Тоді я був просто Ульф

Фокстрот

Пригадую той день, коли ми чи не востаннє грали в «Зниклий діамант». Мені виповнилося дванадцять, і я саме почав ходити до міської середньої школи. А мій приятель Берне ходив у гімназію при Юганнесгов і невдовзі мав отримати у спадок від свого батька «Вибрані твори» Стріндберґа.

— Цього року в мене на дні народження будуть танці, — сказав Б’єрне і занепокоєно почухав густі брови.

— Чого б це? — спитав я.

— Бо мама вважає, що я вже до цього доріс, — зітхнув Б’єрне і взяв рубін.

Йому цього року виповнювалося тринадцять, а ще він ходив на уроки танців до спортивної зали в Стуреб’ю. Але я нічого про те не знав.

— А хто прийде? — спитав я.

— Ти, — відповів Б’єрне Салèн.

— Ну, не знаю, — сказав я.

— Так. Мама вже написала запрошення, — похмуро мовив Б’єрне. — А ще прийдуть Леннарт, Ларсен, Моніка, Ліллемур і Аґнета.

— Он як, — сказав я. — Тоді я, мабуть, таки прийду.

Цієї осені я був захоплений Аґнетою. Вона трохи приятелювала з сестрою Б’єрне, яку також звали Аґнета. Крім того, вона мешкала, як і вони, на Замковій вулиці в Ерб’ю.

Ми грали далі, не кажучи ні слова впродовж кількох хвилин.

Б’єрне виграв один смарагд і два топази. А я думав про Аґнетин хриплуватий голос і очі, що були сині, мов сапфіри. Я так задумався, що забув про гру.

— Про що ти думаєш? — спитав Б’єрне.

— Та так, — відповів я. — Згадав, що я не вмію танцювати.

— Ну й що? — сказав він. — Я можу тебе навчити.

— А коли? — спитав я. — Може, сьогодні?

— Ні, завтра, — відповів він і взяв квадратика з діамантом.

Я подивився на ріденький пушок на його верхній губі. У Б’єрне вже пробивалися вуса, що викликало в мене захват.

Наступного дня Б’єрне поставив у своїй кімнаті на табуретці допотопний дорожній патефон. Потім щільно зачинив двері й підвісив із того боку записку, де написав:

«НЕ ЗАВАЖАТИ».

До дня народження лишався цілий тиждень. Тож ми зосередилися на фокстроті. В ті часи це був найзвичайнісінький танець. Але Б’єрне згодом великодушно запропонував мені вивчити танго, вальс і румбу.

— Вистачить фокстроту, — сказав я. — Як його танцюють?

— Дуже просто, — сказав він. — Усе є ось тут. Розумієш?

Він розгорнув аркуш паперу. Там було намальовано багато ніг і стрілок, що скидалися на відбитки скаженого собаки. Я нічогісінько не зрозумів.

— Звичайно, розумію, — відповів я.

— Гаразд, — сказав він. — Тут найголовніші па. Ти рухаєшся так, як показують стрілки… Ось так!

Він ритмічною гойдливою ходою пішов по лінолеумі, як механічна лялька, витягнувши в повітря одну руку. Я не зводив погляду з його ніг, які він так м’яко і незбагненно переставляв, поки в мене не запаморочилась голова. Потім Б’єрне підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Десь отак танцюють фокстрот, — сказав він.

— Красиво, — мовив я. — Та хай йому грець! Може, зробимо щось інше?

Через вікно я побачив сороку, що копирсалася у великій купі листя, яку нагріб тато Б’єрне. Може, стрибнути в те листя з балкона? Або піти постріляти в мішень із пневматичної рушниці «Діана» у їхньому гаражі?

— Never,[3] — сказав Б’єрне. — Ану тренуйся!

І я став тренуватися. Я з годину ходив сягнистими кроками по кімнаті, тримаючи перед носом той безглуздий аркуш паперу.

— У тебе добре виходить, — сказав Б’єрне.

Але я не був такий упевнений. Я згадав випадок, що стався зі мною в селі, коли Черстін учила мене плавати на підлозі, після чого я радісно кинувся з містка у воду.

— Глянь, як я вмію! — крикнув я татові.

Це було тоді, як я мало не втопився.

Та все-таки ми тренувалися щодня по обіді, тільки-но приходили додому зі школи. І тепер під музику. Б’єрне заводив патефон і ставив на подряпані платівки голку. А тоді ми танцювали по кімнаті під звуки «American Patrol»[4] і «Save the Last Dance for Me».[5] Тим часом на гіллі дерев жовкло листя, ноги наливалися свинцем, а потім настав день перед його днем народження.

І тут я відчув справжній кайф.

Б’єрне водив мене між своїм ліжком і письмовим столом. А ще він голосно відраховував мені на вухо такти.

