Тирамісу з полуницями

Березень

Зі щоденника Наталії.

Наталія закрила папку «Наполеонівські війни» й підвелася, щоб відчинити двері.

— Що таке? — спитала.

Мати виглядала, як утілення нещастя. Невже це ніколи не закінчиться? Вона досі не переодяглася, ходила у своєму світло-рожевому халаті з довгим ворсом, який скидався на шкуру якоїсь дивної тварини. Під халатом мала одну зі своїх чудових нічних сорочок, оздоблених мереживом, які вона так любила. Та в поєднанні з усім нещастям, яке мати носила в собі, ця сорочка здавалася жалюгідною. Узагалі вся мати здавалася жалюгідною.

— Нічого, — мати знизала плечима. — Що ти робиш? Учишся?

— Ну, звісно. А що мені ще робити? — огризнулася Наталія. — Ти ж знаєш, скільки в нас уроків, це якийсь кошмар. Тому якщо ти не хочеш сказати нічого важливого...

— Ні, я лише... так собі прийшла. Може, щось з'їси? Може, посмажити тобі млинчики з яблуками й цукром? — запропонувала.

— Мамо, ти ж знаєш, що я не їм такого. І я справді не маю часу! — сердито відказала донька. Останнім часом мати страшенно її дратувала. Поринула у власний світ, її цікавив тільки батько, тільки власне горе! Ще трохи — і сама дивуватиметься, що за вікном світить сонце або хтось посміхається, бо світ — це суцільний кошмар!

— Так, пробач, — прошепотіла мати. Зовсім як актриса в якомусь довоєнному фільмі. Наталії хотілося їй сказати, Щоб вона схаменулася, якось за себе взялася, але щоразу, коли Наталія їй це казала, мати плакала, і це справді було нестерпно. — То, може, замість млинчиків щось інше приготувати? — продовжувала вона.

І раптом Наталії сяйнула думка, яка її саму перелякала: а може, батька вона теж так дратувала, тому він і пішов від них? Може, йому просто в якийсь момент усе це набридло? Те, що вона така слабка й така безпорадна в житті? Дівчина гнала від себе цю думку, зрештою, їй здавалося, що вона в цій ситуації на материному боці. І все ж така думка в неї виникла. А тоді Наталія злякалася: невже це означає, що вона така жорстока, справжня потвора? Не може розрадити маму. Навпаки, мати її дратує, бо виглядає хворою. А Наталія ніколи не жаліла нікого й нічого.

Коли вона ще ходила до школи, у неї був хом'ячок. Він звався Фелек. Наталія дуже його любила, могла без кінця спостерігати, як він бігає всередині колеса або видирається по прутиках клітки. Хом'ячок прожив у них два роки, а тоді раптом захворів, зробився повільний, перестав бігати. Мама їй тоді пояснила, що хом'ячки просто живуть недовго, і Фелек уже старий. Наталія тоді дуже плакала. Вони пішли із тваринкою до ветеринара, але той не знайшов жодної хвороби. Фелек дедалі слабшав, хоча йому нічого не боліло. А найдивніше було те, що спершу Наталія жаліла хом'ячка, а потім зовсім збайдужіла до нього. Винесла клітку на кухню, сказала мамі, що боїться спати з ним в одній кімнаті. Фелек прожив ще два тижні. Якось уранці його знайшли задубілого. Наталія більше не плакала, бо такого хворого й немічного хом'ячка їй анітрохи не було шкода.

Уже тоді її дратувало все, що мало якісь недоліки. Дратувала й мама, яка не зуміла просто зціпити зуби й іти вперед. На думку Наталії, саме так слід жити. Ми відповідаємо за себе, і після кожної невдачі мусимо підніматися й рухатися далі.

Дівчина глянула на матір. І, мабуть, вираз її обличчі був надто промовистим, бо мати більше ні про що не питала.

— Може, трохи пізніше, — тільки й сказала вона та вийшла до передпокою.

Наталії стало її шкода. «Усе-таки в мені залишилися якісь людські почуття», — подумала вона. І вирішила бути з мамою бодай трохи лагіднішою, не такою, як останнім часом.

— Ходи, мамо, я тобі заварю зеленого чаю, тобі стане краще...

Обличчя матері проясніло, мовби вона отримала якийсь чудовий подарунок або принаймні довідалася, що батько до неї повертається. А Наталії стало ніяково. «Адже вона геть самотня із цим своїм нещастям», — з несподіваною для себе турботливістю подумала Наталія.

Тепер вони сиділи вдвох і попивали зелений чай. Листки набубнявіли так сильно, що займали тепер півсклянки. Наталія подумала, що саме так пухнуть проблеми, якщо ними занадто перейматися.

— А що там у Халінки чувати? — поцікавилася мама. — Давно я її не бачила.

— І я давно, — стенула плечима Наталія.

— Ви що, посварилися? — допитувалася мати.

— Важко це назвати сваркою, мамо.

— Знаєш, дуже важливо мати друзів. Дружбу треба...

Наталія не втрималася.

— Тоді де ж усі твої подруги?

— Я в житті багато помилок наробила, Наталко. Зокрема й занедбавши своїх подруг. Мені здавалося, що коли в мене є коханий чоловік, то більше ніхто й не потрібен.

— «Коханий чоловік», ні, мене зараз знудить», — подумала Наталія. І відчула, що її знову сповнює нехіть до матері. А та, здавалося, нічого не помічала, бо знову прибрала свого повчального тону.

— І тепер я сама як палець, не маю з ким поговорити. Тому я вважаю, що ти повинна...

