Тирамісу з полуницями

Лютий

Зі щоденника Наталії.

— І як усе було? — поцікавилася Зуза.

— Ой, справді чудово. Спасибі, що підстрахувала.

— Ну, на щастя, мене ніхто ні про що не питав.

— Однаково дякую.

— І що ви бачили там, на морі?

— А ти в блозі не читала?

— Читала. Кумедний цей твій фейлетон. Бо загалом я не знаю, як це назвати. Але в кількох місцях ти таки розписалася...

— От не знаю, чи не занадто. Просто в мене був такий гарний настрій на тому Хелі, що я не могла втриматися. Якось увімкнулося все моє почуття гумору. Коли я ходжу до школи, то воно якесь, наче приспане.

— Я знаю. На жаль, попереду наступний семестр. Моє почуття гумору саме впало в сплячку!

— Весняну?

— Здається, ні. Глянь у вікно.

І справді. За вікном шаленіла віхола й термометр показував чи не мінус п'ятнадцять. Але це ненадовго. Цього року погода виявилась мінливою, стовпчик ртуті стрибав, мов скажений, сніг змінювався дощем, а дощ — градом, і складно було вгадати, як краще одягтися.

— А ти про що писатимеш, Зу?

— Та от, не знаю, у мене якийсь творчий застій.

— Знаєш, що? Мені дуже сподобався той твій допис «П'ять ознак того, що ти залежиш від моди». Пам'ятаєш? Може, щось таке? Може, тобі варто написати цілий цикл: «Як визначити, що...»?

— Наприклад: «Як визначити, що твій хлопець — тиран»?

— Чудово! — зраділа Лінка. — Чом би й ні?

— Ти що, жартуєш? Усі ж зрозуміють, що це не вигадка.

— По-перше, не всі. Я б і гадки не мала, що там між вами було, якби ти не розповіла. По-друге, це таки важлива тема. А по-третє, я теж пишу про життєві випадки. Усе, про що я пишу — це просто мій власний досвід... Журналістський фейлетон завжди торкається тем, які певним чином пов'язані з тобою.

— Я подумаю, — відказала Зуза.

— Ти завжди можеш написати анонімно, — підказала Лінка. — Якщо, звісно, хочеш.

— Може й так, — погодилася Зуза. — Адже я однаково пишу тут від імені мавпочки, а не від себе.

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».

— Чогось трохи лячно, — сказала Зуза, — що із моїм текстом буде скандал. Якщо Азор це прочитає, його чорти візьмуть.

— То й нехай візьмуть. Прилюдно нічого не станеться, бо таким чином він би зізнався, що це про нього. А якщо з ним це станеться — то й чудово.

— Попри все...

— Не хвилюйся, Зузо. З такими ж треба якось боротися. Якщо все справді було так, як ти це описала, я дуже тобі співчуваю. Подумай: може, комусь ця стаття допоможе? Іноді людина не впевнена, і хтось має їй підказати, щоб нарешті все стало зрозумілим...

— ...і в яку халепу він ускочив.

— Отож.

— А ти? Про що ти писатимеш? Щось новеньке?

— Ні, не нове... Я хочу продовжувати писати про анорексію. Мене взагалі цікавить тіло. У різних проявах. Може, Це також через завдання в школі. Крім того, моя подруга, Наталія... останнім часом вона страшенно схудла. Коли я недавно її бачила, мені спало на думку, що саме так усе й починається. Бо вона, звісно, не вважає, що це проблема. Тому я й хочу писати про це.

— Я теж знаю таку дівчину, вона ходила зі мною до школи в молодших класах. Живе тут недалечко. У неї теж були проблеми з анорексією. Якщо хочеш, можу тебе з нею познайомити.

— Звичайно, було б класно.

— Знаєш... я гадаю, що взагалі варто написати, як на нас впливають вимоги оточення. Я колись страшенно комплексувала через те, що вважала себе товстою. Мені вже трохи попустило, та лише тепер, а мені ж уже сімнадцять! Кілька років я змарнувала на те, що переймалася своїм поганим виглядом.

— Але ж ти чудово виглядаєш.

— Це ти так думаєш. Знаєш, я ношу сороковий розмір. Тобто L. Так чи сяк, а на думку багатьох, я просто гладуха.

— Дай спокій. Ти просто чудова, — сказала Лінка й захоплено глянула на Зузу. Бо Зуза й справді була дуже гарненькою. Світле кучеряве волосся, ледь помітні веснянки, сірі очі. Від неї віяло затишком і хотілося пригорнутися до неї. — А ще в тебе нормальний бюст, — додала вона. — Не те, що в мене, я пласка мов дошка.

— Ніяка ти не пласка.

— Раніше я так думала й страшенно цим переймалася. Але Адріан любить мене такою, яка я є.

— Тобі дуже пощастило.

— Це правда, — погодилася Лінка. — Я навіть не знаю, чим я на таке заслужила.

— Кожна людина заслуговує на щастя.

— Сподіваюся, що й ти невдовзі познайомишся із хорошим хлопцем і перестанеш думати про...

