Темний Лорд. Юнацькі роки

План

Томмі вирішив, що пора глянути на ситуацію критично, перекопати шанці й переосмислити стратегію. Він занотував свої думки в щоденнику:

Томмі узявся досліджувати, як можна пересуватися між площинами. Він мусив створити нове закляття або церемонію, які упоралися б із цим завданням. Кілька днів він до глупої ночі працював над своїми планами. Працював так завзято, що не мав коли гаяти час на своїх «лакеїв, мисколизів і шанувальників» — як він називав свій «Двір у Вигнанні» — чи то пак із «друзями», як називали їх усі інші. Закінчивши, він зібрав під час обідньої перерви у школі найближчих придворців: Христофера, «речника Томмі», Суз, «Дитя Ночі», й Села Маліка, «Спортивного Лорда».

Томмі виліз на стільчик, щоб видаватися вищим і звернутися до них як авторитет. Принаймні він таким почувався, коли стояв на стільчику.

— Я прийняв рішення! — бундючно оголосив він і зробив паузу, щоб оцінити реакцію на його слова.

Христофер закотив очі, мовляв, «О ні, що він знову замислив?» Томмі це трохи роздратувало. Суз поблажливо, хоча й трохи нервово усміхнулася. Томмі це сподобалось. Вона така йому віддана. Сел тільки підняв брову — як справжній Генерал, він не квапився робити висновки, не ознайомившись спершу з усіма фактами.

— Я відмовляюся від своїх планів завоювати світ. Пробач, Селе. Пам’ятаю, що обіцяв тобі посаду Лорда-Наглядача за Військами Темряви, але це неможливо.

Сел стенув плечима, ніби це й так не надто його обходило.

А от Христофер був іншої думки.

— Постривай, але ж посаду Лорда-Наглядача за Військами Темряви ти обіцяв мені! — сердито вигукнув він, зиркнувши на Суз, наче переймався, що ж вона думатиме про нього, якщо він так і не стане Лордом-Наглядачем.

— Ой, — очі Томмі забігали туди-сюди, так наче його піймали на брехні (а таки ж упіймали). — Я збирався тобі про це сказати. Ем-м-м, ну розумієш, просто з Села вийшов би набагато кращий Генерал. А тобі... тобі ідеально пасує роль Речника Томмі...

Томмі спостерігав за їхньою реакцією. Сел мав задоволений вигляд, дарма що Суд у Вигнанні він явно сприймав як забаву й ніколи до неї серйозно не ставився. Але йому вочевидь подобалось уявляти себе великим Генералом, бо він дивився на Христофера майже тріумфально.

Хрис, натомість, ображено насупився, тому Томмі додав:

— Хай там як, а посада Речника Томмі стократ могутніша, бо Речник набагато ближчий до Череп’яного Трону, ніж Генерал, який часто вирушає в походи разом з моїми Легіонами Страху й Жаху і таке інше.

Хриса начебто трохи заспокоїли його слова. Томмі зиркнув на Суз — якої вона думки? — а тоді на Села. Проте Сел прибрав удавано байдужого вигляду, так наче уся ця веремія з посадами була нижча його гідності. Суз спостерігала за ними трохи зневажливо — бачила я, мовляв, не одну сотню хлопчисьок, які сварилися через такі дурниці, — і бурмотіла собі під носа щось типу: «Всі хлопці кретини».

Загалом це була вічна проблема — не те, що Суз вважала всіх хлопців бовдурами (тут вона мала рацію), а те, що Томмі завжди мусив урівноважувати суперництво між своїми посіпаками та слугами. Орками й гоблінами легше було орудувати, бо ті чудово реагували на погрози. Людські ж дітиська були значно складніші створіння, до того ж він не міг скористатися, скажімо, Прокляттям Нестерпного Послуху чи Зрубаймечем Четвертування, щоб покласти всьому край. Та найдивніше, що йому й не хотілося накладати на них такі закляття, навіть якби в нього була така змога, бо він не мав охоти їх кривдити. Вони стали йому наче аж не байдужі. «Та ні, бути такого не може!» — подумав Томмі.

— Ну і що ти тепер плануєш робити, якщо поневолювати людство більше не збираєшся? — поцікавилася Суз, урвавши потік його роздумів.

— Ага, так-так, — похопився Томмі. — Я планую відчинити портал між цією площиною й моїм рідним краєм, щоб повернутися додому. Задум небезпечний, бо не знаю, що станеться, якщо я повернусь. Якщо я, повернувшись, залишусь у цьому тілі й без моєї сили, то стану легкою здобиччю Білого Чаклуна Газдрубана і його несамовитих Добірних Лицарів, Мисливців на Відьом та інших дурнуватих добродійничків. Та якщо набуду свого істинного вигляду й сили, то, цілком можливо, таємно прокрадуся до своєї Вежі, поверну собі могутність та свої легіони й заскочу Газдрубана зненацька! Цілковитий тріумф, беззаперечна перемога! Бу-га-га!

Його маніакальний регіт луною прокотився шкільними коридорами. Але мало-хто звернув на нього увагу — той звук так часто лунав у школі, що всі вже звикли.

— То ти збираєшся нас покинути? — запитала Суз.

Думка про це явно її засмутила. «Ну звісно, — подумав Томмі, — вона не витримає розлуки зі своїм Темним Господарем, Томмі Пишним, Лордом Легіонів Жаху! Просто бездоганна посіпака! Треба винагородити її при нагоді». Раптом Томмі насупив чоло. Він усвідомив, що йому не подобається бачити Суз такою засмученою. І збентежився, бо хто ж коли переймався якимись там посіпаками? Спробував усе пояснити, щоб вона зрозуміла, чому він мусить так діяти.

— Так, я повинен спробувати повернутися. Я взяв би вас із собою — усіх вас, але не знаю, чи таке в принципі можливе. А навіть якщо й можливе, то це надто небезпечно, бо на що ви можете сподіватися, опинившись перед військами Співдружності Добрих Народів, їхніх невгамовних Лицарів, Інквізиторів, Ворожбитів, Ельфійських Лучників та всіх інших? Ні, це дуже небезпечно.

Усі троє якось дивно на нього глянули. Схоже, вони не купилися на його відмовки про безпеку, тож він вирішив докинути ще якусь банальність — котрусь із тих фраз, від яких у людців відразу поліпшується настрій.

— Я не хочу втратити когось із вас. А що як вас там уб’ють? Я почуватимусь жахливо. Докори сумління мене загризуть.

Він усміхнувся. Важко було згадати, коли він востаннє відчував «докори сумління», якщо взагалі їх колись відчував.

— Не хвилюйся, — сказав Сел. — Ми з тобою не поїдемо, але не тому, що це дуже небезпечно, а тому, що й ти сам нікуди не поїдеш! Це просто гра.

— Не кажи так, Селе, — сердито мовила Суз. — Ти ж знаєш, що він інакше не може. І взагалі, суть у тому, що він хоче поїхати геть. Сам. Без нас...

Томмі лиш незлостиво усміхнувся. Він уже знав, як поводитися з людьми, які йому не вірили. Головне, що він вірив у себе. А він таки вірив. Беззастережно.

Хрис запитав Томмі:

— А як ти відкриєш портал між світами?

— Хороше запитання, — відповів Томмі. — Є одне закляття, але тут воно не подіє, тому мені доведеться придумати щось нове. Пам’ятаєш Мантію Нескінченної Ночі? Так от, вона розписана Кривавими Знаками Влади. І ті Знаки живляться — крім крові, звісно — міжплощинними джерелами магічної енергії з-поза зірок, з-поза простору й часу. Тож навіть попри те, що Знаки тут не діють, Мантія все одно повинна мати залишковий зв’язок між вимірами з Темнокраєм. Я вигадав нове закляття й записав його на згортку, як ото стародавні магічні руни. Тепер треба тільки запечатати згорток, тобто залишити відбиток мого Персня Сили на воску. Того Персня, що я дав Суз.

