Тоді я був просто Ульф

Пані в короткому халатику

Був темний лютневий вечір. За вікном моєї кімнати невесело кружляли мокрі сніжинки. Та мені все-таки було видно спину нашої сусідки. Вона стояла в своїй освітленій кухні, вбрана в нічну сорочку з рожевого нейлону, за якихось сто п’ятдесят метрів од мене.

Я дивився на неї у свій чеський польовий бінокль.

Вона була доволі стара і не дуже гарна. Попри все це і попри погану чіткість, я не міг відвести від неї погляду. Що ж зі мною, власне, відбувалося? Ось вона підняла з плити каструлю.

— Ану обернися, — прошепотів я сам до себе якимось незнайомим похмурим голосом.

Тієї миті тато відчинив двері.

— Що ти робиш? — запитав він. — Дивишся на зірки?

— Хіба тебе не вчили стукати? — дорікнув я. — Тепер я проґавив Венеру і все на світі.

— Вибач, — мовив він. — Я тільки хотів спитати, чи ти не хочеш чаю.

— Ні, не хочу, — гарикнув я. — Дай мені спокій!

— All right,[12] — сказав він. — А що ти робитимеш завтра?

— Піду по обгортковий папір, — відповів я.

І тато пішов. Але спершу побажав мені «добраніч» і спробував погладити мене по щоці. Але я відвернув обличчя. Я чув, як він зажурено зітхнув, коли зачиняв двері. Та мені й самому стало сумно від того, що я його засмутив. А потім я розсердився, що він засмутив мене.

Це все було дуже дивно.

Наступного дня я подався по обгортковий папір.

Мені треба було загорнути гострозубці, які я купив для Б’єрне Caлéнa.

Я перейшов міст, перилами якого колись ходив, зберігаючи рівновагу. Невдовзі під ним мають збудувати автостраду в два ряди. Але поки те не сталося, я побачив Пані в коротенькому халатику, що стояла в книгарні на Бандгаґені. Коли я зайшов усередину, вона звела очі від своїх червоних, щойно полакованих нігтів угору.

— Що бажаєш? — спитали її червоні губи.

— У вас є обгортковий папір? — спитав я.

— Звичайно, — кивнула вона.

— Я хочу його купити, — сказав я.

Пані була в синьому робочому халатику з атласної тканини. Вона мала дуже короткі ноги. Але халатик був ще коротший. Круглі колінні чашечки усміхалися так мило, що мені стало веселіше. Погойдуючись на високих підборах, вона постукотіла до згортків паперу.

— Якого саме паперу ти хочеш?

— Байдужки.

— Тоді нехай оцей, — сказала вона.

Пані вибрала білий папір у золотенькі зірочки. У неї таки був добірний смак. Вона відрізала саме стільки, скільки треба було для того, щоб загорнути гострозубці.

— Більше нічого? — спитала вона.

— Я ще прийду, — відповів я.

Вже на майдані я обернувся. Вона стояла на порозі й курила сигарету. Сонце горіло в її мідяно-червоних косах, і дим здіймався аж у небо.

Наступної середи я знов туди прийшов. У мене при собі були мої заощадження.

— Чи є у вас яка-небудь гарна книжка за п’ятнадцять крон? — спитав я.

— Здається, є, — відповіла вона.

Пані обвела мене задумливим поглядом. У неї були блакитні очі, які пасували до синього робочого халатика. Коли вона йшла до полиці, що стояла за моєю спиною, на мене війнули пахощі ніжних парфумів. Я швидко втягнув їх у носа, а потім затамував подих. Вона дістала з полиці тоненький томик.

— Напевно, ця гарна, — сказала вона. — Хочеш узяти?

Я кивнув головою. Бо мені не хотілося дихати. Мені хотілося тримати в собі її пахощі якомога довше. Я взяв книжку, яку вона простягла. А вона взяла мої гроші. Книжка звалася «Ларс Горд».

— У ній розповідається про одного юнака, такого, як оце ти, — сказала вона.

Я мимоволі кивнув головою. Від приємних пахощів і нестачі кисню в мене запаморочилася голова. Я задихався.

— Він шукає свою дорогу в житті, — вела вона далі. — Та що це з тобою?

Я розтулив рота, захрипів і випустив повітря. Пані в коротенькому халатику посадила мене на табуретку. А тоді поклала свої м’які круглі руки мені на груди.

