заліз усередину, подякувавши ледь помітним кивком за її поштивість і повагу. Вона обійшла авто і теж сіла.

Томмі здивувався, як усе було облаштоване. Кнопки, важелі, вогники і всілякі штукенції. Й усе таке чисте, бездоганне, неабияк майстерно складене докупи. Хоча придивившись уважніше, побачив, що більшу частину обшивки і деякі ручки з важелями можна було без особливих зусиль відірвати.

— Ах ти ж хулігане малий, ану перестань! — гримнула міс Клой. — Не крутись і пристебни пасок безпеки!

Пасок безпеки? Томмі намацав збоку якийсь ремінь і крутив його туди-сюди, аж міс Клой нетерпляче охнула, нахилилась і сама його пристебнула. «Ага, — подумав Томмі, — це якийсь гамівний пристрій». Ха! То вона так сильно його боїться, що відчуває потребу обмежити рухи! Прекрасно. Але вмостившись на сидінні, Томмі зрозумів, що пасок не так уже його й обмежує і що будь-якої миті він може його розстебнути. Дивно. Він узяв і розстебнув. Потім знову застебнув. Розстебнув. Застебнув.

І так ще кілька разів, аж поки міс Клой гаркнула:

— Ми нікуди не поїдемо, поки ти нормально не пристебнешся! Чудо мале. Пристебни пасок і більше його не чіпай!

Томмі сердито на неї глипнув. Знала б вона, що ніяке він не чудо, а справжнє чудовисько... Хай-но тільки до нього повернеться колишня сила — він їй покаже. Славну тоді м’ясорубку влаштує!

Від цієї думки його лице розпливлося в широкій посмішці. Міс Клой, побачивши її, аж відсахнулась. Квапливо відвела погляд.

Міс Клой щось утнула за допомогою ключа, якого тримала в руці, й жук загарчав, а тоді здригнувся, зловісно затрусився й ожив. Томмі злякався й зі страху вхопився за перше, що втрапило під руку.

Міс Клой болісно зойкнула, і Томмі збагнув, що вчепився за її м’яке передпліччя. Хоч він учинив це незумисне, та в голові одразу промайнуло: «На тобі! Страждай і згинь, хирляве людисько! Тремти перед силою Томмі!»

Та міс Клой повелась якось дивно. Замість того, щоб визвіритися через завданий біль, знести йому голову з плечей закляттям або встромити ножа в серце, як учинив би на її місці він, лагідно взяла його за руку і сказала:

— Спокійно, Томмі, все гаразд. Я не знала, що ти ніколи не їздив у авто. Страх — це нормально, але ти в цілковитій безпеці. Я їздила в автомобілях тисячі разів. Нема чого боятися.

Томмі здивовано витріщився на неї. Страх — це нормально? Що вона меле? Це такий хитрий прийом? Вдає, ніби турбується про нього, щоб вселити оманливе почуття безпеки? Заради Дев’ятьох Кіл Пекла — що тут із біса коїться?

Автівка шарпнулась уперед, і Томмі мимоволі охнув.

Міс Клой, схоже, натиснула на якусь педаль і авто зупинилося.

— Може, хочеш пішки, Томмі? Туди трохи далеченько, але нічого, дійдемо, — м’яко мовила вона.

Томмі опанував себе. Вирішив зібрати в кулак сміливість, перестати поводитись, як боягузливий слабак, і триматися так, як пасує Темному Лорду. Владним тоном він сказав:

— Не треба, міс Клой. Негайно рушайте і чавіть кожного, хто трапиться нам на шляху!

Міс Клой кивнула на його слова і щось пробурмотіла. Розчув тільки: «Повір, Томмі, мені не раз хотілося...»

Автомобіль рушив. Томмі зумів триматися купи, навіть коли вони розігналися до приголомшливої швидкості «тридцять», як повідомила міс Клой. Він, ясна річ, пересувався й швидше — на спинах драконів та інших істот — але тоді довкола нього не сновигали ще тисячі драконів. Хоч куди глянь, їх оточували автівки, і Томмі здавалося, що кожна з них намагається розчавити решту, щоб не заважали їй їхати. Така собі велетенська, божевільна «купа мала», як ото орки на барбекю.

За якийсь час жук вкотився на своїх круглих гумових кінцівках на алейку, що вела до однієї з людських осель, які вишикувалися уздовж тамтешніх вулиць. Дім майже нічим не відрізнявся від інших людських домівок, що їх вони минули дорогою.