— Мамо, розслабся. Ми ж не посварилися на смерть. Просто... може, нам треба трохи відпочити одна від одної, ото й тільки.

— А Марцін?

— Що Марцін?

— Ну... ти з ним якось контактуєш?

— Ні. Адже він мене покинув, до тебе ще не дійшло?

— Я думала, що він, може, дзвонив.

— Ні, не дзвонив. А якби й спробував, то я б не взяла трубку. Зрозуміло?

— Я іноді думаю, як він там. Розумієш, я трохи до нього прив'язалася...

— Що ти таке кажеш, мамо! Він тобі ніколи не подобався!

— Неправда, це не так. Звісно, що він мені подобався... Просто...

— Ти думала, що я знайду собі когось кращого, — доказала Наталія. — І взагалі, ти що, здуріла? Цей хлопець мене покинув, а ти за ним сумуєш? На чиєму ти боці, мамо? Щось із тобою не те.

Марцін боявся. Весь день відчував тривогу, бо нині знову треба було туди йти. Не те, аби він боявся чогось конкретного. Він уже знав, що робити, із ким побалакати. Просто йшов туди з товаром і намагався загубитися в натовпі. Час від часу до нього підходили. Про все було домовлено, насправді він був у цій грі пішаком. Певна, річ, це мало свої переваги: бабло й безперешкодний доступ до травки. Але йому весь час муляло, що він робить погано. Навіть тоді, коли був задоволений і курив джойнта, навіть коли балакав з Войцехом, з Майкою, навіть тоді, коли вчився грати на гітарі — усе наче мало друге дно. Неначе він носив гарне вбрання, але з подертою підкладкою...

Переконував себе, що в деяких країнах марихуана дозволена, що це геть невинна забава, що він не продає амфетамін чи якісь там кислоти, котрі можуть бути небезпечними для людини. Адже марихуану навіть використовують з лікувальною метою. Усе це він собі без кінця повторював, і трохи заспокоювався. Але ненадовго. Бо в глибині душі Марцін добре знав, що із цього вийде. Він міг себе втішати казочками, але чудово розумів, чим закінчуються такі пригоди. От тільки гнав від себе цю свідомість і похмурі думки.

Увійшов до клубу. Біля дверей проминув групку хлопців напідпитку. Ті подивилися на нього якось дивно, ніби свердлячи поглядами. Марцін аж спітнів від хвилювання.

«Може, це з поліції? — подумав він. — Переодягнені поліцейські?»

Від жаху йому зробилося гаряче. Підійшов до стійки й замовив пиво. Має трохи допомогти. Не стоятиме ж він, тремтячи від страху.

Лінка відкрила блога, щоб перевірити, чи не з'явилися там коменти. Кортіло дізнатися, наскільки важливу тему зачепила. І відразу побачила, що переглядів було чимало. Під її текстом був короткий коментар:

Лінці аж недобре зробилося, вона вся спітніла. Жахливо, як хтось міг таке написати? Чим вона завинила? Вона лише описала реальну історію. Чому на неї напалася якась аноректичка? Бо Лінка відчувала, що це комент аноректички. Ій було неприємно. На щастя, далі йшли й інші коменти, деякі спрямовані проти «Приязної Анни»:

Лінка зітхнула й вимкнула комп'ютер. Вона вся тремтіла. Її текст викликав таку реакцію, але чому? Чому ця дівчина (Лінка була переконана, що дівчина) так жахливо поводиться? І тоді Лінка просто розплакалася.

— Ну, от у тебе й з'явилася своя особиста хейтерка, — мовила Зуза. — Не переймайся. Це свідчить про те, що ти пишеш класно. Хейтери завжди нападають на тих, хто має власну думку.

— Як ти гадаєш, хто вона?

— Гадаю, що ніхто. Бо лише такі й мають час, щоб писати дурниці.

— Ми її знаємо?

— Ти що, жартуєш? Хто б це мав бути? Хейтери анонімні, у тому й справа. Вони ніколи не називаються, навіть не натякають нічим, щоб їх не вирахували.

— І що мені із цим робити?

— У тебе є дві можливості: або долучитися до дискусії, або ні, і продовжувати робити своє. Я б на твоєму місці написала, що дякуєш усім за коменти. І що це не останній текст на цю тему. Не останній, правда?

— Звісно, що ні. Я збираюся написати про канони краси. Мені здається, що це має бути цікаво. Розумієш, порівняти: як було колись, і як із цим нині, або як це виглядає в інших країнах...

— Мабуть, скрізь однаково. Що худіша, то краща.

— Та я не певна. Здається, у Бразилії не так. Досить подивитися на карнавал у Ріо, там у дівчат такі задочки...

— Може, вони генетично схильні до повноти...

— Дехто, може, і так, — усміхнулася Лінка. — А ти? Про що ти писатимеш?

— Не знаю, після того, як Азор мене так принизив, чомусь не хочеться писати.

— Не жартуй. Треба бути сильною, а не розкисати відразу. Я б із цих твоїх «П'ять чи десять способів, щоб...» створила цілий цикл.

— То це мають бути смішні тексти чи серйозні?

— Не знаю... Найкраще, і такі, і такі. Щось схоже, як ти написала про тирана, — Лінка задумалася. — Загалом це було написано жартівливо, але на серйозну тему.

— Гаразд, я подумаю. А ти? Що робитимеш?

— Іду на роботу. Так не хочеться. Щось я останнім часом не знаходжу спільної мови з начальницею. Вона мені страшенно набридла, але ж не можна отак відразу відмовлятися. Крім того, я навчилася обслуговувати клієнтів, і мені не хочеться шукати нову роботу.

