Темний Лорд. Юнацькі роки

Школа мозкомакітрення

— Почнеш навчальний рік із восьмикласниками.

— Ага-ага. Дуже скоро ви побачите, як цей рік перейменують з «навчального» на «Рік нашого Темного Лорда»: Рік Перший, Рік Другий і так далі в нескінченне майбутнє мого Царства Заліза і Тіней!

Томмі саме привезли до школи й завели до директора, містера Люксона, який мав записати його і розповісти, чого від нього сподіваються. Принаймні так казала Опікунка Чистосміх. Але Томмі вислухав хіба що довжелезний нудний перелік процедур і правил, а також покарань, які йому світять, якщо він оті правила порушить. Він радів, що ці тортури от-от закінчаться.

Містер Люксон подивився на нього і зітхнув, погладжуючи розкуйовджену бороду. Не директор, а жалюгідна подоба лиходія.

— Я в цьому не сумніваюсь. Мені розповідали про тебе, але я не збираюся довго терпіти твої витребеньки, хлопче! Це школа Білощитфілда, і тут так не поводяться. Наполегливість, вправність, спритність, дисципліна — оце наші цінності, й раджу дотримуватися їх, дитино, інакше на тебе чекає кімната для порушників! І не хвилюйся — я не політично коректний добродій із соціяльної служби і не боюся карати учнів, коли треба! Гаразд. Твій перший урок — англійська. Клас 2-А, отам, у кінці коридору. А це твій зошит, переважно для домашніх завдань. Я вже підписав його — бачиш?

Томмі подивився на обкладинку зошита. Там було написано: «Англійська, Томмі Ллойд, 8 клас, класна керівничка: місіс Секіра».

— Усе, а тепер шуруй звідси. Раз-два! — скомандував Люксон.

Томмі витріщився на директора, не знаючи, як реагувати на його слова. Він нагадував Томмі когось зі знайомих, але ніяк не міг згадати, кого саме, бо ж Люксон безугавно молов про якісь там цінності, дисципліну, покарання і ще всяку-всячину, вдаючи з себе бородатого тирана. І що то значить — «політично коректний»? Крім того, він скомандував йому «шуруй звідси», а це ж геть неприйнятно. Але Томмі нічого не міг із цим вдіяти.

Може, варто вдатися до іншої тактики, подумав Томмі і видушив із себе посмішку. Містер Люксон мимоволі здригнувся, але відразу опанував себе й махнув рукою, мовляв, іди вже звідси. Дорогою до дверей Томмі почув, як директор пробурмотів щось схоже до «Ганнібал» і «Лектер». Міркуючи, що ж той мав на увазі, Томмі перетнув коридор. Люксон ще пограє йому по нервах, це вже ясно. Типовий деспот із манією величі, одержимий бажанням усе контролювати і всіма командувати. Але таку роль виконувати може лише хтось один — і точно не Люксон!

Довго не думаючи, Томмі навстіж відчинив двері класу 2-А й широким кроком увійшов. Особа жіночої статі й середніх років щось говорила до неслухняної зграї людських дитинчат — їх там було зо тридцять — схожих не так на учнів, як на батальйон погано вихованих гоблінів, і вбраних у безглузді однострої Білих Щитів, на кшталт отих, що його змусили одягнути вранці. Дурнувата краватка вже нагризла йому шию, наче зашморг.

Усі здивовано обернулися, а він тим часом заявив:

— Я — Великий Томмі! Можете називати мене Господарем!

Діти вибухнули реготом. Це його неабияк роздратувало — яка неповага! Вчителька теж розсердилася. Мабуть, упізнала, тож покарає дрібноту за те, що сміялася з нього. Але ні — її гнів упав на його голову.

— Як ти поводишся? Не варто ламати двері, щоб увійти до класу, — крижаним голосом сказала вона.

Томмі сторопів. «Ламати двері? Вона каже, що треба виламувати двері? Закляттям Браморуйнівника? Трохи занадто, навіть як на мене», — подумав Томмі. Вчителька тим часом вела далі.

— А тепер назвися й сідай он там, — вона показала пальцем на задню парту.

Томмі насупився. Нелегко було звикнути, що тут командував не він. Зітхнувши, сказав:

— Як накажете, місіс Сокиро. Мене звуть...

Неслухняна юрба шмаркатих гоблінів знов розреготалася.

Жінка розсердилась іще дужче.

— Моє прізвище Секіра, а не Сокира! Вуха вранці треба мити.

Вираз роздратування на її обличчі змінився на вираз приреченості. Місіс Секіра збагнула, що відтепер школярі довіку прозиватимуть її Сокирою.

— Томмі, сідай уже, — сказала вона.

Томмі побрів до своєї парти. Побачив, що його сусідом буде Христофер, його товариш по ув’язненню в буцегарні Чистих Опікунів. Христофер кивнув йому і, прошепотівши: «Вітаю у школі, Томмі», — знову дружньо всміхнувся.

