Тоді я був просто Ульф

Чи є в космосі люди?

Того тижня майже всі мої приятелі похворіли. Вони лежали вдома при спущених шторах, з гарячкою і червоним висипом на тілі. Бо в них був кір.

Тож я тепер спілкувався з Геннінґом.

Хоч раніше спілкуватися з ним не доводилося. Звісно, він ходив у мій клас. Але ніколи не грався. Він розгадував головоломки, читав книжки і їв бутерброди. А ще прилизував чуба туалетною водою. А коли сідав, то весь час підтягував на колінах штанини.

— Складемо мозаїку? — спитав він.

— Навіщо? — поцікавився я.

Геннінґ повів мене до себе додому. У його кімнаті було повно часописів та книжок. Він вийняв мозаїку, де було 2 000 пазлів. На картонній коробці були намальовані всі моря й країни землі.

— З мозаїки можна багато чого навчитися, — мовив він. — Ти от знаєш, де міститься пустеля Гобі?

— Ні, — відповів я.

— Ось! — Геннінґ тицьнув пальцем у маленьку темно-брунатну цятку на кришці коробки. — Невже ти так мало знаєш?

— Так, — відповів я.

— Тобі треба більше складати мозаїку, — сказав він. — І читати багато книжок. Я прочитав їх триста. Знаєш, скільки важить один лось?

Я похитав своєю порожньою головою.

— Сімсот кілограмів, — сказав він.

— Ого, — мовив я. — Дуже багато.

— Так, але на Місяці лосі важать тільки сто сімнадцять кілограмів, — сказав він.

— Хіба на Місяці є лосі? — спитав я.

— Це в тому разі, якщо лося туди повезти, — відповів він.

— Мабуть, лось завжди важить однаково, — заперечив я.

— Ні, не однаково, — заперечив він. — Я можу довести.

І Геннінґ довів це. Він узяв якусь книжку. Там було дуже виразно написано, що на Місяці все в шість разів легше, ніж на Землі. То залежало від сили тяжіння. Тому на Місяці можна у шість разів вище підстрибувати.

— Бачиш, — сказав він. — Тобі треба багато читати.

Звичайно, цей Геннінґ знав усе. Я був від нього в неймовірному захваті. Але це тривало недовго. Він забагато усміхався.

— Ти коли-небудь цілувався з якоюсь дівчиною? — спитав я.

— Навіщо? — здивувався він і звів брови.

— Мені це просто спало на думку, — сказав я.

— Так наче нема про що думати, — сказав він.

— То ти цілувався чи ні? — допитувався я.

Адже сам я цілувався дуже давно. Два місяці тому. Тоді ми з Бірґіттою поцілувалися три рази поспіль.

Тепер я вже палав бажанням цілуватися з кимось іншим, скажімо, з Сіван.

Сіван мешкала в сусідньому будинку. Вона була напрочуд гарна й весела. Хоч нині й була засмучена. Бо також хворіла на кір.

Я бачив, як Геннінґ підтягнув на колінах штани. А тоді всміхнувся.

— До речі, ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав він.

— Так, ми, — відповів я.

— Ні, інопланетяни, — сказав він. — Я можу це довести.

— Ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав я тата, коли ми обідали салакою з картопляним пюре.

— Ні, — відповів він.

— Але вони є, — сказав я. — Це доведено.

— Хотілося б побачити, — сказав тато.

— Чом би й ні? — сказав я. — Це запросто.

Я приніс «Журнал для родини», який позичив у свого приятеля Геннінґа. Там була публікація про чоловіка, що одного вечора їхав безлюдною дорогою у Смоланді.

Зненацька небо осяяло сліпуче неприродне світло. А коли він вийшов надвір, над дахом автомобіля пропливла летюча тарілка.

Автомобіль став фіолетової барви.

У часописі було фото того автомобіля. То був сірий «Saab».

— Але ж автомобіль сірий, — мовив тато, тицяючи пальцем у автомобіль.

— Так, згодом фіолетова барва зникла, — сказав я. — Про це написано нижче.

— Які нісенітниці, — сказав тато й відкинув часопис до миски з картопляним пюре. — Немає ніяких доказів того, що на якійсь планеті, крім нашої, є життя.

— Є, — сказав я.

— Нема, — сказав він і побагровів.