— А я взагалі про нього не думаю. І знаєш, що? Це б його найдужче розлютило. Якби він знав, що я взагалі про нього не думаю.

Наталія хвилювалася. От-от мав прийти батько. Вона не розуміла, чому почувається так ніяково. Здається, було б краще, якби він узагалі не звертав на неї увагу. Принаймні дав би їй спокій. А тепер він до всього доскіпуватиметься, Наталія це просто відчувала.

Пролунав дзвінок у двері. Дівчина залишилася у своїй кімнаті, причаїлася.

— Наталіє! — почулося за мить.

Так, наче не можна було прийти до неї, постукати у двері кімнати. «Батьки гукають дітей так, як кличуть собак», — спало їй на думку. Саме так. Глянула на себе в дзеркало. Наталія зробила все, щоб добре виглядати, нафарбувалася, на щоки поклала рум'яна, на губи — ніжного відтінку помаду. Гарно зачесалася. Одягла джинси й квітчасту блузку. Дівчина не хотіла, щоб батько подумав — варто йому було піти, як донька й дружина впали в розпач. Принаймні не вона. Бо мати й справді без батька перетворилася на власну тінь.

Попленталася до вітальні. Побачила матір — і їй відразу зробилося недобре. Якщо вона, Наталія, намагалася виглядати якомога краще, то мати вдалася до цілковито протилежної стратегії. Вона виглядала, наче хіпстер, а на думку Наталії, не було нічого гіршого, ніж жінка за сорок, переодягнена хіпстером. Може, мама занадто перейнялася словами доньки, мовляв, одягається як стара баба, і вирішила обрати молодіжний стиль? Важко було уявити собі щось гірше. Мати нап'яла на себе якийсь сірий лантух, який прикидався светром. Вузька горловина й широкий тулуб. Вона скидалася на амебу. Ноги обтягували чорні легінси. Воно б ще нічого, якби до цього мати не вирядилася в товсті вовняні шкарпетки до колін із білим мереживом. Кошмар якийсь! І крокси. Наталія сама носила таке, та ніде правди діти — на матері вони виглядали зле, зокрема ще й тому, що були ядучо-зеленого кольору. Мати, мабуть, сказала б, що вони веселенькі, та насправді крокси виглядали жалюгідно, як і все її вбрання.

«Господи, — подумала Наталія. — Це дійсно жах. Мені соромно за матір перед батьком. Жахіття, бо ми ж не на демонстрації моди. І все-таки багато важить, як людина виглядає. Хіба можна комфортно почуватися в такому одязі?»

Побачивши доньку, батько розтягнув вуста в посмішці.

— Ну ти й виросла! Вибуяла!

— Вона вже не росте, Мареку. Зате схудла.

— Схудла? А чому?

— Бо сидить на дієті, — квапливо повідомила мати, неначе батько щойно повернувся з іншого континенту, і тепер треба було притьма розповідати йому про все, що діялося протягом останніх місяців.

— Здається, це природно в її віці? — знову всміхнувся батько.

— Так, тату, це дуже природно. Адже кожна дівчина хоче гарно виглядати, правда?

Ах, їй так кортіло сказати, що інакше станеться те, що трапилося з її родиною, але вона промовчала.

— Я чув, донечко, що ти маєш проблеми в школі, тому й прийшов.

«Донечко» — теж іще! Із батькових вуст це слово пролунало, як образа. Наталія почувалася так, ніби їй дали ляпаса. «Донечко». Не бачив її від жовтня, а тепер «донечкою» називає... І вона не втрималася.

— Певне, треба було одиницю отримати, щоб ти прийшов!

— Наталіє! — вигукнула мати. — Що ти таке кажеш!

— Було б чудово, якби ти бодай кілька хвилин помовчала, мамо. Маємо, що маємо, і час нам це зрозуміти Точніше, вам, бо я все зрозуміла вже давно. Одиниця за семестр з одного предмету. Це не трагедія, тату, особливо, якщо зважити на те, що інші три я виправила. У цій школі важко, дуже високий рівень. Якби ти зволив бодай раз до мене подзвонити й запитати, то я б тобі розповіла. Та, мабуть, такої потреби ти не відчуваєш. Тому повторю ще раз: одиниця з одного предмету — не трагедія. Тим більше, що вчителька латини поставила одиниці шістьом особам. Вона вважає, що краще нас так налякати, щоб усі взялися до праці. Трагедія в іншому. Трагедія — це те, що тобі на мене начхати! Просто начхати! А це означає, що так було завжди. Адже це не змінюється. Отож усе моє дитинство було брехнею, витвором уяви! Зрозумів? А позаяк ти прийшов сюди, щоб обміркувати подальші кроки, дозволь мені тобі їх показати. По-перше, одиницю я виправлю, не хвилюйся. По-друге, більше не приходь. Як бачиш, ми собі даємо раду й без тебе.

Запала мовчанка. Мати й батько сиділи непорушно й мовчали. Батько кахикнув.