Лінка справді втомилася. Рута ставилася до неї дедалі гірше. Крім того, постійно скидала на Лінку нові й нові обов'язки, причому такі, яких раніше не було. Усе почало погіршуватися після канікул. Бо Рута розсердилася, що погодилася відпустити Лінку. Весь час нарікала, що через неї не може скласти якийсь іспит, що його перенесли. Та нічого не вдієш, Лінка не збиралася втрачати квитки на поїзд і відмовлятися від поїздки.

— Хіба не можна зачинити кав'ярню на кілька годин? — спитала вона, коли Рута страшенно не неї напалася.

— Ти здуріла? — питанням на питання відповіла Рута. — Це тобі не забава, зарубай собі на носі, це серйозний бізнес. І таким чином можна всіх клієнтів розгубити.

— А ти не можеш повісити оголошення, мовляв, аварія, перепрошуємо, чи щось таке?

Рута нічого не відповіла, лише глянула на Лінку скривившись. І щойно Лінка після поїздки повернулася на роботу, як відразу отримала есемеску:

Привіт, Лінко. Перш ніж прийдеш нині, купи продукти. Кілограм лимонів, три літри молока, спельтове борошно (в мережі «Пйотр і Павел»), яйця, лосося для салатів (але не шматочками, найкращий у «Simply»). Якщо не маєш грошей, забіжи дорогою, а ні, то потім собі візьмеш із каси».

Лінка розсердилася. У неї ледве був час, щоб після уроків на хвилинку забігти додому, залишити рюкзак і щось нашвидку перехопити — і вже треба було мчати до кав'ярні. Цього разу вона не встигла навіть поїсти. Перспектива працювати кілька годин натще їй не всміхалася. Але дівчина подумала, що це, мабуть, якась виняткова ситуація. І все-таки була розлючена, бо спершу довелося йти до «Пйотра і Павела» по борошно, а тоді до «Simply», де купила решту продуктів і відстояла чверть години в довжелезній черзі до каси. Втомлена, добрела до «Білих мишок», проте замість удячності, на неї чекало Рутине невдоволення.

— Ти запізнилася, — зауважила її начальниця. — Мені вже треба йти.

— Я не встигла раніше через ці покупки. До того ж, я ще й у школі вчуся, — відповіла обурена Лінка.

— Що ж, наступного разу доведеться поквапитися.

«Наступного разу? — здивувалася Лінка. — Це як? Якого наступного разу?»

— Руто... — почала вона. Хотіла сказати, що вони не домовлялися про купівлю продуктів, що, власне, чого б це вона мала це робити, але Рута дуже поспішала й не було сенсу з нею говорити. «Нічого, побалакаю наступного разу», — пообіцяла собі Лінка.

За кілька днів Рута знову надіслала список продуктів. Розлючена Лінка вбігла до кав'ярні. Рута саме обслуговувала якусь відвідувачку. Лінка помила руки й виклала продукти.

— Ну, нарешті, — сказала Рута, щойно побачивши Лінку.

— Нам треба поговорити, — видушила Лінка.

— Я поспішаю.

— Це недовго.

— Будь ласка, — відказала Рута. Лінка лише тепер помітила в ній якусь дивну нервовість, напружене обличчя. Подумала, що Рута має якісь проблеми. Ну, але це не її клопіт.

— Ми від початку не домовлялися... що мені доведеться купувати продукти... Я ледве встигаю додому після уроків, щоб залишити рюкзак. Коли доводиться ходити по крамницях, я не маю часу пообідати. Крім того, не знаю, чи отримаю за це якісь додаткові гроші?

— Отримаєш як за півгодини роботи. Адже покупки займають стільки, правда? Не більше?

— Але я не хочу додаткових грошей. Пробач, але краще я пообідаю вдома! Ми не домовлялися...

— Люба моя, — процідила Рута, — ти що, справді думаєш, що коли когось беруть на роботу, то новий працівник відразу знає свої обов'язки?

— Ну... мабуть, що знає. Інакше...

— Дулю з маком він знає. Знає основні обов'язки, а потім з'являються нові, йому можуть давати чергові завдання, більш відповідальні чи просто інші. Раніше продукти приносив кур'єр, але тепер ми собі не можемо цього дозволити. Я купую продукти дорогою, і тобі теж часом доведеться це робити. Прикро, якщо я тебе розчарувала. Гроші на деревах не ростуть, іноді треба добряче напрацюватися, наприклад, тягаючи торби. Ага, і ще одне.

— Що саме?

— Я вже казала, справи йдуть кепсько. Ти повинна старатися обслуговувати відвідувачів так, щоб вони замовляли більше. Маєш їх до цього заохочувати, говорити, що в нас смачні налисники, чудові тістечка й таке інше, тямиш? Якщо виручка на твоїй зміні перевищить чотириста злотих, матимеш десятку за годину, а ні — знижу до восьми. Мусиш краще старатися.

— Але... це несправедливо! Це не моя провина, що немає відвідувачів!

— Що ж, треба використати тих, що вже прийшли. Усміхайся, будь увічливою. І, зрештою, якщо клієнтів мало, то й роботи небагато, тож, мабуть, логічно, що й ставка нижча, га?

Відтоді Лінці лише один раз удалося вторгувати стільки, скільки вимагала Рута. Причому лише тому, що до кав'ярні прийшла велика група жінок за тридцять, які давно не бачилися. Лінка швидко зсунула докупи столики. Жінки спершу пили каву з тістечками, а тоді замовили вино. Раз, а тоді вдруге й утретє. О десятій Лінка почала ввічливо натякати, що кав'ярня зачиняється. Сама вийшла через сорок хвилин, бо треба було ще й поприбирати. Це виявилося не дуже вигідно. Добре, що принаймні встигла на звичайний автобус, не довелося їхати нічним.