— Не бійся, — сказала вона. — У моєї тітки теж була астма.

Вона звеліла мені дихати спокійно й неспішно.

— Вдих і видих. Вдих і видих, — промовила вона й додала: — Це допомагає, коли людина заплющує очі й думає про щось гарне.

Тоді я прихилив голову до її грудей і став думати про неї.

— Уже краще? — спитала вона трохи згодом.

— Ні, не дуже, — відповів я.

Того вечора тато застав мене у великій кімнаті на ворсистій синій канапі.

— Що це ти робиш? — спитав він.

— Читаю книжку, яку я купив за свої гроші, — відповів я.

— Дуже добре, — сказав він. — Хто її написав?.. Ага, Ян Фрідеґорд.

Потім нас охопив мовби благоговійний настрій. З якою впертістю тато намагався змусити мене читати вартісні книжки! Він навіть обіцяв мені сто крон, якщо я коли-небудь отримаю найвищу оцінку за твір. Але шанс був не надто великий. Найвищу оцінку я мав не так давно. І то за шедевр про собаку, на який мене надихнуло моє палке бажання, мрії та божевільне прагнення перемогти. Але відтоді в мене змінився вчитель, я втратив найсильнішого суперника і зовсім занедбав художню літературу.

Окрім того, я знав свої можливості. Я вмів писати лише про собак.

Тоді тато підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Може, і з тебе колись щось вийде, — сказав він.

— Хтозна, — відповів я і перегорнув сторінку.

Тато пішов накручувати годинники в будинку, як завжди щосереди. Мама готувала на кухні м’ясні рулети. А я лежав, поклавши голову поміж двома твердими декоративними подушками, й далі читав книжку. Раз по раз я перепочивав.

Я заплющував очі й думав про щось гарне.

За два тижні я знов навідався до книгарні. Ще й прихопив із собою дві сигарети з татового срібного портсигара. Одна якраз диміла в лівому кутику мого рота. Я зупинився на порозі, пускаючи в повітря дим, а другу запропонував продавчині, що стояла біля прилавка.

— Хочеш сигарету? — спитав я.

— Ти здурів! — скрикнула вона. — Тобі не можна курити! У тебе ж астма! Негайно загаси і йди сюди!

Я загасив сигарету й зайшов.

— Ну, тобі сподобалася книжка? — спитала вона.

— Це найкраще, що я коли-небудь читав, — відповів я.

— Я так і думала, — усміхнулася вона.

— У тебе є ще щось таке, не дорожче п’ятнадцяти-сімнадцяти крон? — спитав я.

— Ні, — відповіла вона.

Потім Пані пояснила мені, що дуже гарні книжки не бувають однакові. Вони геть несхожі, оскільки розповідають про щось дуже особисте.

— Вони написані від щирого серця, — сказала вона.

Пані подивилася мені у вічі й поважно показала рукою собі на груди зліва. Потім обернулася до полиць. Я помітив, як ніжно вона проводила своїми червоними нігтиками по корінцях книжок, де були написані прізвища авторів.

«Одного чудового дня я також стану відомим письменником і моє прізвище стоятиме на тих корінцях», — пообіцяв я собі подумки.

— На тобі стороннього, — сказала вона й простягла мені якийсь червоний томик.

То був «Сторонній» Альбера Камю.

Напевно, вона розуміла, що я був саме в тому віці, коли молода людина стає чужою сама собі. Пані в коротенькому халатику заглянула мені в душу своїми блакитними очима й побачила там сум’яття.

Вона знала, що мені потрібно.

Відтак я кожен ранок проводив перед дзеркалом у ванній кімнаті, хоч татові потрібен був туалет через те, що він їв увечері чорнослив для поліпшення травлення.

— Ти скоро вийдеш? — застогнав він.

— Ні, — відповів я, бо мені лишалося ще сорок сторінок.

— Тоді я вибиваю двері! — зарепетував тато.

Здавалось, що він і справді їх виб’є. Тоді я виходив із ванної кімнати на кухню, уплітав два бутерброди з печінковим паштетом і читав далі роман Альбера Камю, де головний герой також не розумів своїх почуттів.

— Цікава книжка? — привітно спитала мама.

— Так, — відповів я. — Тут розповідається про чоловіка, що їде на похорон своєї матері.

Вона подивилася на мене співчутливим, занепокоєним поглядом. Їй дуже хотілося, щоб я був радісний і веселий. Їй понад усе хотілося, щоб я все ще був малий, опецькуватий, слухняний, гарненький і весь час сміявся.