Томмі зиркнув на нього спідлоба. Чого йому треба, що він так з ним сюсюкає? З іншого боку сиділо якесь мале дівчисько. Він лиш ковзнув по ній поглядом, обдивляючись решту учнів. Звичайна отара нікчемних людських покидьків, подумав він.

Погляд вернувся до дівчинки. Те, як вона одяглася, показувало, що їй кортіло обійти правила про дурнувату шкільну форму, і йому це сподобалось. Її волосся було пофарбоване в чорний, мов смола, колір, а навколо очей — акуратно розмазана якась чорна речовина. Дівчина мала на собі чудернацькі прикраси з викарбуваними рунами й іншими магічними символами; нігті теж мала чорні. У вусі стирчала цікава срібна штукенція. Якийсь талісман чи що? Дівчинка мала дуже бліду шкіру, а взута була в масивні чорні черевики зі срібними пряжками. Її губи були неприродно червоні, наче закривавлені. Якби не ясний день, він би сприйняв її за вампірку. Може, вона і є вампірка, просто придумала, як захиститися від палючих променів сонця?

Він уже мав справу з вампірами: колись тримав цілий полк Вампірів-вершників-Жаху, і ті чудово йому служили, аж поки Віріконус-Ловець-Вампірів винищив їх усіх під час Нічсталаднемської Битви.

Може, вона йому пригодиться. Він нахилився й сказав:

— Вітаю тебе, Дитя Ночі. Я — Томмі.

Вона глипнула на нього здивовано — як, зрештою, і весь клас. Томмі похопився, що сказав це голосно, а не пошепки, перебивши місіс Секіру, що переповідала якийсь нудотний сон рябої кобили. Вчителька суворо глянула на нього, аж Томмі трохи розгубився й замовк.

Трохи згодом вампірка нахилилася до нього і прошепотіла:

— Привіт, я Сузен. Або просто Суз. Дитя Ночі — класно ти сказав!

І вона всміхнулася. Томмі милостиво кивнув, так наче приймав комплімент від служниці.

Після уроку — цілої вічності монотонної нудьги для Томмі — вони з Христофером стояли в коридорі. Христофер пояснював, як усе влаштовано в школі.

— Отже, поки триває семестр, ми щодня сидимо в таких класах і вчителі розповідають нам те, що треба вивчити. Щойно був урок англійської. Ще є математика, історія, географія, фізика, інформатика, релігія, фізра і всяке таке. Вдома теж треба вчитися, бо нам дають домашні завдання.

У Томмі аж щелепа відвисла. Його вжахнула думка про довжелезні години нудьги, що чекають на нього. Та це ж якісь нескінченні моторошні тортури! Уявив собі дні одноманітної каторги, що тяглися один за одним без кінця. Навіть він — неперевершений вигадник жорстоких і незвичних покарань — таке б не придумав!

До них підійшла людська дівчинка на ім’я Суз і сказала:

— Привіт, Хрисе. То цей тепер з вами живе?

Вона окинула Томмі поглядом з ніг до голови.

— Ага, — відповів Хрис.

— А він... Ну, що там сказали психолог і всі інші? — запитала вона.

— А! Так-так, усе супер! — наголосив на останньому слові Христофер.

— Круто! — відповіла Суз.

— Скажи мені, Дитя Ночі, як таке створіння, як ти, може терпіти яскраві, палючі промені дошкульного Сонця? Чи у Вампірських Ученнях серед Кланів Немертвих з'явилися нові знання? — запитав Томмі.

Суз витріщилася на нього — мовляв, глузуєш чи що? А тоді голосно розсміялася:

— Ти це серйозно, правда? Ха-ха! Клас!

— А я ж тобі казав! — мовив Христофер.

— Звісно, серйозно. Чому б я мав жартувати? Ти ж вампірка, правда? — запитав Томмі.

Суз розсміялася ще голосніше, вишкірившись від вуха до вуха.

— А ти ще той фантазер. Ні, я не справжня вампірка. Я — ґотка!

— Ґотка? А хто це? — здивувався Томмі. — І хто такий фантазер?

Суз перестала сміятися і глянула так, ніби Томмі не при добрій тямі. Він уже почав звикати до таких поглядів.

— Ти справді не в курсі?

— Ні, не в курсі. Я тільки недавно опинився в цьому вимірі, тож багато чого не знаю. Але хочу тебе попередити, що дуже скоро я візьму ваш світ під закаблуки своїх всепереможних чобіт! Це тільки питання часу!

Христофер і Суз глипнули на його дешеві білі кросівки й зайшлися сміхом.

— Оце ти кумедний, — сказала Суз, витираючи сльози з очей. — Ти мені подобаєшся!

Томмі мов громом прибило. Він їй «подобається»! Не може бути! Він не має «подобатися» людям. Вони повинні його боятися й ненавидіти, жахатися, бачачи його, і низько схилятися перед ним, як газель схиляється перед левом. І ніякого «подобатися»!

— То що таке «ґотка»? Пояснюй, сновидо!