Міс Клой знову щось утнула, й автівка, здригнувшись, зупинилася: вогники погасли, всі звуки стихли. Томмі подумав, що жук, мабуть, упав у сплячку й зібрався переглядати свої буденні комашині сни. Міс Клой вийшла з авто й махнула Томмі, щоб той сидів на місці. Томмі метнув на неї роздратований погляд. Розкомандувалася.

Його міркування перервав мерзенно веселенький звук, схожий на дзеленчання дзвоника... Міс Клой натиснула на ґудзик на стіні будинку. За кілька секунд двері відчинилися й надвір вийшла висока, худа білявка. Вбрана була в чорну блузку з білим комірцем. Її одяг нагадував однострій ченців-головорізів із Синдалоса, що орудували в гірській фортеці високо у горах Скайвару. Ну, ще до того, як він скористався могутністю метеорита і зрівняв із землею їхню гору, а разом з нею і всіх головорізів.

Спостерігав, як міс Клой розмовляє з тією жінкою. А за хвилину-другу вона гукнула його.

— Це місіс Чистосміх. Віднині вона твоя опікунка, — сказала міс Клой.

Місіс Чистосміх нахилилась і лагідно мовила:

— Привіт, Томмі. Вітаємо в нашій сім’ї. Можеш називати мене Гіларі.

Її голос нагадав Томмі про кексики, пташиний щебет і сільські хатки. Понад усе на світі Томмі любив спостерігати, як голодні гобліни вихоплювали кексики з рук дітлахів і жадібно їх пожирали, як оркійські воєнні машини збивали птахів у небі і як орди ненажерливих вампірів зрівнювали хатки з землею.

Вони провели Томмі всередину. Клой і Чисто-сміх попідписували купу всіляких паперів. Ці люди були такі схиблені на паперовій тяганині, що Томмі дивувався, як вони взагалі щось встигали. Чистосміх дозволила йому походити-пороздивлятися, але попросила нічого не займати, особливо на кухні.

Дім видався Томмі дивним. Замість зображень величних завоювань, переможених ворогів, які благають пощади, чи сцен апокаліптичної руїни, якими можна було б пишатися, на стінах висіли пейзажі, квіти, людські обличчя тощо. Кому це здалося? На квіти будь-коли можна подивитися. І взагалі: квіти потрібні для того, щоб їх зривати і топтати, а людських лиць, на жаль, і так хоч греблю гати.

А от крісла були зручні. Насамперед великий шкіряний фотель. Він вирішив запам’ятати його конструкцію й, коли повернеться додому, замовити для себе такий самий — тільки обтягнутий шкірою напіврослика.

Світильники теж його зацікавили. Він лише не міг зрозуміти, як їх запалювати. Спробував простеньке Закляття Полум’яних Пальців, але вогонь на пучках не з’явився. Утім, цього слід було очікувати. Поки що жодна магія йому не вдалася.

Зрештою, він знайшов маленький ґудзик і натиснув на нього. Лампа загорілася! З чудернацької скляної кулі вихопилося дивне яскраве світло. «Штучне сонячне світло, — припустив він. — Напевно, працює від тієї штуки, що її люди називають електрикою». Він іще раз натиснув ґудзик. Світло згасло! Дивовижно! Натиснув знову. З’явилося. Ще раз, і ще, і ще, і ще! Неймовірно. І ще раз, і ще.

— Томмі, ану перестань, — озвалася раптом міс Клой.

Він аж здригнувся з несподіванки.

— Будь ласка, не роби так, серденько, — додала місіс Чистосміх. — Бо ще лусне. Вона ж дуже крихка.

Томмі терпіти не міг, коли йому вказували, що робити, та ще й таким повчальним тоном. Але тут він навряд чи міг щось удіяти. Тобто, саме цієї миті. Тому він просто всміхнувся. Обидві здивовано, ба навіть налякано, відступили на крок. А тоді перезирнулися.

— Бачите? — мовила міс Клой.

Місіс Чистосміх на хвильку засмутилася, та одразу повеселішала:

— Ну, побачимо, на що здатні любов і доброта, еге ж, Джейн?

Міс Клой кволо всміхнулася, простягла руку і стримано попрощалася:

— Щасти, Гіларі...

Місіс Чистосміх потиснула їй руку і відповіла:

— Дякую, Джейн. Я вам завтра зателефоную. Розповім, як тут нам ведеться.

