Темний Лорд. Юнацькі роки

Чорна рука Відчаю

Томмі примостився скраєчку дивана, обхопивши голову руками. Навпроти нього сиділи Вінґс і Рендл, дитячі психологи. Він мусив терпіти щомісячні зустрічі з ними, відколи прибув на Землю. Зазвичай Томмі зневажливо ставився до їхніх методів, схибнутих теорій і чудернацьких засобів лікування, що спиралися на ту найбільшу з дивовиж — людську психологію. Він не раз повторював, що у випадку з ним ці засоби безсилі, бо ж він насправді не людина.

Принаймні він так вважав. А тепер засумнівався. Може, їхня правда. Може, він таки страждає від посттравматичного стресового розладу або має оте роздвоєння особистості, чи як там воно зветься. Можливо, він звичайний хлопчисько з надміру яскравою уявою, який вигадав Темного Лорда, щоб приховати якусь жахливу подію чи травму.

Його закляття — закляття, яке він придумав і яке мусило відкрити портал між вимірами, — не подіяло. І скидалося на те, що воно ніяк і не могло подіяти. Його Перстень виявився простим собі перснем. Напевно, він ніколи й не мав жоднісінької сили, а був звичайною каблучкою, що її багато років тому купили на сайті для любителів фентезі. А Мантія була радше простою накидкою — з тих, що продаються для фанатів Гаррі Поттера. Закляття Зловісної Руки теж існувало тільки в його уяві. Мабуть, порожній табель зі стола котрогось з учителів поцупив він власноруч, а ту історію з лівою рукою, якою він керував за допомогою сили думки, просто вигадав.

І через його фантазії, через його божевільні вигадки Суз тепер звільнять від занять, а може, й узагалі виженуть зі школи. «Поліцаї» не даватимуть їй спокою. Чи, як там кажуть, «переслідуватимуть» її.

Словом, накидав він проблем на її голову. А вона ж його... Він хотів сказати — послідовниця чи слуга, але похопився, бо й це, мабуть, лише фантазії. Суз була його приятелькою. Однією з двох чи трьох справжніх друзів на весь світ. Хоча, знову ж таки, може, десь там жили його справжні батьки. Колись думка про це нажахала б Томмі. А тепер йому вже не було так лячно. Очі зайшли слізьми, так ніби він зібрався плакати. Але як же це так? Темні Лорди не плачуть!

Опанувавши себе, Томмі стримав сльози й звів погляд. Його лице було хворобливо бліде, без жодного сліду емоцій.

— Може, ваша правда, професоре Рендл, — сказав він.

— Ем-м-м, я лікар Вінґс, а професор...

Рендл не дав йому закінчити:

— Не будь йолопом, нехай хлопець договорить, — нервово мовив він.

Вінґс сердито глянув на нього. Томмі подумав було, що той зараз скорчить гримасу чи покаже Рендлові язика, але той стримався, хоч, судячи з виразу обличчя, йому дуже хотілося.

Томмі кволо всміхнувся і продовжив:

— Але я не пам’ятаю, як жив до того, як прибув на Землю. Чи до того, як вигадав, що прибув сюди. Я не пам’ятаю ні батьків, ні інших живих створінь, крім Темного Лорда, який упав на Землю й опинився у пастці в тілі людського дитинчати. Але ж я мушу мати якісь спогади, правда? Адже всі історії про Лорда Темряви — це тільки ілюзія, так?

— Це серйозний прогрес, хлопче! — сказав професор Рендл.

— Правду кажуть: перший крок на шляху до видужання — визнати, що в тебе проблема! — додав Вінґс, сягнувши рукою до кишені й укинувши в рот желейку.

Він почав завзято жувати. Потім простягнув пакетик з цукерками Томмі.

Томмі витріщився на нього. Минулого разу, коли Вінґс хотів його пригостити, Томмі був певен, що то якийсь фокус чи спроба його отруїти. Цього разу він узяв весь пакетик. Вінґс аж перелякався, але Томмі вибрав одну цукерку — чорну, ясна річ, — і віддав йому решту. Він жував желейку, насолоджуючись солодким малиновим присмаком. Може, він колись виготовлятиме магічні желейки, ну, якщо повернеться врешті-решт до свого Святилища... Томмі тут же схаменувся. Ніякого Святилища не існувало, як і Залізної Вежі Розпачу під Горою Жаху чи Темниць Погибелі. Усе це лише його фантазії.

— А ще мені весь час сниться один страшний сон, — сказав Томмі.

Він розповів про Білого Звіра, що переслідував його мало не щоночі й гнався за ним у сновидіннях, наче котресь із тих неминучих проклять, що їх він колись насилав на своїх ворогів. (Ну, так званих ворогів, звісно).

Рендл примружився. Вінґс насупив брови. Аж тут йому спала на думку одна ідея і його лице просвітліло. Вінґс з ентузіазмом сказав:

— Білий Звір — це, мабуть, підсвідомий вияв травми, яка змусила твій розум вигадати таку складну ілюзію. Розум намагається випустити травму назовні, виразити її. Травма хоче, щоб її виявили, впізнали, але свідомий розум не хоче її бачити, а воліє і далі приховувати. Твоя підсвідомість немовби полює на твою свідомість!

Обернувшись до Рендла, він переможно всміхнувся, мовляв, «я здогадався раніше за тебе — що, з’їв?!» Рендл роздратовано скривився й відвернувся. А тоді, зітхнувши, процідив крізь зуби:

— Певно, так воно і є.

Томмі закотив очі. Ці двоє хотіли не так йому допомогти, як довести один одному, хто з них мудріший. «Треба повернути їх у потрібне русло», — подумав він і сказав владно, немовби наказуючи їм прийти йому на допомогу:

— Як мені повернутися до реального життя?

— Ну, психотерапія мала б допомогти, — сказав Рендл.

— Може навіть кілька сеансів гіпнозу. Подивимось, чи вдасться нам видобути якісь спогади з твого реального життя, — додав Вінґс.

— Але з цим треба бути обережним, — зауважив Рендл, звертаючись до Вінґса. — Травми поки що витягувати на поверхню не можна. Хіба що відновити спогади з його раннього дитинства. Він іще не готовий працювати з травмою.

— Я в курсі, — роздратовано сказав Вінґс. — Чи ти мене за ідіота маєш?!

Рендл ледь кивнув і розвів руками, немовби кажучи, «так, Вінґсе, взагалі-то я вважаю тебе ідіотом». Але тут же похопився, збагнувши, що трохи перебрав, бо Вінґс, примружившись, втупився в Рендла вбивчим поглядом. Професор Рендл зніяковів, та за мить пожвавився, бо придумав, як заспокоїти Вінґса.

— Ти ж добре знаєшся на гіпнозі, так, Вінґсе? Чи не найкраще за всіх! Можемо відразу провести сеанс гіпнозу з Томмі, якщо той не проти — і якщо його опікунка місіс Чистосміх дасть дозвіл, — запропонував Рендл.

Його лестощі начебто заспокоїли Вінґса.

— Так, це правда. Я навіть викладаю прийоми гіпнозу. То що скажеш, Томмі? Хочеш спробувати? — запитав він.

Томмі зітхнув. Про гіпноз він знав геть усе. Вампіри вдавалися до нього, щоб заморочити голову своїй здобичі. Він сам колись наводив гіпноз, щоб швидко витягнути інформацію з жертв, якщо не мав часу на тортури. То було потужне Знаряддя, але опинившись на Землі, він дізнався, що магії воно не потребує — досить сили навіювання. А на Темного Лорда навіювання не подіє — надто могутня в нього сила волі. Він тут же збагнув, що знову поринув у фантазії. Та ж він — звичайна собі дитина, а вони дорослі: звісно, подіє.

— Добре, — сказав Томмі. — Я спробую. Усе що завгодно, тільки б повернути спогади. Я хочу бути нормальним хлопцем і спокійно собі жити.

— Молодець, хлопче, — похвалив його Вінґс. — Ти явно одужуєш!

— Так-так, — підтвердив Рендл. — Ми тебе вилікуємо, я в цьому не сумніваюся! За місяці два-три, бо на таке треба трохи часу, сам розумієш.

І вони взялися до справи. Рендл пішов поговорити з місіс Чистосміх і за кілька хвилин повернувся з письмовим дозволом, що його Томмі теж мусив підписати. Томмі мимоволі сягнув рукою по свого Персня, щоб скріпити документ печаткою, але схаменувся і просто підписався: «Томмі Ллойд».

Потім Томмі допомогли вмоститися у шкіряному фотелі доктора Джека. Вінґс пояснив, що використовуватиме якийсь метод послідовної релаксації. Він почав тихо і монотонно промовляти до Томмі. «Ти засинаєш, — казав він йому, — твої повіки важчають». І таке інше. Томмі бачив це по телевізору. Але нічого не вийшло. Томмі не міг стриматись і раз у раз перебивав його:

— Ні, неправда, мої повіки не важкі! Це всього лиш клапті людської шкіри, як вони можуть поважчати?

Він узявся за старе. За якийсь час Вінґс облишив спроби.

— Послухай, Томмі, — мовив він. — Ти мусиш мені допомогти. Бо загіпнотизувати когось проти його волі майже неможливо. Ти мусиш розслабитися. Мусиш добровільно зануритись у гіпноз. Довірся нам — ми знаємо, що робимо!

«Довіритися їм?» — подумав Томмі. У цьому й була проблема. Він не звик довіряти, бо завжди вважав, що люди самолюбні, зрадливі хитруни, як і він сам... Тільки насправді він такий не був. То все його фантазії. Він — звичайнісінька людська дитина. Яка моторошна думка! Він покірно зітхнув.

— Гаразд, лікарю Вінґс, я спробую, — сказав він.

— От і молодець, — похвалив його Вінґс.

Цього разі Томмі таки увійшов у стан гіпнозу. Вінґс попросив його повернутися в минуле — постаратися добути з пам’яті найперші спогади про свого батька. Томмі сіпався й заламував руки, намагаючись пригадати.

І раптом вигукнув:

— Я згадав! Згадав! То було дуже давно, багато тисячоліть тому. Перша Епоха — ось як називали той період. Білий Чаклун — Ґамулус Добрий! Він був моїм батьком! Але він мене відцурався — сказав, що я ніколи не стану Священним Пастором-Чаклуном. Я був надто самолюбний, надто самозакоханий. Він вигнав мене з Академії, прокляв і сказав, щоб я більше не показувався йому на очі. Сказав, що в мені сидить дух зла і що він помилився, подумавши, що зможе вивести мене до Світла. Я належав Темряві, а все через те, що бавився чорною магією! Ха, що той старий бовдур тямив? Чхати я хотів на їхніх старомодних учителів, які тільки те й робили, що читали лекції про вміння панувати над собою, стриманість і любов до всього живого. Мені не потрібні були ні їхні Білі Слова Сили, ні Книги Благословенних Заклинань. Я засную, побудую власну Академію, Академію Місяця, Академію Ночі й перевершу їх усіх! Я покажу їм, покажу йому, моєму пихатому татусеві — покажу йому, який я насправді геніальний, і тоді настане день, коли вони прийдуть до мене і благатимуть, щоб я дав їм знання, щоб пробачив їм! Я — Великий Томмі! Я зітру його на порох разом із Академією Священних Знань. Я...

— Гм, ну добре-добре, Томмі, досить, — урвав його Вінґс.

Томмі замовк, знову занурившись у гіпноз.

— Неймовірно, — прошепотів Вінґс Рендлу. — Уперше бачу, щоб ілюзія була так глибоко закорінена! Дивовижно. І так ідеально вибудувана.

Рендл шепнув у відповідь:

— Його батько був, певно, злісним пастирем-євангелістом. Томмі очевидячки мав з ним серйозну суперечку. Може, краще спитати про його матір? Ану ж почуємо щось нормальне.

— Хороша ідея, — сказав Вінґс, вкинувши до рота ще одну желейку.

У Рендлових очах спалахнуло роздратування. Його страшенно нервувало, що Вінґс увесь час жував.

— А тепер, Томмі, повернімося ще далі в минуле. Що ти можеш згадати про свою маму? Хто вона? — запитав Вінґс.

Томмі крутнувся й поморщився, наче від болю.

— Мама... Мама, — сказав він і усміхнувся. — Вона мене любила. Годувала мене. Солодким молоком і... кров’ю.

