У білий світ

Білий світ чекав! На Різдво мені подарували світло-коричневу дорожню сумку з тисненої шкіри. Я запхнув у неї вісім пар трусів, блокнот, кілька шкарпеток і вибране своїх мрій.

— Coodbye, my son,[13] — сказав тато і засунув мені в кишеню ще кілька фунтів. — I expect you to do your very best.[14]

— Будь обачний, — додала мама. — І вчасно їж.

Вона обняла мене так, що мій причесаний чуб знову ліг брижами. Я не збирався вчасно їсти. Мій вірш уже було надруковано в одній газеті. І тепер мені треба було набиратися досвіду, який потрібен майбутньому письменникові. Треба було пережити шалене непогамовне кохання. А ще я збирався курити, читати незбагненні книжки й пити спиртні напої.

— Don’t worry,[15] — сказав я скрипучим п’ятнадцятирічним голосом.

Потім я застебнув на своїй куртці блискавку. Тоді всміхнувся безбарвною усмішкою і швидко пішов. Коли я востаннє озирнувся, то раптом помітив, як постаріли й здрібніли мої батьки.

* * *

Того самого року американці посадили двох бідолашних мавп у маленьку капсулу й запустили в повітря на висоту 480 кілометрів. Інґемар Югансон[16] сім разів переміг Флойда Паттерсона[17] і став чемпіоном світу в «усіх категоріях». А я плив на кораблі з Ґетеборга до курорту Брідлінґтон, що на східному узбережжі Англії.

Мене поселили в каюті з худорлявим хлопцем, у якого був прилизаний назад чуб і сині очі. Другий хлопець походив із Тієрпа, що в провінції Сконе, а третій — товстун, на тілі якого видно було комарині укуси. Цей пропонував нам таблетки від хитавиці — на випадок шторму. Всі вони, як і я, їхали вивчати мову. Хлопець із прилизаним назад чубом звичним рухом вийняв зі своєї сумки піжаму. А тоді — пакет із шоколадним кексом, шоколадним напоєм «Риско» і бутербродами.


— Мене звати Коре, — сказав він. — Може, гайнемо повитріщатися?

— На що? — спитав Ларс.

— If there are any chicks,[18] — відповів той.

— Я, мабуть, лишуся тут і почитаю якийсь вірш, — сказав я.

Мені нецікаві були жовтороті недолітки. Тож коли мої приятелі по каюті побігли вивчати довкілля, я простягнувся на лавці читати «Поета у Нью-Йорку». Це була моя найулюбленіша книжка, яка остаточно визначила мій життєвий шлях. Невдовзі я заснув, приспаний приголубливими, незбагненними словами, що лунали в голові. Та тільки я прокинувся, вони безслідно зникли.

Тоді я пішов на палубу.

А там, оповита морською сіллю і обвіяна вітрами всіх сторін світу, стояла дівчина, у якої були темно-каштанові коси й красиві зуби, і дивилась, як шаленіло Північне море.

«Вона схожа на француженку», — подумав я.

— Ти також їдеш у Брідлінґтон? — спитав я.

Так, туди. Вона звалася Аґнета Валь, родом із Труса. У цьому місті я ще не був. Поки корабель гойдало в бурхливому морі, жбурляючи мільйони бризок нам в обличчя, в нас зав’язалася жвава балачка. І мало-помалу виявилось, як ми були схожі.

Вона теж читала Камю й Франсуазу Саґан. Її цікавила філософія, музика й поезія. Вона, як і я, мріяла побачити світ. А крім того, вона ледь не все знала про мистецтво. Бо хотіла стати скульптором, сказала вона, так, як Джакометті.[19] Я не здогадався запитати, хто це.

— А я буду поетом, — сказав я.

— Ану скажи що-небудь поетичне, — попросила вона.

— Може, ходімо щось вип’ємо? — запропонував я.

* * *

У барі мої приятелі набиралися досвіду. Покусаний комарами пив охолоджений напій, не проливаючи й краплі. Лассе мовчав. А біля Коре на канапі сиділа незнайома дівчина з кучерявим волоссям і каштановими очима. Я схвильовано окинув поглядом бар, бо ще недавно жив думкою про Кафку й Камю.


Я сів і закурив сигарету. Потім вийняв із кишені ті гроші, що мені дав тато.