— Ти знаєш, скільки важить один лось? — спитав я.

— Лось? — перепитав тато. — Ні, не знаю.

— Отож-бо, — сказав я і поправив собі на колінах штани.

Потім я підвівся з-за столу. Мені більше не хотілося їсти. Я зрозумів, що є люди, які знають більше, ніж тато. Скажімо, Геннінґ. Він знав, що один комерсант на ім’я Кеннет Арнольд бачив невідомий космічний корабель, коли 1947 року пролітав над горою в Америці. Геннінґ мав навіть нечіткі фотографії деяких летючих тарілок. Вони скидалися на плескаті капелюшки кольору картопляного пюре.

— Куди ти? — спитав тато. — Тобі погано?

— Я трохи відпочину в своїй кімнаті, — відповів я. — А як смеркне, піду надвір.

Від очікування мене кидало то в жар, то в холод.

Ми їхали на підходяще місце. Вже була сьома година.

— Ще далеко? — спитав я, відчуваючи того вечора слабість у ногах.

— Що? — перепитав Геннінґ.

У нього на голові були теплі навушники.

Я більше нічого не питав. Тільки гнав слідом. Він сидів у сідлі прямий, як струна. І в світлі останнього сонячного проміння на його штанинах поблискували прищепки. Я був у татових шкіряних рукавицях і в окулярах для їзди на мотоциклі, які в тата з’явилися, коли він купив мопед. На шиї в мене висів папірець — на той випадок, якщо я загублюся. Там було написано: «Ульф Старк. Шенвіксвеґен 205. Стуреб’ю. Земля».

Я почував себе впевнено.

Ми мали зустрічати їх біля крамниці залізних виробів. Тепер наші колеса шурхотіли по жорствяному майданчику, де просто надворі лежало каміння і стояли дорожні котки, станки та вивіски.

— Тут підходяще місце, — вирішив Геннінґ і приставив велосипеда до паркану. — Безлюдне й порожнє. А крім того, вдосталь простору, якщо вони захочуть приземлитися.

— Ти думаєш, вони захочуть цього вечора?

— Що захочуть? — перепитав він.

— Приземлитися! — крикнув я.

Ми сіли на купу бордюрного каміння. І чекали, поки западе темрява і на небі засяють зірки. Я дивився прямісінько в безмежний Всесвіт. До нас долинав шум лісу, і Геннінґ весь час говорив про книжки, які він прочитав, про космічні польоти і про життя на далеких планетах. Він сказав, що є планети, складені з антитіл.

— Як це? — спитав я.

— Там усе мовби навпаки, — відповів він.

— Навпаки до чого?

— Навпаки до всього, — відповів Геннінґ і зиркнув на свій годинник.

Потім він підвівся й обтрусив ззаду штани.

— Жаль, — сказав він. — Мені вже пора додому. Ми запросто можемо прийти сюди іншим разом.

— Але ж нічого не відбулося!

— Атож. Інопланетяни щодня не прилітають. Крім того, я повинен повторити річки Норланда. Ідеш зі мною?

Та я з ним не пішов. Я лишився. Я був страшенно втомлений. Зірки засліплювали мені очі, по небу плавав місяць. Геннінґ покотив велосипеда до відчиненої ґратчастої брами.

— Агов! — крикнув я. — А який із себе той інопланетянин?

— Здебільшого вони всі лисі, — відповів Геннінґ.

Потім він поставив ноги на педалі й зник.

Я не розумів Геннінґа. Він ладен був проміняти приліт інопланетян на кілька річок.

З його боку це було нерозумно.

Я ліг на купу каміння і дивився, як мерехтіли зірки. Довкола них кружляло сила-силенна планет. У мене від усієї тієї каруселі в космосі голова так запаморочилась, що довелося заплющити очі. А тоді я заснув і поринув у сон.

Мені снилося, ніби я був на дуже маленькій і теплій планеті, де майже не було сили тяжіння. Ми з Сіван підстрибнули дуже високо, аж у повітря. А потім полинули, мов дві веселі мильні бульбашки. То було чудово.

І тільки ми хотіли спуститися на землю, я прокинувся від загадкового гуркоту. А коли розплющив очі, мене засліпило якесь неприродне світло. Посеред жорствяного майданчика стояв незнайомий корабель, де вcе ще гурчав мотор.