— Раз, два, три, чотири, — проказував він. — Чуєш? Це — дві чверті такту.

— Гм-м, — прошептав я і розгублено заусміхався.

Бо я заплющив очі, уявляючи собі, ніби тримаюв обіймах худеньке зграбне тіло Аґнети. Я притулився своєю повною щокою до лівого плеча Б’єрне. І мої шкарпетки ковзали на слизькій підлозі легко, як по кризі. Це було чудово. І приємно.

Поки його мама не відчинила двері.

— Що ви робите? — крикнула вона.

У неї був гучний голос, оскільки вона озвучувала рекламу товарів у столичному універсамі. Зараз вона стояла на порозі, вп’явши очі в наші тіла, що ритмічно погойдувалися в обіймах.

— Що таке, мамо? — сахнувшись, запитав Б’єрне.

— Чого ви обнімаєтеся? — спитала вона дуже голосно.

— Ми просто танцюємо фокстрот, — відповів я.

— Хлопці не повинні танцювати з хлопцями, — відрубала вона. — Краще йдіть на свіже повітря.

Тоді ми подалися надвір і залізли на дерево, хоч були для цього застарі. Ми сиділи на дереві й дивилися на луг, що простягався напроти школи в Стуреб’ю. Б’єрне був у своїх чорних навушниках, бо того дня похолоднішало і його мама непокоїлася, щоб він, чого доброго, не застудив вуха.

Трохи згодом з’явився «DKW». То повернувся його тато. Автомобіль із гулом під’їхав до брами гаража. Тато Б’єрне вийшов надвір і загасив товсту сигару. Що ж, мені пора було йти додому.

— Завтра дамо жару, — сказав Б’єрне.

— Yes,[6] — відповів я. — Натанцюємося.

Наступного дня я ледве відірвався від дзеркала в туалетній кімнаті. Мені подобався мій вигляд. Я причесав свій потемнілий чуб, поприскавши на нього рідини для волосся, і п’ятнадцять хвилин чистив зуби. Потім узяв татову краватку і зав’язав, як зумів.

— Дозвольте? — чемно спитав я. І сам собі відповів: — Так, дякую.

Потім мені вже пора було йти. Але я мав намір запізнитися. Мої черевики вправно витанцьовували вулицями передмістя дві чверті такту, а на Скутшерсвеґен я тричі пукнув, щоб не осоромитися в гостях.

Коли Б’єрне відчинив двері, я насилу його впізнав. У нього на шиї була краватка-метелик. Я смикнув за неї так, що розтягнув гумку. Тоді відпустив.

— Вітаю, — сказав я і подав йому свій подарунок.

То були три коробочки свинцевого шроту для його пневматичної гвинтівки.

— Ти добре знаєш, що людині треба, — вдячно сказав Б’єрне. — Тепер ходімо наминати морозивний десерт.

У них завжди було морозиво, бо один родич його мами розвозив морозиво по крамницях, а трохи закидав прямісінько на Замкову вулицю в Ерб’ю. І тепер гості сиділи за столом і мов за себе кидали той морозивний десерт — аж за вухами лящало. Потім Ларсен забризкав сукню Ліллемур полуничним соком, який він смоктав із трубочки.

Згодом мама Б’єрне сказала, що пора танцювати.

— Нумо, — прошепотів Б’єрне і штовхнув мене у бік.

Ми пішли до великої кімнати, де стояла відполірована радіола, біля якої лежала купа платівок із фокстротом. Усі з байдужим виглядом поставали під стіною. Усі, крім Ліллемур, що зачинилася в туалетній кімнаті запрати сукню.

— Тепер хлопці запрошують дівчат, — сказала мама Б’єрне.

Очевидно, вона боялася, що я запрошу Б’єрне.

Але я не зводив погляду з Аґнети, що стояла біля балконних дверей у синій кофтинці з ангорської вовни і була така гарненька, мов співоча папужка, яку тато продав через те, що вона забагато гидила. Щоразу, як Аґнета зиркала на мене, я відвертався.

Коли зазвучала музика, я танцювальною ходою попрямував до дверей на балкон. На жаль, Ларсен мене випередив. Він поклав руку Аґнеті на спину і закружляв із нею по кімнаті. Я чув її хрипкуватий сміх, коли вони пропливали мимо.

Тоді я пішов на кухню.

— Чого ти не танцюєш? — спитала мама Б’єрне.

— Я хочу води, — відповів я.

Я пив воду під пісню «In the Mood»,[7] і не знати, скільки я її випив. Вона булькала в мене в животі, коли я повертався до гурту.

Саме тоді хлопці відводили дівчат до стін, де вони стояли раніше. Я побачив, що Ларсен відійшов від Аґнети.

Я не хотів проґавити наступний танець.