— Може, купиш, поки я покурю? — попросив я Коре.

— Звичайно, — відповів він. — А що ви хочете?

— Склянку червоного вина, — мовила Аґнета.

— Мені що-небудь, — мовив я.

Коре приніс яєчного лікеру. То був солодкуватий напій за голландським рецептом. Мені він сподобався. Тож коли пора було замовляти ще, не було ніякої причини міняти його на щось інше.

Коре щоразу був такий же люб’язний.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він, коли приніс нову склянку.

— Я почуваю себе, як Джакометті, — відповів я.

Цього разу я відчував себе щасливим від того, що тримав між губами «Lucky Strike» і переді мною стояла четверта склянка яєчного лікеру. Я перебував на борту перехнябленого корабля, що плив у майбутнє. До того ж поруч сиділа дівчина з довгими вологими косами, яка у всьому поділяла мої зацікавлення. Вона поблажливо всміхалася до Коре, який молов дурниці про бокс, футбол і всілякі свята. А я усміхався їй, і між нами було непомітне сторонньому оку порозуміння.

Я усміхався доти, доки мені не потемніло в очах і стеля закрутилася, мов вентилятор. Я не встиг докурити сигарету.

Потім мені довелося швиденько підхопитися з місця. Бо яєчний лікер піднявся до горла. Я прикрив долонею рота і, спотикаючись, кинувся по м’якому червоному килимі до дверей і вибіг у ніч, де завивала буря.

— Куди ти? — почув я Аґнетин голос.

— Він побіг у каюту читати вірш, — сказав Коре.

* * *

Як я збагатив свій світогляд! Я стояв, перехилившись через поручні, та блював проти вітру. Я повзав уздовж слизької хитливої палуби, відчиняв не ті, що треба, двері й бачив якісь жахіття.

Словом, я пережив своє перше сп’яніння.

Коли я дістався до каюти, хлопці вже були там. Коре акуратно згорнув свої штани, вийняв із пакета шоколадний кекс і бутерброди й запропонував той пакет, у якому вони лежали, мені.

— На той випадок, якщо тобі знов стане зле, — великодушно мовив він.

— Thanks,[20] — сказав я.

— Мені здається, ми станемо друзями, — сказав він.

— Йо-о-й, — простогнав я.


Наступного дня над неспокійним морем сяяло сонце. Я провів безсонну ніч. Тож тепер напівлежав на відкладному стільці на палубі, накривши живота пледом. Аґнета простяглася на стільці поруч. Ми говорили про всяку всячину. Обговорювали можливість появи нової теорії походження Всесвіту, імовірну наявність позаземних цивілізацій і про наших татів. Вона розповіла, що її тато заробляє на життя тим, що ліпить глиняних птахів. А я розповів, що мій хотів стати скрипалем.

Нам здавалося, що ми знали одне одного цілих сто років.

— Чого ти найбільше не любиш? — спитала вона.

— Забагато жовтого, — відповів я. — А ти?

— Хлопців у сандалях, — відповіла вона.

Аж тут з’явився Коре, і він був у сандалях. Біля нього йшла кучерява дівчина. Вона звалась Яна. На ній була жовта, як яєчний лікер, кофтина, від чого мене занудило.

— Здається, вам уже краще, — сказав Коре. — Може, підемо підкріпитися?

— Ні, я пас, — сказав я.

— А я піду, — сказала Аґнета. — Море виснажує.

Коли вони зникли, я трохи посидів і повдихав повітря. Потім спустився в каюту, ліг на лаву й кілька годин мовби дрімав, після чого схопився і записав до свого блокнота невеличкий вірш. Ось що я написав:


Море поглинуло мрії хворого на хитавицю

і півмісяця ядуче-жовтого.

Сьогодні вода виграє кольорами.

А хвилі у тузі страшній

б’ють щосили у борт корабля.

У повітрі літають глиняні птахи.

Де тепер таємниці твоїх очей?



* * *

Я здогадувався, де вони були. Аґнета, мабуть, збирала в каюті свої манатки. Бо ми наближалися до порту в Саут Шилдсі, звідки мали їхати далі. Мій новий приятель Коре, Ларс із Тієрпа і Покусаний комарами вже готувалися виставляти свої сумки в коридор.