Голос Томмі затих. Хлопець засовався у фотелі, так ніби йому не хотілося про це говорити.

Вінґс і Рендл здивовано перезирнулися — цікаво, цікаво.

— Ми на ньому кар’єру розбудувати можемо, — прошепотів Рендл. — Написати про нього книжку!

— Знаю, знаю, — замахав руками Вінґс, щоб той замовкнув. — Ну ж бо, Томмі, розкажи нам про свою маму.

Томмі замріяно сказав:

— Вона була дуже гарна. Бліда, з темним волоссям. Очі її були чорні, як ніч, а вуста яскраво-червоні, мов рубін. Вона була стара, дуже стара, але молода, така молода. Королева. З королівською кров’ю. Ну, тобто її рідна кров була королівська, бо вона, е-м-м, любила позичати чужу кров. Дуже любила, якщо чесно.

Вінґс і Рендл ще дужче збентежилися. Вінґс прошепотів:

— Може, вона мала лейкемію чи хворі нирки. Я так розумію, їй часто переливали кров. Або вона була на діалізі.

— І через це померла молодою? То з цим він ніяк не може змиритися, як думаєш? — запитав Рендл.

— Можливо. Зачекай, він хоче щось сказати, — цитьнув Вінґс.

— Вона була Королевою Сновид, стародавнього народу, який жив у Хмарному Закуті. Мама розповідала, що одного разу туди прийшов мій батько і вона зачарувала його, змусила покохати її, хоч я не розумію, нащо їй здалися ті чари. Хіба хтось міг не покохати Лячну Королеву Ночі, Темну Господиню Підземелля — мою маму, Оксану Блідолицю?

Вінґс і Рендл страшенно зацікавлено слухали його розповідь: Вінґс жував желейку, а Рендл, як і пасує справжньому професорові, погладжував підборіддя. Томмі вів далі.

— Отак народився я — нащадок союзу Білого Чаклуна й Королеви Вампірів...

— Ох, усе це марно, — Рендл розчаровано махнув рукою. — Далі самі вампіри з чаклунами — він знову вигадує небилиці!

— Постривай, то ще не все, — мовив Вінґс.

— Мій батько, Ґамулус Добрий, за першої ж нагоди втік із Хмарного Закута, якось розірвавши чари, що його там тримали. Та коли він дізнався, що в нього народився син, то повернувся по мене. Прийшов зі Святим Вогнем і Благословенною Сталлю, зі Шпичаками Глоду, загартованими у Священному Полум’ї Храму Життя, виготовленими спеціально для того, щоб розривати вампірячі серця. Прийшов із військом паладинів, які заприсяглися знищити немертвих і всі їхні творіння. Вони зруйнували Хмарний Закут, відірвали мене від грудей коханої матусі й убили її в тамтешньому Підземеллі. А батько забрав мене до Академії Священних Знань, щоб виховати мене як нащадка його роду.

Томмі замовк. З його очей лилися сльози.

— Усе ясно! — прошепотів Рендл. — Тепер я розумію, чому він навигадував отих байок. У реальному житті батько вбив його матір!

— Так, тепер усе зрозуміло, — підтакнув Вінґс.

Рендл розвинув свою ідею далі.

— А потім Томмі втік з дому і вигадав цю хитромудру казку, щоб пом’якшити пережите жахіття.

— Цілком можливо, що його батько сидить у в’язниці, — схвильовано сказав Вінґс.

— Треба перевірити, — погодився Рендл.

— Ага. Цікаво, дуже цікаво. Ти все записав?

— Так-так, усе записано на плівку. Думаю, можна його будити, він уже геть засмучений, — сказав Рендл.

— Так, досить із нього страждань! Треба працювати з ним повільно, крок за кроком, — мовив Вінґс.

— Прокидайся, Томмі! — голосно сказав він, клацнувши пальцями.

Томмі, здригнувшись, отямився. Розгублено роззирнувся.

— Ви щось дізналися? Професоре Вендл? Докторе Рінґс? — запитав Томмі.

— Не Вендл, а Рендл, — сердито виправив його Рендл.

— Ой, та дай хлопцеві сказати, — гримнув на нього Вінґс, охоче скориставшись нагодою ще раз штрикнути Рендла. Той закотив очі і проігнорував його. Сказав до хлопця:

— Так, Томмі, дізналися. Було дуже цікаво. Дуже.

— І хто ж мої батьки? — нетерпляче запитав Томмі.

— Поки що не варто про них говорити, — сказав Вінґс, витягуючи з кишені пакетик із цукерками.

Рендл метнув на нього погляд, сповнений чистого роздратування, вихопив пакетик з його руки й кинув у власну кишеню. Вінґс ошелешено глянув на нього. Рендл сказав:

— Повір нам, Томмі, ми до кінця не зрозуміли, ким вони були. Треба спробувати ще кілька методів, щоб дістатися істини.

Вінґс ступив на крок ближче до Рендла, так наче підбирав позицію, з якої було б зручніше вихопити свій пакетик з желейками, і сказав Томмі:

— Ми б хотіли розглянути цю проблему ще з кількох сторін. Щойно все з’ясуємо, відразу тобі повідомимо!

Рендл штурхнув Вінґса і додав:

— Так-так, повідомимо. А зараз мусимо прощатися, хлопче. Ти чудово впорався сьогодні, справді! Але нам час працювати над стратегією твого подальшого лікування.

Вони вийшли з кімнати. Томмі, геть виснажений, сів біля вікна. Чув, як Вінґс і Рендл кілька хвилин розмовляли в коридорі з місіс Чисто-сміх. Раніше він спробував би підслухати їхню розмову, але тепер йому було начхати. За мить почув, як грюкнули двері. Він бачив, як Вінґс і Рендл повернулися до своєї автівки. Вінґс, схоже, сердито вичитував Рендла. Рендл різко зупинився, витягнув з кишені желейки й розсипав їх на дорогу. А потім жбурнув порожній пакетик Вінґсові в лице й потупав до автомобіля. Вінґс вражено подивився йому вслід і скорчив гримасу йому у спину. Підняв з землі одну желейку. Рендл саме відчиняв дверцята автомобіля, коли Вінґс розгнівано метнув у нього цукеркою. Вона поцілила Рендлові просто в потилицю, відбилася й покотилась у кущі. Рендл завмер — такого він зовсім не сподівався і не знав, як реагувати. За секунду-дві він, оговтавшись, кашлянув і, мовби нічого не сталося, сів у авто. Вінґс переможно вишкірився. Потім нахилився, підняв ще одну желейку, вкинув до рота і, перш ніж сісти слідом за Рендлом в автомобіль, почав навмисно завзято її жувати.

Томмі розчаровано похитав головою. Ото ще парочка. А він довірив їм усі свої надії і страхи.

Того вечора до нього навідався Христофер. Томмі розвалився у кріслі, байдужо втупившись у вікно.

— Що таке, Ваша Томмірявськість? — запитав Хрис.

— Не називай мене так. Я більше не Темний Лорд, а просто Томмі, — проскиглив нещасним голосом Томмі.

— Що-що? Я не зрозумів, — здивовано перепитав Хрис.

— Я ніхто. Звичайний хлопець. То все була ілюзія, така собі божевільна фантазія. Роздвоєння особистості, як сказали психіатри, — відповів Томмі.

Христофер не вірив власним вухам.

— Але ж вони придурки, ті двоє. Вінґс і Рендл. Ти ж сам так казав! А про інших ти забув?

Томмі кинув на нього запитальний погляд.

— Ну про всіх інших. Доброзичливців, учителів, батьків, соціяльні служби — усіх, які намагаються контролювати тебе і всіх нас! Невже ми більше не бунтарі? — запитав Хрис.

— Ні, ніякі ми не бунтарі. Звичайні дітлахи, — похмуро мовив Томмі. — Усе скінчилося. То був сон. Гра. Дурнувата ілюзія.

Христофер скривився. Жах якийсь! Він не хотів цього чути. Без Темного Лорда, Ллойда Томмірявського, вони знову ставали звичайнісінькими дітьми, безсилими малюками, що не мають ніякого впливу на своє життя. Безнадійними підлітками. Звичайнісінькою групкою школярів, які хочуть подорослішати, якнайменше постраждавши. І як вони тепер врятують Суз без Темного Лорда?

Томмі вів далі.

— Пожежа це довела. Воно й на краще. Ця пожежа випалила божевілля в моїй голові. Оце так фантазія! Упасти в інший вимір — це ж треба було таке придумати!

Хрис сів на ліжко, згорбивши з відчаю спину. Йому та іншим учасникам Двору Темного Лорда у Вигнанні було, по суті, байдуже, правда це все чи ні. Томмі вірив у цю історію — і це було головне. Завдяки йому вона видавалася реальною. Його віра заохочувала їх підігравати йому. Інакше їхній задум був би просто черговою безглуздою забавкою.

Христофер досі не міг повірити, що Томмі каже це серйозно.

— А як же Газдрубан Чистий — ти вже не хочеш йому помститися? — запитав він.

— Ха! А що вже тепер? Я зазнав поразки. Цілковитої поразки. Газдрубан переміг. Хоча ніякого Газдрубана взагалі не існувало, почнемо з того! — відповів Томмі.

Вони трохи посиділи в тиші, сповненій відчаю. Тоді Томмі запитав:

— До речі, а як там Суз?

— Погано, — відповів Хрис. — Взагалі-то я хотів поговорити з тобою про неї. Ти в курсі, що тепер їй висьорбувати усю кашу, а тобі нічого не загрожує. Злюксон пригрозив здати її поліції. Може, він тільки так каже, але якщо справді її здасть, то вона дістане попередження чи щось інше й отримає судимість. А ще її тимчасово звільнили від уроків.

Томмі жахнувся.

— А я й не знав... — сказав він. — О Дев’ять Кіл Пекла, що ж я накоїв?

Він обхопив голову руками й захитався туди-сюди. Хрис тим часом продовжував.

— Може, її взагалі виключать. Чи запроторять до спецшколи абощо. І ми більше ніколи її не побачимо.

Христоферів голос затремтів і він обернувся. Томмі вражено глянув на нього.

— Більше ніколи її не побачимо?..

— Цілком можливо, — підтвердив Хрис. — Усе залежить від Люксона. Від того, наскільки завзято він за це візьметься.

Томмі трохи подумав і сказав:

— Взагалі-то мені начхати, що зі мною буде. Я можу піти й сказати, що то я спалив Павільйон. Визволю Суз із біди. Що скажеш?

— Не знаю, Томмі. Ну, ти можеш, звісно, але це викличе підозру. Вони захочуть дізнатися, чому Суз узяла вину на себе. Тоді дістанеться вам обом і нічим добрим це не скінчиться. Вона б такого не хотіла. Я говорив з нею і, правду кажучи, її більше засмучує те, що ти ні разу не зайшов до неї і навіть не подзвонив.

Томмі винувато глянув на нього.

— Я навряд чи зможу подивитися їй в очі. Почуваюсь останнім паскудником.

— Але я б на твоєму місці провідав її. Бодай на це вона заслуговує! — сказав Хрис.

— А чому вона взагалі вирішила «сьорбати кашу», як ви, люди, кажете? Тобто, ми, люди, кажемо, — запитав Томмі.

— Ти й досі не розумієш? — сердито мовив Христофер. І, не зумівши приховати ноток ревнощів у своєму голосі, пояснив: — По-моєму, ти їй подобаєшся. Бозна-чому!

Він опанував себе й продовжив:

— І, крім того, вона сподівалася, що ти щось придумаєш і витягнеш її з халепи. Ми всі сподівалися, що Ллойд Томмірявський врятує її. Накладе закляття чи утне якийсь фокус, чи придумає хитру схему, або організує акцію, щоб її звільнити. Дитя Ночі Невинне! Звільніть її негайно! Щось у такому стилі.

Томмі зніяковіло відвів погляд.

— Я нічого не зможу вдіяти. Я безсилий. Та люди добрі, я ж простий собі хлопець.

— Ти хотів сказати — «люди злі», еге ж? — Хрис спробував викликати в нього посмішку — повернути бодай щось від колишнього Томмі.

— Ні, я хотів сказати «люди добрі», — з притиском повторив Томмі. — Слухай, я подумаю про те, щоб здатися і так її врятувати, але нічого більше я, напевно, не зможу вдіяти. Але, як ти кажеш, який сенс, якщо покарають нас обох? І взагалі, який у тому всьому сенс? З таким же успіхом можна просто махнути рукою...