— Узагалі Аліція... — хрипко проказав він, — теж уважає, що ми повинні бачитися частіше. Може, ти б якось прийшла до нас. Вона пече дуже смачний сирник. А ти ж його любиш...

О ні. Цього вже Наталія стерпіти не могла. Ну й фуфло. Мати сидить поруч, хіпстерка стара, а батько наче Пилип з конопель, вихоплюється із цією Аліцією та її сирником. Мати якось дужче губи кусає. Зараз розплачеться, а цього Наталія вже точно не стерпить.

— Подякуй Аліції за її запрошення, — процідила вона. — Може, колись й завітаю. Коли тебе не буде. До побачення, татусю.

Вона відчувала, як усі ці емоції вирують їй у животі, її знудило, причому буквально. Дівчина швидко побігла до ванної й виблювала геть усе: і цю зустріч із батьком, оте його «донечко» і «щасливе» дитинство. Звісно, за мить мати почала грюкати у двері.

— Дай мені спокій!

— Мені треба до туалету! — відповіла мати.

«Так я й повірила, — подумала Наталія. — Брехня. Певне, що їй не треба, це лише спроба мене звідси витягнути. Ну й нехай».

Наталія вийшла з ванної.

— Я до себе й хочу побути сама. І щоб нікому навіть на думку не спало туди заходити, — попередила вона.

— Гаразд, гаразд, не хвилюйся так, — намагалася заспокоїти її мати. — Батько вже пішов.

— От і прекрасно, — відповіла Наталія. — Краще йому більше тут не з'являтися.

— Ти занадто сувора до нього.

— Я? Занадто сувора? Мамо!

І замовкла. Ні, їй більше немає чого сказати. Вона не могла зрозуміти матері. Дозволити так себе принизити, та ще й захищати його! Здається, мати була з іншого тіста. Вона б нізащо не дозволила так до себе ставитися.

Зачинилася в кімнаті. Усе в ній аж вирувало. Хотілося знову пережити всю цю сцену й наверещати на них ще дужче. Щоб вони нарешті зрозуміли.

Сиділа біля письмового столу й машинально колола долоню заструганим гострим олівцем. Коли натиснула сильніше, зробилося боляче. Біль приносив полегшу. З коробки для шкільного приладдя витягла ножика для розрізання паперу. Наталія знала, що він дуже гострий, бо якось випадково ним порізалася й відтоді завжди пильнувала. Глянула на свою ліву долоню. Цікаво, як воно буде, бо ж трохи лячно. І водночас Наталія відчувала, що їй стане легше. Провела ножем по світлій шкірі. На лінії розтину з'явилися краплини крові. Боляче, хоч розріз і не був глибоким. Якщо хтось спитає, завжди можна сказати, що порізалася сторінкою книжки. Перевела подих. Який спокій. Допомогло. Лягла на ліжку й заплющила очі. Наталія заплакала, сама не розуміючи, коли й чому. Але то не був плач, сповнений розпачу. Навпаки, від нього ставало легше.

— Мені вдалося її переконати зустрітися з тобою, — сказала Зуза.

— Кого?

— Марту. Оту дівчину, я ж тобі розповідала, що вона мала колись проблеми з анорексією і, здається, з булімією теж. Виявилося неважко. Марта справді багато пережила. Сказала, що хотіла б застерегти інших.

— Супер. Дякую, Зуза, я така рада.

Лінка вийшла із трамваю біля площі Нарутовича. Швидко відшукала номер будинку й натиснула кнопку домофону. За мить почувся сигнал. «Третій поверх», — повідомив чийсь голос.

Слухняно піднялася сходами. Дівчина, яка відчинила двері, узагалі не здавалася худою. Вона відразу впіймала Лінчин погляд.

— Я знаю, тепер би ніхто не сказав, що в мене анорексія. Але це було давно. Уяви, я важила менше, ніж сорок кілограмів. Залазь. Зуза мені про тебе розповідала. А я почитала твій блог. Дуже класний, я добряче посміялася. У тебе хист до сатири... Але ця розмова буде серйозною, правда?

— Дуже серйозною. Бо я переважно пишу серйозно... Лише останній текст був такий... задля розваги. Але раніше я завжди порушувала важливі теми. Наприклад, написала статтю про те, як молодь заробляє гроші. Його опублікували У «Випускнику», — похвалилася Лінка.

— Вітаю! — Мартине обличчя проясніло. Дівчина скидалася на Білосніжку. У неї було чорне волосся із гривкою й дуже світла шкіра, на якій у морозяний день напевне розквітав рум'янець. — Питимеш щось? — спитала вона.

— Якщо тобі не важко, то щось прохолодне.

Марта принесла сік і дві склянки.

— Ну, питай, — сказала.

— А нічого, якщо я запишу розмову на диктофон? — запитала Лінка. — Це лише для себе, щоб не забути. Я під час розмови волію зосереджуватися на співрозмовнику, а не на тому, щоб устигнути все собі занотувати.

— Нормально, — відповіла Марта. — Усе гаразд, якщо інтерв'ю буде анонімне.