Але цьому вже не було вороття.

— Може, ти сьогодні робитимеш щось веселіше? — спитала вона.

— Писатиму поганенький твір, — відповів я.

— Ось побачиш, у тебе вийде дуже гарний твір, — сказала вона. — Візьмеш із собою банан?

— Мабуть, візьму, — відповів я, щоб зробити їй приємність.

Дорогою до метро я запхнув той банан у поштову скриньку сусідам.

Кожен чотирнадцятий день я навідувався до Пані в коротенькому халатику. Бо в мене було лише десять крон на тиждень. Дні стояли короткі й холодні, а довгими вечорами я читав. Уже закінчувався березень. У мене були гарні передчуття. Скоро я стану дорослий.

Тепер я часто лишався в книгарні трохи поговорити, коли не було покупців. Іноді я допомагав їй виймати з картонних коробок олівці. Або міняти стрічку в касовому апараті.

— Що ти робитимеш, як виростеш? — спитала вона якось по обіді.

— Я стану письменником, — відповів я. — Але спершу мені, мабуть, треба щось пережити. Інакше не буде про що писати.

— Так, звичайно, — мовила вона.

— Напевно, я не поспішатиму одружуватися, — сказав я.

— Розумно, — погодилася вона. — А що ти хочеш пережити?

— Кохання й пригоди, — відповів я. — Можливо, перепливу Англійський канал.

— Це безглуздо! В тебе ж астма, — нагадала вона. — Краще роби ставку на кохання.

— Може, й так, — сказав я.

Потім я запитав, чи є в неї ще якісь гарні письменники на літеру Б. Я вже пройшов тих, що на А. Скажімо, Ларса Аліна та Іво Андрича. Так само, як і Бієна Брендана та Рея Бредбері. Мені захотілося розширити свою начитаність в алфавітному порядку книжками, які стояли на горішній полиці. Щоб дістати їх, їй довелося стати на драбину. І тоді я ковзнув поглядом по її коротких ногах у блискучих нейлонових панчохах.

— Генріх Белль, — мовила вона.

Та коли спустилася, в її руці була зовсім не його книжка. Вона тримала «Поета у Нью-Йорку» незнайомого мені іспанця на ім’я Федеріко Ґарсія Лорка. Це була тоненька сіра книжка з позолоченим автографом іспанця на обкладинці.

— Я думаю, ти повинен узяти цю, — сказала вона. — Крім того, вона уцінена.

— Я все тут зрозумію? — спитав я.

— Навряд, — відповіла вона.

— Беру, — мовив я.

Я попросив її загорнути книжку — лише задля того, щоб мати нагоду побачити, як спритно її пальці орудують папером, тасьмою і ножицями.

Правду кажучи, жодна з книжок, які я досі читав, не спонукала мене до власної творчості. Вони були для цього надто довершені. Але ця була не така! Ця мене просто збила з пантелику. Я з неї сміявся! Адже іспанець навіть не римував. До того ж у книжці були страшенно кумедні речі. Скажімо, там було написано, що гладкі жінки вивертали навиворіт каракатиць.

«Я можу написати такого скільки завгодно», — подумав я.

Я змережив цілий блокнот безглуздими віршами. Я написав про пум із червоними кігтями. Я написав про морські тюльпани в акваріумі грудей. Я вигадував бозна-які дурниці. І мало-помалу я відчув, як моїми запалими щоками потекли сльози. І як серце забилося у ритм строфи.

То було найкраще, що я написав. То було схоже на справжню магію.

Я прочитав мамі вголос, і вона також заплакала.

— Мабуть, нам треба поговорити з психологом, — сказала вона.

— Та ну, — мовив я. — Це ж просто вигадки.

Я ледве дочекався, коли ми знову будемо писати твір. Темою нашого твору була «Весна». У мене в ньому квіти підбілу сяяли вночі жовтими штучними очима. А ще я написав, що «захриплі крики хтивих котів чути аж до місяця».

Я майже відразу пошкодував! Але було запізно. Течка творів уже осіла в брунатній сумці вчительки. Як я міг написати той жахливий прикметник про котів? Клятий іспанець! Мені хотілося вивернути навиворіт сумку, як каракатицю.

— Пані вчителько, можна я допоможу вам нести сумку? — спитав я дорогою до вчительської кімнати. — Вона, здається, тяжка.