Сказавши це, він очікувально глянув на дівчину.

Суз схопилася за перстень на пальці.

— Я не хочу віддавати Перстень! Він мій улюблений! Це найліпший подарунок з усіх!

Томмі розгубився, так наче не сподівався, що вона так дорожитиме його перснеем, або думав, що Суз, ані писнувши, відразу його віддасть. Він замислився. Гм, наказувати, щоб вона його повернула, не годиться. Такого нахабства йому не пробачать. Та й, зрештою, він їй той перстень подарував. Урешті Томмі сказав:

— Ні-ні, я не забираю в тебе Персня. Просто хочу, щоб ти поставила мою Велику Печатку на воску, і я запечатаю нею магічний згорток. Крім того, треба буде розвести багаття і спалити на ньому різні запашні зілля, що їх можна тут дістати. Ми покладемо Мантію посеред кімнати й намалюємо навколо неї символ П’ятьох Гострих Шпичаків Тетраграми. Я стану на Мантію, а тоді промовлю закляття, розламаю печатку і кину згорток у вогонь. Мантія розпадеться на матеріал, з якого зітканий простір і час, і тоді на декілька секунд відкриється портал — прохід між світами, крізь який я й повернуся додому, у Темнокрай.

— Раз плюнути, — насмішкувато мовив Сел і запитав: — А що то за Мантія така і звідки вона взялася?

— Мантія Нескінченної Ночі і Великий Перстень Сили — це все, що залишилося в нього, коли він упав на Землю з Темнокраю. Але вони втратили свою силу, — сказала Суз таким голосом, ніби їй щодня доводилося це пояснювати.

Вона показала Селові Перстень.

— Бачиш? З внутрішнього боку викарбувані стародавні руни.

— Так-так, — підтвердив Томмі, — а от мій Шолом Пекельного Воїна, Руйнацькі Рукавиці та Ебеновий Жезл Бурі чомусь залишилися вдома або, може, їх відправили на якусь іншу планету. Хтозна.

Сел недовірливо похитав головою.

— Та ви, я бачу, геть тю-тю! Нє, ну фантазія в тебе добре працює, нічого не скажеш. Тобі б гру комп’ютерну написати чи книжку. Я навіть сам її прочитав би, хоч останнім часом, крім «Історії Фредді Флінтоффа» і «Крикет-альманаху Віздена» нічого і в руки не беру!

Запала багатозначна пауза. Суз і Христофер думали, що Томмі зараз як рявкне: «Та як ти смієш критикувати мене, Темного Лорда?!», але той вирішив сприйняти Селову репліку як похвалу його винахідливості, а не як критику його здорового глузду. Томмі вчився поводитися тактовно.

— Взагалі-то є ще одна проблема, — сказав він. — Локація. Нам потрібен Павільйон Сновидінь.

— Що-що? — перепитав Хрис.

— Павільйон Сновидінь. У магії важливі назви. І місця. Такий Ритуал має відбуватися у споруді з правильною назвою. Там, де чари перетворюють сновидіння на реальність. Є ідеї? — запитав Томмі.

Запала мовчанка.

— А якби ми самі щось таке збудували? — нерішуче спитала Суз.

— О, люди добрі! Та ми ще не доросли до такого, — сказав Сел.

— Цікаво, чому ви завжди кажете «о, люди добрі»? — запитав Томмі. — Чому не можна казати «о, люди злі?», га? Гаразд, це так, до слова. Збудувати, звісно, можна, і я теж про це думав. Є навіть одне закляття, яке мало б подіяти у цій темній місцині, яку ви, нетямущі людці, називаєте Землею. Треба роздобути Корінь...

— Постривай, — перебив його Сел. — А як щодо Павільйону для крикету?

— Павільйон для крикету?.. — перепитав Томмі, здивувавшись із такої пропозиції й водночас розсердившись, що його посміли перебити. Та щойно він зібрався виголосити гнівну тираду, як Сел змусив його вмить забути про свою злість.

— Ага, то справжній павільйон. Навіть табличка над дверима про це свідчить, — сказав Сел.

Томмі, наморщивши чоло, замислився.

— Гм, може й підійде. А він завжди називався «Павільйоном»? Його ніколи не перейменовували?

— Жодного разу. Від дня, коли його збудували, він так і називається — Павільйон. Можеш прочитати про його історію на стенді всередині, — сказав Сел. — Там завжди грали в крикет. Одне слово — нічого, крім спорту. Що там не чинили магічних заклять — це вже точно!

— Не думаю, що це проблема, — відповів Томмі. — Крикет — теж заняття на основі ритуалів, сповнене мрій про славу і звитягу. Гадаю, що Павільйон для крикету цілком згодиться. Дякую, Селе Малік, хорошу ідею ти подав.

— Завжди до ваших послуг, мій Ллойде Томмірявський, — усміхнувся Сел.

Томмі, кивнувши, сказав:

— Ми повинні це утнути, коли нікого не буде.

— Ми? — перепитав Сел.

— Авжеж, — підтвердив Томмі. — Я потребую допомоги своїх Придворних, своєї найближчої свити, своїх найвірніших лейтенантів.

Суз і Хрис перезирнулися. Христофер поглянув на нього й покірно зітхнув.

— Ясна річ, ми допоможемо.

— Але як твої друзі, — додала Суз, хоча ця ідея їй не дуже сподобалася. Її стривожила думка про те, що вона може втратити Томмі. «Ні, цього не станеться, — повторювала подумки Суз. — Ритуал не вдасться. Ніякої магії не існує, тому нічого не вийде!»

Томмі кинув запитальний погляд на Села.

— Я? Та добре, якщо ти так хочеш, — сказав Сел. — Але допоможеш мені підібрати найкращу команду для матчу проти Кріттенденської гімназії. Вони ж найсильніші, ти в курсі.

— Звісно, нема питань. Не хвилюйся: їхній середульший відбивач слабкий, а м’ячі при подачі поганенько крутяться. Ми скористаємося з їхніх жалюгідних вад і розчавимо їх, — мовив Томмі. — А тепер до роботи, як ви, люди, полюбляєте казати. Наступний понеділок — державний вихідний, тут нікого не буде. Виробимо Ритуал у Павільйоні ополудні. День і час сприятливі, бо саме відбуватиметься Зближення Зірок, а понеділок колись називали Днем Місяця — місяць та інші супутники завжди відігравали важливу роль і в таких закляттях, і в міжвимірних мандрах, і в сновидіннях.

— Це все чудово, — сказав Хрис, — але як ми дістанемося до Павільйону для крикету? Він буде замкнений. Та й уся школа буде замкнена.

— Та це взагалі не проблема! — мовив Сел. — Я маю ключі до Павільйону. Особливі привілеї і всяке таке!

— Прекрасно, — сказав Томмі. — Увійти до школи теж не проблема. Коли я складав плани захоплення школи за допомогою Крилатих Нічних Сухоребриків, чоти орків-загарбників та орди гоблінів, то обстежив кожен сантиметр території. За школою, неподалік від городів, є місце, де мур трохи надщербився. Ми легко переліземо через нього, підставивши кілька старих овочевих ящиків, що там валяються. Поставимо їх один на один, як східці.

Ентузіазм Томмі був заразний. Його підхопили всі. Придумувати рішення так захопливо! Та й весь його задум доволі цікавий. Вони наче могутні чаклуни, які накладають потужне закляття, що змінить світ. Усі сприймали це як забаву — всі, крім Томмі. Для нього це, звісно ж, було ділом поважним.

Суз захоплено вигукнула:

— Я маю газову плиту! І такий бляшаний казанок, як беруть у похід. Можемо розігріти пахощі на плиті, а в казанку спалити згорток.