— Звичайно. Просто одна з багатьох історій. Я навіть твою зовнішність зміню, щоб ніхто не здогадався. Можемо починати?

— Давай...

— Тобі стільки само років, скільки мені або Зузі. Розкажи, коли ти захворіла?

— Доволі рано. Мені було тринадцять.

— Тринадцять? Я й не підозрювала, що можна захворіти в такому віці.

— Можна ще раніше. Я знала дівчину, яка хворіла з одинадцяти років.

— Як це почалося?

Із блогу «Три дурненькі мавпочки».

Наталія прочитала Лінчину статтю — і її огорнула лють. Навіщо писати про те, на чому взагалі не розумієшся? Яка самовпевненість! Пише про схуднення, але ж сама ніколи не сиділа на дієті! Найменшого поняття про це не має. А ця товстуха? Хто вона взагалі така? І це називається аноректичка? Важить тепер п'ятдесят п'ять кілограмів і задоволена собою? Вона ж знову страшенно товста! Наталія вирішила подзвонити до Лінки й висловити їй усе, що думає.

— Привіт, я прочитала твій блог, — сказала, навіть не привітавшись.

— І як? — запитала Лінка. Наталія знала, що подруга зараз усміхається, вона відчувала це в її голосі. Зараз їй перехочеться усміхатися. І таки перехотілося, бо Наталія сказала:

— Ти пишеш дурниці, безнадійні дурниці. Нічого про це не знаєш. Той, хто читає твій пост, може подумати, що дієта — це погано. Що краще бути грубезною, мов свиня, аніж щось із цим зробити... Немає жодних фактів, самі вигадані історійки. Сумніваюся, що все це правда.

— Це правда, Наталіє...

— Не хочу з тобою говорити. Ти жодного разу навіть не подзвонила, відколи ми бачилися востаннє.

— Я дзвонила!

— Дзвонила? Один раз? А тоді чекала, що я передзвоню, еге ж? Якщо хтось хоче поговорити і відчуває потребу, то дзвонить, доки не додзвониться. До Адріана ти б теж так дзвонила? Один раз? А якби він не перетелефонував, то більше б навіть не намагалася?

— Це зовсім інша річ...

— Звісно, бо він близька тобі людина, а я ніхто?

— Це не так! А стосовно цієї статті... Наталіє... — Лінка перевела подих. — Ти ніколи не думала, що... що це небезпечно так худнути, що можна потрапити в халепу? Те, про що розповідає ця дівчина — просто жах. Я навіть не все описала, але це жахлива хвороба, і я не хочу, щоб ти...

— Відчепися, — відрубала Наталія. — Я тобі вже вп'яте чи вдесяте повторюю, що в мене все під контролем, і мені ніщо не загрожує, тому просто відчепися зі своїми теревенями!

— Але чому ти зі мною так говориш?

— Але чому я з тобою так говорю? — передражнила її Наталія. — Бо ти мене, блін, жахливо дратуєш! Усі ви мені в печінках сидите, а ти найдужче. І не дзвони більше зі своїми журналістськими брехнями, мене від них нудить! Якщо хочеш собі писати різну дурню, то пиши, але мене в це не вплутуй, ясно? Па-па!

І поклала трубку. Лінка сиділа ошелешена. Не знала, що робити. Спробувати подзвонити ще раз? Образитися? Подзвонити комусь і пожалітися? Зателефонувала до Зузи і про все розповіла.

— Ну, у мене для тебе несподіванка, — сказала подруга. — Буквально десять хвилин тому до мене подзвонив Азор і по-обзивав останніми словами через мій текст. Боже, чого він лише не молов. Я аж дивуюся, що взагалі зустрічалася з таким хлопцем, та ще й понад рік! Зарозумілий клоун!

— Що ж, нині ми зіштовхнулися із журналістським прокляттям. Тобто невдоволеними читачами, — пожартувала Лінка.

— Таке воно життя. Може, підемо в такому разі на морозиво? — запропонувала Зуза, яка обожнювала морозиво в будь-якому вигляді.

— У таку холоднечу? — Лінка здригнулася. Від думки про морозиво, коли за вікном шаленіла віхола, їй зробилося страшно.

— Я й забула. Чорт, у мене так зашкалило адреналін, що я на мить подумала, що вже літо. Геть забула, що діється на вулиці. Дивина, га?

— Ні. Це вони дивні. Ходімо на гарячий шоколад. Що скажеш?

— Чом би й ні, — погодилася Зуза.

— А я щось для тебе маю, — повідомив Адріан.

Коли він подзвонив, Лінка вже лежала в ліжку. Дівчина зраділа. Вона любила, коли Адріан дзвонив перед сном.

— Що саме? — промурмотіла Лінка.

— Знаєш, що буде післязавтра?

— Умгу, контрольна з матьохи.

— Не контрольна з матьохи, баранице, а...

— Як ти мене назвав? Бараницею?

— Це я так пестливо, — виправдовувався Адріан. — Ну, сама розумієш. Це як «віслючко», теж непогано.