— Не треба, — відповіла вчителька. — Краще йди надвір. Ти дуже блідий.

Усі, крім мене, отримали свої твори назад.

— Можете йти надвір, — сказала вчителька. — Але ти, Ульфе, залишся.

Мої приятелі один за одним вийшли з класу. До мене долинав із коридору їхній радісний галас. Учителька відгорнула з чола пасмо волосся й підкликала мене рукою до себе. Перед нею на столі лежав мій твір. На нього падав косий сонячний промінь. Що мені було казати? Що я звихнувся на поезії? І не тямив, що писав? Бідна моя голівонька! Бідна! Бідна!

— Йдеться про твій твір, — сказала вчителька.

— Та я зрозумів, — мовив я.

— Він незвичайний, — сказала вона.

— Я знаю, — мовив я. — Вибачте! Я ніколи більше такого не писатиму.

Нараз вона підвела очі від твору. І подивилася на мене крізь окуляри, в яких читала. А тоді всміхнулася. У неї був кривий передній зуб, достоту, як і в мене.

— Який ти дивний, — сказала вона. — Ти читав Пабло Неруду?

— Ні, — відповів я, намагаючись запам’ятати це ім’я. — Я не дійшов до літери Н.

— Невже? У тебе, як і в нього, образна мова, — сказала вона.

— Мабуть, у мене до цього вроджений талант, — сказав я.

— Так, можливо. Я й справді не знаю, яку тобі поставити оцінку.

— Це неважливо.

— Ні, все має бути справедливо. Я ставлю найвищу. Але наступного разу відшліфовуй образи.

Ось так. Потім я підвівся, щоб іти. Вона згорнула твір рулончиком і простягла мені його, ніби то був букет квітів.

— Що вона сказала? — накинулися на мене приятелі.

— Вона захоплена моєю образною мовою, — відповів я і показав рядок про котячі крики.

Ми завжди обідали о третій. Потім тато відпочивав, а тоді приймав своїх останніх пацієнтів. Але перед тим він умощувався трохи посидіти в кріслі. То була слушна нагода поговорити про шкільний твір. Адже тато був і ситий, і стомлений.

— Я приніс оцінку зі школи, — сказав я.

— Он як, — зітхнув він і намацав рукою свій сріблястий портсигар.

Я показав йому першу сторінку твору, де красувалася червона оцінка. Тато протер окуляри й придивився. Потім задоволено випустив під стелю грайливу хмарку диму.

— Чорт забирай, — мовив він. — Це й справді так.

— Атож, — сказав я.

Він сягнув рукою у задню кишеню штанів. Потім вийняв портмоне і витяг найменш зім’яту стокронову банкноту.

— Домовленість понад усе, — сказав він. — Прошу. Я не вірив, що це коли-небудь станеться.

— Я теж, — сказав я.

— А тепер можна прочитати твій шедевр? — спитав він.

— Ні, — відповів я. — Література — це дуже особиста штука.

Коли я йшов до книгарні на Бандгаґені, при дорозі золотіли кульбаби, співали чорні дрозди і моє серце трепетало в акваріумі грудей, мов щука. Пані в коротенькому халатику стояла на порозі, ніби чекала мене.

Однак не чекала.

— Чого це ти прийшов? — здивувалася вона. — Минуло ж тільки чотири дні.

— Знаю, — відповів я. — Але сьогодні в мене особливий день.

— У тебе день народження? — спитала вона.

— Ні, я виграв свій найменший літературний приз. Сьогодні мені дісталося сто крон.

— Ого, — сказала вона. — Тоді ходімо вибирати?

Ми вибрали вживану друкарську машинку марки «Underwood», яка стояла в службовому приміщенні на той випадок, що її вдасться на щось обміняти. А до неї ще дві нові стрічки. Усе це майже за безцінь — шістдесят п’ять крон.

— Повинно вистачити на інше, — сказав я.

— Тобі більше нічого не треба? — сторопіло спитала вона.

— Ні, — відповів я. — Мені ще вистачає на два квитки в кіно й на морозиво. Звичайно, якщо ти захочеш зі мною піти.

Вона обережно поцілувала мене в щоку.

— Дякую за пропозицію, — сказала вона. — Та я, напевно, не піду. Запроси когось іншого. Бо тепер тобі пора рушати у білий світ.

Я взяв під пахву друкарську машинку й пішов.