Тепер Лінці геть розхотілося йти на роботу. Щоправда, списку продуктів вона не отримала, та лише того, що побачить вічно невдоволену Руту, яка, певне, знову скаже щось неприємне, їй цілком вистачало, щоб гарний настрій зник. Увійшла до «Мишок», а Рута вже чекала. Проте цього разу та не була, як завжди, у куртці. «Невже вона нині не поспішає?» — здивувалася Лінка.

— Привіт, — почала Рута. — У мене до тебе справа.

— Щось трапилося?

— Ні. Але мені треба, щоб ти трохи поштувала. Я вже не даю ради. Узагалі ні з чим не даю ради.

Рута сіла. Вона й справді здавалася втомленою.

— Я нині погано почуваюся. Продукти купила, але більше нічого, голова паморочиться й узагалі.

— Ну, гаразд... — Лінка відчула, як у ній ворухнулося щось схоже на співчуття. — Але я, мабуть, не вмію.

— Я тобі все розкажу, що і як. Це не важко, ти впораєшся. Зробиш налисники зі шпинатом і суп із сочевиці. Спочатку тісто...

Лінка не на жарт перелякалася. Їй анітрохи не всміхалося готувати. Крім того, що робити, якщо їй не вдасться? Доведеться, мабуть, віддати гроші за всі ці продукти... Нічого не вдієш, треба спробувати.

Наталія повернулася від репетитора з англійської. Мама тинялася помешканням у піжамі й халаті. Невже не встигла від ранку переодягнутися? На доньчине: «Привіт, мамо!» відповіла незвично тихим, слабким голосом. У раковині на кухні була купа вчорашнього посуду. І жодних слідів якоїсь материної активності. Що вона власне робила весь день?

— Мамо, тобі недобре? — спитала Наталія. У материній спальні була задуха, ніхто давно не відчиняв вікон. — Я трохи провітрю, добре? — запропонувала вона й підійшла до вікна. Мати знизала плечима.

— Може й добре.

— Що з тобою? — допитувалася Наталія.

— Нічого, донечко. Якась я нині не така. Не маю ні на що сили.

Наталія не відчула співчуття, радше якесь поєднання гніву й зневаги. Вона раптом усвідомила, що останнім часом нічого іншого до матері й не відчувала. Якби це почуття мало смак, він був би гірко-пекучим і скидався на камінь у шлунку. Наталія швидко пішла до себе й зачинила двері. Закрила обличчя долонями. Їй хотілося крикнути матері в обличчя, що вона її ненавидить, що вона безнадійна. Наталія насилу втрималася. Вона не хотіла бути такою, не хотіла... Узяла бритву. Не знала, навіщо, але це приносило полегшу.

За мить мати постукала у двері. На біса вона прийшла? Нащо?

— Я не приготувала обіду, Наталко, — озвалася слабким голосом. — Може, замовити для тебе піцу?

І тоді Наталія не витримала.

— Чорт забирай! Ти що, не знаєш, що я не їм піцу? Ти що, така тупа, чи справді забуваєш? Глянь у дзеркало! Те, що в домі нічого їсти — це не єдина проблема! Це ти тут проблема! Для мене й передусім для себе!

— Я для тебе проблема? — материн голос, здавалося, просякнув слізьми. — То, може, поживеш із татусем? Може, з татком тобі буде краще?

— Може! — гримнула Наталія. — Може, і буде краще! Бо на тебе я вже дивитися не маю сил! Ти безнадійна, безнадійна до квадрату!

Мати раптом підвелася. Наталія помітила, що на одній нозі в неї була шкарпетка, а на іншій ні. Світло-рожева шовкова піжама була пожмакана й здавалася брудною. Мати ледь похитнулася.

«Може, вона щось пила?» — подумала Наталія.

— То я тобі скажу! — закричала мати й розплакалася. — Геть із цього дому! До татуся, бігом! — провела по обличчю мокрою від сліз долонею. На щоках з'явилися сірі смуги.

«Боже мій, вона ж брудна», — злякалася Наталія.

— Ну, чого чекаєш? — мати підштовхнула її до передпокою.

— Мамо, заспокойся. Ти що, збожеволіла?

Мати й справді здавалася шаленою. Наталія усвідомила, що це момент, коли відбувається щось незворотнє. Те, що вплине на все її подальше життя. Не могла повірити, що рідна мати проганяє її з дому!

— То й дуже добре! — сказала вона й високо підняла голову, ковтаючи сльози. — Ти ще про це пошкодуєш!

Побігла до кімнати і, вже не соромлячись сліз, повкидала до шкільного рюкзака всі підручники. Хвилину подумала, тоді витягла невелику валізку й зняла з вішалки кілька речей. Докинула якісь дрібнички, не забула про зарядку до телефона. Вийшла з кімнати й почула, що мати плаче. «То й нехай собі хлипає, — подумала. — Мабуть, уже шкодує, та немає ради, слово — не горобець». Наталія не зазирнула до матері. Зняла з вішалки куртку, одяглася й вийшла, старанно зачинивши за собою двері. Висіла з ліфту й набрала номер батька.

— Привіт, тату, — сказала. Їй хотілося, щоб голос звучав гордовито й незалежно, але це не зовсім їй вдалося. — Я можу в тебе трохи пожити?

Тиша в слухавці тривала.

— Не розумію, — озвався батько. — Щось трапилося? Що з матір'ю?