— Віслючко — це непогано? Якісь у тебе дивні еталони краси, — захихотіла Лінка.

— Так чи сяк, моє любе ослятко, післязавтра навіть твоя вчителька матьохи, коли вже перевірить ваші нещасні контрольні, відзначатиме День Закоханих.

— Ну, вона, мабуть, що ні, — засміялася Лінка. Математичку аж ніяк не можна було уявити за якихось романтичних обставин. То була присадкувата жінка, яка носила берці й віддавала накази, наче жандарм. — Але справді, післязавтра День святого Валентина.

«А в мене, звісно, знову немає подарунка», — подумала вона. І чому із цими подарунками доводиться постійно так морочитися? Без кінця вона переймається, що в неї або немає грошей на подарунок, або часу, щоб його купити, а найчастіше вона просто не уявляє, що можна подарувати. Щойно було оте «Пендоліно», а тут — маєш: День Валентина.

— Я хотів би запросити тебе на святкову вечерю додому, — сказав Адріан. — Хата вільна, батько на чергуванні. Якраз на Валентина! Уявляєш? Як нам пощастило!

— Клас! Мабуть, я напишу подячного листа до лікарні, де він працює!

— Але скажи: хочеш, щоб я приготував щось особливе? Чи мені самому вирішувати?

— Авжеж, авжеж, — пожвавішала Лінка. — Приготуй омара, фаршированого перепелиними яйцями аи français У соусі бешамель.

— Омара я тобі можу приготувати в соусі із грязюки. Або фретку...

— А фретка ще в тебе?

— На жаль, лише до завтра. Франек її забирає, він уже повернувся.

— Шкода, вона така класна, я до неї звикла.

— Я теж. Мабуть, я й справді куплю собі таку.

Клац! Лінці сяйнуло. Подарунок. Цікаво, скільки коштує така фретка?

— А якщо серйозно? Маєш якісь побажання? Бо я подумав, що це буде частиною подарунка. Приготую щось на твою честь. Те, що ти сама захочеш.

— Ого, жодна з моїх подружок не повірить у щось таке. Приготуй, що сам хочеш, але якби ти знову зробив отой десерт...

— Тирамісу?

— Ага, тирамісу із фруктами. Ммм, то була така смакота!

— Окей, шеф-кухар усе записав і тепер піде спати. Добраніч!

— Добраніч, — відповіла Лінка й поклала слухавку. А тоді усміхнулася до себе.

Наталія стояла перед дзеркалом. Нині День святого Валентина. Прикро. Нема з ким відзначати. Марцін покинув, Шимон покинув. Усі її покинули. Дівчина втягнула живіт. Вона постійно помічала ті частини тіла, які вимагали покращення. Тепер Наталія аналізувала все спокійно. Головою не переймалася, яка є, така є — на щастя, досить гарної форми.

Плечі нормальні, навіть виглядають досить стрункими, принаймні в порівнянні з тим, що було раніше. Груди мовби поменшали, та це байдуже. Нащо їй груди, коли в неї однаково нікого немає. Крім того, великі груди в Наталії асоціювалися зі свиноматкою. А менші виглядали значно привабливішими. Далі все було гірше. Останнім часом вона стільки качала прес, але живіт продовжував видаватися занадто м'яким. Чомусь на ньому відвисала шкіра. Ще коли Наталія стояла, то все було більш-менш, та коли вона сідала, як він збирався складками. І це виглядало огидно. Та найгірше було нижче. Стегна. Вона завжди ненавиділа свої стегна, а тепер вони здавалися їй просто потворними. Наче ноги страховиська, такого собі Голема. Над колінами усього теж було забагато, а самі коліна — теж кошмарні й жирні. «Цікаво, чи існує якийсь спосіб для схуднення колін?» — подумала Наталія. Це б їй дуже допомогло.

День Валентина. Якби вона мала з ким його провести, то вдягла б одну з тих сукенок, які знову сиділи на ній добре, а деякі виявилися навіть занадто вільними. Власне, а чом би й не причепуритися? Бодай для себе. Витягла із шафи блакитно-білу сукенку в троянди, яка раніше була трохи затісною й Наталія насилу її натягала. А тепер...

Наталія стала перед дзеркалом. Щось не те із цією сукенкою. Раніше вона її облягала, а тепер здавалася надто широкою, мабуть, погано пошита. Що ж це за сукня, яка завжди лежить погано, навіть коли схуднеш? Обрала іншу, чорну, яка облягала в талії, а нижче була широкою. Ця виглядала непогано. А що до плаття? Підбори? Прикраси? І тоді подзвонила Ганка.

— Привіт, — сказала подруга. — Не заважатиму?

— Ні, що ти.

— Я думала, ти десь у місті. Адже День Валентина...

— Щось трапилося? — запитала Наталія, вловивши в голосі подруги якісь дивні нотки.

— А я справді не завадила? Ти з якимсь хлопцем?

— З яким? Наразі жодного дива не сталося.

— Тоді окей. А я дзвоню, бо я... в лікарні.