Міс Клой обернулася до Томмі:

— Скоріше за все, віднині ти житимеш тут. Але наступні кілька тижнів і місяців ще доволі частенько бачитимешся з лікарем Вінґсом і професором Рендлом. Я теж вряди-годи навідуватимусь, гаразд?

Томмі скривився.

— Тільки не двоє тих недоумків, — сказав він. — Була б моя воля, я влаштував би їм обом сеанс на Колоді Болю в Темниці Погибелі. Прочистив би їхні затуманені мізки.

Міс Клой закотила очі й зітхнула.

— Бувай, Томмі, й постарайся поводитись чемно, — не дуже впевнено мовила вона.

І пішла, покинувши Томмі на самоті з нудотно солодкавою місіс Чистосміх.

Місіс Чистосміх показала йому дім. Він був дивом техніки. Проточна вода, світло, яке з’являлося, варто лиш клацнути вмикачем, тепло, затишок, усе, що заманеться. Нічого такого, чого б він не міг повторити, скориставшись закляттям чи поневоленим демоном. Та все ж, він був вражений, адже тут обходилися без магії.

Потім вона показала його кімнату. Чи то пак камеру, як волів називати її Томмі. Місіс Чистосміх видавалася лагідною, але він мусив пам’ятати про те, що вона Опікунка і її завдання — тримати його тут в ув’язненні, щоб не дати завоювати світ. І називалася вона не просто — Чистосміх. Мабуть, служниця чи послідовниця Газдрубана Чистого. Надто схожі в них прізвища. Та й загалом, усе це в стилі Газдрубана. Опікуни Чистоти, що заповзялися довіку тримати Темного в неволі і те-де, і те-пе.

Колір стін у кімнаті ще дужче підсилив його враження. Стіни були білі. Їх, либонь, зумисно так пофарбували, щоб його покарати. А фіранки місіс Чистосміх назвала «коралово-кремовими» — дивна назва для такого невиразного кольору. Показавши його жалюгідну кімнатчину (як же він затужив за Великою Залою Мороку і Троном Черепів!), вона дала йому на якийсь час усамітнитись — «щоб освоївся». Він мерщій заходився бавитися з вимикачем — увімкнув-вимкнув, увімкнув-вимкнув. Та скоро знудився й почав роззиратися довкола.

Томмі зрадів, угледівши в шафі Мантію Нескінченної Ночі, і ще трохи різного одягу, звичайного людського ганчір’я. За кольором йому підійшла тільки одна річ — та, яку тут називали «футболка». Звісно ж, вона була чорна. Може, згодом йому дозволять облаштувати камеру по-іншому. Пофарбувати в чорне, ага, і з криваво-червоною лиштвою. І прикрасити стіни фігурками з кісток. Роздумуючи про чорний колір і про те, як сильно він йому подобається, Томмі задрімав.

Томмі здригнувся і рвучко сів на ліжку. З губ мало не зірвався нажаханий скрик, але він вчасно стримався й не видав ні звуку. Він же, зрештою, Темний Лорд, тож мусить дбати про власну гідність. Не можна перелякано репетувати через найменшу...

Щось рипнуло — це причинялися двері до його кімнати. Він різко повернув голову й помітив, як в освітленому коридорі зникає пара блакитних очей під білявою гривкою. Клац — двері тихенько зачинились, і хтось навшпиньки подався коридором.

Схоже на те, що за ним шпигує якийсь людський хлопчисько. Певно, син Чистосміхів, сповнений ревнощів і обурення через появу Томмі, прийшов подивитися на свого суперника. Нічого дивного. Дні його незалежності злічені, бо прибув Великий Томмі, перед яким усі впадуть навколішки! Коли він думав про це, його хлоп’яча рука мимоволі стиснулася в переможний кулак.

То ось чому йому таке наснилося. Напевно, відчув, як за ним шпигував той хлопчисько, і його уява замінила блакитний колір на жовтий, а біляве волосся на біле хутро. Томмі квапливо роззирнувся по кімнаті й, шукаючи слідів втручання, обдивився постіль.