— Вона щойно прогнала мене з дому, — пояснила Наталія. — Можна мені приїхати?

— Але... я на роботі. І... це якесь непорозуміння. Ви посварилися чи що?

— Так, трохи. А тоді вона заявила, щоб я жила в тебе. То як? Даси мені адресу чи мені піти на Центральний вокзал? Там купа бомжів на лавках, я можу до них приєднатися.

— Наталко, не перебільшуй, не можна так.

— Не кажи мені «Наталко». Просто дай ключі.

Батько сказав, щоб вона приїхала до нього на роботу, вони поговорять і вирішать, що робити далі.

«Звісно, — подумала Наталія. — Отже, батько подумає, як позбутися проблеми, тобто мене». Намагалася не думати про те, як він її образив, але факти свідчили самі про себе. Батько не виявив співчуття до своєї маленької донечки. У батьковому голосі вчувалася не емпатія, а... от власне, що? Це явно не був голос людини, яка дізнається, що донька раптом залишилася без даху над головою. Швидше то був голос людини, яка довідується, що її літак затримується на сім годин. Або того, хто мусить відвідати в лікарні ненависного начальника. Або до кого приїжджають у гості далекі родичі. Так, останнього було в голосі найбільше. Це було відчуття дискомфорту.

Заходячи до великого офісного центру, Наталія раптом усвідомила, що ніколи не була в батька на роботі. Вона знала, де знаходиться його фірма, але раніше він ніколи не запрошував її до себе. «Не «раніше ніколи», а просто «ніколи», — подумки виправила себе Наталія. Ця телефонна розмова теж радше не була запрошенням, батько покірливо змирився з фактом, що в нього проблемна донька. Наталія хотіла пройти крізь турнікет, але метал тільки увіп'явся їй у стегно. «Мабуть, воно як у метро. Треба прикласти якусь карточку», — подумала вона.

— До кого? — голос з-за стійки належав огрядній брюнетці. Наталія подумки прикинула її індекс маси тіла як 30. Щонайменше.

— До фірми «Креа-Дизайн», — відповіла вона.

— Сьомий поверх, — гладуха натиснула на якусь кнопку, за мить щось запищало, і Наталія змогла пройти.

Великі літери «КРЕА-ДИЗАЙН», що тягнулися вздовж скляних дверей, не залишали сумнівів, куди прямувати. «Крутий офіс», — подумала Наталія. Усередині теж було непогано. Інтер'єр витриманий у сіро-білих тонах. Великі вікна давали багато світла. Це мало значення, бо на великій відкритій площі працювало чимало людей. Окремих кабінетів не було, усі сиділи разом. Це скидалося на великий шкільний клас. Наталія подумки посміхнулася, бо на столах, крім ноутбуків, лежали комп'ютерні роздруки й аркуші з малюнками, скрізь стояли чашки, склянки, тарілочки з недогризками яблук. Під одним зі столів Наталія з подивом помітила ковзани, під іншим — велику коробку з «Лего».

Батько, який вийшов до неї, помітив її погляд.

— Що ж, офіс для нас, наче дім, — пояснив він. — Тут вирує життя.

«А й справді, — подумала Наталія. — Дехто навіть геть дім з офісом переплутав».

— Вона тут? — запитала не замислюючись.

— Аліція? Ні, вона вдома.

— Удома?

— Так. Вона більше не працює.

— Ага. Зрозуміло, — і це справді було так. Роман шефа із секретаркою — це не дуже пристойно. А може, батькові просто подобалося, щоб його дружина не працювала. Цікаво, якщо Аліція йому набридне, він знову змінить її на молодшу модель?

Батько зачинив двері свого кабінету. Дорогою проминули молоду дівчину, яка вишкірилася до нього, мов гієна. Нова секретарка. «Ой, Аліції доведеться бути пильною», — подумала Наталія. Батько обернувся до неї. Раніше він виглядав, як звичайно, а тепер було видно, що йому невесело.

— Я дзвонив до мами, — сказав він.

— І що?

— Вона... ну, не знаю, мені здалося, наче вона щось пила. Чогось їй язик заплітався.

— Гадки не маю, тату. Алкоголем від неї не пахло.

— Принаймні вона сказала... що їй треба від тебе трохи перепочити. Що вона не дає собі ради із твоїм вихованням.

— Моїм вихованням? — обурилася Наталія. — Як вона могла таке сказати?! Вона із собою не дає ради! — вибухнула дівчина.

— Доню, мама опинилася, як тобі відомо, у складній ситуації...

— Не складній, а безнадійній! — Наталія знову стала на захист матері. Інстинктивно. — Ти покинув її саму, а вона тільки й мала, що тебе й дім.

— Хіба це має значення...

— Звісно, що має!

— Наталіє, прошу тебе, говори тихіше! Я ж на роботі! — вона помітила, що батькові на лобі виступили краплини поту. — Я не сказав, що це неважливо, тобто насправді це важливо, але в цій ситуації треба подумати про реальність...

— Реальність?

— Звичайно. Нині переночуєш у нас. А там побачимо. Завтра поговорю із твоєю мамою. Може, вона... може, мама почуватиметься краще.

— Умгу, — відповіла Наталія. Усе-таки батько буде змушений забезпечити їй прихисток бодай на одну ніч. Може, воно й на краще.

— Спершу сиплеш у миску борошно, — з мобільника, що лежав на столі, загримів Адріанів голос. Лінка увімкнула в телефоні динамік і нервово стежила, чи до кав'ярні, часом ніхто не зайшов. Але наразі відвідувачів не було.

— Готово.