Суз знову широко всміхнулася і сказала:

— Ну, ґоти й ґотки — це люди, які вдягаються в певному стилі. І слухають певну музику. Усе в них мусить бути ґотичне — одяг у такому собі вікторіанському стилі, фільми жахів, усілякі вампірські штучки. Рада, що ти їх помітив. Деколи трохи важкого металу чи ґранджу, інді або дезроку. Але найбільше я люблю суто Готичні гурти: «Жовч янголів» і «Пекельну кузню». Ґоти, м-м-м, вони інакші. Ми не такі, як «нормали», тобто звичайні люди.

Томмі вихопив одне з її слів і вчепився за нього.

— Важкий Метал? А де він лежить і як я можу підкорити його вагу своїй волі?

Хрис і Суз розреготалися.

— Та ні, — сказала Суз. — Метал — це музика така, фантазере!

Вона грайливо ляснула його по руці.

— Дезрок — теж музика. Повернення до класики, від якої пішли всі ґотичні гурти, як-от «Сюзі та Банші» чи «Сестри милосердя». Вони крутезні, хоч і підстаркуваті.

Томмі приголомшено відвів погляд. Вона підняла на нього руку! Та на нього ще ніхто руки не піднімав! Ніхто й ніколи! Ще й назвала фантазером. Двічі! Мабуть, це такий комплімент чи вияв поклоніння. Можливо. А може, й ні, він не був цього певен. Томмі відчув, як у ньому наростає гнів, і підніс було долоні, щоб накласти на неї закляття Тарганячої Ризи: хай би побула якийсь час мізерною комахою — це б навчило її поваги! Але передумав і сяк-так приборкав лють. Опустив руки. Його сила і так зникла, не варто було відштовхувати від себе цих двох — його єдиних зв’язкових із цим дивним новим світом, хоч вони й дітлахи.

Якщо дорослі вважали його шаленцем або ставились як до неслухняної дитини, то ці двоє сприймали його за рівню, хоч і реготали з нього. Він уже втямив, що муситиме навчитись поводитися інакше, і Суз може стати йому в пригоді. Тому доведеться якийсь час потерпіти неповагу, до якої не звик.

Найліпше вдавати, наче нічого ганебного не відбувається.

— Ясно, — мовив Томмі. — Ти хочеш сказати, що вони музиканти? А жовч янголів? Із неї вийшли б могутні чари, якби її вдалося переправити на темний бік. А пекельна кузня в мене вже є, у катакомбах під Залізною Вежею Розпачу.

— Та ні, це просто назви гуртів! — засміялася Суз.

— Гуртів? Як ото гурти орків, що кидаються в бій, чи як? — збентежено перепитав Томмі.

Знову сміх.

— Та ні, — сказав Христофер. — Вони музиканти, і це музичні гурти.

— А, ясно. Музиканти. П-ф-ф. Шкода. Та все ж отой ваш ґотичний «стиль» — доволі цікаво. Я теж не такий, як усі. І вигляд мені ваш подобається. Відповідає моїм смакам. Може, я теж стану ґотом. Христофере, Суз, що скажете?

— Було б круто, — усміхнулася Суз.

Вона мала справді задоволений вигляд. Дивно. Більшість людей, і навіть орки — та що там орки, навіть могутні Вампірячі Лорди! — розхвилювалися б, якби він, Темний Лорд, приєднався до їхніх лав. «Але це людське дівчисько, напевно, сприймає мене за простого людського хлопця», — подумав Томмі.

— Послухай спершу їхню музику. А що як не сподобається, — сказав Христофер. — Я маю на телефоні кліп Морті. Можеш подивитися. То не зовсім ґотична музика, але в тому стилі.

— О ні, тільки не Морті! — Суз закотила очі. — Надто вже важкий метал! Це не ґотична музика, але справді, послухай. Цікаво, чи тобі сподобається.

Христофер витягнув мобільний телефон. Невеличкий пристрій затарахкотів так голосно, наче сотні гоблінських невільників зішкрябували іржу зі зброї на тлі гучних, ритмічних ударів драконового серця.

— Гм, нічогенько, — сказав Томмі. — Нагадує мені про дім.

Хрис усміхнувся:

— Тут ще кліп є. Поглянь.

На невеликій поверхні мобільника з’явилися зображення. «Ага, — подумав собі Томмі, — то це не просто передавач голосу, а ще й Магічний Кристал. Хоча, звісно, ніякий не кристал, а ще одна технічна штукенція, з тих ото, що як пише енциклопедія, людці так добре навчилися їх робити». Довелося трохи примружитись, але зображення він таки роздивився.

Раптом у Томмі мало щелепа не відпала. Перед кількома чи то немертвими, чи то демонами стояв Ґарґон — його найвірніший васал! Та ще й співав! А він і не здогадувався, що Ґарґон вміє співати!

— Та це ж Ґарґон власною персоною, присягаюся Дев’ятьма Колами Пекла! — вигукнув Томмі. — Мій лейтенант, Жахливезний Ґарґон Ногоруб, Капітан Легіонів Жаху! Цей магічний кристал якось дістав доступ до мого світу. Що то за магічні чари? Погляньте, це ж Ґарґон!