— Ти йдеш? — спитав Коре.

— Так, зараз, — відповів я, засовуючи свої сандалі під матрац.

* * *

Потім я написав ще три вірші. То було в першій половині дня, коли ми сиділи на заняттях. В одному з них оповідалося про маленького мавпуна, що сидів у космічній капсулі й думав про мавпочку, яку йому довелося покинути.

Ми з Аґнетою навчалися в різних групах. Її, Ларса та Коре записали до класу для сильніших. Тож тепер нам випадало бачитися лише після обіду. Тоді ми прогулювалися узбережжям і дивилися на море, яким сюди пливли, на засапаних собак і відпочивальників із закасаними по коліна штаньми.

Часом ми сиділи на піску.

— Я лечу. Поверни мені мою силу тяжіння, — промовив я.

— Що це? — спитала Аґнета.

— Останній рядок із вірша, якого я написав кілька днів тому, — відповів я. — Ти читала «Аніару»?[21]

— Ні, — відповіла вона.

— Я теж, — сказав я.

«Аніара» — поетична поема, за якою цього року було створено оперу.[22] У ній розповідалося про космічний корабель, що мимохіть збився з курсу і, втративши будь-який контроль, блукав у космосі. Я відчував себе так само. Бо теж не знав, якою дорогою іти. А дечого в собі я зовсім не вмів контролювати.

Але цього я Аґнеті не сказав. Оскільки прийшов Коре. Він став неподалік і заходився витрушувати зі своїх сандаль пісок.

— Підете з нами увечері грати в кеглі? — спитав він.

— Побачимо, — знехотя відповів я.

— Потім я покажу тобі кілька ескізів, — сказала Аґнета так тихо, що лише я й почув.

— Звичайно, підемо, — мовив я на повен голос.


Згодом я попростував до своїх господарів обідати. Коре пішов зі мною, бо нам було по дорозі. Він насвистував якусь модну пісеньку. Але в моїй голові снували свої думки.

— Що б ти робив, якби опинився сам на сам у кімнаті з кимось, хто тобі подобається? — спитав я, коли ми трохи пройшли.

Він перестав свистати.

— Там є ліжко? — поцікавився Коре.

— Очевидно, є, — відповів я.

— Тоді я подбав би про те, щоб ми на нього сіли, — сказав він.

— А потім?

— Потім я присунувся би ближче, — вів він далі. — Добре, якби ви мали щось таке, що можна було б роздивлятися. Книжку абощо. А за хвильку-другу я обняв би її за плечі.

— А після того?

— Поцілунки, пестощі й нестримна жага. Словом, купи презервативи. Вони є в аптеці. Звуться «French letters».

— Та ну тебе, — пирхнув я.

І тут наші дороги розійшлися.

* * *

Іноді життя підносить нам несподіванки.

— У нас для тебе сюрприз, — сказали сестри Уддгам, тільки-но я переступив поріг.

Саме в них я й жив. Уддгам означає «дивна шинка». То були дві біляві тітоньки, які мешкали в одному будинку зі своїм старшим братом, що хворів на легені й здебільшого сидів у кріслі й відхаркував слину в камін.

Ще в перший день сестри показали мені свій сад. Ним виявилося похмуре подвір’я за будинком, де в закутку росло кілька блідих незнайомих мені рослин. Сестри Уддгам дивилися на мене й усміхалися. Що тут скажеш?

— Oh, what a lovely garden![23] — вигукнув я.

To була помилка. Бо потім сестри возили мене по всіх усюдах в автомобілі й показували сади Англії. І тепер ось вони чекали мене в передпокої, де вже стояла наготовлена в дорогу сумка з термосом і пудингом.

— Come on,[24] — сказали сестри й потягли мене до автомобіля.


Ніякі відмовки мені не допомогли. Я заявив, що в мене закреп. То був хитрий трюк, до якого вдавався тато, коли не хотів кудись іти з дому.

— Hard like a stone,[25] — сказав я, випнувши живота, щоб вони його помацали. — I better stay home.[26]

Але вони були невблаганні. Їм будь-що хотілося мене розважити. Трохи згодом вони зупинилися біля аптеки. Але не задля якихось французьких презервативів. А задля упаковки послаблювальних таблеток.