Він обернувся до вікна, даючи на здогад, що хоче побути сам.

Христофер зітхнув. Він не знав, що ще сказати, тому пішов геть, покинувши Томмі наодинці з його розпачем. Дорогою до дверей почув, як Томмі пробурмотів:

— Може, Білий Звір знайде мене й поставить крапку в цій історії... Чи це теж був тільки сон?

Хрис спохмурнів. Томмі ніс якусь маячню. І Христофера це страшенно дратувало. Його батьки помітили, що з Томмі щось не те, й носилися з ним, як з писаною торбою, а на Хриса й уваги не звертали. Може, йому теж почати тинятися без діла цілими днями й витріщатися в стіну? Тоді батьки нарешті помітять і його присутність.

Із Суз Томмі теж погано повівся — спочатку попросив Хриса поцупити її річ, а тепер покинув її в біді. І взагалі: що більше Хрис про це міркував, то більше переконувався в тому, що він терпів Томмі (ну, насправді Томмі йому подобався, але в той момент він був неготовий це визнати) з однієї лише причини — той його смішив і з ним було весело. А тепер веселощі скінчилися.

Він нічого не розумів — його рідний батько теж був незрячий, а сам він працював волонтером у місцевій організації для незрячих. Звідки ж бажання розчавити одного з таких людей? Він квапливо вимкнув двигун і вийшов з автівки. Відчуття капосної злості, яке його заполонило, за кілька хвилин розвіялось і йому значно поліпшало. Повернувшись до автомобіля, Акрам виявив, що бампер відвалився. Придивившись пильніше, побачив, що його повністю роз’їла іржа. За якихось пів години.

Акрам спохмурнів. Неподалік на лавці сиділа літня пані, сивоголова, згорблена і зморшкувата — годувала птахів крихтами.

— Те місце прокляте! Прокляте, кажу вам! — хрипко вигукнула вона.

Сніданок у Чистосміхів

На другий день, у середу, Томмі, як завжди, збудили вранці.

— Доброго ранку, Томмі! Прокидайся, серденько! — сказала, як і щоранку, місіс Чистосміх, розсуваючи фіранки і впускаючи до кімнати потік сонячного світла.

— Ранок не буває добрий і не називайте мене... — завівся було Томмі, але потім дещо згадав і зітхнув. Сьогодні його перший день в образі людської дитини, звичайного хлопця. Важкувато буде звикнути. Знову стати нормальним. Він махнув рукою на звичне привітання і відповів просто:

— Доброго ранку, місіс Чистосміх...

— Кажи просто Гіларі, — відповіла вона, як і щоранку.

— Доброго ранку, Гіларі, — машинально повторив Томмі.

Почувши це, місіс Чистосміх кинулась до нього й міцно обійняла. Томмі зіщулився від цього нападу ніжності, наче хлопчисько, який воліє, щоб його боялися як жахливого Темного Лорда і не хоче, щоб його з любов’ю обіймала добра матуся. Томмі подумав, що зараз його задушать на смерть, але місіс Чистосміх розняла обійми й запитала:

— То ти більше не хочеш бути Дартом Вейдером, любий мій Томмі?

Томмі скривився. Йому не хотілося говорити на цю тему, але він таки ледь чутно пробурмотів:

— От курка. Та не Дартом Вейдером, а Імператором Палпатіном, як уже на те пішло...

Він замовк — який сенс щось пояснювати?

І вже голосніше сказав:

— Щось таке, місіс... е-м-м... Гіларі.

— Моє ти сонечко! Чудово, просто чудово! — місіс Чистосміх знову накинулася на нього з задушливими обіймами.

Томмі подумки застогнав. Навряд чи він зможе вдавати нормального. Це якось так... дивно. Місіс Чистосміх, трохи відхилившись, глянула на нього.

— Молодчина, Томмі, — усміхнулась вона. — Поступово тобі стане ще краще, хай і не зовсім скоро. Лікар Вінґс і професор Рендл сказали, що коли ти назвеш мене на ім’я, це означатиме, що тобі ліпшає! І таки правду казали!

Томмі нещиро посміхнувся й визирнув у вікно. Поплескування по спині, обійми й інші дурниці були йому неприємні. А той Вінґс і Рендл — як ту парочку йолопів хтось міг вважати знавцями, і як вони взагалі спромоглися здобути звання доктора і професора?

Місіс Чистосміх напала на нього з обіймами:

— Ти такий солоденький хлопчик, що я тебе з’їла б! Ти такий... пухкесенький пампух!

Вона полоскотала йому живіт. Цього вже Томмі не стерпів.

— Та годі вже! — обурився він. — Заспокойтеся. Я ж хлопець, хоч, може, й відірваний від реальності! Перестаньте!

Томмі подумки зітхнув. Якби ж він був Темним Лордом! Йому б не довелося цього терпіти!

Місіс Чистосміх відступила. Знає вона тих хлопців. Надмірні вияви любові їх бентежать. Зрештою, те ж саме з дорослими чоловіками, що полюбляють вдавати, ніби їм не подобається, коли їх називають «пухкесенькими пампухами».

— А що ти снідатимеш, пташенятко? — змінила тему місіс Чистосміх.

— Що-небудь... — буркнув Томмі.

Та замість дорікнути йому, що буркати некрасиво, місіс Чистосміх усміхнулася ще ширше. Для неї то була звичайна відповідь пересічного підлітка, тому вона зраділ а. Раніше вона почула б щось на кшталт «Вимагаю запечених сердець моїх переможених ворогів!» або «Душі! Я питиму на сніданок душі!» Приємно було почути бодай раз щось нормальне, хай навіть мовлене не дуже чемно.

— Тоді йди в душ, чисть зуби і вдягайся. Я приготую яєчню. Твою улюблену!

Вона цьомкнула його в чоло — Томмі скривився, але стерпів, — і вийшла з кімнати.

Яєчня? Його улюблена? Він справді колись таке сказав, але тоді він мав на увазі, звісно ж, Яйце Життя — найперше Яйце, з якого народився Всесвіт. Той, хто з’їсть його шкаралупу, матиме силу, що її неможливо уявити нікому зі смертних чи безсмертних! Йому поки що так і не вдалося розшукати Яйце Життя, та якщо він колись його знайде... Але то все його фантазії. Ніякого Яйця Життя не існує. Тільки смажені яйця на тості — яєчня а-ля Чистосміх. При цій думці Томмі повеселішав. Смажені яйця на тості, приправлені коричневим соусом... нямка! Він виліз із ліжка, скинув піжаму з Похмурим Женцем (йому пошили її на замовлення, бо такі не продавалися у крамницях, і він довго вмовляв, поки йому нарешті дозволили її замовити) і пішов у душ.

Незабаром Томмі вже сидів за сніданком навпроти Христофера. Перед ним стояла тарілка з яєчнею на тості й калюжкою коричневого соусу. Від запаху в нього аж слинка почала текти. Але їсти ще не можна було. Треба було зачекати на місіс Чистосміх. Вони завжди мусили чекати на місіс Чистосміх, щоб вона проказала молитву перед трапезою. Томмі забарабанив пальцями по столу, як щоразу, коли вони сідали їсти. Хрис закотив очі. Він знав, що Томмі терпіти не міг чекати на трапезну молитву, як і слухати її, але той його барабанний дріб уже в печінках сидів. Нарешті з’явилася місіс Чистосміх. Томмі нетерпеливо потер руки.

— Сідайте вже, місіс... е-м-м... Гіларі. Пора починати, — жваво мовив Томмі, так наче то він усім завідував, а вона йому прислуговувала.

Місіс Чистосміх поблажливо всміхнулася до нього. Тоді сіла й сказала:

— Благослови цю їжу, Святий Отче. Наповни нас вдячністю, Господи, за те, що ми споживатимемо.

Вона перехрестилась і кивнула — мовляв, уминайте за обидві щоки.

Коли це сталося вперше, багато місяців тому, Томмі аж перелякався. Адже якби Темний Лорд з’їв їжу, яку хтось благословив, вона обпалила б його рота, мов яскраве сонячне світло — бліду вразливу шкіру Вампіра. Благословенна їжа — свята їжа. Темний Лорд такого не їсть! Але він уже звик. Та й усе одно ніякий він не Темний Лорд, тому це не має значення. Томмі накинувся на їжу, розчавивши яєчні жовтки, наче то були очі Газдрубана Чистого, і змішавши їх із тостом та коричневим соусом, поки все перетворилось на в’язку мішанку. Він завжди уявляв собі, що яєчня на тості — це така собі кров’яна каша, зварена з очей Білого Чаклуна, підсмаженої плоті напіврослика й крові брунатного ельфа.

Томмі завзято кидав кусень за куснем собі до рота. І, пережовуючи, бурмотів: «Які солодкі очі чаклуна!» і «М-м-м, хрумкий напіврослик». Він завжди примовляв таке за сніданком, аж Христофер хихотів. Але сьогодні той був не в настрої.

Томмі подивився на місіс Чистосміх. Вона поводилася як завжди — не звертала на нього уваги. Вже давно махнула рукою на його поведінку за столом і навчилася доволі майстерно вдавати, що не чує його за трапезою. Раніше Томмі в таких випадках відчував, що він «виграв» — підманув Чистих Опікунів, але не сьогодні. Коментарі, що їх він зазвичай давав зі свого місця за столом, помалу затихли.

Місіс Чистосміх подивилася на нього. «Молодець», — похвалила вона його, наче якогось цуцика. Томмі закотив очі. Ніякий він не цуцик, та й хлопцем бути не хотілось. А чемним і поготів. Але він таки був хлопцем. І, можливо, настав час задуматись про те, щоб «потемнішати». Він мусив влитися, стати нормальним, поводитись, як усі хлопці. Врешті, Томмі просто усміхнувся і подякував місіс Чистосміх за смачну яєчню на тості.

Після сніданку місіс Чистосміх пішла на службу до церкви. Доктор Джек запропонував кудись з’їздити, але ні Христофер, ні Томмі не мали настрою. Та й день випав похмурий, надворі сіялася мжичка — не найкраща днина для мандрівки. Доктор Джек висунув іще кілька ідей, але Томмі й Хрис сказали, що хочуть погратися на комп’ютері. Джек розсердився. Він іще трохи повмовляв їх, але зрештою махнув рукою і пішов із книжкою до вітальні, мовляв, робіть що хочете.

Хлопці пішли нагору до Хрисової кімнати, де зрозуміли, що ні того, ні того до комп’ютера не тягне. Оказія з Павільйоном, Суз і пожежею неабияк їх гнітила. Вони повсідалися на ліжко й так мовчки і сиділи.

Нарешті Хрис озвався:

— Я хочу тобі щось сказати.

Томмі владно махнув рукою.

— Кажи.

— Ти мусиш поговорити з Суз, — мовив Христофер.

Томмі, почувши це, позеленів.

— Але що я їй скажу? «Вибач»? Що це змінить? — запитав він засмучено.

— Мусиш з нею поговорити, бо вона взяла всю вину на себе. Зрештою, Суз — твоя приятелька. І заслуговує ліпшого, — наполягав Христофер.

Томмі мав нещасний вигляд. Колись він провадив нескінченні війни, командував незчисленними військами страхітливих чудовиськ, палив міста, будував Чорні Вежі Погибелі, сходився з могутніми паладинами у рукопашному бою, накладав жахливі прокляття, що затьмарювали небеса, і ще багато всякого, але думка про розмову з тінейджеркою-ґотесою лякала його до смерті. А вона ж була його посіпакою — він не мав би її боятися! Хоча історії про злого лорда були, звісно ж, вигадками. Його фантазіями. А вона була його приятелька, а ніяка не посіпака. Томмі зітхнув. Напевно, ось воно як — почувати «докори сумління». Христофер мав рацію: треба з нею поговорити.

— Добре, я зателефоную їй, — невпевнено мовив Томмі.

— Е ні, друже, так не піде. Мусиш побачитися з нею і поговорити віч-на-віч. І взагалі — це ж ти у всьому винен, а не вона! — розсердився Христофер. Томмі знову грав йому на нервах. Та він узагалі не поважає Суз!

Томмі роздратовано цитьнув на нього, але подумки визнав, що Христофер казав правду.

— Ну добре-добре. Я піду й побалакаю з нею.