— Тепер яйця й молоко. Додай трохи газованої води, тісто буде кращим.

— А далі що?

— Розмішуєш міксером.

Звісно. Але щоб це зробити, треба мати міксер. Лінка відчинила всі шафки, але ніде його не знайшла. Це забрало трохи часу, Адріан почав нетерпеливитися й гукнув: «Алло! Алло!»

— Я тут! — відгукнулася Лінка. — Але міксера не можу знайти.

І тоді хтось увійшов.

— Можна розмішати виделкою або..., — загримів зі столу Адріан. Лінка запанікувала. Треба негайно стишити звук. Зістрибнула з табуретки, схопила телефон, який, певна річ, вислизнув їй з рук і булькнув до миски.

— Алло! Алло! — знову почувся Адріанів голос, а тоді замовк.

— Шляк трафить! — безгучно вилаялася Лінка. Треба вийти до клієнта, він же не чекатиме без кінця. Чоловік років сорока в діловому костюмі вже стояв біля стійки й нетерпляче тарабанив по ній пальцями.

— Що бажаєте замовити? — Лінка роблено всміхнулася.

— Наразі каву. А поїсти у вас можна?

«О, ще один, — розлючено подумала Лінка. — Поїсти захотілося! Так, наче не можна піти до китайців або на кебаб», їй так і кортіло бовкнути мовляв, поруч продають чудовий лаваш із бараниною, але вона вчасно прикусила язика.

— Звичайно, — відповіла вона. — Ось тут на дошці все написано.

Гість замовив салат, тож Лінка метнулася на кухню, щоб його приготувати. Якраз із салатами особливих проблем у неї не було. Вона використовувала готову суміш, до якої додавала відповідні складники. Соус був у холодильнику, Рута приготувала його раніше. Гм... чомусь соусу виявилося замало. Лінка вкотре за нині занепала духом. Треба подзвонити Адріанові, запитати, як зробити соус до салату. Або ні, краще почитати в інтернеті. Здається, у неї ще залишилося скількись-там мобільного інтернету в телефоні. У телефоні... У телефоні?

— Боже милий! — голосно проказала вона. Так голосно, що той чепурунчик напевне почув. — Мій телефон!

Помчала до миски з борошном та яйцями, і витягла мобільник. Спробувала швиденько витерти з нього тісто кухонною ганчіркою. Відчула, як їй тремтять руки. «Сядь, — наказала сама собі. — Переведи подих. Заспокойся».

Поклала телефон на столі. Відразу було видко, що він сконав. Екран не світився. Паперовим рушником Лінка обережно витерла залишки яйця, молока й борошна, витягла батарею, витерла, тоді висушила. Встановила назад. Що ж, усе було так, як вона й підозрювала. Телефон умер. Можна без кінця тиснути на кнопки, але не працювало анічого. «Супер, яка чудова новина, — подумала Лінка. — Телефону нема, соусу немає, я не знаю, як приготувати цей соус, не знаю, як зварити суп із сочевиці, а тут ще й відвідувач...»

Із залу почулося:

— Я дуже перепрошую...

Лінка визирнула.

— Довго чекати на салат?

Суміш салату, порізана куряча грудка, сушені помідори, звичайні помідори, насіння соняшника — поки що все було добре, усе як слід. А тепер соус. Давай, мала. Може, у тебе вийде. Із чого складається салатний соус?

Олива. Лимон? Так, мабуть. Сіль. Цукор. Подрібнений часник. Може, трохи гірчиці? Чом би й ні, коли щось оригінальне, то не зрозуміло, що воно не таке, як мало би бути. Десь майнула думка, що поєднання гірчиці з медом дуже навіть непогане. Ага, згадала Лінка, адже Адріан якось приготував для неї курячі крильця в гірчиці з медом. Клас. Додала гірчиці. Перемішала, покуштувала й відчула, як її смакові рецептори шаленіють від щастя. Смакота! Вийшло! Вона б навіть почала підспівувати або пританцьовувати від радості, якби не те, що той чувак чекав на свою страву. Лінка щедро полила салат соусом і подала, страшенно собою пишаючись.

Доки гість їв, Лінка вдалося знайти міксер і перемішати налисникове тісто, а ще приготувати начинку зі шпинату й фети. На щастя, тут не знадобилися ані інтернет, ані уява — Рута докладно про все розповіла, перш ніж піти. Згодом почали приходити відвідувачі. Лінка не уявляла, коли вона встигне приготувати суп, бо їх весь час доводилося обслуговувати.

По восьмій дівчина вже падала від утоми. Клієнтів наразі не було, і вона вирішила зварити сочевицю.

Переглянула вміст холодильника й шафок — знайшла консервовані помідори, часник, цибулю, кілька морквин. Начебто має підійти. Ну, а якщо Руті не смакуватиме, може, наступного разу не наказуватиме їй готувати. Налила води до великої каструлі, сочевицю сипнула «на око», суп видався їй загустим, але завжди можна долити більше води. Докинула покраяну моркву. Знову хтось прийшов. Лінка залишила суп на плитці. Не любила її, плитка була індукційна, надто швидко нагрівалася, не вдавалося її нормально відрегулювати, та нічого не вдієш. Вийшла до відвідувачів.

На жаль, прийшла не одна особа, а три бабульки — у пастельних пальтечках і капелюшках. Одна з них тицьнула на круасан.

— Звіржі? — запитала.

— Що таке? — здається, Лінка була занадто втомлена. Подумала, що їй причувається.

— Битаю джи звіржі?