— У лікарні? Що трапилося?

— Нічого страшного. Це лише обстеження. Здається. Мати розхвилювалася, бо батько сказав їй, що останнім часом я почувалася трохи недобре, і вона батьковими руками поклала мене щоб за мною поспостерігали. Бездоганне вбивство, жодних відбитків пальців, — Ганка засміялася із власного жарту. — Якраз у День Валентина, щоб мені не було так прикро. А замість святкової вечері в мене крапельниця.

— Я не знала... У школі ніхто нічого не сказав. Тебе нині не було, але я подумала... Ну, принаймні я заздалегідь не переживала. Сорі.

— Бо ніхто не знає. Лише ти. Тому я й дзвоню. По-перше: скажи завтра Мишці...

— Слухай, — сказала Наталія, — а тебе можна зараз провідати?

— Думаю, що так. Адже нині Валентина, а тут супер-класні таблетки. А що? У тебе немає кращих планів на вечір?

— Та немає.

Ганка швидко продиктувала Наталії адресу лікарні. Та роз'єдналася й заходилася знімати сукенку. Одягне щось звичайне, це ж не вечірка. Подруга в лікарні, нема чого виряджатися.

Ганка лежала в білій постелі й виглядала справді кепсько. Після телефонної розмови Наталія сподівалася побачити подругу веселою й розкутою, як зазвичай поводяться підлітки під час обстежень. Проте Танка дійсно здавалася хворою. «Добре, що батько поклав її до лікарні, — подумала Наталія. — Принаймні турбується про неї, на відміну від мого», — майнула їй думка.

— Привіт, красуне, — сказала вона.

— Привіт, Тростинко!

Коли дівчата вже досхочу нажартувалися із принесених Наталією апельсинів, мовляв, до лікарень завжди приносять помаранчі, неначе тут хворим загрожує цинга дужче, ніж деінде, коли вже Наталія присіла на краєчку ліжка, десять разів перепитавши, чи вона справді не заважає, Танка схопила її за руку.

— Слухай, годі вже цих церемоній, — сказала вона, — у мене немає на це сили. Я мушу з ким-небудь поговорити. Серйозно.

— Слухаю тебе дуже уважно.

— Ти коли-небудь думала, — запитала Ганка, — що таке тіло? Точніше: що відбувається з тілом і душею, якщо тіло — це ще й мозок, а всі почуття й емоції зосереджені в мозку?

— Чого тобі таке спало на думку?

— Ні, не дурій, я не збираюся вмирати. Просто коли опиняєшся в лікарні, то починаєш філософствувати, хочеш ти цього чи ні.

— Ну, тіло смертне, а душа безсмертна.

— Але що таке власне ця душа? Бо я собі думала так: душа — це те, що є в людині, крім тіла. Ну, коли, наприклад, хтось добрий або має почуття гумору...

— Авжеж.

— Але це в мозку. Як і всі почуття, і кохання. Отже, і в тілі. Я собі тут так лежу, і знаєш, що думаю?

— Що?

— Коли я тут надивлюся на всіх цих хворих, то гадаю, що тіло найважливіше. А знаєш, що китайська медицина вважає, що тіло й психіка — це одне ціле? Що не існує такого, як хвороба тіла, бо хворіє все. Просто хворіє людина, а не якийсь орган. Їй бракує рівноваги або ще чогось. І тоді можна занедужати.

— Звідки ти все це знаєш?

— Начиталася. Під час останнього перебування в тутешньому «спа». Я взагалі багато про це читаю. Ти хочеш вивчати медицину, а мене цікавлять нетрадиційні методи лікування. Я б радо стала буддисткою або заховалася в якому-небудь монастирі Шаолінь чи ще чомусь такому...

— Я думаю, що в мозку передусім мислення... логіка... почуття теж, але душа — це щось первинне. Те, із чим людина вже народжується, а потім на основі цього розвивається все інше.

— Може, ти й права. Принаймні я останнім часом частіше думаю про тіло, ніж про душу, — зізналася Танка. — Тіло таке недосконале... і водночас бездоганне, розумієш?

— Не дуже.

— З одного боку, тіло точать хвороби. Більшість людей має принаймні один слабший орган, навіть, коли про це не здогадується. Цілком здоровими бувають хіба що новонароджені, хоча й не завжди. З іншого боку, це слабке тіло може підтримувати в доброму стані те, що в людині найважливіше.

— Що саме? Цицьки? — пожартувала Наталія. Ця розмова чомусь її лякала. Вона вже воліла обернути все на жарт і більше не повертатися до теми смерті. Начебто вони й не торкалися цього, але все-таки... Безсмертна душа, недосконале тіло — Наталія добре знала, про що думає її подруга.

— Дурна ти, — дорікнула Ганка. — Найважливіше — це твоя безсмертна душа. Або моє смертне мислення й відчуття. Це нагадує ситуацію, коли в будинку зі зруйнованим дахом і піччю хтось вирощував би... ну, не знаю, кого... Павичів?

— Атож, павичів. Прекрасні птахи. Звісно.