Хрис здивувався. Він уже встиг пошкодувати, що рознервувався й підвищив голос, — таке ніколи не діяло на Томмі, бо його неможливо було вмовити робити те, чого йому не хотілося. Христоферові аж не вірилося, що той узагалі звернув увагу на його слова. І навіть не взявся читати свою темнолордівську лекцію про те, як ніхто не вказуватиме йому, що робити.

Христофер іще трохи натиснув на нього.

— Можеш просто зараз піти. Сьогодні й так нічого робити. Ага, і ще. Суз просила мене переказати, що вона знайшла щось у Люксоновому кабінеті. Якийсь запис у його щоденнику. І хоче поговорити з тобою про це.

Томмі знизав плечима.

— Добре, — відповів він, а тоді підвівся і вийшов з кімнати.

Христофер сам собі не повірив. Усе сталося набагато простіше, ніж він думав. То й на краще. У ситуації з Суз його найбільше турбувало те, що Томмі навіть не спробував з нею зв’язатися. Але поговорити з нею — щонайменше — він таки мусив.

Томмі пішов до своєї кімнати й одягнув куртку. Раптом йому дещо спало на думку. Він відчинив шафу і знайшов Мантію Нескінченної Ночі. Місіс Чистосміх дбайливо повісила її на вішак. Мантія пахла чистотою і свіжістю. Її випрали, додавши якогось смердючого ополіскувача для тканин з дурнуватою заїждженою назвою на кшталт «Літній бриз» чи «Весняна насолода». Не могли виполоскати її у крові чи що? І то ще не все — Томмі побачив, що його мантія ще й випрасувана. Певно, доктор Джек. У родині Чистосміхів він відповідав за прасування.

Томмі скривився. Темні Лорди не носять випрасуваних Мантій, від яких тхне ополіскувачем! О, люди злі! Як вони посміли йому таке заподіяти? І чи не вплине оте прання з прасуванням на силу його магічних Кривавих Знаків? Чи не пошкодяться вони? Але він негайно похопився. Це ж бо не справжня Мантія Нескінченної Ночі, а Чистосміхи вчинили так, як чинять мільйони батьків кожнісінького дня. Він зібгав Мантію, запхнув під пахву і подався до Суз.

Томмі вирішив піти в обхід повз школу. Після пожежі минуло два дні, і він вирішив подивитися, що там діється на городах, — йому кортіло спекатися Мантії, а ліпшого місця, ніж ділянки, мабуть, не знайдеш. Мантія нагадувала про його колишнє безумство, про його хворобу. Настав час позбутися її раз і назавжди, разом із фантазіями про Темного Лорда. Крім того, він подивиться на Павільйон. Навідається, так би мовити, на місце злочину.

Мантія

Павільйон згорів дощенту. Мало що залишилося. Томмі побачив кількох людей, що нишпорили серед згарища. Певно, пожежні інспектори: намагаються визначити причину займання. Томмі замислився. Вони ж знайдуть плитку Суз, це точно. А щоб влаштувати пожежу, люди не користуються плитками. Треба сказати про це Суз. Може, це врятує її. Хоч якось допоможе! А ще дуже дивно, що Павільйон так швидко згорів. Люди поведені на здоров’ї й безпеці — хіба вони не захищають таких будівель від вогню?

Томмі, зітхнувши, обернувся. Що ж, тепер усе в руках «дорослих». Вони з’ясують, що й до чого.

Пішов до городів. І помітив попереду те, що шукав. Ще одне багаття. Цього разу невелике — з бур’яну та гілок із недавно розчищеної ділянки. Роззирнувся. Навколо нікого не було, тож Томмі підійшов і кинув Мантію у вогонь. Настав час спалити усі ті дурниці, все те божевілля, пов’язане з Темним Лордом. Очистити розум вогнем! Чорна Мантія зашкварчала, а тоді, сердито затріщавши, спалахнула. Криваво-червоні Знаки Влади яскраво зажевріли. Томмі сягнув до кишені по Перстень. Його теж можна пожбурити у вогонь. Аж раптом він ошелешено роззявив рота...

Мантія мало не вмить згоріла. А от Знаки — ні. Вони випливли з полум’я і закрутилися в повітрі, обертаючись раз за разом, наче вогняне колесо, швидше і швидше — ш-ш-ш, ш-ш-ш. Томмі не вірив власним очам! Знаки тліли, мов фосфор, немовби пропалюючи саму тканину простору й часу. Вони танули в повітрі, залишаючи по собі дивну чорноту.

Знаки раптом зникли, а за ними в повітрі повисло щось схоже на вікно. Томмі розгледів через нього пагорби, гори й червонясте небо. І — впізнав.

Він зазирнув у інший світ. У край, що його називав своїм. Темнокрай...

Томмі спантеличено завмер на місці. Це означало... це означало, що ніякі це не вигадки! Він справді Темний Лорд Темнокраю! Як він міг отак пошитися в дурні? Ну звісно, він — Темний Лорд! Ох же ж Газдрубан — той іще хитрун! Мало не обдурив його, мало не змусив повірити у все це, мало не переконав, що він — усього лише хирляве дитинча роду людського. Хлоп’я в полоні фантазій.

Чудесно придумав, нічого не скажеш. Геніальна схема, така винахідлива, що і йому самому була б за честь. Але тепер він докопався до істини! Розпач і смуток вмить розвіялись, і його сповнила чорна радість, шалене торжество, темний розквіт сміливості й рішучості. Він був Темним Лордом, ще впевненішим, ніж колись!

Томмі кинувся вперед і спробував просунути руку крізь портал — може, йому не потрібні складні ритуали, може, для того, щоб відкрити шлях, досить спалити Мантію. Але рука наткнулась на грубе, міцне скло.

То було всього лише вікно — далековид у Темнокрай. Зрештою, йому ніколи не бувало легко. Томмі відступив на крок, щоб добре все роздивитися. Перед ним ген-ген простягався горбкуватий пустир. Над похмурою рівниною кольору брудної води, де то тут, то там стирчали уламки скель і горби, висіли сірі хмари. Він упізнав Рівнину Відчаю.

Краєм ока Томмі щось помітив. Чи то хтось причаївся в болотистій балці? Він примружився, щоб ліпше роздивитися. Зненацька вікно ворухнулося й, відреагувавши на його думки, наблизилося до постаті. Томмі усміхнувся. Як у давні добрі часи. Магія улягала його волі — як мало коритися все на світі. Він вражено охнув. Та це ж Ґарґон! Його лейтенант, Жахливезний Ґарґон Ногоруб, Капітан Легіонів Жаху! І то власною персоною, а не якесь там перебране людисько, як те горохове опудало, Морті. Він упізнав його кощаве тіло, його величезні пазурі й кістяні нарости на кажанячих крилах.

— Ґарґоне! — вигукнув Томмі й тут же вмовк, винувато роззирнувшись. Йому не хотілося привернути до себе небажану увагу, а надто з боку Вищої Ради Білощитфілда чи ще там когось. Та й, крім того, звук аж ніяк не міг пробитися крізь шибку.

Він придивився ще уважніше. Ґарґон зіщулився зі страху, нишком зиркаючи на небо. Томмі подумки пересунув вікно так, щоб побачити червонясті небеса Темнокраю. Ага! Орлині Вершники — от же ж прокляття. Грізні вороги: воїни роду людського верхи на велетенських орлах, з якими вони виросли разом в одному гнізді й заприсягнися довіку служити Білому Чаклуну і Співдружності Добрих Народів. Хай би Боги Потойбіччя пожерли їхні душі! Вершники летіли високо й швидко зникли з очей.

Ґарґон, полегшено схлипуючи, припав до землі. Він був у жалюгідному стані, побитий, весь у синцях. Наче утікач, який багато місяців тому рушив у дорогу. Бідолашний Ґарґон! Напевно, увесь той час на нього полювали запеклі фанатики, Паладини Доброчестя. Ті не вгамуються, доки не вистежать і не піймають усіх прибічників Темного Лорда. Що ж, тут він нічого не вдіє — поки що. Ґарґону доведеться самому давати собі раду, аж поки Томмі повернеться.

Далі Томмі зауважив на обрії шпилясту вершину. Гора Жаху. Біля її підніжжя мала стояти його Залізна Вежа. Коли він про це подумав, зображення у вікні змінилося, перелетівши через випалену Рівнину Відчаю до Гори Жаху.

Пролітаючи Рівниною, міжплощинне вікно проминуло військо орків. Томмі помітив, що ті в кепському стані, важко дихають від втоми, замурзані й забрьохані. Орки, ясна річ, завжди були замурзані й забрьохані, але в цих були ще й понищені обладунки, а численні свіжі рани поперев’язані брудними ганчірками. Вони вже давно покидали свої щити і зброю — ці орки втікали.

Судячи з того, що залишилося від їхніх військових емблем, вони належали до Легіону Нещадного Місива — одного з його елітних Легіонів, де служили найдисциплінованіші, найнепохитніші орки, які бували в бувальцях. Ними командував Чорний Харцизяка, ще один його лейтенант. Колись командував. Бо тепер вони перетворилися на збіговисько втікачів-відчайдухів, які рятують свої шкури.

Томмі нічого не розумів. Від кого вони втікають? Після того, як Газдрубан скинув його на Землю, його війська, мабуть, порозбігалися, втративши чільника, і стали легкою здобиччю для фанатиків Співдружності. Але ж війна мала б закінчитися багато місяців тому. Що відбувалося?

Раптом він побачив їхніх переслідувачів — паладинів! Верхи на міцних білих конях у збруї, зі сліпучо-білими щитами й у лискучих обладунках, вони тримали напоготові прикрашені прапорцями списи. Фанатики, ціла ватага. Але вони не гналися за орками — скидалося на те, що паладини гнали кудись орків табуном. Томмі перемістив зображення у бік, куди сунули орки, й наблизив його. Лісок. А там, у засідці серед дерев — військо ельфійських лучників у білих одностроях! До мундирів у них були причеплені золоті печатки — символ Білого Чаклуна. Колір мундирів пасував до їхньої блідої шкіри, а символ Чаклуна — до їхнього золотавого волосся. Як завжди, нудотно елегантні, подумав Томмі. То були Ельфи-Храмівники з елітного підрозділу, які покинули ельфійський рідний край і подалися на службу до Білого Чаклуна, заприсягшись до смерті служити йому і захищати Храм Життя. Ще одні фанатики, друзі паладинів. А його орки рухалися просто на них!

Томмі хотілось якось їх застерегти, але він нічого не міг вдіяти. Раптом Ельфи-Храмівники гуртом вискочили з-за дерев і випустили смертоносну зливу стріл. Половина орків попадали як мертві. Решта просто зупинилися, вщент виснажені — у них не лишилося ні краплини бойового духу. Вони впали навколішки, піднявши руки над головами, прибравши класичної пози оркійської покори і капітуляції. Однак паладини, замкнувши коло, накинулися на них. Вони проштрикнули списами кожнісінького орка... Томмі був приголомшений. Навіть він, Темний Лорд, прийняв би капітуляцію. Ясно, що одного з десяти він би, скоріш за все, вбив, щоб провчити інших. Ну добре, двох з десяти. Але влаштовувати різанину безглуздо. Хто ж тоді платитиме податки, над ким тоді панувати, ким керувати? Не буде кого поневолювати й поганяти. Навіщо вони так зробили?

То, може, ось у чому річ? Можливо, саме тому Ґарґон і орки досі втікають, хоча війна вже давно закінчилася? Невже Співдружність намагається знищити його воїнів — усіх, до останнього? Томмі жахнувся. То був його народ, він виховав його, вишколив. То були його творіння, його послідовники, його... його іграшки, дідько б їх узяв! Як Газдрубан посмів відібрати їх у нього? Мине не один десяток років, доки він виховає нових.

Газдрубана треба зупинити. Томмі мусить повернутися до Темнокраю. Мусить врятувати якнайбільше своїх.

Аж тут він помітив, що вікно в інший світ задрижало — так дрижить телевізійна картинка, коли слабне сигнал. Томмі квапливо перемістив зображення: йому хотілося кинути ще один, останній погляд на Залізну Вежу Розпачу, перш ніж вікно зачиниться.