— Чудово, — сказав Томмі. — Тоді зустрічаємось на початку Зеленопільського провулка об одинадцятій ранку, в День Місяця. Дитя Ночі має принести Перстень Сили і Нечестивий Вогонь Бутану Скрапленого. Суз, і не забудь сірники! Спортивний Лорд принесе Ключі до Павільйону Сновидінь. Я візьму Згорток, що відкриває Портал між Світами, й Ритуальні Пахощі, аХрис... ем-м-м...

Христофер сердито наморщив лоба.

— М-м-м, — затнувся Томмі. — Ну а Хрис, ясна річ, може принести віск. Себто сургуч.

— Віск. Я маю принести віск. Прекрасно. То мені просто свічку притарабанити, так? — обурено перепитав Хрис.

— Віск для свічки? Ні, він не зовсім годиться, — сказав Томмі.

— У канцтоварах продають воскові палички. Такі маленькі іграшкові набори з воском, згортками й іншими штуками, — мовила Суз. — Тобі, скоріше за все, треба знайти червоний.

— Так, — підтвердив Томмі. — Червоний підійде. Сургуч Чаклунства. Ось що нам треба, Хрисе. І це справді дуже важливо.

— Ага, справді, — скривився Христофер, склавши руки на грудях. Він хотів бути Генералом, а не глашатаєм Темного Лорда, і отримати ліпшу посаду, ніж «добувач воску». Але він тут же похопився. Невже він переймається якимись там титулами, ще й уявними? О, люди добрі! Чи то пак, о, люди злі! Він тихенько захихотів. Надто серйозно він сприймає роль лейтенанта Ллойда Томмірявського.

— Ну добре вже, принесу, — усміхнувся Хрис.

— Прекрасно! — сказав Томмі. — Тоді домовились. Невдовзі наші плани стануть реальністю!

Він відкинув назад голову, склавши пальці на грудях, і вже хотів було випустити з себе свій фірмовий регіт злого повелителя, аж Сел, Хрис і Суз випередили його й перші розреготалися, імітуючи його сміх і собі поскладавши пальці на грудях.

Шкільними коридорами прокотилося триголосе «Бу-га-га!», а за ним гучний сміх — друзі аж за животи похапалися зо сміху на свою спонтанну витівку. Томмі глянув на них і теж поблажливо всміхнувся. Він не зовсім розумів, з чого ті регочуть, але якщо їм весело, то чому б і ні? Ця трійця потрібна йому для Ритуалу.

Зателенькав дзвоник — обідня перерва закінчилася, час розходитися по класах.

Того ж дня, повечерявши, Томмі сидів із Хрисом у його кімнаті. Вони гралися на комп’ютері у «Фентезі-війну». Це була військова стратегія, де вони ходили по черзі: Хрис командував Людським військом із лицарями, лучниками, кінними вояками, вершниками й усілякими іншими героями. Томмі орудував Оркійським військом з бойовими орками, гоблінами-стрільцями, тролями, гоблінськими дирижаблями тощо.

Томмі довго впрошував Хриса зіграти. Вони вже бавилися в цю гру кілька разів: Томмі щоразу розбивав Христоферове військо ущент, тому Хрис, цілком природно, знудився і не хотів більше гратися. Але сьогодні — диво-дивне! — вигравав Хрис. І його це насторожило.

Коли один з його підрозділів Королівських піхотинців завиграшки взяв приступом оркійську фортецю, Хрис сердито накинувся на Томмі:

— Що таке? Ти навмисно піддаєшся?

— Хто — я? Та ні! Певно, що ні! Я б ніколи таке не втнув! — пробелькотів Томмі.

— Неправда. Я все бачу, — відтяв Хрис. — Ти граєш, як цілковитий придурок. Люди добрі!

— Та не добрі, а злі! Кажу тобі, я не піддаюся, просто ти граєш краще, ніж завжди, — заперечив Томмі.

Хрис обурено пожбурив джойстик на підлогу.

— Ти завжди так добре граєш в цю гру, ніби народжений для неї.

— Ну... ну, так і є, — сказав Томмі.

На кілька секунд запала незручна мовчанка. А тоді Хрис запитав:

— Що ти задумав? Чого ти хочеш?

— Та нічого я не хочу, — удавано байдуже відказав Томмі.

— Перестань, Томмі, я тебе знаю. В чому річ? Кажи вже, — не відступався Хрис.

Томмі зітхнув. Він недооцінив Христофера. До нього аж тепер дійшло, що він часто його применшував. Насправді той був не такий простий, як здавалося. Христофер тим часом дивився на нього вичікувально.

— Ну?

— Як ти вже так наполягаєш... Пам’ятаєш мій Перстень Сили? — запитав Томмі.

— Той, що ти дав Суз? Так, а що? — запитав Хрис.

— Пам’ятаєш, я сказав їй, що вона може залишити його собі? Ну, м-м-м, я так сказав, щоб вона не засмучувалась. Бо він мені насправді потрібен, — пояснив Томмі.

— Он воно що! То ось в чому річ. І ти, я так здогадуюся, хочеш, щоб я сказав їй про це замість тебе, так? — запитав Хрис.

Томмі скривився:

— Ем-м-м, не зовсім. Вона образиться, якщо я попрошу віддати його.

— Певно, що образиться. Це її улюблений перстень! — відповів Хрис.

— Ну от. Тому я й хотів попросити тебе, щоб е-м-м...

Томмі завагався.

— Ну кажи-кажи! — знетерпеливився Хрис.

— Я хотів попросити, щоб ти його для мене поцупив, — Томмі відвів погляд, мовби нічого й не сталося: все цілком нормально й нема чим перейматися.

Запала мовчанка. Христофер розсердився, що Томмі тисне на нього. Крім того, йому не хотілося нічого красти в Суз. Томмі ставив його в складне становище. Він був його другом — і міг навіть стати братом, якщо його всиновлять. Але й Суз була його подружкою, і то давньою. І вона йому подобалась. Дуже.

— Ти хочеш, щоб я його вкрав? Навіщо? — коротко запитав Хрис.

— Я мушу його повернути, — сказав Томмі. — Перстень потрібний мені для Ритуалу, але головне, щоб я мав його при собі, якщо повернусь у Темнокрай. Без нього мене понизять у рангу. Я стану щонайбільше дрібним Чарівником або Чорним Магом. Без Персня Сили я майже не матиму шансів перемогти Газдрубана Чистого.

— То нащо ти його їй віддав?! — запитав Христофер.

— Я трохи поквапився. Думав, що Перстень втратив силу і став мені ні до чого. Але тепер він мені пригодиться, байдуже, має він силу чи ні. До того ж Суз мені сподобалася — така темна й вампіряча. Якщо в цьому безглуздому світі іспитів і светрів з каптурами є бодай хтось, хто заслуговує на цей Перстень, то це вона. Тієї миті мені здалося, що так буде правильно. Але тепер я розумію, що не варто було це робити, — пояснив Томмі.

Христофер, трохи поміркувавши, запитав:

— А чому ти сам його не поцупиш? Можеш скористатися закляттям Зловісної Руки — ти ж казав, що на Землі воно діє. Нащо тобі я?

— Хороше запитання, — зауважив Томмі й пояснив, що Зловісна Рука не може торкатися реліквій сили. — Вона не зможе торкнутися Персня і...

— Зручне пояснення, нічого не скажеш! Простіше визнати, що ніяких заклять і магії не існує! — уїдливо мовив Хрис.

Томмі образився. З усіх людей на Землі, що їхню довіру він хотів завоювати, Христофер був найважливіший.

Хрис це знав, тому завжди старався потурати Томмі, просто з доброго серця. Тепер його хвилею затопили докори сумління через те, що він таке бовкнув. Схоже, Томмі по-справжньому вірив у все це і тут не було його вини. Правду кажучи, деколи й сам Хрис був готовий у це повірити.