Отруєні шпичаки в черевиках, самостріл, захований в шафі, може, навіть Прокляття Смертельних Рун. Хоча то, мабуть, занадто хитромудро для людського хлопчиська. Та все ж, смертоносний скорпіон під ковдрою, гігантський удав — щось таке цілком могло бути. Але він нічого не знайшов. Якийсь час Томмі лежав на ліжку, втупившись у білу стелю, таку схожу на сірувато-біле небо з його сну. Він міркував і подумки будував плани, аж поки знову задрімав. Цього разу йому нічого не снилося.

Опікуни

— Христофере, це Томмі, той хлопець, який деякий час мешкатиме з нами, — сказала місіс Чистосміх.

Христофера ця ситуація вочевидь не тішила. «Воно й не дивно, — подумав собі Томмі. — Нічого, скоро звикне. Від нього вимагається лише одне: цілковито коритися моїй волі. А я швидко цього доб’юся».

— Я піду, а ви собі знайомтесь. Будь чемний, Христофере! — сказала місіс Чистосміх.

Вона зачинила за собою двері, покинувши їх удвох у Христоферовій кімнаті. Запала незручна мовчанка. Томмі оглянув хлопчиська з голови до ніг. На вигляд той був як звичайний людський дітвак — інакше кажучи, безмозкий йолоп, що годився хіба для чорної роботи чи, може, як жертва темному, кровожерному лордові демонів чи могутньому богові зла в обмін на силу й багатство. У цій ролі він міг стати йому в пригоді.

Хлопець мав волосся пісочного кольору, блакитні очі й невинний, ледь не ангельський вигляд. От тільки невинним він і близько не був, еге ж? Це ж він учора ввечері прокрався в його кімнату і шпигував. Томмі цього так не покине. «Якщо в нього й лишилася дрібка невинності, то після кількох уроків життя її буде остаточно знищено», — подумав Томмі.

Мовчанка тривала. Христофер наче ігнорував його. Томмі збентежився. Він не звик, щоб ним нехтували. Утім, можна й зачекати. Адже він володів нескінченною витримкою Темного Лорда.

За якийсь час Христофер озвався:

— Чому ти обрав за своїх прибраних батьків моїх тата з мамою?

— Я їх не обирав, — відповів Томмі.

— Що? Тобто? — перепитав Христофер.

— Вони ув’язнили мене проти моєї волі. Я не хочу тут бути, — пояснив Томмі.

— Я теж не хочу, щоб ти тут був! — огризнувся Христофер.

«Авжеж, кому хочеться мати Темного Лорда у себе в хаті», — подумав Томмі й сказав:

— Тю! Я все одно тут надовго не затримаюсь. Щойно відновляться сили, я повернуся додому, у свій світ — у Темнокрай, розташований за межами часу й простору.

— Ага, не забивай мені баки, — відказав Христофер, та за мить кутики його вуст поповзли вгору.

Він не стримався й усміхнувся. «За межами часу й простору» — аякже. Ото насмішив!

Після короткої паузи Христофер запитав:

— То як там тебе звати? Нагадай.

— Можеш називати мене Господарем, — сказав Томмі.

Здавалося, Христофер от-от скипить від злості, але натомість він розреготався.

— Мене попереджали, що ти трохи дивний! — крізь сміх мовив він.

Це збило Томмі з пантелику. Чому той регоче? Він же не з нього сміється? Адже це те саме, що добровільно залізти в зашморг! Невже він цього не розуміє? Та ні, певно, що ні. Томмі для нього — звичайнісінький підліток. Гм, тут доведеться діяти обережно. Очевидно, що Христофер його суперник, отже, Томмі має або знищити його, або підкорити. Та коли втратив усі сили, то те і те — ого-го яке складне завдання.

— Хто попереджав? — перепитав Томмі.

— Як хто? — відповів Христофер. — Вони.

— Ага, — сказав Томмі. — Ти про Вищу Раду Білих Щитів — отих-о добродіїв, так званих Паладинів Доброчесності, хай би всі вони зачахли і сконали!

Христофер знову розсміявся.

— Еге, їх!

— Не бійся, Христофере, настане час і я їх усіх прикінчу! — мовив Томмі.

— Ага, прикінчи їх усіх! — протрубив Христофер удавано грубим голосом, затуливши рота й видавши такий звук, наче йому допомагав дихати якийсь механічний пристрій. А тоді знову розреготався, тицьнувши пальцем у картинку на стіні. Там була зображена висока постать у чорному плащі, чорному шоломі й чорних обладунках, яка тримала меч із променистої магічної сили. Унизу було написано два слова: «Зоряні війни».