Звіржі? Може, звірі? Здається, вона питає, чи в круасанах є тваринний жир? Зараз дедалі більше людей мають алергії, наприклад, на глютен, ще там щось... а може, вона веганка? А круасани, здається, на маслі...

— Моя подруга питає, чи випічка свіжа, — утрутилася інша бабулька. Ця нагадувала Лінці мопса. — їй прооперували щелепу.

Лінка прикусила губу, щоб не засміятися. Бідолашна жінка, прооперована щелепа — це справді не смішно. Прокусила губу до крові, але таки втрималася.

— Звичайно, — відповіла. — Свіжесенькі.

— А машинки?

Лінка перелякано глянула на вітрину. Жодних машинок, мабуть, ішлося про мафіни, бо більш нічого такого не було.

— Є кокосові та з молочним шоколадом.

— М-м-м... кокосові, — мугикнула її товаришка й звернулася до третьої. — Візьмімо, еге ж, Ганко? А ти, Марилю, дивись, тобі не можна солодкого.

— Кокосова залишилася остання, — попередила Лінка. — Але раджу малинові з білим шоколадом.

— Ці? — третя бабулька показала на мафінку.

— Ні, це вівсяні. Ось ці, — відповіла Лінка й зітхнула. Деякі відвідувачки поводилися гірше, ніж її молодший братик.

— Мені жуб, — зажадала ота, що зі щелепою. Мариля.

Лінка перелякалася ще дужче. Жуб? У неї щось із зубами???

— Жуб! — нетерпляче вигукнула жінка.

Здається, у них було пиво «Зубр», може, вона його мала на увазі?

— Крем-жуб.

— Принесіть їй суп-пюре. Солодкого їй не можна, у неї діабет. Марилі ампутували ногу, тепер ходить на дерев'янці.

Це вже було занадто. Лінці вдалося кивнути головою, мовляв, зрозуміло, і швиденько пірнути до підсобки. Там вона схопила чисту ганчірочку й притисла до вуст, бо ж реготалася аж до сліз. О Боже, прооперована щелепа, дерев'янка замість ноги, здається, мені це все наснилося. Вона довго вмивала обличчя холодною водою, а тоді вийшла до відвідувачок.

— Пробачте, я передала замовлення кухареві, щоб не довелося довго чекати, — вигадала вона. Кухар! Нічого собі!

— А соєве молоко до кави у вас є? — спитала перша, та, що схожа на мопса. — Бо, здається, у мене алергія на коров'яче. Відразу вся вкриваюся висипкою, — підморгнула Лінці. Крім мафінок вони ще замовили каву: із соєвим молоком, із сиропом і збитими вершками.

Коли Лінка вже все принесла, бабулька в пальтечку, яке кольором нагадувало полуничний торт, пошепки звернулася до дівчини:

— Дорогенька, а там у тебе нічого не горить? Бо щось дуже дивно пахне...

Лінка зойкнула й помчала на кухню, де відразу опинилася в хмарі сірого смердючого диму. Суп згорів, цього не можна було ані приховати, ані заперечити. Лінка швидко схопила каструлю й налила холодної води. Головне, щоб сморід не поширився до кав'ярні. Чи принаймні, щоб не смерділо дужче, ніж це вловила полунична бабулька.

На мить присіла. Вона так утомилася! Закрила обличчя долонями. «Я наче задрімала», — подумала Лінка. Знову хтось прийшов. Знову довелося виходити, начепивши на обличчя посмішку. Не можна, щоб відвідувачі помітили, що їй це все достобіса набридло й вона мріє лише про те, щоб опинитися вдома.

Але біля бару стояв не відвідувач. То був Адріан. Лінка вже й сама не знала, рада вона чи ні. Вона неймовірно втомилася. Нащо він прийшов? Головне їй з усім упоратися й піти додому.

— Що ти тут робиш? — спитала Лінка. Здається, не надто привітно.

— Як це — що? Я не знаю, що тут відбувається, не можу до тебе додзвонитися. Я подумав, що може, тобі потрібна допомога.

«Боже мій, і чого я серджуся, він же такий чудовий?!» — майнула думка.

— Пробач, — сказала Лінка. — Я дуже змучилася. Суп мені згорів...

— Ага, я вже зрозумів, — відповів Адріан. — Як тобі це вдалося? — засміявся хлопець, а її охопила лють.

«Легко йому казати, — подумала Лінка. — Нічого не робить, тільки вчиться. Може, собі готувати задля приємності, а це геть різні речі».

— Відчепися, — їй хотілося нагримати на нього, але дівчина втрималася. У кав'ярні були сторонні. — Адріане, — тільки й сказала вона, — не мороч мені голову. Я перевела півкілограма сочевиці, супу не буде, приготувати його нема часу, глянь, скільки тут людей, постійно приходять нові клієнти.

— Може, принаймні вдасться виконати план?

— Не думаю. Вони замовляють саму каву, багато на цьому не заробиш.

— А вона ще є?

— Що? — не зрозуміла Лінка.

— Сочевиця. Я тобі допоможу із цим супом, — запропонував Адріан.

— Ти що? Але, здається, так не можна...

— А що, на кухню нікому не можна?

— Не знаю.

— А ця твоя Рута прийде?

— Ні. Я зачиню кав'ярню.

— От бачиш. Усе можна владнати. Розслабся трохи, бо ти в такому стані просто нестерпна.

Вона вже хотіла відповісти, щоб він забирався до біса. Але вчасно прикусила язика. Схоже, що Адріан мав рацію, вона справді була нестерпною.