— Та ні, це Морті, соліст групи, — пояснив Хрис. — Це відео з концерту в Чорногорії. Він сам чорногорець.

— Який іще чорногорець? — обурився Томмі. — Що за Чорні Гори? Ти що таке мелеш?! Ґарґон — не якийсь там клятий ельф чи гном! Він нащадок гидкого і нечестивого союзу Лорда Демонів і Королеви Покійників, і мій найвірніший слуга! Він терпіти не може гір! Ох, Ґарґоне, як мені тебе бракує!

Суз і Христофер знову загиготіли. Томмі кинув на них сердитий погляд. Сподіваного ефекту — всепожирущого жаху, як за давніх добрих часів — він не мав, але принаймні ті двоє спробували придушити свої смішки.

— Вибач, Томмі, не злись. Просто ти часом такий кумедний! Саме тому нам так подобаєшся. Чорногорія — це така країна в Європі. Там живе повно людей, як і в Англії, й гори там зовсім не чорні. Словом, звичайна собі країна. Ну, майже, — вкотре захихотів Христофер. — А Морті — звичайний собі хлопець, просто незвично вбраний. Хоча класно ти придумав, Томмі, з отими демонами й покійниками. Звучить круто.

— Та ні, це таки він. Точно. Схожий як дві краплі води, — відказав Томмі. — Напевно, знайшов спосіб, як самому пробратися в цей світ. Дивно. Бо він славиться сліпим послухом, а не винахідливістю. Хай там як, а він молодець. Улаштував, певно, рятувальну місію. Бачу, йому вдалося уникнути катастрофічних змін, яких зазнало моє тіло. Треба його знайти. Негайно проведіть мене до нього!

Суз похитала головою.

— На жаль, не вийде. Він за тисячі миль звідси. Нам туди ніяк не дістатися. Ми ще малі.

— Взагалі-то, Морті виступатиме тут за кілька місяців, — мовив Хрис. — Можемо купити квитки й піти на їхній концерт.

— Прекрасно! Дуже добре, Христофере. Якщо зможеш це влаштувати, тебе чекає винагорода, — сказав Томмі.

Христофера це трохи зачепило.

— Не хочу я ніякої винагороди, Томмі. Тут нема нічого особливого. Друзі завжди допомагають одне одному, — сказав він.

— Друзі. Гм, це слово мені не дуже знайоме. Але я маю вільне місце для мисколиза, якщо ти про це кажеш, — якнайпихатіше мовив Томмі.

І здивувався, коли ті двоє знову зареготали. А тоді Суз помітила його перстень.

— Ого! Де ти це взяв? Такий Готичний. Вогонь! — сказала вона.

— Що взяв? — перепитав Томмі. — А, оце. Та який там вогонь — він ледь теплий. Це Могутній Перстень, мій Перстень Сили. Я викував його багато тисячоліть тому, у полум’ї Серця Світу, глибоко під землею. Але він утратив свою могутність. І тепер нічого не вартий, тьху. Бери.

Він зняв персня й дав його Суз. Широко усміхнувшись, дівчина аж підскочила з радості. «Чудне створіння, — подумав Томмі. — Але цікаве».

Суз піднесла перстень до світла.

— А що це спереду? Наче якась печатка з черепом чи лицем. А ці гравіювання з внутрішнього боку — руни чи що? Дуже красиві, — мовила вона, натягнувши перстень на палець. — Сидить ідеально і до моїх браслетів пасує.

Вона випростала руку, щоб помилуватись.

— Зображене лице — це мій герб, моя печатка. А руни стародавні. Це мова самої магії, ще відтоді, коли не було створено світу, — пояснив Томмі. — Себто, мого світу, бо про це дивне місце я нічого не знаю.

— Класно! — вигукнув Христофер.

— Ага, цікаво! — підтакнула Суз.

Руни були приблизно такі:

А печатка на персні — отака:

Суз була в захваті.

— Дякую тобі, Томмі! Дякую! — вигукнула вона й, нахилившись, цьомкнула його у щоку.

Томмі відсахнувся. Наскільки він пригадував, його ще ніколи ніхто не цілував. Добре, геть усього до моменту своєї появи він не пам’ятав, але кілька останніх тисяч років точно ніяких поцілунків не було. Його обличчя пашіло.

— Ти червоний, як буряк, — сказав Христофер.

— То він зашарівся, — захихотіла Суз.

— Зашарівся? Як це — зашарівся? Невже ти наклала на мене якесь прокляття Вампірячим Поцілунком? — докірливо запитав Томмі, але Суз, почувши це, захихотіла ще голосніше.

— Я тобі потім поясню, — сказав Христофер.

Суз сягнула рукою в наплічник. Томмі помітив на ньому понаписувані червоними літерами, з яких скапувала кров, слова: «Жовч янголів. Пекельні серця. Гастролі».

— Красива торба! — мимоволі вихопилось у Томмі.