Він змусив його з карколомною швидкістю перелетіти через Рівнину Відчаю до його Залізної Вежі. І нарешті побачив її обриси на тлі Гори Жаху. Провісниця погибелі, Вежа мала приємно зловісний вигляд. Та коли зображення наблизилося, Томмі зауважив, що щось не так. Ясно, він би не здивувався, побачивши певні пошкодження — кілька збитих бійниць, зруйновану Вічову Палату нагорі, але річ була не в тім. Ішлося про щось інше... І тоді він збагнув. Вежа стала рожева! Яскраво-рожева!

— Ні-і-і-і-і! Вони перефарбували її в рожевий колір! Рожевий! Як вони посміли? — зарепетував він.

Довкола шпилястих опор і закутих у залізо мурів — рожевих у фіолетові квіточки! — пурхали й пустували всілякі там крилаті казкові дрібнолюдики. А внизу навколо вежі швендяли люди: сміялися й пиячили, влаштовували пікніки й слухали музикантів і поетів. Вони перетворили Залізну Вежу Розпачу на задрипаний парк розваг!

Від ганьби Томмі почервонів як буряк. Який сором! Страшенна ганьба! Він не міг на це дивитися. Величну Вежу Темного Лорда перетворили на рожевий атракціон вихідного дня!

Ох той Газдрубан! Томмі вкотре мусив визнати, що то була геніальна ідея. Хіба є кращий спосіб висміяти і зганьбити пам’ять про Темного Лорда, ніж перетворити його славні витвори, — які мали лякати й жахати спостерігачів, — на безглузду рожеву няшність? То був шедевр пропаганди. А якщо Газдрубану вдалося знищити решту його прихильників, то від спадщини Темного Лорда нічогісінько не лишилося. Томмі довічно прогнали в інший вимір і люди невдовзі забудуть, з якою метою спорудили Залізну Вежу Розпачу і яка моторошна персона там мешкала. Вона стане Казковою Рожевою Вежею чи ще якимсь страхіттям — місцем для сімейного відпочинку і розваг дітлашні та казкових істот.

— Ні-і-і-і! — залементував Томмі. Газдрубан за це заплатить! Ой як заплатить, Дев’ятьма Колами Пекла присягаюся! Це ще гірше, ніж знищення його війська. Це... це наруга. Рожевий колір! О, люди злі! Томмі на мить завагався. Ну добре, може, це не аж так кепсько, як розправа з орками і гоблінами. Ну, принаймні з погляду гоблінів та орків. Але все одно це його не на жарт роздратувало.

У голові, наче річка в повінь, зануртували шалені фантазії про помсту. Раптом вікно зачинилося. От і по всьому. Останньої секунди звідти ще встигло щось вилетіти. Загадковий предмет брязнув об землю. Томмі нахилився й, примружившись, підняв його.

Тепер Томмі достеменно знав, хто він! Тепер він подвоїть зусилля — й повернеться до Темнокраю. Але спершу треба врятувати Суз, зібрати усіх своїх і залагодити справи тут, на Землі. А тоді він придумає, як повернутися назад. Він уважно розглянув предмет на долоні. Міжплощинна Душе-Пляшка — він так і думав. Деякі чарівні істоти й раси користувалися такими пляшками, щоб пересуватися між різними вимірами і площинами існування, на кшталт того, як люди клали в пляшки записки і вкидали їх у море. Хтось хотів з ним поговорити.

Томмі обережно зламав магічну печатку на пляшці й витягнув корок. Вихопився струмінь диму і просто в нього перед очима постала щуплява, хирлява людиноподібна постать. Коли дим розвіявся, Томмі здивовано витріщився на чудернацьку істоту. Схожа на людину, вона мала довжелезні, худющі руки й ноги, а на голові — скуйовджену шевелюру сивуватого волосся. Обличчя істоти було дрібне і зморщене, з різкими, загостреними рисами. На голові у неї сидів золотистий капелюшок. Томмі відразу впізнав мініатюрне створіння у Королівському Капелюсі — то був Фолетто, Король Гінців. Гінцями називали малесеньких, схожих на гоблінів істот, представників раси, що жила між світами, у міжплощинних просторах поміж вимірами. Вони з'являлися на виклик Білих або Чорних Чаклунів і за належну винагороду виконували різні завдання чи вирушали на пошуки. Фолетто, трохи нижчий за Томмі, глянув на нього знизу вгору — його зморщене личко мало збентежений вигляд.

— Мені потрібен Його Імперська Величність, Темний Лорд Залізної Вежі, — писклявим голосом промовив Король Гінців. — Гм... Ви не схожі на нього, але... Гм, відчувається, що це ви.

Томмі кивнув.

— Вітаю, Фолетто. Це таки я, але мене прокляли й увігнали в кляте тіло шмаркача роду людського.

На обличчі Короля Гінців зблиснуло розуміння.

— Ага! — вигукнув він. — Газдрубанових рук діло, еге ж?

— Так, це Газдрубан. Зараз він бере верх, але невдовзі я розіб’ю його впень! — мовив Томмі.

Фолетто підняв білу, наїжачену брову й зміряв Томмі поглядом.

— Сказав би я, що ваше становище не подає великих надій, — зауважив Фолетто. — Ще й тіло людського хлопчиська — пхе! Яка гидота! Хай там як, а я прибув сюди, бо відчув, що ви застрягли у цьому вимірі. Ви ще й відкрили той зручний портал — певна річ, щоб впустити мене сюди. Словом, я подумав, що моя допомога може вам згодитися.

Тепер настала черга Томмі піднімати брову.

— Твоя допомога? Та ти просто відчув нагоду трохи нажитися, — сказав Томмі.

— Ну як ви так кажете, то хай буде по-вашому. Моя поміч, звісно, має свою ціну. Та й, зрештою, ми вже колись укладали кілька взаємовигідних угод, то чому б не повторити? От тільки... Не знаю, як правильно висловитись, то скажу як є. Побачивши ваш стан, я вже сумніваюся, що ви зможете мені заплатити, — сказав Фолетто.

Томмі примружився. Йому на диво пощастило, що Фолетто отак мов із неба впав. І — Дев’ять Кіл Пекла не дадуть збрехати! — допомога йому, застряглому тут, на Землі, неабияк згодилася б. Він подумки поплескав себе по спині за те, що свого часу не обманув Короля Гінців і дотримав свого слова. Інакше Фолетто дзуськи сюди б заявився.

Схоже, той думав, що Томмі сам збирався його викликати. Але, правду кажучи, Томмі давно забув про гінців і про їхнього короля, та й не мав як провести ритуал, щоб їх викликати. Але Фолетто не конче про це знати! Та й узагалі — хіба він не мав би прийти, байдуже кликав його Томмі чи ні? Сама персона Темного Лорда і його могутність споконвіку вабили таких істот. Їх тягло до нього, як метеликів на вогонь.

Томмі трохи подумав і сказав:

— Хочу дати тобі одне завдання. Що ж до оплати... А що як пообіцяю дати тобі все, що душа забажає, якщо ти прийдеш до мене, коли я знову всім керуватиму зі своєї Залізної Вежі Розпачу і мої сили повернуться до мене?

Король Гінців голосно охнув:

— Що душа забажає...

Фолетто явно здивувався. Напевно, в Темного геть кепські справи, якщо він таке пропонує. Обережно (коли ведеш перемовини з Верховним Чаклуном, хай навіть той вскочив у халепу, треба поводитись особливо обачно!) Фолетто відповів:

— Гм, ну, попри ваше нинішнє понижене становище, я певен, що ми зможемо дійти згоди, Ваша Імперська Темряво.

Їхня розмова тривала ще довго...

Гнів Томів

Томмі прийшов додому до Суз. У його голові крутилися тисячі схем і планів. Він постукав у двері. За якийсь час вони відчинилися і звідти визирнуло занепокоєне обличчя Суз. Напевно, вона подумала, що то Люксон послав до неї поліцію, щоб її заарештували. Але побачивши Томмі, дівчина сердито насупилася.

— А, це ти, — буркнула вона. — Де пропав?

— Вітаю, Дитя Ночі! — привітався Томмі, усміхнувшись від вуха до вуха.

Він мав такий кумедний, самовпевнений вигляд, що сердито стиснуті губи Суз сіпнулися догори.

— Я задію усі свої злі таланти, щоб звільнити тебе від згубного впливу того тирана Злюксона, і ти зможеш вільно блукати поночі, як і годиться солоденькій вампірочці, — радісно заявив Томмі.

Суз не стрималася й усміхнулась. Вона похитала головою, а тоді, засміявшись, сказала:

— Томмі, яка ж я рада бачити твою схибнуту пику!

Суз ступила крок вперед і міцно його обійняла.

Томмі закляк. Він ніяк не міг звикнути до тих людських обіймів. Та за секунду-дві зм’якнув і теж обхопив її руками. Томмі ще ніколи не обіймав іншої істоти. Жодного разу за тисячу років. Ясно, що одного чи двох він пригостив смертельними обіймами, але це трохи інше. Ці обійми були доволі приємні. Він відчув щось дивне... Що ж воно таке? Ага, так — симпатія. Він відчув симпатію до Суз. Йому хотілося захистити її, подбати про неї.

Подумавши так, Томмі розняв обійми і кашлянув, засоромившись своїх емоцій.

«Подбати про неї як про домашню тваринку, ясна річ», — похопився він. Або як про віддану посіпаку, бездоганну служницю. Отак. Як про корисну йому особу. Темний Лорд не любив людей просто так і не дбав про них через якусь там симпатію чи любов. О, люди добрі. Ой! О, люди злі!

— З тобою все нормально? — запитала Суз.

Томмі не знав, як витлумачити свої несподівані почуття. Вони вибили його з колії. Але він швидко зібрався докупи.

— Суз, вибач мені за те, що не прийшов тобі на допомогу швидше, — серйозним тоном сказав він. — Просто мене... відволікли.

— Хто ж це тебе відволік? — насупилася Суз. — Я розраховувала на тебе!

— Я... Ну, я... — Томмі вперто не хотів визнати, що він зневірився в собі й піддався розпачу. Темний Лорд ніколи не визнає слабкостей. І вже точно не перед якимось там дівчиськом.

— Я працював над... планом, — невпевнено додав він.

— А Хрис казав мені інакше. Він сказав, що ти пригнічений і махнув на все рукою.

Томмі роздратовано скривився. От патякало той Христофер! Він зітхнув. Мабуть, деколи таки варто в усьому зізнатися, ба навіть сказати правду, а надто своїм друзям. Чи то пак найвірнішим слугам.

Він нишком роззирнувся, відчайдушно намагаючись придумати, як йому викрутитися. Можна просто все заперечити з кам’яним лицем, як він учинив би у давні добрі часи. Однак ті часи, схоже, назавжди минули. Тому він сказав:

— Я справді був трохи не в гуморі. Вибач, будь ласка. Я не бачив виходу.

Суз начебто влаштувала його відповідь.

— Що ж, зі всіма таке буває, — мовила вона. — Принаймні зі мною точно. Останні кілька днів.

Томмі раптом усвідомив, як несолодко жилося Суз увесь цей час. Темному Лордові, який зневірився у собі, звісно, стократ важче, але їй — у її світі — було, мабуть, досить лячно. Томмі повірити не міг: він відчув ще одну емоцію, як там її? Ага, співчуття. Співчуття й симпатія! І те, й те за один день! Дивина та й годі.

— Хай там як, — мовив Томмі, — а я вже знову такий як завжди. Пора витягнути тебе з цієї халепи. Христофер казав, що ти щось знайшла в щоденнику старого деспота?

— Ага. Ти в курсі, що його звати Геракл? — гигикнула Суз.

Томмі підняв брову. «Геракл? І що тут такого?» — подумав він.

Суз тим часом розповідала далі:

— І він пише про тебе. Думає, що з тебе виросте суперзлодій, хтось штибу Доктора Дума.

— Прекрасно! — вигукнув Томмі. — Може, він не такий уже і йолоп, за якого ми його маємо. От тільки він і не здогадується, що я у сто разів могутніший і розумніший за Доктора Дума! Хоча обладунки в нього все-таки ліпші.

Томмі хотів було розреготатися своїм фірмовим лиходійським реготом, але Суз, здогадавшись, що той зараз утне, махнула рукою — тихо, мовляв, — і сказала:

— І то ще не все. Я прочитала, що Злюксонів бухгалтер вимагав від нього квитанцію за роботи з пожежного захисту, які мали провадитися в Павільйоні. Мене це якось дивує. А тебе?

Томмі хотів було прочитати їй нотацію, що вона не дала Темному Лордові докінчити думку, аж тут до нього дійшли її слова.