Томмі зацікавився. Постать була дуже схожа на одного з його лейтенантів, Чорного Зарізяку, який у його війську поступався за статусом тільки Ґарґону. Він не спускав ока з Чорного Зарізяки. Ґарґон був сліпо йому відданий, а от Зарізяка — ще той честолюбець із манією величі.

Йому не можна було цілком довіряти. Одначе між постаттю з картини і Чорним Зарізякою були ледь помітні відмінності. Шолом не такий, відтінки і візерунки трохи інакші, та й решта деталей не збігалися. Та все ж — неймовірний збіг! Може, це якесь послання для нього від Газдрубана Чистого?

— Хто то такий? — запитав він Христофера.

— Дарт Вейдер, хто ж іще? — відповів Христофер.

— Дарт? Що то за ім’я таке? Він схожий на Чорного Зарізяку, Лейтенанта Вежі Розпачу і Командира Легіону Нещадного Місива. Був одним із моїх воїнів. Одним із моїх слуг.

Лице Христофера засяяло від захвату.

— Ха! Як би ж то. Ото круто було б! Уяви собі, що ти йдеш до школи, а Дарт Вейдер чимчикує слідом як твій особистий охоронець. Геніально!

Томмі заперечив:

— О ні, я б не брав Чорного Зарізяку за охоронця. Він не достатньо надійний. От Ґарґон — той так, але...

Христофер його не слухав. Він розігрував уявний сценарій.

— Уявляю собі! — збуджено сказав він. — Поглянь. Оце Люксон — наш директор школи, до речі.

Христофер підвівся і витягнув гусаком шию, а його лице прибрало химерного виразу пихатої зверхності.

— Чистосміх! Ти запізно здав домашнє завдання. І не треба мені твоїх пояснень — сьогодні лишаєшся після уроків!

Христофер знову став собою.

— А от і не лишаюся, Злюксоне! Познайомтеся з моїм охоронцем, Дартом Вейдером!

Христофер прохрипів удавано грубим, понурим голосом:

— Твої сили мізерні, старигане! Вміння залишати учнів після уроків нікчемне супроти могутності Сили!

Аж заходячись зо сміху, він упав на ліжко. Томмі не все розумів, але фраза: «Твої сили мізерні, старигане!» — йому дуже сподобалась, і він вирішив колись нею скористатися.

Христофер помітив, що Томмі не сміється. Звісно, як він міг знати, що Томмі мало коли сміявся, а коли й сміявся, то маніакальним реготом підлого лиходія?

— Ти що, не дивився «Зоряних війн»? — запитав Христофер.

— Ні, а що це? — запитав у відповідь Томмі.

Христофер здивовано на нього витріщився.

— Фільм такий. «Зоряні війни». Його купу серій назнімали, — пояснив Христофер.

— Фільм? Що це таке? Ти про що? — перепитав Томмі.

Христофер ще здивованіше вирячився на нього. Томмі підняв брову.

— Добре, забудь, — Христофер похитав головою.

Раптом кімнату наповнив дивний звук. Брусок зі скла й металу на столі блимав і виводив дратівливу трель, яка різала Томмі вуха. Христофер узяв брусок, відкинув кришку й почав говорити до нього. Томмі був вражений: якийсь переговорний пристрій чи що? Це ж треба: ці людиська мають стільки тих пристроїв, що можуть навіть віддати котрийсь із них якомусь шмаркачу!

Він слухав, що говорить Христофер, але мало що розумів, так наче той висловлювався ребусами:

— Привіт... Угу, норм... «Поклик честі» у «Ремеслі війни»?.. Окей... Прийомний? Ага, ввечері... Він трохи чудило, але все одно, знаєш... Побачимо, як воно буде...

Ледь усміхаючись, він зиркнув на Томмі. Дивна то була усмішка. Яким там слівцем люди описують такі усмішки? Ага, згадав, «дружня». До Темного Лорда люди зазвичай не усміхалися. Дивина та й годі!

— Та в нього клепки позападали, але нічо так, цікаво... Ага... Добре, тоді до завтра. Па.

Христофер закрив кришку.

— Мій друг дзвонив, Лось. У нас спільний герой у «Ремеслі війни», але ми думали зіграти в новий «Поклик честі». Що скажеш?

— Лось? — спантеличено перепитав Томмі.

— Ага, його прізвище Лос. Піт Лос. Ясно, що всі його називають Лосем, — пояснив Христофер.