— Дякую, — відповіла Суз і простягла йому книжку. — За подарунок годиться віддячувати подарунком. Це щоденник, який я недавно купила, але ще не почала вести. Готичний щоденник, ясна річ, але думаю, тобі сподобається. Можеш записувати в ньому свої думки та сновидіння.

Записник був чорного кольору. Це добре. На обкладинці витиснута фігура, схожа на Смерть. А нижче написано: «Щоденник Похмурного Женця». Він нагадав Томмі деякі з книжок, які той колись мав у Темній Бібліотеці своєї Залізної Вежі, наприклад, «Книгу про те, як оживити мертвих» або примірник першого видання «Повного Некрономікону».

— Дякую, Суз. Він прекрасний, — подякував Томмі, по-справжньому задоволений.

Мандруючи цим дивним краєм, він ще нічого кращого не бачив.

— Він... Ем-м-м, ну, квасний. Себто класний! — додав він.

Хрис і Суз розреготалися. Раптом зателенькав дзвінок — починався наступний урок. Дорогою до класу Томмі прошепотів Христоферові на вухо:

— А що таке «класний» і отой термін, що вона використовує, — «фантазер»? Це, мабуть, почесний титул?

Христофер знову засміявся:

— Класний — це таке спеціальне слово. Означає «чудовий» або «красивий». А фантазер... Ну, це той, хто вигадує всілякі байки. Брехун, одне слово!

Томмі зітхнув. У цьому дивному місці треба ще стільки всього опанувати.

Пізніше, коли після уроків його привезли назад у Буцегарню Чистих Опікунів, він сів на ліжку й зробив перший запис у щоденнику. Ось як він його назвав:

А перший його запис був отакий:

Через кілька днів він записав таке:

А потім ще один запис. Томмі подобалося вести щоденник, бо він міг бодай на папері зігнати свою злість...

Коментар учителя:

Томмі — важкий учень. Деякі теми, як-от суспільна історія чи промислова революція, йому просто не цікаві. Натомість до воєн, різанини, звірств і політичних чвар виявляє неабиякий інтерес. Коли йдеться про воєнну історію, він — найкращий учень у класі. Ллойд не вміє презентувати результатів своєї роботи й часто здає домашні завдання в незвичній формі. Модель давньоримського шолома із закривавленою діркою й марципановим «мозком», що витікає звідти — це, звісно, добре, але ж завдання було підготувати реферат про Галльські війни Цезаря.

Придворні

Томмі важко було звикати до життя на Землі.

Він мусив ходити до школи, старатися, щоб його якнайменше залишали після уроків, уникати директора Люксона і його посіпак, Вищої Ради Білощитфілда, Легіону Соціяльних Служб і тих божевільних йолопів, Вінґса й Рендла. Дні виснажливої, нудної каторги він відмірював по-своєму:

Коментар учительки:

Томмі — важкий учень. Але з усіх школярів, яких я будь-коли навчала хімії, він чи не найобдарованіший. Проблема не в успішності чи здібностях. Біда в тому, з якою метою він хоче використовувати свій хист. «Розробка найсмертоноснішої отрути в історії людства» — навряд чи вдала тема для проекту з хімії. А коли він самотужки виготовив суперклей і приклеїв директорові черевики до кафедри в актовій залі, його мало не вигнали зі школи.

Наступного дня Томмі йшов коридором до класу. Попереду бовванів Філ Міллер, найприкріший хуліган у школі, і двоє його друзяк, Дейв Мюррей і Джон Чу. Філ Міллер був дебелий парубок, значно масивніший за Томмі. Хлопці стали посеред коридору, перегородивши йому дорогу. Томмі глянув на них, зневажливо похитав головою й хотів було обійти, аж Філ Міллер штурхнув його:

— Стій, Лорде задротів, куди прешся, макоцвітний!

— Відійти з дороги, безмозкий, — сказав Томмі.

Філ Міллер нависав над ним, наче людожер над крихітним гобліном, але Томмі анітрохи його не боявся. Схоже, Філа Міллера це розлютило ще дужче: якого милого цей шмаркач його не боїться?

— Виродок нещасний! — рявкнув він і ще раз штурхнув Томмі у груди.

Томмі примружився й розгнівано промовив — голосно і чітко, щоб усі, хто був поблизу, його почули:

— Це так зворушливо, Філе, що вчора ввечері ти пішов не в футбол з приятелями грати, а залишився вдома й допоміг мамі прикрашати торт.

У Філа Міллера щелепа відвисла.

— Та звідки ти взяв... — бризнув він слиною.

— Особливо симпатично тобі вдалося рожеве цукрове серденько. Сестриччині подружки його точно оцінять, — додав Томмі.

Джон Чу реготнув. Дейв Мюррей, навпаки, розсердився.

— Але ж ти казав, що не пішов з нами, бо тебе з хати не випускають через те, що ти розбив вікно, — обурено тицьнув він пальцем на Філа.

— Та ні... мене... мене справді не пускали надвір! — запротестував Філ, заскочений зненацька.