— Вибач, — сказав Хрис. — Я не хотів.

Христофер спробував поміркувати так, як міркував Томмі.

— Ти хочеш сказати, що Зловісна Рука — це дрібна магія, слабенькі чари, які не знімуть потужних заклять, що сковують такі важливі реліквії як Перстень Сили? — запитав він.

— Саме так! — палко вигукнув Томмі. — Ти все правильно зрозумів, Хрисе! Швидко ж ти вчишся — може, колись почнеш вивчати Чарівництво!

Хрис усміхнувся.

Томмі продовжив:

— Насправді є ще одна, набагато банальніша причина, чому я прошу тебе вкрасти Перстень. Бо є така нагода. На плаванні.

— На плаванні? — перепитав Хрис.

— Ага, — підтвердив Томмі. — Щочетверга після уроків Суз ходить плавати, ти ж у курсі. І вона йде в басейн просто зі школи й віддає тобі свою торбу з «Жовчю янголів», щоб ти заніс дорогою до неї додому.

— Ну так, — сказав Хрис, не розуміючи, до чого той веде.

— А в басейні не можна плавати з прикрасами, тому вона залишає все в торбі — каблучки, браслети на руку й на ногу, персні, які вона носить на пальцях ніг, сережки і все таке... Тепер ти розумієш, про що я?

— Розумію! — сказав Хрис. — Ідеальна нагода.

— Ну от, — мовив Томмі. — Тобі навіть не доведеться нічого робити — вона все одно сама віддасть тобі Перстень. Потім питатиме тебе, куди він зник, але ти скажи, що нічого не чув і не бачив, і вона вирішить, що загубила його ще до того, як поклала в торбу. Це у сто разів простіше, ніж накладати закляття і всяке таке!

Була, звісно, ще одна причина, але Томмі не збирався її озвучувати. Річ у тім, що він завжди старався змусити інших щось для нього зробити. То була одна з рис, які перетворювали Темного Лорда — на Темного Лорда. Який сенс тримати слуг, васалів, мисколизів і посіпак, якщо не змушувати їх робити всілякі послуги?! Ні, ліпше хай замість нього це зробить його лейтенант — ось як чинять злі повелителі!

Хрис захоплено похитав головою.

— А ти кмітливий, Томмі! — сказав він.

— Ну то що — зробиш, як я кажу? — запитав Томмі. — Перстень потрібен мені на понеділок. Для Ритуалу.

Хрис на мить завагався. Врешті, зітхнувши, мовив:

— Добре, зроблю, але більше я ніколи нічого для тебе не крастиму, Томмі. Це вперше і востаннє!

— Нема питань, — погодився Томмі. — Вперше і востаннє!

Він склав долоні на грудях, з’єднавши пучки пальців, і широко всміхнувся:

— Перстень скоро буде мій! Бу-га-га!

Хрис теж розсміявся — і напруга розвіялась. Пізніше, коли Томмі пішов до себе писати в щоденнику, Христофер, втупившись у стелю, замислився. Суз просила його заносити її торбу додому саме для того, щоб ту не поцупили, поки вона плаватиме. Вона вручала йому свої речі на зберігання. Довіряла йому. Того дня був понеділок — три дні до заняття з плавання. Залишався тиждень. Він витягнув мобільник і зателефонував Суз...

Поки Христофер дзвонив Суз, Томмі сидів за столом у своїй кімнаті й писав у щоденнику. Його більш-менш задовольняло все, що відбувалося, окрім тих клятих табелів і кошмару, в якому за ним гнався білий звір. Він знайшов було дивну газетну статтю, страшенно дивну, вирізав її і вклеїв у щоденник. Може, вона якось пов’язана з його сном?

А тим часом деінде у Білощитфілді...

Ба Бейкер, сивоголова, скоцюрблена, зморшкувата старша пані, примостила свої змучені кості на лавці автомобільної стоянки й жбурнула хлібні крихти горобцям. Один із них сів біля чорної лискучої плями на порожньому паркувальному місці. Горобець дзьобнув пляму й завмер — його лапки задрижали і він упав дзьобом уперед у запилюжену лискучу чорноту. Але тут же підвівся... Тепер він видавався більшим, а його пір’я, вкрите плівкою слизу, зробилося чорне, мов ніч. Птах був схожий радше на ворону, ніж на горобця. На чорного Грозового Крука з криваво-червоними очицями. Він зловісно каркнув і злетів у повітря, та вже наступної миті шугнув униз і напав на свого колишнього товариша. Ба Бейкер тільки приголомшено за цим спостерігала.

Павільйон Сновидінь

Настала п’ятниця, останній день навчання перед вихідним. Суз розшукала Томмі під час перерви й відвела його вбік на два слова. Вона була явно засмучена.

— Вибач, Томмі. Я загубила перстень, що ти мені подарував! — сказала вона. У голосі вчувалася провина.

— Оце так, Дитя Ночі, як шкода! — Томмі вдав, ніби здивувався.

Насправді Перстень лежав у його кишені й він бавився ним просто під час їхньої розмови. Хрис передав йому Персня напередодні.

— Я загубила його в басейні. Сама не знаю, як. Обшукала всю роздягальню, але не знайшла. Не ображайся, будь ласка!

— Та все гаразд, — насупив чоло Томмі.

Щось тут не так. Він сподівався, що Суз засмутиться набагато дужче, але її ця втрата начебто не дуже зачепила. А хіба ж вона не казала, що то найкращий дарунок, який дістала від нього, — і взагалі найкращий дарунок у її житті?

— А як же понеділковий ритуал? — запитала Суз. — Ти зможеш обійтися без Персня?

— Ясно, що зможу. Я маю інші печатки. Не переймайся, моя вампірочко! — мало не з ніжністю сказав Томмі.

— Ага, ну добре, — безтурботно відповіла Суз. — Тоді я пішла. На англійську з Сокирою, — закотила вона очі до лоба.

Томмі співчутливо охнув їй услід. Вона махнула йому рукою.

Томмі так і стояв, розгублений. Суз не мала потреби аж так поспішати. До уроку залишалося ще добрих десять хвилин. Невже вона втратила до нього інтерес? Невже збайдужіла? Він сподівався, що вона пустить сльозу чи що. Томмі знизав плечима. Напевно, він не так усе витлумачив. Може, не такий той перстень їй і дорогий? Чи все-таки річ у чомусь іншому? А може, вона просто в надто доброму гуморі, щоб плакати, бо ж то останній день перед тривалими вихідними? Так, напевно, саме в цьому причина, вирішив він. Людські дітиська завжди радіють вихідним.

Томмі витягнув перстень і, надівши на палець, почав задумано ним крутити. Перстень був тьмяний і знеживлений. Порожній і безсилий.

(Зрештою, він такий був від першого ж дня, коли Томмі прибув до цієї недоладної місцини, яку сміховинні людці називають Англією). Коли він повернеться додому, в Темнокрай, його Перстень наповниться темною енергією — в цьому немає жодного сумніву! — і знову зажевріє моторошним чорним світлом. Залишилося зачекати ще кілька днів. І він вирушить додому — до Залізної Вежі, до Темниць Погибелі і Череп’яного Трону! Роботи буде чимало, і доведеться все тримати в секреті й самому ховатися в тіні, аж поки він відновить свою могутність. За умови, що повернеться його колишній вигляд. Але що як він лишиться в цьому тілі! Томмі старався про це не думати. Жахіття. Він наморщив чоло. І здивувався, зрозумівши, що сумуватиме за деким у Білощитфілді. За Суз сумуватиме. За Христофером. І навіть за місіс Чистосміх. Трішки.

Його роздуми перервали Хрис і Сел.

— Здоров був, Темний Лорде, — привітався Сел.

— Вітаю, Спортивний Лорде, — відповів Томмі, кивнувши по-царському на знак того, що почув його вітання.