— Ну так, — погодився Томмі, хоча він і гадки не мав, чому вони так його називають. По-оркійському чи що.

Томмі запитав:

— А ремесло війни? Герой у ремеслі війни? То у вашій школі вчать, як бути героєм на війні?

Отут він захвилювався. Якщо людців змалку навчають воєнного ремесла, то перемогти й підкорити їх буде ще важче.

— Як бути героєм на війні? — розсміявся Христофер. — Якби ж то! Ні, це гра така. Ну, комп’ютерна гра.

— Ага, гра. Ясно. А що таке «ком-п’ю-тир-на»? — запитав Томмі.

Христофер знову кинув на нього розгублений погляд. Тут у двері постукали. Увійшла місіс Чистосміх.

— Ну як ви, хлопці, порозумілися? — запитала вона.

— Ну, він трохи... сама знаєш... Але все не так погано, як я думав, мамо, — відповів Христофер, скорчивши гримасу, мовляв, «я дам йому шанс, але тільки один».

Місіс Чистосміх мала на диво втішений вигляд, так наче вона розраховувала почути іншу відповідь. Запала мовчанка. Томмі збагнув, що тепер його черга щось казати. Настав час показати дипломатію.

Він сказав:

— Христофер добре поводиться. Він має здібності першокласного слуги. Я планую нагородити його званням Лорда Високого Наглядача за Військами Темряви.

«Так, це хороший трюк, — подумав Томмі. — Як не маєш під рукою батога, згодиться й пряник».

Місіс Чистосміх його слова дещо приголомшили, а от Христофер вигукнув:

— Лорд Високий Наглядач! Круто! — і знову розсміявся.

Томмі сподівався на дещо інакшу реакцію, але вирішив, що зараз і такої досить. Місіс Чистосміх спершу збентежилась, а тоді стенула плечима й мовила:

— Що ж, принаймні, як я бачу, ви знайшли спільну мову. А тепер, хлопці, пора вечеряти.

Вони спустились у приміщення, яке тут називали «їдальня». За столом сидів огрядний людський самець, рудоволосий, рудобородий, з блідо-блакитними очима. Він встав і назвався:

— Привіт, Томмі, я лікар Чистосміх. Можеш називати мене Джеком.

— Або доктором Джеком, як ми його називаємо, — докинула місіс Чистосміх.

Вони всміхнулися одне до одного — який огидний вияв родинної любові!

Томмі подумки застогнав. Як на його смак, вони були занадто вже добре виховані. Але зовсім скоро він або втече у власний світ, або підкорить собі цей.

— Як минув твій день, Томмі? — поцікавився доктор Джек.

— Я прокинувся у в’язничній фортеці, яку ви, люди, називаєте «лікарня», і виявив, що хтось — напевно, охоронці — позбавили мене сили панування й руйнації і передали отим двом пришелепуватим бовдурам, Вінґсу й Рендлу. Потім командирка Легіону Соціяльних Служб загнала мене до своєї Колісниці Внутрішнього Згорання і привезла сюди, де знову передала мене в чужі руки, цього разу моїм Опікунам — Чистим, — яким доручили моє ув’язнення.

Запала тиша, яку врешті-решт порушив Христофер — він не стримався й захихотів.

— Але це зовсім не в’язниця, сонечко. Повір, — лагідно мовила місіс Чистосміх. — Це твій дім. Ми раді, що ти житимеш з нами, і сподіваємось, що ти будеш тут щасливий. Ми хочемо, щоб ти був щасливий. Не знаю, що саме з тобою сталося... Але більше це не повториться. Ти в безпеці.

«В безпеці? Тьху! — подумав Томмі. — Кого вони хочуть надурити?» Рано чи пізно почнуться тортури, він у цьому не сумнівався.

Повечерявши, Томмі помітив якусь штуку з дерева, на якій були намальовані шістдесят чотири чорно-білі квадрати. На дерев’яній дошці стояли чудернацькі дерев’яні фігурки. Придивившись ближче, Томмі упізнав лицарів і вояків. Знайоме видовище — схоже на військо Газдрубана.

— Що це таке? — владно запитав Томмі. (Він майже завжди ставив запитання владним тоном).

— Шахи, — відповів доктор Джек. — Хочеш зіграти, Томмі?

— Я не вмію, — сказав Томмі.

— Можу навчити, якщо хочеш, — запропонував доктор Джек.