— Ну звісно! — вигукнув Томмі. — Павільйон був незахищений від пожежі. Ось чому він так швидко згорів. А подбати про його захист мав Люксон. За гроші зі шкільного бюджету! Ха — певно, старий пес поклав грошики до своєї кишені. Тепер усе ясно як білий день: класична дріб’язкова схема, як заробити пару зайвих монет. Другосортні тирани таке полюбляють. Мене б ти не піймала на такому дріб’язку! О ні, присягаюся Богами Потойбіччя!

— Т-с-с! — раптом засичала Суз.

Томмі скривився — це вже вдруге вона його перебиває!

— Моя мама! — дівчина тицьнула пальцем на дорогу, де з-за рогу якраз викотилася автівка. — Повертається з крамниці. Ліпше йди звідси. Мені на тиждень заборонили виходити з хати і бачитися з друзями. Особливо з тобою.

Вона махнула рукою — втікай, мовляв. Томмі насупився. Якби ж він міг наказати оркам кинути маму Суз за ґрати за те, що вона ставить їм палиці в колеса! Суз квапливо зайшла в дім.

— Томмі, я буду в школі наступного тижня. Тоді й побачимось.

— Не хвилюйся, Сновидо, сьогодні я все залагоджу. Ти дала мені дуже корисну інформацію — віднині Злюксон більше до тебе не чіплятиметься!

Почувши це, Суз широко всміхнулась і зачинила двері. Томмі поквапився геть.

Він повернувся додому, забіг до хати і, навіть не постукавши, влетів до Христоферової кімнати. Хрис здивовано підняв голову від книжки. Лице Томмі світилося дивною, аж моторошною, радістю.

— Христофере! Це все по-справжньому! Я — Темний Лорд! — схвильовано оголосив Томмі.

Хрис спантеличено витріщився на нього.

— Ти про що? — запитав він. — І взагалі, перш ніж отак вриватися, треба було постукати.

— Тю! Така виняткова істота як я не зобов’язана дотримуватися дріб’язкових правил твого світу. Послухай, я спалив свою Мантію, і вона відкрила мені вікно у мій світ. Перелізти через нього я, на жаль, не зміг, зате побачив Темно-край. Ґарґона побачив і Залізну Вежу. Газдрубан, свиня така... Ну, словом, я все бачив!

Хрис далі витріщався на нього. Він злякався, що приятель остаточно з’їхав з глузду, і водночас радів, що знову бачить перед собою справжнього Томмі. А той тим часом не вгавав.

— Якщо вікно змогло відчинитися, то й двері відчиняться. Ось що важливо. А зараз мені треба повернути мою подружку Суз... Тобто, вона дуже мені корисна і я не дозволю, щоб її забрали від мене. Пора скласти план, як повернути її на службу й очистити її ім’я. Назвемо цей план «Гнів ґотів».

— То ти розкажеш їм правду? Що це ти у всьому винен, а не вона? — з надією запитав Хрис.

— Га? Певно, що ні. Я — Великий Томмі. Мене ніхто не може «піймати», я ніколи не визнаю поразки і ніякої там «каші» не «сьорбаю»! — прокарбував Томмі.

— Ясно, — буркнув Христофер. — То як ти збираєшся витягнути її, не зізнавшись у всьому? Чи хай Суз бере на себе всю провину і терпить покарання замість тебе — такий твій «план»?

— Та ні, ясно, що ні. Дев’ятьма Колами Пекла присягаюся! Ми врятуємо Суз, Христофере! Визволимо. Змінимо хід гри, витягнемо її з халепи, як ви, смертні, кажете. Вони мене нізащо не переможуть. І моїх людей теж не знищать.

Христофер не стримався й усміхнувся.

— То що далі?

— Я відбудую Павільйон, точно таким, як він був, — сказав Томмі.

Христофер пильно глянув на нього.

— Ясно... — пробурмотів він.

Томмі глипнув на нього.

— Ти мені не віриш? Ну-ну, ось побачиш. Я йду— не чекай на мене ввечері!

Крутнувшись, він вибіг з кімнати.

Відродження

Наступного дня Томмі встав рано-вранці: йому хотілося першим побачити майданчик для крикету, поки всі не поприходять. І він не пошкодував. Учителі й школярі, що сходилися до школи, найперше помічали новий Павільйон. Дуже скоро зібралася ціла юрба, яка вражено розглядала неймовірне видовище.

Ось він, стоїть на місці. Павільйон для крикету. Тут як тут. Майже такий самісінький, як старий Павільйон, навіть ті самі тріщинки на дерев’яних стінах і дверях. Усередині висіли ті ж плакати й фотографії колишніх команд із крикету, тренерів і спортивних зірок, плакати, які начебто згоріли під час пожежі. Інвентар — бити, м’ячі, ворітця — теж були на місці. Наче Павільйон ніколи й не горів.

Натовп дедалі збільшувався. Тут і там хтось приголомшено охкав, але більшість дітей і вчителів приголомшено мовчали. Вони не вірили власним очам. Потім усі повитягали мобільні телефони й почали телефонувати. Невдовзі на місце події з’їхалися батьки.

Томмі почув, як учитель історії — старий Бамбула на прізвисько Сомнамбула — сказав:

— Я вважав, що тут була пожежа. Чи мені наснилося?

Інша вчителька, що стояла поруч із ним, місіс Секіра, обернулась і стенула плечима.

— Я теж так думала, але, напевно, ми щось не так зрозуміли.

— Він що — справжній? — запитав Сомнамбула.

— Атож. Принаймні, скидається на це, хіба ні? Певно, хтось помилився й насправді ніякої пожежі не було, — сказала Сокира, провівши рукою по волоссю, так наче не вірила своїм очам. Та вона й справді не вірила.

— Мабуть, так і є, хоча я міг би побитися об заклад, що бачив стовп диму. І навіть згарище. Дуже дивно. Цей як дві краплі води схожий на старий. Ну й дивина, — мовив Сомнамбула.

Томмі переможно посміхнувся, почувши цю розмову, й випустив на волю своє гучне «Бу-га-га!», склавши докупи пучки пальців, наче суперзлодій із коміксу. Вчителі обернулися до нього. Побачивши Томмі, який реготав своїм зловісним сміхом, вони підозріливо примружилися. Томмі аж наче почув їхні думки: «Невже цей дивний малий якось до цього причетний? Та ні, не може бути!» Це його ще дужче розвеселило. Як славно почався день!

Усміхаючись від вуха до вуха, він подався шукати Христофера і Суз. І майже відразу їх знайшов — роззявивши роти, вони витріщалися на новий Павільйон.

— Невже це старий Павільйон якимось дивом повернувся з минулого? Чи відновився? Чи це його точна копія? — дивувалася Суз. — Що взагалі відбувається?

— Не знаю, — відповів Хрис, — але це дуже дивно.

Томмі штурхнув їх ліктем, щоб привернути увагу. Але ті навіть не помітили його. Він клацнув пальцями перед їхніми обличчями. Нарешті друзі обернулися — у їхніх очах був подив.

Томмі знову широко усміхнувся.

— Це не зовсім точна копія старого Павільйону — погляньте вгору, туди, де годинник. Бачите, що під ним? — сказав Томмі, показавши пальцем догори.

Христофер і Суз примружились. І побачили табличку з незвичним візерунком.

— Це моя печатка. Печатка Темного Лорда така ж, як на моєму персні! — гордо промовив Томмі. — Я залишив її там на знак того, що то я відбудував Павільйон!

— То це... це ти зробив? — спантеличено перепитала Суз. І тут же ляснула себе по чолу: — Ну звісно, хто ж іще?

— Так, це я. Я зробив це заради тебе, Суз. Щоб витягнути тебе з халепи. Бо ж як тебе зможуть обвинуватити в тому, чого, за словами суду, не було? «Кажете, вона спалила Павільйон? Та ось він, стоїть собі мовби нічого й не було, анітрохи не підгорілий!» Геніально, еге ж?

— Але... але... як? — озвався Христофер.

— Гінці, — радісно сказав Томмі, наче все відразу мало стати ясно.

— Гінці? — розгублено перепитала Суз.

Так-так, Гінці. Маленькі міжвимірні створіння, що мандрують між світами. Трохи схожі на гоблінів чи сприґґанів, тільки... м-м-м, розумніші чи що...

Томмі задумався. Гм, чому б ледь-ледь не прикрасити свою історію? Не похвалити себе ще трохи?

— Я виголосив потужне закляття і викликав Короля Гінців, і за певну... ем-м-м, обіцянку... розпорядився, щоб він відбудував Павільйон. Він послав на землю Тисячу і Одного Гінця, і ті його відбудували. За одну ніч. За допомогою магії і всякого такого.

Томмі сказав це так невимушено, наче для нього то була звичайнісінька справа. Так воно, звісно, й було — до певної міри. Чи принаймні колись було.

— Ого! І це все заради мене? — запитала Суз.

— Так, — відповів Томмі. — Я втягнув тебе в біду, і я тебе з неї витягнув.

Суз радісно усміхнулась і, заплескавши в долоні, кілька разів підстрибнула.

Томмі поблажливо усміхнувся у відповідь, нишком радіючи, що вона так втішилася. Це було дивне відчуття для нього, але він нічого не міг із собою вдіяти. Аж тут Суз кинулася до нього і знову міцно його обняла.

— Ану припини, заради Богів Потойбіччя! — вигукнув Томмі, зніяковівши.

Але Суз до того всього ще й поцілувала його у щоку.

Томмі спалахнув, мов буряк: зашарівся, засоромився, розгубився і з того всього тільки пробурмотів:

— Ем-м-м... ой... я... м-м-м.

Суз захихотіла. А Христофер, навпаки, насупився.

— Ну ясно. І ти хочеш, щоб ми повірили, ніби ти викликав зграю якихось прибульців і ті збудували тобі новий Павільйон для крикету? — сердито запитав він.

— Авжеж, — відповів Томмі, радий, що можна було нарешті щось сказати й відкараскатися від тих цьомків-бомків. — Так усе й було. Ось тобі доказ.

Він махнув рукою на Павільйон, наче римський імператор на тріумфальну арку, яку щойно спорудив, щоб увічнити свої перемоги.

Хрис наморщив чоло. Він мусив визнати, що Томмі таки мав рацію. Але він усе одно не купився на його аргумент.

— Ну а гінці? Чарівні істоти з іншого світу? Чи може, все-таки польські майстри, га? — не відступався Хрис.

— Майстри? За одну ніч? Та якби й поляки, — як би я з ними розрахувався? — засміявся Томмі.

— Не знаю, — сердито відказав Христофер. — Але ж мусить бути якесь раціональне пояснення, без усяких там чарівних гоблінів з іншого виміру!

Тієї миті трійцю помітив директор школи, який досі разом з усіма ошелешено витріщався на Павільйон. Він швидко підійшов і вп’явся в них сердитим поглядом.

— Сузен Блек! Що це все означає? — гаркнув він. — Я був там, я бачив, як та клята споруда загорілася, я відчув жар на своєму лиці! Що відбувається? Що ти утнула...

Томмі не дав Люксонові докінчити:

— Ліпше не допитуйтесь, пане директоре. Вам досить знати одне: цього разу про пожежну безпеку подбали. Так як має бути.

Почувши це, Люксон зблід, наче крейда. Він нажахано витріщився на Томмі, гарячково сіпаючи себе за бороду.

— Звідки... звідки... — затинаючись, пробелькотів він.

— Звідки я дізнався про пожежну безпеку, пане директоре? Думаю, вам ліпше про це не знати. Пропоную нам обом притримати язика за зубами, що скажете? Не буди лиха... чи як там кажуть?

Люксон вражено закліпав. А тоді ступив кілька кроків назад, наче хотів утекти. На його лиці застигла недовірлива гримаса.

— Ну, гм-м-м, ну тоді... хай собі буде, як є, — затинаючись, сказав він. — Ем-м-м, добре, коли все добре, чи як воно там...

— То я вже можу повернутися до школи? — з усмішкою запитала Суз.

— Ну, так-так, можете, міс Блек. Усе гаразд, будемо вважати, що нічого не сталося, — пробелькотів директор, а тоді, обернувшись, мерщій поквапився геть.

Суз і Христофер захихотіли. Томмі усміхнувся. Дріб’язкові тирани штибу Люксона завжди здавалися, чуючи запах смаленого. Тепер Суз нічого не зможуть заподіяти. А Люксон взагалі ні про що не розпитуватиме, це однозначно!