— Я дістав сургуч, — мовив Хрис і показав темно-червону воскову паличку. — На понеділок є все, що треба.

— Прекрасно! — сказав Томмі. — Усе готово! Зовсім скоро я втечу з цього клятого виміру! Темнокрай жде не діждеться мого тріумфального повернення! Бу-га-га!

Хрис і Сел, перезирнувшись, усміхнулись. Усі сьогодні були в доброму гуморі — або через те, що не за горами вихідні, або тому що вірили: от-от полетять додому на іншу площину, в інший вимір, в інший всесвіт. Але насамперед через вихідні.

Настав понеділок — ясний, сонячний день. Небо було майже безхмарне. Чудесна днина. Об одинадцятій ранку Хрис, Суз, Сел і Томмі зустрілися на початку Зеленопільського провулка. Суз принесла газову плиту, бляшаний казанок і велику коробку сірників.

Христофер мав при собі сургуч, Сел — ключі від Павільйону, а Томмі — згорток і пахощі.

— Вітаю, мої Чародії! — промовив Томмі. — Сьогодні здійсниться велике чаклунство! Ми відкриємо магічний портал між двома світами — небачений досі вчинок на Землі! Ну, принаймні, відколи Газдрубан заслав мене сюди. Але це дрібниця!

Сел, Суз і Хрис поблажливо всміхнулися.

— То ходімо вже, — сказала Суз, і вони почимчикували вулицею вниз.

Зеленопільський провулок був довгий і зелений. День випав спекотний. У кронах дерев співали птахи, а в кущах шаруділи невидимі створіння. Утім, усе це діялося в Англії, тому «невидимими створіннями» були радше землерийки, їжаки, білки й зайці, а не підступні гобліни, темні ельфи чи немертві. «Шкода», — подумав Томмі.

Через двісті чи триста метрів вулиця збігала вниз, а тоді знову піднімалася до заднього подвір’я школи й міських городів. Сел крокував попереду й перший вийшов нагору. Він різко зупинився, а тоді, зігнувшись, кинувся до стіни. І показав жестом, щоб інші зробили те саме — підняв кулак, так наче вони були учасниками якогось військового патруля. Хрис, скорчивши гримасу, зиркнув на Суз. Він і собі підняв кулак, передражнивши Села, й похитав головою.

— Та ми ж не в армії, — шепнув він, закотивши очі.

Суз знизала плечима й шепнула у відповідь:

— А по-моєму, він такий милий.

Хрис знову похитав головою з удаваною огидою.

— І красунчик, — додала Суз.

Христофер скривився. Її слова чомусь не на жарт його розізлили і, набурмосившись, він обернувся. Суз усміхнулась. Вона домоглася бажаної реакції. Глянула на Томмі, щоб побачити ще і його реакцію, але той дивився на Села й махав руками на неї з Хрисом, щоб замовкли. Суз насупилася. Чому Томмі звертає на неї так мало уваги? Хіба йому байдуже, що Сел може подобатися їй дужче за нього? От Хрисові вочевидь небайдуже.

Сел вистромив голову з-за стіни перевірити, що ж його так налякало. Тоді обернувся й просичав: «Злюксон!»

То був директор школи, Люксон. Він порпався на своєму городі, доглядав за овочами. Якщо вони спробують перелізти через шкільну стіну, він точно їх побачить.

— Прокляття! — пробурмотів Томмі. — Тисячу проклять на макітри золотистооких ельфійських дітисьок-добродійничків! Нехай їхні серця повиривають і принесуть в жертву Богам Хаосу!

Вони пригнулися. Сонце немилосердно пекло. Довкола стояла тиша, чути було тільки пташиний спів і Люксонову лопату, яка раз у раз брязкала об камінці в ґрунті. Томмі оцінив розташування сонця. Тоді глянув на Христофера і кивнув на його руку. Хрис здогадався, про що йому йдеться, й подивився на годинник.

— Двадцять по одинадцятій, — прошепотів він.

Томмі прикусив нижню губу. Церемонію треба провести ополудні. Суз і Хрис запитально на нього подивилися. Він зрозумів, що вони чекають від нього якихось ідей. Що ж, ідеї він мав. Зібрав усіх докупи.

— Я знав, що може статися так, що Злюксон працюватиме на городі. Ворогів треба знати в лице, як то кажуть. Тому я склав план на такий випадок, — мовив Томмі й витягнув дещо з кишені.

— Що? Та це ж граната! — вражено прошепотів Сел.

— Ти хочеш його підірвати? — шоковано пробелькотіла Суз.

— Люди добрі, Томмі! Його не можна вбивати! — сказав Хрис.

Томмі закотив очі й скорчив гримасу.

— Я вже сто разів тобі казав, Хрисе — «люди злі», а не «люди добрі»! Ясно, що я його не вбиватиму, бовдури! Це ж не справжня граната. Ну, тобто, не начинена вибухівкою.

Хрис і Суз розгублено закліпали очима.

— От дідько! Де ти її дістав? — пошепки запитав Сел.

— Перепрошую, але правильно казати не просто «дідько», а «дідько лисий». А гранату я сам виготовив на уроці хімії. І поплатився тим, Що кілька разів мене залишали після уроків. Купу часу витратив на те, щоб надати їй такого старезного вигляду. На, Селе, ти на таких штуках знаєшся, — сказав Томмі й простягнув гранату Селові.

Той узяв її. Подивився на гранату. Потім на Томмі.

— Кидай! Наче м’яч для крикету. Щоб упала позаду Злюксона. Він подумає, що викопав давню гранату часів Другої світової. І мерщій побіжить дзвонити в поліцію — нерозірвана бомба і всяке таке.

— Ага! — вишкірився Сел.

Суз і Хрис захихотіли. Ото весело буде! Сел вистромив голову подивитися, що там поробляє Люксон. Вловивши правильний момент, жбурнув гранату на город. Та впала на землю, тихенько брязнувши. Сел заховався за стіною. Ідеальний кидок, показав він жестом Томмі, склавши кільцем пучки великого і вказівного пальців.

Кілька хвилин було тихо. Аж раптом Люксон щодуху зарепетував:

— А-а-а-а! Граната!

Вони почули, як він кинувся на землю, шукаючи сховку. Томмі й компанія позатуляли роти, щоб не розсміятися вголос. Вони аж трусилися від хихотіння.

— Ну ти й баран! — почувся голос директора. — Та ж судячи з її вигляду, вона тут ще з часів війни лежить. Зберися докупи.

Вони почули, як він підвівся.

— Пішов би поліцію викликав, — пробурмотів Люксон і рушив у керунку школи.

Усе йшло як по маслу. Томмі нарешті вгамував сміх і сказав:

— Він скоро повернеться. Селе, ти б міг його відволікти? Ще трохи затримати? Ти ж мав поговорити з ним про причандалля для крикету, правда?

— Ага, я мав із ним завтра зустрітися. Можу підійти до нього, — сказав Сел. — Пройду мимо, ніби випадково тут опинився, і спитаю, чи можемо зараз поговорити.

— Ти б нам дуже допоміг, — сказав Томмі.

— Але хіба ти не хочеш побачити ритуал? — запитала Суз.

— Справді, — тихо додав Хрис. — Ану ж Томмі реально відкриє портал між світами?

Суз насупилась. Їй не хотілося, щоб Томмі їх покинув, але водночас вона знала, що «закляття» не подіє. Принаймні майже в цьому не сумнівалася. Та й Хрис, мабуть, теж. А от Сел був у цьому переконаний.

— Та ну. Ніякий портал не відкриється, чуваки! Я так бачу, ви з головою в тій чудній грі, де Томмі грає роль чаклуна двадцятого рівня, Суз — вампірку, а Хрис якогось там зануду дванадцятого рівня, тільки бавитеся ви не на комп’ютері, а в реалі.