— Скоро час лягати спати, — зауважила місіс Чистосміх.

— Це ненадовго, люба, — сказав доктор Джек. — Йому ж лише тринадцять. Я поясню основні принципи. А що як йому сподобається?

Томмі і Джек сіли один навпроти одного, і доктор пояснив правила гри. Томмі зацікавився. Його заінтригували можливості цієї гри. Вона була добре продумана, з чіткою, зрозумілою стратегією.

— Наче все. Ну як, второпав? — врешті запитав доктор Джек.

Томмі кивнув.

— Якими гратимеш — чорними чи білими?

— Чорними, звісно, — відповів Томмі.

За шість хвилин Томмі сказав:

— Шах і мат. Ваша правда, докторе Джек. Це тривало недовго.

Доктор Джек роззявив рота і тут же стулив. Він втратив дар мови.

Місіс Чистосміх і Христофер теж роти пороззявляли. Томмі розпирала гордість. Він спробував розреготатися маніакально-лиходійським переможним реготом: «Бу-га-га!», — але вийшов жалюгідний хрип. Чистосміхи доброзичливо посміялися з його спроби, і це його трохи розсердило. Вони мали б затремтіти зі страху, але його сили залякування були вже не такі, як колись.

— Прокляття! — буркнув він. — Знаєте, що найбільше дратує? Коли захрипнеш, «бу-га-га!» звучить не так страшно.

— Що ж, хлопці, а тепер спатоньки! — сказала місіс Чистосміх.

Томмі затулив лице й застогнав. «Спатоньки! Таке солодке слівце, аж нудить», — подумав він.

Після марудного процесу чищення зубів (на щастя, це тривало не цілу вічність, як колись, бо йому не треба було шкребти і шліфувати свої ікла), вони з Христофером переодяглися в «піжами» й повлягалися у своїх кімнатах, чи то пак камерах, як їх подумки називав Томмі.

Він лежав у ліжку, свердлячи поглядом гидомирну білу стелю. Аж раптом зауважив, що на одній із полиць у його камері стоять книжки. Він підвівся й перебрав їх. Більшість видалися нестерпно нудними. А тоді натрапив на енциклопедію. Ага! У ній було повнісінько фактів і малюнків про цей світ, а це точно могло йому згодитися. Томмі сидів на ліжку, розгорнувши на колінах перший том, і жадібно вбирав інформацію, аж увійшла місіс Чистосміх, мовила: «Добраніч, зайчику!», — вимкнула світло й зачинила двері.

Зі злості Томмі аж зубами заскреготав. А хай тобі! Найгірше, що він ще й перестав бачити у темряві. Підвівся, відсунув огидну фіранку й підтягнув крісло до вікна. Чарівний вуличний ліхтар світив достатньо яскраво, щоб можна було читати. Спраглий знань, Томмі сидів за книжкою до пізньої ночі, аж поки втомився й заснув.

А потім тісну камеру залило яскраве світло, і він, здригнувшись, прокинувся й закліпав — аж в очах запекло. Уривки сну змило потоком ранкового світла. Місіс Чистосміх відсувала фіранки, впускаючи до кімнати сліпучий ранок. Ненавидів ранки. Що швидше він перефарбує фіранки в красивий чорнезний колір, то краще.

— Прокидайся, Томмі, мій хлопчику. Вставай. Сьогодні твій перший день у новій школі, серденько!

Ну це вже ні в які ворота не лізе! Неповага, неналежна форма звертання, принизливе «хлопчику» на його адресу—ще й облеслива сентиментальна ніжність! «Серденько»! Тьху! Він покаже, яке солоденьке в нього серденько, коли вирве з грудей її серце і вгризеться в нього просто перед її конаючими очима!

Уже почав був готуватися до Серцервального Чину — аж згадав... Він застряг у тенетах оцього виміру, в тілі людського хлопчиська, позбавлений усієї своєї сили. Розпачливо відкинувся на ліжко. І — жахіття з жахіть! — він мусить іти до школи. До школи! Іще б нічого, якби то була Школа Темних Мистецтв, але школа для людських дітлахів — оце вже ні! Нізащо!

— Ні-і-і-і-і-і-і! — заволав Томмі.

— Тихо, тихо будь, — цитьнула місіс Чисто-сміх. — У школі не так уже й зле. Познайомишся з новими друзями і вивчиш багато всього цікавого.