«Отже, «любий татко» живе тепер тут», — подумала Наталія. Вона не знала, чия це була квартира: тієї жінки чи, може, вони наймали її разом. Що ж, про це вона невдовзі довідається. Батько тепер мешкав на Жолібожі. Вони проминули площу Вільсона, кінотеатр «Вісла». Наталія пам'ятала його, бо колись приходила сюди з мамою дивитися якийсь фільм, котрий показували тільки тут, і виявилося, що вони єдині глядачки. Наталія тоді страшенно бешкетувала. Стрибала по стільцях, а тоді сховалася від мами, яка намагалася її знайти й утихомирити. Фільм Наталія взагалі не дивилася, набагато цікавіше було те, що вона сама в кінозалі. Скільки їй було тоді років? Мабуть, шість чи сім.

Звернули в невеличку вулицю. Батько вийшов, відчинив ворота. Мовчки в'їхали на подвір'я.

У вікні Наталія побачила силует, який, наче в театрі тіней, рухався за фіранкою. «Отже, доведеться зустрітися з Аліцією», — зітхнула Наталія й відчула себе якось незвично. Наче трохи замлоїло. Може, тому, що нині вона ще нічого не їла.

Коли вони ввійшли до помешкання, Аліція вже чекала на них у передпокої. Убрана була досить химерно, бо білу сукню оперізував великий фартух, з-під якого видніли тонкі, мов макаронини, ноги, обтягнуті тілесними колготками, і червоних шпильках. У вухах погойдувалися великі сережки з діамантами, а волосся мала вкладене у високу зачіску. Попри те, що її явно відволікли від готування, занадто щедрий макіяж на молодому обличчі тримався бездоганно. «Водотривкий або перманентний», — оцінила Наталія. Жінка широко розкинула обійми, а перламутрова помада розтягнулася в посмішці.

— Наталко! — вигукнула Аліція. — Яка несподіванка! Нарешті ти до нас завітала! Я казала твоєму татові...

— Що мені слід частіше у вас бувати, — буркнула дівчина.

— Що тобі слід частіше в нас бувати, — голос Аліції нагадував Наталії телевізійну рекламу. — Повечеряєш з нами? — знову залунав веселий дзвінкий голос.

— Так, — відповіла Наталія. — І поснідаю. — Аліція заніміла. — Але не хвилюйся. Я вас не об'їм, бо сиджу на дієті.

— О! — вигукнула Аліція. — Я теж! Тому я готую корисні страви! Твого тата теж переконала перейти на дієту професора Чайковського. Зрештою, сама зараз побачиш. Я завдяки ній схудла на чотирнадцять кілограмів і важу стільки, скільки в шістнадцять років. Хіба не чудово?

Стіл було накрито. Аліція приносила з кухні миски. Вона й на мить не переставала говорити, але батькові, схоже, це аж ніяк не заважало. Він дивився в далечінь наче зомбі, здається, до нього не цілком доходило, що відбувається навколо.

— Професор Чайковський завдяки цій дієті вилікувався від раку й діабету. А крім того сильно схуднув. Його дієта говорить, що важливо не те, скільки ми їмо, а що. Словом, їсти треба не менше, а краще. Нині я приготувала хіноа...

— Кіноа, — машинально виправив її батько. Отже, таки слухав.

— Кіноа — це зернова культура з Анд, яка має дуже високий вміст білків. Я його готую...

— Її готую, — буркнув батько. — Це крупа.

І що це він раптом таким мовознавцем зробився?

— Із рожевою гімалайською сіллю, — не вгавала Аліція, — у ній купа мікроелементів і...

— Християнських цінностей, — закінчив батько.

Аліція нічого не відповіла, лише прикусила губу.

«Він глузує з неї», — зрозуміла раптом Наталія, і це її здивувало. Вона гадала, що батько шалено закоханий в Аліцію, тим часом він кепкував з неї, а це якось не дуже нагадувало закоханість...

— Тату... — зауважила йому Наталія. Власне, їй це вихопилося, вона аж ніяк не збиралася захищати Аліцію. Просто, невідомо-чому, така батькова поведінка їй зовсім не подобалася. Може, їй слід було радіти, зрештою, вона ніколи не була на боці Аліції. І все-таки... Наталія раптом усвідомила, що їй соромно за батька.

— Перепрошую, — буркнув батько, трохи здивований тим, що йому хтось зробив зауваження. І водночас незворушний. — Аліціє, вгамуйся вже із цими дієтами.

— Але я б хотіла послухати, — озвалася Наталія. — Мені цікаво.

— Ну... — Аліція геть розгубилася й уже не знала, що й сказати.

— Їжмо, — порушив мовчанку батько.

— Кому розторопші? — тихо спитала Аліція.

— А що це таке? — поцікавилася Наталія.

— Це для печінки. Я тобі насиплю, котику, — звернулася вона до батька.

— Припини, — не витримав той. — Моя печінка почувається прекрасно. Крім того, я не розумію, як ти можеш вірити в цю маячню! Адже це все рекламні вигадки!

Аліція замовкла. Посипала свою страву якимсь дивним порошком з баночки. Порошок нагадував попіл або чийсь прах. «Мабуть, це і є ота розторопша», — подумала Наталія. І раптом, несподівано для себе, сказала:

— І мені посип.

Аліція мовби перелякалася. Глянула на батька, але той лише знизав плечима, отож вона легенько притрусила порошком їжу Наталії.

— Воно практично без смаку, не хвилюйся, — сказала Аліція. — Але справді чудова річ. Така детоксикація. І для шкіри добре... Здається.

Наталія скуштувала. Розторопша виявилася не такою вже й поганою. З'їла зі смаком. Уперше віддавна Наталія з'їла щось із апетитом. Абсолютно невідомо чому.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».