— «Рожеве цукрове серденько»! — глузливо загиготів Джон. — Це реально по-дівчачому!

— Та ні, ні... Та й воно було не рожеве, а червоне! — заперечив Філ.

— То ти таки лишився в хаті й, замість ганяти м’яча, торт прикрашав! — сказав Дейв.

— Ем-м-м... — Філ Міллер почервонів, як буряк.

— Мамій, ха-ха! — ущипливо докинув Джон.

Обмін шпильками тривав далі — Джон і Дейв немилосердно кепкували з Філа. Томмі, тим часом, пішов своєю дорогою.

Коли він дійшов до кінця коридору, Філ гукнув йому вслід:

— Я ще тобі покажу, козел!

— То, може, твої друзяки хотіли б почути ще й про піжамку з Могутніми Рейнджерами, яку ти ховаєш під подушкою? — не забарився відтяти Томмі, подбавши, щоб у його голосі не прозвучало ані нотки страху. Його слова спричинили ще дужчий сміх і, головне, змусили Філа Міллера стулити пельку.

Історія про суперечку з Міллером і те, як Томмі дав йому словесного відкоша, вмить облетіла всю школу. Приятелі-розбишаки Філа Міллера ще кілька разів пробували позадиратися з Томмі, але скоро заспокоїлися, бо щоразу, як вони прискіпувалися чи накидалися на нього, той розповідав про них щось страшенно незручне. Тож воно того не вартувало. Ніхто не міг втямити, звідки Томмі знав усе про всіх — але він таки знав і його слова завжди були чистою правдою.

Якось Христофер і Суз запитали Томмі, як той довідався такі особисті деталі.

— Некромантія, — спокійнісінько пояснив Томмі. — Мертві знають про все, що відбувається в цьому вимірі. Треба лише викликати духи загиблих і змусити розповісти вам їхні таємниці.

— Ну ясно, хіба могло бути інакше? — сказав Христофер, і всі троє дружно зареготали.

Так цю історію й пояснювали у школі. Хоча в неї, звісно ж, ніхто не вірив.

Томмі помалу відвойовував особистий простір. Але з однією групою школярів він і надалі мав клопіт. Вони називали себе «качками», як в американських телевізійних шоу і фільмах про школу. Качки приймали до своєї компанії самих лише спортсменів. Вони зневажали всіх, кому зі спортом не таланило, а найдужче полюбляли збиткуватися з ботанів. Томмі був одним із них. Він умить вивчив усе на світі про комп’ютери і встиг стати чемпіоном шкільного шахового клубу. Він обожнював суперботанські штучки, як-от карткову гру «Магія», інтерактивні книжки-ігри і рольові забавки в жанрі фентезі. «Чому Темний Лорд завжди поганий хлопець?» — не раз щиро дивувався він.

До того ж у Томмі не склалося ні з футболом, ні з крикетом, ні з будь-яким іншим видом спорту. Томмі запевняв, мовляв, річ у тому, що він ніяк не може звикнути до тіла дрібного хирляка роду людського і що йому бракує рогів, гострих ікл і суперсили. Інші ж стверджували, що з нього просто нікудишній спортсмен.

Очолював банду качків Сел Малік, капітан основного складу команди з крикету Білощитфілда. Він був красунчик і володар чорного пояса з карате. Чи не всі школярі вмлівали перед ним. Якось Томмі брав участь у відбірному матчі з крикету, хоча то був не так матч, як різні випробування й практичні вправи. Він терпіти не міг чекати разом з іншими дітьми, — зазвичай його обирали останнім, і це видавалося йому надто вже принизливим. Адже це він мав усіх принижувати, а не навпаки. І взагалі він ненавидів оті дурнуваті забавки.

Усе, ясний перець, було б інакше, якби він мав команду людожерів-реґбістів, лиходїїв-футболістів чи вампірів — гравців у крикет. Ця думка підкинула йому кілька цікавих запитань. Якщо випити кров подавальника з команди суперника — чи вважатиметься це нечесною грою? Зграя людожерів-нападників зчинила б шалену сутичку навколо м’ячів, але чи таке б дозволили? Чи вийде з Доктора Восьминога найвправніший воротар?

Він подумав, а чи не розвернутися йому й піти геть, але прогул привернув би ще більше уваги таких осіб, як міс Клой, отих дурнуватих дитячих психологів, Вінґса і Рендла, а це йому було ні до чого. Томмі вирішив змиритися. Зрештою, він залишився сам-один, і Сел Малік мусив забрати його в свою команду. Томмі почувався принижено, сердився, але ніяк цього не показував. Натомість він почав вибудовувати уявні стратегії помсти — і настрій його відразу поліпшився. Останнім часом частенько так робив.