Нічний Візит

Було пізно, дуже пізно. Христофер устав, щоб піти до вбиральні, і повертаючись до своєї спальні, почув у кімнаті Томмі якесь скиглення. Він ніколи не чув, щоб Томмі скиглив, тож вирішив перевірити, що там відбувається. Навшпиньки прокрався до його кімнати. Томмі лежав у ліжку— спав. Але водночас дивно стогнав, так наче зі страху. А тоді почав крутитися з боку на бік, метатися по ліжку, а його лице сполотніло, мов простирадло, на якому він спав. На чолі виступили краплини поту. Йому явно снився якийсь кошмар.

Раптом Томмі сів на ліжку і, налякано скрикнувши, розплющив очі.

— О, привіт, Христофере, — сказав він так, наче зовсім не здивувався, що той сидить біля його ліжка о першій ночі. — Мені щоночі сняться кошмари. Відколи я впав у цей ваш кумедний світ, — пояснив він, витираючи з лиця піт.

— Мені теж деколи сняться кошмари, — сказав Хрис. — Багатьом людям вони сняться. Це нормально.

— Я знаю, — сказав Томмі. — Спочатку я подумав, що це звичайний собі страшний сон. Але Король Гінців пояснив мені, як усе насправді. Як мандрівник між різними площинами існування він часто знає, хто ще мандрує крізь виміри. Він розповів мені, що Газдрубан — бодай Прокляття Зів’ялих Слив перетворить його на зморщеного дідка! — наклав ще одне могутнє закляття й послав когось по мене.

Хрис підняв брову. Історія з гінцями викликала в нього певні сумніви, не міг він у неї до кінця повірити. Уже не кажучи про те, що Томмі втягнув у неї ще й Суз. Ну гаразд, він її врятував, але все одно... Крім того, Христофер трохи, ну, ревнував чи що. Суз так швидко все пробачила Томмі. Ба більше: він став їй ще дужче подобатись.

Христофер хотів було щось сказати, але Томмі не дав.

— Той надокучливий чаклун послав крізь виміри Білого Звіра Відплати, щоб мене прикінчити. І це мені не сниться, а відбувається насправді! Звір переслідує мене в моїх думках і сновидіннях, відколи я сюди прибув. А щойно він знайде мене у Краю Сновидінь, то відразу ж розшукає моє тіло у реальному світі. А тоді з’їсть моє Чорне Серце, бо єдина його місія — поглинути моє Зле Єство, і в такий спосіб знищити мене назавжди!

Христофер примружив одне око. Томмі знову заспівав свою стару пісню. Тільки цього разу ще дивнішу й химернішу, ніж зазвичай. Йому це вже почало набридати. Одна його половина вірила в цю історію, а другій хотілося вибігти з кімнати, репетуючи на всю горлянку.

Томмі тим часом вів далі.

— Читав у газеті про Білу Рись із Вендла? Так от, ніяка це не рись. Це Білий Звір Відплати, істота, що іноді з’являється в реальному світі, а решту часу живе у світі сновидінь, у світі розуму. Ось, поглянь! Я намалював його з пам’яті.

Він витягнув малюнок з-під подушки й простягнув Христоферу. Той глянув на нього і жахнувся. Ну й страховисько!

— Послухай, Томмі, — почав було він, але Томмі не слухав.

Він говорив далі, мовби нічого й не чув.

— По-моєму, я вже знаю, як його перемогти, Хрисе, але мені потрібна твоя допомога. Звір перестане полювати на свою жертву тільки тоді, коли з’їсть її Зле Єство. Тож нам доведеться це зробити!

— Постривай. Ти хочеш сказати, що єдиний спосіб здолати цю істоту — дати їй себе з’їсти? Звучить не дуже, — мовив Хрис, коли нарешті зміг втулити слово.

— Ага, не дуже, правду кажеш, — відповів Томмі. — Але є одна штука, яка зовсім вилетіла мені з голови. Пам’ятаєш, як у школі всі говорили про Закляте Паркомісце? На стоянці біля «Теско» — те, де ніхто не стає, бо там чорна лискуча пляма, якої неможливо позбутися? Так от. Якраз на те місце я гепнувся, коли впав на Землю. Мене тоді мучив сильний кашель, і я викашляв згусток чорного слизу. Люди думають, що то чорна пляма від оливи. Не дивно, що вони не можуть її позбутися — це ж бо згусток Злого Єства Темного Лорда. А його вивести не так легко, повір!

— Ясно, — сказав Хрис, подумавши, що ця історія вже на голову не налазить. Гірша за всі байки про Темного Лорда, які він досі чув.

— Тому ми вчинимо ось як, — продовжував Томмі. — Покличемо Білого Звіра. Я влаштую так, щоб він побачив мене, знайшов мене у моїх сновидіннях, і прийшов на стоянку, де ми чекатимемо на нього. Коли він занюхає чорний слиз, то не стримається й злиже його! Інакше не може бути! Це ж єдина мета в його житті. Та чорна штукенція — чисте Зло, могутніше й привабливіше для Білого Звіра, ніж я сам, бо моє Єство загорнуте в тіло хирлявого хлопчиська. Злизавши пляму, Звір тут же повернеться до рідної площини, виконавши свою місію. Принаймні так він гадатиме. І ми позбудемось його раз і назавжди.

Томмі переможно подивився на Хриса, так наче щойно розробив найхитромудріший план від часів гітлерівського нападу на Совєтський Союз. Хоча треба віддати йому належне: колись на домашнє завдання з історії він написав есе саме на цю тему: вщент розкритикував план Гітлера і пояснив, що він, Томмі, зміг би організувати все значно краще.

— Це все дуже добре, Томмі, — сказав Хрис. — Але нащо тобі здався я?

— Щоб захистити мене. Розумієш, щоб дати Звірові знайти мене у моїх сновидіннях, я муситиму заснути. Тому якийсь час, перш ніж зможу прокинутись, я буду беззахисний. Коли Звір з’явиться в реальному світі, ти зможеш загородити мене від нього, — сказав він.

Христофер глузливо пхикнув.

— Ага! То ти хочеш, щоб мене порвали, як мавпа газету, поки ти вештатимешся стоянкою «Теско»?

— Е ні, друже, ти не так мене зрозумів! — мовив Томмі. — Тобі нічого не загрожуватиме. Білий Звір муситиме вклонитися тобі, наче єдиноріг Непорочній Служниці. Бо в тебе Чисте Серце. А якщо хтось із Чистим Серцем стоїть на боці жертви Білого Звіра Відплати, тоді Білий Звір мусить заспокоїтись. Він не може нападати. Бо якщо ти підтримуєш мене — з дружби чи любові, — то Відплата не може мене спіткати, адже я, скоріше за все, достойний Спасіння! Розумієш?

Хрис витріщився на нього.

— Чисте серце? У мене? А ти певен, що нічого не наплутав, бо в моєму прізвищі є слово «чисто»?

— Та ні, нічого я не наплутав, — рішуче сказав Томмі.

Хрис наморщив чоло. Його почали гризти докори сумління, бо ж Томмі вірив у їхню дружбу. Томмі справді вважав його своїм другом. Одним із дуже небагатьох, які в нього були. Точніше, було їх лише двоє: він і Суз. Ну ще, може, Сел. Хрис зітхнув. Йому стало шкода Томмі.

А той цього навіть не помітив. Він говорив далі.

— Відплата, Чисті Серця, Спасіння, Прощення — усе це, ясна річ, дурниці! Тьху, який непотріб! Але ті золоті цяці — газдрубани й паладини — мусять встановити свої правила, ну просто мусять і все, і вічно наполягають, щоб усі за ними грали, розумієш? Бо як не дотримуватимешся правил, не стати тобі білим і пухнастим золотком. Але це, звісно, завжди було їхньою найбільшою слабкістю. Я переможу Газдрубана, граючи за його ж безглуздими правилами. Геніально!

Томмі ще довго говорив і говорив.

Христофер мовчки підвівся, недовірливо похитав головою і пішов до себе в кімнату. Ліг на ліжко й замислився. Колишній Томмі тут як тут, і то ще божевільніший, ніж досі. Але що як із зоопарку чи ще відкілясь справді втекла рись і блукає тепер їхнім районом? Рисі не дуже великі й зазвичай бояться людей, та все одно: що як вони наткнуться на справжню тварину? Хрис ніяк не захистить Томмі від живої рисі! «О, люди добрі! Тобто, злі, — усміхнувшись, подумав Христофер.

Але, скоріше за все, вони ніколи не знайдуть Білої Рисі з Вендла. Принаймні — точно не закликаючи її на стоянці «Теско», тому Христоферу насправді нема про що хвилюватися, так? Хіба що то справді Білий Звір Відплати, якого послали з іншого світу з’їсти Чорне Серце Томмі. Але ж такого не може бути, ну ніяк не може. Ніяк!

Білий Звір

Настав недільний вечір. Північ. Томмі якомога тихіше прочинив двері до Христоферової кімнати. Хрис не спав, а чекав на нього, одягнутий у чорний светр і чорні штани. Він по-змовницькому всміхнувся Томмі.

— Я готовий, — прошепотів Хрис.

Томмі серйозно кивнув. Удвох вони навшпиньки спустилися сходами й вийшли надвір, не збудивши Чистосміхів. Томмі кілька днів планував їхню невеличку експедицію. Для Хриса то була опівнічна прогулянка, дрібна нечемна витівка. Для Томмі — смертельно небезпечна гра в кота й мишку. І за мишку тут був він. Його могли знищити назавжди, вже цієї ночі. Хіба що він зуміє помінятися ролями. Чи може здобич стати мисливцем?

— Побачимо! — уголос сказав він.

— Що ти сказав? — перепитав Христофер.

— Ой, нічого. Ходімо, — відповів Томмі.

Вони рушили в бік «Теско». Цілу дорогу хлопці скрадалися, щоб їх ніхто не помітив: двоє підлітків на нічних вулицях можуть привернути небажану увагу, насамперед з боку поліції. За двадцять хвилин дісталися до стоянки супермаркету. О цій порі там не було ні душі. Саме на це вони, звісно, й сподівалися. Світло зсередини доволі яскраво освітлювало паркінг, хіба що скраю стояли сутінки. Саме там, на краю стоянки Томмі гепнувся на Землю багато місяців тому.

Томмі увімкнув електричний ліхтарик. Він волів би скористатися Закляттям Полум’яних Пальців чи потужною Кулею Ілюмінації, адже чари не потребували батарейок і переставали діяти лише тоді, коли ти цього бажав. Утім, людські технології теж були непогані.

Він роззирнувся навсібіч, шукаючи парко-місце з чорною калюжкою. Ага, ось і воно — світло відбивалося від чорної слизької поверхні й химерно мерехтіло. Зле Єство. Єство Темного Лорда. Єство Томмі.

Хрис зацікавлено розглядав калюжку. Він аж наче відчував її. Так наче пляма кликала його, вабила до себе. Вмовляла його. Чинити всяку-всячину. Різні пакості. Зло! Він занепокоєно ступив крок назад. Це все нічні витівки і не більше —забавки його фантазії в темному безлюдному місці. Ніяка то не калюжа чистого зла, такого ж не буває.

Раптом йому дещо спало на думку й він запитав:

— Якщо це твоє Зле Єство, Томмі, то чому ти його не забираєш? Хіба ти не сумуєш за ним? Не сумуєш за злом?

Томмі, обернувшись, уважно глянув на Хриса. У тьмяному світлі його лице стало схоже на мертвотно-бліду маску. По лиці промайнула відраза.

— Я думав про це... Але якось... Ну, просто... Не хотілося...

Голос Томмі затих, так наче він не зміг закінчити те, що хотів сказати. А може, він і не знав, що саме хоче сказати.

Христофер прикипів поглядом до чорного слизу. Чомусь його так і тягло до нього.

— Ану ж ти повернув би собі старе тіло. Оте, з пазурами, рогами і рештою, — сказав Хрис, не помічаючи нічого довкола. — Тоді б ти зловісно реготав, а не харчав...

Томмі зиркнув на нього і спохмурнів. Йому не подобався вираз Христоферового обличчя.

— Відійди від Злого Єства, Хрисе! — крикнув Томмі. — Ця штука може піймати твою душу! Навіть я не наважуюся близько до неї підходити!