— Мабуть, — погодилася Суз.

— Можна й так сказати, — докинув Хрис.

Одначе Томмі сердито подивився на Села й сказав:

— Чаклун двадцятого рівня? Маг-людисько жалюгідного двадцятого рівня? О, люди злі! Та я Темний Лорд рівня п’ятдесятого щонайменше! Крім того, я...

Томмі говорив щораз голосніше й голосніше. Хрис приклав палець до губ, мовляв, тихіше, бо Люксон почує. Томмі опанував себе.

— Дурниці! Ніяка то не гра! — зашипів він.

— Добре-добре, — відказав Сел. — Мені байдуже. Я в такі ігри не люблю грати, але ви собі грайтесь на здоров’я. Ось ключі від Павільйону. Просто віддасте їх мені завтра вранці, добре?

Він простягнув ключі Томмі — той безцеремонно їх схопив. А тоді схаменувся, що повівся надто грубо, і схиливши голову, прошепотів:

— Прекрасно, Спортивний Лорде Маліку! Я, Великий Томмі, дякую тобі за твою пожертву і за твої неперевершені навики метання!

Сел похитав головою, мовляв, ну ти й навіжений, Томмі, але не зміг стриматися й, загиготівши, всміхнувся від вуха до вуха.

— Та без проблем, Ваша Томмірявськість, тільки не кажіть нікому, що я дав вам ключі! Бо мене виженуть з команди і покарають так, що я в школі днюватиму й ночуватиму.

— Не бійся, ми нікому не скажемо, — запевнив його Хрис.

— А я складу непереможний план, як розбити вщент команду Кріттендентської гімназії! — пообіцяв Томмі.

— Круто. Ну добре, щасти! Скоро побачимось, — попрощався Сел.

— Хтозна, чи побачимось, — відповів Томмі. — Але дякую тобі за допомогу, Селе Маліку!

Сел кивнув і пішов у бік городів. Вони побачили, як він наздогнав Люксона і за кілька хвилин обидва зникли з очей.

Суз, Хрис і Томмі випросталися й рушили до напівзруйнованої частини стіни. Підставивши старі дерев’яні ящики, підібрані на городах, вони легко перелізли через мур й рушили до майданчика для крикету, де виднівся Павільйон — він тихо собі стояв, немовби чекав на них, пітніючи креозотом під полуденним сонцем.

Вони зайшли досередини й почали готуватися до Ритуалу. Томмі взяв шматок крейди й акуратно намалював на дерев’яній підлозі символ П’ятьох Гострих Шпичаків Тетраграми. Суз поставила біля нього газову плиту, сірником запалила вогонь і поставила бляшаний казанок. Хрис стояв поруч, тримаючи сургуч; він почувався зайвим. ««Хранитель Сургуча». «Той, хто розтоплює Віск». «Восконосець». Звучить не надто велично, еге ж?» — думав він.

Томмі розклав долі Мантію Нескінченної Ночі. Та майже ідеально заповнила простір у П’ятьох Гострих Шпичаках Тетраграми, так наче знала, куди лягати. Потім всипав у бляшаний казанок на плитці жменьку засушених рослин (звичайнісіньких — розмарин, лавровий лист), а ще кинув кілька перчинок і крапнув бергамотової олії. Суміш швидко задиміла, виділяючи приємний свіжий запах.

Томмі розгорнув сувій і кивнув Христоферові — той підніс воскову паличку до вогню. Віск швидко розтав, і вони запечатали згорток. Обернувшись спиною до Суз, щоб та нічого не побачила, Томмі витягнув перстень і втиснув його у м’який віск, залишивши відбиток. Одначе Суз і Хрис перезирнулися в Томмі за спиною — так, наче достеменно знали, що відбувається.

Томмі почав промовляти заклинання. Дуже дивне — чудернацькою мовою, яку Христофер і Суз чули вперше. У Павільйоні запала моторошна тиша. Волосся на потилицях Суз і Хриса стало дибки. Вони знову перезирнулися — цього разу трохи налякано. Заклинання звучало по-справжньому магічно. А ще тривожно і якось неприємно.

«Це мені ввижається чи повітря над мантією справді тремтить, наче марево?» — подумала Суз. Вона зиркнула на Хриса — той дивився туди ж. Він теж це бачив! Але ж такого не буває! Це неможливо!

Томмі перестав бурмотіти дивне закляття. М’яка воскова печатка затвердла. Він розламав її, вигукнувши якесь слово чи команду мовою, що лунала так, наче була призначена не для людського язика. Потім запалив згорток і встромив його у бляшаний казанок із пахощами. Тут же вихопилося стовпчиком зелене полум’я, начебто трави, і згорток з воском поглинув спалах чарівного вогню! Томмі обернувся і ступив на Мантію.

— Прощавайте, мої лейтенанти, прощавайте! — сказав він.

Хрис і Суз не вірили власним очам. Невже він і справді їх покидає? Вони розпачливо перезирнулися.

Але нічого не сталося. Анічогісінько. Плита шкварчала. Мантія так і лежала нерухомо. Томмі мав збентежений і засмучений вигляд. Він пострибав на Мантії. Підняв її, загорнувся в неї і ще раз промовив закляття. Марно. Нічого не діяло.

— У чому річ? Чому воно не діє? — вигукнув він. А тоді підняв руки, широко напнувши Мантію, і задерши голову, вигукнув: — Чому, чому? Невже мене прокляли і я назавжди застряг у цьому вимірі, на віки вічні, кволий і безсилий?

Суз відлягло від серця. Вона підійшла до Томмі й, обійнявши його, сказала:

— Я завжди поруч, Томмі. І рада, що нічого не вийшло. Я взагалі не хотіла, щоб ти нас покидав.

Дивно, але Томмі не обурився, що Суз так близько підійшла і втрутилась. Навпаки, він поклав голову їй на плече, втішений її прихильністю, і сказав:

— Дякую, Суз, дякую тобі. Я теж за тобою сумував би.

Суз радісно всміхнулася.

Хрисові також полегшало, щоправда з інших причин. «А що як Томмі й справді прибулець з іншого світу?» — думав він. Це було б так неймовірно, так запаморочливо, що він просто не дав би з тим ради. Але тепер Хрис збагнув, що то всього лише хитромудра забава, а Томмі — просто кумедний штукар. Магічні штукенції існували тільки в їхніх головах. А з такою думкою набагато легше жити.

— Шкода, що так сталося, Томмі, — мовив Христофер. — Може... Ну... Можливо, то вже було занадто. Може, насправді ти не Темний Лорд.

Томмі випростав спину. Його лице спотворила злісна гримаса.

— Як ти смієш сумніватися в мені? Ти що — забув, хто я? Я — Темний Лорд! Господар Легіонів Жаху й Верховний Чаклун! Я мешкаю в Залізній Вежі Розпачу за Рівнинами Відчаю!

Зі злості він штурхнув ногою казанок із пахощами й попелом, аж газова плита відлетіла вбік, вдарилася об стіну й упала на старі дерев’яні дошки Павільйону.

— Спокійно! Воно не загориться, — сказав Хрис і метнувся до плитки, щоб загасити її.

Та раптом старі дошки зайнялися й вогонь почав швидко поширюватись, облизуючи сухе дерево так, наче воно було вимочене в бензині!

— Що за!.. Тікайте! Негайно! — щосили закричав Христофер і побіг до дверей.

Суз кинулася за ним.

Томмі на мить завмер, зачарований полум’ям — він спостерігав за тим, як воно поширювалося, на його лиці розпливалася захоплена посмішка. Червонястий відблиск упав на його обличчя, і тієї миті Томмі став справді схожий на Темного Лорда, який стоїть над охопленим вогнем містом, що його допіру спустошили оркійські легіони, спостерігає за полум’яним шалом і дико й тріумфально регоче.