Наталія пригадала, як вона познайомилася з Марціном. Тоді вони бачили павичів, це було в Лазенках. І їй стало страшенно сумно.

— Гей, ти чого, Тростинко? Сумуєш, бо немає білого лицаря на коні?

— Знаєш, міг би бути навіть негром. І приїхати собакою або потягом...

— Це пес їздив потягом, а не негр!

— Слухай, а ти чула таку історію, кажуть, що це правда: приходить баба із чорним собакою до ветеринара, а ветеринар у відпустці й замість нього інший, негр. Ну, і ветеринар, чорний мов смола, питає, що із псом таке, заповнює карточку й цікавиться: «А як же нашого песика звати?» А баба раптом замовкає й нічого не може із себе видушити.

— І що?

— Ну, і нарешті каже, що пса звати Негр!

Подруги вибухнули сміхом, навіть медсестра зазирнула до палати.

— Годі вже цих сумних балачок, — вирішила Ганка. — А тепер, позаяк нині День Валентина, поговоримо про хлопців. Колишніх, звісно.

— Ну, теперішніх наче й немає, — пожартувала Наталія.

Проте медсестра знову повернулася й почала натякати, мовляв, уже пізно. Ганка простягнула їй купюру.

— Це за гарний догляд, — сказала вона. — Хотіла вам подякувати.

Медсестра швидко сховала гроші до кишені, усміхнулася Ганці, підбила їй подушку й вийшла.

— Ура, — переможно сказала Ганка й показала пальцями літеру «V».

— Ти дала їй хабара! — Наталія була приголомшена.

— Не обурюйся. Якби ти трохи полежала по лікарнях, то знала б, що це звичайна річ. Це не хабар, а платня.

— Ні, — заперечила Наталія. — Це хабар. Щоб вона не чіплялася.

— А ти коли-небудь лежала в лікарні?

— Ні.

— Отож. Ти просто поняття не маєш. Я лежала вперше, коли мені було одинадцять, з апендицитом. Залишилася в лікарні на ніч сама, батьки думали, що коли це лікарня, то за мною буде гарний догляд. А прийшовши вранці, здивувалися, бо довідалися, що коли вночі я намагалася сама піти до туалету, то гепнулася разом зі штативом для крапельниці. І коли я їм про це розповіла, то прийшла медсестра й сказала мені — цитую (це було через день після операції): «Ти б якось причесалася, бо вся розкошлана». Мати ледь не знепритомніла. А потім тітка їм заявила, що вони поводяться як дурні, бо нічого не «підмазали». Ну, то тепер вони й підмазують, скільки влізе.

— І всі беруть? — Наталію це шокувало.

— Ні, не всі. Ну, і ще залежить, як їм це сказати. Тато зазвичай каже так: «Мені відомо, скільки ви заробляєте. Візьміть для дітей». І все гаразд.

— Але ж це жахливо!

— Звісно, тим більше, що ми аж ніяк не мільйонери. Але тоді догляд кращий. У деяких лікарнях, подейкують, навіть існує неписана такса за годину або за ніч.

— Та ти що!

— Серйозно. Але знаєш, вони б не брали, якби їхня зарплатня справді не була такою низькою. Несправедливість породжує зло. Хто це сказав?

— Гадки не маю.

— Мій батько. Розумно, правда?

Лінка з Адріаном відзначали День святого Валентина. Лінка була щаслива, бо пам'ятала, як зустріла цей день минулого року. Сама. І з ненавистю до всього світу й усіх закоханих довкола. А тепер вона насолоджувалася приготованою Адріаном вечерею.

У коридорі чекав подарунок. Дівчина вирішила здивувати ним коханого після вечері. Знала, що із фреткою все гаразд, у клітці були вода й зернятка. Частину клітки вона відслонила, щоб туди потрапляло світло. Фретку вдалося купити на сайті «Gumtree», і це було справжнє диво, бо зазвичай така тваринка коштує добрих кількасот злотих, а їй довелося заплатити лише за клітку. Адріанові сказала, що це несподіванка, і щоб він нічого не чіпав. Про все дізнається після вечері.

— А що ми власне їмо? — запитала дівчина.

— Молі.

— Не жартуй. Ти їх повиловлював у шафі й стушкував у соусі?

Адріан засміявся.

— Ага, щось таке. Це мексиканська страва. М'ясо, тушковане... угадай, у чому.

— У вині?

Адріан заперечно похитав головою.

— У соусі «Кнорр»?

— Ні, що ти, жодних кубиків чи концентратів.

— Не знаю... із чорносливом, корицею...

— Ні. Ніколи не вгадаєш, я тобі краще скажу. У шоколаді.

— М'ясо в шоколаді? Ти певен, що автор рецепту не був напідпитку?

— Абсолютно.

— Я жартую. Автор рецепту, ким би він не був — геній. Смакота, Адріане. Чесно. Крім того, це ж ти готував, а не автор рецепту.

Лінка поклала собі ще м'яса. Мабуть, у цьому й полягало мистецтво готування. Окремі складники не відчувалися, зате страва мала просто приголомшливий смак.