Почався матч. Команда Села приймала м’яча, і Томмі відправили в кут майданчика, де той міг завдати найменшої шкоди. Томмі заходився робити те, що завжди робив за таких обставин: фантазувати (чи то, як він казав, фантомазувати), вигадуючи складні схеми світового панування, перевороти, поглинання й таке інше. Аж тут відбивач відбив м’яча, і той полетів просто на нього. Томмі мусив прийняти його і жбурнути назад — на жаль, занадто повільно, судячи з коментарів інших гравців з його команди, але цього разу він принаймні його зловив. Це пробудило в нього інтерес до гри, і він помітив кілька цікавих нюансів.

Коли оголосили перерву, щоб попити води, Томмі підійшов до Села й набундючено сказав:

— Селе Маліку, Спортивний Лорде, вислухай мої слова!

Сел витріщився на нього, як баран на нові ворота. Захопивши отак його увагу, Томмі почав висловлюватися в адекватнішій манері — він над нею останнім часом наполегливо працював.

— Той відбивач, якого ми не можемо вивести з гри, — він лівак[!Лівак, правак — те саме, що й лівша (шульга), правша.!], еге ж? — запитав він.

Сел, піднявши брову, запитально поглянув на нього, так наче повірити не міг, що Томмі наважився до нього заговорити. Томмі тим часом вів далі.

— Ну, він наче дуже вправно поводиться з отим дерев’яним дрючком... Ем, себто, битою з його, е-м-м, як ви там кажете... з його сторони ноги. Більшість подавальників ціляться туди м’ячем, якщо грають проти праваків, тому він зуби на тому з’їв. Чому б на якийсь час на подачу та й не поставити Куцого — він рухається повільно, але точно, і нехай цілиться туди, де сторона ноги відбивача-правші. Тоді той точно пропустить зо два удари, та й маневрує він на тій стороні поганенько. Може, торкнеться м’яча раз чи двічі, чи польовий м’яча зловить.

Сел насупився. Він не міг повірити не тільки в те, що Томмі з ним забалакав — він повірити не міг, що той таке сказав, бо що ті ботани тямлять у спорті?

Томмі тим часом вів далі.

— Постав двійко ловців-посіпак за ворітцями, а двійко польових-рабів отам, — тицьнув він на відповідні місця на полі.

Сел простежив поглядом за його пальцем.

— Ага, ти маєш на увазі двох леґ-сліпів і одного леґ-ґаллі чи файн-леґа, — попри своє здивування Сел заговорив професійними термінами, машинально обмірковуючи озвучену Томмі тактику.

— Саме так, — погодився Томмі.

Сел вражено на нього витріщився, а тоді задумано примружився й відійшов перебалакати з кількома гравцями зі своєї команди.

Коли матч знову розпочався, Томмі задоволено зауважив, що Сел запровадив зміни, які він пропонував. І — погляньте-но! — відбивач таки торкнувся м’яча за наступну серію ударів, майже так, як передбачав Томмі! Під час гри Сел кілька разів навіть радився з Томмі й майже всі його пропозиції були доречні. Адже він таки мав вроджене відчуття стратегії, й тут воно йому пригодилося. Врешті вони виграли матч, і Сел не був такий гоноровий і пихатий, тож визнав, що Томмі таки причетний до цього. Селові дуже потрібна була перемога, і він не збирався проґавити нагоду зміцнити свою капітанську репутацію тільки через те, що поради йому давав якийсь занудний ботан.

Отож, між Томмі й Селом, усупереч усьому, зав’язалася дружба. Вони постійно бачилися, начебто випадково, хоча обидва тишком-нишком підгадували зустрічі. Сел не хотів, щоб качки знали, що він водиться з «Королем зануд». Тому вони «випадково наштовхувалися один на одного» біля автомата з напоями й перекусками чи за школою, звідки було видно муніципальні городи, так наче зовсім випадково прийшли туди одночасно «помилуватися» ділянкою директора школи (себто помріяти про те, як туди пробратися й перевернути там усе догори дриґом; Люксонів наділ так часто завалювали сміттям, що той мусив обнести його колючим дротом, щоб стримати хуліганів).

Сел і Томмі говорили про спорт, але не в стилі «я вболіваю за «Манчестер» і ненавиджу «Арсенал»» чи «Кращого за Вейна Руні немає», вони вели справді серйозні розмови про тактику і стратегію, насамперед у крикеті й футболі, які цікавили Села найдужче. Томмі вивчав усе, що можна, про ці види спорту, бо йому важливо було підтримувати стосунки з Селом. Так він планував домогтися, щоб у школі його прийняли за свого. Досягнувши цього, він би отримав ідеальний майданчик, де міг би нарощувати свій енергетичний запас.

Томмі чимраз краще опановував тактику. Незабаром помітив, що капітани команд першим почали обирати його — такі цінні були його стратегічні знання. Сел навіть призначив Томмі своїм віцекапітаном. Він був таким собі королем Артуром, а Томмі — його Мерліном. Навіть спробував протягнути Томмі до основного складу команди, але це було неможливо, бо відбір проводив учитель фізкультури, і хоч що Сел вигадував, Томмі бракувало сил, щоб виступати за основного гравця. Принаймні поки що. Зате він годився на роль рахівника, тому завжди перебував на боковій лінії, готовий порадити Селові, де поставити польового гравця чи як скористатися з невдалого розташування супротивників.