— Тікай, Томмі! — закричала Суз. — Біжімо звідси!

Томмі, пробудившись зі своїх фантазій, обернувся й теж побіг до дверей.

Вискочивши на залите пообіднім сонцем подвір’я, вони зупинилися, вагаючись, що ж робити далі. На них хвилею накотилася паніка. Невже вони щойно підпалили шкільний Павільйон для крикету? От халепа! Полум’я вихоплювалося з вікон, чорний дим, наче джин, зміївся аж до неба.

Томмі не зводив очей з палаючого Павільйону, зачарований язиками вогню.

— Треба забиратися звідси, — сказав він.

Мав збентежений вигляд, був сам не свій.

— З тобою все нормально, Томмі? — спитала Суз.

Томмі обернувся до неї. Вираз його обличчя шокував Суз. Замість звичної бешкетної усмішки, королівської пихатості і самовпевненості Суз побачила страждання, смуток, розпач і безнадію.

— А я був упевнений, що все вдасться... — пробурмотів Томмі.

— Не хвилюйся, спробуємо ще раз, — сказав Хрис. — А зараз треба тікати звідси. Що нам робити, Томмі?

— Що? — перепитав Томмі. — Що ти кажеш?

— Що нам робити? Що робити? — повторив Хрис.

— Ой, — похопився Томмі. — Треба розділитися. Знайдіть собі якесь заняття, щоб інші потім могли це підтвердити. Тобто, придумайте алібі. От ти, Суз, запитай маму, чи можна піти в кіно абощо. Зустрінемось увечері в Чистосміхів. Складемо план дій і переконаємось, що наші історії сходяться. Ми нічого не чули й не бачили! Увечері поговоримо, а зараз ідіть, я мушу побути сам.

І Томмі ступив у напрямку городів.

— О Боже, ми влипли! — сказала Суз.

Хрис глянув на неї — на його обличчі проступила паніка і хвилювання. Але він зумів опанувати себе.

— Він добре каже, — мовив Хрис. — Може, нам вдасться викрутитись. Томмі щось придумає.

— Ага, це точно, — погодилася Суз.

Ця думка їх трохи заспокоїла.

— Ходімо звідси, доки не приїхала поліція й пожежники. Бувай, Суз, — сказав Хрис і рушив слідом за Томмі.

Суз теж пішла за ним. Позаду тріщав у вогні Павільйон. Вони вже майже дійшли до надщербленої стіни біля городів, аж Суз побачила, що Хрис стрибнув у кущі.

Тієї ж миті через стіну перескочив директор і побіг просто до Павільйону — його лице аж палало. Побачивши Суз, він різко зупинився й крикнув:

— Сузен Блек! Тікай звідси! Мерщій, сюди...

Люксон намагався її врятувати. Суз махнула рукою, мовляв, я вас почула.

Директор подивився на її руку і підозріливо примружив очі. Суз простежила за його поглядом. У долоні вона міцно стискала велику коробку сірників...

Суз у халепі

Пригнічено похиливши голову, Суз стояла в кабінеті директора. Цього разу вона вскочила у величезну халепу! Люксон завів її до свого кабінету, грізно наказав чекати його тут, і побіг до пожежників, поліціянтів та людей, які мали щось вдіяти з нерозірваною бомбою. Суз чекала, коли він повернеться. Схвильовано розмірковуючи, що ж тепер із нею буде, Суз помітила на Люксо-новому столі книжку. Схожу на щоденник. Суз не стрималася... Винувато глипнувши на двері, вона нахилилася, повернула щоденник до себе й розгорнула його.

Суз усміхнулась від вуха до вуха — Геракл, оце так ім’я! Буде що розповісти Томмі. Вона перегорнула кілька сторінок наприкінці.

Коментар учителя: учнів

Злюксон — один із найгірших директорів, яких ми бачили за своє життя. Він жорстокий, деспотичний тиран, свавільний, комизливий і з усіма вадами, які тільки існують. Його єдина мета в житті: допомагати нам терпіти уроки історії, коли ми граємо в гру «Знайди Злюксона». Для цього треба перебрати всіх злодіїв, горлорізів, серійних убивць, диктаторів, божевільних, тиранів, деспотів та інших покидьків, які жили в минулому, й визначити, хто з них схожий на Злюксона. Особливо з тих, що носили дурнувату борідку. Щоб лице не було восковим і сірим, як штукатурка, а очі — колючими й налитими кров’ю, ми радимо йому спробувати на канікулах корисні для здоров’я заняття на свіжому повітрі, наприклад, віндсерфінг, бажано на пластиковій дошці по озеру з кипучою лавою.

Останній запис зацікавив Суз. Що б воно могло означати? Треба Томмі про це розповісти. Аж раптом за дверима почулися кроки.

Суз миттю згорнула щоденник і поклала його на місце. До кімнати, голосно гупаючи, ввійшов розгніваний Люксон. Глипнув на стіл і кинув підозріливий погляд на Суз. Бухнувся сердито в крісло, схопив щоденник і заховав у шухляду.

Суз вислухала лекцію про відповідальність та обов’язки юної дівчини в сучасному світі, про те, як вона засмутила його і всіх учителів, про те, як засмутиться її мати, про те, що чорний олівець для очей і сережка в губі — не той вигляд, який підтримує школа, і врешті, про те, що підпал шкільного Павільйону — це дуже серйозна проблема.

— Але це не я, — ледь чутно заперечила Суз.

Страшенно налякана тим, що сталося, вона намагалася стримати дедалі сильнішу хвилю страху і паніки, й тому нічого іншого, крім кволого заперечення, видушити з себе не змогла. Та Люксон і далі промивав їй мозок.

— Ой, тільки не бреши, Сузен Блек, не марнуй мого часу! Я піймав тебе, коли ти втікала від пожежі, тримаючи в руці коробку сірників!

— Але, але...

— Але досить уже, міс Блек! Це поважна справа. Я збираюся викликати поліцію. Тебе заарештують за підпал, а це серйозне обвинувачення! Тебе можуть вигнати зі школи або й узагалі посадити! — гаркнув Люксон, пирснувши слиною і скрививши губи у злому вишкірі.

Суз жалібно шморгнула носом, але це ще дужче розсердило Люксона.

— І ти навіть не подумала, як це вплине на репутацію школи! Тепер, бовдурко ти шмарката, управління освіти не дасть нам спокою! — заверещав Люксон у нападі гніву.

Суз на крок відступила. Люксон сказився, подумала вона. Але тут до неї почали доходити його слова. Суз мало не розплакалася. Так несправедливо, що він не дає їй і слова вставити. А що подумає її мама? І всі її друзі? їй стало страшенно соромно. А вона ж ні в чому не винна. Суз не стрималася й заплакала — сльози горошинами покотилися по її обличчю.

— Пізно ревіти, міс Блек, — безжально гримнув Люксон так, наче діставав задоволення від цієї сцени.

— Але... — схлипнула Суз, втупившись у підлогу. — Але... це випадково сталося. Вогник був зовсім малий, а все чомусь так різко спалахнуло! Воно не мало б так швидко горіти. Не знаю, чому так. То ж була простенька туристична плитка, малесенька така...

Суз підняла очі. Люксом мовчав, замислено погладжуючи бороду. Його очиці бігали туди-сюди. Раптом його поведінка геть змінилася.

— Гм, ну... Так, це справді схоже на прикрий інцидент, — сказав він, витяг з кишені хустинку і простягнув її Суз.

Суз витерла сльози. Вона бачила — щось змінилося, але не цілком розуміла, що саме. То й добре, краще так, ніж ніяк. Шморгнувши носом, вона сказала:

— Так-так, містере Злю... Люксоне. Це справді сталося випадково.