Тільки-но голка доторкнулася до платівки, я зірвався з місця і просто влетів у Аґнетину синю м’яку кофтину.

— Потанцюємо? — мовив я.

Залунав «American Patrol». Я танцював його разів, певно, з двадцять п’ять у кімнаті Б’єрне. Мої ноги відчували кожен звук. Я поклав руку Аґнеті на плече і розмашистою ходою поплив по кімнаті.

— Тільки заплющ очі, — сказав я. — Цей танець я знаю назубок.

Я побачив, що Б’єрне мені підморгнув. Він запросив Ліллемур, у якої спереду на сукні видніла мокра пляма.

Я притиснув Аґнету ближче до грудей. Я мився гелем «Palmolive», тож сподівався, що вона помітить мій свіжий запах.

Спершу я зробив кілька основних кроків. А потім спробував вельми хитромудрий крок убік із поворотом назад. Але виходило зовсім не так добре, як із Б’єрне. Мені весь час заважали Аґнетині ноги. До того ж вона врізалася в кавовий столик, де мама Б’єрне поставила фруктову воду й склянки.

— Що ти робиш? — спитала Аґнета.

— Крок убік із поворотом назад, — відповів я. — Це досить нелегко, але ти швидко навчишся.

— Я? — здивувалася Аґнета.

— Еге ж, — відповів я. — Ну, танцюймо далі.

Та краще в нас анітрохи не виходило, хоч я дуже старався. За якусь мить Аґнета випручалася з моїх ніжних лабет. А я все ще танцював, щоб вона побачила, як це робиться.

— Тепер бачиш? — спитав я.

Вона не зводила своїх синіх очей з моїх елегантних рухів.

— Уффе, ти ж танцюєш, як дівчина, — врешті-решт мовила вона.

— Що? — перепитав я.

І враз зупинився. А щоки в мене запашіли, мов жар.

— Ти робиш дівчачі кроки, — сказала вона. — Саме в цьому твоя помилка.

І тут я зрозумів, чому це сталося. Коли ми танцювали під той дорожній патефон, мене постійно водив Б’єрне. А я ступав за ним. Тепер мені хотілося знов гайнути до крана з водою.

Однак Аґнета схопила мене за руку.

— Пусте, — мовила вона. — Може, не будемо танцювати? Що б ти хотів робити?

Її обличчя було так близько, що світлі коси мало не зайнялися від моїх розпашілих щік. Я зітхнув. А тоді подивився їй просто в сапфірові очі.

— Може, підемо в гараж? — прошепотів я.

— Ну, а що ми там робитимемо? — спитала вона.

— Постріляємо з пневматичної гвинтівки Б’єрне, — відповів я.

Коли ми проходили повз Ларсена, той озирнувся:

— Куди це ви? — прохрипів він.

— Сходимо на хвильку в підвал, — відповіла Аґнета.

У гаражі тато Б’єрне саме витирав клаптиком замші поворотну фару.

— Тут так спокійно й затишно, — сказав він, переклавши сигару в другий кутик рота. — Ви також не танцюєте?

— Нам закортіло трохи постріляти, — відповів я.

— Тоді я викочу автомобіль надвір, — мовив він.

Потім ми всі втрьох стріляли. Б’єрне і я завжди стріляли по картинках, вирізаних із щотижневого часопису його мами. Але цього вечора ми стріляли по мішені, що висіла на дошці на стіні. І Аґнета щоразу вигравала, бо я був настільки щасливий, що не міг влучити, до того ж тато Б’єрне весь час димів мені в очі.

— Ну от, мені вже треба йти грати в рибний ставок,[8] — пожалівся він, як почув мамин крик. — Ідете зі мною?

Та ми лишилися. Ми лишилися самі.

— Красива краватка, — сказала вона.

— Може, посидимо в автомобілі? — спитав я.

Ми вийшли надвір і сіли в автомобіль. Я вмостився за кермо, а Аґнета сіла поруч. Від вечірнього сонця небо почервоніло. Я двічі вдав, ніби перемикаю швидкості і натискаю на педаль газу внизу. Крізь опущене бічне вікно до нас долинали звуки «Loveletters in the Sand».[9]

— Куди б ти хотів поїхати? — спитала вона.

Я відкинувся на сидінні назад, заплющив очі і відчув приємний запах її кіс і давно вигаслої сигари.

— Геть зі Стуреб’ю, — на свій великий подив промимрив я. — Просто світ за очі, туди, де щось стається.

— Я з тобою, — мовила Аґнета.

Потім вона схопила мене за краватку й притягнула моє обличчя до свого. Її губи доторкнулися до моїх. Вони мали смак губної помади і невідомих пригод. А коли я знов розплющив очі, то побачив, як у передньому вікні замелькав той світ — Седертельє, Нінесгамн і Брідлінґтон.