— For your stomach,[27] — захихикали вони. — Tastes just like chocolate. SWOASCH! Very effective indeed.[28]

Потім вони порадили мені почекати, поки ми повернемося додому, щоб уже там випробувати таблетки. Я сховав упаковку, схожу на шоколадку, в кишеню куртки, проклинаючи свою недолю, і споглядав милю за милею британські живоплоти, які ми проминали, а сонце тим часом скочувалося до землі, мов вогняна куля, призначена для гри в кеглі, й начисто змітало всі мої сподівання на вечір.

— Very nice,[29] — мовив я зі сльозами на очах.

* * *

— Чого ти вчора не прийшов? — спитала Аґнета наступного дня після закінчення занять, коли ми стояли й курили під парасолею темно-сірої хмари, а Коре з хлопцями ганяв у футбол.

Здається, вона все-таки була не дуже злопам’ятна.

— Я дивився на магнолію, — відповів я.

— На що? — перепитала вона.

— І на півонію, — додав я. — Та хай їм грець. Може, краще підемо дивитися твої ескізи?

— Звичайно, — відповіла вона.

Ми пішли до її помешкання. Очі в неї того дня загадково сяяли. А на косах поблискував дощ, що всю дорогу, коли ми йшли, висів у повітрі серпанком. То була затишна кімната з квітчастими шпалерами. Я зняв куртку й повісив її на вільний стілець.


— Сядьмо тут, — запропонував я і вмостився на ліжку.

Вона сіла поруч, поклавши на коліна блокнот із ескізами. Потім стала його гортати.

— О, та в тебе талант, — похвалив я.

— Дякую, — мовила вона.

Усі ескізи скидалися на висохлі скульптури. Дерево з застиглими гілками. Виснажений собака, який задрав у повітря носа до хмари, що здіймалася з купи цементу. А ще ескіз молодої жінки з худеньким личком і самими грудьми, під яким було написано: «Автопортрет 5. 1959».

Я був глибоко вражений. З кожним аркушем, який вона перегортала, я непомітно присувався до неї, аж поки відчув пекучий жар її стегна.

І тільки-но я хотів обняти її за плечі, як вона перегорнула останній аркуш. Унизу було написано: «КОХАННЯ? 1. 1959».

— У малюнку важко передати свої почуття, — мовила вона.

— Атож, — згодивсь я.

— Правда ж, кожен мистецький твір розповідає про почуття? — спитала вона.

— Найважче міститься в запитальних знаках, — відповів я.

Я відвів погляд від скульптурного ескізу Коре із зализаним назад чубом, худорлявим торсом, веселими примруженими очима і самовпевненою усмішкою на губах. Мені не хотілося більше на нього дивитися.

— Ну, що скажеш? — спитала вона.

— То це він проводив тебе вчора додому? — спитав я.

— Так, — відповіла вона.

— Тьфу, чорт, — мовив я. — Таж нам із тобою є про що говорити. А він ще й носить сандалі.

— Так, звичайно, це дивно, — сказала вона.

— Бісові магнолії, — сказав я.

Потім я підвівся з ліжка, де раніше сидів Коре. Тоді вдягнув куртку і спустився сходами до вхідних дверей, бо відчував, що хочу побути наодинці.

* * *

Надворі періщив дощ. З-за повороту вигулькнув Коре, що поспішав до Аґнетиного будинку. Чуб у нього змок і був схожий на шапочку, в якій приймають душ.

— Чудовий день, еге ж? — озвався він.

— Та як сказати, — відповів я.

Я вийняв із кишені упаковку таблеток, яку для мене купили сестри Уддгам, і простягнув йому.

— Take it all,[30] — сказав я. — Смакота! Добренний шоколад.

— Дуже приємно, — відповів він. — Я такий голодний.

— То не відкладай на потім, — сказав я. — З’їж увесь відразу.

Потім я подався в бік порожнього узбережжя, назустріч вітру й дощу. Я стояв там, поки не промок до рубця, моє серце стікало кров’ю, а я усміхався до безмежного пустельного моря.

Який я все-таки щасливий! Мені ледве виповнилося п’ятнадцять років, а я вже пережив своє перше велике нещасливе кохання. Тож тепер я справді можу стати справжнім письменником.

Загрузка...