Люксон спохмурнів. Він терпіти не міг свого прізвиська і щоразу, коли його чув, залишав винуватця в школі після уроків, але цього разу він чомусь вирішив пропустити це повз вуха.

Суз гарячково міркувала. У всьому винен Томмі. А Люксон жахливо з нею повівся. Як вона його ненавидить! Якби ж Томмі справді був Темним Лордом, а не просто схибнутим хлопчиськом. Хоча саме це так їй у ньому подобалось — Томмі був просто навіжений. Найбожевільніший ґот у світі! Згадка про Томмі трохи її підбадьорила. Але що ж робити? Сказати правду й зізнатися Злюксонові, що в усьому винен Томмі? Але чи повірить він їй? Томмі й Христофера ніхто й близько не бачив біля Павільйону, а вона мала при собі сірники. До того ж Суз добре знала Томмі — той уже точно встиг організувати собі залізне алібі. Чи, може, їй варто з’їсти кашу, яку заварив Томмі? Може, тоді він проводитиме з нею більше часу. Що ж робити? Люксон теж був сам не свій — цікаво, чому.

Директор школи насупився, як чорна хмара. Поринувши в задуму, він пальцями однієї руки барабанив по столу, а другою чухав бороду. Суз підняла брову. Гм, що ж той старий страшидло намислив?

— А що ти взагалі там забула? — гаркнув він. Суз вирішила імпровізувати.

— Просто гралася.

— Гралася? У твоєму віці? Що за дурниці? — рявкнув Люксон.

— Ну, е-м-м... гралася в похід. Уявляла, ніби я пішла в гори. Дівчата-скаути і все таке. Принесла туди газову плитку. Зварила сосиску. А потім випадково плиту перекинула, — сказала Суз.

Вона вже остаточно опанувала себе.

— Ясно, — відповів Люксон. З його голосу було чути, що нічого йому не ясно і вірити він їй не збирався.

Але Суз уперто гнула своє. «Хай каже, що хоче, мені все одно», — подумала вона й сказала:

— От і все. Будівля спалахнула. За кілька секунд. Нам... тобто мені пощастило, що я вибралася звідти жива!

— Ага, он як. Гм, дуже прикро, дуже, — пробурмотів Люксон, іще сильніше забарабанивши пальцями по столу.

— Та ви ж самі все бачили. Я вибігла звідти за секунду до того. Усе так швидко зайнялося! — додала Суз.

Люксон закотив очі під лоба і, зітхнувши, сказав:

— Швидко, швидко. Ну що ж, побачимо. Поки що вважатимемо, що ти кажеш правду. А пожежники вже з’ясують, як там усе було...

Люксон замовк на півслові.

Суз була готова побитися об заклад, що в його очах промайнула паніка. Що ж воно коїться?

Потім він сказав:

— Усе одно доведеться тебе усунути на кілька днів від уроків. Не можна отак взяти і спалити Павільйон, хай навіть випадково, і щоб це зійшло з рук. Але якщо, м-м-м, з’ясується, що все так і було, як ти кажеш, тоді зможеш повернутися до навчання. А як ні, ну... то я передам справу поліції.

— Розумію, пане директоре, — слухняно відповіла Суз.

Зайвих проблем на свою голову вона не шукатиме — добре, що й так обійшлося тимчасовим звільненням від уроків, а Христофера і Томмі вона врятувала від підозр. Тепер вони її боржники.

— Що ж, ви вільні, міс Блек. Раджу відразу йти додому. А я тим часом зателефоную вашій матері і розповім, що сталося і що я вирішив.

Суз кивнула. Вона знала, що рано чи пізно він про все розповість мамі — її це зовсім не втішить, але якщо Люксон прийняв її історію, то й мама прийме. Суз не чекала додаткового запрошення — тут-таки обернулася й пішла. Виходячи з кабінету, помітила, що й досі тримає в руці Люксонову хустинку. У кутику золотистою ниткою була вишита монограма: літери Г і Л. Геракл... Довелося зібрати всю силу волі в кулак, щоб не захихотіти — цього директор точно не стерпів би! Вона поквапилась геть, стискаючи хустинку, то посміхаючись, то здригаючись на думку про те, що ж воно буде далі.

Увечері, після того, як мама вичитала їй нотацію і заборонила тиждень виходити гуляти, зателефонував Христофер.

— Привіт, Суз, що поробляєш?

— Граюся в «Царство тіней».

— Що? У ту дурнувату онлайн-гру?

— Ага, вона крута.

— Та ну! Не знаю, чому ти не хочеш грати в «Ремесло війни» зі мною і Томмі.

— Я в курсі, що «Царство тіней» гірша на вигляд, та й світ там набагато менший, зате за неї не треба платити. А ще в ній є клас Сновид — реально крутий. Ну і я вже казала, що вона безплатна? Грошей не треба взагалі ні за що!

— Казала, казала. Я бачив її. Мотлох, а не гра.

— Сам ти мотлох. Мені вона подобається, і не розказуй мені тут. І взагалі — чому ти подзвонив? Познущатися з моєї улюбленої гри?

— Та ні, не тому. Вибач. Я... Слухай, Суз, Злюксон тебе часом не піймав?

— Піймав.

— О Боже! І що ти сказала?

— Сказала, що то я у всьому винна. Вас двох пронесло.

— Оце так!

Кілька хвилин Христофер перетравлював інформацію.

— Ого, дякую тобі, Суз, дуже тобі дякую... — врешті сказав він. — Але це ж тепер... Ну, поліцію викличуть і всяке таке, хіба ні?

— Можливо.

— Слухай, ти не мусиш на це підписуватись. Так несправедливо. Ми в усьому зізнаємось.

— Та все нормально. Я сказала, що це випадково сталося. Що я була там сама, варила сосиски.

— Сосиски?! Ти жартуєш. І ти хочеш сказати, що старий бевзь тобі повірив?

— Та наче повірив. Принаймні поки що.

— Як він узагалі відреагував? Хіба він не викликав поліцію?

— Та ні. Злюксон просто усунув мене від уроків. Дивно, якщо чесно. Таке враження, що він не хотів здіймати бучі.

— Що? Чому?

— Не знаю. Щось там нечисте. Щось гризе його. Але він попередив мене, що може викликати поліцію. Зараз з’ясовуватимуть причину пожежі, і від того все залежить. А де Томмі, до речі?

— Томмі? У своїй кімнаті. Замкнувся й не виходить.

— Чому?

— Він у кепському настрої. Як мішком прибитий. Той інцидент добряче його зачепив. Він наче Дарт Вейдер, що напився заспокійливих. Слова не сказав, відколи ми повернулися. Увесь час лише зажурено дивиться у вікно.

— Що? Це ж мені дісталося за всіх трьох! Мама заборонила мені гуляти, від уроків — звільнили. Я кілька днів не ходитиму до школи. Перекажи, хай подзвонить мені. Або зайде. Це я вже точно заслужила! Крім того, я знайшла Люксонів щоденник, там є один запис, про який я хотіла б з Томмі поговорити.

— Добре, я передам, щоб зайшов до тебе. Але поки що він у своїй кімнаті. Пізніше спробую з ним побалакати.

— Ой, мама йде. Мушу бігти. Па-па, Хрисе!

— Бувай, Суз!

Клац.

Коментар учителя:

Томмі — важкий учень. Коли йдеться про хижаків, отрути, комах, бактерії (а надто епідемії) та генетику, він знає все. Та коли я запропонував класу долучитися до проекту на тему біорозмаїття й екологічних проблем, Томмі запротестував і заявив, що «рослини — це розсадник ельфів та інших шкідників». Потім він склав перелік «вад і жалюгідних слабкостей» у людській ДНК і здав реферат про те, як генетично модифікувати й клонувати людей «задля більшої боєздатності». Пізніше я піймав його на тому, що він стояв позад мене, вимірював мій череп і робив нотатки про те, як його краще модифікувати.