Хрис не послухався. Томмі схопив його за руку і відвів якнайдалі, так що лискучий чорний слиз опинився позаду нього.

— Взагалі-то я про це думав, але уяви собі, що б вони зробили, якби я припхався до школи з жовтими іклами й величезними рогами, три з половиною метри заввишки, ще й з кістками і черепом, що просвічуються крізь шкіру? Та вони викликали б військових для підмоги!

Хрис оговтався від трансу, в який почав поволі занурюватись, і голосно розреготався.

— Ха-ха! Злюксон лишив би тебе в класі після уроків, — сказав він.

— Тю, та я в той клас і не помістився б, — мовив Томмі, змірюючи Хриса з голови до ніг, щоб переконатися, що з ним усе гаразд. Він геть забув, що Зле Єство вкрай небезпечне для людей.

— Ну добре, Хрисе. Стій тут. І не дивися на ту чорну штуку, домовились? А я сяду недалеко звідси й спробую задрімати. Й уві сні дозволю Білому Звірові мене знайти.

— А тоді що? — запитав Хрис.

— Тоді він мав би матеріалізуватися десь поблизу, — мовив Томмі.

— Як то: «матеріалізуватися»? — перепитав Хрис.

— Ну отак-от узяти й з’явитися нізвідки! Я ще спатиму, коли він спробує напасти на мене. Ти мусиш перегородити йому дорогу — втихомирити лютого Звіра. Ну, ти зрозумів. А якщо я не прокинуся сам, тоді ти маєш мене розбудити. Роби що хочеш: кричи на мене чи навіть штурхни мене ногою, якщо треба! Добре? Зрозумів? — запитав Томмі, уважно дивлячись на Хриса.

— Угу, — буркнув той у відповідь.

Йому не вірилося, що таке станеться. Він навіть не вірив, що якась там рись утекла й бродить на волі — радше, це просто плітка, а що вже казати про звіра, який крадеться крізь сни Томмі, намагаючись вполювати його в його ж голові. Хрис зітхнув. Таємна нічна вилазка — це, звісно, весело, от тільки веселий настрій почав танути. Ну прийшли вони на якийсь дурнуватий паркінг, і що йому тепер робити? Стояти збоку, доки Томмі хропітиме? Страшенно весело, нічого не скажеш...

Томмі струснув його за плече.

— Агов, Хрисе, не лови ґав! Це серйозна справа! Білий Звір може мене вбити. Назавжди! Розумієш?

Хрис закотив очі.

— Розумію-розумію. Він «зжере твою душу» і «поглине тебе навіки», точнісінько, як ти й казав. І ти більше не повернешся як немертвий. І навіть як безмозкий зомбі не повернешся. Зникнеш назавжди — фініта, капут, бувай, Темний Лорде, прощай навіки. Я все розумію, Томмі!

— Ну добре, — Томмі кинув на нього стривожений погляд. Він бачив, що насправді Хрис не зовсім розумів, що відбувається. Утім, щойно тут з’явиться Звір, до нього швиденько все дійде. Та й Томмі не мав вибору: Звір рано чи пізно його вистежить і, скоріше за все, у момент, коли він буде сам і беззахисний. Спатиме в своєму ліжку, наприклад. Ні, хай ліпше звірюка знайде його тоді, коли він сам цього бажає і на його території.

Томмі присів — чорна пляма Злого Єства опинилася просто перед ним. Він схрестив ноги, наче Будда, й заплющив очі. І за кілька хвилин занурився в дрімоту, схожу на транс.

Христофер зиркнув на нього. Томмі сидів із заплющеними очима. У сутінках його обличчя було бліде, як місяць. Раптом його повіки засіпалися. Лице перекривила гримаса жаху. Він широко роззявив рота й голосно, моторошно закричав!

Волосся на Христоферовій потилиці настовбурчилося. Щоб там не відбувалося в уяві Томмі, але воно до смерті його лякало! І Хриса лякало теж!

Він мимоволі відступив на крок. Серце загупало, у роті пересохло, наче в пустелі. У небі щось показалося. Біла кулька яскравої енергії. Повітря сповнив дивний запах палаючого бензину, змішаного з ароматом троянд.

Хрис відступив іще на крок. Він не вірив власним очам: білий згусток енергії збільшувався і збільшувався! Він перетворювався на такого собі сліпучого велетенського кота — на тигра чи, може, на пантеру або леопарда з іншого світу. Значно більшого і страшнішого за рись! Звір був такий білий, що аж світився, мов зображення на негативі — точнісінько, як на малюнку Томмі. З його пащі скрапувала слина, він мав великі, хижі зуби й гострі, смертельно небезпечні ікла. У круглих жовтих зіницях світився невситимий голод.

Хрис мало не вкакався, побачивши звіра. Який же він страшнючий! Якби ж то була справжня пантера, то ще пів біди, але ж звірюка прилетіла казна-звідки — просто з неба! Примарний леопард, тигр-привид. Цього Хрис уже не витерпів: він обернувся й уже намірився було дати драпака. На його губах застиг переляканий крик. Але тієї миті його погляд упав на Томмі, який сидів собі і спав. А тоді на Білого Звіра. Той мав от-от цілковито матеріалізуватися за кілька метрів позаду нього. Зовсім не біля чорного слизу! Томмі був абсолютно беззахисний проти Звіра. Той розправиться з Томмі, а тоді кинеться на Хриса. І не встигне він і оком кліпнути, як Звір відірве йому голову.

Христофер запанікував — йому хотілося дременути світ за очі. Але він не міг покинути друга в біді. Секунду-другу вірність і страх боролися за його душу. Вірність перемогла. Заскімливши з переляку, Хрис обернувся й побіг назад. Щойно Білий Звір зібрався стрибнути, як Хрис переступив через Томмі й побіг просто на нього, перегородивши дорогу звіру. Він щосили закричав:

— Томмі, прокидайся! Томмі! Томмі!

Звір оголив страшнючі ікла і заревів. Підняв лапу з гострими пазурами, готовий одним ударом відірвати Хрисові голову. Хлопець налякано відсахнувся, але не відступив. «Хоч би тільки Томмі не збрехав!» — подумки благав він.

Звір завагався, так і тримаючи лапу напоготові. Він уп’явся в хлопця нещадним поглядом.

Хрисові здалося, наче звір зазирнув у самісіньке його серце, у самісіньку глибину його душі. Аж раптом звір притиснув вуха і присів. Покірно схилив голову. А тоді поклав її на лапи і мовчки глянув на Хриса. Той не вірив власним очам. Тепер Звір став схожий на звичайного домашнього кота, тільки великого — такий собі сліпучо-білий Ґарфілд. Хрис захихотів. Він навіть нахилився й погладив істоту між вухами.

Озирнувся: Томмі помалу приходив до тями, немов після зомління.

Аж тут Христоферів погляд прикував чорний слиз. Томмі відразу зник з його свідомості, розвіявшись удалині, наче забутий спогад. Поле зору Хриса заполонила блискуча чорна пляма. Наступної миті вона заполонила і його розум.

У Хрисовій голові закружляли дивні думки. Що він таке робить? Треба ж тільки відступити і дати дорогу Білому Звірові-. Тоді Томмі настане кінець! Більше ніякої конкуренції за любов його батьків. Суз, звісно, дуже засмутиться. Але він її втішить! Вона стане його приятелькою. І закохається в нього, а не в Томмі. Так, це його шанс — шанс нарешті позбутися схибленого Томмі Ллойда, який вічно пхає носа куди його не просять!

Не довго думаючи, Хрис відступив убік.

— Ну ж бо, Звіре, хапай його! — почув він свій лукавий голос.

Звір підскочив і заревів. Томмі остаточно прокинувся. Він підвівся і обернувся.

— Нащо ти так? — тільки й встиг зойкнути він, коли Білий Звір скочив і налетів на нього. — Заради всього несвятого, ні-і-і-і! — зарепетував Томмі.

Звір заслиненою пащею уже хапнув було Томмі за горло, намірившись одним махом його прокусити. Але Томмі останньої миті встиг підняти ліву руку й щелепи Звіра зімкнулися довкола неї.

Побачивши це, Хрис так злякався, що отруйні злі випари, які заполонили його розум, розвіялись. Він закричав. Кинувся вперед, намагаючись завадити звірюці й відтягнути її від свого друга.

— Вибач! Вибач! Вибач! — белькотів він.

Томмі важко стогнав від болю — Звір міцно тримав зубами його передпліччя. Крізь зціплені зуби він зумів процідити всього кілька слів:

— Зрада! Серце нечисте. Нічого не вдієш. Тікай, Хрисе, тікай!

— Ні! — не відступився Хрис.

Він обіруч схопив Звіра за шию, силкуючись його відтягти. Звір потягнув Томмі за собою, а тоді випростався, не відпускаючи його руки, й затрусився, намагаючись скинути зі спини Хриса. Звір мав неймовірну силу — Томмі, чия рука міцно застрягла в пащі, затріпотів, як ганчір’яна лялька, а його лице перетворилося на гримасу болю. Хрис злетів у повітря і, пролетівши кілька метрів, гепнувся на землю. Він так і лежав очманіло.

Але доки усе це тривало, у Томмі виникла ідея. Він примружив очі, а його обличчя набуло залізної рішучості. Він пробурмотів кілька слів, а вільною рукою зробив дивний жест у повітрі. Раптом його ліве передпліччя від’єдналося трішки нижче за лікоть! Звір повірити не міг. Збентежившись, на мить розгубився. Він тримав у пащі руку, однак та рука рухалась! Томмі поплазував геть від Звіра. Рука, затиснута в пащі, потяглася вгору і тицьнула Звіра в око. Попри небезпеку, Томмі, побачивши це, реготнув.

Звір зашипів, випустив руку — і стрибнув у бік Томмі. Але той уже дорачкував на другий бік від чорної калюжки, і Звір приземлився точнісінько перед нею. Він уп’явся в Томмі голодним поглядом, готуючись до фінального стрибка, аж його зіниці дивно розширились, паща розтулилася і звідти викотився язик. Звір видав чудний звук, схожий на жадібне нявкання. А тоді, замуркотівши, взявся злизувати чорну рідину, наче молоко. Темний слиз рухався нутрощами звіра, насичуючи його білизну густими чорними патьоками, аж химерне, неземне хутро Звіра стало вугільно-чорне. Набуваючи кольору сутінків, Звір поволі розчинявся в нічному повітрі, мов розвіяний вітром дим. Невдовзі від нього лишилися тільки два жовтогарячі ока, повислі в темряві. Але й ті незабаром зникли. Настала тиша.

Томмі, важко дихаючи, ліг на асфальт. Його ліва рука поповзла до нього. Правою він підняв Зловісну Ліву й причепив її до ліктя, прошепотівши чарівне закляття. Його лице поморщилося від болю. З білих слідів від укусів сочилася кров. Якщо зважити на розміри Звіра, рани були не такі вже й страшні. Кілька швів — і затягнуться.

Хрис стояв і спостерігав за цим усім, нажаханий і приголомшений. Найперше він усвідомив, що все, що Томмі досі йому розповідав — про Темнокрай, гінців, закляття Зловісної Руки, Темних Лордів, Білих Чаклунів і таке інше — усе це правда. І це просто не вкладалося йому в голові.

А по-друге, його почало гризти сумління через те, що він зрадив свого друга.

— Вибач, будь ласка, — мовив він. — Ти зможеш мені пробачити, Томмі? Не знаю, що на мене найшло. Таке враження, що мною хтось керував. Я не...

— Я не маю чого пробачати, Хрисе. Я знаю, що сталося. У всьому винне Зле Єство. Воно керувало тобою, змусило вчинити саме так, промовляло до темряви у твоїй душі, і на якийсь час занапастило тебе.

— Але ж через мене Білий Звір мало не вбив тебе, — скрушно мовив Хрис.

— Він і тебе міг убити. Одним укусом, одним помахом лапи. Але ти ризикнув і скочив йому на спину. І цим дав мені час підготуватися й промовити закляття Зловісної Руки. Ти врятував мене.

— То це я... врятував тебе? — перепитав Хрис.

— Так! Але слухай, усе вже позаду. З моєї голови спав великий тягар, нарешті я вільний, вільний від загрози абсолютного знищення. Білого Звіра переможено. Газдрубанів план зруйновано. Бу-га-га!

Частина V: Розлука