Усе було достеменно так, як у Геннінґових книжках.

За мить-другу збоку відчинилися двері. І з них надвір вийшов лисий пристаркуватий чоловік. Він подивився мені просто у вічі. Я махнув йому рукою, щоб переконати його, що я налаштований доброзичливо.

— Привіт! — крикнув я. — Welcome to Stureby![2]

Я підхопився так шпарко, що все перед очима потемніло, і я впав долілиць на жорству. Далі я мало що пригадую. Хіба тільки те, що та довготелеса лиса істота взяла мене на свої дужі руки й понесла в кабіну корабля.

Від неї пахло тютюном і потом. Мені здалося, що вона запитала:

— Що ти за бідолаха?

— Мене звати Ульф, — пошепки відповів я. — І я просто людина.

Потім корабель загуркотів і помчав у темряву нічного неба, яку населяли інопланетяни. І я знепритомнів.

Так я потрапив на чужу планету. Коли я отямився, лисого інопланетянина вже не було. Я стояв біля якогось дерева. А трохи віддалік у гамаку сиділи мама й тато і випльовували в свої чашки каву. Досі вони такого ніколи не робили.

— Привіт, тату, — сказав я, коли він звів очі вгору. — Ви теж тут?

— Так, — відповів він. — Але чого ти називаєш мене татом?

— А як я маю тебе називати? — спитав я.

— Звичайно, мамою, — відповів він. — А ти не захворіла, моя дівчинко? — він вийняв із рота шматочок пирога і поклав на блюдо, де лежав пиріг. А мама посунулася вбік, звільняючи для мене місце в гамаку. Потім поплескала по сидінню.

— Не хочеш тут сісти? — приязно спитала вона.

І тоді я сів. Я притулився лобом до її повного тіла. Як приємно було так сидіти! Я подивився на траву — вона була геть червона. Потім я побачив білочку, що задки стрибала по стовбуру дерева донизу. А ген над моєю головою пливла синя хмара і в біле небо летіло кілька чорних чайок.

Раптом я зрозумів, де опинився.

Я прибув на планету, що складалася з антиматерії, місце, де все було, як на Землі, але геть навпаки. Так, як і казав Геннінґ. Я бачив, як мама взяла зім’яту серветку, розрівняла її рукою і приліпила крихти від торта в кутиках губ. Адже час тут плинув назад, оскільки все відбувалося навпаки. Про це так дивно було думати, що в мене заболіла голова. Напевно, тут із кожним роком люди стають молодшими.

— Ти пам’ятаєш мене старим? — спитав я маму.

Вона покивала головою: мовляв, пригадую.

— А як то було? — допитувався я. — Я був тоді розумний?

— Та ні, — відповіла мама розважливим тоном. — Ти був дурний як пень.

— А я мав тоді собаку? — спитав я.

— Лише білого, — сказав тато. — Але це було до того, як ми народилися на світ.

Мені більше нічого не хотілося знати. Я сидів у гамаку, поки не побачив Сіван. Тоді підійшов до неї.

Я хотів їй дещо сказати.

— Я люблю тебе, — сказав я.

— А я тебе не люблю, — відповіла вона.

Потім Сіван обхопила руками мою голову і вп’ялася своїми губами в мої.

Я заплющив очі. І Сіван видихнула повітря мені в рот. І тоді в моїх очах мовби замерехтіла тисяча зірок.

Коли я розплющив очі, вона зникла. Тепер я лежав у своєму ліжку. А довкола мене стояли тато, мама і мій брат. Лисий інопланетянин також там стояв. Він потирав собі носа.

— Він уже розплющив очі, — сказав він.

— Слава Богу, живий, — сказала мама.

— Тоді я поїду, — мовив інопланетянин. — Я лише хотів переконатися, що він справді повернувся додому.

Тато схилився наді мною. Він провів долонею по моєму гарячому чолу.

— Привіт, синку, — мовив він.

— Привіт, мамо, — відповів я.

— Мабуть, він ще не опритомнів, — зітхнув тато. — Йому треба багато пити і їсти вітаміни.

А я лежав у ліжку й усміхався. Мені з думки не сходив недавній поцілунок. І великий чорний собака, якого я заведу, коли постарію.