— А на солодке що?

— Ну, як це що? Не що, а хто.

Лінка вмостилася Адріанові на коліна й поцілувала його. Вона вже сама не знала, чи їй здається, чи то Адріан смакує шоколадом із пікантним чилі, чи це досі смак тієї мексиканської страви. Усе злилося воєдино. Найсмачніший на світі День святого Валентина.

— То коли десерт? — спитала вона, потягуючись у пахучій постелі.

— Я дещо придумав. Почекай, — сказав Адріан.

Він вирішив принести їй тирамісу до ліжка. Цього разу приготував їх у невеличких мисочках у формі сердечка. Купив три, одна буде для тата. Бодай щось солодке матиме, бідолашний... Адріанові на мить зробилося сумно, але щойно витягнув десерт, як настрій йому покращився. Тирамісу виглядало приголомшливо. Ще листочок свіжої м'яти...

Повернувся до кімнати. Він обожнював дивитися на оголену Лінку. Вона нагадувала йому оголену маху з картини Гойї. Щоправда, маха на картині не мала такого зголоднілого погляду, навіть тоді, коли бачила коханого, як Лінка, що вгледіла тирамісу! Йому так подобалося дивитися, як вона їсть. А коли мисочки спорожніли, Лінка знову присунулася до нього й поцілувала. Смаки знову змішалися, і тепер уже ніхто з них не знав, із чого складається це чудове відчуття, Що його вони саме зазнали.

Адріан сягнув до тумбочки й похолов. Пригадав собі, що він уже використав останнього презерватива, коли Лійка приходила минулого тижня. Як він міг забути? Усе через приготування вечері! Більше немає, не можна...

— Почекай, — зупинив він її. — У нас немає...

— Ой, — засмутилася Лінка. — Авжеж. Тоді не треба, краще ні...

Крізь неї мов буря проходила. Лінка вся тремтіла. Дивилася на нього таким голодним поглядом, таким сповненим докору, що його розчарування негайно зросло удвічі, та де там удвічі — удвадцятеро!

— А може... — запропонувала вона, — лише хвилинку? Ну, сам розумієш.

Вона його прагнула. Адріан відчув ще сильніше бажання. Майнула думка, що можна збігати на бензозаправку, але він швидко відмовився від цієї ідеї.

— Я буду обережним, — пообіцяв він і вже пригортав її міцніше до себе, і вже був там, у тому раю, про існування якого раніше навіть не думав.

Ніхто з них не знав, що сталося. Ліжком неначе пролетіла блискавка. Якийсь несподіваний електричний розряд, сліпучий спалах магнезії, летюча зірка. Адріан відсахнувся від Лінки.

— Що сталося? — спитала вона.

— Нічого... Не знаю. Тут щось було. Пробігло мені по спині. Схоже на щура.

— Щура? — Лінка підхопилася й побігла до передпокою. Клітка виявилася порожньою. А клапті обгорткового паперу лежали біля відкритих дверцят.

— От хитрунка! — вигукнула Лінка. — Відчинила собі!

— Хто відчинив?

— Ну, як це хто? Фретка! — усміхнулася дівчина. — Те, що пробігло тобі по спині — це твій подарунок на День Валентина. Але де вона?

— Це дівчинка?

— Звісно. Адже дівчатка розумніші, хіба ти не знав? Ходімо її шукати.

Пошуки фретки зайняли понад чверть години. Романтичний настрій де й подівся, та коли обоє знайшли й упіймали тваринку, то вже реготалися до знемоги.

— Я цього Дня Валентина в житті не забуду. Ти справді купила мені фретку? Назвемо її Валентина, гаразд?

— Звичайно, чудово! Але попереджаю — у мене більше немає ідей щодо жодних інших подарунків. Після «Пендоліно» й фретки мій ліміт вичерпано. Наступного разу куплю тобі шкарпетки, добре?

— Авжеж. Або їжу для фретки, це теж супер. Адже тепер я муситиму її утримувати.

— Ага. Така собі фретка — то майже як дитина.

— Лише майже!

— Адріане! Але... нічого не сталося?

— Здається, ні, фретка нам завадила.

— Точно?

— Здається, що так, — сказав він. — Усе сталося так швидко. Але я не...

— То й добре, — відповіла Лінка. — Бо все було добре.

Десь усередині її таки переслідувала думка, що це було не так уже й безпечно, як вона думала. Але вона не скаже йому нічого й не хвилюватиметься. Тепер однаково запізно. Імовірність завагітніти була, наскільки вона знала, невеликою. Лише недавно скінчилися місячні, тож зараз, мабуть, У неї неплідні дні. Але Лінка вже не пригадувала, як воно насправді.

Вирішила почитати про це вдома в інтернеті, а зараз відсвяткувати з Адріаном. Вона б радо залишилася в нього на ніч. Вони вже запланували таку можливість, бо на початку квітня Адріанів тато виїздив на конгрес хірургів. Треба лише вигадати якусь казочку для мами.