Статус віцекапітана/радника/Мерліна задовольняв Томмі. Звісно, йому хотілося б усім керувати самотужки, але він розумів, що для такої ролі поки що бракує фізичних навичок. Утім, він мав чималий вплив і його влаштовувало смикати за мотузки, залишаючись при цьому в тіні. Ба більше: вони з Селом стали такими-сякими приятелями, і ця дружба гарантувала йому захист від качків і навіть певний вплив на них. Для Томмі то був дуже важливий стратегічний союз.

Шкільна команда вигравала матч за матчем і видряпувалася дедалі вище у рейтингу шкіл.

Сел щораз більше покладався на Томмі, і їхні стосунки почали непомітно змінюватися. Томмі поволі починав домінувати. Їхні зустрічі вже не були «таємні».

Тепер уже Сел мусив приходити до Томмі і — як його придворний — тусуватися з Суз, Христофером й усіма іншими: шаховими гуру, фанатами «Ремесла війни», ботанами, схибну-тими на комп’ютерах, любителями рольових ігор, ґотами тощо.

Отак Томмі забезпечив собі репутацію у школі. Він описав це в щоденнику:

Мобільний Суз протарабанив найсвіжішу композицію «Жовчі янголів», яку вона поставила на дзвінок: «Я не зможу померти, якщо вмирати доведеться без тебе», номер два в рейтингу Готичної музики. Дівчинка прочитала ім’я на екрані й підняла слухавку.

— Привіт, Хрисе, — весело сказала Суз.

— Привіт, Суз, — мовив Христофер. — Вгадай, чому я телефоную.

— Що сталося?

— Тато купив квитки на «Морті»! Хочеш піти? — запропонував Хрис.

— «Морті»! Фу! Не знаю... А... е-м-м... Томмі йде? — запитала Суз.

— Ну... так, іде, — відповів Христофер.

— Ага. Добре, тоді я теж піду, — погодилася Суз.

— То якби Томмі не йшов, ти теж би не пішла, я правильно зрозумів?

— Та ні, ясно, що пішла б! — непереконливо заперечила Суз.

— Ну ясно, — ображено пхикнув Хрис.

— Та ні, чесно!.. До речі, а ти чув про табель з оцінками для директора? — змінила тему Суз.

— Чув-чув, — буркнув хлопець, хоча довго дутися не міг: новина про десятки копій зухвалого, доволі нахабного табеля на ім’я директора поширювалася школою блискавично, мов лісова пожежа. — Круто, правда? Злюксон мало в істерику не впав, коли його побачив.

— Це ж Томмі утнув, так? Усі в школі так кажуть, — мовила Суз.

— Ага, він, — підтвердив Христофер. — Украв порожній бланк і сам його заповнив.

— Украв? Як? — здивувалась Суз.

— Не повіриш! Він сказав, що зумів використати якісь чари чи щось таке. Його мовою це звучало якось так: «Мій злий геній не знає ніяких меж, бо я змусив одне з моїх заклять — закляття Зловісної Руки — спрацювати у цьому відсталому вимірі, яку ви, хирляві людці, називаєте Землею. Бу-га-га!»

— Ха-ха, добре ж ти його спародіював! А як воно діє, те закляття? — запитала Суз.

— Щось дуже чудне. Томмі каже, що воно начебто дає йому відчепити ліву руку й послати її на завдання.

— Що? Яка гидота!

— І не кажи! Тобто він послав свою ліву руку, щоб та пролізла через вікно до кабінету Злюксона й поцупила табель! — сказав Хрис.

— Ха-ха, не вірю! — відповіла Суз.

— Я так само йому сказав! Цілковита маячня! Але в принципі... ти знаєш...

— Що? Кажи, — заінтриговано мовила Суз.

— Я пішов до нього. До його кімнати. І не пригадую, чи бачив тоді його ліву руку. Він міг, звісно, просто натягнути рукав до самого низу, але на це не скидалося. І очі його якось так посоловіли. Потім він сказав, що «керував рукою за допомогою сили думки».

— Сили думки! Ого! Страшнувато звучить, але круто! І назва класна — Зловісна Рука! — захоплено мовила Суз.

— Ага, Томмі у своєму репертуарі. Та мене тоді мама покликала і я мусив іти. Потім я ще бачився з ним — він тримав у руці порожній бланк табеля. Але його ліва рука чомусь позеленіла і явно боліла. А ще на ній був шрам і всяке таке! Трохи вище за лікоть. Такий червоний і напухлий.

— Ого... — вражено прошепотіла Суз. — Але... Ну... Такого ж не могло бути насправді?

— Гм... Не знаю. Можливо, він міг намалювати собі шрам. Та певно, таки намалював.

— Ага. Ясно, що намалював, — якомога впевненішим тоном погодилася Суз.

— Хіба ж він міг відчепити свою руку чарівним закляттям і кудись її відправити. Хіба ж міг?